Тема №1 Предмет і завдання курсу “Історія економічних вчень”
Економічне життя суспільства вивчається системою економічних наук – це науки про загальні закони економічного розвитку; галузеві економічні науки; науки, що вивчають конкретні процеси і явища; науки про народне господарство і економічну думку. Кожна з них має свій предмет, коло досліджуваних питань. Економічна думка людства пройшла довгий шлях від появи певних уявлень про явища господарчого життя, окремих ідей, висловлювань, поглядів економічного характеру до формування економічної теорії, вчень. Саме ці теорії, їх виникнення, розвиток та зміна інших теорій є предметом дослідження історії економічних вчень.
Історія економічних вчень на відміну від історії економічної думки має більш вузький предмет, а саме тільки ті економічні погляди, що склалися в певну систему.
Система економічних поглядів – це сукупність економічних ідей, що роз’яснюють сутність певного кола явищ взаємопов’язаних між собою та виникаючих, як внаслідок відображення у свідомості виробничих відносин.
Курс історії економічних вчень безпосередньо примикає до політекономії і довічно доповнює його.
Прослідкувавши історичний розвиток економічних ідей, з’ясувавши як і в яких умовах розвивалася економічна наука можна більш повно зрозуміти та засвоїти положення політекономії, осягнути генезис категорій і законів, зробити порівняльний аналіз їх тлумачень.
Мета курсу: поглиблене вивчення та творче осмислення основних етапів і напрямів в розвитку економічних вчень.
Історія економічних вчень розкриває передумови та закономірності еволюції світової економічної науки; систематизує економічні знання і дає їх аналіз. Вона висвітлює економічні концепції головних шкіл і напрямів економічної думки, знайомить з досягненнями видатних вчених-економістів. Таким чином основні завдання курсу такі:
поглиблення знань з економічної теорії;
формування уявлень про закономірності і тенденції розвитку економічної думки;
аналіз наукового внеску окремих шкіл і напрямів в економічну теорію;
розгорнута характеристика сучасних економічних теорій.
Історія економічних вчень має велике значення для оволодіння культурою економічного мислення, розуміння його альтернативи та для творчого сприйняття політекономії та розвитку економічної науки в цілому.
Тема №2. Економічна думка стародавнього світу та Середньовіччя. Меркантелізм.
Економічна думка стародавнього світу:
а) економічна думка Сходу
б) економічна думка античного світу (Греція, Рим)
Економічна думка Середньовіччя.
Меркантелізм.
1.
Економічна думка стародавнього світу відображає риси соціально-економічного та політичного розвитку суспільства того часу. Деякі з них були суспільствами азіатського способу виробництва (стародавній Схід), а інші – античного способу виробництва (Греція, Рим). Відмінності між ними обумовили особливості їх економічної думки.
Економічна думка Стародавнього Сходу.
Писемні джерела, на основі яких можна судити про економічну думку Стародавнього сходу – зведення законів, юридичні акти, документи господарської звітності та твори про управління державою та державним господарством. Тому багато з них мають державно-нормативний характер; дійсність розглядається з позиції правлячих осіб, вельможних придворних та чиновників. Економічному знанню притаманні догматизм, апріорність і символізм. В багатьох давньосхідних творах економічна думка обплутана релігійною оболонкою (особливо Індія, Китай).
Одні з перших відомих нам пам’яток економічної думки можна віднести до літератури стародавнього Єгипту; в них знайшли своє відображення питання організації та управління державним господарством, а також уявлення стародавніх єгиптян про власність, рабство, товарно-грошові відносини.
Про економічну думку стародавнього Єгипту можна довідатись з творів державних чиновників (цисарів), багато з яких мають дидактичний характер (повчальний), різних адміністративно-господарських та юридичних документів.
Одним з найдавніших центрів людської цивілізації була Месопотамія (Дворіччя або Міжріччя). На відміну від стародавнього Єгипту в державах цього регіону порівняно швидко розвивалася приватна власність та товарно-грошові відносини. В результаті посилилося розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогою господарства регулювати економічну діяльність населення та регламентувати приватно-правові відносини. Відомою пам’яткою економічної думки 18ст. до н.е. є знаки старовавилонського царя Хаммурапі. Основна мета цих законів – всебічне зміцнення економічної влади держави. Закони містять 282 статті, в числі яких є присвячені питанням охорони власності вавилонських громадян; питання оренди, найму, лихварства.
Розвиток товарно-грошових відносин допускався в такій мірі, щоб це не викликало масового зубожіння громадян. Закони Хаммурапі захищають приватну власність, особливо царя, церкви, державних службовців, воїнів. Замах на неї карається смертю або оберненням винуватця у рабство. В цілому ці закони становлять систему правових норм, спрямованих на регулювання соціально-економічних відносин у Вавилоні 18ст. дон.е.
Економічна думка Індії.
Економічна думка стародавньої Індії була обплутана релігійною оболонкою. При цьому економічні проблеми як такі соціально не досліджувалися. Вони розглядалися в давньоіндійській літературі у зв’язку зі спробами вирішення соціальних та політичних питань. Писемними джерелами середини І тисячоліття до н.е. є переважно твори буддизму та іудаїзму (брахманізму). Вони дають уявлення про соціальну структуру суспільства і містять матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економічних категорій, зокрема власності (майна).
Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевого спасіння (нірвани).
Велика кількість творів брахманізму грунтується на концепції трьох цілей життя людини:
релігія обов’язку,
релігія матеріальної вигоди,
релігія чуттєвої любові.
Кожній з цих ціле присвячена окрема література. Найбільш відомою книгою про релігію обов’язку є закони Ману; про другу – Артхашастра; про третю – Камасутра.
Артхашастра була написана між 4–3 ст. до н.е., присвячена користі (артхі) – це трактат про мистецтво політики та управління державою. В ньому містяться правила, якими мають користуватися правителі у своїй державній діяльності. В Артхашастра є відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику індійської держави. В ній йдеться про державні справи. При ньому увага концентрується на царському господарстві. Головною метою політики держави є поповнення скарбниці, тому у трактаті викладено вчення про правління і державний доход.
Економічна думка Стародавнього Китаю.
Економічна думка Стародавнього Китаю виникла та розвивалася у рамках філософських та політичних вчень; основними напрямами суспільної думки Китаю були – конфуціанство, легізм, даосизм, моїзм, які сформувалися у 4 – 3 ст. до н.е. Протягом століть між цими напрямками велася полеміка про економічний лад суспільства, общину, міру втручання держави в економіку та методи управління нею. Провідною течією було конфуціанство. З часом воно перетворилось у державну ідеологію і мало величезний вплив на суспільно-економічний та політичний розвиток Китаю протягом приблизно 2 тисячі років.
Економічна думка давнього Китаю яскраво відображена у трактаті “Гуань-Цзи” (4 ст. до н.е.); в ньому визнається закономірність змін у природі і суспільстві. Приділяючи значну увагу економічній політиці держави в боротьбі з несприятливими природними умовами, автори трактату висловлюються за регулярний її вплив на господарське життя. В наслідок цього у творі глибоко розроблена система державного регулювання економіки.
Зміцнення землеробства вважалося умовою забезпечення стійкості економіки. Велике значення надавалося товарно-грошовим відносинам, з точки зору їх використання державою для регулювання економіки. В трактаті розглядаються питання пов’язані з податком та грошовим обігом. пропонувалося замінити прямі податки на залізо та сіль – непрямими, застосувати для стабілізації господарства нормовану емісію грошових знаків.
Багато з ідей, що містяться у “Гуан-Цзи” були застосовані у господарчій практиці стародавнього Китаю.
Економічна думка античного світу.
В античній літературі економічна думка старого світу виражена в найрозвиненішому вигляді. Джерелами, які дають уявлення про економічну думку античності є законодавство держав, публічні виступи і твори філософів, політиків, поетів та інш.
Висловлення античних авторів хоча й не являють собою цілісної системи поглядів, але є спробою теоретичне осмислення та узагальнення хронологічних для цієї добу економічних процесів та явищ.
Основні ідеї, що містяться у творах грецьких мислителів – Ксенофонта, Платона, Арістотеля увійшли до скарбниці економічної спадщини людства.
У цілому економічна думка Стародавньої Греції розвивалася спочатку в умовах розкладання общини і виникнення рабства, а згодом у період його розвитку та кризи. Тому в центрі уваги давньогрецьких мислителів перебували проблеми рабовласництва, які розглядалися, виходячи з соціально-політичної та економічної ситуації того часу. Ці ж обставини зумовили переважання у них натурально-господарського періоду до економічних питань. Разом з тим поглиблення суспільного поділу праці, зростання ремесла та торгівлі обумовили необхідність спеціального дослідження переваг натурального і товарного господарства, різних сторін товарно-грошових відносин.
Давньогрецькі автори зробили спробу наукового дослідження таких економічних процесів і явищ, як поділ праці, товар, гроші та інші; виявити закони господарського життя.
Економічна думка стародавнього Риму. Відноситься до періоду 8ст. до н.е. – 5ст. н.е. Розквіт могутності стародавнього Риму пов’язаний зі зміцненням і вищою мірою розвитку античного способу виробництва, при якому основними відносинами були відносини рабовласників та рабів, зрозуміло, що центральне місце серед соціально-економічних проблем давнього Риму займали проблеми рабства і аграрні проблеми. Особлива увага приділялася питанням раціональної організації рабовласницького господарства (латифундій). Саме ці проблеми насамперед знайшли відображення в законах, аграрних проектах, спеціальних творах давньоримських авторів. Найбільш відомими були – Катон (старший), брати Гракхи (Тіберій і Гай), Варрон, Колумелла.
Економічні ідеї цього періоду знайшли відображення у вченні раннього християнства, яке виникає у Римській імперії у І ст. нашої ери.
Яскравим виразником ідей раннього християнства був Августин Блаженний (354-430).
В цілому виникнення раннього християнства як релігії знедолених та безправних втілювало мрії про рівність, справедливість, чесне та трудове життя.
Таким чином, економічну думку античності слід розглядати з одного боку як продукт особливої історичної епохи, а з іншого як коло ідей, що знайшли подальший розвиток в наступному періоді. Важливим досягненням античної економічної думки є розробка основ натурального і елементів товарного господарства. В центрі римської економічної думки були питання організації рабовласницького господарства і управління ним.
У тлумаченні рабства економічна думка античного світу пройшла складний шлях від визначення та виправдання його як природного явища до критики і визначення загальної рівності людей.
2.
Економічна думка Середньовіччя.
Економіка доби Середньовіччя (5 – 17 ст.)була переважно аграрною, панувало натуральне господарство. Економічне мислення середньовічної людини мало теологічний характер.
Економічна думка ще не відокремилася в самостійну галузь знання. Цей процес розпочався лише в період пізнього Середньовіччя (16 – 17 ст.). Для економічної думки властивий “практицизм”. Численні трактати містять конкретні господарчі поради, різноманітні практичні рекомендації, але в той же час вони містять мало теоретичних узагальнень і спроб аналізу економічних процесів та явищ. Тобто у добу раннього та класичного Середньовіччя ще не з’явилося якихось теоретичних творів з економічних питань.
Основними джерелами економічної думки є юридичні і церковні пам’ятки. Економічні уявлення народних мас знайшли відображення в різних єресях та економічних вимогах селянських повстань.
Особливість економічної думки середньовічного сходу полягала в тому, що вона продовжувала приділяти увагу тим самим проблемам, що й в давні часи:
питання управління країною
сільське господарство як основна галузь економіки
торгівлі і ремесла, як допоміжних.
Великий вплив спричинив іслам.
Економічна думка Середньовіччя
Історія економічної думки України часів раннього та класичного Середньовіччя (5 – 15 ст.). Пов’язана з добою Київської Русі. Літературними джерелами, по яких можна судити про економічну думку того періоду є літописи, угоди, грамоти князів, кодекси і записи норм світського і церковного права.
Визначною пам’яткою соціально-економічної та політичної літератури добу Київської Русі є “Руська правда”. Вона являє собою зведення законів давньоруського права 11-12ст. Статті “Руська правда” свідчать про соціальну структуру і відносини власності давньоруського суспільства, вони регулюють майнові відносини і захищають право власності князів та феодальної знаті на землю і кріпаків, розглядають питання оподаткування, отримання ренти, організації княжої та боярської вотчини в 11 столітті, заснованої на використанні кріпацької та рабської праці.
Терміни, що вживаються у тексті “Руська правда” дають уявлення про існуючі на той час у Давній Русі товарно-грошові економічні відносини.
У цілому у “Руській правді” тією чи іншою мірою відображені усі процеси економічного та суспільного життя давньоруської держави.
Одним з головних писемних джерел економічної думки Київської Русі є літописне зведення – “Повість временних літ” (12 ст.). Основною ідеєю повісті є відновлення цілісності колишньої єдності давньоруської держави перед загрозою навали кочовиків.
У літопису розглядаються джерела доходів Київської держави: надходження з господарства; данина і збори з населення; штрафи (судове мито); торгівельне мито і воєнна здобич. Данина збиралась у вигляді продуктів, хутра або грошей. Вона сприяла розвитку товарного виробництва і товарно-грошових відносин.
У повісті йдеться також про зовнішні торгівельні зв’язки Київської Русі з іншими державами. Літопис захищає феодальну власність, замах на яку гостро засуджується, а покарання схвалюється. У повісті відображено розвиток суспільного поділу праці; повне відокремлення ремісництва від землеробства і розвиток ремесел.
Серед пам’яток давньоруської економічної думки можна виділяти “Повчання дітям” Мономаха (п. 12 ст.). У ньому життєпис князя поєднується з викладенням історії Русі другої половини 11 – першої 12 ст. У ньому міститься чимало господарських спостережень та узагальнень, показані відносини між землевласниками та заможними селянами з метою подолання існуючих соціальних протиріч; показано розуміння (значення) розвитку землеробства, скотарства, промислів, торгівлі, для зміцнення могутності держави.
У Галицько-Волинському літописи (13 ст.) йдеться про економіку політику галицьких та волинських князів, котрі заохочували розвиток ремесел, торгівлі, міст, що сприяло розвитку економіки цих земель.
З 14 ст. на українських землях починає діяти магдебурзьке право (виникло в 13 ст. в Магдебурзі), за яким міста звільнялися від управління та суду, великих князів чи королів, одержували привілеї на самоврядування. Це право встановлювало порядок і функції органів міського самоврядування, суду, цехів, купецьких об’єднань; регулювало питання торгівлі, опіки та успадкування; визначало покарання за різні види злочинів. Київ його отримав 1494р.
Міста, що перебували під юрисдикцією польського короля або великого князя литовського не платили за міські землі, а міщани були звільнені від повинностей на користь феодалів, і сплачували лише держаний податок з торгівлі та ремесла. Вони мали право використовувати для потреб міста грошові збори, які встановлювалися магістратом (податок від пивоварень, млинів, земельних володінь тощо), а також мали значні привілеї в галузі організації та регламентування стаціонарної торгівлі, ярмарок і ремесел.
У 80рр. 16 ст. в ході боротьби проти унії та католицизму виникає полемічна література. Вона мала гостру соціальну та політичну спрямованість. Видатними полемістами були: Герасим Смотрицький, Іван Бороцький, Іван Вишневецький та інші. Так зокрема тема соціальної рівності притаманна творам і Вишневецького (др. пол. 16 – перш 17 ст.). він виступав проти уніатства, критикував існуючий соціальний суспільно-економічний лад. Він говорив, що будь-яке багатство, яким володіють пани і духовенство створене працею і потом кріпаків. В своїх працях він показав основні форми, за допомогою яких здійснювалася привласнення результатів праці селян і ремісників: панщину, оброк, податки, торгівельний та лихварський прибуток. Він розумів, що майнова соціальна нерівність людей не від природи або Бога, а від земних несправедливостей.
У цілому полемічні твори справили великий вплив на розвиток самосвідомості українського народу, розгортання визвольної бороть би на чолі з Богданом Хмельницьким.
3.
Меркантелізм.
В період розпаду феодалізму, коли в його надрах виникають передумови капіталістичного ладу, в епоху первісного нагромадження капіталу, коли провідною формою капіталу був торгівельний капітал створюється І-ша система економічних поглядів – МЕРКАНТЕЛІЗМ.
Переважною сферою діяльності у той час (XV-XVIст.) була сфера обігу; (саме від італійського слова mercante – торговець, купець походить термін). під терміном М. відома економічна політика феодально-абсолютиської держави епохи первісного нагромадження капіталу, яка відображала інтереси торгової буржуазії. М. також називається економічне вчення, метою якого було теоретичне обгрунтування М. економічної політики. М. не був ще наукою, у власному розумінні слова, тому що його основні положення – це результат не теоретичного аналізу, а простого опису спостерігаємих явищ і певною мірою їх класифікації.
Об’єктом вивчення М. була сфера обігу, зокрема багатство та джерела його зростання.
Основними рисами М. є:
багатство ототожнюється з грошима, а гроші із золотом та сріблом як з річчю
держава вважається тим багатшою чим більше грошей вона має
накопичення багатства може бути збагачено за допомогою державної влади від зовнішньої торгівлі або видобутку дорогоцінного каміння.
така особливість М. об’єктивно зумовлена розвитком торгівельно-грошових відносин і зростанням потреби у грошах.
В своєму розвитку М. пройшов 2-ва етапи:
з XV до сер. XVI ст. – ранній М. або монетарна система
II половина XVI – XVII (І половина XVIII ст.) – пізній (розвинутий) м., який одержав назву мануфактурної системи.
Основними представниками раннього меркантелізму були:
в Англії – Вільям Стаффорд (1554 - 1612)
в Італії – Гаспар Скаруффі (1519 - 1584)
А представниками пізнього:
в Англії – Т.Ман (1571 - 1641) та Джем Стюард (1712 - 1781)
в Італії – Антоніо Серра та Антоніо Джевонезі (1712 - 1769)
у Франції – Антуан Монкрет’єн (1575 - 1621) та Жан Кольбер (1619 - 1683)
В багатьох питаннях погляди ранніх та пізніх М.-істів є як схожі, але й є суттєві відмінності.
Спільним є:
дослідження багатства та його джерел
зосередження уваги на сфері обігу
відстоювання інтересів раннього капіталу
Але якщо ранні М-істи ототожнювали багатство з грошима, то пізні – під багатством розуміли надлишок продуктів, які мають на зовнішньому ринку перетворитися на гроші; виходячи з цього ранні М-істи з метою збільшення багатства проповідували накопичення скарбів, а пізні – виступали за розвиток зовнішньої торгівлі, зокрема посередницької, а також були прихильниками розвитку мануфактури.
Ідеї раннього М. грунтувалися на теоріях грошового балансу, а пізнього на теорії торговельного балансу.
Пізні М-істи в грошах бачили не тільки засіб накопичення (як ранні), а також засіб обігу; можна сказати, що саме вони тлумачили гроші як капітал, виступаючи за необхідність їх руху (Г – Т – Г*)
Представники М. займалися збиранням опису та класифікацією фактів. Категорії економічної науки в той час були ще не з’ясовані, вони визначалися поступово. Накопичення і класифікація фактів були необхідні для з’ясування категорій.
Метод слідування від конкретного до абстрактного був неминучим в період виникнення економічної науки.
Значення меркантелізму полягає ще в тому, що він являє собою не тільки першу спробу аналізу суспільно-економічних відносин, що існували, а й обгрунтування ідей та політики протекціонізму.
Тема №4 Класична школа політичної економії
Історичні умови виникнення і загальна характеристика класичної політичної економії (КПЕ).
Виникнення КПЕ в Англії. Уільям Петті.
Виникнення КПЕ у Франції. П’єр Буагельбер. Економічне вчення фізіократів.
Економічна теорія Адама Сміта
Економічне вчення Давіда Рікардо.
1.
Розвиток капіталізму спричинив розпад Меркантелізму. З розвитком мануфактурного виробництва центр уваги буржуазії перемістився у сферу виробництва, виникає КПЕ.
Представники КПЕ перенесли дослідження із сфери обігу у сферу виробництва. З цього часу виникає економічна наука у власному розумінні цього слова. вони зробили спробу наукового аналізу сучасних їм виробничих відносин6 використовуючи метод наукової абстракції. Намагалися довести, що в економічному житті панують об’єктивні (природні) закони, порушення яких призводить до суспільного лиха. Уявлення класичної школи про суспільні відтворення базуються на принципі природної рівноваги в економічній системі. Це було пов’язано з їх впевненістю про існування об’єктивних економічних законів6 котрі не залежать від волі людини6 але можуть бути пізнані нею.
КПЕ виступала за мах. обмеження держави в економіку, за свободу торгівлі.
Економічній лібералізм значною мірою поєднувався з лібералізмом політичним, з ідеями буржуазної демократії. Був дан глибокий аналіз таких основних категорій товарного господарства, як цінність, капітал, зарплата, прибуток, рента, гроші, товар, тощо. Не зважаючи на це теорія КПЕ не позбавлена і певних слабких сторін.
2.
Засновником школи КПЕ в Англії був Уільям Петті (1623 – 1687рр.) (також вважається засновником статистики).
Основні праці:
“Трактат про податки та збори” (1662)
“Слово мудрим” (1664)
“Політична анатомія Ірландії” (1672)
“Політична арифметика” (1676)
“Дещо про гроші” (1682)
У своїх дослідженнях У.Петті намагався застосувати науковий метод – метод абстракції. Він прагнув проникнути у глибину економічних явищ, пояснити їх причини. Він розмежовував зовнішню видимість явищ та їх сутність. Петті зробив висновок про наявність певних закономірностей, яким підпорядковуються економічні явища та процеси. Тим самим він підійшов до розуміння економічного закону, що виражає сутність економічних явищ. петті вважається засновником трудової теорії вартості.
3.
Фізіократи – це французькі економісти ІІ половини XVIII ст., представники однієї з течій класичної політекономії.
Назва школи походить від грецьких слів phisis – природа, cratos – влада.
Вчення фізіократів виникає як опозиція меркантелізму. Вони вважають його теоретичним і практично нерозумним і протиприроднім.
На відміну від меркантелізму фізіократи висунули положення про те, що багатство створюється у землеробстві і тільки праця землероба є продуктивною. Тим самим дослідження джерела багатства фізіократи перенесли зі сфери обігу у сферу виробництва. Це було важливим кроком вперед в аналізі економічних відносин, але наукова обмеженість фізіократів полягала в тому, що продуктивною сферою виробництва вважалося лише землеробство.
Засновником і основним представником школи фізіократів був Ф.Кене (1694 – 1774рр.). Дослідженням економічних проблем Кене зайнявся у 60-річному віці. У 1756 – 1657рр. він надрукував І-ші статті – “Зерно” та “Фермери”.
Основним твором Ф.Кене була “Економічна таблиця”, надрукована у 1758р. Цей твір визначив місце Кене як засновника і основного представника фізіократизму.
Бувши лікарем за своїм фахом Кене використовував метод природничих наук стосовно економічних питань. Він розглядав суспільство як живий організм, розрізняючи в ньому 2-ва стани:
здоровий (досконалий, нормальний)
хворобливий (ненормальний)
На думку Кене, коли суспільство знаходиться в здоровому стані воно має рівновагу. Саме стан рівноваги Кене і показав в “Економічній таблиці”.
Великою заслугою є те, що він досліджував економічні процеси, як природні, які мають свої внутрішні закономірності; тобто він підійшов до розуміння економічного закону.
Основою економічного вчення Кене як і фізіократів в цілому є вчення (концепція) чистого продукту. Під чистим продуктом розумівся надлишок знову створених у землеробстві вартостей товарів над витратами виробництва. Чистий продукт створюється лише в землеробстві.
Історична обмеженість поглядів фізіократів проявилася в тому, що вони вважали лише землеробство сферою, де створюється чистий продукт, тобто де відбувається розширення виробництва.
Промисловість вони визначили, як “безплідну” сферу, що не створює чистого продукту; вона лише змінює форму багатства, але не збільшує його. Ця відмінність обох галузей визначається тим, що на думку фізіократів у землеробстві на відміну від промисловості працює земля, природа.
Значну увагу Кене приділяв речовому складу землеробського капіталу. Він виділяв в ньому первісні аванси, як такі, що мають тривалий період обігу, та щорічні аванси з річним періодом обігу.
У витрати виробництва щорічні аванси входять повністю, а первісні частково. Таким чином Кене підійшов до поділу капіталу з точки зору його відтворення, але узагальнюючих понять основного й оборотного капіталів він не дав.
В “Економічних таблицях” була створена спроба розглянути виробництво як процес відтворення. Кене встановив класову структуру сучасного поділу суспільства, виділивши “продуктивний клас” (зайнятих в землеробстві, що створюють “чистий продукт”), “клас власників”6 до якого він відносив монарха, духовенство, власників землі; “безплідний клас” – всі громадяни, які не зайняті в землеробстві, вважає що праця представників цього класу тільки повертає витрати на виробництво і нічого понад це не створює.
Кене проаналізував можливості простого відтворення в національному масштабі економічних зв’язків між класами. До нього відтворення ніким не досліджувалося.
Послідовником та видатним представником фізіократів був Анн-Робер-Жак Тюрга (1727 –1781), у вченні якого ідеї фізіократів одержали подальший розвиток, а їхня теоретична система набула найбільш розвиненого вигляду. Основний твір: “Роздуми про створення й розподіл багатств” (1776р.).
4.
Адам Сміт (1723 –1790) – Англія, мануфактурний період.
Головний твір: “Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776р.)
Як представник КПЕ Адам Сміт поділяв уявлення про економіку як систему, в якій діють об’єктивні закони, що можуть бути пізнаними людиною. Йому була близька ідея “природної гармонії”, тобто рівноваги, що встановлюється в економіці стихійно, при відсутності зовнішнього (державного) втручання і є оптимальним режимом функціонування економіки. Таким чином у своєму вченні А.Сміт яскраво виразив ідеї економічного лібералізму. Він був палким прихильником політики Laisser-faire (фритредерство) – політики державного невтручання в економіку і свободи конкуренції.
Сміт визначив двоїсту задачу політекономіки як науки. На його думку вона повинна була здійснювати абстрактний аналіз об’єктивної економічної реальності і на підставі одержаних висновків розробляти рекомендації для здійснення економічної політики.
Методології Сміта притаманна двоїстість. Як теоретик і аналітик він досліджує внутрішні зв’язки “фізіології суспільства”, з іншого боку як спостерігач він просто фіксує зовнішні форми та зв’язки у тому вигляді, як вони проявляються на поверхні. така двоїстість методології позначилась на тлумаченні Смітом багатьох економічних категорій: вартості, прибутку, ренти.
Своє дослідження Сміт починає аналізом поділу праці. Він вважає, що джерелом багатства є праця, а його збільшення досягається розвитком поділу праці. Але Сміт вважав, що поділ праці породжується обміном, хоча насправді обмін є породження поділу праці.
Вчення Сміта про поділ праці, визначені ним фактори і наслідки цього процесу здебільшого не втратили свого значення і сьогодні.
З потреб обміну Сміт виходив і при з’ясуванні сутності грошей. Гроші він вважав товаром, що виділився з інших товарів, але в той же час він розглядав гроші лише як зручний засіб обігу, тим самим звужуючи роль грошей.
В своїй теорії цінності Сміт говорить про два значення слова “цінність”. Цим словом він позначає корисність будь-якого предмета з одного боку, з іншого боку цінність – це можливість придбання інших предметів, яку дає володіння даним предметом. Відповідно до цього Сміт розрізняв споживну цінність і мінову ”дійсну ціну товару” (в нашому розумінні – це вартість), він визначається працею витраченою на його виробництво; і в цьому його теоретична заслуга. На відміну від своїх попередників, Сміт стверджує, що вартість створюється працею не залежно від галузей виробництва (меркантелісти вважають, що багатство за рахунок зовнішньої торгівлі; фізіокгати – с/г) – тобто в цьому Сміт робить крок вперед.
На теорії вартості Сміта позначилась двоїстість його методології. Послідовно розглядаючи категорію цінності Сміт дає 3 її визначення. Спочатку він визначає цінність (вартість) витратами праці, потім – працею, що купується, і нарешті – доходами (або сумою доходів) [це визначення було взяте деякими іншими вченими за основу].
Тобто він каже, що вартість визначається працею, що купується – помилково для капіталістичного виробництва, тому що тоді б прибутку не було б. Він вийшов з цього положення наступним чином: при капіталізмі вартість отримується з доходів (зарплати, ренти і прибутку). Ось це й отримало відбиток в 1-ій половині 19ст. в теорії цінності Маркса і в 3-ох факторах виробництва Ж.Б.Сея.
В буржуазному суспільстві Сміт виділив:
На його думку лише зарплата є трудовим доходом. А прибуток і рента – відрахування з продукти праці робітників. Але з часом двоїстість його методології позначилась і на тлумаченні ним сутності таких категорія, як прибуток і рента.
Капітал Сміт визначав, як запаси, що служать для подальшого виробництва. Сміт вважав капітал природною та вічною категорією. Його заслуга полягає в тому, що він висунув узагальнюючі, абстрактні поняття, категорії основного і оборотного капіталу. Оборотний капітал приносить прибуток через обіг, а основний – не обертаючись; але щодо структури елементі основного капіталу, то треба подивитися літературу, бо сучасний підхід відрізняється щодо тлумачення основної частини основного капіталу Сміта.
В теорії відтворення Сміт розрізняв валовий та чистий доход. Під валовим доходом він розумів увесь річний продукт, а під чистим – фонд нагромадження. Це було розмежування важливого значення, яке одержало подальший розвиток в економічній науці.
Розглядаючи проблеми продуктивної і непродуктивної праці, Сміт продуктивною вважав – працю, яка обмінюється на капітал; а непродуктивною – та, що обмінюється на доход.
Сміт пояснює це так, якщо капіталіст платить робітнику зарплату – то це виробнича праця, а якщо він платить зі свого доходу (праця слуги,…) – то це не виробнича праця. Виходить з цього продуктивною є праця, що створює товари, а непродуктивна праця – по наданню послуг.
Сміт є автором теорії абсолютних переваг.
Аналізуючи міжнародні відносини і міжнародний поділ праці Адам Сміт розробив теорію абсолютних переваг, згідно з якою кожна країна має спеціалізуватися на виробництві з метою продажу на зовнішньому ринку тих товарів для створення яких вона має абсолютні (кліматичні, географічні) переваги.
В цілому наукові досягнення Адама Сміта важко переоцінити, основні його ідеї знайшли відображення у теоріях 19ст. та сучасній економічній теоретичній концепції.
5.
Економічне вчення Давіда Рікардо (1772 –1823).
Порівняно з Смітом він жив трохи пізніше, не в період мануфактурного виробництва, а в період промислового перевороту, тобто застарілих машин, капіталістичних фабрик, що дало значний поштовх в розвитку продуктивної праці. Перша економічна світова криза в Англії (1825р.), тобто на відміну від Сміта, який вважав, що капіталізм гармонійний без суспільства, Рікардо вже відчув, що він не ідеальний – це позначилося на його поглядах. Сміт – професіонал; Рікардо – крупний біржовий гравець, впливова особа з ділових колах, був членом керівництва лондонської біржі, членом Парламенту, крупний землевласник. Починав з нічого, бо батько лишив його спадщини. Систематичної, фундаментальної освіти не отримав. Був помічником батька на фондовій біржі.
Перша робота Рікардо була надрукована в 1809р. і була присвячена проблемам грошового обігу. В 1817р. вийшло перше видання головної праці Рікардо – “Начала політичної економії та оподаткування”. Предмет ПЕ він визначав як економічні відносини людей, що утворюють суспільні класи (ідею яку взяв потім Маркс). Її головним завданням Рікардо вважав дослідження не проблеми створення національного багатства, а відкриття законів, що визначають розподіл багатства між основними класами у формі зарплати, прибутку і ренти. Основним принципом Рікардо при оцінці економічних явищ була вимога розвитку продуктивних сил. Виходячи з цього вин також вважав завданням політекономії розробку економічної політики, що найбільшою мірою сприяє росту продуктивних сил. Ті методи, які застосовувалися природничими науками вплинули на виробітку Рікардом свого методу у економічних дослідженнях. Він застосовував метод абстракції. Особливістю його методології було переважання кількісного аналізу при розгляді деяких економічних категорій, але особливим методом Рікардо було прагнення пояснити всі економічні категорії на основі вартості (цінності). Вважав, що все дослідження повинно базуватися на єдиній основі, за яку він бере визначення цінності робочим часом. Важливими науковими досягненнями були досягнення Давіда Рікардо при розробці теорії цінності, теорії капіталу, його погляди на прибуток, зарплату, кредит та гроші.
Важливе місце в економічному вченні Рікардо займає питання зовнішньої торгівлі, світового ринку, валютних відносин.
Рікардо висунув принцип порівняльних відносних переваг, як абстрактне обгрунтування переваг міжнародної спеціалізації виробництва (одне з наукових досягнень Рікардо). Згідно з його теорією відносних або порівняльних переваг кожна країна зацікавлена спеціалізуватися на виробництві в якому вона має найбільшу перевагу (як у Сміта) або найменшу слабкість. Тобто з якого вона має найбільш відносну вигоду.
Значне наукове досягнення Рікардо є його теорія ренти (земельної). В ній вперше розкритий механізм диференційної ренти. Розвиваючи своє вчення про земельну ренту на основі трудової теорії вартості Рікардо робить усілякі спроби пояснити існування ренти дією сил природи і особливо продукт праці в с/г (як у фізіократів заперечує). Головна думка – рента створюється працею, а не є продуктом природи. Вартість с/г продукту визначається витратами праці на їх виробництво за найгірших умов, тому середні та кращі землі приносять доход, який є різницею у витратах виробництва і вигляді ренти привласнюється землевласниками. Абсолютну земельну ренту Рікардо заперечував.
Тема №5 Еволюція класичної політекономії в І пол. ХІХ століття
Економічна теорія Т.Р.Мальтуса, Н.Сеніора, Д. Мілля та Дж.С.Мілля.
Економічна теорія у Франції – Ж.Б.Сея та Ф.Бастія.
Політична економія США – Генрі Чарльз Кері.
Зародження системи національної політичної економії в Німеччині – Ф.Ліст. Історична школа (В.Рошер, К.Кніс, Б.Гільдебрант)
Історичними передумовами еволюції класичної теорії в І половині 19ст. були (соціальні протиріччя):
завершення промислового перевороту та подальший розвиток капіталізму
поява періодичних економічних криз надвиробництва ? це призвело до загострення економічних протиріч капіталізму
вихід на історичну арену робітничого класу
завоювання буржуазією політичної влади
В економічній думці – виникнення критичного напряму та пролетарської політичної економії.
В цілому класична політична економія спричинила великий вплив на подальший розвиток економічної науки.
У І половині 19ст. ідеї класиків, перш за все Сміта та Рікардо, розвивають економісти нового етапу в розвитку економічної думки – такі як Т.Мальтус, Д. та Дж. Міллі, Насао Сеніор, Ж.Б.Сей та Ф.Бастіан. І це цілком природно, бо теорія класичної школи – це теорія ринкової економіки зі спробами визначення її економічних законів, а також таких категорій, як цінність, ціна, капітал, зарплата, прибуток, рента тощо; з проголошенням підприємницької діяльності.
Ці історичні умови 1 половини 19ст. безумовно знайшли відображення в економічних поглядах названих вчених - економістів.
В своїх дослідженнях вони визнають, що значну роль у процесі суспільного виробництва відіграє суб’єктивний фактор; все більше уваги приділяється проблемам відтворення, реалізації та криз, нагромадження.
У таких країнах як США та Німеччина більш значний вплив на розвиток економічної думки справили національні особливості розвитку цих країн.
Особливості економічного розвитку кожної країни сприяли тому, що класичні ідеї адаптувалися авторами для вирішення теоретичних та практичних ідей соціального розвитку окремих країн.
1.
Видатним представником нової хвилі КПЕ в 1 половині 19ст. в Англії був Томас Роберт Мальтус (1766 – 1834).
Він в першу чергу захищає інтереси землевласників.
Найбільш відомою його працею є “Дослідження про закон народонаселення у зв’язку з майбутнім удосконаленням суспільства”(1798р.), а також:
“Дослідження про наслідки хлібних законів”(1814)
“Теоретичні основи політики: обмеження ввозу іноземного хлібу”(1815)
“Дослідження про природу і зростання ренти”(1815)
“Принципи політекономії”
“Поняття політичної економії”(1827)
У всіх роботах викладені економічні погляди, які становлять певну теоретичну систему. Основне місце в ній займають його теорії: народонаселення, ренти, реалізації або 3-їх осіб.
Серед найортодоксальніших послідовників Рікардо були Дж. Мілль та Джон Мак-Куллох.
Вони не лише визнали його систему, пропагували її, а й застосували для аналізу економічних процесів капіталістичного суспільства.
Дж. Мілль (1773 – 1836). З його ім’ям пов’язано багато культурних та наукових починань того часу: він був першим з засновників Лондонського університету.
Його основні праці, в яких знайшли відображення його економічні погляди, такі:
“Історія британської Індії”(1817)
“Елементи політичної економії”(1821)
В першій праці міститься конкретний економічний аналіз основ капіталістичного господарства, а друга є популяризацією вчення Рікардо.
Певний внесок у розвиток економічної теорії зробив Насао Сеніор (1790 – 1864) – професор політекономії в Оксфорді.
Теорія ПЕ викладена в його книзі “Політична економії”(1850р.). Об’єктом дослідження у Сеніора є багатство, яке виступає у вигляді речей, що мають вартість і можуть обмінюватися. Він розрізняє 3-и властивості речей: вартість, корисність та обсяг пропозиції.
В сутності вони визначають цінність багатства.
Розглядаючи корисність Сеніор дає визначення поняття граничної (спадаючої) корисності: “існує межа задоволення потреб, що може дати товар відповідного типу і, більш того, задоволення швидко зменшується задовго до досягнення цієї межі. Два предмети одного типу рідко приносять вдвічі більше задоволення ніж один предмет і ще рідше 10 принесуть вп’ятеро більше задоволення ніж два”. Але хоча Сеніор приділяє увагу граничній корисності його ще не можна вважати засновником теорії граничної корисності. Корисність визначається попитом. Його пропозиція визначається рівнем доступності блага. Обсяг пропозиції залежить від витрат виробництва, які включають два елементи: працю та капітал.
Сеніор визначає витрати виробництва через суб’єктивну категорію утримання, жертви двох об’єктів виробництва, капіталіста та найманого робітника.
З теорії витрат Сеніора випливає теорія ціноутворення Сеніора. Дослідження закономірностей ціноутворення посідає значне місце в теоретичній системі Сеніора. На його думку витрати виробництва є лише регулятором цін, а визначення їх завершує співвідношення попиту і пропозиції. Теорія ціни є похідною від теорії утримання.
Основним напрямом теорії дослідження Сеніора була проблема розподілу суспільного багатства. Вона вирішувалася ним через теоретичні обгрунтування правомірності різних форм доходу, а саме: зарплати, прибутку, ренти і проценту.
Поза його увагою не залишилися питання грошей та грошового обігу, міжнародної торгівлі.
Найбільш відомим послідовником класичної традиції був Джеймс Стюарт Мілль (1806 – 1873). Його праці були присвячені популярності вчення класичної школи, узагальненню та упорядкуванню її теоретичних положень. Основною його працею є “Принципи політичної економії”(1848) – ця книга протягом ІІ половини 19ст. була основним навчальним посібником для економістів. Вона була своєрідним підсумком розвитку політичної економії І половини 19ст. Ця праця складається з 5 книг:
Виробництво.
Розподіл.
Обмін.
вплив суспільного прогресу на виробництво та розподіл.
вплив уряду.
Політичну економію Мілль визначав як науку ”що досліджує закони тих суспільних явищ, які є результатом сумісних дій людства по створенню багатства…”
Велике значення він надає співвідношенню факторів виробництва праці та природних ресурсів, а також капіталу. Він розглядає цю проблему у першій книзі, де аналізує процес виробництва. Капіталом він називає раніше накопичений, матеріалізований продукт праці. Гроші він не вважає капіталом; вони є лише відображенням реально існуючого капіталу. Капітал інвестується на придбання засобів виробництва і робочої сили.
Якщо в першій книзі йдеться про капітал, його роль в процесі відтворення, а капітал розглядається як результат утримання капіталіста від не продуктивного споживання ? то цілком логічно, що Мілль переходить до розглядання питання про ціну цієї жертви, – чому й присвячена друга книга.
Прибуток капіталіста тлумачиться Міллем як винагорода за утримання від споживання. Мілль намагається вирішити питання про розміри цієї винагороди, а також про чинники, що її зумовлюють.
Теорія вартості викладена Міллем у третій книзі. Категорія вартості аналізується поряд з такими категоріями, як ціна, гроші, кредит тощо. Основна увага у цій книзі приділяється проблемам цін та грошей.
Класична теорія вартості у Мілля переплітається з суб’єктивною теорією обміну (див. підручник).
У четвертій книзі аналізується вплив економічного прогресу суспільства на виробництво і розподіл. Перш за все викладена теорія статистики та динаміки, згідно з якою прогресивне, тобто динамічне, цивілізоване суспільство виділяється серед інших якісною зміною засобів виробництва, зростанням суспільного продукту, населення, владою людини над природою, а також ступенем захисту особи і власності. При цьому розглядається вплив деяких факторів на прогрес суспільства на основі економічного явища, зокрема зарплату, ренту, прибуток. Застосовані Міллем підходи при аналізі факторів динамічного розвитку суспільства дають підстави вважати його одним з засновників теорії економічного росту.
Він визначив основні проблеми, вказав на умови та наслідки поступового розвитку суспільства.
У п’ятій книзі розглядаються проблеми впливу держави на прогрес суспільства. При цьому виділяються обов’язкові та не обов’язкові функції держави, показує межі втручання (не втручання) держави в економіку.
Хоча в цілому Мілль був послідовником Рікардо, його теорія в багатьох випадках відходить від класичних традицій. Його можна вважати засновником теорії попиту та пропозиції, теорії корисності; вченим економістом, який зробив значний внесок у розвиток теорії ренти та теорії утримання.
2.
Найбільш видатним вченим - економістом Франції у І половині 19ст. був Жан Батіст Сей (1767 – 1832).
В своїх працях він розвивав класичні політекономічні ідеї перш за все Адама Сміта. Його роботи прискорили і остаточно довершили розклад меркантелізму та фізіократії.
Основною працею є: “Трактат політичній економії”(1803).
В 1828 – 1829рр. Сей опублікував “Повний курс практичної політичної економії” в 6 томах.
На думку Сея політична економія є наукою, що дозволяє пізнати природу багатства, способи його створення, порядок його розподілу та явища, що спричиняють його зникнення.
Свою працю він будує за схемою, яка згодом стає стандартною для більшості навчальних посібників з політекономії, а саме ВИРОБНИЦТВО?РОЗПОДІЛ?СПОЖИВАННЯ як об’єкти дослідження, тобто в структурі політекономії він виділяє ці три частини.
Основними в теоретичній системі Сея є:
теорія корисності, згідно з якою виробництво створює корисність, а корисність в свою чергу надає предметам цінність, а цінність є мірилом корисності
теорія трьох факторів виробництва, згідно з якою у виробництві приймають участь такі фактори як праця, капітал, земля, власники яких одержують відповідні доходи у формі зарплати, прибутку, ренти.
теорія реалізації або шляхів збуту, відповідно з нею головний інтерес усіх виробників полягає в обміні одних продуктів на інші. Внаслідок цього кожний продавець є в той же час і покупцем.
Обмін продукту на продукт вважав Сей автоматично призводить до рівноваги між купівлею та продажем, а тому він заперечував неможливість загальних криз виробництва, припускаючи лише надвиробництво окремих продуктів в результаті часткових диспропорцій.
Сей сформулював три закони ринку:
чим більше виробників і екстенсивніший ринок – тим більше споживачів і тим прибутковіший він для виробників, оскільки ціна зростає із зростанням попиту;
кожен виробник зацікавлений у розвитку інших, оскільки тим самим формує ринок попиту; успіх однієї галузі сприяє успіху інших, стимулює їх розвиток;
імпорт позитивно впливає на розвиток обміну, оскільки іноземні товари можна отримати лише продавши свої.
Завданням гарного уряду є стимулювання виробництва, а поганого уряду – стимулювання попиту, тому що проблема вирішується розам з отриманням засобів для придбання продукту6 а ці засоби дає виробництво.
В цілому завдяки своїй теоретичній системі Сей вважається засновником нового напряму в політичній економії – неокласичного.
Іншим представником політичної економії у Франції в цей період був Фредерік Бастіа (1801 - 1805).
Він виступив з теорією послуг і економічної гармонії, яку виклав у своїй основній праці – “Економічні гармонії” (1850). У цій книзі Бастіа розглядав буржуазне суспільство як гармонічне, основою якого є обмін послугами або взаємонадання послуг. Еквівалентність обміну послугами забезпечується, на думку Бастіа, свободою обміну, а тому він був призильником свободи конкуренції, повного невтручання держави в економічне життя.
3.
Найбільш відомим представником політичної економії США був Генрі Чарльз Кері (1793 – 1879).
Він є автором багатьох книжок та інших літературних матеріалів. Найбільш відомим його працями є:
3-ох томник “Принципи політичної економії” (1837 –1840)
“Гармонія інтересів” (1872)
“Основи соціальної науки” (1858 –1859)
“Керівництво до соціальної науки” (1865)
внесок Кері в економічну теорію визначається теорією суспільної гармонії або гармонії інтересів. Згідно з цією теорією повну гармонію забезпечує розподіл, який враховує вклад кожного у виробництво.
На думку Кері існує природній закон, так званий закон “зростання долі робітників у національному продукті”, який регулює відносини обміну та споживання. Суть цього закону полягає в тому, що із зростанням продуктивності праці в міру оволодіння людини природою доля робітників у кількості вироблених благ, що зростають, постійно збільшується, в той час як частка капіталістів пропорційно зменшується. Завдяки цьому забезпечується гармонія соціальних інтересів в суспільстві, що виключає будь-які протиріччя.
По-друге теорією факторів виробництва, відповідно до якої 2-а фактори визначають вартість товару: природа і людина.
По-третє теорією протекціонізму. На думку Кері невтручання держави в міжнародні відносини може привести національну економіку до промислової залежності, перетворення країни у сировинний придаток на користь іншої. Щоб запобігти цьому суспільство повинно розвиватися за принципом замкненої виробничої асоціації, в межах якої виробляються всі види продукції і тим самим готуються ринки для них.
По-четверте внесок Кері визначається теорією збалансованого розвитку національної економіки. На думку Кері зміст цієї теорії полягає в тому, що протекціонізм сприяє раціональному розміщенню виробництв, організацій центрів, де найкраще сполучаються промисловість і сільське господарство ? внаслідок цього краще забезпечуються ринки збуту вироблених продуктів і зменшуються витрати на транспортування. За рахунок автономізації економіки зберігається внутрішній ринок для власного національного виробника.
В цілому вчення Кері оптимістичне у прогресивності розвитку обумовлена особливостями, притаманними США в І половині 19ст., а саме: населення зростає, земля необмежена – родюча та дешева, інші ресурси теж безмежні та мало використані, зарплата досить висока, ціни низькі; відбувається бурхливий економічний розвиток країни.
4.
У І половині 19ст. Німеччина була країною, що складалася з політично і економічно уособлених держав, об’єднаних у конфедерацію за національною ознакою. Їх економічна відокремленість базувалася на феодальних відносинах, нерозвиненій індустрії, політичному протиборстві та державній регламентації всіх сфер економічної діяльності.
Необхідно було подолати роздробленість та економічну відокремленість – це обумовило те, що економічні теорії у Німеччині виникали під прапором національної школи політичної економії.
Одним з перших вступив за економічне об’єднання Фрідріх Ліст (1789 – 1846рр.). Він був першим теоретиком протекціонізму, як переходу до економічно-капіталістичної системи. Його теорія виникла на основі ідеї національної єдності Німеччини і була обумовлена історичними особливостями цієї країни.
Ліст виступив з критикою класичної політекономії. В протилежність класикам, що вивчали закономірності буржуазного виробництва, не залежного від його національних особливостей. Ліст поставив задачу проаналізувати лише національну економіку (“національну природу кожного народу”).
Основна його праця – “Національна система політичної економії” або “Національна система політичної економії міжнародної торгівлі, торгова політика і німецький митний союз” (1837 - 1841). Ця книга присвячена захисту протекціонізму, як умови становлення економічної могутності нації.
Цією книгою Ліст поставив завдання створення національної політичної економії. Основою її мала стати теорія продуктивних сил, відповідно до якої добробут нації обумовлений не кількістю багатства, а ступенем розвитку продуктивних сил, що його створюють.
На думку Ліста в своєму історичному розвитку кожна нація проходить декілька стадій:
первинне варварство
скотарство
аграрне
аграрно-мануфактурне
аграрно-мануфактурно-комерційне
Остання п’ята стадія є ідеалом, до якого прямує нація в своєму розвитку. Для його досягнення потрібні особливі умови, які не у всіх є в розпорядженні (великі території із значними запасами природніх багатств і можливостями для розвитку індустрії).
На думку Ліста Німеччина має всі умови, крім достатнього розміру території, але їх можна поповнити за рахунок інших держав (Данії, Голландії).
В цілому є для досягнення ідеалу і прискорення переходу Німеччини від 3 до 4 стадії необхідно всіляко підтримувати розвиток промисловості і таким чином відмовитися від однобічного розвитку німецької економіки з переважанням сільського господарства.
Виходячи з цього Ліст висунув ідею “виховного протекціонізму”, згідно з якою необхідне активне втручання держави в економіку для створення єдиного загально-національного ринку, захисту національного виробництва до того часу поки воно не досягне за рівнем своєї конкурентоздатності англійського рівня.
Ф.Ліст був попередником історичної школи, яка виникла в Німеччині в 40рр. 19ст.
Основними представниками цієї школи були Вільгельм Рошер (1817 – 1894), Бруно Гільдебранд (1812 – 1872) та Карл Кніс (1821 - 1898).
На їх думку проблема класичної науки полягає в тому, що абстрактні узагальнення не співпадають абсолюто з економічними явищами, передаючи лише суттєве ? не можуть бути використаними на практиці. Тому вивчення конкретної економіки повинно будуватися на історичному співставленні і вивченні закономірностей еволюції конкретної нації.
Представники історичної школи відкинули абстрактну теорію і проголосили зображення дійсності в історико-національному аспекті єдиним предметом в політичній економії.
свою назву ця школа отримала саме за методом (конкретно історичний метод), який спробували застосувати її представники в своїх теоретично-економічних дослідженнях.
Тема №6 Маржиналізм. Становлення неокласичної традиції.
Виникнення та суть маржиналізму.
Австрійська школа граничної корисності.
Становлення неокласичної традиції. Кембриджська школа.
Американська школа.
Математична школа в політекономії.
Перегляд неокласичної теорії ринку.
1.
У 70-90рр. 19ст. виникає і розповсюджується М. Його засновниками були: К. Менгер (Австрія), У.С. Джавонс (Великобританія). Л. Вальрас (Франція, Швеція).
Назву цьому напряму дав метод marginal analysis (граничний аналіз), який заснували представники цього напряму.
Головні методи принципу М.:
ідеологічна нейтральність аналізу. На думку маржиналістів перетворення політекономії в дійсну науку передбачає звільнення її від впливу ідеології і відокремлення від конкретних економічних дисциплін. “Чиста” економічна теорія призначена для з’ясування універсальних закономірностей незалежних від місця і часу. Щоб підкреслити ідеологічну нейтральність, “незацікавленість” своїх досліджень маржиналісти стали застосовувати замість терміна політекономія – термін економікс.
перегляд, визначення предмета дослідження; якщо економічна теорія на думку маржиналістів призначена вивчати універсальні закони і не залежні від ідеології, то перед нею слід поставити таку загальну проблему, яка не міняється з розвитком суспільства, і не стосується нічиїх класових (соціальних) інтересів ? центральною у маржиналістів стає проблема раціонального розподілу обмежених ресурсів.
статичний підхід до дослідження. Усі маржиналістські теорії передбачають існування статичної рівноваги, при якій попит дорівнює пропозиції, ресурси використовуються повністю, національний доход максимальний.
положення про стабільність, визначеність рівня виробництва означало прихильність маржиналізму до ідеї примата (пріоритет) обміну над виробництвом. Оскільки продукт вже вироблений і існує в готовому вигляді основної економічної закономірності, виявляється з аналізу процесу обміну.
маржиналісти відмовляються від категорії класів. На їх думку власники благ в тому числі і факторів виробництва є принципово однорідними господарськими суб’єктами, між якими існують рівноправні відносини продавця і покупця або виробника і споживача.
суб’єктивно-психологічне пояснення економічних явищ. Відмова маржиналістів від поділу суспільства на класи обумовила зникнення соціальної детермінації господарських суб’єктів. В маржинилістській системі, де усі економічні суб’єкти однорідні та рівноправні, кожен діє виключно у власних інтересах. Внаслідок цього економічні закони є результатом взаємодії індивідуальних рішень, основаних на вільному виборі суб’єктів.
2.
В 70рр. 19ст. виникла австрійська школа. Її називали також віденською, оскільки основні її представники – професори віденського університету.
Засновником цієї школи був К. Менгер (1840-1921).
Його основні праці:
“Основи політекономії” (1871)
“Дослідження про методи соціальних наук та політекономії зокрема” (1883)
Видатними представниками школи були: Е. Бен-Баверк (1851-1914) – роботи:
“Основні теорії цінності господарських благ” (1886)
“Капітал і прибуток” (1889)
“Теорія Карла Маркса і її критики” (1896)
У цих працях дається розгорнутий аналіз корисності, доповнений суб’єктивістською копією процента.
Ф. Візер (1851-1926). Його роботи:
“Походження і основні закони господарської цінності” (1884)
“Природа цінності” (1889)
На думку представників школи предметом політекономії є поведінка і суб’єктивні мотиви господарюючого суб’єкта в явищах господарського життя з точки зору такого суб’єкта (господарського).
Об’єктом дослідження вони вважали окреме господарство, яке виділялося як найпростіша одиниця (типовий елемент) буржуазного суспільства. Ідеалом такого господарства вважалося господарство ізольованого суб’єкта - Робінзона.
Капіталістичне господарство розглядалось як сукупність таких окремих господарств, а тому маржиналісти вважали, що для дослідження економіки у цілому достатньо розглянути їх на прикладі одного ізольованого господарства. Такий метод дослідження дістав назву метода РОБІНЗОНАД.
Основними економічними відносинами представники школи вважають відносини обміну (ринкові відносини). На перший план було висунуто споживання. Центральним в економічній теорії австрійської школи була проблема цінності.
Теорія цінності австрійської школи одержала назву теорії граничної корисності. Визначальним фактором цінності австрійці вважали корисність матеріальних благ. Під корисністю розумілося загальна властивість матеріальних благ, що визначала їх відношення до задоволення потреб. При цьому розрізнялися два види корисності: абстрактна і конкретна.
Абстрактна корисність розглядалася як корисність взагалі. Нею володіли матеріальні блага, кількість яких не обмежена.
Конкретна корисність мала блага, запас яких обмежений, а їх зменшення навіть на одиницю відображається на добробуті індивіда.
Такий поділ корисностей пов’язувався з цінністю матеріальних благ. Цінність набували не всі блага, а лише ті корисність яких була обмеженою. Корисність мала поєднуватися з рідкістю. У зв’язку зцим такі блага можуть обмінюватися.
Розрізнялися суб’єктивна і об’єктивна цінності.
Суб’єктивна цінність визначається оцінкою блага господарюючим суб’єктом. Вирішальне значення для її визначення має гранична корисність, тобто корисність останньої одиниці.
Об’єктивна цінність утворюється в обміні. Вона є результатом вирівнювання суб’єктивних оцінок на ринку в процесі стихійного співвідношення попиту і пропозиції.
У цілому можна визначити три методологічні особливості австрійської школи:
ідеалістичне відображення економічних процесів і явищ;
головним об’єктом дослідження є не суспільне виробництво, а індивідуальне господарство;
визнання примату обміну над виробництвом.
Саме на основі суб’єктивно-психологічної методології, теорії “граничної корисності” та “граничної продуктивності” у ІІ половині 19 ст. формується маржиналізм.
3.
Спираючись на нові методологічні принципи марженалісти створили цілісну теоретичну систему. В 90рр. вона бувши доповненою завдяки А.Маршалу елементами рікардіанства, а також оснащена розробленим математичним апаратом одержала назву неокласичного напряму.
Саме Кембриджська школа, яка сформувалася у 90рр. 19ст. в Англії поклала початок цьому новому напряму в економічній теорії.
Головна проблема, що знаходилася в центрі уваги представників-неокласиків, перш за все А.Маршала та А.Пігу – задоволення проблем людини.
Визначаючи цілі економічної науки неокласики говорили про вплив різних факторів на економічний добробут. На перший план висувалася корисність благ і попит на ці блага з боку споживачів, при цьому неокласики виходили з того, що економічні закони однакові для будь-якого суспільства, як для індивідуального господарства, так і для сучасних досить складних економічних систем. Вихідною (центральною) у неокласицизмі є ідея економічної рівноваги, яка досягається завдяки механізму ціноутворення у ринковому господарстві.
У цілому до вчених неокласиків відносять усіх вчених, які починаючи з ІІ половини 19 ст. (починаючи з Маршала) використовують постулати класичної школи про економічну свободу, про автоматичне саморегулювання ринкової системи та шкідливість втручання держави в економічне життя.
Неокласичний напрям виникнувши наприкінці 19ст. став панівним у провідних країнах світу, але в 20-30рр. 20ст. внаслідок поглиблення кризових явищ в економіці і суспільному житті індивідуально-розвинутих країн, цей напрям пережив кризу; одночасно в цей період виникає новий напрям в економічній теорії – кейнсіанство і починаючи з цього часу ці два напрями конкурують один з одним, а інколи їх представники намагаються розробити синтетичні, інтегровані теоретичні концепції.
У своєму розвитку неокласицизм зазнав значних змін і починаючи з70рр. 20ст. знову спостерігається зростання його популярності, відбувається так зване неокласичне відродження.
Таке тривале довголіття неокласицизму обумовлене такою важливою обставиною, як: абстрактний аналіз ринкового механізму у чистому вигляді дозволив виявити ряд закономірностей ціноутворення, конкуренції, поведінки споживача, які мають велику спільність ніж їх конкретний прояв в економіці 19ст. і внаслідок цього здебільшого зберігають силу й на сьогодні.
Неокласичний напрям не є однорідним. Теорія неокласицизму не являє собою якоїсь єдиної завершеної концепції, хоча й виробила певною мірою загальний понятійний аппарат, спирається на деякі принципи, які визнаються більшістю її представників.
Економісти, яких називають неокласиками займаються розробкою різних проблем і являють практично не одну, а різні школи зі своїми теоріями. Вони розрізняються і сферою інтересів і глибиною проблем, що аналізуються і одержаними результатами-висновками та рекомендаціями.
Засновником та главою Кембриджської школи був А.Маршалл (1842 – 1924рр.). Основною його працею є: “Принципи економікс”(“The Principles of Economics”) – 1890р.
У цій та інших своїх працях він намагався розробити універсальну економічну теорії на основі об’єднання різних концепцій. Найбільшою його заслугою є створення синтетичної теорії, яка об’єднувала елементи трудової теорії вартості і теорії граничної корисності.
Маршалл переосмилив та переробив теорію трудової вартості (об’єктивна сторона, дія об’єктивного факторів) та теорії граничної корисності (дія суб’єктивних факторів) в теорії взаємних зв’язків попиту і пропозиції. Ключова ідея А.Маршалла полягає в переключенні зусиль з теорії дискусій навколо вартості, “цінності” на вивчення проблем взаємодії попиту і пропозиції, як сил, що визначають процеси, які відбуваються на ринку.
Він грунтовно проаналізував, як складаються (формуються) і взаємодіють попиті пропозиція, ввів поняття еластичності попиту, запропонував свою компромісну теорію ціни.
Основна увага таким чином була сконцентрована на розробці теорії ціни.
До речі Маршалл ввів у науковий обіг поняття “економікс” замість “політичної економії” і дав власне визначення цієї науки (див. підручник).
Ціну продукту він розглядав, як найважливіший елемент ринкової економіки, а ринок як високоорганізовану інституцію, де взаємодіють попит і пропозиція і встановлені ціни.
В його теорії ціни синтетично поєднуються і досліджуються дві групи факторів, що впливають на ринкову ціну.
Маршалл вважав, що його теорія ціни спрямована на пошук всіх факторів, що визначають ціну. Оскільки ринкові ціни складаються під впливом попиту та пропозиції – це в свою чергу на думку Маршалла потребує виділення суми факторів, від яких залежать їх зміни та взаємозв’язок на ринку. З одного боку є ціна попиту; вона формується під впливом попиту на товар; він визначається корисністю продукту. Ця група факторів – ринкового походження. З іншого боку існує ціна пропозиції; вона залежить від витрат виробництва, тобто пов’язана з процесом виробництва. Фактори виробництва: земля, праця, капітал і організаторські здібності підприємця визначають ціну пропозиції. У визначенні ціни він виділяв її залежність від граничних витрат з боку пропозиції і від граничної корисності з боку попиту.
Витрати на виробництво граничної одиниці товару і виручка від його продажу будуть рівні.
Середня або рівноважна ціна товару тлумачилася ним, як результат ціноутворення, коли пересікаються на ринку ціна попиту і пропозиції.
Маршалл одним з перших економістів пов’язав з ціною товару його еластичність.
В теоретичній системі Маршалла важливе місце поряд з теорією ціни посідає теорія розподілу. Згідно з цією теорією кожен із факторів виробництва (земля, праця, капітал, підприємець) мають сторону і попиту і пропозиції. Виходячи з цього кожен з цих факторів мають ціну попиту, яка встановлюється його граничною продуктивністю і ціну пропозиції, яка визначається його граничними витратами.
Величина зарплати, відсотка і ренти є рівноважною ціною цих факторів (праці, капіталу, ренти).
Загальний національний доход є результатом дії всих факторів і зростання за збільшенням пропозиції факторів.
Альфред Маршалл мав своїх послідовників, одним з яких був Артур Сесіл Пігу (1817 – 1959).
Артур Пігу – автор концепції “економіки добробуту”. Його концепція розглядає соціальний добробут як суму добробуту окремих індивідів. Основою соціального добробуту є економічний добробут. На думку Пігу економічний добробут – це кількість задоволення, яке може бути оцінено у грошовому еквіваленті.
Економічні причини діють на економічний добробут будь-якої країни не прямо, а шляхом створення і використання об’єктивного додаткового економічного добробуту, тобто національного доходу. Національний доход є тією частиною об’єктивного доходу, яка також вимірюється грішми.
З часом саме життя все більше підштовхувало економічну думку до розробки теорій, які могли б дати більш реалістичне уявлення про те, як в дійсності функціонує ринкова система, у чому її переваги, а де вона дає збої, що потребують корегування з боку держави.
Економічна думка І чверті 20ст. стала приділяти все більше уваги проблемі економічного циклу, але бувши зв’язаною центральною ідеєю неокласичної школи про автоматичне встановлення економічної рівноваги вона прагнула дати пояснення економічного циклу на основі зовнішніх, для економічної системи явищ, а тому неокласики починають приділяти увагу ролі грошової системи та її впливу на параметри розвитку економіки, можливості використання грошово-кредитної політики, як інструмента антициклічного регулювання. ? Внаслідок цього виникають нові грошові теорії.
В 20рр. з’являється кембриджський варіант кількісної теорії грошей або теорії касових залишків. Її авторами були А.Маршал, А.Пігу та Дж.Х.Робертсон.
Основна ідея кількісної теорії грошей – безпосередній вплив змін грошової маси на рівень цін.
Нове, що з’являється зараз в кембриджському варіанті те, що центром аналізу стають мотиви, що визначають нагромадження готівки в касах фірм і у окремих осіб.
Прагнення суспільства зберігати певну частину своїх доходів в грошовій формі розглядається прихильниками кембриджського варіанту, як найважливіша умова автоматичного встановлення рівноваги в економічній системі при наявності гнучкої системи цін.
Зростання або зниження цін на думку авторів викликає зміну реальної цінності суми грошей у вигляді готівки. Щоб зберегти її незмінною економічні суб’єкти будуть прагнути збільшувати грошову частину свого доходу, яка споживається, якщо ціни зростають; якщо є ціни знижуються – то їх дії будуть зворотними. саме це прагнення до збереження реальної цінності грошової частини доходу виступає у прихильників кембриджського варіанту, як автоматичний регулятор встановлення рівноваги на ринку, тобто збільшення цін викликає зменшення споживання і внаслідок цього зменшення попиту та цін. Падіння цін, навпаки, стимулює зростання попиту і наступне зростання цін.
Такі процеси одержали назву “ефект Пігу” або “ефект реальних касових залишків”.
Основною працею Пігу є “Економіка добробуту”(“The Economics of Welfare”). Основна увага у цій книзі приділяється проблемі оптимізації суспільного добробуту.
На думку Пігу – головним показником національного добробуту є “національний дивіденд”. Добробут визначається рівнем і темпами зростання національного дивіденду та рівномірним його розподілом. Виходячи з цього Пігу пропонує деякий перерозподіл національного доходу як одну з найважливіших функцій держави.
Артур Пігу один з перших неокласиків, котрий піддав сумніву досконалість ринкового механізму та вільної конкуренції. Він показав, що існують вагомі та стійкі причини, які порушують дію ринкового механізму і внаслідок цього обумовлюють необхідність державного втручання.
Головними з них є:
неминучість виникнення монополії. Монополія та монополістична конкуренція обумовлюють зростання цін та зниження рівня інвестицій. В результаті відбувається падіння можливого рівня дивіденду. Отже, необхідне обмеження монополістичних тенденцій з боку держави.
так звані зовнішні ефекти. Тобто позитивні або негативні ефекти діяльності приватних осіб та фірм, які не знаходять вартісної оцінки на ринках, але від яких виграють (страждають) інші суб’єкти господарювання.
Зовнішні ефекти є відображенням протиріччя між інтересами виробництва та потребами суспільства.
Пігу розглядав дві форми державного втручання в економіку:
пряму;
не пряму.
Не прямі заходи (податки, субсидії) необхідно застосовувати для усунення економічних наслідків “зовнішніх ефектів”, що виникають в умовах вільної конкуренції.
Пряме втручання необхідне при існуванні монополії. Однак на думку Пігу антимонопольне законодавство є корисним, але малоефективним; він висловлює ідею прямого втручання держави у галузі в яких найбільш існує загроза виникнення монополії.
Втручання держави має здійснюватися у формі безпосереднього контролю над цінами та тарифами.
Крім того Пігу не виключає можливість прямих державних капіталовкладень в певні сфери економіки та прямого державного управління.
Таким чином в концепції Пігу були сформульовані важливі аспекти участі держави в економічній діяльності, однак в цілому вона залишалася в межах неокласичної традиції.
Монетарну теорію економічного циклу розробив у цей час Ральф Джордж Хоутрі (1879 – 1975) – представник кембриджської школи.
Він вважав, що економічний цикл – це суто грошове явище, обумовлене коливаннями грошового попиту і відповідними змінами у наданні кредитів.
В умовах підйому, на думку Хоутрі, грошовий попит зростає, банку збільшують кредит і полегшують умови його надання, зменшують ставку процента.
Такі дії банків є результатом зростання цін ділової активності і зростання активності росту і збільшення швидкості обігу грошей. Але з розвитком йього процесу банки починають виявляти все більшу обережність і остерігаючись розвитку інфляції підвищують ставку процента, обмежують і навіть скорочують кредити ? в результаті відбувається спад економічної активності.
На основі своєї теорії Хоутрі дійшов висновку, що економічне коливання ділової активності можна пом’якшити шляхом розумної грошово-кредитної політики.
4.
Американська школа.
В кінці 19ст. з’являється своєрідний варіант (американський) теорії граничної корисності.
Автором цієї теорії був професор колумбійського університету Джон Бейтс Кларк (1847 – 1938).
Основні його праці:
“Філософія багатства” (1889)
“Розподіл багатства” (1899)
“Проблеми монополії” (1901)
“Суть економічної теорії” (1907)
Кларку належить авторство так званого закону продуктивності праці і капіталу, який покладено в основу його теорії граничної продуктивності. Саме ця теорія є основною серед теорій кларка.
Сутність закону спадаючої корисності праці й капіталу полягає в тому, що новий внесок праці у виробництво, при незмінному розмірі капіталу супроводжується зменшенням продуктивності, у порівнянні з попередніми внесками праці. У свою чергу кожен наступний внесок капіталу викликає скорочення обсягів виробництва продукції, зниження ефективності капіталу порівняно з його попереднім внеском.
На основі граничної продуктивності Кларк розробив теорію розподілу продукту, згідно якої саме гранична продуктивність капіталу або заробітної плати визначає величину доходу, який приносить кожний з цих факторів своєму власнику; так зарплата є еквівалентом граничної продуктивності праці.
Спираючись на методологічні принципи австрійської школи Кларк вважав, що основними факторами розвитку економіки є – технологічний і моральний.
Головною проблемою політекономії він вважав проблему розподілу. На його думку розподіл суспільного доходу відбувається у відповідності з природнім законом, який забезпечує кожному фактору виробництва стільки багатства, скільки він створює.
За аналогією з теоретичною механікою Кларк поділяв економічну науку на три розділи:
універсальну економіку – вивчає загальні універсальні закони розвитку економічних явищ
економічну статистику – аналізує дію цих законів за умов перебування господарства у не рухомому стані, тобто без будь-яких змін
економічну динаміку – тлумачив, як результат дії зовнішніх сил і вважав, що вона ускладнює розвиток і порушує рівновагу.
Кларк розвинув вчення про три фактори виробництва, а саме виділив ще один:
капітал у грошовій формі
капітальні блага (засоби виробництва і земля)
діяльність підприємця
праця робітника
Згідно його теорії розподілу кожний фактор виробництва характеризується специфічною продуктивністю і створює доход. Так капітал приносить банкіру відсотки, капітальні блага породжують ренту, діяльність підприємця забезпечує йому підприємницький прибуток, а праця робітнику – зарплату.
5.
Математична школа.
Значення математичної концепції в економічній науці визначається тим специфічним впливом, який спричинило на розвиток економічної теорії застосування математичних методів дослідження.
Основними передумовами все більш активного впровадження математичних методів в економічне дослідження були:
перетворення капіталізму в розвинену господарську систему з високим ступенем взаємопов’язаності та однорідності усіх її частин і елементів;
значні досягнення у галузі математики і можливість їх застосування щодо аналізу економічних процесів.
Самостійність математичного методу полягає в тому, що це не тільки метод описання, але й метод дослідження, причому не тільки кількісного, а й якісного.
Математичний аналіз повинен спиратися на розроблену теорію причинно-наслідкових економічних залежностей: чим менше суттєвих залежностей приймає до уваги математичне дослідження, тим більше воно стає умовним, формальним. У тому випадку, коли математична теорія базується на помилкових трактуваннях причинних залежностей, вона призводить також до помилкових результатів. Дослідження економістів-математиків в описуванні, систематизації та дослідженні
Вперше дослідження вищої математики були застосовані в сфері суспільної науки. В працях економістів-математиків зроблена перша спроба описати ринок конкуренції товаровласників, як замкнену систему суворих, чітких, взаємозалежностей. Тим самим був зроблений крок вперед у розумінні того, що існує тісний зв’язок кількісних та соціальних характеристик функціонування господарської системи як цілого.
Вчені - математики таким чином досліджують дію ринкового механізму за умов вільної конкуренції і центральною є проблема економічної рівноваги.
В еволюції математичної концепції рівноваги в 19ст. слід виділити два етапи:
праці А.Курно (1838) і Г.Госсена (1854). Цей етап є передісторією математичної концепції економічної рівноваги так як в роботах цього періоду (І половина 19ст.) містяться лише окремі елементи, підходи до цієї концепції.
праці (представників Лазонської школи), що з’вилися у 1870 – 1890рр., і вяких математична концепція представлена у розвиненому вигляді:
Л.Вальраса
У.Ст.Джеменса
В.Парето
Л.Вальрас (1834 - 1910). Засновник Лазанської школи, видатний вчений економіст-математик.
Основна робота “Елементи чистої політичної економії”, 1874р.
Головна заслуга Вальраса полягає у створенні замкненої математичної моделі загальної економічної рівноваги. Ця модель є спробою пояснити у взаємозв’язку всі категорії ринкового господарства на основі принципу суб’єктивної корисності. Всіх агентів виробництва Вальрас поділив на дві групи:
власники продуктивних послуг (землі, праці, капіталу)
підприємці
Таким чином в моделі Вальраса покладений ринковий підхід до економічних явищ.
Суб’єкти першої групи є продавцями зазначених послуг і покупцями предметів споживання; суб’єкти другої групи навпаки є покупцями продукції послуг і продавцями продуктів споживання.
Виробництво і споживання стають пов’язаними шляхом двох взаємодіючих ринків: продукції послуг і предметів споживання. Рівновагу в цій системі Вальрас характеризував як “стан, при якому:
ефект попиту = пропозиції продукції послуг
існує постійна стійка ціна на ринку продукції
продовольча ціна продукції = витратам, вираженим в продукції послуг.
Дві перші умови відносяться до рівноваги обміну, а третя – до рівноваги виробництва”.
Ці умови рівноваги Вальрас відобразив через чотири взаємопов’язані системи рівнянь. у цих чотирьох системах загальне число рівнянь = числу невідомих, що дає математичне рішення задачі.
В теорії Вальраса рівновага розглядається з одного боку, як фвище функціональне, а з другого, як прояв суб’єктивного прагнення суб’єктів господарської діяльності до найбільшої корисності в умовах вільної конкуренції.
В.Парето (1848 - 1923) – глава Лазанської школи. Його головна ідея полягає у створенні чистої економічної теорії, очищеної від понять цінності та корисності. Він вважав, що економічна теорія повиннан вивчати механізм встановлення рівноваги між потребами людей і обмеженими ресурсами їх задоволення.
Для теоретичного обгрунтування моделі взаємозалежності всіх економічних факторів, що впливають на суспільне виробництво і споживаються, він використав математичні методи аналізу.
Тема № 7 Кейнсіанство та його особливості в різних країнах
Історичні передумови виникнення і суть кейнсіанства.
Теоретична система та економічна програма Дж.М.Кейнса.
Американське неокейнсіанство. А.Хансен. С.Харріс.
Кейнсіанство у Франції. Ф.Перру
Неокейнсіанські теорії економічного росту. Р.Харрод, Є.Домар.
Посткейнсіанство. Дж.Робінсон, Н.Калдер, П.Сраффа.
Наприкінці 19 – початку 20ст. процес концентрації та централізації капіталу та виробництва спричинив посилення суспільного характеру виробництва в капіталістичних країнах.
Загострення його соціально-економічних протиріч обумовило зростання циклічності розвитку ринкової економіки, посилення інфляційних процесів та актуальність питань про економічну роль держави.
Сучасна економічна теорія представлена різними напрямами та школами, відмінність між якими визначається підходами до таких проблем – ступеню і методів державного регулювання, його перспектив, соціально-економічної організації системи ринкового господарства. Відповідно до цього основними напрямами розвитку економічної теорії є:
неокласичний (неокласизм) – представники якого стоять на позиціях свободи підприємницької діяльності, економічного лібералізму;
кейнсіанство, тобто що об’єднує теорії державного регулювання економіки;
інституціонально-соціальний (іституціоналізм) – спостерігається диференціація в середині кожного з цих напрямків та тенденція до зближення І-ого та ІІ-ого напрямів.
Але все ж таки панівну тенденцію втілює неокласицизм (див 357)
1.
Вплив неокласицизма в 20-30рр. різко упав, тому що пережива кризу.
Механізм вільної конкуренції не забезпечував подолання протиріч ринкового господарства. Сама практика показує необхідність втручання держави в господарське життя. В зв’язку з цим гостро стало питання про розробку нової теоретичної концепція, яка обгрунтувала б напрями і методи регулювання економіки з боку держави. За цих умов в 30рр. 20ст. виникає новий напрям в економічній теорії – “регульована економіка”, засновником якого був Джон Мейнард Кейнс.
В подальшому цей напрям і одержав назву кейнсіанство.
Кейнсіанство – напрям в економічній науці, що дає обгрунтування неможливості саморегулювання капіталістичної економіки на макрорівні та необхідності державного втручання в економічні процеси.
Вчення Кейнса було своєрідною реакцією на неокласичну школу і маржиналізм, які панували в економічній науці раніше.
Кейнс визнав, що капіталізм з його принципами вільної конкуренції вичерпав свої можливості. Він чітко сформулював новий напрям економічної теорії – теорію державної регульованої економіки.
В докейнсіанській економічній теорії, зокрема, неокласицизмі переважав мікроеконмоічний підхід (аналіз економіки з точки зору окремих господарських одиниць). Умови процвітання окремого господарчого суб’єкта ототожнювалися з умовами зростання та процвітання країни в цілому. На відміну від цього кейнсіанство віддає перевагу загальноекономічним умовам відтворення.
Кейнс зробив спробу розглянути капіталістичне господарство в цілому, оперувати переважно агрегатними категоріями – споживання, нагромадження, заощадження, зайнятість, інвестиції – тобто величинами, які визначають рівень і темпи зростання національного доходу.
Аналізуючи ці народногосподарські величини він прагнув встановити причинно-наслідкові зв’язки, залежність та пропорції між ними, цим було покладено початок тому напряму в економічній науці, який називається макроекономічним (макроекономіка). Таким чином, теорія Кейнса та його послідовників – макроекономічна.
Сміт та неокласики, зокрема, Маршал, Пігу та Кларк досліджували економічні проблеми буржуазного суспільства з боку пропозиції ресурсів (їх рідкісності, цінності, найбільш ефективного поєднання для отримання максимальної продуктивності).
Основна ідея: пропозиція породжує свій власний попит.
Кейнс на І-ше місце висунув проблему ефективного попиту. На його думку сучасний рівень виробництва або національного дохода залежить від ефективного попиту, тобто платоспроможного попиту. ? А тому основна увага в кейнсіанстві приділяється проблемі реалізації тому, що на думку кейнсіанців неузгодження у сфері попиту – це основна перешкода для раціонального використання ресурсів, головна причина порушень процесу відтворення.
В цілому кейнсіанство спричинило суттєвий вплив як на економічну теорію і всю сучасну економічну науку в цілому, так і на економічну політику значної частини країн світу.
Виникнувши в 30рр. кейнсіанство займало провідні позиції в економічній теорії та політиці провідних країн світу та протязі 40рр.
2.
Дж. Мейнард Кейнс (1883 - 1946).
На всіх етапах своєї діяльності Кейнс проявляв особливий інтерес до застосування економічної теорії в рішенні конкретних прикладних проблем економічної політики.
Йому властива була майже систематична участь у розробці практичних рекомендацій для економічної політики уряду Великобританії.
З 1942р. до своєї смерті був директором Англійського банку.
В 20-30рр. виступив з рядом робіт з економічних питань. Найбільш відомою є його книга “Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей” (1936р.). В ній він сформулював основні положення тієї системи поглядів, яка одержала назву кейнсіанство.
Однією з головних теорій Кейнса є ідея державного регулювання ринкової економіки ? а тому Кейнс увійшов у історію економічною науки саме як розробник теорії і програми такого регулювання, сформульованого ним у формі загальної теорії зайнятості. На відміну від класиків та неокласиків Кейнс не розглядав капіталізм, як систему економічних гармоній. Він говорить про притаманні цьому суспільству недоліки. Основними з них він вважав не повне використання виробничих та трудових ресурсів, кризи, безробіття. ? Кейнс зробив спробу дослідити причини цих недоліків і розробив конструктивні рекомендації щодо їх усунення.
На думку Кейнса головна причина криз та безробіття – недостатність сукупного попиту. Його недостатність обумовлена дією основного психологічного закону. Згідно з цим законом зі зростанням доходу збільшується і споживання, але не тією мірою, якою збільшується доход, оскільки зростає схильність до заощаджень. Це стримує зростання попиту і споживання.
Тому в центрі теорії Кейнса – проблема факторів, що визначає величину попиту та його зростанням.
Досліджуючи цю систему Кейнс ввів такі поняття, як схильність до споживання – це доля споживання в національному доході; схильність до заощадження визначається чистиною доходу, що заощаджується; схильність до інвестицій – частина національного доходу, яка йде на розширення виробництва; переваги ліквідності, прагнення перетворити в позичкову форму; гранична ефективність капіталу – норма прибутку тощо.
На перший план висувається споживання і найважливішою категорією є категорія ефективності попиту.
Кейнс розрізняв двоякий попит – споживчий та інвестиційний (виробничий) на засоби виробництва. Кенс розглядає ефективний попит у зв’язку з дією 3-ох факторів – схильність до споживання. Цей фактор визначає величину споживчого попиту, його недостатність обумовлена дією психологічного закону, однак вона може бути компенсована за рахунок другого фактору – схильності до інвестицій. Цей фактор визначає величину інвестиційного попиту. Саме інвестиціям Кейнс відводить визначну роль у визначенні розмірів зайнятості, ріст інвестицій розглядався як найважливіший у забезпеченні ефективного попиту, однак на думку Кейнса ефективний інвестиційний попит недостатній, це обумовлено спадною граничною ефективністю капіталу, та стійким рівнем відсотка; внаслідок перевага ліквідності – грошова форма капіталу, як найбільш зручної. Тому третій фактор – перевага ліквідності. Цей фактор спричиняє зворотну дію на ефективний попит, в результаті відбувається невідповідність сукупного попиту – сукупній пропозиції.
З’ясувавши причини, що породжують недоліки капіталістичної системи та фактори, які на них впливають, Кейнс розробив практичні рекомендації по їх усуненню – економічну програму державного регулювання економіки.
На думку Кейнса держава повинна стимулювати підвищення ефективного попиту, перш за все – інвестиційного, продуктивного, за рахунок бюджетних методів (система державних закупівель і домовленостей), за рахунок заходів по підвищенню граничної ефективності капіталу і знищенню норми процента за допомогою помірної інфляції, впровадження пільгової (заохочувальної) для корпорацій системи податків, державного субсидіювання з метою росту виробництва. Таким чином податки і займи розглядалися Кейнсом як інструмент антициклічного регулювання. Він пропонував розвиток будь-якого виробництва, підтримку його з боку держави. В цілому економічна теорія та програма Кейнса спричинили величезний вплив на розвиток економічної науки та економічну політику провідних країн світу.
До мультиплікатора Кейнса додали акселератор.
3.
Американський варіант кейнсіанства.
Кейнсіанська теорія отримала розповсюдження в різних країнах. Після Другої Світової Війни почали відігравати важливу роль американські економісти. Найбільш розгорнуте викладення американського варіанту кейнсіанства зробили професори Гарвардського університету;
Елвін Хансен (1887 – 1976)
Сеймур Харріс (1897 – 1974)
Їх розробки одержали назву неокейнсіанства (ортодоксального кейнсіанства).
Головною проблемою було забезпечення збалансованості ринкового господарства. досягнення його економічної рівноваги. Тому американці розробили американську інвестиційну теорію циклу. На їх думку першочерговим є зниження розмірів реальних інвестицій. Реальним фактором була прийнята динаміка інвестицій.
Інвестиційна теорія є однією з найбільш розповсюджених теорій циклу, що увібрала в себе основні положення теорії Кейнса. Але вона була доповнена деякими новими елементами, головним з них є механізм акселератора. Значне місце в макроекономічній моделі Кейнса посідає механізм мультиплікатора, який являє собою відношення приросту доходу до приросту інвестицій EMBED Equation.3 . Він виконує роль множника, що автоматично забезпечує зростання доходу в наслідок кожного нового приросту інвестицій. Мультиплікаторний процес зображувався Кейнсом у вигляді ланцюгової реакції, в якій кожні нові інвестиції викликають кратне збільшення доходу і зайнятості. Акселератор – це відношення приросту інвестицій до приросту доходу, тобто числовий множник, на який кожний приріст доходу збільшує інвестиції. Інвестиційна теорія поєднала механізм мультиплікатора і акселератора. Мультиплікатор, на думку неокейнсіанців, забезпечує зростання доходу. Акселератор, прискорюючи цей процес доповнює його тим, що кожний приріст доходу веде до наступного збільшення капіталовкладень. Виконуючи зворотній зв’язок акселератор повинен прискорювати регулювання економіки, роблячи його безперервним.
Інвестиційна теорія стала основою розробки неокейнсіанських антициклічних програм, які концентрували увагу на динаміці інвестицій, їх регулюванні з боку держави. Так Хансен запропонував два методи регулювання економіки, -- стабілізація обсягів інвестицій, а значить компенсацію коливання приватних інвестицій засобами податкової і грошової політики.
Основний наголос робився на державні витрати – збільшення державних інвестицій за допомогою бюджетного і кредитного механізмів. Для покриття державних витрат рекомендувалося збільшити податки, державні позики, здійснювати помірну інфляцію. стимулювання приватних інвестицій пропонувалося здійснювати за допомогою державних замовлень і закупівель, надання субсидій та кредитів, податкових пільг.
Американські неокейнсіанці вважали державний бюджет головним механізмом регулювання економіки. Вони називали його “вбудованим стабілізатором” покликаним автоматично реагувати на циклічні коливання і пом’якшувати їх.
До “вбудованих стабілізаторів” в доходній частині бюджету відносяться – подоходний податок, а у витратній – виплати на соціальне страхування, виплати по безробіттю та інше. На думку американців, сума податків зростає під час підйому і зменшується під час криз. Видатки держави збільшуються в період криз і зменшуються під час підйомів, таким чином автоматично стабілізуються розміри ефективного попиту.
4.
Кейнсіанство у Франції.
У Франції кейнсіанство одержало розповсюдження на початку середини 40-х рр. Деякі французькі економісти сприйняли теорію Кейнса без будь-яких змін; інші, хоч і схвалили ідею державного втручання в економіку, але критично поставилися до теоретичної системи Кейнса. Вони запропонували здійснювати планування економіки. Франсуа Перру (1903 – ) розробив теорію “індикативного” планування (рекомендований). Розробка і прийняття національних планів розвитку здійснення зі згоди та компромісів різних соціальних груп, так званих “соціальних діалогів”. Координуючою силою виступає держава, метою є досягнення узгоджених дій та забезпечення гармонійного росту. Національний план являє собою “упорядкований синтез планів підприємств”. При індикативному плануванні держава (центр) висуває різними цілями і різними, перш за все непрямими діями намагання спонукати підприємців до відповідних дій. Обов’язкові цілі ставилися лише для державного сектору. Теорія індикативного сектору знайшла практичне втілення у Франції, де з 1947р. розроблялися і впроваджувалися 5рр. плани. Практика індикативного планування одержала розповсюдження також в деяких інших країнах.
5.
В 50рр. деякі прихильники основних ідей економічного вчення Кейнса та його послідовників щодо необхідності обгрунтування необхідності і можливості державного регулювання економіки сприйняли ці ідеї як вихідну позицію для розробки нових теорій, суть яких зводилися до з’ясування і обгрунтування механізму постійних темпів економічного зростання. В результаті виникли так звані неокейнсіанські теорії росту, вони базувалися на врахуванні системи “мультиплікатор – акселератор” та моделюванні економічної дянаміки з використанням характеристик взаємозв’язку між споживанням та нагромадженням.
Основними авторами таких теорій економічного росту стали професор Масачусетського технологічного інституту Євсей Домар (1914 - …) та професор Оксфордського університету Р.Харрод (1890 - 1978). Їх теорії об’єднує загальний висновок про доцільність постійного темпу економічного росту, як вирішальної умови динамічної рівноваги економіки, за якою досягається повне використання виробничих потужностей і трудових ресурсів.
Другим положенням моделі Харрода-Домара є визнання передумови про постійність в тривалому періоді таких показників, як доля заощаджень в доходах і середня ефективність капіталовкладень. Третя схожість їх моделей полягає в тому, що обидва автори досягнення динамічної рівноваги та постійного росту вважали не автоматично можливим, а наслідком відповідної державної політики, тобто акт державного втручання в економіку.
В неокейнсіанській теорії економічне зростання спочатку орієнтоване на спрощену модель росту (однофакторну), яка визначала співвідношення між виробництвом і попитом.
Темп росту був поставлений в залежність від величини нагромадження і виступав як функція нагромадження частини національного доходу, тобто норма нагромадження визначала ріст національного доходу.
В якості механізму, що забезпечував функціонування цієї моделі була застосована взаємодія “мультиплікатор - акселератор”. З часом з’явилися багатофакторні моделі економічного росту. Вони являють собою модифікацію однофакторної моделі, шляхом введення в неї механізму циклічних коливань, врахування впливу НТП на виробництво та зміни його галузевої структури тощо.
6.
Посткейнсіанство – це ліве, радикальне, реформістське крило кейнсіанства. Воно сформувалося в післявоєнний період. Основними представниками є англійські економісти: Джофн В.Робінсон (1903 - 1983), Н.Калдор, П.Сраффа та американські економісти: С.Вайнтрауб, А.Ейхнерх. Центральне місце в посткейнсіанських теоріях займає проблема росту і розподілу.
Посткейнсіанці рекомендували проводити таку політику, яка сприяла б перерозподілу національного доходу з урахуванням інтересів трудящих, широких верств населення. Вона намагалася встановити зв'язок між розподілом національного доходу і темпами його росту. Вони виступають з антимонополістичних позицій, намагаються розробити рекомендації щодо реформування капіталістичної системи, ліквідації її основних недоліків з метою зробити її такою, що більше відповідає інтересам широких верств населення.
Тема №8 Виникнення і розвиток марксистської економічної теорії.
Історичні умови та теоретичні джерела виникнення марксизму.
Початок формування марксистської політекономії.
Теоретичні проблеми капіталу Маркса.
Економічні праці Маркса і Енгельса 70 – 90рр.
Розвиток Леніним марксистської політекономії.
Марксизм і сучасність.

Тема №9 Неолібералізм
Еволюція неокласичних ідей у 20 ст.
Неокласичні теорії економічного росту.
Неолібералізм у Німеччині.
Чиказька школа монетаризму.
Неокласичне відродження і сучасні консервативні теорії: “раціональних очікувань” та “економіки пропозиції”.
Неокласичний синтез.
1.
Так в економічній теорії зберігається напрямок, що відстоює вірність неокласичним підходам, з традиційно неокласичних позицій провадиться аналіз економічних явищ, а саме абсолютизує: саморегулюючий потенціал ринку, заперечує необхідність втручання держави в економіку. Він отримує назву консервативної (ортодоксальної) течії неокласичної щколи. Саме завдяки цій течії відбувається вдосконалення методів дослідження ринкових процесів, їх належать пріоритети економічного росту.
Але на відміну від своїх попередників, природу економічного росту представники цієї течії досліджують з врахуванням мікро- і макроекономічних підходів: проводиться багатофакторний аналіз економічного циклу, моделюється вплив на нього НТП, кон’юнктури та інших чинників, серед яких досліджується і грошовий фактор відновлення економічної рівноваги.
В цей же час відбувається формування неолібералізму, течії в неокласичному вченні, що визначає можливість часткового, обмеженого впливу держави на економіку. Це свідчило про пристосування ідей лібералізму до нової дійсності, і, отже про початок нового етапу в його розвитку.
На відміну від консервативного напряму, неолібералізм є напрямом, що претендує на створення повної соціальної картини суспільства, визначення основних принципів його функціонування. Поряд з декларуванням принципу економічної свободи та невтручання держави в економіку, сучасний неолібералізм проголошує принцип соціальної справедливості, тобто не обмежує роль держави фікцією охоронця ринкових відносин, а визнає за нею право організатора соціального життя суспільства, щоправда в межах економічних можливостей суспільства. За державою закріплюється функція забезпечення соціальної стабільності в суспільстві, як умови нормального розвитку економіки. Політичної доктриною неоліберальної теорії стає ідея сильної держави – організатора конкурентно-ринкових відносин та міцної економіки.
Теоретичне обгрунтування цієї доктрини по-різному здійснювалося представниками німецької, англійської, французької, американської шкіл неолібералізму.
Спостерігається тенденція до зближення кейнсіанської та неокейнсіанської шкіл, тобто вільувається неокласичний синтез.
Таким чином, в 30-х рр. в межах неокласичного методу дослідження формується кілька напрямів, серед яких:
консервативна течія, що наслідує традиції неокласичної школи і займається теоретичним аналізом проблем економічної рівноваги, циклічності розвитку та економічного зростання;
неолібералізм, представники якого, відстоюючи принцип саморегулювання ринкової економіки, визнають межі, рівень і напрями впливу держави на суспільно-економічний розвиток;
“неокласичний синтез”, що відстоює необхідність гнучкого поєднання принципу невтручання в економіку з кейнсіанськими методами державного регулювання в залежності від економічної ситуації, що склалася не даний відрізок часу.
Для всіх напрямів характерне використання підходів до економічного аналізу, що збагачували політичну економію на протязі всієї історії її розвитку. Основним серед них є принцип свободи економічної діяльності та обмеження втручання держави в економіку.
З 70-х років неокласична теорія переживає новий етап свого розвитку, починає відроджувати класичні традиції, повертається до визнання визначальної ролі господарюючого суб'єкту та дії ринкового механізму саморегулювання для встановлення загальної економічної рівноваги. Розвиток неокласичної теорії пов’язується з дослідженнями в кількох напрямах: з теоретичним визнанням шляхів подолання кризових явищ в ринкових відносинах; з прогнозуванням економічної поведінки суб’єктів ринкової діяльності в динамічному середовищі; з формуванням принципів економічної політики, спрямованої на захист та підтримку конкурентної ринкової економіки в умовах монополізму; з визначенням методів вирішення соціальних проблем, породжених дією ринкових сил, що до цього часу залишалися поза увагою неокласичного аналізу. Знову з’являються теорії, в яких заперечується необхідність будь-якого втручання держави в економіку. В центрі їх уваги знаходиться, поряд з економічними, неекономічні фактори розвитку та ринкового саморегулювання. Цей напрям отримує назву “школи нової класики”, або “нової класичної економікс” і ознакою неокласичного ренесансу.
Характерними рисами нових неокласичних теорії є те, що в них узагальнюється ідея рівноваги, враховуються, формалізуються та математизуються всі явища економічного життя, в тому числі і мотивована поведінка економічного агента (окремого виробника чи фірми), і на їх основі будується модель циклу. В роботах представників сучасного консервативного напряму досліджуються проблеми, пов’язані з удосконаленням механізмів функціонування ринкової економіки на макро- та мікроекономічному рівнях. Ці теорії представлені доктринами, “раціональних очікувань” та “економіки пропозиції”.
В сучасних західних академічних колах нова неокласика вважається домінуючим і перспективним напрямком. Та слід зазначити, що побудований на основі ідеї цінової рівноваги та теорії граничної корисності, на використанні принципу системного аналізу, сучасний неокласицизм впритул підходить до визнання необхідності впливу держави на окремі сторони економічної системи з метою викликати “ланцюгову реакцію” і забезпечити умови для дії ринкових сил. Посилаючись на те, що нові організаційні форми виробництва вимагають нових підходів до проблеми саморегулювання, неокласики вважають з необхідне дослідження економічних явищ з точки зору можливого стимулювання і стабілізації економічних процесів, що не зашкоджуватимуть дії ринкових сил.
Неолібералізм – напрям в економічній теорії, що, базується на неокласичній методології і відстоює принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що в найбільшій мірі сприяє економічному росту і забезпечує пріоритетне положення суб’єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм зводить до організатора та охоронця побудованої на класичних засадах економіки. Держава повинна забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де вони відсутні. Функції держави по відношенню до соціальної сфери неолібералізм розглядає в зв’язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяти її розвитку.
Неолібералізм представлений цілим рядом шкіл, серед яких найбільш значними є лондонська (Ф. Хайек), чиказька (М. Фрідмен), фрейбурзька (В. Ойкен та Л.Ерхард), паризька (М. Алле).
2.
Основні проблеми росту були у центрі уваги не тільки послідовників Кейнса, а й представників неокласичного напряму. Серед них – аналіз впливу факторів на темпи росту національного доходу, умови динамічної рівноваги економічного розвитку; реакції механізмів саморегулювання ринкової економіки на зовнішнє втручання; вплив зайнятості, інвестицій, НТП та інших складових процесу відтворення – стають об’єктом дослідження в контексті проблем економічного росту у неокласиків.
В умовах становлення, інтенсивні типи виробництва та посилення його циклічності; обгрунтування ролі, місця і функцій факторів економічного росту набували особливого значення; цьому сприяло існування економічно-математичних методів для проведення кількісного аналізу макроекономічної взаємодії факторів та їх впливам на динаміку росту суспільного продукту.
Неокласичні моделі економічного росту грунтуються на теоріях трьох факторів виробництва та виробничої функції, яка будується на основі 2-ох факторів – праці та капіталу.
Взагалі в центрі неокласичної теорії економічного росту знаходиться ідея оптимальності ринкової системи як саморегульованого організму, що зумовлює найбільш повне використання всіх виробничих факторів окремими господарчими суб’єктами і економікою в цілому. Економічна рівновага та процес суспільного виробництва залежать від ефективного використання факторів виробництва та факторіального розподілу доходів, який забезпечує функціонування раціональної структури виробництва. Отже, немає необхідності втручатися державі в процес становлення оптимального співвідношення між факторами, воно визначається вільною конкуренцією та законами ринку.
3.
Після Другої світової війни неолібералізм став провідним напрямом в економічній літературі та економічній політиці Західної Німеччини.
Засновником та основним представником Фрейбурзької школи, що займалася обгрунтуванням та розробкою ідей неолібералізма був професор Фрейбурзького університету Вольтер Ойкен (1891 - 1950). Видатним представником неолібералізму в Німеччині, політичним діячем, що впроваджував ідеї неолібералізму в економічну політику був Л.Ерхард (1897 – 1977).
Центральне місце у вченні німецького неолібералізму займає концепція ідеальних типів господарства, її засновником був Вальтер Ойкен. Згідно з цією теорією всі форми суспільного ладу зводяться о 2-ох типів:
центрально-керованого господарства (рабовласництво, латифундії);
вільного ринкового господарства.
Вільне ринкове господарство – господарство періоду вільної конкуренції в епоху домонополістичного капіталізму – ідеал для німецьких неолібералістів, тому що значна роль держави робить не досяжним вільне господарство. Але цей ідеал не досяжний.
Сучасна ринкова система розглядає неолібералістами, як спотворена форма ринкового господарства, так як надмірна концентрація і централізація, і велика роль держави; розробляється концепція соціального ринкового господарства.
“Соціально-ринкове господарство” – це, на думку неолібералістів “синтез між вільним і соціально-обов’язковим суспільним ладом”.
Основними принципами соціально-ринкове господарство є:
свобода ціноутворення і стабільність грошового обігу;
конкуренція без монополії;
недоторканість приватної власності;
економічна самостійність і відповідальність підприємців;
обмежена економічна роль держави.
Головною метою економічної політики держави є забезпечення 3-ох свобод:
свободи ринку;
свободи конкуренції;
свободи від монополій.
Соціально-ринкове господарство, як вважали неоліберали – це вже й не капіталізм, але й не соціалізм – це третій шлях у розвитку суспільства. Першочергове значення надається ринковим відносинам.
Зміст соціально-ринкове господарство полягає в тому, що принцип свободи ринка поєднується з принципом соціального вирівнювання, яке здійснюється цілеспрямованою політикою держави. Політика держави має забезпечувати “належний розподіл національного доходу, тобто ринковий розподіл доходів повинен корегуватися ях наступним перерозподілом; держава повинна проводити активну політику, спрямовану на досягнення повної зайнятості, стабільності цін.” ? Внаслідок цього соціально-ринкове господарство, на думку неолібералістів, забезпечує гідне людське існування.
У 60-ті рр. починається розробка теорії “сформованого суспільства”, вона стала своєрідним продовженням соціально-ринкове господарство.
У 1965р. Людвіг Екхардт на з’їзді ХДС (християнсько-демократичного союзу) проголосив про перехід від плюралістичного суспільства до “сформованого суспільства”. Ця концепція увійшла у програми ХДС та СДПН (соціал-демократичної партії Німеччини).
Згідно з цією концепцією сучасне не комуністичне індустріалізоване суспільство в своєму розвитку проходить 3-и етапи:
класове суспільство;
плюралістичне суспільство спілок;
сформоване суспільство.
Класове суспільство існувало у 19ст. і характеризувалося боротьбою класі за зміни існуючого ладу.
В плюралістичному суспільстві класова боротьба зникає, замість класів виникають стійкі групи-спілки, які виступають посередником між індивідуумом та державою. Основної їх метою є боротьба за найбільшу частку в сукупному продукті ? тому замість класових протиріч, які притаманні класовому суспільству панує плюралізм конкуруючих один з одним організованих елементів, вони не зведені до єдиного знаменника, загального блага.
Головна увага у сформованому суспільстві прикута до загального блага; його члени складають “продуктивну спільноту”, в якій благо кожного не взаємно пов’язане з його внеском у прибуток; з його особистою працездатністю, продуктивністю тощо. Інших цінностей це суспільство не знає. Одержання прибутку розглядається як загально-національний інтерес. В наслідок цього в сформованому суспільстві “егоїстично користь” кожної людини співпадає з інтересами цього суспільства, у ньому переважають спільні інтереси суб’єктів виробництва, котрі вимагають співробітництва праці та капіталу.
В сформованому суспільстві кожний працюючий виступає у ролі ділового партнера і співвласника. Держава розглядається як автономний орган, який піклується про збереження загального блага.
В цілому теорія сформованого суспільства – це спроба теоретично обгрунтувати ідею соціального партнерства.
4. Американська школа монетаризму.
У монетаристів акцент робиться на грошову політику держави.
В США ідеї неовідродження одержали розповсюдження наприкінці 50 початку 60рр. – ідеї, що розроблювалися і концептуально оформлювалися чиказькою школою, одержали назву монетаризму.
Основним її представником є Мілтон Фрідмен (1912 - …) – доктор філософії.
Основна йог праця – “Монетарна історія США, 1867 – 1960рр.”
Монетаристи – прихилюники системи вільного підприємництва. Ринкову систему вони характеризують як стійку та соморегулюючу, якій притаманні стан динамічної рівноваги при оптимальній зайнятості ресурсів.
Порушення рівноваги, кризи, на думку монетаристів, є результатом не дії об’єктивних економічних законів, а наслідком втручання держави в нормальний розвиток процесу відтворення, помилок, не вірних дій уряду.
М. Фрідмен розробив монетарну модель циклу і національного доходу. Згідно з його теорією державне втручання повинне обмежуватися грошової сферою, а монетарна політика покликана створювати сприятливі умови для економічної активності.
Гроші є основним елементом, що визначає рух і весь розвиток виробництва і зростання національного доходу.
Попит на гроші має стійку тенденцію до росту, оскільки він визначається схильністю індивідів до заощаджень.
Для досягнення стійкого економічного росту необхідно забезпечити постійне зростання грошей в обігу.
Пропозиція грошей характеризується не стабільністю, внаслідок неправильної політики грошово-кредитних інститутів. Таким чином спостерігається стабільний попит і нестабільна пропозиція грошей.
Розрив між грошовим попитом і пропозицією викликає циклічні коливання у відтворюючому процесі, однак на думку монетаристів вони носять короткостроковий характер.
Приватне підприємництво володіє внутрішньою властивістю відновлювати економічну рівновагу, в умовах економічної кризи приватне господарство саморегулюється і повертається до підйому.
М. Фрідмен і його послідовники вважали, що свобода підприємництва, ринковий механізм в змозі забезпечити нормальний хід відтворення без широкого втручання держави в економіку.
Функції держави повинні бути обмежені регулюванням грошової маси в обігу.
Уявлення Фрідмена про природу циклічних коливань обумовили відповідні практичні рекомендації.
Грошова політика повинна бути спрямована на досягнення відповідності між попитом на гроші та їх пропозицією, виходячи з цього слід встановити певний відсоток приросту грошей в обігу, який має відповідати середньому темпу росту національного доходу, зайнятості, цін та сальдо платіжного балансу. Фрідман формулює правило – “постійного темпу росту грошової маси в незалежності від зміни господарської кон’юнктури”. На його думку, грошова політика не може регулювати короткострокове падіння ділової активності, він критикує Кейнса з його політикою “точної підстройки під кон’юнктуру на кожній фазі циклу, тому що існує часовий лад – 6 – 18 місяців”.
Тому на думку монетаристів в кредитно-грошовій сфері необхідно підтримувати стабільні умови, за яких підприємці могли б спокійно займатися своїми справами. За цієї причини темпи приросту грошової маси повинні бути постійними – 3 - 4% на рік. Таким шляхом буде досягатися повна збалансованість між приростом продукції та послуг і приростом кількості грошей в обігу, усунені основні кризові процеси сучасного ринкового господарства.
Монетариські рецепти Фрідмана вперше були опробувані урядом Ніксона у 1969 – 1970рр., але внаслідок різкого погіршення економічного становища вони були усунені (призупинені). Однак розчарування у кейнсіанських концепціях регулювання економіки після кризи 1974 – 1976рр. відродило інтерес до монетаризму. Багато країн з ринковою економікою застосовували в 1974 – 1976рр. так зване “таргетирование” (від “target”) – тобто встановлення цільових орієнтирів для росту грошової маси в обігу. Орієнтиром є тверда цифра припустимого приросту грошей в обігу або “вилка”, в яку повинен вміститися темп приросту грошової маси.
Таку політику обмеження грошової емісії ввели центральні банки США, Великобританії, Франції, ФРН, Італії, Швейцарії, Канади та ряду інших країн.
Орієнтири росту кількості грошей в обігу нерідко переглядаються та пристосовуються до фінансових потреб урядів різних країн.
Позитивний внесок монетаризму в економічну теорію, перш за все, в теорії грошей полягає в грунтовному дослідженні механізму зворотного впливу грошового світу на товарний, монетарних інструментів та політики на розвиток економіки.
Монетариські концепції є основою грошово-кредитної політики, що використовується як найважливіший метод, або напрямок державного регулювання.
5.
При всебічному аналізі економіки був зроблений висновок, що політика “стимулювання попиту” менш ефективна ніж можна було очікувати, а тому вона повинна бути замінена "політикою впливу на пропозицію“.
На відміну від кейнсіанців деякі вчені - економісти висловили ідею про залежність сукупного попиту від сукупної пропозиції (друга половина 70-х – 80рр. 20ст.)
Серед тих, хто теоретично обгрунтував цю ідею були американські професори – А.Лаффер і Р.Мандель (Колумбія).
Суть концепції “економіки пропозиції” – в перенесенні зусиль з управління попитом на стимулювання сукупної пропозиції, активізації виробництва та зайнятості шляхом стимулювання пропозиції капіталу і робочої сили.
Теорія економіки пропозиції містить обгрунтування системи практичних рекомендацій в області економічної політики, а в першу чергу податкової (фіскальної).
Прихильники “економіки пропозиції” виступали за ліберальні методи управління економікою, вони критикували заходи прямого регулювання господарського життя з боку держави.
Щодо податкової політики – то їх рекомендації такі:
збільшення податку веде до росту витрат виробництва і цін ? і таким чином це перекладається на споживачів; підвищення податку – це поштовх до “інфляції витрат”; високі податки стримують інвестування ?
? ”Економіка пропозиції” виступає за скорочення податків з метою стимулювання інвестицій, пропонується відмовитися від системи прогресивного оподаткування і зменшити податкові ставки на підприємництво, зарплату і дивіденди.
Наслідком таких заходів повинно бути:
зменшення податків збільшить доход і заощадження підприємців, зменшиться рівень % ставки і як результат зростуть нагромадження та інвестиції;
для одержувачів зарплати зменшення податків ? збільшує привабливість додаткової роботи і одержання додаткових заробітків, а тому зростуть стимули до праці, збільшиться пропозиція робочої сили.
Такі рекомендації були застосовані в економічних програмах урядів США та інших розвинених країн світу.
Теорія “раціональних очікувань” виникає в 60 – 70рр.. Вона основувалася на 2-ох фундаментальних основах:
споживачі, підприємці та робітники розуміють, як функціонує економіка, вони здатні оцінити майбутні результати політичних та інших змін і обирають лінію поведінки, яка відповідає їх власним інтересам;
ринки високо конкурентні, а ціни і ставки зарплати швидко пристосовуються до змін попиту і пропозиції.
Теорія “раціональних очікувань” стверджує, що коли люди реагують на очікувані результати стабілізаційної політики, ефективність її зводиться до нулю, тому ця теорія підтримує правила політики як альтернативу дискретної.
Автором ідеї “раціональних очікувань”, згідно якої очікування є раціональними, якщо вони співпадають з прогнозом, одержаним на основі моделі є Дж.Мут.
Він сформулював це положення у 1965р. і відобразив його у побудованій ним моделі лише через 10 років. До цієї моделі звернувся і використав її як методологічний підхід Роберт Лукас (1937 - …) (1995р. – присуджена Нобелівська премія з економіки).
Теорія “раціональних очікувань” базується на більш повній і широкій інформації ніж при адаптивних очікуваннях, що грунтуються на аналізі, оцінках майбутніх подій, раціональні очікування основуються на прогнозах, це передбачення економічних подій.
Ця теорія одержала широке визнання; вона передбачає, що фірми в своїх прогнозах виходять з наступних оцінок:
як функціонує існуюча модель
якою була минула динаміка цін, витрат, рівня % ставки, тощо
які вірогідні наслідки рішень, що приймаються урядом
як у зв’язку з цим можуть змінитися основні показники макроекономіки (розміри національног доходу, темпи, зайнятість, попит, валовий курс).
????????? формується “раціональна” поведінка учасників економічної діяльності.
Однак оцінки і прогнози будуються як правило неоднозначно і можна лише з деякою часткою вірогідності передбачити, що будуть використані мотиви, які відомі з досліджень, опитувань, проведених економістами і соціологами.
6.
Подальше поглиблення теоретичних розробок і вивчення нових проблем, мікрогосподарчих процесів економічного росту, дослідження ринків окремих товарів – проводилися представниками неокласичного синтезу – Дж. Хіксом (1904-…) та Б. Самуельсоном (1915-…) та іншими економістами. Суть синтезу полягає у тому, що в залежності від стану економіки пропонувалося використати або кейнсіанські рекомендації державного регулювання або рекомендації економістів, що стоять на позиціях обмеження державного втручання в економіку. Кращим регулятором вони вважають грошово-кредитні методи. Ринковий механізм, на думку представників цієї школи, здатний сам встановити рівновагу між основними економічними параметрами: попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням.
Прихильники ідей неокласичного синтезу не перебільшують регулюючі можливості ринку: вони вважають, що в міру ускладнення економічних взаємозв’язків та відносин, необхідно вдосконалювати і активно використовувати різні методи державного регулювання.
Школу неокласичного синтезу відрізняє розширення тематики дослідження: створена серія робіт по проблемам економічного росту, розробляються методи економічного аналізу, одержала подальший розвиток теорія загальної економічної рівноваги, грунтовно досліджена теорія і практика оподаткування.
Широко використовуються методи макроаналізу. Якщо Маршалл розглядав головним чином часткову рівновагу на ринку товарів, то в центрі уваги сучасних теоретиків – проблеми загальної рівноваги з урахуванням всієї маси товарів і цін. У неокласичному синтезі одержав подальший розвиток прикладний аспект економічної теорії.