ЗАВДАННЯ 1.
Споживчий надлишок
Споживчий надлишок показує, наскільки добробут людей вищий за їх спроможність купувати товар на ринку. Оскільки різні споживачі по-різному оцінюють рівень споживання певних товарів, максимальна сума, яку вони готові заплатити за ці товари, також коливається. Розрив між загальною корисністю певного блага і його загальною ринковою вартістю називають додатковою вигодою для споживача, або споживчим надлишком. Ця вигода виникає, бо споживач “отримує більше, ніж платить” внаслідок дії закону спадної граничної корисності. Споживчий надлишок – це сумарна вигода або цінність, яку одержують споживачі понад ту суму, яку вони заплатять за товар.
Парадокс вартості свідчить: чим більше є певного товару, тим порівняно менш бажаною є остання порція.
Споживачі отримають додаткову вигоду тому, що платять однакову суму за кожну одиницю товару, що купують: вони сплачують одну і ту ж ціну за кожну одиницю товару. Отже, вони платять за кожну одиницю стільки, скільки коштує остання одиниця. Відповідно до закону спадної граничної корисності. Зниження ціни покращить рівень добробуту не тільки початкових споживачів даного товару, але й інших, які отримали можливість купувати цей товар. Споживчий надлишок є показником економічного добробуту і повинен враховуватись політиками і урядом.
Кожен споживач визначає для себе граничну максимальну суму грошей, яку він міг би заплатити за товар згідно зі своєю оцінкою його граничної корисності. Ця готовність платити є показником сприйняття цінності товару споживачем.

Побудована за готовністю платити крива попиту має вигляд ламаної лінії. Якщо товар буде продаватись за ціною 70 грн., то на ринку залишаться 3 покупці, які куплять по одній одиниці товару. Перший покупець, який міг би заплатити максимум 100 грн., вважає, що зекономив 30 грн., другий, готовий платити максимум 80 грн., зекономив 10 грн., а третій заплатить суму, яку готовий був платити. Четвертий покупець залишить ринок. 
Отже, крива ринкового попиту визначає ціну, яка відображає готовність платити граничного споживача, того, хто готовий першим залишити ринок за найменшого підвищення ціни. Це третій споживач: як тільки ціна перевищить 70 грн., він виходить з ринку. Уявна економія, яку одержали два перших покупця, складає загальну суму споживчого надлишку – 40 грн.
Можна навести ще один приклад. Припустимо, що ціна деякого блага – 40 грн. Споживач думає, яку кількість одиниць товару придбати. Ціна першої одиниці, як і всіх решту 40 грн, проте споживач цінить її значно вище , наприклад 100 грн. Свідченням такої оцінки є крива попиту, яка вказує на те, що максимальною ціною, яку б погодився заплатити споживач, є 100 грн. Проте реально на ринку благо оцінюється на рівні 40 грн., тому споживач отримує надлишкову вартість в розмірі 60 грн. Друга одиниця блага вартує для споживача вже 90 грн., але також дає надлишок у розмірі 50 грн. І так далі аж до сьомої одиниці, де досягається стан рівноваги, тобто споживчий надлишок дорівнює нулю. Кожна наступна одиниця має цінність нижчу від ціни, тому споживач не зацікавлений купувати наступні одиниці блага.

Рис.2. Утворення споживчого надлишку
Таким чином, споживчий надлишок – це різниця між максимальною сумою, яку споживач був готовий заплатити за кількість товару, на яку він пред’являє попит, і фактично заплаченою сумою. Іншими словами, площа трикутника, обмежена кривою попиту і ринковою ціною, приблизно дорівнює величині споживчого надлишку.
Економічна ефективність олігополії
Олігополія - це ситуація в галузі, де велика частина продажу здійснюється декількома фірмами, кожна з яких здатна здійснювати вплив на ринкову ціну своїми власними діями. Наприклад, в автомобільній промисловості домінуюче становище займають декілька крупних фірм, назви яких відомі всім.
Олігополія являє собою дуже неоднозначну ринкову структуру з дуже широким діапазоном характеристик. З одного боку вона межує з чистою монополією, коли єдиному виробникові деякої продукції постійно загрожують можливим проникненням на ринок потенційні конкуренти. З іншого – перетворюється у монополістичну конкуренцію. Тому для ідентифікації тої чи іншої ринкової структури, особливо якщо мова іде про олігополію та монополістичну конкуренцію, необхідним є пошук характеристик, які можна визначити.
На думку деяких економістів, олігополія — це ще небажаніша модель ринку, ніж чиста монополія. Чиста монополія є очевидною та перебуває під постійним контролем держави. Олігополія може маскуватися під монополістичну конкуренцію, проводити приховану політику узгодження цін, обходити антимонопольне законодавство, але насправді реалізовувати ті самі принципи ринкової поведінки, що й чиста монополія. Реко-мендується удосконалити антимонопольне законодавство, щоб точніше розпізнавати олігополію та вживати заходів щодо її обмеження. Це стосується господарського законодавства України. Наша держава робить лише перші кроки у вирішенні питання обмеження монополізму взагалі та олігополії зокрема. Перший законодавчий акт у цій галузі — Закон України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", прийнятий у 1992 р.
Олігополія фактично не така бажана, як чиста монополія, бо чиста монополія часто підпадає під державне регулювання для зменшення її можливостей зловживання ринковою владою. Неофіційна таємна угода між олігополістами може призвести до такого рівня цін та обсягу виробництва, що існують за чистої монополії. Водночас зберігається видимість існування декількох незалежних фірм, що конкурують між собою.
Для олігополіста оптимальним є обсяг виробництва, за якого ціна перевищує граничні витрати. Цей обсяг виробництва менший ніж той, за якого мінімізуються середні загальні витрати. Це означає, що за олігополії не досягається ні розподільна (Р = МС), ні виробнича ефективність (Р = мінімум АТС). Оскільки крива попиту на продукцію олігополіста завжди має спадний характер, то для нього ціна та граничний дохід ніколи не збігаються. Координати точки перетину кривих граничного доходу та граничних витрат завжди лежатимуть лівіше від мінімального рівня середніх витрат. Можна впевнено сказати, що олігополіст завжди обирає таке співвідношення "ціна-обсяг", яке містить обсяг менший, а ціну вищу, ніж на конкурентному ринку.
Проте слід взяти до уваги, що, по-перше, упродовж останніх років конкуренція з боку іноземних фірм спричинила посилення конкуренції на деяких олігопольних ринках та підірвала такі зручні форми поведінки, як лідерство у цінах і ціноутворення за принципом „витрати плюс”, що стимулювало конкурентне ціноутворення. По-друге, олігопольні фірми можуть зумисне підтримувати ціни нижче рівня, який максимізує прибутки у короткостроковому періоді, щоб перешкодити входженню у галузь, в якій бар’єри для входження не дуже високі. Олігополіст отримує економічний прибуток не тільки у короткотерміновому, а й у довготерміновому періоді. Це пов'язане з існуванням досить вагомих бар'єрів для вступу в галузь, нехай і не настільки важких для подолання як при чистій монополії, але які все таки обмежують вступ у галузь нових конкурентів. Отже, суспільство, погодившись на існування олігополістичного ринку, змушене як обмежувати своє споживання, так і платити вищу ціну за продукцію олігополістичної галузі.
Існує дві точки зору на економічні наслідки олігополії, що зосереджуються на питанні динамічної ефективності. За традиційною точкою зору: олігополія за структурою близька до монополії. Тому вона діятиме аналогічним чином. Згідно з цією точкою зору, можна сподіватися, що олігополія, якій притаманні бар'єри для вступу, веде до обмеження випуску обсягу продукції та встановлення ринкової ціни, яка приносить значні, якщо не максимальні, економічні прибутки. Традиційній точці зору суперечить точка зору Шумпетера-Гелбрейта, згідно з якою великі олігопольні фірми, що мають ринкову владу, необхідні для пришвидшення темпів науково-технічного прогресу. Сучасна науково-дослідна діяльність, розробка нових товарів і виробничих технологій — надзвичайно дорогі, тому тільки великі олігопольні фірми здатні фінансувати наукові дослідження і пошуково-конструкторські розробки. Стабільність ринкового становища олігополії, економічний прибуток, що вона отримує, дає змогу приймати рішення про фінансування стратегічних досліджень з віддаленим терміном повернення.Існування бар'єрів для вступу також дає олігополістові впевненість у тому, що він отримуватиме прибутки, певна частина яких може вкладатися в науково-дослідні та конструкторські роботи. Отже, олігополія, сприяючи науково-технічному прогресу, має можливість виготовляти кращу продукцію, реалізувати її за нижчими цінами і забезпечувати вищий рівень виробництва і зайнятості, ніж тоді, коли галузь мала б більш конкурентний характер.
Оскільки крива попиту на продукцію олігополіста завжди має спадний характер, то для нього ціна і гранична виручка ніколи не збігаються. Тому точка перетину кривих граничної виручки і граничних витрат завжди лежатиме лівіше від мінімального рівня середніх витрат. Отже, олігополіст завжди обирає таке співвідношення "ціна-обсяг", де обсяг менший, а ціна вища, ніж на конкурентному ринку. Суспільство, погодившись на існування олігополії, змушене як обмежувати своє споживання, так і платити більшу ціну за продукцію.
Олігополіст отримує економічний прибуток не тільки в короткотерміновому, але й в довготерміновому періоді, що пов'язане з існуванням суттєвих бар'єрів на шляху вступу в галузь нових фірм-конкурентів.
На думку деяких економістів, олігополія навіть більш небажана, ніж монополія, оскільки чиста монополія перебуває під постійним контролем держави, а олігополія, маскуючись під монополістичну конкуренцію, обходить антимонопольне законодавство.
Деякі вчені вказують на позитивний ефект олігополії. На їх думку, певні втрати суспільства від панування олігополії перекриваються виграшем від впливу олігополії на науково-технологічний прогрес (НТП).