Вступ.
В системі цивільного права України інститут зобов'язального права поряд з інститутом власності посідає важливе місце.
Зобов'язальне право — одна з найважливіших підгалузей цивільного права, норми якої регулюють широке коло відносин, головне місце серед яких належить відносинам майнового обігу. Йдеться про договірні відносини, пов'язані з передачею майна від однієї особи до іншої у власність або у користування, виконанням робіт та наданням послуг тощо. Крім договірних відносин, зобов'язальне право регулює відносини, що виникають, зокрема, і односторонніх правомірних дій, заподіяння школи, безпідставного збагачення.
При цьому згадані майнові відносини характеризуються значною різноманітністю. Кожний вид зобов'язань має свої особливості, що зумовлює їх відносну самостійність та існування окремих інститутів зобов'язального права. Разом з тим є й загальні правила, які поширюються на усі види зобов'язань. Саме вони й становлять загальні положення про зобов'язання. До них належать положення про поняття і види зобов'язань, способи їх виконання, способи забезпечення виконання зобов'язань, відповідальність за порушення зобов'язань, підстави їх припинення.
Оскільки будь-яке зобов'язання є цивільними правовідносинами, зобов'язання складаються з тих самих елементів, що формують будь-які інші цивільні правовідносини.
Разом з тим ці елементи мають певні особливості, які відображають специфіку самих зобов'язань. У зарубіжному цивільному законодавстві, зокрема у Французькому цивільному кодексі, поняття зобов'язання іноді застосовується як синонім поняття договору. Так, ст. 1101 ФЦК визначає предмет договору і предмет зобов'язання. В подальшому в інших статтях терміни "договір" і "зобов'язання" використовуються як тотожні. Найбільшу деталізацію поняття зобов'язання дістало у французькій цивілістичній літературі. Слід зазначити, що автори, які звертаються до даного питання, розрізняють зобов'язання як родове поняття і договір як одну з підстав його виникнення. Щодо німецького цивільного права, то воно, більше ніж інші цивільні кодекси капіталістичних країн, пішло шляхом побудови загальних понять, які стосуються зобов'язань. Оскільки зобов'язання є правовідносинами майнового характеру, то і зміст їх становлять суб'єктивні права та обов'язки також майнового характеру.
Приступаючи до характеристики суттєвих положень про зобов'язання, слід зазначити, що згідно з ЦК України зобов'язанням вважаються правовідносини, внаслідок яких одна сторона (боржник) є зобов'язаною вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію, як-от передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо, або ж утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його зобов'язання.
1. Загальна характеристика зобов'язальних правовідносин.
1.1. Склад зобов'язання.
Характеризуючи поняття зобов'язання, передусім слід відзначити, що зобов'язання — це цивільні правовідносини. Зміст будь-яких цивільних правовідносин включає в себе суб'єктивне право (в зобов'язальних правовідносинах — це право вимоги) і відповідний йому обов'язок, або, іншими словами, права та обов'язки на стороні кожного учасника правовідносин (наприклад, права та обов'язки продавця і покупця, підрядчика і замовника). Характер суспільних відносин, на регулювання яких спрямовуються зобов'язання, є досить широким. Форми зобов'язань набувають і нормальні відносини між суб'єктами цивільного права, які пов'язані з реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням послуг та ін., а також відносини, що виникають внаслідок ненормальних, недозволених дій (наприклад, заподіяння шкоди, безпідставне придбання або збереження майна).
В ст. 151 ЦК України передбачається:
«В силу зобов'язання одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-от: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші та інше, або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.»
Оскільки зобов'язання являє собою вид правовідносин, його складовими елементами є учасники, предмет і зміст зобов'язання. Виходячи з того, то зобов'язання — це відносні, а не абсолютні правовідносини, склад його учасників, предмет і зміст характеризуються визначеністю.
Сторонами зобов'язання виступають кредитор і боржник; при цьому конкретному кредиторові протистоїть конкретний боржник. У зобов'язаннях як на стороні кредитора, так і на стороні боржника можуть брати участь водночас кілька осіб (зобов'язання з множинністю осіб). Зобов'язання з множинністю осіб можуть бути частковими, солідарними або субсидіарними. Крім сторін, у зобов'язанні можуть братії участь і треті особи. При цьому слід розрізняти договір, укладений на користь третьої особи, і покладання боржником на третю особу виконання зобов'язання. Головна роль у зобов'язанні належить боржникові, який зобов'язаний вчинити на користь кредитора певну дію або утриматись від певної дії. Саме ці дії й становить предмет зобов’язання. Можуть бути й такі зобов’язання, у яких боржник повинен вчинити на користь кредитора одну дію із двох або декількох дій, передбачених законом або договором. Такі зобов'язання іменуються факультативними.
Зобов'язання можуть виникати:
а) між юридичними особами;
б) між юридичними та фізичними особами;
в) між фізичними особами.
Разом з тим, незважаючи на всі ці особливості, можна виділити в зобов'язаннях за суб'єктним складом, за їх характером та цільовим призначенням певні спільні риси — і юридичні, і економічні.
Зобов'язальні правовідносини, які регулюються нормами зобов'язального права, мають певну автономію в цивільно-правових відносинах, що зумовлено наявністю юридичних особливостей зобов'язань, як специфічного виду цивільних правовідносин.
Особливості зобов’язань являють собою:
1. Опосередкований процес переміщення майна або інших матеріальних результатів, які також мають майновий характер.
Таким чином, вони завжди виступають як майнові цивільні правовідносини. Ця ознака дає можливість відмежувати зобов'язання від особистих немайнових відносин, але це не виявляє специфіки зобов'язань щодо інших цивільно-правових майнових відносин.
2. Оскільки зобов'язання опосередковують процес руху майна, яке може бути передане виключно конкретно-визначеним, а не будь-яким третім особам, ці правовідносини завжди встановлюються з конкретним суб'єктом, а відтак— мають відносний характер. Цим зобов'язання відрізняються від цивільних абсолютних майнових правовідносин, передусім — від правовідносин власності. Але така відмінність спирається тільки на суб'єктивний склад, не охоплюючи особливостей як змісту, так і об'єкта цих правовідносин.
3. Якщо юридичним об'єктом правовідносин власності є пасивна поведінка зобов'язаних осіб, то у зобов'язаннях, які опосередковують рух майна, боржники покликані до відповідних активних (позитивних) дій. Досить рідко на учасника зобов'язання покладається виконання пасивної функції. Так, власник майна, яке передане в найом, не повинен перешкоджати його нормальному використанню наймачем. На відміну від правовідносин власності, пасивна функція ніколи не вичерпує юридичного об'єкта зобов'язання, а зазвичай виступає як результат або доповнення до позитивних дій суб'єктів. Так, обов'язок наймодавця не перешкоджати наймачеві у використанні майна є наслідком вже здійсненої раніше позитивної дії до передачі цього майна в користування. В цьому полягає специфіка зобов'язань з точки зору характеристики юридичного об'єкта.
4. Якщо в юридичному змісті правовідносин власності на перший план виступає можливість здійснення дій самим власником (володіти, користуватися, розпоряджатися майном), то вирішальне значення для юридичного змісту зобов'язань набуває надана управомоченому суб'єктові можливість вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи. Саме тому в зобов'язальних правовідносинах суб'єктивне право дістало назву права вимоги, а обов'язок — боргу. Управомочена особа називається кредитором, а зобов'язана — боржником.
У деяких зобов'язаннях один із суб'єктів виступає виключно як кредитор, інший — виключно-як боржник. Наприклад, у зобов'язанні із заподіяння шкоди потерпіла особа завжди є тільки кредитором, а заподіювач шкоди — завжди боржником. Однак здебільшого кожен з учасників зобов'язання є водночас і кредитором, і боржником, зокрема продавець і покупець у договорі купівлі-продажу, замовник і підрядчик у договорі підряду, орендар і орендодавець у договорі оренди. Ці положення відображено і в проекті ЦК України.
Так, у ч. 2 ст. 548 проекту ЦК України передбачається, що “у випадку, коли кожна із сторін зобов'язання має обов'язок на користь іншої сторони, ця сторона вважається боржником на користь іншої сторони у тому, що вона зобов'язана вчинити на її користь, і водночас її кредитором у тому, що вона має право від неї вимагати.”
Такі зобов'язання мають назву двосторонніх.
У зобов'язаннях можуть брати участь і ті особи, які не є сторонами; їх називають третіми особами. За загальним правилом, зобов'язання не створює обов'язків для третіх осіб. Але у випадках, передбачених домовленістю сторін, зобов'язання може породжувати для третіх осіб права щодо однієї чи обох сторін зобов'язання.
Юридичним об'єктом зобов'язання, як і будь-яких цивільних правовідносин, визнається певна поведінка зобов'язаної особи. Однак характерною рисою зобов'язання є те, що на перший план у зобов'язанні виступають позитивні дії боржника, а чисто негативна поведінка (утримання від вчинення певних дій), як правило, виступає лише доповненням або наслідком активної функції, яку виконує боржник. Крім того, якщо обидва суб'єкти водночас виступають як кредитор і боржник, то в такому зобов'язанні можна виділити два юридичні об'єкти — дії кожного учасника, які вчиняються ним при виконанні функцій боржника. Наприклад, у договорі купівлі-продажу і продавець, і покупець водночас виступають боржниками, а саме: продавець зобов'язаний передати майно, а покупець зобов'язаний його оплатити. Таким чином, юридичними об'єктами водночас виступають дії по передачі майна (які здійснює продавець) та дії по оплаті майна (які здійснює покупець).
Зміст зобов'язальних правовідносин, як і будь-яких інших цивільних правовідносин, утворюють суб'єктивні права та обов'язки його учасників. Разом з тим із ст. 151 ЦК України випливає особливість змісту зобов'язальних правовідносин, яка виявляється в тому, що правомочність кредитора набуває форми права вимоги, а обов'язок боржника має форму боргу, як обов'язку виконання вимоги кредитора.
Залежно від співвідношення прав та обов'язків зобов'язання поділяються на односторонні та взаємні. Якщо одна зі сторін зобов'язання лише має право, а друга — несе обов'язок, таке зобов'язання вважається одностороннім. У взаємних зобов'язаннях кожна зі сторін має як права, так і обов'язки. Якщо кожна зі сторін договору мас зобов'язання на користь іншої сторони, ця сторона вважається боржником щодо іншої сторони у тому, що вона зобов'язана вчинити на її користь, і одночасно її кредитором у тому, що вона мас право від неї вимагати.
Оскільки зобов'язання є правовідносинами майнового характеру, то і зміст їх становлять суб'єктивні права та обов'язки також майнового характеру.
Однак, як відзначається у літературі, зміст зобов'язання не завжди вичерпується правом вимагати вчинення виключно дій майнового характеру (або утримання від вчинення таких дій). Кредитор має право також вимагати вчинення і дій немайнового характеру.
Так, І.Б. Новицький стверджував, що зміст зобов'язання не обмежується правом вимагати вчинення тільки тих дій, які спрямовані на передачу, пристосування і т. п. майна або взагалі тим чи іншим чином пов'язані з майном (наприклад, внаслідок оплатності). Змістом зобов'язання може охоплюватися право вимагати вчинення будь-якої правомірної, що має серйозний характер, потребує захисту та заслуговує на захист дії особи (позитивної або негативної).
Особливе місце у зобов'язальних відносинах посідають санкції. Їх встановлюють з метою забезпечити захист відповідних правовідносин від порушення. Виходячи із загальних положень, які характеризують метод цивільно-правового регулювання, цивільно-правовий захист здійснюється в судовому порядку шляхом закладення позову про відновлення порушеного майнового права. В такому розумінні цивільно-правовими санкціями в зобов'язанні вважаються будь-які примусові заходи, що охороняють зобов'язання в разі його порушення. Певною мірою цивільний позов є важливою формою санкції в її широкому тлумаченні.


1.2. Класифікація зобов’язань.
Класифікація зобов'язань, як і інших правових інституцій, пов'язана перш за все з необхідністю визначення відповідних критеріїв для поділу цих інституцій на відповідні класифікаційні групи або ряди. В науці цивільного права не раз робилися спроби систематизувати зобов'язання за різними принципами.
Такі спроби робися І.Б. Новицьким та М.М. Агаровим.
Слід сказати, що підходи правознавців, закладені в основу систематизації зобов'язань, були суцільно пов'язані із особливостями майнового обороту в межах планово-розподільчої економіки і зумовлені відповідною метою — визначити планові завдання та державні інтереси як безумовні пріоритети.
М.В. Гордон запропонував об'єднаний критерій для класифікації зобов'язань, який сполучав економічні та юридичні ознаки зобов'язань. Цю точку зору поділяв і О.С. Йоффе. Побудована за комбінованим критерієм система зобов'язань має такий вигляд:
1) зобов'язання з оплатної реалізації майна (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, довічне утримання);
2) зобов'язання з оплатної передачі майна в користування (майновий найом, найом жилого приміщення);
3) зобов'язання з безоплатної передачі майна у власність або користування (дарування, позичка);
4) зобов'язання з виконання робіт (підряд, підряд на капітальне будівництво);
5) зобов'язання з надання послуг (доручення, комісія, схов, експедиція);
6) зобов'язання з перевезень (залізничних, морських, річкових, повітряних, автомобільних, морським та річковим буксируванням);
7) зобов'язання з кредитних розрахунків (позика, банківське кредитування, розрахунковий та поточний рахунки, розрахункові правовідносини, чек, вексель);
8) зобов'язання зі страхування (майнове та особисте страхування);
9) зобов'язання за спільною діяльністю (спільна діяльність громадян, спільна діяльність організацій);
10) зобов'язання, що виникають з односторонніх правомірних дій (публічна обіцянка винагороди, ведення чужих справ без доручення);
11) охоронні зобов'язання (зобов'язання, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, рятування майна, безпідставного придбання або збереження майна).
Прибічники цієї класифікації зобов'язань звертали увагу на те, що вона відповідає меті передусім вивчення цих зобов'язань, тобто має науковий характер. Кожній з наведених груп зобов'язань властиві специфічні ознаки, а кожне окреме зобов'язання забезпечується особливим юридичним нормуванням.
Зобов’язання діляться, також, на договірні зобов’язання і недоговірні. До першої групи віднесено:
1) купівлю-продаж; 2) дарування; 3) ренту; 4) довічне утримання; 5) найом; 6) найом житла; 7) позичку; 8) підряд; 9) перевезення; 10) зберігання; 11) страхування; 12) доручення; 13) комісію; 14) довірче управління майном; 15) позику; 16) кредит; 17) банківський вклад; 18) банківський рахунок; 19) факторинг; 20) розрахунки; 21) франчайзинг; 22) спільну діяльність.
До недоговірних зобов'язань:
1) публічне обіцяння винагороди; 2) ведення чужих справ без доручення; 3) запобігання загрозі шкоди чужому майну; 4) рятування здоров'я та життя іншій особі; 5) заподіяння шкоди; 6) створення небезпеки (загрози) життю та здоров'ю фізичних осіб, а також їхньому майну та майну юридичних осіб.
2. Договірні зобов’язання.
2.1. Договір у цивільному праві.
Поняття договору розкривається через поняття угоди (правочину), бо договір є одним із видів угод. Відповідно до ст. 41 ЦК України “Угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво- або багатосторонніми (договори).”
Таким чином, договори – це дво- або багатосторонні угоди, які спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків.
Договору як юридичному факту властиві такі ознаки:
в договорі виявляється воля не однієї особи (сторони), а двох чи кількох, причому волевиявлення учасників за своїм змістом повинно збігатися і відповідати одне одному;
договір — це така спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Саме другою ознакою цивільно-правовий договір відрізняється від договірних форм, що використовуються в інших галузях права (трудовому, екологічному тощо).
Іноді під поняттям "договір" розуміють саме цивільні правовідносини (зобов'язання), що виникли з договору як юридичного факту, або мають на увазі правовий документ, яким зафіксовано факт виникнення договірного зобов'язання з волі його учасників.
Проте роль договору не обмежується тільки тим, що він впливає на динаміку цивільних правовідносин (породжує, змінює або припиняє їх), а й відповідно до вимог законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості визначає зміст конкретних прав та обов'язків учасників договірного зобов'язання. В цьому розумінні договір виступає засобом регулювання поведінки сторін у цивільних правовідносинах.
У нинішніх умовах особливо зростає роль договору як універсальної та найдоцільнішої форми опосередкування товарно-грошових відносин. У процесах роздержавлення і приватизації договору належить чільне місце серед форм, що використовуються для подолання монополії державної власності (купівля-продаж державного майна через аукціони, конкурси, біржі тощо).
Дедалі більшого поширення набуває договірний порядок створення певних комерційних структур: господарських товариств, спільних підприємств з участю зарубіжних партнерів, господарських асоціацій та ін. Правовою основою утворення таких організацій стає установчий договір. В установчому договорі засновники зобов'язуються утворити юридичну особу, визначають порядок спільної діяльності по її створенню, умови передачі в її володіння, користування і розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Договір визначає також умови і порядок розподілу між засновниками прибутку та збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з її складу тощо.
Перехід до ринкової економіки і саме функціонування ринкового механізму можливі лише за умови, що основна маса товаровиробників — підприємств, громадян має свободу господарської діяльності та підприємництва. Результати ж цієї діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг на договірних засадах. Перехід до ринку супроводжується звуженням планово-адміністративного впливу держави на майнові відносини і, отже, розширюється свобода вибору партнерів у господарських зв'язках і визначення змісту договірних зобов'язань. Це стосується насамперед договорів, спрямованих на забезпечення потреб організацій та громадян у матеріальних, енергетичних, продовольчих ресурсах (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна — бартер, постачання енергії тощо). Безумовно, не зменшується роль договорів майнового найму (оренди, лізингу, прокату та інших), за допомогою яких опосередковуються відносини по тимчасовому володінню і користуванню майном. Зростає значення і договорів підрядного типу, і про надання різного роду послуг громадянам та організаціям (побутовий підряд, про надання посередницьких послуг, на рекламу продукції тощо).
Із запровадженням патентної системи охорони прав на винаходи, корисні моделі і промислові зразки підвищується роль ліцензійних договорів як основної правової форми передачі права на використання цих результатів технічної творчості. Договірна форма використовується і для відступлення виключного права на товарні знаки (знаки обслуговування), права на таємниці виробництва (ноу-хау). Розширення кола можливих об'єктів страхової охорони, до яких належать очікуваний прибуток, ризик підприємницької діяльності тощо, теж веде до урізноманітнення форм добровільного (договірного) страхування з конкуренцією страхових організацій. Отже, сфера застосування договору розширюється як у відносинах між юридичними особами, між останніми та громадянами, так і між самими громадянами.
Розкриваючи значення договору, слід підкреслити і його функції як правового засобу регулювання товарно-грошових та інших майнових відносин.
Чітку класифікацію функцій цивільно-правового договору запропонував О.О. Красавчиков. На його думку, договору властиві такі загальні функції: ініціативна, програмно-координаційна, інформаційна, гарантійна та захисна.
Ініціативна функція договору полягає в тому, що як результат погодження волі сторін договір є водночас актом вияву ініціативи і реалізації диспозитивності учасників договору.
Програмно-координаційна функція означає, з одного боку, що договір є своєрідною програмою поведінки його учасників один щодо одного, а з другого, — засобом координації цієї поведінки сторін на засадах рівності, диспозитивності та ініціативи.
Інформаційна функція виявляється в тому, що завдяки чітко сформульованим умовам договір містить певну інформацію щодо наявних прав та обов'язків у сторін, яка в разі спору може бути врахована і юрисдикційним органом для правильної кваліфікації взаємовідносин сторін і прийняття законного та обгрунтованого рішення з цього спору.
Гарантійна функція зводиться до залучення для стимулювання належного виконання зобов'язань системи забезпечувальних засобів, які також набувають договірної форми (застави, завдатку, гарантії, поруки, неустойки тощо).
Захисна функція полягає в тому, що завдяки договору включається в дію механізм захисту порушених прав шляхом примусу до виконання обов'язку в натурі, відшкодування збитків, застосування заходів оперативного впливу тощо.
Зазначені функції об'єднуються більш загальною — регулятивною функцією договору як правового засобу регулювання правомірної поведінки учасників цивільних правовідносин.
2.2. Система договорів в цивільному праві. Господарський (підприємницький) договір.
Система цивільно-правових договорів як єдина система зі складними взаємозв'язками її елементів характерна як внутрішньою єдністю, так і диференціацією договірних відносин, що зумовлена особливостями конкретних майнових відносин, опосередкованих договорами. Цивільно-правовими договорами опосередковуються відносини у різних сферах діяльності громадян і юридичних осіб. Юридичне оформляючи і закріплюючи суспільні, передусім економічні, зв'язки суб'єктів, надаючи цим зв'язкам рис стабільності і визначеності, цивільно-правові договори, взяті в цілому, являють собою єдину систему, окремі частини якої тісно пов'язані між собою і взаємодіють.
За ознакою розподілу прав та обов'язків між сторонами у зобов'язанні, що виникло з договору, виділяють односторонні та двосторонні договори.
За одностороннім договором одна сторона має лише суб'єктивні права, а друга — лише суб'єктивні обов'язки. Наприклад, за договором позики одна сторона (позикодавець) має право вимагати повернення переданих другій стороні (позичальникові) у власність грошей або речей, визначених родовими ознаками, а позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві таку саму суму або рівну кількість речей того самого роду і якості (ст. 374 ЦК). Односторонніми є договори дарування, безоплатного користування майном тощо.
Двостороннім є договір, за яким права та обов'язки покладено на обидві сторони зобов'язання, що виникло з цього договору. Переважна більшість договорів у цивільному праві є двосторонніми (купівля-продаж, оренда, комісія тощо).
Залежно від послідовності (етапності) досягнення цілей, які ставлять перед собою сторони, вступаючи у договірні зв'язки, договори можна поділити на попередні та основні.
У практиці ділового спілкування часто ведуться переговори або листування між суб'єктами господарювання з приводу створення у майбутньому нових ринкових структур або проведення якихось спільних господарських заходів. Такі ділові стосунки нерідко оформляються попереднім договором або протоколом про наміри тощо.
За попереднім договором сторони зобов'язуються у певний строк укласти в майбутньому договір на умовах, передбачених попереднім договором. У цьому договорі визначається й порядок погодження істотних умов майбутнього договору, які не передбачені попереднім договором.
Основним вважається такий договір, укладення якого передбачене попереднім договором. Хоч істотні умови основного договору названі у попередньому договорі, але вони мають бути узгоджені сторонами при укладенні основного договору. Сторона, яка необгрунтоване ухиляється від укладення основного договору, повинна відшкодувати другій стороні збитки, зумовлені простроченням, якщо інше не передбачено попереднім договором або законодавчими актами. Зобов'язання, передбачені попереднім договором, припиняються, якщо до закінчення строку, протягом якого має бути укладений основний договір, цей договір не буде укладений або жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.
Договір (протокол) про наміри, в якому не виявлено прямо волі сторін надати йому силу попереднього договору, не породжує цивільно-правових наслідків.
Залежно від того, на чию користь обумовлено виконання зобов'язань за договором, — на користь сторін по договору чи третіх осіб, які не беруть участь в укладенні договорів, останні можна поділити на дві групи.
Першу, найбільш поширену групу становлять договори, в яких виконання здійснюють взаємно самі сторони без участі третіх осіб. У цих договорах обумовлюється виконання сторонами їхніх взаємних зобов'язань одної на користь другої (наприклад, продавець на користь покупця тощо).
У договорах другої групи виконання зобов'язання обумовлюється на користь третьої особи (ст. 160 ЦК). Коли особа, яка уклала договір, обумовила виконання зобов'язання, що виникло з договору, третій особі, то, якщо інше не передбачено в договорі і не випливає з його змісту, виконання може вимагати як сторона за договором, так і третя особа, на користь якої виговорено виконання. Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй за договором, то особа, що уклала договір, може скористатися цим правом, коли це не суперечить змістові договору. Прикладом договору на користь третьої особи може бути договір змішаного страхування життя, за яким страхова сума у разі смерті громадянина (застрахованої особи) виплачується зазначеній у договорі третій особі — вигодонабувачеві).
Групування договорів можливе і за тими правовими наслідками, створення яких домагаються учасники відносин. Якщо проаналізувати систему чинного ЦК України, то можна зробити висновок, що розміщення договірних інститутів у ньому (підрозділ II розділу III, глави 20—38) здійснено за ознаками, які характеризують юридичні наслідки укладення окремих договорів. Поклавши в основу зазначений критерій, можна виділити такі групи цивільно-правових договорів:
1) договори про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління (купівля-продаж, поставка, контрактація, позика, міна, дарування, постачання енергетичних ресурсів тощо);
2) договори про передачу майна у тимчасове користування (майновий найом, оренда, житловий найом, побутовий прокат, безоплатне користування майном, лізинг тощо);
3) договори про виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне будівництво, на виконання проектних і розвідувальних робіт, на виконання аудиторських робіт тощо);
4) договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори, договори про передачу науково-технічної продукції тощо);
5) договори про надання послуг (перевезення, страхування, доручення, комісія, схов, про посередницькі послуги, довічне утримання, кредитний договір тощо);
6) договори про спільну діяльність (установчий договір, угоди про науково-технічне співробітництво тощо).
Зрозуміло, що навіть у межах кожної окремої групи договорів дається лише приблизний перелік деяких видів договорів, бо відповідно до ч. 2 ст. 4 ЦК України “цивільні права та обов'язки виникають як з угод (договорів), передбачених законом, так і з угод, які хоч і не передбачені законом, але йому не суперечать”.
Здійснення підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик діяльності підприємця по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг або заняттю торгівлею з метою одержання прибутку неминуче пов'язано з використанням договору як правової форми, якою опосередковується реалізація на еквівалентних засадах результатів цієї діяльності. Суб'єктам підприємництва доводиться укладати різні за своїм характером договори, які регулюються як нормами ЦК України, так і інших нормативних актів (купівлі-продажу, поставки, перевезення, лізингу, консигнації, банківського кредиту тощо).
У законодавстві (статті 10 і 11 Арбітражного процесуального кодексу України), судовій та арбітражній практиці і літературі широко використовується поняття "господарський" або "комерційний" договір.
У підприємницькому договорі поєднуються як загальні ознаки, властиві всякому цивільно-правовому договору, так і особливі риси, які можна звести до таких:
По-перше, суб'єктами цього договору є юридичні або фізичні особи, зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності.
По-друге, зміст підприємницького договору становлять умови, за якими передаються товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою здійснення підприємницької діяльності або з іншою метою, не пов'язаною з особистим (сімейним, домашнім) споживанням.
По-третє, для деяких видів підприємницьких договорів, зокрема зовнішньоекономічних контрактів або біржових угод, може встановлюватися окремий порядок їх укладення (підписання), обліку та реєстрації.
По-четверте, певні особливості можуть характеризувати порядок виконання або умови відповідальності сторін за підприємницьким договором (наприклад, відповідальність підприємця незалежно від його вини).
Враховуючи наведені міркування, господарським (підприємницьким) можна вважати такий цивільно-правовий договір, в якому обома сторонами або хоч би однією з них є юридичні чи фізичні особи — підприємці і за яким передаються товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою здійснення підприємницької діяльності або для інших цілей, не пов'язаних з особистим (сімейним, домашнім) споживанням.
Господарські договори ми знаходимо в усіх зазначених вище шести групах цивільно-правових договорів, виділених за юридичними наслідками укладення кожного окремого договору.
.
Серед господарських договорів окремо можна виділити біржові угоди (договори). Їх ще називають біржовими операціями. Відповідно до ст. 15 Закону України "Про товарні біржі" “біржовою операцією визнається угода, яка відповідає сукупності таких умов:
а) якщо вона являє собою купівлю-продаж, поставку або обмін товарів, допущених до обороту на товарній біржі;
б) якщо її учасниками є члени біржі;
в) якщо вона подана до реєстрації і зареєстрована на біржі не пізніше наступного за її вчиненням дня.”
Правилами біржової торгівлі, які приймаються загальними зборами членів біржі або біржовим комітетом, можуть бути передбачені різні види біржових угод. Розрізняють, зокрема:
а) форварди і угоди — це угоди на товари, які передаються продавцем покупцеві на певних умовах з розрахунками у встановлений договором строк у майбутньому;
б) угоду з гарантією, за якою один контрагент виплачує другому в момент її укладення наперед визначену суму, що гарантує виконання ним своїх обов'язків. Якщо суму, що гарантує угоду, вносить покупець, вона оформляється як "угода з гарантією на покупку", а якщо цю суму вносить продавець — як "угода з гарантією на продаж";
в) угоди з кредитом — це угоди, за якими товар набувається брокером (брокерською конторою) за рахунок банківського кредиту з наступною реалізацією його в порядку біржового торгу;
г) угоди з премією — це угоди, за якими сторони наперед обумовлюють приплату до купівельної ціни або знижки з продажної ціни;
д) угоди з правом продавця або покупця змінити кількість товару, який продається (поставляється), тобто вдвічі або в кілька разів збільшити обсяг порівняно з кількістю, зазначеною в угоді;
е) ф'ючерсні угоди, що укладаються не лише з метою купівлі або продажу, а й для хеджирування (страхування) можливих збитків, пов'язаних з укладенням угоди на поставку товару в обумовлений угодою час. Такі угоди можуть виконуватися шляхом сплати різниці в цінах на день укладення і день фактичного розрахунку. На біржах укладаються й інші господарські договори.








3. Недоговірні зобов’язання.
Як було зазначено вище, до недоговірних зобов'язань належать:
публічне обіцяння винагороди;
ведення чужих справ без доручення;
запобігання загрозі шкоди чужому майну;
рятування здоров'я та життя іншій особі;
заподіяння шкоди;
створення небезпеки (загрози) життю та здоров'ю фізичних осіб, а також їхньому майну та майну юридичних осіб.
Цивільні зобов'язання покликані не тільки регулювати відносини, які спрямовані на задоволення нормальних потреб громадян та організацій: передачу майна, використання робіт, надання послуг тощо. Поряд із регулятивною функцією зобов'язання також виконують охоронну функцію. Такі охоронні зобов'язання виникають з неправомірних дій — заподіяння шкоди, придбання або зберігання чужого майна без достатніх підстав та ін.
Проект ЦК України до цієї групи підстав виникнення зобов'язань відносить створення небезпеки (загрози) життю і здоров'ю фізичних осіб, а також їхньому майну та майну юридичних осіб.
Однак, хоч такі зобов'язання виникають із неправомірних дій, самі вони спрямовані на досягнення правомірного результату — відновлення порушеного майнового становища учасників майнового обороту.
3.1. Зобов'язаня, що виникають зі створення небезпеки при порушенні довкілля.
В юридичній літературі давно і справедливо підкреслювалося, що в законі про цивільно-правову деліктну відповідальність центр ваги необхідно перенести зі шкідливого результату на більш ранній ступінь, коли протиправне діяння створює .можливість заподіяння шкоди або коли сама діяльність має небезпечні властивості. Це припускає покладання цивільно-правової деліктної відповідальності не тільки за спричинену шкоду, а й за "делікт створення небезпеки". Саме таким деліктом є створення небезпеки життю, здоров'ю та майну внаслідок порушення навколишнього природного середовища.
Вперше в проекті ЦК України (глава 79: статті 1217—1219) передбачено деліктні зобов'язання для виникнення яких досить факту створення небезпеки для життя, здоров'я та майна за відсутності заподіяння будь-якої шкоди. Норми, що регулюють зазначені зобов'язання, набувають важливого превентивно-виховного значення. Вони стимулюють здійснення заходів щодо охорони довкілля, поліпшення його якості, функціонування системи інформації про стан довкілля (екологічний моніторинг), проведення екологічних експертиз, державний контроль за додержанням екологічних стандартів, нормативів та правил.
Деліктне зобов'язання — це зобов'язання, в якому особа, що своєю протиправною діяльністю (бездіяльністю), порушуючи довкілля, створила небезпеку (загрозу) для життя, здоров'я і майна, зобов'язана усунути цю небезпеку, а особа, яка піддається небезпеці має право вимагати усунення небезпеки (загрози). Воно є різновидом цивільно-правових відносин, йому властиві елементи, що характеризують цивільно-правові відносини. Ними є суб'єкт, об'єкт та зміст (суб'єктивне цивільне право і суб'єктивний цивільний обов'язок).
Суб'єктами деліктних зобов'язань зі створення небезпеки є сторони зобов'язальних відносин. Їх називають кредитором і боржником.
Кредитор — уповноважена сторона, яка має право вимагати усунення створеної небезпеки (загрози) життю, здоров'ю та майну. На боці кредитора можуть бути будь-які фізичні та юридичні особи, які піддаються загрозі або інтересам яких вона загрожує. Вік, стан фізичного та психічного здоров'я, наявність чи відсутність деліктоздатності не впливають на статус кредитора.
Право кредитора на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю, — це зобов'язальне відносне особисте право. Здійснення цього права залежить від волі зобов'язаної сторони. В ст. 275 проекту ЦК України, яка називається “Право на усунення небезпеки, що загрожує життю та здоров'ю", передбачається його зміст: "фізична особа має право вимагати усунення небезпеки..., що створена внаслідок господарської та іншої діяльності". Це право забезпечує природне існування фізичної особи, і зобов'язання зі створення небезпеки є цивільно-правовими гарантіями здійснення зазначеного права кредитора.
Боржник — це сторона, яка зобов'язана усунути створену небезпеку. Ними можуть бути фізичні та юридичні особи, які займаються підприємницькою та іншою господарською діяльністю, порушуючи при цьому навколишнє природне середовище. Це промислові підприємства, транспортні організації, будівельні організації тощо.
Об'єктом деліктних зобов'язань є дії боржника по усуненню небезпеки (загрози) життю і здоров'ю фізичних осіб, їхньому майну та майну юридичних осіб.
Зміст деліктного зобов'язання становлять право кредитора та обов'язок боржника. Останній вчиняє дії по усуненню небезпеки, а кредитор має право вимагати усунення створеної небезпеки.
3.2. Зобов'язаня із заподіяння шкоди.
Однією з підстав виникнення зобов'язань згідно зі ст. 440 ЦК України є заподіяння шкоди іншій особі. На відміну від інших зобов'язань, які виникають із правомірних актів (наприклад, договору, односторонньої угоди, адміністративного акта), цей вид зобов'язань виникає з неправомірних актів, яким є правопорушення, тобто протиправне, винне заподіяння шкоди деліктоздатною особою. Зобов'язання, що виникло внаслідок заподіяння шкоди, називають деліктними (від лат. delictum — правопорушення). Заподіяння шкоди іншій особі не завжди породжує деліктне зобов'язання. Воно виникає там, де заподіювач шкоди і потерпілий не перебували між собою у зобов'язальних відносинах або шкода виникла незалежно від існуючих між сторонами зобов'язальних відносин.
Відсутність між потерпілим і заподіювачем зобов'язальних відносин до заподіяння шкоди не означає, що між ними не існувало ніяких цивільно-правових відносин. Вони перебували в абсолютних цивільних правовідносинах, змістом яких є абсолютне суб'єктивне цивільне право та абсолютний суб'єктивний цивільний обов'язок. Абсолютність суб'єктивного цивільного права полягає в тому, що воно охороняється від усіх і кожного, хто підпорядкований даному правовому режиму. До абсолютних прав належать: право власності, право на недоторканність життя і здоров'я, честі та гідності, особистої свободи, право на охорону здоров'я тощо. Якщо абсолютне суб'єктивне право охороняється від усіх і кожного, то кореспондуючий юридичний обов'язок також покладається на всіх і кожного. Абсолютний юридичний обов'язок характеризується пасивністю, його змістом є необхідність утримуватися від порушення чужого абсолютного суб'єктивного права. Невиконання такого обов'язку завжди призводить до порушення чужого суб'єктивного права і за наявності передбачених законом інших підстав породжує деліктне зобов'язання.
Зміст деліктного зобов'язання становлять право кредитора та обов'язок боржника. Згідно зі ст. 440 ЦК України обов'язком боржника є вчинення дій, за допомогою яких майнова сфера була б поновлена до такого рівня, в якому вона перебувала до її порушення, а право кредитора — одержати таке відшкодування.
Наведене вище визначення деліктного зобов'язання та його аналіз дають можливість провести межу між зазначеним зобов'язанням і договірним охоронним зобов'язанням. Відмінності між ними полягають у тому, що:
• по-перше, юридичними фактами, на підставі яких виникає деліктне зобов'язання, є порушення абсолютного пасивного обов'язку і тим самим — абсолютного права, тобто порушення абсолютних правовідносин шляхом вчинення протиправного і, як правило, винного діяння. Договірне охоронне зобов'язання теж виникає внаслідок цивільних правовідносин (делікту). Але воно є результатом порушення інших за своєю природою прав, обов'язків та правовідносин, а саме: відносних договірних прав та обов'язків і, отже, відносних правовідносин, у рамках яких здійснюється цивільний договір;
• по-друге, різна юридична природа обов'язку заподіювана в деліктному зобов'язанні і обов'язку боржника в договірному охоронному зобов'язанні. Обов'язок заподіювача — це його новий відносний обов'язок, який покладається на нього законом замість порушеного ним абсолютного обов'язку пасивного типу в абсолютних правовідносинах. Обов'язок боржника — це додатковий обов'язок, що виникає в результаті невиконання або неналежного виконання ним договірного обов'язку: поставити продукцію, виконати роботу, надати послуги тощо. Додатковий обов'язок боржника приєднується до невиконаного чи неналежне виконаного ним договірного обов'язку;
• по-третє, різний зміст зазначених обов'язків заподіювача і боржника. Заподіювач у деліктному зобов'язанні зобов'язаний відшкодувати заподіяну шкоду шляхом відшкодування її в натурі або відшкодування заподіяних збитків. Обов'язок боржника в договірному охоронному зобов'язанні полягає у відшкодуванні заподіяних збитків, у сплаті неустойки, штрафу, пені. Якщо інше не передбачено законом або договором, виконання боржником додаткового обов'язку в договірному охоронному зобов'язанні не виключає виконання основного обов'язку (поставити продукцію, виконати роботу, надати послуги тощо) в договірному регулятивному зобов'язанні.
Різниця у змісті зазначених обов'язків заподіювача і боржника пояснюється тим, що неустойка, як засіб забезпечення виконання договірного зобов'язання, та штрафні санкції (штрафи, пеня) не застосовуються до деліктного зобов'язання. Метою останнього, як це зазначено в імперативних нормах ст. 440 ЦК України (ст. 1120 проекту ЦК України), є поновлення первісного майнового стану потерпілого, а якщо це неможливо — відшкодування заподіяних збитків;
• по-четверте, деліктне зобов'язання і договірне охоронне зобов'язання різняться об'єктом. У деліктному зобов'язанні обов'язок заподіювача спрямований на поновлення порушеного абсолютного права, а якщо це неможливо — на відшкодування заподіяних збитків. У договірному зобов'язанні обов'язок боржника спрямований на забезпечення виконання договору. Це пояснюється тим, що боржник, не спричиняючи шкоди невиконанням договору, все ж таки зобов'язаний сплатити неустойку, штраф, пеню за самий факт порушення договору. В цьому полягає штрафний характер договірної відповідальності, її стимулююче значення в справі додержання договірної дисципліни;
• по-п'яте, суб'єктний склад деліктного зобов'язання визначається так: уповноважена особа в ньому збігається з уповноваженою особою в абсолютних правовідносинах, тобто з носієм абсолютного права. Щодо зобов'язаної особи, то нею стає будь-яка зобов'язана особа в абсолютних правовідносинах, яка порушила абсолютне право. Суб'єктний склад договірного охоронного зобов'язання зумовлений суб'єктним складом договірного регулятивного зобов'язання. Це кредитор і боржник як цілком конкретні учасники договірних регулятивних правовідносин. Вони ж є суб'єктами договірного охоронного зобов'язання.
3.3. Зобов'язання із рятування колективного і державного майна
Згідно зі ст. 467 ЦК У країни шкоду, якої зазнав громадянин при рятуванні колективного і державного майна від небезпеки, що йому загрожувала, повинна відшкодувати та організація, майно якої рятував потерпілий.
Суб'єктами даного зобов'язання є: громадянин, який має право на відшкодування заподіяної шкоди і виступає в особі кредитора (потерпілого) та організація, що зобов'язана цю шкоду відшкодувати і виступає в особі боржника.
Право вимагати відшкодування шкоди, завданої при рятуванні майна організації, належить будь-якому громадянинові, який, виконуючи свій громадський обов'язок, зазнав цієї шкоди. До того ж, не має значення, чи ці дії вчинені під час виконання трудових обов'язків, чи ні, важливо, щоб вони являли собою здійснення громадського обов'язку.
Слід підтримати висловлений у літературі погляд, за яким право на відшкодування за ст. 467 ЦК України мають так звані професійні рятувальники, оскільки вихідна позиція є хибною — такі працівники зобов'язані ризикувати своїм життям і здоров'ям внаслідок трудових (службових) обов'язків і ризик шкідливих наслідків повинен падати на них. У разі смерті громадянина-рятувальника право вимоги належить особам, які мають право на відшкодування шкоди у зв'язку зі смертю годувальника (частини 1, 2 і 3 ст. 456 ЦК).
Обов'язок відшкодування шкоди покладено на організацію, майно якої рятував потерпілий. Для визначення організації-боржника вирішальним є належність даного майна організації. Йдеться про державні підприємства та установи, громадські об'єднання, кооперативи (колгоспи), колективні підприємства, господарські товариства тощо, яким майно належить відповідно на праві колективної власності, повного господарського відання або на праві оперативного управління. Якщо майно в момент рятування було в іншій організації (оренда, перевезення, збереження тощо) або навіть у громадянина (прокат), то зобов'язаним суб'єктом буде організація, якій належить майно. Коли майно належить кільком організаціям, тоді шкоду, якої громадянин зазнав у зв'язку з його рятуванням, організації відшкодовують солідарне.
Зміст зобов 'язання, що виникає внаслідок рятування колективного і державного майна, становить право потерпілого одержати відшкодування шкоди, якої він зазнав, і обов'язок організації-боржника відшкодувати цю шкоду.
Об'єктом зобов'язання є відшкодування шкоди потерпілому, якої він зазнав, рятуючи майно організації.
4. Виконання зобов'язань згідно чинного законодавства та Проекту ЦК України.
Під виконанням зобов'язань розуміють здійснення кредитором і боржником дій по вчиненню прав та обов'язків, що випливають із зобов'язання. Так, виконанням договірного зобов'язання купівлі-продажу слід розглядати одночасно передачу речі продавцем у власність покупця і прийняття цієї речі покупцем, а також виплату обумовленої договором суми (ціни речі) покупцем і прийняття цієї суми продавцем.
За своєю юридичною природою дії по виконанню зобов'язання є нічим іншим, як правочином, оскільки вони спрямовані на припинення зобов'язань. Саме тому до цих дій по виконанню застосовуються ті самі правила, що регулюють вчинення правочинів.
Дії, які мають бути вчинені одним учасником зобов'язання на користь іншого, називаються предметом виконання. Якщо ці дії пов'язані з передачею певного майна, поняттям предмета виконання охоплюється і це конкретне майно. Особливості предмета виконання повністю залежать від особливостей конкретного зобов'язання, а відтак вони визначаються підставами виникнення зобов'язання (правочином, договором, адміністративним актом, на яких засновані зобов'язання) і тими нормами, що регламентують зобов'язання певного виду. Деякі загальні правила щодо предмета виконання у чинному ЦК України закріплені лише стосовно грошових зобов'язань (статті 167—170).
Зобов'язання виникають між їх учасниками з метою задоволення певних потреб. Саме тому особливе значення мають загальні засади виконання цивільних зобов'язань, які набувають форми їхніх принципів. Для учасників зобов'язальних правовідносин завжди важливим є те, що реалізовано основну мету зобов'язання. Але саме досягнення цієї мети пов'язується не тільки з виконанням певних дій, а й з необхідністю відповідати іншим "якісним" показникам, які загалом можна об'єднати поняттям належного виконання.
Принципи реального і належного виконання традиційно розглядаються як основні цивільно-правові засади виконання зобов'язання.
Щодо виконання зобов'язань проект, як і чинний нині Цивільний кодекс, передбачає низку правил, що стосуються виконання взаємних альтернативних зобов'язань та зобов'язань з множинністю осіб.
Проект нового Цивільного кодексу України виходить з того, що сторони зобов'язань, пов'язаних з товарообміном, самостійно визначають зміст договірних зобов'язань, виходячи зі своїх інтересів. Норми, що регулюють договірні зобов'язання, є переважно диспозитивними, тоді як позадоговірні зобов'язання регламентуються імперативними нормами.
Проект містить загальну норму, згідно з якою зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог закону, інших правових актів, а за відсутності таких умов — відповідно до вимог, то звичайно висуваються. При цьому спеціально підкреслено ще дві обставини, а саме: при виконанні зобов'язання можуть застосовуватись звичаї ділового оборогу; виконання зобов'язань має спиратися на засади добросовісності, розумності та справедливості. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або зміна його умов не допускаються, за винятком випадків, передбачених угодою сторін або законом. Фактично у цих нормах проекту міститься один з найважливіших принципів виконання зобов'язання — принцип належного його виконання.
Щодо принципу реального виконання зобов'язання, то проект виходить з того, що в умовах ринкової економіки його роль поступово зменшуватиметься. Це пов'язано з тим, що сплата кредиторові збитків, які виникли через невиконання зобов'язання в натурі боржником, в умовах ринкової економіки задовольняє його інтерес у повному обсязі.
Виходячи з них позицій, проект, по-перше, передбачає дві ситуації. Якщо порушення принципу реального виконання зобов'язання полягає у невиконанні зобов'язання, відшкодування боржником збитків і сплата неустойки звільняють його від виконання зобов'язання в натурі. У тих випадках, коли боржник порушує принцип реального виконання зобов'язання шляхом його неналежного виконання, сплата неустойки і відшкодування збитків не звільняють боржника від виконання зобов'язання в натурі. Обидві норми є диспозитивними, вони діють, якщо інше не передбачено законом або договором.
По-друге, проект містить ще одну підставу для звільнення боржника віл виконання зобов'язання в натурі. Йдеться про випадки, коли кредитор відмовляється від прийняття виконання, яке внаслідок прострочення боржника втратило для нього інтерес, за умови сплати боржником відступного. Проект закріплює також умови виконання зобов'язання, які стосуються вимог щодо суб'єктів, строку, місця і способу виконання.
Так, згідно з проектом зобов'язання має бути виконане боржником кредиторові. Кожна зі сторін має право вимагати доказів того, то виконання за зобов'язанням надається самим боржником і приймається самим кредитором або уповноваженою на це особою, якщо інше не передбачено угодою сторін або не випливає із звичаїв ділового обороту чи суті зобов'язання. Разом з тим, проект передбачає можливість покладення виконання зобов'язання боржником на третю особу. Це може мати місце в тому разі, якщо із закону, інших правових актів, з умов договору або його суті не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. У разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання третьою особою обов'язок виконати зобов'язання покладається на боржника, а у разі невиконання ним зобов'язання він відповідає за порушення зобов'язання.
Виходячи з того, що строк може визначатися конкретною датою, періодом часу або вказівкою на подію, яка з неминучістю має настати, у проекті й вирішується питання про строк виконання зобов'язання: воно повинно бути виконано у зазначений строк чи термін. Якщо строк чи термін виконання зобов'язання не визначений або визначений моментом зажадання, кредитор має право вимагати, а боржник — виконати зобов'язання у будь-який час. Боржник повинен виконати таке зобов'язання у семиденний строк від дня заявлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із закону, інших правових актів або з договору.
Боржникові надано право на дострокове виконання зобов'язання, якщо інше не передбачено договором, законом, іншим правовим актом або ж не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Питання про місце виконання зобов'язання вирішується у проекті залежно від того, чи було воно визначено, чи ні. У першому випадку зобов'язання має виконуватись у визначеному місці. Коли ж місце виконання зобов'язання не визначено, діють такі правила, передбачені проектом.
Зобов'язання про передачу нерухомого майна повинні виконуватись за місцем його знаходження.
Зобов'язання про передачу товару або іншого майна, що передбачає його перевезення, виконується за місцем здавання товару або іншого майна першому перевізникові для передачі його кредиторові; якщо ж зобов'язання про передачу товару або іншого майна не передбачає його перевезення, воно має виконуватись за місцем виготовлення або зберігання майна, за умови що це місце було відомо кредиторові у момент виконання зобов'язання.
Грошові зобов'язання повинні виконуватись за місцем проживання кредитора (за місцем знаходження юридичної особи) у момент виникнення зобов'язання. Якщо ж кредитор змінив місце проживання (місцезнаходження) і сповістив про це боржника — зобов'язання необхідно виконувати у новому місці проживання (місці знаходження) кредитора з віднесенням на його рахунок усіх витрат, пов'язаних зі зміною місця виконання.
Усі інші зобов'язання мають виконуватись за місцем проживання боржника, а якщо боржником є юридична особа — за місцем її знаходження.
Стосовно грошових зобов'язань проект містить деякі принципові положення. Вони стосуються валюти їх виконання, черговості погашення вимог за грошовими зобов'язаннями. зміни розміру грошових зобов'язань. За проектом грошове зобов'язання має бути виражено та виконано у валюті України. При цьому можливо й таке, то зобов'язання мас бути оплачено у валюті України в сумі, еквівалентній визначеній сумі в іноземній валюті. У цих випадках сума, що піддягає сплаті, визначається за офіційним курсом відповідної валюти у день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений законом, іншими правовими актами або домовленістю сторін. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків за зобов'язаннями на території України допускається у випадках, у порядку та на умовах, визначених законом. Згідно з проектом, якщо сум проведеного платежу недостатньо для виконання грошового зобов'язання у повному обсязі, то сплачені суми погашають, якщо інше не випливає з угоди, — насамперед витрати кредитора, потім — проценти і неустойку, і в останню чергу — основну суму боргу.
В умовах інфляційних процесів необхідно було передбачити правила щодо зміни розміру грошових зобов'язань.
Проект містить таку норму; відповідно до неї сума, що виплачується за грошовими зобов'язаннями безпосередньо на утримання громадянина, — на відшкодування збитків, заподіяних життю або здоров'ю, за договором довічного утримання та в інших випадках. — зі збільшенням установленого законом неоподаткованого мінімуму заробітної плати пропорційно збільшується. Слід зазначити, що наведена норма має спеціальний характер, оскільки вона стосується лише фізичних осіб і лише тих сум, які сплачуються безпосередньо на їх утримання. Разом з тим, у проекті вміщено правило, згідно з яким якщо суми, що підлягають виплаті за іншими грошовими зобов'язаннями, породжують для сторони, зобов'язаної проводити ці виплати, таку шкоду, в результаті якої вона значною мірою позбавляється того, на що мала право розраховувати при укладенні договору, на вимогу цієї сторони договір може бути розірваний за рішенням суду.

5. Способи забезпечення виконання зобов’язань.
Належне виконання зобов'язань передбачає, що сторони, які беруть участь у зобов'язальних правовідносинах, виконують покладені на них обов'язки у точній відповідності із законом, договором, а за відсутності таких вказівок — з тими вимогами, які звичайно пред'являються до виконання, а відтак — і з діловими звичаями, що склалися в комерційній практиці.
Належне виконання зобов'язань стимулює зміцнення майнового становища учасників цих відносин, формування у них впевненості в реалізації поставлених завдань і, зрештою, стабілізує в цілому комерційний оборот. Саме меті належного виконання зобов'язання підпорядковані різні способи забезпечення, які розглядаються в юридичній літературі як у широкому, так і вузькому розумінні.
У власному (вузькому) розумінні під способами забезпечення виконання зобов'язань розуміють додаткові забезпечувальні заходи, які мають спеціальний (додатковий) характер і дають можливість досягнути виконання незалежно від того, чи заподіяні кредиторові збитки і чи є у боржника майно, на яке можна звернути стягнення за виконавчими документами.
Традиційний підхід до визначення способів забезпечення виконання зобов'язань закріплений у ст. 178 ЦК України, відповідно до якої, до таких способів забезпечення належать:
неустойка, застава, порука, завдаток та гарантія. Такий перелік є вичерпним, інші механізми, за допомогою яких можуть задовольнятися вимоги кредитора, які тією чи іншою мірою сприяють забезпеченню виконання зобов'язань, формально до способів забезпечення не належать.
Однак на проблему правового забезпечення виконання зобов'язань можна подивитися ширше. Меті забезпечення виконання зобов'язань може слугувати застосування не тільки тих способів, що позначені в ст. 178 ЦК України, а й будь-яких інших, передбачених законом або договором правових заходів (механізмів), які сприяють виконанню обов'язків боржника за договором або обов'язків, що випливають з інших підстав виникнення зобов'язань. Отже і вони гарантують у разі порушення обов'язків з боку боржника інтереси потерпілої сторони, і в такому розумінні коло цих способів забезпечення виконання зобов'язань можна тлумачити значно ширше.
Саме виходячи з цього, в ст. 570 проекту ЦК України передбачається, що виконання зобов'язання може забезпечуватися не тільки тими способами, які прямо передбачені ЦК, іншими правовими актами, а й тими, які встановили сторони в самому договорі.
У проекті по-новому вирішується декілька питань щодо забезпечення виконання зобов'язань.
По-перше, проект не дає вичерпного переліку способів забезпечення виконання зобов'язань. Ці способи можуть визначатись і в інших законодавчих актах, а також у конкретних договорах.
По-друге, усі названі у проекті способи поділяються на дві групи: речево-правові та зобов'язально-правові. До першої групи належать застава і утримання, до другої — неустойка. порука, гарантія і завдаток.
Спільним для усіх способів забезпечення виконання зобов'язань є те, то забезпечуватися може тільки дійсна вимога: угода щодо встановлення способу забезпечення виконання зобов'язання під страхом її недійсності має укладатися в письмовій формі незалежно від форми основного зобов'язання.
У проекті, на відміну від чинного Цивільного кодексу, дано поняття порушення зобов'язання, оскільки цивільно-правова відповідальність настає саме за порушення зобов'язання. Порушенням зобов'язання визнається його невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, які ви значені змістом зобов'язання.


Висновки.
Зобов'язальне право регулює майнові відносини як у їх не порушеному (нормальному), так і в порушеному стані.
Оскільки будь-яке зобов'язання є цивільними правовідносинами, зобов'язання складаються з тих самих елементів, що формують будь-які інші цивільні правовідносини.
Сторонами зобов'язання виступають кредитор і боржник; при цьому конкретному кредиторові протистоїть конкретний боржник.
Залежно від співвідношення прав та обов'язків зобов'язання поділяються на односторонні та взаємні. Зобов’язання діляться, також, на договірні зобов’язання і недоговірні.
Цінність зобов'язань полягає у їх виконанні, тобто у вчиненні боржником на користь кредитора певних дій або в утриманні від певних дій, що становлять предмет зобов'язання.
Належне виконання зобов'язань передбачає, що сторони, які беруть участь у зобов'язальних правовідносинах, виконують покладені на них обов'язки у точній відповідності із законом, договором, а за відсутності таких вказівок — з тими вимогами, які звичайно пред'являються до виконання, а відтак — і з діловими звичаями, що склалися в комерційній практиці.
Порівнявши чинний ЦК України та Проект Цивільного Кодексу, хочу зауважити, що Проект набагато краще відповідає сучасним ринковим умовам.