1.Меркантилізм – перша в історії економічної думки школа, яка виникла наприкінці XV ст. в епоху первісного нагромадження капіталу в Англії, Італії, Франції та інших європейських країнах і проіснувала до XVIII ст. Це перша система економічних поглядів, на основі якої формувалася економічна політика європейських держав – політика державного протекціонізму.
Меркантилізм (від італ. “mercante” – торговець, купець) вперше ставить питання про джерело багатства нації: уособленням багатства вважаються гроші, його джерелом є обмін товарів, насамперед – зовнішня торгівля. Тому нагромадження грошей постає в центрі економічної системи меркантилізму, а предметом аналізу стає сфера обігу. Представники меркантилізму розробили дві теорії грошей: металістичну, яка пояснювала сутність грошей їх природними властивостями та кількісну (номіналістичну), згідно якої гроші являють собою рахункову одиницю, є умовними знаками, які не мають власної внутрішньої вартості.
В своєму розвитку доктрина меркантилізму пройшла два етапи:
ранній меркантилізм або монетарна система (кінець XV-XVI ст.) ґрунтувався на теорії грошового балансу;
зрілий меркантилізм (XVII ст.) ґрунтувався на теорії торговельного балансу.
Ранній меркантилізм теоретично обґрунтовував шляхи розв’язання двох взаємопов’язаних завдань: залучення якомога більшої кількості грошей з-за кордону та утримання грошей в країні, нагромадження дорогоцінних металів в національному масштабі. Пропоновані раннім меркантилізмом заходи державного контролю не виходили за межі чисто адміністративних: валютна монополія держави, заборона вивезення золота і срібла за кордон, стимулювання видобування дорогоцінних металів, зменшення вагового вмісту національних золотих і срібних монет для збільшення їх кількості, обмеження імпорту іноземних товарів шляхом встановлення високих митних тарифів, зниження позичкового проценту.
Стаффорд Вільям (1554–1612) – найвідоміший представник англійського раннього меркантилізму, купець і банкір. У праці “Короткий виклад деяких звичайних скарг наших співвітчизників” (1581) обґрунтував теорію грошового балансу. Розуміючи зв’язок між вартістю грошей і вартістю товарів, він як ідеолог політики економічного протекціонізму пропонував заборонити вивозити монети за кордон, оскільки це призводить до зростання цін, обмежити ввезення в Англію деяких іноземних товарів, зокрема предметів розкошів.
Скаруффі Гаспар (1519–1584) – італійський банкір, один з фундаторів теорії грошового балансу. Пропонував скликати всеєвропейську конференцію з питань грошового обігу і створити єдину монету для всіх країн.
Зрілий меркантилізм переносить дослідження із сфери грошового обігу в сферу товарного обміну. Джерело багатства нації вбачається тепер не у примітивному нагромадженні скарбів, а насамперед у розвитку зовнішньої торгівлі, досягненні активного сальдо торговельного балансу. Звідси – теоретична аргументація політики протекціонізму, спрямованої на стимулювання розвитку експортних галузей промисловості (надання субсидій, експортних премій, звільнення від податків та ін.).
Монкретьєн Антуан (1575–1621) – французький представник зрілого меркантилізму. У “Трактаті політичної економії” (1615) Монкретьєн вперше вводить в науковий оборот термін “політична економія”, який згодом стане назвою цілої науки – економічної теорії. Цей термін він вживає у значенні “національна економіка, державне господарство”. Монкретьєн не ототожнює багатство з грошима, вважаючи останні лише передумовою добробуту країни. Зовнішню торгівлю він розглядає як “гру з нульовою сумою”, як обмін, в якому виграш однієї сторони є одночасно втратами для іншої. Він обґрунтовує політику торговельного балансу і заходи державного протекціонізму, які сприяли б розвитку мануфактур, мореплавства і торгівлі.
Мен Томас (1571–1641) – англійський представник зрілого меркантилізму, директор першого в світі акціонерного товариства – Ост-Індської компанії (1600). У працях “Роздуми про торгівлю Англії з Ост-Індією” (1621) та “Багатство Англії у зовнішній торгівлі або баланс зовнішньої торгівлі” (1664) обґрунтовує теорію активного (сприятливого) торговельного балансу.
Мен вважав, що збагачення країни повинно забезпечуватись не адміністративними, а економічними засобами. Запропоновані Меном заходи політики протекціонізму полягали у скасуванні обмежень для експорту, розвитку експорту готової продукції, а не сировини, державній підтримці виробництв, які дозволили б відмовитись від імпорту деяких товарів широкого вжитку, забезпеченні транспортування англійських товарів в інші країни тільки на англійських суднах. Він вважав за необхідне підтримувати низькі ціни на вітчизняні товари, щоб зробити їх привабливими для іноземців. Ці заходи, на його думку, сприятимуть перевищенню експорту над імпортом і утворенню різниці у вигляді дорогоцінних металів, яка залишатиметься в країні.
Ідея активного торгового балансу зіграла визначну роль у розвитку продуктивних сил, промисловості і торгівлі європейських країн періоду становлення капіталізму. Разом з тим вона являла собою головну теоретичну помилку пізнього меркантилізму: відкриття у XVIIІ ст. механізму золотогрошових потоків, взаємозв’язку між рухом золота та внутрішніми цінами довело практичну неможливість утворення активного торговельного балансу і спростувало висновки зрілих меркантилістів.
Лоу Джон (1671–1729) – англійський економіст і фінансист. Основна праця “Гроші і торгівля, що розглядаються з пропозицією забезпечити націю грошима” (1705). Прихильник кількісної теорії грошей, Лоу пов’язував економічне процвітання з достатньою кількістю грошей в країні. Приріст грошей залучає у виробництво додаткові ресурси, їх нестача призводить до безробіття. На відміну від класичних меркантилістів, Лоу вважав, що гроші повинні бути не металічні, а кредитні. Він виявляє зв’язок між збільшенням грошового пропонування, процентною ставкою та діловою активністю, випередивши на два століття кейнсіанську ідею про кредитну експансію як засіб боротьби з безробіттям. Проте експеримент Лоу із заміною повноцінних золотих грошей паперовими на початку XVIII ст. у Франції закінчився фінансовим крахом – надмірна кількість випущених в обіг банкнот зумовила значну інфляцію і знецінення всіх фінансових активів, що супроводжувалось банкрутством підприємств і банків.
Юм Девід (1711-1776) – англійський економіст і дипломат, доробки якого стосувалися питань торговельного балансу, грошового обігу, економічної природи проценту. Вважається одним з фундаторів кількісної теорії грошей. Виступив як критик меркантилізму і прихильник вільної торгівлі. Його економічні ідеї були належно оцінені тільки у XX ст. Юм в загальному вигляді описав механізм золотогрошових потоків, який автоматично призводить до природного розподілу дорогоцінних металів поміж країнами і встановлення таких рівнів внутрішніх цін, за яких експорт кожної країни стає рівним її імпорту, спростувавши тим самим теорію активного торговельного балансу.
Найбільш відомими представниками меркантилізму в Росії були Афанасій Ордін-Нащокін (1605–1680), автор “Новотоговельного статуту” (1667) – законодавчого акту, який регулював торговельні тарифи, та Іван Посошков (1652–1726), автор “Книги про вбогість і багатство” (1724), в якій виклав програму розвитку російської промисловості.
Представником меркантилізму в Україні був Феофан Прокопович (1681–1736) – професор Києво-Могилянської академії. Він захищав політику економічного протекціонізму, активного господарського і торговельного балансу, досягнення якого пов’язував з розвитком промисловості, сільського господарства, торгівлі, шляхів сполучення, вдосконаленням державного управління. Вважав, що розвинена економіка є запорукою суспільного добробуту і соціальної злагоди.
2.Фізіократи (від грецьк. “physis” – природа, “kratos” – влада) – французька школа політичної економії другої половини XVIІІ ст., що виникла як реакція на меркантилістську політику Людовіка ХІV, внаслідок якої розвиток мануфактур супроводжувався занепадом сільського господарства. На відміну від меркантилістів, фізіократи джерело багатства вбачали не в обміні товарів, а в їх виробництві, хоча й обмежували останнє лише сферою сільського господарства, а всі інші його сфери оголосили непродуктивними. Вони заперечили меркантилістське сприйняття обміну як нееквівалентного і вважали, що товари вступають в обмін із заданими цінами, а сам обмін є обміном еквівалентів. Фізіократи створили вчення про чистий продукт, дали поняття економічного кругообігу і відтворення, капіталу, витрат виробництва. Оригінальність вчення фізіократів відрізняє їх від економістів класичної школи, проте часто фізіократів відносять до французької класичної політичної економії.
Кантильон Річард (1680-1734) – англійський економіст, купець і банкір, який багато років жив і працював у Франції. Автор праці “Дослід про природу торгівлі” (1755). Вважається одним з попередників фізіократії, оскільки джерелом багатства вважав землю і працю. Кантильон дав поняття ринкової ціни, попиту та пропонування, здійснив аналіз грошей і грошового обігу, розрізняв прибуток і підприємницький дохід, зробив спробу показати кругообіг промислового капіталу. Кантильон виявляє, що невідповідність ринкового попиту ринковому пропонуванню, прагнення одних “продати дорожче”, а інших – “купити дешевше” зрештою приводить конкурентні ринки у стан рівноваги. Людей, які при цьому прагнуть одержати вигоду, він назвав “підприємцями” .
Кене Франсуа (1694–1774) – французький економіст, основоположник школи фізіократів. Основні праці – “Економічна таблиця” (1758), “Природне право” (1765). Світову славу Кене приніс трактат “Економічна таблиця”, в якому представлена перша в історії економічної думки модель суспільного відтворення (господарського кругообігу) – геніальна спроба показати умови макроекономічної рівноваги. Таблиця являє собою графічну ілюстрацію взаємодії трьох основних секторів економіки (фермери, землевласники, промисловці), пов’язаних сіткою натуральних і грошових потоків. Всі фактори, необхідні для виробництва певного блага, застосовуються у фіксованих пропорціях і цінність продукції певного сектору цілком вичерпується його сукупними платежами іншим секторам. В цій праці Кене вперше в науковий оборот введене поняття “відтворення”.
Вчення Кене про “чистий продукт” являє собою спробу пошуку джерела багатства. За умов природного порядку земля здатна приносити доход, який перевищує початкові затрати. Землероб збирає пшениці більше, ніж посіяв зерна. Тому тільки в землеробстві виникає “чистий продукт” – доход, який пізніше буде названий “рентою”. Його величина залежить від інвестованого капіталу, у складі якого Кене вперше розрізняє основний і оборотний капітал (“початкові” та “щорічні аванси”). Промисловість не створює “чистого продукту”, оскільки лише переробляє продукцію землеробства, є безплідною. Кене вважав, що збільшенню “чистого продукту” буде сприяти звільнення землеробів від сплати податку. Податок величиною 1/3 чистого продукту повинні сплачувати землевласники.
Кене розрізняв два види порядку у суспільному житті: природний – ідеальний, встановлений Богом, і позитивний – створений людьми. Закони економіки є природними, тому держава не повинна втручатися в економічну діяльність, а має лише турбуватися тим, щоб наблизити позитивний порядок до природного, коли кожна людина у господарській діяльності зможе цілком реалізувати свої сили, свою індивідуальність. До функцій держави Кене відносить охорону порядку, просвітницьку діяльність та будівництво шляхів. Невипадково меркантилістська політика протекціонізму у Кене піддається критиці і замінюється на вимогу свободи торгівлі.
Гурне Венсан (1712-1759) – французький представник фізіократів, якому приписують знамениту тезу: “Laissez faire, laissez passer” – “дайте нам спокій; дайте людям можливість робити свої справи, а справам йти своїм звичаєм”, яка стала і досі залишається символом вільної конкуренції, економічного лібералізму.
Тюрго Анн Робер (1727-1781) – французький філософ-просвітитель, державний діяч, представник школи фізіократів. Основна праця – “Роздуми про створення і розподіл багатства” (1766). Тюрго розглядав економічні відносини як чинник суспільного прогресу і вважав, що господарською діяльністю керують універсальні закони. Він відстоював принципи економічної свободи, критикуючи теорію і політику меркантилізму. Услід за Кене визнавав продуктивним лише сільське господарство, хоча знаходив “чистий продукт” і в промисловості. Він розвинув ідею Ф.Кене про відтворення і економічний кругообіг, виділивши всередині класів фермерів та промисловців найманих робітників і підприємців. Він заклав основи розуміння капіталу і прибутку, який вважав сумою підприємницького доходу, оплати праці і ризику підприємця та земельної ренти. На відміну від Кене, цінність благ Тюрго пов’язує з їх корисністю, а ціну узалежнює від попиту та пропонування.
3. Класична школа – основний напрям розвитку економічної теорії XVII – XIX ст. Її засновниками вважаються видатні дослідники – Вільям Петті в Англії та П'єр Буагільбер у Франції. Класична школа характеризується тим, що в її межах відбувається остаточне формування політичної економії як науки, надалі економічна теорія буде поширюватися, збагачуватися новими ідеями, але у головному буде спиратися на той фундамент наукових досягнень, який був закладений класиками.
Для класичної школи притаманне прагнення проникнути в глибину економічних процесів і явищ, пізнати об’єктивні економічні закони, що забезпечують саморегуляцію економіки, застосування прогресивних методів дослідження – причинно-наслідкового аналізу, дедуктивного і індуктивного методів, логічних абстракцій. Класики остаточно переносять і концентрують аналіз на сфері матеріального виробництва; вони обґрунтовують принцип природної рівноваги економічної системи і звідси виводять необхідність максимального обмеження державного втручання в економіку. Економічний лібералізм, сформований у працях класиків, згодом стане основою політичного лібералізму.
Петті Вільям (1623–1687) – видатний англійський економіст і політик, засновник англійської класичної школи. Основні праці – “Трактат про податки і збори” (1662), “Політична арифметика” (1683). У “Трактаті про податки і збори” – практичному творі про методи забезпечення зростання доходів держави – він виклав основи класичної теорії. Петті вважав, що економіці діють природні закони, а встановлювані державою “громадянські закони” повинні узгоджуватись з ними. Основою багатства нації він вважав матеріальне виробництво, а його джерелом – працю. Тому Петті вважають “батьком” теорії трудової вартості. Вартість (“природна ціна”) визначається затратами праці й залежить від її продуктивності в різних галузях. Проте оскільки в обміні товари прирівнюються до певної кількості грошей, вартість у Петті визначається лише працею, затраченою на видобуток золота і срібла. На відміну від “природної ціни”, “політична ціна” (ринкова ціна) визначається не лише затратами праці, але й попитом та пропонуванням товарів, наявністю замінників, новизною товару. Він дає поняття диференційної ренти як продукту праці, розрізняє її за родючістю та розташуванням, визначає ціну землі як капіталізовану ренту. Позичковий процент розглядається ним як “грошова рента”. Заробітну плату він розглядає як ціну праці, – величину об’єктивно обумовлену вартістю засобів існування. Петті робить спробу обчислення національного багатства і національного доходу Англії, започатковує принципи системи національного рахівництва.
Буагільбер П'єр (1646–1714) – французький економіст, засновник класичної школи у Франції. Основні праці – “Докладний опис становища Франції” (1699), “Міркування про природу багатства, грошей та податків” (1707). Буагільбер виступив із критикою політики меркантилізму, яка розорила селянство – “годувальників нації”. Джерелом багатства він вважав не обіг, а виробництво, зокрема сільськогосподарське. Він розрізняє ринкову ціну та “істинну“ або “справедливу” ціну – вартість. “Істинна” вартість одного товару визначається іншим товаром, на який витрачено стільки ж часу. Участь в обміні грошей лише порушує природну рівновагу товарного обміну.
Сміт Адам (1723–1790) – видатний англійський економіст, завдяки дослідженням якого класична політична економія стала дійсною наукою. Сміт завершив епоху політичної економії як системи практичних правил і відкрив епоху “чистої” економічної теорії. На основі глибокого теоретичного аналізу економічних процесів і явищ він розробив вчення про об’єктивні економічні закони, які забезпечують природну рівновагу і саморегулювання ринкової економіки, розробив теорії вартості і розподілу доходів, визначив економічну природу капіталу, грошей, заробітної плати, прибутку і ренти, розкрив механізм нагромадження і відтворення капіталу, відкрив новий метод дослідження – метод логічних абстракцій, розробив рекомендації стосовно поведінки “економічної людини” і держави.
Головна праця А.Сміта – “Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776) була енциклопедією економічних знань того часу, в якій він з геніальною інтуїцією окреслив шляхи подальшої диференціації економічної науки. Праця складається з 5 книг: дві перші представляють теоретичні проблеми, третя присвячена історії господарства з часів Римської імперії, четверта є нарисом історії економічних учень з критичним розглядом ідей меркантилізму і фізіократії, п’ята присвячена проблемам економічної політики, системам податків і фінансів.
Дія “невидимої руки” – лейтмотив методології “Багатства народів”. Сміт доводить, що господарська діяльність підпорядкована об’єктивним закономірностям “природного порядку”. За умов “працюючої конкуренції” вони визначають ту економічну поведінку всіх господарюючих суб’єктів, яка зрештою забезпечує економічну ефективність і суспільну гармонію, максимізацію вигоди для всіх і кожного. Тому Сміт був прихильником економічного лібералізму, невтручання держави в економічне життя.
Рікардо Девід (1772–1823) – видатний англійський економіст епохи. Основна праця – “Основи політичної економії та оподаткування” (1817). Рікардо зробив визначний внесок у дослідження економічних законів і взаємозв’язків у суспільстві. Він став послідовником і водночас активним опонентом окремих теоретичних положень спадщини А. Сміта.
Рікардо дав своє трактування “головного завдання політичної економії”: визначити закони, які управляють розподілом доходів. Всю сукупність виробничих відносин він звів до відносин розподілу, які і вважав предметом політичної економії.
Він поділяє погляди Сміта стосовно праці як головного джерела суспільного багатства, і стверджує, що вартість визначається виключно працею: “визначення вартості робочим часом є абсолютний, всезагальний закон”. Рікардо першим в історії економічної науки в основу своєї теоретичної системи свідомо поставив теорію трудової вартості, з позицій якої розглядав всі економічні процеси, закони і категорії. На відміну від Сміта, Рікардо вважав, що вартість не складається з трьох основних видів доходів – заробітної плати, прибутку і ренти, – а розпадається на ці три частини, визнаючи тим самим первинність вартості відносно даних форм розподілу.
4. Сміт Адам (1723–1790) – видатний англійський економіст, завдяки дослідженням якого класична політична економія стала дійсною наукою. Сміт завершив епоху політичної економії як системи практичних правил і відкрив епоху “чистої” економічної теорії. На основі глибокого теоретичного аналізу економічних процесів і явищ він розробив вчення про об’єктивні економічні закони, які забезпечують природну рівновагу і саморегулювання ринкової економіки, розробив теорії вартості і розподілу доходів, визначив економічну природу капіталу, грошей, заробітної плати, прибутку і ренти, розкрив механізм нагромадження і відтворення капіталу, відкрив новий метод дослідження – метод логічних абстракцій, розробив рекомендації стосовно поведінки “економічної людини” і держави.
Головна праця А.Сміта – “Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776) була енциклопедією економічних знань того часу, в якій він з геніальною інтуїцією окреслив шляхи подальшої диференціації економічної науки. Праця складається з 5 книг: дві перші представляють теоретичні проблеми, третя присвячена історії господарства з часів Римської імперії, четверта є нарисом історії економічних учень з критичним розглядом ідей меркантилізму і фізіократії, п’ята присвячена проблемам економічної політики, системам податків і фінансів.
Вихідним положенням теоретичної системи Сміта стало з’ясування спонукальних мотивів економічної діяльності. Він вводить поняття “економічної людини” і розглядає людське суспільство, як сукупність “економічних людей”, які утворюють “міновий союз”. Створюючи продукт, обмінюючи його на інший або вкладаючи капітал у будь-яку справу, “економічна людина” переслідує власну вигоду. Однак “у цьому випадку, як і в багатьох інших, вона невидимою рукою спрямовується до мети, яка зовсім не входила в її наміри... Переслідуючи свої власні інтереси, вона часто більш ревно слугує інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо намагається це робити”.
Дія “невидимої руки” – лейтмотив методології “Багатства народів”. Сміт доводить, що господарська діяльність підпорядкована об’єктивним закономірностям “природного порядку”. За умов “працюючої конкуренції” вони визначають ту економічну поведінку всіх господарюючих суб’єктів, яка зрештою забезпечує економічну ефективність і суспільну гармонію, максимізацію вигоди для всіх і кожного. Тому Сміт був прихильником економічного лібералізму, невтручання держави в економічне життя.
Державі він залишає функції охорони прав власності, забезпечення національної оборони, утримання суспільних установ (правосуддя, освіта та ін.). Він вимагав скасування державної регламентації промисловості і торгівлі, вільної торгівлі землею, свободи переміщення робочої сили і товарів, заміни політики протекціонізму політикою вільної торгівлі. Доцільність політики свободи торгівлі Сміт обґрунтовує на основі власної теорії абсолютних переваг. Разом тим Сміт відзначає, що ринковий механізм працює ефективно лише у відповідному інституційно-правовому середовищі, забезпечення якого дозволяє звести економічну роль держави до ролі “нічного сторожа”. Рекомендації Сміта щодо економічної політики держави залишаються актуальними і сьогодні: “для того, щоб підняти державу з найнижчої сходинки варварства до найвищого рівня добробуту, потрібні лише мир, необтяжливі податки і терпимість в управлінні; решту зробить природний плин подій”.
Проблема багатства народів, поставлена Смітом, – це в сучасних термінах проблема економічного зростання. Багатство суспільства створюється працею в процесі виробництва. Воно визначається часткою населення, зайнятого продуктивною працею, та рівнем продуктивності праці. Найважливішим чинником підвищення продуктивності праці є поділ праці та її спеціалізація, вплив яких Сміт аналізує на прикладі шпилькової майстерні. Вчений вважав, що поділ праці породжується людською “схильністю до обміну”.
Знаряддям обміну є гроші – “велике колесо обігу, велике знаряддя обміну і торгівлі”. Сміт відзначає товарну природу грошей і досліджує їх функції. Він пропонує замінити металічні гроші паперовими, розмінними на золото, з метою здешевлення суспільних витрат обігу.
Товари, що вступають в обмін, мають споживну й мінову вартість – “цінність у споживанні” та “цінність в обміні”. Різницю між ними Сміт пояснює на прикладі парадоксу води та діамантів. Він розвиває декілька теорій вартості. Одна з них є варіантом теорії трудової вартості й визначає вартість товару затратами індивідуальної праці товаровиробника. Проте Сміт вважає її справедливою лише для “примітивного” суспільства за відсутності поділу праці. За умов капіталізму вартість є сумою первинних доходів – заробітної плати, прибутку і ренти. Цей варіант теорії вартості Сміта є версією теорії факторів виробництва.
Досліджуючи економічну природу заробітної плати, прибутку і ренти він доводить, що всі види доходів мають трудове походження. Працю, що створює цінність і матеріалізується у товарі, Сміт вважав продуктивною; послуги, які не уречевлюються і не створюють цінності, він відніс до непродуктивної праці.
Капітал у Сміта виступає головною рушійною силою економічного прогресу. Це запаси продукції, що використовуються у виробництві, створюючи за допомогою праці нові блага, і приносять прибуток. Головним чинником нагромадження капіталу Сміт вважав ощадливість.
У “Багатстві народів” були системно викладені практично всі основні проблеми, які становлять структуру сучасної економічної теорії. “Багатство народів” стало відправною точкою для наукових досліджень багатьох наступних поколінь економістів, теоретичні концепції яких стали або розвитком вчення Адама Сміта, або його критикою. У деталях побудованої Смітом теоретичної системи наступні дослідники знайдуть певні протиріччя і недоліки, але всі будуть визнавати велич цієї системи, глибину аналізу та силу теоретичних узагальнень. “Багатство народів” А.Сміта стало і понад 200 років залишається “економічною біблією” всього цивілізованого світу.
5. Рікардо Девід (1772–1823) – видатний англійський економіст епохи. Основна праця – “Основи політичної економії та оподаткування” (1817). Рікардо зробив визначний внесок у дослідження економічних законів і взаємозв’язків у суспільстві. Він став послідовником і водночас активним опонентом окремих теоретичних положень спадщини А. Сміта.
Рікардо дав своє трактування “головного завдання політичної економії”: визначити закони, які управляють розподілом доходів. Всю сукупність виробничих відносин він звів до відносин розподілу, які і вважав предметом політичної економії.
Він поділяє погляди Сміта стосовно праці як головного джерела суспільного багатства, і стверджує, що вартість визначається виключно працею: “визначення вартості робочим часом є абсолютний, всезагальний закон”. Рікардо першим в історії економічної науки в основу своєї теоретичної системи свідомо поставив теорію трудової вартості, з позицій якої розглядав всі економічні процеси, закони і категорії. На відміну від Сміта, Рікардо вважав, що вартість не складається з трьох основних видів доходів – заробітної плати, прибутку і ренти, – а розпадається на ці три частини, визнаючи тим самим первинність вартості відносно даних форм розподілу.
Основою формування цін Рікардо вважав не попит і пропонування, а витрати. Він розрізняв індивідуальну та “суспільно необхідну” працю, яка і визначає вартість. Всі конкретні види праці він зводить до їх кількісного вираження – годин робочого часу “суспільно необхідної праці середньої важкості та інтенсивності”. Саме відмінності у трудомісткості виробництва товарів формують шкалу цін.
Визнаючи працю єдиним джерелом вартості, Рікардо робить висновок про те, що зміна заробітної плати без зміни продуктивності праці не впливає на ціну, проте змінює співвідношення у створеному продукті між заробітною платою, прибутком і рентою. Зростання заробітної плати призводить до зменшення прибутку. У рікардіанському трактуванні прибутку проглядається категорія додаткової вартості.
Ряд праць Рікардо присвячений проблемам грошового обігу. Він стає прихильником кількісної теорії грошей, фактично відступивши від визначення їх вартості затратами праці: в процесі обігу сукупна маса товарів протистоїть всій масі грошей, співвідношення цих величин визначає рівень цін і вартість грошей. Рікардо розробив проект системи паперово-грошового обігу з вільним розміном паперових банкнот на золоті зливки, яка дозволяла забезпечити стійкість грошового обігу та уникнути зайвих втрат, пов’язаних з обігом золотої монети.
Рікардо систематизував теорію ренти. Він вважав, що коли країна має надлишок плодоносних земель, ренти не існує. Але коли в обробку залучаються землі гіршої якості, то вартість сільськогосподарської продукції визначається витратами праці на цих, відносно гірших ділянках, тоді на кращих землях виникає рента. Одержання однієї і тієї ж величини додаткового продукту на одній і тій самій ділянці землі потребує все більших витрат і знижує ренту. Цю тенденцію він вважав законом спадної родючості земель.
Одним з положень теоретичної системи Рікардо є уявлення про те, що економічний розвиток суспільства рано чи пізно повинен загальмуватися через обмеженість природних ресурсів, дію закону спадної родючості землі та падіння норми прибутку, яка є стимулом до інвестування. Внаслідок дії закону спадної родючості землі ціни на продукти харчування зростають, що викликає зростання заробітної плати А оскільки зміна будь-якої зі складових вартості можлива лише за рахунок іншої, то неминучим стає антагонізм економічних інтересів різних класів суспільства. Песимістичний прогноз економічного майбутнього створив політичній економії часів Рікардо і Мальтуса імідж “похмурої науки”. Вчений дійсно виявляє дивовижне чуття внутрішніх протиріч економічної системи, проте допускає лише можливість часткового надвиробництва, виключаючи можливість загальних економічних криз.
Як всі автори класичної школи, Рікардо був прихильником концепції економічного лібералізму, яка вимагала невтручання держави у функціонування економіки, свободи підприємництва, свободи торгівлі. Основним способом взаємодії держави з суб’єктами господарської діяльності він вважав політику оподаткування. Податки не повинні бути високими, оскільки зменшення можливостей нагромадження капіталу зрештою призведе до зубожіння населення.
Всесвітню славу Рікардо здобув як “співець свободи торгівлі”, яку він відстоював як в теорії, так і в англійському парламенті, обґрунтувавши її вигоди на основі теорії порівняльної переваги. Рікардо довів, що коли кожна країна спеціалізується на випуску тих товарів, у виробництві яких вона має найбільшу відносну ефективність (менші альтернативні витрати), міжнародний обмін є взаємовигідним навіть тоді, коли країни суттєво різняться за рівнем свого економічного розвитку. Умовою реалізації цих вигод є вільна зовнішня торгівля.
6.7. ЕВОЛЮЦІЯ КЛАСИЧНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ
Особливості розвитку капіталізму на початку XIX ст. – утвердження машинного способу виробництва, перші кризи надвиробництва. поява надлишкової армії найманої праці (безробіття) та ін. – зумовили помітні зміни у напрямках наукових досліджень, прагнення наступних економістів уточнити певні положення класичної теорії, пристосувавши їх до реалій життя. Поки що не спростовуючи основних принципів класичної доктрини, економісти цієї доби між тим закладали основи нової політичної економії.
6.Мальтус Томас (1766–1834) – англійський економіст. Основні праці – “Дослід про закон народонаселення” (1798), “Принципи політичної економії” (1820). На відміну від Сміта і Рікардо, Мальтус перш за все досліджує причини не багатства, а злиденності народу. Головну причину зубожіння він вбачав у дії закону народонаселення: випереджаючий темп приросту населення (геометрична прогресія) над темпом приросту життєвих благ (арифметична прогресія) прирікає надлишок населення на голод і вимирання.
Неможливість збільшення виробництва продовольства Мальтус пояснював обмеженістю земельних ресурсів і законом спадної родючості землі. Закон народонаселення в свою чергу зумовлював “залізний закон заробітної плати” – підвищення заробітної плати у довгостроковому періоді викликає надлишкове пропонування праці з боку зростаючого населення, що призводить до зниження заробітної плати, яке неминуче тяжіє до мінімуму засобів існування.
У “Принципах політичної економії” Мальтус дискутував з Рікардо з проблем теорії трудової вартості, концепції витрат виробництва, земельної ренти, прибутку. Він вважав, що прибуток є результатом продажу товару вище його вартості (витрат виробництва). Відтак виникає проблема реалізації, оскільки доходи робітників і підприємців виявляться недостатніми для поглинання виробленого сукупного суспільного продукту. Недостатність сукупного попиту може стати причиною криз, – ідея, яка через століття буде високо оцінена Дж.М. Кейнсом. Антикризовий фактор Мальтус вбачав у розвитку споживання “третіх осіб” (земельної аристократії, військових, священнослужителів та ін.). Тим самим Мальтус заперечив висновок Сміта про ощадливість як фактор нагромадження капіталу та зростання багатства: принцип ощадливості підірвав би стимули до виробництва. Мальтус був одним з перших науковців, який звернувся до ряду проблем макроекономічної рівноваги.
6.Cеніор Нассау (1790–1864) – англійський економіст, професор Оксфордського університету. Основна праця – “Політична економія” (1850). Сеніор вважав багатством блага, цінність яких визначається їх корисністю (попитом) та рівнем доступності (пропонуванням). Сеніор вважає, що теорія трудової вартості звужує можливості пояснення багатьох економічних явищ, зокрема, зв’язку рідкісності благ та їх цінності. Не вдаючись до детального аналізу попиту, він окреслює поняття спадної граничної корисності.
З іншого боку, вартість формується під впливом витрат виробництва, які Сеніор визначає через суб’єктивну категорію утримання (пожертви) основних учасників виробництва. Пожертва працюючого найманого робітника – це втрачений час та спокій; пожертва капіталіста – капітал, відірваний від особистого споживання. Винагорода за пожертви набуває форми заробітної плати та прибутку. Але капіталіст не лише утримується від споживання, а й є організатором і керівником виробництва. Тому прибуток включає два види винагороди капіталіста – підприємницький доход і процент.
Ціна товару дорівнює сумі винагород капіталіста та робітника, достатній, щоб вони продовжували свою діяльність. Витрати виробництва є лише “регулятором” цін, а остаточне визначення їх залежить від попиту та пропозиції. Сеніор звернув увагу на те, що чинники попиту діють лише за умов вільної конкуренції. Монополізація виробництва нівелює їхню дію.
Сеніор підтримував класичну традицію, але в його теорії вже наявні елементи майбутньої доктрини граничної корисності, факторів виробництва, попиту і пропонування та інших основ неокласичного аналізу.
6.Мілль Джон Стюарт (1806–1873) – англійський економіст. Основна праця – “Принципи політичної економії” (1848) – чверть століття була головним підручником в європейських університетах. Задум автора полягав у створенні оновленого варіанту “Багатства народів”. Він прагнув синтезувати всі відомі на той час економічні теорії, узгодити їх підходи. Але Мілль виступив не тільки як систематизатор і популяризатор економічних знань. Йому вдалося поглибити та уточнити ряд положень класичної доктрини, знайти більш точні та вичерпні формулювання, краще аргументувати узагальнення та висновки, доповнити її рядом оригінальних ідей.
Предметом політичної економії Мілль вважав економічні закони – об’єктивні закони виробництва і закони обміну та розподілу, які суттєво залежать від впливу суб’єктивних чинників, “людських інституцій”. Мілль вдосконалив методологію аналізу: будь-які теоретичні висновки справедливі лише за певних умов, вони не можуть мати універсального характеру. Економічні змінні зазнають впливу багатьох факторів, серед яких важливо знайти і вичленить головні, визначальні. Мілль фактично розмежовує позитивний і нормативний аналіз: “науку” та “мистецтво господарювання”. Він робить спробу виявити і розмежувати “статику” і “динаміку” в економічних процесах, які у нього, однак, відповідають статистичному аналізу та аналізу історичних змін.
Тема вартості, як вважав Міль, класиками практично вичерпана, тому основну увагу він приділяє проблемі попиту та пропонування, руху цін. Він зауважив, що на цінність благ впливає не тільки кількість затраченої праці, але й інші фактори. Він виявляє наявність функціональних зв’язків: не тільки ціна змінюється під впливом попиту та пропонування, але має місце зворотний вплив ціни на попит та пропонування. У теорії капіталу Мілль висуває тезу про інвестиції як фактор розширення масштабів зайнятості, його вважають засновником інвестиційної теорії економічного циклу.
Схематичний виклад теорії міжнародного обміну Рікардо Мілль перетворив у систематизовану теорію вирівнювання міжнародного попиту. Мілль уточнив поняття ціни обміну (інтернаціональної вартості), він розширив межі моделі Рікардо, залучивши до аналізу транспортні витрати, розглянувши випадок торгівлі багатьма товарами, відстеживши залежність світової ціни та умов обміну від взаємного попиту країн, величини капіталу, який залучається у виробництво експортного товару. Він з’ясував, що розподіл між країнами виграшу від зовнішньої торгівлі залежить від еластичності попиту й пропонування: чим більш нееластичним є попит на імпорт або пропонування експорту, тим більшим буде виграш країни від участі в торгівлі.
Не відмовляючись від принципу “laissez faire”, Мілль розумів, що існують сфери неспроможності ринку, тому потрібна активна державна економічна політика (створення інфраструктури, розвиток науки та ін.). Він був засновником реформізму, автором теорії “колективного капіталізму”. Його програма реформ передбачала знищення найманої праці шляхом кооперативної виробничої асоціації; соціалізацію земельної ренти на основі земельного податку; обмеження нерівності за рахунок обмеження права успадкування.

7.Сей Жан Батист (1767–1832) – французький економіст, професор політекономії. Основні праці – “Трактат політичної економії” (1803), “Катехізіс політичної економії” (1817), “Повний курс практичної політичної економії” (1828). Відомий як автор двох теорій, які стали фундаментальними у сучасній мікро- та макроекономіці – теорії “трьох факторів виробництва” та теорії реалізації (“закону ринків Сея”).
Сей вважав, що вартість і багатство створюються витратами трьох виробничих факторів – праці, землі і капіталу, які рівноправно беруть участь у процесі виробництва, мають власну продуктивність, створюють відповідну частку продукту і породжують відповідні доходи – заробітну плату, ренту та прибуток. Це трактування стане основою факторного аналізу і методу виробничої функції. Він запроваджує поняття “підприємливість” – талант організовувати виробництво та управляти ним, тобто оптимально поєднувати фактори виробництва. Сей з’ясовує походження доходу підприємця: це винагорода власнику капіталу за ризик (процент) та виконання управлінських функцій (прибуток).
Сей застосовує системний аналіз, досліджуючи процес суспільного відтворення за його сьогодні традиційною схемою: виробництво, розподіл, обмін, споживання. Він поширює поняття виробництва не тільки на матеріальні, але й на всі інші корисності. Сей вважав, що “вартість є мірилом корисності” і виявляється лише на ринку, до обміну вона є величиною невизначеною. Ціни благ, як і ціни факторів виробництва, регулюють попит і пропонування.
Сей беззаперечно сприйняв принципи економічного лібералізму А.Сміта і вважав, що у випадку реалізації цих принципів створюється об’єктивна неможливість виникнення ні надвиробництва, ні недоспоживання суспільного продукту. Виробництво товарів та послуг породжує доходи, достатні для реалізації виробленого суспільного продукту. Це положення одержало назву закону Сея і стало широко відоме в формулюванні Дж. М. Кейнса: "пропонування створює попит". Воно стало підставою для фундаментального висновку класичної теорії про можливість безкризового розвитку ринкової економіки.
7.Бастіа Фредерік (1801–1850) – французький економіст. Основна праця – “Економічні гармонії” (1850). Відомий як автор теорії послуг та теорії гармонії інтересів, представник ліберального оптимізму.
Виробництво Бастіа трактує як обмін послугами, внаслідок якого створюється корисність (цінність), що втілюється у готовому продукті. Сприйнявши теорію трьох факторів виробництва Сея й теорію утримання Сеніора, він вважав, що власники виробничих ресурсів, поступаючись ними заради виробництва, надають послугу іншим особам й позбавляють зиску себе. Тому така послуга повинна отримати відповідну винагороду у вигляді прибутку, орендної плати, ренти, проценту та ін.
Бастіа заперечив висновок Рікардо про обернену пропорційність у зміні прибутку та заробітної плати. Він доводить наявність абсолютного й відносного зростання частки заробітної плати зі зростанням капіталу та відносного зниження частки прибутку за абсолютного його збільшення. На підставі цих висновків Бастіа обґрунтував тезу про гармонію приватних та суспільних інтересів, особисту відповідальність кожного за результати своєї праці та необмежену конкуренцію як єдиний шлях до досягнення економічної гармонії в суспільстві. Ринкова економіка у Бастіа – це суспільство, в якому економічні суб’єкти “надають один одному послуги і взаємну допомогу заради загальної мети”.
7.Кері Генрі Чарльз (1793 –1879) – американський економіст, засновник ліберальної економічної теорії в США, представник ліберального оптимізму. Основні праці – “Гармонія інтересів агрокультури, мануфактури і комерції” (1850), “Основи соціальної науки” (1857).
Визнаючи фундаментальні принципи класичної доктрини, Кері разом з тим відкидав теорію трудової вартості, песимістичні висновки Рікардо та Мальтуса щодо перспектив соціально-економічного розвитку, протиставляючи їм власне бачення проблеми вартості та перспектив суспільства, заснованого на принципах індивідуалізму та конкуренції.
Оригінальність трактування вартості полягала у тлумаченні її як оцінки людським розумом опору, котрий потрібно подолати, щоб отримати бажану річ. Вартість збільшується чи зменшується, коли збільшується чи зменшується опір. Її визначають два фактори: природа та праця людини, збережена завдяки її перемозі над природою.
Кері заперечує постулат класичної теорії про суперечність приватного та суспільного інтересів, які узгоджуються завдяки “невидимій руці” ринку. Його теорія “гармонії інтересів” виходить з того, що суспільний поділ праці потребує єднання всіх членів суспільства і визначальним стає не індивідуальний, а загальносуспільний інтерес. Капіталізм створює умови для всебічного розвитку суспільства: виробництво розширюється, продуктивність праці й доходи зростають. Зростання багатства суспільства стає основою для зростання добробуту всіх. Тому праця та інтереси кожного мають бути підкорені загальній меті – розвитку суспільного виробництва. Дбаючи про власні цілі, підприємці змушені поліпшувати умови виробництва і становище робітників. Кожен учасник виробництва отримує доход, відповідний його внеску. Такий розподіл є цілком справедливим, не створює підстав для соціальних суперечностей і забезпечує гармонійний розвиток капіталістичного суспільства. Підставою для соціального оптимізму Кері суттєво слугували особливості бурхливого економічного розвитку США тих часів.
8. Критичний напрям політичної економії об’єднує вчених, які виступили з критикою теоретичних засад і практики капіталістичного ринкового господарства з точки зору інтересів дрібних виробників, заклали основи дрібнобуржуазного соціалізму.
Сісмонді Сімонд (1773–1842) – франко-швейцарський історик і економіст. Основна праця – “Нові засади політичної економії” (1819). Сісмонді започаткував критичне ставлення до економічного лібералізму. Метою виробництва він визнає споживання, а суперечність між виробництвом і споживанням розглядає як основну суперечність капіталізму, що виявляється в труднощах збуту товарів та кризах. У теорії реалізації він доводить, що ці негативні явища зумовлені звуженням внутрішнього ринку через зменшення доходів робітників, які заміщуються у виробництві машинами, а також скороченням споживання капіталістів, які спрямовують частку доходу на нагромадження. Загальне недоспоживання призводить до скорочення реалізації суспільного продукту на внутрішньому ринку і підсилюється звуженням зовнішніх ринків. До капіталізму цієї проблеми не існувало, тому що значна маса дрібних виробників, господарство яких зруйнував капіталізм, пред’являла більший попит. Звуження внутрішнього ринку породжує загальне надвиробництво і кризи, які унеможливлюють розвиток капіталізму. “Співець економічного романтизму”, Сісмонді звертається до урядів з вимогою “припинити розвиток капіталізму”, відновити дрібне виробництво і тим самим сприяти загальному добробуту.
Прудон П'єр Жозеф (1809–1865) – французький економіст. Основні праці – “Що таке власність” (1840), “Система економічних суперечностей, або філософія злиденності” (1846). Прудон відомий як ідеолог дрібновласницького соціалізму та реформізму. Палкий критик капіталізму, він кинув виклик буржуазії, проголосивши знамените гасло: “власність – це крадіжка”. Йому належить своєрідна теорія конституйованої цінності. Прудон вважав, цінність виступає як суперечність споживної та мінової вартості. Їх синтез у конституйованій цінності, яка встановлюється в обміні й гарантує реалізацію товару, дозволяє долати труднощі товарного обміну. Причини труднощів дрібного виробника він, як і Сісмонді, пов’язує з проблемою реалізації. Прудон розробляє проекти реформування капіталізму шляхом викупу виробниками засобів виробництва, створення підприємств на акціонерних засадах, реформування грошово-кредитної системи. Він робить спробу створити обмінний “Народний банк”, який приймав би від виробників товари і видав їм “трудові гроші” відповідно до кількості затраченої на виготовлення товару праці. За ці гроші виробник мав отримувати в банку необхідні йому товари. В такий спосіб Прудон сподівався встановити рівність і справедливість, позбутися експлуатації та соціальних конфліктів.
Родбертус Карл (1805–1875) – німецький економіст. Основні праці – “До пізнання нашого економічного ладу” (1842), “Соціальні листи до Кірхмана” (1850). Вважається одним із основоположників теорії “державного соціалізму”. Реформування суспільства Родбертус сподівався здійснити на основі зрівняльного розподілу, який повинна забезпечити держава. Його теоретичною заслугою стало розмежування економічної та соціальної сторін процесу розподілу. Спираючись на теорію трудової вартості, він розглядав прибуток і ренту як нетрудові доходи – додаткову вартість (ідею якої, як вважав Родбертус, у нього запозичив Маркс). Він доводив, що капіталізм не забезпечує справедливого розподілу: частка нетрудових доходів у національному продукті зростає, а частка доходів робітників скорочується. Справедливим Родбертус вважав розподіл, який забезпечує одержання кожним робітником повного продукту своєї праці. Для цього в майбутньому потрібно скасувати приватну власність. До того реальним шляхом розв’язання проблеми є посилення ролі держави в розподілі національного продукту.
Лассаль Фердинанд (1825–1864) – німецький економіст, теоретик соціалізму. Нужденне становище робітників за умов капіталізму пояснював дією “залізного закону заробітної плати”: робітник одержує не весь продукт своєї праці, а лише мінімум засобів існування. Проект реформування капіталізму передбачав перетворення робітників на підприємців шляхом організації добровільних асоціацій. Статус робітника–підприємця дозволив би ліквідувати різницю між зарплатою і прибутком, звести винагороду робітника до повного продукту праці, отже, нейтралізувати дію “залізного закону заробітної плати”. Капітал для створення виробничих асоціацій, які Лассаль розглядав як перехідну форму до майбутнього соціалістичного ладу, повинна забезпечити держава.
9. Економічні вчення соціалістів-утопістів – напрям, представників якого об’єднує не лише критика капіталізму, а насамперед спроба окреслити риси нового соціально-економічного устрою – суспільства соціальної справедливості, побудованого на комуністичних засадах. Центральною проблемою у дослідженнях стає проблема власності. Більшість ідей і проектів цих соціалістів носили характер нездійсненних мрій (утопій). Соціалістична доктрина розвивається практично незалежно від еволюції класичної політичної економії.
Утопічний соціалізм виник як протест проти феодального гноблення та жорсткої експлуатації доби первісного нагромадження капіталу. Його першим представником став англійський письменник-гуманіст і державний діяч Томас Мор (1478–1535), який у творі «Утопія» (1516) зобразив ідеальне суспільство загальної рівності, добробуту і щастя, в якому немає приватної власності, грошей та експлуатації. До подібного суспільства прагнули його послідовники Томас Мюнцер (1490–1525) – ватажок повсталих селян у Німеччині та Томазо Кампанелла (1568–1639) – італійський монах. Твір Томазо Кампанелли “Місто Сонця” (1601) був замислений як проект республіки вільних і рівноправних людей, проте економічні параметри суспільства майбутнього свідчать про тоталітарний характер описаної ним системи: скасування приватної власності (спільність майна і дружин), товарно-грошових відносин, ринку, зрівняльний розподіл благ, загальна трудова повинність, жорстка державна регламентація суспільного і навіть приватного життя.
Сен-Сімон Анрі (1760–1825) – французький соціаліст-утопіст. Основні праці – “Про промислову систему”, “Катехізис промисловців” (1813-1815). Майбутнє суспільства Сен-Сімон пов’язував з великим промисловим виробництвом і промисловим класом (союзом підприємців, робітників і вчених). Управління промисловістю здійснюватиметься з єдиного центру за планом, розробленим науковцями. На зміну конкуренції прийде асоціація. Всі члени суспільства будуть трудитися, а розподіл здійснюватиметься за результатами праці. Головний шлях реформування Сен-Сімон вбачав в еволюційній трансформації власності. Для створення нового суспільства потрібна зміна не лише матеріальних умов, але й духовне вдосконалення людей. Поєднання колективізму і високого рівня розвитку промислового виробництва згодом дозволить перейти до суспільної власності й розподілу за потребами. Держава як інституція відмирає, а управління здійснюється колективно уповноваженими індустріалами.
Фур'є Шарль (1772–1837) – французький утопічний соціаліст, комерсант. Основні праці – “Трактат про домашню і землеробську асоціації”, “Новий промисловий і суспільний світ” (1828). Гостро критикуючи соціально-економічну систему капіталізму, Фур’є розробив проект переходу від “цивілізації” (капіталізму) до “гармонії” (комунізму) шляхом утворення “асоціацій трудящих і підприємців”. Первинною господарською ланкою асоціації повинні стати фаланги – добровільні об’єднання індивідуалів з колективною формою власності на зразок акціонерних товариств. Створений фалангою продукт буде розподілятись у співвідношенні 5:4:3 між працею, капіталом і знаннями. Основою гармонії стане сільське господарство, а промисловість виконуватиме допоміжну роль.
Оуен Роберт (1771–1858) – англійський соціаліст-утопіст, підприємець. Основні праці – “Доповідь графству Ленарк” (1820),“Виклад раціональної системи суспільства” (1830). Оуен обґрунтовував необхідність реформування суспільства на засадах суспільної власності. Основою майбутнього “раціонального суспільства” вважав кооперативну общину, в якій всі працюють. Оуену належить формулювання основного принципу соціалістичного розподілу: “від кожного – за здібностями, кожному – за працею”. Свої ідеї він намагався реалізувати практично під час численних експериментів, які сподівався поширити на всю економіку: Нью-Ленаркського експерименту з покращення умов життя і праці робітників фабрики, організації общини “Нова гармонія” на принципах зрівняльного комунізму, створення “базару справедливого обміну”. Багато років Оуен безуспішно намагався переконати в корисності своїх проектів парламент і королеву. Всі експерименти закінчилися провалом. Намагаючись гуманізувати процес капіталістичного виробництва, Оуен принаймні на століття випередив потреби і можливості свого часу.
10. Історична школа стала пануючим напрямом економічної думки Німеччини другої третини XIX ст. Представники школи вбачали своє завдання у формуванні на базі історичного методу нового напряму – національної політичної економії, учення про народне господарство Німеччини. Вони заперечували існування загальних економічних закономірностей, а відтак – і необхідність абстрактних, теоретичних досліджень. Політична економія теорія підміняється історією національного народного господарства, стає наукою про складові державної політики, в основу якої покладено доктрину економічного розвитку окремої нації, а позаекономічні чинники розглядаються як визначальні.
Ліст Фрідріх (1789–1846) – німецький економіст. Основна праця – “Національна система політичної економії” (1841). Ліст виклав основоположні принципи “національної економії”, заклав основи історичного методу економічного аналізу. Класичну політекономію вважав непридатною для Німеччини. “Істинною політекономією” визнавав науку про політику, якої повинна дотримуватись нація, щоб стати освіченою і багатою. Економіку розглядав як похідну від державної політики, а приватні інтереси – як похідні від суспільних. До продуктивних сил суспільства відносив різноманітні суспільні інститути: уряд, пресу, релігію, мораль, мистецтво. Ліст стверджував, що господарство кожної країни повинно розвиватись за власними законами залежно від її історії, традицій і правопорядку. Виступав проти концепції економічного лібералізму, за національний державний протекціонізм як умову економічної могутності нації.
Рошер Вільгельм (1817–1894) – німецький економіст. Основна праця – “Нариси політичної економії з точки зору історичного методу” (1843). Рошер став одним з фундаторів і лідером історичної школи. На основі історичного методу економічних досліджень він прагнув доповнити і розвинути теорію класичної політичної економії. Досліджуючи історію становлення і розвитку економічних процесів в Німеччині, Англії, Франції, генезис міжнародної торгівлі, грошового обігу, банківської справи, Рошер намагався з’ясувати причини їх національних особливостей. З позицій історичного аналізу він надавав рекомендації щодо фіскальної та торговельної політики, відносин між найманими робітниками та власниками. Протиставляв соціалістичним ідеям теорію поступального розвитку суспільства.
Гільденбрант Бруно (1812–1878) – німецький економіст, один із основоположників історичної школи. Основна праця –“Політична економія сьогодення і майбутнього” (1848). Гільдебранд виступив з різкою критикою класичної теорії, заперечував об’єктивність економічних законів та універсальність теоретичних принципів і узагальнень. Вважав, що політекономія повинна бути “наукою про закони економічного розвитку націй”, які можна виявити лише на основі вивчення історії та узагальнення фактичного матеріалу. Він виділив три стадії економічної історії: “натуральна”, “грошова” та “кредитна економіка”. В основу періодизації покладено розвиток обміну. “Кредитна економіка” будується на справедливому обміні і розподілі, для якого не потрібні гроші. Це приватна економіка, що функціонує задля задоволення наперед визначених потреб споживачів і стає можливою завдяки високим моральним якостям громадян. Роль держави полягає у керівництві соціально-економічним процесом.
Кніс Карл (1821–1898) – німецький економіст, один із засновників історичної школи. Основна праця – “Політична економія з історичного погляду” (1853). Кніс вважав, що рівень економічної могутності нації є результатом її попереднього історичного розвитку. Будь-які економічні доктрини, в тому числі класична, не можуть бути правильними, оскільки загальних закономірностей економічного розвитку не існує в принципі.
Нова історична школа зосереджує дослідження на проблемі соціальної рівноваги, яка розглядалась як необхідна умова економічного розвитку. Гарантом соціальної рівноваги повинна бути держава, важливе значення надається й іншим соціальним інституціям. Головна відмінність школи полягала у переорієнтації критики з класичної теорії на економічну теорію марксизму.
Найбільший внесок у концепцію німецької “нової історичної школи” зробили Густав Шмоллер (1838–1917), Луйо Брентано (1844–1931) та Карл Бюхер (1847–1930). Шмоллер очолив її консервативне крило, він розглядав державу як основну рушійну силу суспільного розвитку, “сильна рука” якої є запорукою “класового миру”; започаткував “етичний принцип”: господарське життя визначається не тільки природними й технічними, але й моральними факторами. Соціально-реформістські концепції Брентано були спрямовані на подолання суперечностей між працею і капіталом. Він пропагував ідею “соціального миру” і суспільної рівноваги, був прихильником організації профспілок, кооперації і фабричного законодавства та ідеологом таких об’єднань, як картелі, вбачав у них найважливіший засіб стабілізації економіки.
Послідовники “нової історичної школи” Вернер Зомбарт (1863–1941) та Макс Вебер (1864–1920) продовжують пошук засобів удосконалення суспільства. Умовою поступального розвитку вони вважають створення державою сприятливого соціального середовища, складовими якого є право, релігія, традиції, мораль, рівень освіти та суспільна ідеологія. Праці Зомбарта присвячені проблемам соціальної психології нації, дослідженню її впливу на економічну поведінку суб’єктів. Психологічне прагнення людини до свободи економічної діяльності забезпечує її збагачення, яке в свою чергу зумовлює зміни у суспільній психології. Він стверджував, що нації зі свідомо сформованою психологією є сильнішими і тому мають право насаджувати свою мораль іншим, завойовуючи собі життєвий простір, тому його іноді вважають ідеологом нацизму. Вебер досліджує морально-етичну природу суспільно-історичних процесів. Він стверджував, що економічні відносини головним чином визначаються менталітетом нації, суспільною мораллю. Вебера часто вважають засновником сучасного інституціоналізму.
11. Марксизм – напрям економічної теорії, започаткований німецькими теоретиками Карлом Марксом та Фрідріхом Енгельсом у 40-50-х роках XIX ст. Це був період, коли капіталістична система саморегулювання почала поступово втрачати ефективність, що негативно позначилося не лише на економічній, а й на соціальній стабільності. Ні класична теорія, ні альтернативні концепції не давали вичерпних відповідей на низку актуальних питань, були недостатньо доказовими, особливо щодо пояснення природи недоліків капіталізму та моделювання основ нового ладу. Ідея соціалістичної та комуністичної організації суспільства зі зростанням соціальної нестабільності набуває все більшої популярності.
Методологічно марксистське вчення стало синтезом двох протилежних підходів – історичного і логічного (абстрактного). Переважаючим був діалектичний метод дослідження, об’єктивний причинно-наслідковий аналіз економічних процесів. В межах історичного методу був застосований формаційний принцип аналізу: прогрес суспільства залежить від розвитку продуктивних сил, основою яких є засоби виробництва, власність на засоби виробництва спричиняє поділ суспільства на два антагоністичні класи. Форма власності та класи, котрим ця власність належить, визначають тип суспільно-економічної формації. Класова боротьба загострюється в міру того, як клас власників засобів виробництва посилює експлуатацію класу, позбавленого цих засобів. Застаріла форма власності стримує розвиток виробництва, а забезпечити його можна лише революційною зміною цієї форми.
Маркс Карл Генріх (1818–1883) – видатний німецький економіст і філософ. Основні праці – “Економіко-філософські рукописи 1844 р.”, “Злиденність філософії” (1847), “Наймана праця і капітал” (1849), “Критика політичної економії” (1858). Головною працею Маркса, справою всього життя став “Капітал”, над яким він працював близько 40 років. Метою свого дослідження Маркс поставив “відкриття економічного закону руху сучасного суспільства”. Фактично робота над “Капіталом” розпочинається з “Економіко-філософських рукописів 1844 р.”, в яких він вперше здійснює синтез економічного, філософського та соціально-політичного підходів до аналізу суспільства і які стали першим кроком до створення нового напряму в економічній теорії, заснованого на класовому підході.
Центральною проблемою І тому “Капіталу” (“Процес виробництва капіталу”, 1867) є процес виробництва додаткової вартості. У “Капіталі” Маркс фактично завершив класичну теорію трудової вартості й на її основі обґрунтував теорію додаткової вартості. Застосувавши діалектичний метод до аналізу товару, Маркс зробив відкриття, що дві властивості товару – споживна вартість і вартість – пов’язані з двоїстим характером праці виробника, яка одночасно є конкретною і абстрактною. Це відкриття дозволило дати якісну й кількісну характеристику вартості: вартість є по суті втіленням у товарі простої абстрактної праці, а величину вартості вимірюють суспільно необхідні затрати праці. На основі дії закону вартості Маркс розкрив “таємницю капіталістичної експлуатації”.
Проаналізувавши історичний процес розвитку форми вартості (мінової вартості), він пояснив природу походження грошей та умови їх перетворення в капітал. Головною умовою перетворення грошей в капітал є поява на ринку особливого товару “робоча сила” внаслідок відокремлення робітників від засобів виробництва і концентрація засобів виробництва в руках окремих товаровиробників. Цей процес Маркс назвав “первісним нагромадженням капіталу”. Найманий робітник своєю конкретною працею створює споживну вартість товару і одночасно абстрактною працею створює вартість товару, величина якої більша за вартість робочої сили. Оплативши повністю вартість робочої сили, надлишок вартості капіталіст привласнює у вигляді додаткової вартості. Заробітну плату Маркс визначає як перетворену вартість і відповідно ціну робочої сили і наголошує, що на поверхні капіталістичного суспільства вона виступає як ціна праці, тобто як оплата всього робочого часу – необхідного й додаткового. Він запроваджує новий принцип поділу капіталу на постійний і змінний. Постійний капітал у процесі виробництва не змінює своєї величини, змінний – створює додаткову вартість. Відношення величини додаткової вартості до вартості робочої сили визначає рівень експлуатації праці капіталом.
Дослідження процесу перетворення частини додаткової вартості на капітал (нагромадження капіталу) та проблеми відтворення дозволило Марксу обґрунтувати капіталістичний закон народонаселення, згідно з яким зростання промислової резервної армії праці зумовлено зростанням органічної будови капіталу (зменшенням частки змінного капіталу порівняно з постійним капіталом), а також сформулювати абсолютний загальний закон капіталістичного нагромадження, змістом якого Маркс вважав відносне та абсолютне зростання промислової резервної армії праці, погіршення матеріального становища робітничого класу, посилення поляризації суспільства. З розвитком капіталізму посилюється процес усуспільнення виробництва, а привласнення лишається приватнокапіталістичним. Водночас міцніє нова соціальна сила – пролетаріат, яка здатна розв’язати цю суперечність революційним шляхом. В надрах капіталізму визрівають об’єктивні й суб’єктивні передумови соціалістичної революції, це – історична тенденція капіталістичного нагромадження.
II том “Капіталу” (“Процес обігу капіталу”, 1885) присвячений аналізу проблем функціонування капіталу. На відміну від попередників, Маркс розглядає капітал як рух, як діалектичну єдність процесів виробництва й обігу, а обіг – як внутрішній необхідний момент самого виробництва. В обігу, як і в безпосередньому виробництві, також відбувається трансформація форм капіталу та виникають і діють властиві цій сфері економічні закони. Маркс чітко розмежовує основний і оборотний капітали, з’ясовує особливості обороту змінного капіталу та обороту додаткової вартості за простого й розширеного відтворення. Він розвинув теорію відтворення, зокрема. дав чітке визначення вартісної та натурально-речової структури сукупного суспільного продукту, виділив у ньому два підрозділи, розглянув основні умови розширеного відтворення та реалізації кожної складової сукупного суспільного продукту за вартісною і за натурально-речовою формою, які є умовами макроекономічної рівноваги.
У ІІІ томі “Капіталу” (“Процес капіталістичного виробництва, взятий в цілому”, 1894) Маркс повертається до проблем, поставлених у першому томі, зосереджуючись на аналізі всіх форм, яких набирає капітал-вартість на стадії розподілу. Попередній аналіз будувався за припущення, що в середньому всі ціни товарів, які реалізуються, дорівнюють їх вартості. Тепер Маркс аналізує форми, які називає “перетвореними” – перетворення додаткової вартості на прибуток і норми додаткової вартості на норму прибутку, перетворення прибутку на середній прибуток. Це перетворення є одночасно і перетворенням вартості на ціну виробництва. Маркс досліджує також процес розподілу прибутку між різними групами капіталістів і ті конкретні форми, яких набуває прибуток: підприємницький доход, процент і ренту. Маркс формулює закон тенденції норми прибутку до зниження і доводить, що дійсна границя капіталістичного виробництва – сам капітал, підтверджуючи висновок першого тому про неминучість краху капіталізму.
ІV том “Капіталу” (“Теорії додаткової вартості”, 1905-1910) представляє аналіз теорій політичної економії за майже двохсотрічну історію розвитку економічної думки.
Історія економічної теорії високо оцінила марксову “героїчну спробу дати узагальнене і систематизоване тлумачення “законів руху” капіталізму” Блауг М. Экономичксая мысль в ретроспективе. – М.: Дело, 1994. – с. 207
. Більшості ідей Маркса не можна відмовити в оригінальності, проте чимало з них не пройшли перевірки реаліями, не підтвердили свого наукового характеру. До них сучасні теоретики історії економічних учень відносять однобічний розгляд джерела додаткової вартості лише як праці найманих робітників (таким джерелом є праця й самого підприємця, менеджерів та ін.); необґрунтований розгляд класу капіталістів лише як паразитуючого навіть за умови, що капіталіст зайнятий управлінською працею; тезу про абсолютне і відносне зубожіння пролетаріату внаслідок нагромадженням капіталу, незалежно від величини оплати робочої сили; абсолютний закон капіталістичного нагромадження, зокрема саме визначення цього закону як абсолютного; висновок про зростання органічної будови капіталу та тенденцію норми прибутку до зниження; гіперболізацію ролі великого виробництва, ігнорування при цьому критерію оптимальності у зростанні масштабів підприємств, що означало застосування методу простої екстраполяції цих процесів XIX ст. на реалії майбутнього; твердження, що революція в продуктивних силах у межах капіталістичного суспільства супроводжується революцією у виробничих відносинах; ідею про необхідність національної централізації засобів виробництва як основи майбутнього ладу; тезу про переваги комуністичного нетоварного планового господарства над ринковим; надмірне застосування в теорії принципу економічного детермінізму, згідно з яким усі явища суспільного життя (політика, право, соціальні відносини, ідеологія та ін.) залежать лише від розвитку економіки; нарешті, один з основних законів діалектики – закон єдності й боротьби протилежностей – трактувався Марксом лише як революційна боротьба суперечностей, у процесі якої пролетаріат повинен у насильницький спосіб знищити інший клас, елемент єдності суперечностей було проігноровано.
Разом з тим, у теоретичній спадщині Маркса є багато конструктивних теоретико–методологічних ідей, які витримали перевірку часом і визнані багатьма провідними західними економістами. Внесок Маркса у розвиток світової економічної думки є надзвичайно вагомим. Відомий американський економіст Й.Шумпетер називав ідеї Маркса великим творінням розуму, що поєднується з життєздатністю. Англійська економістка Дж.Робінсон зазначала: “Марксів внесок у науку був таким важливим і справив такий відчутний вплив на спосіб мислення як своїх противників, так і прихильників, що в наш час знайти… справді чистого немарксиста так само важко, як… захисника теорії, що земля плоска. У цьому – всі ми марксисти”. Лауреат Нобелівської премії з економіки В.Леонтьєв писав, що праці Маркса – “невичерпне джерело прямих, безпосередніх спостережень дійсності... Якщо перед тим як намагатися дати будь-яке пояснення економічного розвитку, дехто захоче довідатися, чим же насправді є заробітна плата, капіталістичне підприємство, – він може отримати в трьох томах “Капіталу” більш реалістичну і якісну інформацію із першоджерела, ніж та, яку він міг би знайти... в дюжині підручників з сучасної економіки”. Американський економіст М.Бронфенбреннер у доповіді на сесії Американської економічної асоціації, присвяченій 100-річчю виходу “Капіталу”, наголосив на дев’яти важливих відкриттях Маркса: 1) поділ економіки на “інвестиційний” і “споживчий” сектори; 2) відкриття ще до Л.Вальраса теорії загальної ринкової рівноваги; 3) розробка до Дж.Кейнса теорії рівноваги за неповної зайнятості; 4) розробка до Кейнса питання про перевагу ліквідності та кредитно-грошової теорії проценту; 5) Маркс випередив теорії інституціоналістів і структуралістів від Веблена до Леонтьєва, показав важливу роль техніко-виробничих відносин; 6) сучасна теорія циклу своїм існуванням зобов’язана Марксовій економії; 7) в аналізі кон’юнктурних коливань і недосконалої конкуренції Маркс зробив відкриття, що стали основою для нових здобутків через багато років після його смерті; 8) Маркс поєднав у своїй теорії статичний і динамічний підходи, і економісти дотепер ще не піднялися до Марксового рівня; 9) Маркс поєднав теорію і практику, економіку та інші соціальні науки, він – яскравий приклад наукової багатогранності, і ніхто з економістів, у т.ч. Кейнс і Шумпетер, його в цьому не перевершив. Англійський учений М.Блауг зазначив, що Маркс піддавався переоцінці, переглядався, спростовувався, його тисячократно ховали, але він противився щоразу, коли його намагалися відправити в інтелектуальне минуле; він – найактуальніший
12. МАРЖИНАЛІЗМ.
Глибокі якісні зміни у суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу останньої третини ХІХ ст. зумовлюють нагальну потребу узгодження абстракцій політичної економії з проблемами економічної практики. Починається перегляд самого предмету економічної теорії. У центрі досліджень постає проблема дослідження поведінки та принципів оптимізації рішень основних господарюючих суб’єктів – споживачів і фірм, ефективного використання обмежених ресурсів. Ставляться задачі, що допускають математичне формулювання і мають математичне рішення. Принципово змінюється методологія досліджень.
Маржиналізм (marginal - граничний) – напрям економічної думки 70-90-х років XIX ст., представлений концепціями австрійської, кембриджської, американської, шведської та математичної шкіл. Ґрунтується на дослідженні граничних (маржинальних) величин на різних рівнях економічної системи – фірми, галузі, національної економіки.
Принципова зміна парадигми економічної теорії, яка дала підставу для тверджень про “маржинальну революцію”, полягала у докорінних змінах методологічних підходів і самого змісту науки. Провідною проблемою досліджень стає проблема раціонального розподілу обмежених ресурсів. Вивчаються принципи поведінки і прийняття рішень, спрямованих на максимізацію цільових функцій раціональних споживачів і виробників, що зумовлює поширення математичних методів аналізу. Оптимізація стану економічної системи розглядається як результат оптимізації рішень індивідуальних суб’єктів. Об’єктивний, якісний і причинно-наслідковий аналіз класичної школи поступається місцем суб’єктивному, кількісному та функціональному аналізу. Принцип ідеологічної нейтральності аналізу спричиняє зміну назви науки: “політична економія” замінюється більш нейтральною – “економікс”.
Маржиналістська революція була підготовлена дослідженнями попередників –німецьких і французьких учених 40-50-х рр. ХІХ ст. – Г.Госсена, Й.Тюнена, Ж.Дюпюї, А.Курно, які започаткували граничний аналіз.
Тюнен Йоган (1783–1850) – німецький економіст. Основна праця – “Ізольована держава” (1826). Тюнен фактично увів поняття виробничої функції, яка при застосуванні часткової похідної дозволяла визначити граничну продуктивність праці і капіталу. Він довів, що прибуток максимізується, коли гранична доходність кожного з факторів виробництва стає рівною граничним видаткам на нього. Висновки Тюнена були належно оцінені лише півстоліття по тому, на них ґрунтувався американський економіст Дж.Б.Кларк у розробці своєї теорії граничної продуктивності праці і капіталу.
Курно Антуан (1801–1877) – французький економіст і математик. Основна праця – “Математичні основи теорії багатства” (1838). Курно досліджував модель ринкової поведінки фірм, які пристосовують своє пропонування до попиту та цін, визначених покупцями. Він побудував спадну функцію попиту та увів поняття “еластичності попиту”, згодом “перевідкрите” А.Маршаллом, сформулював поняття економічної рівноваги. Він першим встановив умову максимізації прибутку (для ситуації єдиного продавця): прибуток максимізується за такого обсягу випуску, для якого граничний виторг дорівнює граничним витратам. Якщо число продавців є нескінченним, то прибуток максимізується за обсягу, для якого граничні витрати дорівнюють середньому виторгу, випуск є максимальним, а ціни мінімальні. Для випадку дуополії ціни нижчі за монопольні, але вищі за конкурентні.
Дюпюї Жюль (1804–1866) – французький економіст. Основна праця – “Про виміри корисності громадських робіт” (1844). Сформулював ідею граничного аналізу, увівши поняття “цінового надлишку” – грошового виміру максимальної економії доходу, яка виникає внаслідок різниці між готовністю споживача платити та можливістю купувати кожну одиницю товару за незмінної ціни.
Госсен Герман (1810–1858) – німецький математик та економіст. Основна праця – “Еволюція законів суспільного життя та правил людської діяльності” (1854). Сформулював принципи поведінки учасників обміну, які згодом були названі його ім’ям. Перший закон Госсена полягав у тому, що величина задоволення від споживання кожної додаткової одиниці благ даного виду зменшується до нульового значення у точці повного насичення потреби. Другий закон Госсена визначав умову рівноваги споживача: для максимального задоволення потреб в умовах обмеженості благ необхідно припинити споживання всіх благ у точках, де інтенсивність задоволення від споживання кожного блага стає однаковою. Оптимальна структура споживання досягається за умови рівності граничних корисностей всіх благ, які споживаються. Звідси випливав закон єдиної ринкової ціни: оскільки оптимальне співвідношення між граничними корисностями різних благ є однаковим для всіх споживачів, то однаковою для всіх є ціна будь-якого блага на конкурентному ринку. Ідеї Госсена будуть “перевідкриті” та використані представниками австрійської школи.
Перший етап “маржинальної революції” представлений дослідженнями теоретиків австрійської школи граничної корисності.
Австрійська школа (70-80 рр. ХІХ ст.) протиставляє теорії трудової вартості класиків власну суб’єктивно-психологічну теорію цінності, яка пояснювала цінність благ їх корисністю. Теоретичні конструкції австрійської школи не бездоганні, але її теоретики помітили принаймні дві реальні обставини: в ринковій економіці ціни товарів і попит них залежать від споживчої оцінки корисності благ та їх запасу.
Менгер Карл (1840–1921) – австрійський економіст, професор Віденського університету, засновник австрійської школи. Основні праці – “Основи політичної економії” (1871), “Дослідження про методи соціальних наук і політичної економії зокрема” (1883). Менгер застосовує атомістичний підхід (метод Робінзонад, оцінку економічних явищ з точки зору окремого індивіда), який дозволив розробити основи теорії суб’єктивної цінності благ. Вихідним пунктом дослідження є людські потреби. За обмеженості благ перед індивідом постає проблема раціонального розподілу засобів з метою максимального задоволення потреб. Ієрархія благ залежить від їх здатності задовольняти потреби людини. Споживчі блага – це блага “першого порядку”, фактори виробництва – блага другого, третього та ін. порядку. Виробничі фактори набувають цінності від цінності товарів, виготовлених за їх допомогою. Обмежені блага, попит на які перевищує їх пропонування, Менгер відносить до економічних благ. Він формулює принцип спадної граничної корисності: зі збільшенням споживання благ їх додаткові одиниці все менше задовольняють потреби, а цінність однорідної кількості певного блага визначається цінністю останньої, найменш важливої його одиниці.
Візер Фрідріх (1851–1926) – австрійський економіст, професор Віденського університету. Основні праці – “Походження і основні закони господарської цінності” (1884), “Природна цінність” (1889), “Закон влади” (1926). В історію світової економічної думки увійшов як автор терміну “маржиналізм”, теорії альтернативних витрат виробництва й оригінального трактування концепції вмінення (приписування) цінності. Теорія альтернативних витрат (закон Візера) полягає у вимірюванні реальної вартості будь-якого блага неотриманою корисністю інших благ, які могли бути вироблені за допомогою ресурсів, витрачених на виробництво даного блага. За даних обсягів виробничих факторів конкуренція розподіляє їхні послуги так, щоб вирівняти їхні граничні продукти в грошовому виразі на всіх напрямах використання цих ресурсів. У рівноважному стані граничні продуктивності ресурсів і витрати відмови від альтернативних виробництв повинні бути рівні. Концепція вміненої цінності Візера є нематематичним розв’язанням проблеми ціноутворення на фактори виробництва. Він доводить, що сума всіх часток доходу, вмінених певному поєднанню факторів виробництва, повинна дорівнювати цінності самого продукту.
Бем-Баверк Ейген (1851–1914) – австрійський економіст, професор Віденського університету. Основні праці – “Капітал і процент” (1884), “Основи теорії цінності господарських благ” (1886), “Позитивна теорія капіталу” (1889). Бем-Баверк дає розгорнутий виклад маржиналістської теорії корисності: від індивідуальних конструкцій “суб’єктивної” граничної корисності до формування “об’єктивної” цінності в результаті вирівнювання суб’єктивних оцінок під впливом попиту та пропонування на ринку. Теорія вмінення Бем-Баверка полягала у тому, що кожному виробничому благу повинна бути приписана відповідна частка споживчих благ, що вироблені цими факторами, з врахуванням граничної корисності виробничих благ, яка визначається граничною корисністю споживчих благ. Вперше до А.Маршалла Бем-Баверк звертає увагу на фактор часу. Він створює психологічну теорію проценту: поточні блага цінуються вище, ніж майбутні, і тому відмова від поточних благ потребує винагороди. Фізична продуктивність капіталу сама по собі дисконтує цінність майбутнього блага: чим нижчою є ставка проценту, тим довший прибутковий період виробництва, оскільки за низької ставки поточна цінність майбутніх благ зростатиме, а надбавка до цінності наявних товарів зменшуватиметься.
13. Кембриджська школа – сформувалася у 90-х рр. ХІХ ст. в Англії й започаткувала неокласичний напрям в економічній теорії. Засновником і лідером школи став Альфред Маршалл.
Маршалл Альфред (1842–1924) – видатний англійський економіст, професор Кембриджського університету. Основна праця – “Принципи економікс” (1890) – протягом половини століття була основним підручником з економічної теорії в університетах Європи і Північної Америки. Він запропонував замінити назву науки “політична економія” на “економікс”.
Маршалл досліджував економічну діяльність на мікрорівні з позицій “чистої теорії” й ідеальної моделі ринкового господарювання – моделі досконалої конкуренції. Центральне місце у його теорії займає проблема цінності. Він вперше ґрунтовно проаналізував закономірності ціноутворення, сформулював закони попиту і пропонування, створив теорію рівноважної ціни. Він одним з перших поєднав теорії граничної корисності та витрат виробництва і встановив, що ринкова ціна є наслідком взаємодії двох факторів – виробничого і суб’єктивного. Перший пов’язаний з витратами і визначає пропонування, другий пов’язаний з корисністю і формує попит. Маршалл прийшов до висновку, що за інших рівних умов ні попит, ні пропонування не мають пріоритету з точки зору визначення ціни. Для підтвердження своєї думки він застосовує знамениту алегорію “лез ножиць”. Маршалл запроваджує поняття “еластичність попиту” й встановлює наявність функціональної залежності між ціною та величиною попиту; розглядає випадки цінової та нецінової еластичності залежно від структури споживання, рівня доходів та інших факторів (потреби багатих є нееластичними – їх попит не реагує на зміни цін, для середнього класу попит є еластичним відносно товарів, які вони вважають предметами розкоші; для робітників, які споживають лише необхідні товари, попит є нееластичним). Теорія еластичності мала важливе практичне значення, зокрема, для визначення динаміки ринкового попиту, динаміки доходу виробників даного товару, динаміки цін на найближчі замінники.
Визначним внеском Маршалла в економічну теорію став аналіз фактора часу. Він з’ясував, що у короткостроковому періоді головним регулятором ціни є попит, пропонування більш інертне, воно не встигає за коливаннями попиту. Для його зміни потрібні нові умови виробництва, можливо, й додаткові ресурси. Тому в короткостроковому періоді пропонування залишається незмінним, а попит стає вирішальним фактором формування ціни. У довгостроковому періоді роль основного ціноутворюючого фактора переходить до пропонування і пов’язаних з ним витрат виробництва. Ідея Маршалла про вирішальну роль попиту в короткостроковому регулюванні цін була згодом використана Дж.М.Кейнсом у його теорії “ефективного попиту”. Ідею переважаючого впливу пропонування на динаміку цін у довгостроковому періоді взяли на озброєння сучасні неокласики – теоретики “економіки пропонування”.
Маршалл звертається також до дослідження проблем оптимізації господарських рішень на рівні “репрезентативної” (представницької) фірми. Розмежування двох часових періодів дозволяє йому поділити витрати виробництва на постійні та змінні і довести, що у довгостроковому періоді всі витрати стають змінними. Основною причиною, яка змушує фірму залишити ринок, є перевищення витратами рівня ринкової ціни. Аналізуючи динаміку середніх і граничних витрат виробництва за умов розширення його масштабів, він приходить до висновку щодо дії двох економічних законів: зростаючої і постійної віддачі. Маршалл розглядає граничні витрати виробництва як суму доходів, які дістаються власникам окремих виробничих ресурсів. Цей підхід визначає його погляд на підприємницький доход. Доход підприємця утворюють дві складові: перша є компенсацією витрат підприємницької діяльності, друга виступає у вигляді плати за ризик, пов’язаний з виробництвом на невідомий ринок. У випадку зростання попиту підприємець отримує тимчасовий надлишковий доход (економічний прибуток), який Маршалл назвав квазірентою.
Пігу Артур (1877–1959) – англійський економіст, учень і наступник А.Маршалла по кафедрі політичної економії Кембриджського університету. Основна праця – “Економічна теорія добробуту” (1920). Визначним внеском Пігу в розвиток ідей неокласицизму була розробка теорії добробуту. Він розрізняє загальний та економічний добробут. Показником економічного добробуту є “національний дивіденд” (національний доход). Але чимало елементів якості життя не мають грошової оцінки. Показником загального добробуту є не тільки рівень доходу, але й умови праці та дозвілля, забезпеченість житлом, доступність освіти, стан довкілля та ін. Тому можливі ситуації зміни рівня загального добробуту за незмінного рівня економічного добробуту. Одним з перших Пігу звернув увагу на проблему врахування позаринкової діяльності при підрахунку національного доходу (“одружившись зі своєю кухаркою, чоловік зменшує національний доход”). Він описав явище ефекту касових залишків, яке згодом отримало назву “ефекту Пігу”: якщо в обігу з’являється додаткова кількість грошей і всі ціни пропорційно зростають, готівкові суми, що зберігаються на руках у населення, пропорційно знецінюються. І навпаки: якщо держава зменшить кількість грошей в обігу і всі ціни пропорційно знизяться, то власники готівки стануть пропорційно більш багатими.
На основі закону спадної граничної корисності Пігу зробив висновок, що, оскільки цінність однієї і тієї ж суми грошей для заможних і бідних є різною, перерозподіл доходів на користь малозабезпечених верств населення може підвищити добробут суспільства: рівень корисності бідних зросте в більшій, мірі, ніж зменшиться рівень корисності багатих. Він розробив свою теорію оподаткування та дотацій, в якій основним принципом оподаткування є принцип найменшої сукупної жертви: рівність граничних жертв для всіх членів суспільства, що відповідає прогресивній системі оподаткування.
Він також аналізує ситуації, за яких діяльність фірми чи споживача спричиняє зовнішні ефекти, і відзначає, що залежно від знаку зовнішніх ефектів суспільні витрати і вигоди можуть бути більшими чи меншими за приватні. Умовою оптимального з точки зору суспільства розподілу ресурсів є рівність граничної суспільної вигоди та граничних суспільних витрат. Якщо гранична суспільна вигода перевищує граничну приватну вигоду, уряд повинен субсидувати виробництво такого товару. У протилежному випадку – обкладати податком економічну діяльність, пов’язану з додатковими суспільними витратами. “Податок (субсидія) Пігу” в сучасній мікроекономіці розглядаються як методи інтерналізації зовнішніх ефектів.
Пігу досліджує ще одну з проблем неспроможності ринкового механізму – проблему монополізації. Він вважав, що існування монополій спричиняє зростання цін і скорочення інвестицій, що у майбутньому призведе до скорочення національного доходу. У цьому випадку, як і у випадках перерозподілу доходу та регулювання зовнішніх ефектів, є виправданим помірне державне втручання в економіку.
14. Американська школа – сформувалась наприкінці XIX ст. у США і стала однією з основоположних у формуванні неокласичної теорії. Засновником і главою школи був Дж. Б.Кларк.
Кларк Джон Бейтс (1847–1938) – американський економіст, професор Колумбійського університету. Основні праці – “Філософія багатства” (1886), “Розподіл багатства” (1889), “Проблеми монополій” (1901), “Суть економічної теорії” (1907). Кларк сформулював і розвинув теорії граничної і спадної продуктивності капіталу і праці, розробив вчення про статику і динаміку економічної системи. Головним теоретичним досягненням Кларка стала розробка концепції розподілу доходів, що спирається не на принцип витрат, а на принцип результативності виробничих факторів. Кларк встановив, що віддача від змінного фактора виробництва з нарощуванням його використання спадає. Для характеристики цього процесу він увів категорії “граничної продуктивності праці і капіталу”, які стали одними з основоположних в сучасній неокласичній теорії, і сформулював закон спадної граничної продуктивності факторів виробництва. Продуктивність “граничного” фактора виробництва визначає відповідні доходи: продуктивність граничного робітника визначає рівень оплати всіх робітників на фірмі. Доход підприємця як власника засобів виробництва визначається граничною продуктивністю капіталу.
Кларк модифікував теорію факторів виробництва, виділивши четвертий фактор виробництва – підприємницьку діяльність. Він вважав, що підприємець є не тільки власником капіталу, але й організатором виробництва, за що винагороджується нормальним прибутком у ситуації економічної статики. Однак, коли йдеться про динаміку, підприємець стає новатором, що прагне до зменшення витрат виробництва, рухає технічний прогрес, отримуючи за це додатковий прибуток – підприємницький доход.
Математична школа – одна із основних течій маржиналізму, сформувалась у 80-х рр. ХІХ ст. у теоріях економістів різних європейських країн, яких об’єднувало широке застосування математичних методів в обґрунтуванні теорій граничної корисності та загальної економічної рівноваги.
Вальрас Леон (1834–І910) – французький економіст, професор Лозаннського університету (Швейцарія), один із засновників математичної школи. Основна праця – “Елементи чистої політичної економії” (1874). Визначний внесок Вальраса в економічну теорію полягав у створенні економіко-математичної моделі загальної ринкової рівноваги, доведення якої з точки зору математики на той час вважалось нездійсненним. На відміну від відомих тоді моделей ринкової рівноваги Курно, Джевонса, Маршалла, Вальрас вперше в історії економічної думки досліджував не часткову, а загальну економічну рівновагу симетричних ринків. Тому його вважають засновником сучасного макроекономічного моделювання.
Модель Вальраса представляє економіку як взаємодію двох груп економічних суб’єктів – фірм і домогосподарств. Фірми виступають як покупці на ринку факторів виробництва і як продавці на ринку споживчих товарів. Домогосподарства – власники факторів виробництва – виступають як їх продавці і водночас як покупці споживчих товарів. Ролі продавців і покупців у моделі постійно змінюються. Видатки виробників товарів перетворюються у доходи домогосподарств, а видатки домогосподарств – у доходи фірм. Ціни факторів виробництва залежать від обсягів виробництва, попиту, отже, і від цін товарів, що виробляються. Водночас ціни товарів визначаються цінами факторів виробництва. Для нормального функціонування системи повинна встановитись відповідність між попитом на фактори виробництва і товари та їх пропонуванням. Ціни товарів повинні відповідати витратам фірм, доходи фірм повинні відповідати видаткам домогосподарств. Отже, досягнення загальної рівноваги вимагає виконання трьох умов: рівноваги попиту і пропонування на ринку факторів виробництва, рівноваги попиту і пропонування на ринку товарів, відповідності цін товарів витратам виробництва. Перші дві умови передбачають рівність пропорцій обміну, третя умова виражає рівновагу у сфері виробництва.
Побудувавши досить складну систему взаємопов’язаних рівнянь, Вальрас доводить, що рівновага системи може бути досягнута як певний ідеал, до якого тяжіє конкурентний ринок. Проте саме ринковий механізм вільної конкуренції і зумовлює спільну рівновагу безлічі ринків. Модель Вальраса показує, що визначення цін на товари і ресурси може бути тільки одночасним, а не почерговим в тому чи іншому порядку; що досягнення часткової рівноваги не є гарантією загальної економічної рівноваги. З теоретичної концепції Вальраса випливав принцип взаємозалежності і взаємозв’язку основних елементів ринкової економіки, який став вихідним для розуміння взаємозв’язку виробництва, споживання і доходів на макрорівні.
Парето Вільфредо (1848–1923) – італійський економіст, професор Лозаннського університету (Швейцарія). Основні праці – “Курс політичної економії” (1898), “Учення політичної економії” (1906), “Трактат із загальної соціології” (1916). Головний напрям наукових пошуків Парето полягав у спробах створення “чистої” економічної теорії, позбавленої понять цінності та корисності. Він уважав, що економічна теорія повинна вивчати механізм встановлення рівноваги між потребами людей та обмеженими ресурсами для їх задоволення. Якщо в моделі загальної економічної рівноваги Вальраса критерієм її досягнення вважалась максимізація корисності, яка виміру не піддається, то в моделі Парето застосовується критерій ранжирування уподобань конкретного індивіда, тобто виявлення порядкових (ординальних) величин, що характеризує їх черговість. Ординалістський підхід сьогодні є основним у визначенні корисності. Парето досліджує споживчий вибір, використовуючи “криві байдужості”, – криві наборів благ з однаковою корисністю. В результаті з’явились паретівські трьохвимірні діаграми, за допомогою яких можна виявити послідовність надання споживачем переваг тому чи іншому благу, його “байдужість” стосовно споживання комбінацій двох альтернативних благ, які забезпечують однаковий рівень задоволення потреби. Застосування поняття “байдужість” дозволило подолати обмеженість кардиналістського підходу.
Парето сформулював поняття ефективності розподілу ресурсів економіки, відоме як “оптимум Парето”: розподіл ресурсів є оптимальним, якщо не можна поліпшити становище одного раціонального суб’єкта, не погіршуючи при цьому становища інших. Рух до оптимуму пов’язується з таким переміщенням ресурсів, яке покращує добробут хоча б однієї особи, не зачіпаючи при цьому інтересів всіх інших. Таким чином досягається суспільна гармонія. В моделі Парето аналізується не лише ситуація чистої конкуренції, але й різні види монополізованих ринків, – проблематика, що стане самостійним об’єктом економічних досліджень тільки у 30-х роках ХХ ст.
15. Туган-Барановський Михайло Іванович (1865–1919) – учений-економіст зі світовим ім’ям, професор Санкт-Петербурзького та Київського університетів. Основні праці – “Учення про граничну корисність господарських благ, як причину їхньої цінності” (1890), “Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя” (1894), “Соціальна теорія розподілу” (1913), “Соціалізм як позитивне вчення” (1918), “Соціальні основи кооперації” (1919).
За своїми поглядами Туган-Барановський не був вузьким послідовником певної школи. Свою теоретичну діяльність він розпочав як марксист, проте згодом став на позиції лібералізму і реформізму. Вже перша його праця “Учення про граничну корисність господарських благ, як причину їхньої цінності” (1890) являла блискучий порівняльний аналіз теорій цінності класичної та австрійської шкіл. У ній Туган-Барановський визначає можливість синтезу двох підходів (паралельно він був здійснений Маршаллом у “Принципах економікс”, 1890). Він доводить, що “граничні корисності вільно відтворюваних господарських благ пропорційні їх трудовим вартостям”.
Всесвітньо відомою стала праця Туган-Барановського “Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя” (1894), в якій він досліджує закономірності розвитку капіталізму як господарської системи, започатковує власну теорію криз і піддає сумніву правильність висновків К.Маркса щодо пояснення причин економічного циклу. Він звернув увагу на тісний зв’язок між зміною цін на “капітальні блага” (засоби виробництва) і кумулятивним процесом вивільнення грошового капіталу, котрий спрямовується або на інвестиції, або на заощадження. Саме диспропорції між рухом заощаджень та інвестицій, насамперед у галузях, які виробляють засоби виробництва, становлять основну причину циклічних коливань. Тим самим він поклав початок сучасній інвестиційній теорії циклів, випередивши основну ідею кейнсіанства про заощадження та інвестиції як вихідний внутрішній імпульс усього механізму циклічних коливань, визначив функціональний взаємозв’язок основних чинників економічної активності, втілений Кейнсом у його мультиплікаторі.
Загальновизнаним у світовій економічній науці є внесок Туган-Барановського в розробку таких проблем, як теорія розподілу, теорія кооперації, теорія соціалізму та ін. Його концепція соціалізму була близькою до соціал-реформістської. Він не лише заперечував революційне насильство як засіб досягнення соціалізму, але й попереджав про безпеку встановлення державного соціалізму: вади надмірної централізації можуть призвести до обмеження особистої свободи, бюрократизації управління, регресу. Особливо він наголошував на негативних наслідках націоналізації землі для селянства. У праці “Соціальні основи кооперації” Туган-Барановський досліджує історичну еволюцію кооперативних ідей та кооперації у різних країнах, формулює ряд теоретичних висновків та передбачень, наукову обґрунтованість яких підтвердив досвід розвитку світового кооперативного руху. Туган-Барановському належить перший україномовний підручник з політичної економії (1919).
Слуцький Євген Євгенович (1880–1948) – видатний український економіст-математик світової слави. Основні праці – “До теорії збалансованого бюджету споживача” (1915), “Етюд до проблеми побудови формально-праксеологічних засад економіки” (1926) – були видані на Заході, виявивши неабиякий вплив на розвиток світової економічної думки.
Вже студентська наукова робота Слуцького “Теорія граничної корисності”(400 стор. машинопису) була відзначена у 1910 р. золотою медаллю Київського університету. Знаменитим дослідженням Слуцького стала праця “До теорії збалансованого бюджету споживача”, яка в методологічному відношенні ґрунтується на концепції граничної корисності. Але паралельно з Парето та Еджвортом Слуцький обґрунтував ординалістську версію поведінки споживача. Цю працю вважають початком економіко-математичних досліджень проблем попиту і взаємозв’язку між функціями корисності, попиту, рухом цін та доходу.
Посилаючись на поняття корисності Парето, він показав його обмеженість і розвинув власне розуміння функції корисності: корисність будь-якого поєднання благ є величина, що має властивість набувати тим більшого значення, чим більшою мірою це поєднання виявляється кращим для певного індивіда. Слуцький визначає рівновагу споживача як стан, за якого корисність бюджету має однакову або найбільшу величину серед усіх найближчих до нього станів. Рівновага є стійкою, якщо будь-яке відхилення зменшуватиме корисність, і нестійкою у протилежному випадку.
Слуцький виділив блага двох видів: насичуючі, – гранична корисність яких спадає зі збільшенням їх кількості, та ненасичуючі, – гранична корисність яких за тих самих умов зростає. Він сформулював закон попиту: 1. Попит на благо, відносно необхідне, завжди нормальний, тобто зменшується, якщо ціни на нього зростають, і збільшується, якщо ціни падають. 2. Попит на благо, відносно не необхідне, може в деяких випадках бути анормальним, тобто збільшуватися зі зростанням ціни і зменшуватися з її зниженням.
Для визначення впливу зміни ціни блага на його споживання важливе значення мало розмежування ефектів заміни та доходу. Використовуючи кардиналістську функцію корисності, Слуцький увів поняття компенсованої зміни ціни й алгебраїчно обґрунтував дію обох ефектів для малих змін ціни методом граничного аналізу. Витончений математичний аналіз граничного приросту попиту за зміни ціни з виділенням ефекту заміни і ефекту доходу увійшов у світову економічну науку у вигляді відомого рівняння(тотожності) Слуцького: EMBED Equation.3 .
Досліджені ефекти заміни та доходу (ефект Слуцького – Хікса) стали фундаментальними в мікроекономіці, вони мали не тільки визначне теоретичне, а й практичне значення для подальшої розробки проблем споживчого попиту, визначення уподобань та черговості задоволення потреб, цінової та перехресної еластичності попиту.
Дослідження Слуцького привернуло увагу зарубіжних економістів лише у 30-х роках. Лауреат Нобелівської премії Дж. Хікс визнавав першість Слуцького – першого економіста, який зробив значний крок вперед порівняно з неокласиками. Ідеї Слуцького з дещо модернізованим математичним апаратом широко використано і в працях інших зарубіжних економістів – Р. Аллена, К. Ерроу, Ж. Дебре та ін.
Слуцький уперше в світовій літературі поставив питання про необхідність формування особливої науки – праксеології, яка б розробляла принципи раціональної поведінки людей за різних умов.
16. Кейнсіанство – один з провідних напрямів розвитку сучасної наукової думки, основні положення якого були сформульовані в 30-х роках ХХ ст. великим англійським економістом Дж.М. Кейнсом. Виникає як реакція на світову економічну кризу 1929-1933 рр., коли капіталізм постав на грань катастрофи. Економічна думка розпочинає пошук шляхів розвитку, які були б здатні забезпечити довгострокову макроекономічну стабільність. Головна ідея кейнсіанства полягала в тому, що ринкова система не є досконалою і саморегульованою, тому забезпечення повної зайнятості та економічного зростання можливе лише за умови активного державного втручання.
Кейнс Джон Мейнард (1883–1946) – видатний англійський економіст та державний діяч. Основні праці – “Індексний метод” (1909), “Грошовий обіг і фінанси Індії” (1913), “Економічні наслідки Версальського мирного договору” (1919), “Трактат про ймовірності” (1921), “Трактат про грошову реформу” (1923), “Трактат про гроші” (1930), “Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей”(1936).
Кейнс був учнем А.Маршалла та А.Пігу, які уособлювали собою вершину неокласичної школи. Проте саме Кейнс став тим теоретиком, який відкинув неокласичну доктрину і констатував, що “цілковите домінування рікардіанського підходу протягом ста років було катастрофою для прогресу економічної науки”. Світова економічна криза 1929-1933 рр. з небаченою силою вдарила по всій системі ринкової економіки, продемонструвавши її неспроможність щодо саморегулювання. Наступив час кінця старої ринкової цивілізації, яка ґрунтувалась на безмежній конкуренції господарюючих суб’єктів. Закінчилась і доба панування неокласичної мікроекономічної теорії. Революційні зміни в економічній теорії знаменував вихід головної праці Кейнса “Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей” – книги, яку відомий американський історик економічної думки Б.Селігмен поставив в один ряд з “Багатством народів” А.Сміта та “Капіталом” К.Маркса.
Кейнс погоджувався з неокласиками, що ринковий механізм через цінові сигнали сприяє підвищенню продуктивності праці і капіталу, скороченню витрат виробництва і ефективному розподілу ресурсів. Однак, на відміну від неокласиків, він дійшов висновку, що вирішення всіх найважливіших проблем економіки, включаючи й проблему зайнятості, потрібно шукати не на боці пропонування, а на боці сукупного попиту, який забезпечує реалізацію виробленого продукту. Тому Кейнс не погодився з відомими висновками Ж.Б.Сея, що пропонування автоматично створює свій власний попит, і на перший план поставив проблему формування ефективного попиту і його основних компонентів – споживчого та інвестиційного попиту.
Мікроекономічному підходу неокласиків Кейнс протиставив макроекономічний підхід, тобто дослідження взаємозв’язків і пропорцій між сукупними величинами – національним доходом, інвестиціями, заощадженнями, споживанням тощо. Цей підхід виявив, що умови процвітання окремої фірми зовсім не ідентичні умовам процвітання економіки в цілому, що між економічними цілями фірм і суспільства виникають суперечності, вирішення яких потрібно шукати на шляху відповідності сукупного попиту сукупному пропонуванню. Кейнс став першопроходцем в комплексному дослідженні економіки як єдиного цілого, заснувавши не тільки новий напрям економічної думки, а й нову наукову дисципліну – макроекономіку. (Сам термін “макроекономіка” увів норвезький економіст, лауреат Нобелівської премії Рагнар Фріш)
Досліджуючи проблему формування ефективного сукупного попиту, Кейнс формулює концепцію мультиплікатора інвестицій – найбільш оригінальну в його теоретичній системі. (Саме поняття “мультиплікатор” було вперше сформульоване у 1931 р. англійським економістом, учнем Кейнса Р.Ф. Каном) В ній він встановлює зв’язок між чистими інвестиціями, споживанням і національним доходом, який став центральною ланкою кейнсіанської теорії. Тривалість і загальний ефект мультиплікаційного процесу, як і сама величина мультиплікатора, залежать від того, в якій пропорції приріст національного доходу буде розподілятись між споживанням і заощадженням. Кейнс відкриває парадокс ощадливості, згідно з яким зростання заощаджень домогосподарств зрештою призводить до зменшення величини мультиплікатора, скорочення сукупного попиту, зайнятості, національного доходу та наступної стагнації економіки. Тому держава повинна всіляко стимулювати сукупний попит.
Основними факторами сукупного попиту Кейнс вважає схильність до споживання, схильність до інвестицій, переваги ліквідності. Величина споживчого попиту визначається граничною схильністю до споживання, на динаміку якої впливає “основний психологічний закон” : зі зростанням доходу збільшується і споживання, але меншою мірою, ніж збільшується дохід, оскільки зростає схильність до заощаджень. Це, зрештою, стримує зростання попиту і споживання. Дія “психологічного закону” може бути компенсована іншим фактором – схильністю до інвестицій, що визначає величину інвестиційного попиту. Збільшення інвестиційних витрат, котрі покликані поглинути обсяги зростаючих заощаджень, може ліквідувати розрив між рівнем доходу та споживання. Це можливо, якщо інвестиції дорівнюватимуть заощадженням. Але автоматичного механізму пристосування інвестицій до рівня заощаджень за допомогою норми проценту, про який говорили класики, не існує: суб’єкти заощаджень та інвестицій – домогосподарства та фірми – керуються різними мотивами у своїх рішеннях. Тому в разі їх неспівпадіння недостатність сукупного попиту повинні виповнювати урядові видатки. Потрібна активна державна політика регулювання.
Кейнс розглядає два основних інструменти державного впливу на сукупний попит – фіскальну та грошово-кредитну політику. Можливість грошово-кредитного регулювання безпосередньо впливає із кейнсіанської теорії проценту. Вважаючи процент найважливішим параметром, від якого залежить гранична ефективність інвестицій, Кейнс припускав, що через банківську систему можна регулювати (знижувати) процентну ставку в довготривалій перспективі, стимулюючи інвестиційний та сукупний попит. Але якщо зростання грошового пропонування не призводить до зниження процентної ставки, тобто виникає “пастка ліквідності”, то грошово-кредитне регулювання виявиться безсилим в стимулюванні сукупного попиту і тому є неефективним інструментом подолання депресії. Свої надії на рівноважне економічне зростання і досягнення повної зайнятості Кейнс пов’язував передусім з фіскальною політикою: збільшення урядових видатків здатне виповнити недостатність споживчого та інвестиційного попиту приватного сектора економіки. Втручання держави Кейнс визнавав “єдиним практично можливим засобом уникнення повної руйнації існуючих економічних форм і умовою для успішного функціонування приватної ініціативи”.
Революційні ідеї Кейнса дали потужний поштовх до розвитку економічної науки в цілому, сформували сучасне обличчя економічної теорії. Під їх впливом знаходяться нині всі напрями економічної думки, в тому числі й альтернативні кейнсіанству. Кейнсіанські ідеї позначились практично на всіх сучасних економічних теоріях – як ліберальних, так і дирижистських. Кейнсіанські рекомендації широко застосовувались в практиці ринкового регулювання у післявоєнний період, що дозволило провідним країнам світу подолати стагнацію, досягти стабільних темпів економічного зростання. Вони є традиційним багажем економічної політики країн світу й на початку ІІІ тисячоліття, ніби підтверджуючи знаменитий вислів її автора, що ідеї економістів насправді правлять світом.
17. ЕВОЛЮЦІЯ НЕОКЛАСИЧНИХ ІДЕЙ. НЕОЛІБЕРАЛІЗМ
Суспільно-економічні процеси початку XX ст. – монополізація економіки, транснаціоналізація економічних зв’язків, посилення економічних функцій держави, революційні події у світі тощо – кардинально позначились на розвитку економічної теорії. Вони спричинили нагальну потребу в теорії, яка не лише пояснила б природу об’єктивних залежностей, що склались в економіці, а й стала б теоретичною базою економічної і соціальної політики держави, орієнтованої на стабільний поступальний розвиток суспільства.
Нові історичні обставини та зрушення 20-30-х років, в першу чергу “Велика депресія”, поставили під сумнів основні постулати неокласицизму та його вихідний принцип – принцип лібералізму. Остаточного удару завдали кейнсіанці, які запропонували нову концепцію економічного розвитку. Послаблення позицій неокласицизму як основи економічної політики зовсім не означало відмови від неокласичної методології аналізу економічних явищ.
У руслі перегляду неокласичної теорії ринку з’являються концепції, орієнтовані на дослідження особливостей вільного ціноутворення за умов монополізації економіки. До них належать теорії недосконалої конкуренції Дж. Робінсон, монополістичної конкуренції Е. Чемберліна та ефективної конкуренції Й. Шумпетера, автори яких доводять, що механізми саморегулювання залишаються ефективними, що монополізація економіки не знищує конкуренції, а лише видозмінює її.
Чемберлін Едвард (1899–1967) – американський економіст, професор Гарвардського університету. Основні праці – “Теорія монополістичної конкуренції: ре орієнтація теорії вартості” (1933), “На шляхах до більш загальної теорії вартості” (1957). Чемберлін виходить з того, що “ринки в реальній дійсності більш чи менш недосконалі”. Він звертає увагу на диференціацію продукції за умов монополізації виробництва. “Коли досягається певний рівень диференціації, кожен продавець стає монополістом на свій власний продукт, але в той же час і суб’єктом конкуренції з боку більш-менш досконалих субститутів. Оскільки кожен є монополістом і одночасно конкурентом, ми можемо говорити про нього як про “конкуруючого монополіста”, і з урахуванням особливих властивостей діючих тут сил – про “монополістичну конкуренцію”. Чемберлин пов’язує монополію з “диференціацією продукту”, а конкуренцію – з наявністю субститутів диференційованих продуктів. Він розглядає види нецінової та недобросовісної конкуренції. Він формує нову модель ціноутворення, яка доповнює неокласичну. Чемберлін одним з перших звернув увагу на збільшення числа ринкових структур і необхідність їх аналізу, що потягло за собою перегляд усталених теоретичних уявлень про механізм функціонування ринків, формування витрат і цін, взаємодію попиту і пропонування.
Джоан Робінсон – англійська економістка, автор теорії недосконалої конкуренції (основна праця – “Економічна теорія недосконалої конкуренції”, 1933) акцентує увагу на монополії фірми. Під “недосконалою конкуренцією” вона розуміє випадок конкуруючих монополістів. За умов недосконалої конкуренції фірми виробляють менший обсяг продукції, ніж за умов досконалої конкуренції. Ціни зростають внаслідок змови між фірмами та обмеження доступу в галузь інших фірм. Підвищення цін є джерелом монопольного прибутку, який завжди перевищує середню норму. Це приводить до порушення законів ринку. Робінсон акцентує увагу й на тому, що в умовах недосконалої конкуренції фірми не досягають оптимальних розмірів, отже, функціонують неефективно. Для вирішення цих проблем потрібно втручання держави.
Вона досліджує можливість використання ціни для впливу на попит і регулювання збуту продукції, застосовуючи поняття “цінової дискримінації”. Нею розглядається не тільки монополія продавця, але й монополія покупця на ринку – монопсонія. Наявністю монопсонії на ринку праці Робинсон пояснює феномен експлуатації праці. Запобігти експлуатації, за якої заробітна плата виявляється нижчою за граничний продукт праці, може законодавство про мінімальну заробітну плату і політика профспілок. Дослідження Робінсон, як і американського економіста Е.Чемберліна, стали етапними в переосмисленні не тільки дії ринкового механізму, але й дій держави щодо захисту конкуренції.
Шумпетер Йозеф (1883–1950) – австрійський економіст і соціолог, професор Боннського і Гарвардського університетів. Основні праці – “Теорія економічного розвитку” (1912), “Капіталізм, соціалізм, демократія” (1942), “Історія економічного аналізу” (1954). Ефективна конкуренція Шумпетера – це конкуренція нового типу, побудована на новаторстві. Вона не пов’язана з традиційним ціноутворенням. Головним суб’єктом ефективної конкуренції є підприємець-новатор, а її важливою умовою – монополізація виробництва, яка дозволяє нагромаджувати кошти для впровадження інноваційних програм. “Будь-яка успішна інновація веде до монополії, а будь-яка монополія сприяє інновації”. Досконала конкуренція втрачає своє значення і не може розглядатись як модель максимальної ефективності.
18. Неокейнсіанство – теорії, що виникли як результат подальшого розвитку теорії Кейнса. У ньому домінують дві тенденції: американська, представниками якої є Елвін Хансен, Сеймур Харріс, Овсій Домар, та європейська, репрезентована передовсім дослідженнями англійських економістів Роя Харрода, Джона Хікса, Ніколаса Калдора, Олбана Філліпса, які доповнили вчення Кейнса теорією акселератора і моделями економічного зростання, дослідженням взаємозалежності інфляції, зайнятості і заробітної плати.
У післявоєнні роки на перший план соціально-економічного розвитку західних країн виходить не проблема “повної зайнятості”, а проблема економічного зростання, пошуку механізму забезпечення стабільних темпів економічного зростання. Її об’єктивною передумовою стали процеси розгортання НТР, нерівномірний розвиток країн з ринковою економікою. Неокейнсіанці Р.Харрод та О.Домар роблять спробу створити теорію відтворення, придатну для різних кон’юнктурних умов, визначити загальні фактори економічного зростання.
Харрод Рой (1900–1978) – відомий англійський економіст, професор Оксфордського університету, за яким після виходу його праці “До теорії економічної динаміки” (1948) закріпилася репутація лідера післявоєнного кейнсіанства. Відома кейнсіанська умова рівноваги I=S ним була представлена як динамічна у “рівнянні гарантованого зростання”, що виражає “рівновагу безпосереднього поступального руху”. Згідно рівняння Харрода, темп зростання є прямо пропорційним коефіцієнту заощаджень (інвестицій) та обернено пропорційним коефіцієнту капіталомісткості, який є величиною постійною за незмінної норми проценту. Отже, темп зростання національного доходу є функцією лише однієї змінної – приросту капіталу. Харрод одним з перших звернув увагу на небезпеку інфляційного буму як одного з наслідків економічного піднесення, проте в цілому його рекомендації для економічної політики стосувалися запобігання депресії, найрадикальніша з рекомендацій передбачала зниження ставки проценту аж до нульової позначки.
Домар Овсій (нар. 1914) – американський економіст, професор Гарвардського університету. Основна праця – “Нариси теорії економічного зростання” (1957). Модель економічного зростання Домара відображає практично ті ж закономірності, що й модель Харрода. Особливості моделей зумовлено певною відмінністю у вихідних позиціях побудови. В основу моделі Харрода покладено ідею рівності інвестицій та заощаджень, а модель Домара виходить із рівності грошового доходу (попиту) і виробничих потужностей (пропонування). Обидві теорії базуються на врахуванні принципу “мультиплікатора – акселератора” і моделюванні економічної динаміки з використанням характеристик взаємозв’язку нагромадження й споживання. Їх об’єднує також визнання незмінності у тривалому періоді таких параметрів, як частка заощаджень у доходах і середня ефективність інвестицій. Спільним є й висновок щодо доцільності підтримування постійного темпу економічного зростання як вирішальної умови динамічної рівноваги економіки, за якої можна досягти повного використання ресурсів. Досягнення динамічної рівноваги й сталого зростання визнається можливим лише в разі активного державного регулювання економіки. Унаслідок такої подібності ці моделі стали об’єднувати в модель Харрода—Домара.
Хансен Елвін (1887–1975) – відомий американський економіст, професор Гарвардського університету, світову славу якому принесла праця “Економічні цикли та національний доход” (1951). Хансен розробив подібну до даної М.Кондратьєвим класифікацію економічних циклів (“малі, великі, будівельні, вікові”), розвинув інвестиційну теорію циклу. Причиною циклічності та періодичних криз він вважав “коливання динаміки інвестицій”. Вихідною ідеєю його дослідження був поділ інвестицій на автономні та індуковані. Автономні інвестиції (незалежні від поточної господарської кон’юнктури) “запускають” механізм мультиплікатора. Приріст доходу, породжений приростом автономних інвестицій, викликає новий приріст інвестицій, які є індукованими, зумовленими приростом доходу. Цей ефект, відомий як “принцип акселератора”, був сформульований французьким економістом Альбертом Афтальоном ще у 1909 р. Він був використаний Хансеном у моделі “мультиплікатора – акселератора”. Внаслідок взаємодії мультиплікатора і акселератора розгортається кумулятивне, самопідтримувальне піднесення, початковий поштовх якому дали автономні інвестиції. Величина акселератора, отже, й інтенсивність та тривалість процесу зростання визначаються виключно характером технічного прогресу. Хансен називає причини, що можуть припинити процес зростання і викликати економічний спад: поступове вичерпання автономних інвестицій внаслідок зниження очікуваної норми прибутку у міру їх зростання, підвищення цін капітальних товарів і проценту. В антициклічній програмі Хансена, як і в програмах багатьох інших неокейнсіанців, на першій план виходять не стільки заходи дискреційної фіскальної політики, скільки дія “вбудованих стабілізаторів”.
Хікс Джон (1904–1989) – англійський економіст, професор Манчестерського і Оксфордського університетів (основна праця – “Вартість і капітал”, 1939) – у розвиток кейнсіанської моделі макроекономічної рівноваги запропонував модель рівноваги товарного і грошового ринків (модель IS-LМ), розробив модель економічного зростання, що поєднує мультиплікатор і акселератор інвестицій. Рівновага ринкової системи, відповідно до теорії Кейнса, передбачає загальну рівновагу ринку товарів, грошей, облігацій та робочої сили. У моделі Хікса–Хансена – версії, що синтезувала підходи двох вчених, – макроекономічна рівновага зведена до взаємодії двох ринків – товарного та грошового. Модель Хікса –Хансена дозволяла відстежити вплив на макроекономічну рівновагу численних факторів – покращення інвестиційного клімату, інфляції, заходів монетарної та фіскальної політики та ін., мала велике значення для з’ясування суті й динаміки ринкової системи.
Калдор Ніколас (нар. 1908) – англійський економіст, професор Кембриджського університету, один із розробників сучасної кейнсіанської теорії економічного зростання. Калдор вважав, що система розподілу повинна забезпечувати відповідний рівень заощаджень. Якщо заощаджень недостатньо, потрібно збільшити доходи тих, хто більше заощаджує. Він доводить, що в сучасній економіці рівень виробництва обмежений не ефективним попитом, а обсягом наявних виробничих ресурсів. Головним фактором, що формує характер взаємозв’язків між економічними змінними є технічні умови виробництва, саме вони впливають на величину акселератора і на необхідний для підтримування економічного зростання обсяг інвестицій.
Филлипс А.В. (1914–1975) – англійський економіст, який у 1958 р. опублікував статтю “Взаємозв’язок між безробіттям та темпами приросту номінальної заробітної плати у Великобританії. 1861-1957”. Він виявив обернену залежність між рівнем безробіття і темпами приросту номінальної заробітної плати, зобразивши цю залежність графічно у вигляді кривої. Американські економісти П.Самуэльсон і Р.Солоу застосували цю криву для США. Темпи приросту номінальної заробітної плати вони замінили темпами інфляції. Характер кривої не змінився. Саме ця крива, що відображає обернену залежність між рівнем безробіття та темпами інфляції, в економічній теорії називається “кривою Філліпса”. Неокейнсіанці використали цей інструментарій в обґрунтуванні рекомендацій для економічної політики. Вони запевняли, що хоча підкачування ефективного попиту за рахунок урядових видатків призводить до зростання дефіциту бюджету, отже, прискорює інфляцію, підстав для занепокоєння немає. Інфляція буде регулюватися державою, а регульована інфляція може бути навіть корисною, оскільки виступає додатковим генератором ефективного попиту. Таким чином, за виваженого державного регулювання можна збалансувати помірну інфляцію з незначним рівнем безробіття. Проте у 70-х роках, коли постійним явищем і головною макроекономічною проблемою багатьох країн стала стагфляція (одночасне зростання безробіття і рівня цін), виявилося, що “крива Филлипса” перестала відбивати реальну дійсність. Неокейнсіанці не дали задовільного пояснення причин стагфляції. Це пояснення дадуть монетаристи М.Фрідмен та Е.Фелпс, розмежувавши коротко- та довгострокову “криву Філіпса”.
Посткейнсіанство – напрям економічної думки, представники якого виступили з критикою та переглядом кейнсіанської та неокейнсіанскої доктрин.
У другій половині 60-х pp., і особливо в 70-ті pp. XX ст. виявилося, що практична реалізація кейнсіанських рекомендацій для державної політики у багатьох країнах не забезпечила повної зайнятості й безкризового розвитку, натомість викликала нові проблеми – інфляцію та дефіцит державного бюджету. Криза кейнсіанства як офіційної доктрини державного регулювання спричинила значне посилення критики цієї теорії не тільки з боку її традиційних супротивників – неокласиків, а й з боку самих прихильників теорії Кейнса. За цих умов подальший розвиток кейнсіанства здійснюється під гаслом його реформування, перегляду ортодоксальної версії кейнсіанської економічної теорії.
Посткейнсіанство сформувалося через злиття двох наукових течій: англійського лівого кейнсіанства (Дж. Робінсон, Н. Калдор, П. Сраффа) і американського монетарного кейнсіанства (Р. Клауер, П. Девідсон, А. Лейонхуфвуд, С. Вайнтрауб, X. Мінскі та ін.). Представників цих течій об’єднали певні спільні підходи до економічної теорії, зокрема, спільна мета – остаточне розвінчання неокласичної системи, доведення до кінця початої Кейнсом “революції” в економічній теорії, створення нового синтезу макро- і мікроекономіки. Однак створити цілісну загальновизнану теоретичну систему вони так і не спромоглися.
Ліві кейнсіанці критикують засилля монополій, висувають ряд антимонопольних вимог, наполягають на розв’язанні певних соціальних проблем, зокрема ліквідації нерівності в розподілі доходів і збільшенні купівельної спроможності населення, переорієнтуванні військових витрат на охорону здоров’я, соціальне страхування і т. ін. Англійська економістка, професор Кембриджського університету Джоан Робінсон досліджувала закономірності ціноутворення за умов монополії, в якій вбачала негативний фактор, здатний дестабілізувати соціально-економічні відносини ринкового середовища, породжувати застійні явища у виробництві, впливати на зайнятість. У 50-х роках запропонувала власну концепцію економічного зростання, в якій визнала суперечливість сучасної ринкової економіки і необхідність її реформування. Проблему “ефективного попиту” вона пов’язала зі здійсненням соціальних реформ, підвищенням заробітної плати і визнанням права профспілок на боротьбу за її підвищення, виступила з радикальними програмами державного перерозподілу доходів, скорочення військових витрат, обмеження влади монополій.
Сраффа П'єро (1898–1984) – англійський економіст, професор Кембриджського університету (основна праця – “Виробництво товарів за допомогою товарів”, 1960) вважав за необхідне оновлення вчення Кейнса та доведення до логічного завершення заперечення неокласичної системи. Сраффа виступив під гаслом “антимаржинальної революції”. Він доводить, що в сучасній економіці конкуренція не є досконалою. Тому криві руху ціни й доходу неадекватні кривим руху граничної продуктивності, тобто не забезпечують однакових умов виробникам. У монополій гранична величина витрат завжди менша, а прибуток більший. Це посилює тенденцію до монополізації. Межею подальшого розширення виробництва для підприємця є проблема реалізації товару, в результаті чого ціни знижуються, а витрати обігу зростають. Якщо існує можливість підвищення цін окремими виробниками, вільної конкуренції немає. Ціна не є визначальним фактором споживчого вибору, на нього також впливають якість товару, торговельна марка, тощо. Тому окремі покупці готові купувати товар певної фірми за вищою ціною, оскільки він більше відповідає їх уподобанням. Такі фірми за своїм становищем зрівнюються з монополістами.
У США ортодоксальне кейнсіанство критикується за відсутність розробки теорії інфляції, в результаті чого їхні теорії циклу та рецепти антициклічної політики виявилися непридатними за умов стагфляції; за ігнорування ролі грошово-кредитних факторів та фінансової системи в цілому як причин, що породжували й стимулювали економічну нестабільність.
В цілому кейнсіанська теорія справила значний вплив на економічну політику багатьох країн світу. Вона поклала початок широкому втіленню в життя державного регулювання економіки, опрацюванню конкретних методів і способів такого регулювання.
19. Консервативна неокласика. Неокласичні теорії економічного зростання. Теорії економічного зростання, які завжди були в центрі уваги неокласичної школи, під впливом нових реалій набули нового трактування. Якщо раніше вони спиралися на абсолютизацію регулюючої ролі ринку, то тепер почали враховувати й кейнсіанські підходи. Ці теорії називають консервативними, оскільки їхні автори, як і раніше, дотримувались неокласичних принципів.
Неокласичні доктрини економічного зростання формувалися на базі двох джерел – теорії факторів виробництва Сея, Мілля, Кларка та концепції виробничої функції Ч.Кобба та П.Дугласа, Р. Солоу, Е. Денісона, Дж. Міда та В. Свена, яка була новою версією теорії виробництва. Прихильники консервативно-неокласичного напрямку досліджували, яким має бути співвідношення факторів виробництва для досягнення найбільшого виробничого ефекту, оптимальних витрат факторів за умови обмеженості ресурсів. Вони доводили, що це співвідношення досягається автоматично, є саморегульованим. Еволюція цих теорій пов’язана з тим, що дослідники, намагаючись урахувати зрушення, які відбуваються в розвитку продуктивних сил, запроваджують до своїх моделей усе нові й нові параметри, які характеризують ці зрушення, наприклад, фактор науково-технічного прогресу, інформацію.
Одним з авторів ідеї виробничої функції, яка враховувала дію автономних чинників, передовсім науково-технічного прогресу, був Я. Тінберген (1903–1997) – голландський економіст, перший лауреат Нобелівської премії з економіки, який зробив видатний внесок у розвиток теорії економічних циклів. Ця його теорія і об’єднала в одне ціле всі інші теорії економічного зростання, що базувались на ідеї виробничої функції: згідно з нею саморегулювання економіки залежить від стану та співвідношення факторів і відповідає фазам циклу – посилюється за оновлення факторів виробництва і послаблюється, коли ці фактори “старіють”, а їх співвідношення не відповідає рівню НТП. Тінберген показав, що у фазі запровадження досягнень науково-технічного прогресу та оновлення факторів стає необхідною державна підтримка.
20. Неолібералізм – напрям сучасної економічної теорії, що обґрунтовує необхідність поєднання принципів вільного підприємництва з обмеженим державним втручанням і створення “соціального ринкового господарства” – економічного порядку, в якому ринковий механізм ціноутворення сполучається з державним економічним регулюванням і соціальним захистом населення.
Центри неолібералізму утворилися в Англії, Німеччині, Франції та США і отримали назву відповідно “лондонської школи” (Ф.Хайєк, Л.Роббінс та ін.), “фрайбурзької школи” (В. Ойкен, В. Репке, Л.Ерхард та ін.), “паризької школи” (Ж.-Л.Рюеф, М.Алле, Е.Малінво, Л.Столерю та ін.) та “чиказької (монетарної) школи” (Л.Мізес, М.Фрідмен та їн.).
Лондонська школа неолібералізму характеризується найбільшим використанням основних принципів неокласицизму. Найдокладніше англійський варіант неолібералізму, що базується на абсолютному індивідуалізмі, опрацьовано Ф. Хайєком.
Хайєк Фрідріх (1899–1992) – англійський економіст, лауреат Нобелівської премії. Основні праці – “Ціни й виробництво” (1929), “Грошова теорія та економічний цикл” (1933), “Дорога до рабства” (1944), “Індивідуалізм і суспільний лад” (1948), “Прибуток, процент та інвестиції” (1949), “Конституція свободи” (1960), “Закон, законодавство і свобода” (1973-79), “Роздержавлення грошей” (1976).
Хайєк переконано відстоював принципи неокласичної теорії навіть в період її занепаду, рішуче виступав проти державного втручання в ринкову економіку. В основу доктрини Хайєка покладено ідею “спонтанного порядку”, що ґрунтується на індивідуальній свободі. Оскільки інформацію, на основі якої господарюючі суб’єкти приймають рішення, надає ринок, то будь-яка координація з боку держави призведе до спотворення природної інформації, тим самим провокуючи ірраціональні економічні дії. Він заперечує бюджетні методи державного втручання, що призводять до дефіциту, експансіоністську грошову політику як засіб фінансування урядових видатків. Він наполягає на обмеженні впливу держави на грошову сферу і пропонує скасувати монополію держави на випуск грошей. Головне завдання держави – охорона “спонтанного порядку”, створення сильної конкурентної економіки. Хайєк визнає й обґрунтовує необхідність втручання держави у сфери, які створюють внутрішнє середовище розвитку економіки (освіту, право, ідеологію, мораль тощо), і покладає на неї функцію захисту від впливу зовнішнього середовища (міжнародна сфера).
Книга “Дорога до рабства”, в якій Хайєк здійснив критичний аналіз планової (соціалістичної) економічної системи, зробила його знаменитим, стала класикою XX ст. У ній він стверджує, що будь-яке відхилення фундаментального принципу індивідуальної свободи, з якою б благородною метою воно не здійснювалося, в перспективі призводить до диктатури. Навіть помірне одержавлення економіки веде до встановлення тоталітарного ладу. Досвід розвитку країн Заходу 70-80-х рр. реально довів, що нарощування державного втручання в економіку має границі, за якими воно перетворюється на реальну загрозу функціонуванню ринкової системи.
21. Неолібералізм – напрям сучасної економічної теорії, що обґрунтовує необхідність поєднання принципів вільного підприємництва з обмеженим державним втручанням і створення “соціального ринкового господарства” – економічного порядку, в якому ринковий механізм ціноутворення сполучається з державним економічним регулюванням і соціальним захистом населення. Фрайбурзька школа (ордолібералізм) – утворилася в кінці 30-х років у Фрайбурзькому університеті й запропонувала дещо інші параметри неоліберальної моделі розвитку: на державу покладається не тільки формування умов успішного розвитку економіки на конкурентних засадах – раціональної правової бази та ідеології соціального партнерства, а й створення розвиненої інфраструктури соціальних гарантій. Ці принципи знайшли відображення в багатьох неоліберальних теоріях, особливо в “теорії порядків” Вальтера Ойкена.
Ойкен Вальтер (1891–1950) – видатний німецький економіст, професор Фрайбурзького університету, засновник і глава фрайбурзької школи. Основні праці – “Основні принципи національної економії” (1940), “Основні принципи економічної політики” (1952). У 1948 р. Ойкен став редактором неоліберального щорічника під назвою “Ордо” (“лад змагання”). Відтоді німецький неолібералізм часто називають ордолібералізмом.
Ойкен вважав, що відомі господарські системи є комбінацією різноманітних господарських форм. Об’єктом дослідження можуть бути лише “ідеальні типи” господарства, яких він виділив два: центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство. Попри всі переваги ринкової економіки, вона не реалізує принципу соціальної справедливості, який може забезпечити лише центрально-керована система, побудована на суспільній власності. Проте центрально-кероване господарство виключає ринковий обмін, управляється центральним керуючим органом і відзначається таким рівнем планування, за якого всі економічні зв’язки заміщено адміністративними вертикальними зв’язками центру з фірмами. Ойкен вважав, що централізація суперечить самій природі економіки і руйнує її.
Реальні типи господарств можуть залежати від політики держави, котра визначатиме, в яких дозах змішуватимуться “ідеальні типи”. Цю ідею було покладено в основу теорії “соціально-ринкового господарства”.
Сам термін “соціальне ринкове господарство” увів у науковий обіг німецький економіст Арнольд Мюллер-Армак (1895–1977) у праці “Господарський порядок і господарська політика” (1956). Під “соціальним ринковим господарством” розумілося поєднання конкурентного ринкового господарства, заснованого на приватній власності, і соціальної ролі сильної держави. Держава за допомогою економічних важелів перерозподіляє національний дохід, забезпечуючи соціальну справедливість. Сьогодні часто вживають інший аналог цього терміну – “змішана економіка”.
Ідеологія ордолібералізму вперше була успішно реалізована під час економічних реформ у повоєнній Німеччині.
Ерхард Людвіг (1897–1977) – видатний німецький економіст і державний діяч, якого вважають “батьком” “німецького економічного дива”. Ерхард був одним з теоретиків “соціально-ринкового господарства”, – доктрини, яку втілив у життя, піднявши економіку Німеччини з руїн до вершин економічного добробуту. У книзі “Добробут для всіх” (1956) він підбиває підсумки економічної реформи, спрямованої на свідоме створення нового економічного ладу. На початку реформи він вимагав скасування всіх регламентуючих економічну діяльність функцій держави, зміст господарської реформи вбачав у лібералізації економічного життя. Державне втручання обмежувалося правовим регулюванням та непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові й не виходив за межі соціальної сфери. Вже у 1957 році він констатував створення “сформованого суспільства”, яке досягло високого рівня добробуту та економічної стабільності. Наступний етап розвитку Ерхард пов’язував з удосконаленням соціальної функції держави, зростанням урядових видатків на соціальну сферу й розвитком соціальної інфраструктури.
Ці положення обґрунтовували й інші економісти фрайбурзької школи. В. Репке та О. Рюстов ще в 20-х pp. вивчали проблеми суспільного ладу. Свої теоретичні пошуки вони продовжили під час Другої світової війни, намагаючись визначити принципи свідомої побудови суспільного ладу через поєднання традицій класичного лібералізму, ідеї природного економічного порядку та керівної ролі держави.
Репке Вільгельм (1899–1966) – швейцарський економіст. Основні праці – “Кон'юнктура” (1922), “Чи правильна німецька економічна політика?” (1950). Репке розробляє концепцію “ринкового господарства”, під яким розуміє такий господарський порядок, основою якого є приватна власність та економічний інтерес окремого виробника, котрому протистоїть споживач. Засади ринкового господарства має охороняти держава. Вона повинна забезпечувати підтримку вільної конкуренції та вільного ціноутворення, господарського порядку, за якого б спрацьовували економічні стимули до праці. “Соціальне ринкове господарство”, за визначенням Репке, є “шляхом до економічного гуманізму”.
22. Чиказька школа (монетаризм) – течія неолібералізму, що виникла в 50-60-х роках XX ст. у Чиказькому університеті як своєрідна реакція на тривалий період ігнорування ролі грошового фактора в господарських процесах; поєднує неокласичні підходи з монетарною концепцією державного регулювання.
Попередниками сучасного монетаризму були відомі американські дослідники І. Фішер і Л. Мізес.
Фішер Ірвінг (1867–1947) – американський економіст і статистик, якого вважають засновником монетаризму. Він розвинув кількісну теорію грошей. Знамените “рівняння обміну”: МV=РQ, виведене ним у 1946 р., стало основою розробки концепції сучасного монетаризму. Фішер очолив групу американських теоретиків (Г.Саймонс, Ф.Найт та ін.), котрі як і Кейнс доводили, що поступальний розвиток залежить від грошового чинника, але заперечували кейнсіанські методи регулювання, що базувались на експансіоністській грошовій політиці (дефіциті бюджету). Послідовником цієї школи, а також засновником “нової школи монетаризму” став М. Фрідмен (н. 1912).
Фрідмен Мілтон (нар. 1912) – видатний американський економіст, лауреат Нобелівської премії, економічний радник кількох президентів СІІІА. Основні праці – “Нариси позитивної теорії” (1953), “Кількісна теорія грошей” (1956), “Програма монетарної стабілізації” (1959), “Теоретичні основи аналізу кредитно-грошової системи” (1970), “Гроші та економічний розвиток” (1973), “Монетарна історія США, 1867-1960” (1981, у співавторстві з Анною Шварц).
Фрідмен пропонує модель, основою якої є стабілізація економіки монетарними засобами. Вона спирається на особливу грошову теорію, згідно якої грошова сфера визнається важелем державного регулювання економіки. Відкритість економіки розглядається Фрідменом як можливий чинник грошової дестабілізації. Фрідмен пропонує державі маніпулювати соціальними витратами залежно від стану розвитку економіки. Ці основні відмінності зумовлені тим, що модель Фрідмена формувалась багато пізніше інших неоліберальних моделей, була реакцією на активне впровадження кейнсіанських рекомендацій та їх негативні наслідки.
Спираючись на базу даних з економічної історії США, Фрідмен доводить, що циклічність економічного розвитку має грошову природу: зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропонування грошей мають бути основними об’єктами державного контролю. Держава, виконуючи стабілізаційну функцію, може скористатись лише одним інструментом впливу на економіку – грошовою емісією. Виходячи з того, що недостатня кількість грошей в обігу призводить до кризи виробництва, а надлишкова – до інфляції, Фрідмен запропонував визначення оптимально необхідної кількості грошей для нормального функціонування економіки за допомогою “рівняння обміну”: загальна ціна створеного в межах країни продукту повинна дорівнювати величині грошової маси з урахуванням швидкості обігу грошей. Грошова емісія має бути орієнтованою на приріст ВВП. Фрідмен увів поняття “портфелю активів” (сукупності всіх ресурсів індивіда, його багатства) як проміжну категорію, що пов’язує гроші і ВВП. Він посилається на консерватизм людини відносно “портфелю активів”, стійкість якого забезпечує і стійкість ВВП.
Фрідмен виводить рівняння довгострокової рівноваги грошового ринку, згідно якого пропонує підтримувати темп приросту готівки на рівні 3 % на рік, а з урахуванням потенційних грошей (строкових вкладів і облігацій державних позик) – на рівні 1 %. У цілому щорічний приріст не повинен перевищувати 4–5 %, що забезпечить “природний рівень безробіття”. На відміну від кейнсіанців, які в аналізі залежності між інфляцією та безробіттям посилалися на “криву Філліпса”, Фрідмен доводить, у довгостроковому періоді такої залежності не існує. Прискорення інфляції позитивно впливає на безробіття лише тимчасово, у довгостроковому періоді економіка повертається до “природного рівня” зайнятості, а інфляція не забезпечує її зростання. Концепцією “природного рівня безробіття” Фрідмін пояснив явище стагфляції.
Фрідмен критикує політику незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансування механізмів ринкового саморегулювання. Збалансованість бюджету, скорочення дефіциту державного бюджету можна забезпечити за рахунок регульованої грошової емісії та зменшення державних витрат. Соціальна сфера не повинна бути пріоритетним напрямом діяльності держави.
Монетарна концепція успішно пройшла апробацію у 1969-70 рр., коли Фрідмен був радником президента Ніксона, але тріумфом його теорії стала концепція стабілізації американської економіки 80-х рр. – “рейганоміка”, яка дозволила США подолати труднощі спаду, послабити інфляцію, зміцнити долар. Фрідмен також брав участь у розробці концепції побудови ринкової економіки у Чілі. Разом з тим, чимало країн Заходу, а згодом і Сходу, які вдавалися до монетаристських методів боротьби з інфляцією, згодом поступово відмовляються від них. Для багатьох країн спад виробництва і втрати, яких внаслідок цього зазнала економіки, виявилися значно більшими, ніж позитивний ефект від зниження темпів інфляції.
23. Паризька школа (дирижизм) – виникла у 20-30 рр. і спиралась на теоретичні засади, запропоновані як неокласиками, так і представниками альтернативного напряму. Але формування неоліберальних поглядів на ринкове саморегулювання у Франції відбувалось за умов тотальної монополізації економіки і традиційно активної регулювальної ролі держави. Неоліберальна модель суспільного розвитку враховувала цю особливість, закріплюючи за державою дирижистські функції.
Рюеф Жак-Леон (1896–1980) – французький економіст і державний діяч, фундатор французького неолібералізму. Він захищав об’єктивно зумовлений “соціальний порядок”, заснований на “ринковій цивілізації”, суть якої полягає у регулюючому потенціалі ринку, зумовленому процесом урівноважування цін у середовищі вільної конкуренції. У повоєнні роки брав участь у розробці теоретичних засад економічної політики президента де Голля, але його неокласичні погляди у той час не знайшли визнання, оскільки де Голль дотримувався ідеї сильної держави. У 1960 р. група експертів на чолі з Ж.-Л.Рюефом та Л.Арманом підготувала доповідь “Про перешкоди економічній експансії”, в якій обґрунтувала необхідність створення й захисту державою механізмів ринкової саморегуляції. Ця доповідь справила значний вплив на погляди французьких лібералів, зокрема, М.Алле.
Алле Моріс (нар. 1911) – французький економіст, лауреат Нобелівської премії. Основні праці – “У пошуках економічної дисципліни” (1943), “Економіка та процент” (1946), “Податок на капітал і грошова реформа” (1976), “Загальна теорія надлишків” (1981). У працях Алле французька неоліберальна модель набуває узагальненого вигляду, оскільки виходить не лише з національних особливостей розвитку, а й з глобальних його умов. Економічну модель суспільства Алле зводить до саморегульованої ринкової економіки, але держава у ньому відіграє активну роль. Вона є гарантом збереження основи ринкової економіки – приватної власності, жорстко контролює грошово-кредитну сферу, здійснює антициклічне регулювання через “договірне планування”, забезпечує розвиток соціальної сфери.
Алле цікавлять проблеми максимальної ефективності та соціальної справедливості, умови врівноважування економічної системи. Його дослідження охоплюють як мікро-, так і макро-рівень економіки. Він заперечує підходи моделі загальної рівновага Вальраса (єдиний ринок з єдиною системою цін) і пропонує теорію “економіки ринків”. Макроекономічна модель Алле представляє економіку як сукупність локальних ринків, для яких характерні власні замкнуті системи ціноутворення. В межах локальних ринків ціни можуть вільно змінюватись, спричиняючи утворення цінових диспропорцій в економіці. Відтак загальна економічна рівновага залежить від стану окремих ринків. Алле вбачає розв’язання проблеми через планове узгодження пропорцій виробництва – свідоме створення ситуації рівноваги.
Він є прихильником “мобілізаційної моделі” державної політики, основними складовими якої є: формування економічно незалежного суспільства на основі особливої державної структурної політики; підпорядкування ринкових відносин загальносуспільним інтересам, наслідком якого може стати розбалансування економіки; важелем збалансування є державне планування, що не суперечить ринковим відносинам; соціальна політика. Ця теоретична модель була покладена урядом де Голля в основу “політики модернізації”.
24. Неокласичне відродження – течія в економічній теорії, що виникає в 70-х роках XX ст. на базі ідеї про необхідність мінімізації державного втручання в економіку. Під час затяжної економічної кризи 60-70-х років західні економісти (Дж. Мут, Р. Лукас) доходять висновку, що регулювання економіки натрапляє на спротив з боку її суб’єктів, їхню економічну поведінку не можна спрямувати в потрібному напрямі за допомогою будь-яких важелів впливу; економічні рішення, які вони приймають, не є об’єктивно зумовленими. Економічні суб’єкти наперед прогнозують наслідки економічної політики держави і намагаються вжити заходів щодо нейтралізації їх впливу на власний добробут, завдяки чому економічна політика урядів стає неефективною. На основі цих теоретичних висновків сформувались дві течії в новій неокласичній теорії: “раціональних очікувань” та “економіки пропонування”.
Теорія раціональних очікувань. Представники цієї течії (Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Уоллес) намагаються створити модель, яка формалізує суб’єктивну поведінку виробників та споживачів, прогнозуючи їхню реакцію на зміни політики та ринкової економічної ситуації. Заперечуючи необхідність державного втручання в економіку, вони спираються на тезу про типовість економічної поведінки, яка врівноважує ситуацію і нівелює будь-які політичні рішення. Прихильники теорії виділяють два підходи до оцінки очікувань: “адаптивні очікування” і “раціональні очікування”. “Адаптивні очікування” спираються на колишній досвід – знання наслідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок, – й визначають пристосувальні реакції фірм та споживачів до економічної ситуації, стратегію їх поведінки. “Раціональні очікування” базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.
Автором ідеї “раціональних очікувань” є Дж. Мут, який 1956 р. сформулював цей постулат і відобразив його у побудованій ним моделі. Лише через десять років до цієї ідеї повернувся і використав її американський економіст, лауреат Нобелівської премії Роберт Лукас. Він став фундатором “нової класичної школи економікс”, яка в 70-х pp. поставила під сумнів справедливість багатьох положень як кейнсіанської, так і монетаристської доктрин, заперечувала будь-які форми державного втручання в економіку і базувалася на суб’єктивістському підході до аналізу економічних явищ.
Американські економісти Т. Сарджент та Н. Уоллес у спільному дослідженні 1975 р. на основі ідеї “раціональних очікувань” довели неефективність активної фіскальної та грошової кейнсіанської політики. Гіпотеза про раціональні очікування стала новим імпульсом для використання методу функціонального аналізу. Лукас побудував функцію пропонування праці, що включала поточний та очікуваний рівень цін. Заперечуючи політику державного регулювання, новітні класики пропонують формувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб нові правила набирали чинності через достатній проміжок часу, аби суб’єкти могли адаптувати і прогнозувати свої дії.
Теорія економіки пропонування. На відміну від кейнсіанців, які вважали, що сукупний попит породжує відповідне пропонування, прихильники теорії (А. Лаффер, Р. Мандел, М. Фелдстайн, М. Боскін) висунули тезу про залежність сукупного попиту від сукупного пропонування, яка стала базовою для визначення напрямків стабілізації економіки. Представники “економіки пропонування” доводять, що саме пропонування є провідною категорією економічних відносин. Будь-яке суспільство виходить із можливостей пропонування, що визначаються ресурсними можливостями. Тому немає необхідності в державному втручанні, оскільки воно буде нівельоване очікуваннями та відповідною поведінкою суб’єктів, яка в кінцевому рахунку завжди визначатиметься їхніми можливостями. Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали в стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій.
Оскільки основним джерелом інвестицій є заощадження, автори теорії виступали проти високих податків, в яких вбачали причину перерозподілу ресурсів з приватного до державного сектора, що призводить до зниження продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін. Розумна податкова політика, орієнтована на зниження ставки податку, є основою збільшення пропонування, зростання національного доходу, що в свою чергу збільшить податкові надходження до бюджету. Цей причинно-наслідковий зв’язок змоделював американський економіст Альфред Лаффер. Графічне зображення моделі відомо як “крива Лаффера”, зміст якої полягає у тому, що коли податковий прес виходить за межі оптимальної податкової ставки, податкові надходження скорочуються. Оптимальна податкова ставка залежить від економічної ситуації, розмірів та структури виробничої сфери, національних, психологічних та інших чинників. переходить оптимальну межу.
25. Неокласичний синтез – течія економічної думки, яка поєднує положення неокейнсіанських і неоліберальних концепцій. Її засновником вважається Дж. Хікс, який у 30-ті рр., одразу ж після виходу праці Кейнса “Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей”, запропонував ідею синтезу кейнсіанства та неокласичної теорії. У 40–50-х цю ідею розвиває американський економіст Франко Модільяні, але найповніший її виклад дав ?. Семюелсон.. Це течія намагається “примирити” всі економічні вчення, що постали на базі неокласичної ідеології, визнаючи плюралізм підходів до формування політики держави. Її представники є прихильниками ринкової економіки, але не перебільшують її можливостей, тому основним у їхньому вченні є визнання правомірності використання будь-яких моделей, що здатні позитивно вплинути на економіку за певних історичних умов та потреб суспільства.
Семюелсон Пол Ентоні (нар. 1915) – американський економіст, професор Массачусетського технологічного інституту, економічний радник кількох президентів США., лауреат Нобелівської премії, яка була йому вручена у 1970 р. за підручник “Економікс” з офіційним формулюванням: “за вклад у підвищення рівня наукового аналізу в економічних науках”. Цей підручник, перше видання якого вийшло друком у 1948 р., став світовим навчальним бестселером. Цінність і унікальність цієї книги полягають у тому, що вона увібрала в себе найкращі досягнення економічної думки сучасності.
У своїх поглядах на ринковий механізм Самуельсон схиляється до кейнсіанства, вважаючи, що в реальному житті існує надто багато проблем, які неокласики прагнули б залишити ринку, але які не дуже піддаються його впливу (екологія, медицина, освіта та ін.). Тому держава приймає на себе врегулювання цих проблем, вона визначає цілі розвитку економіки і використовує свою силу для їх досягнення. Але при цьому Самуельсон не заперечує і важливості ринку: в сучасних умовах тільки ринкова економіка на основі внутрішніх законів саморозвитку здатна ефективно вирішувати основні проблеми економіки.
“Неокласичний синтез” започатковує підходи, що допускають можливість застосування будь-яких моделей економічної політики держави, будь-яких методів впливу на економіку, але основною вимогою має бути забезпечення максимуму свободи конкуренції. Межі державного втручання визначаються загальносуспільним інтересом та історичними завданнями цього суспільства. Держава несе повну відповідальність за соціальну ситуацію, економічну та соціальну рівновагу.
26. Інституціоналізм – широка течія економічної думки, яка сформувалася на рубежі ХІХ-ХХ ст. у США. Вона ґрунтується на позаекономічному тлумаченні суті господарських процесів у ринковій економіці. Рушійними силами економічного розвитку вважаються соціальні явища як політичного, правового, етичного, морального, психологічного, технічного, так і економічного характеру – держава і профспілки, сім’я і традиції, звичаї і мораль, правові акти і етичні норми, технічний прогрес і наука, конкуренція і ринкова влада тощо. Ці та інші явища були об’єднані одним спільним терміном – інституції, що й дало назву цьому напряму економічної думки.
В розвитку інституціональних економічних теорій можна виділити кілька етапів:
перший етап – зародження і поширення інституціоналізму (перша чверть ХХ ст.), це період раннього, так званого критичного інституціоналізму, який представлений працями американських дослідників Т.Веблена, Дж.Коммонса, В.Мітчелла, а також англійського економіста Дж.А.Гобсона;
другий етап – 30-50-ті роки ХХ ст. – період пізнього, позитивістського інституціоналізму, який пропонував реформи ринкової економіки для подолання кризових явищ 30-х років, досліджував роль недосконалої конкуренції і ринкової влади монополій; найбільш відомими інституціональними теоретиками цього періоду були американці А.Берлі, Г.Мінз, Дж.М.Кларк, С.Чейз, австрієць Й.Шумпетер, француз Ф.Перру та інші; на цьому етапі до інституціональних досліджень прилучились відомі неокласики – Е.Чемберлін (США), П.Сраффа і Дж.В.Робінсон (Великобританія);
третій етап – соціально-інституціональний напрям 60-80-х років ХХ ст. або неоінституціоналізм; найвідомішими представниками якого стали американські теоретики Дж.К.Гелбрейт, У.Ростоу, Р.Коуз, шведський дослідник Г.Мюрдаль та деякі інші сучасні економісти.
Ранній інституціоналізм представлений трьома напрямами американського інституціоналізму:
соціально-психологічним напрямом Т.Веблена;
соціально-правовим напрямом Дж.Коммонса;
емпіричним або кон’юнктурно-статистичним напрямом В.Мітчелла.
Веблен Торстейн (1857–1929), американський економіст, професор Чиказького університету, основоположник інституціоналізму, засновник соціально-психологічного напряму. Основні праці – “Теорія бездіяльного класу” (1899), “Теорія підприємництва” (1904), “Інстинкт майстерності і стан промислової техніки” (1914), “Інженери і система цін” (1921), “Власність відсутнього” (1923).
Для поглядів Веблена характерне критичне ставлення до існуючих в економічній теорії напрямів, до практики господарського життя. Він засуджував економічний лібералізм та неокласицизм за надмірну затеоретизованість і відірваність від життя, обмеження рамками статичного аналізу, гіпотетичних схем “стану рівноваги”. Веблен вважав, що економічна наука не повинна обмежуватись лише вивченням цін і ринків, а має досліджувати діяльність людей у всіх її проявах.
Широко відомою стала теза Веблена про “суверенітет споживача” – виклик, кинутий ним основам теорії попиту і пропонування. Він піддав сумніву ефективність ринкової економіки, зокрема, її здатність надавати споживачу кращі товари за низькими цінами. Натомість Веблен довів, що споживачі піддаються різноманітним видам суспільного і психологічного тиску, який зумовлює прийняття ними нераціональних рішень. Для ілюстрації він увів термін “показне споживання” – прагнення багатих купувати товари і послуги тільки для того, щоб справити враження на оточуючих. Споживачі середнього класу і бідняки імітують поведінку багатих. Коли це відбувається, закон попиту не спрацьовує, – обсяг попиту зростатиме скоріш за високих цін, ніж за низьких.
Що ж стосується пропонування, то Веблен доводить, що прагнення прибутку штовхає підприємців на безпринципні дії (спроби обмежити конкуренцію, випуск товарів та ін.), які призводять до розбазарювання ресурсів, нездатності економіки повністю реалізувати свій потенціал. Звідси Веблен робить висновок, що класичний капіталізм, який ґрунтується на невтручанні держави в економіку, в перспективі приречений на заміну більш чутливою до потреб людей системою.
Веблена вважають фундатором технологічного детермінізму. Технократична концепція Веблена стала найважливішою частиною його теорії в цілому. Він був прихильником “технократичної революції”, – переходу влади у виробництві від власників підприємств (“бездіяльного класу”) до інженерно-технічної інтелігенції (“технократів”). Господарське життя країни теоретик реформ пропонував підкорити особливій “раді техніків”, тоді виробництво, звільнившись від пут “бізнесу”, буде здійснюватись заради задоволення потреб всіх членів суспільства. Веблен одним з перших виступив з нищівною критикою монополій, за що був названий “американським Марксом”.
До рушійних сил розвитку виробництва і суспільства Веблен відносив такі “інституції”, як батьківські почуття, “інстинкт майстерності”, задоволення від виконаної роботи, потяг до праці і знань, які передаються з покоління в покоління через сімейне виховання, що згодом переростає в турботу про суспільство, про все людство. Технократичний “сценарій майбутнього” Веблена ніс в собі чимало раціональних зерен. Сьогодні ринкова економіка має чимало рис вебленівських прогнозів.
Коммонс Джон (1862–1945) – американський економіст, засновник соціально-правового інституціоналізму. Основні праці – “Правові основи капіталізму” (1924), “Інституціональна економікс: її місце в політичній економії” (1934).
Коммонс розробляє “юридично-мінову” концепцію суспільного розвитку: в його основу він покладає відносини обміну, зображуючи їх як юридичні. Вихідною економічною категорією виступають “правові угоди”. Учасниками угоди можуть бути всі інститути суспільства. Сама угода, яка становить основний елемент кожного економічного інституту, включає три моменти: конфлікт, взаємодію, розв’язання. Будь-які суспільні конфлікти можна успішно розв’язати шляхом юридичного регулювання правил “угоди”. Він вважав, що правові рішення держави здатні забезпечити перехід від фінансової до адміністративної стадії капіталізму. За своєю соціально-економічною спрямованістю інституціоналізм Коммонса втрачає критичний заряд порівняно з інституціоналізмом Веблена. Підтримуючи традиції американського прагматизму, Коммонс вважав людський розум здатним вирішити будь-які актуальні проблеми, якщо правовими засобами спрямовувати його в правильне русло.
Мітчелл Веслі (1874–1948) – американський економіст і статистик, професор Гарвардського університету, засновник емпіричного інституціоналізму. Основні праці – “Економічні цикли” (1913), “Лекції про типи економічної теорії” (1935). Учень Веблена, Мітчелл критично оцінював ігнорування ним статистики для доказу своїх ідей. Сам Мітчелл вважав збір статистичних даних головним завданням науки. Він нагромадив і систематизував величезний статистичний матеріал, який узяв за основу своїх досліджень. Внесок В.Мітчелла в інституціональну теорію полягає у з’ясуванні взаємозв’язку економічних та неекономічних чинників (наприклад, впливу грошей на поведінку людей) на ґрунті застосування масиву статистичних даних в математичній обробці та дослідженні циклічних коливань. Мітчелл вважав, що циклічний характер капіталістичної економіки спричиняється дією багатьох факторів “системи грошового господарства”. Побудувавши разом з економістами “гарвардської школи”, яку він очолював, понад 1200 динамічних рядів руху ринкової кон’юнктури, Мітчелл так і не створив задовільної моделі “безкризового циклу”. Прогноз “гарвардського барометра” напередодні “Великої депресії” 1929-1933 рр. віщував економічне процвітання. Після “Великої депресії” Мітчелл став одним з теоретиків “регульованої ринкової економіки”. Хоча дослідження гарвардської школи й не виявили закономірностей циклічного розвитку та його причин, вони лягли в основу економетрії – нового напряму економічного аналізу.
Після Другої світової війни відбулось відродження інституціоналізму на дещо інших засадах. Якщо неокласики і кейнсіанці сперечались щодо межі втручання держави в економіку, то інституціоналісти знайшли нові об’єкти дослідження: місце і роль в економічному житті НТР, інформації, влади, політики та ін.
Поширення ідей кейнсіанства у Франції, де після другої світової війни здійснювалося масштабне державне регулювання економіки, набуло прояву в концепції індикативного планування Франсуа Перру (1903–1979) – професора Паризького університету, який став фундатором соціологічної школи інституціоналізму, одним з основоположників економічного дирижизму. Прихильники концепції індикативного планування переважного значення надавали державному регулюванню через програмування економічного розвитку країни, основу якого становила система національних рахунків та державних планів рекомендаційного характеру. Система індикативного планування включала механізм як коротко-, так і довгострокового регулювання економіки, забезпечення незгасання інвестиційного процесу.
27. Теорія трансакційних витрат ґрунтується на дослідженні фірми як соціальної інституції, її автором є Р.Коуз.
Коуз Рональд (нар. 1910) – американський економіст, професор Чиказького університету, лауреат Нобелівської премії, засновник неоінституціоналізму. Основні праці – “Природа фірми” (1937), “Проблема соціальних витрат” (1960), “Фірма, ринок і право” (1980). Коуз розглядає господарську систему як своєрідно впорядковану систему зв’язків між виробниками та споживачами, координація рішень у котрій може здійснюватись двома способами: спонтанним (стихійним) та ієрархічним. Спонтанний порядок – це ринок, інформацію про стан якого розпорошено, а пошук її потребує значних витрат. У системі ієрархії виробники не шукають інформації, що забезпечує економію витрат. Коуз намагався зрозуміти, чому не існує “суцільного ринку”, чому економічна діяльність всередині фірми не підкоряється ринковим законам, а здійснюється на основі прямих наказів і команд. Відповідь він знайшов у тому, що ринок вимагає надзвичайно високих трансакційних витрат. Визначення і запровадження в науковий оборот категорії трансакційних витрат (витрат на укладання контрактів, пошук партнерів, інформації про ціни, попит та ін.) стало внеском Коуза в економічну теорію. В тій мірі, в якій механізм прямого директивного управління дозволяє економити трансакційні витрати, фірма витісняє ринок. Але економіка не може існувати у вигляді однієї супергігантської фірми, тому існують міжфірмові ринкові відносини, виникає проблема оптимізації розмірів фірм. Оптимум, за Коузом, визначається межею, на якій витрати ринкової координації дорівнюють витратам централізованого контролю. До цієї межі вигідна централізація, після неї – ринок. Оптимум залежить також від структури галузі, застосовуваних технологій і ступеню розвитку конкуренції.
Коуз зробив значний внесок й у вивчення проблеми зовнішніх ефектів та визначення прав власності. Коуз висунув гіпотезу про те, що якщо права власності чітко визначені, а трансакційні витрати, пов’язані з переговорами стосовно зовнішніх ефектів, малі, то ринок сам може усунути зовнішні ефекти без державного втручання, зацікавлені сторони самі знайдуть прийнятне рішення. При цьому не буде мати значення, хто саме володіє правом власності – фермери на чисте повітря чи власники заводу – на забруднення атмосфери. Його висновки відомі як “теорема Коуза”: оптимальне рішення стосовно зовнішніх ефектів не залежить від розподілу прав власності – учасник угоди, який здатен взяти з володіння правом на законні зовнішні ефекти найбільшу вигоду, просто викупить його в того, для кого вона має меншу вигоду. Праці Р.Коуза започаткували нові розділи економічної науки – трансакційну економіку і економіку права.
Теорія суспільного вибору сформувалась у 60-х pp., її засновником був американський економіст, лауреат Нобелівської премії Джеймс Б’юкенен (нар 1919). Основні праці – “Формула згоди” (1962), “Теорія суспільного вибору” (1972), “Свобода, ринок і держава” (1986). В основу теорії суспільного вибору покладено припущення, що принцип раціональної економічної поведінки людини можна застосувати для дослідження будь-якої сфери діяльності, пов’язаної з необхідністю вибору, у тім числі для дослідження політичних процесів. Політику Б’юкенен трактує як обмін. Різниця між ринковим і політичним обміном полягає в тім, що на ринку відбувається взаємовигідний обмін, а в політиці – ні. Б’юкенен доводить, що в моделі представницької демократії рішення політиків і державних органів зумовлені їх власними інтересами. Основною метою політиків є одержання максимуму голосів на виборах, метою державних органів є максимальне збільшення своїх бюджетів, розмірів та влади. Їх поведінка подібна до поведінки мікроекономічних суб’єктів, які прагнуть максимізації корисності та прибутку. Результатом є “парадокс голосування”, коли більшістю голосів парламентарів приймається рішення всупереч інтересам більшості населення або “логроллінг” (перекачування колоди) – торгівля чи обмін голосами між представниками різних партій з метою проходження потрібного закону через парламент. З огляду на ці суперечності прихильники теорії суспільного вибору пропонують реформування політичної системи з поширенням ринкових відносин на політичну сферу. Політика може і мусить будуватись на таких самих взаємовигідних договірних умовах, як і ринковий обмін.
28. Неоінституціоналізм – сучасний соціально-інституціональний напрям, представлений численними теоріями різноманітного інституційного спрямування, для яких характерні: критичний аналіз ортодоксальних теорій; спроба інтегрувати економічну теорію з іншими суспільними науками; прагнення вивчати не стільки функціонування системи, скільки її трансформацію; аналіз економічних відносин з позицій суспільних інституцій; вимоги посилити суспільний контроль над бізнесом; визнання необхідності втручання держави в економіку.
Набувають поширення численні теорії “трансформації” капіталізму.
Теорія “народного капіталізму” виникла у 50-х pp. у США, складається з трьох частин: теорії “демократизації капіталу”, або “дифузії власності”; теорії “управлінської революції”; теорії “революції доходів”.
Теорія “дифузії власності” (П. Дракер) полягає в тому, що з розвитком капіталізму поступово змінюється структура капіталістичної власності. Якщо капіталізму доби вільної конкуренції була притаманна індивідуальна приватна власність, то сучасному капіталізмові властива різноманітність форм власності. Провідною формою є акціонерна. Збільшення кількості підприємств акціонерної форми, розповсюдження акцій серед населення розглядається як “дифузія” власності. Дрібний акціонер перетворюється на співвласника “народного капіталу”.
Теорія “управлінської революції” (А. Берлі, Дж. Бернхем, П. Дракер) доводить, що з розвитком акціонерних товариств влада капіталістів-власників слабшає або й зовсім зникає і замінюється владою найманих управлінців – менеджерів, які є “довіреними особами народу” і керуються не мотивами прибутку, а суспільними інтересами. Вона відображає цілком реальні процеси в розвитку капіталізму: відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції, розмежування власності й управлінської діяльності.
Теорія “революції доходів” (С. Кузнець, Дж. Гелбрейт, К. Боулдінг, М. Сальвадорі, Е. Хансен) стверджує, що в розвинутих капіталістичних країнах стався революційний переворот у розподілі національного доходу, суть якого полягає в поступовому зближенні доходів різних верств населення. Лауреат Нобелівської премії Саймон Кузнець у праці “Частка вищих за доходами груп у доході та заощадженнях” (1953) навів дані про динаміку розподілу національного доходу в 1919–1948 pp., за якими питома вага населення США з найвищими та високими доходами скорочувалась. Проте дослідження інших економістів (В.Перло) доводили протилежне.
Концепція “колективного капіталізму” (Г. Мінз, А. Берлі) має багато спільного з теорією “народного капіталізму”. Важливою складовою обох концепцій є теорія “революції управління”. Мінз стверджував, що “власність і контроль відокремились і перебувають у різних руках”. Велика корпорація, де працюють тисячі робітників і службовців, використовуються мільярди доларів капіталу, виготовляються товари масового споживання, вважають Мінз і Берлі, перестала навіть приблизно відповідати як “старій юридичній моделі власності”, так і економічній моделі “атомістичної фірми за умов конкурентного ринку”. Така корпорація вже не є автономною щодо суспільства, а стала соціальною інституцією, що забезпечує розв’язання суспільних проблем.
Концепція “соціального партнерства” (Р. Арон, Е. Гауглер, Дж. Гелбрейт) також має багато спільного з теорією “народного капіталізму”. Її прихильники доводять, що в сучасному капіталістичному суспільстві докорінно змінилось становище робітників, зникли класові суперечності й класові конфлікти. Така зміна зумовлена посиленням економічної та соціальної ролі держави, зростанням кількості великих корпорацій, мотивом діяльності яких є не стільки одержання прибутку, скільки наданням робітникам певного комплексу соціальних гарантій. Доказом наявності “соціального партнерства” вважають поширення участі робітників у капіталістичній власності та управлінні підприємством.
Існує чимало інших майже аналогічних теорій “плюралістичної економіки”, “держави достатку”, “суспільства високого масового споживання” та ін.
29. РОЗВИТОК РАДЯНСЬКОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ
Політична економія соціалізму стала одним із напрямів марксистсько-ленінської політичної економії, яка підкорялась політичним і ідеологічним установкам, тому не могла здійснювати безпристрасний, об’єктивний аналіз економічної дійсності і була апологетичною за своєю суттю.
У розвитку радянської економічної теорії виділяють декілька етапів:
період становлення (20–30-ті роки), – це період визначення основних принципів побудови нового суспільства, форм та методів його дослідження, відпрацювання і апробації різних моделей функціонування радянської економіки;
період ідеологізації економічних поглядів (друга половина 30-х–40-ві роки), становлення господарської системи тоталітарного суспільства ;
період формування політекономії соціалізму як науки, що обслуговує ідеологію (50-ті – 60-ті роки);
період занепаду (70-ті – 80-ті роки).
Створення першого в світі соціалістичного суспільства відбувалось на основі використання теоретичної доктрини, яка давала тільки дуже загальну його модель і була не спроможна дати відповіді на цілу низку конкретних питань, які були поставлені реальним життям уже в перші роки радянської влади. К. Маркс і Ф. Енгельс у “Критиці Готської програми” передбачили особливий перехідний період для формування основ соціалізму, а також поетапну побудову нового суспільства – спочатку соціалістичного, а згодом – комуністичного. За перехідного періоду мали бути сформовані основи суспільної власності на засоби виробництва та забезпечений рівний доступ до ряду життєво важливих благ – освіти, медичної допомоги, житла тощо. Якщо стратегічні завдання суспільства загалом були зрозумілі, то проблеми визначення конкретних шляхів трансформування власності в соціалістичну, засад і форм функціонування економіки перехідного періоду потребували теоретичного вирішення.
У 20-х рр. формування економічної думки відбувалось в атмосфері справжнього плюралізму, в процесі дискусій. Дискусії позитивно позначились на розвитку економічної теорії і передовсім сприяли визнанню необхідності існування політичної економії навіть у соціалістичному суспільстві, визначили її структуру. В ході дискусій обговорювались та досліджувались в економічній літературі аграрні проблеми, зокрема теорія кооперації; проблеми госпрозрахунку промислових підприємств, організації ринку; характеру економічних законів у соціалістичному суспільстві; проблеми відтворення, нагромадження, народногосподарського планування; кредиту і грошового обігу.
У другій половині 30-х pp. активність досліджень теоретичних, а особливо методологічних проблем, почала спадати, і невдовзі вони стали можливими тільки в дозволених владою напрямах і тільки з дозволеними нею ж висновками. Науково-аналітичний підхід замінюється класово-партійним та ідеологічним, починається догматизація основних положень марксистсько-ленінського вчення. Характерними рисами економічної теорії цього періоду стали заідеологізованість, схоластичність, вульгаризація суспільно-економічних процесів. З науки повністю зникають альтернативність суджень, вилучається сама науковість. Виконуючи протягом десятиліть апологетичні й коментаторські функції, політична економія соціалізму не тільки все далі відходила від свого предмету, а й поступово знищувалася політикою. У другій половині 30-х–40-ві рр. основним її завданням стає всебічне обґрунтування тези щодо переваг соціалізму над капіталізмом.
Проте не означало, що радянські вчені-економісти остаточно припинили свою діяльність, навпаки, багато хто з них зробив помітний внесок у скарбницю світової економічної думки, хоч залишався невизнаним у власній країні. Серед цих вчених були М. Кондратьєв, О. Чаянов, Л.Юрловський, Є. Слуцький, О. Челінцев, М. Вавилов, В. Вернадський та ін. Доля багатьох із них склалася трагічно.
Кондратьєв Микола Дмитрович (1892–1938) – видатний російський радянський економіст. Учень М.Туган-Барановського, він ще студентом опублікував свою першу монографію “Розвиток господарства Кінешемського земства“. У 1920-1928 рр. очолював створений за його ініціативою Кон’юнктурний інститут, де працював над проблемами народногосподарського планування та економічного прогнозування. Репресований 19З0 р. у справі “Трудової селянської партії”, він писав свою останню працю “Основні проблеми економічної статики і динаміки” у Бутирській в’язниці та Суздальському політізоляторі, страчений сталінським режимом у 1938 році.
У світовій науці Кондратьєв широко відомий насамперед своєю теорією циклу, викладеною у працях “Світове господарство та його кон’юнктури під час і після війни” (1922), “Великі цикли економічної кон’юнктури” (1925), “Довгі хвилі кон’юнктури” (1928), які були видані у США, Англії, Німеччині та інших країнах. В основі його концепції – розвиток ідей про економічну рівновагу, її порушення і відновлення. Вважаючи, що для розвитку економіки характерними є хвилеподібні коливання різної тривалості, Кондратьєв пов’язував їх існування з наявністю трьох видів економічної рівноваги:
рівновага першого порядку – між звичайним ринковим попитом і пропонуванням, її порушення породжує короткочасні коливання, що повторюються через кожних три роки (короткі хвилі економічної динаміки);
рівновага другого порядку пов’язана з інвестиціями в засоби праці, її порушення викликає циклічні коливання з середньою тривалістю 11 років (середні хвилі економічної динаміки);
рівновага третього порядку пов’язана із співвідношенням між “основними капітальними благами” (пасивною частиною основного капіталу) і технічними нововведеннями, з одного боку, і рештою факторів виробництва, що визначають даний технологічний спосіб виробництва, - з іншого. Вона викликає циклічні “хвилі” тривалістю 50-60 років (довгі хвилі економічної динаміки). Фази піднесення “довгої хвилі”, за спостереженнями Кондратьєва, більш багаті на соціальні потрясіння (революції, війни), ніж фази спаду. Соціальні процеси він вважав продуктом перетворень економічного механізму.
Узагальнивши показники ринкової кон’юнктури – середній рівень товарних цін, проценту, номінальної заробітної плати, обсяги зовнішньоторговельного обороту, добування і споживання вугілля, виробництва чавуну і свинцю, і фактично здійснивши аналіз багатофакторної ефективності виробництва, Кондратьєв заклав підвалини дослідження економіки через виробничі функції. Кондратьєв показав взаємозв’язок всіх видів циклічних коливань ринкової економіки: періодичні коротко- та середньострокові хвилі ніби нанизуються на відповідні фази довгої хвилі і змінюють свою динаміку залежно від них. Якщо фаза спаду “середньої хвилі” припадає на знижувальну фазу “великої”, спад стає особливо глибоким і затяжним. Це дозволило йому спрогнозувати “Велику депресію” 1929-1933 рр., тоді як “гарвардський барометр” В.Мітчелла передбачав безхмарне процвітання економіки. Теоретичні висновки вченого були підтверджені практикою.
У прогнозуванні та макроекономічному моделюванні Кондратьєв випереджав західних вчених на 10-15 років: він раніше Кейнса припустив можливість існування декількох станів рівноваги в економіці, раніше Шумпетера відзначив, що в основі фази піднесення лежать науково-технічні відкриття, нововведення. Визнанням внеску російського економіста в теорію рівноваги і циклічних коливань стало те, що в світовій економічній літературі утвердилась назва “довгих економічних хвиль” як циклу Кондратьєва.
Чаянов Олександр Васильович (1888–1939) – відомий російський радянський економіст. Основні праці – “Нариси теорії трудового господарства” (1913), “Нариси з економіки трудового селянського господарства”(1924), “Організація селянського господарства” (1925), “Короткий курс кооперації” (1925), “Оптимальні розміри сільськогосподарських підприємств” (1928). Професор Чаянов уже в передреволюційні роки вважався авторитетом у галузі сільськогосподарської кооперації, викладав у Московській сільськогосподарській академії, Московському університеті. Після революції він створює і очолює Науково-дослідний інститут сільськогосподарської економії. У 1930 р. був заарештований разом з М.Кондратьєвим у справі “Трудової селянської партії”, розстріляний у 1937 р.
Головним предметом дослідження О.В.Чаянова було трудове селянське господарство. Поширеній у радянській економічній літературі класифікації “куркуль – середняк – бідняк” Чаянов протиставив власну, що включала шість типів господарства, і запропонував план вирішення соціальних протиріч на селі через кооперативну колективізацію різних типів господарств та кооперативний кредит. Саме таким він бачив шлях до кардинального підвищення ефективності аграрного сектора. Одночасно він виступав проти одержавлення кооперативів. Чаянов вважав, що до кооперативів повинні відійти ті види діяльності, технічний оптимум яких перевищує можливості окремого селянського господарства.
Визначними є дослідження Чаянова з проблем мотивації селянської праці. Він вважав, що селянському господарству необґрунтовано приписується мета капіталістичного підприємства. Насправді ж діяльність трудових селянських господарств спрямована на забезпечення певного рівня споживання сім’ї, що вчений доводить на основі теорії трудоспоживчого балансу. Цій теорії він дає знамениту графічну інтерпретацію, яка увійшла в світову економічну літературу як “криві Чаянова”: максимальній трудовій активності і максимальній продуктивності праці відповідає точка перетину кривої “послідовного зростання трудових затрат робітника” і кривої “послідовного зниження привабливості додаткових споживчих благ, одержуваних в результаті даної праці”. Селянські господарства погоджуються на додаткові трудові зусилля, незважаючи на підвищення їх важкості, якщо вони спрямовані на забезпечення життєво важливих потреб, саме тому такі господарства можуть погоджуватись вирощувати малоприбуткові культури або орендувати землю за неправомірну з точки зору критеріїв капіталістичного господарювання плату.
Визначним досягненням Чаянова була теорія диференційних оптимумів сільськогосподарських підприємств. Оптимум досягається, коли “за інших рівних умов собівартість одержуваних продуктів буде найменшою”. Він залежить від природно-кліматичних, географічних умов, біологічних процесів. Всі елементи собівартості у землеробстві .Чаянов поділив на три групи: 1) спадні внаслідок збільшення масштабів господарства (адміністративні витрати, витрати, пов’язані з використанням машин, будівель); 2) зростаючі внаслідок збільшення масштабів господарства (транспортні витрати, втрати від погіршення контролю за якістю праці); 3) незалежні від розмірів господарства (вартість насіння, добрив). Оптимум зводиться до пошуку точки, в якій сума всіх витрат на одиницю продукції буде мінімальною.
Чаянов вперше в економічній літературі поставив проблему водної ренти, наголошував на необхідності державного контролю за використанням водних ресурсів. Цінність внеску Чанова в розвиток світової аграрно-економічної науки підтвердила сільськогосподарська практика багатьох країн світу.
Для радянської економічної теорії періоду 50-х – 60-х pp. було характерним те, що побудована на марксистських догматах і цілком підпорядкована ідеологічним потребам наука, з огляду на конкретні вимоги життя, повинна була розширити коло своїх досліджень. В економічній науці спостерігаються періоди пожвавлення, зумовлені певним послабленням політичної цензури, переорієнтацією господарської діяльності, наявністю нових соціальних замовлень і тимчасовим розвитком демократичних процесів. Важливою основою подальшого розвитку економічної теорії в СРСР став перший підручник з політичної економії 1954 року.
Значний поштовх розвитку економічної теорії дали спроби змінити чинний господарський механізм (господарська реформа 60-х pp.). Розробка відповідних теорій, присвячених проблемам трансформування директивно-планової економіки в госпрозрахункову та реалізація їх на практиці могли б стати прикладом теоретичного та практичного успіху, свідомого інституційного реформування економіки, але практичну діяльність у цьому напрямі було швидко припинено.
Починаючи з середини 70-х pp. в економічній науці спостерігається застій, зумовлений погіршенням економічного становища в країні. Від науки почали знову вимагати принаймні теоретичного доведення переваг “реального” і “розвиненого” соціалізму, в той час як реальне життя свідчило про початок глибокої кризи радянської економіки. На початку 80-х pp. радянська економічна теорія, що розвивалася в ізоляції від світової економічної думки, також зазнала кризи. Як догматична та схоластична, вона нездатна була пояснити причини спаду та визначити шляхи подолання кризи. Почався новий перегляд підходів до аналізу економічних явищ. Багато хто з радянських науковців наполягав на необхідності дослідження економічних процесів з урахуванням об’єктивних факторів невартісного походження. Відбувалися активні пошуки компромісу між марксистською та іншими економічними теоріями. Наприкінці 80-х – початку 90-х pp. в економічній літературі починають формуватись засади нової концепції господарювання, розглядається можливість трансформації соціалістичної економіки в ринкову.
Разом з тим, слід відзначити, що за 70 років радянська економічна наука накопичила унікальний досвід опису і аналізу закритого тоталітарного суспільства. Важливою особливістю її розвитку було співіснування двох тенденцій, що відображали принципово різні підходи до проблем соціалістичної економіки. Перший, так званий “месіанський” напрямок розглядав радянський економічний досвід як унікальний та ультрапередовий. “Прозахідний” напрямок визнавав не тільки наявність глибоких відмінностей радянського господарського механізму, але й існування загальних для економік всіх типів систем принципів організації господарського життя. Ці два підходи являли собою два полюси однієї планети. Заперечуючи один одного, вони разом з тим ніяк не підривали основ економічної доктрини тоталітаризму, мали відверто апологетичний характер. Економічна теорія курсувала в межах уявлень, окреслених партійними документами, і потреб жорстко централізованого господарства.
Чимало вчених-економістів світової слави, які не вписувалися в межі тоталітарної системи; були знищені нею, інші були змушені змістити коло своїх наукових інтересів подалі від заідеологізованої політичної економії соціалізму (Є.Слуцький, Л.Канторович та ін.).
Канторович Леонід Віталійович (1912-1986) – видатний радянський економіст–математик, єдиний радянський лауреат Нобелівської премії з економіки. У праці “Математичні методи організації ї планування виробництва” (1939) він заклав основи теорії оптимального виробничого планування та лінійного програмування і став фундатором лінійного програмування у світовій науці. У 40-х рр. він поширив сферу застосування лінійного програмування з оптимізації процесу використання ресурсів на розв’язання так званої транспортної задачі, розрахунки для оборонної промисловості. Він вперше побудував статичну і динамічну моделі поточного і перспективного планування використання ресурсів на основі нових математичних підходів в області системної побудови економічних показників, які можуть застосовуватися в аналізі ціноутворення, ефективності капіталовкладень та ін. У праці “Економічний розрахунок найкращого використання ресурсів” (1959) Канторович застосував теорію лінійного програмування до проблем макроекономічного планування. Результати досліджень Канторовича були невідомі світовій науці. Їх лише через десять років повторили американські дослідники Купманс і Данциг. За внесок в теорію оптимального використання ресурсів Канторовичу одночасно з американцем Т.Купмансом у 1975 р. була присуджена Нобелівська премія.
30. ЛАУРЕАТИ НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ З ЕКОНОМІКИ
На початку ХХ ст. шведський інженер-хімік Альфред Нобель, всесвітньо відомий як винахідник динаміту, заснував міжнародні премії видатним науковцям в галузях фізики, хімії, медицини, фізіології, літератури, які присуджували з 1901 року. У зв’язку зі зростанням ролі та значення в житті людства економічної науки Шведський банк у 1968 році заснував Нобелівську премію з економіки, яку з 1969 року почали присуджувати найвидатнішим економістам сучасності.
Лауреатами Нобелівської премії з економіки стали:
1969 — Ян Тінберген (Голландія) і Рагнар Фріш (Норвегія) — за розробку математичних методів аналізу економічних процесів.
1970 — Пол Семюелсон (США) — за внесок у підвищення рівня наукового аналізу в економічних науках.
1971 — Саймон Кузнець (США) — за емпіричні дослідження економічного росту.
1972 — Джон Хікс (Англія) і Кеннет Ерроу (США) — за роботу з теорії загальної економічної рівноваги та економіки добробуту.
1973 — Василь Леонтьєв (США) — за розробку методу “затрати – випуск”.
1974 — Фрідріх фон Хайєк (ФРН) і Гуннар Мюрдаль (Швеція) — за роботи в галузі теорії грошей, кон’юнктурних коливань і аналізу взаємозалежних економічних, соціальних і структурних явищ.
1975 — Тьяллінг Купманс (США) і Леонід Канторович (СРСР) — за розробку теорії оптимального використання ресурсів.
1976 — Мілтон Фрідмен (США) — за дослідження в галузі споживання, історії і теорії грошей.
1977 — Бертіль Олін (Швеція) і Джеймс Мід (Англія) — за праці в галузі міжнародної торгівлі та руху капіталів.
1978 — Герберт Саймон (США) — за дослідження процесів прийняття рішень в економічних організаціях.
1979 — Артур Льюіс (Англія) і Теодор Шульц (США) — за роботи з економіки країн, що розвиваються.
1980 — Лоуренс Клейн (США) — за дослідження економетричних коливань і економічної політики.
1981 — Джеймс Тобін (США) — за аналіз фінансових ринків і їх вплив на прийняття рішень у витратах, зайнятості, виробництві, цінах.
1982 — Джордж Стіглер (США) — за дослідження промислових структур, функціонування ринків, а також причин і наслідків державного регулювання.
1983 — Жерар Дебре (Франція) — за введення нових методів аналізу в економічну теорію і праці з теорії загальної рівноваги.
1984 — Річард Стоун (Англія) — за фундаментальний внесок у створення системи національних рахунків.
1985 — Франко Модільяні (Італія) — за аналіз фінансових ринків і процесів заощадження.
1986 — Джеймс Б’юккенен (США) — за розвиток основ теорії прийняття економічних і політичних рішень.
1987 — Роберт Солоу (США) — за внесок в теорію економічного зростання.
1988 — Моріс Алле (Франція) — за внесок в теорію ринків і роботи з ефективного використання ресурсів.
1989 — Трюгве Хаавельмо (Норвегія) — за прояснення ймовірних основ економетрики і аналіз одночасних економічних структур.
1990 — Гаррі Марковіц (США), Мертон Міллер (США) і Вільям Шарп (США) — за роботи з теорії фінансової економіки.
1991 — Рональд Коуз (Англія) — за роботи з проблем трансакційних витрат і прав власності.
1992 — Гері Беккер (США) — за розширення сфери застосування мікроекономічного аналізу.
1993 — Роберт Фогель (США) і Дуглас Норт (США) — за роботи з економічної історії.
1994 — Джон Ф. Неш (США), Джон Ч. Харшані (США), Рейхард Зельтен (ФРН) — за внесок у розробку теорії ігор в їх прикладенні до економіки.
1995 — Роберт Е. Лукас-молодший (США) — за розвиток і застосування раціональних очікувань і за вдосконалення на цій базі макроекономічного аналізу та поглиблення нашого розуміння економічної політики.
1996 — Джеймс Мірліз (США) і Вільям Вікрі (Англія) — за фундаментальний внесок в економічну теорію стимулів в умовах асиметричної інформації.
1997 — Роберт Мертон (США) і Мірон Шоулз (США) — за новий метод “визначення вартості похідних”.
1998 — Амартья Сен (Індія) — за внесок в економічний аналіз добробуту населення.
1999 — Роберт Манделл (США) — за цикл робіт з грошово-кредитної і фіскальної політики.
2000 — Даніел Л. МакФадден — за розробку теорії та методів аналізу дискретного вибору; Джеймс Дж. Хекман — за розробку теорії та методів аналізу відібраних зразків.
— Джордж Ейкерлоф, Майкл Спенс, Джозеф Стігліц — за дослідження функціонування ринку в умовах “асиметричної інформації”.