Розділ IX
ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА
1. ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ ТА НЕОБХІДНІСТЬПЕРЕХОДУ ДО РИНКОВИХ ВІДНОСИН У СУСПІЛЬСТВІ
Співвідношення економіки і політики є ключовим у розумінні характеру суспільного ладу, визначальним щодо наслідків економічної та політичної діяльності [1]. Від правильного і збалансованого їхнього взаємозв’язку залежить економічний потенціал суспільства, добробут населення, рівень розвитку демократичних процесів, а в цілому — життєздатність суспільно-політичної та економічної системи.
Неправильне розуміння співвідношення економіки і політики є однією з причин хибної економічної політики і, як наслідок цього, — економічної кризи, зниження життєвого рівня населення, хронічного дефіциту товарів народного споживання, інфляції. Усе це відбувається, по-перше, у результаті того, що однобічна орієнтація на економічні фактори, недооцінка, приниження ролі політичної дії призводить до пасивності влади, до посилення некерованих, стихійних процесів у суспільному організмі. По-друге, зневажливе ставлення до вимог економіки, віра у всесилля політичних рішень і гасел позбавляють політичне керівництво необхідної об’єктивної основи і, таким чином, перетворюють його в царство суб’єктивізму і свавілля. Якщо в першому випадку політика нібито розчиняється в економіці, то в другому — вона відривається від економіки і протиставляється їй.
Належне співвідношення економіки і політики наука визначає через поняття «економічна політика» [2]. Економічна політика — це свідома, цілеспрямована діяльність державних органів, політичних партій та суспільних організацій в економічній сфері, що здійснюється в інтересах суспільства.
Економічна політика держави має кілька завдань:
здійснювати регулювання економіки в інтересах соціальних груп, які мають політичну владу;
пов’язувати, зрівноважувати економічні інтереси як тих соціальних груп, які мають політичну владу, так і тих, котрі не мають її;
забезпечувати функціонування всієї соціально-економічної системи в цілому (грошовий обіг, енергетика, будівництво, екологічні проблеми, інфраструктура);
установлювати й розвивати взаємовигідні економічні зв’язки з іншими країнами, захищаючи економічні інтереси власної країни.
Відповідно до її впливу на економіку економічна політика буває трьох видів. По-перше, вона може відповідати об’єктивному процесу функціонування та розвитку економіки, а тому стимулювати її. Наприклад, скасування кріпосного права в Росії відкрило простір для розвитку капіталізму, уведення непу в СРСР сприяло відбудові розореної держави і швидкому економічному розвитку, економічна політика Ф. Рузвельта врятувала США від соціально-економічного краху.
По-друге, економічна політика може діяти всупереч об’єктивним процесам функціонування та розвитку економіки, перешкоджати, гальмувати і навіть створювати кризову ситуацію. Наприклад, економічна політика капіталістичних держав у 20-ті роки призвела до доти небаченої за розмахом економічної кризи, яка охопила всю систему світового капіталістичного господарства; адміністративно-командна економічна політика в СРСР і країнах Східної Європи створила кризову ситуацію і в економіці, і в політиці, яка призвела до розпаду СРСР і так званого соціалістичного табору. Зараз ця криза ще більше посилилась в Україні та інших країнах СНД [3].
По-третє, економічна політика, визначаючи основні напрямки, шляхи та методи розвитку економіки, може стимулювати одні методи розвитку економіки й обмежувати, блокувати інші. Така політика є найбільш гнучкою. Вона дає змогу залежно від конкретної ситуації змінювати пріоритетність напрямків розвитку економіки, від чого залежить, чи буде економічна політика сприяти об’єктивному процесу економічного розвитку, чи, навпаки, протидіяти йому. Цей вид політики є найбільш поширеним у розвинутих країнах Заходу.
Особливості історичного розвитку в СРСР призвели до створення командної економіки або, як заведено говорити, командно-адміністративної системи управління. Ця система, що проіснувала протягом десятиліть, стала головною причиною застою, а потім і кризи, в яку потрапила радянська економіка у 80-ті роки.
Альтернативою командно-адміністративної системи управління, котра себе повністю дискредитувала, є ринкова економіка. Життєздатність та результативність ринкової економіки доведено світовим досвідом [4]. Узагальнення цього досвіду уможливлює висновок, що ринкова система — це могутній засіб підвищення ефективності виробництва. Товарно-грошові відносини — провідний регулятор економічного життя за умов будь-якого розвинутого виробництва.
Перехід до ринкової економіки в Україні є в інтересах кожної людини. Така економіка нарешті забезпечить умови для заохочення працелюбства, творчості, ініціативи, а також економічні стимули для високопродуктивної праці. Перехід до ринку зорієнтує виробництво на потреби людей, створить ефективний механізм взаємовигідних відносин виробника та споживача. Попит людей, а не монополія виробника будуть визначати, що, в якій кількості і якої якості має бути запропоноване на продаж. Ринкова економіка покладе край хронічному дефіциту, підірве базу для спекуляції і зловживань.
Проте перехід до ринку породжує в багатьох людей сумніви: а чи не принесе ринок анархію та стихійність, про які чимало раніше говорили й писали? Річ у тім, що сучасне світове ринкове господарство багато в чому подолало притаманну колишній добі стихійність. За сучасних умов на чільне місце вийшло виробництво на замовлення, наукове прогнозування потреб, формування попиту, розробка великих науково-технічних програм.
Сучасний ринок — це вже не колишня стихія і хаос. У всьому світі він є регульованим. Переважний варіант організації економічного життя — не командна система і не вільний ринок, а змішана економіка. Держава впливає на ринок через бюджет, податкову систему, через грошову й кредитну політику, валютне й митне законодавство, створюючи необхідні умови для конкуренції, розвитку підприємництва і т. п. [5].
На жаль, процес переходу до ринку пов’язано також і з негативними наслідками. Головні з них — зростання цін і безробіття. А тому серед запланованих економічних перетворень на шляху до ринку мають бути передбачені й заходи для часткової компенсації населенню втрат, пов’язаних з підвищенням роздрібних цін на товари і послуги, запровадження системи індексації фіксованих грошових доходів населення (заробітної плати, пенсій, стипендій) залежно від зростання споживчих цін, а також підвищення мінімальної заробітної плати.
Перехід до ринку потребує також створення механізму підтримання зайнятості: ті, кому доведеться поміняти робоче місце, мають отримати допомогу в працевлаштуванні, перекваліфікаціїі т. д. Ті, хто не зможе працевлаштуватися, — допомогу по безробіттю.
Отже, планомірний державний вплив на ринок із використанням економічних важелів, створенням системи соціального захисту, яка б у певній мірі нейтралізувала негативні наслідки ринкових відносин, є абсолютно необхідним. Але все ж таки не держава, а сам ринок має стати головним регулятором економічного життя.
Які ж зміни необхідно здійснити в економіці, щоб забезпечити перехід до ринку? Це насамперед створення змішаної економіки, запровадження різних і рівноправних форм власності, а для цього — підтримка підприємництва, роздержавлення, приватизація та розвиток конкуренції. Ефективне функціонування ринку можливе лише за умови, коли переважна частина товаровиробників (підприємств, організацій) має свободу господарської діяльності та підприємництва. Вони повинні не з наказу, а самостійно визначати, як використовувати те, що їм належить, самостійно вирішувати, що і як виробляти. Вони самі вибирають постачальників сировини, обладнання, напівфабрикатів, зв’язуються зі споживачами, домовляються про ціни. Товаровиробники вільно розпоряджаються прибутком, що залишається після сплати податків [6].
З метою забезпечення економічної свободи в Україні ухвалено Закон «Про власність». Громадяни нашої держави можуть мати в приватній власності земельні ділянки, житлові будинки, цінні папери, підприємства у сфері виробництва, побутового обслуговування, громадського харчування (магазини, їдальні тощо), в інших галузях господарської діяльності. Селяни — мати власне селянське господарство з господарськими будівлями, насадженнями на земельній ділянці, продуктивною та робочою худобою, домашньою птицею, сільськогосподарською технікою, транспортними засобами. У тих секторах економіки, де дрібне й середнє виробництво є найефективнішим (наприклад, у сфері послуг), приватна власність може відіграти позитивну роль у розвитку економіки. Згідно з цим законом, групами громадян можуть бути створені кооперативи, а також господарські товариства та об’єднання.
Поряд зі створенням нових підприємств повинно відбуватися роздержавлення існуючих. Це не обов’язково перехід до індивідуальної власності: можлива передача або продаж державної власності трудовим колективам, кооперативам, акціонерам. У результаті створюється власність колективного підприємства, товариства, кооперативу, акціонерного товариства. Колективи можуть не тільки купувати, а й орендувати державні підприємства та майно. Оренда полягає в передаванні орендодавцем орендарю права користуватися й розпоряджатися його власністю на певний термін і за відповідну оплату.
Можуть також створюватися підприємства, що є власністю громадських та релігійних організацій, іноземних громадян та фірм, а також змішані підприємства. Водночас у державній власності залишаються підприємства, які мають особливо важливе значення для життєзабезпечення населення країни або окремих регіонів.
Перетворення державної власності в колективну, яка б управлялася самими колективами, виникнення акціонерних, кооперативних, спільних і приватних підприємств створює різноманітні й рівноправні форми власності.
Усім товаровиробникам, незалежно від форм власності підприємств, має бути гарантована повна самостійність, свобода підприємництва, невтручання органів державного управління в їхню роботу. Важливо також заохочувати конкуренцію поміж ними, розробити ефективні антимонопольні заходи, підтримувати мережу малих та середніх підприємств. Основою економічних відносин мають стати взаємозв’язки самостійних підприємств — головних суб’єктів ринкових відносин.
Один з найважливіших етапів на шляху до ринку — земельна реформа. Вона спрямована на те, щоб зробити селянина справжнім господарем на землі, власником результатів своєї праці. Цьому сприятиме розвиток різноманітних форм власності, створення рівних умов для розвитку як колективного, так і індивідуального, сімейного, орендного та приватного господарств. Адміністративні органи державного управління сільськогосподарським виробництвом треба ліквідувати, що виключить диктат та адміністрування, дасть селянину можливість вільно вибирати способи господарювання.
Суттєві зміни на шляху до ринку відбуваються в ціноутворенні. Невід’ємним елементом ринкової економіки є вільні ринкові ціни, які визначаються попитом та пропонуванням. А щоб перехід до таких цін був найменш болісним, необхідно на цей час зберегти фіксовані ціни на кілька видів життєво необхідної продукції.
Складовою частиною переходу до ринку є також реформа банківської системи, спрямована на створення самостійних комерційних банків, а також на встановлення в країні економіки відкритого типу, що функціонує у взаємозв’язку і в змаганні з економікою інших країн.
Ринкові відносини уможливлюють поєднання ефективної системи економічного примусу до раціонального господарювання та випуску продукції вищої якості з максимальною свободою учасників у виборі форм та методів економічної діяльності. Ніхто не стане вирішувати за товаровиробника, що і як виробляти, ніхто не стане нав’язувати йому способи дій. Людині й колективу їх власна вигода видніша, а помилки призведуть до втрат власного капіталу. Це привчатиме до ощадливості та економічної відповідальності.
У декого уявлення про ринкові відносини сформувалося, на жаль, на підставі власних вражень про «чорний ринок», де кожний торгує чим тільки може, і хапає, скільки може. Але все це — «антиринок», який нічого спільного не має з цивілізованими ринковими відносинами. Єдиний спосіб подолання таких негативних явищ — перехід до нормального ринку, котрий сприятиме виникненню здорової конкуренції, наповненню прилавків, прискоренню технічного прогресу, появі нових високоякісних товарів.
Нинішня кризова ситуація в Україні потребує проведення невідкладних заходів для стабілізації економіки. Які це заходи? У найбільш концентрованому вигляді їх було викладено в Посланні Президента України до Верховної Ради України «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр.». Стратегічними пріоритетами на 2000—2004 рр. в посланні Л. Д. Кучми визначено такі:
По-перше. Утвердження механізмів, які мають забезпечити надійні гарантії не лише остаточної стабілізації економіки, а й необхідних передумов її прискореного зростання. Після майже десятирічної економічної кризи, протягом якої втрачено більшу частину економічного потенціалу, а рівень життя людей знизився більше ніж у 2 рази, безальтернативним, по суті, пріоритетом економічної політики наступного періоду, її засадним принципом має стати досягнення щорічних темпів зростання ВВН на рівні 6—7%. Лише такі темпи будуть достатніми для реалізації невідкладних завдань соціальної сфери, досягнення відчутних зрушень у піднесенні життєвого рівня населення і передовсім малозабезпечених громадян.
По-друге. Розвиток цивілізації у ХХ ст., її постіндустріальний вектор переконливо підтвердили, що головними чинниками стійкого економічного розвитку будь-якої країни можуть бути лише зростання інтелектуального потенціалу нації та науково-технологічні інновації, застосування яких суттєво змінює обсяги і якість виробництва та споживання.
За рівнем підготовки науково-технічних кадрів та фахівців вищої кваліфікації Україна належить до провідних держав світу. Незважаючи на великі втрати, ми спромоглися не лише зберегти, а в деяких галузях і суттєво зміцнити науково-технічний та технологічний потенціал.
По-третє. Не менш значущим стратегічним пріоритетом є здійснення активної аграрної політики, утвердження в перспективі України як держави з високоефективним експортоспроможним сільським господарством. За умов загострення світової продовольчої проблеми успішне розв’язання завдань ефективного розвитку аграрного сектору економіки України, зростання його конкурентоспроможності набуває не лише суто національної, а й міжнародної ваги.
По-четверте. Вихід української економіки з кризи цілком природно підносить до рангу стратегічного завдання питання глибокої перебудови соціальної сфери. У цьому контексті особливо важливим пріоритетом на наступні п’ять років є подолання існуючого нині штучного заниження вартості робочої сили, а також неприпустимо низького рівня соціальних витрат.
Така політика має тісно пов’язуватися з опрацюванням та запровадженням механізмів, спрямованих на підвищення продуктивності праці. Відтак траєкторія входження України в наступне століття значною мірою визначатиметься тим, як саме буде розв’язано цю ключову проблему економічного зростання [7].
2. ПРОБЛЕМИ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИНА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ
Розглядаючи сьогоднішній скрутний стан економічного розвитку України, треба нагадати, що свого часу наша держава була однією з найбільш індустріально і науково розвинутих республік колишнього СРСР. Її промисловий, аграрний і науково-технічний потенціал був найпотужнішим у сфері добувної промисловості та металургії, в агропромисловому та військово-промисловому комплексах. Випуск в УРСР основної промислової та сільськогосподарської продукції, а також продовольства сягав однієї п’ятої частини загальносоюзного виробництва, а за видобутком залізної та марганцевої руд, виплавкою металу, виробництвом різноманітних металовиробів, олії та цукру, створенням окремих видів машин та устаткування вона займала одне з провідних місць у загальносоюзному масштабі. Проте добробут українського народу ледве утримувався на середньосоюзному рівні, а іноді був значно нижчий від нього, що, природно, породжувало незадоволення, підривало мотивації до більш продуктивної праці та ефективного господарювання [8].
Зараз економіка України перебуває в стані дуже глибокої, затяжної кризи. Усю сукупність причин нинішнього соціально-економічного становища в Україні можна поділити на три основні групи. До першої з них належать ті, що були успадковані нашою державою від колишнього СРСР, до другої — ті, що були зроблені так званими реформаторами з часу проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, до третьої — проблеми, зумовлені необхідністю трансформації неефективної економічної системи, яка існувала в нашій державі. Перехідний період для такої трансформації, як показує досвід інших країн, не може не відбуватися інакше, ніж через кризи і потрясіння [9].
Найбільш згубною помилкою було ігнорування специфічності умов ринкової трансформації економіки України не тільки порівняно з країнами Центральної та Східної Європи, а й навіть з Росією. Своєрідність цих умов визначалася насамперед браком на час здобуття незалежності цілісної системи державних інституцій, необхідних для здійснення широкого комплексу заходів ринкової трансформації економіки.
Не були враховані й особливості функціональної структури економіки України — висока концентрація базових галузей виробництва та галузей ВПК, що протягом тривалого часу були зорієнтовані на обслуговування потреб не лише загальносоюзної економіки, а й економіки країн колишної РЕВ і за своєю природою виключали можливість швидкого входження в режим ринкового саморегулювання.
Ці та інші обставини зумовлювали необхідність використання на початковому етапі суто еволюційного шляху ринкової трансформації за одночасного здійснення широкого комплексу організаційних заходів, які б забезпечили утвердження сильної виконавчої влади та ефективних важелів державного регулювання економічних процесів. Насправді сталося протилежне. Політичним керівництвом країни було взято абсолютно помилковий курс на самоусунення держави від регулювання процесів ринкової трансформації економіки.
Зазначимо, що без дійової державної політики, спрямованої на розвиток цивілізованих ринкових відносин, які б сприяли зростанню ефективності підприємництва та підвищенню продуктивності праці, активізації інвестиційної та інноваційної діяльності, подолати затяжну й гостру кризу в Україні неможливо. Необхідно якомога скоріше позбутися ілюзорних та поверхових уявлень про глибинну сутність сучасної ринкової економіки. Це не є, як дехто вважає, «саморегулююча» система «вільного» ринку, що уявляється нам у знайомому вигляді стихійної «товкучки». Такою вона, може, і була колись — понад дві сотні років тому. Зараз ситуація у світовій економіці зовсім інша. Сучасні ринкові моделі економічно розвинутих країн (таких, наприклад, як країни «великої сімки») характеризуються іншими за своєю складністю та ступенем розвитку структурами, принципово іншими методами та способами економічного управління і регулювання. Ці моделі ефективно функціонують не завдяки вільній ринковій кон’юнктурі, а завдяки існуванню науково обґрунтованої системи раціонального управління, відповідного регулювання складних та суперечливих процесів, які відбуваються в економіці на макро- та мікрорівнях. З цією метою держава створює, з одного боку, вільне конкурентне середовище, відповідні правові умови і правила конкурентної гри для великого, середнього та малого бізнесу, а з іншого — спрямовує підприємницьку діяльність на структурні зміни, покликані до життя новітніми науковими відкриттями і технологічними досягненнями. З цією метою на державному рівні розробляються і реалізуються відповідні національні, а на регіональному — регіональні програми з наданням для цього необхідних фінансових, матеріальних та природних ресурсів [10].
Розвиток ринкових відносин у розвинутих країнах супроводжується жорстким регулюванням та надійним контролем процесів грошового обігу. Для цього держава за допомогою законів та відповідних органів ретельно контролює банківсько-кредитну, фінансову та податкову системи, доходи й видатки федерального бюджету, а також зміни платіжного балансу. Отже, ринкового хаосу в цивілізованих державах немає, а тому і нашим політикам треба остаточно відмовитися від ілюзій щодо можливості успішного «саморегулювання» стихійних ринкових процесів.
Глибоке вивчення зарубіжного досвіду свідчить, що розуміння й використання способів і методів державного управління та економічного регулювання у високорозвинутих західних країнах є обов’язковою передумовою успішного здійснення ринкових реформ в Україні [11].
Одним із найважливіших напрямків економічної політики в Україні є процес активного роздержавлення та приватизації. Для цього необхідне утвердження ринкової багатоукладної (змішаної) економіки, що базуватиметься на принципах демократизації власності, створення рівноправних умов для всіх її форм — державної, приватної, колективної.
З цією метою потрібне швидке здійснення керованої державою широкомасштабної корпоратизації та приватизації державних підприємств. Це не лише основа роздержавлення та ринкової трансформації адміністративної економіки, а й визначальний засіб для забезпечення радикальних перетворень у соціальній структурі суспільства — формування якнайбільшого прошарку реальних акціонерів — власників функціонуючого капіталу, зокрема, працюючих власників, а також середнього класу — основи реального поглиблення економічних реформ. Здійснювана в попередні роки політика повзучого роздержавлення та корпоратизації себе повністю скомпрометувала. У ній заінтересований лише тіньовий капітал. Така політика є деструктивною і тому не відповідає інтересам національної економіки.
Практика останнього періоду переконливо засвідчила, що необхідна корекція процесу реформування відносин власності. Не варто було механічно повторювати помилковий російський досвід приватизації державного майна, суть якого звелася до простого скуповування ваучерів за безцінь меншістю населення, тобто дальшого пограбування знедоленої більшості громадян держави. Необхідно мати на увазі, що приватизація — це дуже складний і водночас суперечливий процес трансформації всієї системи соціально-економічних відносин. Оскільки цей процес зачіпає інтереси всіх соціальних верств населення, то до нього треба ставитися з надзвичайною обережністю.
Суспільний досвід показує, що приватизацію необхідно завжди проводити поступово, формуючи і підтримуючи нові, справді високоефективні та конкурентоспроможні господарські системи, засновані на приватній і колективній формах власності. Ринкова конкуренція з часом засвідчить, які системи і форми господарювання життєздатні, а які — банкрути. Слід особливо наголосити, що процес приватизації має бути не тільки економічно, соціально і політично обґрунтованим, а й простим і зрозумілим для кожного трудівника.
В Україні, де вже втрачено понад 60% промислового виробництва, не може далі безконтрольно відбуватись розбазарювання й вибуття промислового потенціалу з виробничого обороту. Акціонування та аукціонну торгівлю промисловими підприємствами необхідно здійснювати за їхньою справжньою балансовою вартістю, проводячи її індексування за весь період інфляції за мінусом амортизації. Такий підхід дасть змогу встановити гарантовану ціну об’єкта, який продається на аукціоні, з дальшим її підвищенням відповідно до ринкової кон’юнктури.
Слід зазначити, що великої шкоди процесу приватизації завдають нечувані раніше хабарництво й порушення чинного законодавства, що дискредитує ринкові реформи. Будь-який аукціонний продаж і оренду державних підприємств треба дуже ретельно готувати. Для суспільства і держави також дуже важливо, щоб виробничі об’єкти потрапляли не до рук злодіїв та шахраїв, які нажили капітал кримінальним шляхом, а до надійних господарів і фахівців, які вміють управляти сучасним виробництвом та успішно займатися виробничим та торговельним бізнесом на законних підставах.
Необхідно звернути увагу ще на одну помилку щодо відносин власності, а саме — на бажання перетворити все і вся тільки у приватну власність, чого вперто вимагають прихильники «дикого» капіталізму минулого століття. Певні політичні сили хочуть бачити в Україні лише приватні форми власності та господарювання і продовжують наполягати на необхідності розподілу державної власності, включаючи землю та надра, порівну на кожну душу населення. Здійснення таких непродуманих проектів остаточно підірве економіку держави і призведе до утворення маси дрібних підприємств з примітивною технологічною базою, які не зможуть конкурувати з високорозвинутими зарубіжними фірмами. А щоб дрібновласницькі структури еволюційним шляхом переросли в інтегровані на новітніх технологіях господарські системи, знадобиться кілька десятиріч і величезні інвестиції. Ось чому в нашій державі необхідно створювати сприятливі економічні й правові умови для швидкого розвитку малого та середнього бізнесу, але не за рахунок штучного подрібнення великих промислових і аграрних підприємств. Якщо цього не зробити, країна на тривалу перспективу втратить можливості розвитку великого бізнесу і прискорення науково-технічного прогресу. Саме держава має законодавчо регулювати, а ринок — стимулювати і «підштовхувати» реформування відносин власності через оптимальні співвідношення різних її форм.
Одним із провідних напрямків економічної політики в Україні є активна банківсько-фінансова, цінова, податкова політика та подолання інфляції. Реформою фінансової системи має бути передбачений реальний поділ фінансової та кредитної систем країни, реальне розмежування фінансів держпідприємств та держбюджету, розробка зведеного балансу фінансових ресурсів держави, децентралізація державних фінансів, здійснення заходів для перебудови системи оподаткування в напрямку її дальшої лібералізації і децентралізації і створення на цій основі механізмів стимулювання виробництва, здійснення ефективних заходів для налагодження системи вірогідного фінансового обліку, державної звітності та своєчасної сплати податків.
Як свідчить увесь наш попередній економічний розвиток, економіка України не зможе ефективно розвиватися, якщо не стабілізувати валютно-фінансове і кредитне становище, не припинити інфляційні процеси. Світова практика доводить, що за допомогою грошово-кредитної і фінансової політики (включаючи цінову, податкову і процентну) можна створити умови як для бурхливого економічного розвитку, так і для паралічу власного товаровиробництва і всієї економіки. На превеликий жаль, наша молода держава, потрапивши в кризову ситуацію, не знайшла попервах ліпшого виходу, як відкрити шлях до товарної експансії з боку іноземних конкурентів. За цих умов внутрішній ринок значною мірою опинився під їхнім контролем. Нечуваних масштабів набула в суспільстві «доларизація», яка призвела до абсолютного знецінення карбованця. Національні гроші України з їх мізерною купівельною спроможністю значною мірою втратили властиві справжнім грошам функції, до них не було належної довіри як до значущої цінності — засобу нагромадження і зберігання. Вони не відбивали реального вартісного змісту й загального еквіваленту товарообміну.
Ефективна ринкова економіка може бути створена в Україні тільки на підставі стабільно функціонуючої національної грошової системи з чітко діючим механізмом регулювання банківських і фінансових структур. Ось чому надзвичайно важливим заходом стало здійснення восени 1996 р. так довго очікуваної грошової реформи із запровадженням стабільної грошової одиниці — гривні. Проте щоб ефективно виконувати свою роль, грошова одиниця має базуватися на міцному валютному резерві і наявних товарних ресурсах, конкурентоспроможних на внутрішньому і зовнішньому ринках. Тільки стабільні гроші можуть надійно стимулювати зростання, структурне і якісне оновлення економіки держави.
Подолати тяжкий грошовий і фінансовий хаос, кризу неплатежів, зубожіння основної маси населення України держава може тільки за умови жорсткого регулювання та контролювання діяльності всієї валютно-фінансової системи. Ось як, наприклад, оцінюють роль регулювання і контролю американські вчені: «Сполучені Штати і дуже багато інших зарубіжних країн на гіркому досвіді вже переконалися, що децентралізація, нерегульована банківська система навряд чи здатні забезпечити пропозицію грошей, що найбільшою мірою сприяє добробуту економіки в цілому» [12].
Оцінюючи дискусію між прихильниками і супротивниками незалежної Федеральної резервної системи США, ці вчені стверджують, що «коли відповідальність за економічний добробут нації в кінцевому підсумку лягає на державні органи законодавчої та виконавчої влади, то ці органи повинні мати в руках усі політичні інструменти, за допомогою яких можна впливати на економіку» [13].
«Центральні банки американської капіталістичної економіки, — свідчать автори, — перебувають у приватній власності, але управляються державою. Власники не контролюють ні склад керівництва, ні політику центральних банків» [14].
Отже, у США держава фактично здійснює потрійний громадський контроль за діяльністю банківської системи. Це пов’язано з тим, що саме тут зосереджено ядро економічної міцності і стійкості прогресивного розвитку. А практика показує, що з розвалу валютно-фінансової системи здебільшого починається розвал усієї економіки держави.
Інший бік цього питання — забезпечення стабільної податкової політики. У державі мають бути здійснені радикальні заходи щодо подолання найбільшого зла в національній економіці — масової несплати податків. За існуючими оцінками в державну казну нині не надходить понад 40% фінансових ресурсів від податків. Для подолання цього явища має бути створена, передовсім, належна правова база.
Визначальним завданням державної політики є максимальна концентрація зусиль усіх гілок влади на комплексному здійсненні радикальних економічних, правових, організаційних та силових заходів для рішучого обмеження корупції та тіньової економічної діяльності. За експертними оцінками, нині частка тіньової економіки фактично зрівнялася з офіційною. Зростають масштаби нелегального експорту капіталу та позабанківського грошового обігу: якщо в 1994 р. частка неконтрольованої грошової маси становила 24,7%, то нині — 44,4%.
Тіньова економіка призводить до значних утрат бюджетних ресурсів, глибокого розмежування людей за рівнем доходів, унеможливлює створення сприятливого інвестиційного середовища, дестабілізує грошовий обіг, керованість соціально-економічними процесами.
Найнебезпечнішим є зрощування тіньового капіталу з державним апаратом, зростання корумпованості останнього. Посилюється вплив тіньового капіталу на різні сфери політичного життя, зокрема на діяльність партій, народних депутатів, регіональних владних структур та органів місцевого самоврядування, на засоби масової інформації. Усе це підриває авторитет системних перетворень, міжнародний імідж держави, загрожує національній безпеці.
Проблему подолання тінізації економіки та її корумпованості не можна розв’язати разовими, епізодичними заходами. Це має бути цілісна система дій, спрямована передусім на викорінення причин та передумов цих явищ та процесів. Не можна також покладатися виключно на силові методи, які дають лише тимчасовий ефект [15].
За умов надзвичайно глибокої кризи в Україні особливого значення набуває такий напрямок економічної політики, як управління економічними реформами. Глибоке реформування структури державного управління, рішуче підвищення рівня керованості всіма ланками економічного процесу — одне з найважливіших завдань органів законодавчої та виконавчої влади.
Складні та суперечливі процеси ефективного ринкового реформування можуть успішно здійснюватися тільки під впливом міцної державної влади та чітко діючої системи соціально-економічного управління (сучасного менеджменту). Держава ці процеси має ініціювати й підтримувати на макрорівні методами правового регулювання та контролю діяльності банківсько-фінансової системи, грошового й кредитного обігу, з допомогою структурних зрушень у економіці під впливом науково-технічного й суспільного прогресу, розробки та перевірки виконання тих чи інших загальнодержавних програм, формування раціональних управлінських структур тощо. Світовий досвід переконливо свідчить, що вільні ринки, ринкова кон’юнктура, «шокова» монетарна політика самі по собі, без конкретних управлінських рішень і дій, організації відповідного інвестиційного процесу «знизу» і «зверху», не здатні забезпечити прогресивних економічних і соціальних перетворень.
У кожній господарській системі, незалежно від форм власності та господарювання, має діяти сучасна система менеджменту, яка визначатиме тактику та стратегію процесу наукового управління. Нині потрібно цього навчити професіональних менеджерів та фахівців. Необхідно, щоб на законодавчих засадах у всіх господарських структурах, незалежно від форм власності, було налагоджено чітку систему обліку та звітності як основу прийняття та здійснення правильних управлінських рішень, планування й прогнозування розвитку, повної та своєчасної сплати податків і платежів. Сьогодні надзвичайно гостро це питання стоїть у сферах господарювання приватних та кооперативних фірм, підприємств з обмеженою відповідальністю, де облік здебільшого або штучно заплутується, або навіть зовсім не ведеться, щоб уникнути сплати податків. Працівники податкової сфери ще не навчилися своєчасно виявляти й карати порушників податкового законодавства. Це призводить до того, що державний і місцеві бюджети рік у рік не одержують величезних сум грошових надходжень. Щодо так званої тіньової економіки, то вона взагалі не бере участі у формуванні доходів бюджету, а це в правовій державі аж ніяк не може вважатися нормальним явищем.
Треба мати на увазі, що система управління в банківській та фінансовій сферах має свою специфіку. Як свідчить досвід цивілізованих країн, там вона базується тільки на сучасних засобах швидкодіючих інформаційних систем з точним обліком, необхідним опрацюванням і своєчасною передачею потрібної інформації за призначенням, обслуговуючи клієнтів з максимальною зручністю та мінімальними витратами часу. Системи управління функціонують за комп’ютерними програмами з високим ступенем точності й оперативності. Однак більшість українських банків і фінансових структур працювати в такому режимі ще не навчилися та й не мають необхідного для цього технічного обладнання. Наслідком цього є сьогодні й гостра платіжна криза, і фінансові махінації, і несвоєчасність розрахунків з клієнтами, і навіть штучне створення безвихідних ситуацій, які взагалі гальмують активну економічну діяльність. Ось чому проблему реформування цих систем необхідно здійснювати разом з радикальною перебудовою управління й контролю, підготовки та перепідготовки банківських і фінансових фахівців, добору їх за критеріями вищих людських якостей.
Один з ключових важелів посилення дійовості державного впливу — зміцнення владних повноважень органів державного управління, проведення у зв’язку з цим адміністративної реформи. Згідно з її Концепцією, схваленою Указом Президента України, перший етап реформи має бути реалізованим протягом 2000—2001 рр.
Адміністративна реформа не може обмежитися лише опрацюванням оптимальної структури органів державного управління, зміною їх субординації та скороченням управлінського апарату (хоч і ця проблема є дуже важливою). Основна мета адміністративної реформи полягає у створенні ефективної системи державного управління, яка відповідала б стандартам демократичної правової держави із соціально орієнтованою ринковою економікою. Ця система має бути прозорою для суспільства, побудованою на наукових засадах і адекватною фінансово-економічному стану держави у витратній частині.
У тісному зв’язку з адміністративною реформою перебуває і розв’язання проблем регіональної політики. Така політика передбачає створення ефективно діючої системи влади й управління в центрі та в регіонах, її фінансово-економічне та нормативно-правове забезпечення на засаді оптимального поєднання загальнодержавних, регіональних і місцевих інтересів.
Державна регіональна політика спрямовуватиметься на надання істотного динамізму регіональному соціально-економічному розвитку через повніше та ефективніше залучення в господарський обіг ресурсного потенціалу регіонів, використання переваг територіального поділу й кооперації праці на основі розширення повноважень і підвищення відповідальності регіональних і місцевих органів влади та управління за розв’язання поточних і перспективних проблем територій [16].
Як важлива складова економічної політики в Україні розглядаються також реформи в аграрній сфері, перетворення АПК у лідируючий, експортоспроможний сектор економіки. Одним з найгостріших питань реформування АПК є проблема прискорення земельної реформи. Для цього необхідно втілити в життя проголошений ще в жовтні 1994 р. основний принцип реформування земельних відносин: земля має належати тим, хто її обробляє.
Важливим кроком на цьому шляху став Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки». Цей політико-правовий документ дає можливість прискорити ринкові перетворення на селі та завершити реформування громадського сектору сільськогосподарського виробництва на засадах приватної власності.
Наступним напрямком стратегії економічних перетворень є зовнішньоекономічна діяльність у всіх її виявах: експортно-імпортних операціях тощо [17].
Ураховуючи високий рівень інтеграції економіки в колишньому СРСР (якщо в ЄС міждержавна торгівля становить близько 14% ВНП, то в СРСР напередодні краху — 21%, в Україні — 27%), брак конкурентоспроможної на світових ринках продукції, значний дефіцит торгового балансу при переході на світові ціни (26%), першочерговою проблемою України в зовнішньоекономічній діяльності є насамперед відновлення економічних зв’язків з країнами СНД з поступовою заміною нераціональних на економічно ефективні.
Крім того, за рахунок пріоритетного розвитку галузей, які визначають сучасний етап науково-технічного прогресу, слід збільшувати обсяг виробництва конкурентоспроможної продукції, здійснювати програму державного стимулювання експорту за допомогою податкової, кредитної, митної політики тощо.
Зовнішньоекономічна діяльність України має бути багатовекторною. Необхідно не лише продовжити, а й забезпечити її європейську орієнтацію. Це дуже важливо, ураховуючи завдання інноваційного розвитку. Водночас треба пам’ятати, що якісно нові можливості для України в розвитку зовнішньоекономічних відносин відкриваються у зв’язку з підписанням Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією, прийняттям Програми економічного співробітництва на 1998—2007 рр. Поглиблення зовнішньоекономічних зв’язків із Росією необхідно розглядати як важливу складову стратегії економічного зростання України.
У міру наближення незалежної України до умов процесу суспільного відтворення (продуктивності праці, цін, заробітної плати тощо) в країнах ЄС треба домагатися поступового входження в це економічне угруповання спочатку як асоційованого, а згодом і повноправного члена. Важливою ланкою зовнішньоекономічної діяльності України має стати створення вільних економічних зон (вільні торгові зони, вільні митні зони, науково-технічні зони, або технопарки) за допомогою застосування експортно-імпортних, митних, податкових, кредитних пільг, урядових підтримок, формування відповідної нормативної бази. Проблеми формування, функціонування і розвитку таких зон мають бути передані переважно у сферу компетенції обласних і зональних органів управління. Доцільно у цьому зв’язку передавати землю в оренду спільним підприємствам на тривалий час (від двадцяти п’яти до п’ятдесяти років) зі збереженням власності на землю за державою. Метою створення вільних економічних зон є швидкий розвиток економіки, зростання життєвого рівня населення через запровадження у виробництво нової техніки і технологій, досягнень науки, широкого залучення іноземного капіталу.
Розділ Х
СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА
1. СУТНІСТЬ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ЇЇ СТРУКТУРА
Свій життєвий шлях людина проходить у суспільстві. З моменту народження і до смерті її включено в соціальну сферу, яка охоплює все, що безпосередньо стосується людини в процесі її спільної з іншими людьми життєдіяльності. Саме так людина всебічно взаємодіє з тими, хто її оточує, засвоює встановлені норми життя суспільства і згідно з цими нормами будує власну поведінку.
Соціальне життя — це природно-історичний процес розвитку суспільства, який здійснюється за об’єктивними законами, це форма існування суспільства. Воно відбиває безперервний розвиток суспільства через взаємодію всіх складових його елементів, частин, структур. Нормальний стан соціального життя — це впорядковане функціонування всієї системи соціальних відносин між людьми, їхніми соціальними спільнотами.
Соціальна сфера [1] має надзвичайно багатоманітну, складну й динамічну структуру, яка характеризується цілою низкою взаємозв’язаних та взаємодіючих параметрів, що окреслюють соціальний простір, в якому живе, працює й відпочиває людина. Головними чинниками, що нині визначають розвиток соціальної сфери, є насамперед соціальне становище людини в суспільстві, котре визначається рівнем соціальної свободи особистості та можливості її самореалізації, наявність та ефективність її соціальної захищеності, характер взаємозв’язку особистих, групових та суспільних інтересів, зрілість життєвих потреб та можливість їхнього задоволення тощо.
Не менш важливими параметрами соціальної сфери є існуючі в суспільстві умови праці, побуту, дозвілля, охорони здоров’я, міра їх відповідності стандартам сучасного суспільства; стан і динаміка соціальної структури, відносин між класами, соціальними верствами, іншими спільнотами; відносини людини й суспільства з навколишнім природним середовищем і т. п.
Реальний стан та рівень розвитку названих параметрів соціальної сфери залежить від багатьох обставин. Найважливішими з них є такі: рівень розвитку продуктивних сил, зміни у виробництві на базі досягнень науково-технічної революції, соціально-економічна модель розвитку (форми власності, характер господарського механізму і т. п.) суспільства; соціально-класова структура суспільства та рівень демократизації політичної системи; рівень розвитку духовної, у тому числі й політичної культури населення; масштаби та якість підготовки кадрів, а також характер і ефективність соціальної політики, яка є головним інструментом реалізації об’єктивних можливостей економічного, політичного й духовного потенціалів суспільства.
Що ж таке соціальна політика? Який зміст вкладається в це поняття? У політології соціальна політика розглядається як особливий напрямок діяльності суб’єктів соціально-політичного життя, спрямований на забезпечення сприятливих умов і засобів існування індивідів, на реалізацію життєво важливих соціальних потреб і інтересів людей та соціальних спільнот [2]. Соціальна політика — це діяльність владних структур, інших суб’єктів соціально-політичного життя, що знаходить свій вияв в управлінні соціальним розвитком суспільства, у здійсненні заходів для задоволення матеріальних і духовних потреб його членів та в регулюванні процесів соціальної диференціації суспільства. Основною метою соціальної політики є досягнення в суспільстві рівноваги, стабільності, цілісності й динамізму.
Як свідчить суспільна практика, соціальна політика покликана розв’язувати суперечності між поточними й перспективними інтересами суспільства, між інтересами класів, соціальних груп та верств, які (інтереси) зовсім не однакові. Соціальна політика постійно відповідає на запитання: інтереси яких соціальних груп задовольнити негайно, а яких груп пізніше, як саме можна задовольнити ці інтереси.
Ефективна соціальна політика в суспільстві [3] перебуває у нерозривному зв’язку з процесами всебічної демократизації політичної системи. Гласність та вільне виявлення думок представників усіх груп і верств суспільства з питань соціальної та економічної політики є важливим засобом «зворотного зв’язку» органів управління з масами, надійним захисним механізмом суспільства від різного роду виявів волюнтаризму й суб’єктивізму в соціальній політиці. Добре налагоджений народний контроль над реалізацією соціальної політики — це, по суті, єдине ефективне знаряддя боротьби з корумпованістю посадових осіб та порушенням законів. У разі необхідності для вирішення особливо гострих і масштабних соціальних проблем можна використати й всенародні референдуми.
Активна соціальна політика, що проводиться державними органами та установами, має охоплювати всі аспекти соціального життя, усі сектори соціальної сфери [4]. Ця обставина зумовлює й головні завдання у сфері державного регулювання та контролювання соціальної політики: надання пріоритетного значення соціальній орієнтації економіки, регулювання всієї системи соціальних та етнонаціональних відносин на засаді оптимального взаємозв’язку особистих, групових і загальнодержавних інтересів; своєчасне виявлення й розв’язання соціальних суперечностей та конфліктів; сприяння формуванню таких суспільних умов, які б позитивно впливали на розвиток соціальної структури суспільства з урахуванням потреб виробництва, науково-технічного, соціального й духовного прогресу, здійснення необхідних заходів для оздоровлення соціально-морального клімату в країні; створення дійових соціальних стимулів для високопродуктивної і якісної праці; дотримання в суспільстві (з урахуванням його об’єктивних можливостей) принципу соціальної справедливості, що є нагальною потребою внаслідок небаченого досі соціального і майнового розшарування населення України за тривалої економічної кризи. Вирішення цих проблем і має визначати основний зміст соціальної політики в Україні.
Соціальна політика реалізується як через державні «одномоментні» рішення — соціальні заходи, так і через соціальні програми. Соціальна програма є системою заходів, спрямованих на вирішення тієї чи іншої соціальної проблеми. У соціальній програмі визначаються необхідні параметри та нормативи, що регулюють різноманітні явища соціального життя в суспільстві: кваліфікація ситуації, загальне рішення, етапи вирішення конкретних завдань, заходи й способи реалізації кожного етапу. Нерідко для формування соціальних програм застосовується так зване дерево цілей, що уможливлює системний виклад процесу просування від етапу до етапу реалізації програми [5].
Соціальне життя — це насамперед життєдіяльність людей, що входять у соціальні спільності (класи, соціальні верстви та групи тощо). Становище й роль соціальних спільностей суттєво різняться між собою, а їх сукупність становить соціальну структуру суспільства. Відтак соціальна структура суспільства — це сукупність взаємозв’язаних і взаємодіючих соціальних спільностейі відносин між ними [6]. Соціальна спільність — це реально існуюча сукупність людей, що характеризується певними ознаками. Вона може включати і кілька людей, і десятки мільйонів, може бути тимчасовою (наприклад, пасажири в автобусі, глядачі в театрі) і дуже стійкою (наприклад, нації, класи). Кожна людина належить до тих чи інших соціальних спільностей.
У процесі еволюції людства в соціальній структурі накопичуються зміни, які кінець-кінцем приводять до якісних структурних зрушень — появи нових соціальних спільностей, зміни або заміни старих. З розвитком суспільства його соціальна структура значно ускладнюється. Це породжується об’єктивними причинами й забезпечує суспільству сталість та можливість прогресувати.
Для визначення змін у соціальній структурі вчені пропонують декілька орієнтирів і підходів. Найбільший інтерес становлять теорії класів і стратифікації, що на даний момент є найпопулярнішими у фахівців та вчених, які опрацьовують теорію соціального життя суспільства. Марксизм основними елементами соціальної структури суспільства вважав такі масштабні спільності, як класи, тобто великі групи людей, що різняться місцем у системі суспільного виробництва, відношенням до засобів виробництва, своєю роллю в суспільній організації праці, способами отримання й розмірами частки суспільного багатства [7]. Проте ця теорія недостатньо відбивала реальну соціальну структуру суспільства.
Розвиток суспільства протягом багатьох століть переконливо свідчить, що класи — тільки одна з форм суспільної організації.Їх роль у житті суспільства зовсім не залишається незмінною. Дедалі більшого значення набувають інші соціальні утворення (групи, соціуми, конгломерати тощо), що формують соціальну структуру.
Відображенням цього процесу стало поширення в західній політології концепції соціальної стратифікації. Основним елементом соціальної структури суспільства згідно з цією теорією є страта (stratum — настил, шар) [8]. Якщо в марксистсько-ленінській теорії основною ознакою класового поділу суспільства є відносини власності, то в теорії стратифікації поділ суспільства на страти ведеться за іншими критеріями (наприклад, фах, дохід, освіта, кваліфікація тощо). Такий підхід до вивчення соціальної структури дає змогу більш чітко визначити зміни, які сталися в суспільстві на нинішньому етапі переходу до ринкових відносин.
Який же вигляд має соціальна структура нашого суспільства? Деякі дослідники уявляють її як сукупність таких страт або верств: вища політична еліта, середні верстви правлячого апарату, його низові працівники; промисловці та підприємці; провідні господарські керівники об’єднань; господарські керівники середнього рівня; низові керівники (до майстрів і бригадирів); спеціалісти різноманітних профілів, робітники різної кваліфікації та соціального статусу; члени колгоспів, кооператори, фермери; пенсіонери та інваліди; сезонні робітники, декласовані та кримінальні елементи тощо.
Така характеристика соціальної структури можлива лише на засаді концепції соціальної стратифікації, що враховує всю багатовимірність соціальної побудови суспільства і виходить з таких критеріїв, як влада, власність, професійно-трудова діяльність і рівень освіти. У трьохелементній моделі класової структури, що раніше була поширеною в нас, ці критерії проголошувалися, але на практиці ігнорувалися. Так, власність не мала практичного значення, вона служила скоріше ідеологічною завісою, класів у їхньому справжньому значенні не існувало. Підставою для соціальної диференціації став перерозподіл, який роз’єднав усе суспільство на дві великі верстви: управлінську «верхівку» та рядових працівників.
Перехід до ринкової економіки, приватизація державної власності з необхідністю посилюють значення власності, яка тепер може стати реальним критерієм соціальної диференціації в Україні. З’являються вже нові соціальні групи, зокрема підприємці, в усіх сферах нашого суспільства зміцнюється підприємництво, орієнтоване на ефективну працю та отримання прибутків, котре має стати джерелом формування середнього класу, зростання кількості якого буде гарантом соціальної стабільності та розвитку суспільства.
У вивченні динаміки соціальних змін прихильники цієї теорії часто використовують формулу вертикальної та горизонтальної стратифікації. Згідно з такою формулою людина у своєму житті може переходити (підніматися або опускатися) з одного соціального рівня на інший. Або, залишаючись на одному рівні, пересуватися з однієї соціальної групи в іншу. Наприклад, людина із сім’ї кваліфікованого робітника, отримавши достатні кошти від батька, купила кафе, тобто піднялася за вертикальною стратифікацією до верстви дрібної буржуазії. Згодом вона за рахунок прибутку й коштів, що були отримані від продажу кафе, придбала середнє фермерське господарство, що означало перехід із соціальної групи міської дрібної буржуазії до сільської. Але та сама людина могла б і не отримати можливості для соціальних переміщень і залишитися в тій самій соціальній групі, до якої належав її батько. За сучасних умов у зв’язку з економічним і соціальним розвитком суспільства соціальні переміщення стають усе частішими.
Здійснення соціальної політики не може не зачіпати і такої проблеми, яка породжує все більшу тривогу як в Україні, так і в інших країнах СНД: зростання кількості і зміна складу маргінальних груп, що об’єднують людей, які переходять з одного класу, соціальної верстви в іншу, розриваючи свої попередні зв’язки. Слід особливо підкреслити, що ці люди перебувають на роздоріжжі. До останнього часу в нашому суспільстві були поширені традиційні маргінали — групи людей, які щороку міняли місця роботи й проживання (так, наприклад, на території колишнього СРСР їх кількість сягала 25 млн осіб.); це також студентство, молодь, яка закінчила школу й вибирала собі життєвий шлях; населення, яке мігрувало в місто або село. Після розпаду СРСР з’явилися і вже стали масовими такі нові маргінальні верстви, як біженці, вимушені переселенці (в Україні їх налічується понад 500 тис.), безробітні. Катастрофічне зростання безробіття як в Україні, так і в інших країнах СНД призводить до значного збільшення такої специфічної соціальної групи, як люмпени, що є дуже небезпечним, оскільки ці верстви втратили будь-які функціональні зв’язки із суспільством. Збільшення соціальної категорії люмпенів у суспільстві може перетворити їх у неконтрольовану силу, яка здатна на будь-які руйнівні дії. Ось чому в інтересах суспільства дуже важливо відновлювати, підтримувати, зміцнювати соціальні зв’язки представників цієї верстви. Для цього необхідно подбати про створення державної мережі професійної підготовки та перепідготовки, збільшення кількості робочих місць, соціальної адаптації та допомоги.
Важливе призначення соціальної політики полягає в тому, щоб створювати й підтримувати позитивний соціальний клімат у суспільстві. Останній параметр має інтегральний характер і дає змогу визначити якісний стан суспільних відносин, психологічної атмосфери в соціальних спільностях і суспільстві в цілому.
Суспільство може перебувати у двох станах соціального клімату. По-перше, це сприятливий соціальний клімат, що дає змогу ефективно розвивати економічну, політичну, духовну та інші сфери життя. У такому суспільстві відносини соціальних груп, етнонаціональних та інших спільностей характеризуються відносинами співробітництва, взаємодопомоги, партнерства. Такий соціальний клімат притаманний цивілізованому суспільству.
По-друге, це несприятливий соціальний клімат, характерною ознакою якого є соціальне напруження з конфліктом інтересів індивідів і соціальних спільностей. Головною причиною цього явища можна вважати недостатню погодженість протилежних інтересів окремих людей, соціальних груп та класів. Якщо вирішення соціальних суперечностей у суспільстві затягується надовго, це може призвести до небезпечного загострення соціальних проблем. Часто таку ситуацію у своїх вузькогрупових інтересах намагаються використати занадто честолюбні лідери, політики-невдахи, а то й просто злочинні угруповання.
Як свідчить суспільно-політична практика, тривале існування в суспільстві високого рівня соціального напруження є дуже небезпечним явищем, бо може призвести до розпаду суспільства і навіть до громадянської війни. Для запобігання такому розвитку подій владні структури повинні виявити глибинні причини соціального напруження, визначити способи й засоби його подолання, знайти соціально-політичні сили, які здатні нормалізувати політичну ситуацію та об’єднати всю здорову частину суспільства.
Ситуація, яка зараз склалася в соціальній сфері в Україні (та й в інших країнах СНД), поставила перед суб’єктами соціальної політики як пріоритетну проблему прогнозування, запобігання соціальним конфліктам та оперативного їх подолання.
Соціальний конфлікт — це явний або прихований стан протиборства суб’єктивно протилежних інтересів, цінностей, цілей та тенденцій розвитку соціальних суб’єктів, пряме або непряме зіткнення соціальних сил на ґрунті протидії існуючому соціальному порядку, це особлива форма історичного руху до нової соціальної єдності [9].
Необхідно підкреслити, що суб’єктами соціального конфлікту можуть бути тільки люди, які виступають як індивідуально, так і спільно. Конфліктні відносини можуть виникати між індивідом і соціальною групою, оскільки інтереси індивіда і групи не завжди збігаються. Індивід також може вступати в конфліктні відносини із соціальними верствами, класами і навіть цілим народом або державою.
Слід звернути увагу на визначення соціальних функцій конфлікту. Однією з таких функцій є сигнальна, що характеризує конфлікт як показник певного стану суспільства. Де існує конфлікт, там у суспільних зв’язках і відносинах щось негаразд, щось потребує серйозних змін.
Близькою до сигнальної, але не тотожною їй, є інформаційна функція. Інформаційна суть конфлікту значно ширша, ніж проста вказівка на наявність соціальної невлаштованості. Розгортання, посилення, повороти конфліктної ситуації несуть певну інформацію про причини, які її породжують, а вивчення цих причин — важливий засіб пізнання суспільних процесів.
Динамічна функція соціального конфлікту полягає в прискоренні темпів просування до соціальних змін. Крім сказаного, можна назвати також прогресивну та регресивну функції конфліктів.
На особливу увагу заслуговує питання про способи врегулювання конфліктів.
По-перше, у разі будь-якого конфлікту величезне значення має проблема правильного визначення інтересів, що лежать в основі конфліктних подій. Це може стати вирішальним кроком до оволодіння конкретною конфліктною ситуацією.
По-друге, не менш важливим є пошук третейського суду для вирішення конфлікту. Досвід свідчить, що вдало підібраний посередник може швидко врегулювати конфлікт там, де без його зусиль згода між сторонами була б взагалі неможливою.
По-третє, якщо зусилля для мирного врегулювання конфлікту з якоїсь причини не мають успіху, слід нарощувати активний потенціал, збирати і концентрувати сили, що здатні будуть вступити в боротьбу за умов відкритого зіткнення.
По-четверте, не слід піддаватися на провокації супротивника, заінтересованого у відкритому зіткненні, а треба залишатися до кінця послідовним прибічником мирного розвитку подій.
По-п’яте, треба всіляко сприяти тому, щоб у переговорах було задіяно якомога більшу кількість учасників, бо в цьому разі обов’язково виникатимуть додаткові варіанти виходу з конфліктної ситуації і легше буде знайдено шляхи до примирення.
По-шосте, необхідно приділити увагу не тільки діям і намірам можливих учасників конфлікту, союзників та супротивників, а й діям досі нейтральних сторін.
На закінчення треба наголосити, що тривале ігнорування в колишньому СРСР проблематики соціальних конфліктів призвело до того, що суспільні науки виявилися не готовими запропонувати державним, суспільним інститутам і політикам ґрунтовного теоретичного аналізу феномену конфліктності і практичних рекомендацій для врегулювання процесів розвитку конфліктних ситуацій. За цих умов стає надзвичайно актуальним завдання максимального засвоєння накопиченого світовою науковою думкою теоретичного багажу в галузі конфліктології, а також прискореного розвитку власних досліджень у цій науці, яка тривалий час у нас уважалася «зайвою». Остання обставина має для нас особливе значення, бо зараз Україна, як і інші країни СНД, є унікальною лабораторією, де проблематика конфліктів може досліджуватися на дуже багатому фактичному матеріалі.
2. ПРІОРИТЕТНІ НАПРЯМКИ ЗДІЙСНЕННЯСОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ
Основні параметри здійснення соціальної політики в суспільстві зумовлені багатьма об’єктивними чинниками: рівнем розвитку продуктивних сил, структурою економіки, станом соціального життя, характером політичної влади, духовною та моральною зрілістю населення країни тощо. На характер і основні напрямки соціальної політики активний вплив справляє і зрілість суб’єктивного фактора — спроможність та готовність управлінських структур та інших суб’єктів політики забезпечити соціальну спрямованість економіки, достойні умови праці й побуту громадян; цивілізований характер соціальних відносин.
Слід зазначити, що активна соціальна політика аж ніяк не суперечить політиці економічної стабілізації. Навпаки, брак такої політики, надто низький рівень реальних доходів більшості населення обмежують потенціал стабілізації та економічного розвитку. Ясна річ, що ця політика має бути продуманою, відповідальною та ґрунтуватися насамперед на реальних можливостях держави [10].
В Україні серйозний вплив на вибір основних напрямків соціальної політики, на їхній зміст справляють також і додаткові негативні обставини — жорстока криза, яка охопила всі сфери су-спільного життя; дикий, часто стихійний, перехід до ринкової економіки, що супроводжується зубожінням більшості населення, зростанням соціально-економічної нерівності та експлуатації, поширенням групового та територіального егоїзму, дезінтеграцією єдиного економічного, кредитно-фінансового та територіального простору; розгулом злочинності, особливо у сфері економіки, постійними змінами співвідношення сил між прихильниками необмеженої та нерегульованої капіталізації суспільства й тими, хто стоїть за змішану, соціально орієнтовану економіку, рівноправні форми власності на засоби виробництва та регульовані ринкові відносини.
Здійснювана в Україні соціальна політика, як зазначено в посланні Президента України до Верховної Ради України «Україна: поступ у ХХІ століття», має на меті забезпечити у 2000—2004 рр. зростання в 1,3—1,4 раза реальних доходів населення, створення 1 млн нових робочих місць, поступове підвищення мінімального рівня трудових пенсій до межі прожиткового мінімуму» [11].
Одним із визначальних напрямків соціальної політики має стати зростання реальних доходів і підвищення рівня життя всіх верств населення (як працюючих, так і непрацюючих), яка здійснюватиметься відповідно до «Основних напрямків соціальної політики щодо грошових доходів населення України», схвалених Указом президента України від 7 серпня 1999 року. З цією метою опрацьовується концепція реформування системи оплати праці та підвищення заробітної плати як основного джерела доходів громадян, що працюють, і засобу посилення мотивації до високопродуктивної, якісної праці. Концепція передбачає докорінну зміну структури витрат виробництва з метою підвищення питомої ваги оплати праці в собівартості продукції. Паралельно з цим має здійснюватися посилений контроль за додержанням законодавства про оплату праці та за своєчасністю її виплати. Одночасно завершується розробка програми запобігання бідності в Україні, що визначатиме основні напрями діяльності уряду та заходи щодо формування ефективної системи соціальної підтримки населення. Правову основу для врахування прожиткового мінімуму як основного соціального стандарту за реалізації державою конституційних гарантій громадян щодо достатнього життєвого рівня закладено Законом України «Про прожитковий мінімум».
На якісно новий рівень треба піднести практику укладання колективних трудових договорів та угод, процедуру колективних переговорів та консультацій соціальних партнерів. Соціальне партнерство має стати не так формою взаємодії, як еталоном мислення у формуванні нових підходів до взаємовідносин між державою, роботодавцем та найманим працівником. Одним із інструментів, покликаних сприяти позитивному розв’язанню багатьох питань, має стати Генеральна угода між Кабінетом Міністрів, Конфедерацією роботодавців України та профспілковими об’єднаннями України на 1999—2000 роки. У цьому акті соціального партнерства, спрямованому на співробітництво й досягнення злагоди в суспільстві, урегульовано не тільки основні норми та принципи реалізації соціально-економічної політики та трудових відносин, а й дії та відповідальність сторін. Виконання цієї угоди стане цивілізованою формою розв’язання багатьох існуючих у цій сфері проблем.
До найпріоритетніших напрямків соціальної політики належить розв’язання однієї з найгостріших соціально-економічних проблем сучасного суспільства — безробіття і неповної зайнятості населення. Ураховуючи характерні для сучасної кон’юнктури українського ринку праці глибокі диспропорції у співвідношенні попиту та пропозиції робочої сили, важливими в цьому плані є комплексні заходи щодо пом’якшення ситуації, передбачені, зокрема, проектом програми «Україна — 2010». Принципово важливим напрямком є розробка генеральної схеми створення робочих місць. Крім того, розробляється державна програма на виконання затверджених указом Президента України «Основних напрямків розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року». Створення умов для продуктивної праці, у тому числі через підтримку самозайнятості, розвиток малого і середнього бізнесу, сьогодні має бути в центрі уваги всіх державних органів управління, бо саме зайнятість є могутньою підоймою для подолання бідності, зростання добробуту населення України.
Важливим напрямком соціальної політики в Україні є створення всеохоплюючої системи соціального захисту громадян [12]. Ця система є науково обґрунтованою низкою заходів з відповідними виконавцями, завдання яких полягає в тому, щоб захищати різні верстви населення, будь-якого громадянина від економічної та соціальної деградації внаслідок утрати або різкого зниження доходу, виробничої травми або професійного захворювання, хвороби, інвалідності, безробіття, утрати годувальника, народження дитини. Система соціального захисту має гарантувати працездатним громадянам рівні умови для підвищення добробуту за рахунок власної праці та ініціативи.
Нагадаємо, що елементи соціального захисту населення почали виникати в Західній Європі та в США вже в другій половині ХІХ ст. Радикальні зміни в цьому процесі сталися після Другої світової війни під могутнім тиском робітничого й демократичного рухів. Нинішня ситуація характеризується тим, що механізм соціального захисту зараз діє (з різною ефективністю) в усіх розвинутих і в значній частині країн, що розвиваються. Зокрема, у США за рахунок усіх видів фінансування здійснюється 180 соціальних програм, а понад 40% американських сімей у 80-ті роки отримували допомогу за однією або кількома програмами [13].
У недалекому минулому в колишньому СРСР та в ряді інших країн так званого реального соціалізму була впроваджена патерналістська модель соціального захисту, з держбюджетним фінансуванням, бюрократичною системою розподілу фондів соціального забезпечення, невизнанням існування безробіття, що призводило до низької ефективності системи соціального захисту, неможливості її швидкого реформування. Реформування соціальної політики, що почалося у 80-ті роки на території колишнього СРСР та Східної Європи, не привело до радикальних змін у системі соціального захисту. І тільки на початку 90-х років в Україні та інших країнах СНД поступово почала формуватися цілком нова, по суті, система.
Її головні засади такі:
1. Працездатний громадянин має стати активним суб’єктом соціального захисту, нести належну відповідальність за свою соціальну захищеність та захищеність своєї сім’ї. З цією метою треба формувати суспільну свідомість людей у напрямку подолання утриманських настроїв, апатії, завищених очікувань соціальної допомоги за рахунок держави. Інакше кажучи, наш власний добробут та добробут нашої сім’ї — це справа кожного з нас. Необхідно пояснити кожному громадянину України, що за нинішніх умов держава має обмежені можливості для його соціального захисту, а тому потрібно не покладатися на милість державних органів, а шукати можливості самостійного виходу з тяжкої економічної ситуації. Новий підхід дає можливість принципово інакше шукати вирішення сьогоднішніх гострих проблем соціального життя: держава бере на себе зобов’язання створити працездатним громадянам сприятливі умови для підвищення добробуту за рахунок власної праці, ініціативи, винахідливості, використання додаткових доходів (дивідендів на акції, відсотків за вкладами, зиску від вдало реалізованих приватизаційних чеків тощо).
2. Важливою умовою соціального захисту населення має стати система загальнообов’язкових видів соціального страхування, зокрема на випадок хвороби, виходу на пенсію, можливу втрату роботи чи здоров’я внаслідок травми на виробництві тощо. Комплекс законопроектів про соціальне страхування сьогодні вже напрацьовано.
Реформа системи соціального страхування, яка охопить більшу частину населення, має сприяти стабільності та злагоді в суспільстві, продовженню соціально-ринкових реформ в Україні і, безумовно, підвищенню рівня життя її громадян. З 1 січня 2001 року набирає чинності Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання», котрий запроваджує диференційовані страхові тарифи залежно від стану охорони праці на підприємстві. Це зробить економічно невигідним для роботодавців порушення умов охорони праці, а також забезпечить стабільне фінансування витрат, пов’язаних із виплатою компенсацій працівникам у разі втрати працездатності, пенсій у зв’язку з інвалідністю та в разі смерті годувальника. Крім того, цей закон нарешті вирішить наболіле питання регресивних виплат.
3. Соціальний захист громадян буде здійснюватися через багатоканальну модель фінансування, яка вже тривалий час існує на Заході. Матеріально-фінансовою базою соціального захисту поряд з відрахуваннями з державного бюджету можуть бути й позабюджетні надходження, кошти від приватизації федеральної та муніципальної власності. Програмою передбачено збільшення асигнувань на захист населення з бюджету місцевих органів влади, підприємств, професійних спілок. Значно посилено роль благодійних асоціацій, організацій, різноманітних фондів милосердя, церкви, приватних благодійних внесків як національних, так і іноземних.
4. Переваги в користуванні суспільними фондами споживання мають бути надані насамперед непрацездатним і соціально уразливим групам населення, які потребують прямої матеріальної допомоги. З цією метою створюються спеціальні фонди й державно-суспільні органи для розподілу такої допомоги. Зокрема, в Україні створено державний фонд соціальної підтримки населення, почали функціонувати місцеві фонди соціального захисту. Ті категорії населення, що мають дохід нижчий за прожитковий мінімум, хто не здатний працювати, самотній або хворий, стають об’єктами допомоги соціальних програм. На цю категорію населення поширюються такі пільги, як обслуговування на дому, магазини з більш низькими цінами, безплатні їдальні, допомога з фондів милосердя тощо.
Особливого соціального захисту потребують пенсіонери, інваліди, діти, ті, хто не спроможний власною працею забезпечувати собі необхідні умови життя. Наявний рівень державних соціальних асигнувань, навіть попри всю його обмеженість, є таким, що за умови його раціонального використання можна отримати більш відчутні наслідки соціальної підтримки малозабезпечених громадян, ніж це є зараз.
Але в Україні існує інша проблема. Зараз соціальними субвенціями держави, які реалізуються через численні дотації на житло, комунальні та транспортні послуги, витрати на медичне обслуговування, на освіту, розвиток аграрного комплексу та інше, користується за принципом рівного доступу все населення — як бідне, так і багате. Таке становище потребує радикальних змін.
Принципово важливим напрямком соціальної роботи є вдосконалення системи пільг, які надаються окремим категоріям населення, поглиблення адресної соціальної допомоги з метою переходу до системи соціального захисту, зорієнтованої на сім’ю з урахуванням насамперед її матеріального стану. Як засвідчує досвід, обмежені фінансові ресурси мають бути спрямовані адресно — саме тим, хто найбільше потребує державної підтримки. Сьогодні не можна розпорошувати цільові кошти, намагаючись допомогти всім і таким чином реально не захищаючи найнужденніших.
Перший крок у цьому напрямку вже зроблено — урядовою постановою з 1 квітня 1999 р. запроваджено адресну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям. Дальше реформування системи соціальної допомоги передбачає зосередження всіх видів виплат в органах соціального захисту населення, створення єдиного банку даних одержувачів допомоги, запровадження нових механізмів системи контролю за використанням бюджетних коштів.
Такий підхід у здійсненні соціальної політики в Україні, безумовно, дасть змогу локалізувати основні джерела соціального напруження в суспільстві і сприятиме поліпшенню соціального захисту населення, підвищенню рівня його життя.
З метою підвищення ефективності роботи фондів, інших соціальних заходів у державі створюється соціальна служба, яка на практиці має вирішувати питання соціального захисту населення й надання допомоги найбільш знедоленим його верствам. Організація та функціонування такої служби потребує професійно підготовлених кадрів. У країнах Заходу вже давно функціонує широка мережа навчальних закладів, де готують соціальних працівників. Ці категорії державних службовців мають бути одночасно і соціологами, і економістами, і психологами, і організаторами-адміністраторами, а головне — добрими, увічливими, високоморальними людьми. Слід зазначити, що за кількістю соціальні працівники в країнах Заходу вже зрівнялися з учителями та лікарями.
Соціальну службу почали формувати з 1991 року і в Україні.З цією метою було створене Міністерство соціального захисту і відповідні центри при місцевих органах влади. У державі сформовано службу зайнятості, яка повинна надавати допомогу безробітним в отриманні грошових виплат, працевлаштуванні, перекваліфікації, піклуватися про збільшення кількості робочих місць, організацію переміщення робочої сили тощо.
У зв’язку із проведенням лібералізації цін та валютного курсу виконавча влада здійснює комплекс заходів з метою нагромадження необхідних фінансових ресурсів для здійснення відповідної допомоги по безробіттю, для збереження робочих місць у процесі роздержавлення та приватизації, стимулювання розвитку приватних підприємств та індивідуальної трудової діяльності, запровадження системи громадських робіт, фахової перепідготовки осіб, що втратили роботу.
Водночас реалізується спеціальна програма захисту малозабезпечених багатодітних і неповних сімей, непрацюючих пенсіонерів, інвалідів. Запроваджується щомісячна індексація грошових виплат зазначеним категоріям населення відповідно до фактичних темпів інфляції.
Передбачається, що в країні буде здійснено докорінну перебудову житлової політики, перехід до всебічного іпотечного кредитування будівництва та купівлі житла, становлення та розвитку ринку житла, послідовного нарощування житлового будівництва. Соціально незахищені верстви населення збережуть право на безкоштовне отримання житла з державного фонду, обсяги якого будуть розширюватися.
У зв’язку з лібералізацією квартирної плати та комунальних платежів установлено відшкодування витрат на оплату житла з урахуванням матеріального розшарування населення. Рівень дотацій встановлено такий, щоб реальна оплата житла не перевищувала 20 відсотків середньомісячного грошового доходу окремої сім’ї. Зрозуміло, що зі зростанням доходів населення дотації поступово зменшуватимуться.
Увага місцевих органів самоврядування зосереджуватиметься на ефективній реалізації принципу адресної соціальної допомоги, що здійснюватиметься на диференційній основі в грошовій та натуральній формах, у вигляді необхідної медичної допомоги, різного роду комунальних та побутових послуг, фінансових пільг. Держава запроваджуватиме моральні та фінансові стимули для утворення та розширення сфери діяльності територіальних фондів соціальної підтримки населення, розвитку благодійних організацій.
Кардинальним напрямком соціальної політики за умов переходу економіки України на нові форми, методи, принципи господарювання як на мікро-, так і на макрорівні є вдосконалення характеру праці [14]. Головні способи вирішення цієї проблеми підказують історичний досвід і світова практика: подолання відчуження працівника від засобів виробництва, від результатів його праці, удосконалення умов самої праці. Важливим кроком у цьому напрямку є процеси роздержавлення та приватизації, забезпечення на цій основі формування широкого прошарку акціонерів, їхньої активної участі у розподілі прибутків. Необхідно ухвалити законодавство, що надійно захищатиме права акціонерів. У перспективі буде створено систему державного страхування депозитних вкладів населення, поточної індексації заощаджень в ощадних банках, поетапної компенсації втрат минулих заощаджень через їх конверсію в майнові активи.
Штучне стримання приватизації, що відбувається нині на загальнодержавному рівні, не є конструктивним. Ситуацією з приватизацією в Україні зараз занепокоєні фахівці різних галузей наук: економісти, соціологи, правники. Приватизаційний процес штучно гальмується представниками місцевої влади, щоб не випустити економічну владу зі своїх рук. А коли приватизація і відбувається, то місцеві керівники все одно продовжують нав’язувати свої умови новоствореним підприємствам. Усе це позбавляє державу контрольно-регулюючих функцій, робить процес некерованим, поглиблює його «тінізацію». Забагато негативних явищ відбувається під час здійснення приватизаційного процесу, залишається надзвичайно широке поле для шахрайства і зловживань приватизаційними сертифікатами. Відтак конче необхідні законодавчі рішення щодо посилення правового захисту власників майнових сертифікатів. Потрібно запобігти негативним явищам, що мали місце в процесі ваучеризації в Російській Федерації: скуповування мафіозними структурами за безцінь ваучерів та об’єктів приватизації, спекуляція приватизаційними паперами, що штучно затримувало процес масової приватизації, зрощування представників органів управління державним майном та представників комерційних структур.
Основна увага щодо захисту соціально незахищеного населення зосереджуватиметься на проведенні глибокої пенсійної реформи [15]. Як відомо, пенсійну реформу розпочато відповідно до Указу Президента від 13 квітня 1998 року «Про основні напрями реформування пенсійного забезпечення в Україні». Необхідність її проведення зумовлена низьким рівнем та незначною диференціацією розмірів пенсій; несприятливими демографічними процесами, спричиненими постарінням населення; збільшенням кількості пенсіонерів у зв’язку з достроковим та пільговим виходом на пенсію, що об’єктивно збільшує навантаження на пенсійну систему; високим розміром пенсійних внесків та неадекватним їх впливом на розмір пенсій; значним зростанням несплати зборів до Пенсійного фонду.
Усі ці чинники зумовили необхідність проведення глибокого реформування системи пенсійного забезпечення через впровадження загальнообов’язкового державного та добровільного пенсійного страхування і встановлення розмірів пенсій залежно від особистого трудового внеску. Передача повноважень щодо призначення пенсій від органів соціального захисту до відділень Пенсійного фонду та поєднання в одному органі функцій призначення і виплати пенсій за обов’язкової умови впровадження персоніфікованого обліку страхових внесків було випробуване в порядку експерименту у Львівській області. Експеримент дав позитивні результати, а відтак постало практичне завдання запровадження цих підходів до пенсійного реформування в масштабах усієї країни.
Предметом особливої уваги владних структур в Україні є сприяння всебічному державному захисту високого інтелектуального потенціалу суспільства, його ефективному використанню та примноженню, неухильному зростанню ролі та престижу інженерно-технічних кадрів, менеджерів, наукової та творчої інтелігенції (учених, діячів літератури та мистецтва, медиків, учителів, працівників закладів культури), еквівалентній оцінці та оплаті їхньої праці.
Владні структури України здійснюють необхідні кроки для запобігання комерціалізації і забезпечення стабільного фінансування та державної підтримки розвитку духовної сфери, освіти, науки та культури. Водночас стимулюватиметься розвиток недержавних закладів науки, культури, освіти, становлення страхової медицини, здійснення партнерства держави з приватними інституціями у вирішенні багатоаспектних питань соціальної політики.
Важливою складовою соціальної політики є молодіжна політика, політика підтримки сім’ї, материнства та дитинства [16]. Уже відбувається активна підготовка проектів постанов та законів, що регулюють цю сферу. Здійснюватимуться заходи з соціальної адаптації молоді до умов ринкової економіки, надання юнакам та дівчатам гарантованих можливостей для отримання освіти, професійної підготовки та працевлаштування. Буде запроваджено систему довгострокового кредитування підготовки кадрів, розвитку студентства та молодіжного підприємництва.
Сьогодні одним із найважливіших напрямків соціальної політики є гармонізація відносин між суспільством і природою, які останнім часом набрали драматичного характеру [17].
Десь із 70-х років спочатку науковці, а потім широка громадськість світу заговорили про небезпеку глобальної екологічної кризи, яка стала загрожувати людству. Негативні наслідки виробничої діяльності людей у глобальному масштабі настільки великі, що вони призводять до виникнення глобальної екологічної кризи. Історичний досвід свідчить, що найбільш негативно впливає на природу та господарська діяльність, рушійною силою якої є корисливі інтереси. Проте суспільство здатне обмежити негативний вплив приватних інтересів та знайти способи регулювання відносин виробництва і природи.
Екологічна загроза породила настрої песимізму, невіри в можливості запобігти руйнуванню навколишнього середовища. Звідси й нездійсненні вимоги загальмувати зростання виробництва, повернутись до «природного» способу життя. Настрої ці виливаються в масові акції з вимогами закрити деякі підприємства, що випускають дуже важливу продукцію (наприклад ліки), ліквідувати атомні електростанції і т. п. Ясна річ, що розв’язання проблем у такий спосіб може лише породити нові проблеми.
Справжня перспектива виходу з екологічної кризи — у зміні характеру виробничої діяльності, зміні свідомості людини. Науково-технічний прогрес — це не тільки тиск на природу. Найбільш прогресивні технології створюють можливості для екологічно чистого виробництва, запобігаючи негативному впливу на довкілля. Настав час змінити суть технологічної цивілізації та надати їй природоохоронного характеру.
Забезпечення екологічної безпеки як регіональної, так і міжнародної, стало важливою складовою світової політики. Розробка погодженої міжнародної політики в галузі екології — це веління часу, що відповідає взаємозв’язку і взаємозалежності сучасного світу. Тільки спільне здійснення всесвітньої екологічної політики може забезпечити екологічну безпеку, виживання та процвітання людства. Тісне міжнародне співробітництво необхідне для вирішення таких глобальних екологічних проблем, як кліматичні зміни планетарного характеру, розробка озонобезпечних, ресурсо- та енергозберігаючих технологій, безвідходних виробництв, раціоналізації землекористування і т. п.
Сьогодні право на здорове навколишнє середовище — одне з нових прав людини, основа екологічної етики і культури. Неконтрольований розвиток продуктивних сил може призвести суспільство до такої межі, коли, за виразом К. Маркса, цивілізація, яка стихійно розвивається, може «залишити після себе пустелю» [18]. Щоб цього не сталося, необхідна екологізація освіти й виховання, формування екологічного мислення та грамотності, професіональної екологічної підготовки в усіх сферах діяльності, у сім’ї, школі, вузі. Уся система суспільних ідеалів і цінностей має брати участь у формуванні екологічної моралі.
В Україні відносини між суспільством та природою продовжують загострюватися. У багатьох містах і регіонах забруднення повітря в кілька разів перевищує максимально допустимі норми. Багато регіонів України є зонами екологічного лиха. Це передовсім Донбас, Криворіжжя і, безумовно, Чорнобильська зона. Мабуть, нинішня екологічна криза є однією з головних причин того, що Україна разом з іншими країнами СНД займає 50-е місце у світі за середньою тривалістю життя (з тих 52 країн, які ці дані повідомляють ООН). Ось чому поліпшення екологічної ситуації нині стало однією з найгостріших проблем соціальної політики в Україні. Розв’язання цієї проблеми дуже ускладнюється загальною кризою, яка охопила всі сфери суспільного життя.
Аналіз проблем соціальної політики в Україні, як і в інших країнах СНД, показує, що здійснені соціальні заходи були вкрай недостатніми для поліпшення життя більшості населення. Протягом дев’яти років триває поглиблення кризи в усіх сферах життя суспільства, небезпечне загострення соціально-політичного напруження. Ось чому головним напрямком оздоровлення соціального життя та підвищення ефективності соціальної політики в суспільстві може бути тільки відновлення повномасштабного виробництва та стабільний і ефективний розвиток економіки держави.
Розділ XI
ПОЛІТИКА ТА ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ
1. РОЛЬ ТА МІСЦЕ НАЦІЙ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ВІДНОСИН У ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ
Сучасне людство налічує приблизно дві тисячі різних народів (тільки в Україні їх понад 100), а незалежних держав у світі близько 200. Отже, більшість народів світу проживає в багатонаціональних державах. Цей факт треба завжди пам’ятати. Усі ми живемо й завжди житимемо спільно з людьми різних національностей. Ця обставина вимагає від кожного з нас особливої делікатності, терпимості та відповідальності. Завжди слід пам’ятати, що в народів більше спільних рис, ніж відмінностей.
І ця спільність нині, коли цілісність та взаємозв’язаність світу стали такими відчутними для нас, буде зростати. Проте зближення народів не нищить їхніх національних особливостей. Навпаки, саме своєрідність культури різних народів є живим джерелом духовного багатства всього людства.
Кожний із нас відносить себе до певної національності. Національність — це належність людини до певної етнічної (від гр. «етнос» — народ) спільності. У курсах історії та філософії вже розглядалися такі етнічні спільності, як рід, плем’я, народність, нація [1]. Їх розвиток пов’язаний зі зростанням продуктивних сил, господарських зв’язків. З розвитком капіталізму посилюються економічні та культурні зв’язки, створюється єдиний національний ринок, ліквідовується господарська роздробленість даної народності, а різні її частини з’єднуються в одне національне ціле — націю.
Нація — це найбільш розвинута етнічна спільність [2]. Вона складається протягом тривалого історичного періоду в результаті з’єднання, «змішування» представників різних племен та народностей. У людей однієї нації, як правило, спільні економічні зв’язки, територія, мова, культура. Це не біологічні ознаки. Вони виникають і формуються протягом усього суспільного розвитку. Так, українська нація [3] склалася в процесі подолання феодальної роздробленості та створення єдиного загальноукраїнського ринку. Процес цей проходив у боротьбі за незалежність, за утвердження української державності [4]. Сучасна українська мова базується на стародавніх слов’янських мовах. Але водночас вона ввібрала в себе масу слів з інших мов — латинської, грецької, татарської, французької, німецької, англійської, польської та багатьох інших.
Не слід уявляти процес етнічного розвитку як ідеально прямий шлях просування від однієї форми спільності до іншої. Народи перебувають у вічному русі: етноси виникають, розвиваються, зникають. У кожного народу — свій шлях, своя доля. З історії ми знаємо, що багато колись відомих народів пішли у безвість (фінікійці, скіфи, половці і т. д.), а деякі з сучасних народів виникли ще в стародавньому світі (вірмени, грузини). Англійська нація склалася в XVI столітті, українська й російська нація — у XVII—XVIII століттях, німецька — у XIX ст. Десятки націй сформувалися й формуються в ХХ столітті. І нині людство репрезентоване всім багатоцвіттям етносу — родом, племенем, народністю, нацією, що пов’язано з різноманітністю економічних, культурних, соціальних умов його життєдіяльності.
Етнос завжди перебуває в розвитку. А тому не слід догматизувати ті чи інші риси, уважаючи їх раз і назавжди даними. Існують етноси, що розпорошені по різних країнах, тобто не мають єдиної території та економіки, але їх представники вважають себе однією нацією. Українці, наприклад, які живуть в інших країнах, називають себе українцями. Буває навіть і так, що представники однієї нації говорять різними мовами. Усе більшає на Землі людей, що народилися від змішаних шлюбів (тобто від батьків різних національностей), і вони мають право вибирати собі національність будь-кого з батьків. У більшості країн світу національність визначається не державними органами, а самою людиною — добровільно. За сучасними цивілізованими канонами вибір національності з власного бажання є невід’ємним правом людини, однією з умов її свободи. Отже, національна самосвідомість людини, тобто те, ким вона себе визнає, який етнос вибирає, — це ще одна ознака нації.
У процесі зміни етносу виявляється дія двох взаємозв’язаних тенденцій [5]. Одна з них — це етнічна диференціація, тобто відособлення людей певної етнічної групи, її прагнення до саморозвитку, до національної самостійності, до розквіту власної економіки, політики, культури. Цю тенденцію ще називають національною.
Друга — інтеграція, об’єднання націй (її ще називають інтернаціональною). Ця тенденція веде до розширення зв’язків між різними етносами, руйнування кордонів, сприйняття всього найліпшого, що створено іншими народами, до поглиблення економічних відносин, розвитку спілкування у сфері культури і т. д. Обидві тенденції взаємозв’язані. Вони пояснюються об’єктивними економічними та соціально-культурними потребами.
Дія обох цих тенденцій у розвитку етносу наочно простежуються протягом усієї історії людства. Обидві вони сприяють прогресу цивілізації, бо одна веде до внутрішнього самовдосконалення, розквіту етносу, а друга — сприяє взаємозбагаченню народів, обміну національними цінностями, зміцненню взаєморозуміння, довіри, дружби й миру. У кінцевому підсумку обидві тенденції сприяють розвиткові людської особистості.
Одним із провідних чинників розвитку людства в наші дні є науково-технічна революція. Вона зумовлює як спеціалізацію виробництва, так і його широку кооперацію (співробітництво), бо продуктивним силам, що бурхливо зростають, тісно в параметрах окремої нації і навіть великої багатонаціональної держави (наприклад, транснаціональні корпорації мають сьогодні філіали майже в усіх країнах світу і продовжують посилювати свою міць).
Відбувається процес економічної інтеграції народів та держав, а разом з тим природне їх зближення, інтернаціоналізація всіх сторін життя. Яскравим прикладом цього процесу може бути Європейський Союз (ЄС), що об’єднує сьогодні п’ятнадцять країн Європи [6]. І процес цей посилюється. Інтереси народів ЄС виражають кілька спільних органів. Серед них, наприклад, Європейська нарада, яка спрямовує всю політику ЄС (вона складається із глав держав), Європейський парламент — законотворчий орган, що обирається всім дорослим населенням ЄС. Ще один приклад — угода між Сполученими Штатами Америки та Мексикою про утворення спільного економічного простору, скасування митних тарифів та проведення єдиної економічної політики щодо інших держав.
Великим досягненням ЄС уважають ретельно розроблене єдине європейське законодавство, яке поставило міжнаціональні відносини народів цієї організації на твердий ґрунт закону. Його верховенство над національним законодавством визнають усі держави ЄС. На випадок конфліктів для вирішення складних проблем створено «третю владу» — Суд європейських співтовариств, рішення якого обов’язкові для всіх держав.
Процес інтеграції народів ЄС досягнув високого ступеня. Нині існують навіть пропозиції про перетворення Союзу в єдину державу зі спільним центром влади й управління. Усі суб’єкти, які ввійдуть у це об’єднання, залишаючись повними господарями на своїй території, мають добровільно передати центру право управління загальними справами. А центр, у свою чергу, повинен підтримувати баланс інтересів — захищати кожного члена співдружності. Для нового об’єднання є вже навіть і назва — «Сполучені Штати Європи».
Крім об’єднання суверенних держав нині існує ще інший шлях міжнаціональної інтеграції — так зване відкрите багатонаціональне суспільство, класичним прикладом якого можна назвати США [7]. У такому співтоваристві немає офіційного розподілу країни на окремі суверенні держави. Влада тут не втручається в національне життя своїх громадян, а їхня національна належність є приватною справою кожного. Держава, однак, на базі демократичних законів гарантує будь-якому народові національно-культурну автономію й охороняє права на свободу всіх видів об’єднань — економічних, політичних, партійних, професійних, національних, вікових, за інтересами і т. д. Інакше кажучи, за умов багатонаціональної демократичної держави люди різних національностей вільно співіснують, а також (на бажання) вільно об’єднуються в товариства відповідно до своїх особистих потреб та інтересів, якщо, звичайно, ці об’єднання не мають кримінального характеру. Будь-яка дискримінація за національною ознакою є порушенням прав людини і засуджується законами демократичної держави.
Названі шляхи міжнаціональної інтеграції відображають досвід сучасної цивілізації. Ними прямує сьогодні більшість розвинутих країн Західної Європи, США, Канада, деякі країни Азії та Латинської Америки з багатонаціональним населенням. Успішне вирішення міжнаціональних проблем завжди базується на економічній інтеграції, соціально-культурних досягненнях, задоволенні різноманітних потреб громадян.
Але діє й друга тенденція — диференціація. Життя спростовує прогнози деяких теоретиків, які тривалий час твердили, що в розвинутих країнах за умов НТР відбуватимуться в основному процеси інтеграції, а процеси національного самовизначення, які часто виявляються в конфліктній формі, мовляв, залишаться «здобутком» лише відсталих країн.
Проте наприкінці 60-х років сталися різкі зіткнення на національному ґрунті саме в розвинутих країнах — Канаді (проблема франко-канадців), Франції (проблема провінції Бретань), Великобританії (проблема Північної Ірландії), Бельгії (проблема фламандців та валлонів), Іспанії (проблема басків) і т. д. У 90-ті роки припинили своє існування такі багатонаціональні держави, як Союз Радянських Соціалістичних Республік, Союзна Республіка Югославія, Чехословаччина тощо.
Сам факт існування у світі понад двох тисяч етнонаціональних спільнот свідчить про те, що між ними складаються певні відносини. Національні відносини — це відносини між суб’єктами етнонаціонального розвитку — націями, народностями, національними групами та їхніми державними установами [8]. Проблема національних відносин займає важливе місце в політичному житті багатонаціональної країни. І це зрозуміло, оскільки немає жодного принципового питання, яке можна було б вирішити без огляду на національний склад населення. Національні відносини — складна соціально-політична категорія, одна зі специфічних форм соціальних відносин. Вони не існують у чистому вигляді, а виявляються як складова економічних, політичних та духовних відносин. У національних відносинах відбивається вся сукупність соціальних відносин, специфіка яких зумовлена реальним існуванням національних спільностей. Визначальний вплив на них справляють економічні та політичні чинники.
У системі національних відносин політичні аспекти є ключовими, вирішальними. Це зумовлено передовсім значенням держави як важливого чинника формування й розвитку нації, внутрішнім зв’язком національних та соціально-класових проблем. Безпосередньо до сфери політики належать такі питання національних відносин, як національне самовизначення, поєднання національних та загальнолюдських інтересів, рівність прав націй, створення умов для вільного розвитку національних мов та національних культур, підготовка й представництво національних кадрів у структурах влади і багато інших питань. Водночас на формування політичних настанов, політичної поведінки, політичної культури помітний вплив справляють існуючі історичні традиції, соціальні почуття й настрої, географічні та культурно-побутові умови існування націй і народностей. Оскільки політика — це діяльність у сфері відносин між великими соціальними групами, то, по суті, усі аспекти взаємовідносин націй і народностей мають політичний характер.
Раніше вже було сказано, але не зайвим буде ще раз наголосити, що нації, як найбільш розвинута етнічно-соціальна спільність, почали створюватися з виникненням капіталістичного способу виробництва. Головним гаслом у цьому процесі була теза, яка виникла під час Французької революції: «Один народ — одна нація». Цей принцип діяв понад сто років, але в кінці дев’ятнадцятого століття з появою багатонаціональних держав він безнадійно застарів.
Тоді лівими соціал-демократами було висунуто гасло самовизначення націй (пізніше його детально розробив В. І. Ленін) як спроби визволення від національного гніту [9]. На жаль, уже тоді в багатьох людей це гасло асоціювалося з відокремленням. «Якщо немає відокремлення нації, то немає і її самовизначення», — так казали тоді, так більшість тлумачить це гасло й сьогодні.
Насправді ж сталася логічна помилка: самовизначення через відокремлення почали розглядати як мету, а не як засіб саморозвитку нації без шкоди для інших народів. Безумовно, національне відокремлення необхідне, якщо неможливо досягти знищення національного гніту, досягти суверенітету іншими засобами. Проте національне відокремлення за умов цивілізованого демократичного суспільства завжди має негативні наслідки, наприклад, порушення існуючих економічних, політичних, культурних зв’язків, що погано позначається на соціальному житті як народу, що відокремився, так і інших народів колись єдиної держави.
Відносини національної нерівності, національної експлуатації та пригнічення є реальністю не тільки минулого, а й сучасного. Так зване національне питання зовсім не пішло у минуле [10]. Національне питання — це відносини національної нерівності, поділ націй на привілейовані та неповноправні, пригнічені, це неоднаковий рівень економічного та культурного розвитку різних націй, це атмосфера національної ворожнечі, національного розбрату, чвар на національному ґрунті тощо.
Кожний із названих елементів національного питання може мати різний ступінь напруження, масштабності виявів. Іноді на перший план виходять суто політичні моменти. А іноді національні проблеми виявляються передовсім у питаннях економіки та культури, оскільки дискримінація за національною ознакою має в таких випадках не тільки формально-правовий, а й фактичний характер. Указані проблеми можуть загострити ситуацію у сфері міжнаціонального спілкування, відновити ті негативні наслідки в свідомості та побуті, які склалися внаслідок тривалого впливу чинників, що становлять суть національного питання.
Національне питання завжди має конкретно-історичний зміст, що полягає в сукупності національних проблем на даному етапі розвитку тієї чи іншої країни. Причому з вирішенням одних проблем виникають інші, часто навіть складніші, що зумовлюється постійним розвитком самих націй. А тому не може бути повного й остаточного розв’язання національного питання в усіх його аспектах та соціальних вимірах, немає і не може бути рецептів, однакових для всіх етапів суспільного розвитку, для всіх країн.
Отже, національне питання — це сукупність політичних, економічних, правових, ідеологічних та інших проблем, що виявляються в процесі внутрішньодержавного й міждержавного спілкування націй, народностей. Поняття «національне питання» і «національні відносини» багато в чому збігаються, але вони не ідентичні: друге значно ширше за перше. Національні відносини, крім явищ, що мають негативний характер, включають і такі явища, процеси, які характеризуються поняттями «дружба», «співробітництво», «взаємодопомога», «зближення» та ін. Отже, можна сказати, що національне питання — це національні відносини особливого типу.
Нині широко користуються поняттям «міжнаціональні відносини». Виникає питання: як воно співвідноситься з поняттям «національні відносини»? Останнє включає в себе три форми відносин національного характеру: внутрішньонаціональні, відносини між національно-етнічними спільностями; відносини націй, народностей на міжособистісному рівні. Міжнаціональні відносини охоплюють відносини між національними спільностями в цілому, а також між представниками різних націй на особистісному рівні. Як бачимо, це близькі поняття, багато в чому спільні. Але коли бажають зробити акцент на відносинах саме між націями, то вживають термін «міжнаціональні відносини».
Важливим питанням національних та міжнаціональних відносин є проблема державно-правових форм об’єднання народів [11]. Таких форм три: це — унітаризм, федерація та конфедерація.
Унітаризм — це державний устрій, що характеризується централізованим керівництвом адміністративно-державними одиницями і браком відособлених (самостійних) державних об’єднань. Унітарна держава — єдине й неподільне державне об’єднання, хоч у межах цієї держави є цілком можливою широка територіальна або національна автономія. У сучасному світі багатонаціональними унітарними державами є Китай, Іспанія, Румунія, В’єтнам, Лаос, ПАР та інші.
Федерація — це об’єднання двох або кількох держав в одну нову державу на підставі єдиної конституції. Федерація є союзною державою, або, що те саме, однією спільною державою, тобто державно-правовим об’єднанням.
Федерація завоювала міцні позиції у світі. Цей принцип державного будівництва використовується не тільки за умов багатонаціонального суспільства, а й там, де національний чинник відіграє другорядну роль. На земній кулі чимало федеративних держав, котрі є, як правило, великими, сильними і впливовими.В Америці це — США, Канада, Мексика, Бразилія, Аргентина; в Європі — ФРН, в Азії — Індія, Малайзія, Пакистан, в Африці — Нігерія. Федеративний устрій сприяє децентралізації влади, автономії і самостійності його суб’єктів, розвитку демократичних форм управління. Він оцінюється як раціональна, ефективна модель.
Конфедерація — міждержавний союз, в якому його члени абсолютно автономні, мають незалежну систему державних органів та незалежне законодавство, право санкціонування і нуліфікації, тобто скасування актів союзних органів, самостійне громадянство, валюту, національну армію. Конфедерація від федерації відрізняється передовсім правовими формами створення цих державних об’єднань: у конфедерації — договір, у федерації — конституція. Звідси випливають і їхні кардинальні відмінності. У конфедерації немає єдиної території. Тут є територія кожної окремої держави, яка вступила до неї. Такі утворення, як свідчить історія, мають тимчасовий характер. Майже всюди тенденція розвитку йде від повної незалежності через конфедерацію до федерації. Отже, на практиці конфедерація стає проміжним етапом до тіснішого союзу. Наочний приклад того — сучасна західна й центральна Європа, яка стала, по суті, конфедерацією, що поступово й поетапно перетворюється у федерацію.
2. ЗМІСТ ТА СУТНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИВ ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА
Що таке національна політика? Хто є її суб’єктами? У чому полягає мірило ефективності та дійовості національної політики? Що говорить про це досвід людства, України, інших країн СНД?
Національна політика — це цілеспрямована діяльність з регулювання відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляється у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних відносин з метою їх нормалізації, стабілізації і гармонізації [12]. Національні відносини разом з націями, народностями та іншими етнічними спільностями є об’єктами національної політики. А її суб’єктами стають держава, органи державної влади, політичні партії, громадські організації тощо.
У теорії і на практиці слід ураховувати, що національна політика, соціальна політика, економічна політика, демографічна політика та інші види політичної діяльності тісно взаємозв’язані між собою. У різних системах зв’язку вони співвідносяться як загальне і особливе, ціле і частина. Соціальні, економічні, мовні, демографічні аспекти національної політики перетворюють її в складову частину цих видів політики. Водночас національна політика як система є концентрованим виразом соціальної, економічної, мовної, демографічної політики.
У національній політиці слід розрізняти стратегічні та поточні завдання. Стратегічні завдання у сфері національних відносин є спільними для всіх націй та народностей будь-якої держави і розраховані на певний історичний період. Що стосується політики поточного моменту, то вона визначає конкретніші цілі та завдання, що випливають із сьогоднішньої ситуації. Відтак у механізмі національної політики дуже важливим є диференційований підхід, що враховує конкретну ситуацію даного регіону або національно-територіальної одиниці. Розробляючи регіональну національну політику, необхідно брати до уваги географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості формування даної нації або народності, її національної державності, національний склад населення, співвідношення корінного та некорінного населення, релігійність, особливості національної психології, національні традиції, звичаї, взаємовідносини даної республіки з сусідніми і т. д. У будь-якому разі неодмінною умовою ефективної національної політики є врахування закономірностей, тенденцій розвитку націй і національних відносин, науковий підхід до аналізу існуючих проблем. Там, де питання національної політики розглядаються не на засадах наукового аналізу, а суб’єктивістськи, стають неминучими прорахунки й помилки. Це, у свою чергу, створює підґрунтя для загострення національних почуттів і непорозумінь між тими чи іншими групами населення, відновлення старих міжнаціональних суперечок.
Політична практика засвідчує, що ефективною є така національна політика, яка відповідає демократичним принципам розв’язання національних проблем. Для цього треба не тільки впровадити в життя принцип рівноправності націй, а ще й доповнити проголошення юридично-правової рівності націй їхньою фактичною рівністю в економічній, соціальній та культурно-духовній сферах життя. Реалізація різноманітних заходів для розвитку націй та народностей, що живуть нині в Україні, має супроводжуватися також подоланням тих негативних наслідків, які принесла «національна політика», здійснювана сталінською тоталітарною системою [13].
Серпневі події 1991 року в колишньому СРСР відкрили нову сторінку в міжнаціональних відносинах і з усією гостротою поставили перед політичними діячами нових незалежних держав вимогу ставитись до розв’язання національних проблем з позицій виваженості, чіткого врахування реалій життя, з позицій послідовного демократизму й соціальної справедливості. Здійснення саме такої політики спроможне забезпечити реалізацію життєво важливих інтересів усіх і кожної окремо взятої нації та народності. Одним із позитивних прикладів саме такого політичного підходу можуть бути прийняті Верховною Радою України Закон про громадянство, Декларація прав національностей України, договори між Україною, Російською Федерацією та іншими республіками колишнього СРСР, які створили необхідні правові основи для розвитку дружніх добросусідських взаємин між народами цих держав. Так, наприклад, у Декларації прав національностей України зазначено, що «Українська держава гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та духовно-культурні права. Представники народів та соціальних груп обираються на рівних правах до органів державної влади всіх рівнів, займають будь-які посади в органах управління, на підприємствах, в установах та організаціях. Дискримінація за національною ознакою забороняється й карається за законом» [14]. Отже, у цьому важливому державному документі проголошується й гарантується в законодавчому порядку широке коло прав громадян у всіх сферах суспільного життя. Реалізація положень Декларації сприятиме налагодженню дружніх відносин, мирному співжиттю громадян понад 100 національностей, які живуть в Україні.
Важливою функцією національної політики є розробка ефективних способів і методів вирішення міжнаціональних конфліктів, їх прогнозування та запобігання таким [15]. Міжнаціональний конфлікт, з одного боку, є специфічним, конкретно-етнічним виразом загальносоціальних суперечностей, а з іншого — власне національним (тобто етнічним) конфліктом, хоч і детермінованим соціальними суперечностями. Доведення суперечностей до конфлікту є дуже небезпечним, оскільки в ньому сконцентрована велика руйнівна сила. Пояснюється це передовсім тим, що намагання кожної зі сторін — учасниць конфлікту «здобути перемогу» неминуче натрапляє на протидію протилежної сторони. Прикладом цього можуть бути події на Кавказі, у Таджикистані, у колишній Югославії тощо.
У національній політиці важливо не тільки своєчасно «зняти» вже існуючі суперечності, а й їх передбачити. Так, наприклад, перехід до ринкових відносин об’єктивно містить у собі можливість загострення національних суперечностей, оскільки відмінності в рівнях соціально-економічного розвитку республік та регіонів призводять до неоднакових стартових можливостей. Інший приклад. Демократизація виборчого процесу і перехід на альтернативну систему висування й виборів депутатів можуть призвести до звуження в законодавчих органах представництва тих чи інших народів, утрати принципу пропорційного представництва націй та народностей у структурі влади, що, у свою чергу, породжуватиме міжнаціональну недовіру та образи.
Як можна сформулювати засадні принципи побудови національної політики за сучасних умов?
Перший принцип. Національна політика має базуватися на науковому аналізі та творчому осмисленні передового в цій галузі досвіду як вітчизняного, так і світового. За відправні точки для такого підходу треба брати рівноправність народів та їхнє взаємовигідне співробітництво, взаємну повагу до інтересів і суспільних цінностей усіх народів, непримиренність до націоналізму в будь-яких його формах.
Другим принципом є принцип стабільності територіальних кордонів суверенних держав. Політична практика переконливо свідчить, що територіальні претензії нині все більше стають вибухонебезпечним фактором і без того напруженого сучасного життя. Територіальні претензії призводять не тільки до загострення міждержавних відносин, а навіть і до війн. Таких прикладів у сучасному світі багато — досить указати на ворожі відносини між Іраном та Іраком, Індією та Пакистаном.
Україна не має територіальних претензій до сусідніх держав, її політика щодо цього є виваженою й послідовною, хоч, на жаль, не всі її сусіди, особливо Румунія, дотримуються такого принципу.
Як третій принцип можна назвати принцип органічної єдності національної, економічної, соціальної, політичної та духовної сфер розвитку суспільства. Національну політику можна розглядати як концентрований вираз економічної, соціальної, духовно-культурної та інших видів політики. Водночас національна політика є відносно самостійною та активно впливає на економіку й соціальне життя суспільства. А тому недооцінка як залежності національної політики від інших напрямків політики, так і відносної її самостійності призводить до значних прорахунків у вирішенні національних проблем.
Четвертий принцип — цілісність національної політики, урахування взаємозв’язку всіх її компонентів. Розробляючи державну національну політику, необхідно враховувати географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості формування даної нації, народності та інших етнічних груп, особливості формування національної державності, національний склад населення, співвідношення корінного і некорінного населення, релігійність населення та наявність різних конфесій і релігійних груп, особливості національної психології народу, його національні традиції та звичаї, взаємовідносини даної держави зі своїми сусідами.
П’ятий принцип — здійснення спеціальної програми з розвитку й надання відповідної допомоги національним меншинам, представники яких проживають в Україні, для розвитку їхньої національної культури, освіти, мови, традицій, звичаїв тощо.
Шостий принцип — формування етики міжнаціональних відносин, заперечення й засудження будь-яких виявів несправедливості й насильства. Як свідчить історичний досвід, ворожнеча й недовіра у сфері міжнаціональних відносин зникне тільки тоді, коли кожний громадянин будь-якої національності буде з однаковою повагою ставитися як до своїх національних, так і до інонаціональних цінностей. Розбудована з урахуванням цих принципів національна політика, як свідчить передовий світовий досвід, може сприяти консолідації націй і народностей та здійснити їх справжню гармонізацію [16].
Розглядаючи взаємозв’язок політики та національних відносин, слід спинитися на питанні про вплив національного характеру на політичні відносини. У понятті «національний характер» ніби акумулюються своєрідні історичні шляхи нації, її господарської діяльності, соціального, культурного розвитку й географічного середовища. Усе це залишає слід у психіці її представників, виражається в поведінці, смаках, звичках, особливостях мислення та сприйняття навколишнього світу [17]. Риси національного характеру, національної психології змінюються разом зі змінами умов існування націй, а проте є досить стійкими, щоб надавати своєрідності культурі, духовній діяльності людей. Ось чому в практичній політиці не можна ігнорувати національно-психологічних особливостей того чи іншого народу.
Національний характер справляє вплив на політичну поведінку людей, а отже (хоч і опосередковано), на політичний устрій. Він значною мірою визначає поведінку націй у кризових ситуаціях. Політик повинен ураховувати національний характер народу, зважати на нього у своїх діях. Дії, що не відповідають стійким рисам національного характеру, призводять політиків до поразки. Водночас політик-реаліст може шукати найбільш доцільних засобів впливу на національний характер у бажаному напрямку. Такий вплив може бути успішним лише тоді, коли він базуватиметься на послідовному формуванні умов, які б сприяли появі в нації певних нових психологічних рис. Якщо, наприклад, ставиться мета виховання почуття державної відповідальності в громадян, то необхідно створити політичні умови, за яких громадяни могли б фактично брати на себе все більшу відповідальність за спільні справи. І саме цим визначається ефективність політичного впливу на національний характер.
У національній політиці кардинальним є питання про співвідношення загальнолюдського і національного моментів, віднайдення способів їх гармонізації. Взаємодія національних та загальнолюдських інтересів є складною і характеризується наявністю суттєвих суперечностей, зате вдале поєднання цих інтересів створює такий взаємозв’язок і таку взаємозалежність, які забезпечують прогресивний розвиток як усієї співдружності, так і окремих націй та народностей. Тривалий час у нашому суспільстві в теорії і на практиці панувала теза про пріоритет загальнолюдського над національним, про безумовне підпорядкування національного загальнолюдському. Це призвело до того, що під приводом захисту загальнолюдських, загальнодержавних інтересів ігнорувалися національні, обмежувалися права республік, посилювалися тенденції до унітаризму. Сучасна національна практика не сприймає такого підходу. Національне й загальнолюдське перебувають у діалектичній єдності, де на перший план виходить то одне, то інше залежно від історичних умов та конкретних завдань.
Наукова концепція національної політики випливає з визначення національних цінностей і інтересів кожного народу, їх діалектичного синтезу із загальнолюдськими. За сучасних умов доцільно наголошувати не на підпорядкуванні національних інтересів загальнолюдським, а на їх узгодженні. Це не відбувається само собою, а досягається послідовною й активною національною політикою, для проведення якої необхідно створити дійові державні, суспільні й економічні механізми, які б забезпечували таке органічне поєднання інтересів. Суть науково обґрунтованої національної політики в Україні — це постійний баланс загальнодержавних, загальнолюдських інтересів усіх народів і етнічних груп, які тут проживають.
Проте в національній політиці будь-якої багатонаціональної держави можливі й вияви націоналізму [18]. Націоналізм — явище багатогранне й багатоманітне. Але за всієї багатоманітності конкретних виявів він має визначальну ознаку: визнання власної національної винятковості та протиставлення своєї нації іншим. Націоналізм — це намагання забезпечити панівне становище своєї нації, задовольнити її інтереси без урахування інтересів інших народів або навіть за рахунок їх обмеження [19]. Ясна річ, що націоналізм одних може породжувати тільки націоналізм інших.
У національній політиці важливо чітко відокремлювати справді національне від націоналістичного. Це одна з необхідних умов політичного керівництва й управління. До національного належить законне, справедливе прагнення кожної нації зберегти свою самобутність, мову, традиції, уклад життя, історичну пам’ять — усе те, без чого в людини немає національного самопочуття та національної гідності. Націоналістичне — це хворобливе, перекручене, доведене до крайнощів національне почуття. Причому перехід одного в інше відбувається часто непомітно для самої людини, під впливом емоцій. Так, за умов недостатньої політичної та загальної культури справедливі вимоги реального суверенітету інколи перетворюються на націоналізм та ізоляціонізм. За тих самих умов, коли не задовольняються елементарні соціальні потреби, значного поширення можуть набрати ідеї національної відособленості, національної нетерпимості, спроби шукати винуватців серед представників інших націй.
Інколи важко буває відрізнити національне від націоналістичного. Межа між ними часто малопомітна. Націоналізм, паразитуючи на природних національних почуттях, прагненні до національного відродження, намагається вести свою політичну гру на деформаціях минулого. За недостатнього рівня політичної та загальної культури, за вибуху пристрастей та емоцій у свідомість народу легко проникає бацила націоналізму, що рано чи пізно зруйнує будь-який суспільний організм, «з’їсть» душу народу.
Ось як писав про це ще минулого століття видатний російський мислитель В. Соловйов: націоналізм, або національний егоїзм, тобто прагнення окремого народу до утвердження себе за рахунок інших народностей, до панування над ними, є цілковитим спотворенням національної ідеї; у ньому народність зі здорової, позитивної сили перетворюється на хворобливе, негативне зусилля, небезпечне для вищих людських інтересів, здатне довести народ до занепаду й загибелі.
Характеризуючи надзвичайно велике значення національної проблеми для дальшого розвитку Росії, М. С. Грушевський зазначав, що «без перетворення Росії у вільну спілку народів немислиме повне оновлення, її цілковите визволення від темних пережитків минулого» [20]. Учений також підкреслював, що стійкими в суспільному житті є лише ті відносини між націями, які базуються на взаємній вигоді, на такому розвитку, коли свобода й суверенітет одного народу не обмежують свободи й суверенітету іншого.
У національній політиці слід чітко розрізняти зростання національної самосвідомості та націоналізму. Зростання національної самосвідомості — це природний і законний наслідок економічного й культурного прогресу народів. Протидіючи будь-яким виявам націоналізму, важливо бути чуйним і чутливим до всіх законних вимог і сподівань національного характеру. Але необхідно бачити й те, що нині з’явилися безвідповідальні політикани, свого роду націонал-кар’єристи, які паразитують на ідеях і гаслах оновлення, видаючи вузькогрупові інтереси за загальнонаціональні.
Головне завдання у сфері етнонаціонального життя — відхід від політики національного диктату та національного насильства. У національній політиці клин клином не вибивають. Проте в Україні певні політичні сили діють саме так, як робилося за тоталітарного суспільства, тільки ніби з «протилежним знаком». Якщо національна політика в колишньому СРСР будувалася на насильницькому «злитті» народів і націй в один «радянський народ», то тепер певні націоналістичні сили її будують на такому ж насильницькому їх розмежуванні або на асиміляції національних меншин національною більшістю. Уважаючи, що ніби-то нації визначаються виключно «генофондом», а отже, національність конкретної людини встановлено «апріорі», від народження, дехто у вирішенні національного питання знову виходить із штучно сконструйованих ідеологічних схем і постулатів, нав’язуючи їх кожному громадянинові, ігноруючи його власну думку, його намагання, його переконання, його щастя.
Намагання спертися на «масу», а не на особистість, невід’ємне від насилля над цією особистістю, давно вже стало чимось на зразок «умовного рефлексу» для нашого суспільства. Спочатку «масою» вважався пролетаріат, а тепер дехто передав цю роль «народам» та «націям». Це призводить не тільки до економічних та соціальних негараздів, до політичного напруження, а й до кровопролиття (Закавказзя, Югославія).
Національне життя не визнає насильства. Як не можна штучно прискорити хід етнічного розвитку людства, зігнати нації до однієї «купи», так не можна штучно зводити паркани між націями, консервувати відмінності між ними. І те, і те є однаково небезпечним і однаково трагічним.
Яке ж суспільство має бути в нашій багатонаціональній Україні? Нормальне цивілізоване суспільство без зайвого ухилу до «національного» або (як раніше) до «класового». Суспільство, де понад усе цінуватиметься Людина, а все інше буде похідним від цієї найвищої цінності. Суспільство, де спокійно і вільно живуть та розвиваються різні народи, не заважаючи один одному, не вбиваючи один одного, не підкоряючись один одному і не вимагаючи такого підкорення від інших. Не істерична біологічна закомплексованість, не націоналістична самозамкненість, а щастя людське — ось де вищий критерій розвитку й прогресу будь-якого суспільства.
Отже, кінцева мета послідовно демократичної національної політики полягає в погодженні національних та міжнаціональних відносин. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що гармонізація міжнаціональних відносин є можливою, якщо, по-перше, процес єднання, зближення, а потім і інтеграції націй відбувається природно, коли поступово визрівають для цього процесу об’єктивні й суб’єктивні передумови. По-друге, гармонізація міжнаціональних відносин може відбутися, якщо правильно вибрано політичні форми об’єднання народів (федерація, конфедерація, співдружність, асоціація і т. п.) та гарантовано вільний вихід з об’єднання. По-третє, якщо інтегративні процеси забезпечують реальні позитивні результати для всіх учасників такого об’єднання. По-четверте, якщо суб’єкти співтовариства залишатимуться рівними у своїх правах і обов’язках, а певне обмеження сфери реалізації їхнього суверенітету (що майже завжди неминуче) буде добровільним самообмеженням, а не наслідком тиску сильніших (яскравим прикладом такого позитивного об’єднання є стосунки 15 країн Європи в рамках створеного ними Європейського Союзу). По-п’яте, якщо процес інтеграції буде націлено не на нівелювання етнонаціональних відмінностей, а на максимальний розвиток етнонаціональної самобутності народів. По-шосте, якщо національна політика буде гнучкою, здатною швидко пристосовуватися до вічно змінних умов життя й розвитку народів і націй. Відтак головним чинником гармонізації національних та міжнаціональних відносин є створення правової демократичної держави. Практика свідчить, що за тоталітарних та авторитарних режимів неминуче виникає дисгармонія у міжнаціональних відносинах, що призводить до етнополітичних конфліктів, хаосу та насильства в суспільстві.
Усе це дає змогу дійти загального висновку, що гармонізація міжнаціональних відносин — не стан, а безперервний процес. Керування цим процесом з боку держави хоч і дуже складна, але абсолютно реальна річ. Зусилля й кошти, витрачені на таке керівництво, є цілком виправданими. Реальний приклад цього — Швейцарія, Фінляндія, Швеція, Норвегія, які забезпечують нині своїм громадянам чи не найвищий у світі життєвий рівень і характеризуються високою стабільністю етнополітичної ситуації.
Розділ XІІ
ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА
1. СУТНІСТЬ ТА СТРУКТУРА ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ
Людське суспільство протягом усієї своєї багатовікової історії пізнає й освоює навколишній світ, використовуючи набуті знання, досвід, способи мислення та праці, створює інституціональні структури для свого дальшого розвитку. А рівень цього розвитку фіксується в понятті «культура».
Політична культура, яка виявляється в діяльності класів, націй, соціальних верств і груп у політичній сфері суспільства, є важливою складовою загальної культури людства. Оскільки зміст, характер і спрямованість людської діяльності завжди залежать від конкретно-історичних, економічних, соціальних та духовних інтересів і відносин, ці види діяльності багато в чому визначають процес формування того чи іншого типу політичної культури і впливають на нього.
За змістом політична культура — це специфічний, історично і класово зумовлений продукт життєдіяльності людей, їхньої політичної творчості, що виражає процес освоєння класами, націями, іншими соціальними спільностями та індивідами політичних відносин [1]. Завдяки відтворенню, передаванню з покоління в покоління та засвоєнню попереднього політичного досвіду політична культура розглядається в суспільстві як засіб діяльності людей у сфері політики для реалізації своїх класових, національних та групових інтересів. У загальному розумінні політична культура — це культура політичного мислення й політичної діяльності, міра цивілізованості характеру та способів функціонування політичних інститутів, організації всього політичного життя в суспільстві.
Політична культура впливає на способи здійснення влади, а її власний розвиток залежить від політичних перетворень. Так, наприклад, політика за умов тоталітарного суспільства здатна серйозно деформувати зміст і функціонування всіх сфер культури, а за умов демократії — сприяти їх розвитку. З основних каналів впливу культури на політику треба назвати соціалізацію індивідів, яка дає можливість участі в політичному житті, створення та впровадження системи цінностей, формування еталонів поведінки, моделей інститутів і соціальних систем. Водночас органічна єдність та взаємодія сфер вияву політики і культури не означає їхньої тотожності. Ці суспільні явища розрізняються за сферами дії та функціонування: суть політики полягає в розвитку й перетворенні влади, суть культури — в розвитку й перетворенні особистості [2].
У суспільному житті політична культура є важливим засобом взаємодії особистості й політичної влади. Основне призначення політичної культури полягає не у відчуженні, а в залученні людей до політичної системи і політичної діяльності. Сама діяльність людей у суспільстві не обмежується лише сферою матеріального виробництва, а охоплює і сферу духовного виробництва, і процеси вдосконалення самої людини. Держава, право, мораль, наука, релігія — також специфічні види виробництва. Ось чому в процесі політичної діяльності виникають і відтворюються інституційні політичні структури (держава, політичні партії, політичні норми і т. п.), функціональні структури (способи політичної діяльності); ідеологічні й соціально-психологічні структури (політичні ідеали, теорії, доктрини, історичний досвід, традиції, що позначаються на свідомості). Ці суспільні структури збирають і накопичують необхідну інформацію про політичні відносини та історичний досвід, використання якого допомагає класам, націям, соціальним групам та певним верствам населення реалізувати свої інтереси.
Поняття «політична культура» уперше ввів у науку відомий мислитель епохи Просвітництва І. Г. Гердер [3], але предметне дослідження й концептуальне осмислення цього поняття розпочалося лише в 50-ті рр. ХХ ст. У західній політології ґрунтовну розробку як самого поняття, так і концепції політичної культури зв’язано з іменами американських політологів Г. Алмонда та С. Верби. Сформульоване ними визначення вважається класичним. Політична культура, на їхню думку, є сукупністю індивідуальних позицій і орієнтацій учасників даної системи, суб’єктивною сферою, що лежить в основі політичних дій і надає їм певного значення [4]. Термін «політична культура» має багато інших тлумачень: система переконань, вірувань та почуттів, які надають порядку і значущості політичному процесу і забезпечують прийняття основоположних правил, що спрямовують поведінку в політичній системі (Л. Пай); система переконань про моделі політичної поведінки та політичні інститути (С. Верба); модель орієнтації і поведінки в політиці (В. Розенбаум); «сукупність позицій, цінностей і зразків поведінки, що стосуються взаємовідносин влади і громадян» (Є. Вятр) [5]; «ідеологічне, надбудовче явище, особливий різновид культури, якість, спосіб (форми, рівні і т. д.) духовно-практичної діяльності й відносин, що забезпечують відображення, закріплення та реалізацію докорінних класових і суспільних інтересів» (Н. Кейзеров) [6] тощо.
Польський політолог К. Опалек зробив спробу класифікувати численні дефініції політичної культури, згрупувавши їх за чотирма основними напрямками: 1) «суб’єктивні» або «психологічні», до яких належать визначення політичної культури, названі Алмондом та його послідовниками; 2) «об’єктивні», які розглядають політичну культуру як систему владних зразків, «стандартів» поведінки суб’єктів політичної системи, відхилення від яких призводить до втручання органів влади; 3) «евристичні», які визначають політичну культуру як вибір певних зразків політичних орієнтацій, які (за їхнього домінування) сприяють стабільності або правильному функціонуванню політичної системи; 4) «всеохоплюючі», тобто такі, що визначають цю культуру через самий тільки перелік її об’єктів та елементів без узагальнюючих характеристик з причини надзвичайної складності даного соціального феномену [7].
Отже, у дослідженнях змісту поняття політичної культури можна виділити два основні підходи. Перший — розглядає політичну культуру як сукупність (систему) політичних знань, переконань, духовних цінностей, принципів і способів політичної діяльності, політичного досвіду та традицій, а також політичних інститутів. Другий — спеціально наголошує на узагальненій характеристиці людини, на мірі її політичної розвинутості й активності, умінні застосовувати політичні знання на практиці. Прихильники цього, другого, підходу вбачають у політичній культурі процес, спосіб, форму реалізації сутнісних сил людини, її знань і суспільно-політичних переконань.
Слід підкреслити, що нині багато дослідників намагаються поєднати обидва ці підходи. Це дає можливість, розкриваючи поняття політичної культури, ураховувати всі сторони цього суспільного явища. Ось чому політичну культуру можна визначити як зумовлений попереднім політичним досвідом певний рівень політичної свідомості людей у суспільстві, їхнє вміння використовувати набуті політичні знання в практичній діяльності, а також способи політичних дій і політичної поведінки індивідів або су-спільних груп. Політична культура виявляється через діяльність держави, політичних партій, політичних рухів, суспільних організацій, трудових колективів, окремих громадян, у демократії, конституції, у системі правових норм, у ставленні до них громадян держави.
Зі структурного погляду політична культура — це єдність політичної свідомості та політичних знань, а також політичної поведінки й політичних дій. У свою чергу, політична свідомість та політична поведінка громадян теж мають свою внутрішню структуру.
Розпочнемо детальніший розгляд з політичної свідомості [8]. Політична свідомість — це духовне утворення, яке включає політичні ідеї, погляди, уявлення, традиції, соціально-політичні почуття народу, що відбивають найбільш істотні економічні, соціальні, політичні та духовні інтереси людей, що мають бути реалізовані через інститути політичної системи. Політична свідомість завжди є конкретно-історичною, вона відбиває інтереси конкретних людей у конкретній країні з певним рівнем економічного й духовного розвитку.
Першим важливим компонентом політичної свідомості є політичні знання та сформовані на цьому ґрунті типові політичні уявлення про різні аспекти політичного життя суспільства: про політичну систему та її окремі інститути; про політичний режим, механізм влади й управління, про прийняття рішень і їх реалізацію, про носіїв владних повноважень, про власне місце в політичному житті, про компетентність владних осіб та ефективність їхньої політичної діяльності тощо.
Необхідно зауважити, що політичні знання та уявлення, як і політична свідомість у цілому, функціонують на двох рівнях: буденному та теоретичному. Буденна політична свідомість — це сукупність ідей, уявлень та знань, які виникають безпосередньо з буденної практики того чи іншого класу, соціальної верстви або групи людей чи окремих індивідів. Буденна політична свідомість, як це заведено вважати, відбиває досить поверхово процеси й відносини, не аналізуючи їхніх сутнісних характеристик. Але не слід зневажливо ставитися до цього рівня політичної свідомості. Виявляючись як «здоровий глузд», «народна мудрість», вона має певну пізнавальну цінність, може бути одним із джерел теоретичної та ідеологічної свідомості.
Буденна політична свідомість характеризується чітко вираженими соціально-психологічними рисами: соціальними почуттями, настроями, емоціями, імпульсивністю, гостротою сприйняття політичних процесів, подій та рішень. Безпосередній зв’язок із практикою та соціально-політична визначеність надають цьому рівню політичної свідомості рис особливої динамічності, рухливості, гнучкості, здатності чутливо реагувати на політичні зміни, справляти інколи суттєвий, а то й вирішальний вплив на хід політичних процесів. Одним із прикладів цього може бути розвиток політичних процесів у нашій державі після всеукраїнських страйків шахтарів восени 1993 та в лютому 1996 рр.
Більш високим рівнем політичної свідомості можна вважати політико-теоретичну свідомість, тобто сукупність ідей, уявлень, поглядів, знань та вчень, що виникають на ґрунті наукового дослідження політичних відносин, процесів, інститутів, проникнення в їхню сутність, у глибинні взаємозв’язки й суперечності, закономірності розвитку.
Теоретична свідомість — стрижень політичної ідеології. Політична ідеологія — це систематизоване, цілісне концептуальне відбиття засадних інтересів певного класу, верств, груп, індивідів, інтересів, що пов’язані з боротьбою за владу, її реалізацією та захистом з метою забезпечення цих інтересів.
У структуру політичної ідеології входять передовсім політичні наукові (теоретичні) знання. Але ідеологія і наука не тотожні: «Якщо наука дає знання про предмети та явища дійсності, їх закономірності, то ідеологія не тільки несе знання, а й виражає ставлення до предмета знання. Це ставлення зумовлюється соціальними інтересами класів, з позицій яких здійснюється в ідеології відображення дійсності» [9].
У політичній практиці складаються відносно стійкі політичні знання та уявлення, котрі набирають форми зразків або стереотипів. Незалежно від того, чи є ці знання і уявлення правдивими або помилковими, відповідний носій політичної культури сприймає їх як істинні. Політичні знання та уявлення як компонент політичної культури спроможні відігравати суттєву роль у соціальній практиці, багато в чому визначаючи стан політичної свідомості.
Так, за свідченням історика М. Я. Ейдельмана: «Ідея вищої царської справедливості постійно, а не тільки під час вибухів селянських війн була наявною в російській народній свідомості. Як тільки несправедливість реальної влади вступала в конфлікт з цією ідеєю, питання вирішувалося в цілому однозначно: цар все одно «правий»; якщо ж від царя виходила неправота, значить, його справжнє слово перекручене міністрами або монарх неправильний, самозваний, і його потрібно негайно замінити справжнім...» [10]. Тільки події 9 січня 1905 р. в Росії — «Кривава неділя» — розвіяли народну ілюзію про вищу царську справедливість.
Який же обсяг знань і які саме знання необхідні для політичної культури? Це складне питання. Обсяг і зміст знань у будь-якій сфері життя — явище динамічне і на всі випадки не скласти схеми того, що необхідно знати для оволодіння політичною культурою. Але є види знань, без яких політична культура просто неможлива. Це знання:
існуючих у країні політичних відносин, подій і явищ, що відбуваються в політичному житті суспільства в цілому, в його окремих регіонах;
сутності, структури і функцій органів державної влади, політичних партій, суспільних організацій (головних), тобто всієї політичної системи, політики, яка проводиться в суспільстві;
норм, принципів, ідей, що їх покладено в основу управління соціальними, економічними, духовними та політичними процесами в суспільстві;
конституції держави, чинних норм права (законів), правового статусу громадянина (сукупність прав, свобод та обов’язків), програмних положень основних політичних партій, що діють у країні;
форм і способів участі громадян в управлінні суспільством і державою, у вирішенні численних політичних проблем;
порядку правильного погодження суспільних, державних, колективних та особистих інтересів, що є однією з докорінних проблем політичного життя;
зовнішньої політики держави та міжнародних відносин, розуміння тісного взаємозв’язку внутрішньої та зовнішньої політики, проблем безпеки країни.
Другим важливим компонентом політичної свідомості є політичні цінності й ціннісні орієнтації. Політичні цінності й ціннісні орієнтації — це такі політичні знання й уявлення, котрі розглядаються людиною як невід’ємні від її існування, як такі, що надають значущості, сенсу її вчинкам, орієнтують її дії в політичному житті. Політичні цінності є мотиваційним базисом політичної культури, їх руйнування часто переживається людиною як особиста трагедія, а в масштабах суспільства ці процеси можуть призвести до духовної катастрофи. Коли це відбувається, колишня політична культура перестає бути авторитетною інстанцією, яка спроможна регулювати поведінку людей, і в суспільстві починається інтенсивний пошук іншої системи цінностей і політичних орієнтацій.
До політичних цінностей належать, наприклад, демократія, політична свобода, соціальна справедливість, політичні права людини та їх гарантії. Такі самі політичні цінності можуть розглядатися і як політичний ідеал, тобто те, чого суспільство ще повинно досягти у своєму розвитку. Водночас відомі, наприклад, відмінності в політичних цінностях і ціннісних орієнтаціях американців і європейців: якщо 74% опитаних американців уважають себе прихильниками свободи і тільки 20% — рівності, то для європейців ці цінності мають однакове значення.
Слід зазначити, що в посттоталітарному суспільстві, яке склалося в Україні та в інших країнах СНД, зараз панує тип політичної культури, визначальними рисами якого є перевага тяжіння до змін і рівності в суспільстві над цінностями порядку і свободи. Такі зрушення в суспільній свідомості відбулися давно, але тривають і досі, поширюючись на всіх учасників політичного процесу.
Третім важливим компонентом політичної свідомості є політичні настанови. Політична настанова — це ставлення суб’єкта до політичних явищ. Це може бути настанова на активну діяльність з метою отримання політичних знань, або, навпаки, негативне ставлення до того, щоб здобути такі знання; настанова на активну чи пасивну участь у політичній діяльності; ставлення до різних аспектів політичної діяльності.
Так, наприклад, настановою політичної культури пересічного американця є голосування на виборах передовсім за особу кандидата, а не за його партійну належність. Для американця головне — це голосувати за конкретну людину, за яскраву постать, за «нашого хлопця». В Англії, навпаки, політичною настановою є голосування за політичну партію, а не за конкретних осіб.
Настановою нашої політичної культури, що тільки формується, є ставка на певну особу, лідера, а не на якусь політичну партію чи суспільний рух. Та це зараз і дуже важко зробити, коли в Україні політичних партій уже понад 100. Пересічному виборцю дуже важко збагнути різницю в політичних платформах багатьох партій. А яскрава політична постать у передвиборчій політичній боротьбі — тут одразу все є зрозумілим.
У поняття політичної культури входить не тільки політична свідомість, а ще й політична активність і політична поведінка. Мабуть, неможливо політичні дії та поведінку громадянина обмежити певними рамками, це — різноманітна, багатогранна і часто неповторна у своїх виявах діяльність. Водночас деякі найважливіші елементи поведінки та дій політично активної людини є обов’язковими. Це насамперед участь у роботі вищих і місцевих органів державної влади, робота в різних громадських комісіях, комітетах, в експертних групах при органах влади, а також:
участь у діяльності політичних партій і громадських організацій; у референдумах, виборах, участь у мітингах, страйках, пікетах і т. д., участь у конкретній діяльності для здійснення політики держави в різноманітних сферах;
засвоєння навичок і вміння вести політичну боротьбу, політичні дискусії цивілізованими методами (особливо щодо таких проблем, як демократія, громадянське суспільство, соціальна справедливість, права людини тощо);
обговорення й активна участь у створенні конституції держави, різних програм економічного, політичного та духовного розвитку, від яких залежить життя і добробут кожної людини, кожного громадянина держави.
Важливим компонентом політичної поведінки є політичні стереотипи, тобто певні зразки. Зразків таких стереотипів у політичному житті цілком достатньо. Так, прикладом стереотипу політичної поведінки радянських керівників у минулому був обман, що його вважали нормою політичної поведінки не тільки щодо політичних супротивників, а і щодо власного народу. На жаль, багато хто й досі вважає за необхідне приховувати від народу всю правду про те, що його чекає в процесі переходу до ринкової економіки.
Не менш істотним компонентом політичної поведінки є політичні традиції. У традиціях утілюються, конденсуються ті елементи попереднього політичного досвіду, які об’єктивно відповідають інтересам і цілям суспільства, визначаються ним як відповідні нормативні настанови. Політичні традиції є способом передавання стереотипів політичної свідомості та політичної поведінки, які були сформовані під впливом соціальних факторів та особливостей історичного розвитку конкретного народу, наступним його поколінням.
Вносячи в політику значний елемент сталості, поміркованості та навіть статичності, традиції уможливлюють більш-менш успішне прогнозування в політиці. Традиції в суспільному житті є підґрунтям, на якому базуються різноманітні політичні дії значних мас людей у сфері політики. Традиції народу виявляються в певних рисах поведінки, що постійно відтворюються за різних історичних обставин.
Так, для посттоталітарної політичної культури як в Україні, так і в інших країнах СНД, такою сталою традицією, характерною і для нашої політичної історії, і для сучасності, є політичний радикалізм: наголос на необхідності рішучих дій у політиці, значне поширення в масовій свідомості уявлень про необхідність і можливість швидко й просто вирішити складні проблеми економічного та соціального життя. Така орієнтація може бути цілком виправданою та необхідною, коли в силу тих чи інших обставин існує жорстка обумовленість, альтернативність вибору або загроза для даної політичної спільності. Проте такі ситуації у сфері політики виникають не дуже часто, і завжди існує багато можливих варіантів дій, а непередбачені наслідки цих дій виявляються лише згодом.
Ще одним важливим компонентом політичної поведінки є інститути політичної системи суспільства, що історично склалися. Відбиває політичну поведінку суспільства та його культуру політичний режим як певний підсумок політико-культурного розвитку суспільства (як відомо, він може бути або демократичним, або авторитарним, або тоталітарним). Існування в суспільстві того чи іншого політичного режиму є показником міри політичної зрілості суспільства, відображенням пануючих у ньому суспільних сил, їхніх уявлень про те, як має бути організована і як повинна здійснюватися політична влада, як ухвалюються й утілюються в життя рішення, як розв’язуються суперечності, які принципи добору й висування кадрів, що в суспільстві вважається законним, а що протиправним тощо.
Своєрідними знаками політичної культури є політичні символи, які сприяють згуртуванню великих мас людей, чіткій орієнтації їхньої політичної поведінки. Варто наголосити, що політична символіка — це надзвичайно могутній засіб соціалізації особи, акцентування соціальної уваги на найбільш важливих для суспільства цінностях. Політичні символи стають у суспільному житті певними образами найважливіших політичних ідеалів, важливими засобами їх пропаганди й реалізації, свідчать про ставлення до певної політичної позиції. Ось чому надзвичайно велике смислове навантаження мають герб держави, емблеми політичних партій, колір національних прапорів, ордени і багато іншого.
У суспільному житті символи виконують об’єднуючу й мобілізуючу роль, є засобами агітації та визначення політичної позиції. Знакові системи, з допомогою яких організується та спрямовується політичне життя, можуть бути досить різноманітними: це стиль політичної промови й адміністративної документації, характерні мовні звороти у виступах політичних діячів, у політичних деклараціях і документах, специфічні «політичні літургії» (національні свята, офіційні візити, церемонії), архітектура офіційних будинків та монументів, поширений у даному середовищі стиль одягу [11].
Політична культура суспільства в процесі історичного розвитку пристосовується до соціальних, у тому числі й до класових інтересів, носії яких посідають у політичній системі панівне становище. Під тиском історичних, економічних та інших факторів домінуюча політична культура зазнає певних змін, які не відбуваються швидко й автоматично, оскільки в даному разі порушуються політичні цінності та уявлення, що глибоко вкорінилися в суспільстві.
Так, наприклад, за умов сталінізму правляча верхівка «втискувала» в політичну свідомість і поведінку населення норми авторитарно-патріархальної політичної культури. Перехід від авторитарної до плюралістичної демократичної політичної системи неможливий без радикального подолання старої політичної культури. І однією з найбільш суттєвих суперечностей, що постали в політичному розвитку нашого суспільства на сучасному етапі, є те, що заходи організаційно-політичного та організаційного характеру для розвитку гласності й демократії, котрі впроваджуються «згори», накладаються на авторитарно-патріархальну політичну культуру, яка й донині панує в широких верствах суспільства.
Для сучасного періоду суспільного розвитку все більш характерною ознакою є те, що сприяння розвитку політичної культури народу стає найважливішою функцією держави та політичних партій. Можна визначити деякі напрямки формування політичної культури:
організація через систему навчальних закладів та самоосвіти вивчення політичної науки (політології), соціально-політичних учень минулого й сьогодення, політичних документів держави, конституції та інших законів;
широке використання для формування політичної свідомості громадян засобів масової інформації (газети, журнали, радіо, телебачення, кіно тощо);
залучення до участі в політичному житті громадян держави: вибори, референдуми, збори і т. д.;
широке використання в політичній пропаганді історичних традицій, ідеалів та цінностей;
заохочення громадян до самостійного аналізу явищ політичного життя як у країні, так і за рубежем і т. д.
Слід підкреслити, що зростання значення та ролі політичної культури народу в суспільному житті є об’єктивною закономірністю розвитку й функціонування демократичного суспільства і держави. Суспільна практика переконливо свідчить: що вищим є рівень політичної культури громадян, що повніше люди поінформовані про те, що насправді відбувається в країні та за її межами, то відповідальніше вони ставляться до власних справ, до справ держави та суспільства.
2. ІСТОРИЧНІ ТИПИ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИТА ЇЇ ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ
Важливою умовою формування політичної культури є знання її типів, тобто класифікація її за певними ознаками. Оскільки може бути досить багато, бо такими можна вважати й історичні епохи, і різні форми ставлення до політики, і характер політичної діяльності, і соціальні верстви та групи, які її здійснюють, а також і типи світогляду, то безумовно, що видів типології політичної культури теж є багато.
Так, наприклад, американські політологи Алмонд і Верба на підставі аналізу різних політичних орієнтацій виокремили три типи політичної культури: патріархальний, підданський і активістський. Характерною рисою патріархальної політичної культури, за Алмондом, є брак інтересу до політичного життя, брак чітко виражених політичних ролей у суспільстві, причому орієнтація членів суспільства на вождів племен, шаманів і т. п. не відокремлюється від релігійних і соціальних орієнтацій. Підданська політична культура характеризується сильною орієнтацією на політичну систему і результати її діяльності, а водночас низьким рівнем участі громадян у політичному житті. Активістська політична культура, або культура участі, вирізняється значним інтересом громадян як до політичної системи і результатів її функціонування, так і до особистої активної участі в політичному житті.
Слід зазначити, що в сучасному суспільстві поширені і взаємодіють в основному два типи політичної культури: підданська і активістська. Розглянемо докладніше головні риси кожного з цих типів.
Характерною ознакою підданського типу політичної культури є її здатність бути важливим чинником дійової та швидкої мобілізації народних мас на здійснення соціально необхідних або, як потім може виявитися, надуманих перетворень. Головним виразником перетворень, а потім і головним суддею того, що сталося, стає не людська особистість — безпосередній учасник подій, а історія, яка пізніше дає оцінку зробленому.
За таких обставин привести в рух велику масу людей можна лише за дуже високого рівня дисципліни, порядку й організованості у функціонуванні владних структур. А для цього необхідна надзвичайно жорстка, постійно зростаюча централізація управління з максимальним звуженням кола суб’єктів, що приймають політичні рішення.
За цих умов творча ініціатива як політичний чинник зникає із суспільного життя. Її заступає дисципліна, сліпе виконання чергових указівок і доручень, що неминуче призводить до посилення авторитарних методів політичного керівництва і, кінець-кінцем, до політичного культу. За такої політичної системи політичні культи в суспільстві постійно відтворюються, і це вже практично не залежить від уподобань та рис характеру реальної особи, що очолює державу.
Ось чому існування політичного культу в державі — наочне підтвердження того, що в суспільстві функціонує підданська політична культура. Вона за свого тривалого існування справляє руйнівний вплив на культурні засади політичного процесу: сковує людську ініціативу, породжує безвідповідальність, апатію, страх та відчуження особистості від влади й держави.
На противагу підданській політичній культурі, в активістській політичній культурі основним суб’єктом політичної дії в суспільстві стає людина, а визначальним критерієм оцінки ефективності політичної системи — здатність особистості ініціювати активні політичні дії. Як свідчить історичний досвід, активістська політична культура складніша за своїм змістом, структурою, формами вияву, ніж підданська. На відміну від праці з виконання й реалізації чергових указівок та доручень «згори» для кваліфікованої та конструктивної діяльності людини в політиці потрібен інший рівень знань і уявлень про політичний процес. На сучасному етапі політичного розвитку як в Україні, так і в інших країнах СНД відчувається особливо гостра потреба саме в реальних, що мають практичну спрямованість, політичних знаннях людини, з допомогою яких вона могла б вплинути на політичну владу, взяти активну участь у політичному житті.
Визначальною рисою активістської політичної культури є значне поширення уявлень про автономне існування інтересів особистості та інтересів держави. Такий підхід базується на ідеї, що поєднання суспільного й особистого можливе не через самозречення й абсолютизацію одного та ігнорування іншого, а через формування чіткого уявлення про існуючу ієрархію інтересів, що саме і виводить діяльність суб’єкта на рівень реалізації соціальних потреб.
Як свідчить практика суспільного розвитку, зміна типів політичної культури не відбувається миттєво, а потребує певного часу. Існують своєрідні перехідні стани, коли здійснюється руйнування одного типу політичної культури та становлення іншого. Основними рисами перехідного стану є: багатоманітність політичних орієнтацій без явного домінування хоча б однієї з них, серйозні коливання та зміни політичних уподобань, поширення в суспільстві виявів екстремізму з його схильністю до використання крайніх форм та засобів політичного впливу.
Формування перехідного типу соціальної регуляції поведінки як окремої людини, так і цілих суспільних груп, часто характеризується проміжним станом соціальних норм, тобто таким становищем, коли «традиційні» норми (звичаї) втрачають свою силу, а «сучасні» лише починають діяти [12]. Така ситуація призводить до того, що багато людей керуватимуться в своїй діяльності як новими, так і застарілими політичними нормами.
Нині політологи все більше уваги приділяють вивченню масового типу політичної культури, тобто політичної культури широких верств населення. Ця культура виявляється в суспільному житті в двох видах — як демократична і як автократична. Демократична політична культура характеризується широким переліком реальних громадянських прав і свобод, дійовим контролем громадян за діяльністю владних структур, визнанням політичного інакомислення та вільної гри політичних сил. За своїм характером демократична політична культура є культурою громадянського суспільства та правової держави.
У демократичній політичній культурі виділяють два види: консервативно-ліберальний і ліберально-демократичний. За консервативно-ліберальної культури визнаються громадянські права і свободи з жорсткими саморегулюючими елементами в усіх сферах життя, у тому числі у сфері політичної культури з мінімумом втручання держави. Ліберально-демократична культура передбачає соціальні реформи з боку держави, наголос на соціальній спрямованості всіх сфер життя суспільства, у тому числі й політичної культури.
Для автократичної політичної культури характерною рисою є сильна й неконтрольована влада, яка заперечує демократичні права і свободи громадян у суспільстві. Виділяють два види цієї культури: авторитарну і тоталітарну. Авторитарна культура не заохочує окрему людину й різні суспільні верстви до активної участі в політичному житті. З цією метою офіційна політична ідеологія використовується тільки як засіб впливу на пасивну масу. Характерною ознакою тоталітарної культури є поширення в суспільстві культу вождів, лідерів, звеличування їхньої ролі та широка пропагандистська діяльність для залучення громадян до політичного життя відповідно до настанов політичних керівників і під їхнім контролем.
У західній політології наявні також інші підходи до типології політичних культур. Так, є техніко-економічний підхід, згідно з яким політичну культуру поділяють на доіндустріальну (континентально-європейську) та постіндустріальну (англо-американську), причому останню визнають найбільш високим типом політичної культури.
Поширено також типологію політичної культури з погляду масштабності охоплення населення цією культурою: уніфікована (загальна), домінуюча, фрагментарна, політична культура еліти, політична культура режиму тощо.
У радянській політичній науці в недалекому минулому типологія політичних культур визначалася переважно відповідно до історичних типів економічних формацій і класової структури суспільства. Виділяли такі її типи, як рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична. У межах кожної з них виокремлювалися класові різновиди політичної культури (буржуазна, пролетарська тощо).
Слід зазначити, що перехід від одного типу політичної культури до іншого в суспільстві відбувається хвилеподібно. Цей процес виявляється в тому, що давні традиції та норми, стара політична психологія ще тривалий час співіснують і змагаються з новими. У перехідний період, як свідчить суспільна практика, нова політична культура на початку свого існування не має сталої соціальної бази і далеко не завжди з розумінням сприймається більшістю населення.
Формування політичної культури, яка б відповідала розвиненому громадянському суспільству, має супроводжуватися оновленням політичної ідеології, звільненням її від догматизму та утопічних уявлень, утвердженням у суспільній свідомості концепції правової держави. Для успішного здійснення цього процесу необхідно широко пропагувати в народних масах ідеї свободи й гідності особи, патріотизму, соціальної рівності та справедливості. За цих умов надзвичайно актуальним стає питання про формування в суспільній свідомості бережливого ставлення до політичного й культурного минулого нашого народу, до його історичного досвіду боротьби за соціальне та національне визволення, до прогресивних політичних традицій.
У кожному суспільстві поряд із різними типами політичної культури існують політичні субкультури. У політологічній літературі субкультура часто розглядається як сукупність політичних орієнтацій, що значно різняться від тих, які домінують у суспільстві. Фактично йдеться про особливості політичних культур окремих суспільних груп.
Проте політична культура суспільства не є сумою політичних субкультур. Вона вбирає в себе найбільш стійкі, типові риси, що характеризують політичну свідомість та поведінку основної маси населення. Кожна політична субкультура включає і те загальне, що характеризує домінуючу в суспільстві політичну культуру, і те специфічне, що відрізняє дану субкультуру. Її особливості зумовлені відмінностями становища різних суспільних груп в економічній та соціальній структурі суспільства, відмінностями через етнічні, расові, релігійні, освітні та інші риси. Так, певні особливості притаманні політичній субкультурі жінок. У літературі зазначаються найбільш поширені риси цієї субкультури в країнах Заходу: схильність до підтримки партій і організацій консервативного напрямку, що зумовлюється обмеженням соціальних контактів жінок, меншою проти чоловіків політичною заангажованістю, звичкою наслідувати традиційні шаблони поведінки.
Дуже специфічною є молодіжна політична субкультура. Дані соціологічних досліджень, що були проведені в західноєвропейських країнах, дають змогу висновувати про наявність суттєвих відмінностей у базових соціальних орієнтаціях молоді та старших поколінь. Для молодіжної субкультури на Заході характерна перевага таких цінностей, як можливість спілкування і якість життя. Водночас для старших поколінь найбільшою цінністю залишається матеріальний достаток.
Наявність політичних субкультур, що не збігаються, тобто фрагментарність політичної культури суспільства, за певних умов може призвести до небезпечної втрати загальнонаціональних ідеалів та цілей, до надання місцевим інтересам пріоритетного значення проти інтересів загальнодержавних.
Якщо проаналізувати сучасний рівень розвитку політичної культури в Україні за її функціональними особливостями (стан політичної діяльності та політичної свідомості особи, групи або суспільства в цілому), то можна визначити політичну культуру нашого народу як переважно авторитарну, з деякими демократичними й тоталітарними компонентами. Про характер політико-психологічних настанов населення України свідчать дані соціологічних досліджень, проведених ученими Інституту соціології НАН України. Так, переважна більшість опитаних зазначала посилення настроїв, пов’язаних з агресивністю (озлобленість — 88%, нетерпимість — 63%, роздратованість — 83%), що створює емоційний ґрунт для підтримки репресій і придушення демократії. На особливу увагу заслуговує співіснування таких різнонапрямлених тенденцій, як зростання агресивності і водночас байдужості та втоми [13].
На цьому емоціональному фоні закономірним є брак оптимізму, що є характерним для більшості опитаних. У свою чергу, утрата віри в майбутнє повертає людину до минулого як єдиної твердої опори в нестабільній і непередбаченій суспільній ситуації.
Ідея демократії починає сприйматися як надто далека від того суспільства, в якому треба вирішувати реальні проблеми. Відбувається розкол масової свідомості, коли жодна з альтернатив розвитку не отримує безумовної підтримки. Так, в республіканському дослідженні частка респондентів, яка згодна з тим, що за умов демократії проблеми нашої республіки буде швидко розв’язано, становила всього 35%, тоді як 26% уважали, що проблеми будуть ставати все більш складними, 14% дотримувалися думки, що нічого не зміниться на ліпше, і 25% не знали, що відповісти. Отже, створення демократичних умов не сприймається більшістю населення як вирішальна передумова виходу з кризи. При цьому значна частина людей передбачає можливість погіршання ситуації внаслідок «розгулу демократії». Цього погляду частіше дотримуються жителі сільської місцевості і невеликих міст, люди похилого віку і з низьким рівнем освіти [14].
У свідомості значної частини населення все ще панують уявлення про те, що заходи покарання злочинців у нашому суспільстві дуже м’які. Так, 60% респондентів висловилося проти скасування або вдосконалення практики застосування смертної кари. Зараз великі надії на поліпшення людської натури і подолання жорстокості у взаємовідносинах між людьми покладаються на відродження релігії та релігійних цінностей. Але якщо серед невіруючих за розширення застосування смертної кари висловилися 25%, то серед тих респондентів, які заявили про свою належність до православної церкви, — 33%.
Мабуть, релігійність у тій формі, в якій вона поширюється в нашому суспільстві, мало сприяє зниженню рівня жорстокості й нетерпимості. Корені цих явищ сягають глибинних економічних і соціально-політичних пластів тоталітарної системи, яка дуже повільно здає свої позиції і в суспільній практиці, і у свідомості людей.
Є всі підстави говорити про небезпеку поширення сьогодні в Україні ідеології та практики неототалітаризму, який характеризується поєднанням тоталітарної культури минулого з відродженою традиційною культурою. Такий союз створює сприятливу атмосферу для відновлення найбільш стійких стереотипів тоталітарної епохи. В економічній сфері — це психологія зрівнялівки, яка характерна як для казарменно-соціалістичної системи цінностей, так і для традиційної громади. Соціологічні дослідження показують, що егалітарний ідеал розподілу матеріальних благ є досить поширеним у масовій свідомості. Так, репрезентативне опитування населення України показало, що справедливість існування великої різниці в прибутках визнають лише 24% опитаних, 55% — допускають певну різницю, а 13% узагалі виключають можливість будь-якої диференціації прибутків [15].
Небезпеку неототалітаризму пов’язано також і зі стійким політичним стереотипом «руйнування в ім’я створення», коли за основний засіб досягнення будь-якої мети визнається боротьба з реальними або надуманими ворогами і труднощами. Уперше цей стереотип масової свідомості чітко виявився під час дослідження (1987) ставлення молоді до матеріалів, надрукованих у засобах масової інформації з проблем перебудови й демократизації суспільства. Підвищений інтерес молодіжної аудиторії до тем, що містили слово «боротьба» (з бюрократизмом, нетрудовими доходами і т. п.), спостерігався значно частіше, ніж до тем, що мали відбудовчу спрямованість (реформа виборчої системи, перебудова господарського механізму і т. п.) [16].
Ця обставина пояснюється тим, що в політичній культурі нашого суспільства сформувався стійкий стереотип можливого просування вперед тільки всупереч протидіючим соціальним і природним силам. Розвиток суспільства на всіх його етапах розглядався як жорстока боротьба — якщо не з кимсь, то за щось: за врожай, за виконання плану, за єдність і згуртованість наших рядів і т. п. За умов специфічного суспільства, головною визначальною рисою якого була постійна «боротьба на всіх фронтах», у суспільній свідомості поступово сформувався особливий тоталітарний тип політичної культури, що й нині протидіє проникненню демократичної культури, зорієнтованої передовсім на створення, розбудову, а не на руйнування.
Перспективи розвитку політичної культури в Україні полягають насамперед у розбудові громадянського суспільства, тобто демократичних форм управління, забезпечення пріоритету прав і свобод громадянина над правами нації, народу, держави, поділу функцій влади, диктатури закону для всіх громадян і посадових осіб. Але це може відбутися тільки через здійснення реальних, рішучих змін у економічному житті суспільства, активізацію виробництва, формування відповідних культурно-політичних і соціально-психологічних настанов більшості населення України, яке братиме на себе відповідальність за долю своєї держави [17].
Політична культура виконує важливі функції в політичному житті суспільства. У науці під функцією розуміють роль, яку соціальний інститут або явище відіграють у житті суспільства.
Пізнавальна функція політичної культури озброює людей знаннями, необхідними для успішної діяльності у сфері політики, для формування кожною людиною своєї особистої компетентної думки з питань політики й політичного життя. Особливе значення тут мають знання політичних і правових норм, законів країни, політичних принципів, способів політичного управління суспільством, структури та функцій політичної системи і т. п. Пізнавальна функція тісно пов’язана з іншими функціями політичної культури, є їхнім підґрунтям, бо будь-яка функція починається з оволодіння певними знаннями.
Регулююча функція політичної культури виявляється в прямому або опосередкованому впливові на поведінку людей та організацій щодо сприйняття ними політичних подій, оцінки існуючих політичних систем та їх окремих елементів, політичних діячів, посадових осіб апарату управління, а також у впливі на процес підготовки й прийняття політико-управлінських рішень і т. п. Якщо ці рішення приймаються відповідно до існуючої в су-спільстві (домінуючої) політичної культури, то це надзвичайно позитивно впливає на всі процеси політичного життя.
Виховна функція виявляється в тому, що політична культура сприяє інтелектуальному розвитку особистості, розширенню його кругозору за рахунок набутих політичних знань. Особливо сильний виховний вплив на особистість справляє політична культура в тому разі, коли засвоєння знань пов’язується з формуванням стійкого інтересу до політичного життя, виробленням певних настанов на суспільно-політичну діяльність і виявляється потім у підвищенні соціальної активності особи, намаганні визначити своє місце і роль у житті суспільства.
Сутність комунікативної функції полягає в тому, що через політичні традиції, які домінують у суспільній свідомості та практиці, стереотипи політичної свідомості й поведінки передаються новим поколінням. Через виховання й навчання, а також під впливом безпосередньої практики нові покоління сприймають існуючі еталони домінуючої політичної культури. Молодь отримує першу інформацію про політичне життя, у неї формуються політичні уявлення й оцінки, орієнтації та настанови, виробляються навички участі в політичному житті.
Інтегративна функція полягає в тому, що політична культура стає опорою існуючої політичної системи, сприяє згуртованості всіх верств населення, створюючи таким чином широку соціальну базу системи влади правлячого класу, забезпечуючи підтримку політичної системи більшістю населення.
Реалізацію функцій політичної культури можна стисло визначити такою формулою: отримання політичних знань, перетворення цих знань у внутрішні переконання громадянина, класу, соціальної групи, перетворення переконань у адекватні їм практичні політичні дії. Треба пам’ятати і ось про що. Без справжньої, масової політичної культури народ перетворюється в натовп, у предмет маніпуляцій користолюбних політиків. Справедливо писав про це відомий український мислитель В. Липинський: «Коли провідна верства певної нації має слабку пам’ять, слабку свідомість і слабку інтелігентність при дуже сильній емоційності і коли вона пам’яті, волі, інтелігентності не хоче в собі розвивати, то нація з такою провідною верствою не може мати ані політичної культури, ані побудованого на ній власного державного життя.
Така нація може тільки вічно «відроджуватися», перебувати в стадії вічного політичного булькотіння і стихійного примітивізму, в стадії недорозвиненої, недержавної нації» [18].
Розділ XІІІ
ОСОБИСТІСТЬ І ПОЛІТИКА
1. ЛЮДИНА В СИСТЕМІСОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН
Історію розвитку людства можна розглядати як діяльність людини, що має свої власні цілі. Але категорія «людина» — це абстракція, котра служить для визначення тієї загальної риси, яка окреслює специфіку життєдіяльності людей і відрізняє їх від тваринного світу. Інакше кажучи, «людина» — це соціальна якість усіх індивідів, які становлять рід людський. Ця соціальна якість виявляється в тому, що на відміну від тварини, яка забезпечує свою життєдіяльність безпосередньо взаємодіючи з природою, людина задовольняє свої життєві потреби опосередковано, через виготовлення знарядь праці, здійснення процесу праці і створення внаслідок цього процесу суспільних відносин, соціальних і політичних інституцій, тобто суспільства як цілого.
Отже, сутність людини полягає в тому, що її життєдіяльність є заснованим на матеріальному виробництві і здійснюваним у системі суспільних відносин процесом свідомого, цілеспрямованого ставлення до навколишнього світу і до себе для забезпечення свого існування, функціонування та розвитку [1].
Але сутність людини не існує сама по собі. Реально вона знаходить свій вияв у життєдіяльності всіх індивідів. Кожний індивід — це реальна, жива людина, реальна особистість з усіма притаманними їй біологічними й соціальними особливостями. У кожному індивіді сутність людини знаходить свій індивідуально неповторний вияв, що й репрезентує її як особистість. Отже, особистість — це соціальна якість індивіда, неповторна форма вияву існування, функціонування, розвитку всієї системи суспільних відносин. Особистість — це соціальний суб’єкт, в якому втілено всю багатющу сутність людини.
Це означає, що особистість — це одночасно суб’єкт і носій життєвих потреб і способів їх задоволення; суспільного виробництва і системи суспільних відносин; суспільної свідомості і свободи, тобто соціальної діяльності.
Ставлення особистості до об’єктивної дійсності в цілому, до реальних умов свого життя, до себе виявляється у світогляді. Світогляд — це система узагальнених поглядів на саму людину і світ, система, котра для особистості набуває значення способу бачення, розуміння, аналізу оцінки явищ, визначає характер ставлення до них, характер учинків і дій. Основою світогляду є усвідомлення цілей і сенсу життя. Світогляд у процесі перевірки життєвим досвідом перетворюється у життєву позицію, яка може бути активною чи пасивною. Життєва позиція особистості — це готовність людини до дій, що ґрунтуються на її світоглядних настановах та життєвому досвіді. За допомогою волі життєва позиція людини реалізується в соціальній активності особистості.
Соціальна активність — це не просто діяльність (остання може здійснюватися і за допомогою примусу), а спосіб самореалізації особистістю своєї сутності, розуміння нею цілей і сенсу життя, це показник ступеня соціальної зрілості особистості, це сфера самовдосконалення, самостановлення особистості як суб’єкта соціальної діяльності.
Але особистість живе не в якомусь абстрактному просторі, а в реальному соціальному середовищі, яке зумовлює можливості задоволення особистістю її потреб, реалізацію її інтересів. Визначальним чинником життєдіяльності особистості є суспільний лад з його системою економічних відносин і політичної влади. А тому особистість завжди прямо або опосередковано включається в політичне життя. Це має місце навіть тоді, коли особистість заявляє про свою байдужість до політики. Будь-яка байдужість зникає негайно в разі, коли будуть уражені життєві потреби й інтереси особистості.
Соціальні суб’єкти (групи, класи, партії) постійно прагнуть завоювання політичної влади, завжди намагаючись подати свої потреби та інтереси як загальнонаціональні. Відтак партійно-політична боротьба за особистість, за її життєву позицію набуває винятково важливого значення. Особистість, з одного боку, стає об’єктом політичного впливу соціальних сил, які намагаються прийти або вже перебувають при владі, а з іншого — вона є суб’єктом політичної діяльності, що має власні політичні інтереси.
Ось чому проблеми особистості, її становлення, формування, виховання підносяться до рангу однієї з найважливіших політичних проблем, стають сферою протиборства соціальних сил, які претендують на керівну роль у житті суспільства.
Сутність людини полягає в тому, що вона (людина) може статися як така тільки в суспільстві. Історична практика переконливо свідчить, що вдосконалення людини, її самореалізація відбуваються в процесі залучення її до різних аспектів суспільних відносин. Ось чому і нині не втратила актуальності теза Арістотеля про те, що людина є політична істота, якій природою призначено жити в суспільстві.
Взаємовідносини людини й суспільства цікавлять мислителів з тих пір, як виникло суспільство. Але й дотепер людство не запропонувало однозначної відповіді. Те, що людина залежить від суспільства, зрозуміло. Вона просто не може існувати без нього. Але чи має вона щось незалежне від суспільства? І чи існує зворотний вплив? І якщо існує, то якою мірою людина може змінювати суспільне життя?
Для з’ясування цього питання розглянемо три різні концепції, які були запропоновані Е. Дюркгеймом, М. Вебером та К. Марксом.
Відносини індивіда й суспільства — одна з головних проблем теорії Е. Дюркгейма. Учений підкреслює, що соціальна реальність є автономною щодо індивідуальної реальності. Так, «індивідуальним фактам» він протиставляє «соціальні факти», «індивідуальним уявленням» — «колективні уявлення», «індивідуальній свідомості» — «колективну свідомість» і т. п. Це безпосередньо пов’язано з тим, як соціолог розуміє сутність особистості. Для Дюркгейма вона є двоякою реальністю, в якій співіснують, взаємодіють і борються дві сутності: соціальна та індивідуальна. Причому боротьба — головне в даному співіснуванні, соціальне та індивідуальне не доповнюють, а протистоять одне одному.
На думку вченого, соціальна реальність, «колективні уявлення», «колективна свідомість» повністю панують над усіма ознаками індивідуального, над усім, що є особистістю людини. Су-спільство в його інтерпретації стає незалежною, зовнішньою й примусовою силою стосовно індивіда. Воно є багатшою реальністю, ніж індивід, домінує над ним і створює його, будучи джерелом вищих цінностей.
Дюркгейм визнає, що суспільство виникає в результаті взаємодії індивідів, але виникнувши, воно починає жити за своїми власними законами. І тепер уже все життя індивідів визначається соціальною реальністю, впливати на яку вони не можуть або можуть дуже поверхово, не міняючи суті соціальних фактів.
Дюркгейм, таким чином, віддає перевагу силі соціальної реальності як такій, що об’єктивно існує та визначає умови життя особистості. Сама ж особистість безпорадна щодо суспільства. Воно виступає як надіндивідуальне утворення, як те, що існує над усіма людьми, як особлива надособистісна реальна сила [2].
Протилежну позицію з цього питання займає М. Вебер. На відміну від Дюркгейма, Вебер убачав у ролі суб’єкта тільки окремих індивідів. Він не заперечував існування й необхідності вивчення таких соціальних утворень, як «держава», «акціонерне товариство» тощо. Але з погляду М. Вебера, ці утворення — тільки вияви специфічних дій окремих людей, оскільки лише останні є зрозумілими для нас носіями дій, що мають смислову орієнтацію.
М. Вебер не виключає можливості використання в соціології понять «сім’я», «нація», «держава», але він радить не забувати, що ці форми колективізму не є реальними суб’єктами соціальних дій. Цим колективним соціальним формам не можна приписувати волі або мислення. Поняття «колективна воля» і «колективне життя» можна вживати тільки умовно, метафорично.
Соціальною дією можна вважати, за Вебером, тільки щось осмислене, спрямоване на досягнення детально обміркованої індивідом мети. Такий тип дій учений називав цілераціональним. Осмислені, цілеспрямовані дії і роблять індивіда суб’єктом соціальної дії. Цей процес і повинен цікавити соціолога. М. Вебер називав свою соціологію «тямущою», тобто такою, що «розуміє». Ясна річ, що таку науку може цікавити (на відміну від психології) лише осмислена поведінка особистості. Причому М. Вебер мав на увазі не вищий «сенс життя» і навіть не той об’єктивний «сенс», котрий кінець-кінцем можуть мати дії індивіда, а той сенс, що його сам індивід суб’єктивно вкладає у свої дії. Це відрізняє вчення М. Вебера від тих соціологічних теорій, які за вихідні соціальної реальності та суб’єктів соціальної дії беруть соціальні категорії: «класи», «суспільство», «держава» тощо. М. Вебер критикує «органічну соціологію», яка розглядає суспільство як умовний організм, де індивіди відіграють роль біологічних клітин.
Як бачимо, позиція М. Вебера є прямо протилежною поглядам Е. Дюркгейма. Для М. Вебера немає соціальної реальності, крім індивідів, усі суспільні утворення (існування яких він, безумовно, не заперечує) є лише процесом їхньої взаємодії. Він уважав, що клас або нація, держава або акціонерне товариство самі по собі не можуть діяти цілеспрямовано й осмислено, а тому й не можуть бути суб’єктами суспільного розвитку. Статус соціального суб’єкта в соціології М. Вебера має тільки індивід [3].
Ще один варіант вирішення даної проблеми дав К. Маркс.У його розумінні суб’єктами суспільного розвитку є соціальні утворення кількох рівнів: людство, класи, нації, держава, сім’я та особа. Розвиток суспільства здійснюється в результаті дій всіх цих суб’єктів. Але вони зовсім не рівнозначні, а сила їхнього впливу змінюється залежно від історичних обставин. У різні епохи один із них стає вирішальним, стає основною рушійною силою даного історичного періоду. У первісному суспільстві основним суб’єктом соціального життя була сім’я та утворення, що виникали на її основі (рід, плем’я). З появою класового суспільства суб’єктами суспільного розвитку, за Марксом, стають класи (різні в різні періоди), а рушійною силою — їх боротьба. Наступна зміна суб’єкта соціальної дії передбачалася Марксом після встановлення комуністичних відносин. У цей період людство має перейти від стихійного розвитку до свідомого, осмисленого створення суспільних відносин у всіх сферах життя. Маркс уважав, що саме тоді розпочнеться справжня історія людства і суб’єктом суспільного розвитку стане цілеспрямовано діюче, звільнене від класової боротьби та інших стихійних виявів людське суспільство, що осмислило себе й сенс свого існування.
Але необхідно обов’язково мати на увазі, що в концепції Маркса всі суб’єкти діють у межах об’єктивних законів розвитку су-спільства. Вони не можуть ні змінити ці закони, ні скасувати їх. Їх суб’єктивна діяльність або допомагає цим законам діяти вільно, прискорюючи суспільний розвиток, або заважає їм, гальмуючи історичний процес. Перевірити це твердження неможливо, оскільки історія не допускає експериментів (не можна повернути назад події і подивитись, як вони б розвивалися за іншого, наприклад, співвідношення класових сил).
Як же розв’язує ця теорія проблему, що нас цікавить: особа і суспільство? Ми бачимо, що особу тут визнано суб’єктом суспільного розвитку, щоправда, не висуваючи її на передній план і не розглядаючи як рушійну силу соціального прогресу. Згідно з концепцією К. Маркса особа — це не тільки суб’єкт, а й об’єкт суспільства. Розвиток індивіда зумовлений розвитком усіх інших індивідів, з якими він перебуває в прямому або опосередкованому спілкуванні, але його не можна відірвати від історії попередніх і сучасних йому індивідів.
Отже, життєдіяльність особи в концепції Маркса всебічно визначається суспільством через соціальні умови її існування, наслідки минулого розвитку, об’єктивні закони історії тощо. Але деякий простір для соціальної її дії все-таки залишається. Згідно з Марксом «історія» не є чимось таким, що користується людиною для досягнення своїх цілей, а є не що інше, як діяльність людини, котра домагається своїх цілей.
Як саме людина, «обмежована» з усіх боків, творить історію? Як особа впливає на хід історичного розвитку?
Для розуміння цього в марксизмі величезне значення має категорія «практика». Суб’єктивність людини, за Марксом, є результатом її предметної практики, засвоєння людиною в процесі праці об’єктивного світу і його перетворення. У процесі практики люди стають вільними в освоєному ними світі. Вони постійно розширюють сферу своєї свободи, а водночас і своєї відповідальності за результати власної праці, завдяки якій вони змінюють середовище. Щодо цього, кожний індивід, так чи інакше заохочений до людської практики, стає суб’єктом суспільного розвитку. А названі вище рушійні сили залишаються лише рівнодійними багатьох людських бажань та спрямувань. Ось чому історичний результат людських дій часто буває неадекватним, а іноді й прямо протилежним суб’єктивним намірам людини. Є великі особистості, котрі, на думку К. Маркса, можуть справляти значний і безпосередній вплив на хід історії (звичайно, тільки в межах «прискорити-загальмувати») за умови, що вони зрозуміли інтереси класу, що їх висунув. Але й тут результат може бути проблематичним, а іноді й прямо протилежним сподіваним цілям [4].
Ми розглянули три різні погляди на відносини особи й суспільства. Як було сказано, остаточної думки з цього питання людство ще не виробило. А тому кожний може вибирати собі позицію, яка найбільше подобається. На нашу думку, особа в суспільстві, навіть найбільш вільному й демократичному, має досить обмежену свободу, оскільки її діяльність зумовлена багатьма чинниками, які важко навіть перелічити. Як кажуть англійці, моя свобода махати руками закінчується там, де починається ніс мого ближнього.
Можливості впливати на процеси в суспільстві багато в чому залежать від політичної активності особи, її здатності знаходити канали участі в соціальній і політичній практиці, масштабності впливу та соціальної значущості ролей, які відіграє особа в соціальному та політичному житті. У реальній ситуації політичний вплив «пересічного» громадянина на суспільно-політичні процеси залежить від таких головних чинників:
соціальний статус (класова належність, професія, місце в професійній і соціальній ієрархії, міра життєвої зрілості);
усвідомлення людиною своїх власних інтересів і їх співвідношення з інтересами соціальних груп, верств та класів;
масштаби та значущість виконуваних особою соціальних ролей;
політична активність особи та її вміння провадити політичну діяльність;
наявні в суспільстві соціальні обмеження активності особи (групові привілеї, різноманітні цензи — майновий, освітній, національний, релігійний, тягар традицій тощо);
рівень свідомості та політичної культури особи тощо [5].
Розглянемо докладніше деякі з цих факторів. Становище людини в системі суспільних відносин у політології визначається поняттям «статус». Статус — це певне місце людини в суспільній ієрархії, зумовлене її походженням, професією, віком, статтю, родинним станом. Розрізняють природний статус (соціальне походження, національність) і той, що досягається (освіта, кваліфікація тощо). Людина має й особистий статус. Це — становище, якого вона досягає в первинній групі залежно від того, як вона оцінюється саме як людина. Кожна людина поєднує кілька статусів (мати, дружина, службовець, член політичної партії тощо).
Статус тісно пов’язаний з політичною роллю особи, тобто сукупністю її прав та обов’язків. Політична роль — динамічний бік статусу, його функція, певна поведінка [6]. Які політичні ролі особи об’єктивно можливі? Звернімося до тексту Загальної декларації прав людини. Саме в ній, як відомо, зафіксовано загально визнані права, що стали міжнародними стандартами, на які рівняється багато конституцій світу.
До невід’ємних політичних прав і свобод особи належать: право обирати і бути обраним в органи державної влади, об’єднуватися в суспільні організації, у тому числі й політичні партії; свобода слова, зборів, мітингів, вуличних процесій. Кожна людина має, таким чином, право брати участь в управлінні своєю державою безпосередньо або через своїх представників. Разом з тим «кожний має обов’язки перед суспільством, в якому тільки й можливий вільний й повний розвиток його особистості» [7]. При цьому мета законодавчих обмежень прав і свобод людини може бути тільки одна — повага до прав і свобод інших та задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку та загального добробуту в демократичному суспільстві [8].
Ці положення закріплюються, конкретизуються в законодавчих актах багатьох держав, що забезпечує високий правовий статус їх громадян.
Динамічною стороною статусу людини є так звана роль. Кожна людина не тільки посідає певне місце в соціальній, політичній структурі суспільства, а й виконує відповідно до цього місця певні функції. Політичні ролі особистості багатоманітні: виборця, депутата, члена політичної партії, страйкаря, учасника мітингу тощо.
Візьмімо, наприклад, мітинги. Це одна з форм, що в ній реалізується природне право громадянина прилюдно висловлювати свою думку. Мітинг — це організована форма політичних дій, оскільки в нього є організатори, цілі та завдання (наприклад, домогтися якомога більшої підтримки виборців на користь того чи іншого кандидата і виграти виборчу кампанію). Водночас мітинг, як і будь-яка багатолюдна сходка, може перетворитися за певних умов у стихійний некерований процес і супроводжуватися раптовою зміною настроїв учасників, вибухом емоцій, бурхливими пристрастями: народ, що зібрався, перетворюється у натовп, а демократія — в охлократію — владу натовпу. Для охлократії характерні імпульсивність дій, коли почуття переважають над розумом, відкидання будь-яких аргументів і доказів, безпричинна лють та агресивність. Чому це відбувається? Людина в натовпі є анонімом. І це призводить до того, що вона перестає контролювати свою поведінку. Історія і сучасність знають чимало випадків, коли мирна демонстрація або мітинг перетворювалися на буйство оскаженілого натовпу, який все знищував на своєму шляху. А жертвами натовпу ставали часто цілком невинні та сторонні люди.
Отже, право переконувати людей, організовувати політичні акції, як і інші політичні права, покладають велику відповідальність на громадянина (правову, моральну, політичну) за наслідки своїх дій. Негативні наслідки неминучі, якщо організатори та учасники не дотримуються демократичних правил поведінки. Які це правила? Правдива, перевірена інформація, стриманий тон ораторів, надання слова не тільки своїм прихильникам, а й своїм опонентам, терпимість до інших поглядів, повага до людської гідності.
Психологи встановили, що ефективність заходів зростає, а можливість неконтрольованих дій натовпу зменшується, якщо правильно вибрати місце проведення мітингу, не затягувати його, ураховуючи, що спека, задуха, утома негативно позначаються на поведінці людей, мати на увазі, що в центрі (ближче до ораторів), де люди стоять тісніше, — емоції сильніші. Що далі від центру перебуває людина, то менше на неї діятиме масовий психоз.
Або інше досить складне питання: чи такою вже простою є роль виборця? Кожен громадянин залежно від життєвих обставин, особистих потреб, здібностей і можливостей вибирає собі конкретну політичну роль або ролі. Не всі можуть постійно ходити на мітинги або стати, наприклад, членами політичної партії. Проте завжди існує необхідний, гарантований конституціями мінімум політичної діяльності. До нього належать демократичні вибори. Участь у них — справа відповідальна. Голосуючи за кандидата в депутати, особа делегує йому право виражати й захищати свої інтереси на державному рівні. Як же правильно зробити свій вибір і не припуститися помилок?
Головне — проаналізувати й оцінити передвиборну програму кандидата. Для чого це потрібно? Річ у тім, що суть депутатської діяльності — це виконання своєї передвиборної програми. Її розробляє кандидат з урахуванням потреб і вимог мешканців свого виборчого округу, а також загальних програмних настанов тієї партії, котру він репрезентує. У разі здобуття партією більшості голосів у парламенті ці настанови визначатимуть політичний курс країни.
Відтак, виборець голосує передовсім за передвиборну програму кандидата. Що ж це за документ і яким вимогам він має відповідати? «Сильна», «конкурентоспроможна» програма мусить мати чітко сформульовану ціль, здатну об’єднати інтереси різних груп населення.
У передвиборній політичній програмі необхідно визначити також і засоби для досягнення поставленої мети. «Сильна» програма завжди дає чітку відповідь на питання: які економічні, соціальні, демократичні та духовні здобутки матиме виборець і його сім’я, якщо програму буде виконано. Мова передвиборної програми повинна бути зрозумілою, точною та виваженою.
Грамотна оцінка передвиборної програми є важливою, але не єдиною умовою безпомилкового вибору кандидата в політичні діячі. З того, як складено передвиборну програму, можна певною мірою дізнатися про інтелектуальні здібності кандидата, його кругозір і компетентність. Але чи достатньо цього? Мабуть, ні. Виборцю завжди цікаво знати, кому він вручає мандат довіри, що це за людина, яка в неї біографія і навіть особисте життя. Важливо, однак, щоб деталі особистого життя кандидата не впливали на виборця сильніше, ніж його передвиборна програма. З іншого боку, згадаємо відомий афоризм: «Найбільш серйозне випробування — випробування владою». Психологи та політологи вважають, що влада розбещує багатьох людей: добрі можуть стати поганими, а погані — ще гіршими. А тому людей, яким притаманний тиранічний характер, не слід допускати до державної влади.
На які ж особисті риси кандидата треба звернути увагу виборцю? Чи є такі риси, котрі повинна обов’язково мати людина, яка претендує на роль політичного діяча? Звичайно, вона повинна вміти розпізнавати об’єктивні проблеми розвитку суспільства, бачити, у чому полягають можливості й небезпека, знати свої цілі і залежно від них приймати рішення, виконувати свої обіцянки. Необхідні й «пробивна сила» та вміння переконувати й об’єднувати навколо себе людей. Політичний діяч має бути також толерантним (терпимим), душевним, чуйним, благородним, чесним та совісним. Усе це має оцінити виборець на підставі документів і (у більшості випадків) досить поверхового знайомства з кандидатом на передвиборчих мітингах і зборах.
Отже, успішне виконання нескладної, на перший погляд, ролі виборця потребує високої політичної культури кожного з нас.
Для оцінювання становища людини в суспільстві, крім понять «статус», «політична роль», вироблено ще категорії «престиж» і «авторитет».
Соціальний престиж можна визначити як співвідносну оцінку суспільством, групою, окремим її членом соціальної ролі та дій людини, її достоїнств та психологічних рис на підставі певної системи цінностей. Престиж, носієм якого є людина, виступає як спонука її бажань, почуттів, намірів, дій, прагнень посісти відповідне становище в суспільстві. Престижні оцінки як регулятори поведінки багато в чому визначають такі важливі соціальні процеси, як професійна зайнятість, соціальні переміщення, структура споживання тощо.
Авторитет — одна з форм здійснення влади. У ширшому розумінні авторитет — неформальний вплив окремої особи або організації на вчинки й думки іншої людини (або людей). Вплив авторитету не пов’язаний, як правило, з примусом. Він базується на високій оцінці оточенням знань, моральних якостей, гідності, життєвого досвіду певної особи (авторитет батьків, друзів, лідера політичної партії тощо), оскільки складність сучасного життя часто не дає пересічній людині змоги правильно оцінити проблеми, що постають перед нею. За цих умов виникає потреба «сприймати на віру» твердження носіїв авторитету.
М. Вебер запропонував таку типологію авторитету: заснований на традиції, на раціонально обґрунтованій законності та на харизмі [9]. В останньому випадку (дуже поширеному) авторитет пов’язаний з особистою прихильністю до лідера, який (в очах своїх прихильників, зрозуміло) володіє винятковими людськими рисами — героїзмом, мудрістю, проникливістю тощо.
Головним критерієм розрізнення статусів (соціальних відмінностей) є поділ суспільства на класи, соціальні групи та верстви. Західна соціологія (наприклад, теорія М. Вебера) стверджує, що структура суспільства визначається не тільки економічними (доступ до суспільного багатства) і політичними (влада, право), а й соціальними (престиж) показниками. Останні створюють соціальну спільність, що базується на специфічному стилі життя, певних життєвих цінностях, нормах повсякденної поведінки тощо.
Люди, які мають однаковий статус, мають і схожі особисті риси, що залежить уже не від індивідуальних особливостей людини, а від тієї соціальної системи, в яку її включено, від тієї соціальної спільності, до якої вона належить. Фактично носієм соціально-типових властивостей і ознак є клас, соціальна група, а їх конкретним виразником — окрема особистість. Конкретна особистість, що є представником певної соціальної спільності, може розглядатися як соціальний тип, котрий виявляє себе тільки в соціальних зв’язках і відносинах.
Отже, соціальний тип особистості характеризує не специфічні особливості окремого індивіда, а загальні соціальні риси класу, соціальної групи або суспільства в цілому. Розгляд індивіда в плані соціальної типізації дає можливість співвіднести особистість із соціальною структурою суспільства, вивчити соціальну зумовленість індивіда.
Радянське суспільство створило особливий тип особистості — «радянську людину» [10]. І нині маємо все більше аргументів на користь того, що «радянська людина» — це не вигадка пропагандистів, а реальний тип особистості. Російський письменник М. Харитонов зазначає: «Ми тільки зараз почали усвідомлювати, що Жовтнева революція не тільки встановила новий лад з усіма особливими економічними й політичними інститутами, але також створила нову, доти невідому організацію зі своєю історією та міфологією, зі своєю системою етичних і моральних цінностей, культурою та літературою. Це суспільство не тільки оголосило про народження нової людини, а й справді досягло цього» [11].
О. Зінов’єв, російський філософ, письменник, що мешкає в Мюнхені, автор книг «Зияющие высоты», «Гомо советикус», «Катастройка», характеризуючи «нову людину», що була створена за роки радянської влади, називає як її негативні риси — соціальний конформізм (у тому числі готовність завжди і в усьому погоджуватися з начальством), байдужість до політичного життя тощо, так і позитивні — безкорисливість, здатність іти на жертви заради спільної справи та ін.
Аналізуючи участь людини в політичному житті, можна виділити кілька політичних типів особистості. Цікаву типологію особистості запропонували українські політологи Є. І. Головаха, І. Є. Бекешкіна та В. С. Небоженко. У найзагальнішому вигляді соціально-історичну типологію особистості репрезентовано трьома основними типами.
1. Особистість, що «розчинена» в суспільстві. Вона не виділяється із системи суспільних політичних зв’язків, а характеризується колективістською ідеологією, у межах якої окрема людина є лише функціонально визначеним елементом суспільної системи, тільки в ній знаходячи сенс функціонування і тільки в її цілях — власну гідність та цінність.
2. Особистість, що відчужена від суспільства. Це базовий тип, який відповідає періоду поступового занепаду тоталітарної ідеології і характеризується подвійною системою цінностей. Одна система призначалася виключно для внутрішнього користування як вияв власних «егоїстичних інтересів», а інша — для пристосовування до зовнішніх вимог, до умов жорсткого ідеологічного контролю.
3. Амбівалентна особистість, яка навіть визнаючи основоположні цінності демократії за суспільно значущі цілі, не володіє достатнім рівнем правової, економічної і політичної культури для послідовної реалізації цих цілей.
На особливу увагу заслуговують типові форми вияву амбівалентного ставлення людини до демократії:
— конформно-амбівалентний тип, для якого «так» демократичному вибору зовсім не означає «ні» — авторитарному правлінню;
— нігілістично-амбівалентний тип, який виявляється в запереченні як консервативно-соціалістичного, так і радикально-демократичного суспільного розвитку;
— мозаїчно-амбівалентний тип, якому притаманне суперечливе поєднання елементів демократичної свідомості та колишніх тоталітарних структур.
Якщо конформно-амбівалентна свідомість веде суспільство до авторитарної форми правління (по суті, до неототалітаризму), нігілістично-амбівалентна — до бунту, закономірним фіналом якого буде загальний хаос або (чи «і») диктатура, то мозаїчна свідомість є найгнучкішою і найбільш спроможною до сприйняття демократичних норм у процесі руйнування ідеологічних стереотипів минулого. Перевага того чи іншого типу свідомості зумовлює й можливий варіант розвитку суспільства: до авторитарної влади, до бунту й диктатури або до демократичної еволюції [12].
2. ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИТА ЇЇ ОСОБЛИВОСТІ В УКРАЇНІ
Усвідомлення місця людини в системі соціально-політичних відносин потребує розгляду поняття політичної соціалізації, тобто комплексу тих соціально-політичних процесів, які готують людину до активного політичного життя, участі в політичному житті, визначають політичну поведінку індивідів і груп, що приймають рішення. Політична соціалізація розглядається як сукупність суспільних процесів, які впливають на політичну позицію людини [13].
Політична соціалізація розглядається в політології як процес включення індивіда в політичну систему. Процес взаємодії особистості з політичною системою двоїстий. По-перше, політична система самовідтворюється, оновлюється від залучення громадян до участі в діяльності своїх організацій. У цьому процесі політична соціалізація стає механізмом акумуляції політичних цінностей та цілей системи, створює необхідні умови для збереження спадкоємності поколінь у політиці. По-друге, вимоги політичної системи організують структуру самої особи. Політична соціалізація активно впливає на формування політичної свідомості особи та її політичну поведінку, що сприяє становленню особистості громадянина. Варто наголосити, що поняття політичної соціалізації є ширшим, ніж поняття політичного виховання або освіти. Це можна пояснити тим, що процес політичної соціалізації включає не тільки цілеспрямований вплив на особу панівної ідеології і політичних інститутів суспільства, але також і стихійні впливи та власну активність індивіда.
Політична соціалізація функціонує на кількох рівнях взаємодії людини та політичної системи. Так, наприклад, на першому, соціальному рівні (рівні соціальних груп) на особу впливають загальносоціальні проблеми розвитку суспільства: економічні, політичні, національні, демографічні, екологічні, морально-етичні та інші макросоціальні проблеми. Другий (соціально-психологічний) рівень політичної соціалізації характеризується передачею особі політичних цілей і цінностей через такі механізми, як вплив, навіювання, ідентифікація особистості з тим чи іншим політичним цілим, політичне навчання, наслідування тощо. Третій (внутрішньоособистісний) рівень політичної соціалізації характеризується дією таких механізмів, як особисті потреби, спонукання, ціннісні орієнтації, настанови, які впливають на політичну свідомість і політичну поведінку особи.
З’ясовуючи дію механізмів політичної соціалізації, необхідно враховувати стадії розвитку особи, що зумовлені її віковими змінами. Так, уже у віці 3-4-х років дитина отримує перші уявлен-ня про політику. Батьки і старші члени сім’ї передають дитині пев-ні політичні погляди, зразки політичної поведінки. Вони дають дитині перші приклади участі чи ухилу від політичного жит-тя, перші емоційні та раціональні оцінки. Усе це можна назвати безпосередньою політичною соціалізацією в сім’ї. Атмосфера, що панує в домі батьків, формує риси особистості індивіда, що в майбутньому матиме велике значення для його політичної поведінки, як, наприклад, здатність до погодження дій, уміння обговорювати питання, що не збігаються з власною позицією, наявність чи брак агресивних тенденцій. У цілому можна сказати, що вже в сім’ї формуються основні риси майбутньої політичної поведінки. Пізніше, коли дитина піде до школи, почнеться наступний етап розвитку політичних уявлень. Під впливом учителів, засобів масової інформації та стихійних факторів у свідомості дітей відбувається не тільки кількісне накопичення знань про політику, а й певні якісні зміни: формування ставлення до політики. Наступний етап — етап юності — характеризується включенням нових механізмів передавання політичних цінностей, зокрема неформальних — різні молодіжні групи, молодіжна субкультура в цілому.
Результати соціологічних досліджень свідчать, що політичний світ дитини починає формуватися ще до того, як вона піде до школи, найбільш значний розвиток відбувається між 11 і 13 роками, власне політичне «я» в основному формується до 18 років, піднесення політичної активності спостерігається в ранній дорослості, процент участі в голосуванні, а також ідентифікації з політичними партіями і рухами зростає у віці 20—30 років, після чого або ще підвищується, або починає знижуватися. Дитячі та юнацькі роки вважаються найбільш важливими для соціалізації взагалі, політичної соціалізації зокрема. Недоліки соціального й політичного розвитку в цьому віці обов’язково даватимуться взнаки в майбутньому.
Політична соціалізація особи триває протягом усього життя. Етапами цього процесу стають уже не тільки певні вікові зміни, а й належність особи до тієї чи іншої соціальної групи, засвоєння відповідних соціальних і політичних ролей, досвід особистої участі в політичній діяльності.
Політична свідомість і поведінка особи формуються не тільки під впливом політичних факторів, які можуть відігравати визначальну роль, а й неполітичних чинників, а саме — умов життя, що в них відбувається становлення людини. Так, до неполітичних факторів, що багато важать у формуванні політичних цінностей та ціннісних орієнтацій, належать сім’я, школа, праця, група ровесників, церква, культура, засоби масової інформації, соціально-економічні відносини, спосіб життя, національні й етичні традиції тощо.
Політична соціалізація в суспільному житті є системою, з таких, головно, складових: характер і тип державного устрою, панівний режим, політичні інститути, партії, організації, рухи. Усі ці інститути й організації за допомогою спеціальних механізмів коригують і контролюють політичну поведінку індивіда. У повсякденному житті політичні й неполітичні фактори політичної соціалізації особи складають органічну єдність. Так, у реальному житті політичного значення для індивіда можуть набувати далекі від політики чинники: праця, характер відносин людини і природи, науково-технічний прогрес та його негативні наслідки, ядерні випробування і збереження довкілля тощо.
Які ж основні фактори впливають на процес політичної соціалізації особи?
Передовсім це моральний та ідейно-політичний вплив суспільства в цілому (політичної системи, соціально-класової структури, політичної культури, засобів масової інформації, культури і мистецтва тощо).
По-друге, притаманні індивіду певні біопсихологічні характеристики (темперамент, інтелект, воля тощо).
По-третє, рівень політичного розвитку та відповідний соціальний досвід особи. Суспільна практика свідчить: що багатший соціальний досвід, то складніше і суперечливіше відбувається політична переорієнтація особи в новій соціально-політичній ситуації, а інколи вона взагалі стає неможливою.
По-четверте, соціальний статус особи. Коли позитивний статус у людини не змінюється тривалий час, то цей процес веде до закріплення політичної свідомості особи. У разі, коли політичні орієнтації заходять у суперечність із соціальним статусом, можливі як зміцнення політичної свідомості та поведінки особи, так і радикальна політична переорієнтація. Ось чому переорієнтація особи може ефективніше відбуватися на ранніх етапах політичної соціалізації, коли політичні знання й погляди ще не цілком трансформувалися в переконання. Не випадково основні надії в реформуванні всіх сторін свого життя суспільство покладає на молодь.
За сучасних умов виявляються дві тенденції, у боротьбі яких відбувається процес політичної соціалізації. Перша тенденція полягає в зростанні суспільної потреби в розвитку політичної свідомості особи, в її активному включенні в політику. Цей процес особливо яскраво помітний за демократизації різних типів політичних систем і режимів. Друга тенденція, на противагу першій, виявляється в різних формах відчуження людини від держави, її інститутів, від прийняття політичних рішень.
Дія першої тенденції нині виявляється в збільшенні активності та поінформованості особистості про політику, у серйозних зрушеннях у політичній свідомості та політичній поведінці суспільства, у залученні до політики нових верств населення. Дія другої тенденції — у політичному відчуженні громадян від держави та інших інститутів політичної системи, у зростанні в суспільстві апатії та цинізму, зневіри в офіційній політиці, владних структурах усіх рівнів. У боротьбі цих двох тенденцій відбувається формування нових механізмів регуляції політичної поведінки і становлення нового суб’єкта політики: людини активної, яка приймає самостійні й відповідальні рішення.
Проблема політичної соціалізації людини загострюється під час переходу суспільства від одного стану до іншого. Українське суспільство переживає саме такий перехідний період. Нестабільність, невизначеність суспільних процесів, швидка зміна політичної, економічної ситуації — усе це ставить надто суворі вимоги до пересічної людини. Питання входження людини до ринку, її ставлення до влади, можливості адаптації до кризи — економічної, соціально-політичної, духовно-ідеологічної — усе це стосується кожного. Реалізація програми переходу до ринку кардинально змінює економічний устрій держави, систему відносин власності, становище людини в економіці. Ринкова економіка базується на багатоманітних формах власності, змаганні самостійних товаровиробників, розвинутій системі фінансів, на дії могутніх стимулів особистої і колективної заінтересованості в досягненні високих кінцевих результатів праці. «Двадцяте століття, — пише російський політолог і суспільний діяч А. М. Яковлєв, — повністю підтвердило: тільки ринкова економіка здатна забезпечити високу ефективність народного господарства. Світова політика не знає жодної високорозвиненої країни, де не було б ринкової структури, і, навпаки, приклад негнучкості, низької ефективності, уповільнення технічного прогресу демонструють країни, де нема ринкової економіки. Ринок виявився явищем, народженим людською цивілізацією через відбір» [14].
Проблема створення ринку в нашій державі є досить складною не тільки внаслідок економічних та організаційних труднощів, а й унаслідок соціальних колізій, що неминуче виникають на ґрунті реальних соціально-історичних обставин. Процес формування ринку на Заході тривав кількасот років. Він відбувався багато в чому під впливом історичних подій, наприклад Реформації, що сформувала в людей такі риси, як раціоналізм, акуратність та ділова сумлінність. Епоха Просвітництва, визначивши основні політичні свободи та гарантії недоторканності особи (у тому числі й у сфері економіки), сприяла розвитку політичної демократії, формуванню правових держав. У суспільстві утвердилися закони, норми, правила, а також певні моральні засади, які регламентували поведінку людей, сформувалися громадяни з певними рисами особистості.
Усе це сприяло побудові західної промисловості на засадах суворо регламентованої адміністративно-командної організації з дуже жорстким розподілом управлінських і виконавських функцій, на засадах організації різних стандартних робіт-операцій, виконуваних робітниками. А ці принципи, за твердженням Ф. У. Тейлора, засновника американської системи промислового виробництва, «можуть бути з однаковим успіхом застосовані до будь-яких видів соціальної діяльності» [15].
Зовсім інша ситуація в Україні. Виявилася майже повна неготовність людини працювати за умов ринку, легальна ділова активність у галузі виробництва перебуває майже на нулі. Зате набула широкого розмаху активність у сфері перерозподілу — «вибивання» ресурсів і кредитів у держави (легальні форми), розкрадання й шахрайство (нелегальні форми), «тіньова» комерційна та банківська діяльність. Ці види «активності» накладають на людей свій відбиток, формуючи такі риси, як злодійкувата спритність, нечесність, неповага до закону, невіра в можливості відкритого вияву своєї активності в межах легальних організацій.
Формування нових норм і правил поведінки людини в суспільстві, створення нових типів організації потребують тривалого часу. Для нашого суспільства перехід від адміністративної до ринкової економіки означає докорінну зміну способу життя: посилення мобільності та готовності до постійного підвищення кваліфікації або зміни роботи й відповідної перекваліфікації, зростання інтенсивності праці для забезпечення собі належного достатку за умов значної різниці в рівні життя різних верств і соціальних груп.
Значна частина населення до цього не готова. Багато людей не можуть знайти своє місце в ринковій економіці, пристосуватися до нових умов. Це стосується насамперед малокваліфікованих робітників, частини службовців і відповідальних працівників апарату управління, наукових працівників, викладачів та деяких інших категорій населення. Зростання кількості людей, що не здатні адаптуватися до ринкових відносин, може призвести до дестабілізації суспільства, виникнення гострих соціальних конфліктів, до екстремістських виступів. Ситуація дестабілізації су-спільства загрожує навіть неосталінізмом. Ось чому за переходу до ринкової економіки в повному обсязі мають бути враховані соціальні наслідки такого переходу.
Перехід нашої країни до ринкової економіки навряд чи можливий без опори на власні національно-культурні традиції. Досвід історії це підтверджує. Самобутнім шляхом здійснила модернізацію Японія. Але запозичити досвід японських менеджерів американцям, наприклад, не пощастило — інші традиції, інша культура. Підприємства в Японії організовані за типом «природної спільності», з наймом на все життя, неформальними, доброзичливими стосунками членів колективу на зразок традиційно-общинних або сімейних. У центрі уваги — робітник. Управління спрямоване не на «керівництво працею», а на створення сприятливого соціального мікроклімату, на підтримку стабільності персоналу, розвиток позитивних особистісних рис у висококваліфікованих робітників.
Реформа політичної системи в Україні має забезпечити перехід від адміністративно-командної системи влади й управління до плюралістичної системи. Плюралістична демократія надає однакові можливості для участі в політичному житті всім соціальним групам суспільства, кожній людині. Важливо, що політичне життя, яке базується на свободі, плюралізмі думок, парламентаризмі, неминуче породжує альтернативні шляхи розв’язання суспільних проблем. А єдине спрямування державної політики може забезпечуватися коаліційним правлінням різних політичних сил. Це має бути тільки правова держава, що в ній верховенство закону є імперативом. Найвища функція держави — забезпечення прав і свобод громадян, створення гарантій і умов для вільної діяльності людей.
Слід усвідомити, що нормальна держава не може існувати без ідеології та ідеологічних інститутів, метою яких є відтворення цієї ідеології в масовій та індивідуальній свідомості. Для сучасного суспільства єдиною ідеологією, що забезпечує стабільність держави та гідний рівень матеріального й духовного життя людини, є гуманістична та демократична система цінностей, що базується на політичному плюралізмі, вільній ринковій економіці, рівності громадян перед законом. На жаль, як у жодній іншій посттоталітарній державі, в Україні існує найглибша прірва між метою (на словах) та умовами її реалізації.
Ми вже зазначали, що населення України досить критично оцінює політичну діяльність партій і рухів, професійну політичну діяльність узагалі. Не завадить знов нагадати, що опитування жителів Київщини показало: позитивно ставляться до професійної політичної діяльності лише 16% респондентів, негативно — близько 51%, 23% не змогли відповісти, а 6% до неї байдужі. Характерно, що з віком негативне сприйняття політики як професії посилюється [16].
Нині в Україні відбувається створення демократичної інфраструктури політичної соціалізації, яка здатна відіграти суттєву роль у подоланні стереотипів тоталітарної масової та індивідуальної політичної свідомості. Цей процес разом з організаційними зусиллями потребує розробки концепції і засад політичної соціалізації особи стосовно сьогоднішніх умов формування демократичної культури населення.
Щодо організаційної сторони проблеми, то варто зазначити, що Україна, як і інші країни СНД, має досвід функціонування системи політичної освіти. Цей досвід, а також матеріальна база цілком можуть бути використані з метою демократичної політпросвіти населення держави. Набагато складнішою справою є залучення до діяльності в системі політичної освіти спеціалістів і громадськості. Накопичений досвід старих «спеців» тут не завжди може бути придатним, а ентузіасти-аматори навряд чи можуть на професійному рівні осмислити й здійснити цю важливу роботу за сучасних умов.
Так, польський політолог Є. Вятр, аналізуючи перспективи розвитку демократії в країнах Східної Європи, підкреслює велике значення для розвитку демократії спадщини минулого, тобто такого типу політичної культури, який би характеризувався взаємотерпимістю і впевненістю в тому, що переможений поважатиме демократичні правила гри. Щодо цього, на думку Є. Вятра, минуле країн Східної Європи не дає підстав для заспокоєння. Гоніння на інакомислячих, підозрілість, фанатизм, сприйняття політики в категоріях «образу ворога» — саме так виховано цілі покоління [17].
Як свідчить суспільна практика, політична соціалізація є невіддільною від загальної (загальнокультурної) соціалізації. Ці два потоки зумовлюють один одного, хоч межі їхніх внутрішніх стадій можуть не збігатися і між ними можуть виникати суперечності, особливо в тих випадках, коли новий політичний режим намагається утвердити свою владу на базі старої культури або коли стара культура намагається відтворити себе на базі нового політичного режиму.
Як може сьогодні відбуватися процес політичної соціалізації в Україні? Зрозуміло, що сама можливість переходу від тоталітаризму до демократії робить об’єктивно необхідною зміну як ролі політики в житті людей, так і типу політичної культури, що склався раніше. За сучасних умов відбувається не лише соціалізація покоління, яке вступає в життя, а й ресоціалізація всього раніше соціалізованого населення. Для здійснення цього процесу система цінностей, норм та стереотипів, що їх одержала Україна в спадщину від тоталітаризму колишнього СРСР, має бути замінена на систему демократичних норм і цінностей.
Головною передумовою для здійснення такої роботи має стати створення в Україні системи демократичної політичної освіти населення із залученням найбільш компетентної і демократично заангажованої частини наукової, педагогічної та управлінської інтелігенції; системи, що вже існує в усіх демократичних державах. Без цього неможливо забезпечити нормальний процес політичної соціалізації та формування громадянської свідомості. Створюючи таку систему, слід ураховувати як досвід країн з розвинутою демократією, так і специфіку громадсько-політичного буття в Україні, що потребує реалізації в політичній освіті таких засад:
пропаганди національної та соціально-класової толерантності як єдиної можливості уникнути соціального вибуху й громадянської війни за умов тяжкої соціальної кризи;
утвердження свободи (слова, пересування, совісті і т. д.) як абсолютної й неминущої цінності, в ім’я якої суспільство здатне пережити труднощі посттоталітарного розвитку;
руйнування психологічного стереотипу «засвоєної безпорадності», пов’язаного з переконанням, що нормальне життя можливе тільки «десь там», а ми приречені на жалюгідне периферійне животіння, залежне від благодійності багатого Заходу;
створення іміджу української держави як спільного дому для всіх, хто в ньому живе, відкритого для всебічних контактів усім цивілізованим країнам, але насамперед — своїм найближчим сусідам, від миру в домі котрих залежить мир і в нашому власному домі [18].
Розділ XIV
ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ ТА ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО
1. ЕЛІТИ В ПОЛІТИЦІ: ПОНЯТТЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ ТЕОРІЇ
Політична еліта відіграє надзвичайно важливу роль у політичному житті суспільства. Еліта політична (від. франц. еlite — найліпше, добірне) — це меншість суспільства, що утворює достатньо самостійну, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні та здійсненні рішень, пов’язаних із використанням державної влади або впливом на неї [1].
Визначення тих, кого можна назвати елітою, у західній соціології та політології далеко не однозначне: так називають людей, які отримали найвищий індекс у сфері своєї діяльності (Парето); найбільш активних у політичному відношенні особистостей, що зорієнтовані на владу, тобто організовану меншість суспільства, правлячий клас (Моска); людей, які користуються в суспільстві найбільшим престижем, статусом, багатством; осіб, що інтелектуально чи морально стоять над масою, мають розвинуте почуття відповідальності (Ортега-і-Гассет); людей, наділених владою (Етціоні); людей, які мають формальну владу в організаціях та інститутах, що визначають суспільне життя (Дай); особистостей, наділених харизмою (Фройнд); творчу меншість суспільства на противагу нетворчій більшості (Тойнбі); меншість, що здійснює найбільш важливі функції в суспільстві (Келлер); порівняно невеликі групи, які складаються з осіб, що посідають провідне становище в політичному, економічному, культурному житті суспільства (теорія елітного плюралізму); найбільш кваліфікованих спеціалістів, менеджерів та вищих службовців у системі бюрократичного управління (теорія технологічного детермінізму); провідних представників різних соціальних груп — професійних, етнічних, локальних (Боден). У будь-якому разі, дихотомія еліта — маса є провідним методологічним принципом аналізу соціальної структури суспільства [2].
Що ж до політологічного осмислення цього поняття, то воно є похідним від об’єктивної необхідності існування самої політичної еліти. Численні науково-теоретичні дослідження, а також суспільно-політична практика доводять, що потреба в політичній еліті — це закономірність розвитку цивілізації. Її існування зумовлене дією таких головних чинників, як психологічна й соціальна нерівність людей, їхні неоднакові природні здібності, можливості та бажання брати участь у політиці; висока суспільна значущість управлінської діяльності й необхідність високого професіоналізму для її ефективного виконання; наявність широких можливостей використання управлінської діяльності для отримання різноманітних привілеїв; практичні можливості здійснення контролю за суспільством або певною його частиною; політична пасивність широких мас, головні життєві інтереси яких, як правило, лежать поза сферою політики [3].
Постановка проблеми політичної еліти має давню історію. Досить глибоке обґрунтування цієї проблеми можна знайти в працях Конфуція, Платона, Макіавеллі, Карлейля, Ніцше. Але перші концепції еліт у їхньому сучасному вигляді було розробленоГ. Москою, В. Парето та Р. Міхельсом.
Перший варіант теорії елітаризму розробив Гаетано Моска — італійський дослідник, один з основоположників політичної науки. У своїх працях «Теорія правління і парламентське правління» (1884), «Основи політичної науки» — 1896 (т. І); 1923 р. (т. ІІ) учений дійшов висновку, що «в будь-якому «політичному організмі» очевидна наявність двох класів: панівної меншості — правлячого класу — і політично залежної більшості — класу, яким правлять». Право влади меншості над більшістю Г. Моска виводить з якостей, що притаманні правлячій меншості. До цих якостей, що відкривають доступ до правлячого класу, належить передовсім організованість. «Сто осіб, які діють узгоджено, зі спільним розумінням справи, — зазначає вчений, — переможуть тисячу людей, які незгодні один з одним і які спілкуються тільки одинз одним…». Отже, що більша політична згуртованість меншості, «то пропорційно менша правляча частина потрібна порівняно з більшістю, якою управляють, і то важче для більшості організувати будь-який спротив» [4].
Г. Моска визначає також кілька рис, які притаманні правлячій еліті: перевага над оточенням, авторитет, відчуття вищості. Ці риси випливають з військових подвигів, багатства, високого походження, високих моральних якостей, місця в церковній ієрархії та володіння мистецтвом управління.
Вільфредо Парето (італійський соціолог і економіст) запроваджує в науку сам термін «еліта» і формулює теорію циркуляції еліти. Необхідність поділу суспільства на правлячу еліту та більшість населення, яким управляють, італійський мислитель виводить із нерівності індивідуальних властивостей людей. У суспільстві, на думку В. Парето, відбувається постійний кругообіг еліт, що є універсальним законом історії. У політичному житті вчений виділяє два типи еліт, які постійно змінюють при владі одна одну: перший тип — «леви», другий — «лиси». Тип еліти «леви» характеризується стабільністю розвитку політичної системи, силовими методами правління та консерватизмом. Для типу еліти «лиси» характерними ознаками діяльності можна вважати хитрість, обман та демагогію. Щоб підтримувати рівновагу політичної системи необхідна періодична зміна одного типу еліти на іншу. В. Парето поділяв також еліту на правлячу й неправлячу (контреліту), а революцію розглядав як боротьбу та заміну правлячої еліти потенційною елітою. Нова еліта, що приходить до влади в результаті революції, залучає на свій бік широкі народні маси.
Роберт Міхельс — німецький політолог — у праці «Соціологія політичних партій у сучасній демократії» обґрунтував ідею «залізного закону олігархічних тенденцій». Суть цього закону полягає в тому, що створення будь-яких великих організацій обов’язково призводить до їхньої олігархізації та формування еліти. Навіть демократичним суспільством, висновує Р. Міхельс, фактично править олігархічна, елітарна група.
Американський політолог Гарольд Лассвелл розглядає політичні еліти як більш впливові порівняно з народними масами групи. На думку американського вченого, елітарні групи — явище, притаманне будь-якому суспільству, у тому числі й демократичному. Сучасний американський політолог Роберт Доль у своїй теорії поліархії поєднав концепцію елітаризму з ідеєю демократії і визначив сучасну політичну владу як правління лідерів різних елітарних груп, що дійшли спільної згоди.
Сучасна політична еліта є внутрішньо диференційованою. Вона поділяється на правлячу еліту, яка здійснює державну владу, та опозиційну (контреліту). Призначенням першої є володіння владою та утримання її, дії ж контреліти спрямовано на те, щоб відібрати владу в панівної еліти. У політичному житті виділяють також відкриту еліту, що поповнюється з різних верств суспільства, і закриту, котра рекрутується тільки з власного середовища. Розрізняють також вищу еліту, яка приймає або безпосередньо впливає на прийняття загальнодержавних рішень, і середню еліту, яка складається з інтелектуалів, службовців, учених, менеджерів тощо. Складовою частиною політичної еліти є адміністративна, до якої належать службовці-управлінці.
У сучасній західній політології наявні два основні підходи до визначення політичної еліти та її ролі в суспільстві — функціональний і ціннісний. Прихильники функціонального підходу за головну ознаку політичної еліти беруть соціальний статус людини, її місце і роль у системі владних управлінських структур. Вони визначають еліту як меншість населення, котра приймає важливі рішення в суспільстві і керує більшістю (П. Шарон), або як меншість, котра здійснює найважливіші функції в суспільстві, має найбільшу вагу і вплив (С. Келер).
Прихильники ціннісного підходу визначальною ознакою політичної еліти вважають духовний аристократизм, заслуги, особисті переваги (культура, освіта, мораль, воля, фізичний стан) одних людей над іншими. Х. Ортега-і-Гассет елітою вважав тих, хто володіє найвищим почуттям відповідальності. Згідно із З. Фрейдом еліта — це позначена особливими якостями група, яка діє на людей подібно магніту. Отже, належність до політичної еліти в даному разі визначається культурно-психологічними особистими якостями людини, з якими вона народжується чи які в неї виховано [5].
Розробка елітарної теорії в українській політичній думці пов’язана з іменами Дмитра Донцова і В’ячеслава Липинського. Д. Донцов у своєму творі «Націоналізм» виділяє «ініціативну меншість» (еліту) і «пасивного чинника нації» (народ). Він зазначає, що «ініціативна меншість» повинна не тільки формулювати певну ідею, а й мобілізувати народ на її здійснення, застосовуючи «творче насильство» меншості над більшістю. На думку Д. Донцова, для досягнення могутності нації і створення національної державності політичній еліті дозволено застосовувати будь-які засоби.
Інший український дослідник цього питання В. Липинський зазначав, що процес постійного відновлення аристократії є характерною рисою історії різних часів і народів. Концепція національної аристократії В. Липинського виходить з того, що ні етнографічна маса людей як така, ні тип і характер, ні мова і окрема територія самі по собі автоматично не творять нації. Це робить активна серед цієї етнографічної маси група, що об’єднує всіх навколо політичних цінностей, на ґрунті чого формується нація.
Критеріями визначення національності стають: територія, загальний історичний досвід, соціальні інститути, типи еліт. Еліта і є носієм національної ідеї. Саме ця група керує всією нацією, стоячи на чолі її політичних організаційних установ, творить певні культурні, моральні, політичні й організаційні цінності, які потім привласнює собі вся нація, і завдяки яким нація живе і тримається.
Таку «провідну верству» В. Липинський назвав «національною аристократією», яка, на його думку, є носієм об’єднуючого принципу. Без матеріальної сили та морального авторитету немає і не може бути аристократії. А без національної аристократії, без сильних і авторитетних провідників не може бути нації. В. Липинський обґрунтував і необхідність постійного оновлення національної аристократії, оскільки для модернізації нації потрібні нові організатори. При цьому він уточнював, що вживає цей термін для «означення тієї групи найкращих у даний історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент є організаторами, правителями і керманичами нації» [6].
Що стосується сучасної України, то осмислення проблем елітарності українського суспільства можна знайти в новітніх вітчизняних політологічних дослідженнях (В. Полохало, О. Гарань, Б. Кухта та ін.). У сучасній Україні, на думку В. Полохала, «за умов первісного нагромадження капіталу вузьким колом осіб, часто тісно пов’язаних із колами старої партійної номенклатури,образ «влади» у суспільній свідомості поєднується не зі словом «еліта», а зі словом «мафія». Отже, в Україні можна говорити не про еліту, а про так звану псевдоеліту — явище, притаманне тоталітарним і неототалітарним політичним системам» [7].
За таких умов у політичному житті країни все виразніше виявляється діяльність контреліти. Як показує політичний досвід, контреліта — це опозиційна щодо панівної еліти частина бюрократії, соціальна група, яка виборює право на входження в еліту або на створення нової еліти. Головною метою політичної діяльності контреліти є відібрати владу в панівної еліти. Відтак функціями контреліти стає критика владних структур, спротив здійсненню соціально-економічних перетворень та політичному оновленню су-спільства, вимога внесення коректив у систему політичної влади тощо.
Для контреліти в Україні на сучасному етапі в цілому характерні надзвичайна невиразність її інтересів та слабкість політичної волі. Найбільш конструктивна (нечисленна) її частина намагається діяти (без скільки-небудь значної підтримки населення) під гаслом обмеженої співпраці з правлячою елітою, переважно в законодавчих та дорадчих органах, не допускаючи в суспільній свідомості щонайменшого ототожнення себе з елітою, зосереджуючи свої зусилля на створенні впливових незалежних громадсько-політичних інституцій [8].
Сучасні вчені-політологи дотримуються думки, що нинішнє суспільство має явно елітний характер, а будь-які спроби усунути еліти з політичного життя в ХХ ст. призводили до появи тоталітарних режимів та деградації еліти. Ось чому в демократичних країнах питання стоїть не про усунення еліти з політичної арени, а про формування висококваліфікованої, ефективно правлячої групи, підконтрольної суспільству. З огляду на це виняткового значення набуває і проблема політичного лідерства як така, що безпосередньо пов’язана з проблематикою еліти.
2. СУТНІСТЬ І ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ ЛІДЕРІВ
Суспільне, а в класовому суспільстві й політичне лідерство внутрішньо притаманне природі людини, притаманне всім людським спільнотам, є стародавньою формою організації життя людей, дійовим засобом вирішення існуючих проблем. Уже на перших етапах розвитку людства без формування і взаємодії тих чи інших моделей групового проживання існування роду людського було би просто немислимим. А це, у свою чергу, зумовлювало вибір такого порядку суспільного життя, де провідну роль відігравали б досвідченіші, розумніші, сильніші, людяніші особистості. Вони отримували визнання, довіру, авторитет серед своїх одноплемінників, ставали лідерами.
З розвитком соціального життя еволюціонізував і феномен суспільного лідерства: ускладнювалася його ієрархія, відповідні зв’язки й відносини, зростала кількість проблем, що вирішувалася. Від лідерства конкретної особи суспільство переходило до складніших його форм [9]. З розвитком приватної власності на засоби виробництва, появою класів, становленням держави лідерство стало характеризувати політичні процеси, стало активним елементом державного життя.
Лідерство як соціальне явище є всюдисущим. Можна сміливо стверджувати: там, де склалася та чи інша людська спільність, там повинні з’явитися й лідери, а з ускладненням соціального життя — і політичні лідери. Якщо говорити про суспільно-політичне лідерство як явище, то насамперед треба зазначити, що воно є точкою перетину векторів потреб та інтересів, симпатій та антипатій тих чи інших людських спільнот, своєрідним «нервовим вузлом» політичних процесів, виявом боротьби тенденцій суспільного розвитку.
Проблема лідерства стала предметом наукового вивчення дуже давно. Нею займалися ще Платон і Арістотель. Пізніше Н. Макіавеллі описав образ лідера-государя, який будь-якими засобами досягає політичних цілей. Ф. Ніцше вважав, що прагнення до лідерства — це вияв «творчого інстинкту» людини: лідер має право ігнорувати мораль — зброю слабких. На думку З. Фрейда, народні маси потребують авторитетного лідера так само, як сім’я потребує авторитетного батька.
Яке ж визначення можна дати категорії «лідер»? Лiдер (англ. leader — вождь) — авторитетний член організації або малої групи, особливий вплив якого дає йому змогу відігравати істотну роль у соціальних процесах, ситуаціях. Лідер — особа, яка здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, що спрямована на задоволення інтересів даного суспільства [10].
Зарубіжний досвід свідчить, що проблеми лідерства вивчають різні науки. Психологія досліджує психологічні особливості лідера. Соціологія розглядає лідерство з погляду соціальної системи. Соціальна психологія вивчає лідерство як процес взаємодії соціальних і психологічних чинників, досліджує його механізми, розробляє методи відбору, навчання, висування керівників залежно від характеру групи, організації. За сучасних умов зростає роль управління в житті суспільства, а це означає, що зростає значення політичного лідерства також.
Західні дослідники розглядають проблему лідерства на двох рівнях. На першому — переважно теоретичному — робляться спроби загальнотеоретичного вирішення цієї проблеми з допомогою різних філософсько-історичних і політичних концепцій лідерства. Вирішення проблем на другому рівні — переважно утилітарному — обмежується емпіричними дослідженнями, розробкою практичних рекомендацій.
Загальнотеоретичному рівню досліджень проблеми лідерства властиві різні підходи. Так, американський соціолог теоретичного прагматизму Дж. Дьюї стверджував, що розвиток суспільства відбувається хаотично, «від ситуації до ситуації» на підставі імпульсів, що надходять від лідерів. Натовп веде за собою невелика кількість людей, котрі знають, чого вони бажають.
Інший американський політолог С. Хук у монографії «Герой в історії» писав, що історія є витвором великих людей і тільки лідери можуть впливати на розвиток людства. Хук фетишизував роль політичного лідера, уважаючи його незалежним від народу, від класу; зокрема він стверджував, що Друга світова війна стала не результатом загальної кризи капіталізму, а наслідком злої волі Гітлера. Він говорив, повторюючи тезу З. Фрейда, що культ героя створюється з дитинства. Люди в масі своїй ніколи не звільняються від залежності: спочатку вони залежать від батьків, потім від учителів або ще когось, хто дає їм відповіді на запитання. А тому, продовжував Хук, натовп шукає вождя, котрий виконав би в суспільстві роль, яку виконує батько в сім’ї.
Одним із найважливіших способів обґрунтування лідерства в західних дослідженнях є його психологічні інтерпретації. Так, деякі теоретики стверджують, що підґрунтям суспільного життя є людська психіка. Вона — первинна, визначальна щодо явищ соціального життя, і людина, яка за своєю природою є індивідуалістом і власником, одержима волею до влади.
Слідом за З. Фрейдом деякі соціологи вважають лідерство певним видом психічних відхилень, своєрідним наслідком неврозу. І справді, багато які політичні лідери були невротиками (Наполеон, Лінкольн, Робесп’єр, Рузвельт, Пуанкаре, Гітлер, Сталін).
Багато дослідників лідерства спираються на типологію, яку розробив німецький соціолог і політолог М. Вебер. Він виокремлює три типи лідерства:
1) традиційне лідерство;
2) харизматичне лідерство;
3) раціонально-легальне лідерство [11].
Традиційне лідерство — це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій (характерно, як правило, для «до-індустріального» суспільства). Традиційне лідерство базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця влада пов’язана з традиційними нормами, на які посилається правитель, організовуючи свою діяльність. Правитель, який зневажає традиції, може бути позбавлений влади.
Харизматичне лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Широкі маси населення свято вірять у те, що такий лідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову місію, а тому вони бувають навіть фанатично віддані такій людині. У цьому разі влада випливає не з юридичних норм, а з особистих якостей правителя. Саме такими керівниками, на думку М. Вебера, є вожді революцій, досвідчені далекоглядні політичні діячі, релігійні лідери.
Надзвичайно велике значення в становленні харизматичного лідера має використання специфічної техніки впливу на маси, зміст якої надзвичайно точно сформулював Ф. Ніцше: «Легко дати рецепт того, що натовп називає великою людиною. За всіх умов необхідно давати йому (народу) те, що йому дуже приємно, або спочатку вбити йому в голову, що те або інше було б приємним, а потім дати йому це. Але ні в якому разі не одразу; навпаки, слід завойовувати це з величезним напруженням, або робити вигляд, що завойовуєш. Натовп повинен мати уявлення, що перед ним могутня і навіть нездоланна сила волі; або щонайменше треба робити вигляд, що така сила існує» [12].
У суспільному житті явище харизми виникає зі складного поєднання раціональних та ірраціональних моментів політичної діяльності лідера. Складовими харизми можуть бути й особиста привабливість лідера, і наявність у нього виняткових ораторських здібностей, і його складний і тяжкий життєвий шлях, і такі його риси, як далекоглядність та рішучість, які він виявив у критичні, поворотні моменти історичного розвитку. Водночас політичне лідерство за певних умов може набирати комічних, а іноді й страшних, гротескових форм. Ось чому суть цього суспільного феномену необхідно знати та уважно вивчати.
І нарешті, раціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному житті політичного лідера через демократичні процедури виборів, що відповідають вимогам закону. У цьому разі обраному демократичним шляхом лідеру надаються широкі (згідно із законом) повноваження, а за будь-які зловживання він нестиме відповідальність перед виборцями.
Марксизм розглядає лідерство як складний взаємозв’язок людей у соціальних групах, завжди пов’язуючи його з природою суспільного устрою, з конкретно-історичною ситуацією [13]. На взаємовідносини в тій чи іншій групі або організації впливають її характер, сфера її життєдіяльності, специфічні ознаки ситуації, психологічні особливості учасників, мета діяльності й особистість лідера. У системі спільної діяльності лідерство виникає як об’єктивна потреба певної групи, що набрала форми очікувань та вимог, звернених до лідера.
У сучасній західній соціології і політології проблеми лідерства переводяться в план емпіричних досліджень здебільшого малих груп, де чіткіше виявляються психологічні й соціально-психологічні аспекти лідерства. При цьому із соціологічного аналізу виключаються класові відносини. Вивчення лідерства спрямоване на розробку методів ефективного лідерства та добору лідерів. Створено психометричні й соціометричні тести і методики, застосування яких у малих групах дає непогані результати.
У різних дослідженнях визначаються десятки різних дефініцій лідерства:
( функція особистості, яка володіє певними рисами;
( наслідок сили особистості;
( фокус групового процесу;
( мистецтво встановлення згоди поміж людьми;
( особистий соціальний контроль;
( поведінка індивідуума, який включений в управління груповою діяльністю;
( здатність впливати на людей насамперед емоційно і т. д. і т. п.
За стилем розрізняють авторитарне лідерство, що передбачає одноосібний вплив і ґрунтується на погрозі силою, та демократичне лідерство, яке дає змогу членам групи брати участь в управлінні її діяльністю й визначенні цілей. За видами виділяють формальне та неформальне лідерство. Формальний лідер пов’язаний зі встановленими правилами призначення керівника і передбачає функціональні відносини. Неформальний — виникає на підставі особистих взаємин учасників. Ці види лідерів або доповнюють один одного і поєднуються в особі авторитетного керівника, або починають конфліктувати, а тоді ефективність роботи організації зменшується.
Відповідно до сформульованої лідерами мети або програми дій їх можна поділити на романтиків та прагматиків. Лідери-романтики характеризуються тим, що вони наполегливо й послідовно йдуть до здійснення своєї мети, мобілізуючи для цього всі свої сили й здібності, не спиняючись ні перед перешкодами, ні перед жертвами. На відміну від романтиків лідери-прагматики весь час співвідносять наявні ресурси з поставленими цілями, відмовляючись, якщо це необхідно, від певної мети і вибираючи іншу, на їх погляд, більш реальну. Відповідно до використання тих чи інших засобів у політичній боротьбі виділяють лідерів-радикалів — прихильників рішучих дій і лідерів-реформістів, які намагаються здійснювати поступові перетворення та забезпечити спадковість політичного процесу. Політичні лідери характеризуються й різним ставленням до своїх прибічників. Одні політичні лідери вважають себе представниками тих людей, котрі їх висунули й активно підтримують, і своє головне завдання вбачають у тому, щоб послідовно обстоювати їхні інтереси. Інші політичні лідери намагаються довести суспільству, що саме вони є носіями певних, зрозумілих тільки їм вищих історичних цілей та політичних завдань, а тому їх воля має виконуватись без обговорень.
Цікаву класифікацію політичних лідерів пропонує західний політолог М. Херманн:
( лідер, який визначає цілі і вказує підходи до них своїм прихильникам;
( «комівояжер» — сенс своєї діяльності він убачає в обстоюванні та задоволенні інтересів своїх прибічників;
( «маріонетка» — ним керують його прибічники;
( «пожежник» — його керівництво є лише низкою реакцій, іноді досить випадкових, на події реального життя [14].
Кілька західних дослідників обґрунтували так звану теорію рис лідера, яка головну увагу приділяє особистим якостям лідера. Її автори вважають, що необхідно вивчати лідерів у різних (випадкових) ситуаціях, соціальних групах, виявити притаманні їм психологічні характеристики, скласти відповідні таблиці.
У підсумку лідерство пояснюється як соціально-психологічний феномен. Перераховуються десятки рис характеру, які зобов’язаний мати лідер: почуття гумору, такт, здатність передбачення, уміння привертати до себе увагу тощо. У 30-ті роки з’явилася велика кількість досліджень, що базувалися на «теорії рис». Але вже тоді було помічено велику різницю в отриманих результатах, які іноді взаємно виключали один одного.
Так, наприклад, деякі дослідники стверджували, що лідер повинен мати більший інтелект, ніж члени його групи, інші ж уважали, що здебільшого лідерами стають не мислителі, а люди дії. Для них характерна незначна проникливість, оскільки занадто глибокі знання породжують сумніви та бездіяльність. Лідери рекрутуються в основному з нервових, неврівноважених людей. Глибокий розум зовсім не обов’язковий для лідерства, особливо в бюрократичних організаціях, де кар’єру роблять не найрозумніші, а найспритніші, безпринципні, які вміють добре пристосовуватися до обставин.
«Теорія рис» метафізична за своєю основою. Вона розглядає лідерство як ізольований феномен. Але різні соціальні епохи, соціальні класи та соціальні групи потребують лідерів, які володіють різними рисами. Одні риси мають бути в капітана футбольної команди, інші — у керівника наукового колективу, ще інші — у керівника політичної організації. Насправді риси лідера необхідно розглядати не ізольовано від соціальних умов, а в тісному зв’язку з ними.
Лідерство деякими політологами розглядається також як функція ситуації. Сутність лідера, згідно з цією теорією, полягає не в індивіді, а в тій ролі, в якій має потребу певна група. Ось чому поведінку лідера та його дії, здійснювані за певної ситуації, не можна повторити за іншої. За одних умов на посаду лідера може висуватися одна людина, за інших — інша. Цікаві думки з цього приводу висловлюють західні політологи Е. Фромм та Д. Рісмен. Вони вважають, що лідером за певних обставин може бути й безпринципна людина, яка є тільки «функцією ситуації», людина, що підкоряється обставинам. Е. Фромм називає такого лідера «людиною ринкової ситуації», здатною виставляти себе як товар, ціна якого в суспільстві зростає відповідно до політичної кон’юнктури. Д. Рісмен характеризував такого лідера як «людину зовнішньої орієнтації». Проте нема сумніву, що політичний лідер може оволодіти ситуацією, використати або змінити її на свою користь. Ця теорія не бере такої можливості до уваги.
Досить поширеною є й теорія визначальної ролі прибічників. Лідер — це людина, котра має прибічників. Група сама обирає лідера, котрий задовольняє її інтереси (лідер, по суті, не більше ніж інструмент групи). «Таємниця» лідера полягає не в ньому самому, а в психології, запитах його прибічників. Передовсім для становлення лідера мають значення очікування групи. Соціологи, що поділяють положення цієї теорії, уважають вплив прибічників на лідера завжди негативним. Вони перетворюють лідерів на маріонеток, які діють на потребу групи та живуть за її критеріями. Лідер намагається задовольнити потреби групи, щоб утриматися при владі (поняття групи не слід розуміти вузько — групою може бути і натовп).
І нарешті, «синтетичний» підхід до лідерства, який певною мірою звільняється від однобічності попередніх підходів, але грішить еклектизмом. Безумовно, усі елементи соціальної системи взаємодіють. Необхідно з’ясувати, на якій засаді відбувається ця взаємодія, зрозуміти діалектику суб’єктивних і об’єктивних чинників у соціальному процесі. Ясна річ, у суспільстві насправді наявна складна взаємодія цих чинників, але значення їх різне. Ось чому прикладні соціологічні дослідження можуть «працювати» тільки в межах широкої наукової теорії.
Лідерство — елемент структуралізації групи. Його існування й функціонування визначається об’єктивними потребами організації соціального життя. У цих потребах, в особливостях соціальної і політичної організації суспільства слід шукати пояснення характеру лідерства.
Особистість, що претендує на лідерство (відповідно до потреб групи), повинна мати певні соціально значущі риси, які формуються в процесі її взаємодії з іншими людьми. Але при цьому не можна розглядати особистість статично. Уже те, що особистість стає лідером, бере на себе відповідальність, спричиняє певні зміни її поведінки, індивідуальних характеристик, хоч детермінованість поведінки лідера суспільними відносинами зовсім не позбавляє його індивідуальності та активності.
У політичному житті за характером і масштабами діяльності розрізняють лідерів трьох рівнів:
( лідер першого рівня — малої групи;
( лідер другого рівня — громадського руху (організації, партії);
( лідер третього рівня — політик, що діє в системі владних відносин у національному масштабі.
Лідера малої групи висуває невеликий колектив людей, які мають спільні інтереси. Характерною ознакою цього рівня лідерства є те, що воно формується на підставі особистих рис людини, які оцінюються групою безпосередньо в процесі спільної групової діяльності. Лідеру малої групи притаманні, як правило, організаторські здібності, уміння спілкуватися, діловитість, підприємливість, прагматизм. Інтелектуальний рівень такого лідерства базується на вмінні вирішувати проблеми, що виникають, та виконувати функції «мозкового центру» групи. Для лідера характерні такі риси спілкування, як психологічна комфортність, комунікабельність, уміння знімати напруження всередині групи.
Лідер малої групи має багато шансів висунутися в лідери другого рівня і стати лідером громадського руху (організації, партії). Існує постійний і різноманітний зв’язок між лідерами малих груп і лідерами громадського руху. Але лідер громадського руху повинен мати й багато інших рис. Це пов’язано із самою сферою громадського життя, де стикаються інтереси класів, соціальних верств, національних та інших спільностей, а через них — і інтереси кожної людини.
Які ж риси мають бути притаманні лідеру громадського руху? Не претендуючи на вичерпність, назвемо такі: велика працездатність, висока аналітичність розуму, компетентність, яскраво виявлена схильність до суспільної та державної діяльності, міцність принципів і переконань за здатності до сприйняття альтернатив і пошуку нового, уміння переконувати і вести за собою людей, оптимізм, увага до людини тощо.
Народження лідера громадського руху, починається, мабуть, тоді, коли його перший громадський досвід, помножений на неординарні особисті риси, дає йому можливість зробити для себе важливі й сміливі узагальнення типу: «Я знаю суть проблем, що постали перед нами, бачу шляхи їх вирішення; те, що я пропоную, сприймають і підтримують люди, які мене оточують, і я можу очолити їх». Відтак не можна не підтримати думку американського політолога Р. Такера про те, що «потреба в лідерстві з’являється, коли ситуація, в яку волею обставин втягнуто великі групи людей, потребує оцінки, потребує, щоб сама група або хтось від її імені взявся за здійснення необхідних дій» [15].
Як правило, лідер громадського руху робить свої перші кроки як ентузіаст, як неформал. У разі успішного досягнення позитивних результатів, що дуже важливо для громадського визнання й завоювання авторитету, лідер формалізується, зростає його соціальний статус, він стає особою офіційною, наділеною владними повноваженнями, масштаб його впливу й діяльності збільшується.
У цьому зв’язку хотілося б висловити думку про співвідношення понять «лідер» і «керівник», яке й досі є дискусійним серед дослідників. На нашу думку, ці поняття не тотожні, оскільки є чимало керівних посад, де від керівників не вимагається особливих лідерських рис. Але зв’язок між цими поняттями все-таки є, і саме по лінії «лідер-керівник», бо справжній громадський лідер не може не бути керівником, хоча б і неформальним.
Принципово важливим є питання про роль і місце лідера в системі суспільних відносин. Лідер громадського руху є одночасно і суб’єктом і об’єктом суспільного процесу. Суб’єктом — тому, що через неординарні риси свого характеру і добровільний вибір людьми він стає на чолі тих чи інших громадських рухів з метою реалізації інтересів спільнот, що його висунули. Заради цього успішно діючого лідера наділяють владними повноваженнями, тобто правом концентрувати, спрямовувати зусилля, волю, інтелект людей, оперувати матеріальними, фінансовими цінностями.
Водночас лідер громадського руху не є якоюсь ізольованою, автономною щодо суспільства постаттю, виключаючи, ясна річ, тоталітарні, диктаторські режими. Лідер громадського руху є не тільки суб’єктом, а й об’єктом суспільного життя. Він діє у відповідних соціальних і часових вимірах, має свою мету, в основі якої лише один, зате постійний критерій — результативність, ефективність його діяльності для задоволення запитів і інтересів тієї спільноти, котра звернулася до його послуг. Без широкої підтримки й постійного контакту з людьми лідер громадського руху нічого не вартий. Більше того, вирішуючи ті чи інші проблеми, він завжди зазнає впливу й тиску різних заінтересованих сторін і постійно має бути готовим до компромісів. Відтак прийняття лідером громадського руху рішень завжди є для нього справою не такою простою, а іноді — надзвичайно болісною.
Будь-який лідер уже із самого початку намагається заявити про себе, мати якомога більше прибічників, формалізуватись, увійти в існуючу політичну систему. Еволюція лідера громадського руху, як і будь-якого суспільного явища, — це рух від простого до складного. На практиці вона часто має стадіальний характер: виникнення громадських рухів і виділення їх лідерів; створення партій, розробка програмних настанов та організаційних принципів, формування ієрархії партійно-політичного керівництва; боротьба за владу і прихід партій до влади, участь в управлінні країною, делегування партійних лідерів на керівні державні посади; поява лідерів — керівників держави.
У цьому зв’язку можна вже говорити про третій рівень лідера в політиці — лідерство в системі владних відносин, лідерство в національному масштабі.
Чим відрізняється лідерство в «малих групах», громадських рухах від лідерства в національному масштабі?
Лідерство в національному масштабі — це:
( «дистанційне» лідерство (лідер і його прибічники не мають прямих контактів з населенням; їх відносини з народом опосередковуються масовими комунікаціями, організаціями, людьми, що обслуговують політичну машину);
( «багаторольове» лідерство (лідер орієнтується на бажання свого безпосереднього оточення, політичної партії, бюрократичної виконавчої машини, широкого загалу і його завдання — підтримувати рівновагу між цими, часто дуже суперечливими, бажаннями);
( фактична корпоративність, хоч і формальна індивідуальність лідерства.
Лідер у бюрократизованому суспільстві (президент, прем’єр тощо) є лише продуктом «організованої активності», суто символічною постаттю: його ролі виконують інші люди — його штаб, «виконавча еліта» [16]. Сучасний державний лідер діє в рамках певних законів, усталених норм. А вся бюрократична машина «працює» незалежно від зміни лідерів. Лідери лише підписують укази й розпорядження, які розробляють фахівці з економічних, юридичних, військових та інших питань. Цим, між іншим, пояснюється і можливість появи дуже невиразних, «сірих» лідерів. На жаль, це трапляється частіше, ніж хотілося б.
Саме на це звертав увагу марксизм, стверджуючи, що лідер не може на власний розсуд творити історію. Політичних лідерів висувають певні класи, і їх роль залежить від становища й ролі класу, що їх висуває. Лідери спираються на партію. З цього приводу В. І. Ленін зазначав, що «люди силкуються придумати щось зовсім особливе і в своєму старанні мудрувати стають смішними. Всім відомо, що маси діляться на класи — ...що класами керують, принаймні в сучасних цивілізованих країнах, політичні партії; — що політичними партіями, як загальне правило, управляють більш-менш сталі групи найбільш авторитетних, досвідчених, обраних на відповідальніші посади осіб, які називаються вождями. Все це азбука» [17].
Але й досі робляться спроби приховати зв’язок політичного лідера зі своїм класом і презентувати його як представника всього народу. Це помітно навіть на прикладі таких постатей, які залишили значний слід у сучасній історії, зокрема Ф. Рузвельта, У. Черчілля, Дж. Кенеді, але все ж таки не могли творити історію на свій розсуд. І не тому, що не були талановитими, а тому, що задуми, які суперечать суспільному розвитку, нездійсненні.
Проте, безумовно, політичні лідери, можуть справляти значний вплив на хід історичних подій. Беручи участь у політичній діяльності, вони реалізують і свої особистісні риси, що робить їх суб’єктами соціального процесу. Хоч їхня поведінка є наперед визначеною обставинами, вони мають відносну самостійність, можуть виявляти велику особисту активність.
Дуже важливим елементом ефективної політичної діяльності лідера є довіра, емоційна й практична підтримка лідера його прибічниками. Як свідчить політичний досвід, наявність довіри набагато збільшує можливості та ефективність діяльності політика. За таких умов люди охоче і без примусу беруть участь у реалізації запропонованої ним політичної лінії. За умов загальної довіри прорахунки лідера не дуже помічають, а помилки легко вибачають. Коли такий лідер раптом міняє політичний курс на інший, то це можуть розцінювати не як крах його попередніх задумів, а як гнучку політичну тактику та необхідний прагматизм.
Зовсім інша політична ситуація складається за браком або через утрату довіри до лідера з боку мас. Це часто відбувається через утрату лідером здатності гідно репрезентувати інтереси своїх прихильників і провал раніше проголошених намірів. За таких обставин політичний лідер стає об’єктом жорстокої критики і навіть глузування з боку різних політичних сил. У суспільному житті різні політичні угруповання вдаються до тактики протидії або й політичного виклику офіційній політиці. Це відбивається у виявах прихованої або відкритої ворожості як до самого лідера, так і до тієї політики, яку він проводить. У такій ситуації значно збільшується кількість порушень писаних та неписаних законів, виявів екстремізму та громадянської непокори, які можуть призвести до суспільних заворушень або навіть до громадянської війни.
Зазначимо також, що за тих самих соціальних умов, той самий клас або верства можуть висувати різних лідерів — конформістів, що «пливуть за течією», і нонконформістів, тобто тих, хто йде «проти течії», долаючи інерцію та опір.
Роль лідерів є особливо значною в переломні періоди розвитку, коли від них вимагається швидке прийняття рішень, здатність правильно зрозуміти конкретні завдання. Дуже поширеною є думка, що «сильний лідер» може вирішити всі проблеми. Справді, на якомусь етапі жорсткий, вимогливий лідер може підвищити ефективність управління групою, партією або державою. Проте цей період триватиме порівняно недовго: основне завдання лідера — збуджувати активність, заохочувати всіх членів партії або уряду до ефективної праці.
3. ВІДРОДЖЕННЯ ДЕМОКРАТИЧНИХ ІНСТИТУТІВЛІДЕРСТВА В УКРАЇНІ
Радикальні зміни у формуванні та функціонуванні політичної системи в Україні охопили й інститут громадсько-політичного лідерства. Він, як це вже зараз виявляється, буде якісно іншим, ніж у недалекому минулому. Раніше до громадсько-політичних лідерів ми могли віднести КПРС у цілому і комуністів-керівників особисто, які перебували на тому чи іншому щаблі партійно-державної ієрархії, а всі інші органи влади, громадські організації та їхні лідери були в ліпшому разі тільки виконавцями партійних настанов. Після ліквідації монополії КПРС та формування багатопартійної системи ми опинилися перед перспективою появи великої кількості суб’єктів громадсько-політичного лідерства різних типів і рівнів, котрі становлять певну єдність, підсистему в рамках реформованої політичної системи нашого суспільства, причому кожна складова цієї підсистеми має свою суть, своє обличчя.
У цій ситуації дуже непростою стає проблема підготовки й формування громадсько-політичних лідерів нового ґатунку. Стара система підготовки лідерів була достатньо розгалуженою і мала досить кваліфіковані викладацькі сили. Але її обмеженість полягала в тому, що вона прищеплювала партійному, профспілковому, комсомольському активу тільки навички «вимагати», «спрямовувати», «організовувати», «домагатися», «забезпечувати» тощо, причому специфічними методами тиску, адміністрування та ін. Нині майбутнім лідерам-управлінцям треба вчитися наукових методів соціального управління, знання й поваги до чинних законів, використання методів діалогу та переконання, треба вчитися бачити довкола себе конкретних людей, громадян, партнерів, а не невиразних «виконавців».
Характерною рисою політичного життя в Україні є багатопартійність. Зараз політичних партій, що зареєстровані Міністерством юстиції, уже понад сто. Ми є свідками й учасниками унікального явища в політиці — майже одночасного виникнення численних партій і громадських рухів і, звичайно, феномену суспільно-політичного лідерства, що пов’язаний з цим процесом. На наших очах розгортається й швидко еволюціонізує логічно зумовлений ланцюг: народження громадської організації, її наступний розвиток і формування з неї партії або групи партій, перехід від неформальної стадії до стадії нормативного конституювання. І на всіх етапах цього процесу ми бачимо дії громадсько-політичних лідерів, зростання їхнього авторитету, впливу, влади, але також і помилки, похибки, провали, зникнення з політичної сцени.
Звичайно, багатопартійність в Україні, плюралізм суспільних поглядів і суспільно-політичної діяльності перебуває тільки на самому початку розвитку. Потрібний тривалий час, щоб та чи інша партія, її лідери звелися, як кажуть, на ноги, розробили свої програми, цілі й статутні положення, характерні методи діяльності, символіку, налагодили роботу друкованих органів, здобули (а це дуже важливо) широку підтримку, створили свою соціальну базу, відрегулювали взаємовідносини з іншими партіями і рухами, конституювалися в повному сенсі цього слова, стали часткою функціонуючої політичної системи.
Для партій, громадських рухів, їхніх лідерів на цьому шляху становлення можливі і поразки, і забуття. Їх може спіткати доля метеликів-одноденок. На нашу думку, саме така доля чекає на Українську партію шанувальників пива, наприклад. Мабуть, не обійдеться і без спроб деяких діячів легалізувати через громадські організації і відповідні партії політичний екстремізм, стимулювати неприязнь та ворожість між різними національними й соціальними групами.
Унаслідок формування багатопартійної системи ми, очевидно, матимемо два рівні або, точніше, дві пов’язані між собою системи партійно-політичного лідерства. Перша — лідерство в рамках партії або руху. Друга — лідерство міжпартійного плану. На цю роль зараз в Україні претендують центристська партія «Нова Україна», Народний рух України, партії лівого блоку тощо.
Процес демократизації, що розгорнувся в нашому суспільстві, і принципово новий у цьому зв’язку підхід до формування та організації органів влади всіх ступенів зумовили появу якісно нової категорії народних депутатів — особистостей, депутатів-лідерів. Справді, значна частина з них уже пройшла важкі випробування боротьби на альтернативній основі і отримала депутатський мандат не тільки тому, що чітко і ясно викладала свої погляди, а й тому, що своєю позицією зуміла зацікавити виборців, знайти в їхніх серцях відгук, породити надії на вирішення існуючих проблем. Ми бачимо, що громадсько-політичне лідерство народних депутатів стало юридичною нормою. Депутати, як сказано в законі «Про статус народного депутата України», є провідною силою самоуправління народу. Важливим принципом депутатської діяльності є турбота про потреби виборців, про народний добробут, зміцнення демократії в суспільстві, погодження інтересів особистостей, соціальних груп, класів, націй і суспільства в цілому [18].
Свій статус народних обранців, політичних лідерів нової формації багато народних депутатів уже довели ділом. Їхній інтелект, компетентність, принципова, смілива громадянська позиція, глибокий демократизм та особиста привабливість породили повагу до них та підтримку широких верств суспільства. Їхня діяльність корисна й повчальна для багатьох, хто пов’язаний з політикою.
Зараз і в центрі, і на місцях без найактивнішої участі народних депутатів не вирішуються скільки-небудь значущі проблеми. При цьому значна частина народних депутатів виявляє високу принциповість, непримиренність до минулого, бореться з бюрократизмом, активно взаємодіє з громадянами.
У своїй діяльності депутати, безумовно, не самотні. Їх підтримують виборці, центральні й місцеві органи масової інформації, а допомога з боку трудових колективів навіть перевершила всі сподівання. Але ставлення центральних та місцевих органів виконавчої влади до діяльності народних депутатів є більш ніж стриманим.
Одним з найважливіших напрямків багатопланової суспільно-політичної роботи народних депутатів є їхня законодавча, парламентська діяльність. До неї абсолютна більшість депутатів ставиться дуже серйозно. І все-таки результати законотворчості, за самокритичними оцінками народних депутатів, задовольнити суспільство як у кількісному, так і в якісному відношеннях не можуть. Складно також налагодити дійовий контроль за реалізацією ухвалених правових актів. Ефективній законотворчій роботі, без сумніву, сприяла б і висока парламентська культура народних депутатів, котру треба ще виховувати, зміцнювати, робити нормою повсякденного спілкування.
Немає сумнівів, що з розвитком демократії значення депутатів усіх рівнів як виразників і захисників народних інтересів зростатиме. Мабуть, у перспективі особа народного депутата буде серед основних претендентів на роль громадсько-політичного лідера. А партії за умов багатопартійності зосередять зусилля на отриманні депутатських мандатів.
Будь-яке суспільство, обираючи або висуваючи свого лідера, ставить до нього необхідні, а іноді й досить суворі вимоги, які випливають із конкретної політичної ситуації. Під час переходу від посттоталітарного до демократичного устрою такими головними вимогами є: високий загальний культурний рівень, компетентність у політиці та управлінні, уміння організувати справу, мати різноманітну інформацію та вміти її належним чином оцінювати, могутня сила волі та високе почуття особистої відповідальності за стан справ у суспільстві.
Зараз в Україні об’єктивно склалися такі умови, коли можливі різноманітні шляхи розвитку інституту політичного лідерства. Одним із варіантів розвитку, у зв’язку з можливим поширенням у суспільстві екстремізму, можуть стати широкі антидемократичні заходи влади. Такі заходи можуть призвести до обмеження або, навіть, до заборони діяльності певних суспільно-політичних течій екстремістського спрямування та істотно обмежити діяльність лідерів цих течій. Іншим варіантом розвитку політичних подій може стати певне одержавлення неформальних організацій. За таких умов лідери цих угруповань переходять до лав державних чиновників і стають складовою частиною владних структур. Саме ці процеси в певній мірі сьогодні відбуваються в Україні. Найбільш бажаним є третій варіант розвитку подій, пов’язаний із широким розвитком демократичних процесів у суспільстві. Такий варіант створює необхідні умови для висунення на виборні керівні посади альтернативних кандидатів. У суспільстві поширюється ідейний та політичний плюралізм, який стає нормою політичного життя. В атмосфері демократії, гласності, відкритої полеміки та цивілізованої конкуренції новим лідерам відкриваються можливості боротьби за голоси виборців та прихід до влади.
Як свідчить світовий досвід, індивідуальне політичне лідерство цілком відповідає вимогам демократії. Більше того, у сьогоднішньому світі роль інституту індивідуального політичного лідерства зростає. Ці процеси характерні і для України. Формування інституту політичного лідерства тут має свої особливості, які виявляються в тому, що руйнування тоталітарної системи відбувається паралельно з національним відродженням та становленням демократичної республіки. Визначальною рисою, яка ускладнює розвиток демократичних процесів у нашій державі, є поліетнічна і поліконфесійна структура населення, серйозні регіональні відмінності в його соціальній структурі та в політичних уподобаннях. Політичні партії в Україні ще не стали серйозною силою, здатною впливати на виборців.
Як свідчить суспільна практика, потреба в авторитетному лідері особливо зростає за складних ситуацій життєдіяльності суспільства. Можливості суспільства щодо розв’язання складних суспільних проблем багато в чому залежать від наявності загальновизнаного лідера, який би не тільки запропонував стратегію виходу з кризи, а й зумів консолідувати суспільство на її виконання. Просто «призначити» такого лідера не можна, він виникає на перетині потреб та сподівань народних мас, а в демократичних суспільствах обирається населенням на виборах. Такими загальновизнаними, загальнонаціональними лідерами, що очолили вихід суспільства з кризи, у недалекому минулому були Ф. Рузвельт, У. Черчілль, Де Голль, а в наш час — Л. Валенса, В. Гавел.
Після проголошення незалежності нашої держави в 1991 р. таким загальновизнаним лідером став, безумовно, Л. М. Кравчук. Висунута ним програма (добробут, демократія, державність, духовність і т. п.) цілком відповідала тогочасним сподіванням народу. На превеликий жаль, реальна діяльність влади і національних лідерів не виправдала цих надій. У центр своєї діяльності всі владні структури поставили завдання розбудови держави — створення армії, митниці, впровадження національної валюти, інтенсивного переходу на державну мову тощо, відсунувши на другий план вирішення тих економічних проблем, які населення вважало першочерговими. А тому зовсім не є випадковим, що вже після року свого президентства Л. Кравчук вимушений був визнати, що він «недооцінив значущість економічних проблем».
Поглиблення економічної, соціальної та політичної кризи в суспільстві призвело до того, що рейтинг Кравчука та інших тогочасних лідерів став різко падати. Уже в жовтні 1993 р. за даними загальнонаціонального опитування, що були проведені центром «Демократичні ініціативи» за участю Інституту соціології НАН України та центру Соціс-Геллап, тільки шість процентів опитаних мали надії на те, що Президент України зможе вивести країну з кризового стану і тільки 24% висловили йому довіру (проти 55% тих, хто йому не довіряв). Слід зазначити, що рівень довіри до інших гілок влади — Верховної Ради, Кабінету Міністрів — упав ще нижче [19].
Як можна охарактеризувати ситуацію, що склалася нині в Україні? На думку рядових громадян і багатьох спеціалістів, у нашій країні поглиблюється криза в усіх сферах життя, яка загрожує крахом держави. За таких надзвичайно екстремальних умов у суспільстві різко зростає тяжіння до «сильних» лідерів, навіть до «сильної руки». На думку населення, кілька сильних керівників можуть зробити для нашої країни більше, ніж закони й дискусії. З цією думкою погодилась більшість — 58% опитуваних, незгодні з нею тільки 16% і ще 27% своєї позиції не визначили [20].
Розвиток політичних подій у державі, коли, з одного боку, в суспільстві є велика потреба в сильних лідерах, а з іншого — їх немає, може призвести до непередбачених наслідків. Чи зможуть у цій ситуації демократичні сили України об’єднатися на засаді загальнонаціональних інтересів, мобілізувавши для цього переважну більшість населення? Чи зможуть ці демократичні сили розробити зрозумілу й прийнятну для суспільства програму виходу з кризи та виділити зі свого середовища достойних загальновизнаних лідерів? Від вирішення цієї проблеми багато в чому залежатиме розвиток України як суверенної держави.
Розвиток подій показує, що таку місію повинен зараз виконати Президент України Л. Д. Кучма, всенародно обраний на цю посаду в липні 1994 р. та вдруге переобраний у листопаді 1999 р. Для цього Президент повинен діяти як представник не окремої верстви населення чи політичної течії, але як довірена особа всього народу. Одна з найважливіших функцій Президента і створюваних при ньому органів полягає в консолідації політичних течій і суспільних рухів; демократизм президентської влади передбачає діалог і співробітництво з представниками різних напрямків суспільної думки, їх участь у розробці тих чи інших президентських ініціатив і програм. Що стосується внутрішньої політики, то це, у першу чергу, розробка й реалізація нових конкретних рішучих заходів щодо радикалізації економічної реформи, всебічне сприяння становленню оновленої структури виконавчої влади, забезпечення стабільного суспільного порядку, безпеки громадян і держави, посилення боротьби з кримінальною злочинністю, посилення контролю за виконанням прийнятих законів тощо.
Головне завдання президентської влади — зробити все, що в її повноваженнях, для досягнення нашим суспільством стану, коли б ті рішення, що приймаються, були б компетентними, а їх здійснення оперативним і ефективним. Це забезпечить Президенту справжній авторитет, посилить його позиції як загальнонаціонального лідера. Його діяльність у такому разі залишить добрий слід в історії нашого суспільства, стане прикладом для всіх політичних лідерів і керівників.
Розділ XV
СВІТОВИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС
1. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО ТА ОСНОВНІТЕНДЕНЦІЇ ЙОГО РОЗВИТКУ
Світовий політичний процес розгортається в окремих країнах, на регіональному й глобальному рівнях як сукупна діяльність соціальних спільностей та інститутів, організацій і окремих осіб, що мають політичні цілі. На світовій арені його суб’єктами є народи, держави, суспільні рухи та організації. У силу цього політичний процес набуває власного змісту, специфічних рис та закономірностей розвитку [1]. У документах ООН уживається поняття «світове співтовариство». Воно означає сукупність усіх держав, що існують сьогодні на планеті. Кожна з них має національно-особливі, специфічні риси й належить до того чи іншого типу сучасних суспільств.
Під міжнародними відносинами [2], як правило, розуміють системну сукупність політичних, економічних, соціальних, дипломатичних, правових, військових і гуманітарних зв’язків і відносин між основними суб’єктами світового співтовариства. Такими суб’єктами є народи, держави, суспільні сили, рухи й організації. Пройшовши довгий історичний шлях, міжнародні відносини тільки в наш час стали по-справжньому всесвітніми. Саме як такі вони формують обличчя сучасного світу, в якому співіснують понад 200 різних держав, велика кількість народів, які говорять понад двома з половиною тисячами мов.
Протягом багатьох десятиліть після Жовтня 1917 р. світ був розділений на СРСР і капіталістичний світ, який складався, у свою чергу, з метрополій Заходу та колоній (напівколоній, залежних територій) Сходу й Півдня. Така була політична карта світу, типологія держав, що базувалася на їхньому соціально-економічному устрої та політичній орієнтації.
Після Другої світової війни 1939—1945 рр. розвалилася колоніальна система й виникла нова типологія країн: розвинуті країни і країни, що розвиваються, до яких було віднесено 120 країн, які стали незалежними (включаючи латиноамериканські, що отримали свободу ще в ХІХ ст.). На цю типологію накладалася класифікація за класовою ознакою: серед розвинутих країн виділялися капіталістичні й соціалістичні, а серед країн, що розвиваються, — ті, що орієнтувалися на капіталістичний шлях, і країни некапіталістичного розвитку (соціалістичної орієнтації). На межі ХХ — ХХІ ст. став анахронізмом (багато в чому штучний і в минулому) поділ країн за належністю до «третього світу».
Нині зберігається соціально-класова неоднорідність (гетерогенність) світу. Здавалося б, гетерогенність заходить у суперечність з самим поняттям «світове співтовариство». Але це не так. У перші післявоєнні десятиліття світове співтовариство було справді утворенням формальним — механічною сумою держав з різними, часто антагоністичними інтересами. Кінець 70-х — початок 80-х років стали тією добою, коли держави почали усвідомлювати свою взаємозалежність, взаємозв’язаність загальними, глобальними інтересами (запобігання ядерній війні та екологічній катастрофі, боротьба з голодом і смертельними хворобами, вирішення проблем відсталості тощо). Національно-державні інтереси сьогодні переплітаються із загальнолюдськими. Це перетворює світове співтовариство на живий цілісний організм. Світове співтовариство нині можна розглядати як інтегровану єдність різноманітних, багатих на суперечності взаємодоповнюючих елементів (компонентів, структур), свого роду єдність у багатоманітності [3].
Усередині світового співтовариства склалися підструктури (міжнародні спільності). Це великі групи держав, що належать до одного соціально-економічного типу суспільства, наприклад, капіталістичні держави. Взаємовідносини елементів світового співтовариства будуються на макрорівні — між підструктурами (Схід — Захід, Північ — Південь) і мікрорівні — між державами всередині спільностей або окремими державами міжнародних спільностей (СНД — Україна, Україна — Росія тощо).
Держави світового співтовариства постійно змінюються, трансформуються. Обсяг та глибина змін різні. Деякі вириваються наперед, створюючи високорозвинені в соціально-економічному відношенні групи. Для інших характерні низькі темпи розвитку.Часто, якщо це багатонаціональні держави, у них на ґрунті економічного відставання або політичних суперечностей постають міжетнічні конфлікти. Ще інші тривалий час «випробовують» різні варіанти розвитку і замість прямувати до глобального соціального прогресу, залишаються на його узбіччі.
Світове співтовариство характеризується й характером міждержавних зв’язків та відносин. Життєдіяльність будь-якої підструктури нерозривно пов’язана з іншими. Сьогоднішній капіталізм зумів перебороти багато своїх вад завдяки засвоєнню досягнень соціалістичного суспільства, а саме: використанню планування в економіці, розробці державної соціальної політики (створення державних систем освіти, медицини, соціального забезпечення тощо). Трансформація соціалізму в наші дні в Китаї, В’єтнамі, на Кубі вбирає ті цінності західних суспільств, що зробили їх ефективними, — ринкову економіку, свободу підприємництва, демократизацію. Усередині кожного елемента світового співтовариства у своєрідній формі відтворюються частки, клітинки інших. Отже, усі елементи є взаємозв’язаними, взаємопереплетеними, взаємодоповнюючими та взаємонеобхідними. І що глибші, багатоманітніші ці зв’язки, то сталіше світове співтовариство, то більше воно стає глобальною самоорганізованою системою. За всієї гетерогенності світового співтовариства владно торує собі шлях тенденція до зближення всіх його компонентів через зростаючу внутрішню схожість.
Які ж основні тенденції становлення й розвитку світового співтовариства можна назвати ?
У кінці ХХ століття стала очевидною тенденція до формування всесвітнього господарства [4]. У світовій економіці — це розвиток і вдосконалення ринкових відносин. Провідним критерієм і своєрідним «спільним знаменником» економічної зрілості стає ступінь поширення «п’яти ринків» (товарів, капіталів, робочої сили, послуг та інформації), глибина суспільного поділу праці, диверсифікація виробництва і ступінь залучення національних економік у світове господарство.
Формування всесвітнього господарства відбиває дію закону інтернаціоналізації суспільного життя. Така інтернаціоналізація характеризується виходом держав за національно-державні кордони. Ефективний розвиток сучасної промисловості потребує міжнародного поділу праці. Так, наприклад, автобус «Ікарус» виготовляється в Угорщині, але багато комплектуючих деталей поставляється з інших країн. Ринок збуту «Ікарусів» також є в багатьох державах світу. Це типовий приклад інтернаціоналізації однієї зі сторін господарського життя. Відповідно інтернаціоналізуються й інші суспільні процеси — соціальні, політичні, духовні. Оскільки інтернаціоналізація нескінченно повторюється в багатьох явищах і процесах, вона стала законом життя світового співтовариства.
Всесвітнє господарство є цілісною, планетарною економічною системою зі своїми власними законами (наприклад, закон нерівномірності розвитку). Цілісність планетарного господарства існує незалежно від того, з яких частин воно складається. У всесвітньому господарстві діють уже не класові, а надкласові й наднаціональні, єдині виробничі відносини, котрі охоплюють виробництво, розподіл, обмін, споживання. Відмова СНД та країн Східної Європи від «державного соціалізму», перехід їхніх національних економік на рейки ринкового господарства — це ще один доказ загальнолюдського характеру товарно-грошових відносин [5].
Розпад старої моделі світового соціалістичного господарства прискорить формування й розвиток планетарної економіки. Знімається проблема «непоєднуваності» соціалістичної і капіталістичної економік, що базувалися відповідно на механізмах адміністративно-командного та ринкового господарювання. У цій ситуації на передній план висувається перебудова зовнішньоекономічних відносин. Ми повинні ввійти в міжнародні фінансові ринки, у глобальну інформаційну систему, активно використовувати інновації. Для цього необхідно створювати спільні підприємства, вільні економічні зони, частково впроваджувати на внутрішньому ринку конвертовану валюту тощо. Такі заходи мають узгоджуватися зі змінами відносин власності, відмовою від директивного планування, свободою підприємництва, цільовою переорієнтацією економіки на вимоги споживача. Господарська трансформація на основі передового світового досвіду уможливить нашу інтеграцію в планетарну економіку.
Розвиток всесвітнього господарства відбувається через інтенсифікацію регіональних зв’язків. Із середини 50-х років будується «єдина Європа». Сьогодні Західна Європа стала спільним економічним простором з єдиною валютою, без кордонів і митниць, з наднаціональними політичними установами. Подібні, але менш просунуті процеси економічної інтеграції відбуваються в інших частинах світу — Латинській Америці, Арабському Сході, в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.
У середині 80-х років з’явилася концепція «загальноєвропейського дому» як розвиток французької формули «Європа від Атлантики до Уралу» [6]. Суть цих доктрин полягає в тому, що всі держави континенту взаємозалежні, пов’язані тісними зв’язками в економічній і науково-технічній сферах. Європейські народи об’єднує й історико-культурна цілісність. В останні роки ще однією сферою, яка тісно пов’язала європейські держави, стала загальна екологічна безпека. «Загальноєвропейський дім» не означає самоізоляції, автаркії континенту. Усі держави світового співтовариства повинні зміцнювати співробітництво. Додатковим внеском у розвиток цілісності, взаємозалежності світу виступає «євразійська» ідея про поглиблення співробітництва Європи та Азїї, що її було сформульовано в 1991 році. На базі регіональної інтеграції, формування планетарної економіки діють глобальні тенденції соціального, політичного й духовного розвитку.
Прогрес всесвітнього господарства став наслідком новітнього етапу НТР — «комп’ютерної (інформаційної) революції». На початку 80-х років у передових країнах відбулося масове впровадження електронно-обчислювальної техніки (ЕОТ) у промисловість, управління, побут — розгорнулась і триває справжня «комп’ютерна революція», а відтак і глибокі зміни в соціально-класових зв’язках суспільства.
Оволодіння комп’ютерною технікою потребує якісно іншої кваліфікації робітника. Уже на початку 80-х років середня тривалість підготовки робочої сили на Заході становила майже 14 років. Вища і середня спеціальна освіта стала базовою для багатьох професій. У США її мають 50% торгових і 40% конторських службовців, 24% кваліфікованих робітників, 33% робітників сфери послуг.
Підвищення рівня освіти та кваліфікації впливає на співвідношення розумової й фізичної праці. Розмиваються класові кордони, формуються перехідні міжкласові групи, зростає внутрішньокласова стратифікація. Практично неможливо визначити, чи належать трудящі із середньою спеціальною освітою, що працюють на ЕОМ, до робітничого класу чи до технічної інтелігенції.
Ускладнення соціальних зв’язків зумовлене й появою нових форм власності — групової, колективної, акціонерної, розвитком дрібного й сімейного підприємництва, домашньою та надомною працею, життєвим циклом найманої праці (становищем людей похилого віку та молоді). З середини 80-х років зростає тенденція до формування «економіки участі». Таку назву отримали за умов «комп’ютерної революції» нові системи участі найманих працівників у підприємницькій діяльності — у прибутках, власності й управлінні. Робітники й службовці отримують преміальні виплати з прибутків компаній згідно з динамікою прибутків. Трудящі є власниками акцій (у США серед персоналу підприємств розподіляється від 10 до 40% капіталу). Організація праці будується так, щоб робітники брали участь в управлінні на різних рівнях — дільницях, цехах, підприємствах і фірмах.
Зростання рівня загальної та професійної освіти привело до змін у співвідношенні матеріальних і нематеріальних форм багатства у валовому національному продукті (ВНП) західних держав. У США з 1950 по 1986 рр. приватні капіталовкладення зменшилися у ВНП з 17,6 до 15,7%, а витрати на культуру і відпочинок, наукову роботу, освіту, медицину збільшилися з 11,8 до 24,6%. Частка оплати праці в національному доході в розвинутих країнах зросла з 30—35 до 65—70%. Висока заробітна плата у поєднанні з «економікою участі» і зростанням нематеріальних форм багатства означає зниження ступеня експлуатації і розширення сфери спільних інтересів трудящих і підприємців. Формується гібридний соціальний тип найманого робітника-власника. Соціально-класова структура суспільства, що значно ускладнюється, перестає бути антагоністичною. Відносини між підприємцями й трудящими будуються як соціальний мир, партнерство, обопільна згода, спільна заінтересованість усіх у нормальному, безкризовому функціонуванні економіки та суспільства в цілому.
Таким чином, провідні тенденції розвитку світового співтовариства в кінці ХХ ст. свідчать: марксистська концепція соціально-класових відносин капіталістичного суспільства (буржуазія — робітничий клас) щодо сучасних розвинутих капіталістичних суспільств уже застаріла. У постіндустріальній цивілізації відбувається заміна примусу (насилля) заохоченням (участю). Наймані працівники, науково-технічний і управлінський персонал, політики об’єднуються на базі знань, компетентності. Знання (інформатика) стають вирішальним фактором розвитку економіки й організації інтересів, лінією розвитку соціальних структур. Усе це кардинально змінює зміст і форми як найманої праці, так і капіталу. Відбувається їх внутрішнє переродження і стратифікація, виникнення нових, невідомих Марксу і Леніну соціальних спільностей.
Тенденція до ускладнення й формування нових соціальних зв’язків чітко виявляється у розвинутих країнах Заходу. Проте і в іншому світі, де поглиблюються процеси входження в постіндустріальну, інформаційну цивілізацію, ця тенденція все більше торує собі шлях.
Не менш складними процесами характеризуються міжетнічні зв’язки. ХХ століття стало століттям піднесення національно-визвольних рухів, боротьби за незалежність, тяжіння народів до самоствердження. Жовтнева революція 1917 р. стала стимулом боротьби за національне визволення Туреччини, Афганістану, Китаю. Друга світова війна сприяла розпаду великих колоніальних імперій і перемозі народів Індії, Індонезії, Індокитаю. У 50—60-ті роки активізувався національно-визвольний рух на Африканському континенті. Ліквідація фашистських режимів у Португалії та Іспанії в середині 70-х років поклала початок національному визволенню народів Анголи, Мозамбіку, Гвінеї-Бісау.
Але піднесення національно-визвольних рухів народів часто супроводжується і посиленням націоналізму. Націоналізм — це ідеологія і політика, спрямована на самоствердження за рахунок інших народів, звеличення своєї нації, протиставлення її іншим націям як «чужим». Націоналізм може набувати й релігійного забарвлення. Тоді одна нація протиставляється іншій за принципом релігійної несумісності та ворожнечі (християни — мусульмани, мусульмани — буддисти тощо).
Поглиблення етнічних проблем пояснюється нівелюванням, уніфікацією умов проживання народів Землі. Реакція на ці процеси — зростання національної самосвідомості. Людина не бажає загубитися в морі однаковості, зрівнялівки. І вона звертається до найважливіших цінностей в історії людства. Однією з таких цінностей є етнічна індивідуальність, належність до певної нації, національна спільність. Людина повертається до національних коренів — мови, традицій, культури, моралі. А оскільки вони національно оформлені, то неодмінно призводять до певного посилення націоналізму.
І все ж таки в передових країнах Заходу перемагає тенденція до інтернаціонального об’єднання. Зняттю міжетнічних суперечностей сприяє високий рівень соціально-економічного розвитку. Західна Європа сьогодні — це добровільне міжнаціональне співтовариство народів, які досягли такого рівня суспільної свідомості, коли національні та інтернаціональні інтереси не протиставляються, а гармонійно поєднуються. За умов, коли ускладнюються етнічні зв’язки, цій гармонії належить майбутнє.
Однією з найважливіших тенденцій розвитку світового співтовариства є деідеологізація міжнародних відносин [7]. Що це означає? Протягом десятиліть людство розділялося на дві протилежні суспільно-економічні системи — капіталізм і соціалізм. Це був біполярний (двополюсний), конфронтаційний світ. Усвідомлення неминучості знищення цивілізації у разі розв’язування ядерної війни привело керівників провідних держав до рішучої зміни міжнародної політики. На зміну конфронтації прийшло співробітництво, взаєморозуміння, були зроблені конкретні кроки до роззброєння, скорочення збройних сил і військових бюджетів, конверсії ВПК.
До середини 80-х років світовий суспільний розвиток розглядався крізь призму класової боротьби двох суспільних систем — капіталістичної і соціалістичної. Їх інтереси уявлялись як антагоністичні, а тому передбачалося, що ці непримиренні суперечності могли бути вирішені тільки перемогою однієї системи над іншою. Комуністи вважали, що історично неминучою є загибель капіталізму і перемога соціалізму. Ідеологи буржуазії — навпаки. Але коли обидва соціуми нагромадили гори ядерної зброї і загроза самознищення людства стала реальною, розум переміг. Класовий підхід був визнаний застарілим і замінений на глобалістський. Не класові, а загальнолюдські інтереси було покладено в основу зовнішньої політики різних держав світу. Відбулася деідеологізація міжнародних відносин.
Загальною тенденцією політичного розвитку всіх елементів світового співтовариства можна вважати їх демократизацію [8]. Демократизація — це залучення великих мас людей до політики, це неперервний розвиток громадянського суспільства. Демократизація — це процес. Його головний зміст — зростання обсягу свободи. У світовому політичному процесі — це розвиток народів і держав по шляху демократії, розвиток, який став нездоланним та інтернаціональним. За всієї несхожості конкретних форм і результатів демократичного процесу в окремих країнах і регіонах загального значення набуло намагання народів, ліквідувавши авторитарно-бюрократичні й тоталітарні режими, побудувати сучасне розвинуте громадянське суспільство й правові держави, які забезпечують реальний політичний плюралізм; поділ влади; національно-культурну автономію і місцеве самоврядування; економічні, політичні, соціальні й індивідуальні свободи і права; високий рівень добробуту населення, його надійний соціальний захист.
Просування до демократії, як і створення соціально ринкової економіки, — це тривалий історичний процес, ціла епоха зі своїми періодами й етапами в межах національних держав, континентів і світового співтовариства. Історія ринку та політичної демократії налічує кілька тисячоліть, а проте неможливо говорити про завершення пошуку народами їх оптимальної моделі. Безумовно також, що в останні десятиліття ХХ ст. людство вступило на цей шлях, досягнувши помітних результатів у розвитку глобального демократичного процесу, про що свідчать численні факти. На наших очах розгорнулися демократичні перетворення у межах колишнього СРСР, у країнах Східної Європи, у Латинській Америці, де були повалені антидемократичні режими, на величезних обширах Азії та Африки. Відчувається політичне пробудження народних мас, котрі розгорнули активну боротьбу проти політичних диктатур, військових хунт, централізованих моноструктур влади, різних форм панування корумпованої бюрократії та олігархії.
Саме тому світовий політичний процес набуває нових рис. У кількісному і якісному відношеннях це виявилося не тільки в тому, що до політики залучено мільйони людей. Суттєво розширилося само історичне поле демократії. Його «заселено» зараз десятками держав, що жили раніше в іншому просторі — у зонах колоніалізму і неоколоніалізму, фашизму й расизму, військового деспотизму. В Україні, інших країнах СНД відбувається складний, що не має аналогів у історії, перехід від «державного соціалізму» до нових форм економічного, соціального та політичного життя, до демократичного й гуманного суспільства.
Сучасному політичному процесу, чинним у різних країнах соціально-політичним структурам притаманні й інші характерні риси та особливості:
1. Тісне переплетення революційних і еволюційних (реформаторських) чинників, через які реалізується історична необхідність.
2. Поєднання в діяльності суб’єктів політичного процесу свідомих, упорядкованих, запрограмованих виступів зі стихійними, спонтанними, непередбачуваними акціями. Це робить політичний процес особливо складним та інваріантним.
3. Різна спрямованість функціонування соціально-політичних структур. Поряд з прогресивною діяльністю численних політичних інституцій зберігаються і такі, котрі обстоюють регресивні, консервативні та реставраційні моменти в політиці. Унаслідок цього політичний процес набирає нерідко альтернативного характеру.
4. Зростання відносної самостійності політичного процесу за збереження загальної його детермінації соціально-економічними факторами. Виявляється зростаюча незалежність і самоцінність політики, політичних партій і рухів, їх власна субстанціональність. Політичний процес і його суб’єкти зберігають у своєму розвитку різний ступінь об’єктивізації базисних відносин і структур, що їх породили, який залежить від низки причин та умов, у тому числі від рівня розвитку демократії, політичної культури населення, соціально-класової структури національних спільнот, демократичних традицій тощо.
5. Видозміна структури, механізмів, форм, засобів і методів здійснення політики через ускладнення й демократизацію суспільного розвитку. Зараз у політичному процесі беруть участь різноманітні впливові сили й рухи: партії, професійні спілки, молодіжні, жіночі, конфесіональні організації, армія, групи підтримки й тиску тощо.
6. Створення певних передумов для подолання подвійного відчуження: особистості від держави (державної влади) і держави від громадянського суспільства під впливом участі широких мас у політичних рухах. Реалізації цих об’єктивних передумов перешкоджають дії деструктивних, у тому числі екстремістських, сил, охлократія (влада натовпу).
7. Суперечливі тенденції й чинники: спадкоємність і новизна, незворотність і незавершеність, поступовість і неповторність, спрямованість і непередбаченість, стабільність і мінливість. Через це визначити на конкретних історичних етапах вектор розвитку політичного процесу буває дуже складно.
8. На будь-якому рівні політичний процес — це втілення внутрішніх і зовнішніх умов, сторін і чинників, що взаємодіють один з одним. У результаті взаємодії зовнішніх причин і обставин модифікується розвиток внутрішніх основ демократизації: інституціональних, нормативних, міжособистісних, а також усього політичного процесу. Так, на політичному розвитку держав позначається загальна міжнародна обстановка і становище в регіонах, успіхи (або слабкість) антивоєнного та інших демократичних рухів тощо. Політичні процеси, що зараз відбуваються в Україні, певною мірою відбивають ситуацію, яка склалася в країнах СНД та за їх межами.
9. Уся сукупність політичних поцесів як в окремо взятих країнах, так і у світовому співтоваристві кінець-кінцем замикається на проблемі влади. Політичний процес і владу об’єднує те, що вони є певними суспільними феноменами; різниця між ними випливає з різних масштабів цих феноменів і особливостей їхнього реального функціонування. У межах світового співтовариства своєрідним епіцентром політичного процесу є система міжнародних відносин, яку репрезентує Організація Об’єднаних Націй (Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, спеціалізовані установи).
Відходить у минуле розкол світу на дві антагоністичні економічні й політичні системи, два ворожі політичні табори з їхніми замкненими державними структурами, два самостійні ринки, два відособлені типи націй, культури та ідеології. Двополюсний світ, який очолювали дві «наддержави» — США і СРСР, — поступається місцем новій системі політичних та інших взаємовідносин, яка в перспективі буде багатополюсною і спиратиметься на регіональні центри політичної, промислової, фінансової та технологічної могутності.
2. ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ЛЮДСТВАТА СУЧАСНЕ ПОЛІТИЧНЕ МИСЛЕННЯ
У другій половині ХХ століття людство натрапило на проблеми, від вирішення яких залежить дальший соціальний прогрес, доля цивілізації. Ці проблеми отримали назву глобальних (від лат. globus — Земна куля) [9]. Визначальною особливістю цих проблем є їх комплексність, системність та загальний характер, зумовлені зростаючою єдністю сучасного світу, тенденціями до посилення взаємозв’язку і взаємозалежності існуючих економічних і політичних структур.
Глобальні проблеми можна розділити на чотири основні групи. Це проблеми:
( соціально-політичного характеру: запобігання ядерній війні; припинення гонки озброєнь; мирне вирішення регіональних, міждержавних та міжнаціональних конфліктів, будівництво світу без насильства на засаді утвердження довіри у відносинах між народами, зміцнення системи загальної безпеки;
( соціально-економічного характеру: подолання економічної відсталості й пов’язаних з нею злиденності й культурної відсталості; забезпечення ефективного виробництва та економічного зростання країн світу; пошук способів розв’язання енергетичної, сировинної та продовольчої кризи; оптимізація демографічної ситуації, особливо в країнах, що розвиваються; освоєння в мирних цілях навколоземного простору та Світового океану;
( соціально-екологічні, що зумовлені дальшим погіршанням природного середовища проживання людей. З особливою гостротою постає необхідність здійснення заходів для поліпшення атмосфери, гармонійного розвитку живої й неживої природи, раціонального використання природного потенціалу планети;
( стосовно прав Людини, включаючи людський вимір суспільного прогресу: дотримання соціальних, економічних та індивідуальних прав і свобод; ліквідація голоду, епідемічних захворювань, неуцтва; духовний розвиток особистості; подолання відчуження людини від природи, суспільства, держави, інших людей у результаті власної життєдіяльності [10].
Головне, проте, не в переліку цих проблем, а в осмисленні причин їх виникнення та визначенні ефективних шляхів і способів розв’язання.
Розмірковуючи над причинами глобальних проблем, учені вказують, передовсім, на всесвітню спільність людей, що особливо виявилася у ХХ столітті. Її забезпечують глибинні економічні зв’язки, сталі політичні, культурні контакти, новітні засоби масової комунікації. За умов, коли планета Земля стає єдиним домом людства, багато суперечностей, конфліктів, проблем виходять за локальні рамки й набирають глобального, загальносвітового характеру.
Але річ не тільки в цьому. Нині активно-перетворюючу діяльність самої людини за могутністю й наслідками — як творчими, так і руйнівними — можна порівняти з дією найбільш грізних сил природи. Вихід з цього становища полягає в радикальній зміні характеру виробничої діяльності людини, її способу життя та свідомості. Науково-технічний прогрес — це не тільки «переобтяження» для природи. Найбільш прогресивні технології створюють можливість для впровадження екологічно чистого виробництва, запобігаючи його негативному впливу на довкілля. Настав час змінити суть технологічної цивілізації, надати їй природоохоронного характеру.
Сучасна наука розглядає людину, людство й навколишнє середовище як єдину систему. Видатний учений В. І. Вернадський писав, що людина вимушена буде свідомо взяти на себе відповідальність за розвиток біосфери. Середовище проживання людей, що ним управляє науковий розум, В. І. Вернадський називав ноосферою. Перехід біосфери в ноосферу — якісно новий етап у еволюції суспільства, необхідна умова розвитку цивілізації [11].
Цілком очевидно, що не вирішивши цих проблем, людство не подолає глибокої кризи цивілізації, не забезпечить своє виживання й дальший всебічний прогрес. Не випадково, що саме в останні роки, усвідомивши величезну загрозу людству, народи з допомогою національно-державних інститутів, регіональних і міжнародних організацій стали активніше втілювати в практику глобальних взаємозв’язків і взаємовідносин такі принципи, як демократизація, демілітаризація, гуманізація.
Ці принципи мають універсальний характер. Демократизація міжнародних відносин, на противагу тоталітарним і авторитарно-бюрократичним стереотипам у політиці, перетворюється у нездоланний рух сучасності, набирає геополітичної форми розвитку людства на шляху до його соціального й політичного визволення.
Зараз практично жоден народ, жодна держава не можуть нормально розвиватися за умов автаркії, ізоляції. Унаслідок об’єктивного розвитку сучасної цивілізації, світової економіки, техніки і технології, інформації і культури всі країни незалежно від свого місця у світовому співтоваристві залучено до глобальної й регіональної системи взаємозв’язків і взаємовідносин. А це означає, що нині становище в кожній країні визначається багато в чому тим, наскільки демократична вся система міжнародних відносин, наскільки вона забезпечує будь-якому народу справжню незалежність, суверенність, свободу соціального й політичного вибору, невтручання ззовні, недоторканність території, дотримання існуючих договорів та зобов’язань, поважання прав держави як члена ООН, інших міжнародних і регіональних організацій.
Цілком очевидно, що за умов зростаючої взаємозалежності забезпечити на практиці такі гарантії кожній державі і народу може лише по-справжньому демократична система міжнародних відносин. Цілком вона ще не склалася, у відносинах великих держав і малих країн ще не подолано рецидиви імперських підходів, погрози силою, блокадою, торговельно-економічними санкціями — аж до воєнної інтервенції включно. Усе це підтверджує, що демократизація міжнародних відносин не може бути локальною, вибірковою; вона має бути інтернаціональним, всезагальним процесом.
Звичайно, неможливо абсолютизувати світові політичні реалії безвідносно до того, чим є насправді суб’єкти міжнародного права; неможливо досягти цілковитого демократичного розвитку світового політичного процесу, коли у світі зберігаються недемократичні режими. Треба наголосити також, що міжнародні відносини попри всю їхню важливість мають вторинний (щодо національно-державних відносин і структур) характер.
Демократизація міжнародних відносин, світового політичного процесу потребує як необхідної передумови — демілітаризації. Роззброєння — центральний пункт демілітаризації [12]. Але цим демілітаризація не обмежується. Вона охоплює глобальну сферу міжнародних відносин: ліквідацію військово-політичних блоків; конверсію науки, а також невійськової промисловості, що виконує військові замовлення; звільнення державних політичних і управлінських структур, суспільних інститутів, способу життя мільйонів людей, їхньої свідомості від надмірного впливу військового елементу.
Демілітаризація, сприяючи формуванню світової економіки, інфраструктур, що забезпечують перехід від епохи конфронтації до співробітництва народів і держав, одночасно створює умови для гуманізації міжнародних відносин. Саме в мирний час, скинувши з себе тягар гонки озброєнь (військові витрати держав у наш час сягнули майже 1 трлн дол. на рік) і реально гарантуючи міцну загальну безпеку, людство здатне висунути на передній план світової політики Людину з її цілями, інтересами і потребами.
Гуманізація міжнародних та міждержавних відносин означає, що політика проводиться заради людей; що інтереси людини, її права і свободи вищі за інтереси і права держави; що не люди живуть і працюють задля держави, а, навпаки, держава має існувати для людей, бути їхньою зброєю, засобом, а не самоціллю і самоцінністю [13]. Носієм вищого суверенітету є народ; головний критерій діяльності будь-яких державних і суспільних інститутів — служіння людям; найвища мета соціального розвитку — вільна, невідчужена особистість, дійова система вільних суспільних відносин. Гуманізм громадян, суспільства та всесвітніх міжнародних відносин із вікової мрії людства може перетворитися в реальність тільки протягом тривалого історичного процесу.
Упровадженню в міжнародні відносини принципів демократизації, демілітаризації та гуманізації повинно активно сприяти сучасне політичне мислення. Воно зародилося в другій половині 40-х років, коли великі фізики світу на чолі з А. Ейнштейном усвідомили страшну загрозу, пов’язану з використанням ядерної енергії у військових цілях. У 1946 році А. Ейнштейн попереджав, що людство ідеологічно не готове до технічного застосування енергії атома. Таке застосування потребує нового мислення, принципово інших підходів до взаємовідносин держав і народів, до розробки нової системи загальної безпеки. Якщо нове мислення не проникне в масову свідомість, цивілізацію приречено на загибель.
Сучасне політичне мислення формувалося поступово. Воно ввібрало в себе глобалістські ідеї міжнародних неурядових організацій, прогресивні демократичні ідеї соціал-демократії. У кінці 80-х років у колишньому СРСР було розроблено теоретичну концепцію сучасного політичного мислення [14]. Вона вперше зруйнувала «образ ворога», вийшла на арену світової політики, почала впливати на міжнародні контакти, на масову суспільну свідомість і на погляди провідних політичних лідерів.
Назвемо основні риси сучасного політичного мислення.
1. Пріоритет виживання людства та ідея пріоритету загальнолюдських цінностей у світовій політиці. До 1983 року радянські й американські вчені обрахували на ЕОМ наслідки обміну ядерними ударами. Те, що станеться з планетою після такого обміну («напівзима»), означає загибель цивілізації, це науково доведено. Отже, «ядерна зима» не може бути засобом для досягнення політичних, економічних, ідеологічних, взагалі будь-яких цілей. Де ж вихід? Відповідь однозначна: людство мусить вижити, мусить зберегти цивілізацію як таку. А для цього необхідно, щоб перше місце в міжнародній шкалі пріоритетів посіли загальнолюдські цінності на противагу класовим, національним, релігійним, груповим тощо. Тільки нині, коли загроза загальнопланетарної катастрофи стала реальністю, ідея пріоритету загальнолюдських інтересів і цінностей почала переходити в площину практичної політики. Сьогодні кожному зрозуміло: без реалізації загальнолюдських інтересів неможливий прогрес суспільства.
2. Концепція суперечливого, взаємозалежного, цілісного й ненасильницького світу. Глобальне співтовариство розвивається на базі закону інтернаціоналізації суспільного життя. Реалізація цього закону потребує подолання конфронтації. Жодна держава не може розвиватися ізольовано й автономно, не завдаючи собі величезних втрат. Становлення взаємозалежного й цілісного світу, попри всі суперечності, — необхідний і реальний процес.
Чи буде цей світ ненасильницьким, може визначити тільки рівень суспільної свідомості. Насильство дуже глибоко ввійшло в практику міжнародних відносин. Але не вмирає надія на те, що ненасильство стане єдино правильною тактикою виживання людства в ядерну епоху. Ненасильство прийде в душі людей. Вони, кінець-кінцем, усвідомлять: насильство, примус, терор несумісні зі світом честі, взаємоповаги, довіри, в який вступає цивілізація на початку ХХІ століття.
3. Важливим моментом сучасного політичного мислення, який розкриває філософію сучасної міжнародної політики, став пошук правильного співвідношення таких понять, як «баланс сил» і «баланс інтересів» [15]. За умов економічної та ядерної небезпеки, що тяжіє над людством, цілком природно, що на зміну взаємної підозрілості й недовіри, які нещодавно панували у сфері міжнародних відносин, приходить усвідомлення необхідності балансу інтересів на засаді взаємоприйнятних компромісів. За таких умов об’єктивно необхідним є нове розуміння світової ситуації, коли вирішення проблем власної національної безпеки кожний суб’єкт розглядає крізь призму досягнення міжнародної безпеки. Як свідчить розвиток подій, можливість збереження життєво важливих національних інтересів будь-якою державою в сьогоднішньому світі багато в чому залежить від надійності системи міжнародної безпеки.
4. Ще однією важливою рисою міжнародної політики нині є свобода вибору. Ідея свободи вибору була колись складовою частиною принципу мирного співіснування, на словах широко підтримувалася всіма державами, але в реальному житті постійно порушувалася. Розглядаючи зміст та характер цього політичного явища, можна визначити два його важливі виміри: соціально-політичний (право на вибір суспільного ладу) і міжнародний (право держави вибирати свій курс на світовій арені, шляхи та методи забезпечення національних інтересів, своїх партнерів і союзників). Таким чином, свобода вибору для кожної держави полягає не тільки в багатоваріантності її соціально-політичного розвитку, а й у праві кожної держави на таку зовнішню політику, яка б відповідала її національним інтересам.
3. РОЛЬ ТА МІСЦЕ УКРАЇНИ В СУЧАСНОМУ СВІТІ
Нині для України особливо великого значення набуває розробка та формування такої зовнішньої політики, яка б сприяла успішній реалізації внутрішніх економічних та політичних реформ, формуванню нової політичної культури суспільства та нової системи цінностей. Як свідчить передовий політичний досвід, ефективна зовнішня політика держави здатна не тільки забезпечити розуміння світовим співтовариством причин та цілей таких реформ, а й сприяти їх широкій міжнародній політичній, економічній та моральній підтримці. Якщо такої зовнішньої політики в держави не буде, вона серйозно ризикує у важкий для себе час опинитися в міжнародній ізоляції. Як зазначав у інавгураційній промові 30 листопада 1999 р. Президент України Л. Д. Кучма, «на даному етапі результативність зовнішньополітичного курсу України, її міжнародний авторитет та імідж визначатимуть два основні чинники. Перший — як ми розв’язуємо внутрішні проблеми. Другий — наскільки активно й осмислено, з урахуванням національних інтересів адаптуємося до реалій сучасного світу. Світу, який, інтегруючись, продовжує жити за законами конкуренції. Ключовими орієнтирами в нашій зовнішній політиці є її багатовекторність, прогнозованість і стабільність, збереження позаблокового статусу України» [16].
У тій дуже складній економічній і політичній ситуації, в якій сьогодні опинилася Україна, її зовнішня політика повинна бути спрямована на те, щоб ефективно забезпечувати інтереси не тільки безпеки держави, а й економіки, активно боротися за ринки збуту продукції своєї промисловості та сільського господарства, налагоджувати нові й відновлювати старі взаємовигідні економічні зв’язки. Тільки розвиваючи та підтримуючи добрі стосунки з усіма своїми сусідами, налагоджуючи взаємовигідне економічне співробітництво з іншими країнами світу, Україна може гарантувати захист своїх національних інтересів [17].
Сучасний курс зовнішньої політики України характеризується чітко визначеними орієнтирами й конкретним механізмом їх послідовної реалізації. Такий підхід знайшов відображення в інавгураційній промові Президента України Л. Д. Кучми 30 листопада 1999 р.: «Підтверджуючи свій європейський вибір, ми ставимо за стратегічну мету вступ до Європейського Союзу. Вимоги до членів ЄС багато в чому збігаються з завданнями, які планується вирішувати у внутрішній сфері. І насамперед тими, що стосуються якості життя народу» [18].
Водночас політичне керівництво держави не вважає інтеграцію України в європейські структури альтернативою її діяльності в рамках СНД. Більше того, Україна у своїй зовнішньополітичній діяльності намагається бути якомога ширше репрезентованою і в «західному», і в «східному» об’єднаннях. Такий підхід є особливо важливим з огляду на реальне геополітичне становище України. Кількасотрічне перебування України в складі Російської імперії сприяло формуванню не тільки тісних економічних зв’язків, а й розвитку спільних рис культури, духовності, традицій, що не в останню чергу зумовлено історичною близькістю українського, російського та інших народів колишнього СРСР. Ця обставина підкреслює особливе значення для України лінії на стратегічне партнерство, рівноправні добросусідські відносини з Росією [19]. Якщо об’єктивно й неупереджено проаналізувати джерела постачання енергоносіїв і ринки збуту продукції українських товаровиробників, можна дійти висновку, що альтернативи традиційним зв’язкам з Росією та колишніми республіками СРСР поки що ми не маємо. Безумовно, що одномірність наших економічних та торговельних зв’язків не може бути тривалою, але сьогодні це — об’єктивна реальність, і не враховувати її у нашій зовнішній політиці означає завести державу в глухий кут.
Водночас визнання особливого значення взаємовідносин України з Росією зовсім не означає їх абсолютизації. Більше того, лише забезпечивши розвиток співробітництва із Заходом на такому самому рівні, як з Росією, ми зможемо ствердити позиції української держави у світі. Проте «рух на Захід» України не може обмежуватися лише економічним співробітництвом, а має включати і вступ до провідних європейських політичних і економічних організацій, і найтісніші контакти в соціальній, культурній та політичній сферах життя. Це дає змогу висновувати, що найбільш прийнятною для України моделлю зовнішньополітичного розвитку може стати поступове входження нашої держави в нову систему загальноєвропейського економічного й політичного розвитку.
Реалізація такого варіанта зовнішньополітичного розвитку України зовсім не суперечить паралельному існуванню в даний період такого об’єднання, як Співдружність Незалежних Держав. Ця організація за роки свого існування зазнала певної еволюції та суттєвих структурних змін. У своєму ставленні до СНД Україна виходить насамперед з економічної та політичної доцільності існування Співдружності, необхідності розвитку тісних і взаємовигідних торговельно-економічних, культурних, гуманітарних відносин між державами-учасницями. Виходячи саме з цих обставин, Україна приєдналася до Договору про створення Економічного союзу СНД, підписавши угоду про асоційоване членство. Наша держава бере участь у здійсненні й багатьох інших важливих економічних угод у рамках СНД. Водночас Україна відповідно до свого законодавства не бере участі в такому міждержавному співробітництві, що спрямоване на перетворення Співдружності у наддержавну структуру конфедеративного чи федеративного характеру, не входить до військово-політичних структур СНД.
На превеликий жаль, робота з налагодження практичного економічного співробітництва країн СНД поки що має невелику ефективність. Так, зокрема, у процесі розробки договірно-правової бази економічних відносин, форм і механізмів економічної взаємодії головна увага зосереджувалася не на впровадженні цивілізованих принципів економічного співробітництва, що базуються на реальному ґрунті, а лише на кінцевих політичних аспектах інтеграції. Такий підхід був явно передчасним.
Саме тому практичний досвід існування СНД переконав, що двостороннє співробітництво держав-учасниць у різних галузях розвивається в ньому ефективніше, ніж багатостороннє, хоч для останнього створено більш ніж достатню міжнародно-правову базу (за час існування СНД підписано близько 1000 багатосторонніх документів). Це багато в чому пояснюється об’єктивно існуючими розбіжностями в позиціях держав-учасниць. Щоб досягти високого рівня ефективності багатостороннього співробітництва в рамках СНД, необхідна реальна заінтересованість у цьому всіх сторін, а її брак неможливо замінити простим адмініструванням або створенням «наддержавних» структур. Дуже показовий у цьому відношенні приклад: тоді як сотні документів про так звану «інтеграцію», підписаних у рамках СНД на рівні глав держав і глав урядів, не діють, авіабудівні підприємства України, Росії, Казахстану створили консорціум для випуску літака АН-124. Зараз успішно ведуться переговори про продаж цього літака в інші країни, у т. ч. й розвинуті, які мають власну авіаційну промисловість. Цей приклад є яскравим виявом не абстрактної, а реальної інтеграції на базі конкретних економічних інтересів та спільної вигоди всіх заінтересованих сторін.
Необхідно зазначити, що Україна й далі вестиме активну й урівноважену політику, метою якої буде відновлення взаємовигідних зв’язків з колишніми республіками СРСР. Передовсім це стосується відносин з Росією. Для дальшого успішного розвитку цих відносин велике значення мало підписання широкомасштабного політичного договору між Україною і Росією, остаточне вирішення проблем Чорноморського флоту.
Надзвичайно важливим для підтримки внутрішніх економічних реформ в Україні є азіатсько-тихоокеанський, латиноамериканський та африканський напрямки зовнішньополітичної діяльності нашої держави. Особливо перспективним щодо цього може бути налагодження взаємовигідних економічних зв’язків із країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону, який усе більше розглядається як регіон ХХІ століття і характеризується сьогодні найдинамічнішими темпами економічного розвитку у світі. Для України багато країн цього регіону можуть бути потенційними інвесторами в її економіку, бо свого часу частка України в загальносоюзному обсязі економічного співробітництва саме з цими країнами становила за деякими позиціями понад 50%.
Країни Латинської Америки, Азії та Африки також можуть стати дуже привабливим ринком для української малоконкурентоспроможної на Заході продукції. Саме на цьому зовнішньополітичному напрямку можна здійснити реалізацію багатьох взаємовигідних спільних економічних проектів. У цих країнах є інтерес, наприклад, до харківських тракторів, кременчуцьких вантажних автомобілів, київських екскаваторів, запорізьких «Таврій», антоновських літаків тощо. Необхідно пам’ятати і про те, що країни цих регіонів є джерелом важливих сировинних та інших матеріалів для підприємств нашої держави. Необхідно й надалі зміцнювати наші зв’язки з країнами Близького й Середнього Сходу. Надзвичайно важливим чинником для здійснення нашої ефективної зовнішньополітичної діяльності є зосередження в цьому регіоні значних резервів вільних капіталів та наявність містких ринків збуту для продукції українських підприємств.
Важливою складовою частиною зовнішньополітичної діяльності України є розширення її участі в діяльності міжнародних організацій. Наша держава й надалі буде проводити лінію на активне співробітництво з ООН, яка була й залишається одним із гарантів суверенітету, територіальної цілісності та непорушності наших кордонів. Ось чому необхідно й надалі здійснювати та розширяти участь України у миротворчій діяльності ООН.
Водночас необхідно зазначити, що міжнародне становище України є досить складним, оскільки складним залишається розвиток сучасних міжнародних відносин, функціонування яких відбувається під впливом різних, часто взаємно протилежних тенденцій. Виявом однієї з цих тенденцій став розпад таких багатонаціональних держав, як СРСР, Югославія, Чехословаччина, який спричинився до радикальних змін у геополітичному розвитку не тільки Європи і Азії, а й усього світу. Цей процес дезінтеграції, як свідчить розвиток подій, ще далекий від завершення.
Іншою тенденцією всесвітнього розвитку є інтеграція, яка домінує в Західній Європі, Північній Америці, певною мірою в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, де складаються потужні «інтеграційні поля» (Європейський Союз, НАФТА, АСЕАН). Сучасне світове співтовариство сьогодні активно формується за умов могутнього глобального економічно-інтеграційного процесу, який охопив майже всі регіони світу.
З самого початку свого існування Україна опинилася у сфері впливу названих процесів, різнонапрямлених міжнародних тенденцій. Так, наприклад, саме виникнення Української держави є одним із результатів дезінтеграції тоталітарної системи та одним з найважливіших геополітичних зрушень у повоєнній Європі [20]. Нині Україна як незалежна держава вирішує багато економічних, політичних та соціальних проблем свого розвитку. Водночас наша держава не може стояти осторонь світових глобальних та регіональних інтеграційних процесів, не може не намагатися вплинути на їх розвиток з метою забезпечення своїх національних інтересів. З цією метою Україна розширює свою діяльність у рамках ООН та ОБСЄ, співробітництво з ЄС і НАТО.
Україна, як самостійна держава, маючи великий природний, економічний, культурний та інтелектуальний потенціал, може зробити значний внесок у розвиток світової цивілізації та забезпечення міжнародної безпеки.
Розділ XVI
ПРАКТИЧНА ПОЛІТОЛОГІЯ
Практичною політологією називаємо нині сукупність таких знань, без оволодіння якими неможлива успішна діяльність професійного політика. Річ у тім, що постійне ускладнення процесів політичного розвитку, зростання ролі засобів масової інформації в суспільному житті значно посилили суспільну увагу до практичних аспектів політологічних знань. Саме на базі посилення практичної спрямованості таких знань за сучасних умов виникли й набрали значного поширення різні напрямки політології, зокрема партологія, кратологія, іміджологія, конфліктологія, політичний аналіз, прогнозування й моделювання, політичний маркетинг, політичний менеджмент тощо.
Слід зазначити, що хоча практичну політологію безпосередньо спрямовано на практичну діяльність, але без теоретичної політології справжньої політики бути не може. Суспільна практика переконливо свідчить, що будь-яка практична дія в політиці нездійсненна без відповідної ідейно-теоретичної доктрини. Практична політика, застосування політичних технологій, пошуки способів підвищення їх ефективності потребують, у свою чергу, теоретичного аналізу політичних явищ. Інакше кажучи, поділ на теоретичну та практичну політологію за цих умов стає явищем певною мірою умовним, хоча й необхідним для розвитку і збагачення політичної науки.
1. ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ
Суспільство як цілісна система є соціальним організмом, який виконує різноманітні функції. Ці функції реалізуються через багатоманітну суспільну життєдіяльність соціумів, тобто через систему відносин між суспільством, націями, народами, соціальними групами та індивідами. Однією з таких суспільних форм життєдіяльності людей і є їхня політична діяльність. У найбільш загальному визначенні політична діяльність — це сукупність дій як окремих індивідів, так і великих суспільних груп (класів, націй, партій, суспільних організацій тощо), спрямованих на реалізацію власних політичних інтересів, насамперед боротьби, завоювання, використання та утримання влади.
Соціально обумовлюють політичні дії людей їхні економічні інтереси, рівень розвитку соціальної структури, культурний розвиток та ін. З іншого боку, політична діяльність впливає на економічну та інші форми діяльності, прискорюючи або сповільнюючи їх розвиток. Як свідчить суспільна практика, інколи, особливо в критичних, доленосних моментах суспільного життя, зворотний вплив політичної діяльності та політики взагалі може стати визначальним для економічного, соціального і культурного розвитку.
Політичне життя виявляється як велика багатоманітність типів і форм політичної діяльності. Приблизно кваліфікувати її можна в такий спосіб. Політична діяльність може бути стихійною та організованою; політично усвідомленою та спонтанною; цілеспрямованою та хаотичною; простою та складною; тривалою та одномоментною; традиційною й такою, де втілюються нові форми; законною та незаконною; активною та пасивною тощо.
У реальному житті види політичної діяльності можуть здійснюватися одночасно в різних формах. Можна виділити такі, наприклад, форми політичної діяльності:
за напрямами здійснення — державна, партійна, громадсько-політична, комунікаційно-інформаційна;
за суб’єктами політики — класова, соціально-групова, національна, міжнародна, індивідуальна;
за специфікою предмета впливу — теоретична, практична;
за політичним простором — зовнішньополітична (міжнародна), внутрішньополітична (самоврядувальна);
за специфікою сфер — військова, діяльність органів безпеки та ін. [1].
У суспільному житті політична діяльність виявляється у двох аспектах — теоретичному та практичному.
Теоретичну політичну діяльність пов’язано з формуванням політичної свідомості, політичних знань тощо. Вона базується на таких теоретичних засадах, як творчість, політичне проектування, планування і т. д.
Практична політична діяльність — це конкретне управління та керівництво, добір і розстановка кадрів, розробка і прийняття рішень, організація діяльності органів державної влади, їх взаємодія з політичними партіями, суспільними організаціями, громадянами і т. ін.
Політична діяльність здійснюється на двох рівнях: перший (нижчий) — політична участь. Основними формами цього рівня є: вибори, мітинги, маніфестації, збори, страйки тощо. Другий (вищий) рівень — це професійна політична діяльність законодавчих, виконавчих та судових функціонерів, керівників політичних партій, рухів та громадських об’єднань тощо. У суспільному житті поширено такі основні форми політичної взаємодії суб’єктів, як гегемонія, плюралізм, компроміс, консенсус, союз, блок, конфронтація, політичний екстремізм, конфлікт, війна [2].
Важливим є питання про те, чи можна ототожнювати поняття «політична діяльність» з поняттям «політична участь». Політична участь — це залучення членів певної соціально-політичної спільноти до процесу політико-владних відносин; вплив громадян на перебіг чинних у суспільстві соціально-політичних процесів та на формування владних політичних структур. Деякі сучасні політологи за допомогою поняття «політична участь» намагаються довести можливість реального здійснення права всіх груп безпосередньо брати участь у прийнятті рішень, безпосередньо впливати на владу. На нашу думку, політична участь є або етапом, що передує політичній діяльності, або допоміжною сферою, яка може впливати на політику у двох напрямах: засвідчувати сприйняття чи несприйняття суспільством цієї діяльності.
У сучасній політології склалась класифікація політичної участі за видами: активна й пасивна, індивідуальна й колективна, добровільна й примусова, традиційна й новаторська, легітимна й нелегітимна. Залежно від цього розрізняють політичну участь: у виборах; у прийнятті рішень; в управлінні та самоврядуванні; у виборі політичних лідерів і контролі за їхньою діяльністю; в ухваленні, реалізації й охороні законів; у виборчих політичних кампаніях, мітингах, зібраннях; у засвоєнні й передаванні політичної інформації; у страйках; у масових кампаніях громадянської непокори, визвольних війнах і революціях; у діяльності політичних партій і громадсько-політичних об’єднань і т. ін.
За масштабами політична участь поділяється на місцеву, субрегіональну, регіональну та загальнодержавну. На ступінь політичної участі впливають: політичний режим; соціокультурне та географічне середовище; рівень освіти і міра доступності інформації; рівень інституціоналізації суспільства; матеріальні можливості суб’єктів політичної участі та ін.
Політичну участь за сучасних глобальних процесів суверенізації, інтеграції, формування нового світового порядку можна розглядати як одну з основних характеристик демократії, як засіб політичної соціалізації та політичного виховання, розв’язання конфліктів, боротьби з бюрократією і політичним відчуженням мас [3].
2. ПОЛІТИЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ
Термін «менеджмент» (від англ. management — керування, управління) в літературі розглядається як процес управління матеріальними та людськими ресурсами в інтересах їх ефективного використання з метою досягнення цілей управління су-спільством, політичною, економічною або соціальною структурою, окремими спільнотами тощо. Інакше кажучи, менеджмент — це сукупність впливу на певних осіб та певні органи за допомогою особливих інструментів та методів з метою досягнення цілей організації [4].
Сучасний менеджмент фахівці розглядають як процес безперервних взаємозв’язаних дій. Такі дії — планування, організація, мотивація і контроль — дістали назву управлінських функцій. Планування полягає у формулюванні цілей об’єкта управління та способів їх досягнення. Воно дає змогу отримати уявлення про існуючий стан, напрями необхідного та ймовірного розвитку, а також про найефективніші способи досягнення визначених цілей.
Організація — це все, що стосується організаційної побудови об’єкта управління, його внутрішньої структурної ієрархії, конкретних завдань, повноважень і відповідальності підрозділів або окремих працівників.
Мотивацію використовують для створення відповідних матеріальних і моральних стимулів для забезпечення виконання працівниками своїх обов’язків стосовно об’єкта управління та суспільства в цілому.
Контроль полягає в ретельній перевірці виконання визначених планів, відповідності їхньої структури цілям організації і т. д. Результати контролю використовуються для вироблення нових управлінських рішень та коригування раніше схвалених організаційних заходів [5].
Загальні принципи ділового (бізнесового) менеджменту можна і треба застосовувати в політичній діяльності з урахуванням її специфіки, від об’єктів і суб’єктів політики починаючи і процесами прийняття політичних рішень і визначення наслідків їх реалізації закінчуючи. Політичний менеджмент — це система управління політичними процесами; наука і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків, вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення їх реалізації в політичній практиці [6].
Застосування поняття політичного менеджменту дає змогу розглядати на теоретико-концептуальному рівні процеси функціонування сучасної політики, управлінських систем, політичних режимів, політичних партій, політичної свідомості, робити спроби щодо вдосконалення управління політико-економічними процесами, спрямовуючи рух суспільства до цивілізованого політичного ринку; проектувати новий тип політики та управління, якому був би притаманний конструктивізм, компетентність, професіоналізм, настанова на гуманістичні цінності.
Перехід до ринкових відносин у політичній сфері потребує підготовки висококваліфікованих політичних і управлінських кадрів для роботи в центральних і місцевих органах влади, у політичних партіях, громадських організаціях і комерційних структурах у ролі спеціалістів з політичної іміджології, політичних комунікацій, політичного лобіювання тощо. Спеціалісти цього профілю мають здійснювати експертно-аналітичне й прогностичне обґрунтування організаційно-політичних і адміністративно-управлінських рішень, розробляти «сценарії» і застосовувати політичні технології проведення різноманітних політичних акцій і кампаній (вибори в центральні та місцеві органи влади, референдуми, масово-мобілізаційні заходи), осмислювати стан політичного розвитку суспільства.
Політичний менеджмент як система управління політичними процесами включає: маркетинговий аналіз кон’юнктури політичного ринку й формування відповідного іміджу «політичного товару» — організації, лідера, кандидата, політичної платформи; політичне забезпечення бізнесу; вивчення політичних і соціокультурних факторів, що впливають на ділову активність; зв’язок із громадськістю та професійне політичне лобіювання; оволодіння мистецтвом роботи з людьми та організаціями, спираючись на моральні, етичні, естетичні цінності даного суспільства [7].
Політичний менеджмент тісно пов’язаний із процедурою прийняття політичного рішення. Політичне рішення в процесі формування проходить такі головні етапи: 1) аналіз конкретної ситуації, що потребує прийняття рішення; 2) розробка рішення (проекту, програми); 3) затвердження результату розробки й прийняття його до виконання; 4) здійснення ухваленого рішення; 5) вивчення реальних наслідків здійснення рішення і можливості підсилення його позитивних наслідків.
Необхідними умовами прийняття правильного політичного рішення є компетентність, інформованість, знання громадської думки. Зміст самого рішення залежить від суб’єктів влади, засобів масової інформації. Структура політичного рішення включає суб’єктів влади, експертів, засоби масової інформації.
Процедура прийняття політичного рішення багато в чому залежить від характеру політичного режиму. Авторитарні та тоталітарні режими мають особливі правила прийняття політичних рішень. Для них характерні авторитарно-бюрократична технологія та закритий характер: рішення приймає обмежене коло осіб, без всебічного аналізу різноманітної інформації, кулуарно, без обговорення з політичною опозицією (якої часто просто офіційно не існує), без урахування громадської думки.
Як засвідчує історичний досвід, адміністративно-командні методи управління можуть бути досить ефективними за надзвичайних умов у економіці, виробництві, під час гострих економічних криз, воєн, подолання наслідків природних та антропогенних катастроф тощо. Однак домінування таких методів управління в суспільстві неминуче породжує ототожнення примусової влади з владою політичною; придушення творчого потенціалу особистості, колективу, соціальних груп; обмеження свободи вибору рішень і діяльності; ідеологізацію всього суспільного життя; прагнення підпорядкувати за допомогою планування всі економічні та соціальні процеси «єдино правильному» вченню; тотальну залежність особистості від держави тощо.
На відміну від тоталітарних та авторитарних режимів, демократичні політичні режими мають чітко визначені процедурні правила прийняття політичних рішень — зафіксовані в законах та нормах, зі сталою традицією публічних дебатів, узгодження між різними групами, з урахуванням громадської думки.
Не завадить, однак, нагадати, що, як свідчить історичний досвід, абсолютизація будь-якого методу, намагання користуватись ним завжди та в усіх сферах життя приречена на поразку. Однією з найважливіших складових мистецтва політичного керівництва суспільством є вміння правильно вибирати відповідне конкретному історичному моменту співвідношення, оптимальне поєднання різних методів, оскільки будь-яка управлінська система передбачає використання і тих, і тих елементів регулювання. Ефективність політичного рішення багато в чому залежить від його теоретичних засадних принципів. Вихідним завжди має бути принцип пріоритетності політики стосовно економіки й духовного життя суспільства. Водночас політика як концентрований вираз усіх зв’язків у суспільстві не тільки не виключає, а й передбачає наявність причинно-наслідкової залежності від економіки та духовної сфери життя суспільства.
Ця залежність виявляється в принципі «основної ланки», який допомагає суб’єкту політичного управління розрізняти управлінські завдання відповідно до їхньої значущості, послідовності розв’язання, ролі в досягненні мети, способів і часу реалізації. Якщо ж суб’єкт не здатен відрізнити суттєве від несуттєвого, виділити ланку першочергового значення, тоді йому доведеться діяти найбільш складним способом — шукати правильного управлінського рішення методом спроб і помилок.
Простежити механізм впливу основної ланки на всі інші зв’язки та процеси можна лише за користування засадним принципом зворотного зв’язку. Для прийняття науково обґрунтованого управлінського рішення завжди потрібна докладна інформація про стан суб’єкта політики та про середовище, в якому він функціонує. На підставі такої інформації суб’єкт управління і приймає управлінське рішення. Принцип зворотного зв’язку вказує на потрібний напрямок діяльності суб’єкта управління, оскільки основна ідея зворотного зв’язку полягає в тому, щоб з’ясувати ступінь відхилення суб’єкта політики від бажаного стану і виправити ситуацію з допомогою відповідного управлінського впливу.
Оскільки процес управління складається з певної сукупності дій, його суб’єкт починає з вибору цілей діяльності й етапів її досягнення, тобто він керується принципом поєднання кінцевої мети розвитку з поточними завданнями, коли у вирішенні поточних завдань убачають засіб для досягнення кінцевих результатів. Цей принцип передбачає як гнучкість у виборі засобів досягнення кінцевої мети, так і чітке окреслення такої мети. Дотримання його дає змогу, з одного боку, запобігти невиправданій гонитві за успіхом проміжних результатів за втрати головного — кінцевої перспективи. А з іншого — унеможливлює «перескок» через ті чи інші необхідні проміжні ланки, що зводить нанівець зусилля багатьох людей і перешкоджає тим самим досягненню поставленої мети.
У процесі руху до своєї мети суб’єкт управління має керуватися також принципом наступності. З позицій цього принципу соціальний прогрес — це низка послідовних етапів, де кожен наступний спирається на досягнення попереднього, стає підґрунтям для вищого, досконалішого. Цей засадний принцип не тільки випливає із закономірного зв’язку між старим і новим, а й відображує характер зв’язку між ними. Становлення нового відбувається не через руйнацію, цілковите заперечення попереднього, а через його використання. Щоб політичне управління було справді ефективним, суб’єкт повинен розглядати старе і нове в їхній діалектичній єдності.
Ще одним засадним принципом наукового управління є належне використання різних методів управління. Оскільки вони зумовлюються потребами людей, першим кроком суб’єкта у визначенні цілей розвитку стає пізнання цих методів. Отже, вибір напрямків практичної діяльності залежить не від особистих задумів політиків, а від людських потреб. Потреби відіграють роль сполучної ланки між законами розвитку суспільства й діяльністю людей. Без усвідомлення цього принципу людина не може бути справжнім політиком.
Використання цих засадних принципів уможливлює підвищення ефективності політичної діяльності, забезпечення стабільності політичних процесів. Окрім того, важливими є принципи консенсусу та компромісу. Вони дають змогу знайти адекватні політичні рішення, запобігти конфліктам, регулювати їх, забезпечити рівновагу між стабільністю та змінами в політичній системі.
Актуальною проблемою для сучасної України є становлення вітчизняного парламентаризму, запровадження умов парламентської демократії (традицій дебатів, цивілізованої опозиції, дозволеного законами лобізму, політичної культури протистояннята ін.), боротьба з порушеннями політичної етики, корупції, з нехтуванням законами і нормами моралі, а також чітке розмежування повноважень різних гілок влади як необхідної першооснови своєчасного й ефективного прийняття наявною політичною владою назрілих політичних рішень.
За умов політичного суперництва, коли пропозиції перевищують попит (багато партій претендують на владу, кілька кандидатів — на один мандат депутата тощо) засобом організації політичної діяльності та водночас формою здійснення політичного управління стає політичний маркетинг.
3. ПОЛІТИЧНИЙ МАРКЕТИНГ
Маркетинг (англ. marketing, від market — ринок) — це система заходів з управління операціями збуту й торгівлі, регулювання ринкових процесів, вивчення кон’юнктури та закономірностей функціонування ринку.
Політичну діяльність у будь-якому суспільстві і за будь-якого політичного режиму також спрямовано на завоювання та утримання контролю над ринком, але ринком специфічним — ринком влади. Боротьба за ринок влади за умов тоталітарних та диктаторських режимів здійснюється переважно силовими методами, аж до фізичного знищення супротивників.
У демократичному суспільстві, коли діють демократичні механізми й процедури формування трьох гілок влади і наявна відповідна політична культура громадян, політична діяльність також є суперництвом між різноманітними політичними силами за панування на ринку влади. Проте, на відміну від тоталітарних і диктаторських режимів, у демократичному суспільстві боротьба за ринок влади відбувається за правилами, зафіксованими в законодавчих нормах, у традиціях демократичної політичної поведінки виборців і претендентів на політичну владу.
Отже, за умов цивілізованого змагання за право управління політичною сферою суспільства під політичним маркетингом розуміють сукупність форм, методів і технологій дослідження, проектування, регулювання та впровадження в суспільно-політичну практику тих чи інших настанов суспільної свідомості з метою завоювання ринку влади та утримання контролю над ним [8].
Серйозні спроби суто ринкових підходів до понять політології зробили В. Парето в «теорії економічної та політичної рівноваги», а також Й. Шумпетер у «конкурентній теорії демократії». У новітній політології ринковий підхід поширився завдяки значному впливу «нової політичної економії» Р. Б’юкенена. Останнім часом розроблено політико-економічні математичні моделі конституційного та електорального вибору, максимізації політичної корисності та ін. Зокрема, дослідники міжпартійного суперництва виходять з того, що партії прагнуть забезпечити собі максимум голосів виборців і тим самим максимізувати функцію влади, тобто створити модель, що діє аналогічно з моделлю ринкової монополії, а отже монопольні виразники політичних інтересів — групи тиску, фракції та ін. — прагнуть максимізувати функцію корисності так само, як економічні монополії.
Політичний ринок розглядається спеціалістами за аналогією з господарчим ринком: так, наприклад, уряд відповідає на потреби партій, рухів, груп тиску так само, як у економіці пропозиція відповідає на попит. Відпрацьованими, випробуваними засобами встановлення рівноваги на політичному ринку вважають такі: самостійність і незалежність політичних суб’єктів, жоден з яких не володіє монопольним становищем на політичній сцені; рівноправність політичних суб’єктів, що забезпечується детально розробленою системою норм, які регулюють їхню діяльність і взаємовідносини; суспільна система цінностей як підстава для досягнення консенсусу між політичними суб’єктами тощо.
Політичний маркетинг передбачає такі технології:
формування й вивчення політичних потреб, політичного попиту на політичні дії та результати таких дій;
відтворення «політичного продукту» з урахуванням того, якою «ціною» він досягається;
творення «нового» в політиці з урахуванням усіх форм витрат, у тому числі й політичних;
доведення до об’єкта і суб’єкта політики розрахунків реальних політичних можливостей на конкретному етапі;
виготовлення та використання політичної реклами, політичної агітації, стимулювання політичних дій, активної політичної поведінки та ін. [9].
Вдале застосування прийомів маркетингу в політиці забезпечує досягнення популярності, перемогу на виборах, утримання на верхівці «політичного Олімпу». Сутністю політичного маркетингу є вивчення існуючої та формування бажаної громадської думки щодо образу (іміджу) політика, політичної організації чи ідеї.
Найважливішими функціями політичного маркетингу вважають: вивчення реального уявлення людей про політика, організацію чи ідею; визначення характеристик ідеального образу, що існує в масовій свідомості, та якомога тісніше зближення цих двох образів; планування та втілення в життя конкурентоспроможної програми дій, розрахованої на розуміння та активну підтримку громадськістю політичного лідера, організації чи ідеї.
Одним із різновидів політичного маркетингу є виборча інженерія, тобто комплекс правових, адміністративних, політичних та інших заходів, що регулюють політичні відносини щодо норм представництва та процедур формування законодавчих, виконавчих і судових органів влади.
З певним спрощенням можна сказати, що під поняттям виборчої інженерії розуміють пристосування виборчих процедур до реалізації інтересів правлячих та політичних еліт стосовно завоювання і збереження влади на національному, регіональному та місцевому рівнях. Головним предметом уваги виборчої інженерії є виборчі системи, що аналізуються, виходячи з таких їхніх характеристик: кількість голосів на одного виборця, способи визначення виборчих округів, кількість депутатів, що обираються від кожного округу тощо.
Основними видами виборчої інженерії, якими користується політична та правляча еліта, є: зміна виборчих систем і процедур залежно від політичної ситуації; стимуляція пересування виборців з одного округу до іншого; маніпуляція кордонами виборчих округів, сприятливе «розмежування» округів та виборчих дільниць, маніпуляція часом проведення виборів.
Названі види виборчої інженерії є цілком легальними способами нав’язування правлячими колами своїх «правил гри», з якими змушена погоджуватись політична опозиція. За розумного використання цих засобів представниками правлячої еліти вони можуть дати істотну перевагу тим, хто перебуває при владі.
Різновидом політичного маркетингу є політична іміджологія. Імідж політичний (від англ. image — зображення, відбиття в дзеркалі) — образ (найчастіше політика, політичного лідера), що цілеспрямовано формується для забезпечення належного емоційно-психологічного впливу на певні кола суспільства з метою популяризації, політичної реклами і т. ін. Річ у тім, що населення формує своє уявлення про політика не через безпосередні контакти, як буває за звичайного знайомства, а на підставі його «символічного відображення» в засобах суспільних комунікацій. Таке символічне, знакове відображення і є політичним іміджем. Політик, як правило, стає певним символом, що значно полегшує реагування суспільства на його поведінку, оскільки відпадає потреба щоразу по-новому тлумачити ті чи інші його дії.
Політичний імідж — це своєрідне відображення суспільного уявлення про ідеальне втілення тієї чи іншої соціальної ролі. Імідж політика включає різноманітні характеристики: особистісні якості (рішучість, певна агресивність, привабливість, зовнішній вигляд); організаторські, управлінські здібності (компетентність, уміння полемізувати, участь у процесах прийняття рішень); характеристики, що зближують лідера з електоратом (виходець з низів, невибагливий у побуті) та ін. Імідж політика формується на підставі реально властивих цій особистості характеристик, але у відповідний спосіб «препарованих» спеціалістами (іміджмейкерами). Вправний іміджмейкер завжди вибере з наявного набору саме те, що найліпше впливатиме як на виборців у цілому, так і на конкретні соціальні групи. Образ політика відтак свідомо збагачується тими характеристиками, які потрібні для посилення значущості особи, але реально існують лише в потенції. Формування політичного іміджу спирається не тільки на характерні риси самого політика, а й тих осіб, що постійно супроводжують його (сім’я, діти, найближчі друзі), а також на спосіб його життя (домашні тварини, хобі, улюблений відпочинок) та минуле (якісь благородні чи геройські вчинки).
У цілому засоби зі створення політичного іміджу мають позитивний характер, хоча б тому, що вони наближають політика до його електорату, змушують враховувати настрої населення, підтримувати з ним постійний зв’язок.
Завершальним етапом політичного маркетингу є політичне рекламування, спрямоване на формування позитивного політичного іміджу тих чи інших державних, соціальних, політичних інститутів, окремих лідерів та особистостей, ідей, доктрин, програм тощо.
Виокремлюють такі етапи політичного рекламування (багато в чому вони збігаються зі щойно розглянутим процесом створення політичного іміджу — це не дивно, бо їхня мета, власне, така сама): 1) дослідження характеристик ідеального іміджу; 2) дослідження характеристик реального іміджу (якщо такий уже існує в суспільній свідомості); 3) «пакування» (проектування) іміджу, що планується на «продаж»; 4) розробка форм, методів і засобів просування «спакованого» іміджу на політичний ринок; 5) «продаж» створеного іміджу через засоби політичної комунікації; 6) аналіз ефективності рекламної кампанії та коригування раніше запланованих дій.
Ефективність здійснення політичного рекламування оцінюється тим, чи пощастило вигідно «продати» політичний товар. Ясна річ, що для досягнення успіху потрібно залучати професіоналів у галузі політології, соціальної психології, соціології та комунікації.
В Україні політичне рекламування, як і сам політичний ринок, ще тільки формуються. Однак у вітчизняну політичну практику все активніше входять специфічні товари політичного ринку, тобто різноманітні вигоди і привілеї. Насамперед це пов’язано зі зростанням ролі політичної реклами та широким використанням засобів масової інформації, а також включенням такого потужного засобу впливу на політичні рішення, як громадська думка.
ЛІТЕРАТУРА
Розділ І. Місце і роль політики та політології як науки в житті суспільства
1. Американская социология. — М., 1972. — С. 205—207.
2. Див.: Аристотель. Сочинения: В 4 т. — М., 1984. — Т. 4. — С. 55.
3. Див.: Политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993. — С. 269.
4. Див.: Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. — К., 1998. — С. 325—333.
5. Там само. — С. 325—333.
6. Гравитц М., Пенто Р. Методы социальных наук. — М., 1972. — С. 190.
7. Цит. за: Цыганков П. Политология Роберта Даля // Социально-политические науки. — 1990. — №10. — С. 88.
8. Див.: Санистебан Л. С. Основы политической науки. — М., 1992. — С. 7.
9. Див.: Демидов А. И., Федосеев А. А. Основы политологии. — М., 1995. — С. 6.
10. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 25. — Ч. 1. — С. 257.
11. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 9. — С. 72.
12. Див.: Політологія: історія та методологія / За заг. ред. Ф. М. Кирилюка. — К.: Здоров’я, 2000. — С. 20.
13. Див. Політологія: історія та методологія / За заг. ред. І. С. Юзюбка, К. М. Левківського. — К.: Вища шк., 1998. — С. 18.
14. Див.: Политология: Энциклопедический словарь.— М., 1993. — С. 256.
15. Freund Y. L’Essense du politique. — Paris, 1965. — P. 374.
16. Макиавелли Н. Государь. — М., 1910. — С. 14.
Розділ ІІ. Політичні ідеї Стародавнього світу,Середніх віків та Відродження
1. Див.: Корягин К. М. Конфуций. Его жизнь и философская деятельность. — СПБ, 1897.
2. Див.: Демокрит в его фрагментах и свидетельствах древности. — М., 1935.
3. Платон. Государство. Сочинения: В 3 т. — М., 1971. — Т. 3. — Ч. 1. — С. 564.
4. Аристотель. Сочинения: В 4 т. — М., 1984. — Т. 4. — С. 376.
5. Див.: Макиавелли Н. Государь. — М., 1910.
Розділ ІІІ. Політична думка Новогота Новітнього Часу
1. Див.: Гоббс Т. Левиафан. — М., 1936.
2. Див.: Локк Д. Опыт о человеческом разуме. — М., 1960.
3. Див.: Монтескье Ш. Избранные произведения. — М., 1955.
4. Див.: Вольтер. Избранные произведения. — М., 1956.
5. Руссо Ж.-Ж. Трактаты. — М., 1969. — С. 159.
6. Там само. — С. 160.
7. Гегель Г. Сочинения. — М.; Л., 1934. — Т. 7. — С. 211.
8. Там само. — С. 211
9. Див.: Цыганков А. П. Политология Роберта Даля // Социально-политические науки. — 1990. — №10. — С. 94.
10. Вятр Е. Социология политических отношений. — М., 1979. — С. 294.
11. Lasswell H. Psychopathology and Politics. — N. Y., 1960. — P. 280.
12. Ibid. — P. 303.
13. Фромм Э. Бегство от свободы / Пер. с англ. — М., 1990. — С. 213—214.
14. Там само. — С. 118.
15. Моргентау Г. Четыре парадокса ядерной стратегии. — М., 1967. — С. 353.
16. Див.: Сытин А. Г. Политическая социология Мориса Дюверже (Власть и демократия: зарубежные ученые о политической науке). —М., 1990. — С. 90.
17. Цит. за: Запрудский Ю. Г. Социальный конфликт: политологический анализ. — Ростов-на-Дону, 1992. — С. 35.
18. Там само.
19. Там само. — С. 36.
Розділ ІV. Розвиток політичної думки в Україні
1. Історія філософії на Україні. — К., 1987. — С. 27.
2. Оглоблін О. Гетьман Іван Мазепа і духовне життя України // Памятки України. — 1991. — №6. — С. 18.
3. Дорошенко Д. І. Нарис історії України. — К., 1991. — С. 152.
4. Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т. — К.; Львів, 1909. — Т. 7, С. 269—270.
5. Крип’якевич І. П. Історія України. — Львів, 1991. — С. 173.
6. Див.: Голос України. — 1991. — №11.
7. Див.: Угода та Конституція Пилипа Орлика // Права держави.— 1992. — №5. — С. 8—9.
8. Драгоманов М. Австро-руські спомини. — Львів, 1889. — С. 221.
9. Драгоманов М. Автобіографія (Вибрані твори). — Прага; Нью-Йорк, 1937. — С. 75.
10. Див.: Грушевський М. Автобіографія. — Львів, 1906.
11. Грушевський М. Історія України-Руси. — К. — 1913. — Т. 1. — С. 8.
12. Там само. — С. 14.
13. Грушевський М. Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання // Борітеся — поборете. — 1920. — №1. — С. 21.
14. Його ж. На село (там само. — №4. — С. 17).
15. Там само. — С. 29.
16. Грушевський М. Про українську мову і українську справу: Статті і замітки. — К., 1907. — С. 15, 16.
17. Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1913. — Т. 1. — С. 3.
18. Грушевський М. На порозі нової України. Гадки і мрії. — К., 1918. — С. 76.
19. Грушевський М. Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання // Борітеся — поборете. — 1920. — №1. — С. 44.
20. Див.: Грушевський М. Вільна Україна. — Нью-Йорк, 1918.
21. Грушевський М. Якої автономії і федерації хоче Україна. — Відень, 1918. — С. 20—21.
22. Грушевський М. На порозі нової України. Гадки і мрії. — К., 1918. — С. 24.
23. Там само. — С. 75.
24. Зі з’їзду національностей у Києві // Українське слово (Львів). — 1917. — 3 листоп.
25. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. — Відень, 1926. — С. 129—132.
26. Липинський В. До українських хліборобів // Українська суспільно-політична думка в ХХ столітті: Документи і матеріали: У 3 т. — Мюнхен, 1983. — Т. 1. — С. 482.
27. Липинський В. Листи до братів-хліборобів… . — С. 69.
28. Там само. — С. 375.
29. Там само. — С. 376.
30. Там само.
31. Там само. — С. 20.
32. Там само. — С. 387.
33. Там само. — С. 67.
34. Липинський В. «Нова зоря» і ідеологія гетьманців // Діло. — 1929. — 18 лип. — Ч. 157. — С. 1.
35. Ткачук Д. Український націоналізм (Народня бібліотека «Поступ»). — Прага, 1940. — С. 5.
36. Там само. — С. 10.
37. Донцов Д. Націоналізм. — Лондон; Торонто, 1966. — С. 341—342.
38. ЦДІА України, ф. 304, оп. 1, спр. 1, арк. 57.
39. Лисяк-Рудницький І. Український націоналізм // Енциклопедія українознавства. — Париж; Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — С. 1724.
Розділ V. Сучасні ідейно-політичні течії
1. Див.: Заблоцький В. Феномен лібералізму // Схід. — 1998. — № 6. — С. 26—35.
2. Див.: Голубицький О., Кулик В. Консерватизм — ідеологія порядку, стабільності і добробуту. — К., 1995.
3. Современный консерватизм. — М., 1994.
4. Див.: Маркс К., Энгельс Ф. Манифест Коммунистической партии // Маркс К., Энгельс Ф. Полн. собр. соч. — Т. 4. — С. 419—459.
5. Див.: Маркс К. Критика Готской программы // Маркс К., Энгельс Ф. Полн. собр. соч. — Т. 19. — С. 9—32.
6. Див.: Ленин В. И. Государство и революция // Ленин В. И. Полн. собр. соч. — Т. 33. — С. 1—120.
7. Див.: Троцкий Л. Сталинская школа фальсификаций. — М., 1990. — С. 7—8.
8. Эклунд К. Эффективная экономика: шведская модель. — М., 1991.
9. Див.: Туган-Барановский М. И. П. Ж. Прудон, его жизнь и общественная деятельность. — СПБ, 1891.
10. Див.: Бакунин М. А. Философия. Социология. Политика. — М., 1989. — С. 483.
11. Див.: Кропоткин П. А. Записки революционера: М.; Л., 1933.
12. Троцкий Л. Наша революция. — СПБ, 1905. — С. 274.
13. Там само. — С. 266—267.
14. Див.: Глобальні трансформації і стратегії розвитку / Кер. авт. кол. О. Г. Білорус. — К., 1998.
15. Див.: Современный мир глазами «зелёных» — М., 1987.
16. Див.: Политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993. — С. 400.
17. Див. Желев Ж. Фашизм. — М., 1991.
18. Див. Остроухов. Терроризм: Социально-философские аспекты исследования. — Вып. 3. — М., 1999. — С. 216—224.
19. Ковальский Я. В. Папы и папство І—ХХ в. — М., 1991.
20. Крывелёв И. История религии: В 2 т. — М., 1975—1976.
Розділ VI. Політична влада
1. Див.: Аристотель. Сочинения: В 4 т. — М., 1984. — Т. 4. — С. 376—380; Гегель Г. Философия права. — М., 1990. — С. 308—339; Соловьев В. С. Сочинения: В 2 т. — М., 1990. — Т.1. — С. 415—420.
2. Див.: Бурлацкий Ф. М. Политические системы современности. —М., 1978. — С. 26.
3. Див.: СЭС. — М., 1990.— С. 26.
4. Див.: Политология: Энциклопедический словарь. — М., 1993. — С. 45.
5. Конституція України. — К., 1996. — С. 4.
6. Див. Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу. Критика історичного досвіду. — К., 1996. — С. 271—279.
7. Там само.
8. Конституція України. — К., 1996. — С. 4.
9. Кучма Л. Д. Немає Батьківщини без свободи і свободи без Батьківщини // Голос України. — 1996. — 28 серп.
10. Драгоманов М. Политические сочинения. — Париж, 1906. — С. 220.
Розділ VІІ. Політична система суспільства
1. Див.: Журавський В. С. Політична система України: проблеми становлення і розвитку. — К., 1999.
2. Социально-политические науки. — 1991. — № 5. — С. 67.
3. Див.: Политология: Энциклопедический словарь. — М., 1993. — С. 273.
4. Политика мира и развитие политических систем. — М., 1979. — С. 208—209.
5. Марков П. Г. Политика, власть, демократия. — К., 1999.
6. Див.: Липинський В. Листи до братів-хліборобів: про ідею і організацію українського монархізму // Філософська і соціологічна думка. — 1991. — № 10. — С. 83.
7. Саламатин В. С. Политические режимы: к методологии понятий. — М., 1995.
8. Див.: Технік А. В. Тоталітаризм і авторитаризм (спільне й особливе) // Актуальні проблеми політики. — 1999. — Вип. 5. — С. 133—136.
9. Див.: Трубайчук А., Розумок В. Що таке тоталітаризм // Пам’ять століть. — 1998. — № 6. — С. 16—28.
10. Див.: Ладиченко В. В. Суть та функції державної влади // Держава і право. — 1999. — Вип. 2.
11. Ленін В. І. Про державу // Ленін В. І. Повн. зібр. тв. — Т. 39. — С. 70.
12. Бакунин М. Государственность и анархия. — Женева, 1873. — С. 278, 280, 281.
13. Див.: Козлихин И. Ю. Идея правового гусударства. История и современность. — СПб, 1993.
14. Див.: Політичні партії України / За ред. В. М. Якушика. — К., 1996.
15. Каддафи М. Зелёная книга. — М., 1989. — С. 27—28.
16. Див. Политология: Энциклопедический словарь. — М., 1993. — С. 246.
17. Див.: Михельс Р. Социология политической партии в условиях демократии // Диалог. — 1990. — № 5. — С. 84.
18. Див.: Дюверже М. Однопартийность // Политика. — 1990. — № 6, 7.
19. Михельс Р. Необходимость организации // Диалог. — 1990. — № 3. — С. 58.
20. Острогорский М. Демократия и политические партии. — М., 1930. — Т. 2. — С. 308.
21. Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990. — С. 676.
22. Политология и современный политический процесс. — М., 1990. — С. 98.
23. Цит. за: Социально-политические науки. — 1990. — № 9. — С. 72.
24. Див.: Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. — К., 1998. — С. 325—327.
25. Див.: Програмові засади Молодіжного Конгресу українських націоналістів // Визвольний шлях. — 1998. — Кн. 8. — С. 923—926.
26. Див.: Народний Рух України. Документи і матеріали. — К., 1993. — С. 10—16.
27. Див.: Народно-демократична партія. Статут, керівні та контрольні органи. — К., 1998.
28. Див.: Программа Коммунистической партии Украины. Устав Коммунистической партии Украины. — К., 1996. — С. 33—36.
29. Див.: Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. — К., 1998. — С. 335—342.
Розділ VIII. Громадянське суспільство
1. Невичерпність демократії. Видатні діячі минулого і сучасного про вільне, демократичне суспільство і права людини. — К., 1994. — С. 4—5.
2. Гаджиев К. С. Концепция гражданского общества: идейные истоки и основные вехи формирования // Вопр. философии. — 1991. — № 7. — С. 19—20.
3. Цицерон. Диалоги: О государстве. О законах. — М., 1966. — С. 21.
4. Макиавелли Н. Государь. — М., 1990. — С. 69.
5. Монтескье Ш. Избр. произв. — М., 1955. — С. 430.
6. Руссо Ж.-Ж. Трактаты. — М., 1969. — С. 159.
7. Гегель Г.-В.-Ф. Философия права. — М., 1990. — С. 228.
8. Політологічний енциклопедичний словник. — К.: Генеза, 1997. — С. 80.
9. Дорошенко Д. І. Нарис історії України. — К., 1991. — С. 152.
10. Див.: Угода та Конституція Пилипа Орлика // Права держави. — 1992. — № 5. — С. 8—9.
11. Конституція України. — К., 1996. — С. 3.
12. Там само. — С. 4.
Розділ ІХ. Економічна політика
1. Див.: Коновалов В.Н. Экономика и политика. — Ростов-на-Дону, 1995.
2. Див.: Лукінов І. Інвестиційна політика в стабільному економічному розвитку // Економіка України. — 1999. — № 10.
3. Див.: Мандибура В. Посилення політичної дестабілізації в Україні. Соціально-економічні причини // Віче. — 1999. — № 1.
4. Див.: Чистілін Д. Еволюційний розвиток світової економіки та інтеграція України // Економіка України. — 1999. — № 1.
5. Див.: Сатановська О. Роль держави в регулюванні економічних відносин // Економіка України. — 1999. — № 11.
6. Див.: Гальчинський А. Рішучі дії // Економіка України. — 1999. — № 7.
7. Послання Президента України до Верховної Ради України 2000 рік «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр.» // Урядовий кур’єр. — 2000. — 28 січ.
8. Див.: Лукінов І. Методи і засоби державного регулювання економіки перехідного періоду // Економіка України. — 1999. — № 5.
9. Див.: Мочерний С. Характер перехідного періоду в Україні 90-х // Віче. — 1999. — № 10.
10. Див.: Білорус О., Скаленко О. Українську економіку врятує тільки справжня демократія // Віче. — 1998. — № 4.
11. Див.: Лукінов І. Методи і засоби державного регулювання економіки перехідного періоду // Економіка України. — 1999. — № 5.
12. Див.: Кемпбелл Р., Макконелл, Стенли Л. Брю. Экономикс: принципы, проблемы и политика. — М.: Республика, 1992. — Т. 1. — С. 275.
13. Там само. — С. 277.
14. Там само. — С. 277—278.
15. Послання Президента України до Верховної Ради України. 2000 рік «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр.» // Урядовий кур’єр. — 2000. — 28 січ.
16. Там само.
17. Див.: Гальчинський А. Складним шляхом реформ: деякі підсумки і перспективи // Економіка України. — 1999. — № 6.
Розділ Х. Соціальна політика
1. Див.: Соціальна сфера у перехідний період. — К.: Основи, 1994.
2. Див.: Скуратівський В. А. Соціальна політика як суспільний феномен і вид практичної діяльності // Вісник УАДУ при Президентові України. — 1997. — № 1. — С. 130—147.
3. Див.: Барков В. Ю. Національні й соціальні проблеми як предмет політики в сучасній Україні. — К., 1998.
4. Див.: Паламарчук В. М. Соціальна стратегія в Україні в період здійснення економічних реформ. — К., 1993.
5. Там само.
6. Див.: Социальная структура общества и её динамика // Социология: наука об обществе. — Херсон: Константа, 1996. — С. 286—324.
7. Ленин В. И. Великий почин / Полн. собр. соч. — Т. 39. — С. 16.
8. Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990. — С. 576.
9. Див.: Дзвінчук Д. Конфлікти та способи їх подолання // Віче. — 1999. — № 5. — С. 11—16.
10. Послання Президента України до Верховної Ради України. 2000 рік «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр.» // Урядовий кур’єр. — 2000. — 28 січ.
11. Там само.
12. Див.: Сіленко А. В. Соціальний захист. Політичний вимір // Віче. — 1999. — №12.
13. Див.: Ролещук Ю. Ф. Эволюция социальной политики США в 60—80-е годы. — М., 1987.
14. Див.: Реформування ринку праці та соціальної політики в Україні. — К.: МОП, 1994.
15. Див.: Біляцький С. Соціальний захист як ознака цивілізованості суспільства // Віче. — 1998. — № 8
16. Див.: Скуратівський В., Палій О., Лібанова Е. Соціальна політика. — К., 1997.
17. Див.: Хилько М. Від психології підкорення до психології захисту природи // Віче. — 1999. — № 6.
18. Маркс К. Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 32. — С. 45.
Розділ ХІ. Політика та етнонаціональні відносини
1. Див.: Бромлей Ю. В. Очерк теории этноса. — М., 1983.
2. Див.: Бромлей Ю. В. Этнические процессы в современном мире. — М., 1987.
3. Див.: Макарчук С. Н. Український етнос (виникнення та сучасний розвиток). — К., 1992.
4. Див.: Грушевський М. С. Хто такі українці і чого вони хочуть? — К., 1991.
5. Див.: Ленин В. И. О праве наций на самоопределение / Полн. собр. соч. — Т. 24. — С. 124.
6. Див.: Кашлев Ю. В. Общеевропейский процесс: вчера, сегодня, завтра. — М., 1990.
7. Див.: Гаджиев К. С. Американская нация: национальное самосознание и культура. — М., 1990.
8. Див.: Старосольський В. Теорія нації. — К., Вища шк., 1998.
9. Див.: Ленин В. И. О праве наций на самоопределение / Полн. собр. соч. — Т. 24. — С. 115.
10. Див.: Національні відносини в Україні у ХХ ст. Збірник документів і матеріалів. — К., 1994.
11. Див.: Старосольський В. Теорія нації. — К.: Вища шк., 1998.
12. Див.: Барков В. Ю. Національні й соціальні проблеми як предмет політики в сучасній Україні. — К., 1998.
13. Див.: Шаповал Ю. І. І ці трагічні роки. Сталінізм на Україні. — К., 1990.
14. Див.: Декларація прав національностей України // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 53. — С. 1554.
15. Див.: Картунов О. В. Вступ до етнополітології. — К., 1999. — С. 238—240.
16. Там само. — С. 230—243.
17. Див.: Грушевський М. Володимир Антонович. Основні ідеї його творчості і діяльності / Записки наукового Українського т-ва в Києві. — К., 1909. — Кн. 3. — С. 8, 9.
18. Див.: Бистрицький Є. Націоналізм та легітимація комуністичної влади. Політологія посткомунізму. Політичний аналіз посткомуністичних суспільств. — К., 1995. — С. 51—66.
19. Див.: Донцов Дм. Націоналізм. — Львів, 1926.
20. Грушевський М. Освобождение России и украинский вопрос. — СПб, 1907. — С. 111.
Розділ ХІІ. Політична культура
1. Див.: Гаджиев К. С. Полическая культура: концептуальный аспект // Полис. — 1991. — № 6.
2. Див.: Дахин В. Политическая культура и власть // Свободная мысль. — 1996. — № 1.
3. Див.: Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества. — М., 1977. — С. 333, 368.
4. Див.: Алмонд Г., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии // Полис. — 1992. — № 4.
5. Вятр Е. Социология политических отношений. — М., 1979. — С. 259.
6. Кейзеров Н. М. Политическая и правовая культура. Методологические проблемы. — М., 1993. — С. 14.
7. Див.: Смирнов В. В. «Круглый стол» по проблемам политической культуры. — М., 1979. — С. 128.
8. Див.: Матусевич В. Політична культура: теоретико-методологічні проблеми дослідження // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 1998. — № 4—5.
9. Уледов А. К. Общественная психология и идеология. — М., 1985. — С. 100.
10. Эйдельман Н. Я. Грань веков. Политическая борьба в России. Конец XVIII — нач. ХІХ столетия. — М., 1982. — С. 36.
11. Див.: Бебик В. М., Головатий М. Ф., Ребкало В. А. Політична культура сучасної молоді. — К., 1996.
12. Див.: Шморгун О. Україна: шлях відродження. Економіка, політика, культура. — К., 1994.
13. Див.: Головаха Е. И., Бекешкина И. Э., Небоженко В. С. Демократизация общества и развитие личности. От тоталитаризма к демократии. — К., 1992. — С. 105.
14. Там само. — С. 106.
15. Там само. — С. 117.
16. Див.: Головаха Е. И. Отношение молодёжи к материалам средств массовой информации по проблемам перестройки и демократизации общества. Массовая информация и общественное мнение молодёжи. — К., 1990. — С. 53—67.
17. Див.: Цимбалистий Б. Тавро бездержавності. Політична культура українців. — К., 1994.
18. Цит. за: Політологія / О. І Семків та ін. — Львів, 1994. — С. 419.
Розділ XІII. Особистість і політика
1. Див.: Философия: Учеб. пособие. — К., 1994. — С.159.
2. Див.: Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии.— М., 1991.
3. Див.: Вебер М. Избранные произведения.— М., 1990.
4. Див.: Маркс К. Критика Готской программы // К. Маркс., Ф. Энгельс. — Соч. — Т. 19. — С. 9—32.
5. Див.: Ильин М. В., Коваль Б. И. Личность в политике: Кто играет короля? // Полис. — 1991. — №6.
6. Див.: Трошихин В. В. Политическое развитие личности. — Алма-Ата, 1990.
7. Див.: Всеобщая декларация прав человека, ст. 29, п. 1. Международная защита прав и свобод человека: Сб. документов. — М., 1990.
8. Там само, ст. 29, п. 2.
9. Див.: Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990. — С. 676.
10. Див.: Смирнов Г. Л. Советский человек. Формирование социалистического типа личности. — М., 1980; Зиновьев А. А. Гомо советикус. — М., 1991.
11. Див.: Страна и мир.— 1990.— №3. — С. 148.
12. Див.: Головаха Е. И., Бекешкина И. Э., Небоженко В. С. Демократизация общества и развитие личности. От тоталитаризма к демократии. — К., 1992. — С. 120—122.
13. Див.: Гедікова Н. Ф. Основні фактори політичної соціалізації особистості і їх прояв в Україні. — Одеса, 1999.
14. Яковлев А. Н. Реализм — земля перестройки. — М., 1990. — С. 412.
15. Тейлор Ф. У. Научная организация труда. — М., 1925. — С. 4.
16. Див.: Бебик В. М., Головатий М. Ф., Ребкало В. А. Політична культура сучасної молоді. — К., 1996.
17. Див.: Вятр Е. Восточная Европа: судьба демократии // Социологические исследования. — 1992. — №1.
18. Див.: Головаха Є., Пухляк В. Політична соціалізація в посткомуністичній Україні // Політична думка. — 1994. — № 2. — С. 28—29.
Розділ ХІV. Політичні еліти та політичне лідерство
1. Див.: Миллс П. Властвующая элита. — М., 1959.
2. Див.: Политология: Энциклопедический словарь. — М., 1993. — С. 403.
3. Див.: Політологія / За заг. ред. І. С. Дзюбка, К. М. Левківського. — К.: Вища шк., 1998. — С. 213.
4. Див.: Моска Г. Правящий класс // Социологические исследования. — 1994. — № 10. — С. 189.
5. Див.: Політологічний енциклопедичний словник. — К.: Генеза, 1997. — С. 118.
6. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. — Відень. — 1926. — С. 131.
7. Див.: Політологія посткомунізму: Політичний аналіз посткомуністичних суспільств. — К., 1995. — С. 144, 148.
8. Див.: Політологічний енциклопедичний словник. — К.: Генеза, 1997. — С. 172.
9. Див.: Блондель. Политическое лидерство. Путь к всеобъемлющему анализу. — М., 1992.
10. Див.: Бебик В. М. Еліта, елітарність, лідерство // Віче. — 1993. — № 7.
11. Див.: Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990. — С. 646—648.
12. Ницше Ф. Сочинения: В 2 т. — М., 1990. — Т. 1. — С. 439.
13. Див.: Энгельс Ф. Роль насилия в истории // К. Маркс, Ф. Энгельс. — Соч. — Т. 21. — С. 419—479.
14. Див.: Херманн М. Дж. Стили лидерства и формирование внешней политики // Полис. — 1991. — № 1.
15. Такер Р. Политическая культура и лидерство в Советской России. От Ленина до Горбачёва // США: экономика, политика, идеология. — 1990. — № 1. — С. 83.
16. Див.: Полохало В. Правляча еліта та контреліта в сучасній Україні // Демократія в Україні. Минуле й майбутнє. — К., 1993.
17. Ленин В. І. Повне зібр. тв. — Т. 41. — С. 23.
18. Див.: Закон України «Про статус народного депутата України» // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 3. — С. 47.
19. Див.: Бекешкина И. Есть ли в Украине общенациональные лидеры? // Политическая мысль. — 1994. — № 3. — С. 22.
20. Там само. — С. 23.
Розділ ХV. Світовий політичний процес
1. Див.: Глобальні трансформації і стратегії розвитку / Кер. авт. кол. О. Г. Білорус. — К., 1998.
2. Див.: Циганкова П. А. Міжнародні відносини як особливий різновид суспільних відносин // Політологічні читання. — 1992. — № 2.
3. Див.: Кремень В., Ткаченко В. На терезах глобалізму // Політика і час. — 1999. — № 1. — С. 25—35; № 2. — С. 53—58.
4. Див.: Міжнародні економічні відносини. Система регулювання міжнародних економічних відносин // А. С. Філіпенко та ін. — К., 1994.
5. Там само.
6. Див.: Гречанинов В. Україна в майбутній Європі: розробка моделей, дослідження перспектив // Віче. — 1999. — № 9. — С. 90—101.
7. Див.: Ясперс К. Будущий мировой порядок // Век ХХ и мир. — 1990. — № 9.
8. Див.: Рябов С. Г. Теорія міжнародної політики // Політологічні читання. — 1995. — № 1.
9. Див.: Кремень В., Ткаченко В. На терезах глобалізму // Політика і час. — 1999. — № 1. — С. 25—35; № 2. — С. 53—58.
10. Див.: Глобальні трансформації і стратегії розвитку / Кер. авт. кол. О. Г. Білорус. — К., 1998.
11. Див.: Вернадский В. И. Размышления натуралиста: В 2 кн. — М., 1972. — Кн. 2. — С. 77.
12. Див.: Мироненко А. Н. Проблемы ядерного века и пути их решения. — К., 1989.
13. Див.: Печчеи А. Человеческие качества. — М., 1990.
14. Див.: Аппатов В. П. Новое политическое мышеление и современные международные отношения: анализ современной политологии. — Одесса, 1991.
15. Див.: Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. — К., 1998. — С. 348—360.
16. Інавгураційна промова Президента України Л. Д. Кучми 30 листопада 1999 р. — Урядовий кур’єр. — 1999. — 1 груд.
17. Див.: Білас І. Національні інтереси українського народу — підґрунтя національної безпеки та оборони: геополітичний аспект // Визвольний шлях. — 1999. — Кн. 3. — С. 274—276.
18. Інавгураційна промова Президента України Л. Д. Кучми 30 листопада 1999 р. — Урядовий кур’єр. — 1999. — 1 груд.
19. Там само.
20. Див.: Бжезінський З. Велика шахівниця // Всесвіт. — 1999. — № 3. — С. 111—138.
Розділ ХVІ. Практична політологія
1. Див.: Політологія / За заг. ред. І. С. Дзюбка, К. М. Левківського. — К.: Вища шк., 1998. — С. 112.
2. Див.: Політологічний енциклопедичний словник. — К.: Генеза, 1977. — С. 107.
3. Там само. — С. 367.
4. Див.: Сульє Д., Ру Д. Управління. — К., 1994.
5. Див.: В. М. Бебик. Політологія: теорія, методологія, практика. — К., 1997. — С. 188.
6. Див.: Почепцов Г. Теорія комунікації. — К., 1996.
7. Див.: Політологічний енциклопедичний словник. — К.: Генеза, 1977. — С. 196.
8. Див. В. М. Бебик. Політологія: теорія, методогогія, практика. — К., 1997. — С. 173—174.
9. Див.: Політологія / За заг. ред. І. С. Дзюбка, К. М. Левківського. — К.: Вища шк., 1998. — С. 121—122.