http://omg-gift.ru/ однотонные подарочные пакеты - бумажные подарочные пакеты.
Акти цивільного стану
Акти цивільного стану за своєю сутністю є юридичною сукупністю (комплексом обставин), що спричиняє виникнення, припинення, зміну тощо цивільних прав і обов'язків.
У ст. 49 ЦК акти цивільного стану визначаються як події та дії, що нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків.
До них, зокрема, належать: народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, зміна імені, інвалідність, смерть тощо.
Перелік актів цивільного стану, встановлений у ст.49 ЦК, є примірним і може бути розширений у процесі тлумачення норм
ЦК. Наприклад, актами цивільного стану за своєю сутністю є визнання особи безвісно відсутньою, оголошення її померлою тощо
Деякі з актів цивільного стану підлягають державній реєстрації. Це стосується народження фізичної особи та її походження, громадянства, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені, смерті. На відміну від загального переліку актів цивільного стану, перелік тих актів, що підлягають державній реєстрації, є вичерпним (ч. З ст.49 ЦК).
Державна реєстрація актів цивільного стану провадиться територіальними органами РАЦС, утвореними органами виконавчої влади. Акти цивільного стану стосовно громадян України, що проживають за кордоном, реєструються консульськими установами України.
Визнаються дійсними акти цивільного стану, вчинені за релігійними обрядами до утворення чи поновлення органів РАЦС (наприклад, під час Великої Вітчизняної війни на окупованих територіях). Вони прирівнюються до актів цивільного стану, вчинених у органах РАЦС, і не вимагають наступної державної реєстрації.
Для вчинення запису акту цивільного стану громадянами мають бути надані документи, що є підставою для державної реєстрації цього акту (наприклад, довідка встановленої форми про народження чи смерть; спільна заява батька і матері дитини, які не перебувають у шлюбі одне з одним, про встановлення батьківства; рішення суду про встановлення батьківства тощо), а також документ, що посвідчує особу заявника.
Зміни чи виправлення у записи акту цивільного стану вносяться органом РАЦС за заявою заінтересованих осіб (наприклад, у разі помилки при запису), на підставі рішення суду чи на підставі рішень адміністративних органів, на підставі інших вчинених записів актів цивільного стану (наприклад, у запис акту про народження вносяться зміни на підставі запису про встановлення батьківства або про усиновлення).
Відмова органу РАЦС внести у запис актів цивільного стану зміни чи виправлення може бути оскаржена до суду. На підставі судового рішення вносяться також виправлення або зміни у запис акту цивільного стану за наявності спору між заінтересованими сторонами.
У разі втрати свідоцтва про державну реєстрацію акту цивільного стану громадянину на його прохання може бути видане органом РАЦС повторне свідоцтво на підставі запису актів цивільного стану, що зберігається в органах РАЦС. Втрачений запис акту цивільного стану може поновлюватись лише на підставі рішення суду про установлення факту реєстрації відповідного акту цивільного стану.
Анулювання записів актів цивільного стану провадиться органом РАЦС за місцем зберігання цих записів на підставі рішення суду. З моменту анулювання запис акту цивільного стану втрачає правове значення.
Фізична особа як підприємець
Як згадувалося вище, важливим елементом дієздатності фізичної особи є бізнесдієздатність — можливість займатися підприємницькою (комерційною) діяльністю.
Підприємництво — це безпосередня самостійна, систематична діяльність, яка полягає у виробництві продукції, виконанні робіт, наданні послуг з метою одержання прибутку, що здійснюється на власний ризик фізичними І юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності, і спрямована на систематичне одержання прибутку.
Підґрунтям цього положення є ст.42 Конституції, що встановлює загальне правило, згідно з яким кожна людина має право на зайняття підприємницькою діяльністю, не забороненою законом. Проте слід мати на увазі, що у Конституції право на зайняття підприємницькою діяльністю закріплене як елемент правоздатності, тобто як загальна абстрактна можливість. Для того, щоб його реалізувати, фізична особа повинна мати бізнесдієздатність.
Умови Існування бізнесдієздатності визначає ст.50 ЦК, яка встановлює, що право на здійснення не забороненої законом підприємницької діяльності має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Отже, самостійно займатися підприємницькою діяльністю може не кожна фізична особа, а лише та, що досягла 18 років (повноліття) і не обмежена у дієздатності (ст.ст.34, 36 ЦК).
Фізичним особам, які бажають займатися підприємницькою діяльністю і досягли 16 років, спочатку необхідно отримати письмову згоду на реєстрацію як підприємця від батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування. За наявності вказаної згоди така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця (ч. 3 ст.35).
Крім того, в Інших випадках надання повної дієздатності (емансипації) особам, які не досягли 18 років, вони набувають її у повному обсязі (в тому числі і бізнесдієздатність). Отже, якщо згідно з ч.2 ст.34 ЦК особа уклала шлюб до досягнення 18 років, вона визнається повністю дієздатною І може самостійно займатися підприємницькою діяльністю.
У ст.ст.35, 50 ЦК не йдеться про значення членства у виробничому кооперативі для набуття бізнесдієздатності. Однак, очевидно, таке членство особи, яка досягла 16 років, за аналогією з трудовим договором може бути підставою надання повної цивільної дієздатності
Деякі категорії громадян обмежені у бізнесдієздатності. Наприклад, обмежене право на зайняття підприємницькою діяльністю депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування тощо.
Наявності бізнесдієздатності як такої недостатньо для набуття статусу підприємця. Необхідною умовою для здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація фізичної особи як підприємця, яка проводиться органами юстиції.
Підставою відмови у реєстрації може бути недієздатність особи, висловлений намір займатися забороненою законом діяльністю тощо. Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з реєстрацією можуть бути оскаржені до суду.
Фізична особа, яка займається підприємницькою діяльністю, втрачає це право з моменту припинення дії державної реєстрації, її анулювання тощо.
Якщо фізична особа почала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, ця особа не має права оспорювати їх на тій підставі, що вона не є підприємцем (ч З ст.50 ЦК). Суд при вирішенні спору може застосувати до цих договорів правила про зобов'язання, пов'язані з підприємницькою діяльністю.
Як встановлює ст.51 ЦК, до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, які регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не передбачено законом або не випливає із суті відносин.
Звідси випливає ряд висновків.
По-перше, правосуб'єктність індивідуального підприємця практично прирівнюється до правосуб'єктності юридичних осіб — комерційних організацій.
По-друге, до підприємницької діяльності фізичної особи застосовуються норми загального цивільного (ЦК) та спеціального (ГК) законодавства. Однак положення останнього не можуть застосовуватися до тих випадків підприємницької діяльності, які достатньо повно і конкретно врегульовані ЦК. Наприклад, правила купівлі-продажу та інших договорів досить повно викладені у гл.54 ЦК, а тому відповідні зобов'язання підприємців можуть регулюватися ГК у тій частині, що не врегульована нормами ЦК.
По-третє, нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, не застосовуються у випадках, коли це випливає із самої суті відносин. Наприклад, не застосовуються норми про цивільну дієздатність юридичної особи (ст.92), філії та представництва (ст.95 ЦК) тощо.
Цивільно-правова відповідальність фізичної особи-підприємця у ст.52 ЦК розглядається як покладення на таку особу обов’язку відповідати за зобов'язаннями, пов'язаними з її діяльністю. При цьому ст.52 визначає обсяг такої відповідальності, вказуючи, що фізична особа-підприємець відповідає у цих випадках усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення, але не визначає її підстави, умови тощо. Тому при з'ясуванні підстав та умов відповідальності фізичної особи-підприємця слід звертатися до норм гл.51 ЦК.
Для визначення обсягу відшкодування існує два критерії: а) вартість усього майна підприємця; б) вартість майна підприємця, на яке згідно Із законом не може бути звернено стягнення.
У першу чергу, стягнення за виконавчими документами звертається на кошти боржника у вітчизняній та іноземній валюті та на інші цінності, у тому числі ті, що знаходяться у банках та Інших кредитних установах. Кошти, виявлені у боржника, вилучаються судовими виконавцями, на кошти й інші цінності, які знаходяться на рахунках чи на зберіганні в банківських установах та Інших кредитних організаціях, накладається арешт. За відсутності у боржника коштів, достатніх для задоволення вимог кредиторів, стягнення звертається на інше майно, що належить боржнику, за винятком майна, на яке відповідно до закону не може бути звернене стягнення. Боржник вправі вказати ті види майна чи предмети, на які варто звернути стягнення в першу чергу.
У разі коли боржник має майно, що належить йому на праві спільної власності, стягнення звертається на його частку, визначену відповідно до закону. Це може бути частка у спільній сумісній власності подружжя, внески у статутний фонд господарських товариств тощо.
На деякі види доходів громадян стягнення не може бути звернене. До них належать виплати на відшкодування шкоди, завданої здоров'ю, в результаті смерті годувальника, допомога у зв'язку з народженням дитини, зі смертю рідних тощо, а також вихідна допомога, виплачувана при звільненні працівника з роботи.
Фізична особа, яка неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом у встановленому законом порядку (ст.53 ЦК).
Банкрутство - - це визнана судом така неплатоспроможність боржника, за якої його майна недостатньо для сплати боргу. Результатом банкрутства є примусове припинення підприємницької діяльності. Фізична особа-підприємець може добровільно оголосити себе банкрутом, але для цього їй необхідна згода усіх її кредиторів.
У випадках визнання банкрутом індивідуального підприємця вимоги до нього кредиторів за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, поєднуються з вимогами за його особистими зобов'язаннями про стягнення аліментів, відшкодування шкоди тощо. ЦІ вимоги задовольняються за рахунок майна, що належить підприємцю, на яке може бути звернене стягнення. При цьому вимоги кредиторів кожної наступної черги задовольняються лише після повного розрахунку з кредиторами попередньої.
Після завершення розрахунків із кредиторами підприємець, визнаний банкрутом, вважається вільним від виконання зобов'язань, пов'язаних з його підприємницькою діяльністю. Але незадоволені вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров'ю, та інші вимоги особистого характеру зберігаються незалежно від того, чи були пред'явлені вимоги про їх стягнення у процесі банкрутства.
Після завершення процедури банкрутства (з моменту винесення рішення суду, а при позасудовому порядку — після розрахунків із кредиторами на підставі офіційної публікації про банкрутство) втрачає силу реєстрація фізичної особи як підприємця.
Якщо фізична особа-підприємець визнана безвісно відсутньою, недієздатною чи її цивільна дієздатність обмежена або якщо власником майна, яке використовувалося у підприємницькій діяльності, стала неповнолітня чи малолітня особа, орган опіки та піклування може призначити управителя майном, з яким укладається договір про управління цим майном (ст.54 ЦК).
Управитель при здійсненні повноважень щодо управління майном діє від свого імені в інтересах особи, яка є власником майна Контроль за його діяльністю здійснює орган опіки та піклування