2. Види політики
Розрізняють політику внутрішню і зовнішню. Внутрішня політика охоплює основні напрямки діяльності держави, її структур і органів державної влади з регулювання взаємодії людей усередині країни. Залежно від сфери суспільних відносин, яка є об'єктом політичного впливу, внутрішню політику можна класифікувати на:
економічну політику;
національну політику;
соціальну політику;
демографічну політику;
культурну політику;
аграрну політику;
науково-технічну політику;
екологічну політику;
військову політику, або оборонну політику;
антропологічну політику.
Національна політика являє собою науково обґрунтовану система заходів, спрямованих на реалізацію національних інтересів, розв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин[5].Зовнішня політика — діяльність держави на міжнародній арені, що регулює її стосунки з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями, іншими громадськими об'єднаннями, міжнародними організаціями. Зовнішньополітичний курс будь-якої держави визначається, головним чином, характером її внутрішньої політики, і в водночас істотно впливає на внутрішню політику. Зрештою і внутрішня, і зовнішня політика вирішують одну задачу — збереження і зміцнення існуючої в державі системи суспільних відносин.За пріоритетами політика поділяється на нейтральну, відкритих дверей, національного примирення, компромісів; за змістом і характером — на прогресивну і реакційну, на науково обгрунтовану і волюнтаристичну тощо.
Структура політики
   З´ясувавши природу політики та її детермінанти, можна визначити й структурні складові політики. До них, насамперед, слід віднести (схема 1):   1. Політичні відносини, які відображають стійкий характер взаємозв´язків суспільних груп між собою та між різними інститутами влади. У сутнісному розумінні вони характеризують багатоманітність взаємодії еліти й електорату, еліти й контреліти, лідерів і груп підтримки, соціальних і національних спільностей, різних груп інтересів і політичних інститутів. Найважливішим показником політичного життя є характер політичних відносин: непримирима боротьба за політичне панування чи усвідомлена координація зусиль усіх верств з метою оптимально використати матеріальну силу державного примусу; громадянський мир чи війна; кризовість чи стабільність і т. ін.   2. Політична свідомість, яка характеризує залежність політичного життя від усвідомленого ставлення людей до своїх владнозначущих інтересів. З погляду залежності від цього елемента вся політика являє собою не що інше, як перманентне втілення та інституалізацію політичних поглядів, ідеалів, мети, програми і норм поведінки людей, органів влади і самоуправління, механізмів поповнення еліт тощо. Таким чином, політична свідомість опосереднює всі основні і найпосутніші владні взаємозв´язки суб´єктів і носіїв політичних відносин, визначаючи силу та ефективність владного регулювання.   3. Політичний інтерес являє собою внутрішнє, усвідомлене джерело політичної поведінки, яке спонукає людей до постановки певних політичних цілей і виконання конкретних дій для досягнення їх.   4. Політична діяльність, що виступає різновидом соціальної активності суб´єктів, дії яких відображають їхню реалізацію своїх політичних статусів. Суб´єктами політичної діяльності можуть виступати як індивіди, так і соціальні групи, політичні інституції і сама держава.   5. Політичний процес як сукупність видів діяльності суб´єктів політики, які включено в динаміку практично-владних відносин, охоплюють усі стадії функціонування політичної системи і спрямовані на досягнення політичних цілей. У політичному процесі відображено всю складність і суперечливість самої людської діяльності, тому такий процес має складну внутрішню структуру, докладний аналіз якої буде зроблено у відповідному розділі підручника. 6.  Політична організація, що відображає роль інститутів публічної влади як центрів управління й регулювання суспільних процесів. Сукупність органів законодавчої, виконавчої та судової влад, партійні і громадсько-політичні інститути, групи тиску та інші ланки, що представляють політичні інтереси різних верств суспільства в цілому, становлять організаційний кістяк політики.
15. Сутність,типи та ознаки демократії
В сучасному світі все ще змішують поняття демократії (народовладдя) з конкретним проявом її (формою державної влади), яка є зручною для підтримання народовладдя (демократії) в сучасному світі з ринковою економікою, зокрема в США і країнах Західної Європи. Тоді кажуть, що демократія, це обов'язково: виборність органів влади, поділ державної влади на три гілки законодавчу, виконавчу та судову, підпорядкування меншості більшості, захист прав меншості, наявність політичних прав і свобод. Одним з основних принципів демократії є принцип більшості. Принцип більшості складає суть доктрини народного суверенітету, відповідно до якого народ проголошується джерелом верховної влади у демократичному суспільстві. При оцінці демократії та її важливого принципу – суверенітету народу- вона класифікується як загальна та соціально обмежена. До початку ХХ ст. ні одна з існуючих демократій не надавала всьому дорослому населенню рівних політичних прав. Це були класові (для власників) або патріархальні ( для чоловіків) демократії. Принцип більшості здійснюється за допомоги прямої та представницької демократії.До форм прямої (плебісцитарної) демократії відносяться: проведення виборів на основі загального виборчого права, референдуми, всенародні обговорення питань державного життя. Члени суспільства безпосередньо беруть участь у розробці політичних рішень, прийнятті законів або знаходженні консенсусу між протилежними інтересами членів свого співтовариства. Ця форма демократії дає можливість розвивати політичну активність громадян, забезпечувати легітимність влади, здійснювати ефективний контроль за діяльністю інститутів держави. Представницька (репрезентативна) демократія – це, коли члени співтовариства залишаються джерелом влади і мають право ухвалювати рішення, але реалізують це право через обраних ними представників, які повинні відстоювати їхні інтереси. При такому управлінні демократія розуміється як компетентне й відповідальне перед народом представницьке управління. Носіями представницької демократії є парламенти, інші законодавчі органи влади як в центрі, так і на місцях, а також виборні представники виконавчої і судової влади. Демократія передбачає вільну діяльність всіх політичних партій, суспільно-політичних об`єднань, організацій, рухів, які діють в рамках закону. Для демократичної форми правління характерна багатопартійність. Важливий атрибут демократії – принцип поділу влади у системі державної влади. Згідно цьому принципу законодавча, виконавча і судова влади відокремлені і досить незалежні одна від одної. Проте, вони постійно взаємодіють між собою, врівноважують одна одну. Обов`язковою умовою демократії є гласність про всі дії державних органів, політичних партій, суспільних організацій. Незалежний статус засобів масової інформації – це теж атрибут демократичного суспільства. У демократичному суспільстві значна роль у системі державного устрою відводиться місцевим органам самоуправління, здійснюється раціональний поділ компетенції і повноважень різних рівней влади. Саме місцева влада найбільш близька до народу і від її дій залежить повсякденне життя громадян. Тому ступінь демократичності суспільства виявляється тим, який статус і обсяг повноважень місцевих органів влади, а також рівень її доступності для людей.
Типи демократії. Демократія передбачає різні моделі політичного правління. Українсько-швейцарський учений Богдан Гаврилішин у книзі "Віхи у майбутнє" (1990 р.) визначає моделі демократичного правління. Це: 1. Безпосередня демократія, коли члени суспільства безпосередньо беруть участь у розробці політичних рішень, прийнятті законів або знаходженні консенсусу між протилежними інтересами членів свого співтовариства. 2. Представницька демократія, коли члени співтовариства залишаються джерелом влади й мають право ухвалювати рішення, але реалізують це право через обраних ними представників. Обґрунтуванням цієї моделі є те, що дуже важко зібрати разом усіх членів співтовариства в одному місці для їх безпосередньої участі у розробці законів або прийнятті управлінських рішень. Розв'язком цієї проблеми є система виборних представників, котрі як делегати своїх виборців повинні відстоювати їхні інтереси. 3. Конституційна демократія, коли владу здійснюють виборні представники, проте ця влада обмежена конституцією, яка встановлює межі законів і повноважень, захищає права меншин і громадян. Потреба в конституції очевидна, хоч вона рідше є замінником законності, ніж її підвалиною. 4. Соціальна, або економічна демократія - головна мета якої - швидше послаблення соціально-економічних протиріч, ніж гарантів рівності можливостей, рівності перед законом або головних індивідуальних свобод. Інший провідний принцип цієї моделі - безпосереднє залучення до ухвалення економічних рішень тих, хто бере участь у виборчому процесі. 5. Тоталітарна демократія - це гранична форма прояву економічної демократії. Вона ґрунтується на таких ідеях: економічні умови життя людини - вирішальний чинник ЇЇ політичного та соціального статусу; необхідною умовою політичної рівності є економічна рівність; концентрація влади в руках диктатора або олігархії є умовою, обов'язковою для забезпечення економічної рівності.
16. Авторитаризм та толітаризм політичного режиму
Авторитаризм можна визначити як недемократичний політичний режим, який передбачає концентрацію влади в руках окремої особи або групи осіб, котрі не прагнуть досягнення суспільної згоди стосовно легітимності їх влади. При цьому відбувається зменшення ролі представницьких інститутів влади і громадян в цілому, вони усуваються від процесу прийняття політичних рішень. Серед авторитарних режимів виокремлюють: · військово-бюрократичні диктатури, встановлені внаслідок військових переворотів через наявність нерозвиненого громадянського суспільства та слабкість демократичних традицій, коли офіцерський корпус виступає найбільш зорганізованою силою, яка має ресурси для захоплення влади у державі (Греція, Аргентина, Бразилія, Парагвай, Чилі, деякі інші країни Латинської Америки, Африки та Азії); · персональні тиранії, різновидом яких виступає султанізм, коли влада належить диктаторові та спирається на підтримку розгалуженого поліцейського апарату (Сомалі, Гаїті, Уганда, Нікарагуа); · абсолютистські монархії, коли монарх має необмежену владу у виконавчій, законодавчій та судовій сферах, а представницьких органів влади не існує (Йорданія, Марокко, Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об’єднані Арабські Емірати); · олігархічні, коли влада належить певним корпоративним кланам; · вождистські (або режими особистої влади), які спираються на авторитет сильного лідера, можуть мати підтримку народу і передумовою становлення яких може виступати певна загроза для держави (що дозволяє лідерам використовувати для консолідації населення гасла націоналізму, незалежності, модернізації тощо); · змішані, які містять елементи різних режимів (наприклад, військовий режим, який було встановлено у Чилі 1973 року, пізніше було трансформовано у режим особистої влади); · неототалітарні режими, які формально функціонують за наявності багатьох партій, опозиції, періодичних виборів, але влада зберігається в руках однієї партії (Сирія). При цьому у деяких країнах (Сінгапур, Південна Корея, Таїланд) авторитарна влада змогла сконцентрувати зусилля та ресурси для розв’язання завдань економічного зростання, проведення радикальних реформ, забезпечення громадського порядку, а також не допустити протистояння групових інтересів. Тоталітаризм є політичним режимом, якому притаманні політичне, економічне, ідеологічне панування правлячої еліти, організованої у цілісний бюрократичний партійно-державний апарат (очолюваний лідером), тотальний контроль над суспільством, втручанням в усі його сфери з метою здійснення такого контролю. (Запропоноване визначення є одним з можливих, оскільки автори багатьох досліджень з питань тоталітаризму, підручників, словників наводять різні визначення цього поняття). До різновидів тоталітаризму належать: · комуністичний тоталітаризм (як штучна форма соціальної інтеграції, заснована на приматі класового підходу, запереченні права на приватну власність, заборону автономії особистості тощо); · фашизм (який у первісному варіанті італійської ідеократії тяжів до забезпечення національної єдності під владою сильної держави, передбачав синтез концепції нації як цінності та догматизованого принципу справедливості); · націонал-соціалізм (як синтезований тип ідеократії, який передбачає втілення ідей расизму, шовінізму, зовнішньополітичної експансії) [1]. Таким чином, тоталітарними можна вважати режими у нацистській Німеччині, в СРСР (досталінський та сталінський періоди), у Китаї за часів правління Мао Цзедуна, у Камбоджі за часів правління Пол Пота, в Італії за часів правління Муссоліні та деякі інші.
19. Форми правління
Фо?рма держа?вного правлі?ння — це спосіб організації верховної влади, який визначає систему її найвищих органів, порядок їх формування і особливості розподілу повноважень між ними, а також взаємовідносини з населенням держави.У сучасному правознавстві виділяють такі форми правління — монархія (влада одного), олігархія (влада меншості), демократія (влада більшості), республіка (влада закону), анархія (відсутність влади).
Мона?рхія — форма державного правління, за якої найвища державна влада повністю (необмежена, абсолютна монархія) або частково (обмежена, конституційна монархія) належить одній особі — спадкоємному монархові. Монарх часто має титул царя чи цариці. Тим не менш, імператори/імператриці, великі князі/великі князівні, принци/принцеси і інші звання, є або були використані для позначення монархів. Історично склалося, що поняття монархії можуть виникнути при різних обставинах. Вона може вирости з племінних царств, і царського священства і офіс-монарха (короля), - стає зазвичай спадкова, в результаті послідовних династій. Монархія також може бути подальшим проявом після акту насильства, скоєного шляхом вторгнення в групу, яка узурпує права громад на традиції. Лідер групи узурпації часто встановлює себе як монарха. Олігархі?я  політичний режим, за якого влада (політична, економічна та ін.) належить невеликій кількості осіб (військовим, фінансистам тощо). Олігархія означає - влада небагатьох Оліга?рх — особа, що володіє ключовими підприємствами країни, та має вагомий вплив на державні органи влади. Демокра?тія політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. При цьому управління державою здійснюється народом або безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано, через обраних представників (представницька демократія). Іноді демократію визначають також як набір ідей і принципів, що стосуються свободи, власне, вона і являє собою інституціональну свободу. У формулюванні 16-го президента США Авраама Лінкольна, демократія — врядування «іменем народу, силами народу і для народу». Респу?бліка (від лат. res publica — громадська справа) — форма державного правління, за якої верховні органи державної влади обираються на певний строк, з окресленими законом повноваженнями, існує поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову. Республіка відмінна від монархії — форми державного правління, при якій верховна державна влада належить одній особі — монарху, передається у спадок. Ана?рхія — (від грец. ??????? — безвладдя)  — політичний устрій, в якому індивіди вільно співпрацюють як рівні.Слово анархія часто вживається в сенсі повного хаосу і безпорядку, хоча в теорії це не так.
20. Форми державного устрою 
Форма державного устрою — спосіб територіальної організації держави або союзу держав.
Історично існували:
проста, або унітарна;
складна — наприклад, імперія, федерація, конфедерація.
На поточний момент виділяється три основні форми державного устрою:
Унітарна держава - проста, єдина держава, яка характеризується відсутністю у адміністративно-територіальних одиниць ознаки суверенітету. Виділяють централізовані і децентралізовані унітарні держави, з наявністю або відсутністю автономних утворень.
Федерація - складна, союзна держава, частини якої є державними утвореннями з певним державним суверенітетом. Будується на розподілі функцій управління між центром і суб'єктами федерації.
Конфедерація - тимчасовий союз держав, який створюється для досягнення політичних, економічних, культурних та інших цілей. Не володіє самостійним суверенітетом, відсутня єдина система законодавства
21. Правова та соціальна держава
Правова держава є формою обмеження авторитаризму влади правами та свободами людини. Саме тому пріоритет прав людини по відношенню щодо держави є первинною ознакою правової держави. Всі інші її ознаки слугують здійсненню свобод та прав людини. Метою правової держави є забезпечення меж свободи індивіда, неприпустимість порушення рівня свободи, обмеженого правом, заборона порушення права та неможливість застосування силових засобів, не заснованих на праві.
Побудова правової держави в Україні знаходиться на початковому етапі, її становлення потребує виконання певних завдань і у сфері прав та свобод людини. З нашої точки зору, основними з них є наступні:
— врахування особливостей правових інститутів та процедур захисту прав людини, знання традицій, правових уявлень, особливостей соціальної психології і правосвідомості народу;
— створення системи механізмів та процедур, що гарантують суб'єктивні права на основі об'єктивного, заснованого на праві, порядку державної діяльності;
— конституційне закріплення та реальне забезпечення зв'язаності законодавця правами людини;
— введення процедури попереднього контролю нормативно-правових актів з точки зору їх відповідності міжнародним стандартам у сфері прав людини;
— створення такого механізму взаємодії людини і влади, за якого людина є не просто об'єктом команд і розпоряджень, а рівноправним партнером держави, що відповідно до закону бере участь у контролюванні діяльності владних структур;
— створення умов, за яких конституційний принцип орієнтації на особистість стане реально діючим;
— створення системи засобів правового, організаційного та морального характеру, що забезпечать глибоку повагу до прав і свобод людини у суспільстві;
— підвищення рівня правової культури населення з метою їх обізнаності зі змістом наданих прав;
— встановлення відповідальності посадових осіб за неефективне гарантування прав людини;
— підвищення рівня наукового дослідження ідей прав та свобод людини;
— підвищення ролі держави як засобу забезпечення загальносоціальних функцій у суспільстві;
— формування громадянського суспільства, заснованого на засадах рівноправності;
— подолання протистояння законодавчої та виконавчої влади;
— підвищення ролі судових органів і основної ланки судової системи — Конституційного Суду;
— підвищення ефективності Конституції як акта прямої дії;
— вдосконалення механізмів та процедур захисту та забезпечення прав і свобод громадян.
Розвиток суспільства зумовив можливість встановлення нових параметрів відносин між державою і особою, що пов'язувалися б з обов'язком держави приймати заходи із сприяння забезпечення «нового покоління» прав людини. Так, виникає ідея соціальної держави, що є новим станом розвитку правової держави у нових історичних умовах. Принцип соціальної держави у тій чи іншій формі відображений у конституціях багатьох держав. Він пов'язаний з необхідністю гарантувати економічні та культурні права населення. Питання про необхідність соціальної орієнтації держави, поступового гарантування прав «другого покоління» визнається міжнародним співтовариством. Однак можливості певної держави реально захищати права цієї групи залежать від стану розвитку економіки, оскільки соціальна функція може здійснюватися у повному обсязі за умови високого рівня економічного розвитку, що надає можливість перерозподіляти засоби та ресурси, зберігаючи свободу ринкових відносин і підприємництва. Основними принципами соціальної держави є справедливість, гідність людини, відповідальність, подолання формально-юридичної рівності з метою усунення значних розбіжностей матеріальних статусів індивідів, їх реалізація можлива лише на основі вже сформованих та випробуваних на практиці принципів правової держави. Метою соціальної держави є не усунення нерівності, а «вирівнювання нерівності» шляхом ліквідації різниці у майновому становищі, підвищення соціального статусу індивіда та забезпечення реальності наданих йому прав. Завдання формування соціальної держави не підкріплене сьогодні самим правом та системою прав людини. Виникає ситуація, коли соціальна держава розглядається не як новий стан розвитку правової держави, а як спосіб організації суспільства в умовах правової зарегламентованості і нестабільності, правового нігілізму та неповаги до прав людини. Ситуацію, що склалася, можна вирішити за умови реалізації наступних завдань, які торкаються сфери прав та свобод людини.
Основними серед них є наступні:
— підвищення рівня розвитку економіки країни, формування «середнього» прошарку власників;
— віднайдення достатньої кількості коштів для реалізації соціальних програм;
— відновлення поваги до таких духовних орієнтирів суспільства, як справедливість, рівність, моральність;
— формування нової концепції взаємодії держави та людини, основу якої складає їх взаємна відповідальність;
— врахування у діяльності держави особливостей культурного поля країни, її традицій, звичаїв та менталітету нації;
— формування соціальної політики, заснованої на врахуванні об'єктивних умов життєдіяльності суспільства;
— підвищення ролі функції соціального захисту населення;
— врахування державою особливостей та виключного значення у житті суспільства науки і культури, які не можуть і не повинні входити до ринкових відносин;
— забезпечення соціальної справедливості, рівноправності, моральності у відносинах між людьми;
— формування суспільної свідомості на основі принципів поваги до особистості та пошуку цінностей, на які повинно орієнтуватися нове суспільство.
Лише на основі реалізації наведених вище завдань можливе забезпечення соціальних, економічних та культурних прав індивідів, формування демократичного правового суспільства.
22. Громадянське суспільство та його взаємозв’язок з державою
Громадянське суспільство й держава перебувають у тісному взаємозв'язку, перше неможливе без другого. Завдяки державі людська спільнота набуває цивілізованості і стає суспільством. Громадянське суспільство - це не тільки школа і церква, а й громадянська війна, протистояння соціальних інтересів, антисуспільна поведінка, мафія тощо, з якими може впоратися лише держава. Зрештою, сам сенс концепції громадянського суспільства існує лише при розгляді цього суспільства у співвідношенні з державою.Водночас держава не може існувати поза суспільством. Вона похідна від громадянського суспільства, і призначення її полягає в тому, щоб слугувати йому. Громадянське суспільство є противагою державі у її постійному прагненні до панування над суспільством. Від ступеня розвиненості громадянського суспільства залежить ступінь демократизму держави. Формою взаємодії держави і громадянського суспільства є політичний режим як система методів і засобів здійснення політичної влади, а різні типи політичних режимів - демократичний, авторитарний і тоталітарний - є різними способами цієї взаємодії.Головною особливістю тоталітарного політичного режиму є всеосяжне одержавлення суспільного і приватного життя, тотальний контроль держави над суспільством і громадянами, який спирається на систематичне використання насильства. За тоталітарного режиму держава фактично поглинає громадянське суспільство. Головною особливістю авторитарного політичного режиму є зосередження державної влади в одному її органі, в руках однієї особи чи групи осіб і здійснення влади здебільшого з опорою на примус. Партнером держави громадянське суспільство виступає лише у правовій державі за демократичного політичного режиму. Поняття «правова держава» і «демократична держава» близькі за змістом, але не тотожні. Демократична держава не може не бути правовою. Однак не всяка правова держава є справді демократичною. Поняття «правова держава» є формально-юридичною характеристикою державності. За формальної наявності основних ознак правової держави - конституційному проголошенні принципів верховенства права, поділу влади, прав і свобод особи - в країні насправді може існувати авторитарний політичний режим, який прикривається демократичною риторикою і через низький рівень політичної культури мас сприймається ними саме як демократичний.Правова держава не може існувати без громадянського суспільства. Особливість їх взаємодії за демократичного політичного режиму полягає в тому, що громадянське суспільство підпорядковує собі державу і контролює її. Зв'язок громадянського суспільства з державою, його вплив на неї грунтується передусім на принципах демократії. Вихідним із них є принцип народного суверенітету, який проголошує народ єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві. А це означає, що влада держави, її суверенітет похідні від суверенітету народу, що громадянське суспільство створює державу для задоволення власних потреб, а не заради неї самої, що держава не повинна вивищуватися над суспільством і покликана слугувати йому, що, зрештою, чиновники існують для громадян, а не навпаки. Усвідомлення громадянами саме такого співвідношення між громадянським суспільством і державою має принципово важливе значення для формування їх демократичної політичної культури. Соціальна держава - це правова держава, яка проводить активну соціальну політику, спрямовану на забезпечення прав і свобод людини, досягнення високого рівня добробуту всіх верств населення. Активну соціальну політику проводить і соціалістична держава. Однак відбувається це за відсутності правової державності і громадянського суспільства, що призводить до довільного розподілу державою матеріальних благ і соціальних послуг, зрівнялівки, зниження стимулів до трудової діяльності, спричиняє застій виробництва.
24. Типологія політичних партій
Існують різні типи політичних партій. Під типом партії в політології розуміється система її істотних ознак, у яких виражаються соціальна природа, ідейна основа, головна соціально-рольова функція партії, особливості її внутрішнього пристрою й переважний характер методів діяльності. Необхідно відзначити, що в цілому типологія політичних партій досить умовна. У конкретній політичній дійсності партія може мати характерні риси різних типів партій.
Типологія (класифікація) партійПо соціальній спрямованості програмиі діяльності - соціал-демократичні;- ліберально-демократичні;- комуністичні;- класові;- націоналістичні;- расові;- фашистські;- релігійні;- державно-патріотичні;- народніПо ідейних підставах діяльності - доктринальні (захист своєї ідеології);- прагматичні ( що орієнтуються на практичну доцільність дій);- харизматичні ( що поєднуються навколо конкретного політичного лідера)По методах виконанняпрограми - революційні (прагнучі до радикального якісного перетворення суспільства);- реформаторські (прагнучі до поліпшення громадського життя без різких структурних змін).По характеруполітичних дій - реакційні;- консервативні;- помірні;- радикальні;- екстремістськіПо представництву у вищих органах державної влади й відношенню до офіційної політики - правлячі;- опозиційні (легальні, напівлегальні і нелегальні)По місцю в політичному спектрі - ліві;- центристські;- правіПо стилю спілкування міжпартійними лідерамиі рядовими членами - демократичні;- антидемократичніЗа організаційною структурою - парламентські (як первинні утворення виступають територіальні комітети);- лейбористські ( яки представляють собою різновид парламентських партій, що допускають колективне членство, у тому числі трудових колективів);- авангардні (побудовані на принципах демократичного централізму й територіально-виробничого об'єднання своїх членів)По характеру членства - кадрові (малочислені, вільним членством);- масові (прагнучі втягнути у свої ряди більше число членів, усталити зв'язку, зміцнити структуру)По виду партійного керівництва - колективного керівництва;- керівництва із чітко вираженим верховенством лідера;- особистісного керівництва;- консенсусного керівництва
27. Сутність виборчої системи. Принципи виборчого права
Ви?борча систе?ма — сукупність правил і законів, що забезпечують певний тип організації влади, участь суспільства у формуванні державних представницьких, законодавчих, судових і виконавчих органів, вираження волі тієї частини населення, яка за законодавством вважається достатньою для визначення результатів виборів легітимними. Існує три розуміння цього поняття: — Вузьке; — Нормативно-правове; — Широке; Вони не заперечують одне одного, а розглядають з різних боків. 1. Виборча система — спосіб переведення голосів виборців в мандати депутатів та владні посади.(2 способи: мажоритарний та пропорційний). 2. Виборча система — порядок формування виборчих органів держави, спосіб, у який розподіляються депутатські мандати. 3. Виборча система — сукупність суспільних взаємовідносин, взаємодій, процесів, інститутів, цінностей, норм, які обумовлюють формування виборних органів держави. Виборча система — це порядок формування виборних органів держави та органів місцевого управління (самоврядування) на основі конституції та законів. Розрізняють такі виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана. Мажоритарна система — система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними.
У цих нормативно-правових актах сформульовано такі головні принципи виборчого права: загального, рівного і прямого виборчого права за таємного голосування; вільного й рівноправного висування кандидатів у депутати; гласності й відкритості; рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування; свободи агітації. Принцип загальності означає, що право обирати мають усі громадяни України, яким на день голосування виповнилося 18 років. Це право називається активним виборчим правом і тлумачиться так тому, що будь-які прямі або непрямі пільги чи обмеження щодо виборчих прав громадян України залежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, роду й характеру занять, непередбачені цими законами, забороняються. Що ж до права бути обраним, себто пасивного виборчого права, то виборчим законодавством воно розглядається по-різному. Принцип рівного і прямого виборчого права означає, що громадяни України беруть участь у виборах народних депутатів на рівних засадах і депутати обираються безпосередньо виборцями. Таємність голосування на виборах означає, що ніякі форми контролю за волевиявленням виборців не допускаються, а саме голосування відбувається у спеціально обладнаній для цього кабіні чи кімнаті. Під час заповнення бюлетеня в кабіні чи кімнаті для голосування може знаходитися тільки голосуючий. Принцип вільного й рівноправного висунення кандидатів передбачає, що всі громадяни України, які мають право голосу, мають право висувати кандидатів. Гласність і відкритість виборчого права означає, що підготування і проведення виборів депутатів завжди здійснюються відкрито і гласно. Рівність можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії як принцип виборчого права повинен розумітися так, що всім кандидатам опісля офіційної їх реєстрації надається можливість участі у виборчій кампанії на рівних засадах. Принцип неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування вживається та обумовлює існування такого інституту виборчого права, як увільнення кандидата від виробничих або службових обов'язків із збереженням середньої заробітної платні за місцем роботи: кандидати під час виборчої кампанії не можуть бути звільнені з роботи, а також переведені на іншу роботу або посаду без їхньої згоди, притягнені до кримінальної відповідальності, заарештовані або піддані заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку без згоди відповідних державних органів. Принцип свободи агітації передбачає, що всі громадяни України, їхні об'єднання, трудові колективи, довірені особи кандидатів мають право вільно та безперешкодно обговорювати програми кандидатів, їхні якості, а також платформи і програми тих партій, блоків, зборів, що їх висунули. При цьому дозволяється вести агітацію як за, так і проти кандидата в усіх засобах масової інформації.
28. Мажоритарна виборча система
Мажорита?рна ви?борча систе?ма — порядок визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат, який одержав на виборах більшість (абсолютну чи відносну) голосів виборців. Мажоритарні системи можуть бути: а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів (Україна та більшість інших країн світу); б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50% + 1 голос. У разі, якщо жоден кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів (Франція, вибори Палати представників Австралії); в) мажоритарна система кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ¾). Така система зустрічається дуже рідко через її низьку результативність. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату.
29. Пропорційна та змішана виборчі системи При пропорційній системі депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів виборців, зібраних кожною з них у межах виборчого округу. При застосуванні цієї системи округи завжди багатомандатні. Є два шляхи створення виборчих округів при застосуванні пропорційної системи підрахунку голосів. Найбільш поширений спосіб, коли межі виборчих округів збігаються з межами адміністративно-територіальних одиниць. Рідше застосовують спосіб, коли територія всієї держави складає єдиний виборчий округ. За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють наступні види пропорційної системи: 1) з жорсткими списками; 2) з преференціями;3) з напівжорсткими списками. При застосуванні жорстких списків виборець голосує за список партії, що він обирає, в цілому. У виборчому бюлетені вказуються тільки назви, емблеми партій, іноді певна кількість перших кандидатів у партійних списках. Система жорстких списків практикується в Іспанії, Португалії, Ізраїлі, Росії, Україні. Загальною, так би мовити, "обтяжливою" обставиною при запровадженні пропорційної системи є досить складна система обрахунку голосів виборців. Це більш або менш складне математичне обрахування вимагає двоетапної операції.
Існує досить широкий спектр змішаних систем, які є поєднанням мажоритарної та пропорційної систем. Принаймні 20 країн світу застосовують їх. Змішані вибори системи застосовуються, як правило, в тих країнах, де йде пошук і становлення виборчих систем або необхідно досягти компроміс між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого ними уряду.Іноді змішані системи запроваджуються в модифікованому вигляді з перевагою тієї чи іншої виборчої системи.Виборчими системами, що надають перевагу мажоритарному методові голосування при застосуванні і пропорційного голосування виступають наступні змішані системи:1) система з єдиним голосом, що не допускає передачі. Зміст її полягає в тому, що в багатомандатному виборчому окрузі виборець голосує за одного кандидата, а не за список кандидатів від партії. Це практикується в Японії, Китаї;2) обмежене голосування, яке передбачає, що виборці можуть обрати кількох кандидатів з одного бюлетеня, але їх має бути менше, ніж кількість місць для заповнення;3) кумулятивне голосування передбачає, що виборець має стільки голосів, скільки мандатів у окрузі, і може її розподілити між всіма кандидатами, а може й віддати всі свої голоси за тільки одного з кандидатів.Існує й змішана система, що використовує переважно модифіковану пропорційну систему представництва. Система з єдиним голосом, який передається, передбачає, що виборці голосують за одного кандидата незалежно від числа мандатів у виборчому окрузі, але при цьому виражають перевагу і щодо інших кандидатів. Найпростішим варіантом змішаної виборчої системи є паралельне комбінування: певна частина представницького органу обирається за мажоритарним, інша — за пропорційним принципом. Прикладом є парламент Німеччини, де нижня палата — Бундестаг — наполовину обирається за мажоритарною системою, а наполовину — за пропорційною. Такі ж чинники покладені в основу обрання парламентів Литви, Грузії, Словенії, Болгарії.
30. Виборча система в Україні Термін виборча система в науці конституційного права використовується в двох значеннях — широкому і вузькому. У широкому значенні під виборчою системою розуміють систему суспільних відносин, які складаються в зв’язку з виборами органів публічної влади та визначають порядок їх формування. Ці відносини регулюються конституційно-правовими нормами, які в сукупності утворюють конституційно-правовий інститут виборчого права. Виборча система у вузькому значенні — це певний спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами в залежності від результатів голосування виборців або інших уповноважених осіб. При цьому виділяють три основних види виборчих систем, які відрізняються порядком встановлення результатів голосування: Мажоритарна виборча система — це голосування за кандидата по виборчому округу і визнання його обраним на основі одержаної ним більшості голосів виборцівЦя система є традиційною і найбільш прийнятною для країн з так званою двопартійною системою, тобто за наявності двох сильних політичних партій. Існують мажоритарні системи абсолютної та відносної більшості. За першою перемогу на виборах здобуває кандидат, який набрав 50% голосів плюс один голос. Під час виборів за мажоритарною системою відносної більшості членом парламенту стає депутат, який одержує більше голосів, ніж уся його суперники, навіть якщо це менше 50% голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Пропорційна виборча система — це голосування за списки кандидатів від політичних партій або інших політичних сил і розподіл місць у парламенті (депутатських мандатів) пропорційно до кількості голосів, відданих за списки. Ця виборча система застосовується, як правило, в тих країнах, де є кілька впливових партій, але жодна з них історично не має стабільної більшості в парламенті. Існує кілька різновидів застосування пропорційної виборчої системи: голосування за звичайний список кандидатів і жорсткий список (звичайний список кандидатів — це розташування прізвищ кандидатів у списку в алфавітному порядку; жорсткий — це розташування прізвищ кандидатів у списку в пріоритетному порядку). Змішана виборча система є комбінацією, поєднанням мажоритарної і пропорційної виборчих систем. В Європі змішана виборча система застосовується в Німеччині, Італії, Угорщині, Польщі, а в останні роки — у Литві, Грузії, Росії. Змішані виборчі системи застосовуються в тих країнах, де йде пошук і становлення виборчих систем або існує необхідність досягнення компромісу між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого ними уряду. Найпростішим варіантом змішування є лінійне змішування: одна частина парламенту обирається за мажоритарним, інша — за пропорційним принципом (Німеччина, Литва, Грузія, Словенія). Іншим різновидом змішаної системи є структурне змішування: одна палата парламенту обирається за мажоритарною системою, а інша — за пропорційною. Ці різновиди виборчих систем застосовуються в Австралії, Італії, Польщі. В Україні 24 вересня 1997 р. Прийнято новий Закон ”Про вибори народних депутатів України”. В ньому визначено виборчу систему, за якою мають відбуватися вибори: народні депутати України обираються громадянами України на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Вибори в парламент України проводяться за лінійним змішуванням — із 450 депутатів 225 з них обираються в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а інші 225 — за списками кандидатів у депутати від політичних партій, блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Вибори в органи місцевого самоврядування в Україні проводяться на основі мажоритарної системи відносної більшості.
31.Референдум та плебісцит
Рефере?ндум (від лат. referendum — те, що треба доповісти) — в державному праві прийняття електоратом (виборцями) рішення з конституційних, законодавчих чи інших внутрішньо- чи зовнішньополітичних питань; всенародне опитування.Синонім —- плебісцит.Умови проведення референдуму і його процедура регулюються конституціями і законодавством країн.В залежності від предмету, способу проведення і сфери застосування розрізняють: референдум конституційний (на всенародне голосування виноситься проект конституції чи конституційні поправки) і законодавчий (предмет референдуму — проект закону), обов'язковий референдум чи факультативний.При обов'язковому референдумі проект відповідного акту підлягає ратифікації всіма виборцями (наприклад, в США проект поправки до конституції США повинен бути схвалений у всіх 50 штатах).Ініціатива проведення факультативного референдуму може належати виборцям (Італія), окремих суб'єктів федерації (Швейцарія) чи центральної влади (Франція).Референдум — один з елементів так званої прямої демократії (безпосередньої демократії).Важливо додати, що і українці вже мають досвід проведення аналогічного заходу - 1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум про проголошення незалежності України, під час якого 90,32% виборців підтримали суверенний статус нашої держави.
Плебісци?т (лат. plebiscitum, буквально — рішення народу) — це всенародне голосування по питанню державної приналежності певної території або політичної долі держави. Хоча в деяких країнах (Бразилія, Пакистан) плебісцитом називають будь-який обов'язковий референдум.Плебісцит був уперше проведений у період Великої французької революції 1789-1794 р., згодом він став широко визнаним інститутом міжнародного права. В 1944 р. Ісландія на основі плебісциту вийшла з Датського королівства й стала незалежною республікою; в 1945 р. у Монгольській Народній Республіці був проведений плебісцит, у ході якого народ цієї держави виразив свою волю зберегти незалежність від Китаю; в 1993 р. провінція Ерітрея за допомогою плебісциту виразила своє рішення відділитися від Ефіопії.У внутрішньодержавній і міжнародній практиці замість терміна «плебісцит» іноді використовується термін «референдум». Істотної різниці між цими поняттями немає. Однак плебісцит проводиться найчастіше для рішення територіальних питань, а референдум - з питань прийняття, зміни або скасування внутрішніх законів, конституції й т.п.:1.в Стародавньому Римі рішення плебейських народних зборів.2.форма загального голосування, різновид референдуму.
35.Поняття «суспільно-політична течія» та «суспільно-політична доктрина».
Основою програмних настанов політичних партій і суспільно-політичних рухів є різноманітні суспільно-політичні доктрини. Йдеться про вихідні принципи діяльності суб'єктів політичного процесу. Ці доктрини виходять з існуючих політичних ідеологій. В них відображене таке бачення суспільного і державного устрою, яке відповідає інтересам соціальних груп, що стоять за тими чи іншими партіями і рухами.Суспільно-політичні доктрини не зводяться лише до розкриття природи і механізмів влади в її інституціоналістському, нормативному та ідейному аспектах, хоча і не виключають їх. Проблема владних відносин і механізмів у доктринах розглядається з точки зору досягнення певних політичних інтересів, утвердження і зміцнення адекватного цим інтересам суспільного, в тому числі державного устрою.Суспільно-політичні доктрини — невід'ємна складова частина політичної системи суспільства. Їхня функціональна роль неоднозначна і має кілька аспектів. Насамперед суспільно-політичні доктрини визначають політичний курс, стратегію і тактику тих чи інших партій і суспільно-політичних рухів, їхню діяльність як суб'єктів політичного процесу. Доктрини знаходять своє відображення в програмах і політичних платформах партій та суспільно-політичних рухів і є істотною умовою дієвості їх зусиль у виборчих кампаніях. Без перебільшення можна сказати, що вони визначають електоральну поведінку громадян. Якість суспільно-політичних доктрин є відображенням зрілості політичних партій і рухів.
Історико-політичний досвід світової цивілізації і національних суспільств показує, що політичний процес останніх століть характеризується формуванням і розвитком суспільно-політичних течій. Кожна з них має свої особливості і форми вияву в різний історичний час і кожній з них відповідають суспільнополітична думка, діяльність її носіїв, організаційні структури, через які вона реалізується.Основні традиційні суспільно-політичні течії склались і набули розвитку у XIX —XX ст. Вони відображають структуру політичних сил того чи іншого суспільства, що борються за реалізацію своїх цілей. Знання політичних сил та політики, яку вони проводять і яка дістає відображення у політичній думці і політичній діяльності, дає змогу визначити та осмислити характер суспільства даної країни, світового співтовариства, тенденції його розвитку, систему владних відносин, прогнозувати перспективи і можливості досягнення політичних цілей. Інтерес до вивчення традиційних політичних течій викликаний розвитком сучасного суспільства, громадсько-політичною практикою. Виникають нові політичні рухи і партії. Спектр їхньої діяльності — від загальнодемократичної орієнтації до соціалістичної, від центристської — до орієнтації на цінності цивілізованого суспільства.Сучасні політичні партії мають своїх ідейних попередників. Уже в перші десятиліття XX ст. у Російській імперії налічувалося 88 партій різного соціального, політичного та національного спрямування. Серед них 4 монархічні, 38 буржуазних, консервативних і ліберальних, 45 дрібнобуржуазних. В Україні діяло понад 20 партій. Було б помилкою проводити пряму аналогію між цими партіями і тими, що виникають останніми роками. Однак ігнорувати минулий політичний досвід — це зневажати історію.
36.Лібералізм і неолібералізм.
Лібералізм – це насамперед уявлення про самодоздатність особистості та її прихильність до свободи, яка сама є цінністю. Але специфіка лібералізму передбачає не "дух свободи " як такий, а розроблення інституціонально-правових умов його забезпечення. Комплекс цих умов створює систему конституціоналізму, яка дозволяє в принципі вирішити дилему: закони створюються самими людьми (правління народу) – нема нічого вищого від закону (верховенство закону). Система конституціоналізму своєю чергою спирається на правила й процедуру творчого представництва і містить: 1) обмеження діяльності законодавців, суворо регламентоване процедурою законотворення й встановлення певних його меж, аби воно не могло порушувати основних прав і свобод громадян; 2) механізми забезпечення відповідності нового законодавства всій системі верховенства законів. Історично виникнення класичного лібералізму пов'язане з появою нових для феодального суспільства груп власників. Однак у класичному лібералізмі свобода ще не вступає в драматичні відносини з новими капіталістичними відносинами. Свобода розглядається як рівна, як свобода для всіх, а індивідуалізм – як розвиток і самовираження особистості назустріч іншій особистості з огляду на загальну громадську справу. Як політична течія лібералізм розвивався не лише в Західній Європі, США, а й у Російській імперії. Виникнення в Росії у першій половині XIX ст. ліберальних державно-правових ідей і теорій обумовлено насамперед розвитком капіталістичного ладу, постійним зростанням кількості мануфактур із застосуванням найманої праці, розвитком внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Розуміння того, що всьому перешкоджає кріпосне право, підсилювало спостереження економічних успіхів передових країн Європи. Буржуазія, яка тільки зароджувалася, не склалася у самостійний клас, була економічно й політично слабкою, тісно пов'язаною з феодально-абсолютистською системою. Тому російський лібералізм мав не лише помірний, обмежений, а й напівкріпосницький характер….. В останній третині XIX ст. почав складатися новий тип лібералізму – неолібералізм, або "соціальний" лібералізм. Під назвою "кейнсіанство" поступово утвердилася відповідна система економічних поглядів, яка передбачала посилення економічної та соціальної ролі держави. Реалізація кейнсіанських принципів покликана пом'якшити, попередити економічні кризи або навіть усунути їх, а отже, зміцнити капіталізм.
Неолібералізм — напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи) Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв'язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку…. Ідеологія й політика лібералізму має чимало прихильників. Нині ліберальний рух налічує близько 110 партій. Лібералізм як політична доктрина існує і в Україні. Його прихильники дедалі активніше виступають за створення механізму вільного ринку, забезпечення умов для різних форм економічної діяльності, розвиток конкуренції.
37.Консерватизм і неоконсерватизм.
Консерватизм - суспільно-політична течія, що характеризується прихильністю до усталених суспільних порядків, соціальної та політичної стабільності, ревним ставленням до традицій і звичаїв, системи духовних і політичних цінностей, раціональністю, стриманістю в здійсненні чисельних соціальних змін, протистоянням поспішним рішенням й радикальним перебудовам, утвердженням поступового розвитку, щоб майбутнє не знищувало минулого.Ідеологія консерватизму розглядається як один із структурних найважливіших компонентів сучасних політичних ідеологій. Носіями ідеології консерватизму є соціальні групи, шари і класи, зацікавлені в збереженні традиційних суспільних порядків або в їхньому відновленні./ У структурі консерватизму виділяються два ідейних шари. Один орієнтується на підтримку усталеності суспільної структури в її незмінної форми; іншою - на усунення протидіючих політичних сил і тенденцій і відновлення, відтворення колишньої. Різні напрямки і форми консерватизму виявляють загальні характерні риси. До них відносяться: визнання існування морально-релігійного порядку і недосконалість людської природи; переконання в природженій нерівності людей і в обмежених можливостях людського розуму; твердження про необхідність жорсткої соціальної і класової ієрархії і переваги устояних суспільних структур і інститутів. Політична ідеологія консерватизму в деякому змісті носить вторинний характер, оскільки похідна від інших ідеологічних форм….Консерватизм як напрям у західній політології, філософії, соціології виник у відповідь на численні соціальні зміни, що розхитали європейський порядок із середини XVIII ст. у зв'язку з крахом феодалізму. Поняття "консерватизм" вперше було використано французьким письменником Ф.Р.Шатобріаном. Загальновизнаним теоретиком та ідейним натхненником консерватизму вважають англійського філософа Є.Берка. Європейський консерватизм репрезентований також такими політичними діячами і мислителями, як С.Колрідж, У.Вордсворт, Ф.Новаліс, Л.Бональд, Ж.Местр та ін., котрі виражали інтереси передовсім земельної аристократії й великої торговельної буржуазії. На зламі XIX—XX ст, консерватизм репрезентує представників буржуазних кіл, які визначають і приймають капіталістичний шлях розвитку західного суспільства, проте чинять опір окремим його новим, сучасним формам і тенденціям (А.Мель-віль)……..Консерватизм як політична течія не є незмінним. Щоразу, коли країни Заходу перебудовували свої економічні і суспільні відносини, оновлювали виробничу технологію, відроджувалися здавалося б давно забуті духовні цінності та ідеї. Завжди існували суспільні верстви, класи, які дбали про збереження попередніх порядків, забезпечували їм багатство, владу і привілеї. Водночас консерватизм надавав розвиткові суспільства певної сталості, виконуючи роль гальма на крутих поворотах історії. Самі прогресивні тенденції суспільного розвитку виростали з минулого ї вимагали його підтримки. …Кризу "модерніті' у середині 70-к років привела до виникнення нової моделі розвитку. Становлення постіндустріального суспільства на Заході ознаменувало розвиток неокоисерватизму, у 7€)-80-х долях він мав широку соціальну базу. Значною мірою неоконсерватизм спирався на частину "старого середнього класу" — дрібних торговців та підприємців у традиційних галузях індустріального виробництва, священнослужителів, фермерів, військових, які були не задоволені "державою добробуту" з її великими податками, діяльністю корпорацій, знеособленою власністю, могутніми профспілками, поширенням масової культури.
Неоконсерватизм….Неоконсерватизм є реакцією з боку ліберальних технократів і власників на появу альтернативних пізньому капіталізму ідеологій лівого і правого напрямку. Однак ця реакція могла бути дійовою лише за умови, якщо одночасно здійснювався синтез ліберально-технократичним ідей та концепцій, що висувались "альтернативі стами*. Неоконсерваторам вдалося здійснити такий синтез. Американські неоконсерватори мали рацію, коли зазначали, що неоконсерватор — це ліберал, що визначає значення традицій та соціокультурних факторів суспільного розвитку. Звідси виникає своєрідне сполучення в неоконсерватизмі ліберально-технократичної прихильності прогресу, свободі, традиційним цінностям (сім'ї, культурі, порядку, почуттю обов'язку) ……Особливу роль у поступальному розвитку країн Заходові неоконсерватизм відіграв на початку 90-х років. На відміну від 80-х років цей період характеризувався орієнтацією на проблеми освіти, культури, якості життя. Нові консерватори домоглися найбільшого економічного зростання, піднесення національної свідомості ……Отже, для неокоисерватизму останніх десятиліть характерно;…..В економіці — заміна реформістської моделі розвитку монетаристською моделлю, яка орієнтована на визволення приватного бізнесу від надмірного державного втручання, всебічне заохочення ринкових відносин, приватного підприємництва;…у соціальній сфері - існуючий гнучкий ліберально-реформістський курс поступається "жорстокій економії", "економічному реалізму", анти егалітарним тенденціям, соціальні витрати скорочуються;….у політичній сфері — переорієнтація щодо проблем політичної влади, демократії, функцій і прерогатив держави, бюрократії в бік посилення елітарних тенденцій та антибюрократичних настроїв. Ставитися завдання функціонального посилення політичної системи, пошуку ідей і підходів до створення гнучкіших структур влади, зміцнення законності й порядку…..Успіх неоконсерваторів багато в чому пов'язаний з усвідомленням ними необхіднос ті соціально-економічних і політичних змін у суспільстві, які викликані технологічною революцією та суперечностями сучасної цивілізації …..Неоконсерватизм виступає як могутня інтелектуальна сила в більшості країн Заходові. Це торі у Великобританії, голісти у Франції, республіканці в США, християнські демократи в багатьох європейських країнах. Спостерігається поширення консерватизму від США і Канади до Австралії та Японії….. Знання сутності і рис консерватизму дозволяє зрозуміти європейський і світовий політичні процеси, дає уявлення про міжнародний ) політичний досвід, місце в ньому вітчизняної політичної ситуації та необхідність структурних змін у ній…..У сучасній політичній реальності в Україні консерватизм наявний лише як позиція. Консерватизм як реальність тільки формується Свідченням цього е заяви про створення консервативної партії, розробка її програмних цілей, формування політичних національних орієнтацій…. Знання сутності і рис консерватизму дозволяє зрозуміти європейський і світовий політичні процеси, дає уявлення про міжнародний політичний досвід, місце в ньому вітчизняної політичної ситуації та необхідність структурних змін у ній.\....Консерватизм у житті й політиці е необхідним моментом на шляху становлення демократії.
38.Соціалізм і комунізм як суспільно-політичні течії.
Комунізм (від лати, communis - загальний, всезагальний) — суспільно-політична течія, яка стверджує за позначку встановлення суспільства, заснованого на єдиній загальнонародній власності на засоби виробництва, здійснення самоврядування, досягнення рівноправ'я, розподілу матеріальних і соціальних благ "за потребами"….Термін "комунізм" виник наприкінці XVIII — на початку XIX ст« Першими провідниками комунізму стали кабетисти — представники французьких пролетарів, а також необабувісти. Комунізм Кабе - це суспільство, яку побудоване на рівності, єдності, братерстві, демократії і перехід до якого можливий шляхом мирних реформ, на основі переконань»….Марксизм був стрибком у світовій суспільно-політичній та економічній думці. Поряд з новим, що марксизм вніс у пізнання суспільних процесів у середині XIX ст», він піддав нищівній критиці казармений комунізм, який на шкода, згодом ставши ідейним джерелом адміністративно-командної моделі соціалізму в ряді країн…..Тяжка історична поразка стала для комуністичного руху поштовхом до переоцінки комуністичних цінностей у галузі ідеології, політики, економіки і культури і передусім тихий, які зв'язані з умоглядними конструкціями. ….Марксистська доктрина розвитку суспільства запліднила не тільки комуністичний, а й соціал-демократичниЙ рух. Соціалізм — суспільно-політична течія, яка ставити за позначку створити суспільство, що характеризується приматом громадських інтересів над приватними, перевагою суспільних форм власності при їх плюралізмі, високим рівнем демократії і прав людини.
Соціалізм (від латинського "socialis" — суспільний) як політична ідеологія історично зв'язана з багатовіковими сподіваннями мас про суспільство соціальної справедливості, солідарності, соціального захисту особистості. Сліди подібних мріянь зустрічаються вже на ранніх щаблях класово організованого людського суспільства, грають помітну роль у середнього століття, у Новий час, кидають потужний вызов лібералізму і консерватизму в останній третині XIX - першій половині XX століття. Від численних соціальних утопій і теорій минулого соціалізм відрізняють акценти на зв'язок соціальних бідувань із відношеннями власності на засоби виробництва, на необхідність співвіднесення політичних змін із перетвореннями в соціальній сфері….Свою класичну форму соціалістичні ідеї почали купувати разом із твердженням капіталізму. Протиріччя, властиві незрілим щаблям нового суспільства, робили його об'єктом гострого соціальної критики……Під терміном " соціалізм '' протягом останніх півтора століть розуміли, в одному випадку, соціалістичну ідею як: одну з можливих концепцій соціальної справедливості, а в другому — як особливу організацію виробництва та розподілу продуктів і благ, альтернативну ринковій системі. Багато помилок суспільствознавства, політики та ідеології пояснюються саме ототожненням цих двох зрозуміти.
39.Соціал-демократична концепція соціалізму.
Концепція самоврядного соціалізму передбачає підпорядкування органів місцевого самоврядування органам представницької демократії (парламенту). Самоврядний соціалізм передбачає політичну демократію: багатопартійність, свободу діяльності опозиції, можливість перебування при владі кількох партій і под. Соціал-демократи не визнають ніяких форм диктатури. Диктатура несумісна з політичною демократією. Складовими останньої є права людини, свобода друку, свобода й самостійність профспілкового руху, існування правової держави. ..Прагматична частина соціал-демократії вважає дієвим способом лікування хвороб «держави благоденства» значні ін'єкції в економіку з боку приватного сектора. Водночас необхідно посилити механізми ринкової економіки, знизивши для цього надміру високі прямі податки, причому не тільки на підприємців, а й на значну частину населення, аби дати людям можливість витрачати свої кошти на власний розсуд. Передбачені заходи здатні уповільнити зростання інфляції, яку за дефіциту робочої сили ніяк не можна стримати традиційним методом національних тарифних угод. Отже, життя, мінлива соціально-економічна ситуація спонукає соціал-демократію до конструктивної, творчої діяльності. …..Світова соціал-демократія — організована політична сила. Координатором діяльності соціал-демократів виступає Соціалістичний Інтернаціонал. За статутом Соцінтерну, прийнятим 1986 р ця міжнародна організація є об'єднанням політичних організацій і партій, мета діяльності яких — демократичний соціалізм. Серед цілей Соцінтерну: 1) зміцнення зв'язків між партіями, що об'єдналися; 2) координація їх політичної лінії методом згоди; 3) розширення зв'язків з іншими партіями со­ціалістичної орієнтації, які не є членами Соцінтерну, але бажають співробітничати з ним.
40.Політичний екстремізм та його різновиди.
Екстремізм — це схильність у політиці та ідеології до крайніх поглядів і дій [16]. як свідчить суспільна практика, екстремізм можуть породжувати різноманітні чинники: соціально-економічні кризи, різке спадання життєвого рівня основної маси населення, тоталітарний та авторитарний характер існуючих режимів, жорстоке придушення владою опозиції, переслідування інакомислячих, національний гніт тощо….. Слід зазначити, що в політичному плані екстремізм намагається підірвати дійовість суспільних структур та інститутів, що функціонують, за допомогою силових методів. З цією метою екстремісти організовують заворушення, провокують страйки, вдаються до терористичних актів. Представники цієї політичної течії виступають проти будь-яких компромісів, переговорів та угод, що пов’язані зі взаємними поступками. ….. Щодо ідеологічних засад екстремізму, то тут треба назвати такі його риси, як цілковите заперечення будь-якої іншої думки, намагання ствердити свою систему політичних, ідеологічних та релігійних поглядів будь-якою ціною, вимога до своїх прихильників беззаперечно підкорятися будь-яким наказам та інструкціям. Звернення екстремістів не до розуму, а до почуттів створює особливий тип людини, схильної до самозбудження, утрати контролю над своєю поведінкою, готовності на будь-що, навіть на самогубство, з наказу керівників. Ось чому екстремізм невіддільний від ідеології тоталітаризму, культу вождів, котрі проголошуються носіями вищої мудрості, ідеї яких маси мусять сприймати на віру та неухильно виконувати….. У політичній теорії екстремізм традиційно поділяється на «лівий» та «правий». Як свідчить політична практика, ліві екстремісти у своїх поглядах звертаються, як правило, до ідей марксизму-ленінізму та інших лівих течій (анархізм, лівий радикалізм), проголошуючи себе найбільш послідовними борцями «за справу пролетаріату», «трудящих мас» і т. п. Представники лівого екстремізму таврують капіталізм за соціальну нерівність, пригнічення особистості, експлуатацію, а соціалістичне суспільство піддають критиці за бюрократизацію, за зраду принципів класової боротьби і т. п. (наприклад, діяльність «Фракції Червоної армії» в Німеччині, «Червоних бригад» в Італії, «Сантендаро луміносо» в Перу, полпотівців у Камбоджі тощо). Хоч деякі «ліві» екстремістські організації подекуди й заборонено, більшість їх діє легально і навіть має своїх представників у парламентах та місцевих органах влади….. На противагу «лівим», «праві» екстремісти викривають вади буржуазного суспільства з украй консервативних позицій, тавруючи його за «занепад» моралі, наркоманію, егоїзм, споживацькі настрої, засилля «масової культури», брак «порядку» тощо. Найбільш послідовним правоекстремістським політичним рухом є фашизм, що виник в обстановці революційних процесів, які охопили країни Західної Європи після Першої світової війни і перемоги революції в Росії [17]. Фашизм уперше виник в Італії та Німеччині, а вже пізніше аналогічні рухи склалися в багатьох інших країнах світу. Які б національні особливості не були притаманні фашизму в різних країнах, сутність його скрізь була та сама: він виражав інтереси найбільш реакційних кіл капіталістичного суспільства, які надавали цьому рухові фінансову й політичну підтримку в його боротьбі проти революційних виступів трудящих мас, за зміцнення панування капіталістичного ладу в його найреакційніших варіантах, за розв’язування війни за переділ світу…… Як свідчить історія, фашизм прийшов до влади в Італії, Німеччині та в інших країнах за активної участі і фінансової допомоги монополістичного капіталу. Водночас фашизм широко використовував витончену демагогію, яку він доповнював «антикапіталістичними» і псевдосоціалістичними гаслами. Така демагогія дала змогу фашистам залучити на свій бік широкі верстви населення і, спираючись на них, прийти до влади…… З погляду ідеології, фашизм — це войовничий антидемократизм, расизм і шовінізм, що доведені до істерії, звеличення тоталітарної держави. Характерною рисою ідеології фашизму було «вчення» про арійську вищу расу й концепція нації як вищої й вічної реальності, яка базується на спільності крові. Фашисти всі нації ділили на вищі й нижчі, уважаючи, що вищі нації повинні панувати над нижчими й нещадно подавляти будь-які спроби їхнього опору….. Уся економічна і соціальна система фашизму базувалася на пануванні монополістичного капіталу під жорстким контролем держави. Фашизм виступав за інтеграцію всіх верств населення в расове або корпоративне суспільство, в якому трудящим належала роль «виробничого капіталу». Під час панування фашистів було заборонено страйки, а створені ними «профспілки» стали засобом контролю над робітниками…… У сфері політики фашисти знищили всі демократичні інститути та створили терористичні режими. У суспільному житті відбулася повна мілітаризація всіх його сфер з тотальним контролем над суспільством, який здійснювався не тільки з допомогою державних органів, а й за активної участі партійних воєнізованих організацій (загони «скуадре» в Італії, штурмові й есесівські частини в Німеччині тощо). Тотальне насильство стало нормою повсякденного життя, а під час Другої світової війни воно втілилося в гітлерівських таборах смерті, геноциді й у злочинах проти людства, які мали масовий характер….. Ніхто інший, як фашизм, сприяв підготовці й розв’язуванню Другої світової війни, що в ній світ утратив не менше ніж 60 млн людей. У цій війні фашизм зазнав нищівної воєнної й морально-політичної поразки, його злочини було засуджено міжнародним Нюрнберзьким трибуналом. Проте вже невдовзі після закінчення війни фашизм знову почав своє відродження як так званий неофашизм. Цей політичний рух тісно зв’язаний з фашизмом генетично, бо він обстоює ті самі ідеологічні й політичні погляди, сповідує культ насильства і намагається вирішити такі ж завдання такими самими методами. І після війни, і нині дії неофашистських груп та рухів періодично спричиняли загострення політичної ситуації в різних країнах, були і є джерелом політичних криз та політичного напруження в суспільстві….. Масовою базою правого та лівого екстремізму, як раніше, так і нині, є дрібнобуржуазні й маргинальні верстви, а також частина інтелігенції, окремі групи військових, частина студентства, націоналістичні й релігійні рухи, які конфліктують із владою….. Екстремізм виявляється в різних формах: екстремізм політичний, націоналістичний, релігійний, екологічний. Політичному екстремізму властиве прагнення до політичних дій, які беруть за мету знищення існуючих державних структур і встановлення диктатури тоталітарного характеру «лівого» або «правого» спрямування. Націоналістичний екстремізм пропагує ідеї захисту інтересів «своєї нації», її прав, її культури й мови, категорично заперечуючи необхідність таких самих прав для інших національних та етнічних груп. На практиці націоналістичний екстремізм призводить до сепаратизму з його політикою руйнування багатонаціональних та створення моноетнічних держав. Такий екстремізм, як свідчать події в колишній Югославії, на Кавказі, на Близькому Сході та в багатьох інших країнах, неминуче призводить до загострення міжнаціональних відносин і стає джерелом ворожнечі та конфліктів між народами….. Значного поширення набув нині релігійний екстремізм, що виявляється в нетерпимості до представників інших конфесій (наприклад, протистояння католиків та протестантів у Ольстері, православних, католиків та мусульман у колишній Югославії, вияви мусульманського фундаменталізму тощо) або в жорстокому протиборстві в межах однієї конфесії. Часто релігійний екстремізм використовується в політичних цілях у боротьбі релігійних організацій проти світської держави або для утвердження влади представників однієї з конфесій….. Новим різновидом екстремізму нині є екологічний екстремізм, що виник унаслідок різкого загострення екологічних проблем, погіршання якості навколишнього середовища як в окремих регіонах, так і в глобальному масштабі. Крім партій та суспільно-політичних рухів «зелених», які ведуть цивілізовану боротьбу за здійснення ефективної природоохоронної політики, у сьогоднішньому світі виникли й діють групи й рухи, що взагалі виступають проти науково-технічного прогресу. Ці нові рухи часто вдаються до екстремістських акцій, створюючи загрозу суспільному порядку….. Екстремізм і основна форма його вияву — тероризм, у тому числі й міжнародний, набули нині значного поширення на території багатьох країн світу [18]. Деструктивні сили правого та лівого ґатунку й націоналістичного характеру, використовуючи помилки та прорахунки в процесі демократизації суспільства, виступають проти існуючих державних інститутів, суспільно-політичного устрою, нормальних міжнаціональних відносин, роздмухують конфлікти, провокують зіткнення на політичному, національному та релігійному ґрунті, ультимативно висувають вимоги, які взагалі не можна виконати. «Правий» та «лівий» екстремізм у будь-яких формах, як свідчить політична практика, несуть горе й страждання народам, роблять їх заручниками вузькогрупових інтересів певних політичних сил.