Чому логіка довгий час розвивалась в системі філософського знання, а не як окрема наука?
В історико-філософській традиції аналіз давньогрецької логіки розпочинається з рубежу IV-V ст. до н.е, а саме: з діяльності Парменіда - представника елейської школи, що виникла на території „Великої Греції” (південь сучасної Італії). Він дав перше формулювання закону тотожності, розглядав його як свідчення незмінності змісту думки. Парменід ототожнював буття і мислення і вважав цей закон також і законом буття. Засади логіки дедуктивного типу заклав учень Парменіда Зенон Елейський (490-430). Він започаткував прийоми непрямого доведення. В історії логіки він особливо відомий своїми апоріями (грец. aporia – безвихідь, непорозуміння, скрутне становище). Наступний етап в становленні і розробці логічної проблематики пов’язаний із школою софістів. Опонентом софістів виступив Демокріт з Абдер (460-370). Він був засновником європейської логіки індуктивного типу. Подальший розвиток індуктивного методу спостерігаємо у Сократа (470-399). Він використовував індукцію для пошуку загального на шляху сходження від одиничних висловлювань у повсякденному житті, побутових розмовах до все більш загальних понять. Він розмежував індукцію і порівняння. Фундатором традиційної логіки є Арістотель (384-322). Всі логічні трактати Арістотеля – це зібрання його лекцій, які в різний час читав він своїм учням.
Поясніть відмінність між моральними нормами і нормами права.
Моральні норми – це певна сукупність, певний набір правил та норм поведінки, яких люди повинні дотримуватись в певному суспільстві чи в певній культурі. В найпершому окресленні мораль постає перед нами як сукупність норм та правил людської поведінки.
Тоді відмінність між моральними нормами та нормами права полягає у тому, що норми права у вигляді законів приймаються відповідними державними інститутами, за недотримання яких вона має право застосовувати каральний апарат з метою збереження загально – суспільного порядку.
Назвіть найважливіші елементи в структурі будь- якої релігії та дайте їх коротку характеристику.
Складність релігії, її органічна взаємопов’язаність із суспільною історією зумовлює потребу в аналізі структури релігії, її найперших складових. Адже, як стає зрозумілим, релігія - це перш за все явище духовне, проте - не лише. Тому як правило, в структурі розвинених релігій виокремлюють дві сторони (сфери) -- духовну (релігійна свідомість) та практичну (культова діяльність, релігійні організації, релігійні відносини).
Визначальним елементом у складному релігійному комплексі виступає релігійна свідомість. Як людину не можна уявити без або поза свідомістю, так само релігія не може існувати поза особливим станом чи зорієнтованістю свідомості. Поняття релігійного досвіду, з якого виростають релігії, передбачає розшарування дійсності на звичайну й вищу, проте останню - вищу, священну, єдино істинну дійсність може фіксувати лише людська свідомість, а для чуттєвого прямого сприйняття вона або не є доступною, або ж постає незвичною, незбагненною.
Таким чином, релігійна свідомість - це сукупність образів, уявлень, почуттів та переживань, що мають своїм предметом священне, вище та істинне буття (або ж чудесне) та спрямованих до таких предметів. Вона сама є складним духовним явищем, що має власну структуру. Під структурою релігійної свідомості розуміють сталу сукупність елементів її змісту разом із певними стабільними зв'язками між ними.
Вирішальним психологічним елементом в структурі релігійної свідомості є віра. Однак необхідно зазначити, що віра може бути й нерелігійною. Віра - це такий стан людської свідомості, поза яким неможливе нормальне функціонування свідомості взагалі. Віра виражає пряме, безпосереднє і бездоказове прийняття чогось у якості виправданого, незаперечного або істинного. Віра є там, де існує беззастережне переконання.
Догматична складова релігії безпосередньо переходить у систему життєвих настанов, заборон, вимог; вона вимагає від своїх прихильників виконання певних ритуалів, обрядів, церемоній, а також певного спрямування життя, певного способу життя. Будь-яка релігія виправдана лише тоді, коли вона здатна змінити життя людини, її відношення до світу й до себе самої. Найчастіше ця риса релігії проявляється в якихось діях віруючих (наприклад, хреститися, молитися тощо), в дотримуванні ними заборон або певних релігійних традицій (відвідування храму, участь у богослужіннях), в способах поведінки щодо інших людей тощо. Отже, релігія - це не тільки релігійні уявлення та почуття, але й специфічний спосіб життя, стиль поведінки, визначений тип взаємостосунків з іншими, унормування усіх життєвих процесів.
Окресліть ідейні джерела української філософії.
Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності з’явилася на території України в часи Київської Русі, і прийшла вона сюди разом із християнством із Візантії – православної грецької держави, що утворилася на Балканському півострові після розпаду Римської імперії. На час хрещення Русі християнська думка у Візантії набула вже розвиненого, деталізованого та витонченого характеру. А оскільки Візантія була прямою спадкоємницею Стародавньої Греції, то в її філософському вжитку весь час перебували класичні твори давньогрецьких філософів. Разом із християнством та книжковою премудрістю вони стали елементом духовної культури Київської Русі, де врешті сформувався своєрідний культ книжкової мудрості. Отже, в Київській Русі освіта та освіченість, а разом із ними і премудрість набули особливого соціального статусу.
В чому полягає відмінність підходів логіки, психології і філософії до вивчення мислення?
Принципи логіки, відіграють дуже важливу роль. Закони мислення трактувавалися як закони природи, що мають всезагальний характер. Арістотель довів, що в мисленні є такі засади, що мають загальнолюдське значення і тому їх слід дотримуватися, шукаючи істину у процесі наукових досліджень. Про будь-який предмет не можна стверджувати і заперечувати одне й те ж саме. Необхідною умовою істинних висловлювань він вважав однозначність і постійність змісту кожного слова у межах певного міркуванняПринципи філософії.Спираючись на численні існуючі визначення філософії, можна виділити такі найперші риси філософського мисленні.По-перше, філософське мислення є усвідомленим та свідомо вибудованим. По-друге, оскільки при цьому йдеться про світоглядні уявлення та орієнтири, вона постає формою людського самоусвідомлення, тобто у ньому завжди постає відчутним момент присутності людини; це є мислення під кутом зору людини, її життєвих зацікавлень та життєвого вибору.По-третє, філософія доводить свої основні твердження до гранично можливого рівня узагальнення. Ця риса зумовлена прагненням філософії відшукати сталі, фундаментальні, еталонні орієнтири для людини, тобто такі, які не є ситуативними та скороминущими.
Розкрийте сутність моралі та моральних норм. У чому полягає їх відмінність від норм права?
Словом мораль стали позначати певну сукупність, певний набір правил та норм поведінки, яких люди повинні були би дотримуватись в певному суспільстві чи в певній культурі. Етика ж, оскільки цей термін мав батьківщиною Стародавню Грецію, яку традиційно пов'язують із началами філософії, почала використовуватись в значенні філософської науки про мораль. Отже, в найпершому окресленні мораль постає перед нами як сукупність норм та правил людської поведінки, а етика – як філософська наука про мораль.
Чим відрізняються моральні норми людської поведінки від, перш за все, юридичних? Якщо ми придивимося до юридичних норм, то помітимо, що вони встановляються спеціальними, так званими повноважними органами певного суспільства (держави) та постають загальнообов'язковими, тобто такими, що їх у відповідних ситуаціях повинні виконувати однотипно (однаково) всі члени суспільства. Обов'язковість юридичних норм носить навіть примусовий характер, оскільки за їх дотриманням та виконанням слідкують спеціальні, так звані – правоохоронні органи. Якщо якісь члени суспільства порушують його юридичні норми, не вважають за необхідне зважати на них, то вони підпадають під юридичну відповідальність, а остання передбачає цілу низку спеціальних заходів та покарань, що застосовуються до правопорушників та правових нігілістів (тих людей, що відкидають закони держави).
Розкрийте предмет та особливості релігієзнавства як науки, її зв’язок із іншими науками, що вивчають прояви релігії.
Релігія як складне суспільно - історичне явище виступає предметом дослідження різних наук, серед яких чільне місце посідає релігієзнавство – наука, яка всебічно та детально вивчає феномен релігії. Її особливість полягає в тому, що вона збирає данні численних наук задля того, щоб подати релігію як багатоелементне явище в усій єдності її структури, функціональності й закономірностей буття в усіх її проявах. Релігієзнавство покликане вивчати релігію неупереджено, тобто приймати до уваги все, що має до неї відношення.
Не може бути виправданою така позиція релігієзнавства, коли релігія досліджується у світлі інтересу якоїсь окремої церкви або конфесії, коли висвітлюються лише очевидні позитивні чи-то, навпаки, лише негативні її прояви. В релігієзнавчих студіях важливо уникнути двох крайностей: конфесійної однобічності та спроби змальовувати релігію виключно з позицій світського критицизму й нігілізму, коли релігійні явища розглядаються як аномальні для людського буття. Цей момент зближує релігієзнавство з наукою, адже й наука прагне здобувати такі результати пізнавальної діяльності, які позбавлені суб'єктивізму й упереджень.
Окреслення особливостей релігієзнавства потребує з’ясування питання про його предмет. В сучасних дослідженнях розрізняють об'єкт та предмет релігієзнавства. Об'єктом тут постає та частина реальності, на яку перш за все спрямована дослідницька активність, а предметом - певний зріз, певна проекція об'єкту, що виділяється із суцільності об'єкта специфічними для даної науки інструментами пізнання. Не викликає сумніву те, що об'єктом релігієзнавства постають релігія та релігійність як певні реалії суспільної історії; в цьому сенсі релігієзнавство є наукою про релігійність як властивість соціалізованої людини, тобто людини, включеної в систему соціальних зв'язків та відношень. А предмет релігієзнавства окреслюється як така сукупність елементів, складових, що представляють релігію в якості своєрідної дійсності, як сукупність сталих зв'язків та відношень між цими елементами. Зрозуміло, що до того часу, поки буде існувати людство і релігія, об'єкт релігієзнавства буде залишатись тим самим, проте предмет буде історично змінюватись, оскільки історично релігія також змінюється, ускладнюється, зазнає певних оновлень або диференціацій.
Як специфічний тип світогляду релігія має глибинну генетичну спорідненість з іншим історичним типом світогляду - філософією, яка постала як спосіб дискурсивного раціонально-логічного осмислення тих самих світоглядних проблем, які розроблялись у міфології й релігії. Успадкувавши від них всі стрижневі світоглядні проблеми, філософія піднімає їх до вищого теоретичного рівня осмислення. Більше того у межах філософії сама релігія та трансцендентне стають об'єктом раціонального осмислення. Філософія вивчає релігію всебічно та цілісно, тому вона тісно співпрацює з іншими науками про релігію, у тому числі - з релігієзнавством. Проте на відміну від релігієзнавства філософія не просто збирає та поєднує численні сторони і прояви релігії, а намагається знайти їм спільний єдиний корінь, або ж виявити той наскрізний зв'язок, який поєднує численні елементи релігії в одне ціле при цьому всі аспекти релігії, так чи інакше, концентрує навколо людини, її становища в світі та її самоутвердження й самоусвідомлення.
Релігію досліджують також історія, соціологія, психологія, богослов'я, культурологія, етнографія, мистецтвознавство та деякі інші дисципліни. Історія (як світова, так і окремих країн та регіонів) розглядає релігію як чинник людського суспільного життя, його змін та подій. В полі зору історії перебувають також зв'язки релігії з різними сферами історичної людської діяльності.
Отже, складність релігії як суспільного явища зумовила появу численних напрямів та підходів у її дослідженні. Серед цих напрямів релігієзнавство займає своє особливе місце, оскільки має специфічний предмет та власні принципи дослідницької діяльності.
Назвіть особливості світосприйняття українців та їх прояви в українській філософії.
Українська філософія – це явище переважно внутрішнє у відношенні до української культури, тобто що вона виражала, концентрувала, виводила на рівень осмислення деякі важливі риси національного характеру та світосприйняття українців.
На основі численних досліджень та осмислень, можна стверджувати про існування таких основних особливостей українського світосприйняття: емоційність, естетизм, сентиментальність, психічна рухливість, шанування індивідуальної свободи, релігійність та своєрідний культ Землі, а також відчуття близькості із природою.
Означені риси національного характеру та особливості світосприйняття українців позначились і на певних особливостях української філософії. Українська філософія ніколи не виявляла схильностей до абстрактно-раціональних системних побудов; у неї завжди проявлялись означені вище емоційність та естетизм, схильність скоріше виразити певну життєву позицію, ніж побудувати докладну концепцію світобудови, космосу. Термінологічно це інколи позначають як перевагу в українській філософії “серця над головою”. А звідси випливає й те, що вона завжди проявляла схильність до моральних настанов та життєвого повчання. Українська філософія також переважно позитивно ставилася до релігії, шанувала вищі духовні цінності. Вона, як засвідчують спеціальні дослідження, досить сильно була обернена у бік історичних та історіософських осмислень особливостей долі як українського народу, так і слов’янства в цілому, а тому вона певною мірою вливалася в процес формування української національної ідеї. Внаслідок зазначених загальних особливостей українська філософія завжди була досить сильно інтегрованою у літературу, громадсько-політичну думку, культурно-історичні проекти та міркування. Це все складає своєрідність української філософії.
Охарактеризуйте основні елементи мови логіки.
Існують наступні виміри мови логіки:
-семантика (той що позначає) – вивчає смисловий бік виразів штучної мови, правила переносу абстрактних символів на звичайну мову, а також зміну значень символів; ф-ії семантики: інтерпретація символів – тлумачення; становлення відповідності вихідних положень формалізованої системи (логіки) смисловій системі;
-синтаксис (зіставлення, побудова, порядок) – вивчає алфавіт формальної системи, правила утворення формул (представлення відношень, що існують між об'єктами за допомогою знаків), правила перетворення (отримання з одних висловів інших шляхом певних логічних операцій);
-прагматика (діловий, обізнаний, практичний) – досліджує сприйняття усвідомлених виразів знакової системи у відповідності з можливостями того хто сприйняв її, аналізує комунікативні аспекти мови і практичне відношення носія мови до самої мови.
Охарактеризуйте предмет науки естетики та зміст поняття естетичного.
Слово «естетика» – грецького походження, у перекладі означає – той, що має відношення до чуттєвого сприйняття. З XVIII ст. естетику почали розуміти як науку, що вивчає лише «філософію прекрасного», або філософію мистецтва. У естетиків з'явився самостійний предмет вивчення.
Предметом естетики є чуттєве пізнання навколишньої дійсності з її різноманітними напрямами: природою, суспільством, людиною та її діяльністю в усіх життєвих сферах, навіть у виробничій. Так, з естетичними властивостями явищ і предметів зустрічаємося, коли розглядаємо чудові квіти, величні споруди (наприклад, церкви, пам'ятки давнини тощо), нові технічні об'єкти (комп'ютери, машини, роботи та ін.), які створені працею людини, коли пишаємося високогуманними вчинками людей, високохудожніми творами мистецтва. Про людей, чутливих до краси, говоримо, що вони мають естетичне чуття. Процесу сприймання естетичного даємо назву естетичного сприйняття, результатом якого є естетичне переживання. Отже, естетичні почуття, переживання, естетична насолода виступають як вияви естетичного ставлення до предметів або явищ дійсності. Різноманітні естетичні відношення, що виникають у людини (соціальної групи, суспільства) до дійсності, можна віднести до загального поняття «естетичне». Природу естетичного вивчає наука естетика.
Естетичне – це найбільш загальна категорія естетики, яка характеризує специфіку всіх форм естетичної діяльності, що й відрізняє їх від усіх форм людської діяльності. Категорія естетичного сформувалася пізніше, ніж усі інші.
Зрозуміти, що таке естетичне як чуттєве можна не шляхом аналізу і систематизації конкретних об'єктів естетичного сприйняття, а через відкриття загальних законів практично-духовного освоєння людиною дійсності, через розуміння того, як ці закони обумовлюють ту особливу структуру людського пізнання, яка і робить можливим та необхідним естетичне відношення і сприймання. Йдеться, власне, про проблему дослідження практичних і духовних передумов, які історично виникають в ході розвитку людської спільноти.
В категорії естетичне, як вона розуміється у сучасній естетиці, закладені фундаментальні ідеї: 1. про діалектичну єдність універсального розвитку людської діяльності і творчості за законами краси; 2. про взаємозв'язок розвитку виробничих сил людства з розвитком багатства людської природи як самоцілі; 3. про взаємозалежність розвитку індивіда, а отже, і його духовного світу від універсального його практичного відношення до дійсності; 4. про особливості творчої праці в умовах «царства необхідності» і «царства свободи».
Виділіть найперші характерні ознаки релігійності як стану людської свідомості.
Релігія – це перш за все явище духовне, проте не лише. Тому в структурі розвинених релігій виокремлюють дві сторони – духовну (релігійна свідомість) і практичну (культова діяльність, релігійні організації, релігійні відносини). Релігійна свідомість – це сукупність образів, уявлень, почуттів та переживань, що мають своїм предметом священне, вище та істинне буття та спрямованих до таких предметів. Тут виокремлюють два рівні – буденний і теоретичний (концептуальний). Буденний рівень формується в процесі повсякденного життя шляхом прилучення людини до життя релігійних громад, до певних релігійних та культурно – історичних традицій, до участі в релігійних обрядах та діяннях. Для цього рівня є характерними: наочно – образна форма виявлення її змісту, злиття її змісту з певними ситуаціями життя, переживаннями, емоціями, звичками та звичаями при домінуючій ролі чуттєво – емоційних елементів. На теоретичному рівні релігійна свідомість представлена перш за все богословськими дослідженнями. Тут функціонують не стільки образи та уявлення, скільки догмати (незмінні, незаперечні положення), виважена термінологія, положення священних текстів. Обидва вище згадані рівні тісно пов’язані між собою і не існують окремо один від одного. Отже, можна виділити такі ознаки релігійності як релігійні почуття та емоції (пряме прийняття певних положень або й злиття із їх змістом), віра (такий стан людської свідомості, поза яким неможливе нормальне функціонування свідомості взагалі), культ (шанування чогось вищого, священного) і ін.
Назвіть характерні особливості філософської думки часів Київської Русі та дайте їх коротку характеристику.
Розглядаючи духовну культуру Київської Русі, ми повинні враховувати й традиції попередньої язичницької культури. Елементи язичництва тривалий час уживалися в українській культурі із християнством. Можна стверджувати, що до певної міри це зберігається і по-сьогодні. Звичаї, традиції та риси характеру давніх слов’ян, сформовані на основі язичницького світогляду на протязі тисячоліть, позначились і на певних інтерпретаціях та формах засвоєння християнства та християнської філософії. Впливи Візантії, поєднані із давніми традиціями, визначили такі характерні особливості філософської думки часів Київській Русі:
всесвітня відкритість, здатність до творчого синтезу різних ідей;
щільний зв'язок давньоруських книжників з надбаннями представників золотого віку болгарської культури;
вплив культури Західної Європи і Сходу, але не механічний, а творчий;
плюралізм світоглядних позицій;
тяжіння до проблем людини і осмислення історії;
тема спасіння людини і пошук оновленої людини;
схильність до морального повчання і життєвих настанов.
Запорукою мудрості у Київській Русі того часу вважали розвиток знань і розуму шляхом навчання, але важливим вважалося не знання, як таке, а здатність втілювати його в життя. Сенс життя полягав у трьох актах: пізнання, повага (вшановування) і служіння.
Отже, філософська думка часів Київської Русі була світлою, скерованою на етичні, культурні і соціально – історичні питання.
У чому полягає корисність логіки для Вашої майбутньої професії? Поясніть з допомогою прикладів.
Логіка як наука і керівництво (органон) для правильного мислення не випадково виникла в античній Греції. Її розвиток був пов’язаний з потребами вдосконалення вміння переконливо виступати на зборах, в суді, вести публічні дискусії. Ці навички дозволяли людям досягти успіху в житті, і тому з часом навіть з’явилися платні вчителі (софісти), які навчали мистецтва мислити, доводити істинність своїх думок і навіть перемагати у словесних суперечках, не володіючи істиною, а лише завдячуючи ораторській майстерності. Логіка у самих своїх початках щільно пов’язана з важливими ділянками діяльності суспільства – з політикою, юриспруденцією, громадським життям. І в наш час логіка в такому розумінні не втрачає свого значення. Вона є базовою дисципліною у підготовці юристів і лінгвістів, а в політичній діяльності важливим її аспектом є вміння переконливо виступати перед численною аудиторією, і тому такі виступи ретельно готуються фахівцями.
Поясніть, чому християнство називають соборною релігією? Чому для нього таким важливим постає спілкування?
Християнство виникло у другій половині 1 ст. в одному із східних районів Римської імперії — Палестині. Головною соціальною причиною виникнення християнства було безсилля пригноблених у боротьбі з гнобителями. Пригноблені неодноразово підіймалися на боротьбу за своє визволення. Проте усі повстання неминуче зазнавали поразки. Жорстокі розправи з повстанцями посилювали настрої загальної апатії, відчаю та безнадії, а щоб продовжувати жити в таких умовах треба було мати якусь перспективу в житті. Та частина рабів і пригноблених, котра відмовилася від боротьби, знайшла розраду в релігії. Тут проявляється її соборність, бо перші християни об’єднувались у громади, де все було спільним.
У формуванні конкретних особливостей нової релігії відіграв і свою роль також цілий ряд інших соціальних обставин. Існування імперської влади сприяло виробленню уявлення про єдиного Бога на небі. Посилення економічного, політичного та ідейного спілкування між народами (як наслідок утворення Римської імперії) породило в свідомості людей уявлення про наднаціонального Бога, який обіцяв спасіння усім людям незалежно від їхньої національності. Розклад рабовласницького суспільного ладу вимагав від можновладців ідеологічних засобів впливу на маси і привів їх у зв'язку з цим до підтримки християнської релігії.
Поясніть основні значення терміну «релігія» та окресліть її відповідні функції в житті суспільства.
Не має одностайності у визначенні поняття «релігія» серед науковців. Всього нараховується понад 200 визначень релігії. Але жодне з них, на думку релігієзнавців, не відображає це специфічне явище у всій його повноті. Іноді його тлумачать у значенні об'єднання, зв'язку однодумців або одновірців, передовсім представниками атеїстичного напрямку. В релігійному значенні цей термін означає зв'язок людини з вищими, священними чи надприродними силами.
Розкриття функціональної ролі релігії - це виявлення тих суспільних та індивідуальних потреб, які вона задовольняє. Способи такого задоволення й визначають поняття функцій релігії. Таким чином під поняттям функції релігії розуміється характер і напрямок впливу релігії на суспільство в цілому і на окремі його елементи.
Першою функцією можна назвати світоглядну - релігія формує в людини певну систему поглядів, досить своєрідну і специфічну. Особливість релігійного світогляду полягає у тому, що у ньому світ відображається через призму віри в реальне існування надприродних сил. У ньому відображається релігійна картина світу, визначається місце людини у цій системі та її призначення.
Близька до світоглядної є функція сенсоформуюча, пов’язана із виробленням життєвих ідеалів, які б підносили людину над потоком повсякденного життя. Релігія дає відповідь на так звані «вічні питання життя» і цим допомагає віруючій людині осягнути внутрішню сутність цього світу в трансцендентних координатах виміру, своє місце в ньому, збагнути сенс людського буття.
До цьому ж ряду відноситься ціннісна функція, сутність якої полягає у розумінні людиною того, що духовні цінності є найважливішими ознаками людини. Таким чином релігія є специфічною відповіддю на духовні пошуки людей.
Дуже важливе значення відіграє соціальна функція релігії, тобто така, що сприяє введенню людини в соціальні відносини, як настанова про необхідність дотримання певних суспільних норм життя, як прилучення людини до суспільної моральності та ін.
Не менш важливою функцією релігії у суспільному житті можна вважати регулятивну. У межах релігії, як правило, закладаються і впродовж віків дбайливо підтримуються відповідні норми релігійної моралі, які сягають глибин загальнолюдських етичних принципів, уявлень про добро, зло, справедливість, права і обов'язки.
Варто наголосити на значенні інтегруючої функції релігії, що дозволяє поєднати людей у спільноту, котра може долати межі окремих держав, регіонів і навіть континентів.
Безпосередньо до регулятивної та інтегруючої є комунікативна функція. Релігія сприяє спілкуванню людей близьких поглядів в межах певних релігійних організацій чи груп, не зважаючи на їх державну, етнічну, національну приналежність.
Дослідники одностайно виділяють також компенсаторну або ілюзорну функцію релігії. Багато з них вважають її основною функцією релігії. Релігія дійсно за своєю сутністю виконує роль соціального компенсатора. Релігія здатна компенсувати безсилля, обмеженість людей, надати їм психічну підтримку та надію на краще у майбутньому, або в потойбічному житті.
Усі перелічені функції релігії реалізуються не ізольовано, а в комплексі і виявляються як на рівні суспільства в цілому, так і на рівні соціальних груп та окремих особистостей. Їх здійснення визначається конкретною соціально-історичною обстановкою, в якій живе та діє певне релігійне об'єднання.
Поясніть, коли і за яких умов виникла професійна філософія в Україні.
Наприкінці XV – у XVI ст. в Україні відбулися суттєві зміни у суспільно-політичному житті: через посилення тиску католицтва на православних відбувається дестабілізація життя православних громад, а внаслідок цього даються взнаки реформаторські віяння: церковні громади починають перебирати на себе управління церковним життям, поширюючи водночас і культурне життя, і освітню діяльність. Врешті процеси протистояння православних громад та католицької Церкви привели до заснування греко-католицької церкви. Вплив цієї події постійно позначався на стані справ в Україні. Прямо, або ж дотичним чином він привів до істотних зрушень в освіті, літературній творчості, філософських пошуках, громадянському житті, і попри всю свою суперечливість торував українському народові шлях в Європу.
Вагому роль в суспільно-політичному, культурному, релігійно-духовнвму житті тієї доби відігравали церковні православні братства, які поставали самостійними одиницями організації церковного громадського життя. За історичними джерелами у 1542 р. був затверджений статут братства Успенської церкви, а у 1544 р. – церкви Св.Миколая у Львові; це були перші відомі нам церковні братства. Братства поступово почали відкривати братські школи, перша з яких почала діяти у 1586 року при православній Успенській церкві у Львові. Саме із діяльністю братських православних шкіл пов’язана поява професійної філософії в Україні, бо саме тут філософія постає в якості обов’язкової навчальної дисципліни. У Львівській братській школі викладав філософію відомий філософ та поет того часу К.Транквіліон-Ставровецький, який закликав до мудрості та освіченості, проте не відірваних від повсякденного життя, виправдовував земну красу та земні вчинки людей, доводив, що чесна праця постає основою людської гідності та засуджував паразитизм.
Що таке символічна або математична логіка? Поясніть її завдання та особливості.
Логіка в наш час є доволі розгалуженою ділянкою знань, інтенсивно розвивається і знаходить практичне застосування в процесі створення нової техніки і технології. Одним з прийнятих поділів цієї галузі науки є розрізнення традиційної і математичної логіки
Математична або символічна логіка – другий етап розвитку вивідного знання. Вона вивчає ті ж закони мислення, що і традиційна логіка, але йде далі в абстрагуванні. В математичній логіці використовують математичні методи і спеціальний апарат символів і досліджують мислення за допомогою формалізованих мов. В такий спосіб стає можливим відкривати і вивчати нові закони мислення, з якими маємо справу, розв’язуючи складні логічні задачі в математиці, кібернетиці, проектуванні і роботі комп’ютерної техніки. В такому напрямі розвивається сучасна логіка.
Охарактеризуйте зміст категорій прекрасного і потворного.
Потворне в естетичних теоріях визначається як антиномія прекрасного. В естетиці античних часів потворне осмислювалась у двох аспектах – потворне в дійсності і потворне в мистецтві. Потворне в природі (смерть, хвороби, жахливі тварини або рослини), в моралі і політиці (омана, корупція, несправедливість) - оцінювалось негативно, як те, що суперечило ідеалу античного полісу - упорядкованому космосу. В християнській традиції потворне в природі і людині розглядалося як наслідок гріхопадіння і псування початкового досконалого стану буття, як наявність дефіциту краси. Потворне - це "негативно-прекрасне", його тіньова сторона, "вторинне буття". Внутрішній діалектичний зв'язок між прекрасним і потворним полягає в можливості саморуйнування прекрасного при його переході від духовного ідеалу до матеріальної реалізації. У мистецтві потворне самореалізується в комічному. Він виділяє три основні види потворного з їх підвидами: безформність (аморфність, асиметрія, дисгармонія); неправильність, або помилковість (взагалі, в стилі, в окремих видах мистецтва) і, як "генетична основа" будь-якого потворного, дефігурація, або потворність, яка також має свої підвиди. Потворне як феномен художньо-естетичної свідомості посіло чільне місце в культурі і мистецтві ХХ ст., що орієнтовані на естетичне задоволення потворним, і в натуралізмі, спрямованому на збудження негативних емоцій протесту, гидливості аж до страху, жаху, шокового стану, що викликаються негативними сторонами дійсності, на смакування насильства, жорстокості, садизму і мазохізму (наприклад, у фільмах жаху, в бойовиках, "фентазі" та ін.).Коли виникає потреба навести приклади прекрасного, то частіше звертаються до мистецтва. Зв’язок прекрасного з мистецтвом ні в кого не викликає сумніву. Проте античні натурфілософи джерело і критерій прекрасного бачили в космосі. В грецькій мові „космос” означає не тільки порядок, але й красу, прекрасне привабливе оздоблення. Навіть кошик для гною може бути прекрасним, а золотий щит потворним, „якщо для свого призначення перший зроблена гарно, а інший погано”. прекрасне є об’єктивною властивістю самої дійсності (речей), а його головними формами – „порядок у просторі, спів розмірність (пропорція), визначеність”; прекрасне – те, що цінне само по собі і варте схвалення.
Поясніть, за якими основними ознаками ту чи іншу релігію відносять до світових релігій. Чим світові релігії відрізняються від етнічних, національних? Назвіть світові релігії.
Етнічні релігії – це сукупність вірувань, обрядів, ритуалів, яка притаманна певному народу і діє в межах конкретної держави, тобто в рамках державних народів. Формуючись, ці релігії несли на собі відчутні відбитки традиційних народних вірувань і звичаїв, які своєю чергою зазнавали певної трансформації в процесі становлення та утвердження національних держав. Ці релігії синтезували найдавніші форми анімістичних, тотемічних і магічних вірувань (див. попередню тему), зберегли найважливіші родоплемінні і землеробські культи, складні обряди жертвопринесень, пишні поховальні ритуали, пов’язані із вірою в загробне життя. Як правило, усі ранні релігії були різновидами багатобожя (політеїстичними), хоча в їх подальшому функціонуванні в більшості випадків виокремлюється значення якогось одного бога як головного (що називається генотеїзмом, тобто один бог постає в якості прородителя усіх інших), а ще згодом, на пізній стадії еволюції етнічно-державних релігій з’являється монотеїзм ( mono - один; teos – Бог), тобто єдинобожжя.
Національні релігії сприяли й певній диференціації суспільства – як соціальній, так і етнічній. В давніх цивілізаціях саме визнання та здійснення якихось релігійних культів, обрядів, відправ часто поставало вирішальною ознакою для визнання або невизнання певних угрупувань людей своїми або ж чужинцями. Інколи перемога одного народу над іншим подавалась в релігійних переказах як перемога справжнього бога (або справжніх богів) над удаваним.
Таким чином, із розгляду цього питання можна зробити висновки, що національно-етнічні релігії характеризуються такими провідними ознаками:
їх державною та етнічною приналежністю;
синтезом в їх змісті попередніх, більш ранніх форм релігійних культів та вірувань;
органічним зв’язком процесів їх формування із процесами етногенезу та становлення давніх цивілізацій;
обмеженим (державним або регіональним) характером їх поширення;
тенденціями до деталізацій свого змісту, більшої структурної стрункості та монотеїзму.
На сьогодні існують такі основні світові релігії: християнство, буддизм, іслам, індуїзм, юдаїзм.
Від етнічних і національних світові релігії відрізняються міжетнічністю, космополітизмом, рівністю усіх перед богом.
Отже, головними рисами світових релігій є:
виникнення у зв’язку радикальними історичними змінами;
орієнтація на всіх людей;
відмова від специфічної обрядовості, яка розділяла людей різних національностей;
величезна роль засновників релігії у її встановленні;
відображення способу життя великих регіонів;
виражена активна проповідницька діяльність з метою привернення нових віруючих.
Коротко охарактеризуйте змістові наголоси у філософії українського гуманізму.
Зв’язки України із Західною Європою сприяли прилученню української громадської думки до ренесансних віянь. Як і в Європі, найпершою ознакою гуманізму тут поставала реабілітація вартості та значущості земного життя людини. Водночас це сприяло поглибленню інтересу до соціальної та природної реальності, а останнє, у свою чергу, відкривало перспективи для розвитку наук та людських самоусвідомлень. Однією із ознак останнього була поява вчених творів народною мовою: таке було в Європі, таке ж можна було спостерігати і в Україні. У XIV – XVI ст. з’явились перші твори, написані не книжною (тобто – церковнослов’янською, як раніше), а староукраїнською мовою: грамоти XIV ст., “Кам’янко-Струмилівське євангеліє” (1411), “Четьї- Мінеї” (1489), “Пересопницьке євангеліє” (1561), “Крехівський апостол” (1560). Наприкінці XV ст. староукраїнською мовою були видрукувані “Осьмигласник”, “Часословець”, “Тріодь пісня”, “Тріодь цвітня”. У цих творах акцентувалась потреба вивчення природи, увага до людської особистості (вагома риса Відродження).
Роль гуманістів:
були носіями високої освіченості;
головний принцип для них – суспільне благо;
ідея рівності народів, а також ствердження гідності особи та її свобод;
формування національної свідомості;
дипломатична місія.
Як ставився Ф. Бекон до індукції і дедукції? Якому виду умови ведення він надавав переваги і чому?
Найпродуктивнішим методом пізнання в науці Ф.Бекон вважав індукцію. Саме індукція дозволяє вченому одержувати нове і перевіряти старе знання. Треба мати на увазі, що середньовічна схоластика схильна до використання протилежного методу - дедукції. Такий метод пізнання широко використовував Аристотель. В той же час Ф.Бекон добре бачить обмеженість звичайної індукції: адже індуктивний вивід завжди має лише ймовірний характер. Аби він набув достовірності, треба повністю ввертати всі можливі випадки, що практично зробити неможливо. Головна вада індукції, на думку Ф.Бекона, полягає в тому, що дослідники зважають лише на ті факти й випадки, які стверджують результат індуктивного узагальнення, ігноруючи ті, що його заперечують. Ф.Бекон вважає, що індукція може привести до достовірних висновків лише після вивчення певної кількості негативних випадків. Негативні інстанції, таким чином, вплітаються в саму тканину наукового пізнання.
Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він був одним із засновників індуктивного методу пізнання. Це такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і законів, коли від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них. Безсумнівна користь такого методу, ефект його застосування полягає, за словами Ф.Бекона, у тому, що він дає нам змогу бачити світ "таким, яким він нам дається, а не таким, як підкаже кожному його мислення".
Виступаючи прибічником емпіричного шляху пізнання, який передбачає живе споглядання, аналіз результатів експерименту, Ф. Бекон підкреслював, що "розум людини повинен органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходи в поясненні світу, вони повинні бути з'єднані і пов'язані один з одним" і спрямовані на відкриття внутрішніх причин, сутності, законів світу. Отже, методологічні пошуки привели Ф.Бекона до індуктивного шляху в пізнанні істини.
Охарактеризуйте зміст проблеми морального вибору та її значення для етики.
Етичний вибір, моральний вчинок, звичай, традиція постають певними різновидами моральної діяльності. Моральний вибір – це вибір між добром і злом, а моральний вчинок засвідчує міру реалізації такого вибору. Як це випливає із попереднього розгляду питань теми, моральний вибір є надзвичайно важливим явищем моралі, оскільки саме він засвідчує існування моральної альтернативи між добром і злом, а також постає формою реалізації людської моральної свободи волі. Тому явищу морального вибору приділялась пильна увага на протязі всієї історії етики.
Згідно Арістотеля, вибір повинен: а) бути свідомим; б) бути протилежним потягу (потяг зв’язаний з задоволенням); в) відрізнятись від бажань; г) бути спрямованим на те, що справді залежить від людини (предметом вибору не може бути стан космосу, вічність, державний устрій у чужій країні); д) стосуватися того, що відомо людині. Важливим здобутком Арістотеля постає також і те, що він узалежнив моральний вибір не лише від знань та розуму, а й від волі, оскільки, на його думку, вважати, що людина робить зло через незнання (так вважали Сократ і Платон) означає відвести від неї моральну відповідальність: адже людина не може відповідати за те, чого вона не знає і не розуміє.
Введення волі як чинника морального вибору в етику врешті привело до виведення її за межі розуму і намагання подати моральний вибір як дещо неконтрольоване. У зв'язку із цим виникає питання про можливість неконтрольованого та навіть немотивованого морального вибору. Відповідь на це питання безумовно повинна уникати крайнощів або якихось радикальних позицій. Слід визнати, що моральність, моральні норми, звичаї та традиції в своїх засадах та елементах змісту далеко не повною мірою підлягають осмисленню та розумовому поясненню, проте їх виконання ніколи не відбувається інстинктивно або несвідомо; навпаки, людина в своїх моральних діях постає свідомою, перебуваючи, так би мовити, у притомному стані. Хоча ступінь усвідомлення того, що відбувається, як і чому слід робити саме так, щоби це узгоджувалось із моральними вимогами, - все це не може бути визначним однозначно або згідно із якимсь стереотипом. У своєму моральному виборі людина спирається частково на розумне міркування, частково – на інтуїцію, частково – на емоції та почуття. Так званий немотивований вибір скоріше за все є вибором, що не може бути проконтрольований із повною мірою усвідомлення, який відбувається імпульсивно, експресивно, проте, безумовно, не із вимкненою свідомістю. Інколи людина не можу вирішити проблеми вибору на основі розумового міркування: на кожне умовне "так" вона вбачає таке ж умовне "ні", а тому може покладатись (і покладається) на випадок, наприклад, на жеребкування, загадування якоїсь ознаки у зміні ситуації та ін.
При здійсненні морального вибору важливу роль грають моральні норми, принципи, звичаї та традиції.
Охарактеризуйте основні особливості Біблії – Священної книги християн, поясніть її складові та охарактеризуйте їх зміст і спрямованість.
Святе Письмо християн Біблія є не тільки священною книгою, а й своєрідною історичною енциклопедією, де у специфічній формі (часто через систему символів і алегорій) відтворюються реальні події древніх епох, де актуалізуються вічні проблеми людства, основні періоди становлення історії та їх історична значущість. Окрім того Біблія являє собою певну загадку для науковців, оскільки завжди вражає її колосальна інформативна місткість
сприймання, засвоєння й осмислення біблійних текстів відбувалось протягом століть, як і саме розуміння біблійного канону – системи офіційно усталених Церквою поглядів на достовірність подій, фактів, висловлювань.
Композиція Святого Письма визначається стрункою і логічною завершеністю. Біблія складається зі Старого і Нового Завіту, а вони, в свою чергу, містять тематичні розділи. Кожен розділ формується із книг, а всередині їх є так звані стихи – найкоротші смислові блоки, що складаються переважно з однієї короткої фрази; вона логічно завжди пов’язується з попередньою і наступною.
Старий завіт складається з п’яти кгижжя Мойсея, Книги Пророків, Книги Псалмів, Новий Завіт – з чотирьох Євангелій (від Івана, Марка, Луки і Матвія), Книги Діянь Апостолів, Книги послань Св. Апостолів, Одкровення Іоана (або Апокаліпсису).
Поясніть, що являли собою філософські курси Києво – Могилянської академії.
Києво – Могилянська академія була заснована Петром Могилою у 1632 році шляхом об’єднання двох київських шкіл. У час найвищого розквіту в Академії навчалось понад 2000 студентів щорічно.
Києво-Могилянська академія стала загальнослов’янським осередком освіти, науки й духовності: сюди прибували на навчання молоді люди не лише з усіх куточків України, а й Білорусії, Молдови, Росії, Болгарії, Румунії, Сербії та інших країн. Навчання в Академії велось латинською мовою; повний курс Академії становив 12 років навчання, що дозволяло ознайомити студентів практично з усіма богословськими та науковими дисциплінами, відомими в Європі XVII століття.
Принципове значення мала та обставина, що в Академії, хоча це і був церковний навчальний заклад, було запроваджене розділене вивчення філософії та богослов’я. Завдяки цьому в Києво-Могилянській академії у філософські курси вводились наукові та філософські новації, хоча в цілому філософські курси вміщували в свій зміст типові для Західної Європи кури пізньої схоластичної філософії. Курс філософії охоплював три складники: логіку, фізику та метафізику; викладали також геометрію та астрономію. В найвищому класі (богослов’я) докладно вивчали систему Томи Аквінського (томізм).
У трактуванні професорів Києво-Могилянської академії філософія окреслювалась як цілісна система знань, що в сукупності дозволяють знайти шлях до істини, а отже – й зрозуміти причини виникнення та сутність тих чи інших явищ. Істина пов’язувалась із Богом, мала в ньому найголовнішу причину. Вважалося, що шляхом раціонального аналізу природи як Божого творіння (тобто, кажучи мовою сучасної науки, – реальної дійсності) можна збагнути ті закономірності, які лежать в основі речового світу. Засобами пізнання світу визнавалась логіка, котра вивчала форми та методи мислення.
У своїх філософських викладах професори філософії послуговувались працями Арістотеля, Августина, Дунса Скота, Томи Аквінського, П.Гасенді, Р.Бекона, Р.Декарта, Г.Лейбніця, Х.Вольфа та інших античних і пізніших європейських авторів, прагнули адаптувати їх ідеї на українському грунті. Передовсім це виявлялося у цінуванні чуттєвих форм пізнання порівняно з раціональними, а також у тому, що етичним проблемам філософії надавалося великого значення; тобто тут давалася взнаки давня традиція сприймати та подавати філософію як життєву настанову та моральне повчання.
Філософські курси в Академії викладали провідні мислителі того часу, просвітники, що справили потужний вплив на своїх сучасників. Попередньо вони навчалися у престижних університетах Європи, в яких одержували наукові ступені докторів філософії, а подекуди – ще й докторів богослов’я. Завдяки цьому викладення філософії велося на професійному рівні
Що таке символічна, або математична, логіка? В якому відношенні вона перебуває до традиційної формальної логіки?
Логіка в наш час є доволі розгалуженою ділянкою знань, інтенсивно розвивається і знаходить практичне застосування в процесі створення нової техніки і технології. Одним з прийнятих поділів цієї галузі науки є розрізнення традиційної і математичної логіки
Математична або символічна логіка – другий етап розвитку вивідного знання. Вона вивчає ті ж закони мислення, що і традиційна логіка, але йде далі в абстрагуванні. В математичній логіці використовують математичні методи і спеціальний апарат символів і досліджують мислення за допомогою формалізованих мов. В такий спосіб стає можливим відкривати і вивчати нові закони мислення, з якими маємо справу, розв’язуючи складні логічні задачі в математиці, кібернетиці, проектуванні і роботі комп’ютерної техніки. В такому напрямі розвивається сучасна логіка.
Розкрийте зміст категорій добра і зла та їх взаємозв’язок.
Добро і зло як явища морального плану фіксуються відповідними етичними категоріями. Для етики як науки, а також для моралі та моральності це є фундаментальні категорії, від змісту яких залежать усі інші етичні уявлення, а також і всі інші найважливіші поняття та категорії етики. Самий факт існування в людському житті таких прямо протилежних орієнтирів як добро і зло свідчить про найважливіші особливості тої ситуації, в якій перебуває людина. Ми добре знаємо про те, що людина в своїх діях різноманітного плану як правило має можливість вибору, проте це може бути досить різний вибір: вибір засобів дії, часу та умов дії, вибір варіантів організації наших доцільних дій та вчинків, нарешті, вибір найбільш прийнятного чи оптимального витрат матеріалів та енергії в діяльності. Із категоріями добра і зла ситуація інакша: тут перед нами саме альтернатива, оскільки сторони відношення виключають одна іншу. Окрім того, добро і зло стосуються не стільки конкретного змісту певних дій, скільки їх характеру, спрямованості, відношення до людини. Все це може бути осмислене в такому плані, що у самій альтернативності людського вибору між добром і злом йдеться про внутрішній вибір, точніше – про вибір певного внутрішнього відношення. За великим рахунком це означає, що людина має моральну свободу волі, тобто може здійснювати дещо таке, що не можна звести до конкретності ситуації чи до сукупності речей та явищ, втягнутих у ситуацію, в якій перебуває людина. Отже, вибір між добром і злом – це вибір характеру відношення до дійсності, вибір, який, звичайно, буде мати й певні наслідки та результати. Моральне добро і моральне зло являються універсальними протилежностями, які взаємно заперечують одне одного і разом з тим завжди існують в єдності. Вони виступають критерієм розрізнення морального і аморального у свідомості та поведінці людини.
ні добро, ні зло не можна ототожнити із чимось конкретним, ось тут і в такий якості присутнім, то це значить, що добро і зло мають універсальний щодо змісту людських дій характер, тобто вони позначають не ось це добро (чи зло), ні в ось такий ситуації, а добро і зло як таке; або добро як доброту (якість бути добром), а зло як злосність.
Добро і зло визначити неможливо, оскільки їх прояви є надзвичайно різними і строкатими. Більше того, часто стверджується: те, що тут і зараз є добром, там і тоді-то може бути злом, як і навпаки. Такий підхід до справи не може бути ні прийнятним, ні виправданим.
З іншої сторони, ми повинні розуміти, що відсутність в нас чітких уявлень про сутність добра і зла повністю нас обеззброює в наших оцінках того, що відбувається в житті. Нам потрібні моральні орієнтири, і вони повинні бути достатньо визначеними і виразними. А відтак, ми не можемо відмовитись від визначення етичних категорій добра і зла та свідомого їх використання. Проте ми не повинні плутати поняття добра і зла із реальними ситуаціями, в яких добро і зло проявляються та в яких вони набувають кожного разу певного конкретного змісту.
Поясніть, якими засадничими положеннями відрізнялись між собою язичницькі та монотеїстичні релігії. Чому, на ваш погляд, на першому плані в розвинених суспільствах вийшов монотеїзм? В чому полягають його історичні переваги?
Язичництво – будь-яка політеїстична релігія чи пантеїстичні вірування з погляду монотеїстичних релігій (наприклад, християнства, ісламу). Християнство, мусульманство, як монотеїстичні релігії, всіляко переслідували поклоніння багатьом богам, нав'язуючи поклоніння одному богові.
Розглядаючи язичництво як явище, можна виділити такі ознаки: Язичництво є цілісним способом життя, а не релігією у сучасному значенні цього слова; божественне у язичництві іманентне - тобто розчинене у всьому навколо (тоді, як у більшості монотеїстичних релігій - трансцендентне, тобто відділене від видимого світу); Язичництво є внутрішньоорієнтованим - переживання божественного відбувається передусім усередині конкретної людини, тоді як більшість семітських релігій - зовнішньоорієнтовані (цінується передусім зовнішній вияв вірувань та релігійних переживань, як от ходіння в храм, жвава участь у ритуалах тощо).
Монотеї?зм – віра в одного Бога, що на відміну від генотеїзму або політеїзму виключає існування інших божественних істот. Зазвичай монотеїсти приписують Богу риси досконалості, такі як всемогутність, всюдисущність, всезнання, а також найвище благо в етичному розумінні.
Визнаними монотеїстичними релігіями вважають три абрамічні релігії: юдаїзм, християнство та іслам, а також новіші, що з’явилися на їх ґрунті - сікхізм, растафаріанство, бабізм i бахаїзм. Ідея єдиного Бога також присутня у зараустрізмі та більшості різновидів іудаїзму.
Поясніть, чим відрізнялись філософські курси Києво – Могилянської академії від типових схоластичних курсів Західної Європи.
Києво – Могилянська академія була заснована Петром Могилою у 1632 році шляхом об’єднання двох київських шкіл. У час найвищого розквіту в Академії навчалось понад 2000 студентів щорічно.
Принципове значення мала та обставина, що в Академії, хоча це і був церковний навчальний заклад, було запроваджене розділене вивчення філософії та богослов’я. Завдяки цьому в Києво-Могилянській академії у філософські курси вводились наукові та філософські новації. Курс філософії охоплював три складники: логіку, фізику та метафізику; викладали також геометрію та астрономію. В найвищому класі (богослов’я) докладно вивчали систему Томи Аквінського (томізм).
У трактуванні професорів Києво-Могилянської академії філософія окреслювалась як цілісна система знань, що в сукупності дозволяють знайти шлях до істини, а отже – й зрозуміти причини виникнення та сутність тих чи інших явищ. Істина пов’язувалась із Богом, мала в ньому найголовнішу причину. Вважалося, що шляхом раціонального аналізу природи як Божого творіння (тобто, кажучи мовою сучасної науки, – реальної дійсності) можна збагнути ті закономірності, які лежать в основі речового світу. Засобами пізнання світу визнавалась логіка, котра вивчала форми та методи мислення.
У своїх філософських викладах професори філософії послуговувались працями Арістотеля, Августина, Дунса Скота, Томи Аквінського, П.Гасенді, Р.Бекона, Р.Декарта, Г.Лейбніця, Х.Вольфа та інших античних і пізніших європейських авторів, прагнули адаптувати їх ідеї на українському грунті. Передовсім це виявлялося у цінуванні чуттєвих форм пізнання порівняно з раціональними, а також у тому, що етичним проблемам філософії надавалося великого значення, тобто тут давалася взнаки давня традиція сприймати та подавати філософію як життєву настанову та моральне повчання.
За своєю вихідною структурою філософські курси Києво – Могилянської академії Були подібні до типових схоластичних курсів західної університетської філософії, протее не копіювали їх повністю, а включали у свій зміст критичні зауваження на адресу Аристотеля, посилались на новітню науку.
Окресліть основні логічні ідеї Л. фон Вітгенштейна.
Людвіг Йозеф Йоганн Вітґенштейн – австро-англійський філософ, один із засновників аналітичної філософії і один з найяскравіших мислителів XX століття.
Загальновизнано, що Вітгенштейн здійснив цілих дві революції в західній філософії. Перша відбулася, коли його «Логіко-філософський трактат» надихнув Віденський гурток на створення програми логічного позитивізму. Друга сталася, коли його ідеї про природу й устрій мови, викладені в «Філософських дослідженнях», породили британську лінгвістичну філософію, або філософію буденної мови.
Структурно «Логіко-філософський трактат» складається із семи афоризмів, що супроводжуються розгалуженою системою пояснюючих речень. Змістовно він пропонує теорію, що вирішує основні філософські проблеми через призму співвідношення мови і світу.
Мова і світ — центральні поняття всієї філософії Вітгенштейна. У «Трактаті» вони предстають як «дзеркальна» пара: мову відображає світ, тому що логічна структура мови ідентична онтологічній структурі світу.
Світ складається з фактів, а не з об'єктів, як вважається в більшості філософських систем. Світ представляє весь набір існуючих фактів. Факти можуть бути простими і складними.
Об'єкти є те, що, вступаючи у взаємодію, утворює факти. Об'єкти володіють логічною формою — набором властивостей, які дозволяють їм вступати у ті або інші відносини.
У мові прості факти описуються простими реченями. Вони, а не імена, є простими мовними одиницями. Складним фактам відповідають складні речення.
Вся мова — це повний опис всього, що є в світі, тобто всіх фактів.
Мова допускає також опис можливих фактів. Така представлена мова цілком підкоряється законам логіки і піддається формалізації. Всі речення, що порушують закони логіки або що не відносяться до спостережуваних фактів, вважаються Вітгенштейном безглуздими. Так, безглуздими виявляються речення етики, естетики і метафізики.
Важливо розуміти, що Вітгенштейн зовсім не мав наміру тим самим позбавити значущості області, які його самого хвилювали надзвичайно, але затверджував даремність у них мови. «Про що не можна говорити, про те слід мовчати» — такий останній афоризм «Трактату».
Філософи Віденського кола, для яких «Трактат» став настільною книгою, не прийняли цього останнього факту, розвернувши програму, в якій «безглуздий» стало тотожним такому, що «підлягає елімінації». Це стало однією з головних причин, що спонукали Вітгенштейна переглянути свою філософію.
Результатом перегляду став комплекс ідей, в якому мова розуміється вже як рухома система контекстів, «мовних ігор», підвладна виникненню суперечностей, пов'язаних з неясністю смислів використовуваних слів і виразів, що повинні усуватися шляхом прояснення останніх. Прояснення правил вживання мовних одиниць і усунення суперечностей і складає завдання філософії.
Нова філософія Вітгенштейна є швидше набором методів і практик, ніж теорією. Автор сам вважав, що тільки так може виглядати дисципліна, постійно змушена пристосовуватися до свого змінного предмету. Погляди пізнього Вітгенштейна знайшли прихильників перш за все в Оксфорді і Кембриджі, давши початок лінгвістичної філософії.
Значення ідей Вітгенштейна велике, проте їх інтерпретація, як показали декілька десятиліть активної роботи в цьому напрямі, представляє велику трудність. Це в рівній мірі відноситься і до його «ранньої», і до «пізньої» філософії. Думки і оцінки значно розходяться, побічно підтверджуючи масштабність і глибину творчості Вітгенштейна.
Розкрийте зміст естетичної діяльності і назвіть її основні сфери.
Естетична діяльність постає проявом людської активності в сферах людської духовної діяльності: коли йдеться про естетичне, то тут почуття та емоції відіграють провідну, вирішальну роль, адже навряд чи можна творити, наприклад, художні твори в стані байдужості. Естетична діяльність поділяється на види за сферами та галузями застосування; тут виділяють художню діяльність, мистецьку, прикладну естетичну діяльність, технічну та промислову естетичну діяльність, спортивну тощо.
Естетична діяльність не може бути відстороненою від своїх результатів: результатами естетичної діяльності постають реальні речі, естетичні предмети (які інколи можуть бути ледве вловимими, як-от, наприклад, естетика вчинку, проте в більшості це картини, скульптури, будівлі, орнамент, декор та ін.). В естетиці почуття також можуть поставати, як вже відзначалось, позитивними або негативними, але як ті, так і інші все одно належать до сфери естетичного. Тобто естетичними будуть як позитивні, так і негативні почуття, тобто почуття, що викликаються сприйняттям прекрасного, так і сприйняттям потворного. Хоча у звичайному повсякденному вжитку ми досить часто слово "неестетично" сприймаємо як "некрасиве", "потворне", "відштовхуюче". Межі естетичного позначаються відсутністю або не розрізнянням образного та натурального.
Назвіть та коротко охарактеризуйте найбільш поширені концепції походження релігії, подайте їх критичний аналіз.
Згідно теологічної точки зору, виникнення релігії не підлягає історичному осмисленню, оскільки релігія була дана людям Богом у завершеному вигляді. Слід зауважити, що така точка зору є спільною для християн всіх конфесій, для представників іудаїзму, ісламу та ряду інших релігій
Щоправда, тут виникає питання про те, чому в світі існує багато релігій, якщо Бог дав людям одне істинне вчення. Спробою відповіді на це питання послужила концепція прамонотеїзму, або первісного, прадавнього монотеїзму (віри людей у єдиного бога). Згідно цієї концепції, Бог дав одну істину, одну релігію, але люди через свою початкову несамостійність, свою інтелектуальну та духовну обмеженість не змогли зрозуміти Боже вчення у його цілісності, а тому давні примітивні люди сприйняли його однобічно, стали ототожнювати Бога із конкретними тваринами, елементами оточуючої дійсності (сонцем, блискавкою), і таким чином виникло багато релігій. Оскільки існує фактографічний матеріал, що суперечить даній концепції, більшість науковців ставляться до неї із сумнівом.
Протилежною щодо вчення прамонотеїзму є концепція первісного атеїзму. Прибічники цієї концепції вважали, що найдавніші люди були настільки тісно пов’язані з природою та з власною простою практичною діяльністю, що їх свідомість тісно перепліталась із практичними діями і не була придатною навіть до мінімальних абстрактних або відірваних від наочного міркувань, в тому числі й релігійних. Проте, оскільки дана концепція грунтується не стільки на фактах, скільки на їх тлумаченні, багато дослідників теж вважають її сумнівною.
Досить розповсюдженою у релігієзнавчій літературі є теорія страху. Ця теорія виникла ще в часи Стародавньої Греції та Риму. Відповідно до цієї концепції первісні люди боялися певних природних явищ (пожежі, шторму на морі), і пов’язували ці явища з діями надзвичайно могутніх істот – демонів, богів (бо явища були масштабними). За аналогією з власними вчинками вони вважали, що за їхнім проханням могутні істоти можуть і не чинити своїх жахливих дій. Тому первісні люди споруджували богам храми, молилися їм та приносили їм пожертви.
Психологічні концепції виникнення релігії включають досить широкий спектр теорій, які стверджують, що психологічні механізми людського мислення призводять до появи релігійних уявлень. Сюди відноситься, наприклад, концепція Людвіга Фейєрбаха (1804-1872), видатного німецького філософа. У своїй праці “Сутність християнства” він стверджує, що в релігійних образах вшановуються втілення людської фантазії. Загадки релігійних вірувань, на думку Л. Фейєрбаха, розкриваються через психо-фізіологічні властивості людини. Основою виникнення релігійних вірувань він вважав процес утворення абстракцій, розвиток абстрактного мислення, можливість відокремлення загальних понять від конкретних, реальних речей. Боги, на думку Л.Фейєрбаха, є лише абсолютизованими проекціями властивостей природи і людини, перетворених мисленням у самостійні сутності (наприклад, людина щось зробити може, а чогось – не може; бог – всемогутній; людина має певні знання – бог всезнаючий, тощо).
Існує і натуралістична концепція походження релігії, що виникла ще у стародавньому світі, проте мала своїх прибічників протягом всього історичного розвитку людства. Згідно цієї теорії релігія – це специфічне відображення природних (натуральних) процесів, а також відображення різних аспектів взаємодії людини і природи. В даному випадку констатується той факт, що релігія існувала не на всіх стадіях історичного розвитку, а появляється і стверджується в певний момент. Звідси випливає питання про те, що треба вважати початковими проявами релігійності, а що вже відноситься до феномену релігії з усіма її структурними складовими.
Всі описані концепції мають теоретико-логічний характер. З деякими із них погоджується значна кількість дослідників, в той час, як інші мають менше прибічників. Окрім названих існує величезна кількість інших релігієзнавчих теорій і вчень.
Коротко охарактеризуйте вчення Г. Сковороди про світобудову.
Філософія Сковороди – це єдине нерозривне ціле, метою якого було збудити рідний народ до нового життя на нових світоглядних і моральних засадах. Вже в першій філософській праці він подає традиційну філософію, яка бере свій початок ще з часів античності – поділ світу на 2 натури: одна – видима (людина), друга – невидима (Бог). Головною ідеєю філософії Сковороди є ідея трьох світів і двох натур. Згідно його філософії є три світи. Перший – це людина (мікрокосмос) – тут видимою натурою є тіло, а невидимою – душа. Другий світ – це всесвіт (макрокосмос) - тут видимою натурою є зовнішній світ, а невидимою – Бог. Третій світ – це Біблія (символічний світ) – тут зовнішньою натурою є буквальний зміст, а внутрішньою – символічний зміст. Усі три світи, що складають конструкцію світобудови Г. Сковороди, пов’язані між собою саме істотою та природою людською. Всесвіт є одухотвореним і має людську будову. Людина ж є початком і кінцем Біблії, світу символів. Таке філософське узагальнене тлумачення Бога виходило за рамки біблійного його розуміння як творця світу. У цій праці Сковорода подає відмінне від ортодоксально – біблійного розуміння десяти заповідей, народження та воскресіння Ісуса, а також зазначає, що церква в Україні заколисувала свідомість народу замість того, щоб пробуджувати її його до нового життєствердження.
Чим відрізняється поняття від такої форми емпіричного пізнання, як уявлення? Наведіть приклади для підтвердження своїх думок.
І.Кант називав поняття всезагальним уявленням або уявленням того, що є спільним для багатьох предметів. В сучасній логічній літературі поняття більшою мірою трактується як форма абстрактного мислення.
Поняття в системі категорій речі-властивості-відношення відповідає речам і властивостям.
Поняття – форма мислення, в якій синтезовано найбільш суттєві, загальні, відмінні властивості речей (предметів).
В деяких визначеннях поняття зазначається, що поняття відображає властивості предметів і явищ. Цим підкреслюється залежність понять від об’єктивного світу і недвозначно вказується на джерело формування понять.
Охарактеризуйте специфіку етики сімейних стосунків. Які етичні причини слабкості сімейних союзів в наш час ви можете назвати?
Часто так буває, що в конфліктних ситуаціях на роботі ми робимо все, аби пом’якшити ситуацію, адже «нам із цими людьми ще працювати». А коли приходимо додому – даємо собі волю та «відіграємося» на близьких, сподіваючись, що вони все зрозуміють. Однак, ми не замислюємося над тим, що з нашими домочадцями нам ще жити, і заради них ми також повинні вчитися керувати своїми емоціями, як тому вчить звичайний етикет. Поняття етики по відношенню до сім'ї уживається в значенні моральності, сімейній моралі і розглядається як оцінка вихованості членів сім'ї окремо і морального клімату сім'ї як колективу. Молоді люди, що полюбили один одного і що уклали шлюб, довіряють один одному свої індивідуальні біологічні і соціальні риси, які вони приховують від інших людей, починають вирішувати спільно всі побутові та інтимні питання. Крок за кроком в спілкуванні виявляється їхня індивідуальність у всіх її проявах (невдачах, слабостях, радощах, поразках і т. д.).
Обидві ці культури взаємозв'язані і взаємообумовлені, вони повинні гармонійно доповнювати один одного. Любов, як основа шлюбу, не терпить ані найменшої фальші. Як не дивно, але абсолютна гладкість і ввічливість відносин між подружжям не тільки не є гарантією міцного відчуття, але може говорити про зворотнє — про відсутність любові. Люди, що люблять, можуть сперечатися, ображатися, обурюватися, у них можуть бути розбіжності. Але все це повинно виражатися в таких формах, які не принижували б і не ображали іншого.
Відносини люблячих людей повинні будуватися на рівноправній і здоровій основі. Як правило, жінка є натхненником в сім'ї, а чоловік повинен бути активним творцем, що допоможе їм обом виконати задумане. Сімейний етикет припускає уміння погоджувати свої інтереси з інтересами інших членів сім'ї. Основа його — доброзичливість до всіх членів сім'ї. Сімейна етика вимагає підтримувати високий авторитет своєї сім'ї у знайомих і оточуючих.
Заслуговує похвали старовинна слов’янська сімейна традиція не корити чоловіка ні перед рідними, ні перед чужими, не виставляти свої знегоди напоказ, прославляти авторитет чоловіка і серед дітей, і серед оточуючих. Насмішок із боку оточуючих і лихослів'я над собою завжди боялися, їх уникали, на люди виносили тільки те, що заслуговує схвалення і похвали. Зараз деякі забувають про те, що краще не виносити свої розбіжності, сварки на загальний огляд, потрібно соромитися своєї невихованості, нестриманості, злої вдачі. Поводитися з гідністю, спокійно, оберігати честь і свою, і сімейну — до цього повинні прагнути обидва члени сім’ї. Сімейна етика і етикет повинні будуватися на основі розуму, добра, краси.
Безпосередніми причинами конфліктів між подружжям зазвичай є невідповідність одну з них або обидва вимогам шлюбу як такого, невідповідність подружжя один одному (включаючи несумісність характерів), руйнівні зовнішні дії. За цими загальними безпосередніми причинами криються групи причин конкретніших. Загальна (тотальна) непридатність до браку, виконання ролей чоловіка або дружини має місце при алкоголізмі, стійкій злочинній поведінці одного з подружжя, егоїзмі, який надто далеко зайшов, споживацтві. У всіх випадках цього роду особа жорстко орієнтована на досягнення таких цілей або використання таких засобів досягнення цілей, які принципово несумісні з браком.
Подайте в основних віхах історію виникнення та утвердження християнства.
Історію організаційного оформлення християнства можна поділити на такі періоди: 30 – 313 рр., повязаний із заснуванням та розвитком християнської Церкви у боротьбі з Римською імперією та юдаїзмом: переіод легалізації християнства згідно з Міланським едиктом імператора Констянтина від 313 р. і до 1954 р., коли формуються організаційні й управлінські структури церкви.
Перша християнська громада виникла в Єрусалимі. Книга Діянь Св. Апостолів – історична книга Нового Завіту. Водночас вона несе в собі вчення про містичну сутність церкви. Зішестя Св. Духа, що відбулось на юдейське свято П'ятидесятниці, надала апостолам Ісуса та їх учням містичних здібностей та особливої наснаги у поширенні вчення Христа. Цей день вважається днем заснування Християнської Церкви. З П'ятидесятниці починається зміцнення громади християн у Єрусалимі та поширення християнства серед інших народів.
Впродовж першого тисячоліття н. е. Церква булла єдиною та неподільною. Протее християнство у ранній період відрізняється від наступних етапів свого розвитку. Книга діянь змальовує картину життя перших християнських громад. Вони складалтся переважно з бідних людей, у яких все було спільним. Рівність та демократичність устрою, де не існувало церковної ієрархії, виявлялась у спільних трапезах, яка складалася з білого хліба і червоного вина, розбвленого водою. Перші християни збиралися таємно на молитовні збори, співали гімни на честь Христа, слухали проповіді, які міг проголошувати будь – який член громади.
Згодом громада християн згуртувалась навколо єпископа, який був покликаний оберігати достовірність Ісусового вчення. Для священнослужителів було встановлено спеціальний білий одяг. Проповідувати проповіді і проводити богослужіння могли тепер тільки вони.
З ІІ – ІІІ стол. заможні люди починають вливатися у християнські громади. Поступово погляди на власність у християн змінюються: ідеали бідності, майнової рівності згасають. Поступово утворювалась церковна ієрархія. Вищим органом церковної організації стають церковні собори.
Римська імперія у перші три століття переслідувала християн. Імператор Троян заборонив збори християн. Імператор Нерон звинуватив християн у підпаленні Риму і багатьох стратив. Останні великі гоніння на християн відбулися наприкінці ІІІ ст. н. е. за імператора Діоклетіана. Але вони зазнали невдачі: християн було багато, вони Були організовані та проникли в усі верстви суспільства.
За імператора Констянтина Християнська Церква стає дозволенною і рівноправною з іншими релігіями. У 325 р. християнство проголошується державною релігією Римської імперії і конститується у державну Церкву. Костянтин сприяв розширенню влади і багатства єпископату, особливо римського єпископа, який фактично став главою Риму.
Перший Вселенський Нікейський Собор оформив ієрархію Християнської Церкви. Собор стає найвищим органом управління світової церкви.
Розкрийте особливості розуміння людини у філософії Г. Сковороди.
Сучасна оцінка філософії Г.Сковороди ускладнена тою обставиною, що розглянуті окремо, самі по собі, вихідні думки філософа постають в контексті європейської філософії не дуже оригінальними. Проте тут вирішальне значення має декілька важливих моментів. По-перше, майже в усі свої провідні ідеї Г.Сковорода вводить деякі новації, які, врешті, виявляються вирішальними в плані їх остаточного сенсу. По-друге, філософія Г.Сковороди – це явище органічно цілісне, просякнуте єдиними темами, настроями та ідеями Нарешті, по-третє, Г.Сковорода являв собою той особливий тип філософа, який філософію розглядає як прямі духовні концентрації власного життя, а саме життя не мислять собі інакшим, як побудованим у відповідності із принципами своєї філософії.
Перед людиною стоїть завдання пізнати себе, тобто, зрозуміти, осмислити себе як особливий перехід між світовими натурами, і, відповідно, визначити своє місце у світовій драмі;
Оскільки дух за своєю суттю є єдиним та неподільним, то найбільш цілісно, повно та адекватно проявляє себе у порухах людського серця;
Треба прислухатись до голосу серця, бо саме в ньому повно проявляє себе людська суть (натура), серце є осередком духовного життя в людині, саме воно єднає раціональні й почуттєві складники світу людини, а також гармонізує знання та віру, що дає опору людині у плинному і непевному світі
Назвіть види понять за обсягом. В чому полягає логічна функція пустих понять? Наведіть конкретні приклади.
За обсягом розрізняють одиничні, загальні, збірні розділові і пусті (порожні) поняття.
Одиничними (індивідуальними) є поняття, в обсязі якого наявна одна єдина річ. Зміст таких понять є дуже багатий, оскільки вони мають значну кількість ознак. Прикладом таких понять можуть бути «Львів», «найвища вершина Карпат», «Основи практичної логіки», «Логічний словник-довідник», «Майдан Незалежності», «ця вулиця» тощо.
Загальними іменуються поняття, обсяг яких охоплює певний клас (множину) предметів. Їх подібність зумовлюється тим, що за змістом всі вони мають спільну родову ознаку. Так, загальними є поняття «дерево», «дівчина», «студент», «зірка», «собака», «місто» та ін.
Розділовими є поняття, ознаки яких стосуються кожної одиниці, що входить в певну сукупність. Збірні поняття характеризують сукупність як ціле, а розділові кожен елемент окремо. Наприклад, якщо сказати: «Вся студентська група взяла участь у мітингу», в цьому випадку поняття «вся студентська група» є збірним, оскільки воно характеризує цю групу є ціле. Коли ж ми зазначимо: «Всі студенти склали залік» – поняття «всі студенти» буде розділовим, оскільки кожен студент особисто склав залік.
Збірними вважаються поняття, які слугують для позначення певного цілого, що складається з однорідних одиниць. Прикладом таких понять є „віче”, „команда”, „сузір”я”, „палата лордів англійського парламенту”, „студентська група”. Ці поняття є особливою формою одиничних понять. Якщо ж йдеться про „команди”, „студентські групи”, „парламенти”, то в цьому випадку речі, що позначаються даними поняттями, розглядаються як ті, що входять до класу подібних речей. Тоді їх слід іменувати загальними поняттями. Збірні і загальні поняття неважко сплутати, тому слід вказати різниці між ними. Збірні поняття стосуються тих речей, які є певними сукупностями однорідних одиниць, але вони не відповідають окремим одиницям цих сукупностей. Так, поняття „парламент” вже не поширюється на поняття „депутат парламенту”. На противагу цьому загальне поняття стосується всіх предметів даного класу, наприклад, „учень”, „зірка”, „книга”, „комп’ютер” тощо.
Пустими (порожніми) є поняття, в обсязі яких відсутні будь-які реальні речі. Прикладом таки понять є „русалка”, „домовий”, „абсолютний нуль”, „космонавти, що відвідали планету „Венера” . Такі поняття не визнавалися традиційною логікою, оскільки вважалося, що будь-які поняття, про які йдеться, не є порожніми (пустими за обсягом). Проте ці поняття використовуються наукою і є досить зручними як точки відліку, елементи гіпотез тощо. Вони також дають можливість комбінувати різні елементи дійсності, фантазувати, створювати уявні світи. Отже, без таких понять можливості людського мислення були би суттєво обмеженими. Пусті поняття можуть мати *фактично порожній обсяг („люди, що мандрували у сузір’ї Тельця”) або *логічно порожній обсяг, тобто містити в ньому взаємно заперечні ознаки („суха вода”).
В чому проявляється етична функція мистецтва? Яку роль відіграє мистецтво в вашому житті.
Мистецтво є однією з форм пізнання людиною світу і усвідомлення себе самої. На початках людської історії мистецтво виступало поряд з мораллю, релігією, засобом осмислення світу, про що свідчать археологічні розкопки, перші літературні твори, види мистецтва, яке у сучасному суспільстві виконує різноманітні функції, зокрема комунікативну, просвітницьку, виховну, естетичну тощо.
Естетична функція (мистецтво як формування творчого духу і ціннісних культурних орієнтацій) — це специфічна здатність мистецтва формувати художні смаки, художні здібності і потреби людини, сприяти вибудовуванню в особистості певної ієрархії ціннісно-естетичних орієнтирів, сприйняттю світу крізь призму образності та уяви, пробуджувати бажання та уміння творити по законах краси.
Назвіть та охарактеризуйте основні різновиди релігійних організацій. Що таке релігійна конфесія? Які релігійні конфесії відіграють помітну роль в духовному житті сучасної України?
Релігійна організація – це об’єднання послідовників певного віросповідання, які створюються для задоволення своїх релігійних потреб та відправлення релігійного культу. Релігійні організації є різного типу: релігійна громада, релігійна група, релігійне об’єднання, церква, деномінація, конфесія, секта тощо.
Церква – це тип релігійної організації із складною, чітко централізованою, ієрархічною системою взаємовідносин між священиками і віруючими, що здійснює функції вироблення, збереження, передачі релігійної інформації, організації та координації релігійної діяльності й контролю за поведінкою віруючих.
Секта – це релігійне об’єднання, що відокремилося від панівного в країні релігійного напряму і перебуває у конфлікті з ним.
Деномінація – це проміжна ланка між церквою і сектою. Як правило, деномінація формується на основі секти, тому її часто визначають як секту, що перебуває на вищому етапі свого розвитку, має більш чітку організаційну структуру і ширші зв’язки з суспільством.
Конфесія – це об’єднання віруючих, що запроваджують в життя та відтворюють певні релігійні догми, образи, уявлення, виконують релігійно значущі види діяльності. Не існує чіткого визначення поняття конфесії, оскільки у конфесійному поділі віруючих тією чи іншою мірою задіяний майже весь комплекс елементів, притаманних релігії. Тому досить складно визначити, які саме відмінності можна вважати відмінностями церков, а які – конфесій. Інколи кажуть, що між різними церквами існують конфесійні відмінності.
Поясніть зміст і значення тези Г. Сковороди «Пізнай самого себе!»
У богословсько – філософському трактаті «Наркіс» Сковорода висуває проблему самопізнання людини як основу усвідомлення своєї божественності, адже пізнати себе – означає пізнати логіку світобудови, зрозуміти у собі Бога. Самопізнана людина – це людина справжня і божественна, бо вона пізнала в собі Бога. Сковорода підноситься до надзвичайно глибокого осмислення людини як земної істоти, котра поєднала в собі вічність і точність, і перед котрою завжди відкрита таємниця воскресіння у вічності.
Перед людиною стоїть завдання пізнати себе, тобто, зрозуміти, осмислити себе як особливий перехід між світовими натурами, і, відповідно, визначити своє місце у світовій драмі;
Оскільки дух за своєю суттю є єдиним та неподільним, то найбільш цілісно, повно та адекватно проявляє себе у порухах людського серця;
Треба прислухатись до голосу серця, бо саме в ньому повно проявляє себе людська суть (натура), серце є осередком духовного життя в людині, саме воно єднає раціональні й почуттєві складники світу людини, а також гармонізує знання та віру, що дає опору людині у плинному і непевному світі
Назвіть основні правила визначення понять, пояснюючи їх прикладами.
Здійснюючи операцію визначення понять, слід дотримуватися певних правил.
Визначення повинно бути ясним, в ньому не слід користуватися двозначними, метафоричними, мало зрозумілими виразами. Якщо таке допускається, то намагаються невідоме з’ясувати через ще менш зрозуміле. Так, говорячи «революція – це свято народу» ми не багато дізнаємося про суть такої важливої соціальної дії, як революція.
Визначення має бути розмірним, тобто обсяг визначаючого поняття повинен точно відповідати обсягові визначуваного поняття. При порушенні цього правила можливі два різновиди помилок: занадто широке визначення і занадто вузьке визначення. Наприклад, давши таке визначення: «яблуня – фруктове дерево», ми визначили поняття «яблуня» занадто широко, в обсяг поняття «фруктове дерево» входить ще чимало дерев. В такому визначенні не вказана суттєва ознака визначуваного поняття. Прикладом іншої помилки, занадто вузького визначення буде така фраза: «Логіка – наука про закони правильного мислення». Обсяг визначуваного поняття містить крім законів правильного мислення ще форми правильного мислення. Вказана видова ознака є неповною, і тому в цьому випадку також порушене правило розмірності у визначенні. В зв’язку з цим правилом А.І.Уйомов ставить питання про розмірність не лише обсягу, але й змісту визначуваного і визначаючого понять. В даному випадку ми не можемо бути впевнені, що повністю знаємо зміст визначуваного поняття. Проте все ж таки нам щось відомо, інакше ми не могли би давати визначення. Зміст визначаючого поняття повинен бути узгоджений з тими ознаками, за допомогою яких виділяється дещо у якості визначаючого. Воно повинно являти собою уточнення цих ознак.
Визначення не повинно містити кола. В цьому правилі говориться про те, що визначуване поняття не повинно визначатися через поняття, яке само робиться зрозумілим тільки через визначуване поняття. Тобто даючи визначення, не можна використовувати визначуване поняття. В іншому разі допускається помилка «порочне коло». Це правило не стосується тих понять, для яких немає найближчого роду, які є самі по собі найвищим родом. Помилка «порочне коло» наявна у визначенні: «Снодійне – це те, що викликає сон».
Визначення не повинне бути заперечним. У визначенні повинні бути вказані ознаки, властиві даному поняттю, а не відсутні в ньому. Заперечні визначення не виконують головного призначення визначення – розкрити зміст визначуваного поняття, вони лишають цей зміст доволі невизначеним. Слід зауважити, що дане правило не всіма логіками визнається як необхідне.
Визначення повинне бути достатньо простим. Це правило не характерне для традиційної логіки. Можливо, це пояснюється тим, що в минулому (Х1Х- початок ХХ ст.), коли освітні програми включали солідний курс логіки, і освічені люди прагнули дотримуватися ясності думок і простоти викладу, таке правило містилося в інших класичних правилах визначення. Згодом гуманітарна некоректність і лінгвістичний безлад у мові багатьох наукових праць закономірно привели мого вчителя до рішення включити це правило до основних правил визначення понять.
Охарактеризуйте зміст поняття «етикет». У чому виявляється демократизація етикету в сучасності?
Етикет являється сукупністю певних норм і вимог, які носять строго регламентований характер і визначають порядок проведення якоїсь церемонії (привітання, знайомство, форма звернення до оточуючих у громадських місцях, поведінка у трудовому колективі тощо). Етикет є соціально детермінованим, так як правила етикету носять утилітарний характер. Вони полегшують взаємостосунки людей, упорядковуючи користування засобами громадських комунікацій. Етикет дозволяє зберегти енергію і здоров’я, заспокоює нервову систему, ставить усіх в рівні умови людських взаємин, що приносить врешті-решт задоволення усім.
Культура спілкування як зовнішній прояв внутрішньої духовної сутності особи включає усі сфери повсякденної поведінки – у громадських місцях, сімейно-побутові взаємовідносини, виробничі стосунки, товариське спілкування тощо. Здебільшого регулюються ці взаємовідносини моральними нормами, а також етикетом, котрий являє собою визначений регламент поведінки у конкретних заздалегідь відомих ситуаціях. Етикет як сукупність певних правил і норм поведінки означає дотримання зовні пристойного способу поводження, що засвідчує зовнішню культуру моральних стосунків. Моральна й естетична грані культури поведінки існують у тісній єдності і взаємодії. Зовнішня поведінка людини є завжди помітною. З першого погляду можна оцінити рівень вихованості людини з огляду на те, як вона одягнута, як розмовляє, які манери, міміка, жести. Адже важлива не тільки внутрішня культурність, але і форма спілкування. Тому знання правил етикету, вміння ними користуватись засвідчує естетику поведінки. Особливо вагоме значення відіграє етикет у сфері ділових взаємостосунків. Дещо зневажливе ставлення до етикету як зайвої „формальності”, чи показової „педантичності”, по суті обертається на кожному кроці сьогодні відвертим хамством, зневагою, грубістю.
Етикет відображає красу людських взаємостосунків, а тому його найсуттєвішими ознаками є доцільність і краса. Він є гармонійним поєднанням практичного, корисного і зовнішньо естетичного – прекрасного. Етикет не покликаний обмежити людську свободу, а лише обмежити самолюбство, грубість, зневагу до інших.
Загальна тенденція, що характеризує сучасний етикет – його демократизація, позбавлення від зайвої ускладненості і химерності, прагнення до природності і розумності. Ця тенденція, проте, не відміняє всієї суворості і обов'язковості застосування етикету, наприклад, в такій сфері, як міжнародне спілкування, де відступ від загальноприйнятих норм може завдати збитку і країні, і її представникам.
Наведіть конкретні відмінності у віроспівідуваннях та культі католиків та православних християн.
У віросповідуванні та культі католиків та православних існують три групи відмінностей – це догматичні, обрядові та канонічні відмінності.
Догматичні відмінності: 1. католицизм визнає те, що Св. Дух сходить від Отця і Сина, тоді як православні вірять у сходження Св. Духа тільки від Отця; 2. католицька Церква створила і визнає вчення про надприродні заслуги Святих перед Богом, які є своєрідною скарбницею, якою Церква може користуватися на свій розсуд. У православ’ї такого нема; 3. наявність в минулому такого негативного явища як індульгенція (милість) – церква продавала віруючому папську грамоту про відпущення здійснених і нездійснених гріхів. У православ’ї такого нема; 4. у католицизмі, на відміну від православ’я, є вчення про Чистилище як тимчасове місце перебування душі між землею і раєм; 5. у католицизмі, на відміну від православ’я, Непорочне Зачаття Діви Марії вважається догматом; 6. католики визнають непомильність Папи, як божого наступника на землі, у справах віри і моралі. Православний світ Папу не признає і не бажає йому коритися; 7. католицька церква визнає святість і Біблії, і священних переказів, тоді як православна церква визнає святість лише Біблії.
Обрядові відмінності: 1. у католицькій церкві хрещення відбувається через обмивання водою, у православній – через занурення у воду; 2. католицька церква робить помазання всім вірним у 12 років, а православна – дітям одразу після хрещення; 3. католицька церква причащає мирян вином і хлібом, а православна – кислим хлібом і вином; 4. у католицькій церкві знамення хреста – п’яти персне, у православ’ї – трьох персне; 5. католицька церква для богослужінь використовує латину, православна – національні і місцеві мови.
Канонічні відмінності: 1. у католицизмі для духовенства обов’язків целібат, у православ’ї – він тільки для монашества; 2. у католицькій церкві, на відміну від православної, вихід з духовного звання неможливий; 3. католицька церква визнає всі 22 Вселенські Собори, тоді як православна – лише перші 7; 4. у католицизмі, на відміну від православ’я, розрив шлюбу неможливий.
Поясніть коротко, в чому проявилось філософське новаторство Г. Сковороди.
Сучасна оцінка філософії Г.Сковороди ускладнена тою обставиною, що розглянуті окремо, самі по собі, вихідні думки філософа постають в контексті європейської філософії не дуже оригінальними. Проте тут вирішальне значення має декілька важливих моментів. По-перше, майже в усі свої провідні ідеї Г.Сковорода вводить деякі новації, які, врешті, виявляються вирішальними в плані їх остаточного сенсу. По-друге, філософія Г.Сковороди – це явище органічно цілісне, просякнуте єдиними темами, настроями та ідеями Нарешті, по-третє, Г.Сковорода являв собою той особливий тип філософа, який філософію розглядає як прямі духовні концентрації власного життя, а саме життя не мислять собі інакшим, як побудованим у відповідності із принципами своєї філософії.
Значення Сковороди у становленні реалізму просвітництва полягає в тому, що він привернув увагу освічених кіл до простолюду, звеличив загальнолюдські цінності патріархального села, сформулював ідею спорідненої праці, закликав до терпіння, поміркованості і самообмеження в матеріальних речах і почуттях, а також обгрунтував позастанову рівність людей.
Чим відрізняється судження як форма мислення від поняття? Назвіть основні різновиди суджень та наведіть відповідні приклади.
Судження – це логічна форма, а речення – граматична форма. Речення не адекватного вираження різними мовами, а логічна структура - завжди ідеальна.
Судження - форма мислення в стверджується або заперечується відносно предметів та явищ, їх властивостей, зв’язків і відношень, і яка має здатність виражати істину або хибу. В суджені йдеться не тільки про річ (поняття), але й про властивість (атрибути).
Сутністю характеристичного судження є істинність (зв’язки відношення ). Поняття не можна визначити істинними чи хибним (це проста констатація), мовною формою судження є речення, а поняття – словом.
Види суджень:
1. прості судження - з визначеним суб'єктом(одиничні, часткові, загальні); з невизначеним суб'єктом; розповідні; описові; пояснювальні;
2. судження відношень - релятивні судження: судження тотожності; підпорядкування; просторові; часові; причинно-наслідкові;
3. екзистенціальні судження (судження існування): аналітичні; синтетичні (в предикативі говориться про щось нове);
Основна функція мови у логіці – пізнавальна. Основними формами, в яких фіксуються знання про світ в результаті інтелектуальної діяльності є поняття, судження та теорії.
Поняття – це думка, яка за посередництвом вказівки на деяку ознаку виділяє з універсаму і збирає у клас (узагальнює) всі предмети, які посідають цю ознаку.
У мові поняття виражаються з допомогою універсалій – різновиду дескриптивних термінів. Наприклад, чотирьохкутник з рівними сторонами і рівними кутами виділяє клас квадратів з універсуму чотирьохкутників.
Судження – це думка, що містить твердження про наявність у дійсності деякого положення справ.
Судження може бути висловлене з допомогою різних речень. Щоб цього уникнути використовується термін висловлення – речення, що виражає певне судження, тобто речення, яке говорить про наявність того, що має місце.
Будь яке висловлення може бути оцінене як істинне або хибне (істина або хибність – можливі значення висловлень). Причому у класичній логіці ці терміни трактуються наступним чином: висловлення істинне тоді і тільки тоді, коли положення справ, що описується в ньому, має місце у дійсності; інакше воно хибне.
Охарактеризуйте сутність та функції мистецтва, назвіть його основні види.
Варто уникати спрощеного підходу до розгляду мистецтва і не вважати його якоюсь цілком автономною сферою життя; навпаки, як органічна складова культури, мистецтво "проростає" у численні її інші складові, вступає з ними у численні взаємодії та взаємовпливи, в цілому стимулюючи та збагачуючи життя людини. Мистецтво виступає як феномен культури не завдяки простій сумі його елементів, а будучи складовою цілісної соціально функціонуючої системи, яка вирішує гуманістичні, ціннісні, етичні, духовно-смислові завдання.
Мистецтво як феномен культури поділяється на ряд видів, кожний з яких володіє специфічною мовою, своєю знаковою системою та засобами створення естетичних феноменів. Перерахуємо і дамо коротку характеристику функцій мистецтва.
І. Перетворююча функція (мистецтво як діяльність), яка реалізується таким чином:
1) через ідейно-естетичну дію на людей (прищеплює певні смаки, ідеали, прагнення, змушує підноситись над буденним сприйняттям дійсності);
2) через включення людини в ціннісно орієнтовану діяльність (мистецтво пробуджує не байдуже ставлення до людей, до надбань культури, стимулює соціальну активність особи в напрямі прагнення до досконалого, орієнтує її на життя у відповідності з ідеалом);
3) через пробудження інтересу до творчості на основі розвитку уяви, чуттєво-емоційних вражень від дійсності (досить часто люди під впливом мистецтва намагаються включатися в якісь прояви художньої або естетичної діяльності);
4) через найвищий рівень обробки матеріалу, досягнення художньо витончених результатів (художник перетворює мармур, фарби, слова на такому високому рівні, що навіть художньо не сформовані люди не можуть не відчути хоча б захоплення або піднесення).
ІІ. Компенсаторна функція (мистецтво як втіха, як спосіб виринути із плину повсякденного життя). Компенсаторна функція мистецтва має три основні прояви: 1) відволікаючий (гедонічно-ігровий, розважальний); 2) втішаючий (сприяє примиренню із недосконалістю життя); 3) власне компенсаторний (надолужує брак певних особистісних здібностей, сприяючий духовній гармонії людини).
ІІІ. Пізнавально-евристична функція (мистецтво як знання і освіта). Мистецтво є одним із потужних та поширених засобів просвіти (передача досвіду, фактів, відомостей) і освіти (передача життєвого досвіду інших людей, прищеплення певних способів мислення і системи поглядів). Воно приймає вагому участь у формуванні наших знань та уявлень, поповнює наші знання про світ. Мистецтво — це потужний засіб пізнання світу і самопізнання особистості.
IV. Художньо-концептуальна функція (мистецтво як особливий образ світу). Мистецтво не може оцінюватись в якості ілюстрації філософських, або релігійних, або політичних ідей. Воно володіє власними засобами освоєння та виразу світу, принципово відмінними від наукових, релігійних та філософських. У сприйнятті художника світ постає одухотвореним, сповненим живих імпульсів та спорідненій людським прагненням. Переробляючи власні враження в художній образ, художник створюючи художню концепцію світобачення, тобто твір, в якому фізично спостережуване не співпадає із смисловим, але саме останнє є вирішальним для мистецтва.
V. Функція передбачення (мистецтво як прогноз майбутнього). Мистецтві володіє унікальною здатністю передбачати майбутнє тому, що художнє освоєння світу передбачає задіяння всіх інтелектуальних здібностей людини: розуму, знань, уяви, фантазії, інтуїції, несвідомих та підсвідомих образів. При тому від мистецтва не вимагається жорстко дотримуватись фактів або спостережуваного стану справ, тому митець має право довіритись своїм переживанням та інтуїції, інколи – всупереч реальним явищам життя. Завдяки тому художній геній людини здатний здійснювати стрибок до неявної інформації, охоплювати сутність сучасних і навіть прийдешніх явищ при очевидній неповноті вихідних даних.
VІ. Комунікативна функція (мистецтво як форма спілкування). Мистецтво як засіб людського спілкування має певні переваги перед мовою та письмом: коли звучить музика доби Відродження, ми все одно здатні її сприймати, входячи при тому у взаємини із давно минулою епохою. Якщо ми не знаємо японської мови, то для нас будуть закритими і незрозумілими письмові тексти, проте японська графіка, театральні дійства, музика можуть відкрити нам певні ракурси духовного світу японців. Грецька скульптура, давньоєгипетські храми, фрески Помпеї, "степові баби" півдня України, "ідоли" острова Пасхи, - всі ці витвори мистецтва дають нам можливість спілкуватись, як то кажуть, "через моря та океани", через історичні епохи, через етнічні відмінності. На особливій комунікативній системі мистецтва ґрунтується аналіз його як знакової системи сучасною семіотикою. У розірваному світі мистецтво прокладає шляхи до взаєморозуміння народів, воно — інструмент мирного співіснування і співпраці.
VІІ. Інформаційна функція (мистецтво як повідомлення). Мистецтво несе нам певну інформацію, постає як специфічний канал зв'язку, сприяє усуспільненню як індивідуального досвіду, так і особистому опануванню суспільним досвідом. Але окрім того мистецтво постає чутливим індикатором духовного здоров'я чи недуги певного суспільства: як правило, саме мистецтво починає першим реагувати на зміни суспільних настроїв, фіксувати неясні зрушення у емоційних настроях людей. Звідси можна зробити висновок щодо важливості для культури створювати умови для плідного розвитку мистецтва.
VІІІ. Виховна функція (мистецтво як катарсис). Мистецтво суттєво і, можна сказати, фантастично розширює горизонти життєвого досвіду людини, оскільки прилучає її до досвіду колосальної кількості людей та епох. Завдяки цьому воно формує стрій відчуттів і думок людей на основі накопиченого історичного досвіду. Мистецтво впливає комплексно на розум і серце, і немає такого куточка людського духу, який воно не могло б зачепити своїм впливом. Мистецтво формує цілісну особу, але найбільш важливим тут є те, що мистецтво породжує, активізує та стимулює людські імпульси до самовиховання, самовдосконалення, до творчої самореалізації.
ІХ. Надихаюча функція (мистецтво як сугестія; з лат. – навіювання, натяк). Мистецтво, навіюючи певний лад думок і відчуттів, майже гіпнотично діє на людські чуття та емоції, на підсвідомість і на всі складові людської психіки. Навіювання — функція мистецтва, близька до виховної, але не співпадаюча з нею: виховання передбачає тривалий, складний багатоелементний процес, навіювання є одномоментним. Надихаючи, мистецтво підносить людину, прохоплює її емоціями, певним настроєм, мобілізуючи навіть приховані можливості людини на виконання певних життєвих завдань. Функція сугестії в напружені періоди історії грає велику, іноді навіть провідну роль в загальній системі функцій мистецтва.
Х. Естетична функція (мистецтво як формування творчого духу і ціннісних культурних орієнтацій) — це специфічна здатність мистецтва формувати художні смаки, художні здібності і потреби людини, сприяти вибудовуванню в особистості певної ієрархії ціннісно-естетичних орієнтирів, сприйняттю світу крізь призму образності та уяви, пробуджувати бажання та уміння творити по законах краси.
ХІ. Функція гедонізму (або гедоністична функція: здатність мистецтва приносити насолоду). Ця функція є одним із проявів емоційно-чуттєвої природи художньо-мистецької діяльності: завдяки такому формуванню матеріалу, коли на перший план виходять виразність, завершеність, злагодженість, порядок, гармонія та ін., сприймаючи твори мистецтва, людина переживає у здійсненому вигляді те, що є її заповітними мріями або неявними бажаннями. Досить часто при цьому спрацьовує ефекти впізнавання певних ситуацій життя, настроїв, прагнень; відбувається людська самоідентифікація, виведення у виразні форми чогось неясного та непевного
В конкретних видах мистецтво представлене як: література, театр, графіка, живопис, скульптура, хореографія, музика, архітектура, прикладне і декоративне мистецтво, цирк, художня фотографія, кіно, телебачення, тощо. Інколи види мистецтва подають у більш узагальненому варіанті: вербальні, музичні, театральні, пластичні (ті, що втілюють у певний матеріал більш-менш конкретні образи – живопис, скульптура, графіка), монументальні (комплексне урочисте мистецтво, як-от архітектура, будівлі театрів, пам'ятні комплекси та ін.), умовні мистецтва (декоративні або символічні).
Що таке екунімізм в сучасному християнстві? Як ви до нього ставитесь? Якими є конкретні прояви екуменістичних діянь в сучасному суспільстві?
Екуменізм буквально означає «заселений світ».
У широкому сенсі це ініціативи для досягнення релігійної єдності серед людства заради більш зручного пришестя Христа як єдиного царя світу.
У вузькому та більш відомому сенсі екуменізм — це рух на співпрацю та взаєморозуміння між християнами різних конфесій. Для значної частини християнського світу найвищою ціллю віри є примирення усього людства у повній та свідомій єдності, тобто створенні одної Християнської Церкви. Таке бажання висловлюється багатьма деномінаціями християн, щоб ті, хто дійсно практикує віру у Христа, повинні бути більш прихильними до співробітництва та підтримки один одного. У цьому контексті часто згадуються відомі слова Ісуса Христа у Євангелії від Святого Івана, звернені до єдиного Бога: «Та не тільки за них Я благаю, а й за тих, що ради їхнього слова ввірують у Мене, щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я у Тобі, щоб одно були в Нас і вони, щоб увірував світ, що Мене Ти послав».
У 1997 році у Вашингтоні була започаткована екуменічна конференція «Світло Сходу», як рух мирян та духовенства серед християн задля вивчення однойменного Апостольського листа Папи Івана Павла ІІ, виданого у 1995 р. «Світло Сходу» передбачає зустрічі представників православних, католицьких та греко-католицьких Церков для спільної молитви, вивчення традицій кожної з цих традицій, налагодження дружніх стосунків задля того, щоб бути «єдиним цілим в Одній Церкві Христовій». Від самого початку активну участь в конференції беруть українські миряни та священнослужителі.
Наприкінці січня 2008 року у Києві пройшов тижневий молитовний марафон за єдність християн, у якому за даними УГКЦ брали участь представники РКЦ, УГКЦ, УПЦ (МП), УПЦ КП та Церкви Християн Віри Євангельської.
Українська Православна церква обережно ставиться до екуменізму.
Окресліть загальні особливості розвитку української філософії в першій третині ХІХ ст.
На початку ХХ ст. українська культура, як і культура Російської імперії в цілому, перебувала у стані бурхливого розвитку та оновлення. В Україні поширювались ідеї найновітніших західних філософських концепцій (неокантіанства, феноменології), виникали нові напрями розвитку гуманітарної думки. Проте, як відомо, цей процес був перерваний жовтневим переворотом у Росії.
Проголошення Української народної республіки (1918) створило небачені раніше можливості для розвитку української науки. Протягом 1918 р. одна по одній засновувались вітчизняні наукові інституції: Державний архів, Археологічний інститут, Археологічна комісія, Академія наук. У навчальних закладах були утворені кафедри української мови, історії, права. Усе це дозволило започаткувати на систематичних засадах гуманітарні дослідження, у тому числі – й філософського спрямування. У цей час плідно працювали видатні діячі української науки М.Грушевський, В. Винниченко, В.Вернадський, І.Огієнко, С.Єфремов, А.Кримський та багато інших. Однак, встановлення радянської влади в Україні обірвало природний процес формування національної державності й відповідних їй духовних процесів. Значна частина вітчизняної інтелігенції була змушена емігрувати. У різних країнах Європи, в яких вони знайшли притулок (передовсім у Чехії, Австрії, Польщі, Німеччині, Франції), їм вдалося продовжити розпочаті на Батьківщині наукові дослідження. Отже, у ХХ ст. українська філософська думку, переживши короткий період зльоту, надалі розвивалась двома потоками: в Україні (радянській та західній) та в діаспорі – за межами України. В цілому за межами України українцями було створено 46 навчальних та наукових закладів, у тому числі –Український вільний університет у Відні (1920 р.), пізніше перенесений у Прагу, а потім – у Мюнхен.
Серед мислителів, думки яких істотно вплинули на стан філософської думки в Україні перш за все слід назвати В.Зеньковського (1891-1962 рр.), який читав у Київському університеті курси психології та логіки та зробив суттєвий внесок у вивчення історії руської філософії, у розуміння співвідношення філософії та релігії (у 1919 р. виїхав у Югославію); Г.Флоровського (1893-1979 рр.), відомого історика Церкви та релігійного світогляду (також виїхав за кордон); відомого філософа київського походження Л.Шестова (1866-1938 рр.), надзвичайно цікавого творця власної релігійної версії філософії екзистенціалізму; О.Гілярова (1855-1938 рр.) – у певний час професора Київського університету, видатного історика античної філософії, історика західної філософії. О.Гіляров вважав дух виявленням внутрішніх можливостей та потенцій природного універсуму, тому саме через осмислення суті духовного ми можемо наблизитись до розуміння дійсності. Фундаментальне дослідження О.Гілярова “Источники и софисты. Платон как исторический свидетель” по-сьогодні залишається одним із кращих досліджень на цю тему у світовій філософії.
Якою є структура простих суджень? Наведіть приклади таких суджень та визначіть їх основні елементи.
Судження – форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно предметів і явищ, їх властивостей, зв’язків і відношень і яка має здатність виражати істину або хибу.
Простим судженням називається судження, яке складається з одного суб’єкта і одного предиката.
Суб’єкт – це те, про що йдеться в судженні. Суб’єкт – не сам предмет дійсності, а поняття про нього. Суб’єкт позначається S.
Предикат – це те, що мовиться у судженні про предмет думки. Предикат є поняття про те, що стверджується або заперечується про предмет, виражений суб’єктом. Предикат позначається літерою Р.
Зустрічаються судження із визначеним і невизначеним суб’єктом. Судження з невизначеним суб’єктом передаються в мові безособовими реченнями, наприклад: «Весело», «Вечоріє», «Мені однаково». Судження з виразно визначеним суб’єктом поділяються на одиничні, часткові, загальні. В одиничних судженнях суб’єктом є поняття, в обсязі якого наявний лише один єдиний предмет, наприклад: «Львів – найбільше місто Західної України». В частковому судженні суб’єкт являє собою частину свого можливого обсягу, наприклад: «Деякі птахи не літають». Загальними є судження, в яких суб’єкт охоплює всі предмети даного класу. Прикладом загального судження є визначення понять, а також речення типу: «Всі троянди є квітами» тощо.
Предикати суджень мають неоднаковий характер. В залежності від цього судження поділяються на розповідні, описові, пояснювальні. У пояснювальних судженнях предикат завжди відображає певний тимчасовий стан, наприклад, «цей підручник друкується». Описові судження мають предикат, який відображає відносно постійні властивості предметів чи явищ. Судження «трава зелена», «гори високі», «вода чиста» відносяться до описових. У пояснювальних судженнях встановлюється відношення між видом і родом, наприклад, «це є книга», «людина – розумна істота» та ін.
Частина суджень - це судження відношень. Серед різноманітних відношень можна виділити окремі їх види, які зустрічаються доволі регулярно. Це відношення тотожності, підпорядкування, просторові, часові, причинно-наслідкові. У судженнях тотожності суб’єкт і предикат однакові за обсягом і рівнозначні за змістом, наприклад, Т.Шевченко – найбільший український поет.
Для суджень підпорядкування поняття з більшим обсягом є підпорядковуючі, відповідно менші за обсягом – підпорядковані. Такими судженнями є, зокрема: «Лев – дика тварина», «Соціологія – гуманітарна наука» та ін. У судженнях, де йдеться про відношення просторові предикатом буде певне місце якогось предмету чи явища, наприклад, «Київ розташований на берегах Дніпра». Часові характеристики так само є предикатом у судженнях типу: «Ми живемо в ХХ1 столітті». Те ж саме стосується і суджень, що вказують на відношення причинності: «Ненависть породжує агресію».
Особливим різновидом простих суджень є екзистенціальні, або судження існування. Наведемо приклади таких суджень: «Дружба існує», «Вічний двигун не існує». В таких судженнях стверджується або заперечується існування суб’єкта. Хоч і здається, на перший погляд, що слова «існує (не існує)» виконують роль зв’язки, оскільки нагадують «є (не є)», проте насправді ствердження чи заперечення існування є предикатом таких суджень.
Розрізняють також аналітичні і синтетичні судження. Аналітичними є судження, в яких про суб’єкт говориться щось таке, що в ньому вже наявне. Ми подумки ніби відділяємо властивості від речі, тобто робимо аналіз. У судженнях «Цей студент розумний» або «Вітер холодний» властивість (предикат) міститься у речі від початку. В синтетичних судженнях не розкривається зміст суб’єкта; в предикаті говориться про щось нове, чого не було в змісті суб’єкта.
Назвіть основні категорії етики, що характеризують зміст морального вибору людини. Що таке моральний вчинок.
Людина може здійснювати свій моральний вибір у своїх намірах, тобто подумки, але справжнім виявленням такого вибору постає і може постати лише вчинок. В даному випадку нам зовсім не обов'язково казати "моральний вчинок" тому, що кожний вчинок постає моральним.
Важливість вчинку, гострота та несподіваність його змістових проявів зумовлена також і тим, що тверезий аналіз ситуації ніколи не надає такому вчинку ні гарантій щодо його позитивних наслідків, ні впевненості в його безумовній виправданості. Якби можна було все вирахувати, то це був би вже не вчинок, а лише реалізований ретельно продуманий план дій. Ще одна особливість вчинку полягає в тому, що він яскраво демонструє глибинну цінність та необхідність боротьби за ствердження високої моральності та морального ідеалу. В ході повсякденного життя люди досить часто уживаються із думкою про те, що всі все роблять посередньо, буденно, що не існує справжніх цілей, заради яких можна було би піднестись до високої чистоти в діях та намірах. Але раптом якась людина здійснює вчинок, і це може певною мірою перевернути чиєсь життя, вплинути на громадську думку, засвідчити той факт, що моральність є дійсним та дієвим явищем.
За Аристотелем, вибір повинен: а) бути свідомим; б) бути протилежним потягу (потяг зв’язаний з задоволенням); в) відрізнятись від бажань; г) бути спрямованим на те, що справді залежить від людини (предметом вибору не може бути стан космосу, вічність, державний устрій у чужій країні); д) стосуватися того, що відомо людині. Філософ писав: "Свідомий вибір – здатне приймати рішення прагнення до того, що залежить від нас…" Важливим здобутком Арістотеля постає також і те, що він узалежнив моральний вибір не лише від знань та розуму, а й від волі, оскільки, на його думку, вважати, що людина робить зло через незнання (так вважали Сократ і Платон) означає відвести від неї моральну відповідальність: адже людина не може відповідати за те, чого вона не знає і не розуміє.
Мірою відповідальності людини за моральний вибір, за здійснені вчинки постає стан буття взагалі: людина несе відповідальність за буття. Тому не лише в стані екологічної кризи, а й у будь-якому виборі людина повинна усвідомлювати, що вона розгортає свої дії саме у горизонті буття, вона змінює стан буття, отже – відповідальність її просто колосальна.
При здійсненні морального вибору важливу роль грають моральні норми, принципи, звичаї та традиції. Моральні норми постають формулюваннями чи положеннями, що подають форми поведінки, бажані у даному суспільстві або у певній його верстві. Норма – це завжди спрямування на належне, а тому моральні норми щось заохочують і водночас забороняють. Якщо, наприклад, вихователь повинен бути високоморальним, то це значить, що він не може дозволяти собі очевидно аморальні дії. Якщо нормальним у моральному плані є повага до людей старшого віку, то безумовно повинна засуджуватись грубість у відношенні до них. Моральні норми, як це вже подавалось у першій темі, можуть бути опертими на певні теоретичні положення, вироблені в антропології, психології, культурології та ін. Проте такий характер підкріплення моральних норм можна здійснити далеко не завжди, оскільки досить часто вони зумовлюються звичаями та традиціями. Не виключено, що самі звичаї та традиції мають під собою якісь давні виправдані досвідом приписи, що повинні були допомагати людям виживати, зберігати мир та злагоду в своїх взаєминах, результативно виховувати наступні покоління, проте згодом їх початковий зміст випарував, люди забули про нього, але, лишаючись вірними історичній традиції, все одно вважають за необхідне суворо дотримуватись того способу дій, що прийшов із давнини.
Виділіть основні відмінності протестатизму від католицизму та православ’я.
Початок XVI ст. – доба радикального перелому в європейській культурі, коли формується нова парадигма, котра визначила її еволюцію на майбутні століття. Це був час великих ідейних поривань і спалення «єретиків», захоплення високими здобутками античної культури і полювання на «відьом», благочестивих диспутів і витончених тортур. Саме у цей період досягають піку релігійні конфлікти, що переросли у справжні релігійні рухи, спрямовані на широкомасштабне реформування католицької церкви. Тому цей рух називають Реформацією, а її наслідком стало утворення протестантизму. Це сукупність самостійних і різноманітних релігій, церков, що відрізняються одна від одної догматичними й канонічними особливостями. Протестанти не визнають католицького чистилища, відкидають православних і католицьких святих, ангелів, Богородицю; християнський триєдиний бог займає в них зовсім монопольне положення. Головна відмінність протестантизму від католицизму й православ'я полягає у вченні про безпосередній зв'язок бога й людини. За словами протестантів, благодать сходить на людину від бога, оминаючи церкву, «порятунок» досягається тільки завдяки особистій вірі людини й волі бога. У зв'язку з іншим відношенням людини до бога не тільки духівництву й церкві, але й релігійному культу в протестантизмі приділяється другорядне місце. Поклоніння мощам і іконам відсутнє, кількість таїнств скорочено до двох (хрещення й причастя), богослужіння, як правило, відбувається в проповідях, спільних молитвах і співах псалмів. Формально протестантизм ґрунтується на Біблії, але фактично в кожній протестантській релігії є свої символи віри, авторитети, «священні» книги.
Поясніть коротко, чому в ХІХ ст. філософські ідеї в Україні проявились не лише у філософських творах, а й в літературі та програмах громадсько – політичних рухів.
У другій половині XVIII ст. Україна остаточно втратила рештки своєї державної автономії та колишню військову славу. Її територія була поділена на окремі частини: до 80% її входило до складу Російської імперії, а Галичина, Закарпаття, Півчнічна Буковина були включені в імперію Габсбургів. Проте втрата можливостей проявляти зовнішню активність спричинила до певної міри інтерес до самоосмислень, внутрішніх заглиблень, у тому числі – інтерес до власної історії, культури, прояснення історичного становища України та її етнічних самоідентифікацій.
Звичайно, за умов відсутності автономного культурного розвитку, українська філософська не могла розвиватись та поширюватись вільно і самовладно, тому значною мірою саме через це, а частково – внаслідок тогочасних інтелектуальних традицій, філософська думка в Україні ХІХ ст. виражала себе не лише в прямій формі, а й через літературу, громадсько-політичні погляди та у програмах різних соціально-політичних рухів.
Чим відрізняється складне судження від простого? Наведіть приклади.
Судження – форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно предметів і явищ, їх властивостей, зв’язків і відношень і яка має здатність виражати істину або хибу.
Просте судження – це таке судження, яке містить один суб’єкт і один предикат.
Складним є судження, в яких два або більше простих суджень зв’язані між собою логічним сполучником (зв’язкою). У мові складним судженням відповідають різні форми складних розповідних речень, наприклад: «Сьогодні сонячний день, і ми підемо гуляти в парк». Логічний аналіз таких суджень здійснюється у відповідності з типом зв’язки. Ці зв’язки або сполучники мають назву пропозиціональних.
Розглядаючи складні судження, ми не беремо до уваги внутрішню структуру простих суджень, що їх складають, тобто взаємовідношення між суб’єктами і предикатами. Натомість кожне просте судження розглядається як нерозчленоване ціле. Вище зазначалося, що сутнісною характеристикою судження як форми мислення є істинність чи хибність. Логікою вироблено спеціальний метод для визначення, істинним чи хибним є ціле складне судження в залежності від істинності чи хибності включених в нього простих суджень
Істинність складних суджень визначається за допомогою таблиць істинності, які мають свої особливості в залежності від типу логічного сполучника.
Назвіть основні категорії етики та розкрийте їх зміст.
Категорії етики – фундаментальні поняття, які виражають специфіку моралі, моральних стосунків, моральної діяльності під кутом зору співвідношення в них добра і зла. Етичні категорії – форми пізнання моралі, моральної свідомості, моральної діяльності.
Якщо взяти усю сукупність основних етичних категорій, які аналізуються у сучасній етиці, то можна простежити загальну тенденцію їх становлення та розвитку: від найбільш широких за об’ємом та загальних – добра, зла, ідеалу – до глибинних внутрішніх контрольних механізмів свідомості – совісті, сорому, самооцінки.
Етичні категорії добра і зла охоплюють явище моралі в цілому, слугують підставою моральної оцінки конкретних явищ. Які б інші категорії етики ми не розглядали, вони тим чи іншим чином пов’язані з категоріями добра як морального ідеалу. Це значить, що моральність як певне дійсне явище людського життя укорінена у тому змісті та в тій спрямованості, що визначаються добром. Добро, ідеал визначають зміст усіх інших категорій, конкретизуються в них.
Етична категорія справедливості стосується конкретного співвідношення добра і зла; це характеристика моральної міри у людських відношеннях.
Етична категорія обов’язку охоплює сферу моральних вимог суспільства до людини та, з іншої сторони, їх виконання людиною, усвідомлення людиною відповідальності за свої вчинки.
Етичні категорії честі та гідності охоплюють сферу самосвідомості особистості, оцінку її з боку суспільства, самоповагу.
Етична категорія совісті (сумління) охоплює найбільш інтимну сферу самоконтролю та самооцінки поведінки особистості.
Категорії етики, як вже зазначалось, мають свої особливості, пов’язані із специфікою самого предмету етики.
По-перше, категорії етики відображають багатоманітні зв’язки людей, бо будь-яка людська діяльність має моральний аспект. По-друге, завдяки їм дається загальна позитивна чи негативна оцінка поведінки людей. По-третє, вони стимулюють піднесення людини над сущим і прагнення до належного. По-четверте, етичні категорії орієнтують людину на творчі пошуки, на збереження та реалізацію власної індивідуальності при моральному виборі, розширюючи тим самим обрії людської свободи. По-п’яте, вони задають енергетичний потенціал, пробуджують нереалізовані життєві сили людини.
Розглядаючи характерні особливості етичних категорій, виділимо, перш за все, їх полярність, яка фіксує внутрішні суперечності морального буття людини та суспільства (добро – зло, честь – безчестя, справедливість – несправедливість, тощо). Ця полярність етичних категорій не є випадковою: вона виражає саму сутність морально-етичного як принципової можливості для людини здійснити вибір в напрямі або позитивного життєствердження, або негативізму та руйнацій щодо умов і засад людськості взагалі.
Крім того, в етичних категоріях особливим чином проявляється взаємозв’язок абсолютного і відносного: як свідомі орієнтири для людських дій та життєвого вибору категорії постають у вимірах абсолютного (поза однозначним їх змістом ми втрачаємо моральні орієнтири), проте як характеристики реальних життєвих ситуацій вони постають вже відносними (в тому сенсі, що жодна реальна подія людського життя не може бути цілковито добром або цілковито справедливість; скоріше за все, тут буде спостерігатись певна міра їх співвідношення).
Назвіть п’ять догматів-«стовпів» ісламської віри та коротко поясніть їх зміст.
Іслам - одне з трьох (нарівні з християнством та буддизмом) світових віросповідань, тобто його прихильники живуть по всьому світу, майже на всіх континентах і в більшості країн.
Мусульмани складають переважну більшість населення багатьох країн Азії і Африки. Іслам є ідеологічною системою, що значним чином впливає і на міжнародну політику.
П'ять стовпів ісламу - п'ять фундаментальних засад ісламу. Це:
шахада (свідчення віри) є основним принципом ісламу: «нема Бога крім Аллаха, і Мухаммед посланник його». Цей заповіт - фундація для всієї віри і практикується в Ісламі. Мусульмани повинні повторювати шахада в молитві, і потрібно, щоб немусульмани, охочі перейти в Іслам, декламували цей вислів.
Салят (мамаз, ритуальна молитва), яка повинна виконуватися п'ять разів на день. Кожен салят робиться, у напрямку до Кааба, що є у Мецці. Салят має сенс сконцентрування розуму на Бозі, і вважається особистим спілкуванням з ним, приносячи подяку і поклоніння. Салят обов'язковий, але гнучкість дозволяється залежно від обставин.
Закят — (милостиня). Ця практика надання милостині заснована на накопиченому багатстві, і обов'язкова для всіх мусульман, які можуть надати її. Виправлена частина витрачається, щоб допомогти бідному або такому, що має потребу, а також, щоб допомогти розповсюдженню Ісламу. Зякат вважається релігійним зобов'язанням, тому що їх багатство вважається як «довіра від щедрості Богів».
Саум (піст під час рамадану). Мусульмани не повинні їсти або пити від світанку до сутенків протягом місяця, і повинні бути уважними від інших гріхів. Піст заохочує відчуття близькості до Бога, і протягом нього мусульмани повинні принести свою подяку і залежність від нього, викупають їх минулі гріхи, і думають про тих, що мають потребу. Саум не обов'язковий для декількох груп для кого це невчасний тягар. Для інших гнучкість дозволяється залежно від обставин.
Хадж (паломництво в Мекку). Кожен фізично здоровий мусульманин, повинен зробити паломництво до Мекки щонайменше один раз у його житті. Коли паломник - близько десяти кілометрів з Мекки, він повинен одягнути одяг Іхрам, який складається з двох білих цілісних листів. Ритуали Хаджу включають обхід сім разів навколо Кааба, торкаючись Чорного каменя, семиразовий біг між холмами Сафа і Марва , і символічне побиття камінням диявола в Mіні. Паломник, або хаджа, шанується суспільством, хоча ісламські викладачі говорять, що Хадж повинен бути виразом відданості Богу замість засобу, щоб придбати соціальне положення.
Охарактеризуйте основні філософсько – світоглядні ідеї М. В. Гоголя.
М. В. Гоголь (1809 – 1852 рр.) – відомий письменник, викладач історії всесвітньої літератури у Петербурзькому університеті, постав відомим через свої оригінальні світоглядні ідеї, які викликали певну громадську полеміку. Свої світоглядні ідеї М.Гоголь виклав у працях “Вибрані місця із листування із друзями” та “Арабески”. Гоголь вважав, що основою світу є Бог, який надає усякому буттю сенсу та певного призначення. Оскільки людина є найпершим та найкращим творінням Божим, то найпершим її життєвим завданням постає якраз усвідомлення свого призначення. Проблема життєвого вибору для людини є найважливішою ще й тому, що за спиною кожної людини – праворуч – стоїть янгол, а ліворуч – диявол, які ведуть за його душу запеклу боротьбу. Тобто, за Гоголем кожна людська душа постає полем розгортання всесвітньої буттєвої драми: якщо вона врятована – добра в світі стає більше, коли загублена – менше. Найнебезпечнішим для людини постає так зване “непомітне зло”, тобто зло незначне, маленьке, наприклад, незначна брехня. Це зло небезпечне тому, що людина не вважає його за зло і не бореться із ним, але диявол крапля за краплею збирає його, так що людина зовсім непомітно для себе продає свою душу дияволу, і може статися так, що ще за життя людина, будучи біологічно живою, насправді стає мертвою. Так незначні, нескінченно малі відхилення від добра постають у підсумку великим злом. У знаменитій поемі “Мертві душі” М.Гоголь і зображує таких – мертвих за життя – персонажів.
Назвіть закони логіки та дайте їх загальну характеристику. Наведіть приклади їх використання.
Закони логіки перебувають у певній відповідності із законами природи і суспільства. Як ті, так і інші закони мають об’єктивний характер. Їх неможливо поміняти, вони діють незалежно від бажань і волі людей. Той факт, що мислення відрізняється від світу речей більшою свободою в оперуванні ідеальними утвореннями, не означає волюнтаризму в сфері дії законів логіки, можливості довільно їх створювати їх або відміняти. Порушення законів логіки так само, як і намагання змінити закони природи, заздалегідь приречені на невдачу. Спроби це зробити, користуючись специфікою ідеальної реальності, рано чи пізно засвідчують об’єктивну даність та непорушність цих законів. Той, хто не хоче з цим рахуватися, відчує абсурдність своїх бажань. Так, спроби якоїсь людини злетіти, як птах, не маючи спеціальних пристроїв, які здатні певною мірою долати земне тяжіння, неодмінно ведуть до її загибелі. Невдачі тих, хто порушує закони логіки, мають інші форми, проте виразно показують якщо не самому порушнику, то оточуючим, хибність подібних дій. Наприклад, людина, яка про одну й ту ж річ висловлює суперечні судження, викликає осуд як особа нещира, брехлива.
Незаперечним є той факт, що помилки у мисленні є звичним явищем. Однак це зовсім не свідчить про довільність і волюнтаризм логічних законів. Порушення цих законів відбуваються з різних причин: недостатня освіченість, недосконалість мислення, прагнення досягти мети неправедними засобами, свідомо відходячи від істини, хвороби мозку тощо. Наша свобода у використанні зазначених законів більшою мірою полягає у намаганні пізнати їх і користуватися цим знанням. Те саме стосується будь-яких інших об’єктивних законів.
Проте об’єктивність логічних законів відрізняється від об’єктивності речей.
Специфіка логічних законів порівняно із законами буття виявляється, на перший погляд, в тому, що люди значно легше ставляться до фактів їх порушення як у власному мисленні, так і щодо інших людей. Правильно мислити – це радше заклик, ідеал, але не те, що є імперативом повсякденного життя. Правильне мислення іноді вважають ознакою високоосвічених інтелектуалів. Решта не вбачає великого гріха у порушеннях того чи іншого логічного закону. Вимоги логічних законів подібні до правил морального життя: можна дотримуватися їх, а можна і порушувати: не завжди і не всіх чекає швидке покарання. Проте дотримання чи порушення подібних законів не призводить до їх скасування чи змін. Покарання несе порушник. В цьому також виявляється об’єктивність логічних законів.
Закони логіки універсальні. Їх вимоги чинні для всіх народів нашої планети, для всіх без винятку поколінь, для тих, хто жили в давні часи, і далеких нащадків. Саме закони логіки є вагомим фактором взаємопорозуміння між різними за етнічними, соціальними, віковими і іншими ознаками людьми. Завдяки однотипності структур мислення можливий переклад з однієї мови на іншу. Малі діти і дуже літні люди, жінки і чоловіки, фахівці різних професій, витончені інтелектуали і неписьменні – всі ці категорії людей пов’язані спільними законами мислення.
Поясніть зміст естетичних понять: краса, прекрасне, естетичне.
Основні естетичні категорії "прекрасне", "потворне", "комічне", "трагічне", "низинне" – це своєрідна модель естетичної практики, логічна форма фіксації історичного досвіду естетичної діяльності, фундамент естетичного аналізу мистецтва.
Поняття краси та прекрасного, які як слова мають спільний корінь і в естетиці інколи постають синонімами, є вихідними, найпершими категоріями естетики. Це значить, що весь зміст уявлень про естетичне так чи інакше обертається навколо цих категорій; отже, їх вивчення вводить нас в осереддя естетики як системи наукового знання. Як вже наголошувалось у попередніх темах, люди із давніх часів помітили, що їх надзвичайно приваблює та зачаровує те, що пов'язане із красою (або прекрасним), а також відштовхують прояви потворного, здеформованого. Можна з упевненістю сказати, що категорія прекрасного не є відірваним від життя поняттям, а динамічною естетичною оцінкою, яка піддається історично зумовленим змінам. Тому важливої ваги набуває визначення критеріїв прекрасного, факторів, що впливають на їх історичну зміну, а також зв’язок цієї категорії з іншими цінностями і оцінками.
Історія естетики приділяла значну увагу проблемі прекрасного і пов'язала його з системою суміжних понять, які допомагають розкрити його зміст (користь, доцільність, добро, благо, відповідність, гармонія). Прекрасне як естетична категорія визначає предмет чи явище з точки зору досконалості як такі, що мають вищу естетичну цінність. Прекрасне існує незалежно від людини і її свідомості, проте здатність виявити красу або створити її притаманна лише людині. Оцінка прекрасного залежить від її смаку, ідеалу, спираючись на які людина орієнтується у навколишньому світі. Ця оцінка може бути істинною або помилковою тією мірою, якою вона відповідає об'єктивній цінності прекрасного.
Означте і поясніть найважливіші особливості буддиської релігії. Чому буддизм інколи називають «релігією без Бога»? Що таке «нірвана»?
Перегляд основних положень буддистського віровчення засвідчує, що: буддизм постав такою релігією, яка з етичних позицій намагалась дати людині відповіді на найперші та найболючіші питання свого часу; буддизм носив яскраво виражений реформаторський характер, заперечивши цілу низку усталених на той час в давній індійській культурі принципів традиційного благочестя; буддизм відрізнявся очевидною спрямованістю на визнання рівних можливостей всіх людей у справі спасіння своєї душі та досягненні вищої досконалості; низка особливих положень дозволяє бачити в буддизмі явище особливого типу регіональної культури (прийняття вчення про карму, сансару, дхарми, притчевий характер виразу змісту свого вчення та ін.).
Якщо цілком позбутися і хороших, і поганих бажань, настає стан нірвани (заспокоєння, згасання). Це – досягнутий особистими зусиллями вищий стан, коли людина звільняється від всіх земних пристрастей і прихильностей. Стан, коли переривається колесо неперервних перевтілень і людина виключається з процесу відродження. Взагалі нірвана порівнюється з вогнем світильника, який згас через те, що згоріло масло. Всі прояви індивідуальності згасли: немає ні відчуттів, ні образів, ні свідомості. Чинність закону карми припиняється, після досягнення нірвани людина вже не відроджується і залишає сансару. Нірвана – це не смерть. Серединний шлях заперечує і вічну смерть. Це не самознищення, а стан звільнення від свого “Я”, згасання емоцій, коли людина перебуває в абсолютному спокої. Цей особливий стан неможливо описати, використовуючи людський досвід. Тому точного визначення нірвани немає. Іноді говориться, що вона вища мета, вище блаженство, вище щастя, але це тільки в тому значенні, що вже припинене страждання, смуток, хвилювання (дхарм). Нірвана реальна лише як кінцева мета життя, як завершення шляху.
Окресліть коло вихідних філософсько – світоглядних ідей Т. Г. Шевченка.
Т. Шевченко (1814-1861) – велична постать в українській літературі, що відчутно вплинула на культуру та світогляд. Звертаючись у своїх думках та творчості до пам’яток національної історії, Т. Шевченко, як ніхто інший, влучно та переконливо репрезентував ідею соборності України, єдності усіх її земель всупереч історичній недолі, що роз’єднала різні частини колись єдиного краю, розкидавши їх по різних державах.
Серед інших філософсько – світоглядних ідей Т.Шевченка варто виділити такі:
Ідея глибинної спорідненості людини із природою: у творах поета людина і природа живуть єдиним диханням та єдиними почуттями; людина вкорінена в природу, а природа, своєю чергою, є не мертвою, а одухотвореною.
Ідея народу як єдиного суверена своєї історії та своєї життєвої долі: ніхто не може вирішувати його долі, він є єдина животворча сила історії.
Ідея віри у справедливого Бога; інколи здається, що Шевченко чи-то атеїст, чи-то єретик, проте в його творах чітко проводиться розрізняння того Бога, що його малюють у церквах та ім’ям якого чиниться насильство, та справжнього Бога, як гаранта здійснення вищої справедливості.
Ідея насильницької народної революції; вона інколи постає основою для звинувачення поета у оспівуванні насильства; проте слід сказати, що ця ідея була дуже поширеною у ХІХ ст.; тут Шевченко не був тут ні новатором, ні оригінальним; якщо ж ми поставимо питання про те, чи прийнятна ця ідея зараз, то відповідь, звичайно, буде негативною.
У творах Шевченка досить виразно проведена думка про важливу роль у суспільному житті та історії прогресу знань, науки, освіти.
Нарешті, через усю творчість Шевченка проходить своєрідний культ жінки-матері: для поета вона постає уособленням і сили життя, і його чарівної краси.
Чи можна вважати закони логіки законами буття? Обгрунтуйте свою відповідь.
Будь-яка достатньо розвинута наука містить положення, які називають законами. Під законами загалом розуміють необхідні, суттєві, постійні і повторювані відношення між явищами природи, суспільства, мислення. Логіка спеціалізується на вивченні і застосуванні фундаментальних законів мислення. Це не означає, що тільки логіка вивчає закони мислення. Можна назвати ще кілька галузей науки, предметом яких є закони мислення (філософія, психологія, кібернетика тощо). Логіка бере закони мислення не в усій повноті їх виявлення, а лише частково.
Закони логіки перебувають у певній відповідності із законами природи і суспільства. Як ті, так і інші закони мають об’єктивний характер. Їх неможливо поміняти, вони діють незалежно від бажань і волі людей. Той факт, що мислення відрізняється від світу речей більшою свободою в оперуванні ідеальними утвореннями, не означає волюнтаризму в сфері дії законів логіки, можливості довільно їх створювати їх або відміняти. Порушення законів логіки так само, як і намагання змінити закони природи, заздалегідь приречені на невдачу. Спроби це зробити, користуючись специфікою ідеальної реальності, рано чи пізно засвідчують об’єктивну даність та непорушність цих законів. Той, хто не хоче з цим рахуватися, відчує абсурдність своїх бажань. Так, спроби якоїсь людини злетіти, як птах, не маючи спеціальних пристроїв, які здатні певною мірою долати земне тяжіння, неодмінно ведуть до її загибелі. Невдачі тих, хто порушує закони логіки, мають інші форми, проте виразно показують якщо не самому порушнику, то оточуючим, хибність подібних дій. Наприклад, людина, яка про одну й ту ж річ висловлює суперечні судження, викликає осуд як особа нещира, брехлива.
Отже, хоча закони логіки засновані на законах буття, проте самі вони не є законами буття. Закони логіки абстраговані з дійсності.
Розкрийте завдання, зміст та особливості екологічної етики.
Екологічна етика — вчення про належне у відносинах людини з природою, що сприймається як суб'єкт, заснованих на визнанні морального статусу природи, високому оцінюванні її внутрішньої і нематеріальної цінностей, повазі прав природи й обмеженні прав людини.
В міру ускладнення суспільних відносин у людському суспільстві стали формуватись різні напрямки прикладної етики — політична, журналістська, медична, екологічна етика тощо.
Екологічна етика пропонує і захищає систематичну і всебічну концепцію моральних взаємовідносин між людьми і природою. Екологічна етика припускає, що людська поведінка стосовно природи може спрямовуватись і спрямовується моральними нормами. Теорія екологічної етики в цьому випадку повинна: 1. пояснити, що це за норми; 2. пояснити, стосовно кого чи до чого люди несуть моральну відповідальність; 3. показати, чим обґрунтована ця відповідальність.
Корінне питання екологічної етики — яке наше відношення до природи: як до об'єкта (речі) чи суб'єкта (тобто до рівного собі, що має моральний статус і права). Екологічна етика існує лише тоді, коли ми відносимось до природи як до суб'єкта. У цьому випадку шкода, нанесена природі, буде розглядатись з погляду нанесення збитку самій природі.
Як правило, екологічну етику розділяють на дві складові частини: філософську екологічну етику і нормативну екологічну етику.
Нормативна етика стосується практичних питань, розробляючи етичні судження, правила і принципи наших відносин із природою, а також етичні оцінки.
Філософська етика припускає більш високий рівень узагальнень і абстракцій, на якому нормативні судження й оцінки, а також доводи, що приводяться на їх користь, аналізуються й оцінюються.
Принципи і положення екологічної етики в даний час при загальному ресурсному, споживчому підході до природи багатьом здаються дуже радикальними. Але радикальна, авангардна роль, екологічної етики саме полягає в тому, щоб оголосити ідеї, що відкидаються спочатку більшістю як абсурдні чи смішні, але які, зрештою, стають надбанням традиційних екологічних організацій і, згодом, приймаються більшістю населення.
Поясніть зміст і значення явища індульгенції в католицизмі. Чому воно викликало обурення багатьох віруючих?
Індульгенція — у римо-католицькій церкві, відпущення тимчасових покарань за вже прощені Богом гріхи в таїнстві сповіді. Індульгенції базуються на віруванні в те, що гріх, хоча прощений, повинен тим не менш мати кару на землі або в чистилищі. Церква може відпустити ці кари завдяки заслугам Христа та святих.
Практикування індульгенцій повстало в ранній церкві, коли сповідникам і тим, хто зазнавали мучеництва, дозволялося заступатися за покаяльників — і таким чином втихомирювати кару накладену на них.
Спочатку індульгенція наддавалась після розкаяння, яке мало проявитись в добрих справах (піст, милостиня, паломництво). З часом виникло переконання, що за заслуги Христа, Богоматері, святих і мучеників у розпорядженні Церкви є невичерпну скарбницю «добрих справ», які дають церкві право на видачу індульгенцій.
Богословська концепція індульгенції впершее булла розроблена у творах Гуго Сен-Шерского. Ця концепція булла визнана церквою в 1343 році папою Климентієм VI.
У часи пізніх середніх віків, індульгенції стали виражатися грошовою вартістю, що викликало обурення багатьох віруючих, бо провадило до широкого зловживання й було однією з головних причин атаки Лютера на церкву під час Реформації. Їх продаж заборонено в 1567 році папою Пієм V.
Окресліть вихідні філософсько – світоглядні ідеї І. Франка.
Іван Франко (1856-1916)-унікальна постать у вітчизняній культурі. Видатний поет, письменник, громадський діяч, публіцист, він був ще й талановитим вченим, доктором філософії. Певну увагу І.Франко приділив ознайомленню із ідеями марксизму; своє бачення цього феномену І.Франко виклав у статтях “Що таке поступ?”, “Що таке соціалізм”, “ До історії соціалістичного руху” та багатьох інших. На думку мислителя, матеріалістичне розуміння історії абсолютизує процес виробництва, залишаючи поза увагою великий масив духовних явищ, без осмислення яких неможливо зрозуміти механізми розвитку суспільства.
І.Франко висловився вкрай скептично про марксистський світогляд взагалі. На його думку, він зводиться до кількох непереконливих догм. І.Франко ще на початку комуністичного руху зумів розгледіти в ньому симптоми можливих соціальних потрясінь. Мислитель геніально прозрівав тоталітарну сутність комуністичного руху: на його думку, “програма державного соціалізму”, при всіх можливих її варіантах, “аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій”.
На відміну від марксизму, І.Франко ставив у центр своїх міркувань людину і бачив в ній колосальну розмаїтість можливих проявів. У своїх творах він подавав людину як таку, що перебуває на шляху пошуків свого призначення – на шляху трагічному, сповненому великих проривів і страшних падінь. У мислителя не було сумнівів щодо того, що саме народ, людський загал творить історію і вирішує свою долю. Замість марксистського поняття “робочого класу” І.Франко використовував поняття “роботний люд”, включаючи у нього представників всіх тих суспільних верств, які чесною працею створюють суспільне благо.
Дайте докладне визначення логічному закону тотожності, наведіть приклади його використання.
Закон тотожностіможна сформулювати так: будь яка-думка протягом певного міркування, умовиводу, опису та інших інтелектуальних актів повинна зберігати незмінними форму і зміст. Цей закон вимагає визначеності мислення, забороняє розпливчастість, хаотичність виразу думок, сприяючи тим самим дотриманню точності і ясності. Якщо, наприклад, вживаючи поняття „логіка” у тексті, кожен раз розуміти під цим щось різне (назва галузі знань або послідовність мислення або стиль викладу думок), читач так і не зможе з’ясувати в достатній мірі, що ж таке „логіка”. Закон тотожності має практичне значення в усіх випадках, коли йдеться про коректність дискусії, результативність обговорення важливих питань, правильний виклад думок в тексті. Перше ніж починати обговорення будь-якого питання, слід окреслити його точний, конкретний і відносно стабільний зміст, а згодом під час обговорення намагатися дотримуватися цих позицій.
Розкрийте зміст гедоністичної функції мистецтва, наведіть відповідні приклади. Чи виконує цю функцію авангардне мистецтво?
Функція гедонізму (або гедоністична функція: здатність мистецтва приносити насолоду). Ця функція є одним із проявів емоційно-чуттєвої природи художньо-мистецької діяльності: завдяки такому формуванню матеріалу, коли на перший план виходять виразність, завершеність, злагодженість, порядок, гармонія та ін., сприймаючи твори мистецтва, людина переживає у здійсненому вигляді те, що є її заповітними мріями або неявними бажаннями. Досить часто при цьому спрацьовує ефекти впізнавання певних ситуацій життя, настроїв, прагнень; відбувається людська само ідентифікація, виведення у виразні форми чогось неясного та непевного. Саме моменти сприйняття мистецьких творів, пов'язані із спогляданням того, що відповідає ідеалам, бажанням, прагненням, підсвідомим людським бажанням та смакам, відіграють вирішальну роль у виконанні мистецтвом гедоністичної функції.
Аванґардизм – термін на означення так званих «лівих течій» у мистецтві, більш радикальних, ніж модернізм.
Для авангардизму характерне безапеляційне заперечення традиції, афішування епатажу.
Поява авангардизму пов'язується з виникненням в образотворчому мистецтві початку ХХ ст. фовізму і кубізму, для яких були характерні протиставлення усталеним традиціям і стереотипам творчрсті, спрямованість на радикальне перетворення людської свідомості, естетичну революцію.
Подайте основні історичні віхи виникнення та утвердження ісламу.
Батьківщина ісламу – північно-західна частина Аравійського півострова - провінція Хіджаз зі священними містами Мекка та Медина. Аравія була здавна населена різними семітськими племенами, предками теперішніх арабів. Частина їх жила осідло в оазисах і містах, займаючись землеробством, ремеслами і торгівлею, частина кочувала в степах і пустелях, розводячи худобу. Аравія була економічно і культурно зв'язана із сусідніми країнами - Месопотамією, Сирією, Палестиною, Єгиптом, Ефіопією. Торговельні шляхи між цими країнами проходили через Аравію. Один з важливих торгових вузлів знаходився у місті Мекка (біля узбережжя Червоного моря), яке перетворилося у великий торговий і політичний центр Аравії. Родово-племінна знать племені курейшитів, що населяло цей регіон, мала з торгівлі величезні вигоди. Мекка перетворюється також у релігійний центр всіх арабів. Історично склалося так, що кожне плем'я мало своїх богів, але поступово вірування племен, сильніших у політичному і економічному відношенні, почали витісняти вірування слабших родів і племен. Найвпливовішим було плем'я курейшитів, йому належало древнє святилище Кааба (з арабської мови - куб.), що знаходилося в Мецці і було побудоване задовго до появи ісламу. У IV столітті в Аравії почався занепад караванної торгівлі, тому що торговельні дороги перемістилися на схід у Сасанидский Іран. Це порушило економічну рівновагу, що складалася століттями. Кочівники, що втратили прибутки від караванної торгівлі, стали схилятися до осілого способу життя, переходити до землеробства. Збільшилася потреба у землі, що вело до зростання сутичок між племенами. Починається розпад родово-племінного ладу та формування класового суспільства. Визрівала необхідність в об'єднанні роздріблених племен. Це з необхідністю відбилося на релігійних поглядах: виник рух за злиття племінних культів, за вшанування єдиного верховного бога Аллаха. Серед арабів виник релігійний рух ханіфів, що шанували єдиного бога. За таких умов і розгорнулася проповідницька діяльність Мухаммеда (Магомета), який став засновником мусульманства. Звідси ще одна його назва -магометанство.
Розповідають, що коли Мухаммед перебував у печері Хіра, під Меккою, йому з'явився архангел Джебраїл з наказом нести людям істинне слово - слово Аллаха. Ця подія відбулася в 610 р., коли Мухаммеду було приблизно 40 років, і відтоді він почав проповідувати нове релігійне вчення: закликав відмовитися від поклоніння ідолам і звернутися до Аллаха, єдиного Бога. Мухаммед оголосив, що інших богів просто не існує. У світі усе відбувається з волі одного Аллаха. Мухаммед проповідував також братство віруючих, необхідність допомагати бідним, прості норми моралі.
Однак аристократична верхівка племені курейшитів не прийняла його вчення.. Тому Мухаммед був змушений у 622 р. переселитися з Мекки в Медину. Формально ця подія вважається початком існування мусульманської спільноти, бо саме в Медині Мухаммед на основі існуючої громади своїх прихильників створює новий тип общини. Вона базувалась не на кровній спорідненості, а на релігійній вірі: ті, що вірили в Аллаха, ставали членами общини, жили не за родовими заповідями, а за моральними нормами, що їх проповідував Мухаммед. Ця община також збудувала першу мечеть. Відтоді бере свій початок мусульманське літочислення. Іслам користується місячним календарем, який має 354 днів і ділиться на 12 місяців. Кожний третій рік є високосний (355 днів). Непарні місяці мусульманського календаря мають 30 днів, парні 29.
Нове вчення знайшло відгук у мединських низів. А войовничі виступи нового пророка проти мекканців залучили на сторону Мухаммеда і частину мединської знаті, бо між Мединою і Меккою протягом багатьох років велася запекла боротьба за сфери економічного та культового впливу. У 630 р. Мухаммед із своїми численними прибічниками повернувся в Мекку. Це повернення відбулося мирним шляхом тому, що, за переказами, Мухаммед пообіцяв не мститися нікому, якщо мешканці Мекки не будуть чинити опір і відчинять браму міста. За тими ж переказами, цю обіцянку Мухаммед виконав. Каабу було проголошено головним мусульманським святилищем, а всіх ідолів викинули із храму. Це було прихильно сприйнято населенням Мекки, яка тепер перетворювалася в центр ісламу.
Об’єднання арабів під зеленим прапором ісламу завершили перші наступники Мухаммеда - праведні халіфи, які вважалися спадкоємцями, заступниками Мухаммеда, а пізніше і представниками Аллаха на землі. Вони зосередили у своїх руках усю повноту світської і духовної влади. Іслам швидко поширився по всій території Аравії і перетворився в панівну релігію арабської держави. Внаслідок завойовницьких походів незабаром він також поширився і на сусідні землі.
Окресліть роль П. Юркевича в розвитку української філософії ХІХ ст.
Памфил Юркевич справив особливий вплив на своїх сучасників, викладав філософію в Київській духовній академії, а з 1863 р. у Московському університеті, де очолив кафедру філософії. За життя філософа було надруковано 12 його праць, серед яких: «Ідея», «З наук про людський дух», «Матеріалізм і завдання філософії». За оцінкою багатьох дослідників, П.Юркевич являв собою одне із найбільш помітних явищ на філософському горизонті Росії того часу.
Філософські ідеї і погляди П. Юркевича:
1. вважав філософські ідеї Платона та Канта найбільш продуктивними в історії філософії; 2. високо оцінював і філософію Гегеля, не приймаючи його діалектики; 3. критикував як однобічні крайні філософські позиції – матеріалізм та ідеалізм: ідеалізм - за нехтування реальністю, матеріалізм – за приниження значення духовного; 4. поза відношенням до духовного неможливою постає людська моральність; 5. розробив вчення про серце, яке розглядав трояко: як центр людської тілесної організації, як центр духовної діяльності людини, як осередок морального життя людини.
У певному сенсі П. Юркевич продовжував лінію «кордоцентризму», започатковану працями Г. Сковороди. Теоретичний спадок П. Юркевича часто визначають як “філософію серця”.
Чому закон суперечності називають законом несуперечності? Яку роль він відіграє у міркуванні? Наведіть відповідні приклади.
Той факт, що у законі суперечності міститься вимога заборони суперечності, спричиняє те, що його іноді називають законом несуперечності або виключеної суперечності. Отже даний закон виражає надзвичайно важливу рису правильного мислення – його несуперечливість. Він забороняє суперечність, вважає її грубою логічною помилкою і спрямовує на недопущення подібних помилок. В логіці прийнято говорити, що суперечність є носієм необхідної хиби. Тому люди, що мислять суперечливо, незалежно від свого наміру, послуговуються хибними думками. У вигляді парадоксів формулюють проблеми, які ще не знайшли вирішення або ті, які можна як довести, так і спростувати. До подібних висловлювань належать: «світ скінчений – світ безконечний», «душа смертна – душа безсмертна». Можна навіть сказати, що парадокс нині перебуває в центрі багатьох напрямів сучасної науки.
Охарактеризуйте особливоті та прояви професійної етики. Чим зумовлена потреба в ній?
Протягом останніх десятиліть усе більше професійна етика сприймається як суспільна необхідність, породжена специфікою професійної діяльності державних службовців та соціальним контекстом, у якому вона функціонує, набуваючи усталеності й визнаної нормативності, стає важливим засобом соціалізації й, навіть, визначенням професійної відповідності, індикатором професійного добору. Слід зауважити, що основними, визначальними категоріями професійної етики є професійна честь і професійний обов'язок, перша з яких є головним змістовим елементом структури професійної свідомості, друга - визначальним механізмом її імперативності, обов'язковості , а разом вони забезпечують соціальну і професійну відповідальність службовця. Аналізуючи ситуацію в нашій державі, слід наголосити, що професійна етика є не витвором вузького кола професіоналів-функціонерів, ізольованих від пануючої в суспільстві моралі, а її специфічним поширенням на одну зі сфер буття суспільства, її модифікацією зі своїм кодексом офіційних і неофіційних принципів. Вона визначає засади взаємовідносин державних службовців із громадянами, суспільством і державою, практику діяльності і прийняття рішень, а також ставлення службовця до самого себе як до людини і громадянина, що виконує особливі за соціальною значущістю професійні обов'язки.
Поясніть, чому саме віра відіграє вирішальну роль в релігійній свідомості? Які існують визначення віри і яке для вас є найбільш прийнятним?
Вирішальним психологічним елементом в структурі релігійної свідомості є віра. Однак необхідно зазначити, що віра може бути й нерелігійною. Віра – це такий стан людської свідомості, поза яким неможливе нормальне функціонування свідомості взагалі. Віра виражає пряме, безпосереднє і бездоказове прийняття чогось як виправданого, незаперечного або істинного. Віра є там, де існує беззастережне переконання. Якщо ж ми вимагаємо додаткових розумових чи якихось інших підкріплень, гарантій, доведень, то скоріше за все ми не віримо, бо потреба у всіх цих підтвердженнях породжена не вірою, а сумнівом, що є станом, протилежним до віри. Через це віра передбачає існування в нашій свідомості т.зв. «дефіциту інформації»: вона вступає у свої права тоді, коли наші знання на чомусь зупиняються або обриваються, і ситуація приймається як завершена.
Віра стоїть вище за досвід, бо принципово виходить за його межі. Віра, подібно до розуму, передбачає і припускає існування людської свободи. Тому лише слабка віра боїться розуму і якби віра не потребувала розуму, то найкращими віруючими були би тварини.
Дайте коротку характеристику розвитку філософської думки в Київському Університеті в ХІХ ст.
У 1834 р. був відкритий Київський університет Св.Володимира. Перший ректор університету, особистий приятель Т.Г.Шевченка, М.Максимович певний час захоплювався ідеями Ф.Шеллінга. Він немало зробив для збирання та збереження народної української мудрості. Згодом у Київському університеті набули поширення ідеї Г.Гегеля.
Орест Новицький (1806-1884) був професором філософії Київського університету. В історії української філософії він постав як один із найбільш полум’яних пропагандистів філософії. Спираючись на вчення Гегеля, він виклав у праці “Про дорікання, що робляться філософії в теоретичному і практичному відношенні, їх силу і важливість” своє бачення сутності філософії. Завданням філософії вважав пізнання дійсності на рівні чистої свідомості, у формі ідей. У філософії, на думку О.Новицького, людська свідомість вперше звертається до себе самої, а звідси випливає неможливість розглядати філософське знання в контексті практичної корисності, але виключно – як культивування духовності високого гатунку. О.Новицький створив власну, досить оригінальну концепцію історичного поступу філософії (чотиритомна праця “Постепенное развитие древних философских учений…”), вважаючи, що, по-перше, кожне філософське вчення виправдовує себе як органічна частинка цілісного процесу, а, по-друге, що філософська думка розвивається від заглиблень у природу – через власне самоусвідомлення – до винайдення абсолютів (Бога), відкриття істини в сфері самоусвідомленої думки та втілення її у практику життя. Філософія в Росії, на думку О.Новицького, повинна взяти все цінне із різних історичних філософій, але усталити все це на власних засадах – на засадах синтезу ідеального та реального, ідей та життя. За оцінкою деяких філософів, названа першою праця О.Новицького була найвищим філософським досягненням того часу.
У чомусь подібні ж думки висловлював і Сильвестр Гогоцький, професор філософії Київського університету: він розглядав історію філософії як єдино можливу систему логічно узгодженого знання, отриманого завдяки інтенсивному діалогові двох альтернативних позицій, одна з яких вважає пріоритетом мислячий дух, а інша – буття в усій його реальній багатоманітності. Серед основних праць С.Гогоцького найбільш важливими постають його дослідження історії філософії Нового часу та створення “Філософського лексікону” (в 4-х т.), які досить відчутно вплинули на підвищення культури філософського мислення в Україні.
Розкрийте зміст логічного закону вилученого третього. Наведіть приклади його застосування.
Закон вилученого третього можна сформулювати і в такий спосіб: з двох суперечних думок, висловлених щодо одного й того ж і в одному й тому ж смислі, одна обов’язково істинна. Наприклад, якщо ми скажемо: «Це судження є простим» і «Це судження не є простим», то істинним висловлюванням буде лише одне з них.
Для уточнення змісту даного закону слід підкреслити, що він, на відміну від закону суперечності, не передбачає жодного третього висловлювання, яке могло би зайняти середнє положення і бути істинним. Так, неможливо уявити в наведеному нами прикладі, щоб існувало якесь судження, що було би водночас і простим, і непростим. Закон виключеного третього висуває дуже важливу вимогу до способу висловлювання наших думок. У випадках, коли між ствердженням і запереченням того чи іншого факту немає середнього судження, необхідно усунути невизначеність і з’ясувати, що ж є істинним. Знати вимоги закону виключеного третього корисно як у повсякденному житті і спілкуванні, так і у міркуваннях наукового характеру. Якщо ми знаємо, що одне наукове положення істинне, то одразу ж відкидаємо те, яке йому суперечить. Встановивши, що Земля обертається навколо Сонця, Микола Копернік, хоч це було небезпечним для його життя, не зміг прийняти суперечне твердження, поширене в тодішній астрономії.
Розкрийте зміст поняття «катарсису» як важливої функції мистецтва. Чому, на Ваш погляд, це поняття Аристотель звязав саме із трагедією?
Виховна функція (мистецтво як катарсис). Мистецтво суттєво і, можна сказати, фантастично розширює горизонти життєвого досвіду людини, оскільки прилучає її до досвіду колосальної кількості людей та епох. Завдяки цьому воно формує стрій відчуттів і думок людей на основі накопиченого історичного досвіду. Мистецтво впливає комплексно на розум і серце, і немає такого куточка людського духу, який воно не могло б зачепити своїм впливом. Мистецтво формує цілісну особу, але найбільш важливим тут є те, що мистецтво породжує, активізує та стимулює людські імпульси до самовиховання, самовдосконалення, до творчої самореалізації.
Поясніть основні аспекти зв’язків релігії із мистецтвом.
Релігія, наука, право, мораль – всі ці важливі для життя суспільства явища виростають на основі певних духовних та інтелектуальних прагнень, пошуків та знахідок.
Зв’язок релігії та мистецтва ні в кого не викликає сумніву, адже ті предмети, які ми вважаємо мистецькими, в ранніх культурах майже повсюдно пов’язані із певними культовими діями. Чудові споруди давніх цивілізацій, які й сьогодні дивують нас досконалістю та виразністю своїх форм, а також величністю та – інколи – величезністю, на думку багатьох дослідників ніколи не були би створеними, як би людська діяльність та задуми не стимулювались релігійними віруваннями та уявленнями. І знову ж слід перш за все відзначити внутрішні, глибинні моменти спорідненості релігії та мистецтва. Перш за все, обидві ці потужні сфери людського життя прагнули видиме облагородити невидимим, прихованим. По-друге, вони прагнули сприймати й подавати приховані глибини світу як вищі, досконалі, гармонійні. По-третє, вони спирались на душевні людські прозрівання та інтуїції, а не лише на розум. Нарешті, і для релігії, і для мистецтва внутрішні духовні явища та процеси завжди поставали найпершими та найціннішими із усього, із чим стикається людина. При тому, звичайно ж, між ними існують суттєві відмінності. Мистецтво може сповідувати намір чомусь навчити людину, вплинути на її душевний стан, проте воно ніколи не намагалось взяти на себе роль найпершої наставниці життя, а тим більше того, щоби ставити людину на певний життєвий шлях та підводити підсумки її життю. Образи, твердження, утворення мистецтва, як відомо, носять умовний характер; безумовним для нього постають лише ті справжні переживання, що їх відчуває людина, входячи у діалог із творами мистецтва. Зовсім інакша ситуація в цьому плані спостерігається в релігії: її образи та твердження подаються як незаперечні, найважливіші для життя людини і для її наближення до істини. І результати інтеграції людини у сфери релігії та мистецтва також постають суттєво відмінними: мистецтво прагне надихати людину на певне переживання життя та його подій (деякі митці вважають завданням мистецтва ввести людину у стан “катарсису” – очищення від мулу повсякденного життя та переродження для нових зустрічей із ним); релігія запевнює людину в тому, що за умов ретельного виконання останньою релігійних настанов, норм та вимог людина може бути впевненою в тому що вона виконала основне завдання свого життя. Таким чином, існує кілька ліній зв’язку релігії та мистецтва, через які вони засвідчують свою взаємну спорідненість та відмінність. Ці лінії зв’язку дозволяють краще зрозуміти дещо як в релігії, так і в мистецтві.
Окресліть коло вихідних філософсько – світоглядних ідей ідеологів Кирило – Мефодіївського товариства.
Визначну роль в суспільно-політичному житті України зіграло Кирило-Мефодіївське товариство - таємна антикріпосницька організація, що була створена в Києві в січні 1846 р. В квітні до нього вступив Т.Шевченко. Члени товариства відрізнялись за своїми поглядами, але одностайні були щодо необхідності ліквідації кріпосництва, національного визволення українського народу. В програмних документах "Статут і правила товариства", а також в "Книзі буття українського народу" розвивались ідеї щодо самобутності українців, необхідності встановлення справедливого суспільного ладу, де всі люди будуть рівними, а земля буде власністю народу. Ліберальне крило товариства, на противагу радикалам, не вважало за можливе революційні дії проти царизму, просвітники наполягали на необхідності йти в народ, до селян, пропагувати ідеї народного правління.
Дайте визначення закону достатньої підстави, розкрийте його зміст та наведіть приклади його застосування.
У відповідності із законом достатньої підстави будь-яка істинна думка повинна бути обґрунтована іншими думками, істинність яких доведена.
Докладне тлумачення цього закону належить видатному німецькому логіку, філософу і математику Готфріду Лейбніцу. Він вважав цей закон основним для всіх істин досвіду, в той час як для істин розуму засадничим, на його думку, є закон суперечності: Жодне явище не може бути істинним чи дійсним, жодне твердження справедливим, - без достатньої підстави, чому саме це відбувається так, а не інакше.
У відповідності з цим законом жодне явище не може існувати, жодне твердження не може вважатися істинним безпідставно. В українській мові є зворот «мати рацію», який досить адекватно відображає суть вимог закону достатньої підстави. Сказавши комусь: «Ти маєш рацію», людина тим самим дає зрозуміти, що наведені факти і аргументи є достатніми для того, щоб впевнитися у правдивості повідомлення чи міркування.
Закон достатньої підстави у традиційній логіці можна записати у вигляді формули: Якщо є В, то є його підстава – А.
Вимога обґрунтованості нашого мислення відповідає суттєвим властивостям буття будь-якої речі чи явище. Жодна з речей чи явищ не може з’явитися, якщо це не було підготовлене, якщо не існує причини для цього в попередньому бутті. Закон достатньої підстави в ідеальній формі відповідає найпоширенішим відношенням реальності, тобто причинно-наслідковим зв’язкам.
Деякі причини явищ є очевидними, проте частіше ми маємо справу із складним переплетенням різних причин і наслідків, тому з’ясувати справжні причини іноді дуже складно. Відповідно і обґрунтування істинності того чи іншого твердження – не завжди легка справа. Обґрунтування в науці зазвичай складний процес і містить цілу низку інтелектуальних процедур. В кожній галузі знань є свої способи доведення істинності тих чи інших положень.
Обґрунтованість мислення є важливою не тільки в професійній діяльності і науці, але й у нашому повсякденному житті. Той, хто нехтує вимогами закону, зазвичай сприймається як несерйозна, безвідповідальна особа, якій не можна вірити і доручати серйозні справи.
Розкрийте зміст і життєве значення понять «моральний вибір», «моральна оцінка».
Розв'язання загально філософської проблеми вибору пов'язане із з'ясуванням природи і сутності людини, її свободи — здатності людини діяти відповідно до своїх інтересів і цілей, враховуючи знання законів об'єктивної необхідності.
Моральний вибір — акт моральної діяльності, який полягає в тому, що людина, виявляючи свою суверенність, самовизначається стосовно системи цінностей і способів їх реалізації в лінії поведінки чи окремих вчинків.
      Аналіз проблеми морального вибору пов'язаний із з'ясуванням таких феноменів, як моральний намір і моральна спонука.      Моральний намір — рішення людини зробити відповідну моральну дію і досягти очікуваного результату. Це вольова установка людини, результат її попередньої духовно-емоційної діяльності, зокрема усвідомлення моральних завдань, конкретизації цілей, вибору відповідних засобів тощо.      Моральна спонука — чуттєва форма, в якій виявляються мотив і намір до здійснення відповідного вчинку. За своєю психологічною природою вона є рушійним імпульсом, емоційно-вольовим спрямуванням, яке визначає відповідні дії людини.      Моральним вважають лише такий вибір, за якого людина керується моральним мотивом – внутрішньою, суб'єктивно-особистісною спонукою до дії, зацікавленістю в її реалізації і орієнтацією на моральні чинники. Споріднені з ним поняття “стимул”, “намір”, “ціль” характеризують ідеальний аспект вчинку. Мотив відіграє при цьому особливу роль, оскільки він є духовно-емоційною підставою вчинку. Реалізується мотив у цілі, хоч у моральній діяльності можливі відмінності цілі і мотиву.      Керуючись моральними мотивами, людина орієнтується на найвищі, безумовні вселюдські цінності, зважає на ймовірність морального осуду в разі недотримання моральних вимог. Оскільки моральний осуд не передбачає примусових, організаційних санкцій, то суб'єкт морального відношення може здійснювати цей вибір самостійно.
Моральна оцінка — результат морального оцінювання людиною своїх вчинків, їх мотивів і моральних якостей. Здатність до об'єктивного само оцінювання дає людині змогу самостійно контролювати і спрямовувати свої дії і навіть виховувати саму себе.
Окресліть основні особливості запровадження християнства на Русі.
Християнство в Київській Русі стало офіційною релігією за князя Володимира Великого. Але поширювалось воно на українських теренах значно раніше. Свідченням цього є історичний переказ про апостола Андрія, якого Христос першим покликав до себе як духовного учня. Цей історичний факт має особливе значення для всієї подальшої історії поширення християнства на українських землях.
Особливо активізувався процес християнізації у VIII – IX ст., передовсім завдяки місіонерській діяльності святих Кирила і Мефодія. Їхні послідовники перейшли на землі сучасної Західної України – Закарпаття, Галичини, Надсяння, Волині, де християнізували окремі громади. Відомо, що східні кордони Моравії простяглися у другій половині IX ст. аж до ріки Стрий, а північно – східні – до Бугу. І саме ці терени підлягали Мефодієвій єпархії ще за 120 років до Володимирового хрещення.
Сприяв християнізації і сам факт охрещення перших князів Київської держави – Аскольда та Дира, а також деяких інших державних діячів. За князя Ігора християнізовано значною мірою не лише Київ, а й чимало території Київської Русі. Княгиня Ольга прийняла християнство, перебуваючи у Константинополі.
За князя Володимира Великого настала реальна потреба прийняти нову релігію на державному рівні. Ця подія централізувала державну структуру, зміцнювала державний авторитет, давала змогу пізнати й успадкувати багату культуру як Сходу, так і Заходу. Вважається, що першими київськими митрополитами були греки, хоча Українська Церква прагнула мати свого єпископа, однак Царгород не дотримувався цього.
Українські князі, як правило, не втручались у суто церковні справи. Цьому сприяв і сам державний устрій, який не мав ознак абсолютної монархії (як у Візантії), а практикувалась удільно – вічева система державного укладу, при якій Церква, унезалежнюючись від князя, виконувала дорадчі функції.
Період з І по Х ст. став часом повільного і тривалого утвердження нової релігії русичів в умовах одночасного співіснування язичницької і християнської вір, внаслідок чого сформувалось т. зв. двоєвір’я – особливий тип українського християнства, в якому синтезувались елементи християнства та язичництва.
Християнство в Київській Русі стало державною релігією, але візантійський цезаропапізм не прищепився на київському ґрунті, бо Русь не була абсолютистською монархією.
Охарактеризуйте загальний стан української філософії на початку ХХ ст.
На початку ХХ ст. українська культура, як і культура Російської імперії в цілому, перебувала у стані бурхливого розвитку та оновлення. В Україні поширювались ідеї найновітніших західних філософських концепцій (неокантіанства, феноменології), виникали нові напрями розвитку гуманітарної думки. Проте, як відомо, цей процес був перерваний жовтневим переворотом у Росії.
Проголошення Української народної республіки (1918) створило небачені раніше можливості для розвитку української науки. Протягом 1918 р. одна по одній засновувались вітчизняні наукові інституції: Державний архів, Археологічний інститут, Археологічна комісія, Академія наук. У навчальних закладах були утворені кафедри української мови, історії, права. Усе це дозволило започаткувати на систематичних засадах гуманітарні дослідження, у тому числі – й філософського спрямування. У цей час плідно працювали видатні діячі української науки М.Грушевський, В. Винниченко, В.Вернадський, І.Огієнко, С.Єфремов, А.Кримський та багато інших. Однак, встановлення радянської влади в Україні обірвало природний процес формування національної державності й відповідних їй духовних процесів. Значна частина вітчизняної інтелігенції була змушена емігрувати. У різних країнах Європи, в яких вони знайшли притулок (передовсім у Чехії, Австрії, Польщі, Німеччині, Франції), їм вдалося продовжити розпочаті на Батьківщині наукові дослідження. Отже, у ХХ ст. українська філософська думку, переживши короткий період зльоту, надалі розвивалась двома потоками: в Україні (радянській та західній) та в діаспорі – за межами України. В цілому за межами України українцями було створено 46 навчальних та наукових закладів, у тому числі –Український вільний університет у Відні (1920 р.), пізніше перенесений у Прагу, а потім – у Мюнхен.
Серед мислителів, думки яких істотно вплинули на стан філософської думки в Україні перш за все слід назвати В.Зеньковського (1891-1962 рр.), який читав у Київському університеті курси психології та логіки та зробив суттєвий внесок у вивчення історії руської філософії, у розуміння співвідношення філософії та релігії (у 1919 р. виїхав у Югославію); Г.Флоровського (1893-1979 рр.), відомого історика Церкви та релігійного світогляду (також виїхав за кордон); відомого філософа київського походження Л.Шестова (1866-1938 рр.), надзвичайно цікавого творця власної релігійної версії філософії екзистенціалізму; О.Гілярова (1855-1938 рр.) – у певний час професора Київського університету, видатного історика античної філософії, історика західної філософії. О.Гіляров вважав дух виявленням внутрішніх можливостей та потенцій природного універсуму, тому саме через осмислення суті духовного ми можемо наблизитись до розуміння дійсності. Фундаментальне дослідження О.Гілярова “Источники и софисты. Платон как исторический свидетель” по-сьогодні залишається одним із кращих досліджень на цю тему у світовій філософії.
Чим умовивід відрізняється від судження і поняття як форм мислення? Наведіть приклади умовиводу.
Умовивід – найбільш досконала логічна форма, яка дозволяє отримувати нове знання через певне поєднання думок, істинність яких відома. Коли ми говоримо «міркувати», «мислити», «обдумувати», - це означає процес побудови умовиводів. Спостерігаючи і усвідомлюючи цей процес через логічний аналіз умовиводів, можна розвивати і вдосконалювати навички ефективної розумової діяльності. Знання правил умовиводу не тільки допомагає уникати хибних висновків, але й сприяє просуванню до істини найбільш оптимальними шляхами.
Судження є формою мислення, яка дозволяє нам засвоювати навколишній світ, пізнавати себе і ставити перед собою виразно окреслені цілі. В даному розділі традиційні підходи логічної науки до аналізу суджень суміщаються із здобутками логічної науки сьогоднішнього дня. Ознайомлення з основами логічної теорії суджень є корисним і з позицій набуття звички замислюватися над істинністю чи хибністю власних висловлювань, сприяє прагненню дотримуватися істини і уникати хибних думок і, отже хибних вчинків. Вихід із складних ситуацій, спричинених заблудженнями і браком світла розуму один – через все той же ясний розум. «І зрозуміло, що не може бути висловлювань, які не є ані істинними, ані хибними, - відзначали французькі логіки Нового часу А.Арно і П.Ніколь, - адже будь-яке висловлювання, оскільки воно виражає наше судження про речі, істинне, якщо це судження відповідає дійсності, і хибне, якщо воно не відповідає дійсності».
Наведемо приклад судження: «Небо захмарене». Тут поняттю «небо» відповідає певний стан (властивість) «захмарене». Отже, в судженні йдеться не тільки про річ, але й про властивість.
Умовивід – форма мислення, в якій з одного, двох або більше суджень виводиться нове судження, логічно пов’язане з вихідними судженнями. В умовиводі є три елементи: засновки, висновок і зв’язка. Судження, з яких робиться висновок, називають засновками. Висновок – це судження, що виводиться із засновків. Зв’язка виражає логічне відношення між засновками і висновком, у мові їй відповідають такі слова і мовні звороти, як: «отже», «тому», «внаслідок цього» та ін.
Починаючи аналіз логічних форм, слід зазначити, що між логіками не існує згоди у питанні, яку з форм мислення вважати більш простою і розглядати першою: поняття чи судження. Не вдаючись до аргументації на користь однієї чи іншої думки, будемо вважати поняття вихідною формою абстрактного мислення.
Осмислення поняття як логічної форми почалося в античності. Так, ще Геракліт намагався встановити, що являє собою мислення в поняттях. Основи логічної теорії понять закладено у вченнях Платона і Арістотеля. Відомою є дискусія середньовічних мислителів щодо природи абстрактних понять (універсалій). І.Кант називав поняття всезагальним уявленням або уявленням того, що є спільним для багатьох предметів. В сучасній логічній літературі поняття більшою мірою трактується як форма абстрактного мислення.
У чому полягають та як проявляються соціальна та виховна функції мистецтва?
Виховна функція (мистецтво як катарсис). Мистецтво суттєво і, можна сказати, фантастично розширює горизонти життєвого досвіду людини, оскільки прилучає її до досвіду колосальної кількості людей та епох. Завдяки цьому воно формує стрій відчуттів і думок людей на основі накопиченого історичного досвіду. Мистецтво впливає комплексно на розум і серце, і немає такого куточка людського духу, який воно не могло б зачепити своїм впливом. Мистецтво формує цілісну особу, але найбільш важливим тут є те, що мистецтво породжує, активізує та стимулює людські імпульси до самовиховання, самовдосконалення, до творчої самореалізації.
До соціальної функції можна віднести:
Комунікативна функція (мистецтво як форма спілкування). Мистецтво як засіб людського спілкування має певні переваги перед мовою та письмом: коли звучить музика доби.
Інформаційна функція (мистецтво як повідомлення). Мистецтво несе нам певну інформацію, постає як специфічний канал зв'язку, сприяє усуспільненню як індивідуального досвіду, так і особистому опануванню суспільним досвідом.
Естетична функція (мистецтво як формування творчого духу і ціннісних культурних орієнтацій) — це специфічна здатність мистецтва формувати художні смаки, художні здібності і потреби людини, сприяти вибудовуванню в особистості певної ієрархії ціннісно-естетичних орієнтирів, сприйняттю світу крізь призму образності та уяви, пробуджувати бажання та уміння творити по законах краси.
Окресліть основні аспекти та складності взаємин релігії і науки.
Релігія, наука, право, мораль – всі ці важливі для життя суспільства явища виростають на основі певних духовних та інтелектуальних прагнень, пошуків та знахідок.
Досить складними та суперечливими були відносини релігії із наукою. З однієї сторони, релігія потребувала певних послуг зі сторони науки: йшлося про культові споруди (тут активно використовувались фізичні, технічні та технологічні знання), про астрономічні спостереження (оскільки у більшості випадків релігійні відправи, свята та церемонії були жорстко прив’язані до певних календарних дат), про математичні знання. В цьому плані релігійні потреби інколи стимулювали певні напрями наукового пізнання. З іншої сторони, релігія з її орієнтацією на канони та догмати суттєво обмежувала спрямування та зацікавлення науки. Так, в античному суспільстві суворо заборонялись та переслідувались усякі наукові дослідження, що загрожували перерости в атеїзм (безбожжя) або суперечили релігійним твердженням. Тривалий час християнська релігія категорично забороняла анатомувати трупи з науковими цілями. В Стародавній Індії, філософія якої була переважно релігійною, майже не лишилось ніяких достовірних відомостей про школу «чарваків – локаятиків», які заперечували вічність душі та її окреме від тіла існування. Деякі напрями протестантизму (наприклад, баптисти) забороняють переливання крові та пересадку органів, мотивуючи це розумінням тіла, як наданого Богом вмістища душ, яке людина не має права змінювати); сучасний іслам у країнах, що тяжіють до фундаменталізму, також із насторогою ставиться до наукових занять, особливо із боку жінок.
В той же час слід зазначити, що ставлення релігії до науки змінюється історично, а також залежить від культурних та регіональних традицій. Найбільш напруженим таке ставлення спостерігається в суспільствах із тотальним пануванням релігії або ж у ті історичні епохи, що характеризувались саме таким становищем. В наш час в різних регіонах Землі та в різних релігіях відношення релігії та науки виглядає також по-різному. Католицизм, спираючись на доктрину “симфонії розуму та віри”, розроблену Томою Аквінським, досить активно використовує наукові досягнення, а також підтримує прагнення людини до пізнання. Були навіть засуджені ті непорозуміння між Церквою та наукою, внаслідок яких постраждали видатні вчені (Г.Галілей). Православна Церква намагається відсторонитись від прямих контактів із наукою, не засуджуючи її відкрито, але й вітаючи її прагнень до заглиблення в таємниці буття. Протестантизм як правило залишає питання про пізнання на розсуд самих науковців. Іслам давно втратив інтерес до співпраці із передовими загонами науки, хоча у більшості країн не виступає проти неї. Традиційні східні релігії вважають інтерес до науки та її успіхів відхиленням від найперших та виправданих людських справ і зацікавлень. Ще далі відстоять від науки різні давні етнічні культи та релігійні вірування, оскільки для них і сьогодні магія та чаклунство постають єдино виправданими варіантами використання людських інтелектуальних можливостей.
Розглядаючи стосунки релігії та науки, можна вказати ще й на їх певну внутрішню схожість: релігії так чи інакше, тою чи іншою мірою використовують елементи магії, тобто намагається певні операції, процедури застосовувати для впливів на якісь предмети з метою зміни їх у бажаному напрямі. Експериментальна наука в цьому плані також намагається через цілеспрямовані дії вплинути на певні внутрішні, приховані сили реальних явищ та процесів. Ясно, що засади такого роду дій в науці та в релігії суттєво відмінні, проте означена схожість створює умови як для співпраці, так і для сперечання між наукою та релігією.
Подайте основні філософсько – світоглядні ідеї В. Вернадського та поясніть їх значення.
Володимир Вернадський (1863-1945) – видатний український природознавець, академік, перший президент Української академії наук. В.Вернадський створив принципово нове вчення про біосферу, яку він визначав як “організовану оболонку земної кори, нерозривно пов’язану із життям”. Завдяки живій речовині стало можливим ефективним засвоєнням енергії Сонця, а це, у свою чергу, прискорило еволюційні процеси на Землі. У ХІХ – ХХ ст. людство перетворилось у загальнопланетну силу, дія якої співмірна із дією геологічних планетних сил. Діяльність суспільно організованих розумних істот привела до утворення надскладної системи – “ноосфери” (від грецького слова “ноос”- розум), центральною ланкою якої є наділена розумом людина. За цих умов виключно загострилась ситуація в біосфері – постала проблема збереження біосферних процесів, які були і є головною умовою збереження життя на землі. Порушення цих процесів з неминучістю приведе до руйнування природних об’єктів. В.Вернадський передбачив у зародку ще одну проблему – виснаження природних ресурсів. Як можливий варіант розв’язання цієї проблеми вчений бачив розробку механізмів штучного виконання у стислі терміни тих геохімічних процесів, на які природа затрачує тисячі років (останні думки вченого набули реального значення лише сьогодні). Особливого значення за сучасних умов набуло питання про моральну відповідальність вченого за наслідки своєї наукової діяльності. “Питання про моральний бік науки” самим життям поставлене на порядок денний. На думку В.Вернадського, усвідомлення цієї обставини, розуміння того, що наука може служити “для блага людства”, а може стати і засобом у руках соціально небезпечних сил, “повільно й неухильно змінює наукове середовище”.
Які елементи складають структуру умовиводу? Наведіть відповідні приклади і поясніть їх.
Умовивід – форма мислення, в якій з одного, двох або більше суджень виводиться нове судження, логічно пов’язане з вихідними судженнями. В умовиводі є три елементи: засновки, висновок і зв’язка. Судження, з яких робиться висновок, називають засновками. Висновок – це судження, що виводиться із засновків. Зв’язка виражає логічне відношення між засновками і висновком, у мові їй відповідають такі слова і мовні звороти, як: «отже», «тому», «внаслідок цього» та ін. Наведемо приклад умовиводу.
Жоден хабарник не є чесною людиною. Деякі посадовці – хабарники. > Деякі посадовці – нечесні люди.
В цьому умовиводі два перші судження – це засновки, стрілка означає відношення логічного слідування, а судження після стрілки – висновок.
В даному прикладі засновки передують висновку. Проте висновок може бути в тексті чи розмові розташований перед засновками, наприклад: «Деякі посадовці – нечесні люди, оскільки вони беруть хабарі (ті, хто бере хабарі – нечесні люди)». В якому порядку розташовані засновки і висновок, не має значення. Головним в умовиводі є те, що висновок слідує із засновків. Отже, в будь-якому разі, засновки логічно передують висновку.
Наведений умовивід являє собою розгорнутий запис акту мислення. В такій формі спосіб мислення стає для нас виразним і зручним для логічного аналізу. Зазвичай ми так не говоримо. Проте окремі люди можуть висловлюватись і у формі повних умовиводів, прагнучи підкреслити правильність свого мислення
Охарактеризуйте специфіку основних видів мистецтва. Які з них приваблюють вас найбільше і чому?
Архітектура як вид мистецтва проявляє себе як формування дійсності за законами краси при створенні будівель, архітектурних комплексів, монументів, ландшафтних споруд, промислових та спортивних споруджень, покликаних обслуговувати потреби людини в житлі та приміщеннях різного призначення. . Архітектура — це вид мистецтва, метою якого є створення споруд і будівель, необхідних для життя і діяльності людей.
Прикладне (ужиткове) мистецтво — це художнє оздоблення речей, що оточують і обслуговують нас, обставляють наш побут, створюють душевний затишок. Естетична виразність прикладного мистецтва діє на людину щоденно і в тому полягає його важливість та незамінність.
Декоративне мистецтво — естетичне освоєння середовища, що оточує людину, художнє оздоблення створеної людиною "другої природи": будівель, споруд, приміщень, площ, вулиць, доріг. Декоративне мистецтво вбирає в себе досягнення інших мистецтв, особливо живопису і скульптури.
Живопис — зображення фарбами (барвниками) на площині предметів та явищ реального світу, перетворених творчою уявою художника. Ефект живопису зумовлений тим, що він яскраво, виразно, барвисто передає явища і події, що досить часто не доступні прямому спостереженню. Основними його жанрами є пейзаж, натюрморт, сюжетно-тематичні картини, портрет, мініатюра і т.д.
Графіка заснована на однотонному малюнку і використовує в якості основних образотворчих засобів контурну лінію, крапку, штрих, пляму. Залежно від призначення вона ділиться на станкову, прикладну і друкарську: малюнок, гравюра, літографія, офорт, ілюстрація, карикатура тощо.
Скульптура — просторово-образотворче мистецтво, що освоює світ в пластичних образах, які відображаються в матеріалах, здатних передати життєву зовнішність явищ. Скульптура відтворює дійсність в об'ємно-просторових формах. Основними матеріалами скульптури є камінь, бронза, мармур, дерево. За своїм змістом --монументальну, станкову, скульптуру малих форм . За формою --трьохмірну скульптуру, рельєфно-опуклі зображення на площині. У наш час розширилася кількість матеріалів, придатних для скульптури: виникли твори із сталі, бетону, пластмаси.
Література — письмова форма мистецтва слова. Вона за допомогою слова створює реальне живе буття. Літературні твори за різними ознаками поділяють на окремі роди: 1) проза, поезія, драматургія; 2) епос, лірика, драма; 3) художня література, художня публіцистика, есеїстка; 4) змішані жанри (наприклад, сатура як поєднання поезії, діалогу та прози).
Театр — вид мистецтва, що художньо освоює дійсність через дію, що її виконують актори на очах у глядачів: ефект "живої дії", присутності на сцені реальних людей з усіма їх властивостями та характеристиками надзвичайно високий, тому театр дуже захоплює людей.
Музикальне мистецтво Суттєва особливість музики полягає в тому, що вона намагається передати не якісь явища, що існують поза або перед людиною, а динаміку змін людського чуття. Тому основою музики є інтонація, а її структура музики складається на основі ритму і гармонії, що в своєму поєднанні дають мелодію.
Хореографія є водночас мистецтвом танцю, поєднаним із музикою. Танець – це мелодійний і ритмічний рух людського тіла, що, підсилений музичними тональностями та ритмом, розкриває характер людських взаємин, їх відчуття. В танці емоційний стан людини виражається не тільки в голосі, але і в жестикуляції, характері рухів (хода людини може бути стрімка, радісна, сумна, грайлива).
Циркове мистецтво належить до так званого "веселого жанру" і включає в себе акробатику, еквілібристику, гімнастику, пантоміму, жонглювання, фокуси, клоунаду, музичну ексцентрику, кінну їзду, дресирування тварин та ін. Мистецтво цирку - це у певному сенсі мистецтво ювеліра. Цирковий артист також є ювеліром не тільки тому, що від нього потрібна така ж майстерність, точність та відповідальність за справу, яку він робить.
Фотомистецтво базується на точності та миттєвості відтворення хіміко-технічними і оптичними засобами образу. Засобами фотомистецтва постають контраст, незвичний ракурс бачення, фіксація унікальних ситуацій, яскравість, виразність та масштабність зображення дійсності, вміння майстра побачити те, на що звичайна людина не звертає уваги.
Кіномистецтво як ніякий інший вид мистецтва здатне створювати ефект реальності того, що відбувається на екрані. Кіно здатне переносити нас в інші історичні епохи і навіть інші світи. Кіномистецтво включає в себе кілька різних напрямів: художнє кіно, документальне кіно, науково-популярне кіно, анімаційне кіно, просвітницько-пропагандистське кіно.
Телебачення-постає перед нами перш за все як засіб масової інформації, здатний передавати відео та аудіо інформацію на відстань, тобто постає інформативним в тому плані, що подає дійсність максимально реалістично. Як мистецтво телебачення покликане транслювати на масову аудиторію естетично оформлені враження від подій, заходів, незвичайних явищ буття.
Окресліть основні аспекти та особливості взаємин релігії із політикою.
Сфера політики пов’язана перш за все з боротьбою за державну владу та із її використанням. На перший погляд релігія, яка має справу із духовними процесами, не повинна стикатись із державною діяльністю та політичною боротьбою; здавалося б, що останню релігія може хіба що оцінювати за критеріями гріховності або праведності. Проте в реальному своєму існуванні релігійні об’єднання, як і окремі віруючи, живуть в суспільстві – в певних державах, країнах, регіонах. Тому вони частково просто змушені вступати у відносини із політикою, а частково зацікавлені в тому, щоби обстоювати свої політичні інтереси. Йдеться в першу чергу про те, щоби визнаватись з боку державної влади в якості повноправного елементу суспільного життя, мати можливість без перешкод здійснювати відправи, мати можливість входити у стосунки із членами суспільства, організовувати певні молодіжні та інші релігійні об’єднання, вільно публікувати та поширювати релігійні видання, володіти храмовими приміщеннями та ін. З іншої сторони, державні діячі та окремі органи можуть звертатись до церкви та її представників за підтримкою або з пропозиціями про співпрацю у певних питаннях життя.
Релігію та політику єднає також і те місце, яке належить в їх функціонування вірі як форми позитивного безпосереднього прийняття чогось. Особлива необхідність віри проявляється там і тоді, де й коли ми не можемо точно переконатись у реальному стані справ чи-то шляхом прямого спостереження, чи-то через експеримент. Зрозуміло, що такої можливості ми позбавлені не лише у відношенні до тверджень різних канонічних релігійних текстів, а й в сфері політичної діяльності. Не зважаючи на всі заклики зробити політику відкритою та прозорою для суспільства, вона залишається значною мірою закритою з різних причин, тому і політичним партіям, лідерам, програмам та запевненням ми часто змушені вірити на слово. Без такої віри навряд чи можна оптимально організувати суспільне життя.
Ще однією спільною рисою політики та релігії постає особливий тип їх внутрішньої організації – у більшості випадків це є ієрархізовані структури із чітко вираженою централізацією. Історичні дослідження засвідчують, що раннє християнство розглядало структуру влади у Римській імперії як взірець для побудови церковної організації. Іслам стверджує, що саме церковна організація може бути єдино надійним та виправданим типом організації людського співжиття, оскільки лише церква розглядає людину цілісно, через єдність її духовних та матеріальних проявів.
Поясніть, якими трьома потоками розвивалась українська філософія після 20-х років ХХ ст.
Встановлення радянської влади в Україні обірвало природний процес формування національної державності й відповідних їй духовних процесів. Значна частина вітчизняної інтелігенції була змушена емігрувати. У різних країнах Європи, в яких вони знайшли притулок (передовсім у Чехії, Австрії, Польщі, Німеччині, Франції), їм вдалося продовжити розпочаті на Батьківщині наукові дослідження. Українська філософія, переживши короткий період зльоту, після 20-х років розвивалась трьома потоками: в Україні (радянській та західній) та в діаспорі – за межами України. В цілому за межами України українцями було створено 46 навчальних та наукових закладів, у тому числі –Український вільний університет у Відні (1920 р.), пізніше перенесений у Прагу, а потім – у Мюнхен.
Серед мислителів, думки яких істотно вплинули на стан філософської думки в Україні перш за все слід назвати В.Зеньковського, який читав у Київському університеті курси психології та логіки та зробив суттєвий внесок у вивчення історії руської філософії, у розуміння співвідношення філософії та релігії (у 1919 р. виїхав у Югославію); Г.Флоровського, відомого історика Церкви та релігійного світогляду (також виїхав за кордон); відомого філософа київського походження Л.Шестова, надзвичайно цікавого творця власної релігійної версії філософії екзистенціалізму; О.Гілярова – у певний час професора Київського університету, видатного історика античної філософії, історика західної філософії. О.Гіляров вважав дух виявленням внутрішніх можливостей та потенцій природного універсуму, тому саме через осмислення суті духовного ми можемо наблизитись до розуміння дійсності. Фундаментальне дослідження О.Гілярова “Источники и софисты. Платон как исторический свидетель” по-сьогодні залишається одним із кращих досліджень на цю тему у світовій філософії.
Що таке дедуктивне умовиведення? Охарактеризуйте його сутність і механізм, наведіть приклади.
Всі умовиводи поділяються на дедуктивні та імовірні. Дедуктивні умовиводи базуються на русі думки від більш загального до часткового та одиничного. Проте під дедуктивними умовиводами сьогодні розуміють не тільки зазначені виводи, але й всі умовиводи, в яких висновок необхідно слідує із засновків, тобто наявне відношення логічного слідування. До них належать і деякі види індуктивних умовиводів (зокрема повна індукція). Такі умовиводи ще називаються демонстративними.
Дедуктивні умовиводи є найповніше дослідженими порівняно з іншими умовиводами. Одним з найбільш вражаючих досягнень античної науки є вчення Арістотеля про дедуктивні умовиводи, яке іменують також силогістикою. Ця система впродовж тисячоліть визначала напрями логічних досліджень і формувала тип мислення, який ми називаємо раціоналістичним. Іноді навіть всю формальну логіку називають силогістикою, підкреслюючи цим основоположне значення відповідних форм умовиводів в структурі логічної науки. Проте ми розглядатимемо не лише силогізми, але й інші форми умовиводів, в яких наявне відношення логічного слідування. Такими умовиводами є ті, істинність яких залежить від структури суджень-засновків, а також ті, в яких судження беруться як одне ціле, і головним їх елементом є зв’язка, від якої залежить значення істинності. Формами умовиводів, в яких розглядається їх суб’єктно-предикатна структура є безпосередні умовиводи і простий категоричний силогізм. Дана структура також важлива при аналізі скорочених, складних і складноскорочених силогізмів. Решта умовиводів, які відносять до дедуктивних (демонстративних) будемо називати виводами із складних суджень.
Поясніть, чим відрізняється моральний кодекс від етикету?
Моральний кодекс – це формальний виклад етичних і соціальних цінностей. Він покликаний донести до людей принципи, яких дотримується суспільство. Як правило, суспільний моральний кодекс базується на заявлених принципах, або в ньому викладається політика суспільства. Заявлені принципи визначають цінності суспільства, якість суспільних відносин. Найбільш значимі з них можна віднести до того, що називається «суспільне кредо». У моральному кодексі, як правило, формулюються цінності чи зразки поведінки людини (як припустимі і бажані, так і неприйнятні) і можлива реакція інших людей.
Етикет являється сукупністю певних норм і вимог, які носять строго регламентований характер і визначають порядок проведення якоїсь церемонії (привітання, знайомство, форма звернення до оточуючих у громадських місцях, поведінка у трудовому колективі тощо). Етикет є соціально детермінованим, так як правила етикету носять утилітарний характер. Вони полегшують взаємостосунки людей, упорядковуючи користування засобами громадських комунікацій. Етикет дозволяє зберегти енергію і здоров’я, заспокоює нервову систему, ставить усіх в рівні умови людських взаємин, що приносить врешті-решт задоволення усім.
Назвіть основні культові дії мусульман, що приписуються їм як обов’язкові для виконання.
У ісламі велику роль відіграє складна релігійна обрядовість. Мусульманин повинен п'ять разів на день здійснити молитву, дотримуватись релігійних свят, постів, обрядів та звичаїв, здійснювати паломництво.
Тридцяти денний піст місяця рамазану належить до обрядових звичаїв, які існували в стародавній Аравії до ісламу. Ймовірно, що за давнини постилися у найжаркіший літній місяць. Звідси, напевне, й назва місяця «рамазан», що означає спека, виснажливий час.
Літо в Аравії, особливо його кінець, було найважчим часом року у господарстві, коли запаси продуктів закінчувалися, а нещадно пекуче сонце випалювало підніжний корм для худоби. Це змушувало стародавніх арабів певним чином обмежувати себе в їжі і переносити значну частину господарських справ на прохолоднішу частину доби — вечір і ніч. В той же час стародавні араби, які вірили в добрих і злих духів та богів, влаштовували молитви про дарування дощу, аби задобрити їх. Не спавши першу частину ночі, воїни молилися своїм богам і духам і, чекаючи дощу «оголошували заборону на прийняття їжі й питва протягом дня.
Таким чином, вимоги мусульманського посту місяця рамадана — нічого не їсти і не пити з раннього ранку до настання темряви, не вдихати в цей час ніяких пахощів, не купатися тощо — в основному повторюють до ісламські звичаї, які визначали передусім особливості господарського життя стародавніх арабів.
Окресліть вихідні філософські ідеї Д. Донцова.
Відчутний вплив на вітчизняну суспільно-гуманітарну думку справив дуже своєрідний мислитель Дмитро Донцов (1883-1973). Уродженець півдня України (Мелітополь), він жив, навчався, працював у різних країнах. Д.Донцов був організатором і головним редактором журналу “Літературно-науковий вісник” (Львів, 1922-1932), у якому друкувався увесь цвіт української нації і який фактично продовжив традицію інтенсивного духовного пошуку, започатковану у Львові І.Франком та М.Грушевським. З-під пера мислителя вийшла низка праць; деякі з них стали ідейними засадами українського націоналізму. Всі ці праці позначені пристрасною аргументацією, динамізмом, ерудицією, інтелігентністю, переконливістю. Крізь усі праці послідовно проведена ідея самостійної української держави. У філософському плані Д.Донцов сповідував позицію волюнтаризму, схиляючись до визнання вирішальної ролі людської особистості в історичному процесі. Ірраціональну волю він розглядав як основну силу й індивіду, і суспільства, і народу протиставляючи її розуму, знанню, як таким, що розмивають первинні засади національного. Як засіб зміцнення вольових засад нації він розглядав традиціоналізм, тобто звернення до узвичаєних норм, закорінених у глибинах генетичної пам’яті етносу. Проте в самій нації вирішальна роль належить еліті, завдання якої полягає у тому, щоби своїми фанатизмом та силою волі змусити народ стати рішучим та незламним. Досить очевидним постає спорідненість думок Д.Донцова з ідеями радикального ніцшеанства.
У чому полягає відмінність між доведенням та обґрунтуванням? Наведіть приклади.
Доведення - логічна операція, що полягає у встановленні істинності певного судження через його виведення з інших суджень, істинність яких вважається встановленою до цієї операції і незалежно від неї.
Відповідно і обґрунтування істинності того чи іншого твердження – не завжди легка справа. Обґрунтування в науці зазвичай складний процес і містить цілу низку інтелектуальних процедур. В кожній галузі знань є свої способи доведення істинності тих чи інших положень.
Обґрунтованість мислення є важливою не тільки в професійній діяльності і науці, але й у нашому повсякденному житті. Той, хто нехтує вимогами закону, зазвичай сприймається як несерйозна, безвідповідальна особа, якій не можна вірити і доручати серйозні справи.
Розкрийте сутність проблеми морального вибору. Як пов’язані між собою моральний вибір та моральний вчинок.
Моральний вибір — акт моральної діяльності, який полягає в тому, що людина, виявляючи свою суверенність, самовизначається стосовно системи цінностей і способів їх реалізації в лінії поведінки чи окремих вчинків.
Аналіз проблеми морального вибору пов'язаний із з'ясуванням таких феноменів, як моральний намір і моральна спонука.      Моральний намір — рішення людини зробити відповідну моральну дію і досягти очікуваного результату. Це вольова установка людини, результат її попередньої духовно-емоційної діяльності, зокрема усвідомлення моральних завдань, конкретизації цілей, вибору відповідних засобів тощо.      Моральна спонука — чуттєва форма, в якій виявляються мотив і намір до здійснення відповідного вчинку. За своєю психологічною природою вона є рушійним імпульсом, емоційно-вольовим спрямуванням, яке визначає відповідні дії людини.      Моральним вважають лише такий вибір, за якого людина керується моральним мотивом – внутрішньою, суб'єктивно-особистісною спонукою до дії, зацікавленістю в її реалізації і орієнтацією на моральні чинники. Споріднені з ним поняття “стимул”, “намір”, “ціль” характеризують ідеальний аспект вчинку. Мотив відіграє при цьому особливу роль, оскільки він є духовно-емоційною підставою вчинку.       Керуючись моральними мотивами, людина орієнтується на найвищі, безумовні вселюдські цінності, зважає на ймовірність морального осуду в разі недотримання моральних вимог. Оскільки моральний осуд не передбачає примусових, організаційних санкцій, то суб'єкт морального відношення може здійснювати цей вибір самостійно.      Характеризуючи наявність морального вибору, послуговуються категорією “моральна свобода”. Моральна свобода відрізняється від економічної, політичної, релігійної, а також від свободи загалом. Категорія “моральна свобода” окреслює проблему можливості і здатності людини бути самостійною, самодіяльною, творчою особистістю і разом з тим виражати в моральній діяльності свою суспільну сутність. Об'єктивною передумовою моральної свободи особистості є переборення суперечності між нею і суспільством, внаслідок чого моральні вимоги перестають протистояти особистості як зовнішня, чужа сила, що суперечить її потребам та інтересам.      Будучи морально свобідною, здійснюючи моральний вибір, людина реалізує себе як творча особистість. Тому вона змушена відповідати за свій вибір, свою поведінку. Оскільки вибір має моральний характер, то й відповідальність за нього є моральною відповідальністю.      Моральна відповідальність характеризує особистість з точки зору виконання нею моральних вимог. Ця проблема стосується здатності людини взагалі виконати пред'явлені їй моральні вимоги, глибини і правильності їх усвідомлення тощо. З'ясування сутності моральної відповідальності передбачає аналіз моральної самооцінки, морального самоконтролю, самовладання, гідності тощо. На перших етапах морального становлення особистості вони перебувають у зародковому стані, але поступово їх можна перетворити з епізодичних виявів духовно-емоційного життя людини на її глибинні, сутнісні моральні якості.
Наявність морального обов'язку, сумління ще не є гарантом життєдіяльності людини згідно з моральними вимогами, оскільки така життєдіяльність передбачає відповідний розвиток волі, яка залежить не лише від свідомості, а й від життєвого досвіду, звичок чинити відповідно до морального обов'язку.
Реальним виявом морального обов'язку є моральний вчинок — добровільна дія, що об'єктивно відповідає моральній вимозі. Вона є наслідком відповідного морального вибору, на відміну від позаморального вчинку, здійснюючи який, людина керується прагматичними, політичними, релігійними чи іншими мотивами.      У понятті “моральний вчинок” відображається своєрідна клітинка моральної діяльності; дія, що розглядається з точки зору єдності мотиву і наслідків, намірів і справ, цілей і засобів. Підхід до людської дії через призму попередньої і подальшої роботи моральної свідомості відображається в уявленнях про структуру вчинку. Елементами його є мотив, намір, ціль, дія, наслідки, оцінювання людиною свого вчинку і ставлення її до оцінки оточення. Якщо позитивними моральними вчинками не вважають навіть ті, що максимально відповідають моральним вимогам, якщо людина керувалася позаморальними мотивами, то до негативних (аморальних) часто відносять і ті, при здійсненні яких людина керувалася позаморальними мотивами — прагматичними, політичними, релігійними тощо. Такий підхід є виправданим, якщо моральним пороком вважати ігнорування моральних вимог. Це означає, що людина, яка, задовольняючи свої прагматичні, політичні або релігійні потреби, ігнорує критерії добра, фактично вдається до лихих мотивів.
Окресліть основні аспекти взаємин між релігією та мораллю. Чим світська мораль відрізняєтьсься від релігійної?
Значення моралі та моральних орієнтацій для людини зумовлене перш за все тим, що людська поведінка не має жорсткої біологічної чи-то ситуативно-дійової детермінації. Іншими словами, людські дії не відбуваються за схемою "стимул - реакція". Звідси випливає те, що людина, по-перше, повинна набути навички соціально-культурних дій, їх планування та контролювання, а по-друге, що вона може обирати в тих же самих ситуаціях життя різні схеми поведінки. Але що саме вона вибере? Куди спрямує свої дії та прагнення? - Ці питання і є найпершими питаннями моральної людської орієнтації. В наш час найчастіше мораль визначають як вчення про цінності людського буття, серед яких в європейській традиції фігурують в якості найперших Істина, Добро і Краса. Оскільки істина постає метою пізнання, а краса - мотивом естетичної діяльності, то сферу моралі пов'язують із добром, а предмет етики - науки про мораль - інколи визначають як вчення про добро і зло. В реальних процесах суспільного життя існує принаймні два розряди норм, що визначають людську поведінку: моральні норми та юридичні. В сучасних розвинених суспільствах юридичні норми пронизують буквально усі сфери та явища людської життєдіяльності. Виникає питання: а яку роль при тому грають моральні норми? Шукаючи відповідь на це питання, важливо звернути увагу на те, що юридичні норми запроваджуються спеціальними владними органами так само, як існують спеціальні органи, що слідкують за їх виконанням та карають за їх порушення. Нічого подібного не існує у відношенні до моральних норм, оскільки вони тримаються на силі та авторитеті громадської думки, традиціях, вихованні та людському сумлінні. Звідси й випливає, що мораль стосується внутрішнього (а не зовнішнього) відношення людини до того, що і як вона робить. Для дійсного життя людини недостатньо того, що вона дотримується якихось правил або інструкцій в своїй діяльності; інколи ще більш важливого значення набуває питання про те, із яким настроєм, з якими життєвими установками та почуттями вона це здійснює. Отже, моральні норми визначають людські дії із середини людського єства, його духовного та душевного станів.
Історики і культурологи досить часто висловлюють думку про те, що між релігією та мораллю немає прямого зв'язку: мораль виникає раніше від релігії і стосується реальних людей і не менш реальних стосунків між ними, в той час як релігія лише згодом привласнює собі прерогативу диктувати певні моральні настанови людям, апелюючи при тому до надлюдського. Тому ситуація склалась таким чином, що мораль та релігія взаємно перехрещувались в історії, проте не ототожнювались і не поглинали одна одну. Але їх взаємодія виливалась в цілому в процес, в якому мораль поступово освячувалась вищим божественним авторитетом, а релігія все більше і більше наближалась до людини.
Таким чином, можна стверджувати, що релігія як на протязі історії культури і суспільного життя, так і в наш час перебуває в активному діалозі, напруженому сперечанні та взаємовпливах із мораллю. А це значить, що вона приймала та продовжує приймати активну участь у людському самоусвідомленні, самоосмисленні та намаганнях людини вирішити найважливіші питання свого життя.
Які загальні особливості української філософії виділяв Дм. Чижевський?
Загальні особливості українського національного характеру, які виділив Д. Чижевський:
емоційність і чутливість у позитивному виявленні постають в якості співчуття, зацікавленого ставлення до людей та справ, проте в негативному прояві вони приводять до певного нехтування докладних раціональних обгрунтувань, послідовних осмислень життєвих ситуацій, продукування деталізованих програм дії
сентиментальність і естетизм позитивно проявляють себе як любов до краси в усіх її виявленнях, як бажання прикрасити життя, але, в той же час, вони приводять до певної поверховості, схильності до пишнот та декоративізму
психічна рухливість українців приводить до їх вміння швидко адаптуватись до різних ситуацій життя, але може також проявлятися у певній психічній нестабільності, схильності до психічного панікування
релігійність була відзначена навіть спостереженнями за історією сумнозвісних сталінських концтаборів; саме вона допомагала переживати трагічні колізії радянських часів.
шанування індивідуальної свободи історично проявлялася у небажанні українців коритися насильству, іноземному пануванню, проте ця риса проявляє себе негативно у вигляді розбрату, неузгодженості дій, невміння об’єднувати сили для вирішення проблем життя
культ землі і близькість з природою також далеко не завжди набуває характеру свідомо запровадженого у життя принципу, тому поруч із ретельним догляданням Землі та природи можна зустрітися на Україні також із фактами знищення лісів (з метою наживи), забруднення річок та ін.
Д. Чижевський вважає, що означені риси мають як позитивні, так і негативні прояви.
Перерахуйте і подайте короткі характеристики основним видам мистецтва.
Мистецтво – це універсальний спосіб чуттєвого вираження невербального духовного досвіду, це особлива сфера людського життя, де створюється особливий світ речей, що мають художню природу.
Основні види мистецтва:
архітектура – проявляє себе як організація довкілля за законами краси під час спорудження будівель, покликаних задовільнити потреби людини в житті;
прикладне (ужиткове) – художнє оформлення речей, які нас оточують, прикрашають наш побут;
декоративне – художнє оздоблення людиною «другої природи»: будівель, споруд, вулиць, доріг, площ тощо;
живопис – зображення барвниками на площині речей і явищ реального світу, які переповнені творчою уявою художника;
графіка – заснована на однотонному рисунку, в якості головних засобів у ній використовується контурна лінія, крапка, штрих, пряма;
скульптура – просторово – об’ємне мистецтво, що відтворює світ в об’ємно – просторових формах;
література – письмова форма мистецтва слова, яка за його допомогою створює реальне живе буття;
театр – вид мистецтва, що художньо освоює дійсність через дію, що її виконують актори на очах у глядачів;
музика – це вид мистецтва, що ґрунтується на різного роду звучання і намагається передати динаміку змін людських почуттів, тому основою музики є інтонація;
хореографія – мистецтво танців, поєднане з музикою;
циркове мистецтво – складається з акробатики, гімнастики, клоунади, жонглювання, дресирування, фокусів тощо.
фотографія – точне і миттєве відтворення оптичними засобами образу, вихопленого з потоку життя;
кіно – синтетичне мистецтво, що поєднує фотографію, живопис, літературу, хореографію, музику, драматургію тощо;
телебачення – ЗМІ, що передає аудіо- та відео-інформацію на відстань і транслює на масову аудиторію естетично оформлені події;
естрада – синтетичне мистецтво, в якому взаємодіють театр, балет, література, частково театр, музика, хореографія тощо.
Розкрийте зміст поняття «моральний обов’язок». Яку роль відіграє він у людських стосунках? Наведедіть приклади.
      У понятті “моральний обов'язок” моральні вимоги пізнаються, визнаються й оцінюються якнайзагальніше і якнайабстрактніше, що виявляється в принциповому визнанні людиною необхідності рахуватися з громадською думкою, у схильності до позитивного оцінювання моральних норм та їх прийняття. Проте моральний обов'язок реально виявляється в численних обов'язках, а бути само вимогливим у всіх сферах життєдіяльності нелегко. Одні люди вважають священними моральні обов'язки щодо сім'ї, але недооцінюють або ігнорують моральні вимоги в інших сферах життя, наприклад на виробництві. Інші нехтують моральними вимогами у сімейних стосунках, проте є морально само вимогливими в інших сферах життєдіяльності.      Набуваючи життєвого досвіду, людина має справу з численними проявами моральних вимог, їх формами, сферами виявлення (сім'я, виробництво, побут). Одні з них інтеріоризуються у відповідні особистісні завдання, вимоги до себе, тобто набувають статусу конкретного морального обов'язку (зокрема, батьківський обов'язок), інші на деякий час, а то й назавжди, залишаються зовнішніми і неприйнятними. Наприклад, мало хто може сказати, що ця заповідь стала його моральним обов'язком: “Любіть ворогів ваших, благотворіть тих, хто ненавидить вас, благословляйте тих, хто проклинає вас, і моліться за тих, хто кривдить вас”.      Реальним виявом морального обов'язку є моральний вчинок — добровільна дія, що об'єктивно відповідає моральній вимозі. Вона є наслідком відповідного морального вибору, на відміну від позаморального вчинку, здійснюючи який, людина керується прагматичними, політичними, релігійними чи іншими мотивами.
Керуючись конкретним моральним обов'язком, людина може поступово виробити звичку чинити згідно з ним, наприклад, бути ввічливою. Така поведінка, викликаючи духовно-емоційне задоволення, починає само стимулюватися і стає типовою рисою характеру людини. Результатом осмислення цієї та інших аналогічних рис характеру людини є поняття “моральна якість” — відносно стійкі ознаки її поведінки, які виявляються в однотипних вчинках, що відповідають критеріям добра (чесноти, доброчесності) чи суперечать їм (моральні вади, пороки).
Окресліть найбільш характерні культові дії буддистів, поясніть їх значення.
Для своїх прихильників Будда встановив певні правила поведінки, які стали стрижнем їхньої релігійної практики та того культу, що згодом утвердився у буддизмі. Ці правила стосувалися індивідуальної поведінки людини і передбачали ряд заборон у їжі, одязі і всьому способі життя.
Щодо культу як сукупності обрядів, то первісний буддизм також засновувався на релігійній практиці своїх попередників. Найдавнішим обрядом буддизму була так звана упосата — молитовне зібрання членів чернецької громади. Воно відбувалося у мовчанні і в молитовних роздумах, чим були невдоволені миряни, присутні на зібранні. Тоді було запроваджено своєрідну спільну сповідь. Спочатку зібрання проводилися у дні повнолуння і новолуння, але з часом приводи для них ставали різноманітнішими.Змінювалась форма організації чернецтва. Виявилась необхідність спеціального притулку, у якому мандрівні бхікшу (монахи-злидарі), які жебракували, могли перечекати сезон дощів, що тривав в Індії не менше трьох місяців. Такими притулками стали монастирі, що згодом перетворилися в стаціонарні заклади буддійської церкви.
З часом буддійський культ значно змінився, оскільки повинен був задовольняти національно-духовні потреби віруючих, цілком відмінні від інтересів і потреб аскетів. Поступово у буддизмі розвинулись елементи культу, подібні до існуючих в інших релігіях. Буддизм звів у культ численні реліквії. Це, зокрема, мощі святих, насамперед самого Будди, а також речі, які, як вважається, належали їм або ними використовувалися. Крім того, вшановуються ті населені пункти, окремі споруди, дерева, які пов'язані (дійсно чи уявно, що неможливо перевірити) з біографією Будди або кого – небудь з його прихильників.
Значного поширення, так само як і в католицизмі, набув культ мощей. Останки Будди, за переказом, після його спалення стали об'єктом запеклих суперечок між претендентами на право володіння ними. Частину Їх забрали боги-деви і злі боги — наги. решту було поділено між вісьмома племінними об'єднаннями. Усі мощі було вміщено для вічного зберігання у численні ступи. Ці споруди і тепер збереглися в Індії.
У буддизмі чимало обрядів, що належать до індивідуального культу. Мається на увазі така форма релігійної поведінки, як бхавана — заглиблення у себе, у свій внутрішній світ з метою зосереджених роздумів про істини віри. Передбачались різні форми бхавани, але всі вони були розраховані не на масу віруючих, а на ченців, що внутрішньо відчужені від світу.
Згідно з буддизмом людина сприймає світ через свої відчуття, але вони — не суб'єктивні уявлення індивіда, а об'єктивний факт, наслідок збудження дхарм, часток світобудови. Життя є виявом збудження дхарм. Заспокоїти свої дхарми — це і означає взяти життя в свої руки і цим досягти мети — стану Будди, зануритися у нірвану.
Буддизм вшановує чимало рослин і тварин, вважаючи їх священними. Перш за все це дерево бодхі з роду фікусів, під яким на Будду зійшло просвітлення. Дуже популярний лотос — символ чистоти, духовного просвітлення, співчуття. Всі вищі особи пантеону зображаються, коли вони сидять на квітці лотоса, так званому «лотосовому троні».
Буддизм як релігія і міфологія обумовив виникнення прекрасного мистецтва: храмової архітектури, своєрідних живопису і скульптури. Скульптури з золота, срібла, бронзи, дерева, каменю, що зображали всіх персонажів пантеону від вищих до нижчих, загальнобуддійських і місцевих, можна побачити у різних країнах буддійського світу.
Окресліть особливості виникнення філософії в Україні.
Українська філософія в реальному своєму існуванні постає складовою частиною загальносвітового філософського процесу, більш точно – процесу розвитку європейської філософії: українська філософія не зароджується в поступовому русі власної культури, а запозичується із Візантії вже в досить розвиненому стані. І хоча вона набуває певних конкретно-культурних рис та забарвлень, по-сьогоднішній день існують сумніви щодо реальності такого феномену, як українська філософія.
Д.Чижевський, один із перших дослідників української філософії, казав, що українській філософії тільки належить проявити себе і що, можливо, писати її історію ще зарано. Він вважав, що підставами для такої оцінки слугує те, що не існує таких філософських ідей, систем чи теорій, створених українськими філософами, які б набули визнання, прийняття та поширення як явища світової культури. І хоча тут існують деякі винятки (наприклад, філософія Г.Сковороди, деякі ідеї О.Потебні та В.Вернадського), в цілому із цим твердженням можна погодитись.
Але не можна не звернути увагу й на те, що в цивілізованій історії України не існує періодів, на яких би не була присутня філософія чи філософська думка. Тобто, в цілому філософія супроводжує усю історію України. Звідси можна зробити висновок про те, що українська філософія – це явище переважно внутрішнє у відношенні до української культури, тобто що вона виражала, концентрувала, виводила на рівень осмислення деякі важливі риси національного характеру та світосприйняття українців.
Розкрийте сутність логічного спростування, поясність його функції, наведіть приклади.
Спростуванням називають логічну дію, внаслідок якої встановлюється хибність тези або некоректність доведення загалом.
Спростування тези відбувається в такий спосіб: спочатку доводять істинність антитези, а потім встановлюється хибність наслідків, що випливають з вихідного положення.
З метою спростування аргументів з’ясовують їх характер, потім встановлюють їх хибність чи непереконливість (недостатність). Проте спростування аргументів не означає спростування тези. Для даної тези можуть бути віднайдені більш надійні аргументи. Тому слід спростовувати і тезу.
Спростування демонстрації передбачає доведення того, що між тезою і аргументами немає логічного зв’язку. Якщо для доведення використовувалися положення, в яких йдеться про предмети з різних галузей, така демонстрація вважається спростованою.
У чому полягає відмінність між моральним обов’язком та моральним мотивом? Наведіть приклади.
Розв'язання загально філософської проблеми вибору пов'язане із з'ясуванням природи і сутності людини, її свободи — здатності людини діяти відповідно до своїх інтересів і цілей, враховуючи знання законів об'єктивної необхідності.
Моральний вибір — акт моральної діяльності, який полягає в тому, що людина, виявляючи свою суверенність, самовизначається стосовно системи цінностей і способів їх реалізації в лінії поведінки чи окремих вчинків.
Моральним вважають лише такий вибір, за якого людина керується моральним мотивом – внутрішньою, суб'єктивно-особистісною спонукою до дії, зацікавленістю в її реалізації і орієнтацією на моральні чинники. Споріднені з ним поняття “стимул”, “намір”, “ціль” характеризують ідеальний аспект вчинку. Мотив відіграє при цьому особливу роль, оскільки він є духовно-емоційною підставою вчинку. Реалізовується мотив через цілі, хоч у моральній діяльності можливі відмінності цілі і мотиву.
Сильне і постійне почуття совісті свідчить про те, що складний і суперечливий процес інтеріоризації моральної вимоги в самовимогу, в моральний обов'язок здебільшого завершено, хоча фактично він триває протягом усього життя.
Наявність морального обов'язку, сумління ще не є гарантом життєдіяльності людини згідно з моральними вимогами, оскільки така життєдіяльність передбачає відповідний розвиток волі, яка залежить не лише від свідомості, а й від життєвого досвіду, звичок чинити відповідно до морального обов'язку.      У понятті “моральний обов'язок” моральні вимоги пізнаються, визнаються й оцінюються якнайзагальніше і якнайабстрактніше, що виявляється в принциповому визнанні людиною необхідності рахуватися з громадською думкою, у схильності до позитивного оцінювання моральних норм та їх прийняття. Проте моральний обов'язок реально виявляється в численних обов'язках, а бути само вимогливим у всіх сферах життєдіяльності нелегко. Одні люди вважають священними моральні обов'язки щодо сім'ї, але недооцінюють або ігнорують моральні вимоги в інших сферах життя, наприклад на виробництві. Інші нехтують моральними вимогами у сімейних стосунках, проте є морально само вимогливими в інших сферах життєдіяльності.
Які нетрадиційні релігійні культи Ви знаєте? Поясніть причини їх виникнення.
Нетрадиційний релігійний культ – релігійна організація, що культурно, ментально не укорінена в Україні, історично не успадкована нашим народом від попередніх поколінь, не притаманна його релігійній духовності, проте набуває популярності внаслідок місіонерства проповідників з їх історичної батьківщини.
На сьогодні в Україні є дуже багато різних культів.
Досить велику групу утворюють нехристиянські рухи. Їх виникнення зумовлене потребою адаптації християнського вчення до т. зв. «західних цінностей», побудованих на приматі раціональних засад світорозуміння, зокрема релігійних. Нехристиянські релігійні культи виникають переважно як відгалуження протестантських церков або як самостійні осередки, організовані певним лідером, котрий, як правило, оголошує себе покликаним богом до створення нового рухк відродження первісного християнства. До таких культів належать: Свідки Єгови, Церква Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони), «Церква Христа», Новоапостольська церква.
Також існують східні культи, до яких належать індуїсти, буддисти, тантристи – це загалом модернізовані форми східних культів. Також поширені кришнаїти. Останнім часом на теренах України значно активізувалася діяльність китайських, південнокорейських і в’єтнамських релігійних груп, культова практика яких часто – густо призводить до психічних і фізичних травм людей.
Поширеними є неоязичницькі релігії. Сучасне відродження язичництва підтверджує той факт, що віра наших предків не була абсолютно втрачена з прийняттям християнства, а дуже добре асимілювалася з ним. Представниками цього культу є організації: «Рідна віра», РУНВіра, «Ладо віра», «Ягновіра», з сатаністів – «Орден чорного кола», «Зірка смерті», «Партія сатаністів», «Церква Сатани», «Чорний орден».
Також існують сайєнтологічні (Діанетика, Наука Розуму тощо), синтетичні (Велике Біле Братство, Церква Муна тощо).
Охарактеризуйте в загальному плані особливості розвитку української філософії радянських часів.
У радянській Україні філософія, як і інші гуманітарні науки, перебувала під особливим контролем партійних органів і перетворена ними у засіб обгрунтування комуністичних догм. Опрацювання класичної філософської проблематики стало неможливим. Філософію оголосили “класовою наукою”, теоретичною і методологічною основою марксизму. Все, що не вписувалось у марксистську систему ідеологічних координат, переслідувалось і радикально винищувалось. Те ж саме стосувалось і усіх інших сфер духовного життя. Красномовний приклад: в період між 1930 і 1938 рр. з 259 українських письменників публікувалися лише 36.
Проте і за таких умов філософи, що залишились в Україні, продовжували розпочаті раніше дослідження. Перш за все філософи вивчали погляди Сковороди, суспільно-політичні позиції Кирило-Мефодіївського братства, методологічні засади природознавства. Достатньо активно опрацьовувались проблеми логіки та соціології. Далеко не всі вчені поділяли погляди фундаторів комуністичної доктрини. Значна частина університетської інтелігенції висловлювала незгоду з матеріалістичним розумінням історії, марксистськими законами суспільного розвитку, а саме це й було визначене офіційними колами як предмет філософських досліджень.
Філософські пошуки пожвавились після того, як 1937 року був створений Інститут філософії і природознавства, що проіснував до 1936 р. Проте доля більшості вчених склалася трагічно: вони були репресовані як, фактично, і вся українська інтелігенція.
Назвіть та охарактеризуйте способи спростувань, поясніть їх логічну сутність.
Спростуванням називають логічну дію, внаслідок якої встановлюється хибність тези або некоректність доведення загалом.
У структуру спростування входять теза, антитеза, аргументи, демонстрація.
За способом бувають прямі і непрямі спростування. Виділяють також такі різновиди: спростування тези, спростування аргументів, спростування демонстрації.
Спростування тези відбувається в такий спосіб: спочатку доводять істинність антитези, а потім встановлюється хибність наслідків, що випливають з вихідного положення. Наприклад, візьмемо вихідне положення: «Жодна людина не була на Місяці». Теза є невірною. Щоб здійснити спростування, треба висунути антитезу: «Деякі люди були на Місяці» (суперечність E-O за «логічним квадратом»). Аргументом буде: «Американські космонавти побували на Місяці». Демонстрація: «Якщо американські космонавти були на Місяці і вони є людьми», то істинною буде антитеза: «Деякі люди були на Місяці». Отже, антитеза суперечить тезі, остання є невірною.
З метою спростування аргументів з’ясовують їх характер, потім встановлюють їх хибність чи непереконливість (недостатність). Проте спростування аргументів не означає спростування тези. Для даної тези можуть бути віднайдені більш надійні аргументи. Тому слід спростовувати і тезу.
Спростування демонстрації передбачає доведення того, що між тезою і аргументами немає логічного зв’язку. Якщо для доведення використовувалися положення, в яких йдеться про предмети з різних галузей, така демонстрація вважається спростованою.
Між доведенням і спростування немає різкої межі, оскільки спростовуючи хибну думку, тим самим ми доводимо істинну, а доведення істинного положення можна вести шляхом спростування протилежного йому хибного положення.
Розкрийте співвідношення етики та етикету.
Етика – філософське вчення про мораль, яка зазвичай розглядається як один із способів регулювання відносин між людьми у суспільстві. Воно відбувається за допомогою історично сформованих «неписаних» норм і правил, щодо яких поведінка людей оцінюється як щось добре, чи лихе, чесне або безчесне, щоб будувати або руйнівний Під етикетом в широкому сенсі розуміється сукупність правил поведінки, які стосуються зовнішнього прояву ставлення до людей, поводження з оточуючими, форми звернень і привітань, норми поведінки в громадських місцях , манери і одяг. Можливо також розглядати етикет як звід правил поведінки, прийнятих у певних соціальних колах (при дворі монархів, в дипломатичних колах і т. п.). У більш вузькому сенсі етикет - це форма поведінки, поводження, правила ввічливості, прийняті в даному суспільстві.
Які християнські конфесії поширені в сучасній Україні? Якими є їх взаємини?
Українська Православна Церква (Московського Патріярхату була утворена рішенням Архиєрейського Собору Російської Православної Церкви (30—31 січня 1990 р.) і «перебуває в особливих стосунках підпорядкованості Московській Патріархії, у канонічному і молитовному єднанні з нею». Тобто, згідно з «Положенням про Екзархат» Українському Екзархату Московської Патріярхії по суті було надано оцю нову назву – Українська Православна Церква.
Українську Православну Церкву—Київський Патріярхат (УПЦ—КП) очолює Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.
УПЦ-КП утворена в червні 1992 р. на Всеукраїнському Православному Соборі.
Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ) очолює Митрополит Мефодій (без титулу Патріарха).
Перше юридичне оформлення УАПЦ відбулося у березні 1919-го року. Перше відродження УАПЦ (до середини 30-х років ХХ ст.) супроводжувалося переслідуваннями, гоніннями, репресіями, ув’язненнями. В умовах більшовицького терору широко практикувались акції дискредитації, висміювання священнослужителів аж до грубо сфабрикованих судових процесів. Під час Другої Світової війни відбулося ще одне відродження УАПЦ, коли на єпископа Переяславського було висвячено Мстислава Скрипника – майбутнього Патріарха УАПЦ. Третє відродження Церкви почалося в лютому 1989-го, коли зорганізувався відповідний Комітет на чолі зі священиком Б. Михайлечком. У серпні того ж року за сприянням Комітету утворилася перша в Україні автокефальна парафія – Петро-Павлівський храм у Львові (настоятель – Володимир Ярема).
Ці три Православні Церкви існують і далі як окремі. Логічно постає проблема їх об’єднання в один Патріархат, але на перешкоді такому процесові стоїть чимало нерозв’язаних проблем (брак належної свідомості серед духовенства і віруючих, відсутність чіткої державницької позиції щодо церкви у представників різних гілок влади). Ситуація ускладнюється ще й позицією Матірної Церкви православних українців – Константинопольської Патріархії, яка й досі не визначилась щодо свого ставлення до утворення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви, хоч за останні роки були проведені дво- і багатосторонні зустрічі (переважно поза межами України), але вони не дали бажаних позитивних наслідків.
Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ) виникла 1596 року внаслідок укладення церковної унії (союзу) частини православного духовенства Київської Митрополії (України і Білорусії) з Римо-Католицькою Церквою. Спочатку вона мала назву «Уніатська Церква» і тільки в кінці XVIII ст. стала називатися «Греко-Католицькою», щоб зафіксувати адміністративне підпорядкування Католицькому Римові, і водночас підкреслити візантійську обрядову орієнтацію.
Після смерті Митрополита Андрія Шептицького почалися інтенсивніші гоніння на УГКЦ. У квітні 1945-го р. були арештовані і ув’язнені єпископи Йосиф Сліпий, Микола Чарнецький, Микита Будка, Григорій Хомишин, Іван Лятишенський разом із сотнями інших священиків, монахів, монахинь, сотнями тисяч віруючих.
Греко-католики (вірні, духовенство, епископат), починаючи із 60-х рр. XX ст., докладають різноманітних зусиль для того, щоб УГКЦ отримала патріарший статус, що дало б можливість відновлювати східно-візантійські традиції, втрачені під час латинізації – проникнення деяких звичаєво-обрядових елементів із Римо-Католицької Церкви.
Римо-Католицька Церква (РКЦ). В Україні, конкретніше – в Галичині, перші чернечі чини РКЦ появилися ще у XIII ст. Розпорядженням Папи Григорія XI було засновано Митрополію і Архидієцезію (Архиєпископію), спочатку в Перемишлі, а потім у Львові (1412 року). Відмінність між православними і католицькими (УГКЦ і РКЦ) церквами полягає в тому, що другі підпорядковуються Риму, і тому основною причиною всіх проблем у стосунках між вищенаведеними церквами є небажання одних підпорядковуватись іншим, тому загалом, взаємини між церквами є досить напруженими.
В Україні є також багато інших дрібних церков, сект, релігій, які не такі поширені на території України, тому немає сенсу детально їх розглядати.
-----
Назвіть та охарактеризуйте основні різновиди сучасних логік.
Логіка в наш час є доволі розгалуженою ділянкою знань, інтенсивно розвивається і знаходить практичне застосування в процесі створення нової техніки і технології. Одним з прийнятих поділів цієї галузі науки є розрізнення традиційної і математичної логіки.
Традиційна логіка – перший етап розвитку логіки вивідного знання. Вона вивчає загальнолюдські форми мислення (судження і поняття) і форми зв’язків думок у міркуванні (умовивід), а також формально-логічні закони. Вивчення форми або структури мислення і символічний вираз елементів цієї форми започаткував ще Арістотель. На цьому шляху відкрито нові перспективи у розвитку науки. Відволікаючись від субстрату і змін об’єкту, його зміст виражають через доволі жорсткі, фіксовані елементи його форми. В такий спосіб відкрилися широкі можливості застосування формалізованих мов для вивчення мислення. На основі формалізованих мов було розроблено інформаційні мови, які використовуються у комп’ютерах.
Математична або символічна логіка – другий етап розвитку вивідного знання. Вона вивчає ті ж закони мислення, що і традиційна логіка, але йде далі в абстрагуванні. В математичній логіці використовують математичні методи і спеціальний апарат символів і досліджують мислення за допомогою формалізованих мов. В такий спосіб стає можливим відкривати і вивчати нові закони мислення, з якими маємо справу, розв’язуючи складні логічні задачі в математиці, кібернетиці, проектуванні і роботі комп’ютерної техніки. В такому напрямі розвивається сучасна логіка.
В структурі сучасної логіки найбільш сформованими її напрямами є пропозиційна логіка, кванторна логіка, комбінаторна логіка, модальна логіка,багатозначна логіка, деонтична логіка.
Пропозиційна логіка займається обчисленням висловлювань, або системою змінних та поєднанням висловлювань або речень. Ця логіка не стосується класів, як це прийнято в традиційній логіці. Вона розглядає складні речення і прості як їх складники. Головною характеристикою семантики таких речень є значення істинності (і - „істинне”, х - „хибне”). Для визначення істинності висловлювань австрійський логік Вітгенштейн створив спеціальні таблиці істинності.
Предметом обчислення кванторної логіки є предикати, тобто приписані суб’єкту властивості, наприклад, „життя є складним”. Логіка предикатів шляхом застосування символів обчислює такі речення з великим ступенем точності і дозволяє уникати логічної невизначеності. Логіка предикатів користується особливими інструментами, або функторами, які іменуються кванторами. Важливим досягненням сучасної логіки предикатів є те, що вона може описувати відношення.
Комбінаторна логіка розглядає певні процеси, пов’язані із змінними. Її мета – спрощення основ математичної логіки і усунення парадоксів. Вона займається поняттями і методами, які при побудові формальних логічних систем чи обчислень вважаються такими, що не потребують пояснень, тобто самі по собі зрозумілими, не аналізуються і далі не вивчаються (наприклад, змінна функція, правило підстановки тощо). Комбінаторна логіка представлена в працях М.Шейнфінкеля, Х.Каррі, А.Черча та ін.
Модальна логіка досліджує висловлювання з такими операторами, як «необхідно», «можливо», «неможливо» та ін. Сучасні логіки поділяють модальності на такі види: логічні і фізичні, абсолютні і відносні та ін. Розроблено кілька аксіоматичних систем модальної логіки – Геделя, Акермана, Лукашевича, Тарського, Карнапа та ін.
Багатозначна логіка - напрям математичної логіки, який розглядає більш ніж два значення (істинне і хибне) одного висловлювання. У ній застосовуються також n-значні обчислення висловлювань. Першою багатозначною логікою була трьохзначна логічна система польського вченого Я.Лукасевича. Багатозначні логіки застосовуються при розв’язанні парадоксів класичної математичної логіки, у квантовій механіці, у теорії релейно-контактних схем. Проте ця логіка розвивається не дуже інтенсивно, оскільки її переваги не виявилися ще достатньою мірою, а її досягнення не знайшли поки широкого практичного застосування.
Деонтична логіка досліджує логічні структури мови нормативної дії, це логіка норм і нормативних понять. Подібно до модальної логіки вона працює зі значеннями «обов’язково», «дозволено», «заборонено». Важливим принципом деонтичної логіки є наступний: ніщо не може бути водночас заборонене і дозволене. Проблеми такої логіки пов’язані з певним колом етичних питань, проте на відміну від етики ця логіка не цікавиться змістом висловлювань. Початкові ідеї деонтичної логіки зустрічаються в творах середньовічного мислителя Ансельма Кентерберійського. Проблеми цієї логіки досліджувалися А.Хаасом, Р.Тейлором. А.Айєром, З.Зембіньським, Г.Кастанедою, А.Івіним та ін.
У чому полягає відмінність християнської моралі від загальнолюдської? Охарактеризуйте особливості християнської моралї.
Загальнолюдська або суспільна мораль – система поглядів, уявлень, норм та оцінок, що регулюють поведінку людей у суспільстві.
Мораль “у найзагальнішому розумінні – це вчення про мистецтво направляти дії людей таким чином, аби виробляти найбільшу суму щастя”. Моральні потреби – це потреби спілкування з іншими людьми, за встановленими (прийнятими) правилами поведінки. Мораль завжди носить соціально-груповий характер: мораль сім'ї, мораль соціальної групи, класова мораль. Мораль наказується особистості ззовні у формі певних норм та правил. Оцінка моральної поведінки виходить із соціального оточення. Ф.Ніцше у основі моральності людини особливу роль відводив її здатності до рефлексії: “Яка людина найбільш моральна? По-перше, та, що найчастіше виконує закон… По-друге, та, що виконує закон за найтяжчих умов. Найбільш моральним є той, хто більше всього приносить у жертву звичаю”.
Християнська мораль має дещо спільне із суспільною (негативне ставлення до злочинів, вона також в певній мірі регулює відносини між людьми, але в межах церкви, конфесії, релігійної організації тощо), але має і відмінності (власна гідність, гідність інших людей, сумління, авторитет громадської думки, певні суспільні традиції тощо).
Окресліть основні аспекти між мистецтвом і мораллю, поясніть причини їх складних стосунків.
Мистецтво завжди було важливим засобом духовно-практичного освоєння світу. Протягом усієї історії культури воно відображало складні й суперечливі проблеми морального життя суспільства та особистості. При цьому воно виявляло себе не пасивним споглядачем, а активним борцем за людину, її гідність і щастя. Зацікавлення мистецтва мораллю пояснювалося тим, що воно прагнуло до перетворення дійсності не лише «за законами краси», а й за законами добра, людяності та справедливості.
Своєрідність мистецтва полягає в тому, що воно має здатність відчувати істинний моральний сенс важливих соціальних проблем і суперечностей раніше, ніж їх уловлюють інші форми громадської свідомості.
За допомогою художньо-образних засобів воно фіксує ці проблеми і виносить їх на авансцену духовного життя суспільства. Художники, письменники, поети, драматурги ведуть розмову про те, що найбільшою мірою хвилює їх. При цьому вони дають простір своїм почуттям і творчій фантазії.
Моральні проблеми, які хвилюють митців, — нескінченно різноманітні за характером і змістом. Деякі з них чітко локалізовані в соціально-історичному часі й просторі. Інші називаються «вічними», бо вони здатні відроджуватись із кожним новим поколінням. Найчастіше це питання, пов'язані з пошуками сенсу буття, індивідуального щастя та загального блага, з сутністю добра й зла, правди та справедливості.
Там, де митець уважний до моральних явищ і процесів, зміст його творів орієнтується не тільки на нинішнє, а й на майбутнє. Такі твори показують ціннісну перспективу духовного розвитку особистості або суспільства.
У мистецтві періодично відроджується суперечність між необхідністю художньо-естетичного освоєння нових соціоморальних реалій та нестачею відповідних творчих засобів. Традиційні прийоми та методи виявляються недостатніми. Ця суперечність завжди була внутрішнім джерелом становлення нових художніх стилів незалежно від їх особливостей. Кожен з цих стилів — бароко, сентименталізм, романтизм або модернізм — поставав як новий метод художньо-естетичного освоєння нових соціоморальних колізій і проблем. І кожен раз це було пов'язане з живою творчістю конкретних митців, з появою яскравих та обдарованих індивідуальностей, які здатні успішно вирішувати завдання, що постають перед мистецтвом.
Вся історія мистецтва, якщо уявити її як послідовний рух і зміну художніх стилів — це динаміка поступового наближення естетичної свідомості до пізнання буття людей. Але, хоч як близько мистецтво підходило б до пізнання цього буття, реальне життя буде знов і знов виявлятися багатшим за всі творчі засоби мистецтва. І нові покоління художників, композиторів, поетів знову напружуватимуть свої сили і здібності для відтворення життя. До того ж, образи мистецтва і його сенс виходять за межі морального змісту.
Особливості мови істинного мистецтва, особливо мистецтва складних епох, що багаті на філософські ідеї та наукові відкриття, не узгоджуються із тією категоричною та декларативною формою, в якій етичні теорії формулюють моральні норми та вимоги. Більш того, художня індивідуальність стилю виражає суб'єктивне світосприймання — авторське. Воно обов'язково накладає свою печатку на образний світ мистецтва, незважаючи на «об'єктивізм» морального змісту творів. На відміну від мистецтва, мораль прагне до об'єктивації та узагальнень, викладає загальні вимоги до громадської поведінки. Етика конструює смислові структури, які прагнуть до універсальності.
Якщо мораль користується раціонально-нормативною мовою, то мова мистецтва має образну природу. Такий складний за художньою мовою вид мистецтва, як, наприклад, музика, дає змогу слухачам пережити відчуття своєї причетності до абсолютів. Ці вищі начала дані людським почуттям, але не виражені словами. Музика говорить про буття та смерть, вона моделює процес виникнення та зникнення, динаміку вічного становлення життя. Музика свідчить про те, що морально довершене та естетично прекрасне близькі одне до одного. Музика викликає у свідомості образи любові, драматичних стосунків або гармонії. Вона ніби не залежить від моралі.
На відміну від моралі, мистецтво потребує фантазії, образного мислення в процесі сприймання художніх творів. Норми ж і цінності моралі доступні для розуміння кожної людини. Тому слід ураховувати, що розуміння мистецтва залежить не лише від художнього рівня творів, а й від підготовленості публіки до їх сприймання. Отже, сприймаючий мистецтво слухач, глядач або читач здійснює певну художньо-творчу діяльність. Розуміння ж моралі передбачає суто моральну діяльність.
Різниця у психологічних особливостях та характерах, рівнях вихованості та освіченості індивідів у суспільстві не перешкоджає розумінню моральних норм громадською свідомістю. А мистецтво, навпаки, вимагає певного рівня естетичної культури для сприймання творів.
Спільне та особливе в механізмах виховних впливів моралі та мистецтва на особистість стає очевидним при зіставленні загальновизнаних критеріїв високого рівня культури людини у сфері моралі та у сфері мистецтва.
Поясніть основні аспекти у співвідношеннях світової філософії та національних філософій.
Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності з’явилася на території України в часи Київської Русі, і прийшла вона сюди разом із християнством із Візантії – православної грецької держави. На час хрещення Русі християнська думка у Візантії набула вже розвиненого, деталізованого та витонченого характеру. А оскільки Візантія була прямою спадкоємницею Стародавньої Греції, то в її філософському вжитку весь час перебували класичні твори давньогрецьких філософів. Разом із християнством та книжковою премудрістю вони стали елементом духовної культури Київської Русі, де врешті сформувався своєрідний культ книжкової мудрості.
Звичайно, розглядаючи духовну культуру Київської Русі, ми повинні враховувати й традиції попередньої язичницької культури. Елементи язичництва тривалий час уживалися в українській культурі із християнством; можна стверджувати, що до певної міри це зберігається і по-сьогодні. Звичаї, традиції та риси характеру давніх слов’ян, сформовані на основі язичницького світогляду на протязі тисячоліть, позначились і на певних інтерпретаціях та формах засвоєння християнства та християнської філософії. Впливи Візантії, поєднані із давніми традиціями, визначили такі особливості функціонування філософських ідей в Київській Русі:
Від самого початку християнська мудрість постала в Київській Русі у поєднанні із давньогрецькою філософією; зокрема тут були знаними Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Арістотель, Сенека.
Філософія і мудрість сприймалися переважно як настанови для індивідуального самозаглиблення, самовдосконалення та пошуків святості, вищої істини; таке сприйняття філософії сприяло появі її особливого типу, характерного для давньоруської культури – «філософствування у Христі», коли вищі духовні цінності поставали невід’ємними від життя, так, що життя повинно було їх демонструвати та підтверджувати, а вони повинні були давати найперші смислові засади життя.
На першому плані давньоруської філософії не знаходилися питання абстрактно-теоретичного системотворення; будь-які теоретичні розбудови повинні були слугувати творенню життя, а тому уся ця філософія була схильною до морального повчання та життєвої настанови.
Існує чимало історичних свідчень того, що України того часу проявлявся стійкий інтерес до духовних та інтелектуальних новацій. У 40-60-х рр. XV ст. у Києві утворився науковий гурток так званих “ожидовілих”, котрий значну увагу приділив філософським студіям та популяризував такі твори, як «Логіка Авіасафа», «Промова Мойсея Єгиптянина», «Аристотелеві врата». Ці твори перекладалися з арабських або єврейських джерел. На думку Д.Чижевського, «ожидовілі» були тими, хто вперше ввів в українське оточення твори суто філософського змісту . Зв’язки України із Західною Європою сприяли прилученню української громадської думки до ренесансних віянь. Як і в Європі, найпершою ознакою гуманізму тут поставала реабілітація вартості та значущості земного життя людини. Водночас це сприяло поглибленню інтересу до соціальної та природної реальності, а останнє, у свою чергу, відкривало перспективи для розвитку наук та людських самоусвідомлень. Однією із ознак останнього була поява вчених творів народною мовою: таке було в Європі, таке ж можна було спостерігати і в Україні. У XIV – XVI ст. з’явились перші твори, написані не книжною (тобто – церковнослов’янською, як раніше), а староукраїнською мовою: грамоти XIV ст., «Кам’янко-Струмилове євангеліє» (1411), «Четьї- Мінеї» (1489), «Пересопницьке євангеліє» (1561), «Крехівський апостол» (1560). Наприкінці XV ст. староукраїнською мовою були видрукувані «Осьмигласник», «Часословець», «Тріодь пісня», «Тріодь цвітня». У цих творах акцентувалась потреба вивчення природи, увага до людської особистості (вагома риса Відродження).
Охарактеризуйте основні правила доведення тези, наведіть приклади.
Основними діями мислення, на яких базується теорія аргументації, є доведення і спростування. Поняття «доведення» є неоднозначним. В широкому смислі доведенням є наведення будь-яких доказів на користь якогось положення. Основою доведення є закон достатньої підстави, згідно з яким кожне твердження повинно бути обґрунтоване іншими думками, істинність яких безсумнівна. Аргументами можуть бути речові докази, емпіричні факти, наприклад, «Йде дощ», «Ми працюємо в бібліотеці» та ін. В таких випадках ми не стільки доводимо щось, скільки засвідчуємо це. Так само немає сенсу спростовувати очевидне. Однак в багатьох інших випадках необхідно логічно доводити або спростовувати певні факти і події, думки і висловлювання, реальність яких викликає сумнів.
Доведенням називається інтелектуальна операція, що полягає у встановленні істинності певного судження через його виведення з інших суджень, істинність яких вважається встановленою до цієї операції і незалежно від неї.
Основні правила доведення тези:
Теза повинна бути виразно сформульованою, не містити внутрішньої суперечності.
Теза повинна бути однаковою протягом всього доведення. Це випливає з вимог закону достатньої підстави. Якщо фактично доводиться щось інше, ніж ця теза, виникає помилка «підміна тези» або «ухиляння від тези». Наприклад, якщо доводити, що моральна поведінка сприяє життєвим успіхам, а насправді говорити про необхідність дотримуватися правових норм як основу життєвих успіхів, означає допускати відхилення від тези. Відверта «підміна тези» зустрічається не дуже часто. Зазвичай ця помилка робиться через неоднозначність у тлумаченні понять, що містяться в тезі, або відбувається лише частковий відхід від тези (зокрема, те, що стосується лише частини речей переноситься на всі речі). Наприклад, часто можна почути висловлювання, що всі політики – нечесні люди (теза), аргументами зазвичай виступають тут конкретні випадки аморальні вчинків в сфері політичної діяльності. Такі аргументи стосуються лише частини предметів даного класу, а не всіх, тобто насправді доводиться дещо інша теза, ніж спочатку заявлена.
Варіантом підміни тези є недостатність доказів, внаслідок чого теза лишається частково не доведеною. Коли наводиться забагато доказів, виникає класична помилка «хто багато доводить, той нічого не доводить». За такої ситуації з наведених аргументів слідує не тільки дана теза, але й якесь інше твердження. Наприклад, якщо для доведення тези, що поліцейський іноді вимушений застосовувати зброю, навести аргумент, що застосування зброї - найбільш ефективний метод боротьби зі злочинцями, то з цього аргументу слідує не тільки вказана теза, але й припущення, що застосування зброї може бути неефективним у боротьбі із злочинцями, оскільки злочинність виникає в більшості через соціальні причини тощо.
Зустрічається також і помилка, яку прийнято називати «аргумент до людини». Замість доведення чи спростування тези звертають увагу на особистість людини, яка висловила цю тезу. Наприклад, якщо політик висуває положення про необхідність політичної реформи, його опоненти не спростовують цю тезу, наводячи аргументи, що заперечують необхідність проведення реформи, а вказують на аморальні вчинки цього політика, негативні риси його характеру, висловлюють сумнів в його інтелектуальних здібностях тощо. «Аргумент до людини» використовують і в тих випадках, коли бажають спростувати обвинувачення і для цього намагаються всіляко підкреслити позитивні якості обвинуваченого, наприклад, що він – добрий сім’янин, християнин, веде благодійну діяльність та ін.
Якщо теза, яка має бути доведена (спростована), підміняється тезою, що діє на почуття, припускаються помилки «аргумент до публіки». Логічний процес підміняється психологічним впливом. У суперечці людина звертається не до свого опонента, а до інших людей і навіть випадкових свідків, щоби привернути їх на свій бік, діючи не на їх розум, а на їх настрої і емоції. Такий прийом зазвичай використовується нечесними політиками, які прагнуть підкорити натовп своїй волі. Варіантом зазначеної помилки є аргумент до авторитету, тобто прийняття тези по суті відбувається не через доведення або спростування антитези, а через те, що ця теза належить авторитетній особі.
У разі, якщо замість доведення або спростування тези намагаються викликати співчуття, припускаються помилки, відомої як «аргумент до жалості». Дуже часто люди, що просять допомоги у якійсь справі, вдаються до прохань, прибирають вбогого вигляду, щоб викликати співчуття у того, до кого звертаються.
Те, що у назвах зазначених помилок використовується слово «аргумент», не означає в даному випадку, що йдеться про недотримання правил для аргументів, оскільки про істинність чи хибність аргументів в даній ситуації не йдеться.
Поясніть відмінності кінематографа від інших видів мистецтва. Що таке синтетичні мистецтва?
Кіномистецтво володіє низкою характерних особливостей: це є синтетичне мистецтво, що поєднує фотографію, живопис, драматургію, музику, хореографію, декор, подані в динаміці, в русі. Історично кінематограф постає дітищем науково-технічного прогресу, а тому продовжує змінюватись разом із революційними змінами у сучасних технологіях: з'явились нова оптика, нові принципи запису та збереження зображень, нові форми відтворення кінофільмів. Кіномистецтво включає в себе кілька різних напрямів: художнє кіно, документальне кіно, науково-популярне кіно, анімаційне кіно, просвітницько-пропагандистське кіно. В жанровому плані розрізняють епічне кіно (масштабні історичні події), історичне кіно, мелодраму, кінокомедію, музичне кіно, пригодницьке кіно, фантастичне кіно, кінофарси, сатиричне кіно, кіноновели та ін.
Відмінністю кінематографії від інших видів мистецтва полягає в тому, що значній мірі й пояснюється впливовість кіномистецтва: воно, як ніякий інший вид мистецтва здатне створювати ефект реальності того, що відбувається на екрані. Кіно здатне переносити нас в інші історичні епохи і навіть інші світи, дозволяє суттєво розширювати горизонти наших уявлень про дійсність, а завдяки синтетичній дії воно впливає майже на всі наші інтелектуальні здатності – на чуття, інтуїцію, уяву, інтелект, підсвідоме і несвідоме.
Охарактеризуйте ставлення сучасного християнства до соціальних проблем людства.
На сьогодні багато церков не є байдужими до соціальних проблем людства взагалі. З метою хоча б часткового вирішення цих проблем організовуються відповідні заходи, розробляються різні соціальні доктрини тощо. У католицької церкви є соціальне вчення – це сукупність ідейно-політичних, соціально-економічних та етичних концепцій, розроблених богословами і схвалених папою римським. Воно включає погляди на суспільство, державу, історію суспільства, революційні та національно-визвольні рухи, ставлення до науки і культури. Усі проблеми соціально-економічних, національних і класових суперечностей соціальна доктрина Ватикану розглядає крізь призму моральних норм. Соціальна доктрина католицької церкви — це релігійно забарвлений реформізм, покликаний захистити та зміцнити існуючу систему суспільних відносин.
Щодо заходів, то у вересні 2008 році в Одесі було проведено конференцію «Соціальна політика і механізми інтеграції українського суспільства» за участю політологів, політологів, представників Церков і релігійних організацій зі всіх регіонів України, на якій обговорювалось питання соціальної політики. У часі проведення конференції відбувся круглий стіл «Соціальна діяльність релігійних організацій: проблеми і перспективи». На ньому прийнято рішення на початку грудня 2008 року зібрати в Одесі представників наукових, суспільних і релігійних організацій для обговорення проблеми соціуму. У рамках цього заходу планується обговорити питання реабілітації ВІЛ-інфікованих, проблеми руйнування родинних стосунків, алкогольної і наркозалежності, проблеми безробіття і трудових стосунків. Представники баптистської церкви вже практикують психологічну роботу з мігрантами в порту, на судах, а також працюють з різними групами населення з метою запобігання проявам ксенофобії. Завдання «Соціального дня» полягає у встановленні взаємодії між добродійними громадськими організаціями і бізнес-колами. Соціальні тижні вже декілька десятиліть проводяться в різних країнах Європи, а в червні цього року такий тиждень був проведений в Львові. На початку листопада за ініціативою Української Греко-Католицької Церкви соціальний тиждень пройде в Києві, а в кінці листопада відбудеться соціальний день в Донецьку. Представники Православної Церкви провели серію уроків по психологічній реабілітації нарко- і алкозалежних в одеській католицькій Школі Апостольства мирян. Священнослужителі Української Автокефальної Православної Церкви поділяться з представниками Римо-Католицької Церкви досвідом роботи з людьми, схильними до алкогольної і наркотичної залежності.
Окресліть вихідні філософські ідеї в культурі Київської Русі.
Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності з’явилася на території України в часи Київської Русі, і прийшла вона сюди разом із християнством із Візантії – православної грецької держави, що утворилася на Балканському півострові після розпаду Римської імперії. На час хрещення Русі християнська думка у Візантії набула вже розвиненого, деталізованого та витонченого характеру. А оскільки Візантія була прямою спадкоємницею Стародавньої Греції, то в її філософському вжитку весь час перебували класичні твори давньогрецьких філософів. Разом із християнством та книжковою премудрістю вони стали елементом духовної культури Київської Русі, де врешті сформувався своєрідний культ книжкової мудрості. Отже, в Київській Русі освіта та освіченість, а разом із ними і премудрість набули особливого соціального статусу.
Впливи Візантії, поєднані із давніми традиціями, визначили такі особливості функціонування філософських ідей в Київській Русі:
Від самого початку християнська мудрість постала в Київській Русі у поєднанні із давньогрецькою філософією; зокрема тут були знаними Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Арістотель, Сенека.
Філософія і мудрість сприймалися переважно як настанови для індивідуального самозаглиблення, самовдосконалення та пошуків святості, вищої істини; таке сприйняття філософії сприяло появі її особливого типу, характерного для давньоруської культури – “філософствування у Христі”, коли вищі духовні цінності поставали невід’ємними від життя, так, що життя повинно було їх демонструвати та підтверджувати, а вони повинні були давати найперші смислові засади життя.
На першому плані давньоруської філософії не знаходилися питання абстрактно-теоретичного системотворення; будь-які теоретичні розбудови повинні були слугувати творенню життя, а тому уся ця філософія була схильною до морального повчання та життєвої настанови.
Також в ті часи спостерігались наступні явища:
історія русичів розглядалася в контексті загальної всесвітньої історії;
шанування книжкової (філософської) мудрості;
утвердження мудрості й розважливості;
основним завданням книжники Київської Русі вбачали у засвоєнні християнської мудрості, а не у створенні нового.
Поясніть як відбувається спростування аргументів і демонстрації, наведіть приклади.
Спростуванням називають логічну дію, внаслідок якої встановлюється хибність тези або некоректність доведення загалом.
У структуру спростування входять теза, антитеза, аргументи, демонстрація.
За способом бувають прямі і непрямі спростування. Виділяють також такі різновиди: спростування тези, спростування аргументів, спростування демонстрації.
З метою спростування аргументів з’ясовують їх характер, потім встановлюють їх хибність чи непереконливість (недостатність). Проте спростування аргументів не означає спростування тези. Для даної тези можуть бути віднайдені більш надійні аргументи. Тому слід спростовувати і тезу.
Спростування демонстрації передбачає доведення того, що між тезою і аргументами немає логічного зв’язку. Якщо для доведення використовувалися положення, в яких йдеться про предмети з різних галузей, така демонстрація вважається спростованою.
Між доведенням і спростування немає різкої межі, оскільки спростовуючи хибну думку, тим самим ми доводимо істинну, а доведення істинного положення можна вести шляхом спростування протилежного йому хибного положення.
Правила для аргументів і помилки при їх порушенні.
1.Аргументи повинні бути істинними. При недотриманні цього правила виникає помилка - обґрунтування тези заздалегідь хибними аргументами. Ця помилка виникає внаслідок порушення закону достатньої підстави. Наприклад, основною помилкою твердження, що деякі люди - егоїсти, є хибний аргумент, що кожна людина прагне за будь-яку ціну вдовольнити своє бажання.
2. Істинність аргументу повинна бути встановлена незалежно від тези. Аргументи також повинні бути одне від одного незалежні. Коли ми прагнемо переконати тих, хто опирається, ніщо так не діє, як накопичення аргументів, кожен з яких незалежно від інших підтримує нашу тезу. Порушення цього правила веде до таких помилок: 1. випередження основи - помилка, що зустрічається тоді, коли для доведення тези ми беремо аргументи, істинність яких може бути доведена через припущення істинності тези; 2. «Коло у доведенні» - це порушення, внаслідок якого істинність тези обґрунтовується посиланням на аргументи, а істинність аргументів виводиться з тези. Наприклад, положення про те, що людина грішить, доводять аргументом, що вона є від народження грішною. 3. «Від сказаного у відносному смислі до сказаного безвідносно» - це помилка, в основі якої є порушення закону достатньої підстави. Для доведення (спростування) використовується положення, лише відносно істинне, а потім воно приймається як безумовно істинне. Наприклад, якщо ми скажемо, що слід приймати холодний душ, тому що він корисний для здоров’я, то стверджуємо як абсолютну істину те, що є відносною істиною. Холодний душ корисний не для всіх, а деякі люди після нього можуть застудитися, якщо їх організм ослаблений і вони не призвичаєні до цієї процедури.
3.Аргументи мають бути такими, щоб з них необхідно виводилася теза. Порушення цього правила призводить до помилок такого характеру. «Не випливає» помилка, в якій аргументи є обґрунтуванням не цієї, а якоїсь іншої тези. Так, бажаючи довести, що вправи з логіки розвивають розум, наводять аргументи, що вправи з логіки привчають ставитися до справ відповідально, виховують дисциплінованість тощо. Різновидом цієї помилки є аргумент до сили. Якщо хтось не згідний із тезою, слідують погрози, намагання залякати, обіцяння помститися).
Правила демонстрації і можливі помилки. Якщо аргументи істинні і логічно по’язані з тезою відношенням логічного слідування, то теза істинна, і демонстрація є коректною. Правила демонстрації по суті співпадають з правилами умовиводів, які застосовуються при доведенні чи спростуванні. Відповідно помилки, що допускаються при побудові умовиводів, є також помилками демонстрації.
Охарактеризуйте предмет і завдання естетики.
Слово «естетика» – грецького походження, у перекладі означає – той, що має відношення до чуттєвого сприйняття.
Предметом естетики є чуттєве пізнання навколишньої дійсності з її різноманітними напрямами: природою, суспільством, людиною та її діяльністю в усіх життєвих сферах, навіть у виробничій. Так, з естетичними властивостями явищ і предметів зустрічаємося, коли розглядаємо чудові квіти, величні споруди (наприклад, церкви, пам'ятки давнини тощо), нові технічні об'єкти (комп'ютери, машини, роботи та ін.), які створені пра­цею людини, коли пишаємося високогуманними вчинками лю­дей, високохудожніми творами мистецтва. Про людей, чутливих до краси, говоримо, що вони мають естетичне чуття. Процесу сприймання естетичного даємо назву естетичного сприйняття, результатом якого є естетичне переживання.
Серед завдань естетики можна виділити наступні: 1. формування і піднесення загальної естетичної культури особистості; 2. посилення здатності людини до чуттєвого сприйняття світу; 3. активізація творчого мислення; 4. посилення прагнення жити за законами краси і добра.
Що Ви знаєте про християнські чернечі ордени? Наведіть конкретні дані про ті з них, які Вам відомі.
Важливе місце в душпастирській діяльності католицької церкви і поширенні її віровчення займає чернецтво, яке організоване в ордени та конгрегації. На відміну від православного чернецтва, основними ланками якого є монастирі, західне чернецтво згуртоване в централізовані, відносно автономні спільноти – ордени. Характерними ознаками католицьких орденів є наявність у більшості з них жіночих гілок та відгалужень для мирян. Католицькі ордени є централізованими та ієрархізованими у своїй внутрішній будові, вони керуються «генералами» або «пріорами», які, в свою чергу, підпорядковуються Папі Римському. У той час рицарські ордени були своєрідною регулярною армією, а рицарі у свідомості християн донині становлять вищий ідеал жертовної відданості вірі. Чернецтво у західній церкві, як і в східній спрямовувалось на виховання покори, терпеливості, любові і милосердя.
У VІ ст. в Італії був заснований найстаріший бенедиктинський орден Бенедиктом Нурсійським, який називають «патріархом» західного чернецтва. Заслугою Бенедикта було те, чернечий ідеал він вдало пристосував до менталітету і звичаїв народів заходу. Девіз Ордену – «Молитва і праця». Бенедектинські монастирі були центрами духовного життя, тут зберігалися і розвивалися культурні надбання. Цей орден існує до нашого часу в ряді країн Європи і Америки, має свої школи, університети, періодичні видання.
Серед численних орденів найвпливовішими були домініканці, францисканці, кармеліти, єзуїти. Вони приділяли велику увагу навчанню і освіті, а тому прислужились розвиткові схоластики. Так, чернець-домініканець Фома Аквінський став найвизначнішим католицьким теологом, одним із найбільш відомих представників середньовічної схоластики, який розробив п’ять раціональних доказів існування Бога. Сучасний неотомізм, опертий на теологічні принципи Фоми Аквінського, є одним із провідних напрямів сучасної релігійної філософії.
Орден єзуїтів, заснований Ігнатієм Лойолою у 1547 році, відзначився особливо активною діяльністю по піднесенню релігійності і зміцненню позицій Римської церкви. Цей орден відкривав велику кількість навчальних закладів – колегій у різних європейських країнах, ревно боронив католицьке віровчення і не нехтував ніякими засобами у справі жертовного служіння церкві. Орден запровадив військову дисципліну і функціонував на зразок чернечого війська. Не по-християнські жорсткі, а іноді відверто підступні методи діяльності членів ордену склали йому негативну славу. Але ці засоби знайшли виправдання в боротьбі з опозиційними рухами, які активізувались на початку ХVІ ст. Орден єзуїтів досі є могутнім чернечим орденом, який активно впливає на різні сфери діяльності церкви.
Окресліть значення Києво – Могилянської академії в розвитку духовної культури України. Коли і як вона була створена? Коли припинила своє існування?
Перший вищий навчальний заклад Східної Європи - Київський колегіум, а згодом – Києво-Могилянська академія - утворився у 1632 р. шляхом oб’єднання двох київських шкіл: Братської школи на Подолі та школи, що існувала у Києво-Печерській лаврі. Ініціатором утворення колегіуму був митрополит Петро Могила. Тому Київська Академія ще за життя П.Могили стали називати Могилянською. У 1633 року документом польського короля Володислава колегіуму надавались права вищого навчального закладу.
Києво-Могилянська академія стала загальнослов’янським осередком освіти, науки й духовності: сюди прибували на навчання молоді люди не лише з усіх куточків України, а й Білорусії, Молдови, Росії, Болгарії, Румунії, Сербії та інших країн. Тут деякий час навчався і перший російський вчений М.Ломоносов (1732-1734 рр.). У час найвищого розквіту в Академії навчалось понад 2000 студентів щорічно. Навчання в Академії велось латинською мовою; повний курс Академії становив 12 років навчання, що дозволяло ознайомити студентів практично з усіма богословськими та науковими дисциплінами, відомими в Європі XVII століття.
Принципове значення мала та обставина, що в Академії, хоча це і був церковний навчальний заклад, було запроваджене розділене вивчення філософії та богослов’я. Завдяки цьому в Києво-Могилянській академії у філософські курси вводились наукові та філософські новації, хоча в цілому філософські курси вміщували в свій зміст типові для Західної Європи кури пізньої схоластичної філософії. Курс філософії охоплював три складники: логіку, фізику та метафізику; викладали також геометрію та астрономію. В найвищому класі (богослов’я) докладно вивчали систему Томи Аквінського (томізм).
У трактуванні професорів Києво-Могилянської академії філософія окреслювалась як цілісна система знань, що в сукупності дозволяють знайти шлях до істини, а отже – й зрозуміти причини виникнення та сутність тих чи інших явищ. Істина пов’язувалась із Богом, мала в ньому найголовнішу причину. Вважалося, що шляхом раціонального аналізу природи як Божого творіння (тобто, кажучи мовою сучасної науки, – реальної дійсності) можна збагнути ті закономірності, які лежать в основі речового світу. Засобами пізнання світу визнавалась логіка, котра вивчала форми та методи мислення. У своїх філософських викладах професори філософії послуговувались працями Арістотеля, Августина, Дунса Скота, Томи Аквінського, П.Гасенді, Р.Бекона, Р.Декарта, Г.Лейбніця, Х.Вольфа та інших античних і пізніших європейських авторів, прагнули адаптувати їх ідеї на українському грунті. Передовсім це виявлялося у цінуванні чуттєвих форм пізнання порівняно з раціональними, а також у тому, що етичним проблемам філософії надавалося великого значення; тобто тут давалася взнаки давня традиція сприймати та подавати філософію як життєву настанову та моральне повчання.
Філософські курси в Академії викладали провідні мислителі того часу, просвітники, що справили потужний вплив на своїх сучасників. Попередньо вони навчалися у престижних університетах Європи, в яких одержували наукові ступені докторів філософії, а подекуди – ще й докторів богослов’я. Завдяки цьому викладення філософії велося на професійному рівні. Велика увага в Академії приділялася викладу філософії мистецтва в лекційних курсах, що мали назву “Поетика”.
Своє існування Києво – Могилянська академія припинила у 1817 році.
Отже, значення Києво – Могилянської академії в розвитку духовної культури України полягає в тому, що в академії вперше в Україні формуються здатні до професійної творчої діяльності освічені українські філософи (Г. Сковорода в їх числі).