Плюралізм західноєвропейської політичної думки ХІХ - поч. ХХ століття.
План
Лібералізм і неолібералізм.
Консерватизм і неоконсерватизм.
Ліві та лівоцентристські ідеологічні доктрини.
Екстремістські політико-ідеологічні доктрини.
Лібералізм і неолібералізм.
Лібералізм проголошує найвищою цінністю свободу, обґрунтовує ідеї недоторканності особи і приватної власності, вільної підприємницької діяльності, невтручання держави в економіку.
Найвідомішими представниками ліберального напряму західноєвропейської політичної думки XIX ст. є Б. Констан, А. Токвіль, І. Бентам, Дж. С. Мілль та ін.
Бенжамен Анрі Констан де Ребек (1767-1830) вважається духовним батьком європейського лібералізму. Він розрізняв політичну та особисту свободу. В античному світі люди знали лише політичну свободу, яка полягала в можливості їхньої безпосередньої участі у здійсненні політичної влади. Особисте життя громадян детально регламентувалось і контролювалось державою. Для народів передових країн тогочасної Західної Європи політична свобода вже не має колишнього значення.
Для них свобода - це особиста, громадянська свобода, яка полягає в незалежності індивідів від державної влади.
Б. Констан визнавав прийнятними лише ті форми правління, в яких є гарантії індивідуальної свободи.
Такими гарантіями він вважав
громадську думку, зосереджену в парламенті,
поділ і рівновагу гілок влади.
Політична свобода громадян виявляється в тому, що вони беруть участь у виборах до законодавчого органу, який входить до системи вищих органів влади і втілює громадську думку. Виконавча влада здійснюється урядом, міністри якого відповідальні перед парламентом. В державі має існувати "нейтральна влада" в особі глави держави. Наділений відповідними повноваженнями монарх бере участь у здійсненні влади всіма її гілками, попереджує конфлікти між ними і узгоджує їхні дії. Судову владу Б. Констан виокремлював як самостійну. Такий поділ влади забезпечує у суспільстві свободу.
Співвітчизник Б. Констана Алексіє де Токвіль (1805-1859) - історик, соціолог і політичний діяч - "Про демократію в Америці" (1835).
В центрі уваги вченого були проблеми демократії. Він розглядав її не лише як певну форму правління, а й як такий суспільний лад, що не знає станового поділу і базується на принципі рівності. Досягнення рівності (рівність суспільного становища індивідів) не означає встановлення свободи. В усі часи люди віддавали перевагу рівності перед свободою, що є загрозою для сучасної демократії, яка можлива лише за умови єдності рівності та свободи. Проблема полягає в тому, щоб усіляко сприяти досягненню балансу рівності і свободи, створюючи для цього відповідні політико-правові інститути.
Вивчаючи та порівнюючи досвід політичного розвитку Франції і США, А. Токвіль дійшов висновку, що однією з найбільших перешкод для досягнення свободи і, відповідно, демократії, є надмірна централізація державної влади.
Для встановлення свободи і демократії в цілому необхідні
представницька форма правління
поділ влади
місцеве самоврядування
забезпечення свободи друку,
забезпечення свободи совісті
забезпечення незалежності суддів
створення суду присяжних.
Противагу розмежуванню людей він вбачав у наданні їм якомога більших реальних можливостей для спільної участі в політичному житті. Тільки в єдності рівність і свобода забезпечують демократію і є самодостатніми умовами справді людського буття.
Чільне місце в лібералізмі має переконання про те, що вчинками індивіда як приватного власника керує тверезий розрахунок на отримання від своїх дій якнайбільшої особистої вигоди.
Найповнішою мірою це переконання знайшло обгрунтування у вченні англійського філософа і юриста Ієремії Бентама (1748-1832), яке дістало назву "утилітаризм" (від лат. utilitas - користь, вигода) - "Фрагменти про владу" (1776) і "Принципи законодавства" (1789)
І. Бентам виходив з того, що сенс людської діяльності складають отримання задоволення та уникнення страждань, а найвагомішим критерієм оцінки будь-яких явищ є їхня корисність, тобто здатність бути засобом розв'язання якого-небудь завдання.
В центрі уваги І. Бентама перебували інтереси й безпека особи. Він вважав, що свобода межує із свавіллям. Індивід має не сподіватися на буцімто належні йому від природи права і свободи, а дбати про себе, про своє благополуччя. Лише він сам мусить визначати, в чому полягають його інтереси і користь.
Законодавча влада повинна здійснюватися однопалатним парламентом, який обирається щорічно на основі загального, рівного і таємного голосування. Виконавча влада має здійснюватися посадовими особами, які підпорядковуються законодавчій палаті парламенту, відповідальні перед нею і часто змінюються.
Основоположні ідеї і принципи класичного лібералізму були сформульовані у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. й Конституції 1791 р., в американській Декларації про незалежність 1776 р. і Конституції 1787 р. Прихильниками лібералізму були "батьки-засновники" США Т. Джефферсон і Дж. Медісон. На початку XIX ст. поняття "лібералізм" увійшло до європейського суспільно-політичного лексикону.
У XIX ст. в багатьох європейських країнах виникли ліберальні політичні партії, які функціонували як масові організації. В середині XIX ст. доктрина класичного лібералізму стала пануючою у європейській і північноамериканській політичній думці, а ліберальні партії займали провідні позиції в політичному житті західних країн.
Криза класичного лібералізму виявилась на рубежі XIX-XX ст. з настанням монополістичного етапу розвитку капіталізму. Монополістичні об'єднання стали витісняти з ринку дрібні й середні підприємства, які не витримували конкуренції з ними і розорялись. Монопольні ціни, банкрутство дрібних і середніх підприємств призводили до зубожіння широких верств населення капіталістичних країн, зростання безробіття, загострення класової боротьби між найманими працівниками і власниками засобів виробництва.
Ідеологи буржуазії виступили з пропозиціями про перегляд деяких найважливіших положень класичного лібералізму і здійснення реформ, покликаних обмежити свавілля монополій і полегшити становище найбільш знедолених верств населення. Вони сформулювали низку нових важливих принципів лібералізму, які склали соціальний лібералізм.
Мова йде про реальне забезпечення соціальних прав людей на:
працю
відпочинок
добробут
охорону здоров'я
освіту
Для приборкання стихійних сил економічного розвитку визнано за необхідне втручання держави в економіку й соціальні відносини.
Джон Мейнард Кейнс (1883-1946) виступив з теорією "регульованого капіталізму", згідно з якою в нових історичних умовах держава має відмовитись від ролі "нічного сторожа" і стати дійовим регулятором соціально-економічних відносин.
Вона мусить
обмежити монополізацію виробництва
встановити правила чесної конкуренції
підтримувати дрібні й середні підприємства
організовувати громадські роботи з метою зменшення безробіття
допомагати незахищеним верствам населення.
Рубежем, який утвердив принцип державного втручання в економіку та ідею держави загального добробуту, стала велика економічна криза 30-х років. Саме завдяки втіленню кейнсіанських ідей у його "новому курсі" американському президентові Ф. Рузвельту вдалось відносно швидко подолати найважчу за всю історію США соціально-економічну кризу.
Один з цих напрямів тяжіє до лібертаризму (від франц. свобода) - одній з течій неоконсерватизму. Для нього характерні
абсолютизація індивідуальної свободи
заперечення втручання держави в економіку й соціальні відносини
прихильність до вільного ринку.
Цей напрям іноді називається неолібералізмом, у США відповідає так званій чиказькій школі, або школі монетаризму. В центрі її ідея вільного ринку та опозиція вченню Дж. Кейнса. Представники - американський економіст Мілтоп Фрідмен (нар. 1912 р.) та австрійсько-англійський економіст і політичний філософ Фрідріх Август фон Хайєк (1899-1988), які вважають, що грошовий обіг і його закони складають центральний елемент економічної системи будь-якого суспільства. Виходячи з цього, при розв'язанні економічних завдань основний наголос вони роблять на монетаристських засобах. Цей напрям лібералізму - це економічний консерватизм, який повторює з певними модифікаціями окремі положення класичного лібералізму.
Другий напрям - соціальний лібералізм займає проміжне становище між консерватизмом і соціал-демократизмом. Грунтуючись на цінностях класичного лібералізму він визнає необхідність втручання держави в економіку й соціальні відносини, забезпечення соціальних прав людей.