Вплив соціального оточення на духовний розвитокРОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ ДУХОВНОСТІ В ПСИХОЛОГІЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ
Духовність як психологічний аспект
Духовний розвиток – це довгий і складний шлях по незнайомій країні. Він пробуджує здібності, що раніше спали, возвеличує свідомість до нового рівня, рішуче трансформує елементи особистості, яка починає функціонувати в нових вимірах.
Термін "духовний", в широкому значенні, завжди пов’язаний з емпірично спостерігаємим внутрішнім станом людини. В цьому смислі "духовне" відображає не тільки ті переживання, які традиційно вважаються релігійними, а те що торкається сприйняття та пізнання, всю людську активність та всі функції, у яких загальний підсумок – володіння цінностями, більш високими чим загальноприйняті – такі як етичні, естетичні, героїчні, гуманістичні та альтруїстичні. [18]
В психосинтезі вважалось, що таке переживання вищих цінностей, виникає на рівні суперсвідомості людини. Під суперсвідомістю розуміється вища складова частина нижчого несвідомого, добре описаного Фрейдом та його послідовниками. Вище "Я" діє як об’єднуючий центр у відношенні суперсвідомості та по відношенню до всього життя людини.
Духовні переживання можуть біти обмежені, тобто проходити тільки на рівні суперсвідомості, а можуть також включати і пізнання цілісного "Я".
В наш час кількість осіб, що переживають порушення, та мають духовне походження швидко зростає. Можна сказати, що цей зріст іде в ногу з числом людей, що свідомо чи несвідомо шукають шлях до більш повноцінного життя. Більше того, найбільший розвиток і складність особистості сучасної людини, її критичний розум, що збагачує духовний розвиток, щедро винагороджує його але в той же час сам процес ускладнюється. В минулому таких якостей, як прагнення до духовного і морального вдосконалення, повна любові покора Богу, було достатньо щоб відкрити ворота, що ведуть на вищий рівень свідомості, дати індивіду почуття внутрішньої єдності та наповненості. Сьогодні ж більш різноманітні і складні аспекти особистості приймають участь в трансформування і мають гармонійно взаємодіяти між собою. Це основні прагнення, емоції та почуття, творче відображення, вперта воля, а також міжособистісні та соціальні зв’язки.
Тому вельми корисно описати загальні риси порушень, які можуть виникнути на різних стадіях духовного розвитку і пам’ятати деякі поради.
В процесі духовного розвитку можна виділити чотири етапи:
криза, що передує духовному пробудженню;
криза, викликана духовним пробудженням;
реакція, що слідує за духовним пробудженням;
процес перетворення особистості. [19]
Під духовною особистістю, оскільки вона пов’язана з емпіричною, ми не розуміємо того чи іншого окремого стану свідомості. Скоріше ми розуміємо під духовною особистістю повне об’єднання окремих станів свідомості, конкретно взятих духовних здібностей та станів. Це об’єднання в кожну окрему хвилину може стати об’єктом наших думок та викликати емоції аналогічні емоціям, що виникають в нас під впливом інших сторін нашої особистості. Коли ми думаємо про себе, як про думаючих особистостей всі ніші сторони нашої особистості уявляються відносно нас – зовнішніми об’єктами. Навіть в обмеженнях нашої духовної особистості деякі елементи, здаються більш зовнішніми, ніж інші. Наприклад, наші здібності до відчуття, уявляються менш інтимно, пов’язаним із нашим "Я", ніж наші емоції та бажання, самий центр – ядро нашого "Я", оскільки воно нам зрозуміло, святе із святих нашого існування – це відчуття активності, що знаходиться в деяких наших внутрішніх душевних станах. На це відчуття внутрішньої активності часто вказували, як на безпосереднє проявлення життєвої субстанції нашої душі. [1]
Становлення духовності – це вища мета кожної особистості адже в міцному ґрунті духовності зростає і особистість і людина.
Серед багатьох проблем нашого суспільства, які трапляються в наш час, є проблема зростання та розвитку інтелектуального, духовного та фізичного компонентів людини та безпосередньо молоді. Неперервність освітнього та професійного вдосконалення особистості, звернення до загальнолюдських і національних цінностей насамперед духовно-моральних.
Що ж творить духовну людину? На думку Г.Сковороди – це шлях добра, через пізнання, усвідомлення і розуміння своєї істинної, духовної природи, свого призначення в світі до чого людину закликає християнська мораль.
Надзвичайно продуктивним методом формування духовно-інтелектуальної особистості вважається метод діалогу, пошуку істини.
Акумулятором духовності виступають релігія, наука, мораль, мистецтво, педагогіка.
Суспільство має забезпечити широкий спектр вибору свободи, волі людини через культурно-освітні, наукові та інші заклади.
Пізнання людиною самого себе, таємниць свого життя –один із її духовних пошуків, що сягає в глибину століть. Потрібно допомогти дитині пізнаючи світ, пізнати себе як людину і сприяти тому, щоб вона була суб’єктом життєтворчості. Навчити мистецтву життя, бути конкурентноспроможним в сучасному світі, оволодіти культурою життя. Потрібно ставити собі за мету розвивати особистість, розумові здібності, творчі вміння самостійно здобувати знання, логічно мислити. Створення ситуації успіху є умовою для самореалізації кожної особистості. Учитель має бути духовним наставником у пошуку істини, добра і краси, взірцем розсудливості в особистому і громадському житті. [14]
В наш час наша самооцінка робиться з точки зору внутрішнього світу та єдності внутрішнього та зовнішнього світу.
Енергія творчості живиться з джерела, яке міститься в таємній глибині духу, поза чуттєвим буттям та пов’язаними з ним структурами досвіду. Завдяки духовності людини суб’єкт стає здатним до таких особистісних проявів як:
подолання стереотипів та продукування оригінальних ідей, передумови семантичних зв’язків та трансмутації знань та досвіду.
руйнування ізоморфізму свідомості буття, тобто розвитку свободи життєдіяльності.
до автономної нонконформістської незалежної від групи поведінки: посилюється здатність до позазалежності і, відповідно, знижується сугестивність, навіюваність психіки.
до вироблення широких узагальнених поглядів на світ, які долають вузькоемпіричний рівень оцінок: мислення стає більш системним, здатним до перспективного бачення та передбачення, планування та ціленакладання.
до надситуативної поведінки, яка орієнтована на найвищі цінності, долає вузькопрагматичні інтереси.
до неутилітарної мотивації.
до моральних вчинків, тобто таких, коли моральний вибір здійснюється за вільним внутрішнім переконанням, а не визначається зовнішніми детермінантами, соціальним конформізмом.
Таким чином, ми бачимо, що шлях, який стимулює свідомість до духовності в різних проявах, інтелектуальній, вчинковій, соціальній, моральній, – це шлях звільнення психічного від залежності зовнішньою детермінацією. [7]
Одна з головних умов звільнення свідомості особистості – трансценденція свідомості за межі наявного чуттєвого буття, узагальнено-позачасовий погляд на речі. Духовність – це крок свідомості за обрій уставленого у світ свободи та творчості.
Людині потрібна опорна реальність, базуючись на якій, вона мала змогу будувати вірний образ внутрішнього світу. [13]
Духовна людина, я к писав В. Франко Є такою, що її духовна сутність виходить за межі тілесного, її духовність виявляється лише тоді, коли вона піднімається над собою і стає відношенням сама до себе. [14]
Духовність особистості твориться подібно до будівлі, в основі якої лежить віра, на цю основу накладається терпіння та послушання, а далі співчуття. Каменями є терпіння і мужність, цемент – смирення. [9]
Поняття духовних цінностей особистості.
Ціннісні орієнтації являються одним з найбільш комплексних, багаторівневих утворень в структурі особистості, які виконують роль регуляторів поведінки. Знання степеню сформованості ціннісних орієнтацій особистості, їх ієрархія – ключ для можливості здійснення виховання особистості. Ціннісні орієнтації впливають на визначення місця особистості в суспільстві, а також на вибір нею референтної групи. цей факт повинен враховуватись. То ж духовні цінності виявляються спільними для дуже широких кіл людей безвідносно до їх професії чи особистих уподобань. В певних ситуаціях вони охоплюють усе суспільство, етнос або націю, визначають їх глобальну поведінку. До таких вищих цінностей завжди належали релігійні переконання, почуття любові до батьківщини, відданість інтересам нації, рідній мові, а також естетичні цінності. Звичайно у різних людей ступінь відданості цим духовним цінностям різна. Для деяких людей вищі духовні цінності розглядаються як атрибути життя без яких воно втрачає сенс.
Тому саме поширенням духовних цінностей культура виконує своє призначення – єднання соціуму. Вона досягає своєї мети різними способами, але передусім такими, як сила естетичного впливу – завдяки, вторам мистецтва, що діють як на емоційну так і на інтелектуальну сфери людини. Власне поєднання цих вищих форм емоційного і інтелектуального збудження творить те, що ми називаємо естетичною насолодою. Її спричиняють не лише твори мистецтва, а й наукові досягнення. Найсильніше відчувають духовні цінності їх творці і ті, хто активно сприймає і поширює цінності серед інших. І хочу таких людей у соціумі відносно небагато, їх роль виняткова, бо саме їх активна діяльність здатна об’єднати практично усіх інших. [15]
У процесі витворення і утвердження духовних цінностей важливу роль відіграє притаманне теж лише людині відчуття справедливості. Хоча останнє є сильною внутрішньою спонукою, однак воно може скерувати різних людей в різних напрямках внаслідок різного розуміння того у чому ж справедливість полягає. Культура намагається стверджуючи правду життя переконливими митецькими та іншими творами сформувати і ошляхетнити почуття справедливості. Очевидно, що визначна роль в єднанні спільноти належить саме еліті – цьому порівняно вузькому колу людей. Найактивніших творців і носіїв духовних цінностей. Без них нація доволі швидко розкладається. Наука довгий час творила духовні цінності, які щось важили лише для вузького кола професіоналів, хоча матеріальні плоди наукового прогресу споживали всі. Істини які вона встановлювала, мали з самого початку характер, доволі нейтральний до етичних настанов, а людських інтересів торкалися лише практичні наслідки наукового прогресу. Крім того, прагнення науки встановити те, що існує насправді, незалежно від упереджень людей дозволяє побудувати реалістичну картину світу, сприяє твердому усвідомленню цілісності, в якій живе людина як наслідок – полегшує їй пристосування до реалій буття, стимулює і скеровує діяльність щодо зміни дійсності в бажаний людині бік.
Отож людина не може відмовитися від пізнання світу. Це її місія, для її виконання вона створена і покликана. Звісно, наука ніколи не була єдиним способом пізнання, але надійність науки, контрольованість її висновків є надзвичайно привабливою рисою її. [7]
Говорячи про цінності, які витворює культура артефактів, культура формує в людині також усвідомлення її цінностей. Це справедливо не лише щодо високих витворів мистецтва, літератури, а й щодо звичайних корисних побутових речей. Любов до гарно оздобленого інструменту є природною рисою культурної людини, рівно як і повага до потрібних суспільних інститутів, розвинена в культурному суспільстві. В часи культурного занепаду люди втрачають почуття цінності артефактів, так само, як вони зневірюються у високих ідеалах.
Отже, можна твердити, таким чином, що поняття духовних цінностей є центральним в культурі особистості чи суспільства. Вони формують і скеровують дію тих механізмів, які здійснюють обидві функції культури:
1 – підтримання єдності та рівноваги у соціумі;
2 – пристосування людства до нових, змінених умов завдяки створенню нових ідей і забезпечення тим самим його еволюційного росту.
Поєднання естетичних та інтелектуальних засад у творчості людини формує її прагнення до краси та істини. Саме на цій основі народжуються, кристалізуються і усвідомлюються притаманні людині спершу на інстинктивному рівні поняття справедливості і добра. Усвідомлення того, що джерелом вищий творчих досягнень людини є Бог і освячує їх авторитетом релігії. В своїх обрядах релігія завжди акумулювала всі види мистецтв, всі форми естетичного і етичного впливу на людей, надихувала їх мудрим словом провідників та духовних наставників, живим взірцями провидного життя та діянь святих.
Визнаючи значення духовних цінностей, слід зауважити, що найбільш зрозумілою стає їх величезна роль у функціонуванні соціуму, коли ми починаємо аналізувати ситуації, за яких система духовних цінностей руйнується. Ця руйнація швидко призводить до катастрофічних наслідків. Отоді і виявляється, що така тонка для багатьох "річ" – культура, і була тою вирішальною силою, що зумовлювала процвітання людської спільноти. Відхід людей від якоїсь важливої частини духовних цінностей призводить до підвищення в суспільстві егоїзмі, бездуховності, душевного очерствіння, зникнення естетичних потреб, до зросту сірості і беззмістовності життя. А крах віри в Бога, втрата етичних норм та ідеалів призводить до ще жахливіших наслідків, у суспільстві запановує взаємна озлобленість і жорстокість, точиться війна всіх проти всіх, злочин стає нормою життя. [3]
Хоча за будь-яких умов, навіть у часи глибокого культурного занепаду у суспільстві завжди залишається певна кількість добрих та порядних людей, зсув основної маси в бік аморальності стає визначальною рисою буття. Подолати цей стан вкрай важко, тому що занепад моральності породжує корумпованість суспільства, спричиняється до появи мало не всесильних мафіозних угруповувань, а це зводить нанівець впорядковуючу силу державних і суспільних механізмів. В свою чергу це породжує громадську апатію, живить зневіру, цинізм і аморальність.
Важливо відзначити, що система духовних цінностей в нормі утворює ієрархічну структуру, при цьому процеси самоорганізації різних ієрархічних рівнів мають бути взаємоузгодженими і підпорядкованими центральному джерелу самоорганізації, який ми розуміємо як Бога. До пізнання божественної істини ми і маємо прагнути. [11]
Нажаль в реальній дійсності ми спостерігаємо багато негативних явищ, природа яких пов’язана саме з порушенням ієрархії в процесах самоорганізації, як також ієрархії системи духовних цінностей. В своїх надзвичайних проявах порушення ієрархії цінностей є наслідком то чи іншої патології. Цікаво, що брак усвідомлення зв’язків цінностей нижчих ієрархічних рівнів з вищими, не прийняття пріоритету вищих цінностей може не супроводжуватися негайною руйнацією цінностей нижчого рівня. Звуження системи цінностей веде до фанатизму при їх відстоюванні. Не може бути і мови про нормальне функціонування людини у соціумі, якщо в системі цінностей ієрархічна будова порушена, не відкрита до Бога, як до її першоджерела. Нехтування найвищими духовними цінностями може іноді призвести до успіху, але лише локального в часі. В більш віддаленій перспективі таке порушення веде до неминучого краху. Досить яскраво ми бачимо це й на прикладі взаємин між народами. [16]
В критичній ситуації, в якій зараз знаходимо людство, саме у вірності вищим цінностям – запорука його порятунку.
Отож у системі ціннісних орієнтацій дедалі повніше виявляється установка на раціональне використання матеріальних, соціальних та духовних можливостей особистості.
Як бачимо, під духовними цінностями взагалі розуміють такі об’єкти та явища, що є предметами прагнення, інтересу, потреби особистості, групи людей чи людства в цілому, тобто цінностями виступають об’єкти і явища, до яких у суб’єкта сформувалося позитивне чи негативне ставлення. [21]
Ієрархія життєвих цінностей особистості
Можна виділити три основних варіанта розуміння психологічної природи індивідуальних цінностей. Перший із них - трактування цінностей в одному ряді з такими поняттями яке точка зору, уявлення. Так розуміння цінностей не мають спонукальної дії, а черпають її із нових джерел. Інше тлумачення розглядає індивідуальні цінності або цінності орієнтації як різновид чи уподобання соціальних установок чи інтересів. В такому розумінні їй приписується направляюча чи структуруюча функція, до якої зводиться ефект ціннісної регуляції. І третій підхід зближує їх з поняттями потреби та мотику, підкреслюючи їх реальну спонукаючу силу.
Перше трактування цінностей виходить з описаної раніше асоціальної піраміди. Вона ототожнює соціальну та ціннісну регуляцію з зовнішніми вимогами, більш менш рефлексивними індивідом та протиставляючими його внутрішнім егоцентричним спонуканням, якщо останні взагалі враховуються. Друге пояснення більш продуктивне, разом з тим воно містить проблему між розходженнями реальних цінностей та декларованих.
Крім того розглядання цінностей та установок як однопорядкових утворень не співпадає з уявленням про особливий статус, місце і роль цінностей в людському житті, характерним як для повсякденного усвідомлення, так і для більшості підходів проблеми цінностей у філософії, етиці, естетиці.
Найбільш пояснювальним потенціалом володіє підхід, що ставить поняття цінностей в один ряд з поняттями потреби та мотику. А.Н. Леонтьєв згадував про наявність так званих вузлів, що з’єднують різні види діяльності в цілісні особистісні структури, ототожнює ці вузли з ціннісними утвореннями, що задають основу особистості. Більш того ряд авторів прямо вказують на смислову природу цінностей (Жуков, Братусь). [5]
Розглянувши цілий ряд сучасних підходів до розуміння структури мотивації ю тут присутнє вирізнення двох рівнів мотиваційних утворень. До одного рівня відносився конкретно-ситуативні мотиваційні утворення тотожні одній діяльності. Мотиваційні утворення другого рівня являються не ситуативними, стійкими і узагальненими. Вони спонукають діяльність не безпосередньо, а беруть участь в народженні конкретно-ситуативних мотивів. [20]
По своєму функціональному місцю та ролі в структурі мотивацій особистісні цінності очевидним способом відносяться до стійких мотиваційних утворень чи джерелом мотивації по А.Г. Асмолову. Їх мотивуюча дія не обмежується конкретною діяльністю, конкретною ситуацією, вони співвідносяться з життєдіяльність, конкретної ситуації, вони співвідносять з життєдіяльність людини в цілому та мають високий ступінь стабільності; зміни в системі цінностей представляються надзвичайне, кризовий випадок в житті людини додатковим елементом, що підкріпляє це положення, являється обставина, що цілий ряд авторів незалежно один від одного запропонували розрізняти два класи цінностей – цінності-цілі життєдіяльності чи термінальні цінності з одної сторони та цінності-принципи життєдіяльності чи інструментальні цінності з другої сторони. Функції яких співпадають з описаними раніше формами впливу стійких мотиваційних утворень на конкретно-ситуативні.
Разом з тим більш традиційним є розглядання потреб як стійких мотиваційних утворень. Потреби також характеризуються трансситуативністю та стійкістю та впливають на конкретну діяльність "мотивоутворюючий" та "зміщюючий" вплив. Під функціональним кутом особистісні цінності та потреби опиняються, таким чином, нерозрізнені.
Потреби являються формою безпосередніх життєвих відношень індивіда зі світом. Вони діють "зараз і тут" відображаючи стан цих динамічних та постійно змінюючихся стосунків. Спонукальні та смислоутворюючі процеси беруть початок від потреб суб’єкта, відображають динаміку самого життя, актуальні вимоги в даний час, які надає суб’єкту його життєві стосунки зі світом, узагальнені та перероблені совокупні зв’язки зі світом та досвідом соціальної групи. Вони асимілюються в структуру особистості, а в подальшому своєму функціонуванні практично не залежать від ситуативних факторів. Через потреби людина переживає свою відношеність зі світом, через цінності вона переживає своє відношення до соціального цілого, в своїх потребах людина завжди одинока, в цінностях, навпаки, вона завжди не одна. Якщо потреби уявляються в структурі мотивації живими, динамічними, ситуативно змінюваними, то цінності – стабільні, "вічні", незалежні від зовнішніх обставин, абсолютні. К.Клакхом характеризує цінності я к аспект мотивації, співставленими з особистими чи культурними стандартами, не пов’язані з винятково актуальною напругою чи теперішньою ситуацією.
Тобто спонукальна сила потреб поступово змінюється, їх система характеризується "динамічною" ієрархією. Ієрархія особистісних цінностей незмінна. Зміна ієрархії особистісних цінностей – це криза в розвитку особистості.
Друга група відмінностей потреб та особистісних цінностей пов’язана з характером їх мотивоутворюючих впливів. В Франкл це пояснював так: якщо потреби штовхають нас, то цінності притягують.
Потреби ми суб’єктивно сприймаємо, як дещо, що знаходиться у середині нас та штовхають до чогось ззовні; при цьому те до чого спонукає нас будь-яка потреба – це конкретний предмет чи конкретна діяльність, що відноситься до деякого класу предметів. Реалізація потреб та здійснення притаманної їй діяльності призводить до тимчасового задоволення та дезактуалізації потреби. Цінності ми сприймаємо як щось зовнішнє, що відноситься до світу, хоча існують притаманні будь-якій цінності дії та витвори, ні одне з них, не може задовольнити й дезактуалізувати цінність навіть на деяких час. Якщо регулятивна дія потреб виражається в цільовому стані, що можна досягнути, то регулятивна дія цінностей виражається в задоволенні вектора діяльності, я кий направлений в безкінечність. Діяльність може співпадати чи не співпадати з цим вектором, але не завершується конкретно досягнутою ціллю, а веде далі.
Цінності сприймаються як ідеали – кінцеві орієнтири бажаного стану справ. При цьому необхідно врахувати дві обставини. По-перше, якщо потреби переживаються як втілення мого індивідуального бажання, то цінності – як "об’єктивно бажаного стану речей і не тільки". По-друге ціннісні ідеали не завжди усвідомлюються: осмисленість не являється необхідним показником особистісної цінності. Сама людина може взагалі не усвідомлювати, здійснює вона чи ні ціннісне відношення до дійсності, і якщо так, то яке. Дійсна діюча сила ціннісного відношення від цього не губиться.
Механізм становлення особистісних цінностей вже давно був описаний в поняттях інтеріоризації особистістю соціальних цінностей. Ряд авторів (Дадонов, Кюрегян) відмічають, що осмислення деякого предмету, як суспільної цінності передує перетворенню його в особистісну цінність – регулятор індивідуальної поведінки. Переймаючи від оточуючих людей погляди на дещо, як на цінність, варту того, щоб на неї орієнтуватися в своїй поведінці та діяльності, людина може у такий спосіб закладати в себе основи потреби, якої раніше в неї не було. [6]
Та далеко не всі соціальні цінності, осмисленні і навіть визнані індивідом в якості таких реально асимілюються ним і стають його особистісними цінностями. Збагненності та позитивного відношення до цінностей недостатньо; більш того, вони навіть не являються необхідними. Необхідною умовою цієї трансформації є практичне включення суб’єкта в колективну діяльність, направлену на реалізацію відповідної цінності. Е.А. Арутконян відмічає, що проміжною ланкою, що посередкує цей процес, є система цінностей референтної для індивіда групи. можна припустити, що засвоєння цінностей великих соціальних груп та суспільства завжди опосередковано цінностями малих референтних для індивіда груп. На початкових стадіях індивідуального розвитку єдиною референтною малою групою, опосередковуючою засвоєння соціальних цінностей, довгий час залишається сім’я. В підлітковому віці, коли оформляються більш менш стійці гурти однолітків, вони стають другим, альтернативним каналом засвоєння цінностей. Цим, зокрема, обґрунтовується можливість появи в суспільстві антигуманних та антисуспільних цінностей. Якщо девіантна група стає для індивіда референтною, цінності більш широких соціумів в тому числі загальнолюдські цінності, приймаються через призму цінностей референтної малої групи, а не навпаки. [1]
Таким чином, особистісні цінності являються генетично похідними від цінностей соціальних груп та спільнот різного масштабу. Селекція, присвоєння та асиміляції індивідом соціальних цінностей опосередковується його соціальною ідентичність та цінностями референтних для нього малих та контактних груп, які можуть виступати як каталізатор, чи бар’єр до засвоєння цінностей великих соціальних груп, в тому числі загальнолюдських цінностей.. особистісні цінності виступають як внутрішні носії соціальної регуляції, прискорені в структурі особистості.
Інтеріорізація та соціалізація стосовно до становлення особистісних цінностей – являється двома сторонами одного процесу, розглядаємого, в аспекті трансформації самих цінностей тат трансформації структури індивідуальної мотивації. Це рух через різні границі, через границю зовнішнього-внутрішнього та через границю біологічного-соціального. [9]
В наш час вже доказано, що людське життя має не лише фізіологічні а ц психологічні потреби, які складають частину її внутрішнього складу. Вони можуть розглядатися як нехватка, яку потрібно заповнити з допомогою зовнішнього світу, щоб уникнути хвороби та суб’єктивного поганого настрою. Ці потреби є основні чи біологічні.
а) індивід прагне задоволення цих потреб.
б) не задоволення потреби призводить до хвороби та зсихання індивіда.
в) задоволення має терапевтичний ефект виліковуючи індивіда від хвороби, викликаної дефіцитом.
г) недопущення дефіциту попереджає захворювання.
д) у задоволених людей потреби не проявляються.
Але ці цінності чи потреби пов’язані одне з одним ієрархічно та еволюційно, займая місця стосовно своєї сили та важливості.
Потреба в безпеці – більш потужна чи сильна більш життєвоважлива, більш настановча ніж, скажімо, потреба в любові, а потреба в їжі сильніша їх двох. Більш того всі ці основні потреби можуть розглядатися як сходи дробинки, що ведуть до самоактуалізації, що може включати в себе також задоволення основних потреб. Здається, що у людства є одна абсолютна цінність – далека ціль, до якої прагнуть всі люди. Це може бути самоактуалізація, інтеграція, психічне здоров’я, індивідуалізація, автономія, творчість, продуктивність, але всі вони сходяться на тому, що ця ціль являє собою реалізацію потенційних можливостей людини, всього, чим тільки може стати людина, тобто перетворення її на повноцінну людину. [4]
Людське буття дійсно прагне до повноцінності, яка виявляється як становлення та зріст. Задоволення основних потреб дарує нам багато хвилин радості. Тенденція розвитку в направленості повноцінності та здоров’я не є єдиною тенденцією людського буття. Роль оточуючого середовища в даному випадку полягає у тому, щоб дозволити чи перешкодити людині реалізувати її потенційні можливості, а не потенційні можливості оточуючого середовища. Оточуюче середовище не наділяє людину здатністю, задатками та потенційними можливостями, вони містяться в ньому в початковому стані. [16]
Творчість, спонтанність, самостійність, здатність любити, потяг до істини властиві людині, як потенційні можливості.
Життя в сім’ї необхідне для реалізації того психологічного потенціалу, який визначає відмінність людини від інших створінь.
Слід пам’ятати, що основна мотивація дає людині одне з одним як високі та низькі, сильні та слабкі, життєвоважливі та необов’язкові. Одну групу цінностей ми можемо назвати цінностями розвитку, другу – цінностями здорового регресу, та вказати, що більш зрілий, сильний та здоровий індивід, більш схильний до цінностей розвитку і менш –до регресивних цінностей, але йому необхідні і ті, і інші. Ці два набори цінностей завжди діалектично пов’язані одне з одним і складають динамічну рівновагу, яке визначає відкриту поведінку.
Ці потреби складають зібрану ієрархію, тобто вони залежать один від одного. Це означає, що потреба звертатися до низьких потреб не зникне ніколи – це необхідність для цінностей усього організму. Безпека – необхідна умова для любові, яка в свою чергу є загальною умовою самоактуалізації. Тільки самі здорові, самі зрілі, самі розвинені індивіду найчастіше вибирають вищі (духовні) цінності. І це тільки в хороших, сприятливих життєвих обставинах. Кращий спосіб задовольнити вищу природу – спочатку реалізувати та задовольнити нижчу природу, перетворивши її в основу. Крім того духовна основа людини спирається також на сприятливі чи відносно сприятливі умови оточуючого середовища, актуальні та передуючі.
Мається на увазі, що вища природа людина, його ідеали, прагнення та здібності спираються не на інстинктивне самовиявлення, а на інстинктивне задоволення.
Навіть найбільш повноцінні людські створіння не вільні від значної приреченості людини бути одночасно людиною звичайною та богоподібною, сильною і слабкою, дорослим ті дитиною. Наші богоподібні якості, духовні цінності потребують в наших тваринних якостях. Вищі цінності складають з нижчими якостями одну ієрархію.
Ми знаходимо наші цінності в собі, але вони ж вибираються самим індивідом. Придбати цінності, по яким ми зможемо в подальшому жити, можливо не лише шляхом відкриття. Майже всі потреби можуть задовольнятись різними способами.[17]
Можна сказати, що внутрішня природа і структура людини – це скоріше за все хрящ і йому можна надавати форми.
Крім того, я к тільки людина починає уявляти собі діапазон життєвих шляхів, що пропонуються йому на вибір в відповідності з його можливостями, з уявленнями конкретної цивілізації про добро і зло, я к тільки людина стає на шлях – потрібно очікувати появу проблем, пов’язаних з досягненням успіху в цій області. [20]
Мотивація – це прагнення до чогось, чи потреба чого-небудь, чи бажання чогось, чи відчуття надостатку чогось. "Дефіцитом" називаються ті потреби, незадоволення яких викликає в організмі "пустоту", яку потрібно заповнити заради збереження організму, і більш того, повинні бути заповнені із зовні, не самим суб’єктом, а іншою людиною. Це сформульовано для того, щоб протиставити ці потреби геть іншому типу мотивації.
Якщо мова іде про мотиваційний статус, то здорові люди вже в достатній мірі задовольнили свої основні потреби в безпеці, любові, приналежності, повазі і самоповазі і тому можуть керуватися передусім прагненням до самоактуалізації (як неперервна реалізація потенційних можливостей, здібностей, талантів, як поклик долі) тому сприйняття своєї особистої початкової природи як неспинне прагнення до єдності, інтеграції, чи внутрішньої енергії особистості. Якщо ми визначимо розвиток як сукупність різноманітних процесів, що приводять особистість до певної самоактуалізації, це буде більш співпадати з тим, що цей процес продовжується на протязі всього життя. Це протиріччя концепції "поетапного", "скачкоподібного" зміщення мотивації в сторону самоактуалізації. Згідно цієї концепції спочатку одна за одною повністю задовольняються всі основні потреби, а потім у створення попадає наступна потреба більш високого ступеня.
"Дефіцитні" потреби притаманна всім представникам людства. Самоактуалізація унікальна тому, що кожна людина має свої особливості. Потреби повинні бути повністю задоволені, щоб могло здійснитися повне розвивання істинної індивідуальності. [22]
потреба людини в безпеці, приналежності, любові та повазі може задовольнитися лише з допомогою інших людей і ззовні. Це означає суттєву залежність від оточення. Якщо людина знаходиться в такому залежному стані, то напевне не можна сказати, що людина сама "господар" своєму життю. Вона повинна триматися джерел бажаного задоволення, людина повинна підкорятися їхнім правилам та законам, повинна задовольняти чиїсь бажання та капризи, бо в іншому разі вона ризикує все втратити. Людина повинна бути в певній мірі "орієнтована на інших" і не може не залежати від схвалень, відношення і доброї волі інших людей. Тобто, вона повинна бути гнучкою та уважною і повинна підганяти себе під зовнішню ситуацію. [3]
Людина – це залежна змінна, а оточення – це жорстка незалежна змінна. То ж людина, яка досягла задоволення всіх основних потреб, набагато менше залежить і більше автономна і сама визначає напрям свого руху. Такі люди більш самостійні, самозадоволені і підкоряються внутрішнім, а не суспільним детермінантам.
Отже ієрархія життєвих цінностей особистості являє дуже складну схему. На нижчих сходах елементарні потреби і такі ж цінності, і чим вище, тим складніші та значиміші цінності. Духовні ж цінності знаходяться на самому верху цієї піраміди і займають найвище місце. Духовні цінності присутні в індивіда тільки за умови задоволення всіх нижчих потреб і мотивацій. До того ж життєві цінності особистості попадають під великий вплив зовнішніх обставин і оточуючого середовища і можуть трансформуватись залежно від оточення і умов життя. [13]
РОЗДІЛ ІІ. ВПЛИВ СОЦІАЛЬНОГО ОТОЧЕННЯ НА ДУХОВНИЙ РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ
Соціалізація особистості в онтогенезі.
Формування особистості дитини, зокрема її світоглядних норм суспільно ціннісної спрямованості та соціальної поведінки, відбувається через входження в навколишнє середовище та різностороннє його пізнання, перетворення на суспільного індивіда, долучення до соціального життя як активної і дійової сили.
Упродовж усього життя людина як істота соціальна стикається з потребою бути серед людей, взаємодіяти з ними, тобто входити в системи міжособистісних відносин. Для цього їм необхідно володіти навичками соціально-психологічної компетенції, яка формується в ході засвоєння дитиною систем спілкування через включення в суспільну діяльність.
Соціальна компетентність як процес соціалізації особистості є дуже складним явищем. Тут і вміння орієнтуватись в соціальних ситуаціях, і здібності правильно визначати особистісні особливості та емоційні стани інших людей і здатність вибирати адекватні способи поводження з ними та реалізувати ці способи в процесі взаємодії.
Тільки на ґрунті культури людина може піднестися на той рівень вільної реалізації свого творчого потенціалу, який відповідає природі й об’єктивним потребам суспільства певної конкретно-історичної доби. [16]
Тож під особистістю розуміють по-перше стійку систему соціально значущих рис, що характеризують індивіда як члена суспільства або спільноти, а по-друге індивідуального носія цих рис як вільного і відповідального суб’єкта свідомої вольової діяльності. Під особистістю слід розуміти людину як суб’єкта суспільних відносин, носія свідомості та системи суспільно значущих якостей, детермінованих, визначених та закріплених конкретно-історичними умовами життя суспільства.
Отже, особистість належить певному індивіду – окремому члену соціальної спільноти: народу, суспільства, класу, соціальної групи. окрема людина не владна над результатами сукупної суспільної діяльності, вона завжди має свободу вибору, і саме цей вибір характеризує її як особистість. В процесі історичного розвитку змінювалися не лише провідні соціальні типи особистості, їх ціннісні орієнтації, а й самі взаємовідношення особистості, суспільства. Тож соціальне й індивідуальне, що, на перший погляд, постають, як протилежності, насправді органічно взаємодіють, виявляються взаємозв’язаними і взаємозалежними як у генетичному, так і у функціональному аспектах. Для нормального функціонування особистості неабияке значення має її внутрішній регулятивний механізм – як самосвідомість, образи власного "Я", самооцінка, самоповага, від яких багато в чому залежать рівень її домагань та реальна поведінка.
Дослідження особистості у соціальному аспекті спираються переважно на комплексний підхід, ураховуючи як індивідуальні особливості людини, так і основні параметри соціальної системи, в яку вона включена, саме ті соціальні функції та ролі, які вона виконує. Соціологи використовують низку термінів, що описують переходи від індивідуального до соціального і навпаки: класова чи професійна належність, соціальна позиція, статус, роль, соціальний тип, тощо. Загалом соціологія особистості досліджує процеси, що відбуваються на різних рівнях змін соціального типу особистості; міри її свободи залежно від типу та характеру суспільної організації; особистості та її життєвих орієнтирів; закономірностей взаємодії в соціальних групах, потреб; мотивів та ціннісних орієнтацій, що регулюють соціальну поведінку особистості. [20]
Вивчення соціальної системи дає змогу зрозуміти ціннісні орієнтації особистості, її домагання та духовну спрямованість. З’ясовується, що соціальна поведінка детермінується не тільки сьогоднішнім становищем людини, а й її минулим життєвим досвідом і характером засвоєних нею культурних цінностей, в яких акумульовано і закодовано соціальний досвід людства, усю його попередню історію. Кожний індивід як особистість є продуктом не тільки існуючих відносин, а й усієї попередньої історії національної та світової культури, а також власного розвитку і самосвідомості.
Процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм і цінностей, що дають йому змогу бути повноправним членом суспільства – дістав назву "соціалізації". Він охоплює як соціально контрольовані процеси цілеспрямованого впливу на особистість (виховання) так і стихійні, спонтанні, що впливають на формування її індивідуальних якостей. [15]
У формуванні терміну та визначенні суті соціалізації особистості є дві думки: соціалізація особистості, як біологічної істоти, яка лише пристосовує природжені форми поведінки до умов людського буття; а інша думка вчених, що вбачають в особистості пасивний продукт соціальних впливів. Особливою ланкою в такому процесі є творчість, як неперервне народження нового, що становить суть життя. Тож соціалізація розглядається не просто як сукупність зовнішніх впливів, що регулюють прояви, внутрішньо притаманних індивідові біопсихологічних імпульсів і потягів, і як процес формування цілісної особистості. Індивідуальність з цього погляду є не передумовою соціалізації, а її результатом.
Тож зміст, стадії і конкретні механізми соціалізації мають історичний характер, істотно видозмінюючись від одного типу суспільства до іншого, ї, зрештою, визначаються соціально-економічними та суспільно-політичними структурами цих суспільств. При цьому процес соціалізації не зводиться до безпосередньої взаємодії індивідів, а охоплює все розмаїття суспільних відносин.
Отже соціалізація не є механічною проекцією на індивіда якоїсь завершальної соціальної форми, оскільки як об’єкт соціалізації індивід водночас є діяльним суб’єктом суспільної активності і сам процес відбувається тим успішніше, чим активніша роль індивіда у творчо спрямованій суспільній діяльності. [4]
Важливим аспектом активності індивіда в процесі соціалізації є ідентифікація, як ототожнення себе з іншою людиною, групою, колективом, що дає змогу успішно оволодівати різними видами соціальної діяльності, засвоювати і трансформувати у власні об’єктивно значущі соціальні норма та цінності, брати на себе певні соціальні ролі. Ідентифікація здійснюється у найрізноманітніших формах, що відрізняються одна від одної психологічним механізмом, характером видів діяльності, засвоюваних ролей, норма та цінностей, а також ступенем ефективності цього засвоєння.
Розрізняють три основні форми ідентифікації:
Перша – пряме емоційне ототожнення себе з реальною чи вигаданою особою (батьки у ранньому дитинстві та ін.). така ідентифікація виконує важливі психологічні функції, наприклад, функцію захисту, але має малу ефективність у засвоєнні соціально-культурних умінь, оскільки полягає здебільшого в копіюванні та імітації поведінки інших.
Друга форма – віднесення себе до певної номінальної соціокультурної групи – вікової, національної, статевої тощо – дає змогу індивідові опанувати найважливіші для цієї групи стереотипи поведінки, вимоги, щодо основних культурних ролей. Так, прирівнюючи себе до вікової групи, індивід визначає істотні соціальні межі своєї поведінки, хоча її конкретні норми, цінності та рольові вимоги можуть варіюватись.
Тертя форма – усвідомлення своєї належності до реальної соціальної групи чи колективу. Дістаючи емоційне підкріплення у вигляді особистої симпатії, таке усвідомлення сприяє активному засвоєнню характерних для певної спільноти норм соціокультурних цінностей та поведінки.
Отже, основним механізмом соціалізації індивіда є його інтеріоризація, або інтерналізації – переведення вироблених людством у цілому і різними суспільними групами зокрема зовнішніх норм, цінностей та установок у власний внутрішній світ і використання їх як регуляторів поведінки.
Розглядаючи проблеми інтеріорганізації, сучасні соціологія та психологія особливу увагу приділяють змісту та характеру соціальних вимог, норм, цінностей, установок, засвоюваних особистістю у процесі ХХ соціалізації. Цей напрям досліджень надзвичайно актуалізувався у зв’язку з бурхливим процесом ламання ідеологічних стереотипів у масовій свідомості людей, із знаттям або ослабленням тих самих "цензорів підсвідомого і масовим викидом на книжковий, теле-, кіно-, відео- і радіоринки продуктів потужної індустрії шоу-бізнесу, творів розважального характеру, що збуджують у молоді, особливо у підлітків із нестійкою психікою, підсвідомі почуття та неконтрольовані сексуальні потяги.
Отже, дослідження у цьому напрямі підтверджують цілеспрямований характер процесу інтеріорганізації, активність самої особистості в ході соціалізації, важливість усвідомленого вибору нею культурних цінностей та ціннісно-мотиваційної орієнтації, враховуючи особливості діяльності, аналізують процеси перетворення зовнішніх вимог та обставин на моральні імперативи, життєві установки та позиції особистості. Механізми та процеси інтеріорганізації винятково складні і ними не потрібно нехтувати в системі виховних заходів. [5]
Тож серед проблем інтеріорганізації в сучасному світі на перший план висуваються проблема розуміння цінностей культури. Адже перш ніж перевести зовнішній світ культури у внутрішній світ особистості, потрібно передусім зрозуміти, осмислити його. Тільки після такого осмислення і відповідного пристосування до індивідуальних особливостей чуже стає своїм, зовнішнє переходить у внутрішнє і стає його атрибутивним змістом.
Опинившись соціалізованою, особистість вступає в меж і норм і цінностей певної соціокультурної організації. Вона має приймати все і віддавати також плоди праці, що не суперечили б з тими стандартами, які вже склалися в даному суспільстві. У сучасному світі проблема розуміння норма і цінностей нашого суспільства набуває дедалі більшої актуальності. Це зумовлено загостренням геополітичної та суспільно-політичної ситуації, посиленням глобальних суперечностей. Знання культурних цінностей певної доби, культурної спільноти тощо визначається їх функціональними особливостями, конструктивними параметрами, пов’язаними з мінливість способів і умов їх створенням, ідейними спонукальними мотивами.
Слід зазначити, що справжнє, істинне осмислення світу культури розпочинається все-таки з усвідомлення його особистісного смислу. Завдяки відкритості людської свідомості це особистісне світосприйняття ґрунтується на загальновизнаних соціальних значеннях, культурних традиціях роду, мистецтві, духовному розвитку нації, регіону, людства в цілому.
Соціальні значення попри всю їх вагомість, за жодних обставин не реалізуються і не можуть реалізуватися для особистості повністю. Вони реалізовуються лише тією мірою, якою її власні суспільні функції потребують засвоєння соціального досвіду і якою вона має змогу втілити цей досвід у наявній системі суспільної практики. [17]
Механізм переходу соціальних значень у структуру особистісного смислу (інтеріоризації) ще недостатньо вивчений. Одні вбачають його в мотиваційній сфері діяльності, що означає вибір особистістю цінностей, що цікавлять саме її, або ц сфері соціального схвалення певного виду діяльності чи поведінки, або у процесі усвідомлення особистістю себе самої як соціально значущої цінності. Усвідомлене нерозуміння соціокультурної цінності є спонукальним мотивом для глибинного проникнення у світ культури, що неможливе без спілкування. Оскільки в кожному суспільстві співіснують різні типи і види нормативно-ціннісних систем і організацій, проблема нерозуміння трансформується у проблему невідповідності очікувань особистості тим соціокультурним цінностям, які не пропонуються суспільством.
Оскільки кожен фрагмент нового знання містить елементи "старого сприйняття", виникає потреба осмисленого аналізу цих узгоджень різних елементів. Сучасні соціокультурні проблеми сформовані саме нашою епохою і для їх розуміння не треба вдаватись до образів і асоціацій давнього минулого.
Повертаючись до соціальних зв’язків особистості і країни, можна зазначити, що у бурхливому морі економічних, соціальних, політичних та ідеологічних пристрастей часто виграє то, хто подає об’єктивну, несуперечливу інформацію, а той, хто подає її першим це й з використання найвпливовіших засобів комунікації.
У сучасному світі створено найпотужнішу за всю історію людства систему маніпулювання суспільною свідомістю, що не оптимізує умов для розуміння істинного смислу культури та духовних цінностей. [20]
Проблема інтеграції молоді у суспільство і будівництво нею власного життя, досить напрацьована. Та цей процес складається з етапів, що взаємопов’язані: вступ до трудової діяльності, досягнення фінансової незалежності від батьків, оформлення шлюбу.
Постають чотири умови, за яких молода людина може вважатись дорослим членом суспільства:
економічна незалежність, тобто здатність забезпечувати себе засобами до існування;
можливість розпоряджатись власними коштами;
вміння приймати самостійні рішення, що стосуються усіх сфер суспільного і приватного життя;
наявність свого дому і турбота про його існування.
Особливістю радянської моделі соціалізації молоді була тривала незалежність від батьків, чия безпосередня матеріальна допомога власним дітям займала одне з гільних місць у структурі доходів більшості юнаків і дівчат. Уніфікація освіти і догматизм у вихованні, ставлення до молоді з боку суспільства, я к до трудових резервів гасили ініціативу підростаючого покоління, заохочували пристосованість, адаптивний підхід до проектування і реалізації життєвих програм. Молода людина при соціалізмі, як підкреслював польський соціолог М.Ярош, швидко доходила висновку, що її службове просування і соціальна позиція, залежна не лише від її праці, а й від місця в неформальних структурах. [6]
Не можна не вбачати й інших серйозних загроз вихованню підростаючому поколінню в обрані моделі переходу до ринкової економіки. Гроші в уявленні сучасної молоді, є найточнішим маркером статусу людини, її здатності забезпечити бажаний спосіб життя.
Набирає прояву тенденція спрямування свідомості й поведінки молодих людей на шляхи індивідуального виживання і пристосування до соціальної реальності, що інтенсивно змінюється. В умовах економічної нестабільності, розмитого правового поля реформ, криміналізації, яка супроводжує становлення вітчизняного бізнесу, молода людина 90-х років має менше можливостей планувати власне життя на роки вперед, а вимушена орієнтуватися на сьогоденні результати і швидкі зиски. Динамізм, інформаційна насиченість сучасного українського суспільства випереджають якісний вимір життєтворення, у людські стосунки втручається прагматизм, тонкі нюанси особистого життя підміняються фізичною близкість, образ цілісного соціуму розбивається у свідомості молодої людини на нескінченний ряд відоекліпів, а віртуальна реальність на дисплеї змінює реальний досвід соціальних стосунків.
Некритично запозичуються в нашому житті й елементи американської освітньої системи. Маючи домашні комп’ютери, вони можуть вдосконалювати свої знання.
Таким чином, нові приоритетні дисципліни – комп’ютерне навчання, стандартна англійська мова – сприяють не мінімізації, а відтворенню певної соціальної нерівності, що на поверхні сприйняття видається нерівність здібностей.
Та все ж домінуючими рисами соціального самовизначення сучасної українського молоді виступають такі:
криза традиційних форм соціалізації, що заснована на жорсткій визначеності життєвого шляху.
розширення можливостей вибору того чи іншого варіанту життєвої стратегії у поєднанні з підвищенням особистісної відповідальності за цей вибір.
формування нових соціальних структур, у межах яких відбувається соціалізація молоді (різні форми власності, багатопартійність, нові джерела інформації).
інтегральна оцінка свого суспільного стану, що містить порівняння із життям ровесників в інших країнах світу і насамперед індустріально розвинутих. Дедалі більша кількість молодих людей в Україні 90-х рр. Немовби повторюючи аналогічні орієнтації західної молоді 70-80-х років, відчуває потребу самостійно визначати своє майбутнє, виборювати більшу свободу від сім’ї та інших традиційних інститутів соціального контролю. Вони хочуть жити так, як їм це до вподоби, досягати цілей, які самі поставили перед собою. Для багатьох у них життєвий успіх – це досягнення особистих цілей, а не стандартного соціального стану.
Так польський учений З.Петрасіньський пропонує розглядати керування власним розвитком як процес, що складається з таких рішень:
самоосвіта.
самовиховання (праця над характером, емоційним і моральним поступом, філософією життя).
вибір напряму освіти і професії.
вибір конкретного місця роботи.
вибір групи друзів.
участь у певних організаціях.
рішення власного вступу до шлюбу.
Причинами, що можуть ускладнювати процес соціалізації молоді і роботи над собою автор вважає такі:
зайву кількість вихователів.
брак допоміжної інформації.
зайва віра у роль непередбачених обставин.
невдачі в роботі над собою, які сприяють зниженню впевненості в успіху.
Беручи до уваги увесь життєвий шлях особистості і нескінченно паралельний процес соціалізації, можна виділити основні кризові моменти вікових періодів:
– 16 років; звільнення молодої людини від батьківського піклування;
– 23 роки; планування майбутнього життя;
– 30 років; розуміння реалій свого життя і в деякий мірі розчарування;
– 37 років; усвідомлення реальної кінцевості земного буття (близьких знайомих, росту дітей). Людина в цей період менше значення починає надавати зовнішнім цінностям, тобто заможності, кар’єрі, і більше починає замислюватись над духовним життям.
Тобто активність є базою стратегії життєвого благополуччя. Перед тим, як юнакові чи дівчині розпочати планування й здійснення свого життя, варто систематизувати, узагальнити уже існуючі прийомі і методи життєтворчості. При цьому не треба копіювати шлях тих, хто досяг значних результатів. Важливо трансформувати їхній досвід з урахуваннями властивостей свого характеру, особливостей попередніх етапів життя.
Недавнє минуле, як з’ясувалося не годиться як еталон ні батькам, ні дітям.
Отже, у міру того як молодь дорослішає, перевага батьківських моделей життя зменшується і доповнюється позасімейними зразками, із середовища ровесників.
Кожен просувається соціальними сходами відповідно до власних цілей, здібностей, можливостей допомоги з зовні. Кожен будує власне життя як може і порівняння певних результатів з результатами інших – справляє деструктивний вплив на процес досягнення життєвих цілей.
Бажано щоб на перехідних етапах життя молодої людини, коли вона вперше має зробити серйозний вибір, до цього були залучені досвідчені "порадники-психологи".[14]
Сучасне життя і трансформація духовних цінностей.
Кожний індивід приходить у соціум у його культурою як у даність. З моменту свого народження він може в різні періоди свого життя відчувати жорстокість соціокультурних настанов як брак особистої свободи. Однак відокремлення індивіда від культури призводить до втрати ним життєвих орієнтирів, створює душевний дискомфорт, заважає йому знайти своє місце в соціумі, надати вищій сенс життєвим завданням.
Варто наголосити, що методи, за допомогою яких має здійснюватись вплив соціуму на індивід, відіграв принципову роль і при неадекватному їх виборі можуть виявитися не тільки неефективними, а й такими, що приведуть до протилежних наслідків.
Характер впливу соціуму на індивіда був різним у різні часи. Культура первісного суспільства накладала кожному індивіду погляд на світ, як цілісність, кожний елемент якої пов’язаний з усіма іншими і з даним індивідом зокрема.
У такій світоглядній системі буз розроблений докладний набір заборон і дозволеного, які визначали поведінку кожної людини в тих чи інших обставинах.
Традиційне суспільство землеробської доби нам відоме краще, оскільки елементи його культури та соціальної організації зберігалися у європейських народів донедавна. Воно також обмежувало свободу індивіда в залежності від його соціального положення, ритм і характер діяльності основної маси населення визначався відповідними природними ритмами.
В нашому суспільстві зняття обмежень на свободу індивіда веде до обмеження ним свободи інших. Те що не вдається відрегулювати правовими засобами, починає регулюватися тиском суспільно думки. По-різному в різних суспільствах, але як правило, інтуїтивно визначається межа, за якої екстравагантність поведінки стає соціально неприйнятною. Звичайно надмірна суворість культурних криз і суспільних вимог може перешкодити самореалізації осіб, однак деякі із них можуть бути носіями оригінальних ідей, що їх цінність, ще не усвідомлюється суспільство. Разом з тим схоже, що сучасна європейська цивілізація потерпає внаслідок надмірної толерантності. Під гаслом змагань за свободу людини були послаблені культурні обмеження на деякі типи поведінки людей чи, поведінки, яка попередніми поколіннями визнавалась асоціальною. Це стало чинником, який призвів до зросту байдужості у взаєминах людей, до розбиття суспільства на групи, надто відокремленої одна від одної.
Чи означає той факт, що норми поведінки, які не схвалювалися попередніми поколіннями, але стали прийнятними для наступних, зміни духовної сутності людини?
Чи думка старших людей про втрату молодими культурних орієнтирів є слушною і те, що спостерігається в житті, правильніше тлумачити не як збільшення свободи, а як розмивання культурних норм регрес духовності і торжество вседозволеності? Спостереження за життєвою дійсністю часто переконує, що саме моделі з нижчим культурним компонентом стають більш атрактивними.
Можна зробити висновок, що важливою суб’єктивною причиною браку свободи індивіда стає його добровільна відмова від неї через сприйняття багатьма людьми, а часом і народами, необхідності вибору як надто обтяжливого обов’язку.[8]
Кожне людське суспільство має розв’язати проблеми, пов’язали з самовідтворенням. Поряд із цим існує ще складніша проблема – творчого оновлення життя та збереження духовності суспільства. Саме воно через освітні установи, систематичний інформаційний вплив, накидає кожному з нас ті чи інші ідеї, цінності, зразки поведінки. Кожне суспільство культурно впливає на його членів, це все ще й супроводжується все життя. Можливе оволодіння культурою збагачує людину, розширює їх духовні обрії.
В наш час критерії поведінки людини деформуються, в людях починають цінувати такі якості, як гнучкість поведінки, готовність до компромісів з совістю, до зловживань. Принциповість та чесність сприймаються я к прикрі аномалії. Розум падає в ціні. Навіть здається, що наш час поставив індивіда перед вельми складними проблемами, пов’язаними з необхідністю дуже швидко пристосовуватись до нових умов життя, натомість жертвою цьому є духовний зріст особистості. [22]
Потік інформації, який нині сприймає людина, надзвичайно великий. Численні засоби масової інформації свідомо зловживають своєю інформаційною монополією, прагнуть до збільшення залежності індивіда від володарів інформації. Телевізор в руках невмілого і невибагливого користувача, нездатного захистити себе від інформаційної навали, інформаційного сміття, приносить йому е скільки користь, скільки шкоду. Принципово новою обставиною є подальше зростання опосередкованості зв’язків між індивідами. Якщо доба радіо та телебачення ставила перед собою проблему самозахисту від зайвої, непотрібної, накинутої кимсь інформації, т комп’ютеризація залишає людину на самоті з безмірним океаном інформації, при цьому вибір має зробити сам індивід.[7]
Зараз очевидно, що наше суспільство стоїть на порозі незнаних нам досі форм культури, і передбачаючи всі соціальні наслідки новітньої інформаційної революції, ми просто ще не можемо.
Вельми ймовірно, що одним із них стане ще глибша диференціація людей за реалізованим інтелектуальним рівнем. Оскільки вимоги до людини напевно підвищуються, не всі виявляються спроможними їх витримати. При цьому рівень таких показників як чесність, любов до людей та повага знизиться поступившись професіоналізму, матеріальному збагаченню та жорстокості. [21]
Для консолідації нації, відтворення її національного духу потрібні осмислення і переживання історичного шляху народу, не окремих відрізків, а всього історичного шляху. Це потребує певної переорієнтації. То ж минуле не можна розглядати як позитивну чи негативну альтернативу нинішньому дню, його слід сприймати таким, яким воно було насправді, долаючи той глибокий провінціалізм, що вкоренився у сучасній національній свідомості.
Отже, осмислення проблеми національно-культурного відродження є важливим чинником духовного розвитку особистості, повернення її до випробуваних історичних часом критеріїв культурних цінностей. На практиці вона знаходить свій вияв у феномені неповноти національної культури. Якщо в попередні епохи від національного ґрунту відривалась інтелігенція, то тепер від нього відриваються багатомільйонні маси народу. [9]
Та загалом на відродження національного духовного життя, позитивно впливають нові освітні заклади, поліпшення мовної ситуації, мистецтва і культури. Якщо люди справді хочуть, щоб культура у нашому суспільстві відігравала роль духовного каталізатора національного відродження суспільства і нашої держави в цілому, то передусім потрібно терпляче й тактовно ставитись до установлених регіональних та національних традицій, не навішуючи образливих ярликів та звинувачень суспільству. Звичайно також оволодіння населенням рідною мовою ж також найважливішою умовою формування та розвитку духовних цінностей в нашій країні. Тому йдучи до сучасної цивілізації ми втратили чимало з того, що було органічною складовою культури попередніх поколінь. [15]
На зламі століть відбувається докорінні ломка цивілізаційних основ життєустрою, яка принципово впливає на онтологічну ситуацію. Один із векторів цього прогресу – зростання ролі людини як творця соціального світу і як архітектора свого індивідуального життєвого проекту. То ж дослідження цих проблем стосовно до нашої дійсності, ускладнені тим, що українське суспільство, яке стало на шлях в демократичне, цивілізаційне, перебуває нині у стані глибокої кризи, яка охопила всі структури і відбивається на психології та ціннісних орієнтаціях всіх груп, прошарків, окремих людей нашої країни.
Соціальна нестабільність, відсутність соціальної перспективи, невпевненість у завтрашньому дні, втрата значною частиною населення довіри до інститутів влади, віри у можливості своєї країни – все це духовно і морально деморалізує людей, особливо згубно впливає це на молоде покоління. Ця тенденція, неминуча при незбалансованості руйнівних і творчих процесів у перехідному суспільстві, посилюватиметься за умови поглиблення кризових явищ у ньому. Однак іншим полюсом кризової ситуації є процес визрівання нового, утвердження прогресивних форм життя. І чим динамічніше і конструктивніше розгортається цей процес, тим ймовірніша можливість уникнути катастрофічного повороту подій і вийти із глухого кута. [12]
Отже, в умовах трансформації українського суспільства здійснюються пошуки форм і сфер самореалізації сутнісних сил індивідів, які зорієнтовані на особистий вибір, особисту відповідальність. Ці нові ціннісні орієнтири активніше засвоюються молодими людьми. Зміни в українському суспільстві торкнулися глибинних пластів суспільної психології, актуалізували проблему життєвих цінностей людей, особливо підростаючого покоління. Такий стан, за якого люди втрачаються орієнтири життя і страждають від почуття втрати смислу життя й спустошеності, дехто з дослідників, зокрема В.Франкл, назвали екзистенційним вакуумом.
У процесі життєтворчості, подолання кризових явищ зростає роль школи, яка покликана допомогти дитині знайти смисл життя, створивши для цього повноцінні умови для її фізичного, інтелектуального, духовного розвитку і саморозвитку. То ж людське життя під кутом зору суб’єктивних, активнотворчих засад виступає як проблема творчого життя особистості, її духовного світу, світогляду, мети та сенсу життя.
Отже, життєдіяльність – особлива форма творчого виявлення людини, йдеться про активне і свідоме творення людиною самої себе за умов не простих соціально-політичних і економічних обставин. Зріле, моральне і духовне життя означає володіння етичною теорією в людських формах, моральне самовизначення обґрунтування поведінки, культивування загальнолюдських цінностей, адекватність оцінки моральних наслідків своїх вчинків і дій, вміння будувати реальні відносини допомоги, любові, захисту іншої людини. [14]
Суспільний устрій – як основа життєдіяльності особистості
У трансформаційному періоді соціально-економічного, політичного, духовно-морального життя молоді в Україні, на етапі розбудови держави, але з кризовими явищами "розладнання" суспільної свідомості, заниження моральності певної частини соціуму, кризи людського духу, втрати смисложиттєвих цінностей, виникає багато запитань, чому нині відбувається занепад духовності людства? Чому втрачається стабільність і як духовний світ пов’язаний з матеріальним?
Нині відбувається радикальна зміна пріоритетів у структурі системи цінностей усього людства, та розпадається почуттєва система, самознищується, народжуючи із своїх надр культуру нового циклу із цінністю надчуттєвої реальності – через Бога, душу, моральний закон. [19]
Сучасна молоді має виконати особливу місію – гідно перейти з епохи раціоналізму до епохи духовності з пріоритетом духовного над матеріальним, подолати кризу людини, бо духовно-матеріальна проблема породжує великі труднощі і негативно відбивається на житті суспільства, природи, призводить до планування егоїзму в політиці, нестримного прагнення до влади й збагачення, панування техносфери над ноосферою.
Отож, людина на стику епох виявилася не здатною подолати усілякі кризи життя, а тому загострився інтерес до людини духовної, "ноосферної", така людина по-другому ставиться до проблем, усвідомлюючи необхідність абсолютних цінностей та ідеалів з метою уникнення глобальної катастрофи людства. [3]
Новий етап духовного розвитку дарує людині стійкий смисл існування. Як вважають більшість вітчизняних та зарубіжних дослідників без культу духовності людство загине. По чуті, духовність – це спосіб розбудови особистості, це зустріч із самим собою, своєю душею, внутрішнім "Я". Це вихід до вищих ціннісних інстанцій формування, конструювання особистості та менталітету. Це провідний фактор смислової гармонізації, поєднання образу світу з моральними законами.
Отже, духовність людини є способом включення її в ноосферу на основі колективної енергії, яка перебуває поза окремими людським тілом і справляє безпосередній вплив на долю історії людства, поведінку окремих особистостей і розвиток планети загалом. Людина економічна у часи формування ринкової економіки України з її моральним нігілізмом, приземленим прагматизмом – не може стати щасливо, навіть казково розбагатівши. Така особистість неминуче рано чи пізно, зіткнеться з породженим нею світом злоби, агресії, ненависті, сумнівів, заздрості, образи, страху, горя, страждання та інших стресів.
Духовна криза нашого суспільства є нездатністю зробити наступний крок у своєму розвиткові, що виявляється зокрема у дезорієнтації та спустошенні. [14]
Аналізуючи всі критичні моменти людства та катаклізми суспільства, можна зробити висновок, що це все симптоми одного фундаментального краху. Ми стикаємося не просто з політичними, технічними та економічними проблемами – це проблеми віддзеркалення емоційного, морального та духовного стану сучасного людства. Серед самих руйнівних аспектів людської психіки першим треба назвати злобну агресивність, ненаситне придбання. Руйнівні та саморуйнівні елементи нашого стану речей, безпосередньо віддзеркалюють відчуження сучасного людства від самого себе, від духовного життя і духовних цінностей. [19]
В нашому суспільстві все частіше спостерігається заниження людської сутності, низька планка суттєвої визначеності людини – і це є головною перепоною на шляху придбання свободи духу і почуття людської гідності. Усвідомлення своєї повної залежності від суспільного організму формує рабську психологію. Врахування традиційної культури при аналізі соціальних відносин означає визнання, передусім, що соціальні відносини визначаються не тільки існуючими співвідношеннями сил, але й накопичення підчас історичного прогресу цінностей, зразків поведінки, духовних переживань, які передаються в межах культури. Через гіперболізацію колективістської основи постраждали і страждають морально й духовно і індивіди, і суспільство..
Отже, людина – соціокультурна істота. Її духовно-психологічні характеристики усвідомлюються, як складова особи, тому будь-які спроби держави змінити національно-етнічні характеристики сприймаються болісно і негативно. Самі високі прояви мистецтва і науки, що складаються духовне багатство країни повинні знаходитись під захистом влади. Успіх соціальних реформ, що проводяться у нашій державі, багато в чому залежить від визнання всіма цінностей, норм і правил суспільного життя. Тому відмовлення від традиційної організуючої ролі, яка ю забезпечила б не тільки цілісність країни , але й духовний розвиток народів, може призвести до розпаду суспільства, до втрати ним історичної і культурної ідентичності. [4]
Можна з впевненістю сказати, що люди відіграють важливу роль через свою колективну взаємодію в створені соціальних умов, які впливають на направленість та якість їх життя. Одною із запорук повноцінного життя в соціумі є зрілість людини. Зрілість розуміється як вища, в даних історичних умовах, міра розвитку відносин особистості. Вона узагальнює самі суттєві характеристики життя людини; багату внутрішню культурну основу відносин; творчу духовно-практичну активність з широким діапазоном соціальної дії; неперервний поступовий розвиток життєвих відносин, підвищене самопізнання. Потенційно зріла якість відносин досягається в сучасному суспільстві для кожної особистості незалежно від її соціально-політичної, національної та професійної приналежності.
Сутність та якісна ієрархія життєвих відносин різних індивідів, як правило, представляються історичними особливостями, типовістю зв’язку зовнішньосоціального та внутрішньоособистісного умов життєдіяльності особистості. [1]
Основним змістом перспективного шляху розвитку нашого суспільства (демократична упорядкованість соціально-економічного життя, гарантія необхідних прав людини, досягнення нею свободи ціннісного вибору), являється багатство вихідних суспільних передумов індивідуального розвитку. При цьому дійсна відносна нерівномірність здійснення цих передумов всередині різних соціальних груп. Є багато відмінностей в індивідуальній активності, в творчій вагомості духовних, предметних, соціальних досягнень індивідів.
Можливо об’єктивні перепони в розвитку життєвих відносин не являються принципово неподоланними для особистості.
В суспільстві, що розвивається культурно, економічно, поглиблюючись демократично, гуманістичні зв’язки між людьми, необхідно і можливо протистояти особистості соціальному неблагополуччю.
Тут індивідуальне протистояння не являється для особистості самоціллю. Для неї пристояти означає бути вільною в допомозі другим людям, бути самостійним у своєму житті. Тоді об’єктивні заборони в особистісному розвитку стають для людей просто обставинами, які вони можуть поміняти.
Зв’язки об’єктивно-суб’єктивного, зовнішньо-внутрішнього, що визначаються загальну кількість життєвих відносин особистості, можна представити в таких формах:
В умовах соціального благополуччя особистість:
активно реалізує і будує нові можливості саморозвитку та розвитку інших людей;
частково стихійно відтворюють позитивний суспільний зміст.
В соціально-неблагополучних умовах особистість:
займає позицію "вище особистісного", самостійно звертає до себе суспільні засоби високого індивідуального розвитку;
стихійно відтворює особистісний та суспільний зміст, виступаючи його носієм;
свідомо приймає, представляє, затверджує негативні суспільні тенденції, індивідуально угрубляє їх, активно затягуючи в їх відтворення інших людей;
бажає протистояти цим умовам, але не має для цього ні індивідуальних, ні суспільних засобів та йде до саморуйнування. [12]
Отже, життя кожної особистості містить всі ці форми, але домінуючі, визначають умови суспільства та історичні умови.
В умовах суспільства – особистість має змогу по-різному відповідати своїй ролі: вона приймає суспільні моделі розвитку як свої, або активно включається в створення нових розвиваючихся соціальних умов, або зберігає позитивне самоутотожнення в деструктивній суспільній ситуації.
Можна сказати, що в основі розвитку кожної людини лежить ініційоване ним самим перетворення закономірностей зовнішнього взаємозв’язку в закономірності особистої внутрішньої організації. Дійсно особистісне становлення людини виникає в міжіндивідних зв’язках, що складають суспільну систему. Особистісний спосіб життя індивіда міняється та розвивається відповідно до своїх внутрішніх, суспільно оформлених законів, тобто по певному суспільному типу. [2]
Цілісність особистості формується та відкривається в усіх основних умовах, сторонах, процесах її життя: в єдності суспільного світу, совокупному біопсихічному способі відображення індивідом суспільного світу, єдності. Якщо цілісність являється в усіх планах, умовах, формах індивідуального життя, то таке життя гармонічне.
Підвищення культури, научності, психологічності суспільного саморозуміння, багато в чому, визначає перспективи перетворень в нашій країні. Суспільство сьогодні настроене на самопізнання, що здійснюється через прийняття кожної людської долі як соціально значимої. [17]
Об’єктивна роль людини в світі виявляється через його включення в систему суспільних відносин. Життя людини відбувається як відносини, які її розвивають, вдосконалюють, реалізуються як "життєві відносини".
Спосіб життя людини надається їй свідомістю. В свідомості цей спосіб формується під впливом предметно-практичної діяльності індивіда, та спілкуванні з іншими людьми, тобто в процесі взаємодії з соціумом людина переймає спосіб життя. Суспільні відносини індивіда визначають якісну визначеність, структуру його особистості. Вони тонко відображають характеристики суспільних зв’язків, в які об’єктивно включений індивід і коли він стає ідентичним суспільству, ці характеристики вбираються в середину особистості. Остання формується як зміст "Я" індивіда, яке він відчуває в системі суспільних смислів, цінностей, вчинків.
Отже, внутрішньоособистісне відтворення індивідом суспільних відносин – складний процес, він залежить від сформованих якостей індивіда, особливостей його індивідуального життя. Це такі властивості особистості:
закономірності його свідомості та діяльності;
предметно практичні досягнення та духовні продукти;
ціннісно-смислова основа "Я";
рівень активності, з якою індивід себе розвиває. [20]