1. Поняття доведення.
2. Структура доведення (теза, аргумент, демонстрація).
3. Види доведення.
4. Спростування (тези, аргументи, демонстрації)
5. Правила доведення і спростування: помилки, що трапляються у доведеннях.
1. ПОНЯТТЯ ДОВЕДЕННЯ
Будь-яке судження, висловлене про що-небудь, є або істинним або хибним. Тому для того, щоб воно було сприйняте як істинне, необхідно переконатися у його істинності. Або, навпаки, переконатися у його хибності і не сприймати як істинне (але про це буде далі).
В істинності деяких положень можна переконатися шляхом безпосереднього співставлення їх з дійснюстю, у процесі практичної діяльності. Але таким чином перевірити істинність того чи іншого положення можна далеко не завжди. Так, наприклад, істинність суджень про факти, що мали місце раніше, може бути встановлена і перевірена лише опосередковано, логічно, оскільки під час пізнання таких фактів, вони вже не існують в дійсності і тому не можуть бути сприйняті безпосередньо.
Доведення - це процес думки, що полягає в обгрунутуванні істинності якогось положення за допомогою інших положень, істинність яких установлена раніше.
Наприклад, якщо нам необхідно довести істинність судження про те, що “Ненавмисне вбивство є діяння суспільно небезпечне”, то ми наводимо два судження, істинність яких установлена раніше:
1) -який злочин є діяння суспільно небезпечне.
2) Ненавмисне вбивство є злочин.
І за правилами категоричного силогізму виводимо істинність доджуваного судження.
Доведення є умовивід. У наведеному прикладі воно представлене у вигляді одного умовиводу. У більшості ж випадків доведення є складними, і складаються з багатьох умовиводів.
Термвн “доведення” вживається у кілької значеннях:
1. Доведення - це факти, за допомогою яких обгрунтовується істинність того чи іншого положення.
2. Доведення - позначення джерел даних про факти, наприклад, літописи, оповіді очевидців, мемуари тощо.
3. Доведення - процес мислення, логічний процес обгрунтування істинності одного судження за допомогою інших суджень.
Саме у цьому значенні термін “доведення” вживається у формальній логіці. Вона вивчає доведення як процес мислення.
Не слід плутати такі поняття, як “доведення” і “судовий доказ”, якими користується сучасна юридична паука і практика.
Судовий доказ - це специфічна форма пізнання істини під час розслідування і розгляду кримінальних справ. Судовий доказ не зводиться до логічного доведення, поняття ці не тотожні. Судовий доказ - поняття ширше, ніж поняття “логічне доведення”.
Логічне доведення - це розумова діяльність, це розумовий процес обгрунтування однієї істини за допомогою інших істин. До того ж логічне доведення відбувається за допомогою однієї лише логіки. А судовий доказ користується не лише законами діалектики, а й підлягає під юридичні закони.
2. СТРУКТУРА ДОВЕДЕННЯ
Будь-яке доведення складається з 3-х частин:
1. Теза - положення, істинність якого необхідно довести.
2. Аргумент (основа) - судження, які наводяться для доведення тези.
3. Демонстрація - спосіб логічного зв’язку тези з основою.
І. Теза доказу.
Будь-який доказ припускає наявність положення (тези), яке необхідно довести. Якщо відсутня теза, то нічого й доводити. Теза може бути сформульована як на початку доказу, так і в будь-який інший його момент. У процесі доведення тезу можуть позначати словами “Ось моя теза”, “ось моя позиція”, “положення, яке я доводжу, полягає ось в чому” тощо; а можуть не позначати взагалі.
Часто доведення є складним; доводиться не одне, а кілька положень. У складному доказі слід розрізняти основну тезу, і підлеглі, часткові тези.
Основна теза - положення, якому підлягає обгрунтування ряду інших положень.
Часткова теза - положення, яке стає тезою лише тому, що за її допомоги доводиться основна теза. Часткова теза, будучи доведеною, сама стає потім аргументом для обгрунтування основної тези.
2. Аргументи
Довести тезу означає навести такі судження, які були б достатніми для обгрунтування істинності або хибності висунутої тези. Як аргумент для доказу тези може бути наведена всяка істинна думка, якщо тільки вона пов’язана з тезою, обгрунтовує її.
Основні види аргументів:
1. Факт - явище або подія, що мають місце в дійсності. Факт, який правильно відображений у судженні, служить аргументом у доказі.
Самі факти мовчать. Їх пояснюють люди. Той самий факт може пояснюватися по-різному. Для того, щоб факти були правильно пояснені, необхідно підходити до них діалектично, розглядати не ізольовано, а у взаємозв’язку.
Щоб факти виконували роль аргументів, необхідно брати не окремі факти, а всю сукупність фактів, що стосуються розглядуваного питання, без будь-якого вийнятку. Всяка односторонність у відборі й дослідженні фактів приводить до нерозуміння суті фактів, до їхнього викривлення.
2. Закони - наслідок тривалого процесу пізнання. До кожного нового положення, що є законом, висуваються особливі вимоги, воно має бути доведене як закон і залучене до активної перевірки практикою.
Закон науки - це особливого роду істини; вони відрізняються від інших знань як за змістом, так і за формою їх відкриття. Закони науки є відображенням законів об’єктивного світу. Вони виражають загальні, необхідні зв’язки, що повторюються між явищами.
Посилання на закон науки є важливим аргументом.
Юридичні закони - щоб факти стали аргументами, необхідно визначити їхнє юридичне значення, а для цього факти мають бути співставлені з нормою права.
3. Аксіоми - положення, які приймаються без доведення.
Істинність аксіом, що перебувають в основі доведення, не засвідчуються в кожному окремому випадку, тому що перевірка їхньої істинності проводилася раніше і їхня істинність підтверджується багатовіковою практикою людини.
У суспільних науках аксіоми як основа доказу майже не застосовуються. Вони широко використовуються у математиці, механіці та інших галузях природознавства.
4. Визначення понять - розкриває зміст поняття, містить ознаки, що виражають сутність предметів.Якщо висунуте положення неодмінно випливає із наведеного як аргумент визначеного поняття, то воно визнається доведенним.
Але аргументом може бути не всяке визначення. Щоб визначення могло бути використане для обгрунтування тези, воно має бути істинним, загальноприйнятим, утвердженим у науці. Оспорюване визначення, яке не визнається всіма, потребує уточнення, не може бути аргументом; таке визначення саме має бути доведене.
Також як аргументи доказу широко використовуються й іншу раніше доведені наукові положення, теорії, принципи тощо.
3. Демонстрація
Демонстрація - це не якесь окреме судження, наявне в доказі, окрім суджень, у яких виражені теза й аргументи, а спосіб зв’язку тези й аргументів доказу.
Теза й аргументи самі собою, поза логічним зв’язком одне з одним, ще не є доказ. Аргументи набувають певного значення для тези лише тоді, коли ми виводимо з них тезу. Процес виведення тези з аргументів і є демонстрація. Вона виражається завжди у формі умовиводів. Тому будь-який доказ є умовиводом. Але звідси не випливає, що доказ - якийсь вид умовиводів, не можна робити висновок про те, що доказ є нова, окрім понять, суджень і висновків, форма мислення.
Доказ - це засіб обгрунтування знання вже відомого, форма виправдання нової істини. У доказі ми йдемо від тези до аргументів, вибору аргументів передує знання того положення, для якого ми підшукуємо підстави. У процесі умовиводу наша увага зосереджується на запитанні про те, що випливає із цих засновків. у доказі ж головним для нас є запитання про те, чи дійсно це випливає.
Оскільки умовивід може бути як дедуктивним, так і індуктивним, то й доказ за способом логічного зв’язку тези й аргументів може відбуватися або у формі дедуктивного, або у формі індуктивного умовиводу.
3. ВИДИ ДОВЕДЕННЯ
За способом доведення докази розподіляються на прямі і непрямі.
1. Пряме доведення - доказ, у якому теза обгрунтовується безпосередньо аргументами.
Якщо для доказу тези наводяться аргументи, з яких безпосередньо випливає істинність (або хибність) цієї тези, то такий доказ є прямим.
2. Непряме доведення - доказ, у якому істинність тези обгрунтовується за допомогою доказу хибності антиттези.
Антитеза - судження, яке суперечить тезі.
До непрямого доведення вдаються у тих випадках, коли висунуту тезу не можна довести прямо, коли відсутні аргументи, що обгрунтовують тезу безпосередньо.
У непрямому доведенні істинності (або хибності) тези доходять за допомогою дослідження не самої тези, а іншого судження, що перебуває у певному відношенні до тези.
Непрямі докази
1) апагогічні 2) розподільні
1) В апагогічному непрямому доведенні істинності тези доходять завдяки доказу хибності антитези. Доведення відбувається так:
А - теза, яку необхідно довести (аргументи, що прямо обгрунтовують цю тезу відсутні);
не А - судження, що суперечить тезі (антитеза).
Припускаємо, що антитеза - істинна. Якщо буде встановлено, що виведені з антитези наслідки насправді не існують і їхнє існування взагалі немислиме (абсурдне) або вони суперечать раніше доведеним положенням, то цим буде доведена хибність антитези.
Довівши хибність антитези, переходимо, відповідно до вимоги закону виключеного третього, до істинності тези А.
Непряме апагогічне доведення називають ще приведенням до абсурду.
2) У розподільному непрямому доказі теза обгрунтовується шляхом виключення усіх членів розподільного судження (усіх предикатів), окрім одного, що є доказуваною тезою.
Будується розподільний непрямий доказ так.
Необхідно довести тезу S є Р1. Якщо відомо, що S може бути не тільки Р1, а й Р2 і Р3, і потім встановлюємо, що S не є ні Р2, ні Р3, то цим доказується положення про те, що S є Р1.
4. СПРОСТУВАННЯ
Доказ тісно пов’язаний із спростуванням. Досить часто доведення істинності висунутої тези спростовує якесь інше положення, яке вважається хибним.
Спростування - процес мислення, за допомогою якого доводиться хибність якогось положення або неспроможність доведення вцілому.
Спростування може бути спрямоване проти тези, проти аргументів або проти способу доведення. Відповідно до цього розрізняють такі способи спростування:
1) спростування тези
а) Теза може бути спростована за допомогою доведення істинності нової тези, яка суперечить спростовуваній.
Цей спосіб спростування грунтується на законі виключеного третього, за яким два протилежні судження не можуть бути одночасно істинними, одне з них обов’язково хибне.
б) Теза може бути спростована завдяки виведенню з неї наслідків, що суперечать дійсності, тобто приведенням тези до абсурду;
2) спростування аргументів
Спростування досить часто спрямоване безпосередньо не проти тези, а проти аргументів. Аргументи можуть бути спростовані різними способами.
а) Шляхом доведення хибності аргументів;
б) Встановлення того, що аргументи, за допомогою яких обгрунтовується висунута теза, є для тези недостатніми;
в) Встановлення того, що аргументи самі ще не є доведеними;
г) Встановлення того, що джерело фактів, за допомогою яких обгрунтовується висунута теза, є неякісне.
3) спростування зв’язку тези з аргументом
Суть цього способу спростування полягає у доведенні неспроможності демонстрації. Доказ відбувається завжди у формі того чи іншого умовиводу. Якщо встановлено, що теза доведена з порушенням правил умовиводу, у формі якого здійснювався доказ, то таке доведення вважається спростованим.
ПРАВИЛА ДОВЕДЕННЯ І СПРОСТУВАННЯ: ПОМИЛКИ, ЯКІ ТРАПЛЯЮТЬСЯ В ДОВЕДЕННЯХ
У процесі доведення і спростування необхідно дотримуватися правил стосовно тези, правил стосовно аргументів та правил стосовно демонстрації.
1) правила і помилки стосовно тези
а) Теза має бути читко і ясно сформульована.
Нечіткість формулювання тези може бути наслідком незнання або недостатнього знання того предмета, про який ідеться в тезі, або наслідком навмисного прагнення зробити тезу невизначеною, двозначною;
б) Теза протягом доказу і спростування має залишатися однією й тією ж.
Доводити завжди потрібно саме те положення, яке висунуте як теза, на якесь інше, хоч і схоже з тезою.
Порушення цього правила приводить до помилки, що дістала назву підміна тези.
Різновидами помилки підміни тези є такі помилки у доведенні, як:
1. Доведення до публіки. Полягає в тому, що замість обгрунтування тези звертаються до почуттів людей, намагаються викликати у них симпатію чи антипатію до того, про що йдеться. і таким чином примусити повірити в правильність висунутої тези або хибність спростовуваного положення.
2. Хто занадто багато доводить, той нічого не доводить.
Замість доведення істинності висунотої тези обгрунтовується інше положення настільки широке, що з нього безпосередньо не випливає істинність висунутої тези.
2) правила і помилки стосовно аргументів
а) Аргументи мають бути судженням істинним.
Порушення цього правила веде до таких логічних помилок:
1. Хибний аргумент або основна помилка. Для обгрунтування тези беруться хибні аргументи.
2. Передбачення підстави. Як підстава наводиться таке положення, яке, хоч і не є явно хибним, проте саме потребує доведення, тобто коли, доводячи тезу, користуються недоведеними аргументами.
б) Аргументи мають бути достатньою основою для тези.
Аргументи мають неодмінно обгрунтувати істинність тієї тези, на підтвердження якої вони висунуті.
Порушення цього правила веде до таких логічних помилок:
1. Не випливає.
Теза не випливає із аргументів, наведених для її підтвердження.
2. Від сказаного у відносному, умовному розумінні до сказаного безвідносно, абсолютному розумінні.
Якесь положення, правильне за певних умов, застосовується як аргумент за будь-яких умов. Різновидом цієї логічної помилки є: логічна помилка від сказаного в принципі до сказаного в усіх випадках без винятку. Тобто, положення, правильне в принципі, що характеризує загальний стан речей, поширюється на буь-який випадок, на кожен конкретний предмет.
в) Доведення не має заключатися в коло, тобто аргументи мають бути судженнями, істинність яких встановлена незалежно від тези.
Порушення цього правила веде до такої логічної помилки: коло в доведенні.
Суть помилки полягає в тому, що теза виводиться з аргументів, а аргументи в свою чергу виводяться з тези.
3) правила і помилки у доведенні, пов’язаному з демонстрацією
Демонстрацію здійснюється завжди у формі того чи іншого умовиводу. Тому, будуючи докази і спростування, необхідно дотримуватися правил умовиводів. Порушення якогось із правил умовиводу приводить до помилки у доказі. Найчастіше у доказах трапляються такі помилки, пов’язані із їхньою побудовою, як почетверіння термінів, поспішне узагальнення тощо.
