“Особливості розслідування
податкових злочинів”
Вступ
Принципи (засади) кримінального процесу – це закріплені в законі панівні в державі політичні і правові ідеї щодо завдань і способу здійснення судочинства в кримінальних справах, які визначають спрямованість і побудову кримінального процесу в цілому, форму і зміст його стадій та інститутів, порушення яких обов`язково тягне за собою скасування вироку та інших рішень у справі. [1]
Податкова міліція, як державний орган що зобов’язаний вести боротьбу із злочинами, вчиненими у сфері оподаткування, при розслідуванні фактів кримінального ухилення від сплати податків, зборів та обов’язкових платежів, а також порушень податкового та валютного законодавства, у своїй діяльності керується основними принципами Кримінального процесу України, серед яких законодавець виділив:
- конституційні принципи: законність; рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом; державна мова судочинства; повага до гідності особи, невтручання в її особисте та сімейне життя; право людини на свободу та особисту недоторканість; недоторканість житла; таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; з’ясування істини; забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист; презумпція невинуватості; свобода від самовикриття, викриття членів сім’ї чи близьких родичів; здійснення правосуддя виключно судами; участь народу в здійсненні правосуддя; незалежність і недоторканість суддів, їх підкорення лише закону; змагальність судового розгляду; гласність судового процесу; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень; обов’язковість рішень суду;
інші принципи: публічність; забезпечення всім особам, які беруть участь у справі, права на захист їхніх законних інтересів; вільна оцінка доказів; безпосередність дослідження доказів; усність процесу.
норми, які передбачають права і обов’язки суб’єктів
кримінального процесу;
норми, які регулюють слідчі та інші процесуальні дії по
збиранню і перевірці доказів.
При розслідуванні податкових злочинів використовуються ті ж норми, принципи та окремі інститути, які регулюють кримінальний процес взагалі, але застосовують їх слідчі та співробітники оперативних служб податкової міліції, відповідно до конкретних обставин (слідчих ситуацій), що підлягають розслідуванню та доказуванню в кримінальній справі чи протокольному провадженні, порушених за фактом вчинення злочинів у сфері оподаткування.
Завдання оперативних служб (як органу дізнання) та слідчих податкової міліції (як органу досудового слідства) при виконанні ними своїх функціональних обов`язків, пов`язаних з виявленням, документуванням, розслідуванням та попередженням порушень податкового та валютного законодавства, обумовлені цілями та завданням кримінального судочинства нашої держави, викладеними в ст.2 КПК України:
охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних
осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві;
швидке і повне розкриття злочинів;
викриття винних;
забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден безвинний не був покараний.
Всі перелічені завдання вирішуються в ході розслідуванні податкових злочинів. Виконання співробітниками податкової міліції загальних вимог кримінального процесу стосовно розслідування (доказування) фактів вчинення будь-яких злочинів, забезпечує повне, об'єктивне та всебічне дослідження обставин справи, порушеної за фактом вчинення податкового злочину, виявлення фактів, що викривають або виправдовують обвинуваченого, а також обставин, які пом'якшують чи обтяжують його відповідальність, тобто забезпечує встановлення істини по справі, як того вимагає ст. 22 КПК України.
В даний час у кримінально-процесуальній науці і практиці затвердилась думка про те, що органи досудового слідства і суду не тільки можуть, але і зобов'язані встановити об'єктивну істину по кримінальній справі і, як слідство цього, прийти до єдиного правильного, достовірного висновку про обставини, що підлягають доказуванню.
Принцип з`ясування істини - це вимога закону, яка зобов`язує суд, прокурора, слідчого, особу, яка провадить дізнання, всебічно, повно і об`єктивно дослідити обставини справи (ч.1 ст.22 КПК України) з тим, щоб з`ясувати істотні, юридично значущі факти, дати їм правильну правову оцінку і тим самим забезпечити правильне вирішення справи. Цей принцип є конституційним, бо в Конституції України говориться про з`ясування істини під час розслідування кримінальної справи (ст.31) і про забезпечення доведення вини (п.3 ч.3 ст.129). Тільки з`ясувавши істину під час слідства і у суді, можна визнати людину винною у вчиненні злочину. [3]
У кримінальному процесі слідчий, прокурор, суд (суддя) пізнають, доказують тільки строго визначену частину того, що відбулося у тих межах, що необхідні для виконання поставлених перед ним задач: розкрити злочин, установити винних і забезпечити справедливе покарання їх судом. Таким чином, об'єктивна істина - це така сукупність знань про обставини справи, що правильно відбиває реальність, яка існує незалежно від нашої свідомості.
При встановленні істини по справі, у ході розслідування податкових злочинів слідчі та співробітники податкової міліції повинні суворо дотримуватись принципу презумпції невинуватості.
Презумпція невинуватості (латин. Praesumptio - припущення) - принцип кримінального процесу, згідно з яким, підозрюваний, обвинувачений, підсудний вважається невинуватим, поки його вина у вчиненні злочину не буде доведена у передбаченому законом порядку і визнана вироком суду, що набрав законної сили. [11]
Норма, закріплена в ч.2 ст.15 КПК України, відповідає конституційному принципу презумпції невинуватості, відповідно до якого особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її провину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч.1 ст.62 Конституції України).
Юридичний зміст принципу презумпції невинуватості становлять такі правила:
а) обов'язок доказувати винність обвинуваченого лежить на слідчих органах, прокуророві, а в справах приватного обвинувачення - на потерпілому або його представнику;
б) обвинувачений не повинен доводити свою невинуватість або меншу провину, а також наявність обставин, що виключають його кримінальну відповідальність;
в) обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях;
г) усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь;
д) притягнення особи до участі у справі в якості підозрюваного або обвинуваченого, застосування до неї арешту чи іншого запобіжного заходу не повинні розцінюватись як доказ її вини, як покарання винного;
є) до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання особи винуватою у вчиненні злочину з обвинуваченим не можна поводитися як із винуватим, а також публічно, у засобах масової інформації й у якихось офіційних документах твердити, що він є злочинцем.
Презумпція невинуватості зовсім не забороняє особі, яка провадить дізнання, слідчому, прокурору викривати обвинуваченого, доказувати його винуватість. Але вона забороняє оголошувати обвинуваченого винуватим до тих пір, доки його винуватість не буде доведена у встановленому законом порядку і не встановлена набравшим законної сили вироком суду.
Всі аспекти презумпції невинуватості, як і інші принципи кримінального процесу, повинні витримуватись і мають суттєве значення при розслідуванні податкових злочинів.

РОЗДІЛ 1
Процесуальна діяльність співробітників оперативних підрозділів та слідчих податкової міліції на стадіях досудового розслідування.
1.1 Поняття процесуальної діяльності
Досудове слідство являє собою процесуальну діяльність органів дізнання, слідства, прокурора щодо виявлення, закріплення й оцінки доказів з метою розкриття злочинів і викриття осіб, що їх вчинили. Це – друга стадія українського кримінального процесу. [4]
Кримінально-процесуальний закон встановлює дві форми досудового розслідування: дізнання і досудове слідство, поєднані між собою завданнями та процедурою.
Дізнання – це форма досудового розслідування кримінальних справ, яка передує досудовому слідству. Воно відрізняється від останнього за суб`єктами і строками провадження, але здійснюється у тих же процесуальних формах. Після проведення дізнання кримінальна справа, за відсутності підстав для її закриття, передається слідчому (ст.104 КПК України). [10]
Дізнанням також називається досудове розслідування справ, яке провадиться правомочними на те органами дізнання, переліченими в ст.101 КПК України.[4]
Досудове слідство – основна форма розслідування злочинів, яка застосовується у більшості кримінальних справ (ст.111, 112 КПК України). Досудове слідство здійснюється слідчими прокуратури, слідчими органів внутрішніх справ, слідчими органів безпеки і слідчими податкової міліції (ст.102 КПК України).
Згідно ст.111 КПК України досудове слідство є обов`язковим у всіх справах за винятком справ про злочини, перелічені в ст.425 КПК України (для них існує протокольна форма досудової підготовки матеріалів), а також справ приватного обвинувачення (ч.1 ст.27 КПК України), по яких досудове слідство провадиться тільки у випадках, коли це визнають за необхідне прокурор або суд. Проте у всіх цих справах провадження досудового слідства є обов`язковим, якщо злочин вчинено неповнолітнім або особою, яка внаслідок своїх фізичних або психічних вад не може самостійно здійснювати своє право на захист. [1]
Законодавець віддає перевагу у розслідуванні органам досудового слідства – слідчим, розслідування для яких – це основна форма діяльності.
Для органів дізнання – це лише одна, причому не основна, функція і ведуть вони розслідування справ про злочини, які вчиняються у сфері їхньої основної діяльності (наприклад, органи прикордонної охорони – у справах про порушення державного кордону; органи пожежного нагляду – у справах про пожежі й порушення пожежних правил; митні органи – у справах про контрабанду тощо). Певний виняток становлять міліція, податкова міліція, а також органи безпеки, для яких відповідно до ст.2, 10 Закону про міліцію [11], ст.19, 21, 22 Закону про державну податкову службу в Україні [11] та ст.2, 24 Закону про Службу безпеки України [11] виявлення і розкриття злочинів є одним із основних їх завдань і обов`язків. [1]
Таким чином, податкова міліція є органом дізнання, а співробітники оперативних служб податкової міліції виступають особами, що провадять дізнання при розслідуванні фактів кримінального ухилення від оподаткування та порушення валютного законодавства, а слідчі підрозділи податкової міліції – органами досудового слідства по зазначеній категорії кримінальних справ.
Штатні підрозділи та посади дізнавачів у структурі податкової міліції відсутні.
Для більш глибокого розуміння структури і завдань, поставлених державою перед підрозділами податкової міліції, доцільним буде детальніше розглянути це питання, керуючись вимогами КПК України, Закону про державну податкову службу в Україні та деяких нормативних актів ДПА України.
Органи податкової міліції знаходяться в складі державної податкової служби і є спеціальними підрозділами по боротьбі з податковими правопорушеннями.[3]
Податкова міліція складається із спеціальних підрозділів по боротьбі з податковими правопорушеннями, що діють у складі відповідних органів державної податкової служби, і здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, виконують оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції. (ст.19 Закону України “Про державну податкову службу в Україні”).
Одним із основних завдань, поставлених державою перед податковою міліцією, є запобігання злочинам та іншим правопорушенням у сфері оподаткування, їх розкриття та розслідування.
При розслідуванні податкових злочинів, податкова міліція в своїй діяльності керується положеннями і вимогами Кримінально-процесуального кодексу України.
Відповідно до покладених на неї завдань, податкова міліція, як суб`єкт кримінального процесу, наділена такими повноваженнями :
1) приймати і реєструвати заяви, повідомлення та іншу інформацію про злочини і правопорушення, віднесені до її компетенції, здійснювати в установленому порядку їх перевірку і приймати щодо них передбачені законом рішення;
2) здійснювати відповідно до закону оперативно-розшукову діяльність, досудову підготовку матеріалів за протокольною формою, а також проводити дізнання та досудове слідство в межах своєї компетенції, вживати заходів до відшкодування заподіяних державі збитків;
3) виявляти причини і умови, що сприяли вчиненню злочинів та інших правопорушень у сфері оподаткування, вживати заходів до їх усунення.
1.2 Права податкової міліції, як суб`єкта кримінального процесу:
1) вимагати від керівників та інших службових осіб підприємств, установ, організацій, а також від громадян, діяльність яких перевіряється, усунення виявлених порушень податкового законодавства і законодавства про господарську та підприємницьку діяльність, контролювати їх виконання, а також припиняти дії, які перешкоджають здійсненню повноважень службовими особами органів державної податкової служби;
2) викликати громадян і службових осіб у справах про злочини та у зв`язку з матеріалами, що знаходяться у її провадженні, у разі ухилення без поважних причин від явки за викликом піддавати їх приводу у встановленому законом порядку;
3) затримувати і тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях:
- осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, обвинувачених, які переховуються від дізнання, слідства чи суду, засуджених, які ухиляються від виконання кримінального покарання, - на строки і в порядку, передбачених законом;
- осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, - на строк, встановлений органом досудового слідства, прокурором, судом, але не більше десяти діб;
4) проводити огляд осіб, зазначених у пункті 3, речей, що знаходяться при них, транспортних засобів і вилучати документи та предмети, що можуть бути речовими доказами або використані на шкоду їх здоров`ю;
5) проводити у порядку провадження дізнання і за дорученням слідчих органів у кримінальних справах обшуки, вилучення, допити та інші слідчі дії відповідно до кримінально-процесуального законодавства;
6) здійснювати на підставі та у порядку, встановлених законом, гласні та негласні оперативно-розшукові заходи, фото-, кіно-, відеозйомку і звукозапис, прослухування телефонних розмов із метою розкриття злочинів;
7) проводити фотографування, звукозапис, кіно- і відеозйомку, дактилоскопію осіб, які затримані за підозрою у вчиненні злочину, взяті під варту, звинувачуються у вчиненні злочину;
8) проводити кіно-, фото- і звукофіксацію як допоміжний засіб попередження протиправних дій та розкриття правопорушень;
9) входити безперешкодно у будь-який час доби:
а). на територію та у приміщення підприємств, установ і організацій, у тому числі митниці, та оглядати їх із метою припинення злочинів, переслідування осіб, підозрюваних у вчиненні злочину;
б). на земельні ділянки, у жилі та інші приміщення громадян у разі переслідування злочинця або припинення злочину, що загрожує життю мешканців;
10) перебувати на земельних ділянках, у жилих та інших приміщеннях громадян за їхньою згодою, а також на території та у приміщеннях підприємств, установ і організацій з метою запобігання злочину, виявлення і затримання осіб, які його вчинили;
11) одержувати безперешкодно і безоплатно від підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, та об’єднань громадян на письмовий запит відомості (у тому числі й ті, що становлять комерційну та банківську таємницю), необхідні у справах про злочини, що знаходяться у провадженні міліції;
12) вносити відповідним державним органам, громадським об`єднанням або службовим особам підприємств, установ та організацій обов`язкові до розгляду подання про необхідність усунення причин та умов, що сприяють вчиненню правопорушень;
13) вилучати у громадян і службових осіб предмети і речі, заборонені або обмежені в обороті, а також документи з ознаками підробки, знищувати ці предмети, речі та документи або передавати їх за призначенням у встановленому порядку;
14) користуватися безплатно засобами масової інформації з метою встановлення злочинів та осіб, які їх вчинили, свідків, потерпілих, розшуку злочинців, які втекли, осіб, які пропали безвісти, та з іншою метою, що пов`язана з необхідністю подання допомоги громадянам, підприємствам, установам і організаціям у зв`язку з виконанням міліцією покладених на неї обов`язків;
15) матеріально і морально заохочувати громадян, які подають допомогу в охороні правопорядку та боротьбі із злочинністю.
1.3 Провадження досудового розслідування в податковій міліції
Провадження досудового розслідування в податковій міліції покладається на Слідче управління податкової міліції ДПА України (далі - Слідче управління), слідчі відділи податкової міліції ДПА в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (далі - ДПА), слідчі відділення (групи) податкової міліції відповідних державних податкових інспекцій у районах, містах, районах у містах, міжрайонних та об'єднаних державних податкових інспекцій (далі - ДПІ), які функціонують у відповідності до чинного законодавства України, підзаконних нормативних актів, а також Положення про слідчі підрозділи податкової міліції органів державної податкової служби, затвердженого Наказом ДПА України № 374 від 30 липня 1998 року .
Всі вказані слідчі підрозділи складають єдиний централізований слідчий апарат податкової міліції із виключною процесуальною підлеглістю і підзвітністю нижчестоящих органів вищестоящим.
Загальне керівництво слідчим апаратом здійснює Голова ДПА України. Координацію роботи слідчих і оперативних підрозділів податкової міліції органів державної податкової служби по виявленню, розкриттю і попередженню злочинів, розслідуванню кримінальних справ здійснює Перший заступник Голови ДПА України - начальник податкової міліції.
Слідчі підрозділи податкової міліції органів державної податкової служби очолює начальник Слідчого управління податкової міліції ДПА України (далі - начальник Слідчого управління), який здійснює оперативне та процесуальне керівництво слідчим апаратом як особисто, так і через своїх заступників, а також через начальників (заступників начальників) слідчих відділів, відділень (груп).
Перевірки стану розслідування справ та результатів діяльності слідчих підрозділів можуть проводитись тільки співробітниками вищестоящих слідчих підрозділів у межах своїх повноважень.
Ніхто окрім прокурора, начальника Слідчого управління (відділу, відділення, групи), їх заступників у межах повноважень, визначених кримінально-процесуальним законодавством і функціональними обов'язками, не може витребувати кримінальну справу для перевірки стану розслідування, вивчення і дачі по ній вказівок, визначення кваліфікації злочину.
Жодна службова особа, крім зазначених, не може втручатися у процесуальну діяльність слідчого апарату та її організацію. Втручання в цю діяльність із метою перешкодити всебічному, повному та об'єктивному дослідженню обставин справи або домогтися прийняття по ній незаконного рішення - неприпустиме і тягне за собою відповідальність, передбачену законодавством України.
Оцінку процесуальним діям слідчого мають право давати виключно керівництво слідчих апаратів, а також прокурори і судді у передбачених законом випадках.
1.4 Основні завдання слідчих підрозділів податкової міліції:
- всебічне, повні і об’єктивне дослідження обставин справи у передбачені законодавством строки, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний;
- у межах компетенції, передбаченої законом, вжиття відповідних заходів для припинення посягань на економічну систему України, порушень прав громадян та інтересів суспільства;
- забезпечення відшкодування нанесення злочином збитків;
- виявлення причин і умов, що сприяють вчиненню злочину, і вжиття заходів щодо їх усунення;
- прийняття обґрунтованого і законного рішення за результатом розслідування по кожній кримінальній справі.
1.5 Принципи діяльності слідчих підрозділів податкової міліції
Розрізняють наступні принципи здійснення діяльності слідчих підрозділів податкової міліції:
- досудове розслідування провадиться на принципах справедливості, гуманізму, рівності громадян перед законом незалежно від соціального, національного і расового походження, майнового, службового чи іншого стану, віросповідання та політичних переконань;
- слідчі підрозділи здійснюють свої повноваження незалежно від будь-якого відомчого або місцевого впливу;
- при розслідуванні кримінальних справ слідчі підрозділи взаємодіють з іншими підрозділами органів державної податкової служби, державними установами і громадськими організаціями, керуючись чинним законодавством, а у стосунках з компетентними органами інших держав - також і міжнародними угодами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
РОЗДІЛ 2
Учасники кримінального процесу при розслідуванні податкових злочинів.
2.1 Поняття учасників кримінального процесу
“Учасниками процесу” згідно п.8 ст.32 КПК України є обвинувачений, підозрюваний, захисник, а також потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники.
При аналізі кола органів і осіб, які беруть участь у кримінально-процесуальній діяльності, в теорії використовуються терміни “суб`єкти кримінального процесу”, “суб`єкти кримінально-процесуальної діяльності”, “учасники кримінального процесу”, причому у ці терміни вкладається різний або однаковий зміст.
На наш погляд, поняття “суб`єкти” і “учасники” кримінального процесу (кримінально-процесуальної діяльності) за чинним законодавством є ідентичними за своїм змістом, але слід користуватися терміном “суб`єкти кримінально-процесуальної діяльності”, оскільки термін “учасники процесу” у КПК вживається у спеціальному і дуже вузькому значенні. Всі особи, які вступають між собою у процесуальні правовідносини, незалежно від обсягу їх прав і обов`язків, є суб`єктами кримінально-процесуальної діяльності. Не можна бути суб`єктом кримінально-процесуальної діяльності і не бути суб`єктом кримінального процесу. [1]
Суб`єкти кримінально-процесуальної діяльності - це всі державні органи, службові та приватні особи, які ведуть кримінальний процес або залучаються до нього, вступають між собою у процесуальні правовідносини, набуваючи процесуальних прав і виконуючи процесуальні обов`язки. Для визначення особи суб`єктом кримінально-процесуальної діяльності необхідно, щоб однією із сторін правовідношення були орган влади або службова особа, яка веде процес. [1]
Суб`єкти кримінально-процесуальної діяльності розрізняються за своїм процесуальним становищем, роллю в процесі, виконують різні кримінально-процесуальні функції та завдання, переслідують неоднакову мету, вступають між собою у різні правовідносини.
2.2 Класифікація суб`єктів кримінально-процесуальної діяльності
Найбільш вдалою є така класифікація суб`єктів кримінально-процесуальної діяльності :
1) Державні органи та службові особи, які ведуть кримінальний процес і залучають до його сфери всіх інших суб`єктів кримінально-процесуальної діяльності (суд, суддя, прокурор, слідчий, начальник слідчого відділу, орган дізнання, особа, яка провадить дізнання).
2) Особи, які захищають свої або представлені інтереси у кримінальному процесі. Вони можуть здійснювати функцію приватного обвинувачення або функцію захисту від підозри, обвинувачення і захисту інших законних інтересів: потерпілий, цивільний позивач та їх представники; підозрюваний; особа, щодо якої вирішується питання про відмову у порушенні або про закриття кримінальної справи з нереабілітуючих обставин; особа, щодо якої орган дізнання без порушення кримінальної справи встановлює у порядку протокольної форми досудової підготовки матеріалів обставини вчинення нею злочину; обвинувачений (підсудний, засуджений, виправданий), його законний представник; захисник; цивільний відповідач і його представник; особа, яка вчинила діяння у стані неосудності або захворіла на душевну хворобу після вчинення злочину, щодо якої розслідується справа і вирішується питання про застосування примусового заходу медичного характеру.
3) Представники громадських організацій і трудових колективів: громадський обвинувач і громадський захисник, а також всі інші представники громадськості, спеціально уповноважені для участі у судовому розгляді справи; представники органів, які відають виконанням покарання.
4) Особи, які відіграють допоміжну роль у кримінальному процесі: заявник про злочин; особа, яка дає пояснення органу дізнання, слідчому, прокурору, судді; свідок; експерт, керівник експертної установи; спеціаліст; перекладач; особа, яка розуміє знаки німого або глухого; поняті; поручителі; заставодавці; педагог; лікар; батьки або інші законні представники неповнолітнього свідка, які присутні при його допиті; особи, разом із якими впізнаваний пред`являється для впізнання; особи, які беруть участь у відтворенні обстановки та обставин події; обшукуваний; освідуваний; особа, в якої беруть зразки для експертного дослідження; особи, що займають приміщення, в якому проводиться обшук, виїмка, огляд або опис майна; особи, присутні при проведенні обшуку або виїмки; особа, котрій передано на зберігання майно, на яке накладено арешт; секретар судового засідання. [1]
Виходячи з викладеного, доцільним буде розглянути коло суб`єктів кримінально-процесуальної діяльності, яке утворюється на стадії досудового розслідування податкових злочинів.
Так, при розслідуванні податкових злочинів кримінальний процес на стадіях досудового розслідування ведуть співробітники оперативних та слідчих підрозділів податкової міліції. На них державою покладено обов`язки виступати однією із сторін правовідносин, що виникають у зв`язку із виявленням ревізійними службами ДПА (ДПІ) фактів кримінально караного порушення податкового законодавства суб`єктами господарювання і від імені держави залучати до процесу як самих порушників, так і інших суб`єктів кримінально-процесуальної діяльності.
Процесуальна діяльність, структура та повноваження співробітників оперативних підрозділів (як осіб, що провадять дізнання) та слідчих податкової міліції (як органу досудового слідства), порядок організації розслідування ними податкових злочинів на стадіях досудового слідства були розглянуті при висвітленні питання про діяльність згаданих підрозділів в попередньому розділі.
В цьому розділі більш детально слід зупинитись на ролі інших учасників кримінального процесу, коло яких виникає при розслідуванні податкових злочинів: обвинувачений, підозрюваний, захисник, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники.
2.3 Цивільний позивач та його представник у кримінальних справах, порушених за фактами вчинення податкових злочинів.
На початку необхідно відмітити відсутність при розслідуванні податкових злочинів такого учасника кримінально-процесуальних відношень як потерпілий.
Згідно діючого законодавства потерпілими можуть визнаватись тільки фізичні особи, яким злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду.
При вчиненні податкових злочинів несплатою податків завдається майнова шкода державі, яка є спеціальним суб`єктом правовідносин та юридичним особам – у вигляді штрафу та пені, нарахованих за несплату податків.
Держава та юридичні особи, за чинним кримінально-процесуальним законодавством, не можуть бути визнані потерпілими. У разі заподіяння їм майнової шкоди, вони визнаються цивільними позивачами. Від імені держави при вчинені податкових злочинів цивільним позивачем визнається територіальна ДПА (ДПІ), ревізійними службами якої було виявлено порушення податкового законодавства чи валютного законодавства що інкримінується обвинуваченому. (Порядок пред`явлення позову буде розглядатись далі).
Згідно діючого законодавства України цивільний позивач – громадянин, підприємство, установа чи організація, які зазнали матеріальної шкоди від злочину і пред`явили до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, цивільний позов. За постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, судді або за ухвалою суду вони визнаються цивільним позивачем (ч.1 ст.28, ч.1 ст.50 КПК України).
Слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов`язані роз`яснити громадянину, підприємствам, установам і організаціям, які зазнали матеріальної шкоди від злочину, їх право заявляти цивільний позов (ч.2 ст.122 КПК України). За наявності достатніх даних про те, що злочином завдана матеріальна шкода, орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов`язані вжити заходів до забезпечення цивільного позову ( ч.1 ст.29 КПК України).
Таким чином, відповідно до ст.28 КПК України, при розслідуванні податкових злочинів, особа (в даному випадку держава), яка зазнала матеріальної шкоди (у розмірі несплаченого податку, збору або іншого обов`язкового платежу, без врахування суми пені та штрафних санкцій) від злочину, вправі при провадженні у кримінальній справі пред`явити цивільний позов до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії останнього. Від імені держави такий позов пред`являється відповідною державною податковою адміністрацією (інспекцією) або прокурором.
Цивільний позов може бути пред`явлений як під час досудового слідства і дізнання, так і під час судового розгляду справи, але до початку судового слідства (ч.3 ст.28 КПК України).
Якщо державна установа - ДПА (ДПІ), виступаючи від імені держави, пред`явила вимогу про відшкодування збитків, слідчий відповідно до ст.ст.50, 123 КПК України виносить постанову про визнання її цивільним позивачем чи про відмову у цьому.
Цивільний позивач або його представник мають право: подавати докази; заявляти клопотання; брати участь у судовому розгляді; просити орган дізнання, слідчого і суд про вжиття заходів до забезпечення заявленого ними позову; підтримувати цивільний позов; ознайомлюватись із матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства, а у справах, в яких досудове слідство не провадилось, - після призначення справи до судового розгляду; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також подавати скарги на вирок або ухвалу суду у частині, що стосується цивільного позову. (ч.2 ст.50 КПК України).
Цивільний позивач зобов`язаний на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора і суду пред`являти всі необхідні документи, пов`язані із заявленим позовом. (ч.3 ст.50 КПК України).
У ході розслідування кримінальних справ, порушених за фактами вчинення податкових злочинів, практично в усіх випадках, цивільними позивачами визнаються відповідні територіальні ДПА (ДПІ), якими виявлені порушення податкового та валютного законодавства, що інкримінуються обвинуваченому. Представниками цивільного позивача, які фактично і є учасниками кримінального процесу, визнаються співробітники таких ДПА (ДПІ), які за дорученнями уповноважені діяти від імені ДПА (ДПІ) з метою забезпечення відшкодування завданої несплатою податків шкоди державі.
2.4 Цивільний відповідач та його представник у кримінальних справах, порушених за фактами вчинення податкових злочинів.
За загальним правилом, цивільний позов у кримінальній справі пред`являється до обвинуваченого, бо він несе відповідальність за заподіяну ним матеріальну шкоду. Винесення постанови чи ухвали про притягнення обвинуваченого як цивільного відповідача КПК України не вимагає.
У ряді випадків, прямо передбачених законом, матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну злочинними діями обвинуваченого, несуть інші особи – фізичні або юридичні особи: батьки, опікуни, піклувальники тощо, а також підприємства, установи та організації. Вони, в такому випадку, і притягаються як цивільні відповідачі за постановою слідчого, судді або за ухвалою суду. Така постанова чи ухвала виноситься тільки після притягнення особи як обвинуваченого і з`ясування того, що за заподіяну нею майнову шкоду повинна нести відповідальність не вона сама, а інші. [3]
Цивільний відповідач або його представник має право: заперечувати проти пред`явленого позову; давати пояснення по суті позову; подавати докази; заявляти клопотання; ознайомлюватися з матеріалами справи, що стосуються цивільного позову, з моменту закінчення досудового слідства, а у справах, в яких досудове слідство не провадилося,- після призначення справи до судового розгляду; брати участь у судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також подавати скарги на вирок, і ухвали суду в частині, що стосується цивільного позову. (ч.2 ст.51 КПК України).
Якщо шкоду заподіяно з вини працівників організацій під час виконання ними своїх трудових (службових) обов`язків, організація зобов`язана відшкодувати її (ст.441 Цивільного кодексу України).
Таким чином, в результаті вчинення податкових злочинів, завдані державі несплатою податків, зборів та обов`язкових платежів та іншими діями збитки, а також штраф та пеня, донараховані податковою службою в якості покарання за умисні дії службових осіб, спрямовані на їх несплату, відшкодовуються за рахунок юридичної особи-порушника податкового законодавства. І така юридична особа визнається у ході слідства цивільним відповідачем. Від імені цивільного відповідача (за дорученням), як правило, діє співробітник, на якого керівництвом покладено повноваження представляти інтереси цивільного відповідача у кримінальній справі, порушеній за фактом вчинення податкового злочину.
Визнавши необхідним притягти у справі цивільного відповідача, слідчий виносить мотивовану постанову. Постанова оголошується цивільному відповідачеві або його представникові. При цьому слідчий зобов`язаний роз`яснити йому права, передбачені ст.51 КПК України, про що робиться відмітка на постанові, яка засвідчується підписом цивільного відповідача або його представника. (ст.124 КПК України).
2.5 Підозрюваний у кримінальних справах, порушених за фактами вчинення податкових злочинів.
Підозрюваним визнається:
особа, затримана по підозрінню у вчиненні злочину;
особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого. (ч.1 ст.43-1 КПК України).
У всіх інших випадках особа, запідозрена у вчиненні злочину, виступає в кримінальному процесі як особа, яка дає пояснення або ж допитується як свідок, не маючи при цьому процесуальних прав для захисту від підозри. Такий стан не є нормальним, і тому внесені та обгрунтовані пропозиції розширити у законі поняття підозрюваного. [5]
Особливо це актуально при розслідуванні податкових злочинів, коли службова особа суб`єкту господарювання, приватний підприємець чи фізична особа, у разі виявлення фактів умисного ухилення від оподаткування з її боку, фактично стає потенційним підозрюваним у вчиненні злочину, передбаченого ст.212 КК України, і повинна набувати прав захисту від підозри.
Закон надає право затримати особу, підозрювану у вчиненні лише такого злочину, за який може бути призначене покарання у вигляді позбавлення волі, і тільки за наявності однієї з наступних підстав:
коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;
коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на цю особу як на таку, що вчинила злочин;
коли на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину. (ч.1 ст.106 КПК України).
При наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише у тому разі, коли ця особа намагалася втекти, або коли вона не має постійного місця проживання, або коли не встановлено особи підозрюваного. (ч.2 ст.106 КПК України).
У законі не можливо навести вичерпний перелік обставин, які можуть свідчити про вчинення злочину певною особою. Через це у ч.2 ст.106 КПК України говориться про “інші дані, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину”. Ними можуть бути фактичні дані, повідомлені свідками і потерпілими, які самі не були очевидцями злочину, або обвинуваченим, підозрюваним; відомості, одержані з матеріалів ревізії чи експертизи; збіг прикмет підозрюваного з тими, які вказані в орієнтировці про розшук злочинця тощо. Ці дані є підставою для затримання лише у поєднанні з однією із умов, зазначених у ч.2 ст.106 КПК України.
Для прийняття рішенні про затримання підозрюваного поряд із вказаними у законі підставами та умовами потрібна наявність певного мотиву. Таким мотивом у конкретному випадку може бути необхідність перешкодити особі ухилитись від розслідування або справити негативний вплив на його перебіг; виключити можливість продовження злочинної діяльності; забезпечити її ізоляцію від суспільства до застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту у зв`язку із вчиненням особою тяжкого злочину. [9]
В ході розслідування податкових злочинів більш широке застосування при затриманні підозрюваних знаходять наступні підстави та мотиви:
- намагання особи втекти від органів розслідування;
- необхідність перешкодити особі ухилятись від розслідування (коли підозрюваний не з`являється за викликом особи, яка провадить дізнання чи слідчого, зриваючи тим самим заплановані слідчі дії );
- особа перешкоджає розслідуванню справи (негативно впливає на свідків, намагається тиснути на органи слідства тощо);
- з метою виключення продовження злочинної діяльності (намагання знищити речові докази, продовжувати займатись підприємницькою діяльністю з порушенням податкового законодавства тощо).
Затримання особи в кримінально-процесуальному порядку треба відрізняти від фізичного, адміністративно-правового та інших видів затримання громадян, що не пов`язані з перевіркою причетності останніх до вчинення злочину і не мають кримінально-процесуального характеру.
Затримання підозрюваного є допустимим лише після порушення кримінальної справи, оскільки конкретна підстава підозрювати особу у вчиненні злочину завжди виникає пізніше, ніж підстава для порушення справи (тобто достатні дані, які вказують на ознаки злочину). [8]
Оскільки необхідність у затриманні, як правило, виникає раптово і має невідкладний характер, попереднього одержання санкції суду чи прокурора на позбавлення затриманого волі закон не вимагає.
Але про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання зобов`язаний скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу про роз`яснення підозрюваному в порядку, передбаченому частиною другою ст.21 КПК України, права мати побачення із захисником з моменту затримання. Протокол підписується особою, яка його склала, і затриманим.
Копія протоколу з переліком прав та обов'язків негайно вручається затриманому і направляється прокурору. На вимогу прокурора йому також надсилаються матеріали, що стали підставою для затримання.
Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання негайно повідомляє одного з його родичів.
Протягом сімдесяти двох годин після затримання орган дізнання:
1) звільняє затриманого - якщо не підтвердилась підозра у вчиненні злочину, вичерпався встановлений законом строк затримання або затримання було здійснено з порушенням вимог, передбачених частинами першою і другою статті 106 КПК України;
2) звільняє затриманого і обирає щодо нього запобіжний захід, не зв'язаний з триманням під вартою;
3) доставляє затриманого до судді з поданням про обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
У разі оскарження затримання до суду, скарга затриманого негайно надсилається начальником місця досудового ув'язнення до суду. Скарга розглядається суддею одночасно з поданням органу дізнання про обрання запобіжного заходу. Якщо скарга надійшла після обрання запобіжного заходу, вона розглядається суддею протягом трьох діб з часу надходження. Якщо подання не надійшло або коли скарга надійшла після закінчення сімдесятидвогодинного строку після затримання, скарга на затримання розглядається суддею протягом п'яти діб з часу надходження.
Скарга розглядається з додержанням вимог, передбачених статтею 165-2 КПК України. За результатами розгляду суддя виносить постанову про законність затримання чи про задоволення скарги і визнання затримання незаконним. Копія постанови направляється прокурору, органу дізнання, затриманому і начальнику місця досудового ув'язнення.
На постанову судді протягом семи діб з дня її винесення може бути подана апеляція прокурором, особою, щодо якої прийнято рішення, або її захисником чи законним представником. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови суду.
Затримання підозрюваного у вчиненні злочину не може тривати більше сімдесяти двох годин.
Якщо у встановлений законом строк затримання постанова судді про застосування до затриманої особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або постанова про звільнення затриманого не надійшла до установи для досудового ув'язнення, начальник місця досудового ув'язнення звільняє цю особу, про що складає протокол і направляє повідомлення про це посадовій особі чи органу, який здійснював затримання. (ч.ч.3-11 ст.106 КПК України).
З моменту складання протоколу затримання особа набуває прав підозрюваного: знати в чому її підозрюють; давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання і відводи; вимагати перевірки судом чи прокурором правомірності затримання; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить оперативно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора. (ч.2 ст.43-1 КПК України).
Встановивши, що підстави для подальшого затримання особи відсутні, особа, яка провадить дізнання, слідчий чи прокурор виносять постанову про звільнення затриманого, яка має бути негайно виконана. При необхідності до звільненого може бути застосовано запобіжний захід, не пов`язаний з триманням під вартою.
2.6 Обвинувачений у кримінальних справах, порушених за фактами вчинення податкових злочинів.
Обвинуваченим є особа, щодо якої є достатньо доказів, які вказують на вчинення нею злочину, і на цій підставі, в установленому КПК України порядку, слідчим винесена постанова про притягнення її як обвинуваченого. Після призначення справи до судового розгляду обвинувачений називається підсудним. (ч.1 ст.43 КПК України).
Достатність доказів, які вказують на вчинення особою злочинів означає, що у розпорядженні слідчого мають бути достовірні, вагомі докази, які переконують його у тому, що:
а) саме розслідувана подія (діяння) справді мала місце;
б) її вчинено умисно або необережно саме даною особою;
в) у цьому діянні є всі передбачені кримінальним законом ознаки складу певного злочину. [10]
У вузькому розумінні слова обвинувачений є лише на досудовому слідстві.
Притягнення особи як обвинуваченого має важливе процесуальне значення. Після виконання цієї дії у розслідуванні кримінальної справи настає новий етап, бо до процесу вводиться один з його основних учасників – обвинувачений. Ця особа одержує право: знати, в чому її обвинувачують; давати показання з пред`явленого їй обвинувачення або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання про допит свідків, про проведення очної ставки, про проведення експертизи, про витребування і приєднання до справи доказів, а також заявляти клопотання з усіх інших питань, які мають значення для встановлення істини у справі; заявляти відвід слідчому, прокуророві, експертові, спеціалістові і перекладачеві; з дозволу слідчого бути присутнім при виконанні окремих слідчих дій; ознайомлюватися після закінчення досудового слідства або дізнання з усіма матеріалами справи; брати участь у судовому розгляді у суді першої інстанції; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді, суду, а за наявності відповідних підстав – на забезпечення безпеки. (ч.2 ст.43, ч.1 ст.142 КПК України).
У ч.2 ст.43 КПК України перераховані тільки основні права обвинуваченого. У кожній із стадій кримінального процесу і стосовно кожної процесуальної дії вони конкретизуються. При цьому, з метою забезпечення реалізації цих прав, КПК України передбачає відповідні обов`язки слідчих органів, прокурора і суду.
Наприклад, право обвинуваченого знати у чому його обвинувачують, і давати показання щодо пред`явленого обвинувачення у ході досудового розслідування забезпечується тим, що: слідчий зобов`язаний зазначити у постанові про притягнення як обвинуваченого злочин, у вчиненні якого обвинувачується дана особа, час, місце та інші обставини його вчинення і статтю кримінального закону, якою цей злочин передбачений (ч.1 ст.132 КПК України); оголосити обвинуваченому цю постанову і роз`яснити суть обвинувачення (ч.1 ст.140 КПК України); допитати обвинуваченого не пізніше доби після пред`явлення обвинувачення (ч.1 ст.143 КПК України); викласти в резолютивній частині обвинувального висновку суть обвинувачення із зазначенням статті кримінального закону, яка передбачає даний злочин (ч.4 ст.223 КПК України).
Бажано, щоб копія постанови про притягнення як обвинуваченого і перелік його прав вручались особі слідчим при пред`явленні їй обвинувачення.
Обвинувачений на досудовому слідстві не тільки має процесуальні права, а й несе процесуальні обов`язки. Він, зокрема, зобов`язаний з`являтися за викликом слідчих органів, не ухилятися від слідства, не перешкоджати встановленню істини у кримінальній справі.
У разі невиконання обвинуваченим своїх обов`язків, слідчим до нього можуть бути застосовані заходи процесуального примусу – привід (ст.136 КПК України), запобіжний захід (ст.149 КПК України).
А якщо таке невиконання має ознаки злочину (наприклад, примушування свідка, потерпілого або експерта до відмови від дачі показань або висновку шляхом погрози вбивством, насильством, знищенням майна цих осіб чи їх близьких родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять, підкуп свідка, потерпілого чи експерта, погроза вчинити зазначені дії з помсти за раніше дані показання чи висновок), воно тягне кримінальну відповідальність за ст.386 КК України. [10]
У ході розслідування злочинів, вчинених у сфері оподаткування, в якості обвинуваченого може бути притягнута особа тільки за наявності в її діях складу податкового злочину. Так, за ст.212 КК України можна притягти особу до відповідальності за умов:
- що вона є суб`єктом сплати тих податків, зборів та обов`язкових платежів, факти ухилення від сплати яких виявлені податковою службою;
- цією особою умисно несплачені інкриміновані їй платежі;
- за умисну несплату інкримінованих особі платежів передбачена законодавцем кримінальна відповідальність, тобто вони входять до переліку, наведеному в ст.ст.14-15 Закону України про систему оподаткування;
- сума умисно несплаченого платежу перевищує тисячу неоподатковуваних мінімумів доходів громадян ( 17000 грн. ).
У разі притягнення службової особи до кримінальної відповідальності за службовий злочин, а так само, якщо ця особа притягається до відповідальності за інший злочин і може, залишаючись на посаді, негативно впливати на хід досудового чи судового слідства, слідчий зобов`язаний відсторонити її від посади, про що виносить мотивовану постанову. (ч.1 ст.147 КПК України).
Відсторонення від посади провадиться з санкції прокурора чи його заступника. Копія постанови надсилається для виконання за місцем роботи (служби) обвинуваченого. Відсторонення від посади скасовується постановою слідчого (прокурора), коли в подальшому застосуванні цього заходу відпадає потреба. (ч.2, 4 ст.147 КПК України).
Відсторонення від посади може застосовуватися тільки щодо обвинуваченого, який є службовою особою. На підозрюваного дія ст.147 КПК України не поширюється.
Так, необхідність у відстороненні обвинуваченого від посади виникає тоді, коли є підстави вважати, що займаючи цю посаду, він може негативно впливати на перебіг розслідування справи (приховати сліди злочину, вилучити і знищити необхідні для розкриття злочину документи або змінити їх зміст, впливати на потерпілих, свідків, інших обвинувачених, підлеглих йому по службі) або продовжувати злочинну діяльність. [11]
У ході розслідування злочинів, передбачених ст.212 КК України, може виникати необхідність відсторонити від посади директора чи головного бухгалтера підприємства, установи чи організації-порушника податкового законодавства при наявності підстав вважати, що продовжуючи працювати на своїх посадах, вони можуть приховати сліди злочину, вилучити і знищити необхідні для розкриття злочину документи або змінити їх зміст, впливати на свідків, інших обвинувачених (директор на головного бухгалтера; генеральний директор на директорів і головних бухгалтерів філіалів, дочірніх підприємств тощо, підлеглих йому по службі) або продовжувати злочинну діяльність, спрямовану на ухилення від сплати податків, зборів та обов`язкових платежів.
Однак, слід пам`ятати, що притягнення особи як обвинуваченого, вирішення питання про призначення судового розгляду, не означає визнання цієї особи винною. До того часу, поки в установленому законом порядку вина особи не буде доведена та остання не буде визнана винною у вчиненні злочину, її не можна називати злочинцем у публічних виступах, у пресі, по радіо і телебаченню, в офіційних документах і поводитись з нею як із таким (виходячи з вимог конституційного принципу презумпції невинуватості).
2.7 Захисник у кримінальній справі, порушеній за фактом вчинення податкового злочину.
Захисник - це особа, яка уповноважена у передбаченому законом порядку здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваних і обвинувачених (підсудних, засуджених і виправданих). Участь захисника у кримінальному процесі дає можливість цим особам повністю реалізувати своє право на захист. [4]
Положення ч.2 ст.63 Конституції України закріплює право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист. [11]
З метою забезпечення реалізації закріплених прав і свобод людини і громадянина, Конституція України встановлює відповідні правові гарантії. Зокрема в ч.1 ст.59 Конституція України закріплює право кожного на правову допомогу. Право на правову допомогу – це гарантована Конституцією України можливість фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги.
Держава, в особі відповідних органів та осіб, визначає певне коло суб`єктів надання правової допомоги та їх повноваження. Аналіз чинного законодавства України з цього питання дає підстави визначити, зокрема, такі види суб`єктів надання правової допомоги:
- державні органи України, до компетенції яких входить надання правової допомоги (Міністерство юстиції України, Міністерство праці та соціальної політики України, нотаріат тощо);
- адвокатура України як спеціально уповноважений недержавний професійний правозахисний інститут, однією з функцій якого є захист особи від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (ч.2 ст.59 Конституції України);
- суб`єкти підприємницької діяльності, які надають правову допомогу клієнтам у порядку, визначеному законодавством України;
- об`єднання громадян для здійснення і захисту своїх прав і свобод (ч.1 ст.36 Конституції України).
Положення ч.1 ст.59 Конституції України гарантує кожному право на вільний вибір захисника своїх прав. Визначення поняття “захисник” у чинному законодавстві України наводиться у ст.44 КПК України. У Конституції України це поняття вживається також у ч.4 ст.29, положення якої гарантують кожному заарештованому чи затриманому можливість користуватись правовою допомогою захисника.
Закріпивши право будь-якої фізичної особи на правову допомогу, конституційний припис ”кожен є вільним у виборі захисника своїх прав” (ч.1 ст.59 Конституції України) за своїм змістом є загальним і стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб, яким гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та законних інтересів, що виникають з цивільних, трудових, сімейних, адміністративних та інших правовідносин, а не тільки кримінальних.
Про загальність положень ч.1 ст.59 Конституції України свідчить положення ч.2 ст.63 Конституції України, яке окремо закріплює право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист.
Конвенція про захист прав людини і основних свобод, ратифікована Верховною Радою України 17 липня 1997 року, передбачає право кожного обвинуваченого захищати себе особисто або використовувати правову допомогу захисника, вибраного ним на власний розсуд (ст.6). У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права від 16 грудня 1996 року, ратифікованому Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 року № 2148-У111, зазначено, що держава повинна гарантувати кожному, чиї права і свободи порушено, ефективний засіб правового захисту, і таке право повинно встановлюватись судовим або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави (ст.2), та можливість вільного вибору обвинуваченим захисника (п.3 ст.14). “основні принципи, що стосуються ролі юристів”, прийняті восьмим конгресом ООН з питань попередження злочинності і поводження з правопорушниками 27 серпня - 7 вересня 1990 року, передбачають, що кожна людина має право звернутися до будь-якого юриста за допомогою для захисту і відстоювання своїх прав та захисту їх на всіх стадіях кримінального судочинства (принцип 1); жодний суд чи адміністративний орган, в якому визнається право на адвоката, не відмовляється визнавати право юриста відстоювати в суді інтереси свого клієнта, за винятком тих випадків, коли юристу було відмовлено у праві виконувати свої професійні обов`язки відповідно до національного права і практики та цих принципів (принцип 19).
Таким чином, наведені міжнародно-правові акти передбачають право кожного обвинуваченого захищати себе особисто або через вибраного ним на власний розсуд захисника з-поміж юристів, які можуть надавати ефективний правовий захист. Ці положення міжнародно-правових актів щодо права фізичної особи на захист від обвинувачення відтворені у положеннях ч.1 ст.59 Конституції України, які закріплюють право кожної фізичної особи на правову допомогу і право вільного вибору захисника з метою захисту від обвинувачення.
Положення ч.2 ст.59 Конституції України про те, що для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура, не може тлумачитись як право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного вибирати захисником лише адвоката, тобто особу, яка має свідоцтво про право заняття адвокатською діяльністю відповідно до Закону України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 року (ст.2). Це положення треба розуміти як одну з конституційних гарантій, що надає підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість реалізувати своє право вільно вибирати захисником у кримінальному судочинстві адвоката, тобто особу, яка має право на заняття адвокатською діяльністю. У такий спосіб держава бере на себе обов`язок забезпечити реальну можливість надання особам кваліфікованого захисту від обвинувачення, якщо цього вимагають інтереси правосуддя. Допуск приватного практикуючого юриста, який займається наданням правової допомоги особисто або за дорученням юридичної особи, як захисника ніяк не порушує право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист.
Положення ч.2 ст.59 Конституції України про те, що “для забезпечення права на захист від обвинувачення… в Україні діє адвокатура”, треба розуміти як одну із конституційних гарантій, що надає підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість реалізувати своє право вільно вибирати захисником у кримінальному судочинстві адвоката – особу, яка має право на заняття адвокатською діяльністю.
На підставі вищевикладеного, Конституційний Суд України своїм рішенням від 16 листопада 2000 року № 13-РП/2000 положення ч.1 ст.44 КПК України, за якими обмежується право на вільний вибір підозрюваним, обвинуваченим і підсудним як захисника своїх прав, крім адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, визнав неконституційними і такими, що втрачають чинність з дня ухвалення зазначеного вище рішення Конституційним Судом України, тобто з 16 листопада 2000 року.
Враховуючи викладене, були внесені Законом України від 21 червня 2001 року № 2533-111 відповідні зміни до діючого КПК України.
Так, захисником визнана особа, яка в порядку, встановленому законом, уповноважена здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого та надання їм необхідної юридичної допомоги при провадженні у кримінальній справі. (ч.1 ст.44 КПК України)
Як захисники допускаються особи:
- які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.
У випадках і в порядку, передбачених КПК України, як захисники допускаються близькі родичі обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, його опікуни або піклувальники. (ч.2 ст.44 КПК України)
Повноваження захисника на участь у справі стверджується:
1) адвоката - ордером відповідного адвокатського об'єднання;
2) адвоката, який не є членом адвокатського об'єднання - угодою, інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи або дорученням юридичної особи - угодою або дорученням юридичної особи;
3) близьких родичів, опікунів або піклувальників - заявою обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого про їх допуск до участі в справі як захисників. (ч.3 ст.44 КПК України)
Захисник допускається до участі в справі в будь-якій стадії процесу. Близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники в якості захисників допускаються до участі у справі з моменту пред'явлення обвинуваченому для ознайомлення матеріалів досудового слідства. У випадках, коли відповідно до вимог ст. 45 КПК України участь захисника є обов'язковою, близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники в якості захисників можуть брати участь у справі лише одночасно з захисником - адвокатом чи іншим фахівцем у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. (ч.4 ст.44 КПК України)
Про допуск захисника до участі в справі особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд - ухвалу. (ч.5 ст.44 КПК України)
Стаття 45 КПК України наводить перелік випадків, коли участь захисника обов'язкова.
Участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і в розгляді кримінальної справи у суді першої інстанції є обов'язковою:
1) у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину у віці до 18 років, - з моменту визнання особи підозрюваною чи пред'явлення їй обвинувачення;
2) у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади (німі, глухі, сліпі тощо) не можуть самі реалізувати своє право на захист, - з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення або з моменту встановлення цих вад;
3) у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство - з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення;
4) коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув'язнення - з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення;
5) при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного характеру - з моменту встановлення факту наявності у особи душевної хвороби;
6) при провадженні справи про застосування примусових заходів виховного характеру - з моменту першого допиту неповнолітнього або з моменту поміщення його до приймальника-розподільника.
У суді апеляційної інстанції участь захисника у випадках, передбачених частиною першою ст.45 КПК України, є обов'язковою, якщо в апеляції ставиться питання про погіршення становища засудженого чи виправданого.
КПК України передбачає випадки відмови підозрюваного, обвинуваченого і підсудного від захисника та заміни захисника. (ст.46 КПК України).
Підозрюваний, обвинувачений і підсудний мають право в будь-який момент провадження у справі відмовитися від запрошеного чи призначеного захисника. Відмова допускається лише з ініціативи підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного і не позбавляє його права запросити того ж чи іншого захисника у подальших стадіях процесу.
При відмові від захисника особа, яка провадить дізнання, слідчий складають протокол із зазначенням мотивів відмови, а суд зазначає про це у протоколі судового засідання. Про прийняття відмови від захисника чи відхилення її особа, яка провадить дізнання, слідчий, суддя виносять постанову, а суд - ухвалу.
Відмова від захисника у випадках, зазначених у ст.45 КПК України, може бути прийнята лише коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений чи виправданий обгрунтовують її мотивами, які особа, що провадить дізнання, слідчий, суд визнають такими, що заслуговують на увагу. У цьому випадку захисник замінюється іншим у порядку, передбаченому ч.4 ст.46 КПК України.
Прийнявши відповідно до вимог ст. 50 КПК України рішення про усунення захисника від участі у справі, а також прийнявши відмову захисника від виконання обов'язків, особа, яка провадить дізнання, слідчий, суддя чи суд роз'яснюють підозрюваному, обвинуваченому, підсудному його право запросити іншого захисника та надають йому для цього в стадії розслідування справи не менше доби, а у стадії судового розгляду справи - не менше трьох діб. Якщо у випадках, передбачених ст.45 КПК України, підозрюваний, обвинувачений, підсудний протягом цих строків не запросить іншого захисника, особа, яка провадить дізнання, слідчий чи суддя постановою, а суд - ухвалою самі призначають захисника.
Заміна одного захисника іншим, крім випадків, передбачених ст.61 КПК України (обставини, що виключають участь у справі захисника), може мати місце тільки за клопотанням чи згодою підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.
Заміна одного захисника іншим може мати місце у будь-якій стадії процесу і не тягне відновлення процесуальних дій, вчинених за участю захисника, якого замінено.
Порядок запрошення і призначення захисника передбачений ст.47 діючого КПК України.
Відповідно до положень цієї статті, захисник запрошується підозрюваним, обвинуваченим, підсудним чи засудженим, їх законними представниками, а також іншими особами за проханням чи згодою підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого. Особа, що провадить дізнання, слідчий, суд зобов'язані надати затриманій особі чи особі, яка утримується під вартою, допомогу у встановленні зв'язку із захисником або з особами, які можуть запросити захисника.
Підозрюваний, обвинувачений, підсудний вправі запросити собі кількох захисників.
Особа, яка провадить дізнання, слідчий чи суд можуть призначити захисника у встановленому законом порядку через адвокатське об'єднання. Вимога особи, яка провадить дізнання, слідчого, суду про призначення захисника, є обов'язковою для керівника адвокатського об'єднання.
Захисник призначається у випадках:
1) коли відповідно до вимог частин першої і другої ст.45 КПК України участь захисника є обов'язковою, але підозрюваний, обвинувачений, підсудний не бажає або не може запросити захисника;
2) коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний бажає запросити захисника, але за відсутністю коштів чи з інших об'єктивних причин не може цього зробити.
У випадку, коли є потреба у проведенні невідкладних слідчих чи інших процесуальних дій з участю захисника, а підозрюваний чи обвинувачений ще не встиг запросити захисника або явка обраного захисника неможлива, особа, яка провадить дізнання, слідчий своєю постановою вправі призначити захисника тимчасово до явки обраного захисника.
Якщо потреби у проведенні невідкладних слідчих чи інших процесуальних дій з участю захисника немає і коли неможлива явка захисника, обраного підозрюваним протягом двадцяти чотирьох годин, а захисника, обраного обвинуваченим чи підсудним, - протягом семидесяти двох годин, особа, яка провадить дізнання, слідчий, суд мають право запропонувати підозрюваному, обвинуваченому, підсудному запросити іншого захисника. Якщо і цей захисник не зможе з'явитися для участі в справі протягом двадцяти чотирьох годин, а також у випадках, коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний протягом того ж строку не запросить іншого захисника, особа, яка провадить дізнання, слідчий чи суддя постановою, а суд - ухвалою самі призначають захисника.
У ст.48 КПК України встановлені обов'язки і права захисника.
Захисник зобов'язаний використовувати передбачені у КПК України та в інших законодавчих актах засоби захисту з метою з'ясування обставин, які спростовують підозру чи обвинувачення, пом'якшують чи виключають кримінальну відповідальність підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого та надавати їм необхідну юридичну допомогу.
З моменту допуску до участі у справі захисник має право:
до першого допиту підозрюваного чи обвинуваченого мати з ним конфіденційне побачення, а після першого допиту - такі ж побачення без обмеження їх кількості та тривалості;
мати побачення із засудженим чи з особою, до якої застосовано примусові заходи медичного чи виховного характеру;
ознайомлюватися з матеріалами, якими обгрунтовується затримання підозрюваного чи обрання запобіжного заходу або пред'явлення обвинувачення, а після закінчення досудового слідства - з усіма матеріалами справи;
бути присутнім на допитах підозрюваного, обвинуваченого та при виконанні інших слідчих дій, виконуваних з їх участю або за їх клопотанням чи клопотанням самого захисника, а при виконанні інших слідчих дій - з дозволу дізнавача, слідчого;
застосовувати науково-технічні засоби при провадженні тих слідчих дій, в яких бере участь захисник, а також при ознайомленні з матеріалами справи - з дозволу особи, яка провадить дізнання, чи слідчого, а у суді, якщо справа розглядається у відкритому судовому засіданні, - з дозволу судді чи суду;
6) брати участь в судових засіданнях;
ставити у судовому засіданні питання підсудним, потерпілому, свідкам, експерту, спеціалісту, позивачу і відповідачу, брати участь у дослідженні інших доказів;
подавати докази, заявляти клопотання і відводи, висловлювати у судовому засіданні свою думку щодо клопотань інших учасників судового розгляду, оскаржувати дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду;
9) виступати в судових дебатах;
10) знайомитися з протоколом судового засідання та подавати на нього зауваження;
11) знати про принесені у справі подання прокурора, апеляції, подавати на них заперечення;
12) брати участь у засіданнях суду при апеляційному розгляді справи;
13) збирати відомості про факти, що можуть використовуватися як докази у справі, в тому числі запитувати і одержувати документи чи їх копії від громадян та юридичних осіб, знайомитися на підприємствах, в установах, організаціях, об'єднаннях громадян з необхідними документами, крім тих, таємниця яких охороняється законом, одержувати письмові висновки фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань, опитувати громадян.
Захисник зобов'язаний з'являтися для участі у виконанні процесуальних дій, в яких його участь є обов'язковою. У разі неможливості з'явитися у призначений строк, захисник зобов'язаний заздалегідь повідомити про це та про причини неможливості явки дізнавачу, слідчому, прокурору, суду.
У разі неявки захисника, слідча дія, участь в якій захисника не є обов'язковою, виконується без нього.
Захисник не вправі розголошувати дані, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням його обов'язків.
Захисник зобов'язаний не перешкоджати встановленню істини у справі шляхом вчинення дій, спрямованих на те, щоб схилити свідка чи потерпілого до відмови від показань або до дачі завідомо неправдивих показань, схилити експерта до відмови від дачі висновку чи дачі завідомо неправдивого висновку, іншим чином сфальсифікувати докази у справі або затягнути розслідування чи судовий розгляд справи. Він також повинен дотримуватися встановленого порядку при розслідуванні та судовому розгляді справи.
Після допуску до участі у справі захисник - адвокат вправі відмовитися від виконання своїх обов'язків лише у випадках:
1) коли є обставини, які згідно зі ст.61 КПК України (обставини, що виключають участь у справі захисника) виключають його участь у справі;
2) коли він свою відмову мотивує недостатніми знаннями чи некомпетентністю.
Документи, пов'язані з виконанням захисником його обов'язків при участі у справі не підлягають огляду, розголошенню чи вилученню дізнавачем, слідчим, прокурором чи судом без його згоди.
РОЗДІЛ 3
Доказування і докази при розслідуванні податкових злочинів.
Процес доказування при розслідуванні податкових злочинів.
Загальне поняття доказування у кримінальному процесі можна визначити таким чином: це - діяльність суб`єктів кримінального процесу по збиранню, перевірці та оцінці доказів і їх процесуальних джерел, а також формулювання на цій основі певних тез і наведення аргументів для їх обгрунтування або спростування. [11]
Кримінально-процесуальне доказування регулюється нормами кримінально-процесуального права, які в своїй сукупності називаються доказовим правом. [11]
Як істина у цілому, так і окремі факти, обставини справи встановлюються слідчими органами, прокурором і судом лише шляхом кримінально-процесуального доказування, під час якого збираються, перевіряються, оцінюються докази і на їх підставі приймаються та обгрунтовуються процесуальні рішення. Доказування й докази є основним змістом кримінального процесу.
З метою належного розслідування будь-якого злочину, слідчий повинен чітко визначитись із колом обставин, які йому необхідно доказати, щоб зробити висновок про те, що вчинено дійсно злочин, за який передбачено законом кримінальну відповідальність, тобто вірно визначити предмет доказування.
Під предметом доказування в кримінальному процесі слід розуміти таку сукупність передбачених кримінально-процесуальним законом обставин, установлення яких необхідне для вирішення заяв і повідомлень про злочини, кримінальної справи в цілому або судової справи в стадії виконання вироку, а також прийняття процесуальних профілактичних заходів у справі. [11]
Сукупність обставин, установлення яких необхідне для вирішення кримінальної справи у цілому, передбачена ст.ст. 64 та 23 КПК України.
Згідно ст. 64 КПК України при провадженні досудового слідства, дізнання і розгляді кримінальної справи в суді підлягають доказуванню:
подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставин вчинення злочину);
2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;
3) обставини, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого, а також інші обставини, що характеризують особу обвинуваченого;
4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.
Ці обставини доповнює ст.23 КПК України, зобов’язуючи при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи орган дізнання, слідчого, прокурора і суд виявити причини і умови, які сприяли вчиненню злочину.
Предмет доказування конкретизується ст. 433 КПК України стосовно справ про злочини неповнолітніх та ст.412 КПК України – стосовно осіб, які захворіли душевною хворобою після вчинення злочину або вчинили суспільно небезпечні діяння у стані неосудності
Предмет доказування – це система обставин, які відображають властивості та зв’язки досліджуваної події, суттєві для правильного вирішення кримінальної справи та реалізації у кожному конкретному випадку завдань судочинства. Ці обставини установлюються шляхом процесуального доказування, тобто за допомогою передбачених законом способів.
Визначеність предмету доказування обумовлює мету та межі дослідження. (29)
Вірне визначення предмету доказування по конкретній кримінальній справі – умова цілеспрямованої діяльності органів досудового слідства та суду, забезпечення повноти, всебічності та об’єктивності дослідження обставин справи. [11]
Виходячи з викладеної інформації, до обставин, які підлягають доказуванню (предмету доказування) при вчиненні податкових злочинів слід віднести:
1). Подію злочину.
З метою визначення наявності події злочину, для кожного із підсідних слідчим податкової міліції злочинів, характерні свої обставини, доказування яких є обов`язковим.
Так, подія злочину, передбаченого ст.212 КК України, має місце лише при сукупності таких обов’язкових умов:
1. Коли податки, збори чи обов’язкові платежі, які умисно не сплачені, зазначені у ст.ст. 14 або 15 Закону “Про систему оподаткування”. Наведений у цих статтях перелік податків, зборів та обов’язкових платежів є вичерпним. [11]
2. Коли об’єкт оподаткування передбачений законом. (В цьому випадку під об’єктом оподаткування треба розуміти об’єкти, які обкладаються встановленими законодавством податками, зборами, іншими обов’язковими платежами (по кожному виду податкового платежу – свій об`єкт оподаткування, зазначений у відповідному законодавчому документі, який встановив цей вид податку, збору та обов`язкового платежу). Об’єктами оподаткування (в загальному розумінні цього поняття) згідно ст.6 Закону “Про систему оподаткування” є доходи (прибуток), додана вартість продукції (робіт, послуг), вартість продукції (робіт, послуг), в тому числі митна, або її натуральні показники; спеціальне використання природних ресурсів; майно юридичних і фізичних осіб та інші об’єкти, визначені законами України про оподаткування. [1]
3. Коли платник податку, збору чи іншого обов’язкового платежу визначений як такий відповідним законодавством, тобто є суб’єктом вчиненого злочину.
Суб’єктами злочину, передбаченого ст. 212 КК України можуть бути:
3.1. службові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, на яких покладені обов’язки по веденню бухгалтерського обліку, представленню податкових декларацій, бухгалтерських звітів, балансів, розрахунків та інших документів, пов’язаних із обчисленням і сплатою обов’язкових платежів до бюджетів і державних цільових фондів (керівники підприємств, установ і організацій, їх заступники, головні бухгалтери і службові особи бухгалтерій);
3.2. будь-які громадяни, у тому числі громадяни-підприємці, які зобов’язані представляти до податкових органів декларації про доходи або сплачувати обов’язкові платежі, збори. [2]
4. При цьому, щоб подія податкового злочину була доказана – ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів повинно бути вчиненим з прямим умислом і сума несплаченого платежу повинна бути не менше 17000 грн. [2]
5. Необхідно точно визначити період часу, в який вчинено ухилення від сплати того чи іншого виду податку, збору та обов`язкового платежу, враховуючи чи передбачена була в цей період кримінальна відповідальність за його несплату (наприклад, до 26 лютого 1997 року фізичні особи та приватні підприємці не несли кримінальної відповідальності за несплату податків, тобто суб'єктами відповідальності за ст.212 КК України не були (на той час – ст.148-2 КК України)).
2). Як і при вчиненні будь-якого, передбаченого Кримінальним кодексом України, злочину, при вчиненні податкових злочинів необхідно доказати винність обвинуваченого.
Слід мати на увазі, що при вчиненні злочину, передбаченого ст. 212 КК України, мотиви злочину (що важливо і обов’язково необхідно доказати при вчиненні ряду інших злочинів) значення не мають.
Ст.212 КК України передбачає кримінальну відповідальність (тобто винність особи) не за сам факт несплати в установлений строк податків, зборів та інших обов’язкових платежів, а за умисне ухилення від їх сплати. Про наявність умислу, спрямованого на ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів можуть свідчити, наприклад, перекручування відомостей в обліковій чи звітній документації; неоприбуткування готівкових коштів, одержаних за виконання робіт чи надання послуг; ведення подвійної (офіційної та неофіційної) бухгалтерії; використання банківських розрахунків, про які не повідомлено органи державної податкової служби; підвищення фактичних затрат, що включаються до собівартості реалізованої продукції, тощо.
Також при вчиненні податкового злочину період роботи на посаді керівника чи головного бухгалтера підозрюваного(обвинуваченого) в ухиленні від сплати податків, зборів чи обов`язкових платежів, повинен припадати на період, за який виявлено умисну несплату грошових коштів до бюджету. Тобто, підозрювана особа конкретно відповідає (признається винною) тільки за особисто несплачені до бюджету податки, збори та інші обов’язкові платежі, в період її роботи на цьому підприємстві (в установі). Це правило обов’язкове при притягненні до кримінальної відповідальності за вчинення податкових злочинів службових осіб підприємств (установ) всіх форм власності, якщо вони зареєстровані як суб’єкти господарювання чи підприємницької діяльності в Україні.
3). До обставин, які впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого, а також обставин, що характеризують особу обвинуваченого у вчиненні податкових злочинів, необхідно віднести:
3.1. вчинення умисного ухилення від оподаткування за попереднім зговором групою осіб;
3.2. збитки завдані державі та несплату податків, зборів, інших обов’язкових платежів (ненадходження коштів до бюджетів чи державних цільових фондів) у значних, великих чи особливо великих розмірах – в залежності від донарахованих за результатами перевірки, а в подальшому - фактично доказаних слідством несплачених грошових сум, як наслідок злочинних дій обвинуваченого.
При цьому необхідно документально (за допомогою бухгалтерських документів, які відображають фінансово-господарську діяльність перевіреного суб’єкту господарювання чи підприємницької діяльності) підтвердити розмір (суму) коштів, які фактично не поступили до бюджету чи цільового фонду:
- значний розмір коштів – коли загальна сума несплачених податків, зборів чи обов’язкових платежів в тисячу і більше разів перевищує установлений неоподатковуваний мінімум доходів громадян (17 тис. грн. – 51 тис. грн.);
- великий розмір коштів – коли загальна сума несплачених податків обов’язкових платежів в три тисячі і більше разів перевищує установлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян (51 тис. грн. – 85 тис. грн.);
особливо великий розмір коштів – коли загальна сума несплачених
податків, зборів, інших обов’язкових платежів в п`ять тисяч і більше разів перевищує установлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян (85 тис. грн. і більше). [4]
3.3. попередню судимість особи, яка вчинила податковий злочин.
При цьому, у зв`язку з прийняттям нині діючого КК України, слід мати на увазі, що особа повинна бути судима тільки за злочини, передбачені ч.3 ст.148-2 КК України (у термін до 01 вересня 2001 року) та будь-якою частиною ст.212 КК України (у термін після 01 вересня 2001 року), і судимість у неї повинна бути не знята і не погашена в установленому законом порядку.
4). Характер і розмір шкоди, завданої у результаті вчинення податкового злочину, – це розмір шкоди, заподіяної державі (цільовому фонду) несплатою податків, зборів та обов’язкових платежів, який дорівнюється сумі умисно несплачених коштів. Розміри коштів, які законодавець вважає кваліфікуючими при вчиненні податкових злочинів:
- значний розмір;
- великий розмір;
- особливо великий розмір – наведені вище на прикладі ст.212 КК України.
По інших податкових злочинах, віднесених до підслідності слідчих податкової міліції, розмір шкоди необхідно дивитись у відповідних статтях КК України.
Крім того, діями службових осіб шкода при вчиненні злочину, передбаченого ст.212 КК України, завдається інтересам юридичної особи.
Вираз ця шкода знаходить у сумах штрафів та пені, нарахованих юридичній особі податковою службою за несплату податків, зборів та обов’язкових платежів.
Законодавець кваліфікує шкоду, завдану юридичній особі, як істотну шкоду, коли заподіяні матеріальні збитки в сто і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян (1700 грн. - 4250 грн.), а також, як тяжкі наслідки, коли завдаються юридичній особі збитки, які за своїм розміром у двісті п’ятьдесят і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян (4250 грн. і більше). Необхідно мати на увазі органам дізнання та слідства – що при вчиненні податкових злочинів практично завжди має місце зловживання службових осіб, які вчинили податкові злочини, своїм службовим становищем та службове підроблення. Тому необхідно також доказувати розмір шкоди, завданої службовими особами керованим ними підприємствам, установам та організаціям (юридичним особам). Тобто мати на увазі, що має місце ідеальна сукупність вчинення злочинів, передбачених ст. 212 та 364 і 366 КК України, яка потребує збору відповідного обсягу доказів, які перелічені вище.
З предметом доказування тісно пов’язане поняття меж доказування (дослідження) обставин кримінальної справи.
В юридичній літературі поширена думка, що предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета і засіб її досягнення. Межі доказування визначають глибину, ступінь дослідження обставин справи, коло, обсяг доказів та їхніх джерел, необхідних для цього. [5]
Таким чином, під межами доказування необхідно розуміти такий обсяг доказового матеріалу (доказів та джерел доказів), який забезпечує надійне, достовірне встановлення всіх обставин, що стосуються предмета доказування, правильне вирішення справи і прийняття процесуальних заходів для запобігання злочинам.
Неправильне визначення меж доказування у справі може привести до звуження чи безпідставного розширення предмету доказування.
Звуження меж доказування приводить до того, що деякі обставини, які входять до предмету доказування, будуть недостатньо досліджені через прогалини у доказовому матеріалі або їх не можна буде визнати встановленими внаслідок недостатньої глибини дослідження, що не забезпечує надійності висновків.
Безпідставне розширення меж доказування веде до невиправданої надмірності доказової інформації, тобто збирання доказів, які не стосуються справи, або встановлюють обставини, що вже надійно доведені. [5]
Наприклад, при розслідуванні фактів ухилення від оподаткування (ст.212 КК України), межі доказування (дослідження) по кримінальній справі окреслені обсягом інформації, викладеної в акті перевірки дотримання податкового законодавства суб’єктом господарювання.
Тобто, в об`ємі порушень податкового законодавства, виявлених у ході перевірки і викладених в акті, визначаються межі доказування, коло та обсяг доказів та джерел доказів, необхідних для дослідження обставин справи. Іншими словами, обсяг доказового матеріалу, який забезпечить надійне, достовірне встановлення всіх обставин, що стосуються доказування факту вчинення податкового злочину, а потім і правильне вирішення справи, визначається об`ємом виявлених порушень податкового законодавства, відображених у висновках акту перевірки.
3.2. Поняття і місце доказів при розслідуванні податкових злочинів.
Доказами у кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ст.65 ч.1 КПК України).
Докази, як фактичні дані, можуть поділятись на:
прямі та непрямі;
обвинувальні й виправдувальні;
первинні та похідні. [10]
Первинним і похідним можуть бути як фактичні дані, так і їх джерела.
Підставою для поділу доказів на прямі та непрямі (побічні) є їх відношення до обставини, яка підлягає доказуванню.
Прямі докази безпосередньо вказують на певну обставину або ж на її відсутність.
Непрямі (побічні) докази не є гіршими, ніж прямі, але користуватися ними складніше. Треба, щоб вони були тісно взаємопов`язані, створювали систему доказів, де кожний непрямий доказ був би наче кільцем нерозривного ланцюга. [10]
При розслідуванні податкових злочинів мають місце як прямі, так і непрямі (побічні) докази. Так, внесення невірних відомостей в документи, пов`язані з обчисленням і сплатою обов`язкових платежів до бюджетів або державних цільових фондів (до податкових декларацій, розрахунків, звітів і балансів тощо) робить ці документи прямими доказами умисного ухилення від сплати податків, зборів чи обов`язкових платежів службовими особами суб`єкту господарювання чи приватним підприємцем.
Статутні документи, накази про призначення (звільнення) службових осіб суб`єктів господарювання, службові інструкції, бухгалтерська документація, яка засвідчує факти фінансово-господарської діяльності підприємства — це непрямі (побічні) докази вчинення податкового злочину, які тісно взаємопов`язані між собою і створюють систему доказів вчинення злочину, передбаченого ст.212 КК України.
Стосовно підозрювання (обвинувачення) у вченні злочину, обставин, що обтяжують або пом`якшують відповідальність, докази класифікуються на обвинувальні та виправдувальні.
Обвинувальні докази вказують на те, що злочин було вчинено саме цією особою, а також на наявність обтяжуючих обставин. [10]
Так, при розслідуванні податкових злочинів, виявлення доказів, які підтверджують збільшення фактичних витрат, що включаються до собівартості реалізованої продукції, коли це потягло за собою, відповідно, зменшення суми валових доходів, що підлягають обкладенню податком на прибуток, буде свідчити про наявність обвинувальних доказів вчинення податкового злочину підозрюваними службовими особами у кримінальній справі.
Попередня судимість службової особи за злочин, передбачений ст.148-2 ч.3 КК України (у редакції КК України 1960 року), за наявності вироку, який набув законної сили, за умови, що судимість у цієї особи не знята і не погашена у встановленому законом порядку, також буде обвинувальним доказом при вчиненні аналогічного (податкового) злочину, передбаченого ст.212 КК України, і обтяжуючою вину обставиною.
Обвинувальні докази, зібрані слідчим по кримінальній справі, повинні бути настільки переконливими, щоб судді отримали безсумнівне переконання у винуватості підсудного.
Виправдувальні докази свідчать про те, що події злочину не було, або про те, що особа до неї не причетна, чи про те, що є пом`якшуючі вину обставини. Наприклад, алібі - є прямим виправдувальним доказом. [10]
При вчиненні податкових злочинів, доказаний факт здійснення директором, без відома головного бухгалтера, фінансово-господарської операції і непередача документів, які стосуються цієї операції, до бухгалтерії, що потягло невідображення її результатів у регістрах бухгалтерського обліку і, як наслідок, несплату належних податків, є виправдувальним доказом непричетності головного бухгалтера до ухилення від оподаткування юридичною особою, від імені якої в цьому випадку діяв директор.
До виправдувальних доказів необхідно відносити також пред’явлення всіх доказів, які “підкопують” будівлю обвинувачення. На обвинуваченому не лежить обов'язок подавати виправдувальні докази, він має повне право обмежитися послабленням обвинувальних даних. Достатньо, коли він покаже, що обвинувальні докази не тільки не є достовірними, але не мають високої імовірності. Оскільки держава є обвинувачем, вона і повинна довести винуватість підозрюваного. Всякий сумнів у винуватості підозрюваного повинен тлумачитись на його користь. Отже, виправдувальний доказ повинен бути лише настільки сильним, щоб порушити розумний сумнів. [8]
Таким чином, коли головний бухгалтер підприємства, несплативши податки і бажаючи уникнути кримінальної відповідальності за свої дії, або з інших причин, починає стверджувати що отримав на це вказівку від керівника підприємства і при цьому така вказівка нічим не посвідчена, а сам керівник заперечує свою причетність до ухилення від сплати податків, у разі відсутності інших доказів (крім показань головного бухгалтера), направлених на підтвердження вини керівника в ухиленні від оподаткування, дії керівника слідчим будуть кваліфіковані не інакше, як службова недбалість (за ст.367 КК України ).
За джерелом одержання відомостей про факти (докази), за характером формування джерела доказів, останні та їх джерела бувають первинними та похідними.
Первинні докази та їх джерела ще називають першоджерела. Наприклад, оригінал накладної, поставка товарів по якій була фактично здійснена, але не відображена (проведена) у регістрах бухгалтерського обліку, є первинним доказом факту ухилення від сплати оподаткування шляхом невідображення результатів цієї фінансово-господарської угоди по бухгалтерії та податковій звітності підприємства. Також первинним джерелом доказів в цьому випадку будуть показання свідка-очевидця укладення угоди і подальшого виконання її умов (тобто фактичної поставки товарів).
Похідними доказами (джерелами доказів) вважаються: копія бухгалтерського документу, показання свідка, які він дає "з чужих слів", а сам при цьому не був очевидцем подій про які свідчить. Похідні докази та джерела доказів можуть бути цінними засобами процесуального пізнання, корисними, зокрема, при перевірці повноти й правильності першоджерела (наприклад, показань свідка-очевидця, обвинуваченого, змісту оригіналу документу, наданого перевіряючим підприємством-порушником податкового чи валютного законодавства).
Правил про значення доказів при визнанні особи винною у вчиненні злочину не існує, тому, що наскільки б вони не вважались вірними, ці правила не можуть бути придатними до всіх випадків багатообразної дійсності, тому що ніяким правилом, в якій би повній та обдуманій формі воно не було поставлено, не можна замінити живого сприйняття того що справедливо чи істинно у кожному конкретному випадку.
При оцінці зібраних у ході розслідування кримінальної справи доказів, як фактичних даних, слідчий визначається з їх допустимістю та відносністю.
Поняття допустимості та відносності є основними для вирішення питання про придатність чи непридатність фактичних даних для використання їх в якості доказів по кримінальній справі.
Будучи взаємопов'язаними та взаємообумовленими якостями, ознаками доказів, допустимість і відносність характеризують різні сторони останніх.
Допустимість є придатністю доказу з точки зору законності джерел, методів та прийомів його отримання.
Під відносністю доказу розуміється наявність зв`язку цього доказу по змісту з предметом доказування або допоміжними фактами, які сприяють його встановленню. [8]
При розслідуванні податкових злочинів предметом доказування будуть види і суми податків, зборів та інших обов'язкових платежів, які фактично не надійшли до бюджетів та державних цільових фондів у результаті умисних дій обвинуваченого (ст.212 КК України); дії, пов`язані з незаконним виготовленням, транспортуванням, зберіганням та збутом фальсифікованих підакцизних товарів (ст.204 КК України); виготовленням, підробленням, використанням або збутом підробних марок акцизного збору чи контрольних марок (ст.216 КК України) тощо.
У ході досудового розслідування, слідчий повинен зібрати такі докази вини особи, щоб судді визначили винуватість підсудного по внутрішньому своєму переконанню, основаному на обговоренні у сукупності всіх обставин справи. Питання про те чи складає наведений факт "обставину справи", тобто чи мав він відношення до справи, вирішується у кожному окремому випадку слідчим, а в подальшому - судом, якому навряд чи при цьому можуть бути надані для керівництва будь-які вичерпні правила.
При оцінці джерела доказів з точки зору його допустимості, необхідно переконатися:
чи передбачене воно КПК України;
чи не було порушень процесуального закону при його одержанні;
чи позначились або могли позначитися процесуальні порушення, якщо вони були допущені, на достовірності та повноті відомостей, які містить дане джерело.
КПК України встановлює певний порядок проведення слідчих дій та інших, передбачених законом заходів, які застосовуються з метою збирання доказів вини особи у вчиненні злочину. Тільки при дотриманні цього порядку зібрані докази признаються допустимими.
У загальному вигляді критерій допустимості сформульований у ч. З ст.62 Конституції України: "обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях".
КПК України передбачає наступні види процесуальних джерел доказів: показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів та інші документи (ч.2 ст.56 КПК України). Цей перелік джерел доказів є вичерпним.
Посилання суду у вироку, а слідчого у обвинувальному висновку на дані, одержані з інших джерел, є недопустимими, оскільки вони не мають доказової сили.
Також КПК України містить вичерпний перелік способів фіксації доказів та їх джерел. Це - складання протоколів слідчих дій, розпорядчих і судових засідань суду першої інстанції (ст.84 КІК України), винесення постанов і ухвал про приєднання до справи предметів, грошей, цінностей і документів, застосування фото- і кінозйомок, звуко- і відеозапису, виготовлення планів, схем, зліпків і відбитків слідів (ст.ст.79, 85, 85-1,85-2,114 КПК України ).
Докази та їхні джерела, одержані з грубим порушенням норм КПК України, які регулюють процес доказування, конституційних та інших прав громадян, а тим більше одержані шляхом злочинного порушення норм, які визначають умови і порядок збирання і перевірки доказів та джерел доказів, завжди викликають сумнів щодо їх достовірності й недопустимі для використання в кримінальному процесі (наприклад, наявність ксерокопій бухгалтерських документів у сторонніх осіб, при відсутності їх оригіналів у підприємства-платника податків, і при неможливості віднайти органами податкової міліції інших доказів та їх джерел, які підтверджували б причетність перевіряємого підприємства до укладення угод та отримання матеріальних цінностей згідно документів, ксерокопії яких надані органам податкової міліції, не може бути підставою для порушення кримінальної справи за ознаками ст. 212 КК України стосовно службових осіб перевіряємого підприємства по причині неможливості визначитися із законністю джерел отримання документів).
Висновки
Принципи (засади) кримінального процесу – це закріплені в законі панівні в державі політичні і правові ідеї щодо завдань і способу здійснення судочинства в кримінальних справах, які визначають спрямованість і побудову кримінального процесу в цілому, форму і зміст його стадій та інститутів, порушення яких обов`язково тягне за собою скасування вироку та інших рішень у справі. [1]
Податкова міліція, як державний орган що зобов’язаний вести боротьбу із злочинами, вчиненими у сфері оподаткування, при розслідуванні фактів кримінального ухилення від сплати податків, зборів та обов’язкових платежів, а також порушень податкового та валютного законодавства, у своїй діяльності керується основними принципами Кримінального процесу України.
При розслідуванні податкових злочинів використовуються ті ж норми, принципи та окремі інститути, які регулюють кримінальний процес взагалі, але застосовують їх слідчі та співробітники оперативних служб податкової міліції, відповідно до конкретних обставин (слідчих ситуацій), що підлягають розслідуванню та доказуванню в кримінальній справі чи протокольному провадженні, порушених за фактом вчинення злочинів у сфері оподаткування.
Досудове слідство являє собою процесуальну діяльність органів дізнання, слідства, прокурора щодо виявлення, закріплення й оцінки доказів з метою розкриття злочинів і викриття осіб, що їх вчинили. Це – друга стадія українського кримінального процесу. [4]
Дізнання – це форма досудового розслідування кримінальних справ, яка передує досудовому слідству. Воно відрізняється від останнього за суб`єктами і строками провадження, але здійснюється у тих же процесуальних формах.
Податкова міліція є органом дізнання, а співробітники оперативних служб податкової міліції виступають особами, що провадять дізнання при розслідуванні фактів кримінального ухилення від оподаткування та порушення валютного законодавства, а слідчі підрозділи податкової міліції – органами досудового слідства по зазначеній категорії кримінальних справ.
Провадження досудового розслідування в податковій міліції покладається на Слідче управління податкової міліції ДПА України (далі - Слідче управління), слідчі відділи податкової міліції ДПА в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (далі - ДПА), слідчі відділення (групи) податкової міліції відповідних державних податкових інспекцій у районах, містах, районах у містах, міжрайонних та об'єднаних державних податкових інспекцій (далі - ДПІ), які функціонують у відповідності до чинного законодавства України, підзаконних нормативних актів, а також Положення про слідчі підрозділи податкової міліції органів державної податкової служби, затвердженого Наказом ДПА України № 374 від 30 липня 1998 року .
“Учасниками процесу” згідно п.8 ст.32 КПК України є обвинувачений, підозрюваний, захисник, а також потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники.
Потерпілим можуть визнаватись тільки фізичні особи, яким злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду.
Підозрюваним визнається особа, затримана по підозрінню у вчиненні злочину, або особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого. (ч.1 ст.43-1 КПК України).
Обвинуваченим є особа, щодо якої є достатньо доказів, які вказують на вчинення нею злочину, і на цій підставі, в установленому КПК України порядку, слідчим винесена постанова про притягнення її як обвинуваченого.
Захисник - це особа, яка уповноважена у передбаченому законом порядку здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваних і обвинувачених (підсудних, засуджених і виправданих). Участь захисника у кримінальному процесі дає можливість цим особам повністю реалізувати своє право на захист. [4]
Загальне поняття доказування - діяльність суб`єктів кримінального процесу по збиранню, перевірці та оцінці доказів і їх процесуальних джерел, а також формулювання на цій основі певних тез і наведення аргументів для їх обгрунтування або спростування. [8]
Предмет доказування – це система обставин, які відображають властивості та зв’язки досліджуваної події, суттєві для правильного вирішення кримінальної справи та реалізації у кожному конкретному випадку завдань судочинства.
Доказами у кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ст.65 ч.1 КПК України).