Рис. 1.1. Схема розподільчої функції фінансів мобілізація фінансових ресурсів у обсязі, необхідному дляфінансування виробничого й соціального розвитку; збільшення власного капіталу; ефективні цільовий розподіл та використання фінансових ресурсів. Об'єктом фінансового контролю є фінансова діяльність підприємницьких структур, бюджетних установ та організацій, що здійснюють фінансову діяльність. Предметом контролю є фінансові операції, пов'язані зі створенням і використанням фондів фінансових ресурсів. Фінансовий контроль ґрунтується на відповідних принципах: принципі достовірності фактичної інформації; принципі завчасного здійснення контролю з метою запобігання виникненню суттєвих відхилень фактичного фінансового процесу від встановлених норм; принципі безперервності, регулярності й систематичності; принципі відповідальності, який передбачає відповідальність контролюючих суб'єктів за ефективне функціонування системи фінансового контролю. Об'єктами контрольної функції фінансів є фінансові показники діяльності підприємств, організацій, установ. Розрізняють: загальнодержавний фінансовий контроль, який проводиться органами державної влади та управління (податкові органи, казначейство, контрольно-ревізійні управління, міністерство фінансів та ін.); внутрішньогосподарський фінансовий контроль, який проводиться фінансовими службами підприємств та установ; незалежний фінансовий контроль, що здійснюється аудиторськими фірмами. Важливою ознакою фінансового контролю є його метод. Методами фінансового контролю є ревізія, тематична перевірка, обстеження, безперервне відстеження фінансової діяльності тощо. На наш погляд, спектр функцій фінансів значно ширший, і до зазначених вище можна додати ще ряд функцій, які виконують фінанси. Близькою до розподільчої функції є функція мобілізації фінансових ресурсів, яка полягає в тому, що за допомогою фінансового механізму суб'єкти діяльності залучають кошти з метою створення статутного капіталу, резервних фондів підприємств, місцевих бюджетів, бюджету держави, позабюджетних доходів, а також доходів населення. Фінансові ресурси є джерелом розвитку підприємств, держави і добробуту населення. Основу фінансових ресурсів становлять кошти, спрямовані в основні та оборотні засоби підприємств, у бюджет держави і доходи населення. Фінансові ресурси формуються за рахунок власних і залучених коштів. Мобілізація фінансових ресурсів на підприємствах — це утворення грошових фондів для фінансового забезпечення операційної інвестиційної діяльності, виконання фінансових зобов'язань перед державою та іншими суб'єктами господарювання. Фінансові ресурси складаються із внесків засновників у статутний капітал; прибутку від усіх видів діяльності (операційна, фінансова інвестиційна діяльність та надзвичайні події); мобілізації ресурсів на фінансовому ринку (від емісії облігацій та інших видів цінних паперів, а також кредитних інвестицій); бюджетних субсидій; інших видів ресурсів. У процесі формування фінансових ресурсів підприємств важливу роль відіграє визначення оптимальної структури їхніх джерел. Підвищення частки власних коштів впливає на фінансову сталість підприємств, і навпаки, висока частка залучених коштів ускладнює фінансову діяльність підприємств, підвищує фінансовий ризик. Щодо мобілізації фінансових ресурсів на рівні місцевих бюджетів і державного бюджету, то вони формуються на основі податкових відрахувань та зборів, кредитних інвестицій, емісії цінних паперів, неподаткових надходжень, державного мита та ін. Джерелом доходів населення в усіх фінансових сферах є заробітна плата, позики, компенсації, соціальні виплати та інші джерела фінансових ресурсів населення. Мобілізація фондів фінансових ресурсів для задоволення потреб загальнодержавних, підприємницьких структур і потреб населення здійснюється на основі відповідних нормативних актів шляхом використання методів бюджетного фінансування, самофінансування, кредитування тощо. ПРАКТИКУМ План семінарського заняття Історія фінансів та фінансових відносин. Фінанси у системі ринкових відносин, соціально-економічна сутність фінансів. Функції фінансів. Теми рефератів Фінанси як історична категорія. Соціально-економічна сутність і функції фінансів. Фінанси України в умовах реформ. Контрольні запитання та завдання Охарактеризуйте передумови виникнення фінансів. Розкрийте соціально-економічну сутність фінансів. Дайте визначення терміна "фінанси". Порівняйте два терміни: "гроші" і "фінанси". Чим вони відрізняються? Чи всі грошові відносини є фінансовими? Поясніть свою відповідь. Назвіть суб'єктів фінансових відносин. Розкрийте сутність і принцип здійснення розподільчої функції фінансів. Як реалізується контрольна функція фінансів? Тести 1.Фінанси — це: гроші; економічні відносини, пов'язані з формуванням, розподілом та використанням фондів грошових коштів; економічні відносини, пов'язані з виробництвом і реалізацією продукції; грошові потоки. 2.Фінанси виконують функцію: міри вартості; розподільчу; стимулюючу; контрольну. 3.До сфери фінансових відносин належить: виплата заробітної плати робітникам; сплата податків підприємствами; повернення боргу між друзями; купівля продуктів у супермаркеті; сплата внесків у фонд соціального страхування. 4.Для фінансових відносин характерним є рух коштів, а саме: поворотний та оплатний; примусовий, обов'язковий, безповоротний та безоплатний; безповоротний та оплатний. 5.Фінансові відносини охоплюють: сферу матеріального виробництва; невиробничу сферу; як виробничу, так і невиробничу сфери. 6.Розподільча функція фінансів здійснюється з: первинним розподілом ВВП та НД; вторинним розподілом (перерозподілом) ВВП та НД; розподілом та перерозподілом ВВП та НД через фінансову систему; контролем за розподілом ВВП до відповідних фондів. 7.Взаємозв'язок між грошовими та фінансовими відносинами полягає в тому, що: фінансові відносини є передумовою виникнення грошових відносин; всі грошові відносини є фінансовими; всі фінансові відносини є грошовими. 8.Фінансові ресурси — це: грошові фонди, які створюються у процесі розподілу, перерозподілу та використання ВВП за певний період; економічні відносини, що складаються під час створення та розподілу грошових доходів (накопичень) у держави та суб'єктів господарювання; сукупність централізованих і децентралізованих фондів цільового призначення. 9.Чим відрізняються фінанси від грошей: змістом; функціями; змістом і функціями? 10.Функції фінансів — це засіб прояву: сутності фінансів; суспільного призначення фінансів; усі відповіді правильні; 11.Фінансові відносини виникають: на стадії обміну; на стадії виробництва; усі відповіді правильні; 12.Наявність фінансових відносин у державі є: суб'єктивним фактором; об'єктивною необхідністю. 13.Яка основна передумова виникнення фінансів: виникнення грошей; суспільний поділ праці; утворення держави, виникнення її потреби у фінансових ресурсах? 14.Спочатку термін /іпапсіа означав: систему грошових відносин між державою і населенням; грошовий платіж; фонд коштів; податкові надходження в бюджет. 15.Суб'єктами фінансових відносин є: валовий внутрішній продукт; держава, підприємства, громадяни; доходи, податки, збори. Завдання 1 Розв'яжіть фінансову криптограму. Правильно відгадавши слова по горизонталі, ви визначите зашифроване слово у стовпчику, що виділений. 1. Кризовий стан грошової системи, зумовлений диспропорційним розвитком суспільного виробництва, що виявляється в загальному і нерівномірному зростанні цін на товари та послуги.
Цінні папери, що свідчать про внесок у капітал акціонерного товариства і надають право власнику на одержання доходу. Бюджетна дотація, що має цільовий характер. Активи компанії за винятком її боргових зобов'язань. Система форм та методів утворення, розподілу та використання фондів грошових коштів держави і підприємств. Грошова допомога, що надається державою за рахунок коштів бюджету, а також спеціальних фондів юридичним особам, місцевим державним органам, іншим особам. Обов'язкові платежі юридичних і фізичних осіб, які надходять державі у встановлених законом розмірах і у визначений термін. Зашифроване слово означає економічні відносини, які пов'язані з формуванням, розподілом і використанням централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів з метою виконання функції та завдань держави і забезпечення умов розширеного відтворення. Завдання 2 Знайдіть хибні твердження серед запропонованих. Всі фінансові відносини є грошовими, але не всі грошові відносини є фінансовими. Фінанси — це сукупність грошових відносин, що виникають у процесі створення валового внутрішнього продукту. Фінанси виконують функцію загального еквівалента — товару, який слугує вимірником вартості інших товарів, робіт і послуг. Історичний розвиток фінансів відбувається виключно в економічному напрямі й залежить лише від рівня економічного розвитку держави. Централізовані та децентралізовані фонди грошових коштів утворюються на основі розподілу валового внутрішнього продукту та національного доходу. Матеріальними носіями фінансових відносин є фінансові ресурси. Розподільча функція фінансів здійснюється через фінансову систему при розподілі та перерозподілі валового внутрішнього продукту та національного доходу. Контрольна функція фінансів реалізується через контроль за розподілом валового внутрішнього продукту на централізовані фонди грошових коштів. За рахунок податків держава утворює фонд грошових коштів, за допомогою якого розширює державний попит і споживання. 10. Фінанси відрізняються від грошей за змістом та функціями, які вони здійснюють. ТЕМА 2. ФІНАНСОВА СИСТЕМА 2.1. Фінансова система України, її основні підсистеми та ланки Фінансову систему розглядають за двома категоріями: за внутрішньою структурою та організаційною будовою. За внутрішньою структурою — це сукупність відносно відокремлених та взаємопов'язаних підсистем і ланок, які відображають специфічні форми та методи фінансових відносин. За організаційною будовою — це сукупність фінансових органів та інституцій, які управляють грошовими потоками в економіці та характеризують систему управління фінансами у країні. У складі фінансової системи виділяють такі підсистеми (рис. 2.1): централізовані фінанси, основу яких становлять державні фінанси; децентралізовані фінанси, що включають фінанси суб'єктів господарювання (підприємств) та фінанси населення; фінансову інфраструктуру, що включає фінансовий ринок та систему органів управління фінансами. Всі сфери фінансової системи поділяють на окремі ланки, що мають тісні багатосторонні взаємозв'язки. Кожна сфера та ланка фінансової системи посідає певне місце в регулюванні ринкових відносин, визначально впливає на процес відтворення, має свої, властиві тільки їй, функції. Централізовані фінанси — це підсистема фінансових відносин щодо формування централізованих грошових фондів, які зосереджуються в інститутах державних органів влади для виконання державою своїх функцій, а саме: адміністративної, оборонної, соціально-економічної та правової. Це основна сфера перерозподілу ВВП та національного доходу. Рівень централізації частини національного доходу державою, з одного боку, має бути достатнім для забезпечення її певним обсягом фінансових ресурсів, а з іншого — достатнім для формування потужної фінансової бази підприємств для ефективного господарювання.
Рис. 2.1. Структура фінансової системи України До цієї сфери належать: державний бюджет, місцеві бюджети (фінанси місцевих органів влади), державні позабюджетні цільові фонди, державний кредит, фінанси державних та муніципальних підприємств. Головною ланкою централізованих фінансів є бюджетна система, яка організаційно залежить від форми державного устрою і, як правило, складається із державного та місцевих бюджетів. Державний бюджет — це головний централізований фонд грошових коштів держави, головний інструмент перерозподілу національного доходу. Через державний бюджет перерозподіляється до 40 % національного доходу країни. Головними доходами державного бюджету є податки, які становлять від 70 до 90 % загальної суми доходів. Основні податки: податок на доходи фізичних осіб, податок на прибуток підприємств, податок на додану вартість, акцизний збір, мито. Основні видатки державного бюджету: видатки, що пов'язані з політичними функціями держави (утримання армії, державного апарату управління та влади); видатки на соціальні потреби (освіта, наука, охорона здоров'я, соціальне страхування та забезпечення); видатки, що пов'язані з економічними функціями держави (державні інвестиції в галузі економічної інфраструктури, субсидії приватному капіталу та державним корпораціям, видатки на зовнішньоекономічну діяльність та ін.). Місцеві бюджети (місцеві фінанси) становлять фінансову базу місцевих органів влади та управління. Вони забезпечують регіональні потреби у фінансових ресурсах та доходах, їх внутрішньотериторіальний перерозподіл. Місцеві бюджети мають повну самостійність, власні та закріплені дохідні джерела і право визначення напрямів їх використання. У місцевих бюджетах більша частка видатків спрямовується на соціальні потреби. Місцеві бюджети хронічно дефіцитні й отримують необхідні їм додаткові кошти у вигляді субсидій, субвенцій, дотацій з державного бюджету, а також шляхом випуску місцевих позик під певні державні зобов'язання — муніципальних облігацій. Сукупність усіх видів бюджетів бюджетної системи становить зведений бюджет. Зведений бюджет — це сукупність показників усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи. Законодавчі органи влади не затверджують його, а використовують для аналізу, прогнозування, статистичних цілей, визначення засад державного регулювання економічного та соціального розвитку держави. Державні позабюджетні цільові фонди мають цільове призначення. Вони використовуються для розширення обсягу соціальних послуг населенню, розвитку галузей інфраструктури, надання суспільної допомоги непрацездатним і малозабезпеченим громадянам. Позабюджетні державні цільові фонди, що діють нині в Україні, такі: Державний пенсійний фонд; Державний фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності; Державний фонд соціального страхування на випадок безробіття; Державний фонд соціального страхування від нещасних випадків. У перспективі має бути створено Державний фонд медичного страхування. Ліквідовано Державний фонд ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення; Державний інноваційний фонд; Державний дорожній фонд. Державний кредит є досить специфічною ланкою державних фінансів, він безпосередньо пов'язаний з бюджетним дефіцитом, будучи джерелом його покриття. Це сукупність економічних відносин, що виникають між державою як позичальником і кредиторами — фізичними або юридичними особами (приватними, фінансово-кредитними установами, корпораціями, іноземними урядами і міжнародними фінансовими організаціями) у процесі формування загальнодержавного фонду грошових ресурсів. Фінанси підприємств та фінанси населення об'єднуються поняттям децентралізовані фінанси. До децентралізованих належать фінанси підприємств та установ недержавної форми власності. Фінанси підприємств та установ є базовою ланкою всієї фінансової системи, оскільки саме тут утворюється значна частина ВВП та національного доходу, яка є об'єктом розподілу через фінансові відносини. Фінанси підприємств становлять систему грошових фондів, що утворюються та використовуються для фінансування виробничого процесу, забезпечення розширеного відтворення, матеріального стимулювання та соціального забезпечення робітників. Залежно від виду діяльності фінанси підприємств поділяють на фінанси комерційних підприємств, некомерційних підприємств, громадських організацій. Залежно від галузевої спрямованості фінанси комерційних підприємств можна поділити на фінанси промислових, транспортних, будівельних, сільськогосподарських та інших підприємств. Залежно від форми власності фінанси підприємств поділяють на фінанси державних, муніципальних, колективних (акціонерних, кооперативних, спільних, орендних), приватних підприємств. Фінанси населення — це сукупність грошових фондів, які акумулюються у населення з таких джерел: доходів від трудової діяльності; доходів від капіталу; доходів від рухомого і нерухомого майна; доходів, отриманих у вигляді спадщини; доходів з інших джерел. Фінансова інфраструктура — це сукупність інститутів та елементів, які створюють сприятливі умови для функціонування всієї фінансової системи. До них належать: система органів управління фінансами; нормативно-законодавча база; підготовка фахівців; інфраструктура фінансового ринку; спеціалізоване виробництво (цінних паперів, грошових банкнот, фінансової документації). Саме фінансова інфраструктура створює сприятливі умови для гармонійного функціонування всієї фінансової системи та кожної її сфери зокрема. Фінансовий ринок — це підсистема фінансової інфраструктури, специфічна сфера економічних відносин, де формуються і здійснюються відносини між учасниками фінансового ринку з приводу купівлі-продажу фінансових фондів. Головною передумовою існування фінансового ринку є розбіжність потреб у фінансових ресурсах того чи іншого суб'єкта ринкових відносин із наявністю джерел задоволення таких потреб. Фінансовий ринок опосередковує рух фінансових ресурсів між підприємствами, галузями, сферами економіки, населенням, державою. Основна функція фінансового ринку — перетворення тимчасово вільних грошових коштів (нагромаджень, заощаджень) на позичковий капітал для інвестицій в економіку (рис. 2.2).
Рис. 2.2. Місце і роль фінансового ринку у фінансовій системі 2.2. Система управління фінансами в Україні Важливою галуззю управлінської діяльності є управління фінансами, яке здійснює спеціальний апарат за допомогою особливих засобів і методів, у тому числі різних стимулів і санкцій. Управління фінансами здійснюється через наявну систему фінансових відносин. Воно зумовлене історичними, економічними та політичними умовами розвитку держави та підпорядковане фінансовій політиці держави. В управлінні фінансами виділяють об'єкти і суб'єкти управління. Як об'єкти виступають різні види фінансових відносин; суб'єктами є ті організаційні структури, які здійснюють управління (фінансові відділи підприємств, фінансові державні органи, податкові адміністрації, страхові органи). Сукупність усіх організаційних структур, які здійснюють управління фінансами, утворює фінансовий апарат. В управлінні фінансами виділяють кілька функціональних елементів: планування, стратегічне та оперативне управління, контроль. Планування посідає важливе місце в системі управління фінансами. Під час планування суб'єкти господарювання оцінюють стан своїх фінансів, виявляють можливість збільшення фінансових ресурсів, напрями їх ефективного використання. Об'єктом фінансового планування є фінансова діяльність держави та суб'єктів господарювання, а результатом — складання фінансових планів. Стратегічне управління — це загальне управління фінансами. Воно полягає у визначенні фінансових ресурсів через прогнозування на перспективу, встановленні обсягів фінансових ресурсів на реалізацію цільових програм тощо. Стратегічне управління здійснюється вищими органами державної влади та управління: Верховною Радою України, апаратом Президента України, Кабінетом Міністрів України. До сфери безпосередньо державного управління входять лише державні фінанси. Оперативне управління фінансами становить комплекс заходів, які розробляються на основі оперативного аналізу фінансової ситуації, фінансового планування, контролю та регулювання, складання та виконання фінансових планів. Оперативне управління — це головна функція апарату фінансової системи: Міністерства фінансів України, фінансових управлінь (відділів), міністерств, відомств, місцевих рад, фінансових служб підприємств та організацій. Загальне управління фінансами відповідно до Конституції України покладено на вищі органи державної влади — Верховну Раду України, Президента, уряд (рис. 2.3). У сфері управління фінансами до повноважень Верховної Ради України належать: затвердження Державного бюджету України та інших фінансових законів; контроль за виконанням державного бюджету, прийняття рішення щодо звіту про його виконання; контроль за використанням позик, одержаних Україною; затвердження всіх рішень, що пов'язані з фінансовою політикою держави. У сфері управління фінансами до головних повноважень Кабінету Міністрів України належать: забезпечення умов проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики держави; розробка проекту закону про Державний бюджет України; забезпечення виконання затвердженого Верховною Радою Державного бюджету України і подання звіту про його виконання; розробка та реалізація стратегічних напрямів єдиної державної фінансової політики. Центральним спеціалізованим органом державної виконавчої влади з управління фінансами є Міністерство фінансів України, яке входить до складу Кабінету Міністрів і втілює у життя фінансову політику держави.
Рис. 2.3. Система управління державними фінансами в Україні Основні функції Міністерства фінансів такі: реалізація фінансової політики держави, забезпечення її втілення в життя; складання проекту та забезпечення виконання Державного бюджету країни; забезпечення стабільності державних фінансів, активного впливу їх на соціально-економічний розвиток країни; концентрація фінансових ресурсів на пріоритетних напрямах соціально-економічного розвитку України та її регіонів; аналіз показників розвитку економіки, впровадження заходів щодо її оздоровлення; аналіз підсумків виконання бюджетів усіх рівнів; удосконалення методів фінансово-бюджетного планування; підготовка інформаційних матеріалів вищим органам влади та управління про хід та підсумки виконання бюджету, пропозиції щодо збільшення доходів; здійснення заходів з розвитку фінансового ринку; планування доходів та видатків бюджету з експортно-імпортних операцій; здійснення фінансового контролю за раціональним та цільовим використанням бюджетних коштів. Особливим підрозділом Міністерства фінансів України, що спеціально займається виконанням Державного бюджету України, є Державне казначейство України. Воно було створене Указом Президента України від 27 квітня 1995 р. для забезпечення чіткого контролю за надходженням коштів до державного бюджету та їх використанням. Функції Державного казначейства такі: організація та здійснення виконання державного бюджету на основі принципу єдиного казначейського рахунку; здійснення керівництва підвідомчими територіальними органами; ведення зведених реєстрів розпорядників коштів державного бюджету, державних позабюджетних фондів; здійснення управління доходами і видатками Державного бюджету; проведення операцій з наявними бюджетними коштами, включаючи іноземну валюту; організація та здійснення прогнозування й касове планування коштів Державного бюджету; управління державним внутрішнім і зовнішнім боргом; організація обліку виконання державного бюджету, складання звіту про стан виконання державного і зведеного бюджетів; проведення контролю за надходженням і витрачанням коштів державних позабюджетних фондів. За основу діяльності Державного казначейства покладено принцип єдиного рахунку державного бюджету в поєднанні з централізацією, через яку забезпечується щоденний аналіз державних коштів. Казначейство проводить оплату рахунків установ, які утримуються з державного бюджету, зі своїх рахунків. Забезпечується жорсткий контроль Казначейства за надходженням коштів до бюджету, їх цільовим і предметним використанням. Це цілком відповідає меті створення Казначейства — впровадження у життя єдиного казначейського рахунку в Національному банку України і його регіональних управліннях, проведення через них усіх операцій розпорядників коштів державного бюджету. Таким чином, Міністерство фінансів України організовує виконання державного бюджету через Державне казначейство та його територіальні органи. Основним критерієм, на якому базується виконання бюджетів, є забезпечення надходжень податків до бюджетів усіх рівнів. Ця функція покладена на Державну податкову адміністрацію України (ДПАУ) з широкими правами та податкову міліцію, яка виведена з підпорядкування Міністерства внутрішніх справ України. Ці структури підпорядковані Президенту України. ДПАУ була створена на підставі Указу Президента України від 22 серпня 1996 р. на базі Головної податкової інспекції України. Вона є центральним органом виконавчої влади, що забезпечує регіональне надходження коштів у державні фонди фінансових ресурсів. Головним завданням ДПАУ є контроль за чітким виконанням законодавчих та нормативних актів за податками, правильністю обрахування, повноти та своєчасності внесення в бюджет податків та інших платежів, встановлених законодавством України. Функції Державної податкової адміністрації: проведення та організація роботи обласних, міських, районних податкових адміністрацій з контролю за виконанням законодавства з податків та інших платежів у бюджет юридичними та фізичними особами; розробка пропозицій щодо вдосконалення податкового законодавства; розробка й видання інструктивних, методичних вказівок про порядок утримання податків; розробка форм податкових розрахунків, декларацій та інших документів; проведення роз'яснювальної роботи серед населення, підприємств та організацій щодо порядку, строків і методів розрахунків податків та інших платежів до бюджету; проведення в міністерствах, відомствах, підприємствах, установах та організаціях усіх форм власності перевірки грошових надходжень, документів, бухгалтерських книг, звітів, кошторисів, декларацій та інших документів щодо нарахування й оплати податків та інших платежів до бюджету; прийняття рішень про застосування фінансових санкцій та накладання адміністративних штрафів на порушників чинного законодавства. У цілому Державна податкова адміністрація втілює в життя податкову політику держави. Міністерство фінансів України як орган державного управління проводить у життя фінансову політику держави, яка є сукупністю заходів з акумуляції фінансових ресурсів у державному бюджеті. 2.3. Фінансовий контроль У країнах з ринковою економікою сфера державного фінансового контролю забезпечує реалізацію фінансової політики держави. Фактично фінансовий контроль є завершальною стадією управлінського процесу, що складається із трьох взаємопов'язаних елементів: прогнозування, або планування, регулювання та контролю. Оскільки фінансовий контроль — це складова фінансових відносин, він відіграє специфічну роль індикатора розподільчих відносин, дія якого втілюється у контрольній функції фінансів. Формально об'єктом фінансового контролю є фінансові показники діяльності усіх суб'єктів економічних відносин: дохід, прибуток, собівартість, витрати обігу, рентабельність, податкові платежі. Водночас фактичним об'єктом фінансового контролю є сукупний процес виробничо-господарської діяльності. Суб'єктами фінансового контролю є, з одного боку, як державні, так і недержавні контролюючі структури, а з іншого — підприємства всіх форм власності та фізичні особи. Призначення фінансового контролю полягає, по-перше, у необхідності мобілізації фінансових ресурсів усіх сфер фінансової системи і, по-друге, у дотриманні порядку ведення обліку та звітності. Фінансовий контроль — це специфічний вид діяльності, який здійснюється всіма ланками влади, а також недержавними структурами щодо забезпечення на базі законності відповідного рівня фінансової дисципліни, ефективного руху централізованих і децентралізованих фондів, а також пошуку шляхів удосконалення процесів розподілу та перерозподілу грошових коштів у країні. Зміст фінансового контролю відображається у таких положеннях: — перевірка виконання фінансових обов'язків усіма суб'єктами економічних відносин перед відповідними ланками влади згідно з економічним законодавством; перевірка використання бюджетних коштів державними та муніципальними підприємствами; перевірка надходжень податків і зборів у всі ланки бюджетної системи; перевірка спектра фінансових операцій підприємств; виявлення та усунення наслідків фінансових порушень та зловживань; застосування форм відповідальності за порушення норм фінансового законодавства. Правовою базою фінансового контролю є чинне законодавство, нормативні акти у сфері фінансів. Це насамперед Конституція України, закони України "Про державну податкову службу в Україні", "Про аудиторську діяльність", "Про контрольно-ревізійну службу в Україні", "Про Рахункову палату" та інші нормативні документи. Фінансовий контроль як економічну категорію можна поділити на види за певними критеріями (рис. 2.4). Залежно від суб'єктів, що здійснюють фінансовий контроль, його поділяють: на державний; внутрішньогосподарський; аудиторський (незалежний); громадський. Функції державного фінансового контролю розподіляються між вищими органами влади разом з функціями управління фінансовою системою. Державний контроль включає загальнодержавний та відомчий контроль. На вищому рівні загальнодержавний фінансовий контроль здійснює Верховна Рада України. До її функцій входять розгляд та затвердження державного бюджету, контроль за його виконанням, обговорення та прийняття законодавчих актів у сфері фінансів. У складі Верховної Ради України створено комітети, які здійснюють парламентський контроль за використанням фінансових ресурсів держави. Особливе місце у системі органів державного фінансового контролю посідає Рахункова палата Верховної Ради України. До її повноважень належать: контроль за виконанням державного бюджету та позабюджетних фондів; контроль органів місцевого самоврядування, підприємств, банків, рганізацій щодо використання ними бюджет них коштів; проведення комплексних ревізій та тематичних перевірок; внесення пропозицій щодо удосконалення бюджетного законодавства.
Рис. 2.4. Механізм здійснення фінансового контролю в Україні Важливим органом державного фінансового контролю з боку виконавчої влади є Контрольно-ревізійне управління Міністерства фінансів України (КРУ), яке керує діяльністю контрольно-ревізійних управлінь (відділів) на місцях. Функції Державної контрольно-ревізійної служби (КРУ): перевірка виконання закону про бюджетні права як державними, так і місцевими органами влади й управління; контроль за додержанням фінансової дисципліни підприємствами, установами, організаціями та контроль за ефективним використанням ними бюджетних і власних коштів; контроль за виконанням державного бюджету органами управління всіх рівнів, бюджетними установами, підприємствами й організаціями, що виконують зобов'язання перед бюджетом; перевірка роботи фінансових органів у виконанні бюджетів; перевірка роботи системи банків у взаємовідносинах з бюджетом. Внутрішньогосподарський фінансовий контроль на підприємствах здійснюється бухгалтеріями та фінансовими відділами. Значення обліку на підприємстві дуже велике, адже без точного та всебічного обліку не можна прийняти правильне управлінське рішення. Добре поставлений бухгалтерський облік дає змогу виробити ефективне рішення, контролювати його виконання. Аудит — це нова форма фінансового контролю. Надання самостійності підприємствам та організаціям, приватизація їх, створення на їх основі акціонерних товариств, приватних підприємств зумовили необхідність створення органу, до обов'язків якого входило б проведення перевірок фінансово-господарської діяльності підприємств усіх форм власності, забезпечення консультацій з фінансових питань. Таким органом контролю стала Палата аудиторів. Аудит — це перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, повноти і відповідності чинному законодавству. Аудиторська діяльність включає організаційне та методичне забезпечення аудиту, виконання аудиторських перевірок, надання послуг через експертизи, консультації з питань бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності. Аудиторську діяльність можуть виконувати як громадяни України, так і аудиторські фірми, об'єднання, які мають кваліфікаційний сертифікат і одержали ліцензію. Палата аудиторів не тільки атестує аудиторів і видає кваліфікаційні сертифікати та ліцензії, а й розробляє стандарти і методичні рекомендації, веде облік аудиторів, їхніх фірм. Вся діяльність аудиторів базується на комерційній основі. Аудиторський висновок — це офіційний документ, засвідчений підписом та печаткою аудитора чи аудиторської фірми, який складається за наслідками проведеного аудиту і містить висновок щодо достовірності звітності, повноти і відповідності її чинному законодавству та встановленим нормативам бухгалтерського обліку фінансово-господарської діяльності. Громадський фінансовий контроль здійснюється представниками громадських організацій на засадах добровільності та безоплатності. Важливим критерієм класифікації фінансового контролю є час проведення. На цій підставі виділяють такі види фінансового контролю: попередній, поточний, наступний (рис. 2.4). Особливістю попереднього фінансового контролю є те, що він здійснюється на етапі розробки та прийняття управлінського рішення з фінансових питань. Він пов'язаний із процесами визначення оптимального обсягу централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів у плановому періоді, а також з їх ефективним розподілом та використанням. Вихідною інформаційною базою для цього контролю є фактичні дані виконання планових завдань минулих періодів. На рівні держави попередній фінансовий контроль проводиться на стадії розробки та прийняття законодавчих і нормативних актів у сфері фінансів. Поточний фінансовий контроль становить оперативний контроль за реалізацією фінансової діяльності, дотриманням планових показників, виконанням вимог фінансової дисципліни тощо. Він здійснюється через аналіз, перевірки, обстеження діяльності суб'єктів господарювання, його завдання — вчасно реагувати на зміни умов фінансової діяльності Наступний фінансовий контроль здійснюється на завершальній стадії виконання планового завдання. Його мета — контроль за фінансовими результатами, порівняння фактичних і планових показників фінансової діяльності, оцінка ефективності проведеної роботи. Цей вид контролю є базою для попереднього контролю майбутнього періоду. Таким чином, спостерігається тісний взаємозв'язок між попереднім, поточним та наступним фінансовим контролем. Залежно від обов'язковості проведення розрізняють обов'язковий та ініціативний фінансовий контроль. Обов'язковий фінансовий контроль здійснюється згідно з вимогами нормативних актів і рішень відповідних органів державного контролю. Ініціативний фінансовий контроль проводиться за власним бажанням суб'єктів господарювання. Основними методами фінансового контролю є перевірка, обстеження, аналіз, ревізія. Ревізія становить найбільш глибоке та всебічне обстеження діяльності господарського суб'єкта для оцінки рівня його фінансової дисципліни. Ревізія є найпоширенішим методом фінансового контролю і здійснюється переважно всіма контролюючими органами. Залежно від об'єкта ревізії поділяють на повні, часткові, тематичні, комплексні. Залежно від обсягу даних ревізії поділяють на суцільні та вибіркові. ПРАКТИКУМ План семінарського заняття Фінансова система України, її основні підсистеми та ланки. Система управління фінансами в Україні. Фінансовий контроль. Теми рефератів Роль та значення фінансових посередників для економіки країни. Державна фінансова система у розвинутих зарубіжних країнах. Організація фінансового контролю в Україні. Контрольні запитання та завдання Охарактеризуйте фінансову систему України. Які підсистеми та ланки виділяють у складі фінансової системи? З яких ланок складаються централізовані фінанси? Дайте їм характеристику. З яких ланок складаються децентралізовані фінанси? Дайте їм характеристику. Який склад і функції фінансових органів в Україні? Охарактеризуйте систему управління державними фінансами в Україні. У чому полягає сутність стратегічного та оперативного управління фінансами? Які органи державної влади та управління його здійснюють? Які функції виконує Міністерство фінансів України? Які функції покладено на Державне казначейство? Які функції і повноваження має Державна податкова адміністрація? Що таке фінансовий контроль і яка його роль? Які є види та методи фінансового контролю? Які функції і повноваження має Контрольно-ревізійна служба? Які функції і повноваження має Рахункова палата України? У чому полягають відмінності між державним, відомчим, корпоративним і незалежним фінансовим контролем? Тести 1.Фінанси підприємств, установ, організацій та фінанси населення поєднані таким поняттям: централізовані фінанси; децентралізовані фінанси; фінансова інфраструктура. 2.До складу державних фінансів не входять: державний бюджет; державний кредит; позабюджетні спеціальні фонди; фінанси підприємств колективної форми власності. 3.Базовою ланкою фінансової системи країни є фінанси підприємств, тому що: для них характерна висока регламентація державних фінансових відносин; у них є власні доходи; саме тут утворюється переважна частина фінансових ресурсів держави. 4.Державні фінанси — це: система економічних відносин, пов'язаних з формуванням, розподілом і використанням фондів грошових коштів, зметою виконання завдань і функцій держави; сукупність усієї грошової маси в країні; обсяг грошової маси, що використовується для обслуговування товарного обігу. 5.До складу фінансової інфраструктури відносять: систему органів управління фінансами; нормативно-законодавчу базу; підготовку фахівців; спеціалізоване виробництво; усі відповіді правильні. 6.Державний кредит — це: особлива форма грошових відносин, коли держава виступає боржником; складова загальнодержавних фінансів, яка дає змогу утворити централізовані фінансові ресурси для потреб держави; грошові відносини, які виникають між державою, юридичними і фізичними особами та пов'язані з мобілізацією коштів і їх використанням на фінансування державних потреб. 7.Позабюджетні цільові фонди — це: специфічна форма перерозподілу та використання фінансових ресурсів країни для фінансування конкретних соціальних та економічних потреб загальнодержавного або регіонального значення; форма забезпечення додатковими ресурсами пріоритетних сфер економіки та розширення соціальних допомог населенню 8.Державний бюджет — це: система економічних відносин, що складаються в суспільстві у процесі формування, розподілу та використання централізованого фонду грошових коштів держави; грошові відносини, що виникають між державою та юридичними особами у зв'язку зі створенням централізованих фондів. 9.До складу децентралізованих фінансів не входять: фінанси підприємницьких структур; фінанси населення; місцеві бюджети. 10.Провідною ланкою загальнодержавних фінансів є: державний бюджет; державний кредит; позабюджетні фонди; місцеві бюджети. 11.Місцеві фінанси — це: система економічних відносин, за допомогою яких формуються, розподіляються та перерозподіляються фонди грошових коштів, що використовуються на економічний та соціальний розвиток територій; система економічних відносин, за допомогою яких формуються регіональні спеціальні фонди; сукупність органів управління фінансами на рівні регіонів. 12.У складі фінансової системи виділяють такі підсистеми: централізовані фінанси; державний бюджет; децентралізовані фінанси; фінанси населення; фінансову інфраструктуру. 13.Стратегічне управління фінансами в Україні здійснюють: Верховна Рада України, Президент України та його апарат, Кабінет Міністрів України; Державне казначейство України, Державна податкова адміністрація України; 3) Міністерство фінансів України, управління, (відділи) міністерств, відомств, фінансові служби підприємств та організацій. 14.Оперативне управління фінансами здійснюють: Верховна Рада України, Президент України та його апарат, Кабінет Міністрів України; Державне казначейство України, Державна податкова адміністрація України; Міністерство фінансів України, управління (відділи) міністерств, відомств, фінансові служби підприємств та організацій. 15.Фінансове законодавство в Україні приймає: Державне казначейство України; Кабінет Міністрів України; Верховна Рада України; Рахункова палата. 16.Проект Державного бюджету України складає: Рахункова палата; Президент України; Міністерство фінансів України; Верховна Рада України; Державне казначейство України. 17.Виконанням Державного бюджету України спеціально займається: Державна податкова адміністрація України; Державне казначейство України; Рахункова палата. 18.Залежно від суб'єктів фінансовий контроль поділяють на: державний, внутрішньогосподарський, аудиторський, громадський; попередній, поточний, наступний; обов'язковий, ініціативний. 19.До органів виконавчої влади в Україні відносять: Кабінет Міністрів України, галузеві міністерства, управління та відомства; обласні державні адміністрації; всі відповіді правильні. 20. Вищим органом державного фінансово-економічного контролю в Україні є: Державна податкова адміністрація України; Національний банк України; Рахункова палата. Завдання До даних термінів доберіть єдине правильне визначення серед тих, що наводяться нижче. Терміни Фінанси. Централізовані фінанси. Децентралізовані фінанси. Гроші. Національний дохід. Валовий внутрішній продукт. Фінансова система. Державний бюджет. Державний кредит. Позабюджетні цільові фонди. Аудит. Визначення А. Фонди, які використовуються для розширення соціальних послуг населенню, розвитку галузей інфраструктури. Б. Централізований фонд коштів держави, головний інструмент перерозподілу національного доходу. В. Сукупність фінансових ланок, які забезпечують державі виконання її економічних та політичних функцій. Г. Сукупність економічних відносин, що виникають між державою та фізичними або юридичними особами у процесі формування загальнодержавного фонду грошових ресурсів. Д. Перевірка публічної фінансової звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації про фінансово-господарську діяльність суб'єктів господарювання з метою визначення їх вірогідності, повноти та відповідності чинному законодавству, встановленим нормативам. Є. Вартість кінцевих товарів та послуг, вироблених резидентами певної країни на її території за певний період часу. Ж. Новостворена вартість у масштабі суспільства. 3. Загальний еквівалент, за допомогою якого вимірюються витрати праці виробників. І. Економічні відносини, пов'язані з формуванням, розподілом і використанням фондів грошових коштів у процесі розподілу і перерозподілу національного доходу. К. Економічні відносини, пов'язані з формуванням, розподілом та використанням фондів грошових коштів держави, які акумулюються в державній бюджетній системі та урядових позабюджетних фондах. Л. Грошові відносини, які опосередковують обіг фондів грошових коштів підприємства, населення. ТЕМА 3. ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА ТА ФІНАНСОВИЙ МЕХАНІЗМ 3.1. Фінансова політика як складова економічної політики держави Фінанси мають об'єктивний характер і втілюються в суб'єктивних діях держави — законах країни і фінансовій політиці, що спрямовані на досягнення конкретних цілей регулювання та зумовлені певними завданнями й особливостями розвитку країни. Фінансова політика та фінансове законодавство несуть на собі відбиток суб'єктивних дій певних соціальних верств суспільства або окремих груп людей. Вони пов’язані з процесом прийняття рішень у галузі політики, економіки, фінансів і соціальній сфері. За допомогою фінансів та фінансової політики здійснюється багатосторонній регулюючий вплив на ринкові відносини й процес розширеного відтворення, а саме: фінанси та фінансова політика активно використовуються для сприяння процесу нагромадження капіталу, який ви значає темпи економічного зростання; за допомогою фінансів держава впливає на процес реалізації сукупного суспільного продукту в цілому та додаткової вартості зокрема; фінанси відіграють важливу роль у процесі відтворення робочої сили. Таким чином, рух фінансової форми одержавлення сукупного суспільного продукту тісно пов'язаний з рухом окремих частин суспільного капіталу — постійного, змінного, додаткової вартості. Представники західної економічної думки відводять важливе місце фінансам як ефективному засобу впливу на формування ринку (кейнсіанський варіант) або заощаджень (неокласичний варіант). Перші вважають, що зростання прибутку визначається сферою ринку, тобто процесом реалізації вартості, другі — достатністю грошового капіталу для інвестицій. Отже, фінансова політика є складовою економічної політики держави (рис. 3.1). У ній конкретизуються головні напрями розвитку народного господарства, визначаються загальний обсяг фінансових ресурсів, їх джерела та напрями використання, розробляється механізм регулювання та стимулювання соціально-економічних процесів фінансовими методами. Водночас фінансова політика — відносно самостійна сфера діяльності держави, найважливіший засіб реалізації політики держави у будь-якій сфері суспільної діяльності. Основною метою фінансової політики є оптимальний розподіл ВВП між галузями народного господарства, соціальними групами населення, територіями. На цій основі мають забезпечуватися стійке зростання економіки, удосконалення її структури, поліпшення добробуту населення. Головне завдання фінансової політики — це забезпечення відповідними ресурсами реалізації тієї чи іншої державної програми соціально-економічного розвитку. Фінансова політика держави спрямована на мобілізацію, розподіл та перерозподіл фінансових ресурсів. В основі цих операцій лежить вибір: джерел та методів формування фінансових ресурсів; суб'єктів — власників чи розподілювачів фінансових ресурсів; пріоритетних напрямів використання фінансових ресурсів; ступеня централізації фінансових ресурсів у рамках держави.
Рис. 3.1. Зміст фінансової політики держави Ці завдання вирішують залежно від сутності та функцій держави. Поняття фінансової політики держави можна розглядати у вузькому та широкому розумінні (табл. 3.1). Таблиця 3.1. Зміст фінансової політики У вузькому розумінні У широкому розумінні
Включає дві підсистеми, або взаємопов'язані напрями діяльності, держави: політика у сфері державних фінансів; політика у сфері недержавних фінансів (за галузями, регіонами тощо) Механізм державного регулювання всіх соціально-економічних процесів та явищ, що включає широкий арсенал фінансових інструментів, засобів, форм і методів розподілу та перерозподілу ВВП й національного доходу і діє через національну фінансову систему країни
Ефективним методом взаємодії державних і недержавних фінансів вважається такий, що сприяє оптимальному зростанню національного доходу. Під останнім розуміється макроено-номічний стан співвідношення доходів і витрат у складі бюджетів усіх учасників національного господарства, що забезпечують оптимум процесів зберігання, накопичення та споживання. Складові фінансової політики: бюджетно-податкова; грошово-кредитна; інвестиційна; страхова; амортизаційна; валютна; митна; Інші
Механізм реалізації фінансової політики держави включає такі елементи: розробка концепції розвитку фінансової системи держави; визначення основних напрямів використання фінансової системи в економічній політиці держави; складання цільових програм щодо розвитку загальнодержавних та територіальних фінансів; розробка конкретних заходів реалізації концепції, напрямів та програм. Фінансова політика держави як макроекономічний механізм управління включає стратегію І тактику управління. Фінансова стратегія включає дії держави щодо стратегічного розвитку її фінансової системи. Вона розуміється як загальний напрям і методи досягнення поставленої мети і спрямована на вироблення цільових програм, для реалізації яких необхідні час і великі фінансові ресурси. Це політика, що розрахована на довготермінову перспективу і вирішення глобальних завдань соціально-економічного розвитку країни. Фінансова тактика — це поточна політика, спрямована на вирішення конкретних завдань відповідного періоду, що випливають із розробленої фінансової стратегії. Вона включає конкретні методи та засоби досягнення поставленої мети за конкретних умов, що дають змогу зосередити зусилля на варіантах рішення, які не суперечать прийнятій стратегії. З погляду основних напрямів впливу фінансів на економіку країни до складу фінансової політики держави входять: бюджетна, податкова, грошово-кредитна, інвестиційна, валютна, страхова, амортизаційна, митна, з управління фінансами та фінансовий контроль. Бюджетна політика — це комплекс юридичних, економічних, організаційних заходів під час складання бюджетів, регулювання бюджетного процесу, управління бюджетним дефіцитом, організації бюджетного контролю. Вона виявляється у формах і методах мобілізації бюджетних коштів та їх витрачання на різні потреби держави. Податкова політика найтісніше пов'язана з бюджетною політикою, становить систему заходів держави у галузі оподаткування. Бюджетно-податкова {або фіскальна) політика має створювати сприятливі умови для виробничої та фінансової діяльності суб'єктів господарювання. Поняття бюджетно-податкової політики держави можна розглядати у вузькому та широкому розумінні (табл. 3.2). Отже, бюджетно-податкова політика є складовою фінансової політики держави. Зауважимо, що в розвинутих країнах через державний бюджет перерозподіляють від ЗО до 50 % ВВП. Найчастіше її ототожнюють з фіскальною політикою. Цілями бюджетно-податковою політики в Україні з позицій здійснюваних нині економічних перетворень є: подолання спаду виробництва та стабілізація економіки; стимулювання розвитку пріоритетних сфер діяльності та структурних перетворень; досягнення різкого структурного зрушення економічних пропорцій на користь тих виробників, які працюють безпосередньо на задоволення потреб населення; Таблиця 3.2. Бюджетно-податкова політика У вузькому розумінні У широкому розумінні
Політика формування, виконання та регулювання державного бюджету країни Заходи уряду, спрямовані на забезпечення повної зайнятості та виробництво неінфля-ційного ВВП шляхом зміни державних видатків, системи оподаткування та підходів до формування державного бюджету в цілому; маніпулювання державними видатками та доходами з метою впливу на економічний розвиток суспільства
стримування інфляційних процесів; забезпечення достатніх надходжень до бюджету для фінансування невідкладних соціальних програм; створення найсприятливіших умов для стимулювання ділової інвестиційної активності, розвитку підприємства тощо. Основні функції бюджетно-податкової політики представлено в табл. 3.3. Таблиця 3.3. Основні функції бюджетно-податкової політики Фіскальна функція Функція економічного регулювання Функція вирівнювання ДОХОДІВ
Бюджетно-податкова політика забезпечує необхідні ресурси для урядової діяльності, а саме: — на військово-оборонні витрати; — на реалізацію економічних і соціальних програм; — на інші заходи Податки та видатки бюджету використовуються як інструменти управління економікою та досягнення певних цілей економічної політики (економічного зростання, структурної перебудови тощо) Бюджетно- податкове регулювання виступає як інструмент перерозподілу ВВП аа допомогою оподаткування, а також системи трансфертних виплат бідним, безробітним, інвалідам, сиротам та ін.
Фіскальна (бюджетно-податкова) політика — це сукупність заходів, що здійснюються шляхом маніпулювання державним бюджетом: державними видатками та оподаткуванням для досягнення повної зайнятості, зростання виробництва, зниження інфляції. Податки і державні видатки є основними інструментами фіскальної політики. Основні цілі фіксальної політики відображено на рис. 3.2 . Рис. 3.2. Цілі фіскальної політики Фіскальна політика впливає на величину сукупних еитрат та сукупний попит. Державні витрати входять до складу сукупних витрат;
Шляхом зміни податків та державних витрат держава здійснює регулювання економіки. Кейнсіанці визначали дуже важливу роль фіскальної (бюджетно-податкової) політики, за допомогою якої можна впливати та стимулювати сукупний попит та сукупні витрати. Фіскальна політика має дві основні форми, або типи. 1. Дискреційна, або активна, фіскальна політика — це свідоме маніпулювання податками та державними видатками з боку органів законодавчої та виконавчої влади з метою зміни реального обсягу національного виробництва та зайнятості, контролю за інфляцією, прискорення темпів економічного зростання. Є двох видів: а) стимулююча фіскальна політика: збільшення державних видатків; зниження податків; одночасне поєднання першого та другого. Ця політика проводиться в період економічного спаду та безробіття, але внаслідок її проведення може збільшитися дефіцит бюджету, що може, у свою чергу, призвести до інфляції; б) стримуюча фіскальна політика: зниження державних видатків; збільшення податків; одночасне поєднання першого та другого. Ця політика проводиться в період високої інфляції та спрямована на скорочення дефіциту державного бюджету. 2. Автоматична, або пасивна, фіскальна політика здійснюється за допомогою "вбудованих стабілізаторів" (податків та державних витрат, трансфертів). Необхідні зміни в рівні державних видатків і податків вводяться автоматично. Це так звана автоматична, або вбудована, стабільність. Вбудовані стабілізатори — це будь-який захід, що зумовлює тенденцію до збільшення дефіциту державного бюджету в період економічного спаду або скорочення дефіциту бюджету в період економічного зростання та інфляції, без спеціальних активних заходів з боку уряду та законодавчої влади. Недоліками фіскальної політики вважають: часовий лаг (термін) між прийняттям рішення та його впливом на економіку; адміністративні затримки (бюджетний процес, зміни податкового законодавства вимагають визначеного терміну і можуть мати довгостроковий характер). Державний бюджет завдяки фіскальній політиці в період економічного зростання та інфляції повинен мати рестриктив ний (стримуючий) вплив; а у період економічного спаду та безробіття — експансивний (стимулюючий) вплив. За допомогою вбудованих стабілізаторів амортизується економічний спад та обмежується зростання. Наступною складовою фінансової політики є грошово-кредитна політика. Грошово-кредитна (монетарна) політика становить комплекс дій та заходів держави у сфері грошового ринку, а також сукупність економічних методів, спрямованих на управління рухом кредитного капіталу. Дії грошово-кредитної політики спрямовані на регулювання грошового обороту, які здійснює держава через центральний банк. Вони охоплюють ринок грошей, ринок капіталів, ринок цінних паперів. НБУ здійснює грошово-кредитну політику з метою впливу на грошову масу в обігу, обсяги кредитування, темпи інфляції, стан платіжного балансу. Об'єктами монетарної політики є такі змінні грошового ринку: пропозиція (маса) грошей; ставка процента; валютний курс; швидкість обігу грошей та ін. Основними інструментами грошово-кредитної політики є такі: облікова, або дисконтна, політика, механізм якої полягає в регулюванні облікової ставки центрального банку, за якою він надає позички комерційним банкам у порядку їх рефінансування; регулювання норми обов'язкових резервів для комерційних банків та інших депозитних установ, які повинні зберігати частину залучених коштів на кореспондентських рахунках у центральному банку без права їх використання і виплати процентів за ними; операції на відкритому ринку, що пов'язані з купівлею та продажем цінних паперів центральним банком на ринку цінних паперів; у країнах з розвинутими ринковими відносинами вони є найбільш поширеним методом грошово-кредитно го регулювання. Валютна політика — це сукупність економічних, юридичних та організаційних форм і методів у галузі валютних відносин, що здійснюються державою та міжнародними валютно-фінансовими організаціями. Регулювання курсу національної валюти здійснюється за допомогою валютних інтервенцій центрального банку, які впливають на попит і пропозицію національної валюти та іноземних валютних цінностей у країні. Інвестиційна політика — це політика, пов'язана з державними та приватними інвестиціями на розвиток тих галузей та окремих підприємств, що мають найважливіше значення і визначають науково-технічний прогрес. Держава повинна заохочувати вітчизняних та іноземних інвесторів шляхом надання їм різноманітних пільг (податкових, амортизаційних та інших). Політика щодо управління фінансами та фінансового контролю становить систему заходів управління фінансами, фінансовим механізмом, здійснення фінансового контролю в державі. 3.2. Фінансовий механізм Фінансова політика реалізується за допомогою фінансового механізму, який становить досить складну систему впливу на різні сторони фінансової діяльності окремих суб'єктів. Основним вектором цього впливу є взаємовідносини держави, яка виробляє та реалізує фінансову політику, із суб'єктами господарювання, що забезпечують виробництво ВВП. Фінансовий вплив на соціально-економічний розвиток, який лежить в основі формування і реалізації фінансової політики, здійснюється не автоматично сам по собі, а через фінансовий механізм, який відображає напрями, характер і сутність функціонування фінансів у суспільстві. Фінансовий механізм — це сукупність фінансових методів і форм організації фінансових відносин, інструментів та важелів впливу на соціально-економічний розвиток суспільства. Структура фінансового механізму досить складна. До неї належать різні елементи, що відповідають різноманітності фінансових відносин. До структури фінансового механізму входять п'ять взаємопов'язаних елементів (рис. 3.3): фінансові методи, фінансові важелі, правове забезпечення, нормативне забезпечення, інформаційне забезпечення.
Рис. 3.3. Структура фінансового механізму Кожна сфера та ланка фінансового механізму є складовою єдиного цілого. Вони взаємопов'язані. Разом з тим сфери та ланки функціонують відносно самостійно. Ця обставина зумовлює необхідність постійного узгодження складових фінансового механізму. Фінансовий метод можна визначити як засіб впливу фінансових відносин на господарський процес. Фінансові методи діють у двох напрямах: управління рухом фінансових ресурсів та ринковими комерційними відносинами, пов'язаними зі зміною витрат і результатів, з матеріальним стимулюванням і відповідальністю за ефективне використання грошових фондів. Дія фінансових методів виявляється в утворенні та використанні грошових фондів. Серед фінансових методів особливе місце займає фінансове планування. Фінансове планування — це діяльність щодо формування та використання цільових централізованих і децентралізованих фондів фінансових ресурсів, які спрямовуються на розширене відтворення та на задоволення поточних потреб держави. Основними завданнями фінансового планування є: визначення джерел та обсягів грошових ресурсів, необхідних для розширеного відтворення, їх розподіл між секторами економіки; зосередження в руках держави централізованого фонду грошових ресурсів, необхідних для успішного виконання державних функцій; забезпечення необхідних пропорцій у розподілі та використанні грошових ресурсів; стимулювання найбільш ефективного використання трудових і матеріальних ресурсів. У фінансовому плануванні використовуються спеціальні методи: метод коефіцієнтів, нормативний, балансовий. Фінансовий важіль є засобом дії фінансового методу. До фінансових важелів належать: прибуток, доходи, амортизаційні відрахування, економічні фонди цільового призначення, фінансові санкції, орендна плата, процентні ставки за кредитами, депозитами, облігаціями та ін. (рис. 3.3). Правове забезпечення функціонування фінансового механізму включає законодавчі акти, постанови, накази, циркулярні листи та інші правові документи органів управління. Залучення юридичних норм дає змогу встановити єдині правила організації фінансових зв'язків, захистити економічні інтереси суспільства, проводити єдину політику у сфері фінансів, забезпечити фінансову дисципліну. Нормативне забезпечення включає інструкції, нормативи, норми, тарифні ставки, методичні вказівки, ліміти та резерви. Інформаційне забезпечення складається з різного типу статистичної, економічної, комерційної, фінансової та іншої інформації. Сюди належать повідомлення про фінансову стійкість і платоспроможність партнерів та конкурентів, про ціни, курси, дивіденди на товарному, фондовому, валютному ринках. Той, хто володіє інформацією, володіє і фінансовим ринком. Основні методи фінансового впливу на соціально-економічний розвиток — це фінансове забезпечення І фінансове регулювання. Оскільки ці два методи є глобальними й узагальнюючими та включають окремі часткові методи, то їх можна виділити як структурні підсистеми фінансового механізму, що характеризують зміст впливу фінансів на різні аспекти розвитку суспільства. Установлення пріоритетності того чи іншого методу лежить в основі визначення напрямів фінансової політики держави. Чим вищий рівень розвитку суспільства й економіки, тим більша роль фінансового регулювання. Структурну будову фінансового механізму подано на рис. 3.4. Фінансове забезпечення регулюється на основі відповідної системи функціонування, яке може здійснюватись у трьох формах: самофінансування, кредитування, зовнішнє фінансування. Різні форми фінансового забезпечення використовують на практиці одночасно через установлення отриманого для певного етапу розвитку суспільства співвідношення між ними. Фінансове регулювання полягає у регламентуванні розподільчих відносин у суспільстві й на окремих підприємствах. Оскільки фінанси є розподільчими й перерозподільчими відносинами, то фінансові методи регулювання, по суті, — це метод розподілу. Є два методи розподілу доходів: сальдовий і нормативний. У складі фінансового механізму створюється набір фінансових інструментів, за допомогою яких здійснюється вплив на різні сторони суспільного розвитку. Видами таких інструментів є податки, внески і відрахування, субсидії та дотації. Конкретний склад фінансових інструментів постійно змінюється залежно від завдань фінансової політики. Управління фінансовим механізмом ґрунтується на використанні відповідних важелів. Сукупність важелів становить систему управління фінансовим механізмом. За напрямом своєї дії вони поділяються на дві групи: стимули і санкції. Крім того, важелі керування фінансовим механізмом поділяються на окремі види. Насамперед це принципи, умови і порядок формування доходів, нагромаджень і фондів, порядок здійснення витрат, умови і принципи фінансування і кредитування.
Рис. 3.4. Структурна будова фінансового механізму Принципи — це основоположні елементи системи управління. Принципи визначають характер дії як окремих підсистем та їх елементів, так і механізму в цілому. Умови формування доходів, нагромаджень і фондів, а також фінансування і кредитування визначаються відповідними законодавчими й нормативними документами. Надзвичайно важливу роль у системі управління фінансовим механізмом відіграють норми і нормативи особливо при застосуванні нормативного методу розподільчих відносин. Функціонування фінансового механізму забезпечується через організаційні структури, які характеризують надбудову суспільства. Це правове регламентування, планування, організація та контроль. ПРАКТИКУМ План семінарського заняття Фінансова політика як складова економічної політики держави. Фінансовий механізм. Теми рефератів Державна політика у сфері фінансів та роль держави у розвитку економіки. Основні напрями державної фінансової політики в Україні в період переходу до ринку. Управління фінансами в розвинутих зарубіжних країнах. Контрольні запитання та завдання Охарактеризуйте поняття "фінансова політика". На яких принципах базується фінансова політика? Що є основною метою фінансової політики? Які складові фінансової політики? Охарактеризуйте їх. Які елементи включає механізм реалізації фінансової політики? Які критерії оцінки результативності фінансової політики? Розкрийте особливості фінансової політики України на сучасному етапі. Розкрийте сутність та механізм реалізації бюджетно-податкової політики. Охарактеризуйте типи та інструменти фіскальної політики. Визначте інструменти грошово-кредитної політики. Розкрийте механізм операцій центрального банку на відкритому ринку цінних паперів. Що являє собою фінансовий механізм і які його складові? Охарактеризуйте фінансові методи та фінансові важелі. Як змінюються методи управління фінансами в умовах переходу до ринку? Через які організаційні структури забезпечується функціонування фінансового механізму? Тести 1.Складовими фінансового механізму є: фінансові методи; фінансові важелі; правове забезпечення; нормативне й інформаційне забезпечення; фінансові ресурси; всі відповіді правильні. 2.Фіскальна політика може бути: стимулюючою; стримуючою; автоматичною; всі відповіді правильні. 3.У складі фінансової політики виділяють: бюджетно-податкову; грошово-кредитну; дивідендну; міжнародну; всі відповіді правильні. 4.Суть фінансового планування полягає у: визначенні організаційно-правових форм підприємств; проведенні оцінки фінансової стратегії; визначенні фінансових можливостей держави для забезпечення розвитку її економіки. 5.Як співвідносяться поняття "фінансова політика" і "фінансовий механізм": фінансова політика реалізується через фінансовий механізм; фінансовий механізм визначає фінансову політику? 6. Фінансова політика — це: дія економічних законів у фінансовій сфері; діяльність підприємств, організацій та установ у сферіфінансів; сукупність фінансових розподільчих і перерозподільчих заходів, які здійснює держава через фінансову систему. 7.Фінансовий механізм — це: фінансові відносини з приводу розподілу ВВП; сукупність суб'єктів і об'єктів фінансового розподілу; система встановлених державою форм та методів організації фінансових відносин, інструментів та важелів впливу на соціально-економічний розвиток суспільства. 8.Нормативне забезпечення функціонування фінансового механізму не включає: 1) інструкції; 2) нормативи; 3) кредити; 4) норми; 5) методичні вказівки; 6) всі відповіді правильні. 9.Методами фінансового планування є: нормативний; балансовий; метод коефіцієнтів; всі відповіді правильні. 10.Фіскальна політика — це: бюджетно-податкова політика; кредитна політика; всі відповіді правильні. Завдання 1 До даних термінів доберіть єдине правильне визначення серед тих, що наведені нижче. Терміни Фінансова політика. Фінансові ресурси держави. Фінансовий механізм. Фінансовий метод. Правове забезпечення. Внутрішні фактори, які впливають на фінансову політику. Зовнішні фактори, які впливають на фінансову, політику. Визначення А. Форма власності на основні засоби виробництва, структура економіки, соціальний склад населення, стан розвитку економіки, організація грошового обігу тощо. Б. Закони України, постанови Верховної Ради, укази Президента, накази та листи міністерств, інші документи. В.Система державних заходів, спрямованих на мобілізацію фінансових ресурсів, їх розподіл і використання для за безпечення економічного і соціального розвитку держави. Г. Сукупність форм і методів створення й використання фондів фінансових ресурсів з метою забезпечення різноманітних потреб державних структур, суб'єктів господарювання і населення. Д. Економічні взаємовідносини з іншими державами, інтеграція у світові економічні системи тощо. Є. Засіб впливу фінансових відносин на господарський процес. Ж. Сукупність усіх цільових фондів грошових коштів держави, необхідних для її функціонування. Завдання 2 Знайдіть хибні твердження серед запропонованих. Відповідно до концентрації капіталу необхідність втручання держави в економіку зменшується. Фінансова політика не впливає на процес реалізації сукупного суспільного продукту. Фінансова політика спрямована на формування максимально можливого обсягу фінансових ресурсів. Держава здійснює безпосереднє управління всіма фінансовими ресурсами країни. Закони у сфері фінансів приймає Міністерство фінансівУкраїни. Фінансовий механізм — це засіб реалізації фінансової політики. Фінансова стратегія включає дії держави щодо стратегічного розвитку її фінансової системи. Державне казначейство входить до системи органів державної законодавчої влади. 9. Рахункова палата України — це постійно діючий вищий орган державного фінансово-економічного контролю. 10. Державне казначейство складає проект Державного бюджету України. ТЕМА 4. ФІНАНСИ ПІДПРИЄМНИЦЬКИХ СТРУКТУР 4.1. Фінанси підприємств як основа фінансової системи. Сутність та функції фінансів підприємств Фінанси підприємств як складова фінансової системи посідають визначне місце у структурі фінансових відносин суспільства. Вони функціонують у матеріальній і нематеріальній сферах виробництва, де створюються валовий внутрішній продукт і національний дохід — основні джерела фінансових ресурсів. На макроекономічному рівні фінанси підприємств забезпечують формування фінансових ресурсів країни через бюджет і позабюджетні фонди. Саме тому від стану фінансів підприємств залежать можливість задоволення суспільних потреб, фінансова стійкість країни. Фінанси підприємств функціонують на мікрорівні, а тому мають і спільні риси, і певні відмінності від фінансів держави в цілому. Загальною ознакою фінансів підприємств є те, що вони виражають сукупність економічних відносин, пов'язаних з розподілом ВВП. Специфічні ознаки фінансів підприємств виражають економічні відносини, які характеризують первинний розподіл вартості ВВП, формування та використання грошових доходів і децентралізованих фондів. Особливості фінансів підприємств зумовлені їх функціонуванням у різних галузях економіки, різними організаційно-правовими формами господарювання. Господарська діяльність переважної більшості підприємств має комерційний характер, спрямована на досягнення економічних та соціальних результатів та одержання прибутку. Некомерційне господарювання — це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб*єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів, не пов'язана з одержанням прибутку. До некомерційних належать здебільшого доброчинні, освітянські, медичні, наукові та інші організації невиробничої сфери економіки. У процесі підприємницької діяльності підприємства вступають у господарські відносини зі своїми контрагентами: постачальниками і покупцями, партнерами по суспільній діяльності, об'єднаннями й асоціаціями, фінансово-кредитною системою, внаслідок яких виникають фінансові відносини, пов'язані з організацією виробництва і реалізацією продукції, формуванням фінансових ресурсів, здійсненням інвестиційної діяльності, податкових платежів у бюджет І цільові фонди, внутрішньовиробничим розподілом доходів тощо. Отже, об'єктом фінансів підприємства є економічні відносини, пов'язані з рухом коштів, формуванням та використанням грошових фондів. Суб'єктами таких відносин можуть бути підприємства та організації, банківські установи та страхові компанії, позабюджетні фонди, інвестиційні фонди, аудиторські організації, інші суб'єкти господарювання, які є юридичними особами. Матеріальною основою економічних (фінансових) відносин є гроші. Гроші створюють умови для появи фінансів як самостійної сфери грошових відносин. Узагальнюючи, можна дати таке визначення: фінанси підприємств — це економічні відносини, пов'язані з рухом грошових потоків, формуванням розподілом і використанням доходів та грошових фондів суб'єктів господарювання у процесі відтворення1. Фінансові відносини підприємств залежно від економічного змісту можна згрупувати за такими основними напрямами (рис. 4.1): відносини з іншими підприємствами та організаціями — найбільша за обсягом грошових платежів група. Це відносини між підприємствами, що пов'язані з виконанням договірних зобов'язань (з постачальниками, покупцями, будівельниками, транспортниками та іншими підприємствами як всерединікраїни, так і ззовні). Фінансові відносини між підприємства ми можуть виникати у зв'язку з реалізацією виробленої продукції; купівлею-продажем товарно-матеріальних цінностей для господарської діяльності; сплатою й отриманням штрафів, пені та інших платежів; перерахуванням коштів у цільовіфонди інших підприємств; розподілом прибутку від спільної діяльності. Роль цієї групи первинна, тому що у сфері матеріального виробництва створюється національний дохід, підприємства одержують виручку від реалізації продукції і прибуток; фінансові відносини всередині підприємства — це відно сини між окремими структурними підрозділами підприємства (філіями, цехами, відділами), а також відносини адміністрації з робітниками підприємства. Фінансові відносини всередині підприємства виникають у зв'язку з формуванням статутного фонду, формуванням і розподілом прибутку, фондів спеціального призначення; оплатою праці робітників та службовців,виплатою премій, матеріальної допомоги; фінансові відносини підприємств з вищими організаціями, всередині фінансово-промислових груп — це відносини, що виникають в умовах концентрації і монополізації виробництва. Вони пов'язані з формуванням і використанням централізованих грошових фондів для фінансування інвестицій,наукових та маркетингових досліджень, поповненням основних та оборотних коштів, фінансуванням імпортних операцій; відносини з фінансово-кредитною системою включають відносини з бюджетною системою (державним та місцевими бюджетами), з озабюджетними фондами, з кредитно-банків ськими установами, зі страховими організаціями, з фондовим ринком, з різними фондами та інші відносини. Фінансові відносини між підприємствами і державою пов'язані з формуванням і використанням бюджетних і позабюджетних фондів. Ці відносини виникають при сплаті податків та інших обов'язкових внесків і платежів у бюджетну систему та позабюджетні фонди, при отриманні з бюджету грошових коштів у вигляді асигнувань, дотацій, субсидій тощо.
Рис. 4.1. Структурно-логічна схема сутності фінансів тдприсмств Об'єктами фінансових відносин між підприємствами і кредитно-банківською системою є організація безготівкових розрахунків, отримання і повернення позик, сплата процентів за отримані кредити, внесення коштів на депозитні рахунки банків та отримання за ними процентів. Банки надають підприємствам різні фінансові послуги: лізингові, факторингові, трастові (довірчі), консультативні та ін. Ця група відносин включає також різноманітні фінансові відносини підприємств з іншими інститутами ринкової економіки: зі страховими організаціями (у зв'язку зі страховими платежами та відшко-дуваннями за різними видами страхування); з фондовим ринком (випуск цінних паперів, розміщення їх, купівля-продаж на фондових біржах цінних паперів інших підприємств); з інвестиційними фондами (залучення довгострокових кредитів з метою розширення виробництва) та ін. Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового порядку. Відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією України, Господарським кодексом України, нормативно-правовими актами Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими правовими актами. Правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів. Найбільш повно сутність фінансів виявляється у їх функціях. У процесі відтворення фінанси підприємств виражають свою сутність через такі функції: формування фінансових ресурсів у процесі виробничо-господарської діяльності; розподіл та використання фінансових ресурсів для забезпечення операційної, фінансової та інвестиційної діяльності, для виконання своїх фінансових зобов'язань перед бюджетом, банками, суб'єктами господарювання; контроль за формуванням та використанням фінансових ресурсів у процесі відтворення. Формування фінансових ресурсів на підприємствах відбувається при створенні статутного капіталу, а також під час розподілу грошових надходжень внаслідок повернення коштів, авансованих в основні та оборотні засоби, використання доходів на формування резервного фонду тощо. У зв'язку з цим поняття "формування" і "розподіл" доцільно розглядати як єдиний процес у суспільному виробництві. Утворення грошових фондів завжди передбачає розподіл валових доходів. Саме тому більшість економістів визнають за головні функції фінансів підприємств розподільчу та контрольну, хоч і дотепер це питання залишається дискусійним у науковій літературі. За допомогою розподільчої функції відбуваються формування статутного капіталу, розподіл ВВП у вартісному вираженні, визначення основних вартісних пропорцій у процесі розподілу доходів і фінансових ресурсів, забезпечується оптимальне співвідношення інтересів окремих товаровиробників, підприємств, організацій і держави у цілому. Таким чином, через розподільчу функцію фінансів відбуваються формування фінансових ресурсів підприємства, їх розподіл і використання для забезпечення усіх видів діяльності підприємства (операційної, інвестиційної, фінансової). Контрольна функція фінансів підприємства виявляється у контролі за формуванням і використанням фінансових ресурсів підприємства у процесі відтворення. Об'єктивною основою контрольної функції є вартісний облік витрат на виробництво і реалізацію продукції (виконання робіт, надання послуг), формування доходів і фондів грошових коштів підприємства та їх використання. Контрольна функція реалізується за допомогою фінансових показників діяльності підприємств, їх оцінки і розробки необхідних заходів щодо підвищення ефективності розподільчих відносин. Функції фінансів тісно пов'язані й виявляються у взаємодії, що можна довести на прикладі. В основі фінансів лежать розподільчі відносини, які забезпечують джерелами фінансування процес відтворення, і таким чином пов'язують в одне ціле всі фази відтворювального процесу: виробництво, обмін і споживання. Розмір доходів, які одержує підприємство, ефективне і раціональне господарювання визначають можливості його подальшого розвитку. І навпаки, порушення безперебійного кругообігу коштів, зростання витрат на виробництво і реалізацію продукції зменшують доходи підприємства і, відповідно, можливості його подальшого розвитку, конкурентоспроможність і фінансову стійкість. У такому разі контрольна функція фінансів сигналізує про недостатній вплив розподільчих відносин на ефективність виробництва, недоліки в менеджменті фінансовими ресурсами, організації виробництва. Ігнорування таких сигналів може призвести до банкрутства і ліквідації підприємства. 4.2. Основи організації фінансів підприємств Функціонування фінансів підприємств здійснюється за допомогою цілеспрямованої їх організації. Під організацією фінансів підприємств розуміють форми, методи, способи формування та використання ресурсів, контроль за їхнім оборотом для досягнення економічних цілей згідно з чинними законодавчими актами. В основу організації фінансів підприємств покладено комерційний розрахунок — порівняння у вартісній формі витрат і результатів фінансово-господарської діяльності, який базується на таких основних принципах: саморегулювання, самоокупність, самофінансування. Визначальний вплив на організацію фінансів підприємств мають: організаційно-правова форма господарювання; галузеві техніко-економічні особливості; форма об'єднання підприємств, якщо підприємство входить до будь-якого об'єднання. В Україні можуть діяти різні види підприємств, що відрізняються метою і характером діяльності, кількістю власників капіталу, їхніми правами і відповідальністю. Організаційно-правова форма господарювання підприємств визначається Господарським кодексом України. Залежно від форм власності, передбачених законом, підприємства можуть бути приватними, комунальними, колективними, державними, а також змішаними. Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють унітарні та корпоративні підприємства. Унітарне підприємство створюється одним засновником. Унітарними € державні, комунальні, релігійні підприємства та підприємства, засновані на приватній власності засновника. Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, у тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб. Організаційно-правова форма господарювання визначає зміст фінансових відносин у процесі формування статутного капіталу, відповідальності за зобов'язаннями, розподілу і використанню прибутку. Згідно з Господарським кодексом України господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об єднання їх майна й участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. Господарські товариства створюються і діють на підставі установчих документів (установчого договору, статуту). Господарські товариства залежно від характеру інтеграції (осіб чи капіталу) та міри відповідальності за зобов'язаннями (повна чи часткова) поділяють: на повні, з обмеженою відповідальністю, додатковою відповідальністю, командитні, акціонерні. Повне товариство (товариство з повною відповідальністю) — це товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями підприємства всім своїм майном. Товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Учасники товариства несуть відповідальність у межах їхніх внесків. Товариство з додатковою відповідальністю є господарським товариством, статутний фонд якого поділений на частки згідно з установчими документами. Учасники товариства несуть відповідальність за зобов'язаннями у розмірі своїх внесків, а якщо їх не достатньо, то додаткову солідарну відповідальність У розмірі, кратному до внеску кожного учасника. Командитним визнається товариство, яке включає поряд з одним або більшістю учасників, які несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, також одного або більше учасників, відповідальність яких обмежується внеском у майні товариства. Акціонерним визнається товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах вартості належних їм акцій. Акціонерні товариства можуть бути відкритими і закритими. Акції відкритого товариства розповсюджуються шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися і продаватися на біржі. Найбільш поширеною формою господарювання є товариства з обмеженою відповідальністю, частка їх у загальній кількості об'єктів ЄДРПОУ у 2003 р. становила 28 %. По-різному складаються фінансові відносини на підприємствах і щодо розподілу прибутку. Прибуток корпоративних комерційних організацій, який залишається після розподілу в загальновстановленому порядку, розподіляється між учасниками на принципах корпоративності. Прибуток унітарних підприємств після сплати податку на прибуток та інших обов'язкових платежів повністю залишається у розпорядженні підприємств і використовується для виробничого і соціального розвитку. Галузева специфіка діяльності також має значний вплив на організацію фінансів підприємств. Галузеві техніко-економічні особливості впливають на склад і структуру виробничих фондів, тривалість виробничого циклу, особливості кругообігу коштів, джерела фінансування простого і розширеного відтворення, склад і структуру фінансових ресурсів як у грошовій, так і в натуральній формах. Необхідність концентрації фінансових ресурсів до певних періодів викликає у свою чергу необхідність залучення позичкових коштів. Специфікою торгівлі є поєднання операцій виробничого характеру (сортування, фасування, пакування тощо) з операціями реалізації товарів. Торговельне підприємство здійснює витрати лише для доведення закуплених товарів до споживача. Є особливості у складі та структурі оборотних коштів: значна їх частина вкладена у товарні запаси. Галузеві особливості структури основних фондів полягають у поєднанні власних і орендованих фондів. Всі ці особливості враховують при формуванні фінансових ресурсів підприємств торгівлі та їх використанні. На організацію фінансів підприємств впливають також різні форми об'єднань підприємств. Згідно з Господарським кодексом в Україні можуть створюватись і функціонувати два типи об'єднань підприємств: добровільні; інституціональні. За умов ринкової економіки підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати науково-технічну, виробничу, комерційну та інші види діяльності й створювати добровільні об'єднання, якщо це не суперечить антимонопольно-му законодавству України. В Україні крім добровільних створюються й функціонують інституціональні об'єднання, діяльність яких започатковується у директивному порядку міністерствами (відомствами), органами самоврядування чи безпосередньо Кабінетом Міністрів України. У народному господарстві України функціонують потунсні державні корпорації, створені на базі колишніх галузевих міністерств. Інституціональні міжгалузеві об'єднання підприємств та організацій діють в агропромисловому комплексі, будівництві, інших секторах економіки. Підприємство, яке входить до інституціонального об'єднання, не має права без згоди об'єднання виходити з його складу, а також об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність з іншими суб'єктами господарювання та приймати рішення про припинення своєї діяльності. Господарські об'єднання утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші об'єднання підприємств, передбачені законом. Асоціації — це договірні добровільні об'єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності, члени асоціації зберігають юридичну і фінансову самостійність. Асоціація не має права втручатись у господарську діяльність будь-якого з учасників. Корпорації — це договірні об'єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів з делегуванням окремих повноважень для центрального регулювання діяльності кожного з учасників. Консорціуми — це тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення загальної мети (здійснення спільного великого господарського проекту). Учасниками консорціуму можуть бути державні та приватні фірми, а також окремі держави (наприклад міжнародний консорціум супутникового зв'язку). Учасники консорціуму зберігають юридичну і фінансову самостійність. У разі досягнення мети створення консорціуму він припиняє свою діяльність. Концерни — це статутні об'єднання підприємств, що характеризуються єдністю власності та контролю. Об'єднання відбувається найчастіше за принципом диверсифікації, коли один концерн інтегрує підприємства різних галузей економіки (промисловість, транспорт, торгівля, страхові компанії, банки). Після створення концерну суб'єкти господарювання втрачають самостійність. Учасники концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну. Промислово-фінансові групи — це об'єднання юридично та економічно самостійних підприємств різних галузей економіки, що утворюються за рішенням Кабінету Міністрів України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України. Промислово-фінансова група не є юридичною особою і не підлягає державній реєстрації як суб'єкт господарювання. Холдинги — це специфічна організаційна форма об'єднання капіталів. Суб'єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства (підприємств), визнається холдинговою компанією. Між холдинговою компанією та ЇЇ дочірніми підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування відповідно до вимог Господарського кодексу України. Якщо з вини контролюючого підприємства дочірнім підприємством було укладено (здійснено) не вигідні для нього угоди або операції, то контролююче підприємство повинне компенсувати завдані дочірньому підприємству збитки. Якщо дочірнє підприємство з вини контролюючого підприємства опиниться у стані неплатоспроможності й буде визнане банкрутом, то субсидіарну відповідальність перед кредиторами дочірнього підприємства нестиме контролююче підприємство. Законом можуть визначатися й інші форми об'єднання інтересів підприємств: союзи, спілки тощо. 4.3. Грошові фонди та фінансові ресурси підприємств Незалежно від сфери функціонування суб'єкта господарювання його фінансово-господарська діяльність пов'язана з формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів. Під фінансовими ресурсами слід розуміти грошові кошти, які перебувають у розпорядженні підприємства та беруть участь у процесі відтворення. До фінансових ресурсів належать грошові фонди та частина грошових коштів, яка використовується підприємством у нефондовій формі3. Залежно від власності фінансові ресурси можуть бути власними та позичковими. Власні фінансові ресурси — це ресурси, які належать підприємству й утворюються внаслідок фінансово-господарської діяльності підприємства. До них належать: статутний фонд, амортизаційний фонд, валовий дохід і прибуток. Позичкові фінансові ресурси — це ресурси, що перебувають тимчасово в розпорядженні підприємства і можуть бути використані для досягнення статутних цілей. До таких ресурсів належать отримані кредити, мобілізовані на фінансовому ринку кошти. Грошові фонди — це частина грошових коштів, які мають цільове спрямування. Важливим аспектом фінансової діяльності підприємств є формування та використання різних грошових фондів, через які здійснюється процес розширеного відтворення, фінансування науково-технічних розробок, освоєння та впровадження нової техніки І технологій, економічне стимулювання тощо. До грошових фондів належать: статутний капітал (фонд), резервний фонд, фонд розвитку виробництва, фонд оплати праці, амортизаційний фонд, фонд для виплати дивідендів, валютний фонд та інші фонди, передбачені статутом підприємства. Формування грошових фондів підприємства починається з моменту його організації. Підприємство відповідно до чинного законодавства утворює статутний капітал. Статутний капітал — основне первісне джерело власних коштів підприємства. Статутний капітал становить сукупність коштів засновників, необхідну для функціонування підприємства, які вкладені в активи, а також майнових прав, що мають грошову оцінку. Порядок і джерела формування статутних фондів залежать від типу підприємства і форми власності. Розміри статутного фонду характеризують розмір коштів, які були інвестовані у фінансово-господарську діяльність. На основі статутного капіталу формується основний і оборотний капітал, що перебувають у процесі безперервного руху, набуваючи різноманітних форм залежно від стадії кругообігу. Поділ капіталу на основний і оборотний пов'язаний з характером їх кругообігу і формою участі у створенні готової продукції. Резервний фонд утворюється на підприємстві за рахунок відрахувань від прибутку, використовується для покриття збитків, подолання тимчасових фінансових ускладнень (не менш як 25 % статутного фонду і не менш як 5 % від розміру прибутку). Амортизаційний фонд утворюється в процесі використання основних засобів і нематеріальних активів за рахунок амортизаційних відрахувань, використовується для їх відтворення. Фонд розвитку концентрує кошти, які використовуються для розвитку виробництва. Валютний фонд формується на підприємствах, які одержують виручку у валюті від експортних операцій або купують валюту для імпортних операцій. Фонд оплати праці формується на підприємстві для грошових виплат працівникам за виконану роботу згідно з трудовим договором. Фонд виплати дивідендів утворюється на акціонерних підприємствах один раз на рік для виплати акціонерам дивідендів за акціями. Окрім постійних грошових фондів на підприємствах можуть утворюватися оперативні тимчасові фонди. Кошти підприємства використовуються не тільки у фондовій формі. Так» використання підприємством коштів для виконання фінансових зобов'язань перед бюджетом та позабюджетними фондами, банками, страховими організаціями здійснюється у нефондовій формі. У нефондовій формі підприємства також одержують дотації та субсидії, спонсорські внески, банківські кредити. Підприємство використовує різні джерела формування фінансових ресурсів. Фінансові ресурси підприємства формуються: під час заснування підприємства (внески засновників у статутний фонд); внаслідок здійснення фінансово-господарської діяльності нерозподілений прибуток, амортизаційний фонд, резервний фонд); у результаті операцій на фінансовому ринку (додатковий капітал, позичковий капітал); у порядку перерозподілу грошових коштів (бюджетні субсидії, страхові відшкодування, інші види ресурсів). Структурно-логічну схему формування фінансових ресурсів підприємства представлено на рис. 4.2.
Рис. 4.2. Структурно-логічна схема формування фінансових ресурсів підприємства Перехід до господарювання в ринкових умовах потребує нових підходів до формування фінансових ресурсів підприємств. Так, сьогодні важливе місце в джерелах фінансових ресурсів належить внескам фізичних і юридичних осіб. Водночас скорочуються розміри бюджетних і відомчих субсидій. Збільшується значення прибутку, амортизаційних відрахувань та позичкових коштів. У процесі формування фінансових ресурсів підприємств важливу роль відіграє визначення оптимальної структури їхніх Джерел. Наявність фінансових ресурсів, їх ефективне використання визначають фінансове благополуччя підприємства, його платоспроможність, ліквідність, фінансову стійкість. Все це змушує підприємства виявляти ініціативу, винахідливість, нести відповідальність за результати власної фінансово-господарської діяльності. 4.4. Прибуток підприємства: його роль, формування, розподіл та використання в умовах сучасної системи оподаткування Прибуток — це показник, який формується на мікрорівні. Прибуток відображає результати фінансово-господарської діяльності підприємств як суб'єктів господарювання і зазнає впливу багатьох чинників. Є особливості у формуванні прибутку підприємств залежно від сфери їхньої діяльності, галузі господарства, форми власності, розвитку ринкових відносин тощо. На формування прибутку як фінансового показника роботи підприємства, що відображається в офіційній звітності суб'єктів господарювання, впливає встановлений порядок визначення фінансових результатів діяльності, обчислення собівартості продукції (робіт, послуг), загальногосподарських витрат, визначення прибутків (збитків) від фінансових операцій та іншої діяльності. Отже, прибуток — це важливий показник, який характеризує фінансовий результат діяльності підприємства. Зростання прибутку означає збільшення потенційних можливостей підприємства, підвищення ступеня його ділової активності. За прибутком визначаються частка доходів власників підприємств, розміри дивідендів акціонерів, інших доходів. Прибуток визначає також рентабельність капіталу, впливає на вартість усього підприємства в цілому. Різнобічне значення прибутку посилюється з переходом держави до ринкових умов господарювання. Підприємства недержавної форми власності, здобувши фінансову самостійність і незалежність, мають право самостійно визначати напрями використання прибутку після сплати обов'язкових платежів та відрахувань. Прибуток є джерелом як забезпечення внутрішньогосподарських потреб підприємств, так і формування бюджетних ресурсів держави. Тому успішна, прибуткова діяльність підприємств є основою економічного розвитку держави. Облік і визначення фінансових результатів — прибутку (збитку) здійснюються за такими видами діяльності підприємства; звичайна діяльність, у тому числі операційна та інша звичайна діяльність, а також діяльність, пов'язана з виникненням надзвичайних подій. Підприємство може отримувати прибуток у результаті операційної, фінансової та інвестиційної діяльності. У результаті реформування бухгалтерського обліку і звітності в Україні з 2000 р. відповідно до міжнародних стандартів відбулися зміни в методиці визначення прибутку підприємств. На рис. 4.3 наведено схему формування прибутку підприємства з урахуванням цих змін. Відповідно до стандартів бухгалтерського обліку прибуток — це сума, на яку доходи перевищують пов'язані з ними витрати. Збитком вважається перевищення суми витрат над сумою доходів, для отримання яких були здійснені ці витрати. Валовий (загальний) прибуток (збиток) розраховують як різницю між чистим доходом від реалізації продукції і собівартістю реалізованої продукції. Прибуток (збиток) від операційної діяльності визначається як алгебраїчна сума валового прибутку (збитку) та іншого операційного доходу, адміністративних витрат, витрат на збут та інших операційних витрат. Прибуток (збиток) від звичайної діяльності до оподаткування визначається як алгебраїчна сума прибутку (збитку) від операційної діяльності, фінансових та інших доходів, фінансових та інших витрат. Прибуток від звичайної діяльності після оподаткування визначається як різниця між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування і суми податків з прибутку. Чистий прибуток (збиток) підприємства (остаточний результат діяльності підприємства) розраховується як алгебраїчна сума прибутку (збитку) від звичайної діяльності після оподаткування і надзвичайного прибутку (збитку) після оподаткування. Отриманий підприємством прибуток може бути використаний на задоволення різноманітних потреб. По-перше, він спрямовується на формування фінансових ресурсів держави, фінансування бюджетних видатків через вилучення у підприємств частини прибутку в державний бюджет. По-друге, прибуток є джерелом формування фінансових ресурсів самих підприємств і використовується ними для забезпечення господарської діяльності. Отже, отриманий підприємством прибуток є об'єктом розподілу. У розподілі прибутку можна виділити два етапи. Перший етап — це розподіл загального прибутку. На цьому етапі учасниками розподілу є держава й підприємство. У результаті розподілу кожний з учасників одержує свою частку прибутку. Пропорція розподілу прибутку між державою і підприємствами має важливе значення для забезпечення державних потреб і потреб підприємств. Це одне з принципових питань реалізації фінансової політики держави, від правильного вирішення якого залежить розвиток економіки в цілому. Пропорції розподілу прибутку між державою (бюджетом) і підприємством складаються під впливом кількох чинників. Істотне значення при цьому має податкова політика держави щодо суб'єктів господарювання. Ця політика реалізується в сумі податків, що сплачуються за рахунок прибутку, у визначенні об'єктів оподаткування, ставках оподаткування, у порядку надання податкових пільг. Чинний порядок оподаткування прибутку ґрунтується на положеннях Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 24 грудня 2002 р. Відповідно до названого Закону обчислення оподаткованого прибутку здійснюється виключенням із суми скоригованого валового доходу валових витрат платника податку, а також нарахованих амортизаційних нарахувань. Основну ставку податку встановлено у розмірі 25 % до об'єкта оподаткування.
Рис, 4.3. Структурно-логічна схема формування чистого прибутку (збитку) підприємства Другий етап — це розподіл і використання прибутку, що залишився в розпорядженні підприємств після здійснення платежів до бюджету. На цьому етапі можуть створюватися за рахунок прибутку цільові фонди для фінансування відповідних витрат. Прибуток, що залишається після податків і платежів (тобто чистий прибуток), надходить у повне розпорядження підприємства. Основні напрями використання прибутку — це виробничо-технічний розвиток підприємства, соціальний розвиток, матеріальне заохочення, включаючи виплату дивідендів в акціонерних товариствах, інші витрати (рис. 4.4).
Рис. 4.4. Структурно-логічна схема розподілу і використання прибутку підприємства Чистий прибуток підприємства спрямовується на формування резервного фонду, виплату дивідендів, поповнення статутного фонду, на інші цілі. Ефективність роботи підприємства значною мірою залежить від якості управлінських рішень, що стосуються використання прибутку, який залишився у розпорядженні підприємства. Приймаючи ці рішення, власники (менеджери) повинні враховувати потребу підприємства у фінансових ресурсах, резервах, необхідність виробничого і соціального розвитку підприємства, можливості прибуткових фінансових вкладень тощо. ПРАКТИКУМ План семінарського заняття Сутність і функції фінансів підприємств. Основи організації фінансів підприємств. Грошові фонди та фінансові ресурси підприємств. Прибуток підприємства: його роль, формування, розподіл та використання. Теми рефератів Фінанси підприємств як основа фінансів суспільства. Особливості організації фінансів підприємств різних організаційно-правових форм господарювання. Галузеві особливості організації фінансів. Джерела формування фінансових ресурсів підприємств. Контрольні запитання та завдання Визначте особливості фінансів підприємства порівняно з державними фінансами. Наведіть загальні та специфічні ознаки, властиві фінансам підприємств. Визначте сутність фінансів підприємств. Охарактеризуйте групи фінансових відносин, що стосуються фінансів підприємств. Дайте характеристику функцій фінансів підприємств. Назвіть обов'язкові передумови ефективного функціонування фінансів підприємств. Охарактеризуйте сутність грошових коштів, грошових фондів та фінансових ресурсів підприємства. Дайте характеристику формування та використання фінансових ресурсів підприємств. Охарактеризуйте організацію фінансів підприємств. 10. Визначте, як організаційно-правова форма господарювання впливає на організацію фінансів підприємств. Визначте, як галузева специфіка впливає на організацію фінансів підприємств. Розкрийте економічну сутність прибутку. Визначте чинний порядок оподаткування прибутку підприємств. Охарактеризуйте процес формування чистого прибутку підприємства. Охарактеризуйте зміст розподілу та використання прибутку. Тести 1.Які з перелічених нижче відносин не входять до складу фінансів підприємств: між підприємством і його робітниками; між підприємством та державою; між робітниками підприємства та торговельними організаціями; між підприємствами? 2.Яку основну ставку оподаткування прибутку підприємстввстановлено в Україні (%): 1)25; 45; 30; 15? 3.Фінанси підприємства — це: кошти, які зберігаються в касі бухгалтерії підприємства; кошти, що є на рахунку підприємства в банку; економічні відносини, пов'язані з рухом грошових потоків,формуванням, розподілом і використанням доходів та грошових фондів суб'єктів господарювання у процесі відтворення. 4. За яким критерієм поділяють капітал на основний і оборотний: за величиною вартості його структурних елементів; за формою участі у процесі виробництва та особливостями перенесення власної вартості на продукцію, що виробляється; за сферою функціонування? 5.Як підприємства відшкодовують вартість, що втрачають засоби праці внаслідок зношування: відрахуванням відповідної суми з отриманого доходу; через амортизацію шляхом створення амортизаційного фонду; відрахуванням відповідної суми з отриманого прибутку? 6.У чому виявляються відмінності обороту основних виробничих та оборотних виробничих фондів: основні виробничі фонди обертаються за один виробничий цикл, а оборотні — за декілька; основні виробничі фонди обертаються за декілька виробничих циклів, а оборотні — за один; пасивна частина основних виробничих фондів обертається за декілька виробничих циклів, а їхня активна частина та оборотні фонди — за один цикл? 7.Як називають витрати підприємства на виробництво продукції, виражені в грошовій формі: ціна виробництва; вартість виробництва; виробнича собівартість? 8.Суб'єкти якого добровільного об'єднання підприємств та організацій втрачають юридичну та господарську самостійність: асоціації; концерну; консорціуму? 9.Який напрям підприємницької діяльності підприємства жайбільш важливий: фінансовий; виробничий; комерційний; важливі всі напрями? 10. Які ознаки характеризують одноособове господарство: обмежена відповідальність; повна самостійність; одержання додаткового доходу від спеціалізації? 11.Учасники товариства з обмеженою відповідальністю відповідають за борг товариства: у межах належних їм внесків; у межах належних їм внесків і майном у розмірі, кратному внеску; несуть солідарну відповідальність усім майном. 12.Валовий прибуток від реалізації продукції — це: виручка від реалізації без ПДВ; грошове вираження вартості реалізованого товару без ПДВ, акцизів, знижок; різниця між чистим доходом від реалізації і собівартістю реалізованої продукції. 13.Рентабельність — це: частина прибутку, що залишається після відшкодування усіх витрат; абсолютний показник ефективності роботи підприємства; відносний показник ефективності роботи підприємства. 14.Власні фінансові ресурси підприємства — це: статутний фонд; кредити; резервний фонд; прибуток. 15.Фінансові ресурси підприємства утворюються за рахунок: тільки власних коштів; власних і позичкових коштів; тільки позичкових коштів. Завдання До даних термінів доберіть єдине правильне визначення серед тих, що наведені нижче. Терміни Валовий дохід. Валові витрати. Виручка від реалізації. Використання прибутку. Резервний фонд. Нерозподілений прибуток. Грошові кошти. Кругообіг коштів підприємства. Організація фінансів підприємств. Скоригований валовий дохід. Визначення А. Спрямування прибутку підприємства на сплату податків, створення резервного фонду, виплату дивідендів, поповнення статутного фонду, фінансування витрат у процесі фінансово-господарської діяльності. Б. Сума коштів, які надійшли на банківський рахунок або у касу підприємства від продажу товарів та надання послуг. В. Загальна сума доходу платника податку на прибуток від усіх видів діяльності, отримана (нарахована) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формі як на території України, так і за її межами. Г. Витрати, здійснені платником податку на прибуток протягом звітного податкового періоду, які виключаються із суми скоригованого валового доходу для обчислення суми оподаткованого прибутку. Д. Гроші підприємства, які перебувають на його рахунках у банках, у касі підприємства й підзвітних осіб. Є. Планомірний рух коштів підприємства у процесі господарської діяльності, результатом якого є створення нової споживчої вартості та зростання вартості. Ж. Частка прибутку підприємства, отримана в результаті діяльності в попередні періоди, яка не була спрямована на виплату дивідендів власникам підприємства чи поповнення складових власного капіталу підприємства. 3. Методи, форми і способи формування та використання фінансових ресурсів, а також контроль за їхнім кругообігом з метою досягнення визначених підприємством цілей. І. Розрахунковий показник, який використовується для визначення суми оподатковуваного прибутку під час обчислення податку на прибуток. К. Фонд, який створюється за рахунок чистого прибутку для забезпечення покриття можливих збитків від фінансово-господарської діяльності. Задачі Задача 4.1 Статутний фонд ВАТ "Пролісок" становить 650 тис. грн. Серед акцій є прості та 10 % привілейованих з фіксованою дохідністю 25 % річних. Номінальна ціна акції — 50 грн. За результатами роботи за рік підприємство отримало чистий прибуток у розмірі 20 тис. грн. На загальних зборах акціонерів було вирішено 100 % прибутку спрямовувати на виплату дивідендів. Визначте розмір дивідендів на кожну акцію8. Задача 4.2 По закінченні звітного року фірма мала на поточному рахунку 39,5 тис. грн. Грошові кошти в касі становили 3,5 тис. грн. Вартість необоротних активів становила 405 тис. грн, у тому числі нарахована амортизація дорівнювала 22,37 тис. грн. Вартість виробничих запасів — 15 тис. грн, готової продукції — 26,5 тис. грн. Дебіторська заборгованість становила 26,0 тис, кредиторська — 21,1 тис. грн. Заборгованість акціонерам з виплати дивідендів — 1,2 тис. грн. Внески власників фірми у статутний фонд — 381 тис. грн, короткостроковий банківський кредит — 80 тис, сума нерозподіленого прибутку — 9,83 тис грн. Складіть бухгалтерський баланс фірми на кінець звітного року, визначте співвідношення між власним та позичковим капіталом. Задача 4.3 Визначте повну початкову вартість основних фондів підприємства, якщо відомо, що річна норма амортизаційних відрахувань становить 15%, а сума щорічних амортизаційних відрахувань — 4800 гривень. Задача 4.4 Визначте суму податку на прибуток, відрахованого до бюджету, якщо прибуток від звичайної діяльності до оподаткування — 250 тис. грн, ставка податку на прибуток — 25 %, сума пільг — 35 тис. грн. Задача 4.5 Чиста виручка від реалізації продукції становить 64 200 тис. грн, собівартість реалізованої продукції — 32 620 тис, адміністративні витрати — 8840 тис, витрати на збут — 6000 тис, інші витрати — 1000 тис. грн. Податок на прибуток — 25 %. Визначте валовий прибуток підприємства від реалізації продукції, прибуток від операційної діяльності, чистий прибуток, рентабельність реалізованої продукції. ТЕМА 5. ДЕРЖАВНІ ФІНАНСИ 5.1. Сутність та склад державних фінансів Державні фінанси — це складна система відносин, яка опосередковується формуванням, розподілом, перерозподілом та використанням централізованих фондів грошових коштів. Різноманітність функцій держави обумовлює склад і структуру державних фінансів, взаємозв'язки між окремими їх рівнями та ланками. Державні фінанси — це сукупність процесів розподілу та перерозподілу вартості ВВП, що виникають у процесі формування, розподілу і використання централізованих фондів грошових коштів, призначених для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій. Склад державних фінансів можна розглядати за ланками та рівнями органів державної влади й управління. Ланками державних фінансів є: бюджет держави (зведений бюджет); позабюджетні фонди цільового призначення; державний кредит; фінанси державного сектору {державних та муніципальних підприємств). За рівнями державні фінанси поділяють на загальнодержавні та місцеві (табл. 5.1). Таблиця 5.1. Склад державних фінансів Рівні Ланки
Бюджет держави, у т.ч.: Позабюджетні цільові фонди у т.ч.: Державний кредит у т.ч.: Фінанси державного сектору у т.ч.:
Загальнодержавні фінанси Державний бюджет Загальнодержавні фонди Державні позики Фінанси державних підприємств
Місцеві фінанси Місцеві бюджети Регіональні фонди Місцеві позики Фінанси муніципальних підприємств
Загальнодержавні фінанси формують фінансову базу вищих органів державної влади й управління, вони призначені для забезпечення тих потреб суспільства, які мають загальнонаціональний характер і відображають інтереси держави взагалі. Загальнодержавні фінанси є інструментом впливу на соціально-економічний розвиток країни. Загальнодержавні фінанси здійснюють розподіл та перерозподіл ВВП між окремими регіонами країни та галузями економіки з метою збалансованого їх розвитку. Таким чином, загальнодержавні фінанси сприяють оптимізації територіального та галузевого розвитку країни. Місцеві фінанси — це фінансова база місцевих органів влади та управління. Основне призначення місцевих фінансів полягає в забезпеченні фінансової незалежності місцевих органів самоврядування. Місцеві фінанси забезпечують регіональні потреби у фінансових ресурсах і доходах та їх внутріш-ньотериторіальний перерозподіл. Побудова системи державних фінансів вимагає установлення відповідного оптимального співвідношення між її рівнями: загальнодержавним та місцевим. Місцеві бюджети, що формують основу місцевих фінансів, як правило, дефіцитні і потребують достатньо фінансових ресурсів для своєї ефективної діяльності. Функціонування сфери державних фінансів характери зується такими фінансовими категоріями: державні доходи; державні видатки; державний кредит. Державні доходи — це кошти, що мобілізуються державою для виконання своїх функцій та забезпечення своєї діяльності. За рівнем їх розміщення вони поділяються на централізовані та децентралізовані. Централізовані концентруються в Державному та місцевих бюджетах, позабюджетних фондах цільового призначення. Децентралізовані доходи розміщуються на державних та муніципальних підприємствах. За методами мобілізації державні доходи поділяються на податкові, неподаткові, позикові. Основне призначення системи державних доходів — створення стабільної фінансової бази для забезпечення фінансової діяльності держави. Державні видатки — це кошти, що витрачаються державою в процесі виконання своїх функцій та здійснення її фінансової діяльності. Відповідно до рівня розміщення вони також поділяються на централізовані (з бюджету та фондів цільового призначення) і децентралізовані. За роллю у суспільному виробництві розрізняють поточні видатки і видатки розвитку. Це закріплюється в офіційному поділі бюджету на дві частини: поточний і капітальний бюджети. За формами фінансування розрізняють такі державні видатки: бюджетні інвестиції, державні трансферти у вигляді дотацій, субсидій, суб-венцій, бюджетні кредити, кошторисне фінансування. Державний кредит характеризує залучення коштів державою на позиковій основі у різних суб'єктів фінансового ринку. В окремих випадках держава може бути кредитором (при наданні кредитів іншим країнам) чи гарантом з боргових зобов'язань підприємств своєї країни. Кошти, що мобілізуються за допомогою державного кредиту, тобто державних і місцевих позик, надходять до відповідних бюджетів: державного та місцевих. Внутрішні відносини в системі державних фінансів складаються між бюджетами різних рівнів (Державним та місцевими), між бюджетами і фондами цільового призначення. У системі зовнішніх відносин сфери державних фінансів пріоритетними є взаємовідносини з юридичними та фізичними особами. Це, з одного боку, сплата податків та інших обов'язкових платежів до бюджету, внески в цільові фонди, купівля державних цінних паперів, з іншого — асигнування та виплати з бюджету і цільових фондів, повернення боргів та виплата процентів за позиками. Через бюджет забезпечуються міжнародні фінансові відносини держави — платежі до міжнародних організацій і фінансових інституцій та надходження від них. Тимчасово вільні кошти бюджету та цільових фондів можуть розміщуватись на фінансовому ринку, внаслідок чого формуються відповідні доходи. У разі необхідності фінансування дефіциту бюджету держава може залучати на фінансовому ринку необхідні їй додаткові кошти шляхом випуску та розміщення державних облігацій та казначейських зобов'язань. 5.2. Економічна суть та значення державних доходів. Методи мобілізації державних доходів Державні доходи — це сукупність різних видів грошових надходжень до фондів держави, що використовуються для виконання нею своїх завдань та функцій. Основним джерелом доходів держави є валовий внутрішній продукт, частину якого вона і використовує. Суб'єктами відносин у формуванні державних доходів є держава та підприємства, установи, організації, населення. Іншими словами, державні доходи — це грошові відносини, які складаються між державою та юридичними і фізичними особами в процесі вилучення частини вартості сукупного суспільного продукту, формування фондів фінансових ресурсів. Вартісним втіленням цих відносин, що виникають та функціонують цілком об'єктивно, є фонди грошових коштів, якими розпоряджається держава. Державні доходи становлять фінансову базу її функціонування. Таким чином політична, економічна та соціальна діяльність держави вже передбачає державні доходи як об'єктивну необхідність і закономірну реальність. Джерела державних доходів можуть бути як внутрішніми, так і зовнішніми. Внутрішніми джерелами є сукупний суспільний продукт, національний дохід і національне багатство своєї країни. Зовнішні джерела — це відповідні економічні ресурси інших країн. У країнах з розвинутою ринковою економікою державні доходи становлять значну частину сукупного суспільного продукту та справляють величезний вплив на його перерозподіл та розширене відтворення. У середньому вони дорівнюють у розвинутих країнах від ЗО до 44 % ВВП. Державні доходи, обчислені щодо валового внутрішнього продукту, показують не лише відносни перерозподілу, а й місце держави у процесі відтворення. Державні доходи показують рух грошових коштів від різних верств суспільства до держави. Те, що для держави є доходом, для широких верств населення та підприємств є видатком. Державні доходи на 85—92 % формуються за рахунок податків, неподаткові доходи становлять від 3 до 13, державний кредит — від 0,5 до 4 % їхнього загального обсягу. Залежно від порядку формування системи державних доходів їх поділяють на централізовані та децентралізовані. Централізовані доходи залишаються в розпорядженні держави та надходять на формування централізованих грошових фондів (державний бюджет, місцеві бюджети, державні цільові фонди). Децентралізовані доходи надходять у розпорядження окремих державних підприємств, установ, організацій, формуються за рахунок їх доходів і використовуються відповідно до їх фінансових планів. Є різні фінансові методи мобілізації державних доходів: податковий, позиковий, емісійний (рис. 5.1). Серед цих методів найважливішим є податковий, оскільки податки забезпечують основну частину державних доходів. Податки — це економічні відносини, які виникають між державою та юридичними й фізичними особами з приводу примусового відчуження нею частини новоствореної вартості в грошовій формі, її вилучення і перерозподілу для фінансування державних видатків. Вони є вихідною категорією фінансів, економічною базою функціонування держави та найважливішою фінансовою формою регулювання ринкових відносин. Податки — це головний дохід державної скарбниці. Державний кредит (позики) — це сукупність економічних відносин, що виникають між державою як позичальником і кредиторами — фізичними або юридичними особами (приватними особами, фінансово-кредитними установами, корпораціями, іноземними урядами та міжнародними фінансовими організаціями) у процесі формування загальнодержавного фонду грошових ресурсів. Державний кредит безпосередньо пов'язаний з бюджетним дефіцитом, оскільки є джерелом його покриття. В окремих випадках за його допомогою можуть мобілізовуватися кошти у фонди цільового призначення чи під цільові проекти. Крім того, до системи державного кредиту належать позики, що надаються під державні гарантії, та поповнення валютних резервів центрального банку від Міжнародного валютного фонду.
Рис. 5.1. Методи мобілізації державних доходів Кредитний метод суттєво відрізняється від податкового. За допомогою податків держава примусово акумулює частину вартості, втілену в доходах окремих соціальних верств. За кредитного методу держава переважно в добровільній формі залучає частину вартості, яка втілена в позичковому капіталі, тобто частину суспільного капіталу, що відокремилася. Податковий метод держава використовує для акумуляції внутрішніх джерел, кредит дає їй змогу залучати не тільки внутрішні, а й зовнішні джерела. Емісійний дохід — це грошові відносини між державою та фізичними і юридичними особами, у процесі функціонування яких держава отримує дохід від емісії в обіг надлишків грошей, що призводить до їхнього наступного знецінення і скорочення реальних доходів населення. Надмірний випуск грошей в обіг є найгіршою формою примусової позики, що призводить до зниження їхньої купівельної сили. У результаті відбувається інфляція — переповнення каналів грошового обігу надмірною масою знецінених грошей, зростання цін. Все це знижує роль такого фінансового ресурсу, як дохід державної скарбниці. Таким чином, емісійний дохід — одна з фінансових форм перерозподілу вартості національного доходу. Відносно незначну частину доходів держава одержує як власник засобів виробництва та майна. Фінансові методи формування державних доходів взаємопов'язані та взаємозумов-лені. Аналіз показує, що є тісний кореляційний зв'язок між зростанням державних видатків, бюджетного дефіциту, державного боргу, податків та емісійного доходу. Це означає, що зростання державного боргу веде до збільшення податків. Водночас однією з причин зростання державного боргу є збільшення бюджетного дефіциту, що, у свою чергу, зумовлюється зростанням видатків бюджету, тобто чим швидше зростають державні видатки, тим вищі суми заборгованості держави. Єдність і взаємозумовленість фінансових методів формування державних доходів не виключають протилежності їх. Податки прямо або опосередковано відчужують частину створеної вартості для державних потреб. Державний кредит залучає частину створеної вартості на певний час і за певну плату. Емісійний дохід зумовлює вилучення вартості опосередковано, приховано, шляхом інфляційного зростання цін. Роль того чи іншого фінансового методу може змінюватися під впливом економічних, соціальних або політичних обставин та умов. Під час воєн різко зростає роль державного кредиту й емісійногодоходу та скорочується частка податків у загальній сумі державних доходів. Те саме, тільки меншою мірою, відбувається під час економічних криз. І навпаки, в мирний час, а також під час виходу з кризи та стабілізації економіки зростає роль податків і зменшується значення державного кредиту та емісійного доходу. Зовнішні джерела залучаються двома методами: у формі кредиту та безоплатно, тобто без оплати грошового еквівалента залучених ресурсів. Основним методом залучення зовнішніх джерел є зовнішні державні позики. 5.3. Економічна суть і класифікація державних видатків Державні видатки — це грошові відносини, які складаються між державою та юридичними й фізичними особами в процесі розподілу й споживання частини вартості сукупного суспільного продукту, використання фондів фінансових ресурсів. Соціально-економічну суть державних видатків визначають природа і функції держави (політичні, економічні, соціальні). Державні видатки — це сума коштів, що витрачається державою в процесі здійснення її фінансової діяльності. Відповідно до рівня розміщення державних видатків їх також поділяють на централізовані (з бюджету та фондів призначення) і децентралізовані. За роллю у суспільному виробництві та з урахуванням впливу державних видатків на рух суспільного продукту і процес розширеного відтворення їх поділяють на дві основні групи: поточні видатки та видатки розвитку. Це закріплюється в офіційному поділі бюджету на дві частини: поточний і капітальний бюджети. Поточні видатки — це витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій і органів, фінансування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів, не передбачених у видатках розвитку. Поточні видатки поділяють на державне споживання (купівля товарів та послуг); виплати (перекази) населенню; перекази за кордон; державні субсидії, дотації, субвенції (трансферти) та ін. Видатки розвитку — це витрати бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення; фінансування структурної перебудови народного господарства; субвенції та інші видатки, що пов'язані з розширеним відтворенням. Кожна група цих видатків по-різному впливає на процес відтворення. У розвинутих країнах основну частину державних видатків становлять купівля товарів, оплата послуг та трансферти населенню. Сучасна промислово розвинута держава є величезним споживачем, за участю якого реалізується понад 20 % сукупного суспільного продукту. Вона купує потрібні їй товари та послуги приватного сектору, якому необхідно перетворити капітал з товарної форми у грошову. Таким чином держава сприяє реалізації сукупного продукту та розширенню ринку збуту. Співвідношення між окремими частинами видатків визначається об'єктивними факторами розвитку суспільства, що пов'язані з сучасним етапом НТР, структурними зрушеннями в економіці, політичними й економічними умовами, які склались у тій чи іншій країні. З позиції використання державних фінансів державні видатки можна умовно поділити на дві групи — державне споживання та державне фінансування юридичних і фізичних осіб. Державне споживання — це видатки на утримання державного апарату — управлінського, правоохоронного, судового, армії. Формування доходів бюджету в цій частині є платою з боку суспільства державі за послуги, що надаються нею у сфері управління країною та забезпечення її обороноздатності та правопорядку. Державне споживання поділяють на військове та цивільне. Цивільне споживання пов'язане з потребами поточного утримання адміністративних будівель, шкіл, лікарень, наукових установ, тобто соціальної інфраструктури. Державне фінансування відображає процес перерозподілу доходів у суспільстві. Якщо державні видатки в частині державного споживання відшкодовуються суспільству у вигляді відповідних послуг з бюджету держави, то державне фінансування є, по суті, або поверненням суспільству, або суспільним споживанням частини централізованого у державних фінансах ВВП. За формами фінансування розрізняють такі державні видатки: державні інвестиції; державні трансферти (субсидії, субвенції, дотації); державні кредити; кошторисне фінансування. Державні інвестиції можуть здійснюватись у різних формах. Основною формою є фінансування капітальних вкладень. Виділення коштів може мати форму проектного фінансування конкретного інвестиційного проекту. Бюджетні інвестиції можуть спрямовуватися також на придбання частки акцій акціонерних товариств. Державні інвестиції посідають особливе місце. Вони становлять досить значну частину загального обсягу державних витрат, зокрема в Японії і країнах Західної Європи. Фінансова політика цих країн у галузі державних інвестицій, а також субсидій і переказів за кордон для капіталовкладень безпосередньо впливає на розширене відтворення, підвищення норми нагромадження. Державні трансферти — це цільове, безповоротне та безоплатне (нееквівалентне) виділення коштів з бюджету конкретним суб'єктам у вигляді державних субсидій, субвенцій і дотацій. Субсидії можуть виділятись юридичним та фізичним особам і мають форму фінансової допомоги чи відшкодування втрат доходів (житлові субсидії в Україні малозабезпеченим громадянам на оплату житлово-комунальних послуг). У країнах з розвинутою ринковою економікою поширеними є субсидії виробникам сільськогосподарської продукції на відшкодування втрат доходів у зв'язку з підтриманням доступного рівня цін на продукти харчування. Субвенції та дотації надаються юридичним особам. Субвенції є різновидом цільових субсидій, які передбачають спільну участь отримувача і бюджету у фінансуванні певних витрат. Державні дотації видаються на покриття збитків підприємств, але у тому разі, коли вони викликані незалежними від підприємств причинами. Великою за обсягом групою трансфертів є грошові перекази населенню заробітної плати, пенсій, допомоги. Значна їх частина пов'язана з виплатою пенсій та допомоги із соціального страхування з метою підтримання на певному рівні платоспроможного попиту тієї частини населення, яка за віком або за станом здоров'я є непрацездатною. Ці витрати держави сприяють реалізації сукупного суспільного продукту. Перекази іншим державам пов'язані головним чином з переказуванням державного капіталу урядовим установам за кордон, платежами за зовнішніми позиками (або наданням кредитів), переказами грошей міжнародним організаціям, видатками на утримання військових баз на іноземних територіях. Бюджетні кредити — це надання коштів з бюджету суб'єктам підприємницької діяльності на поворотній основі, що взагалі не властиве бюджетним відносинам. На відміну від банківських кредитів вони видаються на більш пільгових умовах та за нижчими процентними ставками. Кошторисне фінансування означає виділення коштів з бюджету на основі спеціального планового документа — кошторису. Воно охоплює такі напрями видатків, як соціальна сфера, соціальне забезпечення, фундаментальні дослідження, оборона, управління. З погляду бюджетних установ воно є формою цільового, безповоротного і безоплатного фінансування. Працівники цих установ отримують на цій основі свої первинні доходи. З позицій споживачів суспільних послуг у соціальній сфері, це так звані безкоштовні послуги, що характеризують вторинні доходи користувачів цими послугами. Видатки на науку, освіту, охорону здоров'я, культуру належать до поточних видатків бюджету. Названі галузі практично не мають доходів і свою діяльність провадять на основі видатків відповідно до бюджетів. Розміри видатків на їх утримання визначаються спеціальними документами — кошторисами. Фінансування видатків за цими установами називається кошторисним. Кошторис — це основний документ, який визначає обсяг, цільове спрямування та щоквартальний розподіл коштів, спрямованих із бюджету на утримання установ. Усі установи, які фінансуються в кошторисному порядку, належать до бюджетних. Відповідно до цільового призначення видатки класифікують за статтями витрат. Система державних видатків має забезпечувати раціональне розміщення та ефективне використання державних коштів. Вона характеризує державну політику фінансового забезпечення та соціально-економічного розвитку країни. Склад і напрями використання державних видатків визначаються характером досить різноманітних функцій держави. До складу видатків, пов'язаних із політичними функціями держави, входять: утримання державного апарату управління і влади, армії, правоохоронної системи, посольств, консульств, судової системи, оплата внесків до міжнародних організацій та ін. Вони становлять від 3 до 10 % ВВП і від 10 до 25 % загальної суми видатків держави у розвинутих країнах. До складу видатків, пов'язаних з економічними функціями держави, входять: державні інвестиції в галузі економічної інфраструктури, субсидії приватному капіталу та державним корпораціям, видатки на зовнішньоекономічну діяльність та ін. Держава перетворилася на великого підприємця, споживача й інвестора, банкіра, позичальника й експортера капіталу. За допомогою видатків на капіталовкладення, які становлять від 5 до ЗО % загального обсягу державних витрат, держава досить активно впливає на норму нагромадження, її рівень та динаміку, чим значною мірою сприяє прискоренню темпів оновлення капіталу й економічного зростання. Слід підкреслити і досить велике значення видатків на економіку для регулювання ринкових відносин. Механізм функціонування державних видатків сприяє розвиткові внутрішнього та розширенню зовнішніх ринків збуту. Зросло втручання держави й у сферу міжнародних валютних, фінансових, кредитних відносин та товарного обміну. Важливе місце в системі державних видатків посідають видатки на соціальні потреби — освіту, науку, охорону здоров'я і санітарне обслуговування, соціальне страхування та забезпечення тощо. Соціальні функції держави розширюються, що пов'язано з об'єктивними вимогами науково-технічної революції, зокрема економічними потребами відтворення і підготовки висококваліфікованої робочої сили. Держава розвиває старі і впроваджує нові форми соціального страхування, підвищує загальноосвітній рівень населення, розширює систему професійної підготовки. Значні кошти спрямовуються з державного бюджету на фінансування систем соціального страхування та забезпечення. У цілому видатки на соціальні потреби становлять від 10 до 15 % ВВП і від 20 до 35 % загального обсягу державних видатків. Питання про роль освіти у підвищенні темпів розвитку економіки дедалі більше привертає увагу західної економічної науки, з'явився новий термін — "інвестиції в людину". Витрати на освіту, на формування нового типу робітника, який має достатній рівень загальної та спеціальної професійної підготовки, сьогодні розглядаються як одна з форм капіталовкладень, що приносить прибуток, і фінансуються значною мірою за рахунок держави. Щодо видатків на НДДКР, то сучасна держава перетворилась на значного організатора та інвестора наукових досліджень. За її рахунок у країнах Заходу фінансується від 15 до 65 % витрат на ці цілі. Спостерігається пряма залежність між темпами економічного зростання та видатками держави на науку. Класифікацію державних видатків за різними критеріями представлено на рис. 5.2.
Рис. 5.2. Класифікація державних видатків ПРАКТИКУМ План семінарського заняття Сутність і склад державних фінансів. Економічна суть та значення державних доходів. Методи мобілізації державних доходів. Економічна суть та класифікація державних видатків. Теми рефератів Сучасний стан організації та функціонування системидержавних фінансів України. Форми бюджетного фінансування. Видатки держави на вищу освіту та основи їх фінансування. Контрольні запитання та завдання 1. Дайте визначення державних фінансів. Охарактеризуйте їх склад і структуру. Розкрийте роль державних фінансів в економічному та соціальному розвитку країни. Як організована фінансова діяльність держави в Україні? У чому полягає суть поняття "державні доходи"? Охарактеризуйте джерела та методи формування державних доходів. Чим відрізняються податковий та кредитний методи мобілізації державних доходів? Дайте характеристику внутрішніх та зовнішніх джерелдержавних доходів. Що включає система державних видатків? Розкрийте соціально-економічний зміст державних видатків. Як класифікують державні видатки? Дайте їм характе ристику залежно від різних критеріїв. Розкрийте роль у суспільному виробництві поточних видатків та видатків розвитку. Що таке державне споживання та державне фінансування? Як класифікують державні видатки за основними формами державного фінансування? Дайте їм характеристику. Дайте характеристику державних трансфертів та їх основних видів: дотацій, субвенцій, субсидій. Що таке кошторис та кошторисне фінансування? Охарактеризуйте форми бюджетного фінансування. Тести 1.До складу державних фінансів не включають: державний бюджет; місцеві бюджети; позабюджетні спеціальні фонди; державний кредит; фінанси державного сектору; фінанси господарських товариств. 2.Яке з наведених визначень найґрунтовніше розкриває зміст категорії "державні фінанси": сукупність усієї грошової маси в країні; економічні відносини, пов'язані з формуванням і використанням фондів і грошових коштів держави; сукупність фондів грошових коштів, які акумулюються в державній бюджетній системі? 3.Що входить до сфери безпосерднього держаного управління фінансами: фінанси населення; фінанси .підприємств усіх форм власності; державні фінанси? 4.Методом мобілізації державних доходів є: податковий; кредитний; емісійний; дотаційний. 5.Не є формою бюджетного фінансування: бюджетні інвестиції; державні трансферти; бюджетні кредити; кошторисне фінансування; емісія. 6. Державний кредит — це: особлива форма грошових відносин, коли держава виступає боржником; складова загальнодержавних фінансів, яка дає змогу утворити централізовані фінансові ресурси для потреб держави; грошові відносини, які виникають між державою, юридичними і фізичними особами та пов'язані з мобілізацією коштів та їх використанням на фінансування державних потреб. 7. Джерела державних доходів можуть бути 1) внутрішніми; 2) зовнішніми; 3) місцевими. 8.Державні доходи — це: 1) сукупність грошових відносин, пов'язаних з розподілом і перерозподілом вартості ВВП, з метою формування доходів держави і державних підприємств; 2) сукупність різних видів грошових надходжень до фондів держави, що використовуються для виконання нею своїх завдань і функцій. 9.Надання бюджетних коштів бюджету нижчого рівня, юридичній або фізичній особі за умов пайового фінансування цільових видатків називається: дотацією; субвенцією; субсидією. 10. Надання бюджетних коштів бюджету нижчого рівня або юридичній особі на безоплатній і безповоротній основі для Здійснення певних цільових видатків називається: 1) дотацією; 2) субвенцією; 3) субсидією. 11.Фінансова допомога, яка надається бюджету нижчого рівня або юридичній особі на безоплатній і безповоротній основі для покриття поточних витрат називається: дотацією; субвенцією; субсидією. 12.Державні видатки — це: грошові відносини, пов'язані з використанням децентралізованих фінансових ресурсів; сукупність грошових коштів, що витрачаються державою в процесі здійснення її фінансової діяльності; економічні відносини, що виникають у процесі формування, розподілу та використання централізованих фондів держави. 13.Визначте внутрішні джерела формування державних доходів: міжнародний кредит, емісійний дохід; валовий внутрішній продукт, національне багатство країни. 14.Кошторис — це: бюджетні асигнування, розподілені поквартально і постатейно; плановий документ, у якому встановлюються обсяг бюджетних асигнувань, їх постатейний та поквартальний розподіли; розпис доходів і видатків, збалансованих у часі з поквартальним розподілом. 15.З позиції використання фінансових ресурсів державидержавні видатки поділяють на: державне споживання та державне фінансування; поточні видатки та видатки розвитку. Задачі Задача 5.1 На підставі даних, наведених у табл. 5.2, проаналізуйте джерела фінансування науки за останні роки, відобразіть це графічно. Зробіть висновки та пропозиції щодо вдосконалення структури джерел фінансових надходжень. Таблиця 5.2. Відомості про фінансування науки, млн. грн. Показники Попередній рік Поточний рік Рік, що планується
1 2 3 4
Загальний обсяг фінансування науки за рахунок усіх джерел, усього: — % до ВВП 1,44 1,35 ІД
— млн грн
Фінансування науки за раху- нок державного бюджету: — % до ВВП 382,1 591,5 500
— % до загальних видатків бюджету 0,47 0,59 0,5
— % до загального обсягу фі- нансування науки 1,51 2,3 1,54
Небюджетні джерела фінансу- вання науки разом: — позабюджетні кошти 58,0 70,9 57
—- кошти замовників України 500,7 520 421,6
— кошти замовників — дер- жав снд 93,4 85,9 69,4
— кошти замовників — іно- 76,8 50,5 40,9
земних держав
— власні кошти 41,5 30,1 24,2
— інші джерела 11,6 6,2 6,9
Виходячи з наведених даних, визначте: загальний обсяг фінансування науки за рахунок усіх джерел; суму небюджетного фінансування науки та її структуру; частку фінансування науки за рахунок державного бюджету до загального обсягу фінансування науки. Задача 5.2 На підставі даних, наведених у табл. 5.3: 1) проведіть необхідні розрахунки, результати запишіть у таблицю; 2) проаналізуйте доходи та видатки зведеного бюджету країни за звітний та попередній роки, зробіть висновки. Таблиця 5.3. Результати виконання зведеного бюджету Показники Звітний рік Попередній рік Відхилення
Доходи, млн грн 53 993,0 49117,9
Видатки, млн грн 55 256,6 48148,6
Профіцит (дефіцит), млн грн
ВВП, млн грн 210 000 175 010
Доходи як частка ВВП, %
Видатки як частка ВВП, %
Задача 5.3 На підставі даних, наведених у табл. 5.4: визначте суму податкових надходжень та їх частку в загальній сумі доходів зведеного бюджету країни за періоди, що аналізуються, результати розрахунків запишіть у таблицю; проаналізуйте структуру податкових надходжень за періоди, що аналізуються, зробіть висновки. Таблиця 5.4. Відомості про податкові надходження зведеного бюджету країни Показники Звітний рік Базовий рік Відхилення
млн грн % млн грн % млн грн %
Доходи зведеного бюджету 61 954,3
28 915,8
Податкові надходження, усього, у тому числі: Податки на доходи І податки на прибуток, податок на збільшення ринкової вартості, з них: 20 222,2
9 265,0
— податок на прибуток підприємств 9 398,3
5 694,4
— прибутковий прибуток з громадян 10 823,9
3 570,6
Податки на власність 587,3
193,1
Платежі за використання природних ресурсів 2 449,8
1 488,3
Внутрішні податки за товари та послуги, з них: 18 192,2
9 247,9
— податок на додану вартість 13471,2
7 460,1
— акцизний збір з вітчизняних товарів 3 604,9
1 089,8
— акцизний збір з імпортних товарів 493,3
199,0
— інші 622,8
499,0
Податки на міжнародну торгівлю та зовнішні операції 2 366,2
972,7
Інші податки, з них: 1574,8
459,9
— місцеві податки і збори 542,4
392,1
ТЕМА 6. БЮДЖЕТ ТА БЮДЖЕТНА СИСТЕМА 6.1. Сутність, значення та функції бюджету Для виконання своїх функцій держава повинна мати достатні грошові фонди. Ці фонди вона формує шляхом перерозподілу валового внутрішнього продукту. Найважливішим засобом, через який держава здійснює розподіл і перерозподіл внутрішнього продукту, є державний бюджет. Через бюджет держави відтворюється вся багатогранна ґі діяльність і забезпечується виконання її функцій. Бюджет є вирішальною і провідною ланкою фінансової системи, важливим економічним важелем держави, через який провадяться розподіл і перерозподіл більшої частини ВВП та національного доходу. Бюджет не тільки виконує розподільчі функції, а й бере активну участь у створенні фінансових ресурсів держави, завдяки яким забезпечується її існування, виконання нею своїх політичних, економічних та соціальних функцій. Бюджет як особлива і специфічна форма фінансових відносин історично виникає і діє там, де існує держава з товарно-грошовими відносинами певного рівня. Специфіка бюджетних відносин полягає в тому, що вони є частиною фінансових відносин держави з підприємствами і населенням та, по-перше, виникають у розподільчому процесі, учасником якого є держава в особі відповідних органів влади; по-друге, пов'язані з формуванням і використанням централізованого фонду грошових коштів, що використовуються для забезпечення загальнодержавних потреб. Метою бюджету є визначення та обґрунтування обсягу коштів, необхідних на бюджетний рік для виконання державних завдань. Фінансовий вплив державного бюджету на економіку має як кількісний, так і якісний аспекти1. Кількісний аспект визначається питанням надання чи ненадання коштів, кількості їх; якісний аспект визначається у встановленні пропорцій розподілу ВВП і застосуванні різних інструментів цього розподілу. Співвідношення обсягу бюджету і ВВП — важлива економічна проблема, зумовлена особливостями функціонування моделі економіки кожної конкретної держави. Світовий досвід переконує, що з розвитком ринкових відносин роль держави в розподільчих процесах має зростати. Є три основні моделі перерозподілу ВВП через бюджет: американська, коли через бюджет перерозподіляється від ЗО до 35 % ВВП; західноєвропейська, коли через бюджет перерозподіляється від 40 до 50 % ВВП; скандинавська, коли через бюджет перерозподіляється від 60 до 65 % ВВП. У більшості розвинутих країн світу через бюджет перерозподіляється від ЗО до 50 % ВВП. Тому необхідно знайти виважені форми й методи цього перерозподілу, що в умовах України є одним із найважливіших завдань. Як економічна категорія бюджет — це сукупність економічних відносин з приводу формування, розподілу та використання централізованого фонду грошових коштів держави. Держава планує бюджет, його доходи і видатки. Форми і методи бюджетної роботи та бюджетного планування, структура доходів і видатків бюджету кожної держави визначаються економічним ладом суспільства, природою і функціями держави. Джерела надходжень коштів до бюджету, їх спрямування і використання у процесі розширеного відтворення визначаються системою економічних відносин, характером суспільних відносин, які становлять матеріальну основу фінансів. Бюджет як фінансовий план відіграє координуючу роль стосовно інших фінансових планів. Бюджет об'єднує основні фінансові категорії (податки, державні видатки, державний кредит) у їх дії, через бюджет здійснюються постійна мобілізація ресурсів та їх витрачання. Економічна роль бюджету як самостійної категорії полягає в тому, що: він є економічною формою перерозподільчих відносин, що пов'язані з акумуляцією частини національного доходу в розпорядженні держави та використання її на задоволення загальнодержавних потреб суспільства; за допомогою бюджету відбувається перерозподіл національного доходу між сферами суспільної діяльності, регіонами країни і галузями економіки; пропорції бюджетного розподілу і перерозподілу вартості визначаються потребами розширеного відтворення в цілому і тими завданнями, що стоять перед суспільством на кожному історичному етапі його розвитку; сфера бюджетних відносин і бюджетного розподілу займає центральне місце у складі державних фінансів, що зумовлено роллю бюджету порівняно з іншими ланками, бо, з одного боку, він є планом утворення І використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій держави, а з іншого —бюджет є формою утворення і використання централізованого (в межах держави або регіону) фонду грошових коштів, необхідних для забезпечення їх функціонування. Державний бюджет є основним фінансовим планом держави на рік, який має силу закону. Він затверджується законодавчими органами влади. За матеріальним змістом державний бюджет є централізованим фондом грошових коштів держави, а за соціально-економічною суттю — це основний засіб розподілу та перерозподілу ВВП і національного доходу. На формування і використання бюджету впливає низка факторів, які можна поділити на політичні, економічні та соціальні2. Політичні фактори відображають політичну ситуацію в країні, яка може істотно вплинути на формування бюджету та використання бюджетних коштів. До них належать адміністративна та регіональна структури управління державою, виконання нею регулюючої, оборонної та правозахисної функцій держави, політична стабільність у суспільстві. Економічні фактори пов'язані з макроекономічними процесами, що відбуваються в державі. До них належать обсяги вироблених ВВП та національного доходу, економічне зростання чи спад виробництва, рівень розвитку економіки країни, продуктивність суспільної праці, пріоритетні напрями виконання державою економічних і соціальних завдань, рівень інфляції та рівень безробіття в країні, модель податкової політики, рівень НТП, масштаби структурних зрушень в економічних та галузевих пропорціях розвитку, методи господарювання на підприємствах усіх форм власності. Соціальні фактори формування та використання бюджету зумовлені соціальними та демографічними обставинами. Зокрема це соціальний захист та соціальне забезпечення населення, обсяг фінансових коштів, що спрямовуються на освіту та охорону здоров'я, обсяг реальних доходів населення, розмір мінімальної заробітної плати та споживчого кошика, природний приріст (скорочення) населення та міграційний приріст (скорочення) населення. Державний бюджет виконує такі функції. 1. Розподільчу, завдяки якій здійснюються розподіл та перерозподіл ВВП і національного доходу. Важливе значення має частка ВВП, що перерозподіляється державою через бюджет. У різних країнах і в різні часи вона змінюється залежно від характеру і спрямованості панівної економічної доктрини. Кейнсіанська теорія вважає за необхідне посилення державного втручання в економіку, стимулюючи таким чином зростання частини ВВП, що перерозподіляється державою. Державні фінанси та бюджет вона розглядає як важливий інструмент державного регулювання економіки та соціальної сфери. Неоконсервативна стратегія, пов'язана з неокласичним напрямом економічної думки, вважає за необхідне обмеження державного втручання в економіку та соціальну сферу, посилення ринкового механізму та конкуренції, стимулювання виробництва та його ефективності. Як наслідок — скорочення обсягів перерозподілу ВВП та національного доходу через бюджетну систему, зниження розмірів соціальних витрат. Частка ВВП, яка перерозподіляється через бюджет у різних країнах становить (%): США — 35; Великобританія — 41; Японія — 32; Франція — 50; Канада — 45; Швеція — 65. В Україні, за даними 2003 р., через бюджет перерозподіляється 28,5 % ВВП. Динаміка частки ВВП країн із розвинутою ринковою економікою, що перерозподіляється через державний бюджет, мала загальну тенденцію її зростання до кінця 70-х років. Від початку 80-х років обмежується державне втручання в економіку і, як наслідок, скорочується частка ВВП, що перерозподіляється державою. Структурна перебудова економіки під впливом НТР поставила нові фінансові завдання. 2. Регулюючу функцію, за допомогою якої створюється матеріально-технічна база для функціонування держави через формування централізованого фонду фінансових ресурсів, що дає їй можливість виконувати свої функції. А. Бюджет у сучасних умовах використовується державою для впливу на різні напрями економічної політики: сприяння процесу нагромадження капіталу; прискорення темпів економічного зростання; розвиток перспективних галузей господарства; регулювання темпів оновлення основного капіталу; багатосторонній регулюючий вплив на процес реалізації сукупного суспільного продукту шляхом розширення або звуження державного споживання, тобто купівлі товарів і послуг; сприяння процесу розширеного відтворення, структурнійперебудові економіки, прискоренню НТР; поліпшення можливостей функціонування і розвитку ринку, формування ефективної структури виробництва, стимулювання розвитку НДДКР, пріоритетних галузей економіки, науково-виробничої й соціальної інфраструктури та поліпшення організації господарських зв'язків; державний бюджет є каталізатором розвитку НТП в умовах гострої конкуренції на світовому ринку: державна фінансова підтримка фундаментальної науки та розвитку наукомістких виробництв; державний бюджет активно використовується для досягнення результатів довгострокового характеру — зростання конкурентоспроможності національної економіки, прискорення НТП, посилення науково-технічного потенціалу країни. Необхідність швидкого оновлення основного капіталу в країнах з розвинутою ринковою економікою на початку 80-х років вимагала значних інвестицій як у нові, так і в традиційні галузі економіки. В цих умовах уряди розвинутих держав відмовилися від кейнсіанської стратегії державного регулювання економіки і перейшли до неоконсервативної, яка ґрунтується на зниженні норми оподаткування з метою заохочування приватної ініціативи та інвестицій. Тому прямим наслідком такої політики є відповідне зниження державних видатків. Монетарні методи стимулювання інфляції створили також більш сприятливі умови не тільки для приватного підприємництва, а й для оздоровлення державних фінансів. Б. За допомогою бюджету держава впливає на процес відтворення робочої сили. Вдосконалення та ускладнення технологій виробництва, розвиток НТР зумовили необхідність зростання державних витрат на середню та вищу освіту, професійну підготовку та перепідготовку кадрів. "Інвестиції в людину" сьогодні розглядають як одну з форм капіталовкладень, що приносить прибуток, і фінансуються значною мірою за рахунок держави. В. Бюджет фінансово забезпечує соціальну політику держави. Значні кошти спрямовують на фінансування систем соціального страхування та соціального забезпечення (пенсії за віком, інвалідам, при втраті годувальника, втраті працездатності, допомога по безробіттю), а також на освіту, науку, охорону здоров'я. 3. Контрольну функцію. Бюджет є важливим економічним важелем держави, через який забезпечується контроль за формуванням і використанням централізованого фонду грошових ресурсів, за станом виробництва в цілому в країні. Контрольна функція дає можливість знайти недоліки в управлінні фінансами, своєчасно і повно оцінити фінансові ресурси, які надходять у розпорядження держави, проаналізувати, як фактично складаються пропорції розподілу бюджетних коштів, наскільки ефективно вони використовуються. Основу контрольної функції становить рух бюджетних коштів, що відображається у відповідних показниках бюджетних надходжень та витрат. Таблиця 6.1. Основні показники Державного бюджету України за період 1996—2003 рр., млрд грн Показники 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003
6.2. Бюджетний устрій і бюджетна система України Бюджетний устрій — це організація і принципи побудови бюджетної системи, її структура і взаємозв'язок між бюджетами, які він об'єднує, у процесі забезпечення виконання єдиної загальнодержавної фінансово-бюджетної політики. Бюджетний устрій країни визначається її державним устроєм. В унітарних державах, тобто у країнах з єдиним населенням та культурою, бюджетна система має дві ланки: державний бюджет і численні місцеві бюджети. У федеративних державах бюджетні системи складаються з трьох ланок: державного бюджету (федерального бюджету або бюджету центрального уряду), бюджетів членів федерації (наприклад, штати у Сполучених Штатах Америки, землі (ланди) у Федеративної Республіці Німеччині, провінції у Канаді, кантони у Швейцарії і т. ін.) та місцевих бюджетів. В основу бюджетного устрою покладено: визначення видів бюджетів; установлення принципів побудови бюджетної системи; розмежування доходів і видатків між ланками бюджетної системи; організацію взаємовідносин між бюджетами різних рівнів.Бюджетний устрій України визначається закріпленим у Конституції України державним ладом України та її адміністративно-територіальним поділом. Україна — унітарна держава, яка поділена на 25 адміністративно-територіальних одиниць (Автономну Республіку Крим і 24 області країни). Бюджетна система — це сукупність усіх бюджетів, які формуються і діють на території певної країні згідно з її бюджетним устроєм. В основу формування бюджетної системи України покладено Конституцію України та Бюджетний кодекс України, прийнятий у червні 2001 р. Верховною Радою України. Відповідно до Бюджетного кодексу України (ст. 1) бюджетна система України — це сукупність усіх бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного та адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права3. Вона складається (ст. 5) з таких ланок (рис. 6.1): Державний бюджет України; місцеві бюджети.
Рис. 6.1. Бюджетна система України До місцевих бюджетів належать бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах і бюджети місцевого самоврядування. Бюджети місцевого самоврядування — це бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань4. Бюджетний кодекс започаткував дію відносно самостійних 686 місцевих бюджетів, які мають прямі, рівноправні відносини з державним бюджетом, у тому числі: бюджет Автономної Республіки Крим; 24 обласні бюджети; бюджети міст Києва та Севастополя; 171 бюджет міст обласного підпорядкування; 488 бюджетів районів; а також до складу бюджетної системи включаються понад 12 тисяч бюджетів місцевого самоврядування. Усі бюджети України — від державного до сільського — в сукупності становлять зведений бюджет України. Зведений бюджет — це сукупність показників усіх бюджетів, що використовуються для аналізу і прогнозування економічного та соціального розвитку держави. Законодавчими органами влади він не затверджується. Доходи та видатки місцевих бюджетів входять до складу зведеного бюджету і не входять до складу Державного бюджету України. Динаміка показників зведеного бюджету України за останні роки представлена у табл. 6.2. Побудова бюджетної системи ґрунтується на принципах єдності, збалансованості, самостійності, повноти, обґрунтованості, ефективності, субсидіарності, цільового використання бюджетних коштів, справедливості та неупередженості, публічності та прозорості й відповідальності учасників бюджетного процесу5. Принцип єдності бюджетної системи України полягає в тому, що в країні діють єдина правова база, єдина грошова система, єдине регулювання бюджетних відносин, єдина бю джетна класифікація, єдиний порядок виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності. Таблиця 6.2. В ведений бюджет України, млрд грн. Показники 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2оо; 2002 2003
Цілісність і єдність країни, закріплені в Конституції, дають можливість покласти цей принцип в основу фінансово-економічної політики держави для виконання нею своїх функцій шляхом забезпечення її фінансовими ресурсами. Принцип збалансованості передбачає, що повноваження на здійснення видатків бюджету мають відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний період. Принцип самостійності полягає в тому, що всі бюджети України є самостійними. Держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання ниж-честоящих органів влади — Автономної Республіки Крим і органів місцевого самоврядування. Відповідно і нижчестоящі органи влади коштами відповідних бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов'язання одне перед одним, а також за бюджетні зобов'язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними певних дохідних джерел, правом відповідних органів державної влади, влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на визначення напрямів використання коштів згідно із законодавством, а також правом Верховної Ради Автономної Республіки Крим і відповідних місцевих рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати і затверджувати відповідні бюджети. Принцип повноти полягає у включенні до складу бюджетів усіх надходжень і видатків, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим і органів місцевого самоврядування. Принцип обґрунтованості забезпечує формування бюджету на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат з бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик і правил. Макропоказники економічного і соціального розвитку держави затверджуються Кабінетом Міністрів України і є орієнтиром при складанні проекту бюджету. До них належать: валовий внутрішній продукт (ВВП) номінальний, млрд грн; ВВП реальний, темп зростання, %; індекс споживчих цін, %; індекс цін виробників, %; прибуток підприємств, млрд грн; надходження до бюджету від приватизації, млрд грн; темпи приросту монетарної бази до початку року, %; темпи приросту грошової бази до початку року, %; фонд оплати праці робітників, службовців, військових,працівників малих підприємств та галузі сільського господарства, млрд грн; експорт та імпорт товарів і послуг, млн дол. СПІА; курс національної грошової одиниці до іноземних валют. Принцип ефективності зумовлює те, що при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути до досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів і досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів. Принцип субсидіарності означає, що розподіл видів доходів між державним бюджетом і місцевими бюджетами має ґрунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача. Тобто місцевим органам влади делеговані повноваження держави утримувати за рахунок коштів відповідних бюджетів заклади освіти і соціальної допомоги для сиріт та інвалідів, лікарняні та культурно-видовищні заклади. Принцип цільового використання бюджетних коштів полягає в тому, що бюджетні кошти використовують тільки на ті цілі, що визначені бюджетними призначеннями. Такий підхід дає змогу контролювати рух бюджетних коштів у процесі виконання бюджету та встановити відповідальність учасників бюджетного процесу за нецільове та неефективне використання бюджетних коштів. Принцип справедливості та неупередженості означає, що бюджетна система будується на засадах справедливості та неупередженості розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами. Цей принцип забезпечує рівні можливості доступу до бюджетних та соціальних послуг, що надаються державою в кожній адміністративно-територіальній одиниці країни на відносно однаковому рівні. Принцип публічності та прозорості зумовлює те, що Державний бюджет України і місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються відповідно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і відповідними місцевими радами. Бюджетним кодексом передбачається, що інформація про бюджет повинна бути оприлюднена у засобах масової інформації на всіх стадіях бюджетного процесу. Принцип відповідальності учасників бюджетного процесу встановлює те, що кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу. За кожним учасником бюджетного процесу Бюджетним кодексом закріплено його повноваження, введено поняття бюджетного правопорушення та встановлено відповідальність. Розмежування доходів і видатків між бюджетами різних рівнів є важливим елементом бюджетного устрою. Воно починається з розмежування видатків, яке ґрунтується на розмежуванні функцій держави між різними рівнями влади: з центрального бюджету фінансуються видатки загальнодержавного характеру, з відповідних місцевих бюджетів — видатки регіонального значення. При цьому може застосовуватись два підходи: розподіл за територіальною ознакою і розподіл, виходячи з відомчого підпорядкування. Розмежування доходів є похідним відносно розмежування видатків і може проводитись на основі двох методів. Перший - закріплення доходів за кожним бюджетом у повній сумі або за твердо фіксованими нормативами в умовах автономності кожного бюджету. Другий метод полягає у встановленні системи бюджетного регулювання в умовах єдності бюджету, тобто у проведенні відрахувань до бюджетів нижчих рівнів, виходячи з їхніх потреб. При цьому всі доходи місцевих бюджетів поділяють на закріплені і регулюючі. Доходи місцевих бюджетів складаються з таких елементів:
Закріплені доходи — це кошти, які повністю надходять до відповідних бюджетів. Регулюючі доходи — це кошти, які поділяються за нормативами від загальнодержавних податків бюджетам нижчих рівнів для збалансування їх видатків. Нормативи передбачаються у відсотках. Дотації вирівнювання, субвенції — виділяються у твердій сумі бюджетам нижчих рівнів при затвердженні державного бюджету, якщо закріплені та регулюючі доходи не покривають видатки місцевих бюджетів (головним чином обласних). Кредитні ресурси — це кошти, залучені шляхом державних та місцевих позик під певні державні зобов'язання — облігації. Організація взаємовідносин між бюджетами передбачає виділення їх напрямів, видів та форм. За напрямами взаємовідносини між бюджетами поділяють на вертикальні — між бюджетами різних рівнів, і горизонтальні — між бюджетами одного рівня (в Україні тільки вертикальні). Види взаємовідносин: регламентовані законодавчими та інструктивними документами; договірні — на підставі угоди. Форми взаємовідносин: бюджетне субсидіювання, вилучення коштів, взаємні розрахунки, бюджетні позички. Субсидіювання — це виділення коштів з бюджетів вищого рівня бюджетам нижчого рівня: субвенції, дотації. Вилучення коштів — це передання коштів із бюджетів нижчого рівня до бюджетів вищого рівня. Взаємні розрахунки — передання коштів із одного бюджету до іншого у зв'язку з перерозподілом між ними доходів чи видатків після затвердження бюджету. Бюджетні позички — це запозичення коштів у зв'язку з виникненням тимчасового касового розриву (незбігання у часі фінансування видатків і надходження доходів). Можуть надаватись або з бюджету вищого рівня, або установами банківської системи. (Нині в Україні позички можна отримати тільки в банках.) 6.3. Бюджетний процес Бюджетний процес — це регламентований законом порядок складання, розгляду та затвердження бюджетів, їх виконання і контролю за їх виконанням, затвердження звітів про виконання бюджетів, що входять до бюджетної системи України. Бюджетний процес від початку складання проекту бюджету і до затвердження звіту про виконання бюджету проходить під контролем Верховної Ради України і місцевих органів влади. Повний цикл бюджетного процесу в Україні триває понад два роки. Етапи бюджетного процесу: складання проекту бюджету; розгляд проекту бюджету; затвердження бюджету; виконання бюджету; складання, розгляд і затвердження звіту про виконання бюджету. Складовою бюджетного процесу є бюджетне регулювання — перерозподіл фінансових ресурсів між бюджетами різних рівнів. Регулювання бюджетів упорядковує суспільні відносини при мобілізації у бюджет коштів і при їх розподілі й перерозподілі між ланками бюджетної системи, при фінансуванні видатків за рахунок одержаних доходів та всього процесу виконання бюджету. Складанню проектів бюджету передує розробка основних програмних макроекономінних показників економічного і соціального розвитку України на плановий рік, зокрема щодо обсягу валового внутрішнього продукту, індексів споживчих і оптових цін, офіційного обмінного курсу гривні, що прогнозується у середньому зарік і на кінець року, рівня безробіття, що прогнозується. Бюджетне планування охоплює складання проекту бюджету, його розгляд та затвердження. Процедура бюджетного планування — це послідовність заходів і дій зі складання, розгляду і затвердження проекту бюджету, яка визначається Бюджетним кодексом. В Україні на державному рівні вона включає такі етапи та стадії: 1. Складання проекту бюджету; направлення Президентом Верховній Раді бюджетного послання; збирання інформації для розроблення пропозицій проекту Державного бюджету України; розробка пропозицій щодо проекту Державного бюджету України; розробка Верховною Радою бюджетної резолюції, у якій визначаються основні напрями бюджетної політики на наступний рік; розробка бюджетних запитів головними розпорядниками коштів та подання інформації до Міністерства фінансів; аналіз бюджетних запитів і розробка Міністерством фінансів проекту Державного бюджету України (узгодженого з міністерствами, відомствами) і подання його в Кабінет Міністрів; розгляд проекту бюджету в Кабінеті Міністрів України, прийняття постанови про його схвалення і подання його до Верховної Ради України разом з відповідними матеріалами: пояснювальною запискою до проекту бюджету, в якій міститься інформація про економічне становище держави, основні програмні макроекономічні показники економічного і соціального розвитку України на наступний бюджетний період, оцінка надходження доходів та інших коштів, обґрунтування особливостей міжбюджетних взаємовідносин, інформація про обсяги державного боргу та ін.; прогнозними показниками зведеного бюджету; переліком пільг з податків, зборів, обов'язкових платежів; показниками видатків, необхідних для завершення програм, врахованих у проекті Державного бюджету України на наступні за умов реалізації їх протягом більш ніж одного бюджетного періоду; зведенням та структурою фінансових зобов'язань за державним боргом; доповіддю про хід виконання Державного бюджету України в поточному бюджетному періоді; роз'ясненням головних розпорядників коштів до проекту Державного бюджету України (направляються до Комітету з питань бюджету Верховної Ради); іншими матеріалами, які визначаються Кабінетом Міністрів України. 2. Розгляд проекту закону про Державний бюджет України: представлення проекту закону про Державний бюджет України Верховній Раді України: доповідь міністра фінансів на пленарному засіданні Верховної Ради та співдо повідь голови Комітету з питань бюджету про відповідність проекту закону про Державний бюджет України вимогамБюджетного кодексу, Основним напрямам бюджетної політики на наступний бюджетний період. За результатами обговорення Верховна Рада може відхилити проект закону про Державний бюджет України, якщо він не відповідає чинному законодавству. Повторне представлення проекту закону про Державний бюджет України з обґрунтуванням внесених змінпроводиться у тижневий строк; підготовка Верховною Радою України проекту закону про Державний бюджет України до першого читання: розгляд проекту бюджету народними депутатами України, а та кож у комітетах, депутатських фракціях і групах Верховної Ради, формування комітетами Верховної Ради своїх пропозиційдо проекту Державного бюджету України; розгляд Комітетом Верховної Ради з питань бюджету разом з уповноваженими Кабінету Міністрів пропозицій до проекту Державного бюджету України і підготовка Висновків і пропозицій до нього, а також таблиць суб'єктів законодавчої Ініціативи, які пропонується підтримати або відхилити, та розповсюдження їх серед народних депутатів не пізніше ніжза два дні до розгляду проекту Державного бюджету України у першому читанні; розгляд проекту закону про Державний бюджет України у першому читанні: доповідь Голови Комітету з питань бюджету відносно Висновків і пропозицій до проекту Держав ного бюджету України, обговорення та прийняття рішення щодо них. Схвалені Верховною Радою України Висновки іпропозиції до проекту державного бюджету набувають статусу Бюджетних висновків Верховної Ради України; прийняття проекту закону про Державний бюджет України України у першому читанні; підготовка проекту закону про Державний бюджет України до другого читання: Кабінет Міністрів України у двотижневий строк готує и представляє дороблений відповід но до Бюджетних висновків Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України і порівняльну таблицю з їх обліку з мотивованими поясненнями щодо неврахованих пропозицій; У доробленому до другого читання проекті закону про Державний бюджет України повинні міститися статті та показники, які пропонувалися Кабінетом Міністрів України у першому читанні або були схвалені Бюджетними висновками Верховної Ради України. Якщо у дороблений до другого читання проект закону про Державний бюджет України вносяться новістатті, то додається детальне обґрунтування їх необхідності.Вимоги до цифрових показників можуть бути змінені тільки уразі, якщо основні програмні макроекономічні показники економічного і соціального розвитку України на наступний бюджетний період, покладені Кабінетом Міністрів України в основу проекту закону про Державний бюджет України, змінилися до моменту розгляду в другому читанні більш ніж на 2 %; проект закону про Державний бюджет України може бутинаправлений на доробку до Кабінету Міністрів України і представлений на повторне друге читання у тижневий строк, якщо були допущені порушення зазначених вище вимог; розгляд проекту закону про Державний бюджет України у другому читанні: міністр фінансів доповідає про дороблений з урахуванням Бюджетних висновків Верховної Ради проект закону про державний бюджет, Голова Комітету з питань бюджету доповідає про урахування Кабінетом МіністрівУкраїни Бюджетних висновків Верховної Ради при підготовці проекту закону про державний бюджет до другого читання; Друге читання проекту закону про Державний бюджетУкраїни передбачає постатейне голосування. При цьому обов'язково повинні бути затверджені загальний обсяг дефіциту (профіциту), доходи і видатки державного бюджету, обсяг міжбюджетних трансфертів та інші положення, необхідні для формування місцевих бюджетів, оскільки вони не підлягаютьрозгляду у третьому читанні; розгляд проекту у третьому читанні: Комітет з питань бюджету доробляє проект закону про Державний бюджет України і виносить його на розгляд, з доповіддю виступають голова Комітету з питань бюджету і міністр фінансів України, голосування відбувається за статтями, які не були прийняті удругому читанні, та за проектом закону в цілому; якщо рішення про схвалення закону про Державний бюджет України із запропонованими пропозиціями Комітету з питань бюджету в цілому не прийнято, проводиться голосування за кожною пропозицією. 3. Затвердження бюджету. Закон про Державний бюджет України Верховна Рада має прийняти цо 1 грудня року, що передує плановому. Якщо закон про Державний бюджет України не буде прийнято у зазначені вище строки, то Кабінет Міністрів має повноваження здійснювати видатки відповідно до положень Бюджетного кодексу, в якому передбачено, що в такому разі фінансуються тільки поточні видатки, а фінансування капітальних видатків забороняється, крім випадків, пов'язаних із введенням воєнного або надзвичайного стану, оголошенням окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації. До прийняття закону про Державний бюджет України на поточний бюджетний період податки і збори (обов'язкові платежі) стягуються відповідно до закону про державний бюджет на бюджетний період, що передує плановому, та іншими нормативними актами. Запозичення в цей період можуть здійснюватися лише з метою погашення основної суми державного боргу. Законом про державний бюджет визначаються: загальна сума доходів державного бюджету з розподі лом на загальний та спеціальний фонди; загальна сума видатків бюджету з розподілом видатків на капітальні та поточні; граничний розмір дефіциту (профіциту) Державногобюджету України в наступному бюджетному періоді та державного боргу, повноваження з надання державних гарантій, а також з обсягу цих гарантій; бюджетні призначення головним розпорядникам коштів Державного бюджету України відповідно до бюджетної класифікації; доходи бюджету відповідно до бюджетної класифікації; бюджетні призначення міжбюджетних трансфертів (суми дотацій, субвенцій та розміри відрахувань від регульованих доходів до бюджетів областей); розмір оборотної касової готівки; додаткові положення, що регламентують процес виконання бюджету. До державного бюджету включають також доходи і видатки цільових загальнодержавних фондів (крім Пенсійного фонду); їх затверджують за кожним фондом окремо. 4. Виконання бюджету полягає у мобілізації запланованих доходів і фінансуванні передбачених видатків. Організація виконання бюджету покладається на Кабінет Міністрів; оперативна робота ведеться Міністерством фінансів і Державним казначейством. Бюджетний період (бюджетний рік) в Україні збігається з календарним роком, тобто розпочинається 1 січня і закінчується 1 грудня. Виконання бюджету здійснюється на підставі розпису доходів і видатків. Цей документ складається у місячний термін після затвердження бюджету відповідно до підрозділів бюджетної класифікації, яка містить повну деталізацію видів доходів і напрямів видатків. До затвердження бюджетного розпису Міністерство фінансів затверджує тимчасовий розпис на відповідний період. Розпис доходів і видатків складається з поквартальним розбиттям, що дає змогу збалансувати бюджет на різні періоди. Касове виконання бюджету (зарахування коштів на рахунки бюджету та перерахування з них) може здійснюватися за двома системами: банківською і казначейською. За банківської системи рахунки бюджету відкриваються в установах банківської системи. За казначейської — створюється спеціальна структура — казначейство, яке веде рахунки бюджету, мобілізує кошти і фінансує видатки. Касове виконання державного бюджету в Україні здійснюється Державним казначейством, яке підпорядковане Міністерству фінансів України. Казначейство має єдиний казначейський рахунок у Національному банку України та його регіональних управліннях і через них провадить усі операції розпорядників коштів державного бюджету, забезпечує чіткий контроль за надходженням коштів до бюджету та їх використанням. У разі, коли в ході виконання бюджету рівень дефіциту бюджету перевищує встановлений або виникає значне зниження надходжень від дохідних джерел, Верховна Рада України за пропозицією Кабінету Міністрів України приймає рішення про запровадження пропорційного скорочення (на 5, 10, 15 %) бюджетних видатків, що затверджені, щомісячно за всіма статтями бюджету (крім статей, що потребують захисту) до кінця бюджетного року. Цей механізм називається секвестром бюджету. 5.Завершальною ланкою бюджетного процесу є складання і затвердження звіту про виконання державного бюджету та місцевих бюджетів. Звіт про виконання Державного бюджету України складає Міністерство фінансів України, а за бюджетами нижчого рівня бюджетної системи це роблять відповідні фінансові органи. Доповідь за звітом про виконання державного бюджету робиться на засіданні Верховної Ради міністром фінансів. Щодо звіту приймається постанова про його затвердження (до 1 травня наступного за бюджетним року), після чого він публікується в засобах масової інформації у двотижневий строк. Затверджені радами звіти про виконання місцевих бюджетів також підлягають опублікуванню. ПРАКТИКУМ План семінарського заняття Сутність, значення та функції державного бюджету. Бюджетний устрій та бюджетна система України. Бюджетний процес. Теми рефератів Бюджет — основний фінансовий план держави. Порівняльна характеристика бюджетної системи України та однієї із зарубіжних країн. Особливості бюджетної політики України на сучасному етапі. Контрольні запитання та завдання: Охарактеризуйте бюджет як особливу і специфічну форму фінансових відносин. У чому полягає специфічність бюджетних відносин? Дайте визначення бюджету як економічної категорії. У чому полягає економічна роль бюджету як самостійної категорії? Які фактори впливають на величину бюджетного фонду?Охарактеризуйте основні моделі перерозподілу ВВП через бюджет. Які функції виконує державний бюджет? Які показники визначаються законом про Державний бюджет України? Чим визначається бюджетний устрій держави? Охарактеризуйте бюджетну систему України. Дайте визначення поняття "зведений бюджет України". Які показники він включає? На яких принципах ґрунтується побудова бюджетної системи України? Для чого потрібне розмежування доходів і видатків між бюджетами різних рівнів? Охарактеризуйте напрями, види та форми організації взаємовідносин між бюджетами. Що являє собою бюджетний процес? Назвіть основні етапи бюджетного процесу. Який порядок складання проекту бюджету в Україні? Охарактеризуйте порядок розгляду проекту бюджету за регламентом Верховної Ради України. Який порядок затвердження бюджету? Охарактеризуйте роль Державного казначейства у виконанні бюджету. Що собою уявляє касове виконання бюджету? Коли може бути застосований механізм секвестру бюджету? Охарактеризуйте процедуру затвердження бюджету та наслідки, якщо бюджет не буде затверджено у строк. Охарактеризуйте процес складання і затвердження звіту про виконання державного бюджету. Тести 1.Державний бюджет — це: 1) система економічних відносин, що складаються в суспільстві у процесі формування, розподілу та використання централізованого фонду грошових коштів держави; 2) грошові відносини, що виникають між державою та юридичними особами у зв'язку зі створенням централізованих фондів. 2.Державний бюджет України як фінансовий план держави затверджується: 1) постановою Кабінету Міністрів; 2) Указом Президента; 3) Верховною Радою і має силу закону; 4) розпорядженням Національного банку. 3.Під бюджетною системою розуміють сукупність: 1) бюджетних відносин; 2) бюджетів; 3) бюджетних установ. 4.Сукупність показників усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи — це: бюджетний устрій; зведений бюджет; бюджетна система 5. Чим визначається бюджетний устрій України: 1) системою розподілу доходів між окремими видами бюджетів; 2) сукупністю правових норм; 3) державним устроєм та адміністративно-територіальним поділом країни? 6. Резервний фонд бюджету встановлюється від суми видатків бюджету у такому розмірі (%): 1) 1; 2)4; 3)5; 4)10. 7. Принципи самостійності бюджетів полягають у тому, що: кожен вид бюджету самостійно визначає потребу в доходах, які йому виділяються бюджетом вищого рівня; кожен вид бюджету має свої джерела доходів і визначає напрями видатків. 8.Бюджет існує: тільки у держави; у держави та підприємств реального сектору економіки; у всіх економічних суб'єктів; у важливих державних структурах. 9.В унітарних державах бюджет має такий характер: багаторівневий; трирівневий; дворівневий; однорівневий. 10. Зазначте, що не властиво Державному бюджету України: державний бюджет використовується для сплати видатків, пов'язаних з обороною країни; з державного бюджету виплачується заробітна плата робітникам промислових підприємств; з державного бюджету виплачується заробітна плата службовцям державного апарату. 11. Бюджетний устрій держави залежить від: державного устрою; структури фінансової системи держави; правових засад розподілу доходів і видатків бюджетів держави. 12.Зведений бюджет України: затверджується Верховною Радою України; затверджується Кабінетом Міністрів України; не затверджується, використовується для аналізу та визначення засад державного регулювання. 13.Відповідно до Бюджетного кодексу України проект бюджету розробляє: Міністерство фінансів; Бюджетна комісія Верховної Ради; Міністерство економіки. 14.Механізм секвестру бюджету означає: пропорційне зниження бюджетних витрат щомісяця за всіма статтями бюджету (крім захищених) протягом залишку бюджетного періоду; зменшення видатків розвитку. 15.Хто відповідає за касове виконання Державного бюджету України: Фонд державного майна; Державне казначейство; Кабінет Міністрів? Завдання До даних термінів доберіть єдине правильне визначення серед тих, що наведені нижче. Терміни Бюджет. Бюджетне планування. Бюджетний процес. Бюджетне регулювання. Бюджетна система. Бюджетний устрій. Дотації вирівнювання. Запозичення. Зведений бюджет. Секвестр бюджету. Визначення А. Послідовність заходів і дій зі складання, розгляду і затвердження проекту бюджету, яка визначається Бюджетним кодексом. Б. Перерозподіл фінансових ресурсів між бюджетами різних рівнів. 8.Сукупність усіх бюджетів, які формуються і діють на території певної країні згідно з її бюджетним устроєм. Г. Міжбюджетні трансферти на вирівнювання дохідної спроможності бюджету, який їх отримує. Д. Сукупність економічних відносин з приводу формування, розподілу та використання централізованого фонду грошових коштів держави. Ж. Запровадження пропорційного скорочення бюджетних видатків, що затверджені, щомісячно за всіма статтями бюджету, крім статей, що потребують захисту, до кінця бюджетного року. З. Операції, пов'язані з отриманням бюджетом коштів на умовах повернення, платності та строковості, в результаті яких виникають зобов'язання держави, Автономної Республіки Крим чи органів місцевого самоврядування перед кредиторами. І. Організація і принципи побудови бюджетної системи, її структура і взаємозв'язок між бюджетами в процесі забезпечення виконання єдиної загальнодержавної фінансово-бюджетної політики. К. Сукупність показників усіх бюджетів, що використовуються для аналізу і прогнозування економічного та соціального розвитку держави. Л. Регламентований законом порядок складання, розгляду та затвердження бюджетів, їх виконання І контролю за їх виконанням, а також затвердження звітів про виконання бюджетів, що входять до бюджетної системи України. Задачі Задача 6.1 На підставі наведених у табл. 6.3 даних: проаналізуйте видатки державного бюджету на державне управління за поточний та попередній роки» їх структуру, визначте відхилення, результати розрахунків запишіть у таблицю; побудуйте структурну діаграму за результатами дослідження складу видатків; складіть довідку про стан фінансування державного управління. Задача 6.2 На підставі даних табл. 6.4: проведіть необхідні розрахунки та заповніть відповідні графи таблиці; проаналізуйте структуру доходів державного бюджету та місцевих бюджетів; визначте частку місцевих бюджетів у доходах зведеного бюджету; зробіть висновки. Задача 6.3 Використовуючи дані табл. 6.5: проведіть необхідні розрахунки та заповніть відповідні графи представленої таблиці; проаналізуйте структуру видатків державного та місцевих бюджетів; визначте частку бюджетів нижчого рівня у складовихвидатків зведеного бюджету; зробіть висновки. Таблиця 6.3. Видатки державного бюджету на управління Показники Бюджет поточного року порівняно з бюджетом попереднього року Загальна сума видатків, %
Бюджет ПОТОЧНОГО року, млн грн Бюджет попереднього року, млн грн Номінальна зміна, млн грн Зміна, % Бюджет поточного року Бюджет попереднього року Відхилення
Всього видатків 33 170,0 31 154,6
Державне управління У тому числі: — функціонування законодавчої влади 2 968,0 141,5 2 649,5 136,6
— функціонування виконавчої влади 166,9 145,4
— утримання Президента України та його апарату 10,4 8,2
— утримання фінансових та фіскальних органів 1 204,8 824,3
— загальне планування — і статистичні служби 92,3 86,6
Інші видатки на загальнодержавне управління 1352,1 1 448,4
Таблиця 6.4. Доходи зведеного, державного та місцевих бюджетів України на звітний рік (скорочена форма), тис. грн. Доходи згідно з бюджетною класифікацією Зведений бюджет Державний бюджет
Разом Загальний фонд Спеціальний фонд Разом % до зведеного бюджету
Доходи згідно з бюджетною класифікацією Зведений бюджет Державний бюджет
Разом Загальний фонд Спеціальний фонд Разом % до зведеного бюджету
Доходи від власності та підприємницької діяльності
6 608221.2 1 204 873,8
Адміністративні збори та платежі, доходи від некомерцій-ного та побічного продажу
874 549,1 0,0
Надходження від штрафів та фінансових санкцій
164 640,0 0,0
Інші неподаткові надходження
413 551,3 7127 964,6
Доходи від операцій з капіталом
200 600,0 0,0
Надходження від продажу основного капіталу
40 600,0 0,0
Державний бюджет Місцеві бюджети
Загальний фонд Спеціальний фонд Разом % до зведеного бюджету Загальний фонд Спеціальний фонд
104 710,0
0,0
237 049,1
0,0
64 000,0
0,0
406 818,1
335 368,1
180 000,0
0,0
0,0
0,0
Доходи згідно з бюджетною класифікацією Зведений бюджет Державний бюджет
Разом Загальний фонд Спеціальний фонд Я 0 а а. % до зведеного бюджету
Надходження від продажу державних запасів товарів
50 000,0 0,0
Надходження від продажу землі та нематеріальних активів
200 000,0 0,0
Офіційні трансферти
0,0 51 700,0
Надходження від секретаріату ООН за український контингент
0,0 51 700,0
Цільові фонди
215 000,0 207 362,7
Разом доходів (без урахування міжбюджет-них трансфертів)
Офіційні трансферти від органів державного управління інших рівнів
0,0 0,0
Усього доходів
Державний бюджет Місцеві бюджети
Загальний фонд Спеціальний фонд Разом % до зведеного бюджету Загальний фонд Спеціальний фонд
0,0
0,0
180 000,0
0,0
0,0
0,0
0,0
137 692,7
137 692,7
6 988613,8
2 928116,0
Таблиця 6.5. Видатки зведеного, державного та місцевих бюджетів України на звітнин рік (скорочена форма), тис. грн. Видатки згідно з функціональною класифікацією Зведений бюджет Державний бюджет
Видатки згідно з функціональною класифікацією Зведений бюджет Державний бюджет
Разом Загальний фонд Спеціальний фонд Разом
Транспорт, дорожнє господарство, зв'язок, телекомунікації та інформатика 1 570 742,4
Інші послуги, пов'язані з економічною діяльністю 698 385,9
Заходи, пов'язані з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи та соціальним захистом населення 1 843 999,0
Охорона природного навколишнього середовища та ядерна безпека 139 701,0
Попередження та ліквідація надзвичайних ситуацій та наслідків стихійного лиха 199 586,4
Поповнення державних запасів і резервів 29 257,7
Обслуговування державного боргу 6 040 261,9
Цільові фонди 10 362,7
Видатки, не віднесені до основних груп 2 015 138,1
Разом видатки
Кошти, що підлягають передачі до бюджетів інших рівнів 5 278 100,2
Всього видатків
ТЕМА 7. ДОХОДИ І ВИДАТКИ ДЕРЖАВНОГО БЮДЖЕТУ 7.1. Державний бюджет України. Склад і структура його доходів та видатків. Бюджетна класифікація Бюджети всіх рівнів складають і виконують згідно з бюджетною класифікацією. Бюджетна класифікація — це єдина міжнародна система функціонального групування доходів і видатків бюджету за однорідними ознаками; вона забезпечує можливість порівнювати бюджетні дані різних бюджетів, дає змогу визначитись щодо характеру регулюючих дій держави за надходженням дохідних джерел і напрямами використання одержаних коштів1. Основою бюджетної класифікації доходів є джерела доходів, а основою класифікації видатків — цільове використання коштів. Дані групують також за галузевими та повідом-чими ознаками, що відображає як зобов'язання, так і розміри фінансування. Бюджетна класифікація складається з таких складових як класифікація: доходів бюджету; видатків бюджету; Доходи і видатки державного бюджету фінансування бюджету; державного боргу. Класифікація доходів бюджету така: а)податкові надходження, що передбачені податковим законодавством України: загальнодержавні та місцеві податки, збори та обов'язкові платежі; б)неподаткові надходження: доходи від власності та підприємницької діяльності; адміністративні збори та платежі;надходження від штрафів і фінансових санкцій; інші неподаткові надходження; в)доходи від операцій з капіталом; г)трансферти — кошти, що отримуються на безоплатній та безповоротній основі від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій. Класифікація видатків бюджету така: а)функціональна класифікація, що пов'язана з функціями держави, на виконання яких спрямовуються бюджетні кошти; б)економічна класифікація, що пов'язана з економічною характеристикою операцій, на проведення яких здійснюються видатки; виділяють поточні видатки і капітальні видатки (видатки розвитку); в) відомча класифікація за ознакою головного розпорядника бюджетних коштів; визначає перелік головних розпорядників бюджетних коштів. На її основі Державне казначейство України та місцеві фінансові органи ведуть реєстр усіх розпорядників бюджетних коштів; г)програмна класифікація видатків використовується під час формування бюджету за програмно-цільовою ознакою. Класифікація фінансування бюджету визначає джерела отримання фінансових ресурсів, необхідних для покриття дефіциту бюджету, а також напрями витрачання фінансових ресурсів, що утворюються в результаті перевищення доходів бюджету над його видатками, а саме: а)фінансування за типом кредитора — за категоріями кредиторів або власниками боргових зобов'язань; б)фінансування за типом боргового зобов'язання — за коштами, що використовуються для фінансування дефіциту або профіциту. Класифікація боргу систематизує інформацію про всі боргові зобов'язання держави, Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування за типом: а)кредитора; б)боргового зобов'язання. У цілому склад доходів та видатків Державного бюджету України можна подати в такому вигляді (табл. 7.1). Таблиця 7.1. Склад доходів та видатків державного бюджету СКЛАД ДОХОДІВ БЮДЖЕТУ СКЛАД ВИДАТКІВ БЮДЖЕТУ
1 2
. Податкові надходження, зних: 1. Непрямі податки (податки на споживання): — податок на додану вартість (ПДВ); — акцизний збір; — мито (ввізне та вивізне) 2. Прямі податки: — податок на прибуток підприємств; — прибутковий податок з громадян; — податки на власність; — земельний податок; — ресурсні платежі; — інші прямі податки. II. Неподаткові доходи: — надходження від зовнішньоекономічної діяльності; — рентна плата за нафту та природний газ, що видобувається в Україні; — доходи від приватизації державного майна та його реалізації; — внески до загальнодержавних цільових фондів; — адміністративні штрафи та інші фінансові санкції; — плата за ліцензії на певні види господарської діяльності; — кошти від реалізації майна, конфіскованого за рішенням суду; — відрахування від плати за транзит природного газу та нафти через територію України; — відрахування коштів із областей (вилучення коштів); — надходження від позик (внутрішніх та зовнішніх); — інші доходи, що встановлені законодавством України III. Доходи від операцій з капіталом IV. Трансферти І. Фінансування органів державної влади та управління: Функціонування гілок влади: — законодавча; — виконавча; — судова система; — державні податкові та митні органи; — національна безпека та правоохоронна діяльність, національна оборона. II. Видатки на народне господарство: — державні капітальні вкладення в різні галузі економіки, державні дотації; — фінансування житловокомунального господарства; — бюджетні інвестиції; —державні трансферти (субсидії, субвенції, дотації) конкретним суб'єктам осподарювання; — кошторисне фінансування бюджетних установ. III. Фінансування соціальнокультурної сфери: — охорона здоров'я; — освіта; вища освіта; — культура, мистецтво, ЗМІ; — наука, фундаментальні дослідження; — фізична культура та спорт; — соціальний захист та соціальне забезпечення IV, Державні цільові фонди V. Здійснення зовнішньоекономічної і зовнішньополітичної діяльності VI. Дотації, субвенції місцевим бюджетам VII. Утворення державних матеріальних і фінансових резервів VIII. Обслуговування внутрішнього і зовнішнього державних боргів IX. Охорона навколишнього середовища X. Інші видатки
Основні показники Державного бюджету України (доходи, видатки, дефіцит) за 1999—2005 рр. відображено у табл. 7.2. 7.2. Склад і структура доходів Державного бюджету України Державні доходи — це грошові відносини, які складаються між державою та юридичними і фізичними особами у процесі відчуження й акумуляції частки вартості ВВП у загаль недержавному фонді з метою їх подальшого використання, тобто для здійснення державою своїх функцій. Таблиця 7.2. Основні показники Державного бюджету України за 1999—2005 рр., млрд. грн. Показники Державного бюджету 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005
Склад доходів державного бюджету визначається Бюджетним кодексом України та законом України про державний бюджет на відповідний рік. До доходів загального фонду державного бюджету відносять доходи, які використовуються для забезпечення фінансовими ресурсами загальних видатків й не спрямовані на конкретну мету. Доходи спеціального фонду Державного бюджету використовуються лише для фінансування конкретних цілей. Доходи державного бюджету класифікують за такими ознаками: 1) за джерелами формування: доходи, отримані від розподілу додаткової вартості (НД); доходи, які входять до складу фонду (частка амортизаційних відрахувань); доходи від реалізації національного багатства. 2) за соціально-економічними ознаками. доходи від господарської діяльності; доходи від використання природних ресурсів; доходи від зовнішньоекономічної діяльності; доходи від банківської діяльності; доходи від реалізації дорогоцінних металів з Державного фонду дорогоцінних металів та дорогоцінних каменів; державне мито; мито; внески та інші неподаткові доходи; доходи від приватизації; доходи від громадян та ін. З урахуванням юридичного та економічного аспектів розподілу доходів між ланками бюджетної системи усі вони поділяються на закріплені та регулюючі. У державному бюджеті є тільки закріплені доходи, у місцевих — і закріплені, і регулюючі. Закріплені доходи — це кошти, які за постійно чинними нормативними актами віднесені до бюджетів відповідних рівнів на невизначений час, у розмірі територіального надходження повністю або у твердо фіксованому розмірі. Закріплені доходи утворюють основу дохідної бази кожного бюджету. Регулюючі доходи — це доходи, надходження яких у бюджети нижчого рівня визначаються щорічно Верховною Радою України та які передбачені в законі про державний бюджет на поточний рік і перерозподіляються між різними ланками бюджетної системи. 3) за методами залучення коштів: податкові надходження (податки, збори та обов'язкові платежі); неподаткові надходження (доходи від власності та під приємницької діяльності, надходження від штрафів та ін); доходи від операцій з капіталом (надходження коштів від реалізації безхазяйного майна, майна, що за правом спадкоємця перейшло у власність держави, та скарбів); офіційні трансферти (субвенції, дотації, субсидії); 4)за умовами повернення: зворотні доходи — розміщення державних позик; незворотні доходи — платежі та відрахування юридичних і фізичних осіб. 5)за рівнем централізації: децентралізовані — доходи, що використовуються за місцем творення; централізовані — доходи, що концентруються у державному бюджеті та інших цільових централізованих фондах грошових коштів. 6)за надходженням від форми власності: доходи від державної форми власності; доходи від Інших форм власності. Склад і структура доходів бюджету характеризують фінансову політику та фінансовий стан держави. Дані про бюджет України (за вирахуванням фондів цільового призначення) наведено в додатку "Б". Як видно з них, структура доходів бюджету досить швидко змінюється, що пояснюється постійними перетвореннями і змінами в податковій системі України і неподаткових надходженнях до бюджету. Починаючи з 1992 р. бюджет формується головним чином за рахунок податкових надходжень. Серед окремих податків у формуванні доходів бюджету особлива роль належить податку на додану вартість і податку на прибуток (доходи) підприємств, які разом забезпечують значну суму надходжень до бюджету (1992 р. — 69,4 %, 2002 р. — 37,2 %). У 1993 р. порівняно з 1992 р. у доходах бюджету знизилась частка податку з доходів фізичних осіб (1992 р. — 13,6 %, 1993 р. — 6,1 %), що зумовлено зменшенням фонду заробітної плати, але зараз ситуація стабілізується й очікується подальше поступове зростання надходжень. Так, у 2001 р. частка податку з доходів фізичних осіб становила 16,3 % і вперше перевищила відповідний показник податку на прибуток (15,4 %), у 2002 р. — 17,6 %, у 2003 р. — 24,9 % загальної суми податкових надходжень (табл. 7.1). Роль зазначених податків у ВВП показана на рис. 7.1. Неподаткові надходження становлять значний відсоток у доходах бюджету (20—ЗО %). Така роль неподаткових надходжень пояснюється спробою держави вирішити фіскальні проблеми в умовах фінансової кризи не за рахунок збільшення податків, а за рахунок введення нових неподаткових зборів і платежів. В умовах стабільної економіки неподаткові надходження не мають великого значення і становлять не більше 5 % доходів бюджету. Склад неподаткових надходжень (доходів бюджету), на відміну від податкових, є досить широким. Неподаткові надходження можна поділити на кілька груп. Зокрема це доходи від власності та підприємницької діяльності; адміністративні збори і платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу; надходження штрафів та фінансових санкцій; інші неподаткові надходження (табл. 7.3). Доходи від операцій з капіталом — доходи бюджету у вигляді надходжень від продажу основного капіталу, державних запасів товарів, землі та нематеріальних активів. Трансферти — це кошти, одержані від інших органів державної влади, органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі.
Рис. 7.1. Роль основних податків у ВВП (1992—2003 рр.) Таблиця 7.3. Групування неподаткових надходжень № з/п Групи неподаткових надходжень Зміст неподаткових надходжень
1 Доходи від власності та підприємницької діяльності Надходження від перевищення валових доходів над видатками Національного банку України. Надходження від грошово-речових лотерей. Дивіденди (дохід), нараховані на акції (частки, паї) господарських товариств. Рентна плата тощо
2 Адміністративні збори і платежі, доходи від неко-мерційного та по-бічного продажу Плата за надання послуг службою дозвільної системи органів внутрішніх справ. Плата за утримання дітей у школах -інтернатах. Державне мито. Митні збори тощо
3 Надходження від штрафів та фінансових санкцій Адміністративні штрафи та санкції. Суми, стягнені з винних осіб, за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації. Надходження від штрафних санкцій за порушення правил пожежної безпеки та ін.
4 Інші неподаткові надходження Надходження коштів від реалізації конфіскованого митними, правоохоронними та іншими уповноваженими органами майна і валюти. Надходження сум кредиторської та депонентської заборгованості підприємств, щодо яких минув строк позовної давності, та ш.
Склад доходів Державного бюджету України.
Рис. 7.2. Склад доходів Державного бюджету України 7.3. Склад і структура видатків Державного бюджету України. Регулювання бюджетних видатків Видатки бюджету — це кошти, які спрямовуються на здійснення програм, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів на погашення основної суми боргу та повернення надмірно сплачених до бюджету сум. Витрати бюджету — це видатки бюджету та кошти, які видані на погашення основної суми боргу. Видаткову частину Державного бюджету (як і дохідну) поділяють на дві складові: видатки загального фонду та видатки спеціального фонду. Видатки спеціального фонду фінансують за рахунок цільових фондів, які виділені під конкретну мету. Видатки загального фонду фінансуються за рахунок доходів загального фонду бюджету та не мають конкретних (закріплених) джерел фінансування. Фінансування державних видатків — це плановий, цільовий, безповоротний відпуск коштів для забезпечення виконання загальнодержавних функцій (управління, оборона, безпека та ін), утримання соціально-культурної сфери, забезпечення соціальних гарантій та обов'язків держави, які здійснюються на основі режиму економії при постійному контролі. Повними суб'єктами фінансування є державні органи, підприємства, установи й організації державної та комунальної форм власності. За бюджетною класифікацією видаткова частина бюджету має: а)функціональну класифікацію; б)економічну класифікацію; в)відомчу класифікацію; г)програмну класифікацію. Розподіл видатків за економічною характеристикою, з погляду впливу державних видатків на рух суспільного продукту і процес розширеного відтворення, базується на визначенні поточних видатків і капітальних видатків {видатків розвитку), а також кредитування за вирахуванням погашень, склад яких визначається Міністерством фінансів України. Поточні витрати — це видатки бюджету на фінансування підприємств, установ, організацій і органів, визначені на початок бюджетного року, а також на фінансування соціального захисту населення, а саме: державне споживання (купівля товарів та послуг); виплати (перекази) населенню (трансферти); перекази за кордон; державні субсидії; Капітальні витрати — це видатки бюджету на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності держави, а саме: капітальні вкладення (включаючи субсидії приватному сектору і перекази за кордон на капіталовкладення та ін). Кожна група цих видатків по-різному впливає на процес відтворення. У розвинутих країнах основну частину державних видатків становлять купівля товарів, оплата послуг та трансферти населенню. Сучасна промислово розвинута держава є величезним споживачем, за участю якого реалізується понад 20 % сукупного суспільного продукту. Вона купує потрібні їй товари та послуги приватного сектору, якому необхідно перетворити капітал з товарної форми у грошову. У цьому русі реалізується як авансовий капітал, так і додаткова вартість. Таким чином держава сприяє реалізації сукупного продукту та розширенню ринку збуту. Державне споживання поділяють на військове та цивільне. Цивільне споживання пов'язане з потребами поточного утримання адміністративних будівель, шкіл, лікарень, наукових установ, тобто соціальної інфраструктури. Другою за обсягом групою видатків є грошові перекази населенню (трансферти) заробітної плати, пенсій, допомоги. Значна їх частина пов'язана з виплатою пенсій та допомоги із соціального страхування з метою підтримання на певному рівні платоспроможного попиту тієї частини населення, яка за віком або станом здоров'я є непрацездатною. Ці витрати держави сприяють реалізації сукупного суспільного продукту. Перекази іншим державам пов'язані головним чином з переказуванням державного капіталу урядовим установам за кордон, платежами за зовнішніми позиками (або наданням кредитів), переказами грошей міжнародним організаціям, видатками на утримання військових баз на іноземних територіях. Державні субсидії як безоплатний переказ грошових коштів приватному сектору можуть спрямовуватися на покриття збитків, але головна їхня маса використовується для підвищення норми нагромадження. Державні інвестиції посідають особливе місце. Вони становлять досить значну частину загального обсягу державних витрат, зокрема в Японії і країнах Західної Європи. Фінансова політика цих держав у галузі державних інвестицій, а також субсидій і переказів за кордон для капіталовкладень безпосередньо впливає на розширене відтворення, підвищення норми нагромадження. Співвідношення між окремими частинами видатків визначається об'єктивними факторами розвитку суспільства, що пов'язані з сучасним етапом НТР, структурними зрушеннями в економіці, політичними й економічними умовами, які склались у тій чи іншій країні. Функціональна структура видатків побудована згідно з основними функціями держави. Функції, які виконує держава, можна поділити на чотири групи. До першої групи відносять державні видатки на послуги загального значення: державне управління, судову владу, міжнародну діяльність, фундаментальні дослідження та сприяння науково-технічному прогресу, національну оборону, правоохоронну діяльність та безпеку держави. До другої групи видатків відносять видатки на суспільні та соціальні послуги, які надаються суспільству та безпосередньо громадянам (освіта, охорона здоров'я, соціальний захист та соціальне забезпечення, засоби масової інформації, фізкультура та спорт тощо). До третьої групи видатків відносять видатки, спрямовані на державні послуги, які пов'язані з економічною діяльністю, а також видатки на регулювання та збільшення ефективності господарської діяльності. В цих розділах відображено завдання держави, пов'язані з економічним розвитком, створенням нових робочих місць, організацією роботи транспорту, охороною навколишнього середовища. До четвертої групи видатків відносять видатки на обслуговування внутрішнього та зовнішнього боргу, видатки з цільових фондів, видатки з резервних фондів, видатки на проведення виборів та референдумів. Відомча класифікація видатків бюджету визначає перелік головних розпорядників бюджетних коштів. На її основі Державне казначейство України та місцеві фінансові органи ведуть реєстр усіх розпорядників бюджетних коштів. Програмна класифікація видатків бюджету використовується при формуванні бюджету за програмно-цільовим методом. На формування видатків бюджету в Україні в сучасних умовах впливають такі фактори. Економічна криза, яка сприяє зростанню видатків на соціальний захист населення, на фінансову підтримку держав ного сектору від банкрутства та ін. Зростання монетизованого державного боргу, який визначає зростання видатків на покриття державного боргу, витіснення інвестицій зі сфери виробництва. Зростання немонетизованого державного боргу що тягне за собою виділення коштів на покриття заборгованості, яка склалася у попередні роки із заробітної плати робітників бюджетних установ, стипендій та інших соціальних виплат. Дефіцит бюджетів усіх рівнів. Залучення зовнішніх ресурсів для покриття бюджетногодефіциту призводить до зростання платежів за відсотками. З позиції використання централізованих у державному бюджеті коштів його видатки можна умовно поділити на дві групи — державне споживання та бюджетне фінансування юридичних і фізичних осіб. Державне споживання — це видатки на утримання державного апарату: управлінського, правоохоронного, судового, армії тощо. Формування доходів бюджету в цій частині є платою з боку суспільства державі за послуги, що надаються нею у сфері управління країною та забезпечення її обороноздатності та правопорядку. Бюджетне фінансування відображає процес перерозподілу доходів у суспільстві. Якщо видатки бюджету в частині державного споживання відшкодовуються суспільству у вигляді відповідних послуг з бюджету держави, то бюджетне фінансування є, по суті, або поверненням суспільству, або суспільним споживанням частини централізованого у бюджеті ВВП. Бюджетне фінансування видатків відображається у формуванні вторинних, а в окремих випадках і первинних доходів юридичних і фізичних осіб. Воно може мати прямий і непрямий (опосередкований) характер. Прямий характер має формування доходів конкретних отримувачів бюджетних асигнувань: розпорядників бюджетних коштів; опосередкований характер — споживачів суспільних благ, які забезпечуються за рахунок бюджету. Бюджетне фінансування здійснюється в таких формах: бюджетні інвестиції, державні трансферти, бюджетні кредити, кошторисне фінансування. Бюджетні інвестиції можуть здійснюватись у різних формах. Основною формою є фінансування капітальних вкладень. Виділення коштів може мати форму проектного фінансування конкретного інвестиційного проекту. Бюджетні інвестиції можуть спрямовуватися також на придбання частки акцій акціонерних товариств. Державні трансферти — це цільове, безповоротне та безоплатне (нееквівалентне) виділення коштів з бюджету конкретним суб'єктам у вигляді державних субсидій, субвенцій і дотацій. Субсидії можуть виділятись юридичним та фізичним особам і мають форму фінансової допомоги чи відшкодування втрат доходів (житлові субсидії в Україні малозабезпеченим громадянам на оплату житлово-комунальних послуг). У країнах з розвинутою ринковою економікою поширені субсидії виробникам сільськогосподарської продукції на відшкодування втрат доходів у зв'язку з підтриманням доступного рівня Цін на продукти харчування. Субвенції та дотації надаються юридичним особам. Субвенції є різновидом цільових субсидій, які передбачають спільну участь отримувача і бюджету у фінансуванні певних витрат. Державні дотації видають на покриття збитків підприємств, але у тому разі, коли вони викликані незалежними від підприємств причинами. Бюджетні кредити — це надання коштів з бюджету суб'єктам підприємницької діяльності на поворотній основі, що взагалі не властиве бюджетним відносинам. На відміну від банківських кредитів вони видаються на більш пільгових умовах та за нижчими процентними ставками. Кошторисне фінансування означає виділення коштів з бюджету на основі спеціального планового документа — кошторису. Воно охоплює такі напрями видатків, як соціальна сфера, фундаментальні дослідження, оборона, управління. З погляду бюджетних установ воно є формою цільового, безповоротного і безоплатного фінансування. Працівники цих установ отримують на цій основі свої первинні доходи. З позицій споживачів суспільних послуг у соціальній сфері це так звані безплатні послуги, що характеризують вторинні доходи користувачів такими послугами. Формування бюджетних видатків починається на стадії планування, за основу береться очікуване виконання бюджету за видатками за попередній період. Для складання розрахунків видатків бюджету Міністерство фінансів України направляє міністерствам і відомствам форми та вказівки щодо складання фінансових планів і кошторисів та їх подання для складання балансу бюджету за збільшеними показниками, проектів зведених фінансових планів і кошторисів, що й стає проектом бюджету, який з необхідними розрахунками подається Кабінетові Міністрів України, а після розгляду й уточнень виноситься на розгляд спочатку постійних комісій» а потім і Верховної Ради України. Регулювання бюджетних видатків набуває конкретного втілення в цільовому спрямуванні бюджетних коштів. Найважливішим принципом планування бюджетних видатків є додержання пропозицій розподілу коштів з урахуванням реальної необхідності їх. Плануючи бюджетні витрати, держава (або регіон) керує всім бюджетним процесом. Планують видатки відповідно до бюджетної класифікації групування видатків і доходів за галузями та видами витрат. Така класифікація має бути науково обґрунтованою, що є запорукою оптимального складання усіх бюджетів. Структуру видатків бюджету України наведено в додатку В. З неї видно, що найбільшу частку у зведеному бюджеті України займають соціальні видатки (на соціальний захист населення, соціальне забезпечення та соціальну сферу): у 1999 р. — 49,6%, у 2000 р. — 45,7, у 2001 р. — 49,6, у 2002 р. — 55,7%. У цілому видатки, пов'язані з економічною та соціальною функціями держави, є домінуючими. У 1999 р. у зведеному бюджеті вони досягали 73,8 %, а в державному — 58,1 %, у 2000 р. відповідно — 67,0 і 53,6 %, у 2001 р. — 67,9 і 51,3, у 2002 р. — 70,7 і 56,6%. Водночас характерною ознакою динаміки структури видатків на економічну діяльність є зниження їхньої частки як у зведеному, так і в державному бюджеті. При фінансуванні соціального захисту важливо встановити правильне співвідношення між видатками бюджету на соціальні цілі та на економічну діяльність. Спрямування коштів в економіку створює передумови для зростання ВВП, а відтак, з одного боку, збільшує можливості бюджету у фінансуванні соціальних заходів, а з іншого — знижує напруження у розподілі бюджетних коштів, оскільки зменшує потребу в самому соціальному захисті. У цілому система видатків бюджету повинна забезпечувати надійне функціонування держави і сприяти економічному зростанню, що досягається за рахунок раціональної структури видатків. ПРАКТИКУМ План семінарського заняття Державний бюджет України. Бюджетна класифікація. Склад і структура доходів Державного бюджету України. Склад і структура видатків Державного бюджету України. Регулювання бюджетних видатків. Теми рефератів Роль державного бюджету у впровадженні в Україні інноваційної моделі соціально-економічного розвитку. Видатки бюджету на соціальний захист населення. 3. Порівняльний аналіз доходів і видатків державного бюджету за два роки. Контрольні запитання та завдання Визначте сутність поняття "доходи бюджету". Як класифікують доходи бюджету? Як розподіляються доходи бюджету від операцій з капіталом? Визначте сутність поняття "видатки державного бюджету". Які економічні відносини виражають видатки? Охарактеризуйте систему видатків бюджету. У чому полягає суть функціональної класифікації видатків бюджету? Охарактеризуйте економічну класифікацію видатків, її призначення. Дайте визначення відомчої та програмної класифікацій видатків. Які принципи покладено в основу розподілу видатків між бюджетами? Який склад соціальних видатків бюджету. Охарактеризуйте форми бюджетного фінансування. Які є види кошторисів? Які показники характеризують стан бюджету як фінансового плану? Визначте основні види податкових надходжень. Назвіть основні види неподаткових надходжень Тести 1.Структура доходів бюджету України включає: податкові та неподаткові надходження; доходи від операцій з капіталом; офіційні трансферти; державні цільові фонди; усі відповіді правильні. 2.За порядком та умовами зарахування у бюджети доходи поділяють на: 1) зовнішні та внутрішні; власні та позичкові; закріплені та регулюючі. 3.Видатки бюджету — це витрати: що виникають за умов виконання державою своїх обозв'язків; які спрямовані на капітальні вкладення; 3) які передбачають поворотність і платність. 4.Видатки бюджету класифікують за такими ознаками: функціями; економічною характеристикою операцій; головним розпорядником бюджетних коштів; бюджетними програмами; всі відповіді правильні. 5.Функціональна класифікація означає склад видатків за: галузями економіки; розпорядниками коштів; завданнями, з виконанням яких пов'язані видатки. 6.Відповідно до економічної класифікації видатки є: внутрішні та зовнішні; поточні та капітальні. всі відповіді правильні; 7.Поточні бюджетні видатки — це: фінансування інвестиційної діяльності фінансування органів державної влади, бюджетних установ; фінансування інноваційної діяльності. 8.Структура бюджетної класифікації в Україні розробляється: Верховною Радою; Кабінетом Міністрів; Міністерством фінансів; Національним банком. 9.Відомча структура видатків бюджетної класифікації будується відповідно до: основних економічних ознак; головних розпорядників коштів; основних функцій держави. 10.Економічна структура видатків бюджетної класифікації будується відповідно до: основних економічних характеристик операцій, при проведенні яких здійснюються видатки; головних розпорядників коштів; основних державних програм. 11.Захищені статті бюджету — це: статті видатків, що закріплені за певними доходами; статті видатків, що не підлягають скороченню через не виконання дохідної частини бюджету. 12.Секвестр бюджету застосовується для: міжбюджетного регулювання; бюджетного контролю; зменшення видатків у процесі виконання бюджету. 13.Бюджетна класифікація — це групування за однорідними ознаками: тільки доходів бюджету; тільки видатків бюджету; доходів, видатків, фінансування бюджету, боргу; усі відповіді правильні. 14.Тільки закріплені доходи має: державний бюджет; місцевий бюджет. 15.Бюджет має такі складові: загальний фонд; спеціальний фонд; резервний фонд; додатковий фонд; всі відповіді правильні. Задачі Задача 7.1 На підставі даних про державний бюджет країни за попередній та поточний роки, наведених у табл. 7.4: розрахуйте відносні показники, які дають можливість визначити частку кожної статті' доходів і видатків бюджету в загальній сумі доходів і видатків. Результати запишіть у таблицю; зробіть висновки про структурні зрушення у складі доходів і видатків бюджету і найбільш вагомих статтях дохідної та видаткової частин державного бюджету в абсолютних та відносних величинах; для ілюстрації структури та структурних зрушень побудуйте секторні діаграми. Задача 7.2 Використовуючи дані табл. 7.5 про заплановані показники доходів державного бюджету країни за поточний і попередній роки: розрахуйте загальну суму запланованих доходів бюджету; визначте структуру доходів бюджету в кожному періоді, порівняйте їх, результати розрахунків запишіть у таблицю; зробіть висновки про інтенсивність зміни показників у часі. Задача 7.3 На підставі наведених у табл. 7.6 даних про видатки державного бюджету у звітному році: розрахуйте загальну суму видатків; визначте рівень виконання бюджету у видатковій частині, структуру видатків; зробіть висновки. Таблиця 7.4. Відомості про державний бюджет країни Показник Попередній рік Поточний рік Відхилення
млн грн У % до загальної суми доходів (видатків) млн грн У % до загальної суми доходів (видатків) млн грн У % до загальної суми доходів (видатків)
1 2 3 4 5 6 7
Доходи
Податкові надходження 21 958,0
28 934,8
У тому числі: — податок на прибуток підприємств 6 163,1
8 161,9
— прибутковий податок з громадян
— податок на додану вартість 10 348,4
13471,2
— акцизний збір 2 383,2
3 887,5
інші платежі 3 063,3
3414,2
Неподаткові надходження 14 244,0
12 624,7
Цільові фонди 426,3
189,1
Інші 570,7
776,4
Видатки
Промисловість, енергетика та будівництво 2 866,5
2 468,4
Сільське господарство, лісове господарство, рибальство та мисливство 1058,7
1367,6
Транспорт, дорожнє господарство, зв'язок, телекомунікації та інформатика 600,8
1 120,6
Житлово-комунальне господарство 1,6
51,4
Соціально-культурні заходи 9 256,1
14 269,9
Охорона навколишнього природного середовища та ядерна безпека 115,7
527,8
Національна оборона 3 038,9
3 536,4
Державне управління 2 968,0
6 872,3
Громадський порядок, безпека та судова влада 3 981,0
4 676,6
Інші видатки 9 282,7
639,1
Таблиця 7.5. Відомості про плани доходів державного бюджету країни Доходи План попереднього року План поточного року Відхилення, %
Загальний фонд, млн грн Спеціальний фонд, млн грн Разом загальний та спецільний фонди, млн грн % до суми доходів Загальний фонд, млн грн Спеціальний фонд, млн грн Разом загальний та спеціальний фонди, млн грн % до суми доходів
1 2 3 4 5 б 7 8 9 10
Податкові надходження 23 043 480
28 172 1402
У тому числі: — податок на прибуток підприємств 6 469 0
10 043 170
— збори за використання природних ресурсів 289 369
271 362
— податок на додану вартість 11629 0
12 888 0
— акцизний збір з вироблених в Україні товарів 2 140 0
2 131 412
— акцизний збір з ввезених на територію України товарів 595 0
384 291
— ліцензії на підприємницьку та професійну діяльність 151 0
239 0
— ввізне мито 1580 0
2 006 43
Неподаткові надходження 1 886 7 882
5 496 6 293
Доходи від операцій з капіталом 111 0
116 621
Офіційні трасферти 0 52
0 77
Цільові фонди 215 70
0 121
Разом доходів
Таблиця 7.6. Відомості про видатки державного бюджету країни Показники Звітний рік
Річний план (загальний і спеціальний [юнди разом) млн грн Виконано (загальний і спеціальний фонди разом), млн грн Рівень виконання до річного плану, % У % до загальної суми видатків
1 2 3 4 5
Державне управління 2470,5 2571,5
Судова влада 195,2 199,0
Міжнародна діяльність 721,1 639,7
Фундаментальні дослідження та сприяння науково-технічному прогресу 638,5 701,8
Національна оборона 2406,1 2290,7
Правоохоронна діяльність і гарантування безпеки держави 2525,4 2534,5
Освіта 2910,2 2697,0
Охорона здоров'я 779,7 710,3
Соціальний захист і соціальне забезпечення 3771,4 3669,4
Житлово-комунальне господарство 2,3 2,4
Культура і мистецтво 150,6 132,8
Засоби масової інформації 157,0 154,7
Фізична культура і спорт 113,6 110,3
Промисловість і енергетика 2279,1 2269,6
Паливно-енергетичний комплекс 1913,0 1912,9
Будівництво 439,0 370,5
Сільське, лісове господарство, рибальство і мисливство 635,0 528,9
Транспорт, дорожнє господарство, зв'язок, телекомунікації та інформатика 730,8 640,7
Інші послуги, пов'язані з економічною діяльністю 471,7 414,1
Заходи, пов'язані з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи та соціальним захистом населення 1812,9 1810,6
Охорона навколишнього природного середовища 119,0 119,2
Попередження і ліквідація надзвичайних ситуацій та наслідків стихійного лиха 121,8 111,4
Поповнення державних запасів та резервів 28,7 414,8
Обслуговування державного боргу 5861,4 4568,8
Обслуговування внутрішнього державного боргу 1854,0 1661,4
Обслуговування зовнішнього державного боргу 4007,4 2907,5
Цільові фонди 2093,1 2114,5
Інші видатки 638,1 493,9
У тому числі резервний фонд Кабінету Міністрів 240,0 237,3
Разом видатків
Міжбюджетні трансферти 4099,4 4415,5
У тому числі дотації місцевим бюджетам 3993,2 4123,3
Разом, видатків
ТЕМА 8. ПОДАТКИ ТА ПОДАТКОВА СИСТЕМА 8.1. Економічна сутність і функції податків Податки — це економічні відносини, які виникають між державою і юридичними та фізичними особами з приводу примусового відчуження нею частини новоствореної вартості в грошовій формі, її вилучення і перерозподілу для фінансування державних видатків. Вони є вихідною категорією фінансів, економічною базою функціонування держави і найважливішою фінансовою формою регулювання ринкових відносин. Це — обов'язковий елемент економічної системи держави незалежно від того, яку модель економічного розвитку вона обирає, які політичні сили перебувають при владі. Податки — це головний фінансовий метод мобілізації державних доходів. Вони становлять від 80 до 97 % дохідної частини державного бюджету. Під податком і збором (обов'язковим платежем) до бюджетів та до державних цільових фондів слід розуміти обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснюваний платниками у порядку і на умовах, що визначаються законами України про оподаткування. Податки не єдина форма акумуляції грошових коштів бюджетом та іншими державними фондами. Риси податків притаманні обов'язковим платежам: податкові платежі — це обов'язкові збори, які стягуються з платників за умови конкретного еквівалентного обміну між державою та платником (плата за воду, землю); відрахування, внески ~ це обов'язкові збори з юридичних та фізичних осіб, яким притаманні ознаки цільового призначення. Основними характерними особливостями податку порівняно з обов'язковими платежами є такі: справляється на умовах безповоротності. Повернення податку можливе тільки в разі його переплати або тоді, коли законодавством передбачені пільги щодо цього податку; має односторонній характер встановлення. Оскільки податок сплачується з метою покриття суспільних потреб, які в основному відокремлені від індивідуальних потреб конкрет ного платника, то він є індивідуально безповоротним. Сплата податку не породжує зустрічного зобов'язання держави вчи няти будь-які дії на користь конкретного платника; може бути сплачений лише до бюджету, а не до іншого грошового централізованого або децентралізованого фонду; не має цільового призначення; є виключно атрибутом держави і базується на актах вищої юридичної сили. Отже, податки — це обов'язкові платежі, які законодавчо встановлюються державою, сплачуються юридичними та фізичними особами в процесі перерозподілу частини вартості валового внутрішнього продукту й акумулюються в централізованих грошових фондах для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій. За сутністю податки виконують дві функції: фіскальну і розподільчо-регулюючу. За допомогою фіскальної функції податків формуються фінансові ресурси держави. Податки є основним джерелом доходів бюджетів різних рівнів. Фіскальна функція податків створює об'єктивні передумови для державного втручання в економічні процеси, що відбуваються в суспільстві, тобто зумовлює розподільчо-регулюючу функцію. Розподільчо-регулююча функція полягає в тому, що за допомогою податків відбувається перерозподіл вартості національного доходу між державою та ЇЇ суб'єктами, і через елементи податку (об'єкт, суб'єкт оподаткування, ставка податку, податкові пільги тощо) держава в змозі регулювати вартісні пропорції такого розподілу. Змінюючи пропорції функціонування ресурсів в економіці, оподаткування суттєво впливає на процес виробництва, нагромадження капіталу, інвестування, платоспроможний попит і пропозицію. 8.2. Елементи податку, їх характеристика Для пізнання природи податку необхідно чітко визначити основні елементи, які зумовлюють внутрішній зміст цього поняття. До основних елементів податку відносять такі. 1.Суб'єкт оподаткування, або платник податків, — фізична або юридична особа, на яку законом покладено обов'язок платити податок. Носій податку — фізична чи юридична особа, що у кінцевому підсумку здійснює витрати зі сплати податку. Суб'єкт оподаткування, чи платник, не завжди є дійсним його носієм, оскільки іноді податок перекладається на інших осіб, наприклад, щодо обкладення митом якого-небудь товару зрозуміло, що воно буде перекладене на споживачів шляхом надбавки до ціни. Якщо суб'єкт оподаткування може перекласти свій податок на іншого, то він уже не є носієм податку. 2.Об'єкт оподаткування — явище, предмет чи процес, внаслідок наявності яких сплачується податок, тобто те, що обкладається податком (дохід, майно тощо). Часто і сама на зва податку випливає з об'єкта, наприклад; поземельний, прибутковий та ін. Є два підходи до оцінки об'єкта: кількісний і натуральний; грошовий. Джерело сплати податку — дохід суб'єкта (прибуток, заробітна плата, відсоток, рента), з якого сплачується пода ток. За деякими податками об'єкт і джерело збігаються. База оподаткування — законодавчо закріплена частина доходів чи майна платника податків (за вирахуванням пільг), яка враховується при розрахунку суми податку, тобто сума, з якої стягується податок. Ставка податку — розмір податку на одиницю обкладання; якщо виражена у відсотках, то називається квота. Залежно від побудови податків розрізняють тверді й часткові ставки. Тверді ставки встановлюються в грошовому вираженні на одиницю об'єкта. Часткові ставки виражають у визначених частках об'єкта обкладання. Часткові ставки є таких видів: Пропорційні — діють в однаковому відсотковому відношенні до об'єкта оподаткування без урахування диференціації його величини. Прогресивні —при збільшенні об'єкта оподаткування збільшується ставка податку. Якщо темпи зростання ставки податку відповідають темпу зростання об'єкта оподаткування, то це проста прогресія. Якщо темпи зростання ставки податку випереджують темпи зростання об'єкта оподаткування, то це складна прогресія (шкала ставок). Регресивні — при збільшенні об'єкта оподаткування зменшується ставка податку. Загалом видно, що прогресивні податки — це податки, тягар яких найбільше давить на осіб з великими доходами, регресивні податки найбільш важко вдаряють по фізичних і юридичних особах з незначними доходами. Сфера дії податку — сукупність носіїв податку, на яких у кінцевому підсумку лягає його тягар. Масштаб оподатковування — одиниця, яка береться в основу виміру об'єкта оподаткування; у промисловому податку масштабом може бути оборот підприємства чи його прибуток, його капітал, кількість робітників і верстатів, величинаприміщення, плата за нього і т. ін. Одиниця обкладання.— одиниця виміру об'єкта (з прибуткового податку — грошова одиниця країни, з земельного податку — гектар, акр і т. ін.). Різниця між масштабом і оди ницею обкладання полягає в тому, що в масштабі одиниця береться як принцип, а в одиниці обкладання — як міра. Податковий оклад — сума податку, що сплачується су б'єктом з одного об'єкта. Податкові пільги —законодавчо закріплений перелік умов, за наявності яких платник податку зменшує податкові зобов'язання (податкова соціальна пільга, знижки, відраху вання та ін.). Податковий період — термін, протягом якого завер шується процес формування податкової бази, остаточно визначається розмір податкового зобов'язання. 8.3. Податкова система і податкова політика держави Податкова система — це сукупність встановлених у країні податків, зборів та інших обов'язкових платежів до бюджету і державних цільових фондів; принципів, форм і методів їх установлення, зміни чи скасування; дій, які забезпечують їх сплату, контроль і відповідальність за порушення податкового законодавства. Нині система оподаткування в Україні визначається Законом України "Про систему оподаткування", який був викладений у новій редакції Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про систему оподаткування України" від 18 лютого 1997 р. № 77/97-ВР. У цьому Законі визначаються основи та принципи формування системи оподаткування в Україні, встановлено перелік загальнодержавних та місцевих податків, зборів та інших обов'язкових платежів, а також визначено права та обов'язки платників податків. Ставки, механізм стягнення податків, зборів та обов'язкових платежів, за винятком мита, а також пільги в оподаткуванні не можуть бути встановлені та змінені іншими законами України, крім законів з питань оподаткування. Перелік загальнодержавних податків, зборів та обов'язкових платежів подано в ст. 14 згаданого вище Закону: Податок на додану вартість. Акцизний збір. Податок на прибуток підприємств. Податок з доходів фізичних осіб. Мито. Державне мито. Податок на нерухоме майно (нерухомість). Плата (податок) на землю. Рентні платежі. Податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів. Податок на промисел. Збір на геологорозвідувальні роботи, які виконуються за рахунок державного бюджету. Збір на спеціальне використання природних ресурсів. Збір за забруднення навколишнього середовища. Збір на обов'язкове соціальне страхування (на випадок тимчасової втрати працездатності, на випадок безробіття, від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань). Внески на обов'язкове державне пенсійне страхування. Плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності. Фіксований сільськогосподарський податок. Збір на розвиток виноградарства, садівництва та хмелярства. Єдиний збір, що справляють у пунктах пропуску черездержавний кордон України. Збір за використання радіочастотного ресурсу України. Збори до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (початковий регулярний, спеціальний). Збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію. Загальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі) встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території України. Перелік місцевих податків, зборів та обов'язкових платежів визначається ст. 15 цього ж Закону. До них належать два податки. Податок з реклами. Комунальний податок. Також стягуються такі місцеві збори та обов'язкові платежі: Збір на паркування автотранспорту. Ринковий збір. Збір за видачу ордера на квартиру. Збір за право використання місцевої символіки. Збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей. Збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг. Збір з власників собак. Місцеві податки і збори (обов'язкові платежі), механізм справляння та порядок їх сплати встановлюються сільськими, селищними, міськими радами відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, установлених законами України. Проблема побудови ефективної податкової системи — одна з найбільш актуальних у процесі становлення в Україні ринкових відносин та інтегрування української економіки у світовий ринок. її слід вирішувати шляхом вивчення, аналізу і творчого осмислення як наявної в Україні законодавчої бази, так і набутого у світі досвіду у сфері оподаткування. Чинному податковому законодавству України притаманне включення його до бюджетного права, що й виділяє у податковому регулюванні фіскальні функції. Поширена ідея про те, що податки — це лише засіб для наповнення державного бюджету або, інакше, джерело коштів, необхідних для функціонування держави — безпідставна та обмежена. Насправді податки суттєво впливають на діяльність суб'єктів господарювання, податкова система виконує функцію структурування економіки, створює та посилює одні зв'язки або знищує інші. Недоцільно акцентувати увагу лише на наповненні бюджету з податкових джерел, ігноруючи при цьому те, яким чином процедура його наповнення впливає на економічні процеси. Має йтися про розробку такої податкової системи, яка б забезпечувала або хоча б не стримувала розвиток економіки. Податкова політика визначає суть і роль системи оподаткування та належить до виняткових повноважень держави. Податкова політика — це діяльність держави у сфері встановлення, правового регламентування та організації справляння податків і податкових платежів у централізовані фонди грошових ресурсів держави. Формуючи свою податкову політику, держава шляхом збільшення або скорочення державної маси податкових надходжень, зміни форм оподаткування та податкових ставок, тарифів, звільнення від оподаткування окремих галузей виробництва, територій, груп населення може сприяти зростанню чи спаданню господарської активності, створенню сприятливої кон'юнктури на ринку, умов для розвитку пріоритетних галузей економіки, реалізації збалансованої соціальної політики. Організація оподаткування справляє значний вплив на реалізацію суспільного продукту, темпи нагромадження капіталу і технічного оновлення виробничого потенціалу держави. Гнучкість податкової політики передбачає, що коли податковий тиск на суб'єктів господарювання призводить до згортання виробництва, податкова система перебудовується на зменшення податкового тиску в інтересах виробника. Стабільність податкової політики означає, що податкова система будується на чіткому визначенні об'єктів оподаткування, їх обліку, а нормативи оподаткування або обов'язкових платежів не змінюються протягом бюджетного року. Запровадження нових розмірів і нормативів оподаткування не має зворотної сили, а пільги за податками надаються з моменту введення закону про оподатковування в дію. Система пільг щодо оподаткування повинна стимулювати виробництво й інвестування, адже практично ті кошти, які мали б бути зараховані в бюджет, залишаються у виробника, що є своєрідним бюджетним фінансуванням. Поступове удосконалення податкової системи провадиться в напрямі її лібералізації, децентралізації (державні й місцеві податки) за рахунок розширення прав регіонів, зменшення тієї частки ВВП, яка перерозподіляється через бюджет. Потребує вдосконалення й механізм оподаткування, який би стимулював виробництво у пріоритетних напрямах економіки і сприяв впровадженню у виробництво нових технологій та високоефективного обладнання. Податкову політику необхідно реформувати шляхом послаблення податкового тиску щодо тих, хто сплачує податки, а не ухиляється так чи інакше від їх сплати. Необхідно насамперед зменшити кількість податків» тому що наше законодавство переобтяжене ними. Метою реформування податкової політики є зміна податкової системи для забезпечення стабілізації економіки та насамперед матеріального виробництва, підвищення його ефективності й на цій основі забезпечення доходів державного бюджету та сприяння соціально-культурному розвитку держави. Отже, можна сказати, що податкова система має забезпечити оптимізацію розподілу і перерозподілу національного доходу, спираючись на такі принципи: стимулювання науково-технічного прогресу, технологічного оновлення виробництва, виходу вітчизняного товарови робника на світовий ринок високотехнологічної продукції; стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності — введення пільг щодо оподаткування прибутку (доходу), спрямованого на розвиток виробництва; обов'язковість — впровадження норм щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), визначених на підставі достовірних даних про об'єкти оподаткування за звітний період, та встановлення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства; рівнозначність і пропорційність — справляння податків з юридичних осіб у певній частці від отриманого прибутку і забезпечення сплати рівних податків і зборів (обов'язкових платежів) на рівні прибутки і пропорційно більших податків і зборів (обов'язкових платежів) — на більші доходи; рівність, недопущення будь-яких проявів податковоїдискримінації — забезпечення однакового підходу до суб'єктів господарювання (юридичних і фізичних осіб, включаючи не резидентів) при визначенні обов'язків щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів); соціальна справедливість — забезпечення соціальної підтримки малозабезпечених верств населення шляхом запровадження економічно обґрунтованого неоподатковуваного мінімуму доходів громадян та застосування диференційованого і прогресивного оподаткування громадян, які отримують ви сокі та надвисокі доходи; стабільність — забезпечення незмінності податків і зборів (обов'язкових платежів) і їх ставок, а також податко вих пільг протягом бюджетного року; економічна обґрунтованість — встановлення податків і зборів (обов'язкових платежів) на підставі показників розвит ку національної економіки та фінансових можливостей з урахуванням необхідності досягнення збалансованості видатків бюджету з його доходами; рівномірність сплати — встановлення строків сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету для фінансування витрат; компетенція — встановлення і скасування податків та зборів (обов'язкових платежів), а також пільг їх платникам відповідно до законодавства про оподаткування виключно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами; єдиний підхід — забезпечення єдиного підходу до розробки податкових законів з обов'язковим визначенням платника податку і збору (обов'язкового платежу), об'єкта оподаткування, джерела сплати податку і збору (обов'язкового платежу), податкового періоду, ставок податку і збору (обов'язкового платежу), строків та порядку сплати податку, підстав длянадання податкових пільг; 12) доступність — забезпечення дохідливості норм податкового законодавства для платників податків і зборів (обов'язкових платежів). 8.4. Класифікація податків Кожний вид податків має свої специфічні риси й функціональне призначення та займає окреме місце у податковій системі. Роль того чи іншого податку характеризується його належністю до певної групи залежно від чинної класифікації податків. Класифікація дає можливість повніше висвітлити сутність і функції податків, покращити їх роль у податковій політиці держави, напрями й характер впливу на соціально-економічний розвиток суспільства. Класифікують податки відповідно до тієї чи іншої мети, найважливішими є своєчасність і повнота сплати податків у бюджети різних рівнів. Останнє стосується адміністрування податків. Податки можна класифікувати за певними ознаками: 1)за ознакою органів державної влади, які їх встановлюють. Розподіл за цією ознакою визначається згідно з Законом України "Про систему оподаткування" від 25 червня 1991 р. № 1251-ХІІ. Він передбачає на території України два видиподатків: загальнодержавні податки і збори — обов'язкові платежі, які встановлюються найвищими органами влади в державі та є обов'язковими до сплати за єдиними ставками на всій території України. Ці податки можуть формувати дохідну частину як державного, так і місцевого бюджетів (ПДВ,акцизний збір, податок на прибуток тощо); місцеві податки і збори — обов'язкові платежі, які встановлюються місцевими органами влади і є обов'язковими до сплати за встановленими ставками тільки на певній території. Ці податки та збори надходять виключно до місцевих бюджетів(комунальний податок, податок на рекламу, ринковий збір тощо); 2)відносно джерела сплати. За цією ознакою виділяють такі види: — податки, збори та обов'язкові платежі, які входять до валових витрат та собівартість (збір на обов'язкове соціальне страхування; збір на обов'язкове державне пенсійне страхування; плата за землю; плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності; податок на промисел; фіксований сільськогосподарський податок; податок на рекламу; комунальний податок тощо). податки, збори та обов'язкові платежі, які сплачуються з прибутку підприємства або капіталу (податок на прибуток підприємства; податки з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; збір за забруднення навколишнього середовища; державне мито тощо). податки та збори, які входять до ціни виробу (податок на додану вартість; акцизний збір); 3) за економічною ознакою об'єкта оподаткування: податки на доходи та прибутки — обов'язкові збори, які стягуються з чистого доходу з фізичних і юридичних осіб у момент його отримання (заробітна плата, прибуток, валовий дохід); податки на споживання — обов'язкові збори, які стягуються в процесі споживання товарів, робіт і послуг, причому їх плата залежить не від результатів фінансово-господарської діяльності, а від розміру споживання; податки на майно — обов'язкові збори, які стягуються внаслідок наявності конкретного виду майна, що перебуває в приватній, колективній та державній власності (податок на нерухоме майно (на нерухомість), податок з власників транспортних засобів); 4)за засобом вилучення: прямі податки — ті, які безпосередньо сплачуються платником до бюджету держави залежно від розміру об'єкта оподаткування (податок на прибуток підприємств, на землю, з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, на нерухоме майно (нерухомість) та ін.); непрямі податки — ті, які не залежать безпосередньо від доходу платника та сплачуються платниками опосередковано через цінові механізми (податок на додану вартість, акцизний збір, мито); 5) за суб'єктами оподаткування: податки з юридичних осіб — податок на прибуток, комунальний податок; податки з фізичних осіб — податок на доходи фізичних осіб; змішані податки — плата за землю; податок з власниківтранспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; 6) за характером використання податкових платежів: загальні — знеособлюються при надходженні до бюджету (ПДВ, акцизний збір, податок на прибуток, податок на доходи фізичних осіб та ін.); спеціальні (цільові) — мають цільове призначення (збори на обов'язкове соціальне страхування і державне пенсійне страхування). 8.5. Характеристика основних податків податкової системи України I.Податок на додану вартість (ПДВ) належить до непрямих податків. Він сплачується до державного бюджету накожному етапі виробництва продукції товарів, виконання робіт, надання послуг, за умов імпорту товарів до або під час митного оформлення. Таким чином, ПДВ є частиною новоство-реної вартості та сплачується до державного бюджету. Об'єктом оподатковування є обороти з реалізації продукції, товарів (робіт, послуг) як власного виробництва, так і придбаних. ПДВ включається в державні регульовані (фіксовані) та вільні ціни (тарифи) товарів за ставкою у розмірі 20 % до оподатковуваного обороту, який не включає ПДВ. Доцільно зазначити, щороль податку на додану вартість виявляється через його фіскальну функцію, тобто мобілізацію колосальних фінансових ресурсів до Державного бюджету України. II.Акцизний збір належить до непрямих податків і встановлюється на високорентабельні та монопольні товари (продукцію) і включається до ціни цих товарів, послуг (рис 8.1). Ставки та перелік товарів (послуг), на які поширюється акцизний збір, встановлюються Верховною Радою України. III.Податок на прибуток підприємства належить до прямих податків. Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 24 грудня 2002 р. № 349 передбачає оподаткування прибутку, що визначається шляхом зменшення суми валового доходу звітного періоду на суму валових витрат платника податку та суму амортизаційних відрахувань (рис. 8.2). Значно розширено в новому законі амортизаційні норми, що в середньостроковій перспективі дасть змогу багатьом підприємствам поновити свої виробничі потужності. Базова ставка податку — 25 %.
Рис. 8.1. Структурно-логічна схема акцизного збору IV. Податок з доходів фізичних осіб. З 1 січня 2004 р. набрав чинності Закон України "Про податок з доходів фізичних осіб", яким передбачено суттєві зміни в механізмі справляння податку з доходів фізичних осіб. Цей податок сплачується громадянами України та особами без громадянства, які проживають на території України та мають самостійні джерела доходів, як правило, за місцем джерела доходів або за місцем проживання4. Об'єктом оподаткування у громадян є сукупний оподатковуваний дохід за календарний рік (що складається з місячних сукупних оподатковуваних доходів), який одержаний ними з різних джерел як на території України, так і за її межами (рис. 8.3). Сукупний оподатковуваний дохід включає виплати як за основним місцем роботи, так і за сумісництвом, доходи у вигляді дивідендів за акціями чи від підприємницької діяльності та інші виплати як у грошовій, так і натуральній формах. Громадяни, що мають доходи не лише за місцем основної роботи, зобов'язані вести їх облік і відображати в декларації, яку повинні до 1 квітня наступного за звітним року подати до податкового органу за місцем проживання. При нарахуванні доходів у вигляді заробітної плати об'єкт оподаткування визначається як сума такої заробітної плати, зменшена на суму збору до пенсійного фонду України чи внесків до фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, які відповідно до закону справляються за рахунок доходу найманої особи. Починаючи з 1 січня 2004 р. до 31 грудня 2006 р. ставка оподаткування встановлюється на рівні 13 % від об'єкта оподаткування. З 1 січня 2007 р. ставка податку становитиме 15 % від об'єкта оподаткування. Податкова соціальна пільга (пільга в розмірі однієї мінімальної заробітної плати не перевищує 140 % прожиткового мінімуму) передбачена за місцем отримання платником податку основного доходу (де зберігається його трудова книжка). Платник податку має право на зменшення суми загального місячного оподатковуваного доходу, отримуваного з джерел на території України від одного працедавця у вигляді заробітної плати, на суму податкової соціальної пільги.
Рис. 8.2. Структурно-логічна схема податку на прибуток підприємств
Рис. 8.3. Структурно-логічна схема прибуткового податку з громадян На перехідний період установлюються такі розміри податкової соціальної пільги (% суми податкової соціальної пільги): — у 2004 р. — ЗО; —у 2005 р. — 50; — у 2006 р. — 80; — у 2007 р. — 100. Якщо платник податку є самозайнятою особою, податкова соціальна пільга щодо отриманих нею доходів від такої діяльності не застосовується. V. Єдиний податок для суб'єктів малого підприємництва запроваджено з 1999 р. з метою спрощення системи їх оподаткування {один податок замість кількох, передбачених законодавством). Право вибору системи оподаткування (єдиний податок чи сукупність цих податків) надається платникам5. Платниками податку можуть бути: фізичні особи, що займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи, у яких середньорічна чисельність залучених працівників не перевищує 10 осіб, а річний обсяг реалізації 500 тис. грн; юридичні особи, у яких середньорічна чисельність працюючих не перевищує 50 осіб, а обсяг реалізації за рік — 1 млн грн. Ставка податку для фізичних осіб установлюється місцевими органами влади залежно від діяльності в розмірі від 20 до 200 грн на місяць. Для юридичних осіб ставки встановлено у розмірі 6 % від обсягу виручки від реалізації, якщо платник окремо сплачує ПДВ, або 10 %, якщо ПДВ не сплачується. Фізична особа сплачує єдиний податок щомісяця на окремий рахунок відділень Державного казначейства України. Відділення Державного казначейства України наступного дня після надходження коштів перераховують суми єдиного податку в таких розмірах; — до місцевого бюджету — 43 %; до Пенсійного фонду України — 42 %; на обов'язкове соціальне страхування — 15% (у тому числі до Державного фонду сприяння зайнятості населення — 4 %) для відшкодування витрат, які здійснюються відповідно до законодавства у зв'язку з тимчасовою втратою працездат ності, а також витрат, зумовлених народженням та похованням. Юридичні особи — суб'єкти малого підприємництва — сплачують єдиний податок на окремий рахунок відділень Державного казначейства України. Відділення Державного казначейства України наступного дня після надходження коштів перераховують суми єдиного податку в таких розмірах: до Державного бюджету України — 20 %; до місцевого бюджету — 23 %; до Пенсійного фонду України — 42 %; на обов'язкове соціальне страхування — 15% (у тому числі до Державного фонду сприяння зайнятості населення — 4 %) для відшкодування витрат, які здійснюються відповідно до законодавства у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, а також витрат, зумовлених народженням та похованням. Таким чином, єдина відмінність від порядку розподілу коштів єдиного податку фізичних осіб полягає в тому, що сума бюджетних платежів не розподіляється між державним та місцевим бюджетами, а повністю спрямовується до місцевого бюджету. ПРАКТИКУМ План семінарського заняття Економічна сутність і функції податків. Елементи податку, їх характеристика. Податкова система та податкова політика в Україні. Класифікація податків. Характеристика основних податків податкової системи України. Теми рефератів Сутність податку на додану вартість. Об'єкт оподаткування, особливості його визначення у різних галузях. Акцизний збір як форма специфічних акцизів. Особливості акцизного оподаткування в Україні. Склад місцевих податків і зборів та порядок їх встановлення. Законодавство України про місцеве оподаткування. Контрольні запитання та завдання Розкрийте економічну сутність податків і значення у фінансовій системі України? У чому полягають відмінності між податком і обов'язковим платежем? Наведіть приклади. Назвіть джерела податків. Які функції виконують податки? Охарактеризуйте єдність і суперечливість функцій податків. За якими ознаками можна класифікувати податки? Назвіть принципи оподаткування. Які основні елементи податку? Охарактеризуйте економічний зміст податкової системи. Назвіть загальнодержавні податки і збори України? Перелічіть місцеві податки і збори? Охарактеризуйте механізми оподаткування податком надодану вартість, акцизним збором і митом. Дайте характеристику механізму оподаткування прибутку підприємств, податку з доходів фізичних осіб. Тести 1. Податки — це обов'язкові платежі: юридичних осіб до місцевих бюджетів залежно від розміру доходів; фізичних осіб до бюджетної системи залежно від вартостімайна; юридичних і фізичних осіб до бюджетної системи залежно від вартості майна, розміру доходу або обсягу споживання. 2.За допомогою податків перерозподіляються: резервні фонди; ВВП і НД; вартість основного капіталу; вартість робочої сили. 3.Які види платежів належать до прямих податків: акцизний збір, мито; податок на прибуток підприємств, податок з доходівфізичних осіб; ПДВ? 4.Які ставки ПДВ діють сьогодні в Україні: нульова; 28 %; 20 %; 17%? 5.Які види податків і зборів належать до місцевих: акцизний збір, податок на додану вартість; ринковий збір; додаток з реклами; комунальний податок; податок на прибуток підприємств; мито, державне мито? 6.Хто є дійсним платником ПДВ та акцизного збору: виробник товару; торговельне підприємство; споживачі товарів та послуг; всі відповіді правильні? 7.Значна частка непрямих податків свідчить про: фіскальний характер податкової системи; неефективну систему стягнення податків; низький рівень податкової культури. 8.Дайте правильне визначення поняття "податкова система": сукупність податків, що визначається державою; сукупність податків і зборів, що визначається державою; сукупність загальнодержавних і місцевих податків і зборів. 9.Залежно від рівня державного управління податки поділяють на: 1) загальнодержавні, місцеві; 2) прямі, непрямі; 3) разові; 4) систематичні. 10.Як класифікують податки за методом оподаткування: 1) прямі, непрямі; 2) загальнодержавні та місцеві; 3) прогресивні, регресивні, пропорційні; 4) розкладні, окладні? 11.Що оподатковується: об'єкт податку; носій податку; суб'єкт податку; 4) джерело податку? 12.Цільовий характер мають: обов'язкові платежі; податки; державне мито; штрафні санкції. 13.Фізичні та юридичні особи, які зобов'язані сплачувати податок за законом, є: суб'єктами податку; носіями податку; об'єктами податку; джерелами податку. Задачі Задача 8.1 Робітниці підприємства у кінцевий розрахунок нараховано: за відпрацьовані дні у поточному місяці — 340 грн; компенсація за невикористану відпустку — 51 грн; разом — 391 грн. Визначте суму податку з доходів фізичних осіб. Задача 8.2 Митна вартість товару, що надійшов на територію України, становить 1000 дол. США. Ставка імпортного мита відповідно до Єдиного митного тарифу — 15 %, митний збір за митне оформлення товару — 0,2 митної вартості. Ставка акцизного збору — 35, ставка ПДВ — 20 %. Визначте суму імпортного мита, митного збору, акцизного збору та податку на додану вартість. Курс НБУ: 1 дол. США = 5,5 грн. Задача 8.3 На підставі наведених даних про фінансово-господарську діяльність трьох комерційних підприємств (табл. 8.1) визначте: розмір прибутку до оподаткування кожного підприємства; суму податку на прибуток. Таблиця 8.1. Вихідні дані про фінансово-господарську діяльність комерційних підприємств Показники Підприємства
"Шатель" "Сніжана" "Корона"
1. Валовий дохід, тис. грн 64 083 80 043 85 923
2. Податок на додану вартість, тис. грн 10 683 13 343 14 323
3. Валові витрати, тис. грн 46 500 54 690 61570
4. Сума амортизаційних відрахувань, тис. грн 2 700 4 800 5 100
5. Податок на прибуток, % 25,0 25,0 25,0
6. Дивіденди, тис. грн 1940 3 280 2 820
7. Сума прибутку до оподаткування, тис. грн 2 260 3 930 2 110
7. Сума податку на прибуток, тис. грн 565 982,5 527,5
ТЕМА 9. ДЕРЖАВНИЙ КРЕДИТ І ДЕРЖАВНИЙ БОРГ 9.1. Причини виникнення дефіциту бюджету та методи його фінансування Оскільки бюджет є системою всеохопних перерозподіл ьчих відносин, його формування і стан мають особливе значення для держави, кожної юридичної і фізичної особи та суспільства взагалі. Формування бюджету передбачає вирішення триєдиного завдання. По-перше, визначення реальних обсягів доходів. По-друге, оптимізацію структури видатків на основі критерію забезпечення максимального рівня зростання ВВП при задоволенні мінімуму соціальних потреб. По-третє, збалансування бюджету. Проблеми збалансування полягають у тому, що, як правило, потреби будь-якого суб'єкта, у тому числі держави, перевищують його можливості. Стан бюджету як фінансового плану відображає не тільки фінансовий стан держави, а й характеризує багато в чому фінансову ситуацію країни взагалі, і тому цікавить усіх громадян та кожну підприємницьку структуру. Він характеризується трьома показниками: рівновага доходів і видатків; перевищення доходів над видатками; перевищення видатків над доходами. Рівновага доходів і видатків є найбільш природним та доцільним станом, що випливає зі схеми фінансової діяльності держави: доходи —> видатки. При цьому фінансовий результат діяльності держави не визначається, адже, з одного боку, держава має збирати стільки доходів, скільки їй потрібно для забезпечення видатків бюджету, а з Іншого — вона може профі-нансувати стільки видатків, скільки збирає доходів. Відтак будь-яке відхилення від цієї врівноваженості є порушенням засад фінансової діяльності держави і недоцільне. Перевищення доходів над видатками — бюджетний профі цит — взагалі відображає стабільну фінансову ситуацію, хоч і не є метою діяльності держави. Він може виявлятися в різних формах. Можна виділити три основних форми бюджетного профі-циту. Бюджетний профіцит у вигляді свого роду бюджетних резервів: заплановане перевищення використовується на фінансування непередбачених видатків у поточному році, а фактично отримане за підсумками бюджетного року переходить у доходи наступного року, за рахунок чого можуть бути або збільшені видатки, або скорочені доходи. Однак на практиці бюджетні резерви, як правило, мають правові засади формування,наприклад в Україні у складі державного бюджету виокремлюється Резервний фонд Кабінету Міністрів, обсяг якого неповинен перевищувати 1 % обсягу видатків загального фонду бюджету відповідно до Бюджетного кодексу1. Перевищення доходів над видатками, що виникає внаслідок надмірної дохідної бази окремих бюджетів порівняно з нормованими органами влади та управління вищого рівня видатками. В Україні таке перевищення має форму "бюджетного надлишку" і підлягає вилученню до бюджету вищогорівня. Бюджетний профіцит може бути результатом антицик-лічної політики держави в результаті збалансування бюджету в межах не одного, а кількох років. В окремі роки встановленого періоду формуються бюджетні профіцити, а в окремі — дефіцити. Обсяги бюджетних дефіцитів і профіцитів при цьому збалансовані. Перевищення видатків над доходами, тобто бюджетний дефіцит, є найбільш складним явищем. Насамперед дефіцит зовсім не означає незбалансованості бюджету, адже це перевищення видатків тільки над постійними доходами бюджету. Крім того, дефіцит бюджету треба оцінювати з позицій як держави зокрема, так і фінансової системи в цілому. Для держави це завжди небажане і досить часто негативне явище. Іншими суб'єктами фінансових відносин та сфер і ланок фінансової системи воно може оцінюватися по-різному. Обсяги фінансових ресурсів і отриманих доходів у суспільстві визначаються потужністю та ефективністю фінансової системи взагалі, а не станом бюджету. Брак коштів у бюджеті можливий і за достатнього забезпечення суб'єктів підприємницької діяльності фінансовими ресурсами та досить високого рівня доходів юридичних і фізичних осіб. За таких умов не може йтися про фінансову кризу в тій чи іншій країні — це тільки проблеми, пов'язані з формуванням бюджету, що спричинені певними об'єктивними чи суб'єктивними чинниками. Але дефіцит бюджету може бути викликаний і обмеженістю фінансових ресурсів, що зумовлює незначні обсяги виробленого ВВП і, відповідно, низький рівень доходів юридичних та фізичних осіб. За таких умов ознаки фінансової кризи в країні очевидні та стосуються всіх суб'єктів. Залежно від виду бюджетний дефіцит розглядається за формою прояву, причинами виникнення та напрямом дефіцитного фінансування: за формою прояву виділяють плановий — запланованийі затверджений у законі про Державний бюджет України, фактичний — це реальне перевищення, офіційно зафіксова не, та прихований дефіцити. Прихований дефіцит — це занижена величина фактичного бюджетного дефіциту і державного боргу, що нерідко робиться цілеспрямовано і є результатом певних політичних ігрищ (наприклад перед виборами, щобпідвищити свої заслуги і примусити виборців проголосувати за них ще раз), а також може бути результатом "жорсткого" курсу уряду на щороку збалансований бюджет. Прихованість дефіциту є ознакою незваженості та непродуманості фінансо вої політики держави; за причинами виникнення розрізняють свідомий, вимушений, циклічний і структурний дефіцити. Свідомий дефіцит виникає в умовах достатності ресурсів у суспільстві та досить високого рівня доходів юридичних і фізичних осіб. Він пов'язаний з політикою помірного оподаткування з метою зміцнення фінансової бази підприємницьких структур. За таких умов досить активною є політика позикових фінансів. Вимушений дефіцит пов'язаний з низьким рівнем виробленого ВВП, коли оподаткування не може забезпечити бюджет держави достатніми доходами. Циклічний дефіцит — це дефіцит, який є результатом циклічного падіння виробництва (скорочення національного доходу та обсягу виробництва) внаслідок кон'юнктурних коливань. Структурний дефіцит — це дефіцит, який є результатом свідомої активної (дискреційної) політики держави, що передбачає маніпулювання податками й урядовими видатками з метою зміни реального обсягу національного виробництва і зайнятості, контролю над інфляцією та прискорення економічного зростання і запобігання спаду виробництва в країні; 3) за напрямами дефіцитного фінансування дефіцит може мати пасивний характер — спрямування залучених під його покриття коштів на поточні потреби, та активний — фінансування бюджетних інвестицій, насамперед капітальних вкладень у високоефективні інвестиційні проекти. Дефіцит державного бюджету — неоднозначне явище. Представники кейнсіанської школи стверджують, що поміркований бюджетний дефіцит — це благо, оскільки він дає можливість збільшити сукупний попит шляхом дефіцитного фінансування державних видатків. Для відповіді на питання про бажаність бюджетного дефіциту для суспільства треба вирішити дві проблеми: 1)визначити: дефіцит є наслідком спаду виробництва в країні чи фінансової політики держави; 2)визначити: дефіцит бюджету зменшує приватні інвестиції чи заохочує їх. Характеризуючи бюджетний дефіцит, треба зазначити, що в його основі завжди лежить банальна причина — намагання використати коштів більше, ніж є реальних доходів. Теоретично вирішити проблему дефіциту досить просто — збільшити податки чи інші доходи або скоротити видатки. Однак насправді все набагато складніше: збільшувати податки або не доцільно, або не можливо, а скорочувати видатки теж не можливо, бо вони досягли критичного мінімуму. Тому система дефіцитного фінансування державних потреб є досить звичайною практикою у країн з різними фінансовими можливостями. Основними причинами бюджетного дефіциту є: зменшення приросту національного доходу внаслідок економічної кризи і спаду виробництва; збільшення державних видатків; — зменшення надходжень до державного бюджету; — падіння доходів в умовах кризового стану економіки; циклічні спади в економіці, особливо якщо вони глибокі та тривалі; непослідовна фінансово-економічна політика; зменшення податків з метою підвищення ділової активності та стимулювання економіки (без відповідного коригування бюджетних витрат). Є три основні концепції збалансованості бюджету: на щорічній основі; на циклічній основі; функціональних фінансів. Збалансування бюджету на щорічній основі знижує або зовсім виключає ефективність фіскальної політики держави, оскільки суперечить антициклічніи та стабілізуючій її спрямованості. Наприклад, у період спаду виробництва та безробіття доходи населення падають, тобто зменшуються і податкові надходження до бюджету. У такому разі держава повинна або збільшити податкові надходження шляхом впровадження нової податкової політики, або зменшити видатки, або поєднати обидва ці заходи в сукупності. В умовах інфляції за номінального підвищення грошових доходів автоматично збільшуються і податкові надходження. Якщо брати за мету щорічне збалансування доходів і видатків бюджету, то треба негайно збільшувати державні видатки. Тому оперативне державне регулювання доходів і видатків, яке передбачає втручання держави у сферу податково-фіскальної політики протягом року, призведе до нестабільності в економіці та бізнесі країни. Збалансування бюджету в ході економічного циклу передбачає, що уряд розробляє і впроваджує антициклічну політику і водночас балансує бюджет. Економічний цикл може займати у різних країнах від чотирьох до восьми — десяти років. Дії уряду, пов'язані з протистоянням спаду, повинні бути спрямовані на зниження податків, що приведе до підвищення ділової активності, і на збільшення видатків, таким чином свідомо провокуючи появу бюджетного дефіциту. У період подальшого інфляційного підйому необхідно збільшити податкові надходження й урізати видатки уряду. Позитивне бюджетне сальдо, що виникне на цій основі, може бути використане на покриття державного боргу, що виник у період спаду. Таким чином урядові фіскальні дії повинні створити позитивну анти-циклічну силу, що допоможе збалансувати бюджет не на щорічній основі, а за період у декілька років. Ключова проблема цієї концепції полягає в тому, що періоди піднесення і спаду можуть бути неоднаковими за глибиною та тривалістю, і тоді завдання стабілізації економіки вступає у суперечність із завданням збалансування бюджету в ході циклу. Наприклад, якщо занепад економіки буде довгим і глибоким, а період піднесення коротким, це призведе до появи великого дефіциту в період спаду, незначного або взагалі нульового позитивного сальдо у період розквіту і, таким чином, до виникнення циклічного дефіциту бюджету. Сутність концепції функціональних фінансів полягає в тому, що держава повинна турбуватися не про збалансованість бюджету, а про макроекономічну стабільність економіки. Прибічники цієї концепції стверджують, що податкова система повинна автоматично стимулювати збільшення податкових надходжень у період економічного зростання (недискреційна фіскальна політики), що приведе до самоліквідації бюджетного дефіциту. Крім того, за рахунок позик та емісії грошей уряд фактично може фінансувати будь-який дефіцит, тобто держава не може збанкрутіти. Вважається також, що за великого обсягу національного багатства, у тому числі у населення, проблема державного боргу не є обтяжливою і гострою для національної економіки. Держава будує свою фінансову політику так, що періодично використовує усі три концепції. Основними методами фінансування бюджетного дефіциту є: кредитно-грошова емісія (монетизація); випуск державних позик; боргове фінансування; зважена податкова політика. Кредитно-грошова емісія пов'язана з випуском додаткової маси грошей в обіг для фінансування саме бюджетного дефіциту. Емісія грошей посилює інфляцію, погіршує стан грошового обігу, спричинює тяжкі наслідки у сфері економічних та соціальних відносин. Внаслідок монетизації дефіциту бюджету держава може отримати сеньйораж — дохід від друкування та карбування грошей. Він виникає, якщо темпи зростання грошової маси перевищують темпи зростання реального ВНП, у результаті чого середній рівень цін збільшується і в країні починає наростати інфляція. В результаті усі економічні агенти платять своєрідний інфляційний податок, який з'являється за рахунок перерозподілу частини їхніх доходів на користь держави через зростаючі ціни. Інфляційний податок — це втрата капіталу власниками грошових коштів внаслідок інфляції. Покриття бюджетного дефіциту за допомогою боргового фінансування, тобто випуску державних позик за визначених умов, виштовхує частину інвестицій із виробничого процесу, призводить до падіння чистого експорту, збільшення ринкової ставки процента і зниження споживчих видатків. Державні цінні папери "зв'язують" частину грошових коштів населення та фінансових ресурсів підприємств, зокрема комерційних банків, які внаслідок цього проводять менше активних операцій, тобто згортають обсяги кредитних та інвестиційних операцій. Грошовий ринок реагує на підвищення попиту на гроші зростанням процентної ставки. Це зростання скорочує приватні інвестиції, що пов'язано з виникненням так званого ефекту витіснення, який великою мірою послабляє стимулюючий ефект фіскальної політики. Ефект витіснення визначається тим, що чим більший дефіцит, тим вищий обсяг заощаджень, який використовується для фінансування державних видатків, і тим менша величина коштів, доступних для фінансування інвестицій. Проблему дефіциту державного бюджету неможливо вирішити за рахунок боргового фінансування, оскільки категорії "бюджетний дефіцит" і "державний борг" тісно пов'язані між собою. Державний борг складається із суми випущених, але непогашених державних позик з нарахованими процентами за весь час існування держави. За рахунок боргового фінансування можна знизити величину бюджетного дефіциту, але відразу автоматично починає зростати державний борг. Як уже зазначалося, щорічний дефіцит може покриватися або за рахунок зростання державного боргу, або за рахунок емісії грошей. Навіть бездефіцитний бюджет не може свідчити про здоровий стан економіки, якщо у держави великий борг, тому бюджетний дефіцит завжди є у центрі уваги, а величина державного боргу обмежується — за міжнародними стандартами він не повинен перевищувати 60 % від обсягу ВВП. Саме цю величину граничного обсягу боргу закладено у Бюджетному кодексі України. Ще одним методом фінансування бюджетного дефіциту є впровадження зваженої податкової політики. Проблема збільшення податкових надходжень до державного бюджету виходить за межі фінансування бюджетного дефіциту, оскільки пов'язана з проведенням комплексної податкової реформи, спрямованої на зниження податкових ставок і розширення бази оподаткування. Одним із головних завдань фінансової науки є розробка податкових концепцій, що визначають економічно оптимальний і соціально справедливий рівень оподаткування, достатній для фінансування державних функцій, який би не пригнічував стимули до інвестування і мотивації до праці. Проблему вибору моделі фінансування можна розглядати досить широко: який зі способів — "податкові фінанси" або "боргові фінанси" — більше відповідає вищим цілям розвитку суспільства, забезпечує оптимальний розподіл між державою і приватним сектором? Першим дослідив податкові та боргові фінанси Д. Рікардо. Він дійшов висновку, що ці дві форми фінансів однаково впливають на характер і обсяг суспільного добробуту ("теорема еквівалентності Рікардо")- Іншими словами, у відносинах платників податків з державою податки і борги сприймаються приватними особами однаково, але підвищена сплата податків задля погашення державного боргу вже викликає невдоволення. З цього Д. Рікардо робить висновок, що система боргів більш спустошлива для національного капіталу, ніж система оподаткування того ж розміру. Навколо висновків Д. Рікардо і сьогодні точиться полеміка. її головна тема — поведінка приватного сектору, стан економіки, господарські ефекти фіскальної політики держави за змішаного податково-боргового фінансування бюджетних витрат3. Слід зауважити, що жоден зі способів фінансування дефіциту державного бюджету не має абсолютних переваг над іншими і не є повністю безінфляційним. 9.2. Державний кредит та державні запозичення, їх класифікація Державний кредит — це досить специфічна ланка державних фінансів. Він не має ні окремого грошового фонду (кошти, що мобілізуються з його допомогою, надходять, як правило, до бюджету), ні виокремленого органу управління. Разом з тим він характеризує особливу форму фінансових відносин держави і тому виділяється в окрему ланку. Державний кредит — це сукупність економічних відносин, що виникають між державою та фізичними або юридичними особами (фінансово-кредитними установами, корпораціями, іноземними урядами, міжнародними фінансовими організаціями і приватними особами) з приводу мобілізації додаткових грошових коштів на кредитній основі, тобто на умовах поворотності, строковості та платності, у процесі формування загальнодержавного фонду фінансових ресурсів, у яких держава може виступати як позичальник, кредитор або гарант. За економічною суттю державний кредит — це форма вторинного перерозподілу ВВП. Його джерелом є вільні кошти населення, підприємств і організацій. Метою запозичення коштів може бути: покриття бюджетного дефіциту; регулювання грошового обігу; залучення коштів для інвестиційних програм тощо. Отже, державний кредит безпосередньо пов'язаний з бюджетним дефіцитом, будучи джерелом його покриття. В окремих випадках за його допомогою можуть мобілізовуватися кошти у фонди цільового призначення чи під цільові проекти. Крім того, до системи державного кредиту належать позики, що надаються під державні гарантії та поповнення валютних резервів центрального банку від Міжнародного валютного фонду. У сучасних умовах державний кредит виконує такі основні функції: фіскальну — сприяє акумуляції додаткових коштів до централізованих та децентралізованих фондів держави; регулюючу — регулює грошовий обіг за допомогою операцій на відкритому ринку (купівля-продаж державних цінних паперів Національним банком України), що впливає на пропозицію грошей і відповідно на позичковий процент. Кредитний метод суттєво відрізняється від податкового. За допомогою податків держава примусово акумулює частину вартості, яка втілена в доходах окремих соціальних верств. За кредитного методу держава переважно в добровільній формі, залучає частину вартості, яка втілена в позичковому капіталі, тобто частину суспільного капіталу, що відокремилася. Податковий метод держава використовує для акумуляції внутрішніх джерел, кредит дає їй змогу залучати не тільки внутрішні, а й зовнішні джерела. У кредитних відносинах беруть участь кредитор і позичальник як юридично самостійні суб'єкти. Державний кредит є однією з форм руху позичкового капіталу, й передусім тимчасово вільних грошових коштів населення і підприємств (об'єднань), різних фондів, кредитних і страхових установ, для фінансування державних видатків на добровільній основі за умов державної гарантії повернення запозичених коштів, як правило, зі сплатою встановленого процента. При цьому в ролі позичальника звичайно виступає держава, а в ролі кредиторів — банки, страхові компанії, акціонерні товариства і населення, які надають кредит під певні державні зобов'язання. З боку держави суб'єктами кредитних відносин можуть бути: Кабінет Міністрів України; органи влади Автономної Республіки Крим; органи місцевого самоврядування; Міністерство фінансів України (зокрема в особі Державного Казначейства); Національний банк України. З другого боку в державно-кредитні відносини вступають громадяни та суб'єкти господарювання. Забезпеченням державного кредиту є все майно, що перебуває у власності держави, але обсяг застави в кредитній угоді не вказується4. Державний кредит є таких видів: внутрішній, коли держава запозичує кошти у підприємств і населення власної країни; зовнішній, коли держава робить запозичення на міжнародному рівні. Державний кредит може мати такі форми: державні запозичення; мобілізація коштів через систему ощадних установ; використання коштів позикового фонду. Державні запозичення є основною формою державного кредиту, коли держава виступає як позичальник. Державні запозичення характеризуються тим, що тимчасово вільні грошові кошти населення і суб'єктів господарювання залучаються до фінансування загальнодержавних потреб шляхом випуску і реалізації державних цінних паперів. Державні запозичення можуть оформлюватися двома видами цінних паперів — облігаціями і казначейськими зобов'язаннями (векселями). Облігація (від лат. оЬіідаііо — зобов'язання) — найбільш поширений вид цінних паперів, є борговим зобов'язанням держави, за яким у встановлені строки повертається борг і сплачується дохід у формі процента чи виграшу. Вони можуть бути знеособленими (на покриття бюджетного дефіциту) і цільовими (під конкретні проекти). Облігація має номінальну вартість — зазначену на ній суму боргу — і курсову (ринкову) ціну, за якою вона продається і перепродається залежно від її дохідності, надійності й ліквідності. Різниця між курсовою ціною і номінальною вартістю облігації є курсовою різницею. Облігації позик, що містяться у портфелях державних кредиторів, є ліквідними активами. Кредитор може в будь-який час продати облігації й одержати відповідну суму готівкою, та й самі облігації можуть бути платіжним засобом. Юридичні та фізичні особи надають державі кредити шляхом купівлі облігацій державних позик та інших цінних паперів, які вона випускає. Казначейські зобов'язання (векселі) мають характер боргового зобов'язання, спрямованого тільки на покриття бюджетного дефіциту. Тобто, на відміну від облігацій, кошти від продажу яких спрямовуються на поповнення бюджетного фонду, позабюджетних фондів або на спеціально обумовлені цілі, кошти від реалізації казначейських зобов'язань держави спрямовуються тільки на поповнення бюджету. Вони підлягають реалізації лише серед населення. Виплата доходу здійснюється у формі процентів чи на дисконтній основі. Казначейськими зобов'язаннями, як правило, оформляються короткострокові позики (іноді середньострокові — казначейські ноти), облігаціями — середньо- та довгострокові. Класифікація запозичень: Залежно від місця розміщення запозичень їх поділя ють на внутрішні — на внутрішньому фінансовому ринку (надаються юридичними і фізичними особами даної країни та нерезидентами) і зовнішні — надходять ззовні від урядів, юридичних і фізичних осіб інших країн, міжнародних організацій і фізичних інституцій. За правом емісії розрізняють державні й місцеві позики. Державні позики випускаються центральними органами влади та управління. Надходження від них спрямовуються у центральний бюджет. Місцеві позики випускаються місцевими органами управління і спрямовуються у відповідні місцеві бюджети. Органи місцевого самоврядування здійснюють запозичення на будівництво доріг, охорону навколишнього середовища та фінансування інших заходів, у яких зацікавлена територіальна громада. За ознакою характеру використання цінних паперів є ринкові та неринкові позики. Облігації (казначейські зобов'я зання) ринкових позик вільно купуються, продаються і перепродаються на ринку цінних паперів. Неринкові позики не допускають виходу цінних паперів на ринок, тобто власникине можуть їх перепродати. Залежно від забезпеченості державні позики поділяють на заставні й беззаставні. Заставні позики відображають один з головних принципів кредитування — принцип матеріальної забезпеченості. Заставні позики забезпечуються державним майном чи конкретними доходами. Беззаставні не мають конкретного матеріального забезпечення. їх надійність визначається авторитетом держави. За ознакою утримувачів цінних паперів розрізняють такі, що реалізуються тільки серед населення, такі, що реалізуються тільки серед юридичних осіб, і універсальні, тобто передбачені для розміщення як серед фізичних, так і серед юридичних осіб. Відповідно до терміну погашення заборгованості розрізняють короткострокові (термін погашення до одного року), середньострокові (від 1 до 5 років), довгострокові (понад 5 років). За формою виплати доходу державні позики поділяють на процентні, виграшні, процентно-виграшні, безпроцентні (цільові) та дисконтні (з нульовим купоном). За процентними позиками дохід установлюється у вигляді позичкового процента. При цьому може встановлюватись як твердо фіксована на весь період позики ставка, так і плаваюча, тобто така, що змінюється залежно від різних чинників, насамперед від попиту і пропозиції на кредитному ринку. Виплата процентного доходу здійснюється на купонній основі. Вона може проводитись щороку, раз на півріччя, щоквартально. При виграшних позиках виплата доходу здійснюється на підставі проведення тиражів виграшів. Дохід у такому разі отримують не всі кредитори, а тільки ті, чиї облігації виграли. Така система доцільна за незначних сум позики, що припадають на одну особу, внаслідок чого процентний дохід не може істотно стимулювати надання позики державі. Процентно-виграшні позики передбачають виплату доходів як у грошовій, так і у виграшній формах. Безпроцентні, або цільові, запозичення держава використовує для фінансування певних інвестиційних проектів у надзвичайних ситуаціях. На сьогодні такий вид позик не застосовується. Дисконтні позики характерні тим, що державні цінні папери купуються з певною знижкою, а погашаються за номінальною вартістю. Зазначена різниця формує дохід кредитора. На таких цінних паперах немає купонів, тому їх ще називають облігаціями з нульовим купоном. За характером погашення заборгованості розрізняють два його варіанти: одноразова виплата і виплата частина ми. Одноразова виплата передбачає отримання боргу на прикінці терміну дії позики. При погашенні частинами може застосовуватись три варіанти. Перший — позика погашається рівними частинами протягом кількох років. Другий — позика погашається щоразу наростаючими сумами. Третій — щоразу сума зменшується. Другий варіант застосовується тоді, коли передбачається в перспективі щорічне зростання доходів держави, третій — навпаки, коли доходи будуть зменшуватисьчк державні видатки зростатимуть. За методом розміщення запозичення можуть бути добровільні, примусові або такі, що розміщуються за підпискою. Залежно від зобов'язань держави в погашенні боргу розрізняють позики з правом і без права довгострокового погашення. Право довгострокового погашення дає змогу державі враховувати ситуацію на фінансовому ринку. За правовим оформленням розрізняють облігаційні та безоблігаційні державні позики. Облігаційні позики супрово джуються випуском цінних паперів, за допомогою яких мобілізуються кошти на фінансовому ринку. Безоблігаційні оформлюються підписанням угод, договорів. У сучасних умовах без-облігаційні запозичення використовуються на міжнародному рівні, ними оформляються, як правило, кредити від урядів інших країн, міжнародних організацій та фінансових інституцій. Другою формою державного кредиту є мобілізація частини вкладів населення до державних запозичень через систему Ощадного банку, якщо банк належить до державних установ. Залучені кошти спрямовуються в доходи бюджету. Однак, як правило, ощадні банки незалежно від форми власності діють на комерційних засадах і залучені кошти населення формують їхні кредитні ресурси, тому вилучення частини цих коштів на користь держави може негативно відбитися на фінансових результатах їх діяльності. На відміну від першої форми державного кредиту — державних запозичень, коли фізичні та юридичні особи купують цінні папери за рахунок власних тимчасово вільних грошових коштів, Ощадбанк надає державі кошти в кредит за рахунок залучених коштів без відома дійсного власника (населення). Аналогічно діють і комерційні банки, коли надають кредити своїм клієнтам. Крім того, частина ресурсів Ощадбанку може спрямовуватися на придбання державних цінних паперів. Наступною формою державного кредиту є запозичення коштів загальнодержавного позичкового фонду. Вона характеризується тим, що державні кредитні установи передають частину кредитних ресурсів на покриття видатків уряду (без купівлі державних цінних паперів). Казначейські позики як форма державного кредиту виражають відносини надання фінансової допомоги суб'єктам господарювання з боку органів державної влади й управління за рахунок бюджетних коштів на умовах поверненості, строко-вості та платності. Тобто в такому разі держава виступає як кредитор. У сучасних умовах ця форма державного кредиту активно не використовується, але життя все більш настійливо потребує відродження цього механізму. Держава не несе відповідальності за фінансові результати діяльності суб'єктів господарювання, але може надати фінансову допомогу тим, у стабільній роботі яких вона зацікавлена. Відносини по лінії казначейських позик не є аналогом банківського кредитування, оскільки на відміну від банків держава надає фінансову допомогу на пільгових умовах за строками і нормою процента, а також не має комерційних цілей, а є засобом підтримки важливих для економіки суб'єктів господарювання. Якщо уряд гарантує безумовне погашення запозичень та виплату процентів за ними, зробленими нижчестоящими органами влади й управління або окремими суб'єктами господарювання, то йдеться про умовний державний кредит — гарантовані запозичення. У такому разі держава виступає у ролі гаранта. За гарантованими запозиченнями уряд несе реальну фінансову відповідальність тільки в разі неплатоспроможності платника. Міжнародний державний кредит становить сукупність відносин, у яких держава виступає на світовому фінансовому ринку як у ролі позичальника, так і в ролі кредитора. Ці відносини набувають форми державних зовнішніх запозичень. Зовнішні запозичення надаються на тих самих умовах, що й внутрішні, тобто на умовах поворотності, строковості та платності. їх надання здійснюється за рахунок бюджетних коштів або спеціальних урядових фондів. Сума отриманих зовнішніх позик з нарахованими процентами за ними включається до державного боргу країни. Державні зовнішні запозичення можуть надаватись як у грошовій, так і в товарній формі. Як правило, вони є середньо-або довгостроковими. Грошові запозичення здійснюються: у валюті країни-кредитора; у валюті країни-позичальника; у валюті третьої країни. Погашення здійснюється товарними поставками або валютою за погодженням сторін. Іноді у міжнародних угодах встановлюється пільговий період щодо погашення запозичень і сплати процентів за ними, який надає відстрочку погашення позики на три — п'ять років з метою отримання максимального ефекту від її використання. Наочно класифікацію державного кредиту наведено на схемі (рис. 9.1). Таким чином, державний кредит є сукупністю досить різноманітних форм і методів фінансових відносин. Такий підхід спрямований на створення сприятливих передумов для залучення коштів як для держави, так і для її кредиторів. Різноманітність форм дає змогу максимально врахувати різнобічні інтереси юридичних та фізичних осіб. Державний кредит в основній його формі — державних запозичень — є антиципацією податків, тобто авансовим ви лученням податків, їх випередженням. Функціонування державних позик було б неможливим без податків. Податки забезпечують державі можливість розплатитися з кредиторами за первісною сумою боргу і виплатити проценти за користування позикою. У свою чергу, державні позики справляють зворотний вплив на зростання податків. З розвитком виробництва, ринкових відносин відбувається дедалі більше нагромадження позичкового капіталу, тобто капіталу, позиченого за процент, що дає можливість державі у зростаючих розмірах позичати гроші на певний строк. При розміщенні державних позик відбувається купівля позичкового капіталу як товару. Власники позичкового капіталу одержують від держави плату у вигляді процента, який є часткою позичкового капіталу в національному доході.
Рис. 9.1. Класифікація державного кредиту Державний кредит, як і будь-яка інша форма кредитних відносин, вимагає особливого контролю. Цей контроль поширюється як на залучення позичкових коштів, так і на їх погашення. Залучення позик має ґрунтуватись на двох чинниках: мінімізації вартості позики; встановленні стабільності державних цінних паперів на фінансовому ринку. Мінімізація вартості позики досягається, по-перше, за допомогою відповідної процентної політики, по-друге, через установлення відповідних умов випуску і погашення позики. Процентна політика відображає при цьому два протилежні чинники: мінімізацію вартості й максимізацію привабливості позики, яка, у свою чергу, залежить від достатньо високого процента. На фінансовому ринку державні цінні папери мають найнижчий процент, який є своєрідним індикатором цього ринку. Отже, сама ситуація на ринку сприяє мінімізації вартості позик. Тому привабливість державних позик досягається насамперед за рахунок високих гарантій держави щодо повернення коштів і виплати доходу. Стабільність державних цінних паперів досягається через оптимізацію насиченості ними фінансового ринку. Цінних паперів, з одного боку, має бути достатньо для максимізації надходжень від державних позик, а з іншого — не повинно бути їх надлишку, який може спричинити падіння курсової ціни. Державні запозичення можуть здійснюватись тільки тоді, коли вичерпані інші джерела формування доходів держави або коли доцільно обмежити рівень оподаткування. При цьому обов'язково має забезпечуватися ефективність і результативність використання позичених коштів. Випуск державних позик ґрунтується на таких передумовах: наявність кредиторів, у яких є тимчасово вільні кошти; довіра кредиторів до держави; зацікавленість кредиторів у наданні позик державі; можливість держави своєчасно і повністю повернути боргі виплатити дохід. Вихідною передумовою є наявність кредиторів — без цього випуск позик просто безглуздий. Довіра кредиторів до держави може бути високою чи низькою, однак феномен держави полягає в тому, що вона практично ніколи не може повністю втратити довіру. При цьому довіра до неї завжди дещо вища, ніж до емітентів — юридичних осіб. Саме цей чинник надійності становить основу зацікавленості кредиторів. Найважливішим чинником державних запозичень є можливість своєчасного і повного повернення боргів і виплати доходу. Це забезпечує в майбутньому і довіру до держави, і зацікавленість у наданні їй позик. Головне при цьому — реальне забезпечення боргів, що, у свою чергу, досягається за рахунок зароблених на залучених коштах доходів. Джерелами погашення державних запозичень можуть бути: доходи від інвестування позичених коштів у високоефективні проекти; додаткові надходження від податків; економія коштів від зменшення видатків; емісія грошей; залучені від нових позик кошти (рефінансування боргу). Найбільш реальним джерелом є доходи, отримані від інвестування позичених коштів. Вони найповніше відображають сутність і принципи кредиту та забезпечують фінансову стабільність. Надходження від збільшення податків чи економія від зменшення видатків також реальні джерела, однак тут є певні обмеження. Якщо збільшення податкових надходжень досягається за рахунок розширення податкової бази внаслідок використання позик, то це цілком прийнятно. Однак якщо є необхідність введення для покриття заборгованості нових податків чи збільшення ставок діючих (аналогічно — зменшення видатків для економії коштів), то краще це зробити відразу, а не випускати позику. Адже за позикою треба сплачувати дохід, тобто збільшення податків при поверненні боргу буде більшим, ніж у момент випуску позики. Аналогічно скорочення видатків у майбутньому має бути більшим, ніж тепер. Емісія грошей є фіктивним джерелом погашення боргу, оскільки веде до інфляції, яка знецінить повернені державою кредиторам кошти. Тому за відсутності реальних джерел погашення боргу доцільніше відразу використати грошову емісію для покриття бюджетного дефіциту, ніж випускати позики, для погашення яких у майбутньому доведеться друкувати більше грошей, тобто рівень інфляції тепер буде менший, ніж у майбутньому. Погашення старих боргів за рахунок випуску нових позик веде до зростання державного боргу. Таке джерело може використовуватись тільки як разове. Якщо воно використовується постійно, то це не що інше, як так звана фінансова піраміда. Подібна фінансова політика є необгрунтованою і веде до фінансового краху, оскільки держава рано чи пізно стає неплатоспроможною. Використання державою у своїй фінансовій політиці залучення коштів на кредитній основі зумовлює формування державного боргу, а отже, необхідність чіткої системи управління ним. 9.3. Державний борг, його економічні наслідки. і Управління державним боргом Державний борг — це сума заборгованості держави за випущеними і непогашеними внутрішніми державними запозиченнями, а також сума фінансових зобов'язань до іноземних кредиторів на певну дату, включаючи видані гарантії за кредитами, що надають місцевим органам влади, державним підприємствам, іноземним постачальникам. Державний борг країни поділяють на внутрішній і зовнішній борг. Внутрішній державний борг — це заборгованість держави всім утримувачам облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) та інших державних цінних паперів, тобто громадянам та підприємствам своєї країни, які є кредиторами держави. Зовнішній державний борг — це заборгованість держави іноземним кредиторам, тобто громадянам та організаціям інших країн. Розрізняють також капітальний і поточний державний борг. Капітальний борг — це загальна сума заборгованості минулих років і процентів, що мають бути сплачені за позиками. Поточний борг — це видатки держави, пов'язані з погашенням у поточному році боргових зобов'язань і належних до сплати в цей період процентів за всіма випущеними на даний момент позиками. Загальна сума внутрішнього державного боргу поділяється на дві частини. Монетизований борг, який складається із боргів держави комерційним банкам як основним утримувачам державних цінних паперів. Він фіксується у балансах банків, і тому аналізйого динаміки перебуває під пильним контролем. Сума монетизованого боргу складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань держави (як внутрішніх, так і зовнішніх), включаючи видані гарантії за кредитами. Немонетизований борг, який складається: а) з невико наних державою фінансових зобов'язань перед населенням за соціальними виплатами, передбаченими чинним законодавством (заборгованість з виплати пенсій, стипендій, допомог, заробітної плати та ін.); б) заборгованості з господарськихвідносин із реальним сектором економіки (заборгованість за державними замовленнями, з надання послуг державними установами та ін.). Його динаміку спостерігати значно складніше, особливо відносини держави з реальним сектором економіки. В Україні величина державного боргу регулюється законодавчо з 1992 р. Законом "Про державний внутрішній борг України". Умови і порядок випуску державних цінних паперів і регулювання їх обігу визначаються Законом України "Про цінні папери і фондову біржу*'6. Граничний обсяг внутрішнього і зовнішнього державного боргу визначається за ст. 18 Бюджетного кодексу України: величина основної суми боргу не повинна перевищувати 60 % фактичного річного ВВП України. У разі перевищення граничної величини боргу Кабінет Міністрів зобов'язаний вжити термінових заходів для зменшення суми державного боргу до встановленої величини і нижче. Управління державним боргом полягає в забезпеченні платоспроможності держави, тобто можливості погашення боргів. Це стосується як поточного, так і капітального боргу. Щодо поточного боргу, то необхідно забезпечити реальні джерела його погашення. Для капітального боргу важливо встановити такі строки його погашення, коли будуть наявні відповідні для цього джерела. Проблеми державного боргу не у його величині — в абсолютних сумах та відносно ВВП і обсягу бюджету, а в забез печенні платоспроможності держави, яка визначається трьома головними чинниками: наявністю ресурсів, тобто потенційних джерел доходів та всіх видів самофінансування; динамікою видатків, які залежать від рівня соціально-економічного розвитку країни; бажанням кредиторів купувати боргові зобов'язання. В управлінні внутрішнім і зовнішнім боргом є певна специфіка. Платоспроможність за внутрішніми позиками забезпечується, як правило, за рахунок внутрішніх джерел. Платоспроможність за зовнішнім боргом залежить насамперед від валютних надходжень. Можливості у погашенні цього боргу визначаються станом торговельного балансу. Позитивне сальдо характеризує ті ресурси, які забезпечують платоспроможність держави і дають змогу врегулювати платіжний баланс. В окремих випадках у результаті зміни ситуації в економіці та на фінансовому ринку чи погіршення фінансового стану держави вона не може забезпечити достатню платоспроможність. Тоді держава змушена вносити певні корективи у свою позикову політику. Такі корективи, як правило, не бажані, оскільки підривають довіру до держави. Але краще своєчасно внести певні корективи і забезпечити реальну платоспроможність держави, ніж допустити її фінансовий крах, що призведе до дефол-ту — визнання державою своєї неплатоспроможності. Державний борг оцінюють за такими показниками. Борг на душу населення показує, яка сума державного боргу припадає на кожного громадянина країни. Співвідношення між державним боргом та індивідуальними доходами визначається як частка загального несплаченого боргу, яка припадає на кожні 1000 грошових одиниць індивідуального доходу. Цей показник дає змогу визначити обтяжливість боргу для населення країни. В сучасних умовахважливо відстежувати його динаміку — зростає, зменшується чи залишається стабільним це співвідношення. У більшості розвинутих країн світу цей показник протягом останніх 30 років не змінюється. Відносна величина боргу (державний борг / ВВП) залежить від таких факторів: темпів зростання ВВП; рівня реальної процентної ставки, яка впливає на розмір виплат за боргом; обсягів бюджетного дефіциту. Зменшення відносної заборгованості можливе за умови, якщо темпи зростання реального ВВП будуть вищими за темпи зростання реальної процентної ставки. Динаміку державного боргу України наведено в табл. 9.1. Таблиця 9.1. Динаміка державного боргу України, млрд. дол. CШA. Показники 1993 р. 1995 р. 1997 р. 1999 р. 2001 р. 2003 р. 2004 р.
Державний
борг, усього 0,4 4,8 10,9 15,4 14Д 14,3 16,0
У тому числі:
— внутрішній — — 2Д 3,9 4,0 4,0 4,1
— зовнішній 0,4 4,8 8,8 11,5 10,1 10,3 11,9
Обслуговування державного боргу — це комплекс заходів держави з розміщення облігацій та інших цінних паперів, погашення позик, виплати процентів за ними, а також уточнення і зміни умов погашення раніше випущених позик і визначення умов і порядку здійснення нових державних запозичень. Обслуговування державного боргу здійснюється Міністерством фінансів України через банківську систему шляхом: розміщення облігацій внутрішніх державних позик (06ДП) та інших цінних паперів; погашення їх; виплати доходів за ними. Для цього у складі Державного бюджету України створюється фонд обслуговування державного внутрішнього боргу. Видатки з управління державним боргом складаються із виплати виграшів, річних процентів з погашення запозичень, видатки на виготовлення, переказ і реалізацію цінних паперів держави, а також проведення тиражів виграшів та тиражів погашення тощо. Основну частку видатків становлять виплати виграшів та процентів. Держава має дбати про ефективність державного кредиту. Уявлення про результативність операцій із запозичення коштів можна отримати, проаналізувавши суми щорічних надходжень. Але більш повне уявлення про ефективність державно-кредитних операцій можна отримати з такого розрахунку:
де Н — надходження за системою державного кредиту; В — видатки за системою державного кредиту. Визначаючи ефективність державного кредиту, слід враховувати також позитивний вплив його на стан державного бюджету і грошового обігу, а також на сприятливі тенденції в економічному розвитку суспільства. При обслуговуванні зовнішнього державного боргу визначається коефіцієнт обслуговування. Він обчислюється як відношення всіх платежів із заборгованості до валютних надходжень держави, виражене у процентах. Сприятливим рівнем прийнято вважати значення цього показника до 25 %. Граничні розміри державного боргу України, його структуру, джерела і строки погашення встановлює Верховна Рада України одночасно з прийняттям закону Про Державний бюджет України на відповідний рік. Джерелами погашення внутрішнього боргу є: бюджетні кошти; кошти, отримані від приватизації державного майна; нові запозичення. Джерелами погашення зовнішнього боргу, крім перелічених вище, також можуть бути золотовалютні резерви країни. Є такі методи управління державним боргом: рефінансування, конверсія, консолідація, уніфікація, обмін за регресивним співвідношенням, відстрочка погашення, реструктуризація, анулювання. Рефінансування — це випуск нових позик для того, щоб розплатитися з власниками облігацій старої позики. Цей спосіб застосовується у разі зростання державної заборгованості і бюджетних труднощів країни. Активно рефінансування застосовується при сплаті процентів і погашень за зовнішньою частиною боргу. Але для того, щоб надали нові запозичення, треба мати гарну репутацію у міжнародних фінансових колах, економічну і політичну стабільність у країні. Конверсія державного боргу — це зміна дохідності позик. Вона здійснюється у разі зміни ситуації на фінансовому ринку (наприклад, рівня облікової ставки центрального банку) чи погіршення фінансового стану держави, коли остання не в змозі виплачувати передбачуваний дохід. Консолідація — це зміна строків дії позик. Частіше за все вона проводиться у формі збільшення строків дії облігацій попередніх позик. В окремих випадках може застосовуватись і скорочення строків дії позик. Уніфікація — це об'єднання кількох позик в одну. Вона спрощує управління державним боргом. Уніфікація може проводитись як окремо, так і в поєднанні з консолідацією. Обмін за регресивним співвідношенням облігацій попередніх позик на одну нову зі знижувальним коефіцієнтом проводиться з метою скорочення державного боргу. Наприклад, кілька облігацій старих позик обмінюють на облігації нової позики у співвідношенні 3 : 1. Це вкрай небажаний спосіб, оскільки він означає не що інше, як часткову відмову держави від своїх боргів. Відстрочка погашення позики або усіх раніше випущених позик означає перенесення строків виплати заборгованості. При цьому на період перенесення строків погашення боргу виплата доходів також припиняється. Відстрочка погашення застосовується в умовах, коли подальший активний розвиток операцій з випуску нових запозичень стає недоцільним, оскільки не є фінансово ефективним для держави. Це відбувається, коли уряд зробив дуже багато запозичень і умови їх емісії не вигідні для держави, оскільки більшість надходжень від но-вих запозичень іде на сплату процентів і погашення раніше випущених позик. Реструктуризація — це використання у комплексі повністю чи частково зазначених вище методів. Анулювання (скасування) державного боргу означає повну відмову держави від зобов'язань за випущеними позиками (внутрішніми, зовнішніми або за всім державним боргом). Анулювання цінних паперів держави можливе з двох причин: по-перше, в разі фінансової неспроможності держави (дефолту); по-друге, в результаті приходу до влади нових політичних сил, які відмовляються визнавати фінансові зобов'язання своїх попередників. Однак анулювання не може розглядатись як допустимий варіант. Авторитет держави, як і будь-якого боржника, залежить від визнання нею своїх боргів і забезпечення їх повного погашення у встановлені строки. Важливою сферою управління державним боргом є випуск нових позик. Держава має визначити умови їх емісії: рівень дохідності, термін дії, спосіб виплати доходів, пільги кредиторам та ін. При цьому держава повинна керуватися не тільки своїми інтересами, а й інтересами кредиторів. Економічні наслідки державного боргу такі. Перерозподіл національного доходу на користь власниківдержавних облігацій та інших державних цінних паперів. Збільшення податків для обслуговування державного боргу, що негативно впливає на ділову та економічну активність. Скорочення споживання населенням країни. ПРАКТИКУМ План семінарського заняття 1.Причини виникнення дефіциту бюджету та методи його фінансування. 2.Економічна суть і форми державного кредиту. 3. Державний борг, його економічні наслідки. 4. Управління державним боргом. Теми рефератів Структура державного боргу та механізм його формування. Державний борг України та механізм його обслуговування. Вплив державного боргу на фінансове становище держави. Контрольні запитання та завдання Які завдання вирішуються при формуванні бюджету? У чому полягає урівноваженість доходів та видатків? Що означає поняття "бюджетний профіцит"? Охаракте ризуйте форми бюджетного профіциту. Що таке бюджетний дефіцит? Охарактеризуйте види бюджетного дефіциту. Назвіть основні причини виникнення бюджетного дефіциту. Охарактеризуйте основні концепції збалансованості бюджету. Яка мета їх використання? Охарактеризуйте методи фінансування бюджетного дефіциту. Дайте визначення поняття "державний кредит"? Чим зумовлена необхідність державного кредиту? Охарактеризуйте основні функції, які виконує державний кредит. Назвіть суб'єктів державно-кредитних відносин. Охарактеризуйте види та форми державного кредиту. Що є забезпеченням державного кредиту? Назвіть критерії класифікації державних запозичень. Охарактеризуйте чинники, на яких ґрунтується залучення позик. Назвіть необхідні передумови проведення державнихзапозичень. Що таке державний борг? Охарактеризуйте його складові. Якими правовими нормами регулюється величина державного боргу України? Що розуміється під управлінням державним боргом? Які показники оцінки державного боргу ви знаєте? 18. Охарактеризуйте основні методи управлінням державним боргом. 19. Дослідіть основні засоби обслуговування державного боргу. 20.Назвіть основні економічні наслідки державного боргу. Тести 1.Дефіцит державного бюджету утворюється, коли: 1) витрати держави зменшуються; 2) сума податкових надходжень скорочується; 3) сума витрат держави перевищує суму податкових над- жоджень. 2.Дефіцит бюджету — це: перевищення доходів над видатками; перевищення видатків над доходами. 3.Випуск облігацій внутрішньої державної позики здійснює: 1) Міністерство фінансів України; 2) Національний банк України; і 3) Державне казначейство України. 4.Для покриття дефіциту державного бюджету використо вується кредит: державний; банківський; комерційний. 5.Видами бюджетного дефіциту є: циклічний; структурний; внутрішній. 6.До державних боргових зобов'язань належить: облігація; казначейський вексель; приватизаційне боргове зобов'язання і житловий чек; усі відповіді правильні. 7. Джерелом покриття державного боргу є: 1) видатки бюджету; доходи бюджету; державні кредити. 8.Управління державним внутрішнім боргом України здійснює: Міністерство фінансів України; Національний банк України; Кабінет Міністрів України; Президент України. 9.Державний борг є: внутрішній; зовнішній та внутрішній; інвестиційний; комерційний. 10.У державному кредиті: держава — позичальник, а юридичні та фізичні особи — кредитори; держава — кредитор, а юридичні та фізичні особи — позичальники; держава, юридичні та фізичні особи можуть бути як кредиторами, так і позичальниками. 11.Зовнішній державний кредит — це кредит, наданий: підприємством підприємству; банком банку; урядом однієї держави урядові іншої держави. 12. Які є способи коригування позикової політики: мінімізація вартості позики, стабілізація державних цінних паперів; управління зовнішнім і внутрішнім боргом; рефінансування, конверсія, консолідація, уніфікація» обмін за регресивним співвідношенням, відстрочення погашення позики, реструктуризація, анулювання? 13.Державний кредит — це: особлива форма грошових відносин, коли держава є кредитором, позичальником або гарантом; складова загальнодержавних фінансів, яка дає змогу утворити централізовані фінансові ресурси для потреб держави; 3) грошові відносини, які виникають між державою, юридичними і фізичними особами та пов'язані з мобілізацією коштів та їхнім використанням на фінансування державних потреб. 14. Конверсія — це: к > 1) зміна дохідності позики; збільшення строків дії випущеної позики; об'єднання кількох позик в одну, коли облігації раніше випущених кількох позик обмінюються на облігації нової позики. 15. Консолідація — це: зміна дохідності позики; збільшення строків дії випущеної позики; об'єднання кількох позик в одну, коли облігації раніше випущених кількох позик обмінюються на облігації нової позики. 16. Уніфікація позики — це: її 1) зміна дохідності позики; збільшення строків дії випущеної позики; об'єднання кількох позик в одну, коли облігації раніше випущених кількох позик обмінюються на облігації нової позики. 17.Джерелом покриття держаного боргу є: прибутки підприємств від використання наданих кредитів; трансфертні платежі; доходи бюджету. 18.За характером виплати доходу державні позики поділяють на: виплати за кредитами урядам іншими країн, міжнародним організаціям та фінансовим інститутам; коротко-, середньо- та довгострокові; фіксовані та плаваючі; дисконтні, виграшні та процентні; знеособлені та цільові. 19.Через розподільну функцію державного кредиту здійснюється: регулювання грошового обігу; формування централізованих грошових фондів держави; фінансування витрат держави; підтримка малого бізнесу. 20. Якщо центральний банк продає велику кількість державних цінних паперів на відкритому ринку, то він має на меті: зробити кредит більш доступним; ускладнити придбання населенням державних цінних паперів; збільшити обсяг інвестицій; зменшити загальну масу грошей в обігу. Завдання 1 До даних термінів доберіть єдине правильне визначення серед тих, що наведені нижче. Варіант 1 Терміни Анулювання (скасування) державного боргу. Бюджетний дефіцит. Внутрішній державний борг. Зовнішній державний борг Державний кредит. Дефолт. Казначейські зобов'язання (векселі). Конверсія державного боргу. Монетизований борг. Облігація. Обслуговування державного боргу. Рефінансування державного боргу. Уніфікація державного боргу. Визначення А. Випуск нових позик для того, щоб розплатитися з власниками облігацій старої позики. Б. Сукупність економічних відносин, що виникають між державою та фізичними або юридичними особами (фінансово-кредитними установами, корпораціями, іноземними урядами, міжнародними фінансовими організаціями і приватними особами) з приводу мобілізації додаткових грошових коштів на кредитній основі, тобто на умовах поворотності, строковості та платності, у процесі формування загальнодержавного фонду фінансових ресурсів, у яких держава може виступати як позичальник, кредитор або гарант. В. Зміна дохідності позик. Г. Боргове зобов'язання держави, за яким у встановлені строки повертається борг і виплачується дохід у формі процента чи виграшу. Д. Повна відмова держави від зобов'язань за випущеними позиками (внутрішніми, зовнішніми або за всім державним боргом). Е. Боргові зобов'язання, спрямовані тільки на покриття бюджетного дефіциту. Є. Об'єднання кількох позик в одну. Ж. Заборгованість держави іноземним кредиторам, тобто громадянам та організаціям інших країн. 3. Визнання державою своєї неплатоспроможності. И. Борг держави комерційним банкам як основним утримувачам державних цінних паперів, що фіксується у балансах банків, у зв'язку з чим аналіз його динаміки перебуває під пильним контролем. І. Перевищення видатків над доходами бюджету. К. Комплекс заходів держави з розміщення облігацій та інших цінних паперів, погашення позик, виплати процентів за ними, а також уточнення і зміни умов погашення раніше випущених позик і визначення умов і порядку здійснення нових державних запозичень. Л. Заборгованість держави всім утримувачам облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) та інших державних цінних паперів, тобто громадянам та підприємствам своєї країни, які є кредиторами держави. Варіант 2 Терміни Бюджетний профіцит. Відстрочка погашення позики або всіх раніше випущених позик. Гарантовані запозичення. Державний борг. Державні запозичення. Інфляційний податок. Казначейські позики. Консолідація державного боргу. Немонетизований борг. Обмін за регресивним співвідношенням. Реструктуризація державного боргу. Сеньйораж. Управління державним боргом. Визначення А. Використання у комплексі повністю чи частково методів управління державним боргом країни. Б. Зміна строків дії позик. В. Відносини оказання фінансової допомоги суб'єктам господарювання з боку органів державної влади й управління за рахунок бюджетних коштів на умовах поверненості, строко-вості та платності. Г.Забезпечення платоспроможності держави, тобто можливості погашення боргів. Д. Невиконані державою фінансові зобов'язання перед населенням за соціальними виплатами, передбаченими чинним законодавством (заборгованість за виплати пенсій, стипендій, допомог, заробітної плати та ін.) і заборгованість за господарських відносин з реальним сектором економіки (заборгованість за державними замовленнями, надання послуг державними установами та ін.). Е. Перенесення строків виплати заборгованості. Є.Сума заборгованості держави за випущеними І непогашеними внутрішніми державними запозиченнями, а також сума фінансових зобов'язань до іноземних кредиторів на певну дату, включаючи видані гарантії за кредитами, що надають місцевим органам влади, державним підприємствам, іноземним постачальникам. Ж.Обмін облігацій попередніх позик на одну нову зі знижувальним коефіцієнтом. 3. Дохід держави від емісії грошей. И. Прибуток, який отримує держава за високих темпів інфляції і який дорівнює втраті капіталу власниками грошових коштів внаслідок інфляційного процесу. І. Операції, за якими уряд гарантує безумовне погашення запозичень, зробленими нижчеєтоящими органами влади й управління або окремими суб'єктами господарювання та виплату процентів за ними. К. Перевищення доходів над видатками бюджету. Л, Основна форма державного кредиту, коли держава виступає як позичальник для фінансування загальнодержавних потреб шляхом випуску і реалізації державних цінних паперів. Завдання 2 Знайдіть хибні твердження серед запропонованих. До запозичень держава вдається при бюджетному дефіциті. Коли держава бере на себе відповідальність за погашення позик чи погашення інших зобов'язань, взятих фізичними і юридичними особами, вона є позичальником. Як економічна категорія державний кредит є на стикудвох видів грошових відносин — фінансів і кредиту — і поєднує їх особливості. Сутність операцій на відкритому ринку, спрямованих на збільшення грошової маси, полягає у купівлі державних облігацій. Виступаючи на фінансовому ринку як позичальник, держава збільшує попит на позичкові кошти і таким чином сприяє зниженню ціни кредиту. У сучасних умовах надходження від державних позик стали другим після податків способом фінансування витрат бюджету. Обсяги операцій держави, що виступає як кредитор, значно вищі, ніж держави, що виступає як позичальник. 8.При запозиченні коштів державою забезпеченням кредиту є все майно, що перебуває в ЇЇ власності. 9.Принципами державного кредиту є поворотність і платність. 10. Облігації з "нульовим" купоном не підлягають обігу на ринку цінних паперів. Задачі Задача 9.1 Державну валютну облігаційну позику надано в таких сумах: 100 млн дол. СІНА на 100 тис. облігацій; 415 млн дол. на 41,5 тис. облігацій; 7370 млн дол. на 73,7 тис. облігацій. Визначте номінальну вартість облігації. Задача 9.2 Визначте поточний річний дохід за облігацією номіналом 10 000 грн при 10 % річних. Задача 9.3 Власник облігації номіналом 1000 грн при 20 % річних продав цінний папір через 146 днів після чергового "процентного" дня. Визначте, який купонний дохід одержить продавець. Задача 9.4 Облігація, придбана за курсовою ціною 1200 грн, погашається через 5 років номіналом 1000 грн. Визначте річну ставку додаткового доходу. Задача 9.5 Державну облігацію можна погасити за 25 000 грн через 10 років, коли настане термін її погашення. Розрахуйте нинішню вартість облігації, якщо дисконтна ставка подібних цінних паперів на біржі — 10 %. Задача 9.6 Купонна річна процентна ставка за облігацією на пред'явника — 10 %. Угода купівлі-продажу укладена за 18 днів до виплати процентів. Визначте курс продажу облігації. Задача 9.7 Облігація номіналом 1000 грн з 5-відсотковою купонною ставкою і погашенням через 5 років придбана на ринку з дисконтом 10%. Визначте поточну та сукупну прибутковість цінного папера за рік і за 5 років. Задача 9.8 Використовуючи дані, наведені в табл. 9.2: проведіть необхідні розрахунки; заповніть відповідні графи; визначте частку внутрішнього та зовнішнього державного боргу; побудуйте діаграму; зробіть висновки. Таблиця 9.2. Динаміка державного боргу України, млрд. дол. США. Показники 1999 2001 2003 2004 Абсолютне відхилення відносно попереднього року Частка, %
1999 2001 2003 2004
Державний борг, усього 15,4 14,1 14,3 16,0
У тому числі: — внутрішній; — зовнішній 3,9 11,5 4,0 10,1 4,0 10,3 4,1 11,9
ТЕМА 10. МІСЦЕВІ ФІНАНСИ 10.1. Місцеві фінанси, їх суть і значення в економічному розвитку регіонів Поняття "місцеві фінанси" є синонімом понять "фінанси місцевих органів влади", "муніципальні (комунальні) фінанси", "фінанси територіальної громади", "фінанси комуни", "фінанси общини", "фінанси муніципального утворення", "фінанси штату", "фінанси міста, області, району, села, селища" і т. ін. Подібні визначення свідчать, що місцеві фінанси функціонують у різних формах залежно від державного і територіального устрою тієї чи іншої країни. В Україні формами місцевих фінансів є фінанси територіальної громади (комунальні фінанси), фінанси Автономної Республіки Крим, фінанси області, фінанси міст Києва і Севастополя, фінанси міста, фінанси району, області, району в місті, фінанси села, фінанси селища. В умовах ринкових відносин залишається і зростає перелік справ, які правова держава вважає за доцільне передати для розв'язання місцевим органам влади. Для цього потрібні відповідні ресурси. Це і є об'єктивною причиною для функціонування місцевих фінансів. Фінансові основи інституту місцевого самоврядування в Україні визначені: 1) Конституцією України (ст. 7, ст. 140—146) від 28 червня 1996 р.; Бюджетним кодексом України від 21 червня 2001 р.; Законом України "Про місцеве самоврядування" від 27 травня 1997 р.; Законом України "Про систему оподаткування" від 2 лютого 1994 р. Якщо причиною функціонування фінансів взагалі є поява держави і товарно-грошових відносин, то причиною виникнення місцевих фінансів є наявність територіальних колективів, відокремлення функцій і завдань, які покладаються на їхні органи влади. Процес формування місцевих фінансів України, як свідчить практика 1991—2004 рр., супроводжується значними труднощами, пов'язаними з численними факторами: необхідність ліквідації деформацій у фінансовій системі, що сформувалася у радянський період, формування сучасного управлінського досвіду організації фінансової системи, формування правового поля, політичної культури і традицій, без яких не може бути фінансів місцевих органів влади. Найскладніше питання — визначення переліку функцій і завдань, які покладаються на місцеві органи влади України, що має стати основою для вибору моделі місцевих фінансів. У зв'язку з цим завдання та функції місцевих органів влади можна поділити на дві основні групи: завдання та функції, які взагалі передано місцевим органам влади в межах місцевих інтересів; завдання та функції, доручені місцевим органам владицентральною владою, або так звані делеговані повноваження. Завдання або функції мають покладатися на той рівень влади, який їх виконає краще, економніше й ефективніше, якщо обсяг чи характер завдання не вимагають його виконання у масштабі більшої території. Незважаючи на дискусійний характер проблеми визначення функцій місцевих органів влади, окреслилися сфери, обслуговування яких у більшості країн віднесено до власної компетенції місцевого самоврядування і які можуть відповідати принципам доцільності та ефективності. Це — соціальне обслуговування, початкова і середня освіта, охорона здоров'я, дороги місцевого значення, ветеринарна допомога, благоустрій, догляд за бідними та сиротами, житлово-комунальне господарство, житлове будівництво, водозабезпечення, теплове господарство, міські електричні мережі, економічна інфраструктура, працевлаштування безробітних, перепідготовка кадрів з метою працевлаштування, ритуальні послуги, збирання та утилізація сміття, екологічні проблеми, організація землекористування та інші витрати. Перелік доручених справ або делегованих повноважень визначає центральна влада. Він встановлюється в законодавчому акті. Для виконання делегованих повноважень орган, який їх визначає, передає місцевим органам влади відповідні фінансові ресурси, тобто компенсує витрати місцевих органів влади. Аналіз проблем, пов'язаних із поняттям "місцеві фінанси" дає змогу сформулювати його визначення. Місцеві фінанси — це система формування, розподілу і використання грошових та інших фінансових ресурсів для забезпечення місцевими органами влади покладених на них функцій і завдань, як власних, так і делегованих. В Україні така система перебуває в стадії становлення і як складне й багатопланове явище потребує аналізу та дослідження. Фінанси місцевих органів влади як система включають кілька основних взаємопов'язаних структурних елементів: видатки, доходи, способи формування доходів, інститути системи, суб'єкти, об'єкти системи, відносини між суб'єктами системи, системою та іншими ланками фінансової системи держави взагалі. У реальному житті ця система набагато складніша і має особливості в кожній країні. У 1991—2004 рр. в Україні виразно виявилася тенденція розширення завдань і функцій, що покладаються на місцеві органи влади. Разом з тим помітною є й інша тенденція — відставання процесу становлення місцевих фінансів відповідно до нових завдань місцевої влади. Окреслимо основні форми впливу місцевих органів влади, їхніх фінансів на економіку та соціальну сферу держави. По-перше, до фінансових систем місцевих органів влади мобілізується значна частина валового внутрішнього продукту. Через зазначені системи здійснюються розподіл і перерозподіл цієї частини ВВП. Це означає, що поряд із державним регулюванням економічної та соціальної сфер здійснюється комунальне (муніципальне) регулювання їх. Держава і місцеве самоврядування розподіляють між собою функції соціально-економічного регулювання. Функції соціально-економічного регулювання, які забезпечують фінанси місцевих органів влади, не обмежуються вилученням, розподілом і перерозподілом частини ВВП. Місцеві органи влади подібно до держави у сфері своєї компетенції здійснюють також нормативне (правове) регулювання соціально-економічної діяльності, тобто встановлюють певні правила поведінки суб'єктів господарювання. По-друге, місцеві фінанси є фіскальним інструментом. Це дає змогу забезпечувати ресурсами розв'язання завдань, що покладаються на місцеві органи влади. Як бачимо, є як державний фіск, так і фіск місцевих органів влади. Відмінність між фіском першої і другої форми в тому, що межі фіскальної діяльності місцевих органів влади регламентуються державою, а її фіскальна діяльність ніким не обмежується. По-третє, місцеве самоврядування, як і держава, є інструментом, який надає громадські послуги. Держава і місцеве самоврядування розділяють між собою завдання та відповідальність за надання громадянам країни громадських послуг. Ефективність і масштаби діяльності місцевих органів влади у сфері надання громадських послуг залежать, головним чином, від стану фінансів місцевих органів влади. По-четверте, місцеві фінанси є інструментом забезпечення економічного зростання. Вплив фінансів місцевих органів влади на економічне зростання здійснюється через капітальні витрати, діяльність на ринку позичкового капіталу, нерухомості, землі. Крім названих форм впливу на економіку та соціальну сферу, є й інші, наприклад пов'язані з виконанням делегованих повноважень центральної влади, а саме проблеми громадської безпеки, охорони правопорядку, оборони, дотримання законності, державного нагляду і державної реєстрації та ін. У цій сфері місцеві органи влади є продовженою на місцях "рукою" центральної влади. Отже, фінанси цих органів влади є інструментом забезпечення частини функцій, які виконує держава, тобто справжнє здійснення місцевого самоврядування залежить від його матеріального та грошового забезпечення. І тому законодавством була визначена фінансово-економічна база місцевого самоврядування, до якої увійшли: природні ресурси, розпорядження якими здійснюється радами народних депутатів базового рівня; місцеве господарство, комунальна та інша власність, яка є джерелом одержання доходів місцевого самоврядування й задоволення соціально-економічних потреб населення; — фінансові ресурси (місцеві бюджети, позабюджетні кошти, валютні фонди місцевих рад, кошти територіально-громадського самоврядування). 10.2. Місцеві бюджети, їх доходи і видатки Місцеві бюджети — це фонди фінансових ресурсів, що мобілізуються й витрачаються на відповідній території. Система місцевих бюджетів є в усіх країнах світу. Проте ЇЇ розвиток і функції зумовлені низкою національних, політичних, економічних та інших факторів. Найбільший вплив мають економічні та політичні фактори. При дослідженні проблеми місцевих бюджетів їх треба розглядати у двох аспектах. По-перше, як організаційну форму мобілізації частини фінансових ресурсів у розпорядження місцевих органів самоврядування. По-друге, як систему фінансових відносин, що складаються між: місцевими бюджетами й господарськими структурами, що функціонують на цій території; бюджетами й населенням цієї території; бюджетами різних рівнів із перерозподілу фінансових ресурсів; місцевими і державним бюджетами. До місцевих належать обласні, районні, міські, селищні та сільські бюджети (рис. 10.1). Це фонди фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні місцевих рад народних депутатів та органів місцевого й регіонального самоврядування. Усього місцевих бюджетів в Україні близько 12 тис. Проте місцевий бюджет — це тільки частина фінансових ресурсів, необхідних для фінансування всіх функцій і завдань, які виконують органи місцевого самоврядування. Звичайно, потребує вирішення питання зміцнення дохідної бази місцевих бюджетів за рахунок податкових надходжень. Ці проблеми потребують серйозної наукової розробки, вивчення досвіду зарубіжних країн і нагального розв'язання. Самостійність місцевих бюджетів гарантується власними та закріпленими за ними на стабільній основі загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів.
Рис. 10.1. Система місцевих бюджетів України Мінімальні розміри місцевих бюджетів визначаються на основі нормативів бюджетної забезпеченості на одного жителя з урахуванням економічного, соціального, природного стану відповідних територій, виходячи з рівня мінімальних соціальних потреб, установлених законодавством. Місцевий бюджет може складатися із загального й спеціального фондів. Загальний фонд включає надходження з поточного або реєстраційного рахунку фінансового органу на поточний або реєстраційний рахунок установи платіжним дорученням, в якому вказуються суми засобів, виділених на видатки установи в розрізі кодів економічної класифікації. Спеціальний фонд має формуватися з конкретно визначених джерел надходжень і використовуватися на фінансування конкретно визначених цілей. Місцевий бюджет поділяється на поточний (адміністративний) бюджет і бюджет розвитку (капітальний або інвестиційний). Фінансовою основою місцевого самоврядування є доходи місцевих бюджетів. Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Наявність видатків є причиною утворення доходів. Доходи місцевих органів влади можна класифікувати за їхніми джерелами та за економічною природою. За джерелами доходи місцевих органів влади поділяють на податкові доходи, неподаткові доходи (платежі, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності підприємств комунальної власності, залучені місцевими органами влади на ринку позичкового капіталу), а також трансферти від центральної влади та органів влади вищого територіального рівня. За економічною природою доходи місцевих органів влади поділяють на власні, закріплені і регульовані. Власні доходи — це доходи, що мобілізуються місцевою владою самостійно на основі власних рішень і за рахунок джерел, визначених місцевим органом влади. До власних доходів належать місцеві податки і збори, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності комунальних підприємств, комунальні платежі, а також доходи за рахунок комунальних кредитів та позик. Органи місцевого самоврядування мають право встановлювати два місцевих податки і кілька місцевих зборів (податок з реклами та комунальний; збори: готельний, на припарковування транспорту, ринковий, на видачу ордера на квартиру, з власників собак, курортний, за участь у бігах на іподромі, на місцеву символіку). Перелік закріплених доходів визначено законодавством про місцеве самоврядування та про бюджетну систему. Закріплені доходи — це одна з форм доходів, переданих місцевим органам влади на стабільній, довгостроковій основі. Регульовані доходи — це також одна з форм доходів, що передаються центральною владою місцевим органам влади або з бюджетів територій вищого адміністративного рівня до бюджетів територій нижчого адміністративного рівня. Порядок передачі та розміри регульованих доходів в Україні щороку встановлюються в законі про державний бюджет, а також їх визначено Законом "Про бюджетну систему" в редакції 1995 р. Порядок регулювання доходів місцевих бюджетів визначається також рішеннями органів влади вищого територіального рівня щодо органів влади нижчого територіального рівня. Власні та закріплені доходи є основою самостійності місцевих бюджетів. Важливими способами формування доходів місцевих органів влади є комунальні платежі, доходи від комунального майна та землі, доходи від діяльності комунальних підприємств, залучення кредитних ресурсів і мобілізація коштів за рахунок комунальних позик. Велику роль відіграють дотації та інші трансферти. У дохідній частині місцевого бюджету окремо виділяють доходи, необхідні для виконання власних повноважень, і доходи, необхідні для виконання делегованих законом повноважень органів виконавчої влади. Структура доходів місцевих бюджетів: міжбюджетні трансферти, власні доходи, закріплені законодавством на довгостроковій основі, та регулюючі доходи. Згідно зі статтею 143 Конституції України встановлено, що власних доходів в обласних і районних бюджетах немає, а є в основному закріплені або залучені, якщо фінансується спільна програма. До цих бюджетів не включають як закріплені доходи надходження від комунальної власності. Міжбюджетні трансферти — кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого. Основними формами надання міжбюджетних трансфертів за Бюджетним кодексом є дотація вирівнювання та субвенції. Дотація вирівнювання (субсидія) — міжбюджетний трансферт на вирівнювання дохідної спроможності відповідного бюджету. Субвенція — цільовий міжбюджетний трансферт, призначений на певну мету в порядку, визначеному тим органом, який ЇЇ надав. Обсяг міжбюджетних трансфертів затверджує Верховна Рада України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Місцеві запозичення — операції, пов'язані з отриманням коштів на умовах повернення, платності та строковості, в результаті яких з'являються зобов'язання перед бюджетом, і операції, пов'язані з поверненням цих коштів до бюджету. Запозичення до місцевих бюджетів можуть здійснюватися лише до бюджету розвитку або для покриття тимчасових касових розривів під час виконання загального фонду місцевого бюджету протягом бюджетного року. Тимчасовий касовий розрив — незбіг у часі фінансування видатків з надходженням доходів. Місцеві запозичення виникають у таких випадках: запозичення (позики) з бюджетів вищого рівня; запозичення в комерційних банках; бюджетні гарантії під запозичення комерційних структур, у тому числі на потребу бюджетної сфери (будівництво шкіл, лікарень тощо); випуск муніципальних позик. Дуже часто такі запозичення перетворюються в непряму форму дотації місцевих бюджетів, оскільки пролонговуються або взагалі списуються. Відсутність широкої практики залучення кредитів для фінансування бюджетних потреб місцевою владою зумовлено високими реальними процентними ставками, що призводить до значного додаткового бюджетного навантаження. Місцеві органи влади можуть проводити цільові муніципальні позики під конкретні заходи, в яких зацікавлена територіальна громада (будівництво доріг тощо). За строками погашення позики поділяють на коротко- (до 5 років) і довгострокові (понад 5 років) позики. Держава не несе відповідальності за зобов'язаннями за запозиченнями місцевих бюджетів. Видатки на обслуговування боргу місцевих бюджетів здійснюють за рахунок коштів загального фонду бюджету в межах 10 % його обсягів протягом будь-якого бюджетного періоду, коли планується обслуговування. Якщо у процесі погашення основної суми боргу та платежів з його обслуговування має місце порушення договору між кредитором і позичальником з вини останнього, відповідна рада не має права здійснювати нові запозичення протягом п'яти наступних років. Головним елементом фінансів місцевих органів влади є видатки. Видатки є точним відображенням функцій та завдань, що покладаються на місцеву владу. Видатки місцевих бюджетів — це економічні відносини, які виникають у зв'язку з фінансуванням власних і делегованих повноважень місцевих органів влади. Видатки місцевих органів влади залежно від їхніх завдань у більшості країн поділяють на декілька функціональних ви-дів: обов'язкові, факультативні та на фінансування делегованих повноважень. Обов'язкові видатки це — видатки, спрямовані на виконання обов'язкових завдань, які покладаються на органи місцевої влади з метою забезпечення певних стандартів послуг у масштабах всієї країни, а також видатки, пов'язані з їхніми борговими зобов'язаннями за кредитами та позиками. Факультативні видатки — це видатки, що здійснюються для реалізації завдань у межах власної компетенції, а також так званих добровільних та факультативних обов'язків. Ще один вид видатків — видатки для реалізації делегованих (доручених) центральною владою завдань. Крім функціонального поділу, є поділ видатків відповідно до їхнього економічного призначення: поточні, або адміністративні, І капітальні, або інвестиційні. Поточний бюджет використовується для виконання як власних, так і делегованих повноважень. Кошти поточного бюджету спрямовують на фінансування установ і закладів виробничої і соціальної інфраструктури, що утримуються за рахунок бюджетних асигнувань, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення. Кошти бюджету розвитку спрямовують на реалізацію програм соціально-економічного розвитку відповідної території, пов'язаних зі здійсненням інвестиційної та інноваційної діяльності, а також на фінансування субвенцій та інших видатків, пов'язаних з розширеним відтворенням. Поділ місцевих бюджетів на поточний бюджет і бюджет розвитку визначає порядок фінансування за умов наявності дефіциту бюджету у зв'язку з недовиконанням доходів бюджету. У такому разі у першу чергу фінансують видатки, включені в поточний бюджет. Головна мета створення бюджету розвитку — фінансування програм соціально-економічного розвитку відповідної території, пов'язаних з розширеним відтворенням. Надходження до бюджету розвитку місцевих бюджетів включають: кошти від відчуження майна, яке перебуває у комунальній власності, в тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення; надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарських товариств, що є у власності відповідної територіальної громади; кошти, які передаються з іншої частини місцевого бюджету за рішенням відповідної ради; запозичення, здійснені у порядку, визначеному Бюджетним кодексом та іншими законами України; субвенції з інших бюджетів на виконання інвестиційних проектів. До витрат бюджету розвитку місцевих бюджетів належать: погашення основної суми боргу відповідно АРК та місцевого самоврядування; капітальні вкладення; внески органів влади АРК та органів місцевого самоврядування у статутні фонди суб'єктів підприємницької діяльності. Бюджет розвитку місцевих бюджетів є складовою спеціального фонду місцевих бюджетів. Величина перевищення видатків місцевого бюджету над його постійними доходами становить дефіцит місцевого бюджету. За статтею 72 Бюджетного кодексу: бюджет АРК та місцеві бюджети можуть прийматися з дефіцитом виключно у частині дефіциту бюджету розвитку; дефіцит бюджету АРК та місцевих бюджетів покриваєть ся за рахунок запозичень; затвердження обласних, районних, районних у містах, сільських та селищних бюджетів з дефіцитом не допускається. Законодавством України визначено, що основу місцевого самоврядування становить комунальна власність. Управління комунальною власністю здійснюється від імені населення адміністративно-територіальних одиниць відповідними місцевими радами народних депутатів та уповноваженими ними іншими органами місцевого самоврядування. До комунальної власності було віднесено майно, що передавалось безоплатно колишніми СРСР і Українською РСР, іншими суб'єктами, а також майно, що набувається місцевими радами народних депутатів за рахунок коштів бюджетів місцевого самоврядування, а також позабюджетних, цільових, валютних фондів та інших ресурсів. Згідно зі ст. 31 Закону України "Про власність" комунальну власність як власність адміністративно-територіальних одиниць поряд із загальнодержавною (республіканською) власністю віднесено до державної власності. У бюджетній системі України обов'язково виникають взаємовідносини між різними бюджетами, яким притаманні ве-ликі за обсягами зустрічні потоки бюджетних коштів. Підставою для міжбюджетних відносин є визначені законодавством держави: розподіл повноважень між державною виконавчою владою та органами місцевого самоврядування; гарантія з боку держави щодо фінансування повноважень, наданих органам місцевого самоврядування; розмежування доходів і видатків між ланками бюджетної системи; підтримка "бідних" у фінансовому розумінні територій і відповідних бюджетів; вилучення коштів у відносно "багатих" у фінансовому розумінні територій і відповідних бюджетів; різні форми взаємовідносин, що виникають у процесі виконання бюджетів (векселі, взаемозаліки, бюджетні позики тощо). Розмежування доходів, проведене на єдиних засадах для бюджетів відповідного рівня, не дає змоги збалансувати абсолютно всі бюджети. Причиною цього є значні відмінності у формуванні доходів та у складі й обсягах видатків бюджетів територіальних утворень, які мають об'єктивний характер і спричинені: різноманітністю природнокліматичних умов; різним екологічним станом територій; особливостями розташування населених пунктів, зокрема адміністративних центрів; насиченістю шляхами сполучення; кількістю населення, його віковим складом; економічним розвитком народного господарства та його спеціалізацією; станом соціальної та побутової інфраструктури тощо. Вплив цих та багатьох інших факторів визначає різну вартість послуг, які надають місцеві органи в розрізі адміністративно-територіальних одиниць; різний податковий потенціал, який безпосередньо впливає на формування дохідної бази місцевих бюджетів; неоднакову потребу в коштах, що спрямовуються на підтримку соціально не захищених верств населення, утримання об'єктів соціально-культурної сфери тощо. Остаточно збалансувати бюджети одного рівня лише розмежуванням їхніх доходів і видатків неможливо. Це досягається за допомогою перерозподільних процесів у межах бюджетної системи. Центральне місце в управлінні фінансами в Україні посідає Міністерство фінансів. Саме на нього покладено завдання загального керівництва всією фінансовою системою країни. Міністерство фінансів України має розгалужену регіональну структуру: Міністерство фінансів АРК і обласні та міські (міст Києва та Севастополя) фінансові управління; районні та міські (міст республіканського та обласного підпорядкування) фінансові відділи (рис. 10.2).
Рис. 10.2. Регіональна структура Міністерства фінансів України Розмежування повноважень і функцій між органами Міністерства фінансів здійснюється за регіональним принципом. Так, Міністерство фінансів АРК складає і виконує республіканський бюджет, обласні фінансові управління — обласні бюджети, районні й міські фінансові відділи — районні й міські бюджети. Крім того, місцеві фінансові органи виконують такі функції: забезпечують втілення в життя державної фінансової політики; аналізують показники розвитку економіки відповідного району та галузей народного господарства; сприяють збільшенню доходів бюджету; розробляють проекти зведених балансів фінансових ресурсів для відповідних територій; координують діяльність учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджету; ведуть облік і складають звіти про виконання бюджету; готують інформаційні матеріали, доповіді органам місцевої влади про хід і підсумки виконання бюджету; вирішують питання про відстрочення платежів; вносять пропозиції про надання пільг з податків і платежів до бюджетів відповідних рівнів за висновками податкових інспекцій. Регіональні фінансові органи мають систему подвійного підпорядкування. Вертикально вони підпорядковані відповідному фінансовому органу (наприклад, районні фінансові відділи — обласному фінансовому управлінню). Горизонтально фінансові органи підпорядковані місцевим органам управління, тобто входять до складу відповідних державних адміністрацій. Державна контрольно-ревізійна служба спеціалізується на здійсненні фінансового контролю. По-перше, вона здійснює ревізії фінансових органів з питань складання і виконання бюджету. По-друге, вона є органом державного контролю за ефективним і цільовим використанням бюджетних асигнувань безпосередньо у розпорядників бюджетних коштів. По-третє, контрольно-ревізійна служба проводить ревізії фінансово-господарської діяльності підприємств і організацій державного сектору. Контрольно-ревізійна служба має регіональну структуру, аналогічну структурі Міністерства фінансів. Державне казначейство створено з метою забезпечення повного і своєчасного виконання державного бюджету. Казначейство має таку саму регіональну структуру, як і Міністерство фінансів. Державна податкова адміністрація організовує справляння податків та контроль за дотриманням податкового законодавства. Вищою її ланкою є Головна державна податкова адміністрація. Вона розробляє проекти податкового законодавства й організовує податкову роботу та діяльність податкових органів у країні. Регіональними органами є податкова адміністрація в АРК, областях, містах Києві та Севастополі та податкові інспекції в районах і містах обласного підпорядкування. Податкові адміністрації в областях і містах з районним поділом виконують організаційні та консультаційні функції. Безпосередньо податкову роботу ведуть податкові інспекції в районах і містах (без районного поділу). Вони здійснюють облік усіх платників, що перебувають на цій території і контролюють їх розрахунки з бюджетом. Аудиторські фірми проводять перевірки фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання і надають свої висновки стосовно законності й правильності здійснення фінансових операцій, відповідності ведення бухгалтерського обліку встановленим вимогам, достовірності фінансової звітності. Органи місцевого самоврядування можуть утворювати цільові (в тому числі валютні) фонди. Ці фонди включають у спеціальний фонд місцевих бюджетів. Джерелами формування цільових фондів місцевих бюджетів є: залучення коштів населення — добровільні внески і по жертвування для проведення соціально-культурних заходів або будівництва шкіл, лікарень тощо; доходи від місцевих позик, грошово-речових лотерей та аукціонів; відрахування за твердо встановленими нормативами із загальнодержавних цільових фондів. ПРАКТИКУМ План семінарських занять Місцеві фінанси, їх суть і значення в економічному і соціальному розвитку регіонів. Місцеві бюджети, їх доходи і видатки. Теми рефератів Місцеві фінанси як система. Функції місцевих фінансів. Місцеві бюджети — основна ланка місцевих фінансів. Поняття комунальної власності. Зміст і складові міжбюджетних відносин та методи бюджетного регулювання. Контрольні запитання та завдання Дайте визначення місцевих фінансів. Охарактеризуйте систему місцевих бюджетів в Україні. Назвіть структурні елементи місцевих фінансів. Назвіть функції місцевих бюджетів. Дайте визначення місцевих бюджетів. На основі яких параметрів визначається мінімальнийрозмір місцевих бюджетів? Охарактеризуйте структуру доходів місцевих бюджетів. Яке призначення видатків місцевих бюджетів? Розкрийте сутність та форми регулювання міжбюджетних відносин. 10. Розкрийте поняття комунальної власності. Тести 1.Місцеві фінанси — це: система формування, розподілу і використання грошових та інших фінансових ресурсів для забезпечення місцевими органами влади покладених на них функцій і завдань, як власних так і делегованих; витрати, які здійснюються місцевими органами влади в обов'язковому порядку за переліком, що визначається законодавством; витрати, які здійснюються місцевими органами влади на власний розсуд, на основі рішень, прийнятих їхніми представницькими зібраннями. 2.Видатки місцевих органів влади поділяють на: поточні, розвитку, на фінансування делегованих повноважень, обов'язкові, факультативні, на фінансування власних повноважень; власні, закріплені, передані, податкові, неподаткові; власні, поточні. 3.Способи формування доходів місцевих бюджетів — це: 1) місцеві податки і збори, частки загальнодержавних по датків, комунальні платежі, доходи від майна та землі, що належить місцевій владі, доходи комунальних підприємств,кредити, комунальні позики, трансферти; громадські послуги, фінансові ресурси у фондовій формі; власні, закріплені, регульовані. 4.Бюджет міста Києва — це: бюджет розвитку; місцевий бюджет; поточний бюджет. 5.Суб'єкти місцевих фінансів — це: територіальні громади; міські, селищні, сільські ради; бюджети АРК, обласні, міські, міст Києва і Севастополя, районні, міські, районні в містах, територіальних громад; голови міст, селищ та сіл; обласні, Київська та Севастопольська міські, районні, районні у містах Києва та Севастополя державні адміністрації; обласні, Київська та Севастопольська міські, районні в містах Києві і Севастополі ради; Рада міністрів АРК; Мінфін України; Кабінет Міністрів України; Верховна Рада України; фінансові ресурси у фондовій формі; фінансові ресурси в нефондовій формі. громадські послуги, самостійні місцеві бюджети, кому нальні форми власності, позабюджетні фонди, місцеві податки і збори, комунальний кредит, фінансові комунальні підприємства, комунальні платежі. 6.Мінімальні розміри місцевих бюджетів визначають на основі: закріплених на постійній основі доходів місцевих бюджетів; нормативів бюджетної забезпеченості на одного жителя; власних доходів місцевих бюджетів. 7.Спеціальний фонд місцевих бюджетів — це: кошти, спрямовані на реалізацію програм соціального розвитку; класичний випадок закріплення джерела доходів за стат тею видатків, за якого певні види доходів призначаються для фінансування певних видів видатків; фінансування установ і закладів виробничої і соціальноїінфраструктури, що утримуються за рахунок бюджетних асигнувань, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення. 8.Бюджетне регулювання — це: повноваження, надане розпоряднику бюджетних коштів відповідно до бюджетного призначення; збалансування бюджетів, які входять до складу бюджетної системи; сукупність усіх юридичних норм, які визначають бюджетний устрій країни. 9.Міжбюджетні трансферти — це: кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого; різновид довгострокового кредиту, який погашається клієнтом у розстрочку; розмір витрат на розрахункову одиницю. 10.Органи місцевого самоврядування можуть створювати підприємства, фірми та компанії, засновані на комунальній формі власності, у формі: унітарних підприємств; товариств з обмеженою відповідальністю; акціонерних товариств; всі відповіді правильні. 11.Субсидія — це: форма перерозподілу і використання фінансових ресурсів; форма фінансової допомоги держави місцевим органам влади, що надається з метою забезпечення виконання визначених наперед завдань чи цільових програм; вид допомоги у грошовій або натуральній формі, що надається із коштів державного чи місцевого бюджетів. 12.Факультативні витрати місцевих органів влади — це: витрати, які здійснюються місцевими органами влади в обов'язковому порядку за переліком, що визначається законодавством; витрати, які здійснюються місцевими органами влади на власний розсуд, на основі рішень, прийнятих їхніми представ ницькими зібраннями; витрати, які здійснюються місцевими органами влади у процесі надання нематеріальних послуг. 13.Причиною виникнення місцевих фінансів є: виникнення держави; наявність територіальних колективів, відокремлення функцій і завдань, які покладені на їхні органи влади; поява товарно-грошових відносин. 14.Місцеві бюджети — це: балансові розрахунки доходів і витрат, які мобілізуються й витрачаються на відповідній території; головний централізований фонд грошових коштів держави; кошти підприємств та населення. 15.Бюджет розвитку є складовою: загального фонду місцевого бюджету; спеціального фонду місцевого бюджету; фонду нагромадження; поточного бюджету. Завдання До даних термінів доберіть єдине правильне визначення серед тих, що наведені нижче. Терміни Система місцевих бюджетів. Місцеві бюджети. Бюджет місцевого самоврядування. Загальний фонд місцевого бюджету. Спеціальний фонд місцевого бюджету. Місцевий бюджет поділяється на... Поточні видатки. Видатки розвитку. Структура системи місцевих бюджетів. Місцеві зведені бюджети. Вільні бюджетні кошти. Визначення А. Бюджет Автономної Республіки Крим, бюджет області, бюджет міста з районним поділом, бюджет району. Б. Фонд, що включає надходження з поточного або реєстраційного рахунку фінансового органу на поточний або реєстраційний рахунок установи платіжним дорученням, в якому вказуються суми засобів, виділених на видатки установи в розрізі кодів економічної класифікації. В. Бюджети територіальних громад, сіл, селищ, міст та їх об'єднань. Г. Поточний бюджет і бюджет розвитку. Д. Фонд, що формується з конкретно визначених джерел надходжень і використовується на фінансування конкретно визначених цілей. Є. Фонди фінансових ресурсів, що мобілізуються й витрачаються на відповідній території. Ж. Кошти, що спрямовуються на фінансування установ і закладів виробничої та соціальної інфраструктури, що утримуються за рахунок бюджетних асигнувань, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення. 3. Бюджет Автономної Республіки Крим, обласні бюджети, бюджети міст республіканського підпорядкування, районні бюджети неміських районів, бюдгкети міст обласного підпорядкування, бюджети районів міст, бюджети міст районного підпорядкування, бюджети селищних рад, бюджети сільських рад. І. Кошти, що спрямовуються на реалізацію програм соціально-економічного розвитку відповідної території, пов'язаних зі здійсненням інвестиційної та інноваційної діяльності, а також на фінансування субвенцій та інших видатків, пов'язаних з розширеним відтворенням. К. Кошти, що утворюються в місцевих бюджетах на початок бюджетного року і не враховуються при затвердженні бюджету поточного року. Л. Сукупність самостійних місцевих бюджетів, які не включаються до складу державного бюджету й один до одного. Задачі Задача 10.1 Визначте суму доходів зведеного бюджету області, якщо бюджет районів становить 103 405,0 тис. грн, а бюджет міст обласного підпорядкування — 73 004, 2 тис. грн. Задача 10.2 Бюджет міста з районним поділом становить 108 932,0 тис. грн. Доходи І району — 25,6; II — 32,2; НІ — 25,0%; IV — ? Знайдіть суму доходів бюджету кожного району міста. Задача 10.3 У звітному році місцевий бюджет Харківської області отримав надходжень за рахунок: прибуткового податку з громадян — 547 216 тис. грн; плати за землю — 73 103 тис. грн; місцевих податків і зборів — 40 784 тис. грн; єдиного податку для суб'єктів малого підприємництва — 13 783 тис. грн; доходів від майна, що належить місцевій владі, — 15 893 тис. грн; доходів від господарської діяльності підприємств комунальної власності — 548 423 тис. грн. Всього доходи місцевого бюджету Харківської області за звітний рік — 1 313 786 тис. грн. Визначте структуру доходів місцевого бюджету Харківської області у звітному році та надходження за рахунок інших доходів. Яка сума доходів надійшла за рахунок податкових надходжень, а яка за рахунок неподаткових? Задача 10.4 Місцевий бюджет міста сформовано в сумі 17 978,6 тис. грн. У тому числі: власні доходи становлять 6240,0 тис* грн; закріплені — 3405 тис. грн. Визначте суму регульованих доходів та структуру доходів у місцевому бюджеті району. Задача 10.5 На підставі даних табл. 10.1: визначте суму доходів і витрат загального фонду місцевих бюджетів (ЗФМБ) за всіма регіонами в наведеному році; підрахуйте суму загального обсягу трансфертних платежів по кожному наведеному регіону; знайдіть суми за всіма наявними стовпцями; зробіть висновки. Задача 10.6 На підставі даних табл. 10.1: проаналізуйте структуру доходів місцевих бюджетів; дослідіть структуру витрат місцевих бюджетів; порівняйте структуру та обсяги загального і спеціального фонду місцевих бюджетів. Таблиця 10.1. Розрахункові показники обсягів бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя на звітний рік, тис. грн. Адміністративно-територіальна одиниця Доходи соціального фонду місцевих бюджетів Загальний обсяг місцевих бюджетів (загальний та спеціальний фонди разом) У тому числі видатки спеціального фонду місцевих бюджетів Загальний обсяг трансфертних платежів
м. Київ 174 624,0 3 445 366,8 1 499 198,8 338 686,1
м. Севастополь 12 698,5 115 573,7 167 562,5 58 664,0
ТЕМА 11. ДЕРЖАВНІ ЦІЛЬОВІ ФОНДИ 11.1. Загальнодержавні фонди цільового призначення, їх класифікація і характеристика Основним централізованим фондом фінансових ресурсів держави є бюджет. Кошти бюджету є знеособленими і забезпечують реалізацію функцій держави. Однак у держави можуть бути певні потреби, що мають особливе значення і тому повинні мати відповідне гарантоване фінансове забезпечення. Це і є причиною формування фондів цільового призначення. Основне призначення державних цільових фондів полягає: у забезпеченні соціального захисту населення шляхом виплати пенсій, субсидій, фінансування соціальної інфраструктури; сприянні економічному піднесенню держави через фінансування, субсидування, кредитування вітчизняних підприємств; фінансування природоохоронних заходів; надання позик, кредитів. Джерелами формування доходів державних цільових фондів є: обов'язкові відрахування юридичних та фізичних осіб; доходи від інвестування власних коштів; добровільні внески, спонсорська допомога; бюджетне фінансування; інші джерела. Державні цільові фонди поділяють на цільові бюджетні (фонди, що входять до складу державного бюджету) і державні позабюджетні фондк (фонди, що не входять до складу державного бюджету). Державні цільові фонди поділяють на дві групи. Першу становлять постійні фонди, створення яких пов'язане з виділенням окремих функцій держави. Це окремо створені спеціальні фонди для гарантованого забезпечення соціального страхування. Другу групу становлять тимчасові фонди, які формуються з метою прискореного вирішення актуальних проблем, їх створюють у разі конкретної необхідності й після вирішення проблеми закривають. Формування цільових фондів у структурі Державного бюджету України закріплено Бюджетним кодексом (ст. 38). Передбачено, що Кабінет Міністрів України разом з проектом державного бюджету на наступний бюджетний рік подає проекти кошторисів усіх державних цільових фондів, які утворюються за рахунок обов'язкових платежів (податків та зборів) виходячи з потреб конкретних галузей економіки та соціальної сфери. У структурі Державного бюджету України на 2005 р. виділено такі фонди: Фонд соціального захисту інвалідів, Державний спеціалізований фонд фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України в міжнародних авіаційних організаціях, Фонд розвитку виноградарства, садівництва і хмелярства, Соціальний фонд безпеки авіації. Фонд соціального захисту інвалідів. Метою створення цього фонду є фінансування роботи та державних програм із соціального захисту інвалідів, створення умов для їх працевлаштування, соціально-трудової та професійної реабілітації. Основні завдання Фонду: фінансування загальнодержавних програм та заходів із соціального захисту інвалідів; фінансування медичної та соціально-трудової реабілітації інвалідів, а також залучення їх до суспільно корисної праці; мобілізація благодійних внесків і коштів підприємств, установ, організацій та громадян України для ефективного їх використання Фондом та його відділеннями; контроль за виконанням і додержанням нормативів працевлаштування інвалідів та надання для них робочих місць; участь у визначенні нормативів робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів. Згідно із Законом України "Про основи соціального захисту інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 р. № 875-ХІЇ (зі змінами та доповненнями) місцеві ради разом з підприємствами, за участю відділень Фонду, на основі пропозицій органів Міністерства соціального захисту населення України щороку визначають нормативи робочих місць для працевлаштування інвалідів. Статтею 19 названого Закону для підприємств незалежно від форми власності нормативи визначаються в розмірі, не меншому від 4 % від загальної кількості працюючих. Якщо кількість працюючих на підприємстві становить від 15 до 25 осіб, норматив встановлюється в кількості одного робочого місця. У разі незабезпечення робочих місць відповідно до доведених норм або якщо працевлаштовано інвалідів менше, ніж передбачено нормативом згідно зі ст. 20 Закону України "Про основи соціального захисту інвалідів в Україні", підприємства (об'єднання) установи, організації всіх форм власності зобо-в'язані щороку перераховувати до відділень Фонду цільові засоби для створення робочих засобів, передбачених для працевлаштування інвалідів і для здійснення заходів із їх соціальної та професійної реабілітації. Розмір відрахувань визначається середньою річною заробітною платою на відповідному підприємстві за кожне нестворене робоче місце для інваліда. Відрахування до Фонду соціального захисту інвалідів не належить до обов'язкових податків, зборів і сплачуються як фінансові санкції за невиконання нормативів створення робочих місць для працевлаштування інвалідів. Відповідно, сума цих відрахувань не включається до складу валових видатків платника податків і сплачується за рахунок власних джерел підприємства. Цільові засоби нараховують і перераховують на рахунки відділень Фонду підприємства (об'єднання), установи та організації самостійно не пізніше 15 лютого року, наступного за звітним, з одночасним поданням звіту до відділення Фонду. Державний фонд охорони навколишнього природного середовища. З метою цільового фінансування природоохоронних і ресурсозберігаючих заходів, а також для зменшення впливу забруднення навколишнього природного середовища на здоров'я населення у 1991 р. згідно із Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" було створено Державний фонд охорони навколишнього природного середовища.
Рис. 11.1. Схема формування та використання коштів Фонду охорони навколишнього природного середовища Ставки збору запроваджуються урядом АРК та органами місцевого самоврядування на підставі лімітів викидів та скидів забруднювальних речовин і розміщення відходів, а також нормативів плати за них. Ліміти викидів стаціонарними джерелами за забруднення встановлюються Міністерством охорони навколишнього природного середовища і ядерної безпеки України у формі видачі дозволів на викиди і скиди строком на 5 років. Об'єктом обчислення збору є: обсяги забруднювальних речовин, які викидають в атмосферне повітря або скидають безпосередньо у водний об'єкт, та обсяги відходів, що розміщуються у спеціально відведених для цього об'єктах — для стаціонарних джерел забруднення; обсяги фактично спожитих видів пального, завдяки використанню яких утворюються забруднювальні речовини — для пересувних джерел забруднення. Нормативи збору встановлює Кабінет Міністрів України як фіксовані суми в гривнях за одиницю основних забруднювальних речовин та розміщення відходів. За викиди засобами пересування джерелами забруднення нормативи збору встановлюються залежно від виду пального та транспорту. За понадлімітні обсяги викидів, скидів забруднювальних речовин та розміщення відходів збір обчислюється і сплачується у п'ятикратному розмірі. Суми збору за викиди стаціонарними джерелами забруднення обчислюються платниками самостійно щокварталу наростаючим підсумком з початку року як добуток затверджених лімітів, фактичних обсягів видатків, нормативів збору, коригувальних коефіцієнтів. Загальна сума збору визначається як сума збору в межах ліміту і за понадлімітні викиди з урахуванням названих чинників. Кошти Фонду використовуються в межах бюджетних програм, визначених законодавством, згідно з кошторисами доходів і видатків, які затверджуються Міністерством екології та природних ресурсів за погодженням з Міністерством фінансів. Переліки природоохоронних заходів у межах бюджетних програм Фонду погоджуються Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства екології та природних ресурсів. До 10 % коштів Фонду може резервуватися для здійснення непередбачених випадків, пов'язаних з природоохоронною діяльністю, що не мають постійного характеру і не могли бути передбачені під час складання проекту Державного бюджету України. Враховуючи техногенне навантаження на природне середовище в Україні, що перевищує аналогічний показник розвинутих країн у 4—5 разів, КМУ розширив базу оподаткування. Окрім податків за спеціальне використання водних та лісових ресурсів введено збір за спеціальне використання надр для видобутку корисних копалин; збір за спеціальне використання диких тварин; річкових та інших водних живих ресурсів. Фонд формується за рахунок; частини зборів за використання природних ресурсів, розмір яких визначається Верховною Радою України; ЗО % зборів за забруднення навколишнього природного середовища; добровільних внесків підприємств, установ, організацій, громадян та інших надходжень. Розподіл коштів Фонду здійснює Кабінет Міністрів України. 11.2. Характеристика загальнодержавних позабюджетних фондів, що створені в Україні Позабюджетні фонди — це кошти держави, що мають цільове призначення і не включаються до державного бюджету, перебувають у розпорядженні центральних і місцевих органів влади і є складовою фінансових ресурсів місцевого рівня. До позабюджетних фондів належать: Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонд соціального страхування на випадок безробіття, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань, що спричинили собою втрату працездатності. Пенсійний фонд. Фонд є центральним органом виконавчої влади, що здійснює керівництво та управління солідарною системою загальнообов'язкового державного пенсійного страхування; проводить збирання, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та готує документи для їх виплати; здійснює виплати допомоги на поховання; контролює цільове використання коштів. Пенсійний фонд було створено у січні 1992 р., а з серпня 2003 р. Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачає перетворення Пенсійного фонду у самоврядну неприбуткову організацію, яка організовує та здійснює свою діяльність на підставі статуту, що затверджується його правлінням. Основними завданнями Пенсійного фонду України є: забезпечення фінансування витрат на виплату пенсій відповідно до законів України; збирання та акумуляція внесків, призначених для пенсійного забезпечення і виплати допомоги; розширення відновлення засобів Пенсійного фонду України на основі принципів самофінансування; участь у фінансуванні програм соціальної підтримки пенсіонерів, інвалідів та інших категорій населення й у страхуванні здоров'я пенсіонерів через страхові компанії; організація міжнародного співробітництва у сфері пенсійного забезпечення; контроль за своєчасним надходженням страхових внесків у фонд; контроль за правильним використанням засобів фонду; участь у підготовці пропозицій до державних програмсоціального розвитку; участь у підготовці нормативних актів, спрямованих на вдосконалення системи пенсійного забезпечення і порядку підвищення розміру пенсій у зв'язку зі зміною індексу споживчих цін тощо. Пенсійний фонд формується і використовується за схемою, наведеною на рис. 11.2. Управління Фондом здійснює спеціальний орган — Пенсійний фонд України. Касове виконання забезпечує поштово-пенсійний банк "Аваль". Бюджет Пенсійного фонду затверджується Кабінетом Міністрів України. Тимчасово вільні засоби за відсутності заборгованості з виплати пенсій можуть бути використані фондом виключно на придбання державних цінних паперів. Кошти Пенсійного фонду зараховуються на єдиний рахунок Пенсійного фонду і зберігаються на окремих рахунках територіальних органів Пенсійного фонду в уповноваженому банку. Величина ресурсів пенсійного забезпечення визначається такими причинами: а)демографічними: середня тривалість життя і її динаміка; кількість осіб пенсійного віку; чисельність працездатного населення та ін.; б)економічними: економічний стан країни в цілому; співвідношення рівнів заробітної плати і пенсії; надбавки за стаж, умови роботи та ін.; наявність і частка осіб, що мають право на пільги при визначенні рівня пенсійного забезпечення. Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності здійснює управління загальнодержавним соціальним страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням. Загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, що гарантується державою, передбачає: — матеріальне забезпечення громадян у зв'язку з втратою заробітку внаслідок тимчасової втрати працездатності (включаючи догляд за хворою дитиною, дитиною-інвалідом, хворим членом сім'ї), вагітності та пологів, догляду за малолітньою дитиною; часткову компенсацію витрат, пов'язаних із народженням дитини, смертю застрахованої особи або члена її сім'ї; надання соціальних послуг за рахунок бюджету Фондусоціального страхування з тимчасової втрати працездатності,що формується шляхом сплати внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також за рахунок іншихджерел, передбачених законодавством. Формування і використання коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності здійснюється за такою схемою (рис. 11.3).
Рис. 11.2. Джерела надходжень та напрями використання доходів Пенсійного фонду
Рис. 11.3. Схема функціонування Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності Управління Фондом здійснюють правління і виконавча дирекція Фонду. Фонд є некомерційною самоврядною організацією. Гарантом його діяльності є держава. Фонд соціального страхування на випадок безробіття. Фонд соціального страхування на випадок безробіття є важливим атрибутом ринкової економіки. Він створюється на державному та регіональному рівнях. Метою створення фонду є сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць та ін. Його формування та використання характеризуються такими джерелами доходів та напрямами видатків (рис. 11.4).
Рис. 11.4. Джерела доходів та напрями використання коштів Фонду соціального страхування на випадок безробіття Розміри страхових внесків до Фонду встановлюються на календарний рік. Управління коштами здійснює Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття як некомерційна самоврядна організація. Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. Фонд соціального страхування від нещасних випадків та професійних захворювань створюється з метою проведення профілактичних заходів з охорони праці, відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків, відшкодуванням завданої їм матеріальної та моральної шкоди. Функціонує фонд за такою схемою (рис. 11.5).
Рис. 11.5. Схема функціонування Фонду соціального страхування від нещасних випадків Управління коштами здійснює некомерційна самоврядна організація — Фонд соціального страхування від нещасних випадків, який діє під контролем держави, представників застрахованих осіб і роботодавців. Збори на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, на соціальне страхування з тимчасової втрати працездатності, на соціальне страхування на випадок безробіття, на соціальне страхування від нещасних випадків сплачуються одночасно з одержанням коштів на оплату праці в установах банків. У разі нестачі коштів на оплату праці в платника зборів і сплати зборів у повному обсязі видача коштів на оплату праці й сплата зборів здійснюються у пропорційних розмірах. Суми вчасно не сплачених зборів на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, на соціальне страхування з тимчасової втрати працездатності, на соціальне страхування на випадок безробіття, на соціальне страхування від нещасних випадків вважаються просроченою заборгованістю і стягуються з нарахуванням пені, що нараховується на суму заборгованості за кожний прострочений день платежу в розрахунку 120 % річних від облікової ставки НБУ, що була в період наявності недоїмки. 11.3. Недержавні фінансові фонди За рахунок державних фондів цільового призначення держава виконує лише основні функції, а допоміжні та додаткові, а також функції суто комерційного характеру виконуються виробничими й громадськими структурами, а держава може частково фінансово підтримувати ці структури. Однією з таких структур є недержавні пенсійні фонди (НПФ). НПФ є індикаторами добровільного пенсійного страхування, які залучають на добровільних засадах внески юридичних та фізичних осіб з метою формування фонду пенсійних накопичень, з якого здійснюються додаткові пенсійні виплати учасникам фонду, що дає змогу підвищити рівень пенсійного забезпечення громадян. Діяльність НПФ регулюється законами України "Про недержавне пенсійне забезпечення" (2003 р.). "Про фінансові послуги та держане регулювання ринків фінансових послуг" (2001 р.) та ін. НПФ можуть утворюватись як відкриті пенсійні фонди, корпоративні пенсійні фонди та професійні пенсійні фонди. До доходів фонду входять: — частина інвестиційного прибутку, отриманого від пенсійних внесків, що розміщені на іменних пенсійних рахунках, котрі залишаються в розпорядженні фонду і є його власністю. Вона визначається у відсотках від суми прибутку, встановлюється відповідно до умов пенсійного договору і становить 20—25%; комісійні збори, що встановлюються у відсотках від суми першого пенсійного вкладу вкладника, якщо це передбачено умовами договору; доходи з обороту власних коштів пенсійного фонду; надходження з інших джерел, не заборонених законодавством. Недержавні пенсійні фонди надають такі послуги: складання договору про додаткове пенсійне забезпечення громадян; відкриття іменних пенсійних рахунків учасників; розміщення пенсійних внесків на депозитних рахунках; регулярного ознайомлення учасників з розміром пенсійного нагромадження; здійснення пенсійних виплат; надання послуг додаткового пенсійного забезпечення працівникам підприємств (трудові пенсії); здійснення одноразових пенсійних виплат; виплати всієї накопиченої на рахунку учасника суми протягом декількох років; здійснення комбінованих виплат; здійснення виплат з інвалідності. НПФ можуть здійснювати такі види пенсійних виплат: пенсія на певний строк; одноразова пенсійна виплата. НПФ користується послугами адміністратора (юридичної особи), компанії з управління активами, банку-зберігача, аудитора на договірних умовах з Радою фонду. Благодійні фонди. Важливим чинником підтримки життєвого рівня населення, народжуваності, виховання дітей, творчо обдарованої молоді, медичного обслуговування, допомоги малозабезпеченим верствам населення є гуманітарна допомога, що надається різноманітними благодійними та релігійними організаціями. Благодійні фонди — це особлива форма організації фінансових відносин, яка характеризується виключно добровільними находженнями коштів для створення фондів і використання наявних коштів на благодійні цілі. Благодійні фонди, як правило, функціонують на правах юридичної особи і є самоврядними суб'єктами. Метою створення їх є благодійна діяльність, що здійснюється передусім стосовно хворих та громадян пенсійного віку. Кошти цих фондів створюються за рахунок: добровільних внесків, дарунків, відрахувань, громадських організацій, творчих спілок, колективів підприємств, установ, окремих громадян; прибутку, одержаного від виробничо-господарської діяльності організацій та підприємств, створюваних фондами; надходження від закордонних фондів та окремих осіб; доходів від заходів, що проводяться на користь фонду, лотерей, платних послуг, видавничої та іншої діяльності. Напрями використання грошових коштів, що надходять у благодійні фонди, визначаються правлінням фонду або пленумом представників засновників і фіксуються в кошторисі доходів та витрат. Витрачання коштів визначається цілями створення фонду, які конкретизують статутні завдання фонду. Головною рисою є витрачання коштів на безоплатній основі з благодійною спрямованістю. В Україні зареєстровано 1500 таких організацій, а реальною діяльністю займається лише 200 фондів та громадських організацій. Так, фонд "Від серця до серця" опікується дитячими будинками, реабілітаційними центрами» медичними закладами» відпочинком потерпілих внаслідок аварій. Національний фонд соціального захисту матерів та дітей "Україна дітям" створено у 1996 р. з метою поліпшення соціального захисту інтересів дітей, матерів та сім'ї, забезпечення гармонійного розвитку підростаючого покоління, підвищення рівня життя дітей в Україні. Фонд соціальних інвестицій, створений за постановою КМУ від 28 квітня 2000 р., займається покращанням умов життя бідних місцевих громадян і вразливих груп населення шляхом полегшення доступності та підвищення якості соціальних послуг, вирішення гострих кризових ситуацій. ПРАКТИКУМ План семінарського заняття Загальнодержавні фонди цільового призначення, їх класифікація і характеристика. Характеристика загальнодержавних позабюджетних цільових фондів, що створені в Україні. Недержавні фінансові фонди. Теми рефератів Джерела формування державних цільових фондів та їх призначення. Державні цільові фонди, що входять до складу державного бюджету та причини їх створення. Контрольні запитання та завдання Дайте коротку характеристику законодавчої бази функціонування державних цільових фондів. Яке призначення Фонду соціального захисту інвалідів? Які особливості формування цільових фондів у структурі державних і місцевих бюджетів? Поясніть необхідність існування державних позабюджет них фондів. Охарактеризуйте законодавчу базу, принципи бюджетноїсистеми і напрями використання коштів Пенсійного фонду. Які основні завдання Державного фонду загальнообов'яз кового соціального страхування на випадок безробіття? Назвіть джерела формування коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. В яких випадках підприємства повинні перераховувати цільові кошти до Фонду соціального захисту інвалідів? Які суб'єкти беруть участь у недержавному пенсійному страхуванні? 10. Яка специфіка діяльності благодійних фондів? Тести 1.Державні цільові фонди поділяють на: відомчі; галузеві; економічні; регіональні. 2.У відсотках до якого показника здійснюються відрахування підприємств до Пенсійного фонду: 1) валового доходу підприємства; фонду заробітної плати; прибутку; собівартості продукції. 3.Кошти Пенсійного фонду України використовують на: фінансування розвитку медицини; соціально-культурні цілі; фінансування державних та регіональних програм соціальної підтримки пенсіонерів; фінансування державних та регіональних програм соціальної підтримки пенсіонерів. 4.Право створювати цільові фонди мають: загальнодержавні органи влади; місцеві органи влади; правильні відповіді 1 і 2; немає правильної відповіді. 5.Цільові фонди створюють шляхом: виділення коштів з бюджету; створення власних джерел доходів; правильні відповіді 1 і 2; немає правильної відповіді. 6. Позабюджетні цільові фонди: Пенсійний фонд; Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності; Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття; Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань; Фонд соціального захисту інвалідів; Фонд охорони навколишнього природного середовища; правильні відповіді 1, 2, 3, 4; правильні відповіді 1, 3, 5, 6. 7.Цільові фонди, що входять до складу Державного бюджету України: Пенсійний фонд; Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності; Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття; Фонд соціального страхування від нещасних випадків навиробництві та професійних захворювань; Фонд соціального захисту інвалідів; Фонд охорони навколишнього природного середовища; правильні відповіді 1, 2, 3, 4; правильні відповіді 5, 6. 8.Величина ресурсів пенсійного забезпечення визначається: демографічними причинами; економічними причинами; всі відповіді правильні; 5) немає правильної відповіді. 9.Демографічні причини визначення величини ресурсів пенсійного забезпечення: середня тривалість життя і її динаміка; кількість осіб пенсійного віку; чисельність працездатного населення; економічний стан країни в цілому; співвідношення рівнів заробітної плати і пенсії; правильні відповіді 1, 2, 3, 4; немає правильної відповіді. 10.Економічні причини визначення величини ресурсів пенсійного забезпечення: економічний стан країни в цілому; співвідношення рівнів заробітної плати і пенсії; надбавки за стаж, умови роботи та ін; наявність і частка осіб, що мають право на пільги при визначенні рівня пенсійного забезпечення; середня тривалість життя І її динаміка; кількість осіб пенсійного віку; чисельність працездатного населення та ін.; правильні відповіді 1, 2, 3, 4; правильні відповіді 5, 6, 7. Завдання До даних термінів доберіть єдине правильне визначення серед тих, що наведені нижче. Терміни Позабюджетні фонди. Цільові фонди. Валютні фонди. Резервні фонди. Гарантійні фонди. Амортизаційний фонд. Страхові фонди. Визначення А. Фонди, що створюються для забезпечення гарантованих умов повернення коштів, залучених від муніципальних позик. Б. Фонди, створені при кредитних установах, що надають гарантії з кредитів заново створеним підприємствам. 8.Різновид позабюджетних фондів, що використовуються для розв'язання конкретних проблем, визначених органами місцевого самоврядування. Г. Валютні кошти органів місцевого самоврядування, що формуються на основі порядку, встановленого законодавством України, включаються до складу місцевого бюджету і витрачаються з метою, визначеною місцевою владою. Д. Грошові ресурси, що акумулюються на окремих рахунках, використовуються за цільовим призначенням для фінансування конкретних програм чи заходів. Є. Спеціальні фонди, що формуються у складі місцевих бюджетів І використовуються для фінансування невідкладних заходів, не передбачених при їх затвердженні. Ж. Фонди, що формуються за рахунок амортизаційних відрахувань муніципальних підприємств і є організаційною формою концентрації фінансових ресурсів для оновлення обладнання в муніципальному секторі економіки. Задачі Задача 11.1 На підставі даних табл. 11.1: визначте суму доходів та видатків позабюджетних фондів у звітному та попередньому роках; визначте структуру надходжень до позабюджетних фондів України у звітному та попередньому роках; визначте структуру видатків позабюджетних фондів у звітному та попередньому роках; визначте залишок коштів позабюджетних фондів у звітному та попередньому роках. Таблиця 11.1. Фінансова діяльність позабюджетних фондів України, тис. грн. Показники Попередній рік Звітний рік
1 2 3
Залишок коштів на початок звітного періоду 353 751 389 302
Надходження
3 бюджетів України 1 242 348 2 539 052
Від підприємств та організацій 114 205 584 129 834 497
У тому числі: — України 11359 534 12 861 283
— країн СНД 424 120
— інших країн 60 626 122 094
Від громадян 31668 38 560
У тому числі: — України 30 911 26 064
— країни СНД 4 27
— інших країн 753 12 469
Доходи від комерційної діяльності 8 719 897
Кредити, отримані від банків та інших фінансових установ 300 575 50 000
Проценти, отримані за даними кредитами 347 1363
Інші надходження 680 556 190 097
Витрати
На основний вид діяльності 13 089 524 14 153 346
На утримання апарату управління фонду 109 725 198 750
Платежі до бюджетів України 2 579 7 990
Відсотки, сплачені за отримані кредити 15 236 6 317
На фінансування державних закладів 1682 1464
Капітальні вкладення на капітальний ремонт 40 426 46 367
На інші цілі 431215 224 399
Залишок коштів на кінець звітного періоду
ТЕМА 12. СТРАХУВАННЯ ТА СТРАХОВИЙ РИНОК 12.1. Сутність, принципи, види та роль страхування В умовах ринкових відносин у зв'язку з ускладненням відносин суб'єктів господарювання, збільшенням масштабів і посиленням концентрації виробництва ступінь ризикованості в суспільстві наростає. Як наслідок, виникає об'єктивна потреба у страхуванні як ефективному засобі забезпечення економічної безпеки суб'єктів господарювання і життєдіяльності людей у разі збитків від ризикових обставин, зумовлених природними явищами (стихійними лихами) та нещасними випадками, що загрожують життю, здоров'ю та майну людини. У Законі України "Про страхування" від 4 жовтня 2001 р. № 2745-ІП зазначено, що страхування — це вид цивільно-правових відносин із захисту майнових інтересів громадян (фізичних) і юридичних осіб при настанні певної події (страхового випадку), визначеної договором страхування чи чинним законодавством за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (внесків, страхових премій). Сутність і зміст страхової діяльності розкривають через її функції: ризикову (відшкодування), тобто матеріальна відповідальність страхових компаній (СК) за наслідки ризику; заощадження засобів (накопичувальну), застосовуване за окремими видами особистого страхування (життя, пенсій, ренти) з урахуванням інвестиційного доходу протягом терміну дії договору; попереджувальну (превентивну), тобто фінансування заходів для зменшення наслідків страхових подій; контрольну (державний нагляд та внутрішній аудит); ціноутворення (тарифікація). Принципи, на яких базується здійснення страхової діяльності, такі: вільний вибір страхувальником страховика, а страховиком — виду страхування; страховий ризик — потенційна можливість збитку чи втрати доходу при настанні визначених подій; страховий інтерес страхувальника і страховика як законна вимога відшкодувати майновий збиток, пов'язаний із правом власності, володіння, розпорядження і використання об'єкта страхування та права вимоги від страховика дотримання умов договору; максимальна сумлінність, тобто довіра між сторонами, надання повної інформації з предмета укладеного договору страхування як на етапі його укладання, так і на етапі виконання; страхове відшкодування на рівні збитку, тобто виплати не повинні приносити страхувальнику прибуток, страхове відшкодування має лише відновити його майнове становище до того рівня, який був безпосередньо перед страховим випадком, що відбувся; застереження, тобто включення до договору страхування особливих клаузул. Франшиза — позначена в договорі незначна частина збитку, яка при настанні страхової події невідшкодовується страховиком; суброгація (зустрічний регресний позов) означає можливий позов до третьої (винної) особи в збитку з метою компенсації матеріальних витрат страховика в обсязі виплаченого нимстрахового відшкодування; диверсифікованість, тобто законодавча можливість розширення ділової активності страховиків за рамками основноїдіяльності. Відповідно до названих критеріїв (якісних ознак) методологія передбачає класифікацію страхування за такими ознаками: —за історичною ознакою, що передбачає виділення етапів еволюції законодавства зі страхування: а)до 1993 р., тобто вихід України із системи Держстраху СРСР; б)1993—1996 рр. — початок формування національної системи страхування незалежної України в умовах різноманітних організаційних форм страхування (від прийняття Декрету Кабінету Міністрів України "Про страхування"); в)з 1996 р. — зміцнення фінансових основ діяльності страхових компаній (після затвердження Закону України "Про страхування"); —за економічними ознаками: а)залежно від спеціалізації страховика (страхування життя і ризикове страхування); б)за об'єктами страхування (особисте та майнове страхування, трахування відповідальності); в)за родом майна (автотранспортне, морське, авіаційне, космічне, кредитне, вогневі ризики); г)за статусом страхування (захист інтересів громадян — фізичних осіб і суб'єктів підприємницької діяльності — юридичних осіб); д)за статусом страховика (державне, взаємне, комерційне); —за юридичними ознаками: а)за ліцензованими видами страхування; б)за формами проведення страхування (добровільне, обов'язкове). Обов'язкова форма страхування здійснюється за такими ознаками: установлення законом, згідно з яким страховик зобов'язаний застрахувати відповідні об'єкти, а страхувальники — вносити належні страхові платежі (перелік об'єктів, обсяг страхової відповідальності, норми страхового забезпечення,порядок установлення тарифних ставок; надане право їх ди ференціації на місцях: періодичність внесення страхових платежів); суцільне охоплення зазначених у Законі України "Прострахування" об'єктів після щорічної їх перереєстрації, нарахування страхових платежів і стягнення у встановлений строк; автоматичність — поширення на об'єкти, зазначені узгаданому вище законі; здійснення незалежно від внесення страхових платежів (стягнення внесків зі страхувальника здійснюється аж до судового порядку, а у випадку або втрати, або ушкодження застрахованого майна, не оплачуваного страховими внесками, страхове відшкодування підлягає виплаті з утриманням заборгованості за страховими платежами, а на не внесені в строк страхові платежі нараховується пеня); безстроковість, тобто дія протягом усього періоду, поки страхувальник користується застрахованим майном; нормування страхового забезпечення для спрощення страхової оцінки і порядку виплати страхового відшкодування. Добровільне страхування здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком. Загальні умови і порядок його здіснення визначаються правилами страхування конкретного страховика, що встановлюються ним самостійно відповідно до вимог законодавства; конкретні умови визначаються безпосередньо при укладанні договору страхування. 12.2. Страховий ринок Страховий ринок — це особливе соціально-економічне середовище, частина фінансового ринку, де об'єктом купівлі-продажу є страховий захист (страхова послуга) і формуються попит та пропозиція на неї, а також інфраструктура й конкуренція. Організаційну структуру страхового ринку представлено на рис. 12.1. Суб'єктами страхового ринку є страховики (страхові компанії), які надають страхові послуги, і страхувальники — споживачі цих послуг. Прямими посередниками у проведенні страхування є страхові агенти і страхові брокери, непрямими — оцінювачі ризику (актуарії та сюрвейєри) і оцінювачі збитку (аварійні комісари та диспашери). Об'єктивна необхідність виникнення і розвитку страхового ринку зумовлена суспільними потребами у страхових послугах і наявністю страховиків, здатних їх забезпечити. Головною функцією страхового ринку є акумуляція та розподіл страхового фонду з метою страхового захисту суспільства (громадян) і суб'єктів господарювання. Галузеву структуру страхового ринку представлено на рис. 12.2. На сьогодні в Україні налічується 353 страхові компанії, 12 з яких мають ліцензії на операції зі страхування життя. Страховий ринок України характеризується значною концен трацією — на 50 найбільших компаній припадає близько 80 % статутного капіталу і 88 % зібраних страхових премій. У табл. 12.1 представлено динаміку розвитку страхового ринку України за 1999—2003 рр.
Рис. 12.1. Організаційна структура страхового ринку Сьогодні, наприклад, на страховому ринку Харківської області працюють 24 харківські страхові компанії і 22 філії страхових компаній інших регіонів. Загальна сума страхових платежів, отриманих ними за 2003 р., становила 1222,2 млн грн; порівняно з 2002 р. загальні страхові надходження зросли на 537,7 млн грн (на 78,5%). Страхові виплати та страхові відшкодування порівняно з 2002 р. збільшились на 28,6 млн грн (183,1 %) і становили 44,2 млн грн. Сума страхових надходжень за обов'язковими видами страхування за 2003 р. становила 7,4 млн грн — лише 0,6 % від загальної суми надходжень. Сума страхових надходжень з добровільних видів страхування за 2003 р. порівняно з 2002 р. зросла на 538,3 млн грн (на 79,6%) і становила 1214,8млн грн. Найбільша частка страхових надходжень у добровільному страхуванні припадає на страхування фінансових ризиків, а саме — 926,5 млн грн (76,3%). Таким чином, спостерігається активне розширення страхового ринку Харківського регіону.
Рис. 12.2. Структура страхового ринку Таблиця 12.1. Динаміка розвитку страхового ринку Українн за 1999—2003 рр. Показники 1999 2000 2001 2002 2003
Страхові премії, млн грн 1164 2136 3030 4442 9130
Страхові відшкодування, млн грн 361 408 424 542 858
Рівень збитковості, % 31,0 19,1 14,0 12,2 9,4
Страхові компанії становлять основу інституційної та територіальної структури страхового ринку. На особливу увагу заслуговує розгляд питань щодо створення, функціонування, реорганізації та ліквідації страхової компанії в Україні. Основними підходами, що допоможуть вивчити процес створення страхової компанії, є розгляд таких взаємопов'язаних етапів: реєстрація страховика як юридичної особи; надання цій юридичній особі статусу страховика. Вивчаючи питання функціонування страхової компанії, необхідно визначити, якими видами діяльності може займатися страховик, у чому полягає їх сутність. Треба також визначити сутність стратегії страхової компанії, значення бізнес-плану для ефективної реалізації стратегії страховика. Страхові компанії при формуванні своїх організаційних структур використовують такі принципи: лінійного підпорядкування — вищі керівники мають право давати розпорядження нижчим співробітникам з усіх питань, що виникають; функціонального підпорядкування — право давати розпорядження, пов'язане з виконанням конкретних функцій, незалежно від того, хто їх виконує; лінійно штабного підпорядкування — виконання консультаційних функцій у процесі стратегічного планування, підготовки рішень з інших найважливіших питань роботи компанії. Задля реалізації економічних і соціальних інтересів держави та дієвості механізму соціального гарантування виникає необхідність державного регулювання страхової діяльності. Усі правові відносини, пов'язані з проведенням страхування, можна поділити на дві групи: правовідносини, які виникають у зв'язку з організацією страхової справи, що регулюють діяльність страховиків, їх взаємозв'язок з бюджетом, банками, органами державного управління; правовідносини, що регулюють процес формування та використання страхового фонду при особистому, майновому страхуванні та страхуванні відповідальності. Правове забезпечення страхування здійснюється шляхом прийняття законів та нормативних актів, що регулюють страхову діяльність як у цілому, так і за окремими її напрямами и питаннями взаємовідносин страховиків з клієнтами, суспільними та державними інститутами України. Система правового регулювання страхової діяльності включає норми, що визначені: Конституцією України; міжнародними угодами зі страхування, що були підписані та ратифіковані Україною; Цивільним кодексом України; законами та постановами Верховної Ради України, зокрема Законом "Про страхування"; указами та розпорядженнями Президента України; декретами, постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України; нормативними актами (інструкціями, методиками, положеннями, наказами), що прийняті міністерствами, відомствами та центральними органами виконавчої влади і зареєстровані в Міністерстві юстиції України; нормативними актами органу, що згідно із законодавством України здійснює нагляд за страховою діяльністю; нормативними актами органів місцевої виконавчої влади у випадках, коли окремі питання регулювання страхової діяльності були делеговані цим органам за рішеннями Президента або Кабінету Міністрів України. Поетапне входження України до міжнародного страхового ринку, передбачає вступ до міжнародних організацій, діяльність яких пов'язана зі страхуванням; удосконалення порядку оподаткування страхової діяльності; визначення вимог до порядку створення та діяльності страхових організацій; розвиток інфраструктури страхового ринку; розроблення системи поступової адаптації національного законодавства до вимог європейських директив із питань страхування. 12.3. Галузі страхування Особисте страхування — це страхування майнових інтересів, пов'язаних із життям, здоров'ям, працездатністю і додатковими пенсіями страхувальника чи застрахованої особи. У межах особистого страхування здійснюються страхування життя та пенсій, страхування від нещасних випадків та медичне страхування. Принциповими особливостями страхування життя і пенсій та відмінністю цієї галузі особистого страхування від інших видів ризикового страхування є: ощадний характер договору страхування, тобто передбачається повне повернення засобів страхувальнику з нарахованими процентами щодо закінчення терміну дії договору; термін дії договору — довгостроковий; страхові премії сплачуються разово чи періодично з та ким розрахунком, щоб загальна сума цих внесків дорівнюваластраховій сумі. Страховими випадками страхування життя є смерть, доживання та додаткові випадки, пов'язані зі шкодою для здоров'я в період договору. До видів страхування життя і пенсій відносять змішане страхування життя, страхування дітей, шлюбне страхування та страхування додаткових пенсій. Світова практика страхування життя передбачає страхування капіталу і страхування рент. Страховими випадками при страхуванні від нещасних випадків є смерть (загибель) застрахованої особи та одержання травми чи порушення здоров'я. Обов'язкова форма цього виду страхування охоплює державних службовців, пасажирів та працівників транспорту і людей, що виконують небезпечні роботи. Перелік послуг за типом "стандарт" при медичному страхуванні передбачає медобслуговування, щоденне обслуговування та медичний контроль, медичну евакуацію, репатріацію тіла, виплати компенсацій спадкоємцям та надання додаткових послуг. Об'єктами майнового страхування є будівлі, споруди, передатні пристрої, силові, робочі машини, транспортні засоби, устаткування, об'єкти незавершеного будівництва, інвентар, готова продукція, сировина, матеріали тощо. Підприємство має право провести вибіркове страхування (за повною вартістю частини майна). Окремо від власного майна страхують основні фонди, передані в оренду. Не приймають на страхування готівкові гроші, цінні папери, рукописи, креслення, бухгалтерські та інші документи, дорогоцінні метали, технічні носії інформації; майно, що є в застрахованому приміщенні, яке не належить страхувальнику; майно в аварійному стані або таке, що знаходиться в зоні стихійного лиха. При здійсненні майнового страхування не підлягають відшкодуванню збитки, що виникають у результаті процесів, яких не можна уникнути; якщо не вжито відповідних заходів для порятунку майна; у разі крадіжки майна (якщо цей факт не підтверджений відповідними правоохоронними органами). У майновому страхуванні виділяють також страхування технічних ризиків, що передбачає страхування машин, електронних пристроїв, монтажних ризиків та всіх ризиків будівельних підприємств. Страхування відповідальності — це галузь страхування, в якій об'єктом страхових відносин є відповідальність перед третіми фізичними і юридичними особами, що можуть зазнати збитків унаслідок яких-небудь дій чи бездіяльності страхувальника. Необхідність упровадження такого страхування зумовлена інтересами з боку суспільства, інтересами страхової компанії, інтересами страхувальника, інтересами потерпілих (третіх осіб). Особливості страхування відповідальності такі: третьою стороною є будь-які не визначені наперед особи; попередньо не встановлюються страхові суми. У цій галузі страхування розрізняють відповідальність власників транспортних засобів; професійну відповідальність; адміністративну відповідальність. Страховими випадками при страхуванні відповідальності є неуважність, недбалість, некваліфіковане виконання обов'язків; навмисні дії, що встановлюється тільки судом. 12.4. Перестрахування і співстрахування Перестрахування є системою економічних відносин, у процесі яких страхувальник (цедент, перестрахувальник) з метою створення збалансованого портфеля договорів страхування, забезпечення фінансової стійкості й рентабельності страхових операцій, беручи на страхування ризики, певну частку відповідальності за них (з урахуванням своїх фінансових можливостей) передає на узгоджених умовах іншим страхувальникам (перестраховикам) у частині, що перевищує допустимий розмір власного утримання. Цедент продовжує нести перед своїм страхувальником відповідальність у повному обсязі договору страхування. Співстрахування — особливий вид спільної діяльності страховиків, коли одночасно два або кілька страховиків за угодою про співстрахування приймають на страхування великі страхові ризики одного страхувальника з дотриманням принципу пропорційної відповідальності. Кожен з цих страховиків відповідає за свою частину страхових зобов'язань безпосередньо перед страхувальником. За наявності відповідної угоди між страховиками і страхувальниками один зі страховиків може представляти всіх інших у взаємовідносинах зі страхувальником, залишаючись відповідальним перед ним у розмірі своєї частки. Наочно процедури перестрахування і співстрахування представлено на рис. 12.3 і 12.4.
Рис. 12.3. Процедура перестрахування
Рис. 12.4. Процедура співстрахування Однією з форм перестрахування є факультативне перестрахування — індивідуальна угода, яка стосується тільки одного ризику. Цей договір дає сторонам, що підписали його, повну незалежність: цеденту — у розв'язанні питання, яку частину ризику залишити собі (власне утримання) і на яких умовах передавати іншу частину ризику; перестраховику (цесіонарію) — у розв'язанні питання про взяття ризику в повному обсязі. На відміну від факультативного перестрахування договірні відносини мають обов'язковий, тобто облігаторний, характер. Облігаторне перестрахування зобов'язує цедента передати перестраховику в межах певної частини всі ризики одного вигляду. Якщо участь перестраховика в кожному переданому йому ризику визначається заздалегідь і зумовлена часткою участі цедента в цих ризиках, то таке перестрахування називають пропорційним. У практиці пропорційного перестрахування розрізнюять квотні, ексцедентні й квотно-ексцедентні договори. Непропорційне перестрахування використовується за договорами страхування цивільної відповідальності власників транспортних коштів за збитки, заподіяні третім особам, а також в усіх видах страхування, коли немає верхньої межі відповідальності перестрахувальника. Різновидами договорів є ексцедент збитку та ексцедент збитковості, тобто покриття поширюється на абсолютний та відносний рівень збитків як недоотримання доходів. 12.5. Доходи та витрати страховика Доходи страховика — кошти, що створюють необхідний страховий фонд. Доходи поділяють: на доходи від страхової діяльності — усі премії зі страхування і перестрахування; доходи від розміщення тимчасово вільних коштів як власних, так і страхових резервів. Доходами від розміщення коштів (доходи від інвестиційної діяльності) є проценти за депозитами коштів, розміщених на розрахункових рахунках у банку; проценти від облігацій і акцій; участь у прибутку перестрахувальника; доходи від реалізації корпоративних прав; проценти за довгостроковими інвестиціями. Доходи від інвестиційної діяльності включають власні кошти у вигляді статутного фонду і резервних фондів; вільні резерви спеціального призначення; нерозподілений прибуток. За економічним змістом витрати страховика складаються із таких груп: витрати зі страхових операцій (собівартість страхової послуги); витрати на перестрахування. Виплати залежать від розміру збитку і страхових сум, а також наданих пільг. У складі витрат на ведення справи розрізняють: аквізиційні витрати, пов'язані Із залученням нових страхувальників, актуарними розрахунками; комісійні винагороди посередникам, оплата послуг фахівця, ведення страхової документації; витрати на рекламу* інквізаціині витрати, пов'язані з обслуговуванням наявного обороту страхових премій, оплатою праці, банківських послуг; ліквідаційні витрати з урегулювання збитків: збиран ня інформації, виплати, поштово-телеграфні витрати, відрахування в резерв збитків; витрати на утримання страхової компанії — основна і додаткова заробітна плата з нарахуваннями, оренда, оплата комунальних послуг, послуг зв'язку, канцелярські витрати, обслуговування автотранспорту, амортизація, витрати на відрядження (витрати на ведення справи не повинні перевищувати 30%). Відповідно до закону основним фінансовим результатом діяльності страхової компанії є балансовий прибуток, що включає прибуток від страхової діяльності (крім страхування життя і медичного страхування); прибуток від розміщення вільних коштів; прибуток від інших операцій. Ставки оподаткування страховиків представлено в табл. 12.2. Таблиця 12.2. Ставки оподаткування страховиків, % Об'єкти оподаткування Ставки податку
Валові доходи резидентів від страхування (крім доходу від страхування і перестрахування життя) 3
Валові доходи від страхування і перестрахування життя, якщо договір буде розірвано достроково 6
Доходи нерезидентів від перестрахування ризиків на території України 15
Доходи нерезидентів від страхування ризиків на території України, прибуток резидентів від інших видів діяльності: відсотків від депозитних рахунків, від реалізації основних фондів і нематеріальних активів, від реалізації цінних паперів, від операцій з борговими зобов'язаннями ЗО
Фінансова надійність страховика — це його здатність виконати страхові зобов'язання, які взяті за договорами страхування та перестрахування, у разі впливу несприятливих чинників. Фінансова надійність забезпечується кількома чинниками: розміром власних коштів; правильно розрахованими тарифними ставками; збалансованим страховим портфелем; величиною страхових резервів, адекватних сумі взятих страховиком зобов'язань; розміщенням страхових резервів; перестрахуванням. Законодавством України передбачено формування резерву незароблених премій, що включає частки від сум надходжень страхових платежів, які відповідають страховим ризикам, що не минули на звітну дату, та резерву збитків — зарезервованих несплачених сум страхового відшкодування за відомими вимогами страхувальників. Згідно із Законом України "Про страхування" страхові резерви мають складатися з активів таких категорій: грошові кошти на розрахунковому рахунку; банківські вклади (депозити); нерухоме майно; цінні папери, що передбачають одержання доходу; цінні папери, що емітуються державою; права вимог до перестраховиків; довгострокові інвестиційні кредити (для резервів зі страхування життя). Зобов'язання страховика складаються із двох груп: зовнішні зобов'язання, тобто зобов'язання перед страхувальниками, фінансовими установами, перестраховиками, бюджетом і т. ін.; внутрішні зобов'язання — це зобов'язання перед засновниками, представництвами та філіями, співробітниками. Фактичний запас платоспроможності визначають як різницю між активами (крім нематеріальних) і зобов'язаннями. У разі, якщо фактичний запас платоспроможності перевищує нормативний, страхова компанія вважається платоспроможною. Роль страхування може розглядатися за такими напрямами: страхування додає впевненості в розвитку бізнесу й економіки в цілому; страхування дає можливість раціоналізувати структуру ресурсів і активізувати через інвестиції в найбільш ефективні сфери господарювання коштів, спрямованих на організацію економічної безпеки; страхування забезпечує раціональне формування використання коштів, призначених для здійснення державних соціальних програм (охорони здоров'я, пенсійного забезпечення, фінансового утворення); у страхуванні створюються значні резерви коштів, що стають джерелами зростання і покриття збитку у разі великих стихійних лих і аварій; створюють робочі місця, формується інфраструктура фінансового ринку. Отже, страхування є однією з найбільш перспективних сфер фінансової системи, оскільки виконує активну перерозподіль-чу функцію в економіці. ПРАКТИКУМ План семінарських занять 1. Страховий ринок та державне регулювання. 2. Страхова послуга й особливості її реалізації. 3. Страхування підприємницьких ризиків. Теми рефератів Класифікація економічних ризиків та їх місце у страхуванні. Страхування — важливий економічний важіль стабілізації ринкової економіки. Основні сфери впливу розвитку страхування на соціально-економічний стан суспільства. Економічний зміст страхування відповідальності та напрямки його розвитку в умовах ринку. Фінансові механізми стабілізації й розвитку страхової справи в Україні. Контрольні запитання та завдання 1. У чому полягає сутність поняття страхування? 2. Наведіть ознаки класифікації страхування. Розкрийте механізм здійснення ризик-менеджменту. Якою є організаційна структура страхового ринку України? У чому полягають особливості функціонування страхових компаній? На основі яких нормативних актів здійснюється державне регулювання страхової діяльності? Визначте особливості страхування життя. Що є об'єктами майнового страхування? Дайте визначення страхування відповідальності. Розкрийте механізм здійснення співстрахування. З чого складаються витрати страховика? Якими чинниками забезпечується фінансова надійність страховика? Тести 1.Страховий агент — це: фізична або юридична особа» яка самостійно здійснює страхові операції; штатний працівник страхової компанії; фізична особа, яка за дорученням страховика укладає договір страховика; юридична особа, яка від свого імені та за дорученнямстраховика виконує частину його страхової діяльності. 2.Страховий тариф — це: ставка страхового внеску з одиниці страхової суми за весь період страхування; ставка страхового відшкодування; ставка страхового внеску з одиниці страхової суми за певний період страхування; ставка страхової суми в особистому страхуванні. З- Страховий інтерес — це: усвідомлена потреба у страховому захисті майна, доходів, життя громадян; міра економічної зацікавленості участі страховика і страхувальника у страхових відносинах; вартість застрахованого майна і можливість отримання відшкодування внаслідок настання страхового випадку; страхова сума в яку оцінюється можливий збиток страховика при виплаті страхового відшкодування страхувальникам. 4.Обов'язками страхувальника є: вчасно вносити страхові платежі та повідомляти страховика про настання страхового випадку; тримати в таємниці договірні умови страхування зі страховиком; вимагати від страховиків відшкодувати збитки в разі відмови у виплаті страхових сум; припиняти дію договору страхування; всі відповіді правильні. 5.Страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів забезпечує захист інтересів: власника транспортного засобу; держави; страхової компанії; потерпілого у дорожньо-транспортній пригоді. 6.При страхуванні домашнього майна громадян страховими подіями є: нещасні випадки; стихійні лиха; зміни кон'юнктури ринку; вибух парових котлів. 7.По закінченні договору змішаного страхування життя страхувальник одержує: страхове відшкодування; викупну суму; страхову суму; компенсацію витрат громадян, пов'язаних із підтримкоюздоров'я. 8.Які страхові резерви формуються страховими товариствами в Україні: резерв збитків; резерв коливань збитковості; технічні резерви? 9.Розрахунковий нормативний запас платоспроможності страховика визначається на основі: розміру статутного фонду; кількості страхових договорів (полісів); страхових премій, сплачених перестраховикам; надходжень страхових премій та страхових виплат. Задачі Задача 12.1 Розрахуйте темп зміни технічних резервів страхової компанії зі трахування транспорту на 1 червня 2004 р. Графік надходження страхових платежів, ризик за якими ще не вичерпався, подано в табл. 12.3. Таблиця 12.3. Графік надходження страхових платежів Дата, 2003 р. Обсяг СП, тис. грн Дата, 2004 р. Обсяг СП, тис. грн
Задача 12.2 Актив балансу страховика становить 38,5 млн грн. Страхових платежів надійшло за 1-й звітний період на суму 22,5 млн грн, а за 2-й — 22,4 млн грн. Нематеріальні активи компанії становлять 126 тис. грн. Страхові резерви у 1-му звітному періоді дорівнювали 28,6 млн грн, а у 2-му — 27,7 млн грн. Страхова компанія виплатила у 1-му звітному періоді 20,6 млн грн страхових відшкодувань, а у 2-му — на 15 % більше. Розрахуйте динаміку змін рівня платоспроможності страховика. Задача 12.3 Підприємство проводить політику модернізації основних фондів. В умовах дефіциту коштів виникає проблема раціонального їх використання. У разі заміни устаткування можливий технічний ризик виходу з ладу технологічної лінії. Визначте страхову суму (5) і страхове відшкодування (В) при страхуванні устаткування за системою пропорційної відповідальності на основі таких даних: повна відбудовна вартість устаткування (ПВВ) — 63 325 грн; знос на момент укладення договору (3) — 25 %; страхування "у частині" (а") — 75 %; матеріальні витрати у результаті аварії (У) — 39 256 грн; розмір безумовної франшизи (Р) — 4,5 % до збитку. Задача 12.4 Колективне господарство "Мрія" подало заяву районному відділенню НАСК "Оранта" на страхування врожаю озимої пшениці на площі 300 га. На території господарства врожайність озимої пшениці за передостанні роки становила, (ц з 1 га): ЗО, 34, 32, 33, 31. Узгоджена зі страховиком ціна 1 ц цієї культури — 28 грн. Через надзвичайні для цієї місцевості морози в господарстві повністю загинули посіви озимої пшениці на площі 70 га і були пошкоджені на 90 га. На першій площі було засіяно цукрові буряки, а на другій — ярові культури на зелені корми. Отриманий урожай (ц) озимої пшениці — 3552, цукрових буряків — 25 400, зелених кормів — 8200. Вартість 1 ц: цукрових буряків — 5 грн, зелених кормів — 1,5 гри. Визначте: страхову суму договору страхування з урахуванням відповідальності страховика 70 % (безумовна франшиза — ЗО %); суму нарахованих страхових платежів, якщо страховийтариф для господарств області встановлений у розмірі 10 % від страхової суми, а з урахуванням специфіки природних умов і складу ризиків у господарстві страховик встановив знижу вальний коефіцієнт до базової ставки 2,5 %; суму збитку, що має відшкодувати страховик» якщофактична площа під озимою пшеницею становила 320 га й господарство має заборгованість зі страхових внесків. Задача 12,5 Керівники фірми шукають можливість запобігти ризику від продажу пакета акцій. Очікуваний дохід фірми з імовірністю 8 % становить 300 умовних грошових одиниць (ум. гр. од.) та з імовірністю 20 % — 200 ум. гр. од. Водночас функція корисності у вартості акцій фірми від її доходу х повільно зростає (табл. 12.4): Визначте: які середній очікуваний дохід фірми від продажу акційта середня вартість акції; яку плату за страхування ризику втрати доходу від продажу акцій готова заплатити фірма, щоб одержати середній дохід? Таблиця 12.4. Величина функції корисності при страхуванні Дохід
ТЕМА 13. ФІНАНСОВИЙ РИНОК 13.1. Сутність і функції фінансового ринку Фінансовий ринок є складовою фінансової системи тільки в умовах ринкової економіки, коли переважна частина фінансових ресурсів мобілізується суб'єктами підприємницької діяльності на засадах їх купівлі-продажу. По суті, це частина інфраструктури фінансової системи, яка забезпечує функціонування базової сфери — фінансів суб'єктів господарювання. Фінансовий ринок — це економічний простір, на якому формуються та функціонують обмінно-перерозподільні відносини, що пов'язані з процесами купівлі-продажу фінансових ресурсів та фінансових фондів, які набувають відображення в цінних паперах. Це також сукупність соціально-економічних відносин у сфері трансформації тимчасово вільних грошових коштів у позичковий капітал через кредитно-фінансові інститути на основі попиту та пропозиції. Фінансовий ринок — це елемент ринку ресурсів. В економіці постійно відбувається кругообіг фінансових ресурсів, суб'єктами якого є домашні господарства, підприємства, держава і різноманітні фінансові інститути — фінансові посередники. У процесі господарювання у одних суб'єктів виникає потреба в коштах для розширення діяльності, а в інших — нагромаджуються заощадження. Розподіл коштів здійснюється шляхом формування фондів: централізованих (загальнодержавних) і децентралізованих (що належать суб'єктам підприємницької діяльності). Економіка має відповідну фінансову систему, в якій важливе місце займає фінансовий ринок, на якому відбувається рух грошей як капіталу. Розглянемо взаємовідносини продавців та покупців на фінансовому ринку (рис. 13.1).
Рис. 13.1. Взаємовідносини продавців та покупців на фінансовому ринку Головними суб'єктами фінансового ринку є домашні господарства, у яких у більшості випадків доходи перевищують видатки на величину заощаджень. Через фінансові інститути (банки, страхові компанії, цільові фонди та ін.) заощадження перетворюються в інвестиції для фірм, що дає їм змогу розширити свою діяльність (рис. 13.2). Фінансовий ринок допомагає зустрітися продавцям та покупцям особливого товару — фінансових зобов'язань. Таким чином, фінансовий ринок займає важливе місце на ринку ресурсів, тому що сприяє обміну грошей майбутніх на гроші теперішні. Він відіграє провідну роль у стабілізації грошового обігу та грошової одиниці. Функції фінансового ринку полягають у наданні підприємцям позичених коштів — кредитів. Значення фінансового ринку в системі ринкових відносин полягає у можливості відкласти сьогоднішнє споживання, нагромадити заощадження і спрямувати їх у сферу підприємництва. Фінансовий ринок — це підсистема фінансових відносин» що має певну структуру та визначені функції. Функції фінансового ринку такі: обслуговування товарного обігу за допомогою кредиту; акумуляція грошових заощаджень та нагромаджень населення, підприємств, держави; трансформація грошових фондів безпосередньо у позичковий капітал та використання його у вигляді інвестицій для виробництва, економічного розвитку галузей, регіонів країни; обслуговування держави та населення для покриття державних та споживчих видатків; прискорення концентрації та централізації капіталу, створення на цій основі потужних фінансово-промисловихгруп.
Рис, 13.2. Місце і роль фінансового ринку в системі ринкових відносин Економічна роль фінансового ринку полягає в його здатності об'єднати дрібні, розрізнені грошові кошти в інтересах усього суспільного нагромадження. Це дає змогу активно впливати на концентрацію та централізацію виробництва і капіталу, забезпечити рух фінансових потоків, переливання вільних фінансових фондів (заощаджень) в інвестиції. Держава пов'язана з фінансовим ринком через економічні відносини, що реалізуються в грошовій формі, що виникаютьміж державою та іншими суб'єктами ринку з приводу створення, розподілу, перерозподілу та використання вартості ВВП і національного доходу країни; через позики (внутрішні та зовнішні) на фінансовому ринку шляхом випуску та продажу державних облігацій (ОВДП) — для покриття дефіциту державного бюджету (рис. 13.3). Зв'язок держави з економічною системою та фінансовим ринком здійснюється за трьома напрямами: через податкову систему (бюджетно-податкова, або фіскальна, політика); через державні закупівлі, трансферти, дотації, субвенції, субсидії (державне споживання); через позики (внутрішні та зовнішні) на фінансовому ринку шляхом випуску та продажу державних облігацій (ОВДП) — для покриття дефіциту державного бюджету.
Рис. 13.3. Взаємозв'язок між державою і фінансовим ринком 13.2. Суб'єкти та об'єкти фінансового ринку На фінансових ринках діють суб'єкти ринку (продавці — посередники — покупці), які беруть участь у торговельних операціях різних специфічних товарів — інструментів фінансового ринку. Характер (тактика) поведінки суб'єкта на ринку залежить від мети, яку він поставив перед собою (стратегії). Суб'єктами фінансового ринку є: фізичні особи; юридичні особи; фінансові посередники, які отримують для управління гроші клієнтів і повинні, виконуючи правила й вимоги банківського та інвестиційного менеджменту, одержати дохід у розмірі, що дає можливість задовольнити вимоги клієнтів, та отримати норму прибутку, середню для цього виду діяльності. Суб'єктів фінансового ринку класифікують за формою та функціями. За формою: суб'єкти господарювання; домашні господарства; держава; місцеві органи влади. За функціями: емітенти; інвестори; інституційні інвестори; фінансові посередники; інститути інфраструктури ринку тощо. З урахуванням принципових форм укладання угод на фінансовому ринку, його суб'єктів можна поділити на три групи: продавці і покупці фінансових активів (інструментів,послуг); фінансові посередники; суб'єкти, що виконують допоміжні функції (функції обслуговування основних учасників фінансового ринку; функції обслуговування окремих операцій на фінансовому ринку тощо). Розглянемо конкретні види учасників фінансового ринку в розрізі основних їх груп. Продавці та покупці фінансових активів (послуг) утворюють групу прямих учасників фінансового ринку, які здійснюють на ньому основні функції у проведенні фінансових операцій. На ринку позичкових капіталів основними прямими учасниками фінансових операцій є: кредитори — суб'єкти фінансового ринку, які надають позичку в тимчасове користування під певний процент. Основною функцією кредиторів є продаж грошових активів (яквласних, так і залучених) для задоволення різноманітних потреб позикоотримувачів у фінансових ресурсах. Кредиторамина фінансовому ринку можуть виступати: держава (здійснюю чи цільове кредитування підприємств за рахунок загальнодер жавного та місцевих бюджетів, а також державних цільових позабюджетних фондів); комерційні банки, які здійснюють найбільший обсяг і широкий спектр кредитних операцій; небанківські кредитно-фінансові установи; позичальники — суб'єкти фінансового ринку, які отримують позики від кредиторів під певні гарантії їх повернення і за певну плату у формі процента. Основними позичальника ми грошових активів на фінансовому ринку є: держава (отримуючи кредити від міжнародних фінансових організацій ібанків (державні позики), комерційні банки (отримуючи кредити на міжбанківському кредитному ринку), підприємства (для задоволення потреб у грошових активах з метою попов нення оборотних коштів і формування інвестиційних ресурсів), населення (у формі споживчого та фінансового кредиту). На ринку цінних паперів основними прямими учасниками фінансових операцій є: емітенти — суб'єкти фінансового ринку, які залучають необхідні фінансові ресурси за рахунок випуску (емісії) цінних паперів. На фінансовому ринку емітенти виступають виключ но в ролі продавців цінних паперів із зобов'язанням виконувати всі вимоги, які випливають із умов їх випуску. Емітентами цінних паперів є держава (виконавчі органи державної владита органи місцевого самоврядування), а також різноманітні юридичні особи, створені, як правило, у формі акціонерних товариств. Крім того, на національному фінансовому ринку можуть обертатись цінні папери, емітовані нерезидентами; інвестори — суб'єкти фінансового ринку, які вкладають свої грошові кошти в різноманітні види цінних паперів з метою отримання доходу. Цей дохід формується за рахунок отримання інвесторами процентів, дивідендів і приросту курсової вартості цінних паперів. Інвесторів, які здійснюють свою діяльність на фінансовому ринку, класифікують за такими ознаками: за статусом їх поділяють на індивідуальних (окремі підприємства, фізичні особи) й інституціональних інвесторів (представлені різними фінансово-інвестиційними інститутами); залежно від мети інвестування виділяють стратегічних (купують контрольний пакет акцій для здійснення стратегічного управління підприємством) і портфельних інвесторів (купують окремі види цінних паперів виключно в цілях отримання доходу); за належністю до резидентів на національному фінансовому ринку розрізняють вітчизняних та іноземних інвесторів. На валютному ринку основними учасниками валютних операцій є: продавці валюти. Основними продавцями валюти є: держава (реалізує на ринку через уповноважені органи частину валютних резервів); комерційні банки (мають ліцензію на здійснення валютних операцій); підприємства, які провадять зовнішньоекономічну діяльність (реалізують на ринку свою валютну виручку за експортовану продукцію); фізичні особи (які реалізують наявну в них валюту через мережу обмінних валютних пунктів); покупці валюти. Основними покупцями валюти є ті самі суб'єкти, що й її продавці. На страховому ринку основними прямими учасниками фінансових операцій є: — страховики — суб'єкти фінансового ринку, які реалізу ють різні види страхових послуг (страхових продуктів). Основною функцією страховиків на фінансовому ринку є здійснення всіх видів і форм страхування шляхом взяття на себе за певну плату різноманітних видів ризиків із зобов'язаннямвідшкодувати суб'єкту страхування збитки у разі настанні страхового випадку. Основними страховиками є: страхові фірми і компанії відкритого типу (надають страхові послуги всім категоріям суб'єктів страхування); кептивні страхові компанії і фірми — дочірня компанія у складі холдингової компанії (фінансово-промислової групи), створена з метою страхування переважно суб'єктів господарювання, які входять до її складу (збіг стратегічних економічних інтересів страховика та його клієнтів у такому разі створює широкі фінансові можливості для ефективного використання страхових платежів); компанії перестрахування ризику (перестраховики), які беруть на себе частину (або всю суму) ризику від інших страхо-вих компаній (основною метою операцій перестрахування є дроблення великих ризиків для зменшення сум збитку, який відшкодовується первинним страховиком при настанні страхового випадку); — страхувальники — суб'єкти фінансового ринку, які купують страхові послуги у страхових компаній та фірм з метою мінімізації своїх фінансових втрат у разі настання страхової події. Страхувальниками є як юридичні, так і фізичні особи. На ринку золота (та інших дорогоцінних металів) та дорогоцінного каміння основними видами прямих учасників фінансових операцій є: продавці дорогоцінних металів та каміння, у ролі яких можуть виступати: держава (реалізує частину свого золотого запасу); комерційні банки (реалізують частину своїх золотих авуарів); юридичні та фізичні особи (у разі необхідності реінвестування коштів, які раніше були вкладені в цей вид активів (засобів тезаврації); покупці дорогоцінних металів і каміння — ті самі суб'єкти, що й продавці (за відповідного нормативно-правового регулювання їх складу). На ринку нерухомості основних суб'єктів поділяють на учасників первинного і вторинного ринку нерухомості. Продавцями на первинному ринку нерухомості є окремі будівельні фірми та муніципальна влада. На вторинному продавцями є: ріелторські фірми; приватні особи, що прагнуть покращити своє житлове або матеріальне становище; особи, що емігрують, та ін. На вторинному ринку житла виділяється орендний сектор. Надання житла в оренду практикують як приватні власники, так і муніципальна влада. Покупцями житла є ріелторські фірми, юридичні та фізичні особи. Окрім продавців і покупців, інфраструктуру ринка житла утворюють: агентства з нерухомості (ріелторські фірми); оцінники житла; банки, що займаються кредитуванням та фінансуванням житлового будівництва, кредитуванням купівлі житла та іпотечними операціями, юристи, що спеціалізуються на операціях з нерухомістю; страхові компанії, інформаційні (в тому числі рекламні) структури. Таким чином, класифікацію суб'єктів фінансового ринку (прямих учасників фінансового ринку) можна представити у вигляді табл. 13.1. Таблиця 13.1. Класифікація суб'єктів фінансового ринку з/п Види фінансових ринків Суб'єкти ринку фінансових послуг
1 Ринок позичкових капіталів Кредитори Позичальники
2 Ринок цінних паперів Емітенти Інвестори: — індивідуальні та інституціональні; — стратегічні та портфельні; — національні та іноземні
3 Валютний ринок Продавці валюти Покупці валюти
4 Страховий ринок Страховики Страхувальник и
5 Ринок золота Продавці золота та інших дорогоцінних металів і каміння. Покупці золота та інших дорогоцінних металів і каміння
6 Ринок нерухомості Продавці на первинному та вторинному ринках нерухомості. Покупці на первинному та вторинному ринках нерухомості
Розвиток фінансового ринку не можливий без наявності розвинутої інфраструктури. Під інфраструктурою слід розуміти систему інститутів, які функціонують на фінансовому ринку. Склад інфраструктури фінансового ринку такий: професійні учасники — торговці цінними паперами та інтими інструментами фінансового ринку; організатори торгівлі — фондові біржі та позабіржові фондові торговельні системи; посередники в торговельних угодах — брокери та дилери; посередницькі фінансові інститути — комерційні банки, небанківські депозитні установи, кредитні асоціації, спілки, ощадні інститути, страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії, інвестиційні фонди, ломбарди, лізингові та факторингові компанії; реєстратори та зберігачі цінних паперів; депозитарії, клірингові депозитарії; розрахунково-клірингові банки; інформаційно-аналітичні інститути. Фінансові інститути — це посередники, що забезпечують зустріч позичальника та кредитора на фінансовому ринку. Вони забезпечують трансформацію тимчасово вільних грошових коштів у позичковий капітал. Фінансові інститути скорочують витрати обігу для інвесторів та позичальників, беруть на себе фінансові ризики, підвищують ефективність фінансових угод. На рис. 13.4 показана структура фінансових інститутів — посередників на фінансовому ринку. 13.3. Інструменти фінансового ринку Об'єктами фінансового ринку є різні інструменти фінансового ринку (цінні папери, позичкові угоди, валютні цінності), в яких набувають відображення тимчасово вільні фонди грошових коштів (фінансових ресурсів), що трансформуються в позичковий капітал за допомогою фінансових Інститутів. Здійснюючи операції на фінансовому ринку, його учасники вибирають відповідні фінансові інструменти їх проведення. Фінансові інструменти — це різноманітні фінансові документи, які обертаються на ринку, мають грошову вартість і за допомогою яких здійснюються операції на фінансовому ринку. Фінансові інструменти, які обертаються на окремих сегментах фінансового ринку, характеризуються на сучасному етапі великою різноманітністю. За окремими видами фінансових ринків розрізнять такі Інструменти, які їх обслуговують: інструменти грошового ринку та ринку позичкових капіталів — гроші, грошові сурогати, розрахункові документи, цінні папери, які обертаються на грошовому ринку та ринку позичкових капіталів; інструменти ринку цінних паперів — різноманітні цінні папери, що обертаються на цьому ринку (склад цінних паперів за їх видами, особливостями емісії та обігу затверджується відповідними нормативно-правовими актами);
Рис. 13.4. Класифікація посередників на фінансовому ринку інструменти валютного ринку — іноземна валюта, розрахункові валютні документи, а також окремі види цінних паперів, які обслуговують цей ринок; інструменти страхового ринку — страхові послуги, які пропонуються на продаж (страхові продукти), а також розрахункові документи та окремі види цінних паперів, які обслуговують цей ринок; інструменти ринку золота (срібла, платини) та дорого цінного каміння — названі види цінних металів та каменів, які купують з метою формування фінансових резервів і тезаврації, а також розрахункові документи і цінні папери, що обслуговують цей ринок; інструменти ринку нерухомості — цінні папери та документи, що засвідчують право власності на той чи інший вид нерухомості. За термінами обігу виділяють такі види фінансових інструментів: короткострокові фінансові інструменти (з періодом обігу до одного року). Цей вид фінансових інструментів є найбільш численним і має обслуговувати операції на ринку грошей; довгострокові фінансові інструменти (з періодом обігу більше одного року), у тому числі так звані безстрокові фінансові інструменти, кінцевий термін погашення яких не встановлено (наприклад акції). Вони обслуговують операції на ринку капіталу. За характером фінансових зобов'язань фінансові інструменти поділяють на такі види: інструменти, наступні фінансові зобов'язання за яки ми не виникають (інструменти без наступних фінансових зобов'язань), що як правило, є предметом самої фінансової операції, і при їх передачі покупцю не несуть додаткових фінансових зобов'язань з боку продавця (наприклад, валютні цінності, золото тощо); боргові фінансові інструменти — які, характеризуючи кредитні відносини між їх покупцем і продавцем, зобов'язу ють боржника погасити в передбачені терміни їхню номінальну вартість і сллатити додаткову винагороду у формі процента (якщо він не входить до складу номінальної вартості боргового фінансового інструменту, який погашається). Прикладом боргових фінансових інструментів є облігації, векселі, чеки тощо; —пайові фінансові інструменти, які підтверджують право їх власника на частку (пай у статутному фонді їх емітента) і на отримання відповідного доходу (у формі дивіденду, процента тощо). Пайовими фінансовими інструментами є, як правило, цінні папери відповідних видів (акції, інвестиційні сертифікати тощо). Залежно від пріоритетної значимості розрізняють такі види фінансових інструментів: первинні фінансові інструменти (фінансові інструменти першого порядку); як правило, цінні папери, що характеризуються їх випуском в обіг первинним емітентом і підтверджують прямі майнові права або відносини кредиту (акції, облігації, чеки, векселі і т. ін.); вторинні фінансові інструменти, або деривативи (фінансові інструменти другого порядку), — виключно цінні папери, що підтверджують право або зобов'язання їх власника купити чи продати первинні цінні папери, які обертаються, валюту, товари або нематеріальні активи на попередньо визначених умовах у майбутньому періоді. їх використовують для проведення спекулятивних фінансових операцій та страхування цінового ризику ("хеджування"). Залежно від складу первинних фінансових інструментів або активів, відповідно до яких вони випущені в обіг, деривативи поділяють на фондові, валютні, страхові, товарні і т. ін. Основними видами дерива-тивів є опціони, свопи, ф'ючерсні і форвардні контракти. За гарантоеаністю рівня дохідності фінансові інструменти є таких видів: фінансові інструменти з фіксованим доходом — фінан сові інструменти з гарантованим рівнем дохідності при їх по гашенні (або протягом періоду їх обігу) незалежно від кон'юн ктурних коливань ставки позикового процента (норми прибутку на капітал) на фінансовому ринку; фінансові інструменти з невизначеним доходом — фінансові інструменти, рівень дохідності яких "може змінюватися залежно від фінансового стану емітента (прості акції, інвес тиційні сертифікати) або у зв'язку зі зміною кон'юнктури фінансового ринку (боргові фінансові інструменти з плаваючою процентною ставкою, "прив'язаною" до встановленої облікової ставки, курсу певної "твердої" іноземної валюти тощо). За рівнем ризику виділяють такі види фінансових інструментів: безризикові фінансові інструменти — державні короткострокові цінні папери, короткострокові депозитні сертифікати найбільш надійних банків, "тверда" іноземна валюта, золото та інші цінні метали й каміння, придбані на короткий період. Термін "безризикові" є певною мірою умовним, оскільки потенційний фінансовий ризик несе в собі будь-який із перелічених видів фінансових інструментів; вони слугують лише для формування точки відліку вимірювання рівня ризику за іншими фінансовими інструментами; фінансові інструменти з низьким рівнем ризику — це, як правило, короткострокові боргові фінансові інструменти, що обслуговують ринок грошей, виконання зобов'язань за якими гарантовано стійким фінансовим станом і надійною репутацією позичальника (характеризується терміном "першокласний позичальник"); фінансові інструменти з помірним рівнем ризику — група фінансових інструментів, рівень ризику за якими приблизно дорівнює середньоринковому; фінансові інструменти з високим рівнем ризику — фінансові інструменти, рівень ризику за якими суттєво перевищує середньоринковий; фінансові інструменти з дуже високим рівнем ризику ("спекулятивні") — ті, що характеризуються найвищим рівнем ризику і використовуються для здійснення найбільш ризико ваних спекулятивних операцій на фінансовому ринку. При кладом таких високоризикованих фінансових інструментів є акції "венчурних" (ризикових) підприємств; облігації з високим рівнем процента, емітовані підприємством, що перебуває в кризовому фінансовому стані; опщонні та ф'ючерсні контрак ти тощо. Наведена класифікація відображає поділ фінансових інстру; ментів лише за найбільш суттєвими загальними ознаками (табл. 13.2). Кожна з розглянутих груп фінансових інструментів, у свою чергу, класифікується за окремими специфічними ознаками, які відображають особливості їх випуску, обігу і погашення. Таблиця 13.2. Класифікація інструментів фінансового ринку № з/п Критерії класифікації Види фінансових інструментів
1 За окремими видами фінансових ринків Інструменти грошового ринку. Інструменти ринку позичкових капіталів. Інструменти ринку цінних паперів. Інструменти валютного ринку. Інструменти страхового ринку. Інструменти ринку золота (срібла, платини) та дорогоцінного каміння. Інструменти ринку нерухомості
2 За термінами обігу Короткострокові фінансові інструменти. Довгострокові фінансові інструменти
3 За характером фінансових зобов'язань Інструменти без наступних фінансових зобов'язань. Боргові фінансові інструменти. Пайові фінансові інструменти
4 Залежно від пріоритетної значимості Первинні фінансові інструменти. Вторинні фінансові інструменти, або деривативи.
5 За гарантова ністю рівня дохідності Фінансові інструменти з фіксованим доходом. Фінансові інструменти з невизначе-ним доходом
6 За рівнем ризику Безризикові фінансові інструменти. Фінансові інструменти з низьким рівнем ризику. Фінансові інструменти з помірним рівнем ризику. Фінансові інструменти з високим рівнем ризику. Фінансові інструменти з дуже високим рівнем ризику ("спекулятивні")
13.4. Структура фінансового ринку Єдиного методу структуризації фінансового ринку не вироблено. У практиці розвинутих країн оптимальна структура фінансового ринку визначається двома основними ознаками — часовою та інституціональною (рис. 13.5). Відповідно до часової ознаки фінансовий ринок поділяють на два основних елементи: грошовий ринок — ринок короткострокових капіталів (натермін до одного року) або грошових коштів, що виступають у платіжних засобах; ринок капіталів — це ринок середньо- та довгострокових капіталів або грошових коштів (на термін більше одного року), що представляють інвестиційний фактор у розвитку економіки. Структура фінансового ринку в інституціональному розумінні складається з таких секторів: кредитно-фінансових інститутів (банків та інших небанківських фінансово-кредитних установ, тобто фінансових посередників); ринку цінних паперів, який, у свою чергу, поділяється на первинний (нові емісії цінних паперів) і вторинний, який також поділяється на біржовий, або організований (фондову біржу), і позабіржовий, або неорганізований ("вуличний"). За часовою ознакою (терміном кредитних операцій та боргових зобов'язань) та за формою фінансових ресурсів фінансовий ринок поділяється на ринок грошей і ринок капіталів. Грошовий ринок пов'язаний з готівковими грошима та аналогічними платіжними засобами. Це ринок готівкових грошей, короткострокових кредитних операцій (до одного року), валюти. Структуру грошового ринку можна представити таким чином: обліковий ринок — це ринок, на якому під час укладання угод в обігу перебувають високоліквідні активи (векселі, чеки); гроші обмінюють на інші ліквідні активи за альтерна тивною вартістю, що вимірюється в одиницях номінальної норми процента; міжбанківський ринок — це ринок, на якому залучаться та розміщуються міжбанківські кредити, у тому числі кредити НБУ та комерційних банків;
Рис. 13.5. Структуризащя фінансового ринку — валютні ринки — це ринки, що ефективно обслуговують внутрішній та міжнародний платіжний оборот за допомогою обміну однієї валюти на іншу у формі купівлі-продажу. Це складова грошового ринку, де "зустрічаються" попит і пропозиція на валюту. Ринок капіталів — це ринок, на якому купують грошові кошти на тривалий строк (більше одного року). Класичними операціями ринку капіталів є операції з фондовими інструментами — акціями, середньо- та довгостроковими облігаціями; довгострокові депозити та позики комерційних банків, операції спеціалізованих інвестиційних та фінансових компаній. Структура ринку капіталів така: ринок цінних паперів — це частина ринку позичкових капіталів, де здійснюються емісія та купівля-продаж цінних паперів, формується ціна на них, урівноважується попит і пропозиція. Через ринок цінних паперів (банки, спеціальні кредитно-фінансові інститути, фондову біржу) акумулюютьсягрошові нагромадження підприємств, приватних осіб, держа ви» банків і спрямовуються на виробниче та невиробниче вкладення капіталів; ринок середньо та довгострокових банківських кредитів — це частина ринку позичкових капіталів, де купуються грошові кошти (кредитні ресурси) на тривалий строк (більше одного року). Ці кошти використовують для збільшення маси основного та оборотного капіталу, зайнятого в обороті позичальників. В основі первинного поділу фінансового ринку лежить певна група фінансових активів. Це пояснюється тим, що саме фінансовий актив визначає зміст поняття "фінансовий ринок". Тоді структуру фінансового ринку можна представити у вигляді грошового ринку та ринку капіталів (кредитного ринку), які у свою чергу можна представити як: грошовий ринок; ринок позичкових капіталів; ринок цінних паперів; валютний ринок; страховий ринок; ринок дорогоцінних металів і каміння; ринок інструментів нерухомості. Кожен виокремлений структурний сегмент фінансового ринку можна розбити на окремі сектори (мікросегменти). В основу виокремлення того чи іншого сектору (мікросегмента) покладено конкретний вид фінансового активу: конкретну послугу (як товар); ф'ючерс; акції конкретного емітента; золото тощо. Кожний із названих сегментів фінансового ринку з самостійною ланкою національного фінансового ринку (рис. 13.6). Для розвитку означених структурних сегментів фінансового ринку в регіонах країни (область, економічний район чи інше територіальне утворення) має створюватись відповідна інфраструктура. Для кожного сегмента фінансового ринку характерні своя специфіка та особливості функціонування, власні правила укладання угод із фінансовими активами тощо. Один і той самий фінансовий актив може бути товаром декількох ринків. Наприклад, кредит у гривнях — це об'єкт діяльності грошового, кредитного а також валютного ринку.
Рис. 13.6. Сегментація фінансового ринку за групами та видами фінансових активів Процес переливання фінансових ресурсів із одного виду фінансового ринку і сегмента в інші називається сек'юритиза-цією. Останніми роками процес сек'юритизації характеризується переміщенням операцій з ринку позичкових капіталів на ринок цінних паперів (насамперед ринок облігацій) і забезпечує зниження витрат при залученні кредитів. Це робить виокремлені ринки (сегменти) тісно залежними один від одного. 13.5. Кредитний ринок та ринок цінних паперів. Види цінних паперів, їх класифікація та характеристика За організацією торгівлі та інституціональною ознакою фінансовий ринок поділяється на кредитний ринок (сукупність фінансово-кредитних інститутів) і ринок цінних паперів. Кредитний ринок охоплює ту частину фінансового ринку, яка функціонує на основі укладення кредитних угод. Він має договірний характер. Кредитний ринок є основною складовою фінансового ринку. По-перше, він забезпечує найшвидший доступ до фінансових ресурсів. По-друге, переваги кредитного ринку випливають із функціонального потенціалу основних суб'єктів цього ринку — комерційних банків, які не тільки опосередковують рух фінансових ресурсів, а й певною мірою продукують їх. Сукупність фінансово-кредитних інститутів складається з таких сегментів фінансового ринку: банківський сектор (дворівнева банківська система: НБУ та комерційні банки); небанківський сектор (спеціалізовані небанківські фінансово-кредитні установи); страховий сектор (страхові компанії, пенсійні фонди та ін.). Кредитний ринок належить до каналів опосередкованого фінансування, коли кошти проходять від власників заощаджень та нагромаджень до позичальників через фінансових посередників. На рис. 13.4 зображено структуру фінансових інститутів — посередників на фінансовому ринку. Ринок цінних паперів структурується за двома ознаками: стадіями та місцем торгівлі. За стадіями торгівлі розрізняють: первинний ринок — первинний випуск цінних паперів в обіг, який здійснюється на основі оголошення про емісію; торгівля ведеться між емітентами з одного боку та інвесторами і фінансовими посередниками — з другого; вторинний ринок — характеризується операціями перепродажу раніше випущених цінних паперів, які здійсню ються між окремими інвесторами, інвесторами і фінансовими посередниками та між фінансовими посередниками. За місцем торгівлі ринок цінних паперів поділяють: на біржовий ринок, що включає угоди, які укладаються на фондовій біржі, й охоплює насамперед вторинний ринок, хоча в окремих випадках І первинне розміщення цінних паперів може здійснюватись через фондову біржу; позабіржовий ринок, що охоплює угоди, які укладаються і здійснюються поза біржею; він пов'язаний насамперед з первинним ринком, однак позабіржові операції можуть здійснюватись і на вторинному ринку. Широкий вибір інструментів ринку цінних паперів, умов їх випуску, погашення та виплати доходу, різні схеми торгівлі забезпечують максимальну мобілізацію фінансових ресурсів, їх раціональний розподіл і швидкий перерозподіл та ефективне використання. Це визначає велику роль і важливе місце цієї ланки фінансового ринку у фінансовій системі. Ринок цінних паперів складається з акцій, облігацій, казначейських векселів, депозитних та інвестиційних сертифікатів, комерційних паперів, що є інструментами цього ринку. Певною мірою до цінних паперів належить комерційний вексель, однак його слід розглядати насамперед як інструмент комерційного кредиту. Крім того, є так звані деривативи — похідні інструменти (опціони, ф'ючерси та ін.), які відображають різні види контрактів з торгівлі цінними паперами. У зв'язку з цим, як правило, розрізняють ринок цінних паперів і ринок похідних інструментів. Однак останній за своїм змістом не відображає самостійних фінансових ресурсів, а показує форми і методи торгівлі ними. Акція — це документ, який засвідчує право на певну частину власності у статутному капіталі акціонерного товариства і дає право на отримання доходу від неї у вигляді дивідендів. Є різні види акцій, які визначають різні права їх власників: прості й привілейовані; іменні та на пред'явника; паперові та електронні; номінальні та без номіналу; платні та преміальні; з вільним та обмеженим обігом. Використання різних видів акцій пов'язане з різними цілями, якими керуються засновники акціонерних товариств. Облігація — це боргове зобов'язання позичальника перед кредитором, яке оформляється не кредитною угодою, а прода-жем-купівлею спеціального цінного папера. Це такий цінний папір, що засвідчує внесення його власником грошових коштів та підтверджує зобов'язання позичальника відшкодувати кредитору номінальну вартість облігації у визначений строк з виплатою доходу у вигляді процента або дисконту. Є різні види облігацій залежно від емітента, способу виплати доходу, термінів, на які вони випускаються, умов обігу та надійності. Функціонування ринку цінних паперів забезпечується його суб'єктами: емітентами, інвесторами, посередниками, фондовою біржею. Емітент — це юридична особа чи уповноважений державою орган, що здійснює випуск цінних паперів в обіг. Залежно від емітента розрізняють корпоративні (акціонерних товариств) і державні цінні папери. Інвестор — це юридична чи фізична особа. В окремих випадках — держава, яка, купуючи цінні папери певного емітента, вкладає (інвестує) кошти в його діяльність. Маючи широкий вибір різних видів цінних паперів великої кількості емітентів, інвестори обирають найкращі, на їхній погляд, варіанти розміщення своїх коштів. Посередники відіграють роль сполучної ланки між емітентом та інвестором. Посередників на фінансовому ринку поділяють на фінансових, якими є інституційні інвестори, та обслуго вуючих — реєстратори, депозитарії та ін. Інституційних інвесторів розглядають як колективних інвесторів на ринку цінних паперів, які централізують фінансові ресурси індивідуальних інвесторів. Видами фінансових посередників є інвестиційні фонди, трести та компанії. Вони мобілізують кошти шляхом випуску власних цінних паперів — інвестиційних сертифікатів. Інвестиційні фонди та трести здійснюють тільки мобілізацію коштів. Розміщують кошти спеціальні компанії — інвестиційні керуючі, а зберігання забезпечують депозитарії. Обслуговуючі посередники на ринку цінних паперів нале-і акать до його інфраструктури. Вони не беруть участі у мобілізації і розміщенні фінансових ресурсів, але сприяють цим процесам. Реєстратори надають послуги щодо ведення реєстру власників іменних цінних паперів, а депозитарії — зі збереження та (або) обміну прав власності на цінні папери, а також обслуговують угоди, пов'язані з рухом цінних паперів. Ці незалежні від емітентів та інвесторів посередники забезпечують надійне функціонування ринку цінних паперів. Фондова біржа є особливим посередником на ринку цінних паперів, будучи центром торгівлі ними. Вона виконує три основні функції — посередницьку, індикативну та регулятивну. Сутність посередницької функції полягає в тому, що фондова біржа створює достатні й усебічні умови для торгівлі цінними паперами емітентам, інвесторам та фінансовим посередникам. Торговельні угоди на біржі укладають брокери. Індикативна функція фондової біржі полягає в оцінці вартості й привабливості цінних паперів. Саме на біржі проводиться котирування цінних паперів, яке дає інформацію інвесторам про вартісну і якісну оцінку цінних паперів та динаміку їх розвитку. Регулятивна функція фондової біржі виражається в організації торгівлі цінними паперами. Вона встановлює вимоги до емітентів, які виставляють свої цінні папери на біржові торги, правила укладення і виконання угод, механізм контролю за діяльністю суб'єктів біржової торгівлі. ПРАКТИКУМ План семінарського заняття Сутність і функції фінансового ринку. Суб'єкти та інструменти фінансового ринку. Структура фінансового ринку. Характеристика ринку грошей та ринку капіталів. Кредитний ринок та ринок цінних паперів, їх структура, суб'єкти та інструменти. Види цінних паперів, їх класифікація, характеристика. Теми рефератів 1. Правове регулювання фінансового ринку в Україні. 2. Структура фінансового ринку та його суб'єкти. Фінансові інструменти фінансового ринку, їх економічна та правова природа. Міжнародні стандарти розвитку фінансового ринку. Контрольні запитання та завдання Дайте визначення фінансового ринку. Розкрийте економічну сутність та роль фінансового ринку. Які функції виконує фінансовий ринок? Дайте характеристику структури фінансового ринку. Дайте визначення та класифікуйте суб'єктів і об'єктів фінансового ринку. Що являє собою ринок грошей? Що входить до ринку капіталів? У чому полягає значення фінансових посередників на фінансовому ринку? Класифікуйте їх. Охарактеризуйте роль держави та державного регулювання на фінансовому ринку. Дайте характеристику та класифікуйте основні інструменти фінансового ринку. Яка основна роль емітентів та інвесторів на фінансовому ринку? Як функціонує кредитний ринок? Як функціонує ринок цінних паперів? У чому полягає структуризація фінансового ринку? За якими критеріями вона здійснюється? Які інститути входять до складу інфраструктури фінансового ринку? Охарактеризуйте їхню діяльність. Які інструменти обертаються на фондовому ринку? Дайте характеристику та класифікуйте їх. Тести 1.Фінансовий ринок — це: специфічна сфера грошових відносин, яка функціонує за умов наявності в економіці реальних власників; ринок, який складається із ринку цінних паперів та ринку позичкових капіталів; сукупність економічних відносин у сфері трансформаціїтимчасово вільних коштів у позичковий капітал через фінансово-кредитні інститути та ринок цінних паперів на основіпопиту та пропозиції. 2.Фінансовий ринок — це механізм: утворення капіталу; використання капіталу; перерозподілу капіталу; акумуляції капіталу. 3.Фінансовий ринок за інституційною ознакою поділяють на: ринок грошей та ринок капіталів; фінансово-кредитні інститути та ринок цінних паперів; обліковий та міжбанківський ринок; ринок позичкових зобов'язань та валютний ринок; ринок банківських кредитів та депозитів. 4.Фінансовий ринок за часовою ознакою поділяють на: ринок грошей та ринок капіталів; обліковий та міжбанківський ринок; кредитний ринок та фондовий ринок; ринок позичкових зобов'язань та валютний ринок. 5.Ринок капіталів включає: фондовий та валютний ринок; ринок грошей та довгострокових банківських кредитів і депозитів; обліковий, міжбанківський, валютний ринок; ринок цінних паперів, середньо- та довгострокових банківських кредитів; 6.Грошовий ринок включає: фондовий та валютний ринок; ринок капіталів, довгострокових банківських кредитів та депозитів; обліковий, міжбанківський, валютний ринок; ринок грошових сурогатів та середньострокових фінансових інструментів. 7.Ринок цінних паперів включає: ринок грошей та ринок капіталів; первинний та вторинний ринки цінних паперів; біржовий та "вуличний" ринки; обліковий, міжбанківський та валютний ринки; 8.Суб'єкти фінансового ринку, що вкладають свої грошовікошти в цінні папери виключно в цілях отримання доходу — це: 1)фінансові посередники; 2)емітенти; 3)індивідуальні інвестори; 4)портфельні інвестори; 5)стратегічні інвестори; 6)інституціональні інвестори. 9.Кредитори та позичальники — це суб'єкти: 1) страхового ринку; 2)ринку позичкових капіталів; 3) ринку цінних паперів; 4)ринку нерухомості. 10.Об'єктами фінансового ринку є: фінансово-кредитні інститути; інститути інфраструктури фінансового ринку; 3) держава, суб'єкти господарювання та домашні господарства; інструменти фінансового ринку; продавці та покупці фінансових активів. 11.Емітенти — це суб'єкти: 1) що залучають фінансові ресурси; 2)що вкладають грошові кошти у фінансові інструменти; і 3) що перерозподіляють фінансові ресурси; 4) що реалізують різні види страхових послуг. 12.Суб'єкти фінансового ринку, що купують контрольний пакет акцій для здійснення управління підприємством, — це: фінансові посередники; емітенти; індивідуальні інвестори; портфельні інвестори; стратегічні інвестори; інституціональні інвестори. 13. До боргових фінансових інструментів належать: акції, облігації, чеки, векселі, депозитні сертифікати; акції, інвестиційні сертифікати, опціони, свопи, облігації; державні та корпоративні облігації, казначейські та комерційні векселі, чеки; первинні фінансові інструменти та деривативи. 14.За характером фінансових зобов'язань фінансові інструменти поділяють на такі види: інструменти грошового ринку, інструменти валютного ринку, інструменти страхового ринку, інструменти ринку цінних паперів, інструменти ринку золота та нерухомості; короткострокові та довгострокові фінансові інструменти; боргові та пайові; первинні та вторинні; з фіксованим та невизначеним доходом. 15.Деривативи в основному використовують: для отримання дивідендів; для отримання процентів; для засвідчення права власності на депозит у банку; для хеджування цінового ризику; для обслуговування операцій на ринку позичкових капіталів. 16.Фінансові інститути на фінансовому ринку — це: емітенти; інвестори; посередники; споживачі; зберігачі. 17.Обліковий та міжбанківський ринок — це частини: ринку грошей; ринку капіталів; валютного ринку; фондового ринку. 18.До пайових фінансових інструментів належать: акції, облігації, чеки, векселі, депозитні сертифікати; акції, інвестиційні сертифікати, опціони, свопи, облігації; державні та корпоративні облігації, казначейські та комерційні векселі, чеки; первинні фінансові інструменти та деривативи. акції, паї, інвестиційні сертифікати. 19. Ринок цінних паперів — це частина: ринку грошей; ринку капіталів; валютного ринку; ринку банківських кредитів. 20.Спеціалізовані небанківські установи — це: НБУ, спеціалізовані комерційні банки, пенсійні фонди; інвестиційні банки, ощадні банки, іпотечні банки, кредитні спілки; страхові компанії, пенсійні фонди, кредитні спілки, іпотечні та ощадні банки; кредитні спілки, фінансові фонди, інвестиційні та страхові компанії, пенсійні фонди. 21.Валютний ринок — це частина: ринку грошей; ринку капіталів; ринку банківських кредитів; фондового ринку; облікового та міжбанківського ринку. 22.До вторинних фінансових інструментів належать: акції, облігації, чеки, векселі, депозитні сертифікати; акції, інвестиційні сертифікати, опціони, свопи, облігації; державні та корпоративні облігації, казначейські та комерційні векселі, чеки, деривативи; ф'ючерсні та форвардні угоди, опціони, свопи, варіанти. акції, паї, інвестиційні сертифікати, ф'ючерсні та форвардні угоди. 23.Яка з організаційних структур є ключовою на фінансовому ринку: лізингові компанії; пенсійні фонди; страхові компанії; фондові біржі? 24.Вторинний ринок цінних паперів включає: продаж і купівлю цінних паперів, які щойно випущені; купівлю і продаж раніше випущених цінних паперів; мобілізацію цінних паперів; немає правильної відповіді. 25.Емітентом називається юридична особа, яка: купує цінні папери; випускає цінні папери; продає цінні папери; немає правильної відповіді. 26.Відповідно до чинного законодавства України банківська система складається з рівнів: одного; двох; трьох; чотирьох. 27.Який із зазначених цінних паперів не є борговим зобов'язанням: облігація; казначейське зобов'язання держави; акція; вексель? 28.Які акції гарантують виплату дивідендів у заздалегідь зазначеному розмірі, незалежно від суми отриманого прибутку: іменні; прості; привілейовані; на пред'явника? 29.Кого з перелічених осіб можна вважати співвласником компанії: власників простих акцій; власників привілейованих акцій; власників облігацій? 30.Основною установою, що регулює функціонування ринку цінних паперів, є: Міністерство фінансів України; Національний банк України; Фонд державного майна; Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку. Завдання 1 До даних термінів доберіть єдине правильне визначення серед тих, що наведені нижче. Терміни Первинний ринок цінних паперів. Вторинний ринок цінних паперів. Інвестиційний фонд. Акція. Дивіденд. Портфель цінних паперів. Котирування. Опціон. Фондова біржа. 10. Біржовий індекс. Визначення А. Організаційна форма ринку, на якому здійснюється торгівля цінними паперами. Б. Середній показник біржової активності, що узагальнює динаміку цін на цінні папери і свідчить про зміни в рівні цін за визначений період. В. Ринок, на якому здійснюються операції з випущеними в обіг цінними паперами. Г. Ринок, на якому корпорації залучають капітал шляхом розміщення цінних паперів. Д. Юридична особа, заснована у формі закритого акціонерного товариства з урахуванням вимог "Положення про інвестиційні фонди й інвестиційні компанії". Є. Цінні папери, згруповані для обліку за їхніми типом і призначенням. Ж. Право купівлі або продажу цінних паперів за фіксованою ціною протягом встановленого терміну. 3. Частина прибутку акціонерного товариства, що розподіляється щорічно між акціонерами після сплати податків, відрахувань на розширення виробництва, поповнення резервного фонду та інших невідкладних відрахувань. І. Визначення ринкового курсу цінного папера. К. Цінний папір, що засвідчує участь у статутному капіталі акціонерного товариства. Завдання 2 Знайдіть хибні твердження серед запропонованих. Спрямування коштів безпосередньо від власників заощаджень до позичальників здійснюється за допомогою операцій з цінними паперами. Грошові ринки обслуговують процес розширеного відтворення. Ринки капіталів призначені для обслуговування сфери обігу. Одна з відмінностей між грошовими ринками та ринками капіталів полягає в типах фінансових інструментів, що використовуються для проведення на них операцій. Первинне розміщення цінних паперів здійснюється переважно через фондову біржу. Привілейована акція не дає права голосу, її власник небере участі в управлінні компанією. Акціонерне товариство може випускати акції для покриття збитків, пов'язаних з його господарською діяльністю. Фондова біржа сприяє придбанню на визначених умовах і на певний строк вільних коштів. Емітент має право в односторонньому порядку, без згоди інвестора відкликати цінний папір. 10. Облігації на пред'явника дають їх власнику право на участь в управлінні підприємством. Задачі Задача 13.1 Визначте номінальну ціну акцій, випущених акціонерним товариством "Промінь", якщо статутний капітал становить 200 млн грн, а кількість випущених акцій — 1 млн шт. Задача 13.2 Акція номіналом 1500 грн придбана за курсом 150, і за нею виплачується дивіденд 30 % річних. Визначте поточну прибутковість інвестованих коштів. Задача 13.3 Визначте курс акції, яка реалізована за ціною 1250 грн з номінальною вартістю 750 грн. Задача 13.4 Акціонерним товариством зареєстровано 10 тис. звичайних акцій, з яких 9 тис. було продано акціонерам. Через декілька місяців товариство викупило в інвесторів 1500 акцій. По закінченні звітного періоду зборами акціонерів прийнято рішення про розподіл як дивідендів 1700 тис. грн прибутку. Визначте дивіденд на одну акцію. Задача 13.5 Статутний капітал акціонерного товариства "Вимпел" у розмірі 20 млн грн поділений на 900 звичайних і 100 привілейованих акцій. Фіксована ставка дивіденду за привілейованими акціями становить 20 % . Обсяг прибутку до розподілу між акціонерами — 1,5 млн грн. Визначте суму дивідендів, яку одержали власники звичайних і привілейованих акцій. Задача 13.6 Курсова ціна акції, розміщеної за номіналом 12 тис. грн, у перший рік після емісії становила 24 тис. грн. Визначте додаткову прибутковість цінного папера. Задача 13.7 Акція придбана за номіналом, який дорівнює 1000 грн при 40 % річних, курсова ціна через рік після емісії — 3000 грн. Визначте сукупну прибутковість цінного папера. Задача 13.8 Прибуток акціонерного товариства, який спрямовується на виплату дивідендів, становить 7200 тис. грн. Загальна сума акцій — 6200 тис. грн, у тому числі привілейованих акцій — 1400 тис. грн, з фіксованим розміром дивіденду 25 % їхньої номінальної вартості. Розрахуйте розмір дивіденду за звичайними акціями. Задача 13.9 Номінальна ціна привілейованої акції, яка дає щорічно дивіденд 20 %, — 350 грн, а рівень позичкового процента дорівнює 18 %. Знайдіть середній курс акції. Задача 13.10 Інвестор придбав за номіналом нову 10-процентну облігацію вартістю 5500 грн при рівні позичкового процента 10 %. На момент перепродажу облігації рівень позичкового процента підвищився до 13%. Знайдіть курс облігації на момент перепродажу за умови, що до її погашення залишилося два роки. Знайдіть загальний дохід другого покупця на момент, коли настане строк погашення облігації. Задача 13.11 Інвестор придбав за номіналом нову 5-процентну облігацію вартістю 1000 грн при рівні позичкового процента 5%. На момент перепродажу облігації рівень позичкового процента підвищився до 10 %. Знайдіть курс облігації на момент перепродажу за умови, що до її погашення залишилося три роки. Знайдіть загальний дохід другого покупця на момент, коли настане строк погашення облігації. Задача 13.12 Інвестор придбав за номіналом нову 10-процентну облігацію вартістю 5000 грн при рівні позичкового процента 10 %. На момент перепродажу облігації рівень позичкового процента знизився до 7 %. Знайдіть курс облігації на момент перепродажу за умови, що до її погашення залишилося два роки. Знайдіть загальний дохід другого покупця на момент, коли настане строк погашення облігації. Задача 13.13 Вклад у 35 тис. грн покладений на депозитний рахунок у банку на чотири роки під 25 % річних (за умови нарахування складних процентів). Банк нараховує проценти поквартально. Визначте: 1) майбутню вартість вкладу; 2) річну ефективну ставку складних процентів; 3) вартість вкладу наприкінці кожного року. Задача 13.14 Вклад у 85 тис. грн внесено на депозитний рахунок у банку на два роки під 20 % річних (за умови нарахування складних відсотків). Банк нараховує проценти помісячно. Визначте: 1) майбутню вартість вкладу; 2) річну ефективну ставку складних процентів; 3) вартість вкладу наприкінці кожного року. Задача 13.15 Вклад у 150 тис. грн внесено на депозитний рахунок у банку на п'ять років під 22 % річних (за умови нарахування складних процентів). Банк нараховує проценти один раз на півроку. Визначте: 1) майбутню вартість вкладу; 2) річну ефективну ставку складних процентів; 3) вартість вкладу наприкінці кожного року. ТЕМА 14. МІЖНАРОДНІ ФІНАНСИ 14.1. Економічна природа та система міжнародних фінансових відносин Диверсифікація міжнародних фінансових і валютних відносин на межі XX—XXI ст. пов'язана з необхідністю здійснення грошового забезпечення світогосподарських зв'язків, які значно розширилися й поглибилися під впливом інтернаціоналізації та глобалізації виробництва й обміну. Фінансові операції є діями, спрямованими на вирішення певного завдання з організації та управління грошовими відносинами, що виникають при формуванні та використанні відповідних коштів. Фінансові операції (трансакції) можуть зумовлюватись як грошовими платежами (розрахунки, трансфери тощо), так і рухом капітальних ресурсів (лізинг, траст, кредит, франчай-зинг та ін.). Об'єктами фінансових операцій є різноманітні фінансові активи, до яких належать: національні гроші, іноземна валюта, цінні папери, дорогоцінні метали, нерухомість. Вирізняють такі види фінансових операцій: операції з переказу грошей; інвестиційні операції; спекулятивні операції; операції з капіталом. Операції з переказу грошей охоплюють усі форми та види розрахунків (операції з обміну "гроші — товар") та трансфери (рух грошей в одному напрямі). Інвестиційні фінансові операції пов'язані з переміщенням капіталу з метою його приросту. Вони опосередковують серед-ньо- та довгострокові вкладення капіталу. До них належать: кредит, лізинг, траст, оренда, франчайзинг, рента та інші операції тривалістю понад 180 днів. Спекулятивні операції — це короткострокові фінансові дії з отримання прибутку у вигляді різниці у процентах з отриманих кредитів1. До них належать валютний арбітраж, процентний арбітраж, операції своп, валютна спекуляція тощо. Операції з капіталом спрямовуються на управління ним в умовах ризику та невизначеності економічної кон'юнктури. Тут переважають страхові операції, включаючи хеджування, операції застави, в тому числі іпотеку. Фінансова система ринкової економіки досягла наприкінці XX — на початку XXI ст. надзвичайно високого рівня розвитку як у національному, так і в міжнародному масштабі. Це виявляється в таких процесах: високий ступінь концентрації фінансових ресурсів на макроекономічному рівні; висока мобільність та взаємозв'язок фінансових ринків на базі новітніх інформаційних технологій; різноманітність фінансових інструментів макро- та мікроекономічної політики; глобалізація фінансових відносин. Міжнародні фінанси становлять сукупність відносин зі створення і икористання грошових коштів, необхідних для здійснення зовнішньоекономічної діяльності державами, фірмами, іншими юридичними та фізичними особами2. Рух грошових потоків у світовому господарстві здійснюється за такими напрямами: взаємовідносини між суб'єктами господарювання різних країн; взаємовідносини держави з урядами інших країн та міжнародними організаціями; взаємовідносини держави та суб'єктів світогосподарськихзв'язків з міжнародними фінансовими інституціями. Суб'єктами міжнародних фінансових відносин є, таким чином, уряди, підприємства, фірми, банки, установи, фізичні особи. У цілому перерозподіл фінансових коштів у світовому масштабі забезпечує зростання конкуренції й ефективніше використання виробничих потужностей та інших ресурсів економічного розвитку. Система міжнародних фінансових відносин складається між різними суб'єктами. Ними є фізичні, юридичні особи та держави, які згідно із законом мають і здійснюють безпосередньо або через представників свої права та обов'язки, пов'язані з міжнародними фінансами. Суб'єктів системи міжнародних фінансів з позицій конкретної держави поділяють на резидентів і нерезидентів. З економічного погляду розрізняють таких суб'єктів: домашні господарства, господарюючі підприємства, різноманітні фінансові інститути, держава, міжнародні організації. У Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність" суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України згруповані так: фізичні особи; юридичні особи; об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб; структурні одиниці суб'єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно із законами України, але мають постійне місцезнаходження на її території; спільні підприємства, що зареєстровані як такі в Україні й мають на її території постійне місцезнаходження; інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені за конодавством України. Можна виділити цілу низку грошових відносин, які формують систему міжнародних фінансів. Це, зокрема, відносини: між експортерами та імпортерами з приводу платежів за товари, надання та погашення кредитних зобов'язань; між згаданими вище суб'єктами та банками щодо отримання та погашення кредитів, відкриття та обслуговування валютних рахунків, надання гарантій; між усіма згаданими вище суб'єктами та страховими організаціями з приводу страхування ризиків; між усіма згаданими вище суб'єктами та фізичними особами з приводу оплати праці, здійснення міжнародних переказів, сплати за товари і послуги, виконання договорів страхування та ін.; між фізичними особами з приводу різноманітних міжнародних банківських, поштових і готівкових грошових переказів; між згаданими вище суб'єктами та державою з приводу сплати податків та виконання певних зобов'язань, що випливають з правил державного регулювання міжнародних фінансових відносин; між урядами різних країн з приводу сплати (отримання) контрибуцій та репарацій, надання та погашення кредитів тощо; між урядами країн і міжнародними організаціями з приводу грошових внесків у ці організації, отримання кредитів, субсидій тощо; між міжнародними організаціями. 14.2. Міжнародна фінансова політика, її типи та інструменти Міжнародна фінансова політика держави має базуватися на наукових концепціях у цій галузі, аналізі попередньої практики та вимог поточного і стратегічного соціально-економічного розвитку як окремої країни, так і всього світу. "Політика" — це слово грецького походження, означає мистецтво управління державою. Міжнародна фінансова політика представлена сукупністю заходів і рекомендацій держави у галузі міжнародних фінансів. Юридично вона оформлюється в нормах і принципах міжнародного фінансового права. Міжнародна фінансова політика є частиною економічної політики. Вони взаємопов'язані. Успішна фінансова політика сприяє загальному розвитку національної економіки, і навпаки — прорахунки в міжнародних фінансах уповільнюють розвиток національної економіки. Передумовами успішної міжнародної фінансової політики еа: належний рівень економічних знань і прогресивні погляди осіб, які приймають рішення з міжнародних фінансів і впроваджують їх у життя; оперативний та гнучкий механізм розробки, прийняття і реалізації фінансової політики; стабільний та сприятливий характер міжнародних економічних відносин; стабільний та передбачуваний стан внутрішньої фінансово-економічної політики. Формами реалізації міжнародної фінансової політики є планування, укладання міжнародних угод, видання нормативних актів, оперативне керівництво та контроль з боку компетентних державних органів. У міру зростання кризових явищ спостерігається посилення державного регулювання у всіх формах. Міжнародну фінансову політику за характером заходів і рекомендацій, а також їхніх наслідків можна поділити на довгострокову (структурну) та поточну. Довгострокова політика передбачає структурні зміни міжнародного фінансового механізму. Тобто це — суттєві зміни, що відбуваються у системі міжнародних розрахунків, режимі валютних паритетів і курсів, ролі золота в міжнародних відносинах, наборі резервних (ринкових) валют, міжнародних розрахункових і платіжних засобах, завданнях міжнародних і регіональних фінансових організацій, методах саль-дування та вирівнювання платіжних балансів, перегляді пріоритетів податкової та кредитної політики тощо. Поточна політика — це щоденне оперативне регулювання кон'юнктури валютних ринків і ринків капіталу, міжнародної інвестиційної діяльності, податків. Здійснюється таке регулювання з метою підтримання рівноваги платіжного балансу та забезпечення стабільності й чіткого функціонування національної, світової та регіональних валютних систем. Складовими поточної міжнародної фінансової політики є: валютна політика, яка включає низку методів: дисконтну та девізну політику; валютні інтервенції; девальвацію та ревальвацію національної валюти; політику валютних обмежень; політику конвертованості (оборотності) валют; диверсифікації валютних резервів тощо; податкова політика; кредитна політика. Економіка є надзвичайно складним "живим організмом". Прийняття того чи іншого рішення, зокрема з питань міжнародної фінансової політики, має базуватися на розумінні складності та глибокої взаємозалежності економічних процесів. Напрями та глибина економічних змін внаслідок реалізації фінансової політики значною мірою залежать від тривалості реалізації фінансової політики, її характеру та узгодженості фінансової політики з іншими сферами економіки. Дисконтна політика представлена маневруванням обліковою ставкою центрального банку. Вона дає змогу регулювати величину грошової маси в обігу шляхом підвищення (зниження) ціни кредитних ресурсів, впливає на рівень цін, обсяг сукупного попиту, надходження з-за кордону та відплив короткострокових капіталів, курс національної валюти. Девізна політика на сучасному етапі здійснюється переважно у вигляді валютних інтервенцій. Вперше валютні інтервенції було здійснено у XIX ст., у 20—30-х роках XX ст. вони набули широкого розвитку. Девізи (фр. сіеиіаеа) — це платіжні засоби в іноземній валюті, передбачені для міжнародних розрахунків. Валютна інтервенція є купівлею-продажем державними органами іноземної валюти з метою впливу на курс національної валюти. Валютна інтервенція може здійснюватися за рахунок офіційних резервів, спеціальних (стабілізаційних) фондів і кредитів за міжбанківськими угодами "своп" (англ. зи>ар — обмін). Для підвищення курсу національної валюти національний (центральний) банк або за його дорученням інші банки та державні органи продають іноземну валюту, для зниження курсу — скуповують її в обмін на національну. Девальвація є знеціненням курсу національної валюти у формі зниження її курсу (ціни) відносно іноземних валют, міжнародних розрахункових грошових одиниць (МРГО), раніше — золота. Ревальвація є підвищенням курсу національної валюти відносно інших валют, МРГО та золота. Політику валютних обмежень вперше запровадили під час Першої світової війни Австро-Угорщина, Німеччина та інші країни. Валютні обмеження — це сукупність заходів і правових норм, спрямованих на обмеження операцій з валютними цінностями. Вони передбачають державне регулювання переказів та платежів за кордон, вивезення середньо- та довгострокового капіталу, репатріацію прибутків, вивезення валютних цінностей, купівлю-продаж іноземної валюти тощо. За валютних обмежень валютні операції зосереджуються в центральному або уповноважених банках. З політикою валютних обмежень тісно пов'язана політика режиму оборотності валют. Конвертованість валют {оборотність валют) відображає можливість обміну (конверсії) валюти однієї країни на валюти інших країн за діючим валютним курсом. Валюта вважається неконвертованою, якщо держава-емітент (або її уповноважений орган) забороняє (або обмежує) операції з її обміну на інші валюти. Валюти з проміжним режимом конвертованості називають частково оборотними. У такому разі оборотність поширюється на певних держателів відповідної валюти та окремі види операцій. Часткова конвертованість може мати регіональний характер, тобто обмежуватися певним колом країн (наприклад, межами певної валютної зони). Диверсифікація валютних резервів дає змогу зменшити ризик можливих збитків, пов'язаних зі зміною курсу резервних валют. Головний принцип диверсифікації валютних резервів — продаж нестабільних валют і купівля більш стійких. Ця політика спрямована на регулювання структури валютних резервів шляхом включення до їхнього складу різних іноземних валют. Поточна податкова політика в галузі міжнародної економіки визначається пріоритетами держави на конкретному етапі її розвитку та загальним станом світової економіки. Податкова політика може сприяти імпорту товарів, послуг і капіталу. Для цього застосовують: пільгові ставки мита та пільговий режим інших непрямих податків (акцизи, податок на додану вартість) щодо товарів, послуг і капіталу, які ввозяться до країни; пільгове пряме оподаткування доходів (прибутків), отриманих за участю іноземних інвестицій, а також доходів (прибутків) від зовнішньоекономічної діяльності. Податкова політика може застосовуватися для обмеження надходжень у країну імпортних товарів, послуг і капіталу шляхом підвищення рівня відповідних податків. Отже, податкова політика є дієвим інструментом державного регулювання експорту та імпорту товарів, послуг і капіталу. Кредитна політика держави може бути пов'язана: з наданням кредитів національним імпортерам та експортерам; наданням кредитів іноземним позичальникам; одержанням кредитів від інших держав, міжнародних організацій та зарубіжних комерційних банків; наданням гарантій за отриманими кредитами. Гарантії можуть надаватись як за резидентів своєї країни, так і за резидентів інших країн, за держави. 14.3. Курси і крос-курси валют Оскільки співвідношення між різними валютами постійно змінюються, у разі зростання вартості (посилення) іноземної валюти щодо національної валюти покупця, дохід від відповідних іноземних активів у перерахунку на національну валюту покупця зростає, а у разі падіння вартості (ослаблення) іноземної валюти — зменшується. Ціну грошових одиниць (валюти) однієї країни, виражену в грошових одиницях іншої країни, називають валютним курсом. Визначення курсу валют називають їх котируванням. Цілковите котирування включає визначення курсу покупця {ЬШ; купівлі) і курсу продавця (авк, оіІег; продаж), відповідно до яких банки купують і продають котирувану валюту. Гіпотетично є п'ять систем валютних курсів (табл. 14.1): вільне ("чисте") плавання; кероване плавання; фіксовані курси; цільові зони; гібридна система валютних курсів. Так, у системі вільного плавання валютний курс формується під впливом ринкового попиту та пропозиції. У системі керованого плавання, крім попиту та пропозиції, на величину валютного курсу впливають центральні банки країн, а також різні тимчасові ринкові перекручування. Система цільових зон розвиває ідею фіксованих валютних курсів. До цього типу можна віднести режим функціонування курсів валют країн — учасниць Європейської валютної системи. Нарешті, прикладом гібридної системи валютних курсів є сучасна валютна система, у якій існують країни, що здійснюють вільне плавання валютного курсу, наявні зони стабільності щодо. Докладне перерахування режимів курсів валют різних країн, що діють нині, можна знайти, наприклад, у виданнях МВФ. Одним із найбільш важливих понять, використовуваних на валютному ринку, є поняття реального і номінального валютного курсу. Таблиця 14.1. Класифікація курсів валют Критерії Види валютного курсу
1. Спосіб фіксації Плаваючий Фіксований Змішаний
2. Спосіб розрахунку Паритетний Фактичний
3. Вид угод Термінових угод Спот-угод Своп-угод
4. Спосіб установлення Офіційний Неофіційний
5. Відношення до паритету купівельної спроможності валют Завищений Занижений Паритетний
6. Відношення до учасників угоди Курс покупки Курс продажу Середній курс
7. За обліком інфляції Реальний Номінальний
8. За способом продажу Курс наявного продажу Курс безготівкового продажу Оптовий курс обміну валют Банкнотний
Реальний валютний курс можна визначити як відношення цін товарів двох країн, узятих у відповідній валюті. Номінальний валютний курс показує обмінний курс валют, що діє в певний момент часу на валютному ринку країни. Валютний курс, що підтримує постійний паритет купі вельної сили, — це такий номінальний валютний курс, за якого реальний валютний курс не змінний. Крім реального валютного курсу, розрахованого на базі відносини цін, можна використовувати цей самий показник, але з іншою базою. Наприклад, прийнявши за неї відношення вартості робочої сили у двох країнах. Фактори, що впливають на величину валютного курсу, поділяються на структурні — такі, що діють у довгостроковому періоді, і кон'юнктурні — такі, що викликають короткострокове коливання валютного курсу та пов'язані з коливаннями ділової активності в країні, політичною ситуацією, чутками і прогнозами (табл. 14.2). Таблиця 14.2. Класифікація факторів впливу на розмір валютного курсу Структурні чинники Кон'юнктурні чинники
Конкурентоспроможність товарів країни на світовому ринку і її зміни Діяльність валютних ринків
Стан платіжного балансу країни Спекулятивні валютні операції
Купівельна спроможність грошових одиниць і темпи інфляції Кризи, війни, стихійні лиха
Різниця процентних ставок у різних країнах Прогнози
Державне регулювання валютного курсу Циклічність ділової активності в країні
Ступінь відкритості економіки
Основним видом котирування валют є пряме котирування, за якого курс котируваної (оцінюваної) валюти А (наприклад долара США) до валюти котирування В (наприклад гривні) виражається як вартість одиниці валюти А в одиницях валюти В (в цьому випадку кількість гривень за один долар США). При визначенні співвідношення іноземної і національної валют за прямого котирування іноземної валюти вартість її одиниці виражається в одиницях національної валюти. Для деяких валют прийнято котирувати 10 одиниць або кількість, кратну 10. За прямого котирування валюти А до валюти В сума РА у валюті А еквівалентна сумі у валюті В, що дорівнює:
де РА — кількість котируваних одиниць валюти А; R— курс валюти А, виражений в одиницях валюти В. Сума Рв у валюті В еквівалентна сумі у валюті А, що дорівнює: де
Таблиця 14.3. Курс валют Національного банку України на 1 листопада 2004 р. Код Назва Курс +/- +/-%
Англійський фунт стерлінгів 9,7159 0,0205 0,2117
Євро 6,7589 0,0138 0
Російський рубль 0,1845 0,0001 0
Долар США 5,3065 0 —
СДР (спеціальні права запозичення) 7,9533 0,0268 0
Японська єна 0,05 0,0001 0
Канадський долар 4,3477 0,0256 0
Швейцарські франки 4,4179 0,0139 0
Приклад Курс шведської крони до гривні у банку дорівнює: купівля — 4,42 грн; продаж — 4,48 грн. У цьому випадку А — шведська крона, В — гривня. При обміні клієнтом 500 шведських крон розраховуємо за формулою (14.1) суму, яку він отримав:
При обміні клієнтом 10 000 грн розраховуємо за формулою (14.2) і отримуємо:
Інший вид котирування — непряме котирування, за якого курс котируваної валюти А до валюти котирування В виражається як вартість одиниці валюти В в одиницях валюти А. Під час визначення співвідношення іноземної і національної валют за непрямого котирування іноземної валюти вартість одиниці національної валюти виражається в одиницях іноземної валюти. Співвідношення між доларом США і фунтом стерлінгів прийнято встановлювати як певну кількість доларів за 1 фунт стерлінгів. Отже, для курсу долара США до фунта стерлінгів в Лондоні це означає непряме котирування іноземної валюти. Непряме котирування долара використовується також у країнах Європи, що використовують єдину валюту євро, і в деяких країнах — колишніх колоніях Великобританії (Австралії, Новій Зеландії, Ірландії). Американські банки для полегшення валютної торгівлі розглядають свою національну валюту — долар США як котирувану валюту, тобто іноземні валюти в США (за винятком фунта стерлінгів, євро і деяких інших) мають непряме котирування. За непрямого котирування валюти А до валюти В сума РА у валюті А буде еквівалентна сумі у валюті В:
а сума Рв до валюти В буде еквівалентна сумі у валюті А:
Під час непрямого котирування іноземної валюти курс її купівлі більший за курс продажу. Приклад Курс долара СГТТА до фунта стерлінгів у Лондонському банку становить: купівля — 1,45; продаж — 1,43. Під час обміну клієнтом 1000 дол.
Під час обміну клієнтом 1000 ф. ст. відповідно США відповідно до формули (14.3) він становить;
Для дотримання єдиного принципу "курс купівлі менший за курс продажу" курс А/В за непрямого котирування валюти А звичайно розглядається як курс В/А за прямого котирування валюти В, тобто співвідношення між доларом США і фунтом стерлінгів можна розглядати як курс фунта стерлінгів до долара. Приклад Курс долара США до фунта стерлінгів в Лондонському банку (непряме котирування) становить: купівля — 1,45; продаж — 1,43. Оскільки купівля (продаж) доларів США означає продаж (купівлю) фунтів стерлінгів, курс фунта стерлінгів до долара США (пряме котирування) становить; купівля — 1,43; продаж — 1,45. На сьогодні у світі є система плаваючих обмінних курсів валют (визначаються попитом і пропозицією) з певними обмеженнями. Деякі уряди прив'язують свої валюти до інших валют (наприклад до долара США). У 12 країнах Європи введено єдину валюту євро. Зазвичай у кожній країні на валютних біржах або на поза-біржовому міжбанківському ринку безпосередньо котируються на основі попиту і пропозиції лише деякі основні іноземні валюти. Співвідношення (обмінні курси) між валютами, торги щодо яких не проводяться, визначаються розрахунковим шляхом на основі їхніх курсів щодо третьої валюти. Розрахункові курси валют, одержувані таким чином, називають крос-курсами. Приклад Курс долара США до шведської крони на валютній біржі у Стокгольмі визначається в результаті торгів. Банк у Стокгольмі може на основі цього курсу визначити своє котирування курсу купівлі та продажу долара США для клієнтів. Відомості про крос-курси основних світових валют звичайно публікують у такому вигляді (табл. 14.4). Таблиця 14.4. Крос-курси основних світових валют иа ЗО січня 2003 р. Країна (валюта)
1 0,637 0,446 0,862 0,685 0,435 0,699 0,551
1,569 1 0,699 1,352 1,074 0,682 1,094 0,863
2,239 1,428 1 1,930 1,534 0,973 1,563 1,233
11,59 7,392 5,175 10 7,943 5,038 8,096 6,387
1,459 0,931 0,652 1,258 1 0,634 1,019 0,819
2,300 1,467 1,027 1,983 1,576 1 1,605 1,267
14,31 9,127 6,390 12,34 9,808 6,221 10 7,885
181,3 115,8 80,98 156,4 124,3 78,88 126,7 100
У вертикальних стовпцях табл. 14.4 дається пряме котирування відповідної валюти. У діагональних елементах вказується, скільки одиниць певної валюти котирується (10 норвезьких крон, 10 шведських крон, 100 японських єн, 1 одиниця решти валют). Для долара США як основної світової валюти наведено курси купівлі та продажу. Так, співвідношення між доларом США і фунтом стерлінгів 0,685 означає, що курс купівлі долара дорівнює 0,685. Цифра 1,930 у стовпці для норвезької крони (КОК) на перетині з рядком, що відповідає канадському долару, означає, що 10 норвезьких крон дорівнюють 1,930 канадського долара, а цифра 0,819 у стовпці для японських єн ^Р¥) на перетині з рядком, що відповідає долару СІНА, означає, що 100 японських єн дорівнюють 0,819 долара США. Розраховують крос-курси таким чином. Якщо відомі курси валюти А і валюти В до однієї і тієї самої валюти С, їх співвідношення між собою (курс валюти А до валюти С) розраховується як крос-курс за формулою
де R(A/B) — кількість котируваних одиниць валюти А; Nв — кількість котируваних одиниць валюти В. Приклад Курси валют, за даними Національного банку України на ЗО травня 2004 р., становили: 1 дол. США = 5,33 грн; 100 японських єн = 5,21 грн. У цьому випадку А — долар США, В — японська єна, С — гривня. Крос-курс долара США до японської єни відповідно до формули (14.5) буде дорівнювати:
14.4. Валютне регулювання Сучасний валютний ринок становить розгалужену систему механізмів, функціонування яких має забезпечити купівлю і продаж національних грошових одиниць та іноземних валют із метою їх використання для обслуговування міжнародних платежів. Найсуттєвішим функціональним призначенням валютного ринку є забезпечення реальної свободи вибору і дій власника валюти. Тому ступінь зрілості валютного ринку визначається не тільки масштабами валютних операцій, а й його спроможністю повною мірою реалізувати саме цю функцію. Свобода вибору суб'єктів ринку пов'язана з їхнім прагненням отримати для себе у процесі здійснення валютних операцій певні матеріальні вигоди, виражені у відповідному доході. Отже, валютному ринку властиві атрибути будь-якого ринку. По-перше, він завжди є конкурентним ринком. Суб'єкти ринку конкурують між собою з приводу одержання найбільшого прибутку. По-друге, будь-які обмінні операції на валютному ринку містять елементи валютного ризику. Валютний ризик органічно пов'язаний із конкуренцією, з елементами невизначеності економічної кон'юнктури, зрештою, з обов'язковою присутністю суб'єктивного моменту в поведінці контрагентів, який не завжди можна прогнозувати. Невід'ємним атрибутом валютного ринку є наявність функціональних елементів його регулювання. Сучасний валютний ринок — це інституційно регульований ринок. Уся система міжнародних валютних організацій, союзів і угод, що діють на міждержавній і транснаціональній основі, а також система страхування від валютного ризику є відповідними атрибутами валютно-ринкової діяльності. Але функція регулювання валютного ринку може реалізуватися тільки у певних межах. І за формою, і за змістом вони не можуть і не повинні підмінювати ринкових саморегуляторів. Вони лише доповнюють і відповідно коригують дії останніх. Валютний ринок, побудований лише на інституційно регульованих структурах, перестає бути ринком по суті. У такому разі він втрачає основне — свою стимулюючу функцію, конкурентно-конструктивну місію. Тому, розглядаючи механізм ринкових регуляторів, необхідно виходити з їх обслуговуючої, коригувальної ролі в загальному процесі саморегулювання валютного ринку. Таким чином, взаємний інтерес контрагентів, валютний прибуток, конструктивна конкуренція, комерційний ризик, система інституційних регуляторів — такий далеко не повний перелік основних органічно пов'язаних між собою ланок, на яких будується сучасна структура валютного ринку. У валютних операціях, здійснюваних на валютному ринку, беруть участь різні групи економічних суб'єктів, кожна з яких прагне задовольнити власний комерційний інтерес. Це традиційна тріада — продавці валюти, її покупці та посередники. Іншими словами, суб'єктами валютного ринку є: по-перше, фірми, організації й індивідуальні особи, зайняті в різних сферах зовнішньоекономічної діяльності; по-друге, комерційні банківські установи, що забезпечують валютне обслуговування зовнішніх зв'язків; по-третє, у функціонуванні валютного ринку особливо важливу роль відіграють брокерські фірми, контори й окремі брокери, що займаються посередницькою діяльністю, одержуючи за неї відповідну компенсаційну винагороду. На окремих валютних ринках ці структури проводять більше половинивалютних операцій; по-четверте, державні установи, основне місце серед яких займають валютні банки і державні казначейства окремих країн. Основним споживачем валютного ринку, який, по суті, визначає попит на його основний товар — валютні ресурси, є світові транснаціональні банки. На них припадає близько 90 % усього валютного обігу. Внаслідок цього валютні курси формуються звичайно у процесі здійснення міжбанківських операцій. Статистичних даних про щорічні обсяги операцій на валютному ринку немає. За деякими оцінками, сучасний сукупний оборот валютних ринків досягає 100 трлн дол. за рік. Така астрономічна цифра пояснюється багаторазовістю валютних переказів як готівкою, так і на безготівковій основі. Сучасне технічне оснащення валютного ринку — його широка комп'ютеризація, насичення новітніми засобами електронного зв'язку, з одного боку, істотно прискорює оборот валютних ресурсів і міжнародних платіжних документів, міграцію капіталу, а з іншого — забезпечує органічне поєднання територіальних структур і функціональних центрів світового ринку в єдину глобальну цілісну систему. Найбільші валютні центри розташовані в країнах, де валютні обмеження зведено до мінімуму. Такими центрами є валютні ринки у Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Цюриху, Франкфурті, Сан-Франциско, Торонто, Токіо, Гонконгу, Сінгапурі та інших містах. На цих ринках обсяги валютних операцій можуть становити 100 млрд дол. і більше в день. Проте активи валютного ринку не зводяться тільки до грошових одиниць іноземних держав. Під валютою розуміють: 1) у вузькому значенні цього поняття — грошові знаки іноземних держав; 2) у широкому розумінні — цінні папери, тобто платіжні документи (чеки, векселі, акредитиви, сертифікати та ін.), фондові цінності (акції, облігації тощо) в іноземній валюті, а також інші цінності (благородні метали, дорогоцінне каміння та ін.). У практиці функціонування валютного ринку використовують дві групи валютних операцій. По-перше, це операції, здійснювані на умовах "спот" (вроі). Йдеться про валютні угоди, які реалізуються на короткостроковій основі — поставка валюти здійснюється протягом 48 год. Відповідно до цього визначається і валютний курс "спот" — курс на момент укладення угоди. По-друге, операції форвардного (/опоаг<і) типу. Це термінові операції, розрахунки за якими провадяться не більш як за два дні (48 год) після укладення угоди. Однією з функціональних форм термінових угод є опціонні операції (орііоп), відповідно до яких суб'єкти ринку дістають право купити або продати валюту в майбутньому за курсом, зафіксованим на момент укладення відповідної угоди. Форвардні валютні курси відрізняються від курсів "спот" на величину "знижки", або "премії", пов'язаної з відстрочкою платежів. Механізм функціонального валютного регулювання має два рівні: міждержавний (у тому числі регіональний) і національний. Сучасний механізм валютного регулювання склався після впровадження на основі Ямайської угоди плаваючих валютних курсів і принципу поліцентризму в структурі побудови усієї валютної системи. Функції регулювання міжнародних валютних відносин покладені світовою спільнотою на Міжнародний валютний фонд (МВФ), що керується у своїй діяльності статутом Фонду і спільно прийнятими країнами-учасницями постановами і домовленостями. Механізм регулювання на національному рівні, його інституційні структури, принципи і нормативні параметри визначаються законодавчими актами кожної країни. До членів МВФ у 1992 р. було прийнято країни колишнього СРСР, у тому числі Україну. У результаті фактично завершено процес глобалізації економічного простору валютного регулювання, здійсненого цією важливою міжнародною організацією. Зараз її членами є практично всі (за невеликим винятком) країни світу. Важливою ланкою в системі валютних відносин є Світовий банк — міжнародний інвестиційний інститут, заснований одночасно з МВФ у Бреттон-Вудсі (США, штат НьюТемпшир) у 1944 р. (попередня назва Світового банку — Міжнародний банк реконструкції і розвитку). Вступ країни до МВФ автоматично забезпечує їй членство у Світовому банку. Одночасно вся кредитна діяльність банку, що має звичайно довгостроковий характер і пов'язана з фінансуванням об'єктів виробничого призначення, прямо і безпосередньо синхронізується з відповідними експертними оцінками МВФ. Йдеться про те, що надання кредитів Фондом одночасно забезпечує відкриття кредитів і Світового банку. Більше того, як свідчить світова практика, у такому разі у відповідний спосіб діють і найбільші приватні банки. Вступивши до МВФ, Україна одночасно увійшла до структури Світового банку, їй виділена квота в 10 678 акцій на загальну суму в 1,3 млрд дол. Валютну готівку за членство України в банку в сумі 7,9 млн дол. внесли Нідерланди, що є країною — опікуном України в названій банківській структурі. Вступ України до МВФ і Світового банку дає їй можливість одержувати достатньо вагомі кредити для структурної перебудови економіки, стабілізації власної валюти, відкриває шлях для залучення іноземних інвестицій. Валютне регулювання на національному рівні здійснюється на основі принципів і методів, визначених МВФ і регіональними союзами, до яких входять окремі країни. У своєму практичному втіленні воно охоплює широкі аспекти зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів валютного ринку. Зміст валютного регулювання конституюється чинним законодавством і правовими нормами окремих держав. У такому законодавстві визначаються загальні принципи здійснення валютних операцій у внутрішньогосподарському обороті та міждержавних розрахунках, функції державних органів у валютному регулюванні й управлінні валютними ресурсами, права й обов'язки громадян і юридичних осіб у питаннях володіння, користування і розпорядження валютними цінностями, напрями валютного контролю і відповідальності за порушення валютного законодавства та ін. Механізм валютного регулювання на національному рівні становить систему контролю за припливом і відпливом іноземної валюти в країну і з країни. З цією метою уряд приймає постанови щодо валютного регулювання з різноманітними обмеженнями. Як правило, уряд приймає постанови, що: вимагають від окремих осіб або фірм, які одержують іноземну валюту, передати або продати її уряду; нормують запаси іноземної валюти. Підприємець, котрий бажає здійснити платежі за кордон в іноземній валюті, може потрапити під обмеження обсягу валюти, що не дастьйому змоги купити за кордоном стільки товарів, скільки вінхотів би. Тому українська фірма, що бажає експортувати своїтовари за кордон, повинна знати про всі чинні постанови з валютного регулювання в Україні та в інших країнах, оскільки вони можуть відбитися на її спроможності постачати товари або одержувати платежі з цих країн. ПРАКТИКУМ План семінарського заняття Предмет, мета та завдання курсу "Міжнародні фінанси". Міжнародні фінанси як підсистема міжнародних економічних відносин, пов'язаних з міжнародним рухом грошових коштів. Сфери міжнародних фінансових відносин. Функції міжнародних фінансів: розподільча і контрольна. Система міжнародних фінансових відносин. Суб'єкти міжнародних фінансових відносин: фізичні, юридичні особи, держава; резиденти та нерезиденти. Теми рефератів Сучасні тенденції розвитку світової економіки та міжнародних фінансів. Еволюція світової валютної системи. Сучасні тенденції та проблеми розвитку світової валютної системи. Європейська валютна система. Національна валютна система України. Контрольні запитання та завдання У чому полягали особливості міжнародних фінансових відносин античної доби? Як розвивалися міжнародні фінансові відносини на території сучасної України? Назвіть основні різновиди сучасних фінансових операцій. За якими напрямами здійснюється рух грошових потоків у світовому господарстві? Що є предметом вивчення курсу "Міжнародні фінанси"? Розкрийте економічну сутність міжнародних фінансів. У чому полягає соціально-економічна роль міжнародних фінансів? Які грошові відносини утворюють систему міжнародних фінансів? Дайте класифікацію та характеристику суб'єктів міжна родних фінансових відносин. Які функції виконують міжнародні фінанси? Дайте їх характеристику. Які напрями міжнародної фінансової політики ви знаєте? Які методи та інструменти включають довгострокова та поточна міжнародна фінансова політика? Охарактеризуйте методи валютної політики. На що спрямована податкова та кредитна політика держави? Розкрийте механізм дисконтної політики. На що вона впливає? Що таке валютна інтервенція? Для чого вона застосовується? Що передбачає політика валютних обмежень? Що таке девальвація та ревальвація валюти? З якою метою здійснюється диверсифікація валютних резервів? Як її досягають? Що таке політика режиму оборотності валют? Тести 1. Короткостроковий ринок, на якому фінансові посередники (банки) зводять між собою кредиторів і позичальників, — це ринок: 1) міжнародний; 2) фінансовий; 3) міжнародний грошовий; І 4) грошовий. 2.Дії, спрямовані на вирішення певного завдання з організації та управління грошовими відносинами, що виникають під час формування та використання відповідних коштів, — це операції: фінансові; економічні; грошові; кредитні. 3.Різноманітні фінансові активи, до яких належать національні гроші, іноземна валюта, цінні папери, дорогоцінні метали, нерухомість охоплюють: суб'єкти економічних операцій; суб'єкти фінансових операцій; об'єкти фінансових операцій; об'єкти господарських операцій. 4.Вирізняють такі види фінансових операцій: операції з переказу грошей; інвестиційні операції; спекулятивні операції та операції з капіталом; операції з переказу грошей, інвестиційні операції, спекулятивні операції та операції з капіталом. 5.Яка функція міжнародних фінансів базується на тому, що міжнародні фінанси відображають рух суспільного продукту в грошовій, тобто універсальній (зіставлюваній), формі (це дає можливість здійснювати у будь-який час, на будь-якому етапі облік та аналіз руху світового суспільного продукту в грошовій формі): інформаційна; організаційна; контрольна; аналітична? 6. Міжнародна фінансова політика держави має базуватися: 1) на аналітичних даних фахівців у цій галузі; вимогах поточного і стратегічного соціально-економічного розвитку країни; наукових концепціях у галузі міжнародних фінансів; наукових концепціях у цій галузі, аналізі попередньої практики та вимогах поточного і стратегічного соціально-економічного розвитку як окремої країни, так і всього світу. 7.Сукупність заходів і рекомендацій держави у галузі міжнародних фінансів — це: фінансова функція держави; державна політика; міжнародна фінансова політика; функція держави. 8.Що таке знецінення курсу національної валюти у формі зниження її курсу (ціни) відносно іноземних валют, міжна родних розрахункових грошових одиниць (раніше — золота): ревальвація; валютна інтервенція; девальвація; політика валютних обмежень? 9.Що відображає можливість обміну (конверсії) валюти однієї країни на валюти інших країн за діючим валютним курсом: конвертованість валют; валютні обмеження; оборотність валют; правильні відповіді "1" і "З"? 10.Зворотне котирування — це: вартість одиниці національної валюти, що виражається в іноземній валюті; курс, згідно з яким банк-резидент купує іноземну валюту за національну; обмінний курс продажу чи купівлі, що використовується у валютних операціях. 11.Повне котирування — це: 1)курс продавця та покупця, згідно з яким банк купує або продає іноземну валюту за національну; курс, згідно з яким банк-резидонт купує іноземну валюту за національну; курс, згідно з яким банк продає валюту. 12.Курс "спот" — це: обмінний курс продажу чи купівлі, який використовується для валютних операцій без будь-якої угоди про здійсненнямайбутньої купівлі чи продажу; курс, згідно з яким банк-резидент купує іноземну валюту за національну; співвідношення між двома валютами, визначене черезїхній курс до третьої валюти. 13.Крос-курс — це: співвідношення між двома валютами, визначене через їхній курс до третьої валюти; різниця між курсами продавця та покупця; курс, згідно з яким банк продає валюту. 14.Різниця залишків коштів в іноземних валютах, якіформують кількісно незбіжні зобов'язання (пасиви) і вимоги (активи) для учасників валютного ринку, — це: відкрита валютна позиція; валютна позиція; коротка відкрита валютна позиція; довга валютна позиція. 15.Перевищення вимог (активів) в Іноземній валюті над зобов'язаннями (пасивами) — це: довга валютна позиція; відкрита валютна позиція; коротка валютна позиція. 16.Фіксинг — це: процедура котирування; різниця між курсами продавця та покупця; залишки коштів в іноземних валютах; надлишок надходжень. 17.Різниця між курсами продавця та покупця — це: маржа; фіксинг; 3) крос-курс; 4) курс "спот". 18.Пряме котирування — це: вартість одиниці іноземної валюти, що виражається в національній валюті; вартість одиниці національної валюти, що виражається в певній кількості іноземної валюти; курс, згідно з яким банк продає валюту. 19.Яка політика держави може бути пов'язана з наданням кредитів національним імпортерам та експортерам; з наданням кредитів іноземним позичальникам; з одержанням кредитів від інших держав, міжнародних організацій та зарубіжних комерційних банків; з наданням гарантій за отриманими кредитами: фінансова; міжнародна; кредитна; валютна? Задачі Задача 14.1 Спот-курс ХІ8В/ХІАМ — 1,930—1,950. Форвардна маржа для угоди на три місяці — 0,060—0,080. Відповідно, форвардний курс — 1,990—2,03. Якщо буде обернене котирування, тобто ІІЛИ/ОбО, то курс "спот" становитиме 0,5128—0,5181. Форвардний курс дорівнюватиме 0,4926—0,5025. Розрахуйте форвардну маржу для оберненого котирування. Визначте, чи буде при цій валютній операції отримано знижку? Задача 14.2 У клієнтів банку виникла потреба укласти форвардну угоду на 50 днів. Процентних ставок за кредитами й депозитами для цього періоду ми не знаємо, але відомий розмір премії для одно-та двомісячного контрактів: міс. — від 120 до 160; міс. — від 210 до 280. Курс "спот" дорівнює 3,2580—3,2860. Розрахуйте: 1) одноденне значення різниці між форвардніїми пунктами угоди; 2) показник форвардної маржі; 3) форвардний курс угоди. Задача 14.3 Визначте середній крос-курс СВР/ЕІШ, якщо ОВР/ІІЗБ = - 1,6800, а ЕІЇК/ІІ8О - 0,9250. Задача 14.4 Визначте крос-курси купівлі та продажу САЮ/ІІАН, якщо иЗБ/САО — 1,7425—1,7550, а ІІЗБ/ИАН — 5,5152—5,52. Задача 14.5 Визначте дату валютування згідно з угодою ОАН/ТІЗБ, що була укладена в середу ЗО грудня. Задача 14.6 Визначте форвардний курс через ЗО днів, якщо спот-курс ИАН/ІІЗО — 5,4500—5,5500 і банк котирує своп-ставки на ЗО днів (форвардна маржа — 250—325). Задача 14.7 Розрахуйте форвардний курс через 3 міс. та 5 днів, якщо спот-курс ІІЗБ/БЕМ дорівнює 1,5905—1,5915, своп-ставки на З міс. — від 170 до 165, на 4 міс. — від 220 до 210. Задача 14.8 Яка валюта продається з премією, а яка з дисконтом, якщо спот-курс ІІЗБ/ИАН — 5,2550, а одномісячний форвард ІІЗБ/ ИАН — 5,2050? Задача 14.9 Укладається опціон на купівлю через 3 міс. 31 250 фунтів стерлінгів за ціною ІІ8Б 1,60 за ОВР 1. Ринковий валютний курс становить ІІЗБ 1,70 за ОВР. Чому дорівнює внутрішня вартість опціону? Задача 14.10 Підприємству А запропонували придбати два верстати — один вартістю 20 тис. дол. США, а другий — 25 тис. дол. Кожний із цих верстатів дає можливість зменшити оперативні витрати підприємства на наведені нижче суми. Вартість двох верстатів через п'ять років користування дорівнюватиме 0. Який із верстатів слід вибрати підприємству А, якщо для їх придбання воно може одержати кредит під 12 % річних (дані про річну економію підприємства А наведено в табл. 14.4)? Таблиця 14.4. Дані про річну економію підприємства А. Річна економія Верстат 1 Верстат 2
