Тема 3. Суспільство як соціальна система, його соціальна структура
3.1 Сусіпльство як соціальна система та соц явище Упродовж усієї історії соціології однією з найважливіших її проблем була проблема: що являє собою суспільство.
Соціологія по-різному тлумачить поняття “суспіьство”. Е.Дюркгейм розглядав суспільтсво як надіндивідуальну духовну реальність, яка основана на колективних уявленнях. За М.Вебером, суспільство – це взаємодія людей, яка є продуктом соціальних, тобто орієнтованих на ін. людей, дій. Т.Парсенс визначав суспільство як систему відносин між людьми, основою якої є норми й цінності. З точки зору К.Маркса, суспільство – це сукупність, що історично розвивається, відносини між людьми, які складаються в процесі їх спільної діяльності. Такий підхід до суспільства називається системним. Основна задача системноо підходу в дослідженнях суспільства полягає в поєднанні різних знань про суспільство в цілісну систему, яка могла б стати теорією суспільства.
3.2 Основні ознаки суспільства Суспільство – це соціальна спільнота, що історично склалася в процесі життєдіяльності людства для задоволення його життєвих потреб. Суспільству притаманна низка ознак, які відрізняють його від інших спільнот:
1) спільна територія, яка становить основу соціального простору, що в ньому проживають, взаємодіють, формують і розвивають між собою взаємозв'язки члени суспільства. Зазвичай вона збігається з державними кордонами;
2) загальноприйнята система норм і цінностей, система культури, що є основою зв 'язків між людьми. Завдяки цьому суспільство має велику інтегруючу силу. Воно соціалізує кожну людину, кожне покоління людей, підпорядковуючи їхню поведінку чинним нормам і включаючи її до загальної систем й зв'язків;
3) здатність підтримувати й постійно відновлювати високу інтенсивність внутрішніх взасмозв 'язків, забезпечувати стійкість соціальних утворень.
4) автономність, саморегуляція, саморозвиток, що забезпечуються тими інститутами й організаціями та на підставі тих норм, принципів, традицій і цінностей, які виникають у самому суспільстві. Суспільство здатне без втручання зовнішніх сил створювати для людей такі форми організації та умови їх життя, які необхідні для задоволення їхніх потреб, їхнього самоствердження й самореалізації.
Такі суттєві ознаки і характеристики суспільства, що на них указують провідні вчені і дають змогу трактувати його як соціальну систему, як цілісність, що має якості, котрих немає у жодної з її складових.
3.3 Типологія суспільства Суспільство постійно змінюється і розвивається. У межах тієї самої країни в різні історичні періоди утворюються різні типи суспільств. Існує кілька типологій за відповідною визначальною ознакою. Так, за ознакою «писемність» суспільства поділяються на дописемні та писемні. Хоча писемності вже близько 10 тис. років, а й дотепер на землі трапляються племена, що її не мають.
За кількістю рівнів управління й мірою диференціації суспільства поділяються на: прості (де немає керівників і підлеглих, бідних і багатих (такі первісні племена трапляються подекуди й нині)); складні (де існують кілька рівнів управління і соціальних прошарків).
За способом здобування засобів до існування розрізняють:
1) суспільство первинних мисливців і збирачів, що проіснувало кількасот тисяч років;
2) аграрне (традиційне) суспільство, з яким зв'язують зародження держави, класів, появу міст, писемності тощо;
3) індустріальні та постіндустріальні суспільства. Термін «постіндустріальне суспільство» запроваджений Д. Беллом.
За радянських часів науковою вважалася тільки типологія, запропонована в середині XIXст. К.Марксом. Основою цієї типології є два критерії: спосіб виробництва і форма власності. Згідно з нею суспільства з різною культурою, політичним устроєм, способом і рівнем життя населення, але об'єднані цими двома ознаками, становлять одну суспільно-економічну формацію. За К.Марксом людство в своєму історичному розвитку пройшло такі формації: первісну; рабовласницьку; феодальну; капіталістичну.
У майбутньому капіталістичну формацію мала замінити комуністична.
Сучасна соціологія використовує синтетичну модель типології, запропоновану американським соціологом Д.Беллом. Об'єднуючи всі існуючі типології, він поділив всесвітню історію на три стадії: доіндустріальну; індустріальну; постіндустріальну.
Зміна однієї стадії іншою супроводжується зміною форм власності, способу виробництва, технологій, соціальних інститутів, політичного режиму, способу життя, культури, кількості населення, соціальної структури суспільства.
3.4 Характерні особливості сучасного (постіндустріального) суспільства З переходом від індустріального до постіндустріального суспільства економіка виробництва товарів перетворюється на обслуговуючу, а це означає, що сфера послуг починає домінувати. Власність як критерій соціальної нерівності втрачає свою значущість, вирішальним стає рівень освіти і знань. Відбуваються зміни в соціальній структурі, де класові відмінності поступаються місцем професійним.
3.5 Причини та шляхи розвитку суспільства. Особливості розвитку укр суспільства У доіндустріальному суспільстві, яке ще називають традиційним, визначальним чинником розвитку було сільське господарство, а головними інститутами – церква та армія. В індустріальному суспільстві – промисловість з корпорацією і фірмою на чолі, а в постіндустріальному – інформація, теоретичні знання з вищою школою, як місцем формування і зосередження цих знань.
З переходом від індустріального до постіндустріального суспільства економіка виробництва товарів перетворюється на обслуговуючу, а це означає, що сфера послуг починає домінувати. Власність як критерій соціальної нерівності втрачає свою значущість, вирішальним стає рівень освіти і знань. Відбуваються зміни в соціальній структурі, де класові відмінності поступаються місцем професійним.
Суспільство постійно змінюється. Історичні зміни з позитивними наслідками є прогресом, з негативними – регресом. Соціальний прогрес – це узагальнююче поняття, складовими якого є економічний, технічний і культурний поступальний розвиток суспільства. Щодо визначення чинників суспільного розвитку соціологи не мають спільної думки. Дехто вважає, що визначальними є екзогенні (зовнішні) чинники. Так, представники географічної школи стверджують, що суспільний розвиток залежить насамперед від географічних умов – клімату, ландшафту, грунту, природних багатств тощо.
Інші соціологи (їх більшість) причини поступального розвитку суспільства шукають серед ендогенних (внутрішніх) чинників у самому суспільстві. Одні з них уважають, що такими причинами є соціальні суперечності: (конфлікти) – це так звана конфліктологічна парадигма.
Інші їх убачають у єдності й боротьбі протилежностей, що має місце в усіх суспільних сферах:
в економічній – суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами;
у соціально-політичній – боротьба класів-антагоністів;
у духовній – боротьба протилежних ідеологій.
Соціологи-марксисти при цьому додають, що оскільки суперечності існували, існують і будуть існувати, то революційні зміни будь-якого суспільства – неуникненні.
3.6 Основні теоретико-методологічні підходи трактування сустності суспільства Є різні теоретико-методологічні підходи, методологічні стратегії трактування сутності суспільства та визначення складових соціальної системи як головного системоутворюючого елемента.
Так, соціолог І.М. Попова виокремлює три пари методологічних опозиційних стратегій, тобто стратегій, які в кожній парі побудовано на протилежних засадах:
1) поведінкова та інституаційна (залежно від того, який рівень аналізу постає як засадний – рівень поведінки людей чи суспільства в цілому);
2) об'єктивно предметна та суб'єктивно ціннісна (залежно від уявлення про значущість об'єктивного та суб'єктивного у суспільному житті),
3) функціоналістська та конфліктна (залежно від того, чому надано визначального значення – урівноваженому стану суспільства чи його мінливості й розвитку).
Згідно з першою стратегією сучасні західні соціологи досліджують суспільство на мікро- та макрорівні (мікросоціологія й макросоціологія). Мікросоціологія вивчає спілкування й поведінку людей, їхні вчинки, мотиви, значення, якого надають вони своїм взаємодіям, вплив, котрий це все справляє на стабільність суспільства або на зміни, що в ньому відбуваються. Людська взаємодія, поведінка є вирішальним чинником побудови мікросоціологічної теорії. Саме суспільство розглядається як продукт взаємодії різних груп людей. Але суть взаємодії різні автори тлумачать по-різному.
Г.Гарфінкель є автором теорії етнометодології, згідно з якою поведінка людей у процесі спілкування визначається історично детермінованими правилами й поняттями. Є.Гоффман, уважаючи, що життя подібне до театру, описує взаємодію людей у термінах «менеджменту вражень». Згідно з його теорією люди, мов актори на сцені, свідомо беруть на себе ролі, які допомагають їм справити належне враження і вплив на інших.
Дж.Мід, Г.Блумер та ін. представники теорії символічного інтеракціонізму вважають, що взаємодія людей, їхнє спілкування зумовлюється тим значенням, якого люди надають матеріальним речам, і різним зовнішнім виявленням поведінки.
3.7 Суспільство як наслідок дій індивідів За К.Марксом, суспільство є результатом дії. Жодні соціальні системи, жодні зіткнення інтересів не спричиняться до жодних змін, аж поки не почнуть діяти їх суб'єкти-індивіди. Отже, головною дійовою особою соціальної системи є індивід, що виконує в межах одної системи певну соціальну роль. Проблеми соціальних зв'язків індивідів, їхні дії і взаємодії с центральними в соціологічній науці. Поняття «дія», «соціальна дія» уперше запровадив і обгрунтував М.Вебер. Дія, за Вебером, – людська поведінка, якій суб'єкт надає певного сенсу (мотивації). Соціальною дією вчений низивав дію, яка за своїм сенсом, що вкладає в неї діючий індивід чи група, орієнтована на відповідну поведінку інших співучасників взаємодії, тобто на певні очікування. Соціальні дії зумовлюються невдоволеністю (невідповідністю між тим, чого потребує людина й тим, що вона має), тобто потребою.
Невдоволеність виявляється в різних формах: голод, матеріальний дискомфорт, тривога, творчий неспокій. Рівень невдоволеності зміниться, якщо буде досягнуто мети. Мета – це очікуваний наслідок задоволення потреби.
Формування особистої мети, спрямованої на задоволення власної потреби з урахуванням можливої реакції оточення, є мотивом соціальної дії.
Отже, індивіди намагаються вдовольнити свої потреби через певні дії. Для досягнення своєї мети вони об”єднуються. І як наслідок їхніх дій виникає суспільство.
3.8 Поняття соціальної структури суспільства, її складових Соціальна структура – це стійкий зв'язок елементів у соціальній системі. Основними елементами соціальної структури суспільства є індивіди, що займають певні позиції (статус) і виконують певні соціальні функції (ролі), об'єднання цих індивідів на основі їхніх статусних ознак у групи, соціально-територіальні, етнічні та інші спільноти.
Понятгя соціальної структури в суспільстві використовується в наступних основних значеннях. У широкому розумінні соціальна структура– це побудова суспільства в цілому, системи зв'язків між усіма його основними елементами. При такому підході соціальна структура характеризує всі багаточисельні види соціальних спільнот і відносини між ними. У вузькому розумінні термін «соціальна структура суспільства» частіше застосовується до соціально-класових і соціально-групових спільнот. Соціальна структура у цьому розумінні – це сукупність взасмопов"язаних і взаємодіючих класів, соціальних верств і груп.
3.9 Група як соціальна складова соціальної структури суспільства. Класифікація г руп Складна сукупність ознак дає можливість поділяти всі єдності на два найбільш широкі підкласи: масові та групові єдності.
Соціальні групи, на відміну від масових єдностей, характеризуються:
1) стійкою взаємодією, яка сприяє стійкості та надійності їх існування в просторі й часі;
2) відносно високим ступенем спільності;
3) чітко вираженою однорідністю складу, тобто наявністю ознак, притаманих усім індивідам, шо входять у групу;
4) входженням у більш широкі єдності як структурні угруповання.
Залежно від масштабів діяльності, форми здійснення зв'язків і членів, що їх складають, розрізняються великі й малі, первинні та вторинні соціальні групи. Основним об'єктом соціологічних досліджень є малі соціальні групи (від 2 до 15 чоловік).
Мала соціальна група малокількісна за складом, члени її об'єднуються спільною діяльністю і знаходяться в безпосередньому, стійкому, особистому спілкуванні. Характерними рисами малої соціальної групи є: малочисельний склад; просторова близкість членів; довгостроковість існування; єдність групових цінностей, норм і зразків поведінки; добровільність вступу до групи; неформальний контроль за поведінкою членів групи.
3.10 Соціальні відносини, їх роль у формуванні соц структури Соціальні відносини – це відносини між окремими індивідами, ціальними групами, що займають різне місце в структурі суспільства, беруть неоднакову участь в його економічному, політичному та державному житті, різняться за способом життя, рівнем і джерелами доходів, структурою особистого споживання.
Соціальні відносини як різновид суспільних відносин постійно взаємодіють з іншими відносинами – економічними, політичними, правовими.
Якщо відносини сформувалися з приводу засобів виробництва – це економічні відносини, державної влади – політичні, законів – правові, ідеології, науки, культури, релігії, освіти, мистецтва – духовні та ін.
Соціальні відносини у вузькому значенні (у широкому вони ідентичні суспільним) формуються з приводу реалізації соціальної взаємодії, що виникає між різними суб'єктами (соціальними спільнотами, прошарками, групами, індивідами). Вони відбивають становище окремих суб'єктів у суспільстві. Це відносини рівності – нерівності, справедливості – несправедливості, панування – підлеглості.
3.11 Аналіз соц структури суспільства в історії соціології Соціальна структура суспільства, її динаміка є ключовими темами соціології. Соціологія вивчає сутність соціальної структури, найважливіші її складові, ознаки їх виокремлення в структурі, реальний стан, тенденції та перспективи її розвитку. Соціологи називають соціальну структуру хребтом суспільства, культуру – його плоттю, а соціальний контроль з нормами і санкціями включно – цементуючим началом.
Під соціальною структурою суспільства розуміють сукупність його складових і зв'язків між ними. Існують різні підходи до визначення цих складових. Відомий російський соціолог А.І.Кравченко трактує структуру суспільства, як сукупність статусів і ролей, функціонально зв'язаних між собою. Провідні українські політологи В.П.Андрущеико, Н.І. орлач визначають сутність соціальної структури суспільства як сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих упорядкованих стосовно одна одної соціальних спільнот, прошарків, груп, а також відносин між ними.
3.12 Ознаки соц інститутів та умови успішного їхнього функціонування Конкретним механізмом, що забезпечує соціальний порядок, інтеграцію, стійкість і стабільність суспільства, його відтворення, є соціальні інститути.
Інститут – це певна форма людської діяльності, яка грунтується на чітко розробленій системі правил і норм, а також контролю за її виконанням. Інституційна діяльність здійснюється людьми, об'єднаними в групи, асоціації, де є поділ на статуси і ролі згідно з потребами групи чи суспільства. Таким чином, інститути підтримують соціальну структуру і порядок в суспільстві.
Кожен соціальний інститут має крім специфічних спільні з іншими інститутами ознаки. Такими ознаками є і установки, і взірці поведінки, культурні ознаки символічні й утилітарні, кодекс усний і письмовий, ідеологія.
Так, наприклад, інституту родини притаманні такі установки і взірці поведінки, як прихильність, лояльність, відповідальність, повага; держави – послушання, лояльність, субординація; освіти – прагнення до знань, регулярне відвідування занять; бізнесу – продуктивність, економічність, виробництво, прибуток; релігії – поклоніння, лояльність, пошанування.
Сім'я має такі символічні культурні ознаки, як шлюбна обручка, весільний ритуал; утилітарні – будинок, квартира, меблі; кодекс – сімейні заборони, дозволи; ідеологія – романтичне кохання, сумісність, індивідуалізм тощо.
Крім спільних ознак інститути мають і специфічні, які залежать від потреб, що їх вони задовольняють. Деякі інститути не мають повного набору ознак. Це свідчить про те, що вони недосконалі, не розвивалися або перебувають у занепаді. Якщо ж таких інститутів більшість, то це означає, що суспільство, в котрому вони функціонують, перебуває в глибокій кризі чи на початковій стадії розвитку.
3.13 Поняття соціального інституту, його види Соціальні інститути (від латинського institutum – установа) – це стійкі форми організації спільної діяльності людей Термін «соціальний інститут» застосовується в різних значеннях. Говорять про інститут сім'ї, інститут освіти, охорони здоров'я, інститут держави і т.ін. Перше значення, яке найчастіше використовується, пов'язано з характеристикою будь-якого роду впорядкування, формалізації і стандартизації суспільних зв'язків і відносин, А сам процес впорядкування формалізації і стандартизації називається інституціоналізацією.
Соціальні інститути відрізняються один від одного за видами і функціональними якостями.
1. Економічно-соціальні інститути – забезпечують усю сукупність виробництва й розподілу суспільного багатства, поєднуючи, разом із тим, економічне життя з іншими сферами соціального життя.
2. Політичні інститути – забезпечують відтворення та стійке збереження ідеологічних цінностей, стабілізують домінуючі в суспільстві соціально-класові структури.
3. Соціокультурні й виховні інститути мають на меті засвоєння та подальше відтворення культурних і соціальних цінностей, включення індивідів у певну субкультуру, а також соціалізацію індивідів через засвоєння стійких соціокультурних стандартів поведінки і, нарешті. захист певних цінностей і норм.
4. Нормативно-орієнтуючі – розробляють механізми морально-етичної регуляції поведінки індивідів, їх мета – надати поведінці й мотивації моральну аргументацію, етичну основу.
5. Нормативно-санкціонуючі – здійснюють суспільно-соціальну регуляцію поведінки на основі норм та правил, закріплених в юридичних та адміністрітивних актах.
6.Церемоніально-символічні й ситуаційно-конвенціональні інститути регулюють повсякденні контакти, різні акти групової і міжгрупової поведінки. Вони визначають порядок і спосіб взаємної поведінки, регламентують методи передачі й обміну інформацією, спілкування та ін., порядок зюорів засідань, діяльність певних об”єднань.
3.14 Роль та ф-ції соціальних інститутів у життєдіяльності суспільства. Поняття Аномії Кожний інститут виконує свою, притаманну йому соціальну функцію. Сукупність цих соціальних функцій складається в загальні соціальні функції соціальних інститутів як певних видів соціальної системи. Представники інституціональної школи соціології, виділили чотири основні функції соціальних інститутів:
1) відтворення членів суспільства. Головним інститутом, що виконує цю ф-цію, є родина, але до неї причетні й інші соціальні інститути, такі як держава;
2) соціалізація – передача індивідами встановлених у даному суспільстві зразків поведінки й способів діяльності – інститути родини, освіти, релігії та ін.;
3) виробництво й розподіл. Ця ф-ція забезпечується економічно-соціальними інститутами управління й контролю – органами влади;
4) ф-ції управління й контролю здійснюються через систему соціальних норм, які реалізують відповідні типи поведінки: моральні й правові норми, звичаї, адміністративні рішення і т.ін. Соціальні інститути управляють поведінкою індивіда через систему заохочень і санкцій.
Визначення ролі соціальних інститутів у соціальних змінах і розвитку можна звести до таких двох взаємозв'язаних дій:
1) забезпечення переходу до якісно нового стану соціальної системи, її прогресивного розвитку;
2) руйнування соціальної системи чи принаймні її дезорганізація.
Інституціональний аналіз дає змогу з'ясувати причини негативних явищ, що зумовлюють соціальну дезорганізацію та кризові явища в суспільстві. Ключовим моментом у розвитку процесів дезорганізації є руйнування соціальних інститутів, що створює ситуацію, яку Е.Дюркгейм назвав анемією, тобто таку ситуацію, коли індивіди не можуть інтегруватися з основними інститутами суспільства і не визнають найбільш значущі соціальні норми.
Аномія характеризується втратою соціальними інститутами мети діяльності, послабленням нормального регулювання поведінки людини у головних сферах життєдіяльності; утратою чіткого визначення соціальних норм, послабленням механізму соціального контролю, зростанням соціального напруження.
3.15 Інституалізація, її ознаки. Способи розвитку соціальних інститутів Інституціалізація –це процес визначення та закріплення соціальних норм, статусів і ролей, приведення їх у систему, яка здатна діяти в напрямку задоволення певної суспільної потреби. Інакше кажучи, інституціалізація – це заміна спонтанної поведінки на передбачену, яка очікується і регулюється.
Інституціалізація – тривалий та складний процес. Ознаками інституціалізації є:
оформлення соціальної групи, для якої певна діяльність стає професійною;
зміна якості самої діяльності, яка стає ролевою, цілеспрямованою, ієрархічною;
поява спеціальних закладів, у яких відбувається ця діяльність;
виникнення регулюючих її норм, що в міру розвитку професійної діяльності розділяються на моральні та правові.
Інституціалізація проявляється у формуванні певної ідеології, яка є підґрунтям для створення зразків поведінки, ритуалів, символів і надає організації та її цілям характеру суспільної міспр
Розвиток соціальних інститутів відбувається двома способами: 1) виникненням нових соціальних інститутів; так, в Україні в процесі становлення державності створюються такі важливі соціальні інститути, як інститути освіти, науки, армії, дипломатії тощо;
2) розвитком і вдосконаленням уже існуючих соціальних інститутів, поглибленням спеціалізації їхніх функцій, відокремленням від них нових соціальних інститутів. Так, із загальної судової системи розвивається конституційний суд, з'являється самостійний інститут слідства тощо.
3.16 Найважливіші соц інститути сучасного укр суспільства, проблеми їхньої взаємодії Найбільш важливими соціальними інститутами сучасного суспільства можна назвати:
економічні, що регулюють соціальні зв'язки в господарській сфері, забезпечують процес виробництва, виконують нормативно-розподільчу ф-цію, розподіляючи та перерозподіляючи матеріальні блага чи їх еквіваленти. Вони формують економічний потенціал суспільства, підтримують стійкість його соціальної структури, розмежовують організації і професійно-статусні групи за способами і якостями споживання, за типами способу життя;
політичні, що регулюють соціальні зв'язки з приводу використання влади, її здійснення та розподілу. Політичні інститути встановлюють і підтримують політичну владу соціальної групи, що домінує в суспільстві, забезпечують відтворення і стійке збереження ідеологічних цінностей;
культури та соціалізації, діяльність яких зв'язана з розвитком і поширенням культури, соціалізацією особистості, засвоєнням нею соціальних цінностей. Соціокультурні інститути засвоюють, а потім відтворюють культурні та соціальні цінності, що накопичуються в процесі соціальної діяльності, залучають індивідів до певних суб-культур, а також регулюють їх соціалізацію через засвоєння стійких соціокультурних стандартів поведінки, захист відповідних цінностей і норм.
Усі соціальні інститути у своїй діяльності взаємозв'язані. Так, організація виробництва забезпечує сімейні потреби в квартирах, одязі, продуктах харчування, державна політика визначає перспективи розвитку освіти, торгівля враховує запити споживача, релігія впливає на розвиток освіти і діяльність державних установ тощо.
Аналіз численних взаємозв'язків інститутів може пояснити, чому інститути не можуть повністю контролювати поведінку своїх членів, забезпечуючи сумісність їх дій з інституційними нормами.
3.17 Соціологічне тлумачення соціальної організації , її структури Термін «організація» вживається в різних значеннях як такий, що позначає:
1) процес (певну діяльність з налагодження стійких зв'язків, упорядкування різнонапрямленої активності індивідів, груп);
2) атрибут якого-небудь об'єкта, його властивість мати упорядковану структурну організацію;
3) групу інституційного характеру, яка виконує певну суспільну функцію (банк – накопичення, розподіл і впорядковане використання грошей, школа – передача знання молодому поколінню і його соціалізація, сім'я – народження дітей і їх виховання і подібне).
Внутрішня структура соціальних організацій є високо формалізованою в тому сенсі, що правила, регламенти, розпорядок охоплюють практично всю сферу поведінки їхніх членів. Усі вони підпорядковані певному режиму, мають дотримуватися певних правил, субординації, виконувати обов”язки відповідно до посади, що займають.
Організації є складними соціальними утвореннями. Центральним елементом будь-якої організації є соціальна структура. Вона репрезентується нормативною системою (нормативною структурою) і фактичним порядком (поведінською структурою).
До нормативної системи входять цінності, норми та ролеві очікування, до поведінської – дії, взаємодії і сантименти, що не регламентуються нормами і правилами.
Отже, соціальна структура складається із взаємозв'язаних ролей, а також упорядкованих відносин між членами організації, а насамперед – відносин влади й підпорядкування.
Надзвичайно важливими в соціальній організації є цілі, заради яких ця організація утворювалася. Ціль – це бажаний результат чи ті умови, котрих намагаються досягти, використовуючи свою активність, члени організації для вдоволення колективних потреб.
Важливою складовою організації є члени організації, кожен з яких має певні якості та навички, що дають змогу займати п «ні позиції в соціальній структурі і виконувати відповідні соціальні ролі. Члени організації взаємодіють відповідно до нормативної і поведінської структури.
3.18 Сутність теорії соціальної стратифікації Еквівалентом вітчизняної теорії соціальної структури є західна теорія соціальної стратифікації- Термін «стратифікація» (від латинського stratum – прошарок і facere – робити) запозичено з геології, де він означає вертикальне розшарування ґрунтових пластів.
У соціології цей термін був використаний П. Сорокіним на означення диференціації певної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі. Стратифікація – це визнання існування в суспільстві вищих та нижчих прошарків – страт.
Страти – це великі сукупності людей, які різняться за своїм становищем у соціальній ієрархії суспільства. Основою утворення страт є природна й соціальна нерівність. Природну нерівність зумовлено різними фізіологічними та психологічними властивостями, що їх різні люди мають від природи, з народження (етнічна належність, статево-вікові особливості, родинні зв'язки, фізичні та психологічні особливості тощо). Нерівність, зумовлена природними відмінностями, є першою формою нерівності, що проявляється й у деяких тварин. У людей вона може стати основою появи нерівноправних відносин. Проте головною рисою людського суспільства є соціальна нерівність, зв'язана з відмінностями, що зумовлені соціальними чинниками: поділом праці (розумова й фізична), укладом життя (міське й сільське населення), соціальною роллю (інженер, політичний діяч, батько) тощо.
Суспільство є не просто диференційованим на окремі групи, воно ще є ієрархізованим. У ньому одні групи мають більше прав, привілеїв і переваг як порівняти з іншими. Така соціальна нерівність привносить у життя людей багато несправедливості. Тому ця проблема завжди цікавила соціологів.
3.19 Історичні типи стратифікації Історично першою системою соціальної стратифікації є рабство – економічна, соціальна й правова форма поневолення людей з позбавленням їх будь-яких прав.
У деяких країнах (Індії, частково США) на руїнах рабовласницького устрою з'явився кастовий. Каста (від португальського – рід, покоління) – замкнута спільнота людей, зв'язаних спільною успадкованою професією, спільним статусом.
Формою стратифікації, яка передувала класам, є верстви – соціальні групи, котрі мають успадковані привілеї, права та обов'язки, закріплені звичаями та законами. Класичним взірцем були верстви в Європі на межі XIV-XV століть, коли суспільство поділялося на вищі верстви дворян і священослужителів і нижчі – ремісників, купців, селян.
Промислова революція XVIII-XIX століть зруйнувала цю систему і привела до формування класів. Клас – головний елемент стратифікації капіталізму. Усе населення М.Вебер поділяв на 4 класи: власників, інтелектуалів (адміністраторів, менеджерів), дрібну буржуазію (дрібні підприємці, комерсанти), робітники.
В Україні після подій середини 80-х і початку 90-хрр. Сформувався вищий клас, який становить 1-3% всього населення, і нижчий, рівень життя якого не “дотягує” навіть до межі бідності (близько 70% населення). Середнього класу як такого в Україні майже нема.
3.20 Основні чинники та критерії соціальної стратифікації Всі вчені по-різному визначають чинників і критеріїв ієрархії стратифікації, їхні погляди не збігаються. Існує багато шкіл і парадигм, які по-різному їх тлумачать.
Так марксизм, під впливом якого формувалася вітчизняна соціологія, першопричиною нерівності вважає економічний чинник – відносини власності, первинний розподіл матеріальних благ.
Функціоналізм пояснює нерівність, виходячи із диференціації соціальних функцій, що виконуються різними прошарками, класами, спільнотами. Функціонування й розвиток суспільства можливі лише за умови поділу праці, коли кожна соціальна група, клас, спільнота виконують притаманні їм функції.
Чіткіше критерії стратифікації визначив П.Сорокін. Він зазначав, що в суспільстві наявні три основні форми стратифікації: економічна, професійна, політична. Пізніше соціологи збільшили кількість критеріїв (зокрема додали рівень освіти).
У теорії соціальної дії наявну в суспільстві велику різноманітність соціально-диференційних ознак Т.Парсонс спробував об'єднати в такі універсальні критерії соціальної стратифікації:
якісні характеристики людей – відповідальність, компетентність та ін.;
виконувані ролі – численні різновиди професійно-трудової діяльності;
володіння власністю, матеріальними й духовними цінностями, привілеями, культурними надбаннями тощо.
На різних етапах суспільного розвитку за соціально-диференційні критерії бралися різні ознаки. У ранній період більше користувались якісними характеристиками, у сучасному індустріальному суспільстві – професійно-трудовими. Що стосується ознак власності, то вони були важливими завжди.
Сучасні соціологи дотримуються веберівських принципів стратифікації, визнаючи належність до того чи того класу за такими критеріями:
1) тип економічної діяльності – від підприємницької і державної на верхніх щаблях до некваліф і кованої праці на нижніх;
2) величина доходу – від мільярдів доларів до нуля;
3) тип і рівень освіти – від диплома про закінчення престижного вузу до свідоцтва про закінчення початкової школи (цікаво, що кількість років навчання і обсяг знань не такі вже важливі – значно більше важить «престижність» вузу;
4) місце проживання – від привілейованих районів до трущоб;
5) тип організації дозвілля – від світських раутів і відпочинку на престижних зарубіжних курортах до гри в карти в темних закавулках.
3.21 Соціальна нерівність як основа стратифікації Соціальна нерівність, що є підставою стратифікації суспільства, сприймається як основна його властивість. Історія людства не знає суспільства без соціальної нерівності. Нерівність у доходах, владі, престижності занять, освіті виникла разом з людським суспільством, але попервах вона була дуже незначною, тому стратифікації в простих суспільствах майже не існувало. У складних суспільствах нерівність посилилась і поділила людей спочатку на рабів і рабовласників, потім на касти, верстви, класи.
Історично першою системою соціальної стратифікації є рабство – економічна, соціальна й правова форма поневолення людей з позбавленням їх будь-яких прав.
Формою стратифікації, яка передувала класам, є верстви – соціальні групи, котрі мають успадковані привілеї, права та обов'язки, закріплені звичаями та законами. Класичним взірцем були верстви в Європі на межі XIV-XV століть, коли суспільство поділялося на вищі верстви дворян і священнослужителів і нижчі – ремісників, купців, селян.
Промислова революція XVIII-XIX століть зруйнувала цю систему і привела до формування класів. Клас – головний елемент стратифікації капіталізму.
3.22 Теорія соц статусу в концепції соц стратифіккації Складовою частиною концепції соціальної стратифікації є теорія соціального статусу. Статус (від латинського status – стан) – соціальна позиція людини в суспільстві, яку вона посідає відповідно до свого фаху, економічного забезпечення, демографічних особливостей, політичних можливостей тощо.
Будь-яка людина має цілу низку статусів (брат, батько, чоловік, мер міста, член політичної партії тощо), бо вона є членом багатьох соціальних груп і організацій. Уся сукупність статусів однієї людини називається статусним набором. Цей термін разом із терміном «ролевий набір», що означає сукупність ролей одного статусу, було запроваджено Р.Мертоном.
Кожне суспільство має величезну кількість статусів, лише професійних налічується кількасот тисяч. Кожний статус належить певній кількості людей, які утворюють соціальну групу. Отже, кожний статус у суспільстві репрезентований окремою соціальною групою. Сукупність усіх статусних груп утворює соціальний склад населення.
Статусні групи посідають певне місце у статусній ієрархії. Остання утворюється громадською думкою. Статус професора, наприклад, скрізь цінується вище за статус прибиральниці. Місце певної статусної групи в ієрархії називається рангом. Ранги можуть бу-ти високими, середніми і низькими. Чим більше суспільство цінує статус, тим вищий у нього ранг, тим більше у нього привілеїв, благ, пошанування, символів, слави.
3.23 Сутність та роль середнього класу у стабілізації суспільства Нині під впливом соціальних зрушень відбувається демонтаж структури пострадянського суспільства, його інститутів, з'являється так званий середній клас.
За визначенням німецького вченого Л.Ергарда середній клас – це та верства населення, яка об'єднує або прагне об'єднати людей, що власною трудовою діяльністю забезпечують своє існування. Найвищу цінність для середнього класу мають почуття особистої відповідальності за свою долю, незалежне існування, рішучість та бажання самоствердження у вільному суспільстві, у вільному світі.
Середній клас у країнах Заходу складається з управлінців нижчого й середнього рівнів, основної частини інтелігенції, яка працює за наймом, дрібних та середніх службовців. Англійський соціолог Е.Гідденс звертає увагу на неоднорідність середнього класу, його три рівні:
вищий – власники великого бізнесу, приватних магазинів, фермерських господарств;
середній – менеджери і фахівці, які мають вищу освіту іпрестижну роботу;
нижчий – службовці, учителі тощо.
Представники середнього рівня демонструють представникам нижчого рівня взірців, які за певних умов можуть бути цілком досяжні і для них, а це є певним стимулом. Цим самим невдоволен ня представників нижчого рівня нейтралізується їх сподіваннями на ліпше.
Зростання кількості представників середнього класу зумовлюється розвитком НТР, ускладненням організаційної структури управління на всіх рівнях народного господарства, розширенням сфери послуг.
Більшість учених упевнена, що саме середній клас, а не пролетаріат чи селянство є основою сучасного суспільства. Нині особливо актуальною стає гіпотеза, обґрунтована Г.Зіммелем, що стабільність суспільства залежить від питомої ваги й ролі середнього класу. Його існування та добробут є запорукою добробуту всього суспільства. Що більшою є питома вага середнього класу, то сильніший вплив він здатний справляти на ситуацію в державі, на політику, економічні зміни, свідомість громадян, громадську думку.
Слабкість середнього класу призводить до гальмування демократизації суспільних відносин. Досягнення суспільних компромісів стає майже неможливим. За таких умов може сформуватися тенденція до авторитарної диктатури, спрямованої на захист інтересів вищих верств, або до революційної диктатури, яка, спираючись на озброєні маси, прагнутиме задоволення інтересів виключно найбідніших верств.
3.24 Сутність процесу соціальної мобільності, її види Зміна індивідом чи соціальною групою соціальної позиції, місця в соціальній структурі називається соціальною мобільністю. Цей термін був запроваджений П.Сорокіним на позначення явища пересування індивіда в соціальному просторі.
Соціальна мобільність може бути різних типів: горизонтальна й вертикальна, між різними поколіннями і в межах одного покоління. Горизонтальна мобільність означає пересування людей на тому самому соціальному рівні, зміна статусу на інший, еквівалентний попередньому. Наприклад, учений займався науково-дослідною працею в НДІ, потім перейшов на викладацьку роботу до вузу. Вертикальна мобільність означає зміну статусу на вищий або навпаки, тобто рух угору-донизу в системі соціальних позицій. Наприклад, пересування з посади старшого викладача на посаду доцента. Мобільність поколінь – це зміна соціального становища дітей як порівняти з батьками.
Низька мобільність свідчить про велику соціальну нерівність членів суспільства. Інтенсивність мобільності залежить від кількості статусів, що існують у суспільстві, і від умов, що дають змогу людям пересуватися, а точніше, від міри свободи такого пересування.
3.25 Сутність процесу маргіналізації, особливості його в Україні Індивіди й цілі групи постійно пересуваються як по вертикалі, так і по горизонталі соціальної структури суспільства.
Проте однієї рушійної сили соціального інституту для пересування по вертикалі недостатньо. Необхідно закріпитися на верхній сходинці, адаптуватися до нового соціально-культурного середовища, засвоїти нові норми, нові зразки поведінки, а це, як стверджують учені, потребує великого психологічного напруження, що супроводжується неврозами, утратою віри в себе, формуванням комплексу неповноцінності. Людина, відірвавшись від однієї страти, не може знайти себе в іншій. Феномен перебування людини між двома соціальними стратами, зв'язаний із її переміщенням у соціальному просторі, у соціології називається маргінальністю. Маргінал, маргінальна особистість – людина, яка втратила колишній статус і не адаптувалася до нового соціально-культурного середовища. У таку ситуацію, як правило, потрапляє людина або занадто агресивна, або пасивна, або така, що втратила соціальну опору (наприклад, мігрант із села у пошуках роботи в місті чи іммігрант, що шукає в іншій країні ліпшої долі).
Такі пограничні, проміжні стосовно тих чи тих соціальних спільнот прошарки називаються маргінальними.
3.26 Соціальний контроль, його складові Соціальний контроль — це нагляд, здійснюваний цілим колективом (сім'єю, друзями, установами чи спеціальними інститутами) за соціальними діями окремих індивідів. Він допомагає зберігати і передавати нащадкам моральні закони, норми і правила поведінки, традиції і звичаї, які становлять зміст культури і без яких не можлива практика соціальних відносин, життєдіяльність суспільства. Соціальний контроль складається із соціальних норм, приписів щодо поведінки в суспільстві та санкцій – засобів заохочення й покарання, що стимулюють людей додержуватись таких норм і приписів.
Соціальні приписи – це заборони чи дозволи чогось, звернуті до індивіда чи групи в будь-якій формі – усній чи письмовій, формальній чи неформальній. Приписи поширюються на все те, що так чи інакше цінує суспільство.
Соціальні санкції сприяють дотриманню соціальних норм. Це розгалужена система покарань за відхилення від норм і заохочені, за їх виконання. Отже, за своїм спрямуванням санкції бувають позитивні й негативні, а за характером – формальні й неформальні.
3.27 Громадська думка як елемент соціального контролю Громадська думка – це сукупність уявлень, оцінок і суджень, що їх поділяє більшість чи принаймні значна частина населення стосовно проблем, подій чи фактів дійсності в конкретній соціальній ситуації. Вона може бути в суспільства в цілому, в етнічної групи, у виробничого колективу чи якогось іншого соціального угруповання.
Громадська думка виявляється в реакції, оцінному ставленні певних соціальних спільнот (суспільства, організацій, груп) до соціальної дійсності, різних подій, поведінки та діяльності окремих людей чи соціальних інституцій, явищ і процесів з погляду цих спільнот.
Суттєвий вплив на громадську думку справляють предметна діяльність організації, стиль керівництва в ній, характер міжособистісних стосунків, оскільки громадська думка грунтується на індивідуальних думках і найповніше віддзеркалює уявлення більшості суб'єктів. У ній домінують ті оцінки, які сприймаються суб'єктами незалежно від їх істинності чи хибності.
Тому громадська думка може мати як позитивну, так і негативну спрямованість. Позитивно орієнтована громадська думка має конструктивний характер з погляду на соціальний поступ, сприяє формуванню адекватної соціальної поведінки, розвитку соціальної активності, ініціативного і відповідального ставлення до функціональних обов'язків.
Провідними елементами структури громадської думки є оцінки, які спираються на знання і підкріплюються почуттями та емоціями. Важливе місце в її структурі належить соціальним установкам, волі. Іншими словами, громадська думка – поєднання раціональних, емоційних і вольових елементів. Формуючись щодо конкретного питання, громадська думка є досить динамічною. Однак, існуючи довгий час, вона закріплюється в нормах, традиціях, звичаях.
Отже, за допомогою опитування громадської думки можна маніпулювати суспільною свідомістю людей, управляти ними.
Маніпулювання — це використання системи засобів ідеологічних і соціально-психологічних дій з метою зміни мислення і поведінки людей усупереч їхнім інтересам. При цьому люди часто не усвідомлюють, що їхній світогляд, потреби, інтереси і спосіб життя загалом багато в чому залежать від тих, хто ними маніпулює. Можливості маніпулювання особливо зростають з розвитком засобів масової комунікації.
3.28 Норми як обмеження у поведінці людини Комплекс правил поведінки в різних соціальних ситуаціях, обмежень (вимоги, побажання й очікування стосовно соціальної поведінки), яких слід додержуватися індивідам за нормального функціонування соціальної організації, називається соціальними нормами, що діють у відповідній сфері. Це – сукупність формальних і неформальних вимог, які висуваються соціальною організацією до своїх членів і визнаються більшістю її членів. Соціальні норми зазвичай за орієнтацією є такими самими, як і юридичні, тільки менш чіткими, не завжди письмово зафіксованими.
Юридичні норми – це встановлені законом правила поведінки. Вони чітко сформульовані та зафіксовані на папері і є обов'язковими для всіх. За їх невиконання передбачаються певні санкції.
Соціальні норми регулюють усі важливі сторони життєдіяльності соціальної організації: функціональні відносини, взаємовідносини між підлеглими і керівниками, їх функціональну активність і навіть манеру поводитися, розмовляти, одягатися тощо. Особливо детально і жорстко вони визначають ступінь участі кожного індивіда в спільній діяльності, його взаємовідносини з керівником. Щодо інших питань, то вони більш гнучкі, допускають варіації та відхилення.
У соціальній сфері діє багато соціальних норм: ставлення до державної власності, до власної активності, професійно-посадові, моральні та інші норми. Індивіди можуть або визнавати ці норми, або протидіяти їм.