Величина лінійних і кутових спотворень у цій проекції приблизно того самого порядку, що і на топографічних картах більших масштабів. Спотворення не перевищують 0,14 % для довжин ліній і 7' для кугів. Взагалі не спотворюється довжина ліній по вфхній і нижній сторонах рамки, а також по двох меридіанах, розміщених на 2° захіаціше і схіцніше середнього меридіана аркуша.
Рамки аркушів цієї карти мають розміри: за довготою 6°, за широтою 4°, або в лінійній мірі - близько 660x440 км.
Побудова карти в цій проекції основана на поділі земного еліпсоїда не на зони, а на рівнобічні сферичні трапеції вказаних вище розмірів, і кожну з них зображають на окремому аркуші карти.
У цій проекції зображення всіх меридіанів одержують у вигляді прямих ліній, а паралелей - у вигляді дуг кіл різних радіусів. Тому під час склеювання вертикальної колони чи горизонтального ряду аркушів усі аркуші точно суміщаються по суміжних сторонах. У разі склеювання ж аркушів, які належать до різних рядів і колон, між ними утворюються розриви. Однак у блоці з 4—9 аркушів ці розриви незначні, і їх легко усунути під час склеювання, трохи розтягуючи папір. Склеюючи вертикальні колони чи горизонтальний ряд, всі apKjaui точно суміщають по суміжних сторонах рамок.
2.3. Топографічні карти
За формою подання карти поділяють на цифрові (електронні) та тверді копії (тиражні відбитки).
Цифрові (електронні) карти призначені для виконання автоматичних (автоматизованих) розрахунків за допомогою відповідного апаратного, програмного та інформаційного забезпечення, і вони не дають змоги працювати з ними безпосередньо користувачу-людині без зазначених засобів.
Тверді копії (тиражні відбитки) карт виконані на папері, пластику, тканині, тощо та оптимізовані для роботи з ними
На спеціальних^ картах відображають окремі елементи місцевості або наносять необхідні додаткові дані, які не наведені на загальногеографічних картах.
Топографічні карти - це загальногеографічні карти універсального призначення, за допомогою яких можна визначити планове та висотне місце-розташування точок земної поверхні. До топографічних карт, які використовують у військах, належать карти масштабів 1:10 000, 1:25 000, 1:50 000, 1:100 000, 1:200 000, 1:500 000. 1:1 000 00.
У Збройних силах України топографічні карти слугують одним з основних засобів управління військами та зброєю. Також їх використовують як основу під час складання спеціальних карт і бойових графічних документів.
За допомогою топографічних карт:
вивчається місцевість і здійснюється орієнтування в бойових умовах;
виконуються необхідні вимірювання та розрахунки під час вивчення і оцінювання обстановки, прийняття рішень на бойові дії, постановки бойових завдань підлеглим військам;
здійснюється організація взаємодій підрозділів;
визначаються координати цілей;
виконується топогеодезична прив'язка бойових порядків всіх родів військ;
здійснюються різноманітні проектні і військово-технічні розрахунки.
2.3.1. Класифікація та призначення топографічних карт
Класифікація карт необхідна для їхнього обліку, зберігання, а також пошуку необхідної інформації.
Топографічні карти класифікують залежно від масштабу та призначення. Дані класифікації карт наведені в табл. 2.4.
Таблиця 2.5 Класифікація карт за масштабом та призначенням
Масштаб карти
Класифікація карт


за масштабом
за оперативним призначенням

1:10 000 1:25 000 1:50 000
великомасштабні
тактичні

1:100 000 1:200 000
середньомасштабні
оперативно-тактичні

1:500 000 1:1000 000
дрібномасштабні
оперативні

^Спеціальні карти - це топографічні карти, на які нанесено додаткову інформацію.
Топографічні карти, які використовують у вііїськах, призначені для вивчення місцевості та вирішення різноманітних завдань під час управління військами у разі підготовки та ведення бою і операції.
Карти масштабу 1:10 000, 1:25 000 призначені для детального вивчення місцевості під час ведення бойових дій у містах, форсування водяних перешкод, десантування, виконання розрахунків з інженерного обладнання місцевості і будівництва укріплень, для визначення координат цілей і вогневих позицій у разі стрільби ракетних військ і артилерії.
Карта масштабу 1:50 000 призначена для вивчення місцевості піц час планування і ведення бойових дій, орієнтування на місцевості в ході бою, під час прориву оборони, форсування водяних перешкод, ведення бойових дій за оволодіння населеними пунктами. Крім того, по ній виконується визначення координат цілей і вогневих позицій у разі стріпьби ракетних військ і артилерії.
Карту масштабу 1:100 000 використовують для вивчення й оцінювання місцевості під час планування всіх видів бою, організації взаємодії і управління військами, орієнтування на місцевості і цілевказівках.
Карта масштабу 1:200 000 призначена для вивчення місцевості і оцінювання її тактичних властивостей. їх використовують для планування бойових дій і управління військами, під час підготовки та ведення бою і операції, а також для планування пересування військ. На ній є довідка про місцевість.
Карти масштабів 1:500 000, 1:1 000 000 використовують для вивчення фізико-географічних умов великих географічних районів під час планування операЩй на театрі воєнних дій.
Карти вказаних масштабів забезпечують командирів достатньою інформацією про місцевість. Але під час вирішення бойових завдань виникає необхідність мати докладніші дані про деякі об'єкти місцевості, які істотно можуть вплинути на хід бою. Наприюіад, відомості про дорожню мережу в горах, великі ріки, населені пункти тощо.
2.3.2. Розграфлення і номенкла-гура топографічних карт
Певне значення у забезпеченні військ картами має вміння командирів підбирати необхідні аркуші карт або давати замовлення на топографічні карти для передбачуваних районів бойових дій.
Своєчасне забезпечення військ топографічними картами - одне з найголовніших завдань, які впливають на організацію і ведення усіх видів бою. Насамперед необхідно твердо з'ясувати систему поділу карти на окремі аркуші та систему позначення цих аркушів.
Під час видавання топографічних карт різних масштабів кількість аркушів залежить від масштабу карт і прийнятого розміру одного аркуша.
Наприклад, територія України покривається 8 аркушами карти масштабу 1:1000 000 або 1032 аркушами карти масштабу 1:100 000. Вся земна поверхня зображається 2640 аркушами карти масштабу 1:1 000000. Виникає необхідність суворого розподілу картографованої території на окремі аркуші карти. Необхідно позначати окремі аркуші для зручності підбору карт різних масштабів, їк систематизації під час зберігання тощо.
Для зручності користування багатоаркушевими картами їх об'єднують єдиною системою розграфлення та номенклатури.
Система розграфлення та номенклатури, яка застосовується для створення топографічних карт, повинна відповідати таким вимогам:
межі суміжних аркушів карт не повинні перекриватися і мати розриви;
плошіа карти дрібного масштабу повинна поділятися на ціле число карт більшого масштабу;
розграфлення та номенклатура повинні забезпечувати швидкий і надійний підбір карт на задану місцевість.
Розграфлення карт - це розподіл багатоаркушної карти на окремі частини за певною системою. Для топографічних карт прийнята система розграфлення карт, у якій рамка карти є відрізками меридіанів і паралелей.
Номенклатура аркушів карти — це система умовних літеро-цифрових або цифрових позначень, що визначають розташування аркушів карт на земній поверхні у відповідній системі разграфления.
Номенклатура аркуша карти підписується над правим кутом північної сторони рамки аркуша синім кольором - для машинного обліку; чорним - для ручного обліку. На сторонах рамок карти підписуються номенклатури суміжних аркушів карт.
Нині чинна в Україні система розграфлення і номенклатури топографічних карт була розроблена та впроваджена в 1919-1923 pp. у зв'язку з переходом до метричного масштабного ряду. В основу номенклатури топографічних карт різних масштабів покладена нумерація аркуша карти масштабу 1:1 000 000, який називають міжнародною картою^.
Для отримання розмірів аркуша міжнародної карти вся земна куля поділяється на (рис. 2.10):
пояси (ряди) паралелями через 4°. Пояси починаються від екватора і закінчуються на Північному та Південному полюсах. Вони (22 пояси)
^ Ідею створення карти єдиного масштабу на всю земну поверхню було прийнято на V Міжнародному географічному конгресі в Берні у 1891 році. 1909 року в Лондоні були прийняті правила складання цієї карти
позначаються заголовними літерами латинського алфавіту А, В, С, D, Е, F, G, Н, І, J, К, L, М, N. О, Р, Q, R, S, Т, U, V, в обидва боки від екватора до полюсів;

Рис. 2.10. Поділ земної поверхні на аркуші карт Міжнародного масштабу 1:1 000 000
колони меридіанами через 6°, рахунок яких виконують проти ходу годинникової стрілки від меридіана з довготою 180°. Колони позначаються арабськими цифрами від 1 до 60.
Стандартні розміри аркушів карт різних масштабів наведені в табл. 2.5.
Таблиця 2.5 Стандартні розміри аркушів карт різних масштабів
Масштаб карти
Стандартні розміри аркуша карти
Довжина рамки аркуша на широті 50°, KM
Площа
аркуша
карти, KM
Типовий зашіс номенклатури


за широтою
за довготою
за широтою
за довготою



1:1000000
4°
6°
430
445
191500
М-35

1:500000
2°
3°
215
222,5
47900
М-35-В

1:200000
40'
Г
72
74
5300
М-35-ХХ

1:100000
20'
ЗО'
36
37
1330
М-35-88

1:50000
10'
15'
18
18,5
330
М-35-88-А

1:25000
5'
7,5'
9,0
9,3
80
М-35-88-А-В

1:10000
2,5'
3,75'
4,5
4,6
20
М-35-88-А-В-1

Отже, номенклатура аркуша карти масштабу 1:1 000 000 складається з букви латинського алфавіту і арабських цифр.
N-37

Рис. 2.11. Схема розграфлення аркуша мільйонної карти
на аркуші карт масштабів
1: 500000, 1: 200000 та 1: 100000
Наприклад, номенклатура карти масштабу 1:1 000 000 на м. Тернопіль буде М-35.
Схему розграфлення і номенклатури аркушів карт масштабу 1:1 000 000 показано на рис. 2.11.
У разі переходу до аркушів карти наступних масштабів поділ аркуша карти масштабу 1:1000000 здійснюється в такііі послідовності:
Аркуш карти масштабу 1: 500 000 є четвертою частиною аркзшіа карти масштабу 1:1000000. Його номенклатура складається з номенклатури аркуша мільйонної карти з додаванням однієї з заголовних букв (А, Б, В, Г) української абетки, які позначають відповідну чверть. Наприклад, аркуш карти масштабу 1:500 000 нам. Тернопіль має номенклатуруМ-35-В (рис. 2.12).

Рис. 2.12. Розміри рамки карти, розташування
і порядок позначення карт масштабу 1:500 000
на аркуші карти масштабу 1:1000000
Аркуш карти масштабу 1 : 200 000 утворюється поділом мільйонного аркуша на 36 частин, кожна з яких позначається римською цифрою (I-XXXVI). Номенклатура аркуша складається з номенклатури карти мільйонного масштабу з додаванням римських цифр, II, III, IV ... XXXVI. Наприклад, аркуш карти масштабу 1 : 200 000 на м. Тернопіль має номенклатуру М-35-ХХ (рис. 2.13).
Аркуш карти масштабу 1 : 100 000 утворюється поділом аркуша мільйонної карти на 144 частини, кожна з яких позначається арабськими цифрами (1-144). Номенклатзфа аркуша складається з позначення аркуша мільйонної карти з додаванням арабських цифр 1, 2, З ... 144. Наприклад, аркуш карти масштабу 1:100 000 на м. Тернопіль має номенклатуру М-35-88 (рис. 2.14).

Рис. 2.13. Розташування і порядок позначення аркушів карт масштабу 1:200 000 на аркуші карти масштабу 1:1 000 000
М-35

Рис. 2.14. Розташування і порядок позначення аркушів карт масштабу 1:100 000 на аркуші карти масштабу 1:1 000 000
Аркуш карти масштабу 1: 50 000 утворюється поділом карти масштабу 1:100 000 на чотири частини; номеньоіатура його складається з номеньсла-тури карти масштабу 1:100 000 з додаванням одної із заголовних літф А, Б, В, Г. Наприклад, аркуш карти масштабу 1 : 50 000 на м. Тернопіль має номенклатуру М-35-88-А (рис. 2.15).

Рис. 2.15. Розташування і порядок позначення аркушів карт масштабу 1:50 000 на аркуші карти 1:100 000
Аркуш карти масштабу 1: 25 000 утворюється поділом аркуша карти масштабу 1:50000 на чотири частини; номенклатура його складається з номенклатури аркуша карти масштабу 1 : 50 000 та однієї з рядкових літер а, б, в, г. Наприклад, М-35-88-А-в (рис. 2.16).

Рис. 2.16. Схема розграфлення аркушів карт масштабів 1: 50 000, 1:25 000, на аркуші карти масштабу 1:100 000
2.3.3. Збірні таблиці та користування ними
Збірні таблиці — дрібномасштабні карти великих територій, поділені меридіанами і паралелями на клітинки - аркуші карти масштабу 1:1 000 000.
У межах мільйонних клітин нанесене розграфлення та номенклатури карт інших масштабів. Збірні таблиці, як і карти, доводять до військових частин.
Для підбору топографічних карт на заданий район, а також для швидкого визначення їхніх номенклатур на збірну таблицю наносять межі району або смугу військової операції і за розграфленням, вказаним у збірній таблиці, виписують номенклатури, які належать до зазначеного району.
Збірні таблиці видаються по масштабах та доводяться до штабів військових частин.
Для отримання з картографічного складу підібраних номенклатур карт складається замовлення у вигляді "наряду-заявки" встановленої форми (табл. 2.7).
Таблиця 2.7 Заявка на отримання топографічних карт
Пів-
Масштаб,
Гриф
Рік
Потрібно (підлягає
Видано

куля
номенклатура
таємності
видання
видаванню)
(прийнято)

Пвн.
1:100 000






М-35-73;
дек

2
2


-74,
«

2
2


-75,
«

2
2


-87,
«

2
2


-88
«

2
2

Пвн.
1:50 000






М-35-73-А,
т

2
2


-Б,
т

2
, 2


-74 -А;
т

2
2


-Б,
т

2
2


-г,
т

2
2


-75-В;
т

2
2


-87-А;
т

2
2


-Б;
т

2
2


-88-А
т

2
2

Карти вказують у замовленні залежно від масштабу, починаючи з дрібного масштабу, поступово переходячи до великого. Номенклатури в замовленні наводять в порядку читання збірної таблиці (зліва направо, згори донизу), також вказується кількість аркушів карт.
Якщо перші букви і цифри наступної номенклатури повторюються, то в наряд-заявку на отримання карт вписують тільки нові літери чи числа, які
змінюються (табл. 2.7). Номенклатуру суміжних аркушів карт можна визначити за підписом номенклатури на рамці карти з відповідної сторони.
Карти видаються на підставі замовлень і реєструються в Книзі видавання топографічних карт.
Приклад. Підрозділ здійснює марш за маршрутом Львів-Тернопіль. Підібрати аркуші топографічних карт масштабу 1:100 000, 1:50 000 на маршрут пересування підрозділу.
Відповідь: 1:100 000 (М-35-73; -74, -75, -87, -88) - (5 аркушів).
1:50000 (М-35-73-А,-Б; -74-А,-Б,-Г;-75-В; -87-А,-Б; -88-А) -(9 аркушів).
Приклад'. Визначити номенклатуру аркуша карти масштабу 1:1 000 000 на м. Львів.
Для того необхідно на збірній таблиці масштабу 1:1 000 000 відшукати м. Львів. Місто розташоване на стику двох зон - 34 та 35. Тому на м. Львів необхідно замовити дві номенклатури масштабу 1:1 000 0000 (М-34; -35).
2.3.4. Визначення номенклатур суміжних аркушів топографічних карт
Послідовність визначення номенклатури суміжних аркушів карт для заданого аркуша:
Визначити масштаб заданого аркуша.
Визначити його місце в розграфленні і номенклатурі аркуша масштабу 1:1000000 (чи буде змінюватись ряд і колона).
Відшукати місце заданого аркуша на Збірній таблиці.
Починаючи зліва від заданого аркуша, записати номенклатуру першого суміжного аркуша - спочатку ряд (пояс), потім колону і безпосереднє позначення на визначеному мільйонному аркуші (залежно від масштабу). Після цього позначити решту суміжних аркушів.
Прийнято суміжними вважати 8 карт навколо заданого аркуша. Приклад: Визначити масштаб і номенклатуру 8 суміжних аркушів карти, якщо номенклатура заданого аркуша М-37-А (масштаб 1 : 500 000).
N-36-Г
N-37-B
N-37-Г

М-36-Б
М-37-А
М-37-Б

М-36-Г
М-37-В
М-37-Г

Машинні носії інформації та машиночитані документи потрібно зберігати у спеціально відведених приміщеннях. Цифрова картографічна інформація, що зберігається на вбудованих МНІ, повинна бути захищена від несанкціонованого доступу.
2.5. Спеціальні карти
Спеціальні карти - це загальногеографічні (топографічні) карти, що містять, залежно від призначення, додаткові відомості та дані про місцевість, необхідні командирам та штабам.
Під час розв'язання бойових задач необхідно не тільки володіти інформацією про деякі елементи й об'єкти місцевості, але й мати докладні спеціальні дані для застосування зброї, техніки, розташування елементів бойового порядку військ. Все це істотно може впливати на хід бою. Проте топографічні карти надають інформацію про місцевість на час видання. Тому в доповнення до топографічних карт інформацією про окремі елементи місцевості на час користування додатковими даними, складають, видають та доводять до військ спеціальні карти.
Для створення спеціальних карт як основу можна використовувати топографічні карти різних масштабів. На них наносять встановленими топографічними і тактичними умовними знаками дані, необхідні для організації бойової діяльності ракетних військ, артилерії, авіації, протиповітряної оборони, інженерних розрахунків, переміщення військ тощо. Дані тактичної обстановки та спеціальна інформація, необхідні для бойового застосування зброї та техніки, становлять зміст спеціальних карт.
Спеціальні карти створюються топографічною службою завчасно, під час підготовки та в ході бойових дій.
2.5.1. Призначення спеціальних карт
Оглядово-географічні карти {\.5т 000, 1:1 000 000, 1:2 500 000, 1:5 000 000, 1:10 000 000). Це спеціальні карти дрібних масштабів, які відтворюють основні елементи місцевості із значним ступенем узагальнення. Призначені для вивчення загального характеру місцевості в межах стратегічних континентальних районів (театрів військових дій) та операційних направлень.
Аеронавігаційні карти (1:2 000 000-1:4 000 000). Призначені для підготовки і навігаційного забезпечення польотів авіації. На них детальніше
зображають об'єкти та елементи місцевості, які є перешкодами, або використовуються авіаторами як орієнтири.
Рельєфні карти (1:500 000-1:1000 000) та ін. Це спеціальні карти з об'ємним зображенням рельєфу місцевості. Призначені для оцінювання загального характеру рельєфу під час організації бойових дій військ, підготовки польотів авіації на малих висотах та виконання інших задач. Для наочнішого вивчення місцевості на рельєфних картах вертикальний масштаб завжди більший від горизонтального.
Карти шляхів сполучень (1:500 000-1:1 000 000). Призначені для планування пересування військ і організації військових перевезень. На них детально зображено мережу автомобільних та залізничних доріг, показані їхні характеристики (клас, ширина, покриття тощо), а також данні про тунелі, мости, інші дорожні споруди, вказані відстані між населеними пунктами.
Карти гравіметричних даних (1:200 000-1:1 000 000). Використовуються під час підготовки пусків балістичних ракет, польотів літаків, для визначення аномалій прискорення сили тяжіння, які використовуються в РВ і А. Містять дані про складові величини відхилень противісних ліній та поправок у разі переходу від астрономічних азимутів до геодезичних.
Карти геодезичних даних С1:50 000-1:200 000). Являють собою топографічну карту, в яку вдруковані координати геодезичних пунктів, надійно опізна-них на місцевості чітких контурних точок та місцевих предметів. Призначені для топогеодезичної прив'язки бойових порядків військ, для швидкого і точного визначення координат вогневих і стартових позицій в РВіА.
Карти змін місцевості (1:100 000-1:200 000). Спеціальні карти, в які вдруковані відомості та дані про зміни на місцевості, які сталися внаслідок бойових дій, стихійного лиха або природних явищ у цьому районі. Використовують в штабах під час вивчення та оцінювання місцевості у разі прийняття рішень та управління військами.
Карта ділянки ріки (1:25 000-1:50 000). Спеціальна карта великого масштабу призначена для детального вивчення водяних перешкод і прилеглої до них місцевості, прийняття рішення на організацію форсування ріки військами. На ній відображено: характеристики русла ріки (швидкість течії, глибину, характер дна) та стрімкість берегів; умови наведення переправ (мостів, поромів, бродів); довідку про межі затоплення низин та їх подолання; форсування ріки танками по дну та інші дані.
Карта водянихрубеж:ів СІ: 100 000 - 1:200 000). Спеціальна карта, яка складається в штабах за результатами всіх видів розвідки та використовується під час прийняття рішень на виконання операцій та організації взаємодії військ. На ній зображають характеристики великих рік, які протікають у смузі наступу (оборони) з'єднання, їх берегів, оборонних рубежів супротивника на ріках
тощо. На картах водяних рубежів можуть міститися дані про великі мости, греблі та інші споруди на ріках.
Карта зон затоплення (1:50 000, 1:200 000). Спеціальна карта, яка призначена для оцінювання місцевості під час прийняття рішень на виконання наступальних (оборонних) операцій. Складається в органах управління інженерними військами з використанням результатів повітряного (космічного) знімання, інженерної та інших видів розвідки, а також результатів прогнозування наслідків руйнування гребель на великих водосховищах.
Карта дмсерел водопостачання (1:100 000-1:200 000). Спеціальна карта, яка використовується штабами під час організації водопостачання військ в операціях. На карті зображаються ріки, озера, колодязі та інші джерела води в пустельно-степовій місцевості з вказанням дебіту та якості води.
Карта гірських проходів і перевалів (1:50 000-1:100 000). Призначена для детального вивчення гірської місцевості та прийняття рішень у штабах. На ній відтворено параметри та фактичний стан, ємність та пропускну здатність проходів і перевалів та інші відомості. Складається спеціалістами штабів за результатами всіх видів розвідки.
Карта умов орієнтування (карта орієнтирів) (1:100 000-1:200 000). Спеціальна карта призначена для орієнтування військ на місцевості, бідної на орієнтири. На ній зображаються штучні орієнтири, що встановлюються на місцевості, і визначаються їх координати. Дані про орієнтири вдруковують у карти.
Плани міст (1:10 000-1:25 000). Призначені для детального вивчення та оцінювання внутрішньої структури (забудови) міста і підходів до нього, орієнтування та управління військами, ціпевказівках та топогеодезичної прив'язки елементів бойових порядків військ. Відмінність плану міста від топографічної карти полягає у виділенні на ній важливих орієнтирів (телеграфу, електростанції, радіо- та телецентру тощо), підписаних назв вулиць та важливих об'єктів, наданої довідки про місто.
2.6. Правила використання, обліку та збереження карт і фотодокументів
Правила роботи з топографічними картами та їх облік визначені в наказах МО України щодо службових документів.
Топографічні карти, як таємні документи, підлягають поаркушевому обліку.
Ступінь таємності графічного документа, який відпрацьовується на топографічній карті, встановлюється відповідно до вимог "Інструкції з визначення та забезпечення таємності топогеодезичних, картографічних, аерофотознімальних матеріалів".
Топографічні карти, які перебувають на постачанні Збройних сил України, поділяють на:
"таємні" - масштабуї: 10 000, 1: 25 000, 1: 50 000 і більше;
"для службового користування" (ДСК) - масштабу 1:200 000,1:100 000;
без грифа секретності - масштабу 1: 1 000 000, 1: 500 000. Топографічні карти, отримані виконавцями для нанесення на них опфативної
і тактичної обстановки, а також таємних, ціпком таємних та особливої важливості даних, повинні мати гриф, який визначається змістом цих даних. Таємні, цілком таємні і особливої важливості карти (документи) реєструють у журналі обліку документів таємного вщащу та зберігаються з дотриманням усіх вимог, які визначені наказами щодо збереження таємних документів. Таємні документи можна знищувати тільки в таємному відділі частини (закладу). Відповідають за своєчасну реєстрацію топографічних карт у таємному відділі виконавці.
Для проведення групових (практичних) занять, а також занять на військових кафедрах та у військових навчальних закладах топографічні карти видають керівнику занять. Видає топографічні карти курсанту на час занять його керівник. Отримавши карту, кожний курсант розписується за неї в картці видачі або реєстрі.
Військовослужбовці (військовозобов'язані) повинні зберігати одержані карти як важливі документи, не залишати їх без нагляду. Військовослужбовець (військовозобов'язаний) особисто відповідає за збереження карти і після закінчення заняття повинен здати її керівнику заняття.
Піц час проведення польових занять карти зберігаються в польовій сумці (планшеті), їхню наявність перевіряють наприкінці робочого дня. Забороняється передавати карти іншій особі, навіть тимчасово, без дозволу керівника занять і відповідного запису в картці видачі (реєстрі).
Порядок роботи з таємними фотодокументами та цифровими фотозобра-женнями такий самий, як і під час роботи з таємними картами.
Для проведення навчальних занять, тренувань у роботі з картами, вивчення змісту використовують навчальні карти. Вони відрізняються від інших карт номенклатурою, яка має літеру "У", а замість грифа - надпис "Учбова карта".
Контрольні запитання і завдання
Які карти належать до топографічних?
Назвіть масштабний ряд топографічних карт.
Дайте характеристику топографічним картам за масштабами і оперативним призначенням.
Дайте визначення цифрової та електронної карт.
Чим відрізняються електронні карти від цифрових?
Назвіть основні види ЦКІ, що випускаються топографічною службою ЗСУ.
Назвіть основні спеціальні карти.
Яку математичну форму має фігура Землі?
Що таке картографічні проекції? Які спотворення в них виникають?
Яка картографічна проекція використовується для створення топографічних карт на територію України? Назвіть основні її характеристики.
Для чого потрібна опорна геодезична мережа? Назвіть основні характеристики державної та спеціальних геодезичних мереж.
Визначте в градусній та лінійній мірах розміри аркуша карти масштабу 1:1 000 000, який розташований на екваторі. Як будуть змінюватись ці розміри в градусній та лінійній мірах з віддаленням від екватора до полюсів?
Скільки аркушів карти масштабу 1:25 000 об'єднує аркуш карти 1:1 000 000?
Складіть замовлення на одержання дев'яти аркушів карти масштабу 1:100 000 з аркушем І\/І-31 -1 у центрі.
Визначте номенклатуру аркуша карти-масштабу 1:200 000, що має населений пункт із координатами 49°25' пн. ш. та 47°05' сх. д.
Виберіть із запропонованого переліку аркушів топографічних карт аркуші, що перебувають у межах однієї карти масштабу 1:1 000 000 та назвіть їх за зростанням масштабу: М-32, iVl-SI, IVI-31-A, M-3^-\\\, І\/І-31-40, І\/І-31-40-А, М-31-40-А, М-32-ІІ.
За збірними таблицями масштабу 1:100 000, 1:50000 визначити номенклатуру аркушів карт масштабів: 1:100 000 та 1:50000 на:
м. Прага;
м. Львів;
м. Київ;
м. Стрий.
18. Виконати норматив "Визначення номенклатур суміжних аркушів карт".
РОЗДІЛ з ЧИТАННЯ ТОПОГРАФІЧНИХ КАРТ
3.1. Загальні вимоги та принципи відображення земної поверхні на топографічній карті
у разі зображення ділянок земної поверхні на папері (карті) їх площі зменшуються залежно від масштабу зображення. При тому об'єкти місцевості настільки змінюють своє накреслення, що їх важко розпізнати. Щоби дати можливість користуватися картою або планом, використовують топографічні умовні знаки.
Топографічними умовними знаками називається система умовних графічних позначень, надписи та числові характеристики, які використовуються для зображення, а також для кількісної та якісної характеристики об'єктів місцевості на топографічних картах і планах. При тому два перших елементи системи для кожного умовного знака обов'язкові.
Умовні знаки, як і карти, пройшли тривалиіі шлях розвитку. Однією з найдавніших карт (за 2500 р. до н. є.) є вавилонське креслення, яке виконано на глиняній плитці (рис. 3.1). На ньому хвилястими лініями показані ріки, які впадають у море; міста біня рік зображені колами з клинописними назвами. Гірські хребти показані у вигляді горбів, розташованих вздовж подвійної лінії, яка являє собою підошву хребта. До XVII ст. на картах переважно перспективою зображали материки, океани та моря. Внутрішній зміст карти був бідним, а графічне оформлення -довільним. Наприклад, великі міста зображали окремими баштами та міськими стінами, а рельєф - пфспек-тивним рисунком гір і горбів.
Наукова постановка питанняпро методи зображення місцевихпредметів на картах належить видатному вченому М.В. Ломоносову,який очолював у 1757-1765 pp. Географічний департамент РосійськоїРис. 3.1. Вавилонське креслення академії наук. Приблизно в цей час,
коли карти почали використовз^ати для вимірювань відстаней і площ, а в інтересах армії виникла необхідність у точному передаванні планових окреслень об'єктів місцевості, перспективні знаки були замінені горизонтальною проекцією предметів.
Умовні знаки, якими зображають місцеві предмети на картах, час від часу змінюються. На сучасних картах України використовують умовні знаки, затверджені в 1998 році. Ці умовні знаки є стандартними і обов'язковими для всіх міністерств і відомств, які займаються створенням топографічних карт.
До умовних знаків висунуто певні вимоги, головними з яких є:
достовірність (відповідність зображення на карті реальній місцевості);
точність (збереження геометричної подоби розташування і розмірів елементів місцевості відповідно до призначення і масштабу карти);
змістовність (надання найдетальнішої характеристики місцевих предметів);
наочність і виразність (своїм накресленням нагадувати місцеві предмети, з першого погляду сприймати все найважливіше і найістотніше в змісті);
стандартність;
простота накреслення;
легкість для запам 'ятовування.
Топографічна карта повинна повністю задовольняти потреби народного господарства та оборони країни. Зміст карти повинен передаватись з найбільшою повнотою якомога меншою кількістю умовних знаків. Підраховано, що для передавання повного змісту аркуша карти масштабу 1 : 100 000 потрібна книга обсягом у 400 сторінок. Прочитати таку книгу в обмежений час бойової обстановки неможливо. Разом з тим читання карти відбувається значно швидше, якщо знати умовні знаки, особливості їх зображення і загальні правила читання карти.
Зображення місцевих предметів об'єднані на карті у групи за ознакою однорідності. Для цих груп (кордони, межі, огорожі, геодезичні пункти та окремі будівлі; промислові, сільськогосподарські і соціально-культурні об'єкти; залізниці та залізничні споруди; автомобільні та ґрунтові дороги; гідрографія; об'єкти гідротехнічні та водного транспорту; об'єкти водопостачання; мости та переправи; рельєф; рослинність; грунти та мікроформи земної поверхні; болота та солончаки) встановили свою систему умовних позначень.
Для полегшення сприйняття і запам'ятовування умовних знаків об'єктів місцевості дотримзтоться таких принципів побудови і застосування їх на карті; а) умовні знаки однакових об'єктів місцевості на топографічних картах усіх масштабів однакові за кресленням і кольором, відрізняються лише розмірами.
Наприклад, геодезичний пункт, окреме дерево, окремий будинок тощо зображатимуться на картах усіх масштабів одними і тими самими умовними знаками, але різної величини;
б) кожний умовний знак, присвоєний одному об'єктові місцевості, індивідуальний за своїм кресленням. Його не можна використати на топографічнихкартах для зображення інших об'єктів;
в) для однорідних об'єктів місцевості встановлений, як правило, загальний умовний знак, що вказує рід об'єкта.
Про детальність карт свідчать такі дані: в нашій країні для зображення місцевих предметів на карті використовують 362 умовних знаки, в Німеччині -231, в США - 225, в Англії - 141 знак.
3.2. Умовні знаки. Особливості зображення елементів місцевості на картах різних масштабів
3.2.1. Види умовних знаків
Відображення місцевості на топографічних картах реалізується за допомогою графічних символів, кольорового забарвлення, а також пояснювальних надписів та числових характеристик - елементів системи, яку утворюють умовні знаки. Залежно від властивостей та призначення умовні знаки місцевих предметів поділяють на: масштабні, позамасштабні, лінійні, пояснювальні.
Масштабними (площадовими або контурними) умовними знаками називаються картографічні умовні знаки, які використовуються для заповнення площ об'єктів, що виражаються в масштабі карти.
Площадовий умовний знак складається із знака межі об'єкта і заповнюючих його знаків або умовного зафарбовування. Контур об'єкта позначається точковим Hj^KTHpoM чи умовним знаком відповідної межі об'єкта (дороги, огорожі тощо). Прикладом зафарбовування площі і заповнення її умовними знаками є зображення лісу, болота, лугу тощо.
Позамасштабними (точковими) умовними знаками називають картографічні умовні знаки, які використовуються для зображення об'єктів, площа яких не виражається у масштабі карти.
Знаки зображають місцеві предмети та деталі рельєфу (колодязі, споруди баштового типу, кургани тощо).
Місцерозташуванням таких об'єктів на карті буде головна точка умовного знака.
Головна точка позамасштабних умовних знаків розташована:
- у знаках симетричної форми (коло, квадрат, прямокутник, зірочка), - в центрі фігури;
- у знаках, які мають форму фігури з широкою основою, - в середині основи;
-у знаках з основою у виглядіпрямого кута - на вершині кута;
—у знаках, які являють собоюсполучення декількох фігур, - у центрі нижньої (більшої) фігури.
Рис. 3.2. Розташування головної точки позамасштабних умовних знаків
Необхідно мати на увазі, що масштабні умовні знаки можуть переходити в позамасштабні, у зв'язку зі зміною масштабу карти.
Лінійними умовними знаками відображають на картах шляхи сполучення, канали, ріки, водоводи та інші місцеві предмети, в яких у масштабі карти виражається тільки довжина, а ширину не можна виміряти на карті. Точному розташуванню таких об'єктів на місцевості відповідає положення поздовжньої осі (середина) знака на карті.
Пояснювальні умовні знаки дають додаткові кількісні та якісні характеристики об'єктів місцевості. Пояснювальний умовний знак у деяких випадках супроводжується підписом.
Наприклад, під час характеризування лісу першою показують породу дерев, що переважають; глибина болота (дається стрілкою донизу); -позначення спрямування течії води в річці (стрілка вказує напрямок течії).
3.3. Пояснювальні підписи та числові характеристики. Кольорове забарвлення
На картах використовують повні та скорочені підписи.
Повністю підписують власні назви населених пунктів, рік, гір, окремих урочищ. Шрифти підпису назв одночасно слугують і умовними позначеннями (по них можна визначити кількість жителів у населеному пункті).
Скорочені підписи, які супроводжують деякі умовні знаки, пояснюють властивості відображених об'єктів.
Наприклад: маш. ~ машинобудівний завод; вдкч. ~ водокачка; шк. - школа.
Цифрами показують числові характеристики деяких об'єктів.
Наприклад: позначки висот характерних форм рельєфу; кількість жителів у тисячах у сільських населених пунктах; межовиіі рівень води в ріках тощо.
Кольорове забарвлення використовується для покращання читання карти. Колір повною мірою віїщовідає дійсному фарбуванню місцевих предметів.
Кольорове оформлення для всіх масштабів є єдиним. Чорним кольором зображають грунтові дороги, кордони, різні будови, споруди тощо, синім -гідрографію; коричневим - рельєф і піщані поверхні (піщані ґрунти); зеленим -рослинність. Умовні знаки найважливіших об'єктів (міст, автомобільних доріг із покриттям тощо) змальовують оранжевим кольором.
Для карт у масштабі 1:500 000 використовують 13 основних і 5 допоміжних кольорів, у масштабі 1:200 000 - 7 основних і 4 допоміжні, у масштабі 1:100 000 - 4 основні і З допоміжні або 6 основних і З допоміжні кольори.
3.4. Вивчення топографічних елементів місцевості по карті
Вивчають топографічні елементи місцевості по карті командири всіх рангів під час виконання різноманітних завдань, як під час ведення бойових дій, так і в мирний час.
Обсяг і послідовність вивчення карт залежить від конкретних завдань, але з метою кращого запам'ятовування потрібно дотримуватись такої послідовності:
кордони, межі та огорожі;
геодезичні пункти;
населені пункти та окремі будівлі;
промислові, сільськогосподарські та соціально-культурні об'єкти;
залізниці та залізничні споруди;
автомобільні та ґрунтові дороги;
гідрографія;
об'єкти гідротехнічні та водяного транспорту;
об'єкти водопостачання;
мости та переправи;
рельєф;
рослинність;
болота і солончаки;
ґрунти та мікроформи земної поверхні.
3.4.1. Зображення на карті кордонів, меж та огорож
Державний кордон України зображується на топографічних картах з особливою ретельністю і точною відповідністю офіційним докз^ентам -матеріалам делімітації та демаркації державного кордону. Прикордонні знаки та копці наносять на карту за координатами всі без винятку. Позначення прикордонних знаків сзшроводжується підписами їхніх номерів.
Лінія умовного знака державного кордону на карті точно відповідає реальному розташуванню кордону на місцевості. Ретельно відображаються всі згини та повороти кордону, особливо на ділянках, де може виникнути сумнів щодо державної приналежності того чи іншого об'єкта місцевості.
Державний кордон, який проходить по річці, каналу, вузькій протоці, зображають на карті з обох боків річки (каналу тощо).
Адміністративні межі наносять на карти за офіційними картографічними матеріалами обласних, районних, селищних і сільських органів влади з відповідними пояснювальними записами.
На картах показують також різні огорожі - кам'яні, цегляні, металеві. Огорожі можуть бути орієнтирами та укриттями від вогню супротивника, значно впливати на умови маскування та прохідність місцевості.
На картах показують кордони всіх державних заповідників і національних парків.
3.4.2. Зображення на карті геодезичних пунктів
Геодезичними пунктами називаються закріплені та позначені точки на земній поверхні, розташування яких точно визначено в державній системі координат та висот.
Геодезичні пункти мають важливе значення: вони є вихідними точками для вимірювальних робіт на місцевості, слугують орієнтирами; спостережними пунктами; пункти тріангуляції та полігонометрії використовуються ракетними та артилерійськими частинами під час топогеодезичної пцц-отовки Стрільб, для засікання цілей тощо.
На картах умовними знаками зображають такі геодезичні пункти: пункти державної геодезичної мережі; точки геодезичних мереж згущення; тички знімальної мережі, закріплені на місцевості центрами; астрономічні пункти; репери та марки державної висотної мережі. Координати та висоти цих пунктів розміщені в каталогах координат геодезичних пунктів.
Умовними знаками державної геодезичної мережі зображають геодезичні пункти 1,2, З класів і геодезичної мфежі згущення 4 класу, координати яких обчислені в установленій нормативними документами системі геодезичних координат.
Головні точки умовних знаків геодезичних пунктів наносять на карти за координатами з максимальною точністю. Поряд з умовними знаками геодезичних пунктів наносять підписи висот із точністю до 0,1 м. Висоти належать до зовніщнього центру пункту.
Геодезичні пункти, розташовані на курганах, церквах, позначають комбінованими умовними знаками, які показують розташування пункту відповідно до зображення об'єкта, на якому він розташований.
На картах масштабу 1:10 000 у малозаселених і залісених районах Полісся та Карпат, де немає достатньої кількості орієнтирів, біля позначки геодезичного пункту подають його назву або номер. Підпис оформляють дробом: у чисельнику - назва або номер, у знаменнику - висота поверхні землі.
На картах масштабу 1:25 000 рівнинної місцевості райони з перерізом 2,5 м і різницею висот вфхнього центру (марки та репера) та поверхні землі 0,2 м і більше висоти геодезичних пунктів дають у вигляді дробу: в чисельнику -висота верхнього центру марки чи репфа, а у знаменнику - висота поверхні землі.
Астрономічні пункти зображають об'єкти місцевості, координати яких визначені з астрономічних спостережень.
У малообжитих районах на карти наносять астрономічні пункти, якщо вони є добрими орієнтирами або вихідними пунктами під час створення знімальної мережі.
На топографічні карти масштабів 1 : 10 000 - 1 : 100 000 наносять пункти дфжавної геодезичної мфежі, геодезичних мереж згущення, точки знімальної Мфежі, закріплені на місцевості центрами, а також репфи та марки дфжавної висотної Мфежі (за винятком стінних і тимчасових).
На топографічні карти масштабів 1 : 200 000 - 1 : 500 000 наносять лише пункти державної геодезичної мережі 1,2, З і 4 класів, при тому на карти масштабу 1 : 500 000 - лише під час картографування малообжитих районів.
На топографічні карти усіх масштабів наносять не більше 10 геодезичних пунктів на 1 дм^ карти. При тому насамперед наносять геодезичні пункти вищих класів, а також пункти, які зображені на картах дрібніших масштабів. Репери та марки, що розташовані уздовж нівелірного ходу частіше, ніж через 3^ CM (у масштабі карти), наносять вибірково.
3.4.3. Зображення на карті населених пунктів та окремих будівель
Залежно від особливостей виробничої діяльності населення і кількості жителів населені пункти поділяють на міста, селища міського типу, населені пункти сільського типу.
Одним із головних показників тактичних і захисних властивостей населених пунктів є особливість забудови та планування, які впливають на розміщення військ, маскування, захист від зброї масового ураження, є значними перешкодами під час наступу та використовуються, як правило, під час організації оборонних рубежів, опорних пунктів тощо.
Забудова кварталів населених пунктів може бути: прямокутна, радіально-кільцева або комбінована.
З погляду тактичних властивостей прямокутна забудова збільшує можливість маневру військ у наступі й полегшує організацію спостереження, системи вогню;
радіально-кільцева система забудови сприяє організації' кругової оборони і наступу з декількох сторін - по збіжних напрямках від околиць до центру міста;
комбінована забудова ускладнює організацію всіх видів бойових дій.
Зовнішні кордони, розміри і планз^ання населених пунктів, щільність забудови наочно і точно передаються на картах. До того ж дається характеристика населених пунктів за їх типом (міста, селища міського типу, селища сільського і дачного типу), кількістю жителів і адміністративним значенням. Відображається також економічне, транспортне і культурне значення населених пунктів, яке характеризується наявністю в них виробничих підприємств, вокзалів, лікарень тощо.
Особливу увагу звертають на точний показ розташування вулиць і перехресть, виділення головних вулиць, майданів, парків, садів та інших незабудо-ваних ділянок, визнаних за своїми розмірами і значенням споруд, а також на точне відображення підходів до населених пунктів, природних рубежів (річок, характерних форм рельєфу тощо) у населених пунктах та на "їхніх околицях.
Типи населених пунктів, їх градація за чисельністю населення і політико-адміністративним значенням відображуються на картах формою рисунка та
розміром шрифтів, які застосовують для підписів їхніх власних назв згідно з таблицями умовних знаків.
Приблизні норми навантаження карт зображеннями населених пунктів наведені в табл. 3.1.
Таблиця 3.1 Наближені норми навантаження карт
Тип району за
чисельністю
населення
Кількість населених
пунктів на місцевості, що
відповідає за площею 1 дм^
на карті масштабу
Кількість населених пунктів,
які показуються на 1 дм
карт масштабів


1 : 500 000
1 : 1 000 000
1 :500 000
1 : 1 000 000

Густонаселений
Середньонаселений
Малонаселений
Рідконаселений
Малообжитий
понад 375
125-375
25-125
5-25
менше 5
понад 1500
500-1500
100-500
20-100
менше 20
25-80 всі всі
120-140
80-120
60-80
20-60
всі

Кількість населених
Кількість населених пунктів,Тип району за пунктів на місцевості, що ^. j
^ . ¦' ,2 ЯКІ показуються на 1 дм
чисельністю відповідає за площею 1 дм ' ..
карт масштабівнаселення на карті масштабу
1 : 500 000 І 1:1 000 000 1 : 500 000 І 1:1 000 000
Густонаселений понад 375 понад 1500 120-140
Середньонаселений 125-375 500-1500 80-120
Маионаселений 25-125 100-500 25-80 60-80
Рідконаселений 5-25 20-100 всі 20-60
Малообжитий менше 5 менше 20 всі всі
Міста підписують прямим шрифтом великими літерами, селища міського типу - нахиленим шрифтом великими літерами, селища сільського типу - прямим шрифтом із виділенням заголовної літери. Під назвою населеного пункту вказується кількість мешканців у тисячах, а за наявності адміністративного центру (РР, СР) підпис розміщують симетрично стосовно нього.
Зображаючи населені пункти на топографічних картах, дотримуються таких основних вимог:
накресленням підписів способом написання їхніх назв передається кількість мешканців, тип поселення, адміністративне значення;
на картах масштабів 1:10 000 - 1:50 000 показують всі населені пункти, які є на місцевості. Окремі будівлі і споруди на картах масштабів 1:10 000, 1:25 000 зображаються всі, а на карті 1:50 000 і дрібніше - з відбором (залежно від їх щільності). На картах масштабів 1:100 000 і 1:200 000 показують, як правило, всі населені пункти. Як виняток, під час картографування густонаселених районів частину дрібних населених пунктів сільського типу (з кількістю мешканців менше 100) дозволяється показувати без підписів, а на карті масштабу 1:200000 - їх не показувати);
на картах масштабів 1:500 000 і 1:1 000 000 населені пункти показують залежно від особливості району, щільності розміщення населених пунктів на місцевості, їх величини і типу;
на картах масштабу 1:100 000 окремі будівлі і споруди (як житлові, так і нежитлові) показують з відбором (залежно від їх щільності);
- під час зображення на картах міст, селищ міського і сільського типу з квартальною забудовою виділяють щільнозабудовані квартали та частини кварталів, у яких відстань між будівлями більше 50 м. На картах масштабів 1:10 000, 1:25 000, 1:50 000 щільнозабудовані квартали, в яких 50 % і більше вогнестійких будівель (кам'яних, залізобетонних, цегляних) виділяють фоновим забарвленням оранжевого кольору, а невогнестійких (дерев'яних, глинобитних, саманних тощо) - жовтого, за винятком:
а) великих міст (з кількістю жителів 50 000 і більше);
б) селищ сільського типу, в яких на карті масштабу 1:10000 будівлізображають з поділом на вогнестійкі і невогнестійкі;
в) визначні вогнестійкі будівлі, якщо вони є орієнтирами, на картахмасштабів 1:10000, 1:25 000, 1:50 000, показують особливим умовним знаком. У разі висоти визначних будівель 50 м і більшедається підпис їх висоти. Окремо розташовані двори показують накартах умовним знаком, в якому пофарбований прямокутниквказує місцерозташування житлового будинку;
г) населені пзшкти сільського і дачного типу з безсистемною забудовою на картах усього масштабного ряду зображаються умовнимизнаками окремих будівель;
д) на картах показують вулиці, проїзди і тупики. Магістралі і головнівулиці позначають ширшим умовним знаком.
Детально вивчають великі населені пункти по картах масштабу 1:25 000 чи 1:50 000, а також по планах міст. На планах міст детальніше зображається рельєф, природні рубежі та інші особливості території як у містах, так і на підступах до них.
Детально виділяють на планах міст: видатні будови, промислові об'єкти, споруди баштового типу, які є орієнтирами, міські підземні комунікації, трамвайні колії тощо. На планах підписують назви вулиць, номери кварталів і важливих об'єктів, перелік яких надається в довідці про місто.
3.4.4. Зображення на карті промислових, сільськогосподарських і соціально-культурних об'єктів
Промислові та сільськогосподарські виробничі підприємства та споруди на картах масштабів 1:10 000, 1:25 000 відображають всі, а на топографічних картах інших масштабів вибірково: найбільші і найважливіші в економічному та військовому сенсі об'єкти і орієнтири, які різко розрізняються за своєю формою і розмірами (споруди баштового типу, заводські труби, радіо- і телевізійні щогли тощо) і можуть бути орієнтирами.
Залежно від розміру території виробничі підприємства і споруди зображаються на карті масштабними або позамасштабними умовними знаками. Поруч з об'єктом, якщо потрібно, додатково дається скорочений пояснюваль-ниіі підпис. Споруди баштового типу, заводські труби, радіо- і телевізійні щогли тощо, які є аеронавігаційними орієнтирами, крім того, мають підпис висот, якщо вони більше від 50 метрів. Під час зображення промислових підприємств з димарями позамасштабний умовний знак ставлять на місце, яке відповідає положенню труби (димаря) на місцевості, а якщо труб декілька, то на місці найвищої.
Якщо ці об'єкти розташовані за межами населених пунктів, їхній умовний знак супроводжується підписами висоти над рівнем моря.
На картах масштабів 1:500 000 і 1:1 000 000 зображають тільки найзначніші промислові і соціально-культурні об'єкти залежно від ступеня важливості в економічному та військовому сенсі, а також від їх значення як орієнтирів або перешкод під час аеронавігації.
Умовними знаками зображають добре помітні на місцевості зруйновані та напівзруйновані будівлі (кам'яні, цегляні, залізобетонні).
На картах масштабів 1:10 000, 1:25 000 об'єкти зв'язку, лінії електропередач, трубопроводи, аеродроми, і соціально-культурні об'єкти (школи, лікарні, санаторії, стадіони, церкви, пам'ятники тощо) зображаються всі, а на картах масштабів 1:50 000 і 1:100000 частина цих об'єктів всередині населених пунктів може не показуватися. Поруч з об'єктом, якщо потрібно, додатково дають скорочений пояснювальний підпис (наприклад: шк., сан. Тощо). Повний список скорочень, якими користуються на топографічних картах, в алфавітному порядку надають у додатку.
Лінії зв'язку і електропередач, які проходять вздовж залізниці та автомобільних доріг з покриттям, на топографічних картах усіх масштабів не показують.
Лінії електропередач (ЛЕП) зображають на металевих і залізобетонних опорах. Повороти ЛЕП позначають на картах будь-якого масштабу штрихами (крапками). Біля зображень металевих і залізобетонних опор ЛЕП через кожних 6-8 CM на картах підписують висоту опори в метрах. Показують точне розташування опорних ферм і стовпів тільки в точках повороту лінії.
Магістральні нафто- і газопроводи (наземні і підземні), підводні кабелі міжнародного значення, а також кабелі, які з'єднують материки та острови, відображаються всі, за винятком тих, які проходять через населені пункти.
Шахти, родовища, копальні під час зображення на карті поділяють на діючі та недіючі. Позначення їх супроводжується підписами: шах. (шахта) вуг.\ шт. (штольня). Зображення виходів шахтних стовбурів і штолень, копрів над шахтами супроводжуються підписами висот.
у малообжитих районах, у селах та поза їх межами на картах зображають всі телеграфні, радіотелеграфні установи і відділення, телефонні станції.
На картах масштабів 1:200 000 промислові, сільськогосподарські та соціально-культурні об'єкти наносять із відбором. На картах масштабів 1:500 000 та 1:1 000 000 показують найзначніші промислові та соціально-культурні об'єкти залежно від їх важливості в економічному та військовому сенсі та у значенні орієнтирів чи перешкод в аеронавігації.
3.4.5. Зображення на карті залізниць та залізничних споруд
Залізниці під час зображення на картах поділяють за:
шириною колії - на нормальні (1524 мм) та вузькоколійні (1435 мм);
кількістю колій - на одноколійні, двоколійні, триколійні тощо;
видом тяги - на електрифіковані, з дизельною чи паровою тягою;
станом (діючі; такі, що будуються; розібрані).
Під час зображення електрифікованих залізниць один із поперечних штрихів, що позначає кількість колій, дається у формі літери "г".
Вузькоколійні та дороги, які споруджуються, подаються без поділу кількості смуг та виду тяги.
Ділянки залізниць з ухилами, більшими за 20 %, виділяють штриховим умовним знаком у вигляді кута. Насипи та виїмки на залізницях зображають на топографічних картах, починаючи з висоти (глибини) одного метра і більше та підписують їхню максимальну висоту та глибину.
Під час зображення залізничних станцій, які виражаються в масштабі карти, показують вокзали, депо, станційні колії та інші об'єкти. Позначення вокзалів, платформ, постів через залізницю, які охороняються, тощо супроводжуються скороченими підписами, які вказують рід об'єкта (вкз, платф., П).
На залізницях зображають всі тунелі та галереї відповідно до їх дійсних розмірів з показом елементів рельєфу та інженерних споруд. Умовний знак тунелю супроводжується підписом висоти, ширини та довжини.
На картах масштабу 1:25 000 та 1:50 000 показують всі станції метрополітену.
3.4.6. Зображення на карті автомобільних і ґрунтових доріг
Автомобільні дороги поділяються на:
а) дороги з покриттям (автостради, вдосконалене шосе та шосе);
б) дороги без покриття (покращені ґрунтові дороги, просілкові, лісові тапольові дороги).
Дороги мають важливе значення під час військових перевезень, перєдис-клокування військ.
Істотно впливають на рух техніки: ширина дорожнього полотна, тип покриття, наявність і характер дорожніх споруд, величина радіуса заокруглення.
Тип покриття визначає його термін служби, довговічність. Матеріал покриття автомобільних доріг позначають скороченими написами: А - асфальт; Б -бетон; Г - гравій; К - камінь колотий; Ц - цементобетон; Шл - шлак; Щ - щебінь.
Значно впливає на пересування військ по дорогах наявність і характер дорожніх споруд (мостів, тунелів, труб, насипів тощо). Вони являють собою об'єкти руйнування і використовуються для створення перешкод.
Величина радіуса повороту впливає на швидкість руху військової та іншої техніки. Найменший радіус повороту для тягачів із гарматами становить 20 м. Наявність великої кількості різких поворотів значною мірою обмежує видимість на дорозі, призводить до зменшення швидкості руху.
Автостради, удосконалене шосе та шосе на топографічних картах показують усі. Покращені грунтові дороги на картах масштабу 1:25 000, 1:50 000 показують усі, на картах 1:100 000 - з відбором.
Зображення автострад і шосейних доріг супроводжується підписом їхніх характеристик: ширини проїжджої частини (для автострад - ширини однієї смуги та кількості смуг), ширини проїжджої частини з узбіччям (для шосейних доріг) та матеріалу покриття. Наприклад, для автострад підпис 7,5х2Ц означає: 7,5 - ширина однієї проїжджої смуги, 2 - кількість смуг, Ц - цементобетон.
Дороги нижчих класів наносять з відбором під час зображення районів з густою дорожньою мережою. Перевагу під час нанесення на карту надають дорогам, які сполучають населені пункти по найкоротших відстанях, є зручнішими для руху, мають обсадження, які полегшують маскування.
Зображення покращених ґрунтових доріг на топографічних картах супроводжують підписом ширини проїжджої частини та матеріалу покриття. Умовний знак ґрунтових (путівці) та польових доріг застосовують для зображення доріг без покриття, які з'єднують населені пункти між собою або зі станціями, пристанями, лісгоспами, дорогами вищих категорій тощо. Використовуються вони для руху автотранспорту, переважно влітку. Прохідність залежить від характеру ґрунту та ступеня його вологості.
Насипи, виїмки, тунелі, галереї та інші інженерні споруди на автомобільних дорогах зображають тими самими умовними знаками, як на залізницях.
На картах показують транспортні розв'язки, стоянки автотранспорту, а також номери автодоріг.
Дорожні знаки, арки та інші незначні об'єкти місцевості зображають тільки поза межами населених пунктів, якщо вони є орієнтирами.
3.4.7. Зображення на карті гідрографії
Топографічні карти детально зображують і характд)изують усі важливі об'єкти гідрографії та гідротехнічні споруди: узбережжя, берегову смугу морів, озера, штучні водоймища, ріки, канали, колодязі, водяні джерела.
Умовному знаку постійної та визначеної берегової лінії відповідає:
- берегова лінія моря, що відповідає урізу води за найвищого рівняприпливу чи лінії прибою;
- лінія водосховищ, що відповідає лінії нормального підпірного рівня.На ведення бойових дій у приморських напрямках великий вплив мають
характер узбережжя, накреслення берегової лінії, перетин Гї ярами, вимоїнами, наявність заток, бухт, характер ґрунтів і рослинний покрив. Для морського десантування необхідно вибрати:
ділянки узбережжя, які забезпечують необхідне роззосередження підрозділів, які десантуються;
вогневий зв'язок між підрозділами;
необхідну глибину приберегової частини моря тощо.
На картах зображають береги з обривами та скелями. Береги, що підсихають (припливно-відпливні смуги) показують відповідно до характеру ґрунту (піщані, піщано-кам'яні, гравійні, скельні, замулені).
Озера, водосховища на картах масштабів 1:25 000 - 1:100 000 показують, якщо їх площа становить 1 мм^ і більше в масштабі карти. Водоймища менших розмірів показують лише у засушливих та пустельних районах, а також, якщо вони мають значення надійних орієнтирів.
Річки на картах зображають з максимальною повнотою та детальністю, значенням як водяних рубежів, перешкод для руху, транспортних шляхів, джерел водопостачання, орієнтирів. На топографічні карти їх наносять з поділом на постійні, пересихаючі, підземні та ті, в яких немає чіткого русла, а також за їх транспортним значенням - на судноплавні та несудноплавні. Характеристики рік на картах підписують синім кольором у вигляді дробу: в чисельнику - ширина в метрах; у знаменнику - глибина та характер ґрунту дна.
Важливою характеристикою рік, яка впливає на вибір та організацію переправлення військ, є глибина, швидкість течії та характер дна річки.
Глибина ріки визначає можливість подолання її вбрід і використання різних плаваючих засобів.
Швидкість течії рік впливає на час подолання військовими підрозділами водяних перешкод під час поромних пфеправ, а також під час прохідності бродів.
На подолання водяних пфешкод, побудови мостів, переправи танків або іншої техніки під водою істотно впливає характер дна. Грунт дна характфизується такими індексами: К - кам'янистий, Т - твфдий, П - піщаний, В - в'язкий.
Стрілка синього кольору показує напрям і швидкість течії в метрах за секунду.
На березі ріки (каналу, озера тощо) цифрами синього кольору позначають відмітку (висоту) урізу води в метрах. Значення урізів води Чорного та Азовського морів становить 0,3 м.
Рельєф дна морів, великих озер, водосховищ, судноплавних рік (останні лише на картах масштабів 1 : 10 000 - 1 : 100 000 при їхній ширині в масштабі карти 1,5 CM і більше) зображується ізобатами з позначеннями глибин.
Додаткові дані про водяні об'єкти військові можуть отримати по карті масштабу 1:200000, де на зворотному боці аркуша карти стисло надана інформація, яку не можна зобразити на карті: ґрунти, загальні та систематизовані довідки про водяні рубежі, приблизні строки повені, висота підйому води, прохідність заплав, стан і час дії переправ, час утворення та дії льодоходу тощо.
3.4.8. Зображення на карті гідротехнічних об'єктів водного транспорту
Ріки, які протікають в обжитих районах, мають різні гідротехнічні споруди. Використовуючи їх, можна швидко підняти рівень води в ріках, створити великі площі штучного затоплення місцевості чи обміління ділянок із метою утруднення дій супротивника.
Зображена на картах берегова лінія моря повинна відповідати лінії урізу води у разі найвищого і"ї рівня під час припливу, а за відсутності припливу -при найвищому і"ї рівні під час прибою.
Берегова лінія озер і ставків, а також рік, що зображується із збереженням їхньої дійсної ширини в масштабі карти, повинна відповідати лінії рівня води в меженний період (тобто рівень води в сезон найнижчого і'ї стояння), а бфегова лінія великих водосховищ - лінії нормального підпірного рівня.
На картах зображають поромні переправи, греблі, гідровузли, шлюзи, дамби, канали.
Переправи, зазвичай, на топографічних картах зображають тільки постійні, умовним знаком із підписом "nop." та з характеристиками - ширини ріки, розмірів порома, його вантажопідйомністю.
Греблі — гідротехнічні споруди, які перегороджують ріки, струмки або канали для підйому рівня води, створення її напору та утворення водосховищ.
Зображення надводних гребель завдовжки понад 100 м супроводжується характеристикою, в якій вказується: матеріал споруди (ЗБ - залізобетонна, Зем. -земляна, К - кам'яна), довжина та ширина греблі по верху (в метрах), позначка верхнього та нижнього рівнів води; біля зображення проїжджих гребель також дають позначку на гребені греблі.
Гідровузли являють собою цілий комплекс гідротехнічних споруд. Зображення їх на карті супроводжується детальними характеристиками греблі: матеріал споруди водозливної та глухої частини греблі, загальна довжина та довжина водозливної частини, а також ширина греблі по верху. Замість позначки верхнього та нижнього рівнів води підписують їхню різницю. Поруч із зображенням греблі розміщують характеристику водосховища: повний об'єм (в км^) та плошу дзеркала води (в км^).
Шлюзи на топографічних картах зображують усі. Зображення шлюзів супроводжуються характеристикою, в якій вказують кількість камер, довжину найменшої камери, ширину воріт та глибину на порозі воріт.
Дамби (штучні вали) показують із зазначенням матеріалу споруди, ширини по верху та висоти.
Набережні показують на ріках, що зображз^ються двома лініями.
Канали та канави мають великий вплив на бойові дії військ. Вони створюють істотні перепони під час пересування військ через значну стрімкість обладнаних берегів. На карті їх зображають однією або двома лініями синього кольору, залежно від ширини.
На картах зображають моли, причали, хвилерізи та буни, а також знаки навігаційної обстановки: маяки, знаки постійної берегової сигналізації, які мають значення орієнтирів.
3.4.9. Зображення на карті об'єктів водопостачання
Колодязі, криниці та водяні джерела на топографічних картах детально показують тільки в степових і безводних районах. Серед колодязів вирізняють головні, які розташовані на перехресті доріг, мають якісну воду, велике наповнювання та використовуються як орієнтири.
На картах, які створюються на засушливі і безводні райони, біля головних колодязів, артезіанських джерел, колодязів із вітряним двигуном, а також біля важливих джерел, підписують характеристики: позначку рівня землі, глибину колодязя в метрах, якісні властивості води та наповнюваність колодязя в літро-годинах. Також для цих районів на топографічні карти наносять споруди для збору дощових і ґрунтових вод (дощові ями, копанки, басейни, водосховища). Якщо зазначені об'єкти мають воду не весь рік, поруч із зображенням вказують місяці, протягом яких це водосховище має воду.
У районах, добре забезпечених водою, колодязі та джерела, артезіанські колодязі та колодязі з вітряним двигуном, якщо вони є орієнтирами, на топографічних картах зображують тільки поза населеними пунктами.
Умовні знаки колодязів і джерел супроводжуються пояснювальним підписом, який показує рід об'єкта: К - колодязь, арт. к. - артезіанський колодязь, дж. - джерело.
На картах масштабу 1:25 000 всіх інших районів біля зображення колодязя підписують позначку землі, глибину колодязя та якісні властивості води.
На картах водопроводи (наземні та підземні) показують тільки за межами населених пунктів лінією синього кольору.
Під час зображення водосховиид та інших споруд для збирання води (відстійники, цистерни, дощові ями та інші об'єкти в засушливих і безводних районах, площа яких не виражається в масштабі карти), умовний знак супроводжується підписом: вдсх., бас, віст. тощо.
3.4.10. Зображення на карті мостів та переправ
Мости на топографічних картах відображають із розподілом за призначенням, розмірами, конструкцією і матеріалом, з якого вони споруджені.
За призначенням мости поділяють на залізничні, автодорожні, пішохідні. За конструкцією - на звичайні, двоярусні, розвідні, підйомні, наплавні. За матеріалом, з якого вони споруджені, на дфев'яні, металеві, кам'яні, залізобетонні.
Усі інші мости незалежно від матеріалу побудови показують поза-масштабними умовними знаками з поділом на мости завдовжки до З метрів (мости через незначні перешкоди, труби для стоку води) та мости завдовжки понад З метри.
Умовним знаком труби зображають водопропускні пристрої під земляним полотном залізниці.
Біля зображення мостів на залізницях характеристику дають тільки тим, довжина яких становить 100 і більше метрів. Умовний знак моста супроводжується підписом матеріалу споруди (кам'яний, бетонний та залізобетонний), висотою від рівня води або землі до нижньої частини прогону моста, довжиною та шириною. Наприклад: ЗБ 10 - 147 - 12 (залізобетонний, заввишки 10 м, завдовжки 147 м і завширшки 12 м).
Біля знаків кам'яних, бетонних і залізобетонних мостів перед числовою характеристикою розміщують скорочений підпис матеріалу прогону (К -кам'яний, ЗБ - залізобетонний).
Поряд з умовним знаком мостів завдовжки З м і біш.ше, розташованих на автомобільних дорогах, вказують характеристику у вигляді дробу: у чисельнику -довжину та ширину проїжджої частини, у знаменнику - розрахункове автомобільне навантаження моста в тоннах. Якщо вантажопідйомність моста перевишує 100 т, то підписують понад 100. Біля зображень мостів Чфєз судноплавні ріки додатково вказують висоту низу прогонів моста над сфеднім рівнем води в межень.
370-10
Наприклад: ЗБ8 , де ЗБ - матеріал споруди; 8 - висота низу
60
ферми над рівнем води; 370 - довжина моста; 10 - ширина проїжджої частини
в метрах; 60 - вантажопідйомність у тоннах.
На картах зображують усі пороми, броди з відповідними скороченими підписами та характеристиками. Щодо човнових перевозів, переправ через ріки, то на картах показують пунктирною лінією тільки постійні човникові перевезення. Біля зображень перевезень дають підпис - пер.
Важливою характеристикою, яка істотно впливає на вибір та організацію переправи, є швидкість течії ріки та характер ґрунту дна. Від них залежать можливість побудови мостів, переправи танків під водою, прохідність бродів. Переправа танків по дну ріки можлива тільки при твердому (піщаному, гравійному, кам'янистому) ґрунті. Слабкий ґрунт під впливом коліс або гусениць швидко руйнується. В'язке та кам'янисте дно значно ускладнює пересування колісних і гусеничних машин.
Броди через ріки завширшки 5 метрів і більше на картах масштабів 1:25 000 - 1:100 000 зображають всі. Умовний знак броду супроводжується підписом "бр " та характеристикою в чисельнику - глибина та ширина річки в метрах, у знаменнику - характер ґрунту дна, швидкість течії в м/с. Наприклад:
бр. . Значення глибини і швидкості течії води біля броду характеризує
умови меженного періоду.
3.4.11. Зображення на карті боліт і солончаків
Під час зображення на картах боліт їх поділяють за ступенем прохідності для пішоходів на прохідні, важкопрохіцні та непрохідні.
Зображують болота на картах масштабними умовними знаками в комбінації з пояснювальними підписами горизонтальним штрихуванням синього кольору: болота прохідні - пунктирною штриховою лінією, непрохідні -суцільною.
Прохідними вважають болота, якими влітку можна перейти пішоходам у будь-якому напрямку. До них зараховують мохові болота з щільним торфом на поверхні, а також болота, вкриті незначним шаром води до 0,4 м із трав'яною рослинністю, болота з суцільним моховим покриттям і великою кількістю чагарників.
Важкопрохідними болотами вважають болота, по яких можна перейти пішоходам із великими труднощами. До них належать болота з великою кількістю
ділянок, вкритих водою, рихлим шаром торфу, зарослих очеретом і тростиною, а також вільхою, бфезою, які не мають суцільного трав'яного покриву.
Непрохідними вважають глибокі болота, перейти які пішоходам неможливо. До них належать топ'яні болота з в'язким ґрунтом, вкриті протягом літа значною кількістю води.
Зображаючи болота, вказують рослинний покрив: трав'янистий, моховий, очеретяний і тростинний.
Солончаки - це плош;і з сильно засоленими грунтами. Після дощу вони стають важкопрохідними для техніки. Солончаки поділяють за прохідністю і показують на карті в контурі вертикальним штрихуванням синього кольору. Прохідні солончаки зображають пунктирним штрихуванням синього кольору, непрохідні - суцільним.
3.4.12. Зображення на карті ґрунтів і мікроформ земної поверхні
Поверхневий шар землі прийнято називати ґрунтом.
Основні типи ґрунтів розташовують смугами від полюса до екватора.
Ґрунти поділяють на скельні та пухкі. Скельні ґрунти — це моноліти твердих гірських порід (граніти, базальти). Вони розповсюджені у горах. Рихлі грунти утворюються вивітрюванням. Вони можуть бути слабкі, середні та твфді.
Тундрові ґрунти займають північні райони з вологим і холодним кліматом. Ці ґрунти насичені водою і значною мірою забагнені. У літню пору року - важкопрохідні. На глибині - найчастіше зони вічної мерзлоти.
Підзолисті грунти утворилися під лісовим покривом у районах із помірним кліматом. Опадів випадає більше ніж випаровується. Місцевість із підзолистими ґрунтами, особливо супіщаними, порівняно добрепрохідна.
Чорноземні грунти характеризуються чорним кольором і доброю врожайністю. За складом переважно глинисті та суглинисті. Навесні та восени важкопрохідні для колісних машин.
Каштанові грунти - розташовані південніше від чорноземних ґрунтів, за прохідністю близькі до чорноземних. Каштанові ґрунти значно засолені, в зоні їх розповсюдження зустрічаються солончаки.
Сіроземи - ґрунти півпустель і пустель, у зоні їх розповсюдження особливо багато солончаків. Прохідність сіроземів загалом задовільна. Проте навесні та восени вони стають важкопрохідними для колісних машин унаслідок накопичення вологості у верхньому шарі.
Червоноземні ґрунти розповсюджені у субтропічних і тропічних районах.
Піски займають великі площі. Поділяються вони на грядові, дюнові, бугристі. Зазвичай великі площі пустель і напівпустель займають піски (грядові, дюнові, горбисті).
Грядові піски утворюють вузькі, довгі (декілька кілометрів) смуги, вали, часто закріплені рослинністю. Вони утворюються в тих районах пустель, де переважають вітри одного напрямку. Висоти напівзаросших грядових пісків від - 1 до 70 м. Відстань між гребнями - від десятків метрів до 2—4 км. Піщані гряди можуть слугувати укриттям для військ від наземного спостереження противника.
Горбисті характерні для районів з нестійким напрямком вітру, який змінюється протягом року.
3.4.13. Рослинність
На топографічних картах залежно від масштабу зображують такі види рослинного покриву:
деревна (ліси, окремі гаї та окремі дерева);
чагарникова;
напівчагарникова, мохова і лишайникова (тільки на картах масштабів 1:10000-1 : 100 000);
чагарнички (тільки на картах масштабів 1:10 000 - 1 : 25 000);
трав'яниста (тільки на картах масштабів 1 : 10 000 - 1 : 200 000);
очеретяні та інші зарості;
штучні насадження (деревні, чагарникові, трав'янисті), а також рисові поля (тільки на картах масштабів 1 : 10 000 - 1 : 500 000);
Деревна рослинність під час зображення на картах поділяється за:
групами порід - на листяні, хвойні та змішані ліси;
висотою - понад 4 м (ліси) та нижче від 4 м (порость лісу, лісові розсадники та молоді посадки лісу).
Крім того, виділяють рідкі ліси, низькорослі (карликові), горілі та сухостійні ліси, вузькі смуги лісу, обсадки, окремі дерева та гаї.
Під час зображення лісу на картах масштабів 1 : 10 000 - 1 : 200 000 вказують переважні породи та характеристики деревостою згідно з умовними знаками; на карті масштабу 1 : 500 000 - тіньки переважні породи дерев.
На картах показують, як правило, ділянки лісу та поляни в лісі площею в масштабі карти понад 10 мм^.
Чагарникова рослинність зображується з поділом на суцільні зарості, групи кущів та окремі кущі. Виокремлюються колючі чагарники.
Ділянки суцільних чагарників виокремлються, як правило, на картах масштабів 1 :10 000 - 1 : 200 000 при їхній площі в масштабі карти понад 25 мм^, масштабу 1 : 500 000 - понад 0,5см^, а на карті масштабу 1 : 1 000 000 - понад 1 см^. У разі зображення цих ділянок у безлісій місцевості їхні площі можуть бути зменшені.
Трав'яну рослинність на карті масштабу 1:25 000 зображають із розподілом на лугову, вологолюбну низькотрав'яну (осока, пухівка тощо) та високотрав'яну. На картах масштабу 1:50 000 - 1:100 000 лугову, вологолюбну низькотрав'яну рослинність зображують однаковим умовним знаком - лугової рослинності.
3.4.14. Позарамкове оформлення карти
Позарамкове оформлення карти - це сукупність даних, які розташовуються за зовнішньою рамкою карти для полегшення користування нею.
Усі сторони рамки аркушів карт зображають прямими лініями.
Якщо територія, на яку складається карта, розташована в Західній півкулі, то в північно-західному куті рамки листа робиться надпис на захід від Гринвіча, правіше від підпису довготи меридіана.
У заголовку аркуша (нижче надпису назви відомства, яке видає карту) робиться надпис найбільшого населеного пункту з числа тих, що зображені на карті. У випадках, коли на території, що зображена на карті, немає населених пунктів, у заголовку розташовують назву іншого важливого об'єкта - великого озера, гори тощо.
Над рамкою ліворуч вказують політико-адміністративну приналежність території, яка зображена на карті; праворз^ над рамкою - гриф карти, номенклатуру та рік видання.
Зі східної сторони рамки аркуша карти, за необхідності, можна розташовувати інші відомості (про геодезичну основу, прохідність місцевості тощо), а також додаткові умовні знаки, що не передбачені таблицями умовних знаків.
Під нижньою стороною (південною) рамки карти ліворуч наводять дані про схилення магнітної стрілки, зближення меридіанів та поправки в напрям. Крім легенди про схилення магнітної стрілки та зближення меридіанів визначена величина магнітного схилення на рік видання карти наведена величина його річної зміни та схематичний рисунок з поправкою у дирекційний кут. Усі зазначені величини подані як у градусній мірі, так і в поділках кутоміра.
Посфедині під південною рамкою карти розміщають числовий та лінійний масштаби, зазначають величину масштабу та висоту основного перфізу рельєфу. Для визначення стрімкості схилу правіше надрукована шкала закладення.
Праворуч під рамкою в текстовій формі надані дані про час знімання, спосіб складання та матеріали, які були використані як під час складання, так і під час оновлення карти.
На топографічних картах крім оцифрування виходів ліній прямокутної сітки за внутрішньою рамкою дається поцифрування перетину ліній сітки на самому аркуші в дев'яти місцях, що розташовані рівномірно. Одне з перетинів (найближче до північно-західного кута) поцифровується повністю (значення координат наводять у кілометрах), решта - двома останніми цифрами.
У розриві північної зовнішньої лінії рамки праворуч (під шифром номенклатури) розташовують надпис - Стан місцевості на 20 ... р. Рік стану місцевості, що характеризує сучасність карти, визначається за даними вихідних відомостей (легенд) про рік знімання або виправлення, які розташовані під рамкою праворуч.
У випадках, коли окремі частини аркуша карти розрізняються між собою за сучасністю до трьох років, в надписі Стан місцевості ... вказується один найбільш ранній рік, а якщо вони розрізняються більше ніж на три роки, то вказується два роки - раніший та останній (через тире) роки.
Контрольні запитання і завдання
Як поділяють топографічні знаки за призначенням та ознаками?
Назвати основні підписи, які розміщують на топографічних картах.
Які точки позамасштабних умовних знаків показують на карті дійсне місцерозташування зображуваних ними об'єктів?
Як на карті зображують ріки залежно від ширини?
Як на картах показують політико-адміністративне значення населених пунктів, кількість дворів у сільських населених пунктах та наявність у них установ самоврядування?
Що таке ізобати? Для чого їх використовують на топографічних картах?
Спосіб кольорової пластики. Цей спосіб використовується для зображення рельєфу на географічних картах. Метод передбачає зафарбовування карт різними відтінками декількох кольорів залежно від висот точок місцевості -низини зеленим кольором, передгір'я і гори - коричневим тощо. Недолік трьох попередніх методів - вони не дають точного уявлення про перевищення між точками земної поверхні.
4.2. Зображення рельєфу горизонталями
Найбільшого поширення отримав спосіб зображення рельєфу на картах та планах горизонталями (ізогипсами).
Горизонталь - замкнена крива лінія, всі точки якої розташовані на однаковій висоті над рівнем моря або над умовною рівневою поверхнею, прийнятою за початок відліку висот.
Поняття про горизонталь можна скласти, якщо уявити перетин поверхні Землі рівневими площинами. Точки перетину січних площин з фізичною поверхнею Землі проектують на горизонтальну площину Р, а потім переходять до зображення у зменшеному вигляді на площині (рис. 4.3).

Так отримаємо ряд горизонталей, які зображують горбисту поверхню з усіма її подробицями: де схили крутіші, там горизонталі зближуються, де схили пологі, там горизонталі віддаляються одна від одної. Для показу напряму пониження схилів горизонталі супроводжуються короткими рисками, напрямленими від горизонталей у бік пониження схилу. Ці риски називаються бергштрихам и.
Відстань між двома січними площинами називається висотою основного пер^ізурельєфу (h). Вибираючи висоту основного перфізу рельєфу, враховують:
масштаб карти (чим більший масштаб, тим менша висота перерізу);
характер місцевості (для гірської місцевості висота перерізу більша, ніж для рівнинної);
особливості рельєфу, який відображується.
Висоту перерізу рельєфу h для топографічних карт обчислюють за формулою
h = 0,02-m. (4.1)
де т- знаменник масштабу карти.
Залежно від величини масштабу висота перерізу становить 1:25 000 - 5 метрів 1:50 000 - 10 метрів 1:100 000- 20 метрів. Виняток становлять карти масштабів 1:500000 і 1:1000000, на яких горизонталі проводять через 50 метрів. Для зображення рельєфу гірської місцевості висота перерізу подвоюється, для зображення рівнинної місцевості -удвічі зменшується.
Наприклад, для карт масштабу 1:25 000 висота перерізу для рівнинної місцевості становить 2,5 м, для гірської- 10 м.
Висоту перерізу підписують на кожному аркуші карти під лінійним
масштабом. Суцільні горизонталі проведені через " метрів".
Види горизонталей. Для зображення рельєфу на топографічних картах використовують такі види горизонталей (рис. 4.4):
основні (суцільні) відповідають встановленій висоті основного перерізу h. їх викреслюють тонкими суцільними лініями коричневого кольору;
потовщені - кожну п'яту горизонталь проводять потовщеною, а висоти підписують;
половинні (півгоризонталі) - проводять на карті через половину висоти основного перерізу h/2. На відміну від основних, половинні горизонталі викреслюють переривчастими лініями;
доПОМІМСНІ проводять Ч^ез ЧВ^ТЬ BJiCDTJf OCffOSIfarP J7^^/S^^/^, S
також на потрібній висоті М. їх викреслюють на карті штрихами, довжина яких удвічі менша, ніж у половинних горизонталей. Потовщені горизонталі полегшують читання рельєфу на карті; половинні і допоміжні горизонталі використовують для деталізації рельєфу.
В усіх випадках горизонталі на карті відповідають дійсним формам рельєфу місцевості і мають відповідні властивості, а саме:
- всі точки однієї горизонталі мають однакову висоту;
основні горизонталі безпфервні; їхнє зображення на карті може обриватися рамкою карти, яром тощо;
горизонталі на карті не перетинаються;
відстань між горизонталями на площині (карті) характеризує крутизну схилу.

Спосіб горизонталей надає зображенню рельєфу вимірність. Він є основним для всіх великомасштабних та середньомасштабних топографічних карт.
Читання рельєфу на карті виконують у визначенії! послідовності. При тому визначають напрями пониження схилів, типові форми рельєфу, елементи місцевості, що не зображуються на карті горизонталями, висоти точок місцевості та перевищення між ними, форма схилів та їхня крутизна.
Напрям пониження схилу можна визначити різними способами (рис. 4.5), а саме:
за напрямом бергштриха;
за підписом горизонталі;
за висотою горизонталі;
за висотами двох точок;
за напрямком течії рік;
за висотами найхарактерніших точок місцевості - вершин гір, пагорбів, найвищих точок водорозділів, урізів води у водоймищах тощо.
Типові форми рельєфу. Всі різновиди нерівностей, з яких складається рельєф земної поверхні, можна звести до п'яти основних форм. Це - гора, улоговина, хребет, лощина, сідловина.

Гора - значне куполоподібне чи конічне підвищення з вираженою основою. Найвища частина гори називається вершиною, а нижня частина - підошвою. Нахил від вершини до підошви - схил. Невелика гірка круглої чи овальної форми з відносною висотою не більше 200 м називається горбом, а штучний горб - курганом. Висота, що домінує над навколишньою місцевістю, називається командною висотою.
Улоговина - замкнута западина з пологими схилами. Дно в улоговинах заболочене або залите водою. Улоговина дуже малих розмірів називається ямою.
Хребет - лінійно витягнуте підвищення в одному напрямку з чітко вираженими схилами. Лінія, що з'єднує протилежні схили хребта, називається водорозділом. Часто її називають топографічним гребенем.
Лощина - витягнуте жолобоподібне заглиблення, що понижується в одному напрямку. Схил лощини з чітко вираженим верхнім перегином називається бровкою. Лінія по дну, до якої напрямлені схили лощини, називається водозливом або тальвегом. Великі лощини з пологими схилами і малим нахилом дна називаються долинами. Глибокі крутосхилі лощини, які утворені тимчасовими водотоками, називаються ярами. З часом, після досягнення водотривкого шару, яр перестає зростати в глибину, його схили стають пологішими, заростають травою і він перетворюється на балку. Широка балка з
часом стає долиною. Глибокі річні долини з дуже стрімкими схилами (глибина їх може сягати сотень метрів) називаються каньйонами.

д
Рис. 4.6. Типові форми рельєфу: а - гора; б - улоговина; в - хребет; г - лощина; д - сідловина
Сідловина - пониження між вершинами гірського хребта. Вона завжди є місцем з'єднання двох лощин, які розходяться від хребта в протилежних напрямках. Найбіпьш низьке та доступне місце в гребні гірського хребта називається перевалом.
У піднятих формах рельєфу (гора, хребет) горизонталі своїми опуклостя-ми завжди напрямлені в бік пониження схилу; у понижених формах рельєфу (лощина, улоговина) навпаки, в бік підвищення.
Горизонталі, які зображають сідловину, підходять до неї своїми опуклостя-ми з чотирьох боків: з двох боків вони зображують схили, які підвищуються над сідловиною, а з інших двох сторін - початок двох лощин, які розходяться від сідловини в протилежних напрямках.
Рельєф вічних снігів та льодовиків також зображається горизонталями, але синього кольору. Таким самим кольором показують умовні знаки, що належать до цього рельєфу (льодові обриви, тріщини, полії, а також підписи висот і горизонталей).
Показ форм рельєфу, які не зобразкуються на карті горизонталями
(рис. 4.7). Багато подробиць рельефу, що мають важливе значення для військ, неможливо відобразити горизонталями. На картах їх показують спеціальними умовними знаками. Цифри, що супроводжують умовні знаки цих об'єктів, вказують їх відносні висоти (глибини) в метрах.
Умовні знаки природних утворень рельєфу і підписи характеристик, що до них належать, друкуються коричневою фарбою, а штучних (насипи, виїмки, кургани тощо) - чорною.

4.3. Вивчення кількісних характеристик рельєфу
Визначення абсолютних висот точок та перевищень міме точками.
Висоти точок місцевості на карті визначають за горизонталями, використовуючи для цього наявні підписи висот.
Висота точки земної поверхні над рівнем моря називається абсолютною висотою точки (Навс)-
у нашій країні за початок відліку висот (рис. 4.8) прийнято рівень Балтійського моря (нуль Кронштадтського футштока, а тепер Шепелевського дублера Кронштадтського футштока). Ця система має назву "Балтійська 77".
Топографічна карта дає змогу визначати абсолютну висоту будь-якої точки місцевості, якщо її місцерозташування буде точно визначено на карті. Ці точки можуть бути розташовані на горизонталях, між горизонталями, на вершині гори, в улоговині, на сіддовині. Вони можуть бути пунктами спостереження (ПС), командно-спостережними пунктами (КСП), різними цілями.

На карті абсолютні висоти багатьох точок місцевості підписані. Часто доводиться визначати непідписані абсолютні висоти точок. Для цього необхідно:
визначити напрямок пониження схилу;
визначити висоту основного перерізу рельєфу;
за підписами горизонталей або висот точок місцевості визначити висоти горизонталей, між якими розташована задана точка;
інтерполюванням за відстанню між суміжними горизонталями визначити висоту заданої точки.
Розглянемо приклад (рис. 4.9).

Помилка визначення висот точок дорівнює:
для характерних точок рельєфу, розташованих на водорозділах приблизно, - 0.3-0.5 висоти основного перерізу;
для розташованих на крутих схилах, де неможливо провести півгоризонталі, - 2 висоти основного перерізу.
Розглянемо приклади визначення абсолютних висот горизонталей та точок місцевості на карті N-34-37-B-B (рис. 4.10).
N-34-37-B-B

Визначити абсолютну висоту горизонталі:
1.(6613). Відповідь: 147,5 м
2.(6513-8). Відповідь: 150 м. Визначити абсолютну висоту точки:
Окремий камінь (6612-7). Відповідь: 148 м.
Стик ґрунтових доріг (6611-1). Відповідь: 142 м. Якщо точка (арт. колодязь), квадрат (6614) розташована на горизонталі (рис.
4.10) - її абсолютна висота дорівнює висоті цієї горизонталі (Ні=155 м), якщо точка (перехрестя доріг) (6611-1) розташована між горизонталями, тоді її абсолютна висота дорівнює висоті нижньої горизонталі (140 м) плюс пфевищення точки (визначається інтфполюванням) над цією горизонталлю (Н2= 140 + 2 = 142 м). Різниця висот двох точок називається перевищенням. Відносною висотою (перевищенням) називають висоту, яку відраховують від будь-якої поверхні, прийнятої за початкову.
Для деяких місцевих предметів (окремих каменів, териконів), а також деталей рельєфу (обривів, ярів, курганів тощо) на карті вказують їхні відносні
висоти. На рис. 4.11, а, б) відноснимиг висотами є 5 м та 1,3 м.
у^Р^ ""^ Відносні висоти схилів, вершин гір та
^^90 й "^^ ^'^ улоговин зручно визначати за числом проміж-
ків між горизонталями на схилі. Підрахувавшикількість проміжків між горизонталями на схиліРис. 4.11. Відносні та і помноживши її на висоту перерізу, отримаємо
абсолютні висоти вцщосну висоту схилу.
Розглянемо карту N-34-37-B-B (рис. 4.10) і визначимо відносну висоту схилу між стиком просіки з польовою дорогою (6712-7) та бродом (6712-6). Тут кількість проміжків між горизонталями дорівнює 6, висота перерізу рельєфу на карті масштабу 1:25 000 дорівнює 5 м. Отже, відносна висота схилу між бродом та стиком ґрунтової дороги з просікою дорівнює ЗО м.
Відносні перевищення використовуються під час визначення взаємної видимості між двома точками і обчислення крутизни схилу в градусах.
Визначення по карті крутизни схилів. Крутизна схилу є важливою характеристикою рельєфу. Від крутизни схилу залежить можлива та допустима швидкості руху особового складу, автотранспорту і бойової техніки.
Середня швидкість пішоходів маршрутами з крутизною підйомів та спусків до 10° становить 4-6 км/год, до 20° - 2,3-3 км/год і до 30° - 1,5-2 км/год. Середня швидкість руху автомобілей по дорозі становить:
на рівнинних ділянках місцевості - 30-35 км/год;
на під'йомах крутизною від 10° до 15° - 7-8 км/год.
Під час читання рельєфу на карті для визначення крутизни схилу використовують взаємне розташування горизонталей (рис. 4.12). Якщо схил рівний, то його
горизонталі на карті розташовуються на рівнфс відстанях одна від одної, у разі ввігнутого схилу відстань між горизонталями зменшується до вершини, за опуклого схилу відстань між горизонталями збільшується до вфшини, у разі хвилястого схилу, залежно від кількості згинів, відстань між горизонталями збільшується та зменшується в деяких місцях.

Крутизною схилу (КС) називається кут нахилу схилу до горизонтальної площини.
Крутизна схилу характеризується на карті відстанню між двома суміжними горизонталями, яка називається закладенням (ф.
Для визначення крутизни схилу розглянемо рис. 4.13, на якому:
di,d2 - закладення;
h - висота перерізу рельєфу;
tti, аг - кут нахилу схилу.

З рис. 4.13 очевидно, що за постійної висоти перерізу крутизна схилу буде тим більшою, чим менша відстань між горизонталями, тобто, якщо аі>а2
то (І2< di.
Згідно з рис. 4.13, кут нахилу визначають за формулою
htga = -^. (4.2)
Для визначення крутизни схилів використовують такі способи:
оковимірно;
за формулою;
за шкалою закладення.
Визначення крутизни схилу оковимірно. На топографічних картах масштабів 1:25000 -1:100 000 висота перерізу підібрана так, що закладенню між горизонталями в 1 см відповідає крутизна схилу в 1,2°, чи заокруглено 1°. Цей спосіб використовується на топографічних картах згаданих масштабів з основним перерізом рельєфу, відповідно 5 м, 10 м, 20 м.
Під час визначення крутизни схилу (КС) оковимірно користуються правилом: Визначувана КС у стільки разів більша (менша) 1°, у скільки разів закладення між суміжними горизонталями менше (більше) від 1 см.
У разі оковимірного визначення крутизни схилу закладення й оцінюють у міліметрах і визначають крутизну схилу КС у градусах за формулою
(4.3)
Приклад. Відстань між двома суміжними горизонталями дорівнює 4 мм. Визначити КС. КС= 12/4 = 3°.

Визначення крутизни схилу за формулою. Якщо кут а не більше 25°, крутизну схилу можна визначити за формулою
(4.4)
Ця залежність використовується в усіх способах визначення стрімкості схилів. Приклад. Висота перерізу рельєфу 10 м, масштаб - 1:50 000, відстань між горизонталями на карті 3 мм. Визначити крутизну схилу.


Визначення крутизни схилу за шкалою закладень.
Шкалою закладення називається графік, який відображає залежність закладення горизонталей від величини кута нахилу. Графік друкують під нижньою рамкою карти, праворуч від чисельного масштабу.

Рис. 4.14. Визначення крутизни схилу за шкапою закладень
107
Шкалу закладень дають для двох висот перерізу: одну - для закладення між основними горизонталями, другу - для закладення між потовщеними горизонталями. Це особливо важливо тоді, коли горизонталі розташовують близько одна від одної і необхідно виміряти відстань між ними.
Графік закладень побудовано за формулою (4.2), розглянутою вище. Вздовж основи графіка підписана крутизна схилу в градусах. На перпендикулярах до основи відкладені в масштабі карти відповідні їм закладення; у лівій частині шкали - закладення при основній висоті перерізу, а в правій - при п'ятикратній, тобто для закладення між двома суміжними потовщеними горизонталями.
Для визначення крутизни схилу необхідно циркулем-вимірювачем або смужкою паперу заміряти відстань між сусідніми горизонталями і прикласти циркуль до шкали-графіка так, щоби одна ніжка циркуля збігалася з нижньою прямою, а друга - з верхньою кривою лініями. Внизу, на оцифровці шкали, прочитати крутизну схилу в градусах.
Визначення меж підйомів та спусків вздовж маршруту руху. Під час руху незнайомою місцевістю виникає необхідність перевіряти своє місце-розташування, орієнтуючись за допомогою карти за рельєфом, спостерігаючи при цьому чергування підйомів та спусків.
Для визначення по горизонталях карти меж підйомів та спусків необхідно ототожнити з ними відповідні точки на місцевості.
Для визначення цих меж використовують підписи висот, горизонталей та бергштрихи.
Прослідкуємо характер рельєфу по дорозі від окремого дерева до мосту (рис. 4.15).
Від дерева 1 починається підйом, який продовжується до вододілу хребта 2. Далі - спуск в улоговину до водозливу 3. Потім знову підйом до вододілу 4. Звідси починається спуск до сідловини 5, далі знову підйом на вершину 6 і знову спуск до повороту 7. Між точками 7 і 8 маршрут проходить паралельно горизонталі, тому на цій ділянці не буде ні підйомів, ні спусків. Потім від точки 8 продовжується спуск до мосту.
Під час визначення підйомів та спусків існує така послідовність:
вивчити наявність хребтів, улоговин, сідловин вздовж маршруту руху; загальний характер рельєфу;
відшукати та позначити вододільні та водозливні лінії;
показати згідно з маршрутом руху підйоми та спуски.
Підйоми в напряму руху прийнято показувати лінією червоного кольору на відстані 1-2 мм від умовного знака дороги, спуски - лінією синього кольору. Рівні ділянки не виділяються.
Визначення взаємної видимості між точками місцевості різними способами. Під час вибору ПС, вогневих позицій, прихованих підступів, а також тоді, коли необхідно встановити ділянки в секторі спостереження, які не проглядаються, або визначити, як проглядається місцевість в районі нашого розташування з вірогідних спостережних пунктів супротивника -визначається взаємна видимість точок місцевості по карті. З досвіду війни на Близькому Сході зрозуміло, що ефективну боротьбу з танками можуть вести вертольоти, сховані за оберненими схилами висот. У цьому разі виникає запитання, на яку мінімальну висоту повинен піднятися вертольот над перешкодою, щоби була пряма видимість на танк.

Рис. 4.15. Визначення меж підйомів та спусків
Визначення на карті взаємної видимості між точками місцевості виконують такими способами:
оковимірно - спосіб зіставлення висот;
за формою схилу;
побудовою трикутника;
побудовою профілю місцевості.
Розглянемо кожний спосіб визначення взаємної видимості між точками окремо.
Визначення видимості способом зіставлення висот точок. Для цього необхідно:
на карті вздовж напряму спостереження визначити укриття (підвищення або місцеві предмети), які можуть закривати видимість;
за горизонталями визначити абсолютні висоти пункту спостереження (ПС), цілі (Ц) і можливої перешкоди (П).
Визначення взаємної видимості за формою схилу Під час розташування пункту спостереження і цілі на одному схилі і за відсутності підвищених місцевих предметів між ними - видимість цілі залежить від форми схилу: на рівному і ввігнутому схилах видимість є, на опуклому видимості немає (рис. 4.17).
Приклад. Карта 14-34-37-В-в. Визначити взаємну видимість між точками: ПС- вис. 198.4 (7009), Ц - вис. 164.7 (7107).
Відповідь: Видимість є.
Приклад. Карта N-34-37-6-6. Визначити взаємну видимість між точками: ПС - розгалуження доріг 176.2 (6908-4), Ц - розгалуження доріг (6910-4). Відповідь: Видимості немає.
Визначення видимості між точками місцевості побудовою трикутника. Якщо, використовуючи перші два способи, ми не можемо впевнено відповісти на питання - є видимість між точками чи немає, в цьому разі використовують спосіб побудови трикутника.
Трикутник будують на карті так:
з'єднують на карті точки ПС і Ц прямою лінією і на ній визначають перешкоду;
визначають висоти ПС, Ц і П. Найнижчу точку з трьох приймають за нуль і щодо неї визначають перевищення двох інших точок;
одержані перевищення в довільному масштабі відкладають від відповідних точок по перпендикулярах до лінії ПС -Ц;
проводять лінію, яка з'єднує точки на перпендикулярах, що відповідають висотам розміщення ПС - Ц.
Якщо пряма пройде вище від перпендикуляра, встановленого з точки перешкоди, то видимість є, якщо пряма перетинає його, то видимості немає.
Наприклад, потрібно визначити видимість між точками ПС і Ц (рис. 4.18). Для цього з'єднують точки ПС і Ц прямою лінією. Читаючи рельєф, помічають, що видимість може бути закрита висотою (перешкодою). Потім визначають по карті висоти точок П, Ц, П.
Найменшу з них, у цьому разі Ц, приймають за 0, а для решти точок підписують їх перевищення щодо найменшої: біля ПС - 40 м, біля П - 10 м. З ПС і П встановлюють перпендикуляри до прямої, що з'єднує всі три точки і на цих перпендикулярах відкладають підписані перевищення в довільному масштабі.
Для нашого прикладу приймемо, що 1 мм відповідатиме 1 м. Тоді довжина перпендикуляра біля ПС буде 40 мм, а для П - 10 мм. Кінець перпендикуляра, встановленого з точки ПС, з'єднують прямою лінію з точкою Ц.
Для того, щоб визначити, наскільки необхідно піднятися спостерігачу, щоби побачити ціль, прикладають лінійку до нульової точки (Ц) та до кінця перпендикуляра (П), прокреслюють другу пряму (штрихова лінія).
Побудова профілю місцевості Іноді розглянуті способи для визначення видимості застосовувати невигідно, бо вони не вирішують поставлене завдання. Це буде за умов, якщо:
на лінії спостереження декілька перешкод;
закриті ділянки чергуються з відкритими;
командиру необхідно знати ділянки місцевості, які не будуть проглядатися з ПС.
Тоді використовують спосіб побудови профілю місцевості.
Профіль місцевості — креслення, яке відображає розріз місцевості вертикальною площиною у заданому напрямку.
Лінія на карті, вздовж якої будується профіль, називається профільною лінією.
Профіль називається повним, якщо під час його побудови використані всі висотні дані по лінії профілю (всі горизонталі, півгоризонталі і підписи висот).
У разі неповного профілю використовуються тільки ті горизонталі, які визначають межі підйомів та спусків, а також різкі згини схилів.
Під час побудови профілю його горизонтальний масштаб приймають таким, що дорівнює масштабу карти, а вертикальний, для наочності, в 10-20 разів більше.
Побудову профілю виконують у такій послідовності (рис. 4.19):
на карті прокреслюють профільну лінію;
встановлюють висоти горизонталей та точок перегину схилу вздовж профільної лінії і підписують їх;
визначають максимальну різницю висот, обирають вертикальний масштаб;
на міліметровому папері проводять лінію основи і відповідно до прийнятого вертикального масштабу прокреслюють над нею ряд паралельних горизонтальних ліній, які відповідають висотам горизонталей; приклавши папір до профільної лінії, проектують на нього початкову і кінцеві точки, а також всі горизонталі і точки перегину схилів відповідно до значень їх висот;
отримані точки з'єднують від руки плавною кривою лінією і відтіняють її штрихуванням;
якщо на профільній лінії є місцеві предмети, які піднімаються над місцевістю, то їх переносять на побудований профіль з урахуванням висоти;
на побудованому профілі місцевості з пункту спостереження проводиться пряма лінія через дві точки (пункт спостереження - ціль).


Рис. 4.19. Побудова профілю місцевості
Якщо пряма лінія не перетинає профіль місцевості, то видимість між точками є, а якщо пряма перетинає профіль, то видимості немає;
непроглядні ділянки місцевості переносять з профілю місцевості на карту.
Контрольні запитання і завдання
Які способи зображення рельєфу використовують на наших топографічних картах?
Як розрізнити під час зображення горизонталями хребет від лощини і гору від улоговини?
Що називається горизонталлю і які її якості?
Що означають відмітки горизонталей? Що (який пункт) приймається за початок відліку висот на картах?
Які і для чого використовують на топографічних картах види горизонталей?
Як за відміткою горизонталі визначити напрямлення схилу? В яких випадках дві сусідні горизонталі на карті матимуть однакові відмітки?
Як зображують на топографічних картах схили, крутизна яких більша від крутизни, відображеної на шкалі закладень?
Висота вершини горба Н = 158,7 м. Визначити висоту найближчої до неї горизонталі, якщо висота перерізу рельєфу: 1) Л= 5 м; 2) п=10 м; Ь=20 м.
Закладення сі=1,3 см. Визначити крутизну схилу в градусах, якщо масштаб карти 1:25000, 1:50 000, 1:100 000, 1:200 000.
Що означають цифрові характеристики, підписані на картах поряд із зображенням вимоїн, ярів, курганів, ям тощо?
За якими ознаками і як визначають на карті напрямлення схилів, їх форму і відносну висоту?
РОЗДІЛ 5
ВИМІРЮВАННЯ ВІДСТАНЕЙ, ПЛОЩ І НАПРЯМІВ НА КАРТІ
Однією з найважливіших властивостей топографічної карти є можливість виконувати на ній лінійні та кутові вимірювання, які відповідають відстаням та напрямам між точками місцевості, визначати перевищення між точками та площі фігур на місцевості. Використання карти як вимірного документа дає змогу отримувати просторові характеристики місцевості та на цій основі приймати обґрунтовані рішення у всіх видах бою. Ці самі властивості забезпечують здебільшого визначення з достатньою точністю вихідних даних для застосування зброї та техніки.
Вимірні можливості карти визначаються особливостями її картографічної проекції. Потрібно відзначити, що поперечно-циліндрична рівнокутна картографічна проекція топографічних карт, що використовуються у Збройних силах України, дає змогу вирішувати більшість практичних завдань, які вимагають лінійних і кутових вимірювань на земній поверхні (розд. II). Помилки цих вимірювань надійно прогнозують за допомогою карти та дають змогу отримати вихідні дані необхідної точності для прийняття оперативно-тактичного та інженерного рішення. Саме вимірні можливості відрізняють топографічну карту від інших географічних карт, схем та текстових документів про місцевість. Для використання цих можливостей необхідне вміння швидко та надійно здійснювати по карті вимірювання прямолінійних і криволінійних відрізків, площ, кутів і визначення напрямів між точками.
5.1. Вимірювання відстаней на карті 5.1.1. Масштаб топографічної карти
Масштаб карти - одна з найважливіших її характеристик. Масштаб визначає ступінь зменшення відрізків на карті щодо горизонтальних прокладень відповідних їм відрізків на місцевості.
Масштаб позначається на кожному аркуші карти під південною стороною рамки в числовому (числовий масштаб) та графічному (лінійний масштаб) вигляді (рис. 5.1).
Числовий масштаб відображається у вигляді відношення 1:М, де М (знаменник масштабу), 1 - число, що показує, у скільки разів довжина горизонтального прокладення відрізків місцевості зменшена під час зображення на карті. Дещо спрощено, без урахування нахилу місцевості, приймемо, що відрізок на місцевості та його горизонтальне прокладення на площині картографування приблизно рівні. Тоді можна вважати, що масштаб 1:50 000 означає, що лінійній одиниці на карті відповідає 50 000 таких одиниць на місцевості.
Для спрощення розрахунків на карті під виразом числового масштабу дається величина масштабу - відстань на місцевості, що відповідає 1 см карти. Для карти 1:50 000 величина масштабу дорівнює 500 м. Отже, для визначення відстані на місцевості відповідну їй виміряну лінійкою довжину відрізка на карті в сантиметрах необхідно помножити на величину масштабу. Наприклад, відрізку в 4.2 см на карті масштабу 1:50 000 відповідає відстань £> = 4.2-500 м = 2100 м.
Лінійний масштаб зображається у вигляді графіка, призначеного для безпосереднього відліку за ним відстаней, що вимірюються або відкладаються на карті (рис. 5.1).
5.1.2. Вимірювання відрізків на карті
Прямі відрізки вимірюють лінійкою або за допомогою циркуля-вимір-ника та лінійного масштабу.
Для максимального використання вимірних властивостей карти та точнішого вимірювання ліній (наприклад, для підготовки даних для стрільби) застосовують поперечний масштаб — спеціальний графік, гравійований на металевій основі.
Побудова поперечного масштабу основана на пропорційності відрізків паралельних ліній, що перетинають сторони кута. Ціна найменшої поділки масштабу дорівнює 0,02 см.
Користування поперечним масштабом показано на рис. 5.2. Відстань між ніжками циркуля-вимірника, яка відповідає вимірюваному відрізку "крок циркуля", встановлюють на поперечному масштабі так, щоб ніжки перебували на одній лінії, причому права ніжка - на вертикальній лінії цілих поділок, а ліва - на перетині горизонтальної лінії з одною з нахилених ліній десятих частинок поділок. Для наведеного прикладу довжина відрізка дорівнює 2,36 см.

Рис. 5.2. Поперечний масштаб
Криві та ламані лінії вимірюють, як правило, для визначення довжини маршруту руху на місцевості.
З цією метою за лінійним масштабом або лінійкою встановимо відстань між ніжками циркуля-вимірника, яка дорівнює цілій кількості кілометрів (сотень метрів), наприклад, величині масштабу. Встановленим "кроком" (рис. 5.3) пройдемо вздовж лінії, що вимірюється, з відліком "кроків". Для визначення довжини лінії до отриманої кількості "кроків", помноженої на довжину "кроку", додамо залишок 700 м, виміряний за лінійним масштабом.
Довжина кроку встановлюється залежно від звивистості лінії.
У разі довжини лінії в межах максимальної відстані між ніжками циркуля-вимірника можна скористатись способом "нарощення відстані" (рис. 5.4). Лінія поділяється на порівняно прямолінійні відрізки, на довжину яких послідовно збільшується відстань між ніжками циркуля-вимірювача.

Рис. 5.4. Вимірювання відстаней "нарощуванням відстані"
Значні за величиною відстані зручно вимірювати курвіметром (соигуеіе -фр. оберт) - приладом, що фіксує кількість обертів колеса при русі його вздовж вимірюваної лінії (рис. 5.5).
Шкали курвіметра дають можливість вимірювати у сантиметрах або дюймах. Останнє зручне для вимірювань по картах, що видаються в деяких зарубіжних країнах, зокрема, Великобританії.
Для вимірювання довжини лінії на карті необхідно встановити стрілку курвіметра на нульову поділку шкали, обвести коліщатком лінію, яку виміряємо, а потім отриманий результат за шкалою курвіметра помножити на величину масштабу карти.
За необхідності вимірювання звивистої лінії (маршруту) довільної довжини можна здійснити поділом її на окремі, порівняно прямолінійні відрізки, вимірюванням їх будь-яким способом (циркулем-вимірювачем, лінійкою тощо) та підсумовуванням результатів.
5.1.3. Точність лінійних вимірювань по топографічній карті
З досвіду відомо, що вимірюють прямолінійні відрізки на карті за допомогою циркуля-вимірника з помилками, не меншими від 0,1 мм. Відстань на місцевості, яка відповідає 0.1 мм на карті, називають граничною точністю масштабу карти.
Але точність визначення відстаней на карті залежить не тільки від точності вимірювань, а й від похибок самої карти, неминучих під час складання її та друку. Ці помилки можуть досягати 0.5 мм, а в гірських районах - 0.8 мм у масштабі карти.
Крім того, джерелами помилок є деформації, пов'язані з умовами використання карти. У зв'язку з цим точність вимірювань прямих ліній по карті коливається в межах 0.5-1.0 мм.
Крім цих суб'єктивних факторів існують й об'єктивні, джерелами яких є властивості картографічного зображення.
Як відзначено, по карті вимірюють горизонтальну проекцію відрізка (його проекція на площину картографування), яке дещо менше значення його довжини на місцевості внаслідок нахилу (різної абсолютної висоти кінців відрізка) - (розділ II). За точних розрахунків (наприклад, для підготовки вихідних даних стрільби) нахилену відстань розраховують за формулою
£>=£>г5<?со, (5.1)
де И - відстань на місцевості (нахилена); £>/ - відповідна відстань на карті; а-кут нахилу лінії.
Для отримання точнішого значення довжини відрізка необхідно врахувати поправку в Б| за приведення довжини на поверхню картографування, поправку за кривину під час зображення в проекції Гаусса. Але величини цих поправок незначні порівняно з граничною точністю масштабу карти і враховуються лише під час безпосередніх вимірювань на земній поверхні.
Зазначимо, що у разі безпосередніх вимірювань на земній поверхні до вищезгаданих поправок приєднуються поправки, джерелами яких є засіб і спосіб вимірювання (поправки за еталонування вимірного пристрою, впливу зовнішнього середовища, поправки за приведення до центрів пунктів).
У разі вимірювання довжини маршруту (кривої, ламаної лінії) на карті не враховуються і нахили окремих його відрізків маршруту. Довжина маршруту, крім того, спотворюється внаслідок відсутності на карті дрібних поворотів. Особливо помітні похибки вимірювань ліній на картах, що відображають горбисту та гірську місцевості, де поправки за нахил на окремих ділянках можуть бути достатньо значними.
Дослідно встановлені поправкові коефіцієнти в довжини маршрутів, виміряні на карті - залежно від масштабу карти та класифікації місцевості за рельєфом (табл. 5.1).
Таблиця 5.1
Таблиця коефіцієнтів збільшення
Характер місцевості
Коефіцієнт збільшення довжини маршруту на картах масштабу


1:200 000
1:100 000
1:50 000

Гірська
1.25
1.20
1.15

Горбиста
1.15
1.10
1.05

Рівнинна
1.05
1.00
1.00

Приклад: Виміряна на карті масштабу 1:200 000 довжина маршруту в гірській місцевості Т) = 200 км. Фактична її величина - 250 км.
5.2. Вимірювання площ на карті
Під час вирішення тактичних (оперативно-тактичних) завдань визначення розмірів площ позиційних районів, районів зосередження, ділянок ураження, як правило, вимагає наближеної точності (з помилками 5-10 %).
У цьому разі можна використати квадрати координатної сітки.
Кожному квадрату кілометрової сітки на картах масштабу 1:10 000, 1:25 000, 1:50 000 відповідає 1 кв. км; на карті масштабу 1:100 000 - 4 кв. км; на карті масштабу 1:200 000 - 16 кв. км.
Точніше площі вимірюють палеткою, яка являє собою аркуш прозорого пластику з нанесеною на нього сіткою квадратів зі стороною 2-10 мм (залежно від необхідної точності вимірювань).
Після накладання такої палетки на зображення об'єкта, площу якого вимірюють на карті, підраховують спочатку повні квадрати, які перекривають фігуру об'єкта; потім - квадрати, що поділяються контуром. Кожний із неповних квадратів приймають за половину. Добуток отриманої кількості квадратів на площу одного квадрата дорівнює площі об'єкта.
По картах масштабів 1:25 000 та 1:50 000 площі невеликих ділянок зручно вимірювати офіцерською лінійкою, яка має відповідні отвори прямокутної форми. Підписи площі цих отворів "6 га" - показані на лінійці поруч із відповідними отворами; вимірюють оковимірно порівнюванням об'єкта з отвором на лінійці.
Для вимірювання площ із більшою точністю під час інженерних розрахунків (наприклад, площі водойм для розрахунку водяного запасу, обсягів земляних робіт тощо) необхідно застосувати метод розбиття ділянки на правильні фігури (трикутники, прямокутники, трапеції) з подальшим вимірюванням їх лінійних розмірів та обчисленням площ.
5.3. Визначення напрямів на карті 5.3.1. Азимути та дирекційні кути
Питання орієнтування на місцевості, визначення напряму переміщення, спрямування засобів розвідки та ураження цілей вимагають визначення напрямів - на місцевості та на карті.
Загалом необхідно визначити напрям з вихідної точки (пункту спостереження, вогневої позиції) на точку місцевості (ціль) - щодо початкового напряму.
За початковий напрям приймають:
напрям істинного меридіана (розд. II, VI);
напрям магнітного меридіана (напрям магнітної стрілки компасу);
напрям, паралельний вертикальній лінії координатної (кілометрової) сітки;
напрям на орієнтир.
Залежно від обраного початкового напряму кут, що визначає будь-який напрям, називається істинним азимутом (А), магнітним азимутом (Ам), дирек-ційним кутом (а), кутом місця (рис. 5.7).
Істинний азимут (А) - горизонтальний кут, який вимірюють у заданій точці від північного напряму географічного меридіана за рухом годинникової стрілки до напряму на об'єкт, у межах від 0° до 360°.
Магнітний азимут (AJ - горизонтальний кут, який вимірюють у заданій точці від північного напряму магнітного меридіана за напрямом руху годинникової стрілки до напряму на об'єкт, у межах від 0° до 360°.
Дирекційний кут (а)- горизонтальний кут, який вимірюють від північного напряму вертикальної лінії координатної сітки за рухом годинникової стрілки до напряму на об'єкт, у межах від 0° до 360°.
Кут місця — кут, який вимірюють у вихідній точці від напряму на орієнтир за рухом годинникової стрілки або проти руху годинникової стрілки до напряму на ціль у межах від 0° до 180°.
Орієнтування щодо магнітного меридіана належить до найвідоміших і широковживаних способів. Властивість намагніченої стрілки вказувати напрям південь - північ відома кілька тисячоліть. Більшість географічних відкриттів відбулось під час морських і сухопутних подорожей, в яких для визначення напряму руху використовували компас. Простота будови та достатня здебільшого точність дають змогу вважати компас необхідним і надійним приладом під час вирішення сучасних завдань орієнтування і підготовки вихідних даних для бойового застосування зброї та техніки.
Завдання визначення на місцевості напрямів дій за картою ускладнюється відсутністю на ній магнітних меридіанів. Однією з причин цього є непостійність магнітного поля Землі. Розташування магнітних силових ліній постійно змінюється. Відповідно поступово змінюється напрям магнітних меридіанів - ліній, у точках яких магнітні силові мають однакову спрямованість.
Незручним для визначення напрямів за топографічною картою є використання істинних азимутів. Адже для їхніх вимірювань необхідні геометричні побудування - проведення меридіанів. З цих причин на топографічних картах вимірюють дирекційні кути напрямів. Адже координатні лінії на топографічній карті проведені по всій її площі. Крім того, обчислення та підготовка вихідних даних для вирішення багатьох тактичних та інженерних завдань виконуються саме з використанням дирекційних кутів.
До того ж під час побудувань і визначень напрямів на місцевості широко вживаються і географічні азимути. Визначаючи азимути безпосередньо на місцевості, застосовують астрономічні або гіроскопічні спостереження. У цьому разі вимірювання виконують щодо прямовисних ліній. Такі азимути мають назву астрономічних (астрономічні координати, розд.УІ). Якщо азимути отримують кутовими побудуваннями на поверхні Землі з подальшою обробкою їх на поверхні земного еліпсоїда, то вони мають назву геодезичних. Геодезичний азимут визначають як кут, що вимірюється від геодезичного меридіана.
5.3.2. Вимірювання дирекційних кутів і побудова напрямів на карті
Для вимірювання дирекційного кута напряму використовують транспортир, артилерійський круг або хордокутомір. Шкали транспортирів побудовані в градусній мірі; артилерійського круга та хордокутоміра — поділках кутоміра.
На карті необхідно накреслити олівцем напрям, що визначається. На рис. 5.8 -це напрям із пункту спостереження (ПС) на ціль (Ц). При тому лінія напряму може бути продовженою в бік точки Ц. Адже її довжина повинна бути не меншою, ніж радіус транспортира. Крім того, вимірювання доцільно виконувати в точці перетину лінії, яку визначають, з вертикальною лінією координатної сітки. У цьому разі уникають помилок, що виникають під час додаткової побудови - проведення в точці ПС лінії, паралельної до лінії сітки.
Для вимірювання дирекційних кутів а східних напрямів (від 0° до 180°) транспортир прикладають нульовим радіусом до північного напряму вертикальної лінії сітки. Для вимірювання дирекційних кутів а західних напрямів (від 180° до 360°) нульовий радіус транспортира спрямовують уздовж південного напрямку лінії сітки. У цьому разі до значення відліку додають 180°.

Рис. 5.8. Вимірювання дирекційних кутів за допомогою транспортира
Для вимірювання дирекційних кутів в артилерії та ракетних військах застосовують артилерійський круг АК-3. Артилерійський круг має кругову шкалу, поділену на 600 поділок з ціною поділки 0-10. Великі поділки кутоміра підписані у двох напрямах: внутрішні підписи (червоного кольору) - відлік поділок зростає за напрямом ходу годинникової стрілки; зовнішні підписи (чорного кольору) - відлік зростає в протилежному напрямі. Артилерійський круг і транспортири, які мають кругову шкалу (від 0° до 360°), прикладають до вертикальної лінії координатної сітки завжди нульовим радіусом.
Хордокутомір (рис 5.9) - це графік, награвійований на металевій лінійці у вигляді поперечного масштабу, призначений для вимірювання кутів за довжиною відповідних їм хорд. Основою побудування графіка є відома залежність між радіусом кола R, центральним кутом а та довжиною хорди a

Рис. 5.9. Хордокутомір
124
а = 2R sin а/2. (5.2)
Якщо значення радіуса R кола (на хордокутомірах R = 12 см) постійне, то величини хорд пропорційні синусам кутів, які вони стягують. Тому величина кута відповідає довжині хорди, яку можна виміряти доволі точно за принципом поперечного масштабу, користуючись графіком хордокутоміра.
На верхній горизонтальній шкалі хордокутоміра підписані величини хорд, що відповідають кутам від 0-00 до 15-00 через кожних 20 малих поділок кутоміра, а на вертикальній лівій шкалі - одиницям малих поділок (від 0 до 20). Підписи поділок на нижній горизонтальній і правій вертикальній шкалах використовують для визначення довжини хорд під час побудови доповнюючих до 30-00 кутів.
Для вимірювання дирекційного кута хордокутоміром необхідно накреслити на карті лінію напряму ПС - Ц, дирекційний кут якого визначають (рис. 5.10, а). Довжина лінії повинна бути не меншою за довжину постійного радіуса хордокутоміра R. За необхідності лінія продовжується в бік цілі (Ц). Циркулем-вимірником відкладають із точки О на сторонах побудованого кута -вертикальній лінії координатної сітки та лінії, напрям якої визначають -відрізки OA та ОВ, що дорівнюють постійному для хордокутоміра радіусу. Відстань між кінцями відрізків АВ циркулем переносять на хордокутомір. Користуючись шкалами хордокутоміра як поперечним масштабом, визначають величину кута.
Хордокутоміром завжди вимірюють гострий кут. Для отримання значення дирекційного кута напряму необхідно врахувати чверть, у якій перебуває напрям. У першій чверті виміряний кут не змінюється; в другій - віднімається від 30-00; в третій - додається до 30-00; в четвертій - віднімається від 60-00.
Для побудови напряму на карті в початковій точці (ПС) проводять лінію, паралельну до вертикальної лінії координатної сітки. Довжина лінії повинна бути не меншою, ніж діаметр шкали транспортира. Транспортир прикладають центром шкали поділок до початкової точки. Орієнтування транспортира здійснюють залежно від значення дирекційного кута - нульовим радіусом на північ (якщо значення менше 180°) або на південь (якщо значення більше від 180°). Від накресленої лінії відкладають кут, який дорівнює дирекційному (при ДК < 180°) або ДК - 180° при ДК > 180°.
Якщо напрям будують хордокутоміром (рис. 5.10, б), то після проведення лінії, паралельної до вертикальної лінії координатної сітки, визначають чверть, в якій перебуває напрям, що будується. У цій чверті накреслюють дугу з центром у початковій точці О радіусом, що дорівнює постійному радіусу R хордокутоміра. З точки перетину А накресленої дуги з лінією, паралельною вертикальній лінії сітки, відкладають на дузі відстань г, що дорівнює хорді гострого кута напряму, що будується. З початкової точки через отриману на дузі точку В накреслюють промінь ОВ, який відповідає напряму, що будується.
5.3.3. Зв'язок між дирекційними кутами, істинними азимутами та магнітними азимутами
Основним способом визначення напрямів на місцевості є використання магнітного компаса. Для орієнтування бойових засобів, під час визначення вихідних даних для бойового застосування артилерії, ракет, засобів розвідки та наведення використовують артилерійську бусоль (кутовимірний прилад підвищеної, порівняно з компасом, точності). Постає завдання переходу від виміряних на карті дирекціиних кутів а напрямів до значень їхніх магнітних азимутів. Крім того, для орієнтування карти, нанесення на карту визначеного на місцевості напряму необхідно визначати кут повороту карти щодо магнітного меридіана (перейти від магнітних азимутів до дирекціиних кутів). У кожному разі необхідно встановити зв'язок між дирекційними кутами напрямів на карті та значеннями азимутів та магнітних азимутів цих напрямів на місцевості.
Для вирішення цих завдань у лівому нижньому куті топографічної карти (за південною стороною рамки) подають текстову та графічну інформації про схилення магнітної стрілки З, середнє
зближення меридіанів у та поправку напряму ПН (рис. 5.11).
Схилення на 2001 р. східне 5°48' (0-97). Середнє зближення меридіанів східне 2° 12' (0-37). Середнє відхилення магнітної стрілки від вертикальних ліній координатної сітки східне 3°36' (0-60). Річна зміна схилення західна 0°05'(0-02). Поправка в дирекційний кут під час переходу до магнітного азимута мінус (0-60).
Примітка У дужках показані поділки
кутоміра (одна поділка кутоміра -7>,&). Рис. 5.11. Схема середніх
Схилення магнітної стрілки З (надалі значень магнітного схилення схилення) визначається кутом між істинним та зближення меридіанів меридіаном і магнітним меридіаном. Величина схилення дається на рік видання карти. Залежно від напряму відхилення північного напряму магнітного меридіана від істинного меридіана схилення має назву східного (додатні значення) або західного - (від'ємні значення). За абсолютною величиною схилення можуть набувати будь-яких значень. Адже розташування магнітних меридіанів на поверхні Землі, особливо в районах магнітних аномалій, можуть значно відрізнятись від напрямів істинних меридіанів.
Зміни в розташуванні магнітних меридіанів відображені на карті у вигляді текстової інформації про річну зміну схилення. Напрям річної зміни схилення визначається як східний (додатний) або західний (від'ємний) -аналогічно визначенню напряму схилення.
Кут між істинним меридіаном і лінією координатної сітки має назву зближення меридіанів у (надалі - зближення). У зв'язку з тим, що меридіани на топографічній карті відображаються кривими, непаралельними між собою лініями, спрямованими в точку полюса, кути зближення в кожній точці карти змінюються залежно від відстані до середнього (осьового меридіана зони) та до екватора (розд. II, VI). На карті дано середнє значення зближення (для центральної точки карти) - середнє зближення. За абсолютною величиною значення зближення у не перевищує 3°. Напрям відліку кута зближення та його знак визначаються так само, як і для кута схилення 8.
Якщо виникає необхідність, то величину зближення меридіанів можна обчислити за формулою
7 = (1-І0)8іп5, (5.3)
де Ь - довгота цієї точки; Ь0 - довгота осьового меридіана зони, в якій розташована точка; В - широта цієї точки.
Широту та довготу точки визначають по топографічній карті, а довготу осьового меридіану визначають за формулою
£0=6°ІУ-3°, (5.4)
де N - номер зони.
(# = -¿- + 1). (5.5)
о
Кут між магнітним меридіаном і вертикальною лінією координатної сітки називається поправкою напряму (ПН) (рис. 5.12).
Поправку напряму на карті з поясненням порядку переходу від дирек-ційних кутів до магнітних азимутів надають на рік видання карти. Крім того, вказується порядок орієнтування карти по компасу. У цьому разі поправка напряму ПН визначається як відхилення магнітної стрілки від лінії сітки.
Необхідно зауважити, що значення поправки напряму ПН і схилення д можуть значно змінитись залежно від величини річної зміни схилення та кількості років, що минули після видання карти.
Для врахування зміни схилення, що відбулась за час після видання карти, необхідно до його значення на рік видання (вказаного на карті) додати річну зміну, помножену на кількість років, що минули після видання
^(дата) = ^(нарік видання) + рІЧ.ЗМІна КІЛЬК. РОКІВ. (5.6)
Визначимо, що за означеннями розглянутих кутів, якщо прийняти додатними східні напрями відліку схилення та зближення, а абсолютну величину схилення більшою від величини зближення, зв'язок між ними можна записати такими формулами:
(5.7) (5.8)
Якщо на місцевості виміряли магнітний азимут будь-якого напрямку, то його можна перевести в дирекційний кут за формулою:
(5.9)
З формули (5.9) можна визначити геодезичний азимут, якщо відомі дирекційний кут та значення зближення меридіанів напрямку
(5.10)
Залежність між геодезичним азимутом, магнітним азимутом і схиленням магнітної стрілки виражається формулою
(5.11)
Значення кутів пн та річної зміни схилення можуть набувати як додатних, так і від'ємних значень.
У прикладі на рис.5.11 за наведеними формулами

Для уникнення помилок під час розв'язання задачі переходу доцільно скористатись схемою, що подана на карті. Для цього на схемі проводять олівцем довільний напрям, показують дужками кути Ам та а. Ці побудови наочно показують взаємозв'язок кутів та їхні знаки.
На карті дано значення кутів як у градусній мірі, так і в поділках кутоміра (5.3.2) у зв'язку з тим, що шкали бусолі, кутовимірних пристроїв більшості бойових машин нанесені в поділках кутоміра.
129
5.3.4. Нанесення на карту напрямів, визначених на місцевості
Визначені на місцевості напрями на цілі, напрями розташувань елементів бойових порядків, напрями пройдених шляхів необхідні для прийняття відповідних рішень, для чого ці напрями необхідно нанести на карту.
Напрями на місцевості, як правило, вимірюють компасом, бусоллю, іншими кутовимірними засобами. За цими вимірюваннями відповідно отримають магнітні азимути або кути місця.
У кожному разі необхідно на карті накреслити початковий напрям та відкласти транспортиром (артилерійським кругом, хордокутоміром) відповідний кут (5.3.2).
При нанесенні напряму за кутом місця орієнтир, напрям, який обирають за початковий, може бути розпізнаним на карті (контурна точка) або являти собою тимчасовий об'єкт на місцевості. Виконання завдання в першому випадку не становить труднощів.
У разі вимірювання магнітного азимута нанесення напряму вимагає вирішення завдання переходу від виміряного на місцевості магнітного азимута до дирекційного кута.
Ця дія вимагає попереднього визначення - з якою точністю очікується (необхідний) результат. Адже у випадку, коли ам визначався компасом із точністю 1,5° - 2°, а карта, що використовується, видана порівняно недавно, поправку напряму пн можна прийняти такою, що дорівнює тій, що дається на карті на рік її видання.
Перехід виконують за формулою
(5.12)
Але загалом за умов використання бусолі необхідно здійснити обчислення схилення та поправки напряму на поточний рік (за наведеними вище формулами). Якщо отримані значення а використовують як вихідні дані для топогеодезичної підготовки бойових засобів або для нанесення напряму на карту з використанням хордокутоміра, штурманського транспортира, обчислення виконують з точністю до Г (0-01). Для нанесення напряму транспортиром після обчислення значення ПН округлюють до цілих градусів.
Для нанесення точок на карту виникає необхідність визначення напрямів з точки, на яку спостерігають (Ц), на точку, з якої спостерігають (ПС). У цих випадках визначають зворотні дирекційні кути, які обчислюються за формулою = а ± 180°. Знак визначається залежно від таких показників: за а> 180° -знак мінус; якщо а < 180° - знак плюс.
130
5.3.5. Точність вимірювання та побудування напрямів по карті
Під час вимірювання (викреслювання) напрямів по карті помилки залежать від точності накреслення напрямів, точності суміщення центра поділок та нульового діаметра транспортира з лінією координатної сітки, відліків за шкалою транспортира. Практично можна вважати, що ці помилки не перевищують значення найменшої поділки транспортира: від 1° (шкільний транспортир) до 0°15' (штурманський транспортир); вимірювання (побудування) кутів хордокутоміром виконують з точністю 0-01 (3,6').
Визначення магнітних азимутів по карті необхідно виконувати з точністю, що відповідає точності компаса (1,5 - 3°) або бусолі (0-02 = 7.2'), за допомогою яких виміряні по карті напрями знаходять на місцевості.
Контрольні запитання
1. Як позначається масштаб на топографічних картах?
Назвати джерела помилок вимірювань ліній на топографічних картах.
Яка точність вимірювань прямих відрізків ліній на топографічних картах?
4. Яка точність вимірювання довжини маршруту на карті?
5. Якими способами можна визначити площу позиційного районуза картою?
Від чого залежить точність вимірювань площ по карті?
Назвати способи визначення напрямів:
на карті;
на місцевості.
Як виміряти дирекційний кут на карті?
Чим відрізняються:
дирекційні кути та магнітні азимути?
дирекційні кути та істинні азимути?
істинні азимути та магнітні азимути?
прямі та зворотні магнітні азимути?
10. Аркуш карти має номенклатуру N-45. Визначте довготу осьо-вого меридіана зони.
РОЗДІЛ 6
ВИЗНАЧЕННЯ КООРДИНАТ НА ТОПОГРАФІЧНІЙ КАРТІ
Одним із головних питань військової топографії є визначення місце-розташування об'єктів на поверхні Землі в певній системі координат.
Особливості сучасного бою - його швидкоплинність, безперервна зміна бойової обстановки, розмах у просторі, маневреність численних бойових засобів та їхня висока уражаюча здатність - вимагають вміння бійців і командирів своєчасно та точно визначати місцерозташування об'єктів на полі бою.
Планування бойових дій, розрахунки переміщення та маневру військ, визначення вихідних даних для бойового застосування зброї та техніки неможливі без знання розташування районів розміщення військ, вогневих позицій, командних пунктів, засобів розвідки, спостереження, зв'язку - як своїх військ, так і супротивника. Точне визначення місцерозташування - умова не тільки вирішення окремого бойового завдання, а й успіху всього бою та операції.
На визначенні місцерозташування ґрунтується і орієнтування на місцевості - одне з основних завдань, що вирішуються засобами військової топографії.
Як же визначають положення об'єктів у військовій справі?
Тут потрібно зазначити, що ця проблема вирішується на рівні тактичного завдання, як правило, за двома послідовними діями - по-перше, нанесення об'єкта на карту, по-друге - визначення його розташування на карті. Способи виконання першої дії розглядають у розділі 13 "Робота з картою на місцевості".
У цьому розділі розглядаються способи вирішення другої частини завдання - як визначити точне розташування об'єкта на карті.
У військовій топографії для визначення розташування об'єктів використовують відомі математичні методи. Основним змістом їх є застосування координат - лінійних і кутових величин, що визначають розташування точки в просторі або на поверхні.
Розташування точки визначається щодо відомих (обумовлених завчасно) початкових дат. За початкові дати приймають точки, лінії та площини. Залежно від вибору початкових дат і способу визначення щодо них положення будь-яких точок існують різноманітні системи координат. Точки, площини та лінії, щодо яких визначають розташування усіх інших точок у тій чи іншій системі координат, називаються, відповідно, початком координат, координатними площинами та осями координат.
Основними системами координат, що застосовуються, зокрема, під час вирішення тактичних та оперативних завдань на поверхні Землі, є системи географічних, геодезичних і плоских зональних прямокутних координат.
Вирішення завдань, пов'язаних із використанням космічних, глобальних технологій спричиняє необхідність застосування й інших систем координат, зокрема геоцентричних, топоцентричних тощо. Безпосередня підготовка до бойового застосування бойових і технічних засобів, розвідка та вказівки цілей, наведення засобів ураження виконують з використанням систем полярних і біполярних координат.
6.1. Географічні координати 6.1.1. Система географічних координат
Географічні координати (широта та довгота) - це кутові величини, за допомогою яких визначають положення точки на поверхні Землі.
У розділі II "Топографічні і спеціальні карти" вказано, що за поверхню Землі під час створення топографічних карт приймають поверхню земного еліпсоїда.
За початкові координатні площини в системі географічних координат приймають площини земного екватора та початкового меридіана. Визначення цих площин доцільно розпочати від відомих точок на поверхні Землі -Північного та Південного полюсів, які є точками перетину осі обертання Землі з її поверхнею. Вибір поверхні математичної фігури, якою є еліпсоїд обертання, дає можливість цілком точно визначити точку, рівновіддалену від полюсів -центр С (рис. 6.1).
Площину екватора визначимо як площину, що перпендикулярна до осі обертання та проходить через центр С, а екватор - як лінію перетину цієї площини з поверхнею земного еліпсоїда (надалі - поверхнею Землі). Екватор поділяє поверхню Землі на північну та південну частини (в географії - півкулі).
Всі інші площини, перпендикулярні до осі обертання (отже, паралельні площині екватора), перетинаються з поверхнею Землі за лініями, які мають назву паралелі.
Якщо ми проведемо через будь-яку точку М (рис. 6.1) на поверхні Землі площину, в якій перебуває вісь обертання, то отримаємо лінію перетину цієї площини з поверхнею Землі, яка називається меридіаном. Вищеозначена площина називається площиною меридіана точки М.
Відзначимо, що через кожну точку на поверхні Землі можна провести лише одну паралель та один меридіан, тобто перетин цих ліній цілком однозначно визначає розташування точки.
Для визначення розташування паралелі та меридіана точки проведемо через неї лінію, перпендикулярну до поверхні земного еліпсоїда.
Така лінія визначається в математиці як перпендикулярна до площини, дотичної до поверхні в цій точці, і називається нормаллю до поверхні в цій точці.
Широтою (В) точки називається кут, утворений нормаллю в цій точці та площиною екватора.
Широта приймає значення від 0° до 90° в напрямі від екватора до полюсів. Широти точок Північної та Південної півкуль називаються відповідно північними (Пвн) та південними (Пвд) широтами.
Довготою (L) точки називається двогранний кут, що утворюється площиною меридіана цієї точки та площиною меридіана, що приймається за початковий.
За початковий приймають меридіан, що проходить через центр астрономічної обсерваторії, яка розташована в містечку Гринвіч (Greenwich), що в західній околиці Лондона (Великобританія). Цей меридіан має назву Гринвіцького.
Довготи рахують від Гринвіцького меридіана на схід від 0° до 180° та на захід від 0° до 180°. У цьому випадку вони мають назву відповідно східних (Сх) та західних (Зх) довгот. Але під час вирішення більшості сучасних завдань, пов'язаних із визначенням взаємного положення точок, розташованих у різних півкулях, довготи вимірюються від 0° до 360° або від 0h до 24h (в годинній мірі) у східному напряму.
Отже, початком розглянутої системи координат необхідно вважати точку перетину екватора з Гринвіцьким меридіаном.
Для пояснення рис. 6.1 відзначимо, що нормаль є в площині меридіана та перетинається з віссю обертання, а в точці, що розташована на екваторі, нормаль перебуває також і в площині екватора та спрямована в центр С. Нормалі всіх інших точок поверхні Землі в Північній півкулі перетинаються з віссю обертання між центром С та Південним полюсом, а нормалі точок Південної півкулі - між центром С та Північним полюсом. Нормалі в точках, що є на одній паралелі, перетинають вісь обертання в одній точці.
Розглянута система координат, в якій для визначення широти та довготи точки використовують нормаль у цій точці до поверхні земного еліпсоїда, називається системою геодезичних координат. Ця назва відповідає сутності побудови системи координат, в якій для отримання характеристик поверхні земного еліпсоїда, початкових координатних ліній і площин використовуються кутові та лінійні виміри, що мають назву геодезичних вимірів.
Крім розглянутої системи геодезичних координат використовують і систему, в якій широта та довгота точки визначається щодо прямовисної лінії в заданій точці. Координати в цьому разі отримують з астрономічних спостережень небесних світил за допомогою кутовимірних приладів. Такі координати мають назву астрономічних координат — астрономічної широти <р та астрономічної довготи X.
Геодезичні та астрономічні координати точки мають різне значення, що зумовлюється розбіжністю напрямів нормалі та прямовисної лінії в точці.
Кут між напрямом нормалі до поверхні земного еліпсоїда і напрямом прямовисної лінії в точці називають відхиленням прямовисної лінії у цій точці. Відхилення прямовисної лінії в середньому не перевищує кількох кутових секунд і лише в окремих аномальних районах досягає десятків секунд. Значення відхилень прямовисних ліній отримують у результаті математичної обробки астрономічних, геодезичних і гравіметричних вимірів, що здійснюються на поверхні Землі за Державними програмами картографо-геодезичних досліджень.
У військовій справі широко використовують як геодезичні, так і астрономічні координати. Астрономічні координати можуть бути визначеними в будь-якій точці на поверхні Землі автономно. За значеннями відхилення прямовисної лінії здійснюють перехід від астрономічних широти та довготи до геодезичних координат, які безпосередньо використовують для визначення взаємного положення точок під час вирішення бойових завдань.
Відверто кажучи, координати, визначені по топографічній карті, є геодезичними координатами. Адже топографічна карта є зменшеним зображенням проекції поверхні Землі на земний еліпсоїд із подальшим розгортанням його в площину.
Водночас з огляду на те, що різниця між астрономічними і геодезичними координатами здебільшого не перевищує помилок вимірювань на карті, приймемо узагальнену назву "географічні координати".
Географічні координати були введені грецьким вченим Гіппархом у II столітті до н. е.
Наочність, простота визначень і можливість їх автономного вимірювання з нескладних астрономічних спостережень зробили цю систему історично найуживанішою. У різних регіонах і країнах, залежно від вибору початкового меридіана, приймали різні системи відліку географічної довготи. Наприклад, у Росії за початковий меридіан приймали до 1884 року Пулковський меридіан (меридіан, який проходить через середину башти Пулковської обсерваторії). Але після Міжнародної географічної конференції у Вашингтоні (1884 р.) система географічних координат із початком відрахунку довгот від Гринвіцького меридіана стала загальносвітовою.
Система географічних координат зручна для застосування тоді, коли доводиться вирішувати завдання, пов'язані із земною поверхнею загалом, визначаючи фігуру та розміри Землі, картографування поверхні Землі, вирішення завдань навігації; під час розрахунків траєкторій польотів і підготовки вихідних даних для стрільби на великі відстані, тобто там, де потрібно враховувати сферичність земної поверхні.
Географічні координати застосовують також для розграфлення та номенклатури топографічних карт (розд. II)
6.1.2. Географічна сітка
Для визначення географічних координат на топографічних картах нанесена географічна сітка - лінії паралелей і меридіанів.
Паралелі та меридіани, які обмежують зображення поверхні Землі на топографічній карті, утворюють сторони рамки карти. їх широта та довгота позначені в кутах кожного аркуша карти. На рис. 6.2 широта південної сторони рамки - 49°40'; широта північної сторони рамки - 50°00'; довгота західної сторони рамки - 24°00'; довгота східної сторони рамки - 24°30'. Крім кутів рамок карти широта та довгота підписані ще і в центральній точці карти.
Географічна сітка в середині карти відображається лише на картах масштабів 1:500 000 (паралелі проведені через 30', а меридіани - через 20') та 1:1000 000 (паралелі проведені через 1°, а меридіани - через 40'). На картах більших масштабів географічна сітка показана за рамкою у вигляді шкал з поділками, що відповідають виходам паралелей і меридіанів - на карті 1:200 000 -через Г, на картах 1:100 000 - 1:25 000 - через 10". Виходи через 10" відмічені крапками. Крім них кожна мінута позначається чорною або білою смужками.
6.1.3. Визначення географічних координат на топографічній карті
Для визначення широти та довготи точки необхідно провести паралель та меридіан через цю точку. Для цього можна провести прямі через точку так, щоб вони перетнулись зі сторонами рамки карти в точках з однаковою широтою та довготою. За відсутністю лінійки достатньої довжини для визначення

точок виходу паралелі та меридіана на шкалах географічної сітки можна використати циркуль-вимірник, як показано на рис. 6.3.
Для визначення широти точки до значення широти південної (нижньої) сторони рамки необхідно послідовно додати кількість цілих мінутних проміжків між південною стороною рамки карти та паралеллю точки, що визначається, кількість десятисекундних проміжків - від останньої цілої мінути до паралелі точки та на око - кількість секунд.
Для визначення довготи точки до значення довготи західної (лівої) сторони рамки карти треба послідовно додати кількість цілих мінутних проміжків між західною стороною рамки та меридіаном цієї точки, кількість десятисекундних проміжків - від останньої цілої мінути до меридіана точки та на око - кількість секунд.
Відлік координат зручніше виконувати від ближчих сторін рамки карти. На рис. 6.2 для точки М це - верхня (північна сторона рамки) та ліва (західна сторона) рамки. Точка М розташована південніше від верхньої рамки карти. У цьому разі від значення широти північної сторони рамки необхідно відняти кількість цілих мінутних проміжків між верхньою стороною рамки та паралеллю точки М; послідовно відняти кількість секунд (кількість десятисекундних проміжків та на око - кількість секунд у десятисекундному проміжку).
Довготу точки М зручніше визначати від західної сторони рамки. Сума отриманих відліків становить значення довготи цієї точки.

Помилки визначення координат в такий спосіб залежать від масштабу карти, помилок проведення паралелі та меридіана, а також від помилки відліку. Вважають, що залежно від масштабу карти, загальна помилка (точність визначення координат) може досягати:
для карти масштабу 1:25 000 помилка визначення широти - 1", довготи - 2";
для карти масштабу 1:50 000 - помилка широти - 2", довготи - З";
для карти масштабу 1:100 000 - відповідно 3" та 5".
Наведені значення помилок не враховують можливих деформацій карти внаслідок несприятливих метеорологічних умов (підвищеної вологості, екстремальних температур тощо), зношення, розривів. У разі використання координат об'єктів, визначених по карті, необхідно також мати на увазі і помилки, що виникають під час нанесення об'єкта на карту.
6.1.4. Нанесення точки на карту за географічними координатами
На східній і західній сторонах рамки на шкалах географічної сітки відмічають відліки, що відповідають широті точки. Після цього проводять паралель із відповідною широтою. Для проведення паралелі можна скористатись лінійкою. За відсутності лінійки достатньої довжини можливе використання обрізу аркуша паперу (наприклад, іншої карти). У такий самий спосіб за відліками довготи за шкалами географічної сітки на південній і північній сторонах рамки проводять меридіан. Перетин паралелі та меридіана визначить положення точки.
6.2. Плоскі зональні прямокутні координати
6.2.1. Система плоских прямокутних координат
Плоскі зональні прямокутні координати - лінійні величини, за допомогою яких визначають положення точки на поверхні Землі, відображеній на площині (на карті).
З математики відомо, що прямокутні (Декартові) коодинати - це лінійні відстані від взаємно перпендикулярних осей X та У.
139
На відміну від Декартових координат, в яких орієнтування (напрям вимірювання кутів) здійснюється в напрямі, протилежному до обертання годинникової стрілки, в топографії (геодезії, інших дисциплінах, що займаються вимірюваннями на земній поверхні) орієнтування виконується в напрямі обертання годинникової стрілки. Це зумовлено традиційним порядком вимірювання напрямів на поверхні Землі від північного напряму за рухом годинникової стрілки. Тому на топографічних картах для збереження знаків тригонометричних функцій під час розв'язання просторових задач координатні осі замінені місцями. За додатний напрям осі X приймається північний напрям, за додатний напрям осі У - східний напрям. Ці напрями збігаються із напрямами зростання відліку широт і довгот на поверхні Землі.
Плоскі прямокутні координати визначають у межах картографічної зони проекції Гаусса. Нагадаємо, що для визначення положення точки в плоских прямокутних координатах вимірюються відстані від осей У та X до точки. Ці відстані позначаються відповідно X та У і називаються абсцисою та ординатою.
а б
За початок координат у кожній зоні приймається точка перетину екватора та осьового меридіана зони, які в проекції Гаусса відображаються прямими лініями. Осьовий меридіан відповідає осі абсцис X, екватор - осі ординат У (рис. 6.4, а).
Положення точки в системі плоских прямокутних координат у проекції Гаусса визначається як:
абсциса X - відстань від екватора до точки;
ордината У - відстань від осьового меридіана картографічної зони до точки.
За вказаного розміщення осей ординати точок, що розташовані в західній частині зони, мають від'ємні значення. Для уникнення від'ємних значень на топографічних картах приймають умовний відлік ординат - не від нуля, а від величини 500 км, тобто від умовної лінії, паралельної середньому меридіану зони та віднесеної на 500 км на захід від нього. Відзначимо, що максимальна відстань від осьового меридіана не перевищує на екваторі 333,3 км. Тому за такого відліку ординати усіх точок у межах зони мають додатні значення.
На топографічних картах у проекції Гаусса, при розгортці на площину, поверхня Землі відображається у вигляді 60 окремих зон, обмежених меридіанами, проведеними через 6° по довготі. Отже, кожна зона має свою систему плоских прямокутних координат.
Для однозначного визначення положення точки на поверхні Землі в межах певної зони під час записування плоских прямокутних координат до значення ординат із лівої сторони приписують номер 6-градусної зони.
Позначення X та У приймемо для координат, що визначались по топографічній карті. Для координат, які визначені з геодезичних вимірювань, застосовують позначення "х" та "у".
Плоскі прямокутні координати були запропоновані французьким ученим Декартом у 1637 р. У геодезії та топографії їх почали застосовувати тільки з 30-х років XX століття, коли великий обсяг геодезичних робіт зумовив необхідність спрощення обробки вимірювань і користування результатами геодезичних досліджень.
Для визначення точки на фізичній поверхні Землі необхідна третя координата - висота точки над поверхнею картографування. Необхідно відзначити, що визначення висот належить до складних теоретичних питань геодезії. Для точних геодезичних вимірювань застосовуються "нормальні висоти", визначення яких виходить за межі курсу військової топографії. У загальному випадку висота над початковою поверхнею має назву "абсолютна висота".
У військовій справі вирішення більшості завдань бойового застосування зброї та техніки ґрунтується на використанні плоских прямокутних координат. Потрібно зазначити, що під час картографування в масштабах більших, ніж 1:10 000, та під час розв'язання задач інженерної геодезії плоскі прямокутні координати встановлюються також і для 3-градусних зон.
6.2.2. Координатна сітка
Координатна сітка використовується для визначення прямокутних координат і для нанесення на карту точок (об'єктів) за їх координатами; для вказівок цілей; для орієнтування карти на місцевості; для вимірів напрямів і відстаней; для наближеного визначення площ.
Координатна сітка плоских зональних прямокутних координат на топографічних картах утворена взаємно перпендикулярними лініями, проведеними паралельно осям координат (рис. 6.2, 6.4, б).
На картах масштабу 1:25 000 координатні лінії проведені через 4 см, на картах масштабів 1:50 000 - 1:200 000 - через 2 см, що відповідає цілому числу кілометрів. Тому інша назва цих ліній - "кілометрові лінії"".
На картах масштабу 1:500 000 координатна сітка повністю не показується, нанесені тільки виходи координатних ліній за рамкою карти через 2 см (10 км).
Координатні лінії на картах підписують біля їх виходів за рамкою карти і в дев'яти місцях рівномірно на площі карти. Підписи координатних ліній визначають значення координат (X або У) їх точок. Підписи найближчих до кутів карти виходів координатних ліній та ближчого до північно-західного кута перетину ліній позначаються повністю (в кілометрах), всі інші дають скорочено, двома цифрами (десятки та одиниці кілометрів).
Наприклад, підпис 5510 над виходом ближчої від південної сторони рамки координатної лінії (рис. 6.2) означає абсцису точок цієї лінії, яка дорівнює 5510 км, а підпис наступної лінії 12 означає абсцису, яка дорівнює 5512 км. Підпис 5284 біля виходу крайньої із західної сторони лінії на карті означає номер зони - 5-та зона (одна або дві цифри з лівого боку) та ординату точок цієї лінії, яка дорівнює 284 км; підпис наступної лінії 86 означає ординату, яка дорівнює 286 км.
6.2.3. Визначення плоских зональних прямокутних координат на топографічній карті
Для визначення абсциси точки необхідно визначити X найближчої південної від точки координатної лінії, виміряти відстань від цієї лінії до точки (ДХ) та скласти ці величини.
Наприклад, для точки А (рис. 6.5а):


Рис. 6.5а. Визначення по карті плоских зональних прямокутних координат за допомогою циркуля-вимірника
Для визначення ординати точки необхідно визначити У найближчої західної від точки координатної лінії, виміряти відстань від цієї лінії до точки (АУ) та скласти ці величини.
Узах, лінії =5 290 000 м АУ + 1 500 м УА =5 291 500 м. На випадок розташування точки південніше від крайньої координатної лінії на карті (біля південної рамки карти) необхідно виміряти та відняти відстань між точкою та цією лінією (АХ) - від значення абсциси лінії.
Якщо точка розташована на захід від крайньої лінії (біля західної рамки карти), необхідно виміряти та відняти відстань (АУ) між точкою та цією лінією (в цьому випадку - східною від точки) від значення ординати лінії. Для точки В на рис. 6.5а:
Виміряти відстань між точкою та координатною лінією можна циркулем-вимірювачем (рис. 6.5, а), лінійкою, підручними засобами.
Зручно скористатись для вимірювання координат офіцерською лінійкою, на якій розміщені взаємоперпендикулярні шкали для вимірювань відстаней АХ та АУ від точки до координатних ліній у масштабах 1:25 000, 1:50 000, 1:100 000 та 1:200 000.
143
На рис. 6.66 показано спосіб вимірювання АХ та ЛУ точки А за допомогою шкал офіцерської лінійки.

Рис. 6.56. Визначення по карті плоских зональних прямокутних координат за допомогою шкал офіцерської лінійки
У наведених прикладах координати записані без будь-яких скорочень. Такі координати називаються повними.
Скорочені координати застосовують для вказівок цілей та розв'язання задач на невеликих (в межах одного аркуша карти) ділянках місцевості. У цьому випадку вказують тільки десятки та одиниці кілометрів і метри. Наприклад, координати, визначені за рис. 6.5а і рис. 6.56 для точки А, в скороченому вигляді записуються так:
Х = 41 150м У = 91500 м.
6.2.4. Нанесення точок на карту за прямокутними координатами
За значеннями десятків та одиниць кілометрів координат знаходять квадрат, в якому розташована точка.
На картах масштабів 1:10 000, 1:25 000, 1:50 000, де координатні лінії проведені через 1 км, квадрат, в якому розташована точка, визначається безпосередньо за її координатами.
На картах масштабу 1:100 000 координатні лінії проведені через 2 км, тому значення підписів ліній квадрата дорівнюють найближчим меншим парним числам від величини цілих кілометрів координат точки, яку необхідно нанести на карту.
Наприклад (рис. 6.6), для точки А на карті масштабу 1:100 000 за координатами:
X = 5 541 200; У = 5 291 400 (в цілих кілометрах 5 541 та 291), найближчі координатні лінії мають X = 5 540; У = 5 290. Квадрат, в якому розташована точка А, позначається цифрами, що визначають X та У південної та західної координатних ліній квадрата: 4090.

Рис. 6.6. Нанесення на карту об'єктів за відомими плоскими координатами
На карті масштабу 1:200 000 координатні лінії проведені через 4 км. Значення X та У ліній квадрата, в якому необхідно нанести точку, є найближчими меншими від значень цілих кілометрів X та У точки числами, кратними 4.
Наприклад, точка з координатами X = 6 123 100, У = 5 581 500 розташована в квадраті 2080.
Після знаходження квадрата, в якому розташована точка, від його ліній відкладають перпендикулярно різницю між значенням координат точки та координатних ліній (АХ та ДУ). В останньому прикладі від лінії абсцис, підписаної числом 20, необхідно відкласти в північному напряму 3 100 м, а від лінії ординат, підписаної числом 80, у східному напрямі -1 500 м.
У разі нанесення точки в неповних квадратах, які розташовані біля південної та західної рамки карти, відповідні АХ та АУ відкладають в південному та західному напрямі від крайніх координатних ліній.
Для нанесення точки за прямокутними координатами зручно використовувати координатні шкали офіцерської лінійки.
Використовуючи циркуль-вимірювач, відстані АХ та ДУ відкладають за шкалою лінійного масштабу.
На рис. 6.6 показані способи нанесення точок А і В з координатами відповідно
ХА = 5 541 200; УА = 5 291 400 та Хв = 5 509 100; Ув= 5 287 350.
Зазначимо, що точність визначення плоских прямокутних координат точок по карті та нанесення точок на топографічну карту визначаються помилками вимірювання (відкладання) відстаней від точки до координатної лінії в масштабі карти.
Ці помилки становлять для карт масштабу 1:50 000 - 10-25 м; 1:100 000 -25-50 м; 1:200 000 - 50-100 м.
Крім того, під час визначення точності визначення координат необхідно враховувати і помилки, що зумовлені деформаціями карти та помилками визначення положення об'єкта на місцевості (6.1.3).
6.2.5. Додаткова координатна сітка
У разі вирішення завдань на місцевості, що відображається на суміжних аркушах карт, система розграфлення дає змогу складати єдину карту (склеювання). У межах однієї картографічної зони зображення місцевості координатна сітка суміжних аркушів бездоганно стикується та забезпечує визначення координат. Складаючи аркуші, що належать до суміжних зон, стикується лише зображення місцевості.
Адже координатні лінії в кожній зоні паралельні осьовому меридіану та екватору зони. До того ж у разі суміщення сторін рамок суміжних аркушів карт, що належать різним зонам, положення зображень осьових меридіанів та екватора встановлюються під кутом. Отже, координатні сітки різних зон та відповідно координати точок не збігаються. Постає питання визначення координат об'єктів в єдиній системі координат.
Для визначення координат точки в системі суміжної зони за топографічними картами масштабів 1:25 000, 1:50 000, 1:100 000 та 1:200 000 на відстані до 2° від меридіанів, обмежуючих зону, за межами зовнішніх рамок нанесені виходи координатної сітки суміжної зони (додаткової координатної сітки). їх підписи є продовженням підписів координатних ліній суміжної зони.

Рис. 6.7. Додаткова координатна сітка для визначення розташування в системі координат суміжної зони
Визначаючи координати у системі суміжної зони однойменні риски (виходи координатної сітки суміжної зони) з'єднують прямими (рис. 6.7). Отримана сітка є продовженням координатної сітки суміжної зони. При визначенні вихідних даних для стрільби артилерії на випадок розташування вогневої позиції і цілі в різних координатних зонах координати вогневої позиції визначають у системі координат зони, в якій перебуває ціль.
6.3. Полярні та біполярні координати. Зв'язок між системами координат. Вказівки цілей
6.3.1. Полярні та біполярні координати
На практиці плоскі прямокутні та географічні координати безпосередньо для вирішення більшості завдань на земній поверхні (орієнтування на місцевості, визначення вихідних даних для бойового застосування зброї, навігації рухомих засобів, засобів управління, розвідки, зв'язку тощо) не використовуються. У перелічених випадках ці координати необхідні для підготовки вихідних даних, для яких застосовують систему полярних координат.
Система полярних координат складається з початкової точки - початку координат (полюса) та початкового напряму, що називається полярною віссю.
Положення точки в системі полярних координат визначається полярним кутом, який відраховується від початкового напряму (полярної осі) до напряму на точку, що визначається (кутова величина), та відстанню від початкової точки (лінійна величина).
Початок координат при цьому - командний пункт, пункт спостереження, вогнева (стартова) позиція, позиції технічних засобів розвідки, наведення, управління. За початковий напрям (полярну вісь) приймається напрям на будь-який орієнтир, лінія географічного або магнітного меридіана, лінія північного напряму координатної сітки. Полярний кут залежно від вибору полярної осі відповідно має назву кута місця, азимута, магнітного азимута, дирекційного кута (розд. V). На рис. 6.8, а: Рі - пункт спостереження, Р]Р2 - початковий напрям із пункту спостереження на орієнтир Р2, РіМ - напрям на ціль М, кут Р2РіМ - кут місця; на рис. 6.8, б ~Р{Я - північний напрям меридіана (координатної сітки, магнітного меридіана), М^М - азимут (дирекційний кут, магнітний азимут); В - відстань від пункту спостереження до цілі.

Біполярні координати визначають положення точки (об'єкта) щодо двох початкових точок (пунктів спостереження). У цьому випадку визначають кути місця на один і той самий об'єкт із двох спостережних пунктів (полюсів) стосовно лінії (відрізку), що з'єднує ці пункти. Такий відрізок інколи називають базисом. Положення об'єкта визначається в точці перетину двох напрямків, відкладених за кутами місця; такий спосіб визначення положення називається "кутовою засічкою" (рис. 6.9).
У разі відсутності видимості між спостережними пунктами визначають магнітні азимути напрямків. На рис. 6.10, а Рі і Рг - спостережні пункти, Ат1 та Ат2 - магнітні азимути напрямків із спостережних пунктів на ціль М. Така засічка має назву "азимутальна засічка".
Положення об'єкта можна визначити і за двома відстанями Оі і В2, виміряними з двох полюсів базису, як показано на рис. 6.10, б. У цьому разі маємо "лінійну засічку".

а б
Рис. 6.10. Біполярна система координат: а - азимутальна засічка; б - лінійна засічка
Спосіб засічок цілей на полі бою широко застосовують в артилерії, розвідці, протиповітряній обороні, під час ведення спостереження. Сучасні війська насичені технічними засобами виконання засічок, до того ж командир повинен володіти прийомами польових вимірювань відстаней і кутів. З методикою цих вимірювань військова топографія знайомить у розділах XII "Орієнтування на місцевості" та XIII "Робота з картою на місцевості".
Біполярні координати мають локальне застосування, їх використовують для визначення взаємного положення об'єктів на певній місцевості, обмеженій радіусом дії тих чи інших технічних, вогневих засобів.
6.3.2. Зв'язок між системами координат на земній поверхні
Під час вирішення завдань підготовки вихідних даних для бойового застосування засобів розвідки, ураження та навігації часто доводиться використовувати визначені в різних системах координати об'єктів. При цьому постає завдання переобчислення координат з однієї системи в іншу.
Зв'язок між прямокутними та полярними координатами
Перехід від полярних до прямокутних координат застосовують у разі нанесення на карту об'єктів, положення яких визначене на місцевості щодо відомої початкової точки (пункту спостереження, розвідки); при вказівках цілей, підготовці вихідних даних для роботи навігаційної апаратури, топогеоде-зичної прив'язки елементів бойового порядку. Такий перехід має назву "прямої геодезичної задачі".

Рис. 6.11. Зв'язок між прямокутними та полярними координатами
Нехай вихідна точка (полюс) А має відомі прямокутні координати ХА та УА;
- виміряна відстань від точки А до точки В; ДК~ дирекційний кут (полярний кут) з точки А на точку В. Необхідно визначити прямокутні координати точки В. З рис. 6.11 очевидно, що:
Хв = Хд + (Хв — Хд) = ХА+ АХдв,
Ув = Уа + (Ув - У а) = ¥А + ДУАВ.
Величини АХдв, AYab називаються прирощеннями координат. їх визначають з трикутника ABC:
Прирощення координат можуть бути як додатними, так і від'ємними, залежно від значення дирекційного кута, який змінюється від 0° до 360°.

Перехід від прямокутних до полярних координат виконується під час підготовки вихідних даних для стрільби, орієнтування засобів визначення цілей, для роботи навігаційної апаратури. Цей перехід має назву "вирішення оберненої геодезичної задачі". Сутність його полягає в тому, що за відомими прямокутними координатами початкової і кінцевої точок необхідно розрахувати напрям (дирекційний кут) та відстань між ними.
Розв'язання цієї задачі згідно з рис. 6.11 виконують за формулами

Перехід від географічних координат до плоских прямокутних та зворотний - від плоских прямокутних до географічних - може бути необхідним на випадок використання топографічних (географічних) карт, виконаних в інших картографічних проекціях, відмінних від тих, що використовуються на топографічних картах України. Крім того, геодезична підготовка застосування окремих бойових засобів вимагає використання географічних координат, безпосереднє визначення яких у польових умовах значно складніше від визначення плоских прямокутних координат. У цих випадках перехід здійснюється за спеціальними таблицями (програмами) переобчислення координат.
Наближене обчислення географічних координат можна виконати за формулами
151
де X, У - в кілометрах; В, L - в градусах; N - номер зони; 111.2 - наближене значення лінійних розмірів 1° по широті. Наприклад:

Перехід від часток градуса до мінут і секунд у наведеному прикладі здійснюють за формулами

де § - величина в цілих і частках градусів; g° - кількість цілих градусів; ш -мінути в цілих та частках; т' - кількість мінут; в - кількість секунд (округлюється до цілих).
З наведених формул можна вивести співвідношення для зворотного переходу - від географічних до плоских прямокутних координат.
За необхідності перехід можна здійснити нанесенням на карту точки за відомими координатами та повторного визначення її координат у потрібній системі.
6.3.3. Цілевказівки по карті
Вказівки цілей - доведення (повідомлення) даних про місцерозташу-вання і дії цілей. Вказання розташування цілей полягає у визначенні по карті (аерофотознімку) і передавання по технічних засобах зв'язку або будь-яким іншим способом даних про місцерозташування цілей (об'єктів) на місцевості.йказ/в/си цілей повинні бути короткими, зрозумілими і достатньо точними. Залежно від обстановки і характеру завдань, які вирішуються, місцерозташування цілей (об'єктів), нанесених на карту, вказують різними способами: по квадратах координатної сітки, прямокутних координатах, географічних координатах, від орієнтиру, від умовної лінії.
По квадратах координатної сітки.
Вказується назва квадрата - значення підпису південної координатної лінії та західної координатної лінії, наприклад (0645) (рис. 6. 12). Для уточнення положення квадрат умовно поділяється на дев'ять частин (секторів) (рис. 6.10, а). Вказівка сектора (0645-3) означає, що об'єкт розташований у правому верхньому куті квадрата (0645); (0645-6) - у південній середині, (0645-9) -в центрі тощо. Якщо в квадраті розташовані кілька однотипних об'єктів, то вказівка сектора означає положення об'єкта, розташованого ближче до вказаного сектора. Наприклад, якщо з кількох нежитлових будівель необхідно вказати на означену на рис. 6.12, б, то називають "будівля в квадраті нуль шість сорок п'ять, дев'ять". У тексті вказівка "в квадраті" позначається дужками, наприклад, будівля (0645-9).
Інколи вживається збільшена система вказівок цілей, за якою квадрат поділяється на чотири сектори, позначені літерами А, Б, В, Г (рис. 6.12, в). Вказівка (0645-А) відповідає перебуванню об'єкта у лівому верхньому куті квадрата (0645).
152
За розташуванням щодо об'єктів (елементів місцевості), місцерозташу-вання яких визначено раніше.
Частіше використовують підписані на карті об'єкти. Наприклад:
за 0.5 км на північ від населеного пункту Дубки;
на західному схилі висоти з відміткою 195.0;
за 1,5 км на схід від східної околиці населеного пункту Білка. Оголошуючи своє місцерозташування під час тактичного орієнтування
вказується квадрат і положення щодо відомого (позначеного на карті) елемента місцевості, на зразок:
"Ми знаходимось в квадраті 4310, за 2 кілометри на захід від цегельного заводу, за 300 м на південь від перехрестя шосейних доріг".
Зручно також визначати на око розташування цілі в середині квадрата за принципом прямокутних координат - щодо нижньої і лівої його сторін, які при тому подумки поділяються на шістнадцять часток і нумеруються від 1 до 4 знизу догори та зліва направо. Наприклад: "Ціль М (6590-34)". Спочатку називається умовний поділ в середині квадрата за абсцисою X (3), а потім за ординатою У (4).
На склеюванні карт, що охоплює район протяжністю з півночі на південь або зі сходу на захід більше 100 км, підписи кілометрових ліній у двозначних числах повторюються. Щоб виключити невизначеність у розташуванні об'єкта, координатні квадрати позначають шістьма цифрами. До абсциси X і ординати У додають сотні кілометрів (по одній цифрі дрібного шрифту в позначенні координатних ліній), абсциси відділяються від ординат комою. Наприклад, висота з відміткою 206,3 (846, 398).
Прямокутними координатами вказівки цілей виконуються найточніше. При тому місцерозташування цілі (об'єкта) може бути вказано повними або скороченими координатами залежно від віддалення того, хто передає координати, від того, хто координати приймає.
Географічними координатами вказівки цілей виконують за дрібномасштабними картами, на яких відсутня координатна сітка. Місцерозташу-вання цілі (об'єкта) вказують широтою і довготою, наприклад, висота з відміткою 206,3 (53°48'06" пвн. ш. 66W12" сх. д.).
Від орієнтира. У районі дій на карті обирають декілька орієнтирів, надають їм номери (умовні назви), які записують на карті.
Через кожний орієнтир проводять взаємно перпендикулярні лінії, паралельні до ліній кілометрової сітки. Під час вказання цілі називають найближчий до неї орієнтир, потім відстань до цілі за перпендикулярами. Наприклад (рис. 6.13): "орієнтир 1, південь - 200, захід - 500, протитанкова гармата". Дані вказівок цілей записуються так: танк (Ор. 1, півд. 200, зх. 500).

Рис. 6.13. Цілевказівки від орієнтира
Вказівки цілі від орієнтира можна проводити також вказуванням відстані до цілі і напряму на неї. Наприклад, "колона противника 6 км на північний схід Снов".
Якщо орієнтирам не надані номери (умовні назви), то під час вказівок цілей від орієнтира необхідно вказувати квадрат, в якому орієнтир перебуває: "КСП - 3 км північніше Снов (4218)". У таких випадках за орієнтири приймають зазвичай населені пункти, озера тощо.
Від умовної лінії цілевказівки застосовують найчастіше під час руху (на марші). Завчасно на карті проводять лінію в напрямі дій підрозділу (рис. 6.14), стосовно якої буде вказуватись положення цілей. На лінію наносять сантиметрові поділки і нумерують їх, позначивши початкову точку цифрою нуль.
Наприклад: "Пряма АБ, чотири і дев'ять, вправо два і нуль, ПТКР". За необхідності дані вказівок цілей записують в такому порядку: "ПТКР (АБ - 4,9, вправо 2,0)".

Рис. 6.14. Цілевказівки від умовної лінії
Початкову і кінцеву точки лінії позначають прописними літерами. Ліній може бути декілька. Всі їх наносять на робочі карти тих, хто передає та приймає вказівки цілей. Положення цілі на карті вказується в такому порядку. Спочатку називають умовну назву лінії, потім - відрізок лінії до цілі (в сантиметрах і міліметрах) та довжину перпендикуляра від лінії до цілі.
Вказівки цілей за аерофотознімками найчастіше проводять у прямокутних або полярних координатах.
У прямокутних координатах положення цілей (об'єктів) вказують, якщо на аерофотознімках нанесена координатна сітка. Порядок вказівок цілей такий самий, як і по карті.
Вказівки цілей у полярних координатах проводять на завчасно підготовлених аерофотознімках. їх підготовка полягає ось у чому. Аерофотознімкам присвоюють номери, які записують у правому верхньому куті. На всіх аерофотознімках, які мають однакові номери, будують одну систему полярних координат. Полюсом обирають чітко відтворену на аерофотознімку контурну точку (перехрестя доріг, просік, кут лісу тощо), а полярною віссю - напрям на віддалену від полюса контурну точку. Полюс обводять колом, а напрям прокреслюють на аерофотознімку.
Вказівки цілей у полярних координатах виконують у такій послідовності. Ціль на аерофотознімку з'єднують прямою лінією з полюсом. Потім вимірюють кут положення цілі, а також відстань від полюса до цілі в міліметрах. Передають отримані полярні координати цілі, наприклад: "Аерофотознімок 3, ліворуч 28°, 39 -мінометна батарея". За необхідності дані вказівок цілей записують: "Мінометна батарея (аерофотознімок 3, ліворуч 28°, 39)".
Контрольні запитання
Показати на топографічній карті паралелі та меридіани.
Якими способами можна провести на карті паралель і меридіан через дану точку?
Чому лінійні розміри відрізків, що відповідають мінутним проміжкам по широті та довготі, на топографічній карті мають різну довжину?
Яка помилка визначення В та І. по карті масштабу 1:100 000 у разі проведення паралелі та меридіана як перпендикулярів до рамок карти?
Чим відрізняється система плоских зональних прямокутних координат, яка застосовується на топографічних картах, від загальноприйнятої (Декартово!) системи координат?
Що є початком плоских прямокутних координат, які визначаються на топографічних картах?
Назвати межі визначення X та У.
З якою метою нанесена на карту додаткова координатна сітка?
Чому точка - початок системи плоских зональних прямокутних координат - має ординату, відмінну від 0? Яка величина і напрям зміщення початкової точки?
Чому лінії сітки плоских прямокутних координат непаралельні сторонам рамки карти?
Як визначити координати точки, що розташована біля південної рамки карти? - південніше крайньої координатної лінії? - на захід від крайньої західної лінії?
Як визначити координати точки в системі координат суміжної зони?
Чому абсциса точки в системі суміжної зони більша, ніж абсциса в системі координат зони, в якій перебуває ця точка?
Назвати умови застосування різних систем координат у військовій справі.
Назвати способи визначення положення об'єктів на карті.
Вказати місцерозташування окремо розташованого двору в квадраті 7855 (карта У-37-73-В).
17. Які прилади та способи застосовують для визначення по карті:
географічних координат;
плоских прямокутних координат?
Від яких факторів залежить точність (похибка) визначення географічних і плоских прямокутних координат?
Скласти алгоритм визначення географічних координат по карті.
Скласти алгоритм визначення плоских прямокутних координат по
карті.
21. Дати визначення істинному та магнітному азимутам і дирекційному
куту.
РОЗДІЛ 8
КАРТА ЯК ЗАСІБ УПРАВЛІННЯ
8.1. Значення карт як засобу управління
Штаби і командири всіх ступенів під час вирішення різного роду завдань, пов'язаних з управлінням військами та їхніми діями на місцевості, широко використовують топографічні (спеціальні) карти. По карті вивчають і оцінюють місцевість, орієнтуються на місцевості, визначають координати позицій і цілей, проводять топогеодезичну прив'язку бойових порядків, виконують різні інженерно-технічні розрахунки тощо. Топографічні (спеціальні) карти широко використовують як основу під час складання бойових графічних документів: робочих карт, планів, схем, рішень.
Робота командирів (начальників) з організації бойових дій підрозділів та управління під час бою ведеться тільки за допомогою карти.
За допомогою карт командири можуть: з'ясувати отримане бойове завдання, вивчити та оцінити обстановку, прийняти рішення, поставити бойові завдання підлеглим, організувати бойове забезпечення та взаємодію, вирішувати вогневі завдання з подавлення або знищення супротивника, доповідати про хід бойових дій. У цьому проявляється значення карт як засобу управління військами.
Найпоширенішим бойовим графічним документом, який використовують командири, є робоча карта.
Робоча карта - це топографічна (спеціальна) карта, на якій командир (офіцер штабу) за допомогою умовних тактичних знаків і необхідних пояснювальних надписів відображає тактичну або спеціальну обстановку та її зміни в ході бою.
Топографічними (спеціальними) картами підрозділи забезпечують вищі штаби. Штаб батальйону (дивізіону) видає карти командирам рот, взводів та іншим командирам завчасно або одночасно з отриманням ними бойових завдань. Під час ведення бойових дій карти в підрозділи доставляють офіцери штабу або зв'язківці.
8.2. Підготовка карти до роботи
Карта - постійний супутник кожного командира. Командири з метою вирішення бойових завдань із найменшими витратами часу, а також для зручності в роботі, повинні працювати на підготовленій карті.
Підготовка карт до роботи полягає в її підборі, оцінюванні, склеюванні, підйомі та оформленні. У бойових умовах, крім того, виконують кодування карт.
Вибір карти. Для роботи в бойових умовах командири можуть використовувати карти масштабів 1:10000 - 1:100000. Вибір масштабу залежить від умов бойових дій, характеру і змісту бойового завдання.
Командири підрозділів зазвичай працюють з картами масштабу 1:50000. Вона є достатньо докладною і точною для розрахунків, пов'язаних з вирішенням вогневих завдань, інженерним обладнанням позицій, десантуванням тощо. У деяких випадках, наприклад, під час форсування водяних перешкод, в розвідці, командири підрозділів користуються картами масштабу 1:25 000, а у разі ведення бою в обороні (в наступі) в густозабудованих районах зі складними умовами орієнтування - планами міст масштабу 1:10 000 або 1:25 000. Основною картою командира частини є топографічна карта масштабу 1:100000. Вона використовується в усіх видах бойових дій.
Оцінювання карти полягає у з'ясуванні її характеристик: масштабу, року видання (оновлення), системи координат, поправки напряму, висоти основного перерізу рельєфу, шкали закладень. Висота перерізу рельєфу, рік видання, поправка напряму можуть бути різними на різних аркушах карти. Під час склеювання карти ці відомості можуть бути втрачені, тому їх доцільно записати на звороті кожного аркуша.
Від масштабу залежить графічна точність карти. Оцінюючи карту, необхідно з'ясувати дані, які будуть необхідні для визначення відстаней: чисельний масштаб, величину масштабу, лінійний масштаб; оцифрування координатної сітки; можливу точність визначення прямокутних координат. З'ясовують також необхідність введення поправок у відстані за рельєф місцевості, які визначають на карті.
За роком видання (оновлення) оцінюють відповідність змісту карти сучасному стану місцевості і пов'язану з цим достовірність. Середній термін служби великомасштабних карт (без оновлення або виправлення) становить 5-10 років.
Масштаб і рік видання карти вказують у заголовках бойових документів, які складаються з посиланням на карту.
Під час визначення прямокутних координат об'єктів (цілей), розташованих на стику координатних зон, необхідно визначити, сіткою якої з двох зон необхідно користуватися, і нанести на відповідних аркушах карти додаткову координатну сітку суміжної зони.
По схемі магнітного схилення з'ясовують величину і знак поправки напряму.
По висоті основного перерізу оцінюють точність зображення рельєфу на топографічній карті. Для оковимірного оцінювання схилів необхідно знати крутизну схилу, яка дорівнює закладенню в 1 см або 1 мм, а також граничну крутизну, яку можна визначити за горизонталями (0,25 мм в масштабі карти).
Склеювання карт. У тих випадках, коли карта складається з декількох аркушів, для зручності в користуванні отриманими аркушами виконують їх попереднє склеювання. Перед склеюванням аркуші карти попередньо розкладають відповідно до їх номенклатури та намічають поля (краї), які необхідно зрізати. Для прискорення розкладки великої кількості аркушів доцільно скласти схему їх розміщення або скористатися збірною таблицею, окресливши на ній аркуші, які підлягають склеюванню.
Після цього поля карти обрізають: обрізають східні (крім аркушів крайньої правої колони) і південні поля (за винятком нижнього ряду). Обрізають гострим ножем (лезом) на картонній підкладці точно за напрямом внутрішньої рамки аркуша. Лезо ножа (бритви) потрібно тримати під гострим кутом із нахилом за напрямом лінії обрізування, а рука повинна повністю спиратися на стіл (рис. 8.1).

Рис. 8.1. Обрізування полів карти
Обрізані стрічки здають у секретне відділення частини (закладу) або знищують у встановленому порядку, а підготовлені до склеювання карти розкладають на поверхні згідно з номенклатурами.
Склеюють у такій послідовності: спочатку склеюють аркуші в колони, а після цього - склеюють колони між собою (рис. 8.2). Склеювання аркушів у колони починають знизу, а в ряди - справа.

Під час склеювання карти обрізаний аркуш спочатку накладають оберненою стороною на суміжний необрізаний та, наблизивши їх по лінії склеювання, наносять пензликом на смугу склеювання тонкий рівномірний шар клею. Після цього верхній аркуш перевертають, сполучають рамки аркушів, кілометрові лінії і відповідні контури. Місце склеювання протирають сухою ганчіркою (папером) впоперек лінії склеювання у бік зрізу. Невелика несумісність ліній (контурів) може бути виправлена протиранням у напрямі, який є протилежним напряму сполучення. Так склеюють всі аркуші в ряди (колони) (рис. 8.3).
За різної деформації двох суміжних аркушів (одна сторона рамки довша за іншу) клеєм змащують короткий аркуш, що дає змогу дещо розтягнути його та вирівняти з довшим.
Під час склеювання між собою довгих смуг (рядів або колон) рекомендується смугу з обрізаними аркушами згорнути в рулон, нанести на край смуги шар клею. Склеювати треба, поступово розмотуючи рулон, при тому необхідно сполучати контури умовних знаків і розгладжувати смуги, які склеюють. Отриману карту-склейку (рис. 8.4) необхідно оформити та згорнути.

Згортання карти. Форма згорнутої карти може бути різною. Це залежить від масштабу карти та умов її використання. Під час підготовки карти до роботи в приміщеннях її згортають у двох напрямах. Спочатку в напрямі довшої сторони, а після цього утворену смугу згортають зліва направо. Розмір згорнутої карти повинен відповідати розміру стандартного аркуша (210x297 мм) або розміру папки, в якій вона буде зберігатися.
Під час роботи на місцевості доцільно, щоб карта була згорнута відповідно до форми та розмірів планшету або польової сумки. На форму згорнутої карти впливає особливість бойового завдання. Так, під час здійснення маршу карту орієнтують вздовж маршруту, а її частини, які не будуть використовуватись, підгортають, залишаючи смугу за розмірами польової сумки (планшету), після цього згортають решту карти (рис. 8.5).

Рис. 8.5. Карта, згорнута гармошкою
Карту під час згортання необхідно ретельно розгладжувати і якомога щільніше перегинати, не допускаючи зморщок на місцях склеювання аркушів, що може призвести до розриву карти на цих місцях. У разі тривалої роботи на одній частині склейки або на одному аркуші карти, особливо в негоду, рекомендується аркуші карти покривати калькою або восківкою, на яку можна наносити дані обстановки кольоровими олівцями.
Підйом карти полегшує роботу на ній, значною мірою скорочує час на розроблення бойових документів, забезпечує більшу точність з меншими затратами часу під час орієнтування та вказівок цілей. На карті піднімають
(виділяють) місцеві предмети і елементи рельєфу, які істотно впливатимуть на бойові дії, або на них посилаються під час віддавання розпоряджень і цілевказівок. При підйомі карти важливо знати, яку площу (ділянку) карти необхідно підняти. Це залежить від конкретного бойового завдання підрозділу або частини.
Об'єкти місцевості піднімають кольоровими олівцями забарвленням, збільшенням умовного знаку, підкресленням або збільшенням напису назви. Варто пам'ятати, що під час підйому карти, умовні знаки не повинні закривати відомості про об'єкти місцевості.
Населені пункти піднімають обведенням їх зовнішнього контуру чорним кольором та підкресленням назви коричневим кольором. Населені пункти, крім того, можна виділити збільшенням надпису їх назви в 2-3 рази поруч на вільному місці. У великому населеному пункті, якщо потребує завдання, обводять чорним кольором окремі квартали, об'єкти, орієнтири.
Автомобільні дороги піднімають лінією коричневого кольору завтовшки 1-2 мм (на відстані 1-2 мм). Ці лінії, як правило, проводять із південної або східної сторони від умовного знаку дороги.
Залізниці піднімають обведенням їх умовного знаку в 1,5-2 рази - лінією чорного кольору.
Станції, порти піднімають обведенням їх умовного знаку колом чорного кольору (діаметром 0,5-1 см) та підкресленням назви лінією коричневого кольору. Станції і порти можна виділяти збільшенням надпису їх назви в 2-3 рази поруч на вільному місці.
Ріки, озера, канали піднімають потовщенням їх берегових ліній та розтушовуванням синім кольором. Болота піднімають штрихуванням синім кольором паралельно нижній (верхній) стороні рамки карти.
Мости, греблі, переправи тощо піднімають збільшенням їх умовного знаку чорним кольором.
Місцеві предмети, які використовують як орієнтири і які зображені позамасштабними умовними знаками, обводять колом чорного кольору діаметром 0,5-1 см.
Ліси, суцільні чагарники та сади піднімають окресленням галявин потовщеною лінією і відтіненням їх контуру зеленим кольором. Посадки вздовж доріг піднімають, прокреслюючи зелену лінію вздовж умовного знаку.
Рельєф піднімають відтіненням (потовщенням) однієї або декількох характерних горизонталей коричневим кольором. Вершини командних висот заштриховують світло-коричневим кольором, підписи позначок висот і горизонталей збільшують у 2-3 рази.
Під час організації і ведення наступу необхідно піднімати карту у бік противника, на глибину одного дня наступу. Для організації і ведення бою в обороні карта повинна бути піднята: у своєму розташуванні - не менше ніж до тилової лінії (межі, краю), а в бік противника - на глибину імовірного розташування його тактичних резервів. Під час підготовки до маршу на карті доцільно підняти: маршрути пересування, рокадні дороги, маршрути можливого висування противника та рубежі імовірного зіткнення з ним, райони (місця) привалів і відпочинку, пункти регулювання.
Оформлення карти. Карта, що використовується як бойовий графічний документ, повинна мати: службовий заголовок; гриф таємності і номер примірника; відмітки "почата" (дата, час) та "закінчена" (дата); підпис посадової особи із вказанням посади, військового звання і прізвища. Літери в словах пишуть окремо (без зв'язок), всі елементи їх мають однакову товщину, яка дорівнює 1/5 їх висоти. Для оформлення документа і великої кількості інших надписів використовують нахилений (стандартний) креслярський шрифт. Для нанесення службового заголовка і підписів посадових осіб можна використовувати прямий шрифт.
Службовий заголовок пишуть у рядок паралельно верхній (нижній) лінії рамки аркуша карти на відстані 2-5 см від верхньої внутрішньої рамки (залежно від розміру склеювання), посередині. Розміри шрифтів службових заголовків за висотою (Н) рекомендується приймати залежно від розміру склеювання: до 6 аркушів - 2 см; до 12 аркушів - 3 см; до 20 аркушів - 4 см; понад 20 аркушів - 5 см.
Гриф секретності пишуть у правому верхньому куті карти на відстані 2-3 см від верхньої внутрішньої рамки карти і 3 см від внутрішньої бокової рамки шрифтом заввишки 1/2 розміру висоти службового заголовка. Під грифом секретності пишуть номер примірника (документа), висота шрифту - 1/3 висоти службового заголовка.
Позначення "почата ", "закінчена " пишуть під службовим заголовком (на рівні з його краями), висота - 1/3 розміру висоти шрифту службового заголовка.
Підпис посадової особи пишуть знизу карти, посередині, на відстані 2-5 см від нижньої внутрішньої рамки карти до низу надписів в один або два рядки, висотою 1/3 розміру висоти шрифту службового заголовка. Відстань між рядками карти приймають залежно від умов розміщення - 4-8 мм.
У тих випадках, коли на картах оформлюють бойові графічні документи, які потребують затвердження (рішення, плани тощо), слово ЗАТВЕРДЖУЮ пишуть у лівому верхньому куті карти на відстані 2-3 см від верхньої внутрішньої рамки і 3 см від внутрішньої бокової рамки аркуша карти, заввишки 1/2 розміру висоти шрифту службового заголовка. Посаду особи, котра затверджує документ, її військове звання, прізвище та дату пишуть під словом ЗАТВЕРДЖУЮ в три рядки, заввишки 1/3 розміру висоти шрифту службового заголовка.
Для завершення підготовки карти необхідно нанести цифрове значення координатної сітки на ту частину карти, яка покриває передбачений район бойових дій, підняти зображення з таким розрахунком, щоб, не розгортаючи всієї карти, можна було її використовувати для орієнтування.
Кодування карт. Під час бойових дій для секретності та зручності управління військами топографічні карти кодують.
Кодування карт виконують у штабах батальйонів, частин, з'єднань. Дані кодування доводять до підлеглих у встановленому порядку з суворим дотриманням вимог збереження таємних документів.
На картах кодують:
виходи кілометрових ліній (за законом випадкових чисел). Наприклад, 78 км змінюється на 14 тощо. Кодові значення наносять на краях карти, на вільному місці - ліворуч (праворуч) від дійсних значень кілометрової сітки по широті, та знизу (зверху) карти по довготі біля дійсних кілометрових значень. Кодування кілометрових значень можна проводити дво-трицифровими числами, а звідси закодовані координатні квадрати будуть позначатися чотири- або шестизначними числами. Наприклад, координатний квадрат (44 21) може мати кодування (89 32) або (431 532);
за необхідності можна кодувати назви населених пунктів, річок, озер, лісів, висот тощо. Це виконують заміною дійсних назв на неіснуючі назви в цьому районі. У деяких випадках кодування замість умовних назв можна застосовувати заголовні літери абетки. Умовні назви пишуть на карті поруч із дійсними в дужках або в лапках, наприклад: СОРМОВО (ГОРБИ), "ГОРБИ".
Після здійснення кодування управління підрозділами (за необхідністю) можна виконувати засобами зв'язку відкритим текстом, але потрібно пам'ятати, що супротивник буде постійно контролювати ефір (вести радіорозвідку), тому командири повинні вести шифровані передавання з метою "закриття" проходження інформації.
8.3. Основні вимоги до ведення карт
Основні вимоги до ведення карт: своєчасність розроблення та уточнення, повнота відображення обстановки, точність нанесення обстановки, достовірність змісту, наочність оформлення.
Своєчасність розроблення та уточнення очевидна із особливостей сучасного бою: його динамічності, різких і швидких змін обстановки. Своєчасність розроблення та уточнення робочої карти залежать від рівня топографічної підготовки командирів і набутих ними навичок у відпрацюванні бойових графічних документів.
Повнота відображення обстановки визначається обсягом відомостей, які необхідні командиру (начальнику) для організації бойових дій та управління підрозділами. Відомості про свої війська командир зазвичай наносить на два ступені нижче за підпорядкуванням (у батальйоні - до взводу). Повнота нанесення на карту даних про супротивника залежить від ланки управління і посади командира. Відомості про засоби застосування зброї масового ураження супротивника наносять з достовірністю до окремої гармати, ракетної установки.
Радіаційну обстановку наносять на карту в необхідному обсязі, за даними прогнозування і відомостями, які отримано від підрозділів радіаційної розвідки.
Точність нанесення обстановки. Нанесене на карту розташування своїх військ і військ супротивника повинно відповідати їх дійсному розташуванню на місцевості. Засоби ядерного нападу противника, його пункти управління, вогневі позиції, передній край, фланги та інші важливі цілі на карту наносять з точністю 0,5-1 мм у масштабі карти. Похибка нанесення інших елементів бойового порядку не повинна перевищувати 3-4 мм.
Достовірність змісту досягають відображенням на карті тільки ретельно перевірених даних, які точно показують розташування супротивника, а також характер його дій у визначений час. Усі відомості, які потребують перевірки, записують із обов'язковим застереженням або взагалі не вказують.
Наочність оформлення карти досягається чітким і виразним відображенням бойової обстановки з виділенням її головних елементів, акуратним накресленням тактичних умовних знаків і вмілим розміщенням надписів.
Відпрацьовуючи карту, основну увагу приділяють розкриттю та відображенню тактичного змісту - задуму рішення командира, важливих даних обстановки і способів виконання найскладніших завдань.
На карті не повинно бути прикрашувань, невиправданих текстових даних та їх нагромадження. Топографічна основа карти не повинна бути заповненою закритими умовними тактичними знаками, надписами, таблицями, довідковими та пояснювальними текстами (надписами). їх наносять на вільному місці або дають у пояснювальній записці.
Приладдя для роботи. Умови роботи командирів під час ведення карт у бойовій обстановці характеризуються обмеженим часом і мінімальними зручностями. Це змушує заздалегідь потурбуватися про придбання елементарного приладдя для роботи на картах. Найзручнішим для роботи з картою вважається планшет розміром 30x40 см. Його виготовляють з фанери або пресованого картону.
Польова сумка командира повинна бути укомплектована необхідним знаряддям для роботи з картами. Для нанесення обстановки та виконання вимірювань і розрахунків необхідно мати офіцерську та звичайну лінійки, циркуль-вимірник, гумку до олівців, перочинний ніж, курвіметр. Якість нанесення обстановки багато в чому залежить від умілого підбору кольорових олівців або фломастерів. Для роботи необхідно завчасно підготувати щонайменше по два олівці основних кольорів (червоного, чорного, синього), решта - по одному, щоб не витрачати час на їх гострення під час нанесення обстановки.
8.4. Основні правила ведення карт і нанесення тактичної обстановки
На карту наносять тільки ті дані обстановки, які необхідні для роботи згідно з посадою командира. Обстановку наносять відповідними умовними тактичними знаками, визначеними за кольором і формою. Всі дані обстановки наносять акуратно і чітко, тонкими лініями. Розміри умовних тактичних знаків узгоджують із масштабом карти і категорією військових одиниць. Карту ведуть так, щоб її було легко читати, а у відображеній тактичній обстановці можна було вільно розібратися. Умовні знаки викреслюють із використанням трафаретів командирської лінійки.
Розташування, завдання, дії своїх механізованих, танкових, аеромобіль-них і авіаційних підрозділів та їх тили позначають на картах відповідними умовними тактичними знаками червоним кольором.
Розташування, завдання, дії своїх ракетних, артилерійських, інженерних, хімічних, радіотехнічних, дорожніх, залізничних підрозділів, підрозділів зв'язку та їх тили позначають на картах відповідними умовними тактичними знаками чорним кольором.
Війська супротивника - їхнє розташування, дії, пункти управління та усі інші дані наносять на карту синім кольором тими самими тактичними умовними знаками, що і свої війська.
Нумерація, назва частин і підрозділів, пояснювальні надписи, які належать до своїх військ, позначають чорним кольором, а ті, що належать до супротивника -синім кольором. Ці надписи можна розміщувати (для зручності в роботі) паралельно горизонтальній лінії координатної (кілометрової) сітки карти.
Умовні знаки, що позначають підрозділи (війська), вогневі засоби і бойову техніку (як свої, так і супротивника), наносять на карту відповідно до їхнього справжнього розташування на місцевості і розміщують за напрямом дій або ведення вогню. Всередині або поруч з умовними знаками вогневих засобів, бойової та іншої техніки, за необхідності, вказують кількість і тип цих засобів.
Умовні знаки пунктів управління (СП, КСП, КП), зенітні, радіотехнічні засоби орієнтують на північ. Вертикальна пряма лінія прапорця своїм нижнім кінцем повинна впиратися в точку розташування ПУ на місцевості. Зображення знаку розміщується (повертається) в бік, який є протилежним фронту дій своїх військ у разі їхніх дій у західному (східному) напрямі. У разі дій своїх військ у південному (північному) напрямі - фігуру знаку розміщують праворуч від вертикальної лінії прапорця, а фігуру ПУ супротивника - ліворуч від вертикальної лінії прапорця.
Контурні і лінійні умовні тактичні знаки узгоджують з рельєфом та контурами місцевих предметів, уздовж яких вони розміщені. Лінійні, замкнені і напівзамкнені умовні знаки (розташування підрозділів, траншеї, вогневі позиції артилерії, рубежі різного призначення тощо) наносять на карту з дотриманням масштабу. Фігурні умовні знаки (поодинокі танки, артилерійські та мінометні батареї на вогневих позиціях, окремі тилові підрозділи тощо) являють собою позамасштабні точкові об'єкти. їх наносять на карту так, щоби центр умовного знаку перебував у точці розташування об'єкта на місцевості.
Фактичні дії підрозділів (військ), їх розташування наносять суцільними лініями. Лінії оборони підрозділів, окопи артилерійських гармат, танків тощо, які займуть підготовлені вогневі позиції, наносять на карту суцільними лініями з поперечними штрихами. Товщина лінії приймається 0,5-1 мм (залежно від масштабу карти). Поперечні штрихи наносять перпендикулярно до лінії оборони (окопів) заввишки 1-1,5 мм і завтовшки 0,5-1 мм. Відстань між штрихами становить 2-3 мм.
Дії, що передбачаються або плануються, наносять переривчатими (штриховими) лініями. Запасні та оманні райони позначають переривчатими лініями, вище від надпису номера і назви підрозділу вказують "З"-запасний або"0"-оманний район (позиція, об'єкт).
Розташування підрозділів, що належить до різних моментів часу, показують лініями різного окреслення, супроводжуючи їх підписами часу (на карту наносять, як правило, не більше чотирьох розташувань військ). Час, якого стосується те або інше розташування військ, вказують під назвою підрозділу в середині або поруч з умовним знаком, який позначає характер дій. За необхідності час можна вказати збоку, на вільному місці. Надписи розміщують із того боку, який є протилежним до фронту дій підрозділів або на одному рівні з умовним знаком.
Умовні знаки похідних колон наносять поруч з умовними знаками доріг. Маршрути пересування наносять лінією коричневого кольору на відстані 1-2 мм із південного або східного боку від дороги, завтовшки 1-2 мм. Розбивають маршрут через 5-10 км чорними штрихами (завдовжки 5 мм) перпендикулярно до маршруту. У населених пунктах маршрути не піднімають.
Дані обстановки та пояснювальні надписи не повинні закривати топографічну основу карти. Наносячи дані обстановки, необхідно стежити, щоб потрібні елементи змісту карти (позначки висот, орієнтири, назви населених пунктів тощо) залишались цілими і добре читались.
Розмежувальні лінії у всіх випадках (крім відходу та перегрупування) наносять із тилу до фронту. Обов'язковою умовою для правильного нанесення розмежувальних ліній є вказання пунктів місцевості на передньому краю оборони супротивника (в наступі) і своїх військ (в обороні). Довжину штриха переривчатої лінії приймають для роти 3-4 мм, батальйону - 5-6 мм, полку -10-12 мм, а розрив між штрихами - відповідно 1-2, 2-3, 5-6 мм. Знак "включно" ("виключно") наносять у вигляді дужки так, щоб уявна лінія, яку можна провести через його кінці, включала (виключала) конкретний місцевий об'єкт. Величину дужки знаку обирають з офіцерської лінійки: біля висот, мостів та інших невеликих об'єктів радіусом 3-4 мм; біля населених пунктів, лісових масивів та інших значних за площею об'єктів - радіусом 6-8 мм.
Метеорологічні дані, необхідні для оцінювання радіаційної обстановки, і метеорологічні дані в приземному шарі повітря для оцінювання хімічної обстановки наносять на вільному місці карти у вигляді стрілки з пояснювальними надписами. На карту також можна нанести астрономічні дані: час сходу та заходу Сонця і тривалість світлого часу доби.
Надписи на картах. Наочність і зручність читання карти значною мірою залежать від якісного виконання і правильного розміщення надписів. Для оформлення графічних документів (зокрема робочих карт), нанесення надписів і скорочених позначень тактичної обстановки рекомендується застосовувати креслярський шрифт. Він наноситься доволі швидко та просто. Літери в словах пишуть окремо (без зв'язок), всі елементи їх мають однакову товщину, яка дорівнює 1/5-1/10 їхньої висоти. Заголовні літери (А, Б, В, Г, Д тощо) і цифри {1, 2, 3, 4, 5 тощо) перед літерними надписами мають таку саму товщину, що й рядкові (а, б, в, г, д тощо), але пишуться на 1/3 розміру вище рядкових літер. Заголовні літери або цифрові величини перед літерними надписами в тексті з прописним шрифтом пишуть однакової висоти з прописними літерами. Відстань між словами або цифрами і словами повинна бути не меншою від висоти заголовної літери.
Надписи розміщують паралельно верхньому (нижньому) краю аркуша карти. Надписи, які належать до тактичної обстановки, можна розміщувати (для зручності в роботі) паралельно горизонтальній лінії координатної (кілометрової) сітки карти.
За розташуванням літер щодо верхнього (нижнього) країв аркуша карти шрифти для надписів бувають:
- прямі - А, Б, В, Г, Д, а, б, в, г, д, 1, 2,3, 4 тощо;
- нахилені -А, Б, В, Г, Д, а, б, в, г, д, 1, 2, 3, 4, 5 тощо (кут нахилу літер і цифр дорівнює 75° до основи рядка.
Для нанесення пояснювальних надписів і скорочених позначень тактичної обстановки застосовують нахилений шрифт.
Співвідношення ширини і висоти літер (цифр) має важливе значення для зручності в читанні літер і окремих слів. Літери заввишки до 6 мм повинні мати ширину 3/4 їх висоти або відношення ширини до висоти 3:4. У разі збільшення висоти літер це співвідношення зменшується до 1:2 і навіть до 1:4, тобто висота і ширина літер збільшуються непропорційно. Виняток становлять літери Д, М, Ж, Ф, Ш, Щ, Ю, ширина яких дорівнює їх висоті.
Співвідношення цифр і літер під час нанесення нумерації та назви підрозділів на картах різних масштабів може бути прийнято таким, як наведено у табл. 8.1.
Таблиця 8.1
Співвідношення цифр та літер
Масштаб карти
Взвод
Рота
Батальйон

1 : 25 000
6 мм / 4 мм *
7,5 мм / 5 мм
9 мм / 6мм

1 : 50 000
4,5 мм / 3 мм
6 мм/4 мм
7,5 мм / 5мм

1 : 100 000
3 мм/2 мм
4,5 мм / 3 мм
6 мм/4 мм

* У чисельнику - заголовні літери і цифрові величини рядкового шрифту; у знаменнику - рядкові літери.
Заголовки пояснювальних таблиць пишуть заввишки 1/3 розміру висоти шрифта службового заголовка. Заповнюють таблиці шрифтом заввишки 1/5 від висоти шрифта службового заголовка.
Мінімальна висота рядкової літери надпису біля розташування взводу на карті масштабу 1:100 000 буде дорівнювати 2 мм. Зі збільшенням масштабу карти (зменшенням знаменника), так само як і з підвищенням військової ланки на один ступінь, розмір надпису збільшується на 1 мм. Так, на карті 1:50 000 величина літерної частини надпису для взводу дорівнюватиме 3 мм, для роти -4 мм, а для батальйону - 5 мм (рис. 8.6). Рядкові букви з відростками {б, д, р, у, ф) мають загальну висоту, яка дорівнює висоті прописних літер або цифр, до яких вони належать у сполученнях: 2мр, Ітб, Задн.
Під час нанесення надписів, які належать до невеликих за розмірами лінійних або фігурних замкнених умовних позначень (якщо ці надписи не вміщуються всередині позначення, яке показує розташування підрозділу), роблять розрив лінії у східній частині (якщо наші війська діють у західному, північному, південному напрямках). У разі нанесення таких надписів за супротивника, який діє фронтом на схід (північ, південь), - розрив лінії роблять у західній частині позначення. В окремих випадках рекомендується виносити надпис за межі умовного позначення.

Рис. 8.6. Розміри надписів на карті масштабу 1:50 000
У разі зазначення нумерації та приналежності підрозділів і частин, наприклад, 2мр, Змб, 2мб бмп, величина цифр і букв повинна бути однаковою для роти та батальйону (в першому випадку) і для батальйону та полку (в другому випадку). Величина букв і цифр у цьому разі визначається значимістю військової одиниці, що стоїть першою, оскільки вона показує приналежність підрозділу до старшої військової ланки, а не його розташування.
Пояснювальні надписи розміщують проти середини фронту підрозділу на вільному місці, на відстані, що приблизно дорівнює 2/3 глибини бойового порядку. Надписи розміщують так, щоб вони не перетинались із лініями тактичних умовних знаків.
У разі нанесення обстановки на карту не варто дублювати надписами назви умовних тактичних знаків, які зрозумілі без додаткового пояснення. Такі надписи перевантажують карту. Винятком може бути те, якщо у складі частини (з'єднання) діють декілька однорідних підрозділів.
Якщо необхідно показати кількість вогневих засобів або дії декількох танків, які не становлять батальйон (роту, взвод), їхню кількість вказують цифрами поруч з умовним знаком.
8.5. Використання карти під час доповідей, формулювання завдань і складання бойових графічних документів
Використовуючи карту під час доповідей, формулювання бойових завдань, складання бойових документів, для швидкого відшукання місцевих предметів необхідно з метою єдиного розуміння дотримуватись певних правил. Формулюючи завдання або заслуховуючи підлеглих на місцевості, карту необхідно тримати орієнтованою, щоб можна було порівнювати її з місцевістю.
Для забезпечення пошуку об'єктів на карті необхідно вказувати квадрат координатної сітки, в якому перебуває об'єкт, наприклад: квадрат 5612, висота 384,7 - під час усної доповіді; вис. 384,7 (5612) - в письмовому документі.
Вказівки цілей можна виконувати по квадратах координатної сітки, за необхідності з поділом на чотири частини (А,Б,В,Г), дев'ять частин (1-9) або шістнадцять частин (11-44). Місцерозташування об'єктів (цілей) можна вказувати, називаючи відстань і напрям до них від населених пунктів і місцевих предметів (рис. 8.7).

а б в
Рис. 8.7. Поділ аркуша карти для цілевказання на 4 частини (а), на 9 частин (б), на 16 частин (в)
Власні або кодовані назви населених пунктів, рік, озер, лісів тощо вказують точно, в називному відмінку. Береги рік, озер, околиці населених пунктів, галявини лісів називають за сторонами горизонту. Береги рік можна називати за напрямом течії ріки - правий або лівий.
Рубежі, райони зосередження (розташування) або дій вказують за пунктами (орієнтирами), які визначають їх розташування. Райони (опорні пункти) своїх військ вказують трьома пунктами, перелічуючи їх проти ходу годинникової стрілки. Першим називають пункт, розташований на передньому краї праворуч, і район оборони. Смугу оборони вказують не менше ніж чотирма пунктами. Рубежі і лінійні ділянки вказують не менше ніж двома пунктами, починаючи з правого флангу. Якщо пункт не входить до вказаного району (рубежу) і його називають тільки для позначення цього району, перед тим, як назвати такий пункт, необхідно вказати: "виключно" - під час усної доповіді або (викл.) - в письмовому документі.
Райони або рубежі, які займає супротивник, вказують за ходом годинникової стрілки, починаючи від найближчого пункту, що розташований праворуч, якщо стати обличчям до супротивника.
Розмежувальні лінії вказують не менше ніж трьома пунктами, один з яких повинен бути на передньому краї. Першою вказують розмежувальну лінію, яка розташована праворуч. У наступі розмежувальні лінії вказують на глибину бойового завдання; пункти вказують з тилу до фронту, у разі виходу з бою - в напрямі виходу. В обороні розмежувальні лінії вказують: у бік супротивника - на граничну досяжність своїх вогневих засобів, а в бік своїх військ - на глибину бойового порядку.
Напрям наступу вказують (позначають) декількома пунктами - на всю глибину бойового завдання, перелічуючи пункти від переднього краю (рубіж переходу в атаку, рубіж вводу в бій) в бік супротивника.
Маршрут руху вказують декількома пунктами: першим - вихідний пункт (рубіж), звідки підрозділ виступає, далі - найважливіші пункти маршруту (пункти регулювання), й останнім - пункт у районі зосередження або на рубежі переходу в атаку.
Зони радіоактивного зараження вказують послідовною назвою меж помірного, сильного, небезпечного і надмірного зараження, перелічуючи пункти проти ходу годинникової стрілки, починаючи від району вибуху. Ділянки місцевості, які зазнали хімічного або бактеріологічного (біологічного) зараження, вказують, перелічуючи пункти по межах ділянок проти ходу годинникової стрілки.
Контрольні запитання і вправи
1. У чому полягають роль і значення топографічної карти як засобууправління?
У чому полягає підготовка карти до роботи?
Як піднімаються на картах місцеві предмети та рельєф?
Що називається робочою картою ? Дайте визначення бойовим графічним документам.
Назвіть порядок нанесення на карту службового заголовка, грифа таємності та номера примірника, позначень "почата" та "закінчена", підпису посадової особи.
6. Назвіть основні правила ведення карт і нанесення тактичної обстановки.
7. Назвіть правила використання карти під час доповідей, формулю-вання завдань і складання бойових графічних документів.
8. Назвіть способи вказівок цілей по картах і аерофотознімках.
Назвіть і покажіть на кресленні способи цифрового і літерного позначення розташування об'єктів у середині квадрата кілометрової (координатної) сітки.
Назвіть способи нанесення на карту об'єктів, цілей, елементів бойових порядків.
Кращі захисні можливості від ядерної зброї має середньовіковий густий ліс, а також високий листяний чагарник. У молодому лісі і чагарнику виключено ураження падаючими деревами.
Для захисту в населених пунктах та на промислових об'єктах можна використовувати підвальні приміщення пожежобезпечних будівель, залізобетонні, металеві та кам'яні споруди, спеціальні споруди цивільної оборони і метро. Надійними сховищами можуть бути шахти, штольні, тунелі та інші підземні штучні споруди.
У результаті вивчення захисних властивостей місцевості командир визначає:
несприятливі ділянки в районі розташування і в смузі дій ураження зброєю масового знищення та звичайними засобами супротивника;
природні укриття, які можна використовувати з метою захисту особового складу і техніки, їхню ємність.
9.4.2. Вивчення умов прохідності місцевості
Умови прохідності — це властивості місцевості, які визначають можливість пересування і маневру на ній бойових та транспортних машин.
Висока механізація Сухопутних військ, наявність у них важкої великогабаритної техніки, високоманеврена ознака сучасного бою висувають на одне з перших місць необхідність оцінювання прохідності місцевості, характеру та щільності дорожньої мережі в смузі бойових дій, умов обладнання колонних шляхів і можливостей руху колісних та гусеничних машин поза дорогами.
Прохідність місцевості є визначальним фактором для встановлення напрямів ударів (танкодоступних напрямів) та рубежів розгортання контрударів, розміщення опорних пунктів та районів оборони.
Умови прохідності залежать від якості та розвинутості дорожньої мережі, стану дорожніх споруд. За необхідності переміщення поза дорогами ці умови залежать від наявності та характеристик водяних перешкод, рельєфу, рослинності, штучних споруд, стану ґрунтів - усіх елементів, що можуть бути перешкодами для руху техніки (табл. 9.9).
Вивчення умов прохідності залежить від отриманого бойового завдання і його можна здійснювати у такій послідовності:
встановлюють наявність і стан мережі доріг у районі дій підрозділу або у напрямі руху; наявність, характеристики та стан мостів та дорожніх споруд; умови руху поза дорогами, перешкоди на шляху руху, шляхи їх об'їзду, а також можливості використання прохідності місцевості під час виконання бойового завдання в різних напрямах;
оцінюють прохідність місцевості в смугах дій, визначають маршрути переміщення, розраховують середню швидкість на маршруті та його окремих ділянках, враховуючи прохідність кожного елемента місцевості.
Таблиця 9.9
Об'єкти місцевості і питання вивчення прохідності
Елементи місцевості
Питання вивчення

Дорожня мережа
Напрям, клас доріг; тип покриття, ширина проїжджої частини, виїмки : насипи, їхня глибина і висота; місця, які не зручні для руху, круп підйоми та спуски, повороти з малим радіусом кривини; можливісп з'їзду з дороги і рух узбіччями та в смузі поруч із дорогою; особливість ґрунту на дорогах без покриття; стан мостів, їх вантажопідйомність ширина, довжина, висота над перешкодою, матеріал побудови

Шляхопроводи, тунелі та інші дорожні споруди
Характеристика, особливість об'єкта і можливість його подолання та обходу; наявність поблизу будівельних матеріалів

Річки і канали
Ширина і глибина, швидкість течії; наявність бродів, переправ і гідротехнічних споруд; особливість заплави, берегів і схилів долини, особливість і стан ґрунту; крутизна спусків у воду і виходів на протилежний берег

Болота
Конфігурація, розміри і вид болота; ступінь прохідності; глибина до твердого ґрунту, товщина торфяного шару та його несуча здатність; наявність дерев'яної і чагарникової рослинності; наявність канав для осушення, їх ширина і розміщення; шляхи обходу болота

Ліси, чагарники
Щільність, висота, товщина і порода дерев; упорядкованість; наявність доріг, просік і стежок, полян, зрубів, ділянок горілого лісу; особливість перешкод (яри, обриви, болота тощо)

Населені пункти, промислові об'єкти
Загальне планування, особливість забудови; ширина і напрями проїздів

Ґрунти
Особливість і стан ґрунту під час зволоження; наявність ділянок, укритих пісками, уламками каміння, осипів

Одним з основних факторів, який визначає ступінь прохідності місцевості, є розвиненість і характеристика дорожньої мережі.
Шосейні і грунтові дороги поділяються на класи (табл. 9.10) залежно від їхнього технічного стану або прохідності. Клас доріг та їх основні характеристики визначають по карті.
Таблиця 9.10
Класифікація шосейних і ґрунтових доріг
Клас доріг
Характеристики доріг

Автостради
Капітальні дороги з міцним покриттям з асфальто- або цементобетону на твердій основі. Ширина покритої частини не менше 14 м, що допускає інтенсивний швидкісний рух автотранспорту будь-якого тоннажу в чотири і більше рядів без обмежень. Ухили не більше 4°. Перетин із іншими дорогами в різних рівнях. Смуги протилежних напрямів відокремлені

Удосконален і шосе
Дороги з твердою основою і покриттям із асфальту або бетону. Ширина покритої частини допускає рух у відокремлених зустрічних напрямах не менше ніж по двох рядах. Ухили не більше 5°. Можливий інтенсивний рух автотранспорту протягом усього року

Шосе
Дороги з твердим покриттям. Допускають рух автотранспорту протягом усього року

Поліпшені ґрунтові дороги
Профільовані, але не мають покриття, регулярно ремонтуються. Грунт проїжджої частини може бути удосконалений різними домішками (гравієм, щебнем, піском) або оброблений в'язкою речовиною. Проїзд автотранспорту середнього тоннажу можливий протягом більшої частини року

Грунтові (просілкові) дороги
Непрофільовані дороги без покриття. Розташування на місцевості незмінне протягом року. Прохідність залежить від ґрунту і погодно-кліматичних умов

Польові і лісові дороги
Ґрунтові дороги місцевого вузькогосподарського значення. Розташування на місцевості може змінюватись залежно від пори року. Рух різних видів транспорту здійснюється епізодично, переважно у період польових робіт або лісорозробок. Прохідність залежить від ґрунту і погодно-кліматичних умов

Пішохідні стежки
Шляхи у важкодоступній місцевості (гори, тайга, болота), придатні тільки для пішого (гужового) руху. Відображаються тільки на тих картах, на яких відсутні дороги

Зимові дороги
Тимчасові шляхи для проїзду взимку через замерзлі болота, озера, річки, протоки

Дороги 3 дерев'яним покриттям
Дороги, які прокладені через важкопрохідні, зазвичай заболочені, місця. Обладнуються у вигляді настилів із деревини, яка укладається на прогони

Фашинні ділянки доріг
Ділянки доріг через заболочені місця, які вистиляються хмизом (фашинами), що укладається на поздовжні лежні і притискається з боків жердинами. Зверху засипані шаром землі або піску

Автомобільні дороги з твердим покриттям допускають рух транспорту в будь-яку погоду. Прохідність ґрунтових доріг визначається тактико-технічними характеристиками техніки, характером ґрунтів, рельєфом місцевості, порою року, станом погоди тощо. Важливою особливістю дороги є допустима середня швидкість під час руху техніки в колонах.
Таблиця 9.11
Допустима середня швидкість на дорогах під час руху в колонах
Типи доріг
Нове покриття
3 пошкодженим покриттям



пошкодження до 10 % від площі дороги
пошкодження більше 10 % від площ і дороги

Автостради і вдосконалені шосе
50
20-35
10-20

Шосе
35-40
15-30
10-20

Поліпшені ґрунтові дороги
30
12-20
5-12

Просілкові і польові дороги
25
8-15
5-10

Вивчаючи місцевість для планування переміщень військ, по карті визначають протяжність маршруту. Виміряна по карті відстань, як правило, відрізняється від дійсного її значення. Одна з причин цього полягає в тому, що по карті вимірюють горизонтальні прокладення відрізків маршруту. Крім того, на карті показані лише ті повороти доріг, які відображаються в масштабі карти. У зв'язку з цим під час визначення протяжності маршруту, у відстань, яка виміряна по карті, необхідно ввести коефіцієнт, що враховує нахил та звивистість доріг (табл. 9.12).
Таблиця 9.12
Поправкові коефіцієнти (к) в протяжність маршрутів, які виміряні по карті
Особливість місцевості
Масштаби


1:500 000
1:200 000
1:100 000
1:50 000

Гірська (сильноперетнута)
1,30
1,25
1,20
1,15

Горбиста (середньоперетнута)
1,20
1,15
1,10
1,05

Рівнинна (слабкоперетнута)
1,05
1,05
1,00
1,00


Дійсна довжина маршруту дорівнюватиме:
5* =5-*, (9.1)
де & - дійсна довжина маршруту; £ - довжина маршруту, виміряна по карті; к -коефіцієнт збільшення довжини маршруту під час визначення його протяжності по карті (табл. 9.12).
Оцінювання маршруту, як правило, передбачає і визначення часу на його проходження. Час (*) на проходження маршруту по ділянках та загалом визначається за формулою
(9.2)
де усер - середня швидкість руху на маршруті (на ділянках маршруту) - за табл. 9.12. Прохідність місцевості поза дорогами значною мірою залежить від характеру грунтів (їх стану).
Таблиця 9.13
Прохідність ґрунтів
Вид грунту
Склад грунту
Умови прохідності для техніки

Кам'янистий
Уламки каміння з домішками піску і глини
Важкопрохідний або непрохідний

Піщаний
Пісок з невеликими
(до 3 %) домішками глини
У сухому стані важкопрохідний, у вологому можливий рух транспорту

Супіщаний
Глинистих часток від 3 до 10 %
У сухому стані прохідний, за невеликої вологості прохідність підвищується

Суглинистий
Глинистих часток від 10 до 30 %
У сухому стані легкопрохідний, у вологому прохідність значно знижується

Глинистий
Глини більше 30 %
У сухому стані прохідний, у вологому -важкопрохідний

Торфяний
Торф з домішками піску та глини
У вологому стані, як правило, непрохідний, у сухому стані - рух можливий

Лісовий
Суміш дрібних часток пилу, піску, глини
У сухому стані легкопрохідний, у вологому - важкопрохідний

Солончаковий
Засолені, глинисті та супіщані ґрунти
У сухий період - усі солончаки, крім вологих і пухких, прохідні, після дощів -важкопрохідні або непрохідні

Швидкість руху на місцевості поза дорогами залежно від крутизни схилів у разі сухого твердого ґрунту
Під час детального вивчення маршруту, що розташований поза дорогами, необхідно визначити вплив рельєфу на можливість руху.
Таблиця 9.15
Прохідність відкритих схилів (на підйом) у разі сухого твердого грунту для різних видів техніки
Вид техніки
Допустима крутизна схилів, °.

Автомобілі звичайної прохідності
5-10

Автомобілі підвищеної прохідності і колісні БТРи
10-20

Бронетранспортери і тягачі:
- без причепів
- з причепами
15-25 10-20

Танки і САУ
30-35

Найзначнішими перешкодами під час руху поза дорогами є ріки, канали, озера та інші водяні перешкоди.
Ріки характеризуються шириною і глибиною русла, швидкістю течії, особливістю підходів до них та грунтом дна. Ширина ріки - величина доволі перемінна: вона залежить від повноводності ріки, пори року, погодних умов, випуску води з водосховищ та інших факторів. На топографічних картах надаються характеристики ширини ріки в "межень" - у стані, що відповідає середньому рівню води влітку (без опадів).
За шириною русла ріки умовно поділяють на вузькі, середні і широкі -залежно від можливостей військ (наявної штатної техніки для подолання водяної перешкоди).
Можлива класифікація за здатністю наведення переправ: вузькі -тактичними з'єднаннями, середні - оперативними об'єднаннями з урахуванням понтонно-мостового парку.
Подолання водної перешкоди під вогневою дією наземного супротивника (форсування) виконується з використанням штатних та підручних десантно-переправних засобів. Вузькі ріки форсують за допомогою штатних засобів, убрід, уплав. Середні ріки форсують із використанням штатних і наданих переправних засобів, уплав, під водою. Форсування широких річок (та переправи) організується під час операцій із застосуванням комплексу заходів під керівництвом старшого командування за участю інженерних військ.
Особливо важливе значення має прохідність рік убрід особовим складом та технікою.
Глибина русла ріки може змінюватись протягом року: вона залежить від водяного, ширини, швидкості течії ріки.
За глибиною ріки поділяються на мілкі (завглибшки до 1,5 м), середні (завглибшки 1,5-5 м) та глибокі (завглибшки більше 5 м).
Мілкі ріки долають убрід і за допомогою табельних і підручних переправних засобів.
Таблиця 9.16
Прохідність річок убрід особовим складом та технікою
Підрозділи і техніка
Максимальна глибина броду, м, за швидкості течії


до 1 м/с
до 2 м/с
більше 2 м/с

Підрозділи у пішому порядку
1.0
0.8
0.6

Автомобілі:




- легкові і вантажні до 2 т
0.6
0.5
0.4

- вантажні 3 - 3,5 т
0.8
0.7
0.6

— вантажні 5 т
0.9
0.8
0.7

Гусеничні артилерійські тягачі
1.0
0.9
0.8

Танки середні і САУ
1.2
1.1
1.0

Танки важкі
1.5
1.4
1.3


Глибина броду автомобілів визначається висотою встановлення вентилятора системи охолодження над поверхнею пересування. У разі герметизації двигунів допустиму глибину броду для автомобілів може бути збільшено на 40-60 %.
Крутизна виїздів із водойми не повинна перевищувати (за твердого ґрунту дна) для автомобілів - 4-6°; для танків - 10-15°.
Ріки середньої глибини долаються танками під водою по дну річки із встановленням відповідних пристроїв та обов'язковою попередньою інженерною розвідкою траси руху. Решта машин і військ долають середні та глибокі річки на переправних засобах, крім бойової машини піхоти (БМП), БТР та інших плаваючих машин, здатних самостійно рухатись через водяні перешкоди. Вільне плавання плаваючих машин здійснюється тільки на глибинах, що перевищують глибину занурення підводної частини машини та за невеликих (до 2-3 балів) хвиль.
Крутизна берегів на ділянках входів і виходів із води плаваючої техніки не повинна перевищувати 10-12°. За необхідності їх обладнують за допомогою землерийної техніки.
Швидкість течії рік залежить від повноводності, повздовжнього ухилу і особливості русла. Середня швидкість течії спокійних, порівняно невеликих рік, які протікають рівнинною місцевістю, - 0.5-0.6 м/с, великих рік - до 1 м/с, гірських рік - до 6 м/с.
Під час форсування ріки вбрід велике значення має особливість ґрунту дна. Кращу прохідність мають тверді кам'янисті і піщані ґрунти. Ґрунт дна русла залежить від геологічної будови району і швидкості течії ріки (табл. 9.17).
Істотними перешкодами для руху всіх видів техніки є болота - низинні, верхові, лісові, торф'яні; заболочені ділянки місцевості і солончаки. Прохідність боліт залежить від глибини в'язкого шару ґрунту (до твердої поверхні), ступеня насиченості їх водою, наявності та товщини шару торфу (табл. 9.18) і особливості рослинності.
Таблиця 9.17
Залежність ґрунту дна річок від швидкості течії
Швидкість течії рік
Можливий ґрунт дна

0,1-0,2
Намул

0,2-0,5
Пісок

0,5-1,0
Великозернистий пісок

1,0-1,5
Щільна глина, гравій

Більше 1,5
Велике каміння, галька


Таблиця 9.18
Прохідність суцільних торф'яних боліт
(за умов 3-5 кратного проходу машин одним слідом)
Особливість болота
Торф дуже твердий, осушений або слабковологий
Можливість руху за глибини шару торфу, м до 0.3 0.3-0.7 Більше 0.7 Рух можливий для всіх видів техніки

Торф твердий, середньовологий
Танки, транспортні автомобілі
Танки, автомобілі підвищеної прохідності
Середні танки

Торф пухкий, вологий, дернина слабка
Танки, автомобілі підвищеної прохідності
Середні танки, БТРи, гусеничні тягачі
Гусеничні тягачі, БТРи

Торф дуже пухкий, дернина слабка або відсутня
Танки, БТРи і тягачі
БТРи і гусеничні тягачі
Особовий склад

Торф рідкий, дернина відсутня або плаває на воді
БТРи і гусеничні тягачі
Непрохідні

Під час визначення прохідності боліт необхідно враховувати можливості техніки, якій доведеться рухатись по них. Найважливішими характеристиками необхідно вважати питоме навантаження на квадратний сантиметр опорної поверхні для гусеничної техніки та кліренс - мінімальну відстань від найнижчої точки (днища, деталей ходової частини) техніки до поверхні шляху пересування.
Важливі також і відомості про сезонні властивості боліт та солончаків. Солончакові поверхні навіть за незначної товщини зволоженого шару (2-3 см) різко знижують прохідність техніки внаслідок недостатнього зчеплення коліс з поверхнею. Це явище, як правило, не зникає у разі від'ємної температури повітря.
З усіх видів рослинності найбільший вплив на прохідність мають ліси. Прохідність лісових масивів залежить від наявності доріг і просік; щільності, товщини дерев; особливості рельєфу, стану грунтів. Густі чагарники непрохідні для колісних машин, швидкість гусеничних машин по них знижується вдвічі. Прохідність лісу на рівнинній місцевості та твердому ґрунті визначається товщиною дерев, відстанню між ними.
Танки можуть проходити ліс із поваленням дерев, діаметр стовбурів яких у сантиметрах не перевищує половини маси танка в тоннах. Ліси стиглі, з діаметром стовбурів дерев більше 20 см, може долати військова техніка залежно від їх щільності (відстані між деревами) (табл. 9.19).
Таблиця 9.19
Прохідність лісу
Прохідність лісу за товщини дерев більше 20 см
Середня відстань між деревами, м

Танки і автомобілі проходять порівняно вільно
Більше 8

Танки проходять в обмежених напрямах, трактори і тягачі (без причепів) - порівняно вільно
6-8

Необхідна інженерна підготовка - прокладення колонних шляхів
Менше 6


Прохідність лісу, крім щільності, залежить від стану ґрунта і виду місцевості. Значні крутизни схилів, наявність ярів, завали (невпорядкований ліс), вологий м'який грунт різко зменшують прохідність лісу в більшості напрямів.
Визначаючи прохідність, важливо враховувати сезонні зміни на місцевості.
Взимку найбільші зміни спричинені сніговими опадами. Швидкість руху на автомобільних дорогах із покриттям значно зменшується, особливо під час ожеледиці та снігового замету. Ґрунтові дороги стають важкопрохідними для колісних машин. Прохідність місцевості поза дорогами змінюється від легкої після промерзання до дуже важкої після значної заметілі та після відлиг. У лісі та на місцевості з товстим шаром снігу ґрунт промерзає вдвічі менше ніж на ділянках, де снігу мало (табл. 9.20).
Таблиця 9.20
Вплив снігового покриву на прохідність місцевості військовою технікою
Вид техніки
Крутизна схилу, °
Доступна товщина снігового покриву, см

Танки
до 5
до 60-75


5-10
до 40-55


10-15
до 30-45


15-20
до 25

Тягачі і трактори
до 5
до 50-60

Автомобілі
до 5
до 25 - ЗО

У зимову пору більшість водяних перешкод долають по льоду (табл. 9.21).
Таблиця 9.21
Прохідність водяних перешкод по льоду особовим складом і технікою
Особовий склад і
Необхідна товщина
Найменша відстань між

техніка
льоду, см
особовим складом, машинами, м

Особовий



склад:
4
5

- колони по одному
6
5

- колони по два



Автомобілі вагою:



- 2—4 тонни
16-22
15

- 6-8 тонн
27-31
20-22

- до 10 тонн
35
25

Танки:



- середні
50-55
40-45

- важкі
70-75
45-50

Весна та осінь характеризуються значною кількістю опадів, підвищеною вологістю ґрунтів, значним підвищенням рівня води на водяних перешкодах. Прохідність місцевості ґрунтовими дорогами та поза дорогами значно знижується. Рух колісної бойової техніки заболоченими ділянками неможливий.
Навесні під час льодоходу на ріках утворюються затори, особливо перед штучними спорудами. Наведення переправ у цей час неможливе. Під час танення снігу та після сильних дощів на ріках виникають повені, заплави затоплюються, ґрунт розмокає; в улоговинах, ярах утворюються тимчасові водотоки.
Під час листопаду збільшується небезпека ковзання колісної техніки на дорогах, вкритих шаром листя, що вимагає відповідного зменшення швидкості руху та збільшення дистанцій між автомобілями.
Для вивчення місцевості у ці пори року, крім топографічних карт, використовують аерофотознімки місцевості, дані розвідки, гідрологічні описи місцевості, рік та водойм; обов'язово враховують стан погоди.
У результаті вивчення прохідності місцевості командир визначає:
дороги, які є найсприятливішими для руху в заданому напрямку, та вірогідну швидкість руху на окремих ділянках;
дороги і колонні шляхи обходу зон руйнувань і ділянок зараження;
танкодоступність місцевості, напрями, найдоступніші для маневру підрозділів, шляхи підвозу і евакуації;
маршрути переміщення військ та природні перешкоди поза дорогами;
можливі зміни прохідності місцевості внаслідок руйнування гідротехнічних споруд;
заходи інженерного забезпечення пересування.
9.4.3. Вивчення умов спостереження та маскування
Умови спостереження та маскування тісно пов'язані між собою та визначаються ступенем закритості місцевості. Ці умови визначають можливості ведення спостереження за супротивником та прихованого розміщення, руху і маневру військ. За оцінкою умов спостереження і маскування здійснюється вибір пунктів спостереження, визначення заходів прихованого розміщення та переміщення військ.
У кожному випадку умови спостереження та маскування залежать від наявності об'єктів, які можуть сприяти спостереженню, та об'єктів, що перешкоджають йому, - природних масок.
Об'єктами, які можна використовувати як природні маски, що підлягають вивченню, є населені пункти та промислові об'єкти, складки рельєфу, рослинність. Ці самі елементи враховують під час вибору пунктів спостереження.
Таблиця 9.22
Основні об'єкти і питання вивчення умов спостереження та маскування
Об'єкти місцевості
Питання вивчення

Гори, горби, хребти
Перевищення вершини над підошвою, форма і крутизна схилів. Напрям хребтів. Порізаність вимоїнами, ярами

Яри, улоговини
Напрям, протяжність, звивистість, ширина, глибина

Печери, шахти та інші підземні виробки
Розташування і розміри, ємкість, стійкість об'єкта

Ліси
Площа, вік дерев, породи дерев, щільність, висота, зімкнення крон. Напрям, ширина просік і доріг

Чагарники
Площа, щільність, висота

Населені пункти
Площа, особливість забудови, кількість житлових дворів, поверховість, наявність висотних споруд. Особливість зелених насаджень


Умови спостереження - це властивості місцевості, які визначають можливість вибору на місцевості пунктів спостереження та можливість спостереження (проглядність місцевості) з них.
Умови спостереження вивчають щодо певних пунктів спостереження у визначених напрямах та секторах.
У результаті вивчення маскувальних властивостей міцевості встановлюють:
проглядність з боку супротивника ділянок місцевості, різних об'єктів (переднього краю оборони, районів розташування, вогневих позицій, шляхів пересування тощо), підходів до них;
природні маски, які можуть приховувати живу силу і техніку від наземного та повітряного спостереження противника;
маскувальну ємність району та окремих його частин;
необхідність та можливість застосування штучних масок - табельних та підручних засобів.
9.4.4. Вивчення умов орієнтування
Умови орієнтування — властивості місцевості, які визначають можливості орієнтування: визначення місцерозташування (свого, орієнтирів, цілей) та напряму дій.
Умови орієнтування залежать від загальної особливості місцевості, пори року, часу доби, стану погоди та наявності орієнтирів - місцевих предметів та характерних елементів рельєфу, які чітко виділяються серед інших об'єктів за своїм зовнішнім виглядом або за розташуванням.
Орієнтування на місцевості є однією з основних аспектів діяльності командира та вимагає володіння значним обсягом польових навичок. Адже бойові дії відбуваються, як правило, на незнайомій місцевості, за будь-яких погодних умов, у нічний час. Успішне вирішення завдань орієнтування грунтується на використанні топографічної карти, аерофотодокументів, засобів наземної навігації, компаса.
Для вивчення умов орієнтування топографічною службою можуть створюватись і доводитись до військ спеціальні карти орієнтирів.
Під час вибору орієнтирів необхідно враховувати умови, в яких передбачаються дії військ, з тим, щоб обрані орієнтири можна було легко і надійно розпізнати на місцевості.
За достатню приймається щільність орієнтирів, яка забезпечує їхній вибір на будь-якій ділянці місцевості (в будь-якій точці маршруту). У разі руху в пішому порядку відстань між орієнтирами при цьому не повинна перевищувати 1-2 км, у разі використання засобів наземної навігації - 5-10 км (залежно від виду засобу). Погіршення умов орієнтування може бути зумовлене як недостатньою, так і надлишковою кількістю орієнтирів (особливо одноманітних). Густонаселена, з великою кількістю населених пунктів, доріг, дрібних масивів лісу місцевість є такою самою складною для орієнтування, як і пустельна, степова або лісиста.
Погодно-кліматичні умови, час доби та сезонні зміни спричиняють значні зміни в умовах орієнтування: зимовий ландшафт може значно відрізнятись від літнього; опади, туман зумовлюють утруднення у використанні орієнтирів. Визначаючи напрями за допомогою компаса, необхідно враховувати можливий вплив магнітних аномалій, електричних мереж.
До ускладнення орієнтування призводять також зміни на місцевості, що відбуваються внаслідок як господарської діяльності, так і бойових дій. У першому випадку топографічні карти, які видані раніше, можуть не відповідати місцевості (старіння карт), у другому на місцевості відбуваються руйнування, виникають зони пожеж, завалів, затоплень; з'являються нові об'єкти. Це спричиняє необхідність додаткових заходів для забезпечення орієнтування: встановлення штучних орієнтирів, застосування аерофотоматеріалів (для використання тимчасових орієнтирів), наземних засобів навігації, а також спеціальної підготовки особового складу.
У результаті вивчення умов орієнтування командир визначає:
наявність орієнтирів за напрямами дій, ведення вогню, пересування тощо;
необхідність додаткових заходів для забезпечення орієнтування;
значення поправок напряму для затосування компаса, наявність магнітних аномалій, місця та можливість впливу електромагнітних полів.
9.4.5. Вивчення умов ведення вогню
Основні об'єкти і питання вивчення умов ведення вогню
Умови ведення вогню - це властивості місцевості, які визначають порядок застосування вогневих засобів, можливості їх прихованого розташування та використання уражаючої здатності.
РОЗДІЛ 11
ОРІЄНТУВАННЯ НА МІСЦЕВОСТІ БЕЗ КАРТИ
Дії командирів підрозділів на місцевості пов'язані з орієнтуванням на ній. Без орієнтування неможливо поставити бойові завдання підрозділам і для вогневих засобів, виконувати цілевказання, наносити на карту результати розвідки противника та місцевості, а також керувати підрозділами у ході бою.
Вміння вибирати на місцевості орієнтири, визначати цілі, вказувати необхідні напрями, пункти, рубежі - основа орієнтування і цілевказання. Вміння швидко та безпомилково виконувати вимірювання на місцевості є одним із важливих елементів польової підготовки офіцера.
Для польових вимірювань, які здійснюють для пуску ракет, підготовки вогню артилерії і роботи радіотехнічних засобів, у військах широко використовують різні вимірювальні прилади (радіо- і світловіддалеміри, гіротеодоліти тощо), які дають змогу вимірювати відстані і кути на місцевості з необхідною точністю. Так, наприклад, під час вимірювання довжини лінії в 3-5 км за допомогою радіо-віддалеміра похибка вимірювання становить всього декілька сантиметрів.
Під час орієнтування на місцевості немає необхідності використовувати складні інструменти і вимірювати з такою високою точністю. Для цього використовують переважно прості та швидкі способи.
11.1. Кутові вимірювання
Для кутових вимірювань, крім градусної міри, у військах використовують артилерійську міру кутів.
Градусна міра. Основна одиниця - градус (1/360 кола);

Артилерійська міра. Основна одиниця - поділка кутоміра (тисячна) -центральний кут, що стягується дугою, яка дорівнює 1/6000 частині довжини кола. Довжина дуги в одну поділку кутоміра (/) дорівнює приблизно 1/1000 радіуса, звідси назва - тисячна.

Якщо вважати радіус Я кола за відстань Д до об'єкта, що спостерігається, застосування поділок кутоміра дає змогу значно спростити перехід від кутових до лінійних вимірювань.
289
Кути в поділках кутоміра записуються через риску (дефіс) і читаються окремо (наприклад, 18-45 - вісімнадцять сорок п'ять). Поділки кутоміра, які записані до риски, іноді називають великими поділками кутоміра, а записані після риски - малими; одна велика поділка кутоміра дорівнює 100 малим поділкам.
Поділки кутоміра в градусну міру і навпаки можна перевести, користуючись табл. 11.1, або за таким співвідношенням:
1-00 = 6°; 0-01=3,6'; Г = 0-17; 10' = 0-03.
Таблиця 11.1
Перехід від градусної міри до поділок кутоміра та навпаки
Градуси
0
1
2
3
4
5
6
7
8
9

0
0
0-17
0-33
0-50
0-67
0-83
1-00
1-17
1-33
1-50

10
1-67
1-83
2-00
2-17
2-33
2-50
2-67
2-83
3-00
3-17

20
3-33
3-50
3-67
3-83
4-00
4-17
4-33
4-50
4-67
4-83

30
5-00
5-17
5-33
5-50
5-67
5-83
6-00
6-17
6-33
6-50

40
6-67
6-83
7-00
7-17
7-33
7-50
7-67
7-83
8-00
8-17

50
8-33
8-50
8-67
8-83
9-00
9-17
9-33
9-50
9-67
9-83

60
10-00
10-17
10-33
10-50
10-67
10-83
11-00
11-17
11-33
11-50

70
11-67
11-83
12-00
12-17
12-33
12-50
12-67
12-83
13-00
13-17

80
13-33
13-50
13-67
13-83
14-00
14-17
14-33
14-50
14-67
14-83

90
15-00
-
-
-
-
-
-
-
-
-

Під час орієнтування та цілевказання на місцевості виникає необхідність визначати напрями, тобто відкладати горизонтальні кути або вимірювати горизонтальні кути між різними напрямками на предмети. Ці вимірювання можна виконувати способами, які наведені нижче.
Вимірювання за допомогою баштового кутоміра
Повертаючи башту бойової машини, послідовно наводять приціл спочатку на правий, а потім на лівий предмет, суміщаючи при тому перехрестя (кутник) з точкою або центром предмета. У разі кожного наведення знімають відлік основної і відлікової шкал. Різниця відліків буде величиною кута. Якщо різниця від'ємна, тобто значення правого відліку менше за лівий, то до різниці додають 60-00 (360°).
Для визначення кута між поздовжньою віссю машини і напрямом на предмет башту обертають до суміщення перехрестя (кутника) з предметом і знімають відлік зі шкал, який є величиною кута.
Відліки великих поділок і десятки малих знімають з основної шкали, а одиниці малих - із відлікової.
Вимірювання за допомогою циферблата годинника
Годинник тримають перед собою горизонтально і повертають його так, щоб штрих, який відповідає 12 годині на циферблаті, сумістився з напрямком лівої сторони кута. Не змінюючи положення годинника, помічають перетин напряму правої сторони кута з циферблатом і рахують кількість хвилин. Це і буде величина кута у великих поділках кутоміра.
Вимірювання за допомогою бінокля
Правий край шкали в полі зору бінокля суміщають з предметом, який розташований у напрямі однієї із сторін кута, та, не змінюючи положення бінокля, підраховують кількість поділок до предмета, який розташований у напрямку другої сторони кута. Отримане число множать на ціну поділки шкали (звичайно 0-05). Якщо шкала бінокля не охоплює весь кут, то він вимірюється частинами.


Рис. 11.2. Вимірювання кутів біноклем
Середня похибка вимірювання кута біноклем становить 0-10. Вимірювання лінійкою з міліметровими поділками
Якщо лінійку тримати на відстані 50 см від ока, то поділка в 1 мм буде відповідати 0-02. Якщо ж лінійку тримати на відстані 60 см від ока - 1 мм відповідає 6', а 1 см - 1°.

Рис. 11.3. Вимірювання кутів за допомогою лінійки
Для вимірювання кута в тисячних лінійку тримають перед собою на відстані 50 см від ока і підраховують кількість міліметрів між предметами, які визначають напрями сторін кута. Отримане число множать на 0-02 і отримують величину кута в тисячних.
Вимірювання артилерійською перископічною бусоллю ПАБ-2 Для вимірювання горизонтального кута бусоль встановлюють над точкою місцевості, виводять бульбашку рівня на середину і трубу наводять послідовно: спочатку на правий, а потім на лівий предмет, при тому точно суміщають вертикальну нитку перехрестя сітки з точкою або центром предмета. За кожного наведення беруть відлік по бусольному кільцю і барабану. Потім виконують другий прийом вимірювання, для чого бусоль повертають на довільний кут і
292
повторюють дію. В обох прийомах величина кута отримується як різниця відліків: відлік на правий предмет мінус відлік на лівий предмет. За остаточний результат приймають середнє значення.

Рис. 11.4. Артилерійська перископічна бусоль ПАБ-2
Вимірювання за допомогою підручних засобів (окомірно)
Окомірне визначення кута полягає у зіставленні кута, який вимірюється, з відомим. Кути визначеної величини можна отримати такими способами.
Прямий кут виходить між напрямом рук, одна з яких витягнута вздовж плечей, а друга - прямо перед собою. Від складеного таким прийомом кута можна відкласти якусь частину його маючи на увазі, що 1/2 частина відповідного кута дорівнює 7-50 (45°), 1/3 - (30°) тощо. Кут 2-50 (15°) отримують візуванням через великий і вказівний пальці, які розставлені під кутом 90° і віддалені на 60 см від ока, а кут 1-00 (6°) відповідає куту візування на три зімкнутих пальці - вказівний, середній та безіменний.
Наближені кутові розміри підручних засобів
Кути можна визначати за допомогою підручних засобів. Кутові величини окремих предметів на відстані 50 см від ока наведені в табл. 11.2.
Вимірювання за допомогою компаса
Компас Адріанова (рис. 11.5) складається з корпусу 1, в центрі якого на голці розташована магнітна стрілка 3. У неробочому стані магнітна стрілка притиснута до скляної кришки гальмом 6. Якщо розаретувати магнітну стрілку, то вона вказуватиме напрям на Північний магнітний полюс.

Рис. 11.5. Компас Адріанова: 1 - корпус; 2 - шкала; 3 - магнітна стрілка; 4 - візирний пристрій; 5 - вказівник відліку; 6 - гальмо (аретир)
Кругова шкала (лімб) 2 поділена на 120 поділок, ціна поділки - 3°. Шкала має подвійне оцифрування: внутрішнє - за ходом годинникової стрілки від 0 до 360° через 15° (5 поділок шкали) і зовнішнє - проти ходу годинникової стрілки через 5 великих поділок кутоміра (10 поділок шкали). Для візування на місцеві предмети і зняття відліків за шкалою компаса на обертаючому кільці закріплений візирний пристрій (цілик і мушка) 4 і вказівник відліку 5. Північний кінець магнітної стрілки, вказівник відліку і поділки на шкалі через 90° покриті фарбою, яка світиться в темряві.
Компас Адріанова дає можливість вимірювати кути в градусах і поділках кутоміра. Для вимірювання горизонтальних кутів за допомогою компаса необхідно:
встановити його в горизонтальне положення на рівні очей спостерігача;
сумістити вказівник відліку мушки з 0-ю поділкою лімба;

Рис. 11.6. Артилерійський компас АК: 1 - корпус; 2 - корпус лімба; 3 - кутомірна шкала (лімб); 4 - кришка з дзеркалом (а), вирізом для візування (б), защіпкою (в); 6 - виступ гальмівного важеля стрілки
зорієнтувати компас так, щоб візирний промінь між оком спостерігача, візирним пристроєм і предметом перебували на одній лінії;
не змінюючи положення компаса, повернути візирний пристрій за ходом годинникової стрілки до наведення на другий предмет;
проти вказівника відліку мушки по лімбу зняти відлік, який і буде величиною виміряного кута.
11.2. Вимірювання відстаней
Вимірювання відстаней до об'єктів можна виконувати способами, які описані нижче.
Окомірне визначення відстаней >
Це основний і найшвидший спосіб визначення відстаней. Для достатньої точності вимірювання відстаней цим способом необхідні систематичні тренування на різноманітній місцевості з перевіркою результатів. Для тренування окоміру спочатку необхідно навчитися на будь-якій місцевості впевнено розрізняти відстані 25, 50 і 100 м. Потім розпочинають тренування з визначення великих відстаней -200, 400, 800 і 1000 м. Коли в зоровій пам'яті ці відстані будуть закріплені, їх приймають за еталонні, порівнюючи з ними відстані, що визначаються.
295
Точність визначення відстаней цим способом становить:
а) 10-15 % - для відстаней до 1000 м;
б) 16-50 % - для відстаней більше 1000 м.
Визначення відстані за даними спідометра
Під час руху на бойових машинах або автотранспорті величина пройденого шляху визначається як різниці показів спідометра на початку шляху (№поч) і поточних показів (№пот):
(11.1)
Похибка показів спідометра становить:
під час руху по шосе і твердому ґрунті - 3-5 %;
під час руху по вологому і сипкому ґрунтах та за інших несприятливих умов - 8-10 %.
Визначення відстаней кроками
Цей спосіб порівняно з іншими має обмежене застосування. Відстані вимірюють кроками для визначення пройденого шляху під час руху в пішому порядку. Під час вимірювання відстаней кроки для зручності, рахують парами під ліву або праву ногу.
Визначити, чому дорівнює одна пара кроків, можна такими способами:
а) приймають середню довжину кроку за 0,75 м, а пару кроків за 1,5м;
б) за формулою
(11.2)
в) промірюванням кроками лінії (не менше 200 м) на місцевості.

Під час підрахунків відстаней кількість пар кроків множать на середню довжину пари кроків у метрах.
Кількість кроків можна рахувати за допомогою крокоміра (рис. 11.7). На його циферблаті є три стрілки, які показують тисячі, сотні та одиниці пройдених кроків. Крокомір кладуть в кишеню або підвішують до одягу.
Точність визначень відстаней кроками становить 2-5 %.
Визначення відстаней за часом і середньою швидкістю
Цей спосіб застосовують як допоміжний для наближених розрахунків пройденого шляху. Відстань цим способом визначається за часом, який Рис. 11.7. Крокомір
296
витрачений на подолання ділянки шляху (в годинах або хвилинах), і відомою швидкістю руху (кількість метрів за годину). Визначають за формулою
(11.3)
Визначення відстаней за кутовими розмірами предметів
Цей спосіб використовують лише у випадках, коли відома лінійна величина (висота, ширина або довжина) об'єкта, до якого вимірюється відстань. Визначення відстаней цим способом засновано на залежності між кутовими та лінійними величинами. Спосіб зводиться до вимірювання в тисячних кута, під яким видно об'єкт.
Кутові розміри предметів вимірюють в поділках кутоміра за допомогою бінокля (приладів спостереження, прицілювання). Одна поділка бінокля відповідає п'яти малим поділкам кутоміра. Один мм лінійки на відстані 50 см від ока відповідає двом малим поділкам кутоміра.
Відстань до об'єктів визначають за формулою
(11.4)
де В - висота (ширина) предмета, м; У - кутова величина предмета, поділки кутоміра.
Наприклад, у бінокль спостерігається окреме дерево, висота якого дорівнює 12 м. Кутовий розмір дерева відповідає трьом малим поділкам сітки бінокля (0 - 15). Відповідно до формули (11.4) відстань до нього становитиме

Точність вимірювання цим способом становить 5-10 %.
Визначення відстаней за лінійними розмірами предметів Як і попередній спосіб визначення відстаней за лінійними розмірами предметів використовують лише у випадках, коли відома лінійна величина об'єкта. Спосіб полягає ось у чому. За допомогою лінійки (тримають на відстані 50 см від ока) вимірюють у мм висоту (ширину, довжину) об'єкта Н^, який спостерігається. Дійсну висоту (ширину, довжину) предмета в см Нсм ділять на Ним, результат множать на постійне число 5 і отримують відстань до предмета, в метрах
(11.5)
Наприклад, телеграфний стовп (висота 6 м) відповідає на лінійці відрізку 10 мм
297
Для визначення відстаней за кутовими і лінійними розмірами об'єктів необхідно знати їхні розміри. Розміри деяких об'єктів наведені в табл. 11.3.
Таблиця 11.3
Лінійні розміри деяких об'єктів
Предмет
Розміри, м


Висота
Довжина
Ширина

Середній танк
2-2,5
6-7
3-3,5

Бронетранспортер
2
5-6
2-2,4

Мотоцикл з коляскою
1
2
1,2

Вантажний автомобіль
2-2,5
5-6
2-3,5

Легковий автомобіль
1,6
4
1,5

Пасажирський вагон
4
20
3

Залізнична цистерна
3
9
2,8

Дерев'яний стовп лінії зв'язку
5-7
-
-

Людина середнього зросту
1,7
-
-

Точність вимірювання цим способом становить 5-10 %. Визначення відстаней на слух
Визначення відстані за чутністю звуку застосовується в умовах поганої видимості, переважно вночі.
Відстань чутності окремих звуків
Точність визначення відстаней за звуком невелика. Вона залежить від досвіду спостерігача, гостроти і натренованості його слуху та вміння враховувати напрямок і силу вітру, температуру і вологість повітря, особливість нерівностей рельєфу, наявність екрануючих поверхонь, які відбивають звук, та інших факторів, що впливають на поширення звукових хвиль. У табл. 11.4 наведені приблизні відстані чутності окремих звуків у нормальних умовах.
Визначення відстаней за звуком і спалахом (пострілу, вибуху) Визначають час від моменту спалаху до моменту сприйняття звуку і обчислюють відстань за формулою
Д=33(К (11.7)
де Д - відстань до місця спалаху, м; / - час від моменту спалаху до моменту сприйняття звуку, с.
Наприклад, спостерігач почув вибух через 5 с після спалаху. Відстань до місця спалаху
Д=5- 330 = 1,65 км.
Визначення відстаней геометричними побудовами
Цей спосіб можна застосовувати під час визначення ширини важкопро-хідних або непрохідних ділянок місцевості та перешкод (рік, озер, зон затоплення тощо). Відстань можна визначити побудовою прямокутного трикутника (рис. 11.8).

Рис. 11.8. Визначення відстаней геометричними побудовами на місцевості
Перший спосіб. Біля перешкоди обирають точку А так, щоб на її протилежному боці було видно будь-який орієнтир В. Крім того, вздовж перешкоди повинна бути можливість проміряти лінію. У точці А встановлюють перпендикуляр АС до лінії АВ і в цьому напрямку вимірюють відстань (кроками, шнуром тощо) до точки С, в якому кут АСВ буде дорівнювати 45°. У цьому випадку відстань АС відповідатиме ширині перешкоди АВ.
Другий спосіб. Точка С обирається так, щоб кут АСВ дорівнював 60°. Відомо, що тангенс кута 30° приблизно дорівнює 0,5, відповідно відстань АВ дорівнюватиме подвоєній відстані АС. Як і в першому прикладі, кут в точці А повинен дорівнювати 90°.
11.3. Сутність та способи орієнтування на місцевості
Під час дій підрозділів у різноманітних умовах обстановки, місцевості та видимості швидке й точне орієнтування підлеглих є важливим завданням командира.
Орієнтування на місцевості в бойових умовах - це визначення свого місцеположення і потрібного напряму руху або дій щодо сторін горизонту, навколишніх об'єктів місцевості, розташування своїх військ і військ супротивника.
Сутність орієнтування становлять три основні елементи:
знаходження і визначення сторін горизонту, потрібних напрямів на місцевості;
визначення місцеположення (свого, цілей супротивника, орієнтирів та інших об'єктів);
розпізнання місцевості за її характерними ознаками і орієнтирами та визначення свого місцеположення щодо навколишніх об'єктів, розташування своїх військ і військ супротивника.
Найважливішим завданням орієнтування є знаходження і витримування заданого напряму руху в будь-яких умовах обстановки: в ході бою, у розвідці, на марші тощо.
Дії командира підрозділу на місцевості постійно пов'язані з орієнтуванням. Без орієнтування неможлива постановка бойових завдань підрозділам і вогневим засобам, цілевказання і управління підрозділами в ході бою. Бойовий наказ командира на місцевості починається з топографічного орієнтування.
Орієнтування підлеглих на місцевості називається топографічним орієнтуванням. Воно сприяє швидкому з'ясуванню підлеглими місцеположення орієнтирів, рубежів, цілей і своїх бойових завдань. Топографічне орієнтування передує тактичному, і є важливим первинним етапом роботи командира підрозділу під час уточнення та постановки бойових завдань підрозділам.
Топографічне орієнтування на місцевості командир, як правило, виконує у такій послідовності:
показує на місцевості сторони горизонту в напрямі дії і призначає орієнтири;
вказує своє місцеположення щодо найближчого орієнтира, призначеного на карті;
показує на місцевості (справа наліво) характерні місцеві предмети і деталі рельєфу.
Якщо зазначений об'єкт місцевості не видно з точки розташування, то вказують напрям на нього і відстань до нього.
Київський час 5.20. Північ - залізничний міст. Ми знаходимось в 400 м на північ від східної околиці населеного пункту Дернаки на вис. "Кругла", у 6 км на північний схід - м. Львів; у 2 км на схід - населений пункт Іванівка, у 2 км на північний захід - ліс "Темний", у 3 км на схід - р. Полтва.
У результаті топографічного орієнтування підлеглі з'ясовують, де вони знаходяться, бачать напрями на населені пункти, ріки, озера та інші великі місцеві предмети, розташовані на відстані до 5-10 км, знають точні назви цих місцевих предметів. Якщо об'єкт місцевості, що визначається, видно з точки свого місцезнаходження, то вказують напрям і відстань до нього.
Якщо командиру необхідно вказати своє місцеположення на місцевості щодо відомих орієнтирів, необхідно назвати їх і сповістити, в якому напрямку і на якій відстані від них він знаходиться.
Топографічне орієнтування можна застосовувати під час доповідей засобами зв'язку про своє місцеположення в тих випадках, коли немає карти або втрачено орієнтування на місцевості. За вказаними місцевими предметами (орієнтирами) старший начальник визначає місцеположення підрозділів на топографічній карті. Тому під час топографічного орієнтування вибирають найхарактерніші площові або лінійні орієнтири, які легко й швидко можна відшукати на карті.
В основі орієнтування є вміння вибирати на місцевості орієнтири і використовувати їх як маяки, вказуючи потрібний напрямок, пункти і рубежі.
Орієнтуватись на місцевості можна по-різному. Командири підрозділів орієнтуються переважно по карті. За нею ж визначають своє місцеположення, розпізнають навколишні місцеві предмети, встановлюють місцеположення цілей та інших об'єктів, по ерофотознімку, за допомогою наземної навігаційної апаратури.
Щоб безпомилково здійснювати орієнтування, потрібно вміти вимірювати відстані, знаходити напрям за сторонами горизонту і визначати напрями на навколишні місцеві предмети.
11.4. Способи визначення напрямів
За компасом
Для визначення сторін горизонту за допомогою компаса потрібно:
встановити компас у горизонтальне положення і відпустити фіксатор стрілки;
повернути компас так, щоб північний кінець магнітної стрілки сумістився із нульовою поділкою шкали.
У такому разі магнітна стрілка вказуватиме напрям на Північний магнітний полюс, протилежна її сторона - на Південний, ліворуч буде захід, праворуч - схід. Магнітний азимут напряму визначається в такій послідовності:
стати обличчям у бік напряму, який визначається, і відпустити фіксатор стрілки компаса;
повертаючи кришку компаса, встановити візирний пристрій прорізом до себе, а мушкою - у бік об'єкта, який визначається;
зняти відлік магнітного азимута навпроти вказівника відліку мушки. При тому північний кінець магнітної стрілки повинен збігатися з нульовою поділкою шкали.
За небесними світилами
Сторони горизонту можна визначити: вдень - за Сонцем, вночі - за Місяцем і Полярною зіркою. Маючи годинник, неважко визначити приблизно сторони горизонту по Сонцю в будь-який час доби. Для цього потрібно (рис. 11.10):
встановити годинник так, щоб годинникова стрілка була спрямована на Сонце;
кут між годинниковою стрілкою і напрямом з центру циферблата на 13-ту годину за Київським зимовим часом або на 14-ту годину за Київським літнім часом поділити навпіл;
лінія, яка ділить цей кут навпіл, показуватиме напрям на південь (Пд.).

До полудня необхідно ділити ту дугу (кут) на циферблаті, яку годинна стрілка повинна пройти до 13-ї (14-ї) години, а після полудня - ту дугу, яку вона пройшла після 13-ї (14-ї) години.
Точність такого способу залежить від висоти світила над горизонтом. Чим вище Сонце, тим більша похибка. Влітку вона може сягати 15-20°. У деяких районах (наприклад, в Середній Азії) цей спосіб взагалі непридатний.
Вночі напрям істинного меридіана можна визначити за Полярною зіркою, яка завжди перебуває в напрямі на північ.
Для того, щоб відшукати цю зірку, яка перебуває в сузір'ї Малої Ведмедиці, на небосхилі необхідно спочатку знайти сузір'я Великої Ведмедиці. Воно представлено у вигляді великого, добре помітного ковша з семи яскравих зірок (рис. 11.11). Якщо провести умовну пряму через
дві крайні зірки Великої Ведмедиці та відміряти від крайньої зірки на цій прямій приблизно п'ять відрізків, що дорівнюють віддалі між цими зірками, то в кінці прямої легко відшукати Полярну зірку. Вона яскравіша від навколишніх зірок і приблизно однакова за яскравістю як зірки Великої Ведмедиці.
Точність визначення напряму істинного меридіана за цим способом становить 1-2°.
За Місяцем
Цей спосіб можна застосовувати, коли видно повний диск Місяця. Повний Місяць завжди перебуває в протилежному напрямі до Сонця. Годинна різниця їх місцеположення в такому разі становить 12 годин. На циферблаті годинника цієї різниці не буде, оскільки годинникова стрілка перебуватиме в одній і тій самій точці. Тому сторони горизонту визначають так, як і за Сонцем.
За Місяцем і годинником Використовуючи цей спосіб, необхідно:
1. Розділити "на око" радіус диска Місяця на шість рівних частин і оцінити, скільки таких частин міститься в поперечнику видимого серпа Місяця.
2. Отримана сума або різниця вказує час, коли в напрямі, де спостерігається Місяць, буде перебувати Сонце.
Якщо Місяць прибуває (видно праву частину диска), то отримане число необхідно відняти від часу спостереження. У разі відбуття ж Місяця (видно ліву частину його диска) вказане число додають до часу спостереження. Щоб не переплутати, коли брати суму, а коли різницю можна користуватися мнемонічним правилом (рис. 11.12).
3. Визначивши цей час і прийнявши Місяць за Сонце, знайти напрям "південь", як це робиться під час орієнтування за Сонцем і годинником. Спрямовувати на Місяць при тому необхідно не годинникову стрілку, а ту поділку на циферблаті годинника, яка відповідає обчисленому часу.
За деякими ознаками місцевих предметів (рис. 11.13)
Визначення сторін горизонту цим способом є менш надійним, ніж розглянутими раніше способами. Тому наведеними нижче способами треба користуватися обережно, перевіряючи результати орієнтування за іншими ознаками:
кора окремих дерев з північної сторони буває товстішою, деколи вкрита мохом; якщо мох росте по всьому стовбуру, то на північній стороні його більше, особливо біля коріння;
мох вкриває велике каміння і скелі з північної сторони;
мурашники розміщуються з південної сторони від дерева, пенька, або куща;
хрести на православних церквах звернені на схід, дзвіниці - як правило на захід, припіднятий кінець нижньої перекладини хреста на куполі церкви вказує на північ; олтарі католицьких костелів звернені на захід.
11.5. Рух за азимутами. Порядок виконання нормативу № 4 "рух за азимутами"
Рух за азимутами - це спосіб дотримання напряму шляху (маршруту) від орієнтира до орієнтира за відомими напрямками та відстанями. Рух за азимутами застосовують переважно під час пересування по незнайомій місцевості в горах, у лісі, вночі, а також у степу, пустелі та в інших умовах обмеженої видимості. Рух за азимутами використовують також командири малих підрозділів та груп за відсутності у них карти.
Маршрут та кількість орієнтирів на ньому залежать від особливості місцевості, завдання та умов руху. Головна вимога до маршруту полягає в тому, що він повинен забезпечувати швидкий, а в бойових умовах ще й прихований вихід у призначений район. Тому бажано прокладати маршрут ділянками, які зручні для руху, закриті від наземного та повітряного спостереження супротивника. Маршрут повинен мати достатню кількість орієнтирів для контролю правильності руху.
Орієнтири - добре помітні та закріплені на місцевості місцеві предмети і деталі рельєфу, щодо яких визначають своє місцеположення, напрями руху і вказують положення цілей та інших об 'єктів.
Якщо дозволяє місцевість, то точки поворотів маршруту необхідно обирати біля таких орієнтирів, на які можна вийти впевнено навіть у тому разі, коли напрям руху витримується недостатньо точно. Такими орієнтирами можуть бути точки перетину лінійних об'єктів або характерні деталі площинних об'єктів, які перебувають поблизу прямої, яка з'єднує орієнтирні точки маршруту (перетин просік із електролініями, стики доріг, виступи полян тощо).
Підготовка даних для руху за азимутами
Дані, які необхідні для руху за азимутами, готують завчасно, як правило, за допомогою топографічної карти.
Підготовка даних для руху за азимутами передбачає:
вибір маршруту та орієнтирів вздовж нього;
визначення магнітних азимутів і відстаней на кожній ділянці шляху -від одного повороту (орієнтира) до іншого;
- оформлення цих даних так, щоб ними було зручно користуватися в русі. Вибір орієнтирів і уточнення маршруту виконують під час його вивчення
і оцінювання по карті. Кількість орієнтирів і схему маршруту уточнюють залежно від особливості місцевості, завдання і умов визначеного руху. Головне при тому - вибрати маршрут, який забезпечить швидкий і непомітний від супротивника вихід до визначеного пункту (об'єкта, рубежу). Тому бажано, щоб він не мав зайвих поворотів, проходив по ділянках, найзручніших для руху, по можливості обходив перешкоди на місцевості та забезпечував укриття від наземного і повітряного спостереження супротивника.
Вибрані орієнтири піднімають на карті (обводять колами) та з'єднують, позначуючи маршрут руху, прямими лініями. Після того для кожної ділянки маршруту вимірюють по карті дирекційний кут напряму руху і, вводячи поправку напряму (розділ 6), переводять його в магнітний азимут, який записують на карті проти відповідної ділянки маршруту.
Визначивши і записавши на карті магнітні азимути, виміряють по карті довжину кожної ділянки маршруту. Якщо рух здійснюватиметься в пішому порядку, то метри необхідно перевести в пари кроків або підрахувати час, необхідний для проходження кожної ділянки (наприклад, під час руху на лижах). Способи переведення виміряних відстаней в пари кроків наведені вище.
Послідовність руху за азимутами
На вихідному (першому) орієнтирі, за допомогою компаса, знаходять за азимутом напрям руху до другого орієнтира. У цьому напрямі намічають будь-який віддалений (проміжний) орієнтир та починають рух. Досягнувши наміченого орієнтира, знову за допомогою компаса намічають напрям руху до наступного проміжного орієнтира і так само продовжують рух до виходу на другий (основний) орієнтир.
У такій самій послідовності, але вже за іншим (другим) азимутом, здійснюється рух від другого орієнтира до третього тощо. На шляху між основними орієнтирами враховують пройдену відстань і, подолавши відповідний відрізок (відстань між двома основними орієнтирами), відшукують орієнтир на повороті маршруту - тим самим контролюють правильність руху.
Правильність дотримання напряму маршруту на ділянці між основними орієнтирами (точками повороту) можна контролювати за особливістю рельєфу або місцевими предметами, які трапляються на шляху.
Якщо підрозділ здійснює рух за азимутами в пішому порядку, то доцільно призначити одного військовослужбовця направляючим. Він матиме завдання правильно дотримуватись напряму руху за компасом. Також необхідно призначити одного-двох військовослужбовців для вимірювання пройденого шляху кроками.
Для полегшення в дотриманні напряму руху необхідно використовувати небесні світила та різні ознаки, наприклад, прямолінійність колони, свого сліду, брижі на піску, напрям вітру тощо.
Обхід перешкод
Якщо під час руху за азимутами, на відкритій місцевості, трапляється значна перешкода, але видно її протилежний бік, на протилежному кінці перешкоди (в напрямі руху) намічають будь-який орієнтир, "на око" визначають відстань до нього і додають її до довжини пройденого шляху. Після того, обійшовши перешкоду,-підходять до обраного проміжного орієнтира, визначають по компасу напрям перерваного шляху і продовжують рух.
На закритій місцевості або в умовах обмеженої видимості обхід перешкод можна здійснювати за допомогою компаса так (рис. 11.14):

Рис. 11.14. Обхід перешкод
рухаючись у напрямі маршруту (№ 2-3) і підійшовши до перешкоди (точка А), намічають новий напрям - вздовж перешкоди - 280°;
рухаються в цьому напрямі до кінця перешкоди (точка В), при тому визначають відстань АВ;
у точці В продовжують рух за азимутом, за яким рухались до зустрічі з перешкодою - (45°);
у точці С, обійшовши перешкоду, визначають пройдену відстань ВС;
від точки С вихід на маршрут здійснюють за зворотним азимутом напряму АВ (280°) (в нашому випадку азимут СД дорівнює 100°);
здійснюють рух у напрямі СД і долають відстань, яка дорівнює відстані АВ, тобто до точки Д, яка є точкою виходу на основний маршрут;
у точці Д довжину лінії ВС додають до відстані, яку пройшли від точки № 2 до точки А, і продовжують рух у напрямі маршруту (№ 2-3).
Знаходження зворотного гиляху
В окремих випадках виникає необхідність повернутися назад тим самим шляхом. Щоб знайти зворотний шлях, необхідно запам'ятовувати важливі особливості місцевості за маршрутом руху, насамперед у місцях його поворотів,
на розвилках доріг та напрямах обходу перешкод, які були на шляху. Доцільно по ходу залишати будь-які ознаки на деревах та дорогах. У тому разі, коли рух здійснюється за азимутами, повертаючись за маршрутом, необхідно прямі азимути перевести в обернені.
Точність руху за азимутами залежить від похибок вимірювання пройденого шляху та похибок дотримання заданого напряму руху. Джерела цих похибок дуже різні.
Під час підрахунків пройдених відстаней похибки виникають у разі:
відхилення вбік від прямолінійного напряму;
обходу перешкод, які трапляються на шляху;
недостатньо точного обліку пройденого шляху;
зміни рельєфу;
неточності показань спідометра (вимірювання довжини кроку) тощо.
На практиці відстань, яка виміряна між орієнтирами по карті, на місцевості здебільшого є більшою. Похибка вимірювання відстаней під час руху за азимутами в середньому дорівнює 2-3 % пройденого шляху.
Похибка в 1° під час визначення магнітного азимута напряму спричиняє бокове зміщення близько 20 м на кожний кілометр пройденого шляху. Тому, якщо підрозділ подолав завдану відстань і не зустрів вказаного орієнтира, то його потрібно шукати в межах кола, радіус якого дорівнює приблизно 1/10 пройденого шляху. Якщо орієнтира не знайдено, то найкраще повернутися до попереднього, добре визначеного орієнтира.
Контрольні запитання
Назвіть способи вимірювання кутів на місцевості.
У чому полягає сутність орієнтування на місцевості?
Назвіть способи визначення сторін горизонту.
Який порядок визначення сторін горизонту за Сонцем та годинником?
Які способи вимірювання відстаней на місцевості?
Що називається орієнтуванням на місцевості в бойових умовах?
Що таке магнітний азимут?
Назвіть послідовність руху за азимутами.
Назвіть порядок обходу перешкод під час руху за азимутами.
Визначіть довжину кроку людини зросту 1,75 м.
Підрозділ рухався протягом 40 хв зі швидкістю 5 км/год. Визначіть довжину маршруту, пройденого підрозділом.
Висота цілі становить 2,5 м, а її кутова величина 0-10. Визначіть відстань до цілі.
Дійсна висота цілі становить 3 м, її висота, виміряна лінійкою, - 5 мм. Визначіть відстань до цілі.
Спостерігач побачив спалах пострілу, а через 5 с почув звук. Визначіть відстань від спостерігача до об'єкта.
Кут між двома об'єктами в полі зору бінокля становить три маленькі поділки. Визначіть кут у поділках кутоміра.
Кут між двома об'єктами, виміряний лінійкою, становить 5 мм. Лінійку спостерігач тримав на відстані 50 см від очей. Визначіть виміряний кут.
Кут між двома об'єктами, виміряний лінійкою, становить 5 мм. Лінійку спостерігач тримав на відстані 60 см від очей. Визначіть виміряний кут.
Відлік на ціль № 1 по баштовому кутоміру становить 15-25, на ціль № 2 - 20-30. Визначіть кут між цілями № 1 і № 2.
РОЗДІЛ 12
ОРІЄНТУВАННЯ НА МІСЦЕВОСТІ ПО КАРТІ
Топографічна карта є надійним бойовим документом для орієнтування на незнайомій місцевості в будь-який час та пору року. Користуючись картою, командир здатний точно визначати своє місцеположення, впевнено виконувати бойове завдання, надійно пересуватися в складних умовах за вказаним маршрутом, швидко орієнтувати підлеглих під час бойових дій на місцевості.
Значення карти як засобу орієнтування особливо зросло в сучасному бою, коли підрозділи швидко переміщаються на великі відстані вдень і вночі, часто діють самостійно під час вирішення багатьох бойових завдань.
Під час орієнтування на місцевості командири підрозділів, як правило, користуються топографічними картами масштабів 1:50 000 та 1:100 000.
Орієнтування на місцевості по карті складається з трьох елементів:
орієнтування карти;
порівняння карти з місцевістю;
визначення по ній свого місцеположення.
12.1. Орієнтування карти
Орієнтувати карту - це означає задати їй таке положення в горизонтальній площині, в якому північна сторона рамки карти спрямована на північ, а всі напрями на карті паралельні відповідним лініям на місцевості.
Основні прийоми орієнтування карти:
за лініями місцевості;
за напрямком на орієнтир;
- за напрямками на сторони горизонту (за компасом). Орієнтування карти за лініями місцевості виконують у такій послідовності (рис. 12.1):
стати на місцевості в довільній точці прямолінійного контуру (наприклад, на дорозі);
повернути карту так, щоб зображення контуру на ній збіглося з напрямом контуру на місцевості, а зображення всіх об'єктів, розміщених праворуч і ліворуч від дороги, знаходились з тих самих сторін дороги.
Орієнтування карти за напрямком на орієнтир (рис. 12.2):
стати на місцевості на об'єкт, зазначений на карті (наприклад, окремий камінь);
вибрати орієнтир, який видно з точки стояння, і він зазначений на карті;
прикласти лінійку до вказаних на карті предметів і орієнтувати карту.
За напрямами на сторони горизонту (за компасом) (рис. 12.3).
Таке орієнтування застосовують, коли невизначене своє місцеположення на карті або з точки стояння не видно орієнтирів, а також, як правило, на закритій місцевості. Компас можна прикладати до будь-якої вертикальної лінії координатної сітки (рис. 12.3, а), або ж до бічної сторони рамки карти (рис. 12.3, б), залежно від того, якою з цих ліній зручніше користуватися, щоб не розгортати карти. В обидвох випадках в покази компаса необхідно вводити відповідну поправку: у разі встановлення компаса по лініях координатної сітки -поправку напряму, а у разі встановлення на бічну рамку карти - тільки поправку за магнітне схилення.

Рис. 12.3. Орієнтування карти за компасом
12.2. Порівняння карти з місцевістю
Порівняння карти з місцевістю виконують у такій послідовності:
1. Наближено орієнтують карту.
2. Відшукують на карті зображення місцевих предметів і елементіврельєфу, розміщених навколо спостерігача.
3. Визначають своє місцеположення.
4. Точно орієнтують карту і розпізнають на карті та на місцевості від-далені місцеві предмети.
Під час пошуку на карті об'єктів місцевості враховують їхнє взаємне розташування та положення щодо сторін горизонту. Правильність розпізнання орієнтирів перевіряють за навколишніми елементами місцевості. При тому необхідно пам'ятати, що найточнішими для орієнтування елементами місцевості є рельєф та об'єкти гідрографії.
У тих випадках, коли неможливо встановити загальні для карти та місцевості орієнтири, необхідно змінити точку свого місцеположення, обравши її там, звідки відкривається найкращий огляд навколишньої місцевості.
12.3. Способи визначення свого місцеположення
Точку свого місцеположення на карті найпростіше визначити, якщо перебувати поблизу будь-якого орієнтира, який зображений на карті (перехрестя доріг, міст, кут лісу тощо). Місцеположення такого умовного знака й вказуватиме на карті на шукану точку. У решті випадків точка свого місцеположення на карті може бути визначена одним з таких способів:
за найближчими орієнтирами на око;
за виміряною відстанню вздовж лінійного контуру;
за визначеним напрямом на орієнтир і відстанню до нього;
способами створів;
способом засічок;
із використанням засобів навігації, встановлених на бойовій техніці. За найближчим орієнтиром на око. Орієнтують карту, відшукують на
ній декілька об'єктів (орієнтирів), які видно на місцевості. Потім щодо цих орієнтирів по напрямах та відстанях до них на око визначають своє місцеположення (рис. 12.4).
Точність визначення точки свого місцеположення цим способом залежить від відстані до орієнтирів та окомірних навичок спостерігача.
Спосіб за виміряною відстанню вздовж лінійного контуру застосовують під час руху по дорозі, вздовж берега річки, просіки в лісі тощо, а також під час руху за азимутами. Вимірюють відстань (спідометром, парами кроків тощо) від вихідної точки вздовж маршруту руху. Виміряну відстань відкладають у масштабі карти в напрямі руху і отримують точку місцеположення на карті.
Спосіб за визначеним напрямом до орієнтира й відстанню до нього застосовують у разі знаходження на місцевості з недостатньою кількістю орієнтирів. Необов'язково орієнтувати карту. Будь-яким зручним способом (віддалеміром, спідометром, парами кроків) визначають відстань та напрям до орієнтира від точки стояння. Обчислюють значення дирекційного кута, викреслюють цей напрям на карті, і, відклавши вздовж нього виміряну відстань, визначають місцеположення.
На орієнтованій карті до умовного знаку орієнтира прикладають лінійку, спрямовують її на орієнтир на місцевості та відкладають вздовж неї виміряну відстань.
Способи створів. Ці способи застосовують на місцевості, насиченій орієнтирами. Створ - пряма лінія, яка проходить через точку місцеположення і два орієнтири (контурні точки). У разі перебування спостерігача або машини на лінії створу місцеположення визначають такими способами.
За створом і лінійним орієнтиром. Перебуваючи на лінійному контурі та в створі з двома орієнтирами (контурними точками), місцеположення визначають точкою перетину створу з лінійним контуром (рис. 12.5).

Рис. 12.5. Визначення точки стояння за створом і лінійним орієнтиром
За створом і боковим орієнтиром - карту орієнтують за лінією створу, прикладають лінійку до умовного знаку бокового орієнтира, візують на нього та креслять за цим напрямом пряму лінію. Місцеположення визначається точ-
Визначення свого місцеположення засічками виконують за умов доброго огляду місцевості та наявності на ній місцевих предметів і форм рельєфу, які можуть бути надійними орієнтирами.
Способи засічок:
засічкою за бічним орієнтиром;
оберненою засічкою за трьома орієнтирами;
за прокресленими кутами (спосіб Болотова);
засічкою за оберненими дирекційними кутами.
Спосіб засічки за бічним орієнтиром (рис. 12.7) виконують, як правило, під час руху по дорозі або вздовж лінійного орієнтира. Перебуваючи на дорозі, орієнтують карту, розпізнають на карті зображення добре видимого місцевого предмета (орієнтира), прикладають візирну лінійку до умовного знаку орієнтира і візують на нього. Потім, не змінюючи положення лінійки, прокреслюють на карті пряму лінію до перетину з умовним знаком дороги. Місце перетину прокресленої лінії з умовним знаком дороги буде місцеположенням на карті. Якщо напрям на бічний орієнтир перетинається з напрямом руху під прямим кутом, то цей випадок називають засічкою з перпендикуляром.
Спосіб оберненої засічки (за трьома орієнтирами) (рис. 12.8) застосовують за наявності 3-4 орієнтирів (контурних точок). Карту орієнтують за компасом, прикладають лінійку до умовного знаку одного з орієнтирів на карті і, спрямувавши лінійку на орієнтир, викреслюють лінію від орієнтира на себе.

Рис. 12.8. Визначення місцеположення за трьома орієнтирами (оберненою засічкою)
Не порушуючи орієнтування карти, креслять так само напрям від другого орієнтира (якщо є можливість, аналогічно використовують третій орієнтир). Перетин напрямів, як правило, утворює трикутник помилок, центр якого і буде місцезнаходженням. Якщо сторона трикутника помилок більша за 2 мм, тоді засічку повторюють.
За накресленими кутами (спосіб Болотова) (рис. 12.9). Це - різновид оберненої засічки, його застосовують, коли карту неможливо орієнтувати за компасом (у машині, в районах магнітних аномалій тощо). Виконують у такій послідовності:
аркуш прозорого паперу закріплюють на планшеті (польовій сумці, картоні);
у центрі аркуша намічають точку і від неї візують на три орієнтири, прокреслюючи напрями від себе;
накладають кальку на карту так, щоб кожен із напрямів, які накреслені на ній, проходив через умовний знак того орієнтира, на який він прокреслений;
сумістивши всі напрями з відповідними умовними знаками орієнтирів, переносять на карту точку свого місцеположення.

Рис. 12.9. Визначення місцеположення за виміряними кутами (спосіб Болотова)
Засічка за оберненими дирекційними кутами (рис. 12.10). Коли умови обстановки не дають змоги працювати з картою на місцевості, замість візування на орієнтири лінійкою виміряють магнітні азимути на них компасом, потім, перебуваючи в укритті, за виміряними азимутами обчислюють обернені дирекційні кути, тобто з вибраних орієнтирів на місцеположення і відкладають ці кути на карті траспортиром або артилерійським кругом.
Визначаючи своє місцеположення будь-яким із способів засічок, напрями вибирають так, щоб вони перетинались під кутом не менше 30° і не більше 150°.
Визначення місцеположення з використанням засобів навігації, встановлених на бойовій техніці, детально розглянуто в 10 розділі.
12.4. Орієнтування по карті під час руху
Орієнтування по карті під час руху повинно виконуватися швидко так, щоб не виникало ніяких затримок руху. Впевнене орієнтування та витримування заданого напрямку руху по карті багато в чому залежить від підготовки до орієнтування. Головним завданням при тому є попереднє вивчення умов орієнтування на маршруті руху і завчасна підготовка даних, необхідних для контролю правильності руху.
Підготовка до орієнтування передбачає, залежно від обстановки, повністю або частково, такі заходи:
вивчення й уточнення маршруту руху;
виділення кольором маршруту на карті;
визначення довжини маршруту;
поділ маршруту на окремі ділянки;
розрахунок часу на проходження маршруту;
визначення азимутів напрямів окремих ділянок.
Для вивчення маршруту руху використовують карту, цифрове зображення місцевості, описи місцевості, дані розвідки. Необхідно звернути особливу увагу на характеристики доріг і особливості місцевості; кількість та характеристики мостів; орієнтири, які використовують під час руху.
Необхідно добре вивчити повороти маршруту, розгалуження доріг, виїзди та в'їзди в населені пункти.
Маршрут на карті викреслюють темно-коричневим кольором. На карті також виділяють:
озера, ріки, переїзди через залізниці, окремі забудови;
місцеві споруди, які мають значення орієнтирів;
елементи рельєфу.
Довжину маршруту вимірюють на карті, поділивши на ділянки по 5 та 10 км і обчислюють час проходження маршруту.
Дії командира підрозділу під час руху повинні бути спрямовані на забезпечення безперервного орієнтування на місцевості за допомогою карти, щоб постійно знати і чітко уявляти своє місцеположення, напрями руху та бойових дій.
Командири підрозділів під час руху постійно тримають карту зорієнтованою в напрямку руху. З кожним поворотом автомобіля (бойової техніки) командир повертає карту на відповідний кут. Під час пересування підрозділу за межами доріг командир орієнтує карту за місцевими предметами або формами рельєфу.
Під час руху в танку, БТР, БМП командиру необхідно спостерігати за місцевістю, постійно звертати увагу на показники спідометра. Починаючи рух колони, командир повинен добре зорієнтуватися на початковій точці, зняти показники спідометра, а потім уважно проглядати на карті і на місцевості ділянку маршруту до кожного контрольного орієнтира, а показники спідометра відкладати в масштабі на карті за напрямом руху.
За швидкості руху більше 20 км/год місцевість швидко змінюється, а за короткий проміжок часу спостереження об'єкти важко розпізнати. Очі швидко втомлюються, що призводить до притуплення уваги. Тому рекомендовано командирам завчасно підготувати карту, уважно вивчити маршрут руху і в дорозі якомога менше звертатися до карти.
12.5. Особливості орієнтування в різних умовах
Орієнтування в лісі
У лісі орієнтування ускладнене через обмеження огляду і малу кількість орієнтирів. Маршрути проходять просіками, лісовими та ґрунтовими дорогами. Найчастіше такі дороги малонаїжджені, а деякі з них не вказані на карті через те, що є тимчасовими. Саме тому під час підготовки маршруту потрібно на карті записати азимути кожної ділянки дороги, що дасть змогу перевірити за компасом напрям руху на будь-якій ділянці маршруту.
Рух контролюють за пройденою відстанню, яку зчитують із спідометра або парами кроків, якщо рухаються в пішому порядку. Необхідно також завчасно вивчити особливість рельєфу та гідрографії на маршруті руху. Взаємне розташування висот точок, річок, струмків, озер, позначених на карті, полегшить визначення свого місцеположення.
Допоміжними орієнтирами для дотримання загального напрямку в лісі можуть бути небесні світила.
Орієнтування у великих населених пунктах
У великому населеному пункті орієнтування ускладнюється через обмежену видимість, перенасичення дрібними об'єктами, які не вказані на карті. Маршрути накреслюють вздовж річок, каналів, головних проїздів або вулиць з мінімальною кількістю поворотів, які вибирають біля мостів, шляхопроводів, залізничних станцій, площ, пам'ятників тощо.
Перед в'їздом у населений пункт точно визначають своє місцеположення та, пересуваючись по місту, графічно фіксують на карті просування за маршрутом. Місця поворотів маршруту визначають завчасно і попереджають про них водія. Карту, при тому, орієнтують у напрямку вулиці, по якій пролягає маршрут.
Під час виїзду з населеного пункту, якщо виявлено розбіжність у кількості доріг на карті та на місцевості і необхідно визначити потрібну дорогу, напрям подальшого руху обирають за магнітним азимутом дороги, який визначено за допомогою карти.
Орієнтування в горах
Орієнтування в горах ускладнено глибокою розчленованістю гірського рельєфу і незначною кількістю орієнтирів. Вершини, вибрані орієнтирами, різко змінюють свої обриси, якщо дивитися на них із різних сторін, а інколи взагалі втрачаються з погляду.
Маршрут руху в гірській місцевості намічають, як правило, по лощинах, гірських проходах і перевалах. Орієнтирами вздовж наміченого маршруту вибирають вершини, сідловини, обриви, скали, осипи, що виділяються, а також ті місцеві предмети, які рідко трапляються і тому добре розпізнаються. Крім головних орієнтирів, по маршруту корисно намічати допоміжні орієнтири, які видно з багатьох точок маршруту. Ними можуть бути виступи гірського хребта, засніжені вершини гір. Допоміжні орієнтири використовують для витримування загального напряму руху.
Дуже важливою умовою правильного орієнтування в горах є вміння читати на карті рельєф. На наміченому на карті маршруті необхідно стрілками показати підйоми та спуски на кожній ділянці з указаниям їх крутизни.
Напрями на сторони горизонту, за якими найчастіше орієнтують карту в горах, визначають за небесними світилами, ознаками місцевих предметів і за компасом. Використовуючи компас, необхідно врахувати, що в горах часто зустрічаються локальні аномалії, де неможливо буде визначити напрями на сторони горизонту.
Орієнтування в пустельно-степовій місцевості
Орієнтування в пустельно-степовій місцевості утруднюється її одноманітністю та невиразністю дорожньої мережі. Маршрут руху в пустельній місцевості вибирають так, щоб він включав наявні на місцевості орієнтири: дороги, русла висохлих річок, окремі кургани, колодязі, оазиси тощо. Рух здійснюють за азимутами, які визначають завчасно. Загальний напрямок руху витримують за небесними світилами, а також за розташуванням дюн, барханів, яке залежить від напрямів переважаючих вітрів і, практично, постійне для цього району.
Орієнтування вночі
Орієнтування вночі найскладніше через обмежену видимість. Передбачаючи здійснення маршу вночі, маршрут вибирають так, щоб він проходив по дорогах або вздовж лінійних місцевих предметів. Контрольні орієнтири вздовж нічного маршруту намічаються на ближчих відстанях один від одного, ніж удень.
Своє місцеположення на карті в русі визначають за пройденим шляхом, відкладаючи його від вихідного пункту або контрольного орієнтира за напрямом здійснюваного руху.
Під час планування руху поза дорогами попередньо готують дані для руху за азимутами. Повороти маршруту намічають біля орієнтирів, які можна розпізнати вночі. До таких орієнтирів належать озера, ставки, дзеркальні поверхні яких добре помітні на темному фоні навколишньої місцевості, а також заводські труби, башти, окремі вершини, які виділяються на фоні нічного неба.
Маршрут на карті піднімають яскравіше, ніж для руху вдень, щоб його було видно за слабкого освітлення. Карту освітлюють ліхтариком із синім світлофільтром. Такий колір менше сліпить очі, дає змогу працювати з картою і вести спостереження за місцевістю.
Орієнтування взимку
Взимку багато ґрунтових доріг не використовують, форми рельєфу під сніговим покривом зрівнюються, такі орієнтири, як яри, лощини, ями, озера, струмки майже не проглядаються, і тому їх не можна використовувати. Часто взимку прокладають нові (зимові) дороги, які проходять за найкоротшими відстанями і на картах не вказані.
Маршрути взимку прокладають накатаними дорогами або колонними шляхами. Надійними орієнтирами взимку, особливо вночі, є населені пункти, залізниці, дороги з твердим покриттям, узлісся, окремі лісосмуги, мости та інші лінійні орієнтири.
Орієнтування на місцевості, яка зазнала значних руйнувань Серед руїн орієнтування на карті різко погіршується через невідповідність місцевості. Найстійкішими орієнтирами на такій місцевості є дороги з твердим покриттям, залізниці, горби, лощини тощо.
Під час орієнтування доцільно користуватися свіжими цифровими зображеннями місцевості, порівнюючи їх з картою. При тому дуже важливо вміти побіжно читати топографічну карту, і, володіючи хорошою спостережливістю, розпізнавати за залишками зруйнованих об'єктів своє місцеположення на карті.
Контрольні запитання і завдання
Назвіть основні способи визначення точки стояння. Від чого залежить вибір конкретного способу?
Перелічіть способи орієнтування карти і дайте їм стислу характеристику.
У чому полягає сутність порівняння карти з місцевістю?
Яким способом можна нанести на карту орієнтир?
Що містить у собі підготовка до орієнтування на місцевості по карті?
Розкажіть про порядок роботи під час орієнтування на місцевості по карті під час руху.
Які особливості орієнтування по карті в лісистій місцевості, в горах?
Які особливості орієнтування по карті у великих населених пунктах, серед руїн?
Карта (У-42-73). Підготувати карту для орієнтування під час руху вночі за маршрутом: залізнична станція Тошино (5826) - Вельск (7418).
Карта (У-34-37-В). Визначити повні прямокутні координати нового геодезичного пункту, якщо відомі такі дані, отримані під час роботи в полі: Ам із розвилки доріг (77151) - 197°, Ам від пам'ятника (75161) - 289°.
Карта (У-42-73). Визначити місцезнаходження голови колони танків, якщо відомі такі дані: Ам на геодезичний пункт (8216) - 242°, Ам на геодезичний пункт (8416)-308°.
Карта (У-34-37-В). Визначити скорочені прямокутні координати місцезнаходження СП, якщо він розташований у створі з висотою 142,8 (7213) і водокачкою (7110), а з СП під прямим кутом можна спостерігати знак постійної берегової сигналізації (7311).
Виконати нормативи № 5, 8, 11.
РОЗДІЛ 13
РОБОТА З КАРТОЮ НА МІСЦЕВОСТІ
13.1. Види бойових графічних документів, їх призначення та оформлення
Бойові графічні документи - це документи, відпрацьовані графічно на карті або схемі з розвідувальними або іншими тактичними даними. За призначенням вони поділяються на документи з управління військами, звітно-інформаційні та довідкові. Залежно від використання топографічної основи розрізняють карти, схеми та картки.
До групи карт входять робочі карти обстановки, карти розвідувальних даних тощо. Карти обстановки та карти з розвідувальними даними - це звичайні топографічні або бланкові картки з нанесеними або вдрукованими даними про місцевість та супротивника.
До схем належать графічні документи, топографічною основою яких є зображення місцевості, складене за картою або аерофотознімками. За необхідності такі схеми уточнюють або доповнюють безпосередньо на місцевості. На схемах відображають тільки ті місцеві предмети та форми рельєфу, які необхідні з погляду призначення документа. За особливістю відомостей розрізняють такі основні схеми: опорного пункту взводу (роти), маршруту, ділянки ріки, переправи тощо.
Картки - це прості креслення невеликих ділянок місцевості, виконані в полі з однієї-двох точок стояння без точного дотримання масштабу. Відстані на кресленні відкладають на око, дотримуючись правильного взаємного розташування об'єктів місцевості.
Зміст карток та інших графічних документів визначається їх призначенням. На одних - детально показують розвідувальні дані про супротивника (картка-донесення), на інших - різні топографічні елементи місцевості (картки проходів крізь завали, картка броду тощо). Деякі з карток іноді називають схемами (схема орієнтирів).
Ефективність застосування бойових графічних документів залежить від багатьох факторів:
своєчасності їх створення та доставки до відповідних командирів та начальників;
достовірності відомостей про противника та місцевість;
наочності та простоти зображення, які досягаються нанесенням на документ тільки тих відомостей, що потрібні для виконання завдання, застосування загальноприйнятих топографічних та тактичних умовних знаків, а також вибору масштабу топографічної основи та розмірів умовних знаків і підписів;
належного оформлення, що забезпечує надійне орієнтування та зіставлення з картою; на схеми і картки наносять напрямок Північ-Південь, два-три загальних із картою орієнтири або загальну координатну сітку, підписують масштаб, назву документа, зазначають гриф, номер екземпляра, дату створення; якщо документ відсилається, то вказують адресата, місце створення документа, а також масштаб топографічної карти, до якої він належить; на кожному документі повинен бути підпис виконавця.
13.2. Складання схем місцевості
Способи складання схем місцевості:
по карті (аерофотознімках);
прийомами окомірного знімання;
за допомогою баштового кутоміра;
за допомогою координатора.
Складання схеми місцевості по карті (аерофотознімках)
Залежно від призначення, схему місцевості можна складати в масштабі карти (аерофотознімків) або у зміненому масштабі (частіше у збільшеному).
У масштабі карти (аерофотознімків) схеми місцевості складають копіюванням на прозору основу (на просвічування).
У зміненому (збільшеному) вигляді схему місцевості виготовляють у такій послідовності. На карті окреслюють у вигляді прямокутника ділянку, яку необхідно нанести на схему. Потім на папері викреслюють прямокутник (рис. 13.1), сторони якого збільшені у стільки разів, у скільки разів масштаб схеми більший за масштаб карти, і переносять на прямокутник із карти координатну сітку. Для цього за допомогою пропорційного циркуля або пропорційного масштабу визначають відстані від кутів прямокутника до точок перетину його сторін з лініями сітки, наносять ці точки, поруч із ними підписують цифрові позначки ліній сітки, що проходять через них. З'єднують відповідні точки та отримують координатну сітку на схемі. Після цього окомірно або за допомогою пропорційного масштабу переносять з карти на схему необхідні місцеві предмети і форми рельєфу. Якщо необхідно точніше нанести об'єкти, то розбивають квадрати карти та схеми на менші тонкими лініями олівцем. Після викреслювання схеми ці додаткові квадрати необхідно стерти.

Складання схеми місцевості по аерофотознімках виконують так само, як і по карті. Для цього на аерофотознімок наносять сітку квадратів необхідної величини, за допомогою якої переносять елементи місцевості на схему. При тому нанесення квадратів на схему і перенесення на неї контурів з аерофотознімка доцільно виконувати за допомогою пропорційного масштабу.
Складання схеми місцевості прийомами окомірного знімання
Окомірне знімання - це спосіб топографічного знімання місцевості. Виконується за допомогою планшета, компаса, циркуля-вимірника, візирної або звичайної лінійки.
Схему місцевості можна скласти прийомами окомірного знімання з однієї або декількох точок стояння.
Знімання з однієї точки стояння (рис. 13.2.) виконують тоді, коли необхідно нанести на схему невелику ділянку місцевості. Його виконують способом кругового візування в такій послідовності. Планшет із закріпленим на ньому аркушем паперу орієнтують так, щоб верх схеми був напрямлений у бік противника або дії свого підрозділу. Планшет закріплюють на бруствері окопу, у кабіні автомобіля тощо.
На аркуші паперу проводять стрілку "північ-південь", визначену за компасом. На папір наносять точку стояння так, щоб ділянка повністю помістилася на ньому. Після цього, не збиваючи орієнтування планшета, прокреслюють на папері прямі лінії за допомогою візирної лінійки в напрямку на об'єкти місцевості. На кінцях ліній підписують назви об'єктів або помічають їх умовними знаками. Після цього за допомогою віддалеміра, бінокля або на око визначають відстані до цих об'єктів і відкладають їх у масштабі схеми на відповідних напрямках.
На місці отриманих точок викреслюють за допомогою топографічних знаків об'єкти (орієнтири). Стосовно них потім наносять необхідні деталі місцевості. Масштаб визначають за відстанню до найвіддаленішого об'єкта. На схемі дають кількісні та якісні характеристики об'єктів місцевості.
Знімання з декількох точок стояння виконують тоді, коли необхідно відобразити велику ділянку місцевості. При тому точку, з якої починають знімання, наносять на аркуш паперу довільно, з розрахунком, щоби вся знята ділянка розташувалась в середині аркуша паперу. На цій точці способом кругового візування наносять найближчі орієнтири (об'єкти) місцевості. Потім прокреслюють пряму лінію в напрямку другої точки стояння (рис. 13.3). Після того переміщаються на другу (наступну) точку стояння. У разі переходу з однієї точки на другу (наступну) точку відстань між ними вимірюють кроками або за спідометром машини. Відкладають цю відстань на прямій лінії, що накреслена раніше, та отримують другу (наступну) точку стояння. На цій точці орієнтують планшет за прокресленим напрямком на першу (попередню) точку та способом кругового візування наносять на схему об'єкти (орієнтири) місцевості. Для забезпечення високої точності нанесення на схему окремих об'єктів їх знімання виконують з двох-трьох точок способом засічок.
Рельєф знімають одночасно зі зніманням місцевих предметів. Спочатку помічають характерні точки і лінії (вершини, улоговини, сідловини, обриви, лінії вододілів і водозливів), а потім викреслюють форми рельєфу горизонталями і умовними знаками. Висоту перерізу рельєфу вибирають довільною.
Складання схеми місцевості за допомогою баштового кутоміра У деяких випадках, коли окомірне знімання місцевості ускладнене, складання схеми місцевості виконують за допомогою кутомірних і віддалемірних приладів бойових машин. Об'єкти місцевості наносять на схему за визначеними на місцевості напрямками і відстанями. Напрямки на об'єкти місцевості визначають за допомогою баштового кутоміра, а відстані - віддалеміром. Схему викреслюють за допомогою артилерійського круга або транспортира і прицільної масштабної лінійки (лінійки з міліметровими поділками).
Знімання місцевості виконується в такій послідовності. Бойову машину встановлюють над точкою, з якої виконують знімання (рис. 13.4), і послідовно, візуючи центральною маркою на об'єкти, які необхідно нанести на схему, зчитують зі шкали кутоміра значення кутів напрямів на ці об'єкти і записують у таблицю. Одночасно з визначенням напрямів виміряють і записують відстані до цих об'єктів. За необхідності характерні особливості місцевих предметів замальовують і записують у блокноті. Під час складання схем на великі ділянки місцевості, а також для забезпечення високої точності нанесення на схему об'єктів місцевості, знімання виконують ще з трьох-чотирьох точок. Порядок роботи такий самий, як і на першій точці стояння.
Складання схем місцевості за допомогою координатора
За умов обмеженої видимості (вночі, в тумані, на закритій місцевості тощо) знімання місцевості можна виконувати за допомогою координатора.
Спочатку необхідно уважно вивчити по карті ділянку знімання, вибрати вихідну точку, а також точки маршруту об'їзду ділянки. Маршрут повинен проходити через всі топографічні і тактичні об'єкти місцевості, координати яких необхідно визначити.
Координати об'єктів місцевості, які визначені за шкалами приладів під час руху, напрями і відстані до них записують у блокнот. За необхідності, на коротких зупинках замальовують об'єкти або позначають їхні характерні особливості, які будуть потрібні для складання схеми. Якщо під'їхати до будь-яких точок неможливо, напрями і відстані до них визначають з інших точок відомими способами.
Для складання схеми місцевості вибирають масштаб і на папері, відповідно до масштабу, наносять координатну сітку, яку оцифровують так само, як і на карті. Координатну сітку схеми використовують для нанесення за допомогою координатора об'єктів місцевості відповідними умовними позначками або рисунком, що передає зовнішній вигляд об'єкта.
Умовні позначення, що використовуються на схемах місцевості
Населені пункти зображують на схемі чорним кольором у вигляді замкнутих фігур (зі штрихуванням усередині квартала тонкими лініями) із збереженням конфігурації населеного пункту. Квартали, які віддалені один від одного більше 5 мм у масштабі схеми, наносять окремо. Показують лише ті вулиці і проїзди, до яких підходять автомобільні дороги з твердим покриттям або покращені авто-дороги. Ширина умовного знака вулиці не повинна перевищувати 2 мм.
Дорожня мережа викреслюється чорним кольором; автомобільні дороги - двома тонкими лініями (відстань між ними 1-2 мм), а ґрунтові (польові, лісові) дороги - суцільною лінією (завтовшки 0,2-0,4 мм).
Залізниці викреслюють суцільною лінією чорного кольору (завтовшки 1-2 мм).
Ріки викреслюють синім кольором однією або двома лініями. На великих озерах, водосховищах і широких ріках паралельно до берега проводять декілька тонких синіх ліній, причому першу лінію проводять якомога ближче до берега, а до середини водоймища відстань між ними збільшується.
Ліс зображують овалоподібними умовними позначками зеленого кольору. Спочатку пунктиром намічається межа лісу з найхарактернішими вигинами, потім креслять напівовали діаметром до 5 мм, так, щоб опуклі частини збігалися з пунктиром.
Для зображення чагарників спочатку викреслюють великий овал (3x1,5 мм), а потім навкруги - декілька менших овалів. Межі чагарників, як правило, не показують.
Рельєф зображують лініями (горизонталями) коричневого кольору, а деталі рельєфу, що не зображуються горизонталями, - топографічними умовними знаками. Позначки висот підписують чорним кольором і лише ті, які вказані у бойових документах.
Місцеві предмети (орієнтири), для яких умовних знаків не передбачено, наприклад, пень, зламане дерево, підбитий танк, на схемі показують рисунком, що передає зовнішній вигляд об'єкта.
Підписи назв населених пунктів і позначок висот розмішують паралельно до верхньої (нижньої) сторони схеми і виконують прямим шрифтом. Підписи назв річок, озер, урочищ виконують нахиленим шрифтом і розміщають їх так: підписи річок - паралельно до русла, підписи озер і урочищ - по найбільшій осі об'єкта. Нахиленим шрифтом виконують підписи, які стосуються оформлення і пояснення схеми.
Основні умовні знаки для складання схем місцевості показані на рис. 13.5. Об'єкти місцевості, для яких немає на рисунку умовних позначень, зображаються на схемі умовними знаками топографічних карт із збільшенням їх розмірів у 2-3 рази.

13.3. Складання бойових графічних документів
Під час складання і ведення бойових графічних документів виникає необхідність нанесення на карту (схему) цілей, елементів бойових порядків, орієнтирів та інших не позначених об'єктів. Такі об'єкти наносять на карту (схему) в польових умовах такими способами: за найближчими орієнтирами на око, за напрямом і відстанню до об'єкта, за полярними координатами, за перпендикуляром і створом, прямою засічкою, за прямокутними координатами, компасним ходом.
Перед нанесенням об'єктів карту орієнтують і звіряють із місцевістю. Потім визначають орієнтири та інші елементи місцевості, які доцільно використовувати як вихідні, надаючи перевагу розташованим найближче. Одночасно, залежно від умов обстановки, місцевості, особливості об'єктів, наявності віддалеміра і кутомірного пристрою, визначають спосіб, що підходить для нанесення об'єктів на карту.
На карту командир наносить тільки ті дані обстановки, які необхідні для роботи за посадою. Обстановку наносять відповідними умовними тактичними знаками (акуратно і чітко, тонкими лініями), які визначені за кольором і формою. Розміри умовних тактичних знаків узгоджують із масштабом карти і категорією військових одиниць. Відображена на карті тактична обстановка повинна легко читатися. Умовні тактичні знаки викреслюють із використанням трафаретів командирської лінійки.
За найближчими орієнтирами об'єкт наносять на карту, якщо поруч з ним є місцеві предмети, відображені на карті. На місцевості та орієнтованій карті оцінюють на око напрям на об'єкт і відстань до нього від двох-трьох найближчих місцевих предметів, опізнаних на карті і на місцевості. Потім, витримуючи співвідношення, на око наносять об'єкт на карту щодо цих місцевих предметів.
За напрямом і відстанню (спосіб кругового візування) об'єкти наносять на карту з однієї точки стояння, положення якої точно визначено на карті. Для цього на орієнтованій карті з точки стояння (спостережного пункту) по черзі візують і прокреслюють напрями на всі об'єкти, які наносять. Потім за допомогою віддалеміра (бінокля) або будь-яким іншим способом визначають відстані до об'єктів і, відклавши їх на прокреслених лініях у масштабі карти, отримують на карті місцеположення визначених об'єктів.
За полярними координатами. Коли графічне вирішення завдання ускладнено (погані погодні умови тощо), напрями на об'єкти наносять на карту за виміряними на них кутами положення або магнітними азимутами. Кути положення вимірюють зазвичай за допомогою баштового кутоміра машини щодо будь-якого віддаленого орієнтира, розпізнаного на карті та місцевості.
Отже, спочатку визначають полярні координати об'єктів, а потім за цими координатами наносять об'єкти на карту (рис. 13.6). За полюс приймають точку стояння, а за полярну вісь - напрям на віддалений орієнтир або напрям магнітного меридіана.

Рис. 13.6. Нанесення на карту об'єктів круговим візуванням
За перпендикуляром і створом. Цей спосіб застосовують тоді, коли рух здійснюють вздовж будь-якого лінійного орієнтира, позначеного на карті. Віднайшовши об'єкт, який необхідно нанести на карту, продовжують рух по маршруту, доки об'єкт не опиниться на напрямі, що є перпендикулярним до лінії руху, або у створі з будь-яким помітним на місцевості та позначеним на карті орієнтиром. Визначивши на карті точку свого стояння, вимірюють відстань до об'єкта, відкладають її в масштабі на карті за перпендикуляром або за лінією створу і отримують місцеположення об'єкта. Під час руху на бойовій машині для виходу в точку основи перпендикуляра можна застосовувати кутомірний пристрій, встановивши відлік на його шкалі 15-00 (90°) або 45-00 (270°).
Прямою засічкою з двох-трьох точок стояння, позначених на карті, з яких видно визначену ціль. У кожній точці стояння (рис. 13.7) ретельно орієнтують карту, візуючи по лінійці на визначений об'єкт, і прокреслюють на карті напрям. Перетин двох напрямів визначить розташування цілі на карті. Засічку роблять, по можливості, так, щоби кут перетину напрямів (кут засічки) перебував у межах 30-150°. При кутах засічки менше ніж 30 і більше ніж 150° помилка в положенні об'єкта на карті буде великою.
Точність нанесення об'єкта на карту підвищується, якщо засічку виконати з трьох точок. У цьому разі при перетині трьох напрямів зазвичай отримують трикутник похибок. Якщо сторони трикутника дорівнюють 2-3 мм, то шукану точку розміщують в його центрі. За більших розмірів трикутника засічку повторюють і проводять напрям із четвертої точки.
В умовах, що ускладнюють роботу з картою (погана погода, задимленість тощо), на точках стояння вимірюють магнітні азимути напрямів на ціль, переводять їх у дирекційні кути, наносять на карту (прокреслюють на карті напрями) визначену ціль.
Напрями з точок засічки на розвіданий об'єкт можна визначити також за допомогою баштового кутоміра. При тому, якщо є видимість між точками стояння (точками місцевості, з яких здійснюється засічка), вимірюють кути між напрямами на точки і розвіданий об'єкт. Якщо видимості немає, на точках стояння визначають кути між віддаленими орієнтирами, які є на карті, й визначеним об'єктом. Виміряні кути будують на карті.
Об'єкт можна нанести на карту засічкою з двох-трьох точок за виміряними до нього відстанями (рис. 13.8). Визначений об'єкт отримують на карті в перетині трьох дуг, проведених із точок стояння радіусами, що дорівнюють відстаням, виміряним з цих точок до об'єкта.
Спосіб прямої засічки має велике застосування в бойовій обстановці, тому що дає змогу наносити на карту з високою точністю віддалені цілі.
За прямокутними координатами. Цей спосіб застосовують у польових умовах під час роботи з навігаційною апаратурою, яка має координатор цілі. Кутомірним пристроєм вимірюють кут візування на ціль, а віддалеміром відстань до неї. Виміряні дані (полярні координати цілі) встановлюють на шкалах координатора, який автоматично вирішує пряме геодезичне завдання, тобто переводить полярні координати у прямокутні. За прямокутними координатами, які зчитуються із шкал x і У координатора, ціль наносять на карту.

Рис. 13.8. Нанесення цілі на карту за виміряними відстанями
Компасним ходом. Цей спосіб застосовують зазвичай на закритій місцевості та у разі обмеженої видимості. За вихідну точку ходу приймають місцевий предмет (міст, перехрестя доріг, просік тощо), який надійно розпізнаний на місцевості і на карті. У вихідній точці визначають за компасом азимут напряму руху, переводять його в дирекційний кут та прокреслюють на карті лінію напряму руху. Рухаючись за цим напрямом до точки повороту, рахують кроки. Виміряну кроками відстань відкладають у масштабі на карті на прокресленому напрямі. Аналогічні дії виконують під час руху до наступного повороту. Під час руху з лінії ходу за перпендикуляром і створом наносять на карту різні об'єкти.
В умовах, що унеможливлюють роботу з картою на місцевості (дощ, сильний вітер), виміряні магнітні азимути і відстані записують. Потім за цими даними, переводячи магнітні азимути в дирекційні кути, наносять хід на карту і визначають на ній місцеположення об'єктів.
Подібно наносять об'єкти на карту в умовах, що ускладнюють визначення свого місцеположення (в лісі, пустелі тощо). Спочатку з точки спостереження А (рис. 13.9) визначають азимут і відстань до об'єкта (цілі), а потім від точки А прокладають компасний хід до точки С, яку можна легко впізнати на місцевості і карті. Всі виміряні відстані і азимути під час прокладання ходу записують.
У точці С азимути ліній ходу переводять у обернені, обернені азимути переводять в дирекційні кути і за ними від точки С будують на карті компасний хід до об'єкта (цілі).
Нанесення на карту елементів бойових порядків і цілей. У разі нанесення на карту елементів бойових порядків своїх військ потрібно, насамперед, уважно вивчити навколишню місцевість, точно визначити своє місцеположення на карті, ретельно звірити карту з місцевістю, намітити орієнтири та характерні деталі рельєфу, які можна використати для нанесення на карту точкових і лінійних елементів бойових порядків.
Точкові елементи наносять на карту на око за напрямом і відстанню до них, рідше - прямою засічкою.
Лінійні об'єкти наносять у такій послідовності. Спочатку наносять на карту точки, що обмежують ці об'єкти, й точки вигинів елементів. Зазвичай це виконують способом кругового візування. Потім з'єднують нанесені на карту точки, порівнюючи її із місцевістю. Аналогічно наносять на карту цілі, які мають значну протяжність. Кути напрямів на характерні точки цілей можуть бути виміряні баштовим кутоміром бойової машини або компасом, а відстані до них - на око, за допомогою бінокля, віддалеміра тощо.
У разі дій на закритій місцевості або в умовах обмеженої видимості для нанесення на карту елементів бойових порядків використовують навігаційну апаратуру. З увімкненою апаратурою машина переміщається вздовж лінійного об'єкта. На коротких зупинках біля поворотних точок або окремих точкових елементів визначають (зчитують зі шкал приладу) координати і за ними наносять точки на карту.