Цивільні процесуальні норми у міжнародних договорах за участю України
Міжнародні договори є формою права, яка може містити цивільні процесуальні норми. Сьогодні питання про значення таких міжнародних договорів та їх зміст є особливо актуальним. Ця актуальність зумовлюється, по-перше, інтеграцією держав у правовій, економічній та інших сферах відносин. Другою причиною є трансформація СРСР, Чехословаччини, Югославії та утворення незалежних держав, внаслідок чого приватно-правові відносини суб'єктів цих утворень втратили внутрішньонаціональний характер і стали міжнародними. Тому збільшилася кількість судових спорів з "іноземним елементом". Для цих правовідносин характерним є особливе регулювання. Воно виявляється у тому, що право, яке необхідно застосувати до правовідносин, визначається колізійною нормою;
підсудність спорів залежить від застосування правил міжнародної підсудності; визнання та виконання іноземних судових рішень пов'язують з певними умовами, наприклад із застереженням національного законодавства про дотримання публічного порядку та наявністю міждержавного договору про взаємне визнання та виконання судових рішень.
Специфіка судочинства по справах з "іноземним елементом" полягає у необхідності подолати обмеження діяльності суду щодо території однієї держави, і "вийти" за її межі. Це дозволяють зробити уніфіковані правила міжнародних договорів, спрямовані на усунення розбіжностей між матеріально-правовими нормами та колізійними прив'язками, що є у законодавстві різних держав.
Організаційний механізм договірно-правового співробітництва держав виявляється у прямій міждержавній уніфікації норм права. Тобто у міжнародних угодах зацікавленими державами або за їх ініціативою встановлюються завершені правові норми, готові без конкретизації до застосування у системі внутрішнього права.
Міжнародні договори, які мають цивільні процесуальні норми, в залежності від предмета їх правового регулювання, можна поділити на такі групи. По-перше, це договори, що містять певні принципові положення, наприклад Угода про принципи зближення господарського законодавства держав-учасниць Співдружності від 9 жовтня 1992 p. (Бішкек), яка передбачає порядок розгляду господарських спорів. По-друге, це договори, що охоплюють значний комплекс питань, пов'язаних з правовою допомогою з усіх категорій справ (цивільних, сімейних, кримінальних). Мова йде про двосторонні чи багатосторонні договори про надання правової допомоги. По-третє, договори, присвячені окремим видам правової допомоги. Наприклад, Гаазька конвенція з питань цивільного процесу 1954 p.; Угода держав СНД про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності 1992 p.;
угоди, пов'язані з виконанням судових доручень з Францією (1936), Австрією (1970). По-четверте, договори, основним предметом регулювання яких є питання, не пов'язані з цивільним процесом, проте вони містять окремі процесуальні норми. Такі норми є у консульських угодах, торгових договорах тощо. Наприклад, в Угоді про співробітництво у сфері інвестиційної діяльності від 24 грудня 1993 p., укладеній державами-учасницями СНД, вказано правила визначення компетенції установ держав по розгляду інвестиційних спорів (ст. 7).
Оскільки норми міжнародних договорів є уніфікованими, це полегшує процесуальне провадження. Наприклад, міжнародні двосторонні договори про правову допомогу регулюють отримання доказів з-за кордону; проведення експертизи за кордоном; встановлення місця проживання особи, місця її роботи, розмір отриманого нею за кордоном прибутку; визнання іноземних судових рішень та інше. Укладення таких договорів притаманне для держав Східної Європи. У 50—60-ті та 70—80-ті pp. Радянський Союз уклав майже два десятки таких договорів (наприклад, з Албанією, Болгарією, Грецією, Кубою, Тунісом). Їх вважають договорами першого та другого поколінь. Україна стала правонаступницею цих договорів відповідно до ст. 12 Угоди про створення СНД, ст. 34 Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів від23 серпня 1978 p., а також статей 3,7 Закону України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 p.
Ставши суверенною державою, Україна утворює власну договірно-правову базу з питань взаємної правової допомоги у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах. Порядок їх дії на території України визначає, зокрема. Закон "Про міжнародні договори України". Як уже вказувалося, це договори, підписані з: Китаєм 1992 p., Польщею 1993 p., Литвою 1993 p., Молдовою 1993 p., Грузією 1995 p., Латвією 1995 p., Естонією 1995 p., Монголією 1995 p., Узбекистаном 1998 p. Мінська конвенція 1993 p. стала результатом багатосторонньої регіональної уніфікації.
Договори так званих першого та другого поколінь оновлюються систематично. Наприклад, опрацьовується проект Договору між Україною та Грецькою Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах (1998 p.), узгоджується текст Договору між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу у цивільних справах (1998 p.).
Норми зазначених договорів, а також тих, правонаступницею яких стала Україна, регулюють правовий захист громадян договірних держав; порядок надання установами юстиції взаємної правової допомоги шляхом виконання окремих доручень; надання інформації з правових питань. Договори мають колізійні норми, спрямовані на визначення компетенції установ юстиції з цивільних і сімейних справ, норми про визнання і виконання судових рішень і прирівняних до них актів, а також правила про дійсність документів, складених за кордоном.
У всіх договорах про правову допомогу передбачено принцип надання громадянам договірних держав національного режиму у здійсненні їхніх прав та обов'язків. Цей принцип поширюється, зокрема, на забезпечення вільного доступу в суди іноземної договірної держави. Право вільного звернення до суду іншої держави конкретизується у спеціальних нормах, які проголошують звільнення громадян договірних держав від забезпечення судових витрат і від сплати судових витрат на тих же підставах і в тому ж обсязі, що й власними громадянами договірної держави (наприклад, ст. 16, 21 Договору між СРСР та Корейською НДР про надання правової допомоги у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1958 р.; ст. 16 Договору між Україною і Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1995 р., ст. 2 Мінської конвенції 1993 p.).
Договори декларують принцип застосування законодавства держави суду щодо процесуального провадження, допускаючи винятки з нього (ч. 1 ст. 6 Договору між СРСР та Болгарією про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1967 р.; ч. 1 ст. 6 Договору між СРСР і Грецькою Республікою про правову допомогу у цивільних і кримінальних справах 1982 р., ч. 1 ст. 8 Договору між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правовідносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 p.;
ч. 1 ст. 7 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правовідносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р.; ч. 1 ст. 8 Мінської конвенції 1993 р. та ін.).
Договори спеціально обумовлюють обсяг судових витрат, встановлюючи зокрема: надання безоплатної правової допомоги; звільнення від сплати мита; поширення пільг із сплати мита на всі процесуальні дії по певній справі, охоплюючи виконання рішення (наприклад, ст. 17 Договору між СРСР та Соціалістичною Республікою В'єтнам про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1982 p.); витрати із складання довідок, перекладів, засвідчення документів, сплати завдатків (ч. 2 ст. 17, ст. 21 Договору між СРСР і Румунською Народною Республікою про надання правової допомоги у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1958 p.); судові та нотаріальні мита (ст. 2 Мінської конвенції 1993 p.).
З іншого боку, слід зважати на те, що забезпечення іноземцями судових витрат передбачене законодавством деяких держав, наприклад ст. 1119 ЦПК Польщі. Відповідно до неї позивач-іноземець зобов'язаний внести на вимогу відповідача заставу для забезпечення сплати судових витрат. Однак громадяни держав, які проживають або перебувають на території будь-якої з договірних держав, звільнені від цього обов'язку нормами договору про правову допомогу, як, наприклад, відповідно до ст. 43 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 p.
Інтереси відповідача захищаються у договорах іншим способом: у них може бути встановлено норму про взаємне виконання рішень у частиш стягнення судових витрат зі сторони, яка була звільнена від таких витрат на підставі міжнародного договору чи взаємності, і щодо якої судове рішення набрало законної сили (наприклад, ст. 53 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 p.
Внутрішнє законодавство деяких держав звільняє іноземців від сплати судових витрат тільки на підставі міжнародної угоди або за умови взаємності (наприклад, 85 ЦПК Угорщини), або ж тільки за наявності взаємності (ст. 1129 1 ЦПК Польщі). Якщо умов для звільнення від витрат немає, то застосовують вимоги відповідного національного законодавства.
Вказане підтверджує приклад з практики Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України. Відповідно до рішення цього суду від 9 грудня 1993 p. відповідач — польське приватне підприємство "База продовольчих і промислових товарів. Експорт-Імпорт" (Республіка Польща) - мав протягом місяця з дня отримання рішення сплатити птахофабриці "Рогатинська" (Україна) 9 тис. доларів США — вартість недопоставленого товару за бартерним договором та 360 доларів США - відшкодування витрат по сплаті арбітражного збору. Рішення суду визнав компетентний орган Польщі. Проте, на думку цього органу, рішення могло бути виконане тільки у випадку сплати витрат по виконанню рішення, що передбачено нормами ЦПК Республіки Польща.
Міжнародний комерційний арбітражний суд при ТПП України при винесенні рішення не обговорював процесуальні питання за законодавством іноземної держави. Міжнародні договори за участю України та Польщі не-звільняють іноземця від вказаних витрат. Таким чином, сторона у справі — позивач (підприємство, зареєстроване в Україні), позов якого задоволений, для його виконання на території іноземної держави (за місцем знаходження відповідача чи його майна), повинен сплатити майже третину від задоволеної рішенням суду позовної вимоги. З точки зору міжнародних угод, у тому числі й ст. ПІ Нью-Йоркської конвенції про визнання та приведення до виконання арбітражних рішень 1958 p. (учасниками якої е Україна та Польща), для виконання арбітражних рішень не повинні застосовуватися суттєво більш обтяжливі умови або більш високі мита чи збори, ніж ті, які передбачені для виконання внутрішніх арбітражних рішень. Водночас вимоги по сплаті витрат для виконання рішення не є протиправними. Але інтереси сторони, позов якої задоволене, навряд чи можна вважати захищеними в повній мірі.
Оскільки у договорах про надання правової допомоги, укладених за участю України, чимало питань цивільного процесу врегульовані майже однаково, можна стверджувати, що Мінська конвенція 1993 p. стала результатом уніфікації уже уніфікованих норм двосторонніх договорів. Звичайно, цей багатосторонній договір не усуває можливості укладення двосторонніх договорів про правову допомогу з державами, які беруть у ньому участь. Міжнародна практика знає приклади, коли одні й ті ж держави були учасниками багатосторонньої конвенції та двосторонніх договорів з одних і тих же питань. Наприклад, чимало учасників Гаазької конвенції з питань цивільного процесу 1954 р., про яку мова йтиме далі, уклали між собою й двосторонні договори про правову допомогу. Так, свого часу СРСР, учасник цієї Конвенції, уклав двосторонні договори з Італією, Польщею, Румунією, Угорщиною, Фінляндією, колишніми Чехословаччиною та Югославією, які також брали участь у Гаазькій конвенції. Чимало з цих договорів формацією про своє законодавство та практику міжнародного арбітражу. Сторони домовилися про надання взаємної допомоги у веденні арбітражного процесу.