Природа i людина у творчостi Iвана Драча
Спочатку подивiмося, в яких умовах виникла поезiя Iвана Драча. Поезiя, а лiрика в першу чергу, не могла не вловити тих величезних зрушень, якi вiдбувалися в науцi й технiцi, змiнювали уявлення людини про свiт, в якому вона живе, перебудували людську психологiю, створюючи привабливi утопiї про блага технiзованої цивiлiзацiї. Хто тодi не пiддався спокусливому впливовi цих чарiв фiзики, бiологiї, хто не повiрив, що математизацiя проникне навiть у мистецтво i буде знайдено алгоритм поезiї, музики, скульптури.
Але згодом прийшло розчарування. Так, людина розширила межi своєї присутностi, подаючи сигнали своєї могутностi Всесвiту. З її iлюзiями довелося з сумом прощатися, лiтература поставила кардинальне питання, яке досi залишається актуальним: для чого буде використано могутнiсть знань i технiчної могутностi людини, чому служитимуть вiдкриття фiзикiв, генетикiв,- на благо чи на шкоду, творення чи руйнування, єднання чи розлад?.. Саме в цьому ключi треба розумiти основну думку поеми "Нiж у сонцi", яка свого часу викликала стiльки суперечок.
Сама сюжетна основа поеми проста й прозора. Лiричний герой твору, дiставши земне благословення, полетiв у космос рятувати Сонце вiд пiдступного ножа Мефiстофеля. Цей "вiчний чорт" "у модерному костюмi" заповзявся також влити в серце героя отруту зневiри, вiдiбрати в нього iсторичну пам'ять. Але герой, iдучи на подвиг, бере з собою все земне, готовий переможцем умерти "на золотiм щитi" врятованого ним Сонця.
Новаторство I. Драча полягало i не у вiдривi вiд традицiй, навiть принципiв поетики його попередникiв, а в збагаченнi, оновленнi цих традицiй зануренням у нову реальнiсть свiту, в прагненнi освоїти її прикмети, ввести їх в систему метафор.
Саме звiдси i "сивий сум", i "тополь дiвочих золотистi стрiли", i "оранжеве шептання", i кружляння супутника "кругом чола" i багато iнших несподiваних, не раз природних, а не раз штучних i силуваних метафоричних сполучень. Настанова на те, що поезiя повинна вбирати в себе всi реалiї, поняття сучасного свiту й сучасного мислення людини, повинна гранично iнтелектуалiзуватися, оскiльки унiверсальнiсть слова здатна виразити всю повноту духовного самовираження людини, - ця настанова найповнiше виявилася у збiрках "Соняшник" (1962) та "Протуберанцi серця" (1965).
Звiдки походять драчiвськi "протуберанцi серця"? Вiд тичининсь кого "червоних сонць протуберанцi". "Повстанцiв сонця" молодий поет зняв з їх космiчної висоти i поселив у людину, в її серце, зробив ознакою вiчного неспокою i невтомної дiяльностi для торжества справедливостi, щастя, добра, сонячної сили серця:
   Летить прокльон в зимовий сон, -    Ми розкутурхаєм в двобої    Людський гранiт, людський гудрон    Багряним громом сили тої,    Що нас розчахує з добра, -    Так б'ють з сердець протуберанцi -    Повстанцi сонця... Бiль вмира    У грандiознiм сонцетанцi...
Сонце тут - шкала моральних цiнностей: чисте i просте "сонце вiри", "сонце смутку - з вiжками на храпах", "сонце смутку", з якого виростає "жорстока мудрiсть", поет взамiн за сонце вимагає серце як найбiльшу спiвмiрну цiну, вимагав повноти самовiддачi людини за радiсть буття на землi. Усвiдомлення настiйної потреби жити за вищими законами краси i правди виступає у Драча не просто як гасло, заклик, - воно пройняте глибоким драматизмом.
Бiль за сестер, чиє "бути чи не бути" безповоротно вмерло, посилюючись i наростаючи, вже дзвоном лунає в "Похоронi голови колгоспу" (поема-трагедiя "Нiж у сонцi").
   Прощайте, ферми!    Й ви, воли розумнi!    Й сторожкi конi в траурнiм вбраннi,    I чисте сонце, й люди, й лист кленовий!    I ви, машини, й ти, кринице вiрна!    Прощай, дорого! Й ви, воли розумнi!    А ти, Бетховене, прости мене за те,    Що я не мав часу прийти до тебе,    Що знаю я симфонiї полiв,    Але твоєї жодної не знаю.    Прости менi, Бетховене, за це.
Критик Ю. Суровцев у передмовi до книги поезiй I. Драча "Солнечнûй гром", виданiй росiйською мовою, справедливо писав, що в болях, гiркотi героїв, лiрично пiдкреслених автором, вiдчувається "мрiя - про час, коли повинно "вистачити життя" i на "симфонiї полiв", i на Бетховена". Такий висновок пiдтверджується спiввiдношенням у творчостi поета високих загальнолюдських цiнностей з тим, що створено безiменними трудiвниками. I тут немає нiякої нарочитостi, неспiвмiрностi величин: для поета головною є думка про те, що великi витвори майстрiв грунтувалися на народнiй основi й ставали загальнолюдським надбанням. Недарма в "Баладi про Сар'янiв та Ван Гогiв" такi несподiванi аналогiї:
   Пооранi вiком смаглявi лиця:    Горпини, Теклi, Тетяни i Ганни -    Сар'яни в хустках,    Ван Гоги в спiдницях,    Кричевськi з порепаними ногами.
Вони, цi жiнки, бiлять i малюють звичайнi сiльськi хати, але поет переконаний, що без цих хат, без цих "Парфенонiв солом'яно-русих" не було б "спiвмiрної музики гранiту", не цiлилися б у блакить "вiтражiв веселi зграї" i що забуття народних основ породжує потвори "цегли, залiза i скла", яких "Зверхньо бридиться небо з холодними зорями" ("Архiтектурний диптих").
Одна з найхарактернiших особливостей розвитку I. Драча як поета, найприкметнiша риса внутрiшнього "сюжету" його лiрики полягає в тому, що гострота вражень, справдi ненаситна жадоба бачення, вiдчуття, заглибленiсть у поетичну традицiю перебувають у нерозривнiй єдностi з такою ж невтоленною спрагою iнтелекту, прагненням осмислювати шляхи i наслiдки науково-технiчного прогресу. Вiрш "До джерел" пронизує та ж iдея, що й "Баладу про Сар'янiв та Ван Гогiв" та iншi твори збiрок "Соняшник" i "Протуберанцi серця" - iдея народних джерел справжнього мистецтва, iдея високої шляхетностi душi народу, аристократизму селянського кореня. I все ж, коли порiвнюєш "Баладу про Сар'янiв i Ван Гогiв" з вiршем "До джерел", бачиш, на перший погляд, незначну, але все ж помiтну рiзницю мiж ними. Вона полягає в змiнi принципу пiдходу, кута зору на предмет. Якщо в перших книгах позицiя поета випливає iз сучасної реальностi, то, починаючи вiд "Балад буднiв" (1967) та "До джерел" (1972), точка зору змiщується у бiк джерел, до природної послiдовностi ("Корiнь i крона", 1974).
Що спричинило до такої змiни? Поет вiдчув справедливiсть думки, що найважче здобути визнання землякiв. Вiн усвiдомив, що поет не може обмежувати себе лише одною якоюсь читацькою аудиторiєю, тiльки колом iнтелектуалiв, i що вiн повинен шукати шлях до найширшого кола читачiв, а отже, свої мистецькi шукання зробити "доступнi- шими людям", бо "без читача нема поета, нема поезiї". Крiм цього, у поглядi на свiт крiзь призму космiчних швидкостей i синхрофазот ронiв, який спершу був таким новим, незвичним, несподiваним i обiцяв стiльки вiдкриттiв у поезiї, поступово стала окреслюватися межа. Скiльки разiв, наприклад, цитувалися рядки поета, в яких так по-молодечому загонисте було висловлено захоплення "фотонними крилами" космiчного вiку:
   Але я вже скорiше помру,    Нiж з ракети в авто пересяду.    Що це?    Музика буйних форм    Лама строгi тонкi пiлястри    А чи вiку пекельного шторм    Виробляє з прямого хвилясте?
Спершу про ракету. В нiй неможливо перебувати постiйно, доводиться пересiдати в авто. Та й не тiльки в нього. В пам'ятi кожного не стерся ще, мабуть, факт, про який розповiдалося на сторiнках "Комсомольской правдû": журналiст iз Далекого Сходу вирiшив пройти вiд Владивостока до Москви пiшки i подолав цей шлях за рiк. Найсильнi шим його враженням вiд цiєї тривалої й нелегкої мандрiвки було: яка велика наша земля, якi безмежнi її простори, яке багатство ландшафтiв i якi цiкавi переходи пiр року зi змiнами кольорiв, перельотами птаства... А було це здiйснено в той час, коли поети оголосили нашу планету маленькою ("шариком"). Земля не змiнилася, змiнилося, а багато в чому збiднилося наше сприйняття її, наше знання про неї на рiвнi спостереження природи, живих, безпосереднiх контактiв з нею.
Тепер - про iнтелектуальне новаторство. Воно теж має свої межi, i недовго довелося чекати, коли "орбiти" та "реторти" стали перетворюватися в такi ж поетичнi штампи й стереотипи, якими до того були "солов'їнi гаї" та "журавлинi ключi". Справа, зрештою, не в штампах: вони Драчевi не загрожували. Просто поет усе глибше усвiдомлював, що загальнолюдський прогрес неможливий без збереження iсторичної пам'ятi, подолання земного тяжiння не може бути корисним i плодотворним для людини без рiвновеликої сили тяжiння до рiдної землi, народу й того, що вiн створив, iнакше людину проковтне безодня бездуховностi. Так само поезiя не може успiшно розвиватися, базуючись на голому, рафiнованому iнтелектуалiзмi: мотор "сконструйованої" метафори, хоч би якою витонченою вона не була, швидко заглухне; ускладнений образ буде мертвонароджений, якщо вiн не спирається на життєву матерiю, на людський характер, на стихiю рiдної мови...
Книги "Балади буднiв" та "До джерел" (маються на увазi новi твори, що ввiйшли до цiєї збiрки) можна назвати переламними в творчiй бiографiї I. Драча, в них виразно виявилися слiди переорiєнтацiї, кажучи словами самого автора, вiд "балад ДНК" до "балад буднiв", вiд ускладнено-асоцiативного образотворення до образностi, орiєнтованої на фольклорну символiку. Це був значною мiрою перехiдний, може, навiть переламний перiод.
Отже, як би не усвiдомлювала людина всiх парадоксiв сучасного свiту, всiх кричущих суперечностей його, всiх проявiв, коли досягнення науки були використанi проти гуманностi, вона, людина, не може iснувати поза цим свiтом, не може звiльнитися вiд нього, як вiд власної шкiри. На що ж їй спертися у своєму прийняттi науки, технiчної цивiлiзацiї? Це вже питання соцiально-морального плану. I. Драч намагав ся дати на нього вiдповiдь у поемi "Нiж у сонцi", вiдповiдь чiтку й переконливу.