Л.Д. Климанська , В.Є. Савка
Соціологія
Навчально-методичний посібник
для студентів всіх напрямків
Львів, 2004
Рецензенти:
Піча В.М., доктор соціологічних наук, професор Української академії друкарства.
Мирський Р.Я., доктор філософських наук, професор Національного університету “Львівська політехніка”.
У навчально-методичному посібнику, опрацьованому відповідно до навчальної програми курсу “Соціологія”, висвітлюються сутність і зміст базових тем навчального курсу та ключові поняття соціології. Наводиться характеристика основних методів збору, опрацювання, аналізу та використання соціологічної інформації.
Для студентів непрофільних вузів всіх форм навчання, всіх, хто цікавиться актуальними проблемами сучасного соціологічного знання.
Розповсюджувати та тиражувати без офіційного дозволу авторів заборонено.
ВСТУП
За півтори сотні років свого існування соціологія, як самостійна галузь наукового знання, разом із об’єктом, який вона вивчає – суспільством, пройшла складний і суперечливий шлях. Її можливостями захоплювалися, вважаючи за ідеальний засіб для вирішення всіх суспільних проблем, і зневажали, називаючи “наукоподібною повією”, або просто забороняли, як це було у Радянському Союзі. Сама по собі соціологія, як і будь-яка інша система знань, не може бути ні доброю ні поганою – вона є лише інструментом в руках людей, які використовують її для досягнення своїх цілей.
Створюючи цей посібник ми брали до уваги те, що студенти є громадянами держави, яка обрала демократичний шлях розвитку, а отже повинні знати як функціонує суспільство, в якому вони живуть, для того щоб будувати свої взаємини з ним на раціональній основі, приймати свідомі та виважені рішення, наприклад віддаючи свій голос на виборах за певного кандидата, або партію, бути здатними протистояти маніпуляціям з суспільною свідомістю, що грунтуються, в тому числі, на доброму знанні функціонування суспільства, громадської думки, які вивчаються соціологією. Ми зважали і на те, що навіть ті, хто хоче дистанціюватися від політичних і суспільних проблем, живуть в таких соціальних системах як сім’я, коло товаришів і колег по навчанні, роботі, а отже не можуть обійтися без знань, які дає соціологія при виборі моделі взаємин з близькими та друзями, співробітниками, сусідами і просто незнайомими людьми. Влаштування на роботу і уяснення сутності рекламних кампаній при купівлі певного товару, спілкування з людьми, які належать до інших культур – це далеко не повний перелік буденних життєвих ситуацій, в яких знання основ соціології принесе Вам цілком реальну користь. Хоча курс соціології є обов’язковим у системі вищої освіти України, на його вивчення відводиться обмаль часу. Як правило, для непрофільних спеціальностей, це лише 36 аудиторних годин. Ситуація ускладнюється ще й браком достатньої кількості науково-методичної літератури належного рівня.
Даний посібник є спробою знайти вихід з такого скрутного становища, сконцентрувавши увагу студентів лише на основних моментах ключових проблем, які вивчає сучасна соціологія. Розуміючи, що завданням вивчення соціології, як не фахової дисципліни, є навчання студентів основам соціологічного мислення, їх формування лише як кваліфікованих споживачів соціологічної інформації, автори свідомо відмовляються від розгляду багатьох проблем, які стоять перед соціологічною наукою і хвилюють наше суспільство.
Ми виходимо з того, що набувши основ теоретичних знань про фундаментальні проблеми соціології, далі їх можна поглибити, звернувшись до наукових робіт, публікацій матеріалів наукових досліджень, а також обговоривши ці питання під керівництвом викладачів на семінарських заняттях.
Автори із вдячністю приймуть Ваші зауваження та пропозиції, спрямовані на вдосконалення посібника.
РОЗДІЛ 1
СОЦІОЛОГІЯ ЯК НАУКА ПРО СУСПІЛЬСТВО
Хоча мислителі з найдавніших часів задумувалися над сутністю і призначенням суспільства та соціальних спільнот, їх роллю в житті людини, намагалися зрозуміти шляхи становлення та самореалізації особистості в суспільному середовищі, систематизованої наукової форми ці знання набули лише у XIX столітті, відколи і бере свій початок наука про суспільство та людину в ньому — соціологія. Логічним буде починати вивчення цієї науки з визначення предмету, який вона досліджує, її структури та функцій, а також інструментарію та процедур збору і аналізу емпіричної інформації, що лежать в основі об'єктивних наукових знань.
Після вивчення цієї теми Ви зможете осягнути:
що є предметом дослідження соціології, якою є її структура і які функції виконує соціологічна наука;
в чому полягає специфіка, якими є сильні сторони та обмеження соціологічного підходу до вивчення суспільства;
якими методами нагромаджуються об'єктивні емпіричні дані, що становлять фундамент соціологічного знання;
які основні методологічні підходи до аналізу суспільних явищ застосовуються в сучасній соціології.
Виклад матеріалу:
1.1 Предмет та методи соціології.
1.2 Структура системи соціологічних знань. Функції соціології.
1.1 Предмет та методи соціології
Ще в часи античності та середньовіччя вчені, громадські діячі та політики прагнуть з'ясувати щоб використати для досягнення цілей, які вони ставили, закономірності, що ним підлягає суспільне життя в цілому та життєдіяльність особистості в системі суспільства. Проте, ці знання ще мають занадто "універсальний" і всеохоплюючий характер, вони формуються як конгломерати філософських, історичних, правових, економічних та інших концепцій, які намагаються "відразу та назавжди" виявити і пояснити всі процеси, що проходять в природі та суспільстві, до участі в яких залучаються люди. До цих побудов часто, окрім наукових знань, включаються і спекулятивні, ірраціональні елементи, якими мислителі прагнули компенсувати брак об'єктивних даних. Далі розвиток знань про суспільство йде двома взаємопов'язаними шляхами:
внутрішньої диференціації цих знань, виділення окремих "зон діяльності", якими обмежуються певні науки з їх специфічними предметом і методами досліджень та звільнення суспільних наук від теологічних постулатів, елементів ірраціоналізму, схоластики, їх переходу до об'єктивного аналізу реальних процесів.
Серед причин, які вплинули на виокремлення соціології в системі суспільних наук за найважливіші можна прийняти:
інтелектуальні: утвердження філософських ідей епохи Просвітництва, сформульованих зокрема Вольтером, Дідро, Руссо, Монтеск'є, з їх гуманізмом та раціоналізмом, вірою в силу людини, і її здатність управляти суспільними процесами;
соціально-політичні: крах феодалізму та становлення індустріального суспільства, яке прокламувало цінності свободи особистості, демократії та конкуренції в усіх сферах життя, стало високодинамічним за своєю сутністю;
соціально-економічні: індустріальна революція з її соціальними наслідками і утвердженням вільного ринку праці, урбанізацією, масовими територіальними та соціальними переміщеннями і новим типом взаємин між соціальними спільнотами, особистістю та суспільством в цілому.
Інакше кажучи, становлення нового суспільного ладу, побудованого на ідеї свободи особистості, внутрішньо динамічного, хоча і суперечливого за своєю сутністю, вимагало нових підходів до управління суспільством: вироблення управлінських рішень на основі знання об'єктивних фактів соціального життя, врахування та узгодження інтересів соціальних груп, які і давала нова наука — соціологія.
Автором терміну "СОЦІОЛОГІЯ" (походить від латинського "sосіеtаs "суспільство та грецького ?о?о?— вчення) є французький філософ Огюст Конт, який у 30-х рр. XIX ст. подав ідею створення нової науки, що становила б єдину всеохоплюючу систему знань про суспільство та всі види його життєдіяльності. На думку О.Конта, соціологія повинна будуватися за принципом природничих наук, тобто, в основі знань мають лежати реальні факти, а не схоластичне теоретизування. О.Конт дав ім'я новоствореній науці, а тому його вважають її родоначальником. Проте, сам він, хоча і визначив головні принципи побудови соціології, не провів жодного власне соціологічного дослідження, не застосував цих принципів повною мірою у своїй науковій роботі. Американський дослідник А.Босков з цього приводу зазначив, що "О. Конт дав соціології ім'я та програму, яку він проповідував, але котрої сам не дотримувався". Першими відомими дослідниками — соціологами у повному розумінні цього слова стали вчені кінця XIX - початку XX століття: Г.Спенсер, Е.Дюркгейм, М.Вебер, які дещо вужче трактували предмет соціології, пов'язавши його з вивченням власне соціальних явищ та соціальних взаємин. Вони створили ряд робіт, які і нині вважаються класичними соціологічними дослідженнями, до викладення основних положень яких ми звернемося далі.
Нині існує понад сто визначень предмету соціології. Одне з найпростіших та містких:
соціологія — це наука про загальні закономірності становлення і розвитку суспільства як єдиної соціальної системи та його підсистем — соціальних спільнот, інституцій, організацій, їх взаємини між собою і з особистістю як об'єктом і суб'єктом соціальних відносин.
Варта зауважити, що із-за складності та суперечливості соціального простору, всі процеси та явища, що в ньому відбуваються, завжди мають різноспрямований і неоднозначний характер. Звідси зрозуміло, що закономірності, які стосуються суспільного життя, як правило, мають характер тенденцій, піддаються формулюванню лише в найузагальненішому вигляді, підтверджуються лише за певних умов, які, постійно змінюючись, впливають на перебіг аналізованих процесів, змінюють їх сутність та форми вияву.
З цього визначення предмету соціології бачимо, що об'єктом соціологічного дослідження є саме суспільство як соціальна система, та всі його структурні елементи, в тому числі людина, як соціальна істота, а предметом — життєдіяльність названих об'єктів — соціальні зв'язки та взаємини. Наприклад, коли перед нами стоїть завдання вивчити функціонування студентського колективу "Львівської політехніки", то об'єктом стане він сам. При тому, ми повинні враховувати, що студентський колектив університету, будучи відносно самостійною системою, є водночас, по-перше, елементом соціально-професійної групи "студенти", суспільства в цілому, і, по-друге, складається з автономних колективів окремих інститутів, малих неформальних груп та конкретних індивідів, а отже його життєдіяльність буде проходити у складній суперечливій взаємодії між тими соціальними системами, елементом яких є колектив "Львівської політехніки" і тими, які є, в свою чергу, складовими частинами його самого як цілісної системи.
При тому варто зазначити, що найбільш очевидні, міцні, інтенсивні взаємозв'язки та взаємовпливи будуть утворюватися між найближчими одна до одної системами, які безпосередньо взаємодіятимуть одна з одною, наприклад, між системами "студентська молодь" та "колектив студентів "Львівської політехніки"; "колектив студентів "Львівської політехніки" - "студентські колективи інститутів". По мірі взаємного віддалення ці зв'язки слабшатимуть, системи все менше впливатимуть на життєдіяльність одна одної. Наприклад, у нашому варіанті взаємозв'язок між системами "студентська молодь" та "колектив студентів інституту економіки "Львівської політехніки" буде меншим, ніж між системами "колектив студентів інституту економіки" —"академічна група ЕК-21".
Предметом нашого соціологічного дослідження можуть стати всі види соціальної життєдіяльності студентського колективу: навчання, побут, взаємини з викладачами та батьками, громадська думка студентів.
Припустимо, що завданням конкретно-соціологічного дослідження є вивчення думки студентів "Львівської політехніки" про організацію та якість навчання у цьому навчальному закладі. Безпосередніми її носіями є власне студенти, а отже для того, щоб отримати об'єктивні дані про ставлення до проблеми всієї групи, яка буде становити генеральну сукупність нашого дослідження, потрібно з'ясувати суб'єктивну думку кожного з них. Це можна зробити методом опитування, який хоча і не є єдиним методом збору інформації в арсеналі соціології, проте часто використовується. Опитавши всіх студентів "Львівської політехніки", ми проведемо суцільне обстеження. Оскільки воно вимагає значних затрат зусиль, часу та матеріальних засобів, як правило, соціологи проводять вибіркове дослідження, формуючи вибіркову сукупність, яка є зменшеною моделлю генеральної сукупності. Вона повинна повністю відображати структурні компоненти і якісні характеристики генеральної сукупності. У нашому випадку до вибіркової сукупності у відповідній пропорції ввійдуть студенти всіх факультетів, всіх форм та років навчання, чоловіки та жінки, які мають різний рівень успішності тощо. Інакше кажучи, розглядаючи генеральну сукупність як цілісну систему, ми повинні будемо вирізнити її найістотніші компоненти-підсистеми та обрати респондентами, тобто тими індивідами, від яких одержуватимемо інформацію, типових представників цих груп-підсистем.
Репрезентативність, тобто об'єктивність, правдивість результатів дослідження буде максимальною за умов:
• вибору відповідного методу дослідження, чи їх комплексу;
• ретельного опрацювання інструментарію, за допомогою якого буде збиратися інформація;
• правильного визначення вибіркової сукупності;
• точного дотримання процедур збору та аналізу отриманих емпіричних даних;
• вірної інтерпретації набутої в результаті дослідження інформації.
В залежності від складності та глибини вирішуваних завдань, масштабу розрізняють три основні види соціологічного дослідження:
• розвідувальне не ставить ціллю повне вивчення певного соціального явища. У більшості випадків його застосовують для одержання часткових даних про об'єкт, які пізніше деталізуються, чи для перевірки якості інструментарію, процедур та методів організації детальніших: описового та аналітичного досліджень і їх уточнення. Соціологічним інструментарієм є методичні документи, за допомогою яких збираються емпіричні дані: опитувальні листи, картки фіксації результатів спостереження, вивчення документів та ін. Розвідувальне дослідження, як правило, охоплює невеликі масиви, одержана інформація про їх життєдіяльність є значною мірою фрагментарна, потребує деталізації за допомогою інших видів соціологічного дослідження;
• описове передбачає отримання емпіричних даних, які дають достатньо цілісне уявлення про вивчуваний предмет, його структуру, основні форми та механізми життєдіяльності;
• аналітичне дозволяє одержати найповнішу інформацію про об'єкт тому, що не тільки описує його, але й дозволяє з'ясувати причини, які зумовили виникнення цього соціального феномена, його взаємозв'язки з іншими соціальними суб'єктами, тенденції подальшого розвитку. Необхідно відзначити, що таке дослідження є великомасштабним, вимагає чимало часу, старанно опрацьованих програм та інструментарію. Для цього часто за допомогою розвідувального і описового дослідження спочатку збирають відомості про окремі сторони предмета, який вивчається. Така попередня робота дозволяє обрати найоптимальніші шляхи його подальшого всебічного аналізу. Таким чином, розвідувальне, описове та аналітичне дослідження можна розглядати як етапи у нагромадженні максимально повного знання про певні соціальні об'єкти, явища. Для досягнення цієї мети рекомендується застосовувати різні методи збору первинних емпіричних даних та вміло їх поєднувати. При тому, інформація, одержана з різних джерел повинна не тільки взаємно доповнюватись. Застосовуючи різноманітні методики збору емпіричних даних, одержуючи інформацію з різних джерел, ми тим самим взаємно перевіряємо її, а отже підвищуємо рівень репрезентативності та достовірності цієї інформації.
Основними методами збору емпіричних даних є: спостереження, експеримент, аналіз документів, опитування.
Спостереження — це метод цілеспрямованого, планомірного, фіксованого сприйняття об'єкта, який досліджується, процесів його життєдіяльності, взаємин з іншими учасниками суспільного процесу. Цей метод застосовується в ситуації, коли соціолог має можливість візуально охопити певні соціальні процеси, сам є їх учасником, а отже одержує "гарячі" дані безпосередньо. До слабких сторін спостереження відносять обмеженість та частковий характер зібраних даних, тому, що дослідник не в змозі спостерігати складні соціальні процеси у всіх їх виявах а також певний суб'єктивізм сприйняття реальних фактів, який істотно впливає на якість одержуваної інформації. Спостереження може бути відкритим, коли соціолог не приховує своїх дослідницьких цілей (викладач, який спостерігає за навчальною роботою студентів з метою її вивчення) та прихованим, коли соціолог не відкриває своїх дослідницьких прагнень і сам входить до числа членів групи, за поведінкою якої спостерігає (з метою вивчення чинників, які впливають на організацію праці у трудовому колективі дослідник стає його членом і спостерігає всі процеси, які в ньому відбуваються "зсередини").
Очевидно, приховане спостереження дасть точніші результати тому, що виключатиме можливість "гри на дослідника", дозволить йому фіксувати природні форми життєдіяльності об'єкта.
Експеримент використовується як засіб отримання інформації про кількісні та якісні зміни показників діяльності, поведінки досліджуваного об'єкта внаслідок дій на нього певних факторів, які піддаються контролю та управлінню. Для цього соціолог моделює певну ситуацію і фіксує вияви життєдіяльності об'єкта під впливом факторів, дією яких він управляє. Прикладом соціологічного експерименту є дослідження Ф.Зімбардо, який поділив групу студентів на "в'язнів" та "наглядачів", змоделював умови в'язниці та спостерігав за процесами самоорганізації новостворених груп, змінами у поведінці людей, які були зумовлені їх входженням до цих двох груп. До позитивних якостей цього методу можна віднести те, що дослідник може контролювати і змінювати умови проведення дослідження, повторювати його для точнішої фіксації певних процесів. Проте, в експерименті можливо лише частково відтворити соціальне середовище При тому завжди втрачається його цілісність, багатовимірність. Відповідно — результати експерименту завжди будуть лише частковими, на їх основі неможливо дати однозначне пояснення процесів життєдіяльності великих соціальних спільнот, їх поведінки у соціальному просторі.*
Аналіз документів, які утворюються внаслідок діяльності організацій (закони, інші нормативні акти, статистичні матеріали) та окремих індивідів (щоденники, листи тощо). Цей метод застосовується, як правило, на початку дослідження при ознайомленні з об'єктом "в першому наближенні" для того щоб скласти цілісне уявлення про аналізоване явище та локалізувати дослідницьку проблему, а також в історико-соціологічних та соціолого-статистичних дослідженнях, коли є потреба охарактеризувати життєдіяльність великих соціальних груп, встановити динаміку, тенденції їх розвитку на протязі тривалого періоду. Вивчення документів дозволяє соціологу глибоко і детально висвітлити проблему, проте, цей метод має і ряд слабких місць. Перш за все, необхідно достатньо чітко визначити наскільки об'єктивно певний документ відображає реальний стан справ і наскільки сильний вплив на нього мала суб'єктивна думка його автора (особливо це стосується листів, щоденників, мемуарів та інших особистих документів). Слід також пам'ятати про можливість зміни методики збору статистичних даних, їх відображення в документах, відповідно — передбачати і враховувати труднощі порівняння матеріалів, одержаних з джерел, які формувалися на основі різних методик.
* Певне уявлення про соціологічний експеримент можуть дати так звані „реаліті-шоу”, популярні нині на телебаченні, ідея яких взята власне з соціологічного експерименту.
До того ж, перед дослідником часто постає проблема визначення автентичності самого документа. Прикладами використання документальних матеріалів можуть послужити класичні дослідження В.Томаса і Ф.Знанецького та маловідома публікація П.Богатирьова "Пам'ятка підкарпатського селянина" в часописі ВУАН "Україна" (1927), який виходив за редакцією М. Грушевського, де автор на основі аналізу щоденника молодого селянина розгортає широку картину життя не тільки селянської родини, але й західноукраїнського села в цілому: вплив на нього еміграційних процесів, голоду, епідемій та ін.
Метод опитування дозволяє цілеспрямовано зібрати необхідну досліднику первинну інформацію. Він має ряд різновидів: анкетування, інтерв'ю, поштове опитування тощо. Цей метод особливо ефективно застосовується для аналізу елементів колективної свідомості, в тому числі громадської думки, стереотипів мислення та ін. Опитування дозволяє проводити дослідження на великих масивах, одержувати лише ту інформацію, що найбільше цікавить дослідника. Тому метод опитування найчастіше застосовується соціологами, а в свідомості пересічної людини він навіть повністю ототожнюється з соціологією в цілому. При проведенні опитувань застосовується два види запитань: "відкриті", які вимагають від респондента самостійного формування відповіді та "закриті", в яких соціолог, на основі власних попередніх знань про предмет дослідження, передбачає можливі варіанти відповіді, а отже дещо звужує коло одержуваної інформації. "Закриті" запитання легше піддаються машинному опрацюванню, а отже спрощується процедура збору інформації.
Уявлення про сильні і слабі сторони перечислених методів збору емпіричної інформації дає табл. 1.1.
Таблиця 1.1 ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ МЕТОДІВ ЗБОРУ ІНФОРМАЦІЇ
Метод
Переваги
Обмеженість

Спостереження (відкрите і приховане)
1. Дає безпосередню "гарячу"
різноманітну і багату
інформацію.
2. Гнучкість в проведенні
досліджень.
1. Дає найкращі результати лише при вивченні малих груп.
2. Важко фіксувати процеси, які "розтягнуті" в часі та в просторі.
3. Є проблеми з визначенням важливості інформації, відбором тої, яка відображає дійсно істотні зв'язки, явища

Експеримент
1. Дослідник може контролювати та коригувати дію системи чинників, їх вплив на об'єкт.
2. Створюється можливість моделювання різних ситуацій та аналізу поведінки суб'єктів у них.
3. Можливе повторне проведення експерименту, в т. ч. і з різними учасниками, у відмінних умовах.
1.Неможливо застосувати для вивчення життєдіяльності великих соціальних суб'єктів, на протязі тривалого часу.
2. Багато аспектів соціального життя неможливо змоделювати, а отже вони не піддаються експериментальному вивченню.
3. На результат може впливати "лабораторна ситуація".
4. Потреба значних матеріальних затрат і часу на підготовку та проведення

Аналіз документів
1. Метод базується на аналізі первинних, і автентичних продуктів діяльності самих соціальних суб'єктів.
2. Забезпечується глибоке вивчення предмету, в т. ч. змін самого об'єкта дослідження на протязі тривалого часу.
3. Дозволяє "реставрувати" соціальні суб'єкти, які припинили своє існування та їх поведінку, а отже проводити історико-соціологічні дослідження.
1. Можуть виникати проблеми з доступом до джерел, визначенням їх автентичності та їх інтерпретацією.
2. Джерела можуть давати суб'єктивну інформацію, а отже спотворювати соціальні реалії.
3. Метод вимагає вміння відібрати саме необхідну інформацію, відділити її від другорядної та зайвої.

Опитування
1. Можна проводити на великих масивах, а отже вивчати поведінку великих соціальних суб'єктів.
2. Дозволяє зробити порівняльний аналіз відповідей респондентів.
3. Дослідник сам формує банк інформації, відбирає лише потрібні йому емпіричні дані.
4. Забезпечує оперативність збору інформації.

1. Для забезпечення репрезентативності результатів потрібно вірно визначити коло респондентів (зробити вибірку).
2. Матеріал може бути поверховим, не відображати глибинних процесів життєдіяльності вивчуваного об'єкта, особливо коли опитування проводиться "по гарячих слідах".
3. "Закриті" запитання звужують обсяг одержаної інформації.
4. "Відкриті" запитання часто залишаються респондентами без відповіді.
5. Потребує значних матеріальних затрат.

Обираючи певний метод збору емпіричної інформації, дослідник завжди повинен пам'ятати, що жоден з них не є самодостатнім та універсальним, не може забезпечити його вичерпною інформацією про складні та суперечливі за своєю сутністю соціальні феномени. Тому перед соціологами, як правило, постає проблема оптимального поєднання різних методів одержання емпіричної інформації.
Завданням соціології (і в цьому її специфіка) є типологізація соціальних систем, явищ, і вивчення закономірностей функціонування, зв'язків кожного типологізованого об'єкта, отримання конкретного наукового знання про спільне у механізмах їх дій та загальні форми їх вияву в різних соціальних умовах. Для соціолога цікавим є не те, що відрізняє одну людину від іншої, а навпаки — те спільне, що формує їх у певні групи, заставляє діяти однотипно. Тому і один з інструментів, призначених для збору емпіричних матеріалів — соціологічні анкети, часто містять запитання, що дозволяють скласти узагальнений соціальний портрет респондентів, та, як правило, вони є анонімними. П.Сорокін, один з класиків сучасної соціології, визначав її як генералізуючу науку. Якщо, наприклад, історія, аналізуючи певні явища, прагне максимально точно і детально їх описати, акцентуючи на їх унікальності: державотворчі зусилля Б.Хмельницького, чи роль українських військових організацій у другій світовій війні і не ставить перед собою завдання порівняння та узагальнення подібних процесів, які відбувалися у інших соціально-історичних ситуаціях, то соціологія, навпаки, акцентує на спільних рисах, загальних закономірностях державного будівництва (соціологія політики), економічних процесів та поведінки їх учасників (соціологія економіки) тощо. В такому підході поєднуються одночасно і сильні сторони соціологічної науки і її певна обмеженість.
Соціологія досліджує всі види соціальних зв'язків та процесів: економічні, політичні, релігійні, правові і т. ін., будуючи цілісну картину суспільного життя на всьому соціокультурному просторі. Це дає можливість аналізувати взаємовплив тих явищ, які є предметом дослідження різних суспільних наук. Наприклад, праця Е.Дюркгейма "Самогубство" (1897) присвячена визначенню взаємозв'язку між циклами економічного розвитку суспільства (предмет економіки), порушеннями єдності суспільних зв'язків (власне предмет соціології) і суїцидальною поведінкою (предмет криміналістики, психіатрії). Прикладом соціологічного аналізу також може служити відома робота М.Грушевського "Історія України-Руси", у якій один з фундаторів української соціології, на відміну від традиційних історичних праць, що детально характеризували окремі події минулого, діяльність визначних політиків, військових, громадських діячів, прагне показати розвиток українського суспільства як цілісної і взаємопов'язаної системи від найдавніших часів, тобто проводить історико-соціологічне дослідження.
Сучасна соціологія розвивається у тісній співпраці з всіма суспільними науками: статистикою, демографією, політологією, психологією та іншими. Вона не лише користується матеріалами, зібраними та опрацьованими за допомогою їх методик, але й сама нагромаджує та систематизує емпіричні дані, які стають базою для теоретичних узагальнень і практичних висновків інших наук. Наприклад, сучасні макроекономічні дослідження неможливі без знань про тип суспільства та його соціальну структуру, особливості взаємодії між соціальними суб'єктами, а маркетингові дослідження, роботи, пов'язані з проблемами менеджменту, управління колективами завжди базуються на
емпіричних даних, набутих за допомогою методик соціології. Окрім того, соціологія утворює спеціальні відгалуження знань на стику цих наук: політична соціологія, економічна соціологія, соціологія менеджменту тощо, які дають можливість вивчати явища, що не входять до предмету наук-"батьків". Все це дозволяє зробити висновок про зростання ролі соціологічних знань в нинішньому суспільстві, розширення сфери їх практичного застосування, "соціологізацію" наукового знання в цілому. В якійсь мірі це перегукується з визначенням О.Контом соціології як "цариці всіх наук": опираючись на знання, добуті ними, вона підсумовує їх, вивчаючи найскладніший та найсуперечливіший об'єкт наукового пізнання — суспільство та людину в ньому.
1.2 Структура системи соціологічних знань. Функції соціології.
Одним з показників розвинутості будь-якої науки є рівень її внутрішньої інституціалізації, тобто налагодження усталеної і цілісної організаційної структури науки, яка дозволяє ефективно добувати та опрацьовувати нові знання, поєднувати їх із вже відомими, відмовляючись від помилкових, неточних і застосовувати набуті знання для практичних цілей. З цією метою в соціології виділяється три відносно самостійних рівні: теоретична соціологія, "теорії середнього рівня", та прикладна або емпірична соціологія.
Теоретичну соціологію складають концепції, що з певної точки зору, по-своєму трактують соціальне життя. Її завданням є проведення фундаментальних досліджень які розкривають універсальні закономірності та принципи життєдіяльності суспільства, соціальних спільнот та людини у них. Теоретична соціологія — це велика кількість різноманітних течій, шкіл, напрямів, які з власних методологічних позицій пояснюють специфіку соціальних процесів. Найпоширенішими з них, на думку російського соціолога С.Ф.Фролова, є:
• мікросоціологічна школа (Л. Морено та ін.), яка робить спробу розповсюдити теорію малих груп на розвиток всього суспільства. Представники цього напряму вважають, що основні принципи, моделі поведінки, які застосовуються індивідами в первинних соціальних групах: сім'ї, трудовому колективі тощо реалізуються і у життєдіяльності великих соціальних суб'єктів:
класів, страт, націй, суспільства в цілому;
• природничо-наукова школа (Г.Л.Андберг та ін.) прагне пояснити соціальні процеси через пізнання законів, відкритих природничими науками;
• аналітична школа (Ф.Знанецький та ін.) надає вирішальне значення при поясненні суспільних процесів індивідуальній психіці їх учасників;
• функціоналістична школа (Т.Парсонс та ін.) розглядає суспільство як взаємозв'язок та взаємодію соціальних структур і їх функцій;
• інституціональна школа (С.Ліпсет та ін.) акцентує на тому, що поведінка людей в суспільстві достатньо жорстко визначається існуючими соціальними нормами;
• економічна школа (У.Ростоу та ін.) пов'язує розвиток суспільства передусім з технічним та економічним прогресом як найважливішими чинниками соціального життя;
• конфліктологічна школа (Дж.Тьорнер, Л.Козер та ін.), представники якої вважають, що в основі всіх соціальних процесів лежить неспівпадіння інтересів їх учасників, а отже конфлікт, взаємне поборювання;
• школа символічного інтеракціонізму (Дж.Г.Мід та ін.), яка розглядає життєдіяльність людей та соціальних спільнот у суспільній системі як постійну взаємодію за допомогою створеної ними системи знаків, символів.
Для прикладу детальніше розглянемо основні положення шкіл структурного функціоналізму, конфліктології та символічного інтеракціоналізму, що розглядають суспільство як цілісну систему.
Структурний функціоналізм, представниками якого є Т.Парсонс, С.Ліпсет, Г.Беккер, Р.Дарендорф та інші, виник на основі ідей функціоналізму сформульованих Г.Спенсером, а пізніше розвинутих Е.Дюркгеймом. Відповідно до них суспільство це:
- нерозривний організм, який складається з частин та елементів; кожна частина та елемент можуть існувати лише в рамках цілісності, де вони виконують окремі соціальні функції;
- ці функції спрямовані на задоволення суспільних потреб і забезпечують цілісність та сталість суспільства;
- суспільство зберігає сталість, оскільки реалізуються всі необхідні для соціального організму функції, у тому числі функція контролю.
Т.Парсонс та ряд інших соціологів розвинули ці положення, стверджуючи, що суспільство — це соціальна система, функції якої зумовлені єдністю структурних підрозділів на засадах системи цінностей. Соціальні цінності, культура цементують суспільство, забезпечують його стабільність. Ідея стабільності провідна в структурному функціоналізмі.
Теорія конфлікту. Основні положення цього підходу були сформульовані К.Марксом, який вважав, що властива суспільству соціальна нерівність неминуче породжує конфлікти. В цьому плані загальними рисами є не стабільність і злагода, а панування, конфлікт, придушення. Конфлікт виникає, бо люди у відповідності з їхнім економічним становищем поділені на протилежні, антагоністичні класи. Класова боротьба пронизує всю історію, її загострення призводить до революційного вибуху. Конфліктний підхід набув подальшого розвитку у М.Вебера, Г.Зіммеля, Р.Дарендорфа, Л.Козера, Г.Маркузе, Е.Фрома ін. Уявлення Л.Козера про соціальну реальність, наприклад, будується на таких вихідних тезах:
- соціальний світ можна розглядати як систему різноманітних взаємопов'язаних частин;
- будь-якій соціальній системі, оскільки вона складається з частин, притаманні дисбаланс, напруження, зіткнення інтересів;
- процеси, що відбуваються у складових частинах системи та між ними, за певних умов сприяють збереженню, зміні, зростанню чи ослабленню системи;
- багато процесів, що звичайно вважають руйнівними для системи (наприклад, насильство, суперечки, відхилення та конфлікти), за певних умов
можна розглядати як засоби, що зміцнюють основи інтеграції системи, підвищують її потенціал, пристосовуваність до середовища.
Сучасна теорія конфлікту виходить з тези, що незалежно від того, спостерігається відкрита боротьба інтересів чи ні, у суспільстві вона завжди присутня, завжди йде боротьба за успіх та першість. Отже, конфліктні процеси, що мають місце в окремих частинах суспільства та між ними, за певних обставин сприяють збереженню, зміні та адаптивності системи, іншими словами, постійному пристосуванню її до умов, що змінюються, сприяють життєдіяльності та стійкості інституціоналізованих зразків соціальної організації.
А методико-методологічну суть символічного інтеракціонізму можна підсумувати в таких принципах:
- людські істоти, на відміну від тварин, наділені розумовими здібностями;
- розумові здібності формуються у процесі соціальної взаємодії;
- у процесі соціальної взаємодії люди навчаються смислам та символам, які дозволяють їм використовувати свої людські здібності;
- люди здатні модифікувати смисли та символи, які використовуються ними в діях та при взаємодії, виходячи із власної інтерпретації певної ситуації;
- людина здатна до подібних модифікацій та змін тому, що може певною мірою взаємодіяти з самою собою, що дозволяє їй перевіряти курс своїх дій, думаючи про свої можливості, а потім змінювати його;
- моделі змін і взаємодії, переплітаючись, створюють групи у суспільстві.
За час існування соціології в ній виникали, набували популярності та втрачали наукову актуальність різні методологічні підходи до трактування соціальних явищ. Нині соціологія є поліпарадигматичною дисципліною, якій притаманний плюралізм теоретичних підходів до аналізу суспільної дійсності, а не панування одного з них. Хоча конкретні дослідники звичайно є прихильниками однієї з соціологічних парадигм і віддають перевагу певній методології аналізу предмету свого дослідження.
До "теорій середнього рівня" зараховують спеціальні та галузеві соціологічні теорії. Їх завданням є застосування методологічних положень різних соціологічних парадигм до аналізу конкретної соціальної дійсності в її розвитку.
Спеціальні теорії вивчають закономірності розвитку та відтворення певних соціальних спільнот, а також основні характеристики особистості як суб'єкта соціальної дії. Це — соціологія села, міста, нації, молоді, особистості тощо.
Галузеві теорії розглядають механізм життєдіяльності названих спільнот у певних сферах суспільного життя та процеси становлення людини як члена цих спільнот і суспільства в цілому — соціалізацію (соціологія праці, політики, конфлікту, виховання, освіти).
Прикладна або емпірична соціологія має на меті вироблення оптимальних процедур збору, опису, аналізу та узагальнення соціальних фактів: дій, конкретних виявів життєдіяльності, взаємодії соціальних спільнот і людей, що до них входять, за допомогою яких можна створити цілісну картину функціонування суспільства. Вона не лише вдосконалює традиційні техніки та відповідний їм інструментарій, але й створює нові, які враховують зміни в соціальному житті та появу нових каналів поширення інформації, дозволяють з більшою точністю констатувати їх найтонші нюанси.
Знання основ емпіричної соціології потрібне сучасній людині не лише для того, щоб бути в змозі критично оцінити будь-які факти життєдіяльності соціуму, інформація про які надходить до неї з різних джерел: наукових видань та публіцистики, засобів масової комунікації тощо. Молоді спеціалісти-інженери у своїй фаховій діяльності повинні знати і розуміти потреби людей з якими вони працюють, закономірності та тенденції розвитку малих груп та соціальних організацій, в рамках яких вони здійснюватимуть свої професійні функції. Окрім того, демократичне суспільство накладає на своїх членів обов'язок прийняття вірних та відповідальних рішень при здійсненні їх громадських функцій. Це можливе лише за умови знання реальних соціальних фактів, а отже вміння їх спостерігати, відбирати, аналізувати.
Як бачимо, соціологічна наука базується на фундаменті об'єктивних емпіричних даних, здобутих у прикладних конкретно-соціологічних дослідженнях. Вони становлять той первинний матеріал, який потрібно опрацювати, інтерпретувати, аналізуючи певні соціальні процеси та явища. Це вже - завдання спеціальних та галузевих соціологічних теорій. Теоретична соціологія визначає орієнтири, стратегічні шляхи дослідження суспільства, аналізуючи соціальні феномени з різних точок зору, у різних вимірах. Така структура соціології ставить її в один ряд з іншими прикладними науками (пригадайте структуру наприклад фізики), повністю відповідає сучасним вимогам до організації наукового пізнання.
Багатоманітність зв'язків соціології з життям суспільства, її соціальне призначення визначаються в першу чергу тими функціями, вона виконує, як і інші прикладні науки. Найбільш важливими серед них є:
• теоретико-пізнавальна, пов'язана з визначенням та опрацюванням законів та категорій соціології на основі пізнання соціальної дійсності, закономірностей соціального розвитку, тенденцій змін різних соціальних явищ та процесів. Узагальнюючи соціальні явища та процеси, соціологія дає об'єктивні знання про суспільство, закономірності його розвитку, рушійні сили й тенденції, розкриває роль людини у суспільному житті;
• прикладна функція немов би випливає з теоретико-пізнавальної. Вона визначає міру участі соціології у розробці практичних рекомендацій і пропозицій для підвищення ефективності управління різноманітними соціальними процесами. Отримані соціологами факти соціальної дійсності: виявлені закономірності та тенденції дають можливість висвітлювати "вузькі місця", соціальні проблеми і накреслити шляхи до їх подолання;
• прогностична функція полягає у соціальному прогнозуванні дійсності. Соціологічні дослідження завершуються обґрунтуванням короткотермінового, або довгострокового прогнозу розвитку досліджуваного об'єкту. Короткотерміновий прогноз опирається на виявлену тенденцію розвитку соціального явища, довгостроковий — на цю саму тенденцію, а також на зафіксовану закономірність і розкриття фактора, що вирішальним чином впливає на об'єкт, який прогнозується;
• функція соціального проектування та соціальної технології полягає у визначенні оптимального шляху вирішення практичних проблем, а також
розробляє методи, способи, процедури управлінських рішень, тобто опрацьовує соціальну технологію.
Соціологія тісно пов'язана з теорією та практикою соціального керування суспільством, тобто вона може і повинна зайняти важливе місце у житті суспільства загалом і кожної людини зокрема.
Висновки
Соціологія сформувалася як наука в кінці XIX - на поч. XX століть. Оскільки об'єкти її пізнання — суспільство, та його структури, в тому числі і особистісні — складні та суперечливі, то це вимагає, з одного боку, тісного співробітництва соціології з іншими суспільними науками, а з другого боку — багатоваріантності методологічних підходів до пізнання суспільства. Соціологія є поліпарадигматичною дисципліною, тобто в ній суперечливо поєднуються різні наукові школи, які базуючись на власних ідеях, методологіях, у різних ракурсах розглядають суспільні феномени.
Як і в інших прикладних науках, в соціології виділяються три її основні складові: теоретична соціологія, галузеві та спеціальні теорії, прикладна, або емпірична соціологія. Соціологічні дослідження мають на меті аналіз виникнення і функціонування реальних соціальних явищ, а отже базуються на об'єктивних емпіричних даних. Основними методами їх збору є аналіз документів, опитування, спостереження, експеримент.
Репрезентативні та вірно інтерпретовані результати прикладних соціологічних досліджень мають безпосередню практичну значимість: вони застосовуються у соціальному плануванні та управлінні. Знання основ соціології необхідне як фахівцям для аналізу ситуації та вибору вірної стратегії дій, так і пересічному громадянину демократичного суспільства, який повинен знати закономірності розвитку соціуму для того щоб орієнтуватися в перебігу суспільних процесів, бути здатним до самостійного вибору та відповідальності за власні поступки.
Ключові поняття:
предмет та об'єкт соціології
соціальна система
теоретична соціологія
галузеві та спеціальні соціологічні теорії
емпірична соціологія
методи збору інформації
види соціологічних досліджень
генеральна та вибіркова сукупність
репрезентативність результатів дослідження
\Завдання та питання для самоконтролю:
Охарактеризуйте передумови виникнення соціології як науки.
Що вивчає соціологія, в чому полягають особливості соціологічного підходу до вивчення суспільства?
Якою є структура системи соціологічних знань?
Якими методами нагромаджуються емпіричні дані, в чому їх сильні та слабкі сторони?
В чому полягає сутність основних соціологічних теорій?
Які функції виконує соціологічна наука?
Література:
1. Вербець В.В. Методологія та методика соціологічних досліджень. Острог, 2002.
2. Захарченко М.В., Погорілий 0.І. Історія соціології. К., 1993.
3. Паніна Н. В. Технологія соціологічного дослідження. – К., 1996.
4. Ритцер Дж. Современные социологические теории. Спб., 2002.
5. Ручка А. А., Танчер В. В. Очерки истории социологической мысли. К.,1992.
6. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. За ред. Пічі В.М.-Київ-Львів, 2002.
7. Сурмин Ю.П., Туленков Н.В. Методология и методы социологических исследований. К., 2000.
РОЗДІЛ 2
ОСОБИСТІСТЬ У СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ ЗВ'ЯЗКІВ
Підхід соціолога до проблеми особистості - це погляд на людину з боку суспільства, включеності людей у соціальні процеси, де їх індивідуальні якості несуттєві, бо вони самі розглядаються з точки зору того, в якій мірі вони містять загальносоціальні чи частковосоціальні риси. Отже, соціолог визначає особистість як елемент соціального життя, розкриває механізми її становлення під впливом соціального оточення. Дослідження особистості у соціології здійснюється за такими основними напрямами:
структура особистості, рольова діяльність і спілкування як шляхи реалізації потреб, інтересів, соціальних установок та ціннісних орієнтацій особистості;
структура та закономірності соціалізації як процесу включення індивіда до системи суспільних зв”язків, особливості життєвого шляху особистості;
соціальна типологія особистості, формування основних соціальних типів особистості, що відображають особливості соціальної організації й розвитку суспільства.
Ці напрями досліджень розробляються в соціологічних теоріях особистості, що перетворилися на самостійну галузь соціологічного знання.
Після вивчення цієї теми Ви зможете осягнути:
описати, що таке особистість.
розрізняти окремі елементи соціологічної структури особистості: соціальний статус і соціальну роль.
зрозуміти сутність процесу соціалізації, особливості дії окремих
агентів соціалізації.
Виклад матеріалу:
2.1. Соціологічна структура особистості
2.2. Процес соціалізації
2.1 Соціологічна структура особистості
У соціології прийнято розмежовувати поняття "людина", "індивід", "особистість", "індивідуальність".
Поняття "людина" служить для характеристики її біосоціальної природи.
Людина - родове поняття, яке вказує на належність до людства, вищого ступеня розвитку живої природи на планеті.
Як жива істота, людина підпорядкована основним біологічним та фізіологічним законам, як соціальна - законам розвитку суспільства. Поняття "індивід" характеризує окрему людину. "Особистість" служить для характеристики соціального в людині.
Особистість - стійкий комплекс якостей, властивостей, набутих під впливом відповідної культури суспільства та конкретних соціальних груп, до яких людина належить, у життєдіяльність яких вона включена. З такої точки зору кожну людину можна вважати особистістю, оскільки через систему своїх соціальних якостей вона виявляє риси даного суспільства, соціальних груп та інших соціальних форм. Проте рівень розвитку особистості може бути різним.
"Індивідуальність" - це те, що різнить одну людину з іншою і як біологічну, і як соціальну істоту. Соціологію цікавить не сама по собі неповторність, індивідуальність, а її вплив на суспільство, місце у суспільних процесах.
Опосередковуючою ланкою між суспільством та особистістю виступає певна соціальна система. Соціологічна структура особистості розкривається через поняття соціального статусу, тобто позиції особистості у соціальній системі, яка пов'язана з її належністю до соціальної групи, та поняття соціальної ролі.
Основними елементами, функціональний зв'язок яких складає каркас суспільства, є соціальні статуси. Підґрунтям функціональних зв'язків виступає суспільний розподіл праці. Соціальні статуси - водій, батько, президент, журналіст, військовий - це ланки суспільного розподілу праці, що необхідні для існування суспільства як цілісності.
Неможливо уявити суспільство, де б одна людина виконувала всі властиві йому функції одночасно. У суспільстві різні види діяльності закріплені за різними групами спеціально підготованих людей (фахова спеціалізація), яким доводиться кооперуватися. Військовому, що охороняє спокій та безпеку своєї держави, потрібно їсти, мати одяг, житло, стежити за своїм здоров'ям, навчати своїх дітей. Отже, він кооперується з тими, хто виготовляє продукти харчування, шиє одяг, будує житло, лікує його, навчає його дітей. Так, на підставі спеціалізації та кооперації формується функціональний зв'язок статусів.
Слово "статус" прийшло у соціологію з латині. У стародавньому Римі воно позначало стан, правове становище юридичної особи. В кінці XIX ст. англійський історик Г. Мейн надає йому соціологічного звучання.
Статус - соціальний стан людини у суспільстві, узагальнена характеристика, що охоплює її професію, економічне становище, політичні можливості, демографічні характеристики. "Водій" - професія, "людина, що отримує середню за розміром заробітну платню" - економічно - стратифікаційні риси, "член демократичної партії" - політична характеристика, "40-річний чоловік" - демографічна. Всі ці визначення дають уявлення про соціальний стан однієї і тієї ж людини, але з різних боків.
Кожен статус, кожна позиція характеризується заданим колом прав, обов'язків та діапазоном очікуваної поведінки. Статус дитини, наприклад, це позиція, яка існує у будь-якому суспільстві ( хоча для різних суспільств його вікові рамки є різними). Той, хто займає цю позицію, має соціально визначені права (дитину потрібно одягати, виховувати), обов'язки (дитина повинна підкорятися волі старших членів сім'ї), від нього очікують певного типу поведінки( у первісній общині діти займалися збиранням ягід і т.п.).
Саме завдяки правам та обов'язкам статуси пов'язані між собою і формують функціональні зв'язки суспільства. Обов'язки визначають те, як носій даного статусу повинен поступати стосовно інших. Права проголошують те, що людина може собі дозволити або допустимі стосовно інших дії. Права та обов'язки пов'язані між собою в такий спосіб, що передбачають одне одного та одночасно дозволяють передбачати поведінку інших людей.
Отже, статус - це визначена позиція у соціальній структурі групи або суспільства, що пов'язана з іншими позиціями через систему прав та обов'язків. Позиція вчителя змістовно пов'язана передусім, з позицією учня, директора школи, останнього - в першу чергу , з позицією міністра освіти і т.п. Статус учителя, як і будь-який інший, визначено відносно всієї системи освіти.
Кожна людина займає декілька позицій у суспільстві, оскільки бере участь у численних видах діяльності, є членом багатьох груп та організацій. Наприклад, студент є одночасно представником певної родини, нації, поселенської чи регіональної спільноти, може бути членом політичної партії, громадської організації, спортивної секції, фан-клубу тощо.
Статусний набір - це сукупність всіх статусів, властивих даному індивіду. В цьому наборі завжди знайдеться ключовий, головний або інтегральний. Інтегральним називають найбільш характерний для даного індивіда статус, за яким виділяють його ті, хто з ним спілкується.
Для жінок у традиційному суспільстві найчастіше головним інтегральним статусом виявляється статус господарки, а для чоловіка - статус, пов'язаний з основним місцем роботи – “директор банку”, “науковець” тощо. Є такі статуси, що через свою винятковість перетворюються на інтегральні незалежно від того, який набір статусів у даного індивіда (чемпіон світу, лауреат Нобелівської премії).
Розрізняють два види статусу - особистісний та соціальний (у вузькому значенні).
Соціальний статус (у вузькому значенні) - це позиція людини, яку вона займає автоматично як представник великої соціальної групи (професійної, класової, національної).
Колись негрів у США, ПАР вважали представниками нижчої раси, а тому до будь-якого негра - талановитий він чи ні, доброчесний чи недоброчесний - ставилися презирливо. Особисті якості відступали на другий план. І навпаки, позитивні риси білої людини перебільшувалися: при знайомстві та працевлаштуванні їй довіряли більше. Інший приклад - упереджене ставлення до жінок. У масовій свідомості поширена думка, що з керівною посадою жінка не впорається саме тому, що вона є жінкою - тобто представником певної соціально-демографічної групи.
Особистісний статус - позиція, яку людина займає в малій або первинній групі завдяки особистим якостям.
Помічено, що соціальний статус відіграє головну роль для незнайомих людей, а особистісний - для знайомих. Представляючись незнайомим людям, особливо офіційним особам, ми, як правило, називаємо місце роботи, соціальне становище, вік. Для знайомих важливими є не ці характеристики, а наші особисті якості, неформальний авторитет.
Термін статус також узгоджується з поняттям рангу - тобто позиції відносно інших людей у суспільстві. Кожен з нас є членом багатьох груп - великих і малих. Кожна група має свою власну ієрархію, крім того вона входить до загальносуспільної ієрархії груп. В тому випадку, коли статус розглядають як позицію у ієрархічній структурі, його називають рангом. Ранг може бути високим, середнім або низьким. Людина, що сягає верхівки ієрархії і, відповідно, високого статусу у одній групі, може мати низький статус в іншій. Студент - колекціонер може оцінюватись досить високо серед тих, хто збирає марки, однокурсники можуть вважати його посереднім студентом, а дружина, взагалі, може дивитись на нього зверхньо. Отже студент має одночасно три різних ранги: високий, середній та низький у різних групах. Рідко кому вдається обіймати високі статуси в усіх видах діяльності та в усіх групах, в які він включений.Індивід по-різному контролює свої соціальні позиції. Вік, стать, належність до певної раси, як правило, не контролюються конкретним індивідом, вони визначаються обставинами. Такі статуси носять назву приписних (аскриптивних).
Отже, приписний статус - це така позиція у суспільстві, яку індивід не контролює та /або/ яку він займає незалежно від своїх бажань, зусиль, волі.
На відміну від приписного, набутий статус визначається зусиллями самої людини, контролюється нею.
Професію водія, перекладача, або інженера людина отримує завдяки власним зусиллям, фаховій підготовці та вільному вибору. Статус чоловіка своєї дружини є набутим, тобто щоб його отримати, мужчина приймає рішення про одруження, наносить візит батькам своєї майбутньої дружини, робить офіційну пропозицію і т.п. Чим динамічніше суспільство, тим більше в його соціальній структурі ланок, які потребують набутих статусів.
Змішаний статус - така позиція, що несе в собі елементи двох попередніх типів статусу.
Іноді дуже важко визначити, до якого типу віднести той чи інший статус. Наприклад, статус безробітного дуже важко сприймати як набутий, це не та позиція, якої прагне більшість. Кожен, навпаки, намагається обминути безробіття. Як правило, людина виявляється безробітною всупереч своїй волі та бажанню, через економічну кризу, масові скорочення, структурну перебудову виробництва. Але і приписним його теж назвати не можна, статус безробітного не можна ставити в один ряд з демографічними, расовими характеристиками індивіда.
Кожен соціальний статус несе з собою очікувані моделі поведінки, тобто соціальну роль. Статус і роль відображають статичні та динамічні аспекти соціальної позиції.
Статус позначає місце індивіда в соціальній системі, а роль -сукупність моделей поведінки, що їх повинен виконувати носій визначеного статусу. Президент країни - це статус. Характерною для нього є президентська роль, що визначається соціальними нормами, які приписують носієві даного статусу визначені моделі поведінки ( у стосунках з урядом, з парламентом, армією і т.п.) Статус президента -фіксована позиція у суспільстві, роль є більш гнучкою, для неї характерні значні варіації у тому, як той чи інший носій цього статусу себе поводить.
Кожен статус, як правило, передбачає певний набір ролей. Статус викладача включає його роль у стосунках із студентами, роль, яку він відіграє у відносинах із своїми колегами викладачами, роль дослідника у певній галузі знань та багато інших.
Зміст рольової поведінки апріорі визначається рольовими очікуваннями, тобто загальноприйнятими соціальними нормами, що фіксують, як повинна бути реалізована та чи інша роль. Реальна рольова поведінка носить назву рольового виконання. Наші реакції на дії інших людей в багатьох випадках залежать від того, наскільки рольове виконання узгоджується з рольовими очікуваннями. Якщо стоматолог попросить вас розкрити рот і показати зуби, ви очевидно зреагуєте на його прохання і покажете їх, якщо те ж прохання прозвучить від господині дому на званому обіді, ваша реакція буде іншою.
Згідно з Т.Парсоном будь-яку роль можна описати п'ятьма основними характеристиками:
емоційність - одні ролі вимагають емоційної стриманості, інші
розкутості;
2. спосіб одержання - одні пропонуються, інші - здобуваються;
масштаб - частина ролей сформульована та чітко обмежена,
інша розпливчата;
формалізація - дія відповідно жорстко встановлених правил або
довільна;
5. мотивація - егоцентрична або соціоцентрична.
Оскільки кожна людина одночасно виконує багато соціальних ролей, то імовірні ситуації рольових конфліктів.
Поняття рольового конфлікту використовують в різних ситуаціях.
Іноді індивід виявляє, що він одночасно виконує дві чи більше ролей. Ця ситуація ставить перед індивідом суперечливі вимоги. Так часто буває, коли, наприклад, працюючим жінкам доводиться задовільняти одночасно рольові очікування робітниці, жінки та матері. При тому рольові очікування можуть знаходитися у конфлікті між собою.
Іноді індивід визначає свою роль по-одному, а ті, хто в рамках своєї ролі з ним пов”язаний, визначає його роль інакше. Так, наприклад, вчителі дотримуються свого кодексу професійної поведінки, а батьки чи місцеві керівні органи у сфері освіти трактують поведінку вчителя зовсім по-іншому.
Іноді різні ролі пов”язані з несумісними очікуваннями стосовно якоїсь однієї ролі ( майстер, який знаходиться під впливом суперечливих одне одному очікувань робітників та менеджерів).
Повсякденне життя несе з собою безліч ролей. Одна і та ж людина може бути студентом, робітником, покупцем, сином або дочкою одночасно. І хоча кожна роль базово визначає лінію поведінки рольового виконання, тим не менше у людини завжди залишається право вибору, а отже кожен з нас вносить певну специфіку, свій персональний стиль у рольове виконання. Роль дочки або сина можна виконувати "по-різному". Один з варіантів "виконання" цієї ролі - ідеальна дочка або син: ставитися до батьків з глибокою повагою, прислухатися до їх порад, піклуватися про них і т.п.
Як правило, наші ролі достатньо відокремлені одна від одної в такий спосіб, щоб мінімізувати конфлікт між ними. Тим не менше, іноді складається така ситуація, в якій індивід відчуває що змушений поєднувати ролі, які не можуть співпадати. Ця проблема відома як ситуація "рольового конфлікту", в якій кожен з нас відчуває себе не дуже комфортно. У ситуації рольового конфлікту у людини виникає відчуття, що її штовхають у різних, іноді протилежних напрямках одночасно.
Як правило, людина намагається уникати рольового конфлікту, хоча це іноді вимагає неабияких зусиль від неї. Серед способів вирішення рольових конфліктів - об'єктивні і суб'єктивні. Об'єктивні передбачають вдосконалення суспільних відносин, тобто створення таких сприятливих суспільних обставин, за яких наприклад, роль матері не суперечила б виконанню професійних обов'язків. Сам індивід може намагатися змінити соціальну ситуацію, в якій реалізуються рольові функції. Наприклад, рольовий конфлікт: мати - представник професійної групи - може вирішуватися або звільненням з роботи (позбавлення професійного статусу), або перекладання своїх материнських обов'язків на когось іншого (відмова від ролі матері). Крім того, існують внутрішні психологічні механізми вирішення рольового конфлікту, які змінюють не ситуацію, а лише її сприйняття. Саме їх З.Фрейд назвав захисними механізмами. На думку З.Фрейда у психіці людини весь час відбуваються конфлікти між свідомістю, якій доводиться витримувати тиск реальності, та підсвідомістю, що керується принципом задоволення (робити тільки те, що подобається). Щоб уникнути напруженості природа подарувала людині механізм, який діючи на підсвідомому рівні, пригнічує, витісняє, виправляє все те, що не відповідає вимогам морального "цензора". До елементів такого механізму З.Фрейд зарахував: репресію (витіснення пригнічення неприємних елементів досвіду у пам'яті індивіда); проекцію (підсвідома спроба приписати пригнічувані імпульси іншій людині), заміщення (переорієнтація імпульсу або почуття з одного об'єкту на інший, більш доступний), раціоналізація (намагання пояснити самому собі все з точки зору логіки, яка б задовольняла індивіда) і т.п.
Рольові конфлікти є природним явищем для будь-якого суспільства, їх характер, частота та інтенсивність змінюються і наростають по мірі ускладнення самого суспільства, суспільних взаємин. Конфліктні ситуації, що складаються при виконанні особистістю своїх соціальних ролей можуть служити як поштовхом для вдосконалення суспільства та особистості, так і ускладнювати їх розвиток, а навіть викликати руйнівні процеси в суспільстві та особистості.
Регулювання перебігу рольових конфліктів мінімізація їх негативних наслідків є одним із завдань як соціальної політики, регулювання суспільних процесів з боку держави, так і проблема, яка повинна вирішуватися самою особистістю - суб'єктом суспільного життя, активним учасником соціальної творчості.
2.2 Процес соціалізації
Процес інтеграції індивіда в суспільство через систему соціальних статусів, через засвоєння ним елементів культури, соціальних норм та цінностей, на підставі яких формуються соціально значимі риси особистості, моделі її поведінки носить назву соціалізації.
Соціалізація пояснює, яким чином людина з істоти біологічної перетворюється на соціальну. Соціалізація розповідає на індивідуальному рівні про те, що відбувалося із суспільством на колективному рівні. Індивід дорослішає, у "згорнутому" вигляді проходить ті ж самі етапи, які пройшло суспільство впродовж культурної та біологічної еволюції. Жоден біологічний вид окрім людини не навчився "згортати" етапи свого розвитку.
Ступінь біологічно запрограмованої людської готовності жити у суспільстві є досить великим, але його не можна перебільшувати. Навіть якщо все необхідне для соціалізації запрограмоване у генах, це лише потенційна можливість, лише паростки, які потребують для своєї реалізації певних умов. Це підтверджується аналізом випадків з так званими "феральними людьми" ( тобто істотами, які виросли в ізоляції та виховані тваринами), "мауглі".
У 1976 році в Індії знайшли такого хлопчика-мауглі на ім'я Раму, який виріс у вовчій зграї. Тіло його було деформоване, ймовірно тому, що йому доводилось лежати у незвичних для людини позах. Він поводився як тварина, пересувався на чотирьох кінцівках, приступаючи до їжі попередньо її обнюхував, лякався вогню, вживав сире м'ясо. В процесі інтенсивної соціалізації у дитячому притулку його навчили митися і одягатися, але він так і не зміг говорити.
При наявності біологічних передумов для соціалізації, але відсутності соціального середовища, ці діти виявилися недорозвинутими з точки зору соціальних стандартів. "Мауглі" довели, що залишені напризволяще люди перестають бути людьми у соціальному розумінні.
По поверненню у людське співтовариство, "мауглі", як правило, засвоюють лише елементарні навички, оволодівають мовою, що складається максимально з 10 - 30 слів. "Ізолянти" так і не можуть навчитися дружити, посміхатися, абстрактно мислити, вести бесіду.
До змісту соціалізації входить засвоєння індивідом мови, відповідних способів мислення, властивих даній культурі, форм раціональності та чуттєвості, сприйняття індивідом норм та цінностей, традицій, звичаїв, зразків та прийомів діяльності. Індивід соціалізується приєднуючись до різних форм соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. У цьому плані соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Разом з тим соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки людина засвоює світ культури вибірково, через свої інтереси, власний світогляд та досвід, формуючи свої здібності, потреби та цінності. Не може бути соціалізації без індивідуалізації.
Процес соціалізації складається з ряду етапів. Розрізняють первинну соціалізацію - засвоєння соціальних норм та цінностей дитиною, входження її до даної культури, та вторинну - послідовне засвоєння соціальних ролей, що є характерним для життєдіяльності дорослої людини. Процес засвоєння норм та цінностей суспільства не може припинитися тоді, коли індивід відсвяткує свій вісімнадцятий день народження, або закінчить школу. Початок професійної кар'єри, одруження, народження дитини, зміна роботи, переїзд в інше місто - всі ці ситуації передбачають знайомство з новими ролями, а отже соціалізацію.
Соціологи ідентифікують вторинну соціалізацію як таку, що відбувається у дорослому віці та може бути різною за формою.
Певні життєві ситуації просто будуються на існуючих нормах, цінностях та ролях, інші вимагають ресоціалізації , або засвоєння альтернативної сукупності норм та цінностей. Наприклад, новобранці в армії або душевнохворі у психіатричній лікарні повинні бути ресоціалізовані до нових ролей. Ресоціалізація є найбільш очевидною у інституційному контексті таких закладів як в'язниця, психіатрична лікарня, військова казарма.
Але і виконання певних професійних обов'язків ( у медицині, вихованні, юриспруденції, роботі правоохоронних органів) залежить в значній мірі від навчальних програм, які намагаються позбавити індивіда старого уявлення про себе та цінностей і норм з ним пов'язаних (отриманого внаслідок первинної соціалізації) - цей процес носить назву десоціалізації - та формують замість нього нове світосприйняття та нове уявлення про себе.
Ще один тип соціалізації - попередня соціалізація ( соціалізація, що здійснюється заздалегідь), він має відношення до умовної репетиції, конкретних планів та відповідних змін у цінностях та уявленнях, які відбуваються, коли ми знаємо (відчуваємо), що відбуватиметься зміна наших соціальних ролей. Діти залучені до такої соціалізації, коли граються у "дочки - матері", "лікаря і пацієнта", "вчителя та учня". Звичайно, що їх уявлення про дорослі ролі є обмеженими та ідеалізованими.
І, нарешті, професійна соціалізація включає в себе вивчення норм, цінностей та вірувань, необхідних для нової професії або для роботи в новій організації, набуття професійних навичок та умінь.
Успішна соціалізація зумовлена різними факторами, зокрема існуванням нормативного канону людини, тобто уявлень про природу та можливості людини. Цей канон має щонайменше два виміри: уявлення про те, що являє собою дитина від народження, а також якою вона повинна стати в результаті освіти та виховання. Такий канон фіксується у філософсько-релігійних текстах, фольклорі. Кожне суспільство формує своїх членів відповідно до канонів власної культури. У стародавній Спарті хлопчиків навчали бути дисциплінованими, фізично загартовувати себе, не бути занадто емоційними, обмежувати себе у всіх своїх людських проявах. В сусідніх Афінах батьки привчали своїх синів бути не тільки загартованими, але й сприймати світ високого мистецтва, бути широко освіченими. Така практика привела до того, що результатом виховання були різні індивіди, які з одного боку творилися різними суспільствами, а з другого - самі формували ці різні культури.
У сучасних США, наприклад, схвалюється індивідуалізований погляд на життя, конкурентноспроможність, іноді штучно створюються умови для розвитку таких рис (принцип перемішування дітей у шкільних класах кожен рік, щоб уникнути можливості встановлення стійких емоційних зв'язків, глибоких дружніх, кооперативних стосунків), а в Китаї, навпаки, визнається важливим виховати у дитини лояльність до групи, спрямованість на кооперацію, спроможність поставити інтереси суспільства над інтересами особистості (такий тип виховання взагалі характерний для тоталітарних суспільств).
Трансформація або формування поведінки індивіда відбувається відповідно до внутрішніх детермінант соціальної поведінки під впливом агентів соціалізації.
До суб'єктивних детермінант соціальної поведінки особистості належать перш за все її потреби та інтереси.
Потреби людини - це ті її форми взаємодії зі світом (матеріальні чи духовні), необхідність яких зумовлена особливостями відтворення та розвитку її біологічної, психологічної визначеності, та які в тій чи іншій мірі усвідомлюються, відчуваються людиною. Потреби демонструють суперечність між наявним та необхідним. Це характеристика об'єктивного в особистості, це потреба в чомусь, необхідність чогось, що забезпечує її існування, збереження.
Одну з найцікавіших та досконалих класифікацій потреб людини запропонував американський соціолог А.Маслоу. Він виділив п'ять типів потреб і розташував їх у висхідному порядку від нижчих до вищих, духовних.
Класифікація потреб людини, запропонована американським соціологом
А. Маслоу:
фізіологічні та сексуальні потреби - у відтворенні людини, їжі,
одязі, житлі, відпочинку;
екзистенціальні потреби - у безпеці свого існування,
впевненості в майбутньому, стабільності умов життєдіяльності,
потреба у гарантованій зайнятості;
соціальні потреби - потреби в певних уподобаннях, належності
до колективу, спілкуванні, турботі про них та уваги до себе,
участі у трудовій діяльності;
потреби престижу - у повазі з боку інших значимих осіб, у
службовій кар'єрі, у визнанні, у високій оцінці своєї діяльності;
5. потреба у самореалізації, у творчому самовираженні.
На думку А. Маслоу, потреби кожного нового рівня не можуть перетворюватися на актуальні, якщо не задоволені потреби попереднього рівня.
Отже, через призму потреби усвідомлюються та оцінюються предметні ситуації, виникають почуття задоволення або незадоволення. Інтерес має об'єктивно - суб'єктивну природу. Він виникає як усвідомлення потреб особистості у зв'язку з конкретною ситуацією можливості задоволення цих потреб.
Потреби та інтереси лежать в основі системи цінностей та ціннісних орієнтацій людини. Оцінюючи предмет, індивід не просто співставляє його прямо або опосередковано із своїми потребами чи інтересами (які він може і не повністю усвідомлювати, знати, розуміти), а пропускає цю оцінку через розуміння ціннісних критеріїв, готових оцінок, уявлень про належне, справедливе, корисне, прекрасне та ін., через призму розповсюджених у даному суспільстві канонів культури.
Процес соціалізації проходить у оточенні багатьох людей та соціальних інституцій, тобто агентів соціалізації, які є відповідальними за навчання у процесі засвоєння культурних норм та соціальних ролей.
Агенти соціалізації відіграють різні ролі в житті людини, можуть ставити перед собою різні цілі, по-різному впливати на неї. В одній ситуації вплив агентів соціалізації може доповнювати один одного, підсилюючи ефект результативної дії, в іншій вони можуть вступати у конфлікт, зменшуючи тим самим виховний ефект. Наприклад, батьки бажають, щоб їх діти ставились однаково до чоловіків і жінок, школа також може підтримувати такі прагнення батьків, а гумористичні сценки на телеекрані, що висміюють емансипацію жіноцтва, групи ровесників, які як правило вимагають від своїх членів стереотипізованої статевої поведінки (тут однаково не сприймаються дівчата, що своєю поведінкою нагадують хлопців, і хлопці, що своєю поведінкою нагадують дівчат), вступають у конфлікт з бажанням батьків та вимогами вчителів у школах.
Сім'я - це перший світ соціального оточення дитини, члени сім'ї - це дзеркало, в якому дитина вперше себе бачить. Вона - найважливіше джерело соціалізації в період раннього розвитку дитини. Сім'я відіграє центральну роль, тому що дає перший досвід, який дитина отримує в спілкуванні з іншими, коли вона вперше відчуває себе особистістю. По суті, сім'я - це перша референтна група, чиї норми та цінності дитина сприймає як свої особисті в оцінці навколишнього світу.
Сім'я також вводить дитину у світ групового спілкування. Сумісне проживання передбачає необхідність підтримувати порядок в домі, розподіляти обов'язки, домашні ресурси, які включають простір квартири, певні предмети споживання, вільний час та увагу батьків.
Певні моменти сімейного життя суттєво впливають на соціалізацію. Наприклад, материнський та батьківський стилі виховання часто є різними. Батько, як правило, звертає увагу на фізичні вправи та незнайомі ігри, а мати - більше розмовляє з дитиною та використовує добре відомі ігри. Значний вплив на соціалізацію мають кількість дітей у сім'ї та порядок народження. Взаємодія з братами та сестрами навчає дитину як вести себе у кооперації та конфлікті, як домовлятися з партнерами.
Отже, сім'я вводить дитину у суспільство, допомагаючи їй знайти свою ідентичність у соціальному світі.
Соціологи відзначають, що критичну роль у процесі введення дитини у суспільство відіграють групи однолітків. Вони наділяють індивіда досвідом рівноправних взаємин. Відсутність владного дисбалансу дозволяє одноліткам навчати одне одного в такий спосіб, який не доступний, як правило, у сімейному вихованні. Дитина сама обирає собі друзів серед одноліток, батьків вона обрати не може. Ця можливість вибору дозволяє дітям та підліткам перевірити свою спроможність спілкуватися з різними типами приятелів. Однолітки також знайомлять одне одного з такими сферами життя, які є дуже делікатними та іноді забороненими у розмовах з батьками (сексуальні проблеми, наприклад). В міру дорослішання дитини, посилюється вплив однолітків та зменшується батьківський. Крім того, відбувається змістовна спеціалізація: проблеми, що вдягнути, куди піти, обговорюються з ровесниками, але для того, щоб визначити життєві цілі та цінності, дитина найчастіше все ж звертається до батьків.
Суттєву роль у сучасній соціалізації відіграють засоби масової інформації. Підраховано, що дитина проводить більше часу перед телевізором, ніж у школі. Дослідження свідчать, що телебачення має подвійний ефект: позитивний, тобто стимулює позитивну поведінку, якщо дитина дивиться програми, спрямовані на популяризацію відповідних цінностей, або стимулює насильство, інші негативні моделі поведінки, якщо програми пропагують агресію і подібні типи негативних явищ.
Освіта є важливим джерелом соціалізації, зокрема у XX столітті, коли суспільство набуває рис урбанізованої спільноти. Школа відіграє роль посередницької ланки між сім'єю та світом дорослих. Тут дитина знайомиться з певними офіційними цінностями (інтелектуальна майстерність), а також із прихованими "навчальними курсами", тими, що не внесені у шкільну програму (як пристосуватися до вимог бюрократичної організації).
Всі ці агенти соціалізації відносяться до так званої первинної соціалізації, яка здійснюється на ранніх стадіях життя індивіда. В житті дорослої людини важливу роль відіграють такі агенти соціалізації як армія, церква, політичні партії, лідери громадської думки, яких можна вважати агентами вторинної соціалізації.
Сполучення різних факторів процесу соціалізації дає можливість говорити про два прямо протилежні підходи, дві теоретичні моделі соціалізації, різницю між якими можна продемонструвати у вигляді таблиці.
Таблиця.2. 1 МОДЕЛІ СОЦІАЛІЗАЦІЇ.
Репресивна (примусова) соціалізація
Партисіпаторна (партнерська) соціалізація

Покарання за неправильну поведінку
Винагорода за хорошу поведінку.

Матеріальні винагороди та покарання
Символічні винагороди та покарання

Ідеал – слухняний індивід
Ідеал – автономний індивід

Орієнтація на команди як основний спосіб комунікації (асиметричне спілкування)
Орієнтація на діалог у процесі комунікації ( симетричне спілкування)

Орієнтація на схематичне розуміння ідеалу
Орієнтація на бажання самого індивіда

Індивід залежить від суспільства
Суспільство орієнтується на партнерські стосунки з індивідом.


Це два крайніх підходи, в реальному процесі соціалізації завжди присутні елементи і примусової, і партнерської моделі.
Результатом соціалізації є утвердження в суспільстві різних соціальних типів особистості. Схожі умови формування особистості детермінують у багатьох індивідів спільні погляди на світ та його цінності, спільні життєві цілі та завдання, норми поведінки. Звичайно, це не заперечує того факту, що кожна особистість є відповідно до різних критеріїв своєрідною та неповторною.
Узагальнений вираз сукупності рис особистості, що повторюється, фіксується у понятті "соціальний тип особистості".
За критеріями прийнятності цінностей та норм домінуючої культури, внутрішніх або зовнішніх орієнтацій індивіда типологізується соціальний характер (термін, що у західній соціології відповідає "соціальному типу особистості") Д.Рісменом. Цей соціолог розрізняє традиційно - орієнтований, консервативний, конформний типи соціального характеру, інтравертний, екстравертний і, нарешті, позитивний характери.
У радянській соціології переважала тенденція до фіксації лише одного типу особистості, що, як вважали, характерний для зрілого соціалістичного суспільства. Російський вчений В.О.Ядов підкреслює необхідність виявлення базисного типу, характерного для певного суспільства, та модального (реального), переважаючого на тому чи іншому етапі його розвитку.
В період радикального руйнування суспільних відносин загострюється проблема неспівпадіння модального та базисного типів особистості. Ті риси характеру та цінності, які вкорінені у реальності "homo soveticus" – “радянської людини” несумісні із здійснюваними у країні економічними та політичними реформами. Трансформація радянської людини, адаптованої до життя в умовах так званої адміністративно-командної системи, тоталітарних політичних відносин, повинна пройти через складний процес перегляду ідеалів та цінностей, рис соціального характеру.
Висновки
Соціологічна структура особистості розкривається за допомогою понять "соціальний статус" і "соціальна роль" особистості. До складу статусного набору особистості входять інтегральний, соціальний ( у вузькому значенні), особистісний, приписний, набутий та змішаний статуси.
Поняття соціалізації має відношення до процесу поступового входження, "вростання" людини в суспільство. Доцільно говорити про два критичних аспекти процесу соціалізації. По - перше, соціалізація формує індивідів, що складають людську співдружність. Через процес соціалізацій людина навчається жити серед інших людей, в групі, бути свідомим членом суспільства, до якого вона належить. З точки зору цієї перспективи, соціалізація - процес, впродовж якого індивіди пристосовуються, адаптуються до соціального порядку.
По-друге, соціалізація - це процес, завдяки якому суспільство відтворює себе в нових поколіннях. Через соціалізацію цінності та традиції минулого переносяться у майбутнє. Таким чином соціалізація підтримує безперервність суспільного розвитку.
Ключові поняття:
особистість рольовий конфлікт
людина первинна соціалізація
соціальний статус ресоціалізація
інтегральний статус попередня соціалізація
індивід агенти соціалізації
індивідуальність базисний тип особистості
соціальна роль набутий статус
приписний статус вторинна соціалізація
змішаний статус соціальний тип особистості
Питання для самоконтролю:
Поняття “особистість” у соціології. Основні теоретичні підходи до аналізу особистості та її розвитку.
Статусно-рольова структура особистості. Статусний набір особистості та його складові.
Рольова поведінка особистості. Рольові конфлікти та їх подолання.
Типи особистості сучасного українського суспільства. Тип “гомо совєтікус” : чи зберігся він сьогодні?.
Проблема ресоціалізації в умовах суспільної трансформації.
Що дає унікальний індивідуальний досвід ? Як він доповнює груповий досвід ?
Як співвідносяться соціальна детермінація та соціальна активність особистості ?
Література:
Ананьев Б.Г. О проблемах современного человекознания. – М.,1974;
Кон И.С. Социология личности. – М.,1967;
Кон И.С. Открытие “Я”. – М.,1978;
Кон И.С. В поисках себя: Личность и ее самосознание. – М.,1984;
Лобанова А. Соціальна мімікрія як адаптивний спосіб життєдіяльності// Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1999. - № 2;
Мартинюк І.О., Соболєва Н.І. Люди і ролі. – К.,1993;
Рисмен Д.Некоторые типы характера и общество// Социологические исследования. – 1993 - № 5;
Українська душа / Ред В.Храмова. – К., 1992;
Штомпка П. Социология социальных изменений. – М.,1996.
РОЗДІЛ 3 СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА ТА СОЦІАЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ
Люди відрізняються один від одного кольором шкіри, професією, віком, місцем проживання, мовою, якою розмовляють та цінностями, якими керуються при виборі життєвого шляху. Таким чином, будь-яке суспільство є внутрішньо неоднорідним, бо складається з частин-спільнот, що їх творять люди, відмінні одні від одних за ознаками, які мають природний характер, чи виникають в результаті їх суспільного співжиття. Які з цих відмінностей є суспільно важливими і чому, як впливає на соціальне самопочуття особистості приналежність до певних соціальних спільнот, що формуються за наведеними та іншими ознаками і як вони впливають на життєдіяльність суспільства?
Про важливість цих проблем говорить навіть той факт, що і саму соціологію ряд дослідників трактують як "науку про становлення та функціонування соціальних спільнот, між якими складаються певні соціальні відносини і взаємодія, а також про соціальну людину - творця цих спільнот і головного суб'єкта історичного розвитку" (Н. Черниш). Основоположники української соціології, зокрема М. Драгоманов, М.Грушевський, М.Шаповал також підкреслювали важливість вивчення соціальних спільнот, громад, як першооснов суспільності. Це відбилося і в назві однієї з перших українських установ, що вела дослідження у галузі соціології - Українського інституту громадознавства, заснованого у Празі в 1924 р. М. Ю. Шаповалом і членом-кореспондентом якого, до речі, був ще один видатний дослідник соціальних спільнот - П. Сорокін. Актуальним цей підхід (його часто визначають як мезосоціологічний) є і у теперішній світовій та вітчизняній науці.
Після вивчення цієї теми Ви зможете осягнути:
поняття та складові соціальної структури суспільства;
номінальні та рангові параметри соціальної структури;
явища соціальної диференціації та соціальної нерівності;
феномен соціальної стратифікації та історичні типи стратифікаційних систем;
особливості функціоналістського, конфліктологічного та еволюційного підходів до аналізу соціальної стратифікації;
сутність та види, причини соціальної мобільності.
Виклад матеріалу:
3.1 Сутність та параметри соціальної структури.
3.2 Соціальна стратифікація: поняття та види.
3.1 Сутність та параметри соціальної структури
Добробут людини в суспільстві, її соціальні зв'язки з іншими людьми, звички, норми, цінності пов'язані з тим місцем, яке вона займає у соціальному просторі. Феномен соціального простору став предметом досліджень багатьох відомих соціологів минулого і сучасності. Е. Дюркгейм, Р. Парк, Е. Богардус, П. Бурд'є, Д. Лєнскі пов'язували вивчення соціального простору з розробкою наукового підходу до вирішення соціальних проблем. Основні ідеї про природу соціального простору були .сформульовані П. Сорокіним у його класичній праці "Соціальна мобільність", що вийшла у 1927 р. В ній П. Сорокін підкреслював неможливість суміщення таких понять як "геометричний простір" і "соціальний простір". Під "соціальним простором" в сучасній соціології розуміється середовище, яке формується соціальними суб'єктами і в якому проходить їх життєдіяльність. Це поняття є значною мірою умовним - воно відображає реальність, що існує, на відміну від геометричного простору, не у природі, а у свідомості людей, визначається нею і у свою чергу формує цю свідомість. Проте соціальний простір має під собою і цілком реальний фундамент - природну неоднаковість індивідів, зокрема їх приналежність до різних соціальних спільнот, що виникають об'єктивно, на базі об'єднання людей за певними ознаками, які мають істотне значення для суспільства: демографічних, територіально-поселенських, етнічних тощо. Значимість конкретних ознак виявляється у тому, що їх носії на основі об'єктивних відмінностей від решти суспільства виробляють власну модель поведінки у соціальному просторі. При тому, ці ознаки можуть мати неоднакову вагу у різних суспільствах. Наприклад, статева, конфесійна приналежність особистості були більш значимими для традиційного суспільства, аніж для нинішнього.
Об'єднуючи людей за певною ознакою, спільність продукує специфічні інтереси. Усвідомлення цих інтересів та боротьба за їх реалізацію виводить спільноту на якісно новий щабель розвитку, перетворює її в суб'єкт соціальної дії - соціальну групу.
Сукупність соціальних спільнот та груп складає соціальну структуру суспільства.
Відповідно до ознаки, за якою формуються соціальні спільноти, можливо розглядати соціальну структуру суспільства у різних вимірах: як соціально-демографічну ( її утворюють статеві та вікові групи), соціально-територіальну (населення різних регіонів країни), соціально-професійну (система груп, які виникають внаслідок суспільного розподілу праці), етносоціальну (відображає приналежність населення до різних етнічних спільнот) тощо. Звідси неважко зробити логічний висновок: кожен конкретний індивід одночасно належить до багатьох груп. Ця приналежність визначає і визначається його приписними і набутими соціальними статусами.
Американський соціолог П.Блау запропонував систему параметрів, за якими можна визначити приналежність індивіда до певних соціальних груп або спільнот сучасного відкритого суспільства, а також позицію означених груп та індивідів -їх членів, у суспільній системі в цілому.
Таблиця 3.1 ПАРАМЕТРИ СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ
Номінальні параметри
Рангові параметри

Стать
Освіта

Раса
Дохід (заробітна плата)

Етнічна належність
Багатство (спадщина або

Віросповідання
нагромадження)

Місце проживання
Престиж

Сфера діяльності
Влада

Політична орієнтація
Походження

Мова
Вік


Адміністративна посада


Інтелігентність

Слід звернути увагу, що номінальні параметри пов'язані в основному з приписним статусом індивіда (стать, раса, етнічна та конфесійна приналежність), а рангові - з набутим. Групи, які виділяються за номінальними параметрами, сприймаються у суспільстві як рівноцінні, такі, які творять горизонтальну диференціацію соціального простору, його неієрархічну організацію, а групи, які виділяються за ранговими параметрами, відображають вертикальну диференціацію, тобто надають своїм членам переваги, привілеї у взаємодіях з представниками інших груп, сприймаються суспільною свідомістю як більш чи менш престижні. Розподіл параметрів на номінальні та рангові відповідає найважливішим характеристикам соціальної структури суспільства: його гетерогенності (горизонтальна диференціація суспільства) та нерівності (вертикальна диференціація, стратифікація). Гетерогенність відображає ідеї, закладені в принципі природної рівності людей, що лежить в основі сучасних концепцій гуманізму та демократії: всі люди є рівними від народження, незважаючи на свої статеві, расові, етнічні характеристики і лише в процесі співжиття у соціальному просторі з іншими особистостями, самореалізовуючись та розкриваючи свої таланти, індивід власними зусиллями, відповідно до того, яку користь він приносить суспільству, заслуговує певної винагороди - переміщення у більш престижну та привілейовану соціальну групу.
На підставі номінальних параметрів неможливо рангувати індивідів, тобто розмістити їх вище або нижче у соціальній ієрархії. Наприклад, не можна твердити, що індивід X: чоловік, білий, українець, греко-католик, житель Львова, студент Національного університету "Львівська політехніка", симпатик Руху, займає лише на підставі цих характеристик вище чи нижче місце на "соціальній драбині", ніж індивід У: жінка, мулатка, протестантка, жителька Києва, студентка Києво-Могилянської академії, прихильниця Партії зелених. В сучасних умовах, у відкритому суспільстві, розподіл людей за ранговим принципом у межах відзначених номінальних параметрів розглядається як несправедливість, дискримінація. Хоча приналежність індивідів до певних соціальних спільнот, що виділяються за номінальними параметрами, буде достатньо істотно впливати на обсяг, інтенсивність, спрямованість та форми їх життєдіяльності у соціальному просторі, обмежувати чи активізувати її. Наприклад, молода людина, яка проживає у віддаленому від наукових, промислових та культурно-освітніх центрів, селі із мало розвинутою соціальною інфраструктурою, матиме набагато менші можливості для набуття освіти, фахової кваліфікації у багатьох видах професійної діяльності, а отже і її стартові позиції на початку соціальної кар'єри будуть істотно нижчими, ніж у міського жителя. Це вимагає від неї набагато більших зусиль, цілеспрямованості, винахідливості для того, щоб переміститися у вищу в соціальній ієрархії рангову групу, ніж ті зусилля, які будуть затрачені жителем міста.
Віднесення наведених П. Блау соціальних характеристик індивіда до номінальних чи рангових є не абсолютним. В інших типах суспільств ці характеристики можуть набувати якісно іншого характеру, тобто рангові ставати номінальними, а номінальні - ранговими. Наприклад, ще донедавна у багатьох країнах статева характеристика розглядалася як рангова: жінка трактувалася як істота нижча у соціальному плані, ніж чоловік, вона була позбавлена ряду громадянських прав, а її життєва сфера обмежувалася дітьми, кухнею, церквою. Живучість цього пережитку в суспільній свідомості дає підстави не лише сучасним феміністкам, але і багатьом дослідникам констатувати обмеження прав жінки у нинішньому "чоловічому суспільстві".
Знання соціальної структури суспільства, особливостей життєдіяльності груп, які виділяються в ній за номінальними та ранговими параметрами необхідні передусім для вирішення проблем пов'язаних з управлінням глобальними суспільними процесами. Наприклад, оцінка соціального потенціалу країни неможлива без знання статево-вікового складу населення, його демографічної структури, тенденцій їх розвитку. Бум народжуваності, який пережили США після другої світової війни, істотно змінив у позитивному плані демографічний склад країни та ініціював прискорений розвиток ряду галузей економіки, соціальної сфери. Депопуляція (зменшення населення в результаті перевищення смертності над народжуваністю), яка триває нині в Україні, не лише зумовлена певними економічними та соціальними проблемами, але й істотно ускладнює їх вирішення.
Прогрес суспільства забезпечується ефективним соціальним плануванням і, зокрема, створенням оптимального співвідношення ( у кількісному та якісному плані) між всіма групами, які складають соціальну структуру суспільства. При вивченні ринку товарів та послуг, проведенні рекламних кампаній також потрібно достатньо добре знати, на яку групу потенційних покупців, з якими соціальними характеристиками розрахований певний продукт, чи відповідає він їхнім потребам і чи дозволить він розвивати ці потреби, змінюючи життя споживачів на краще, чи не вступає споживання певного товару або послуги в конфлікт із стереотипами групової свідомості. Наприклад, рекламуючи мисливську зброю, продавець акцентує увагу , як правило, на споживачах - чоловіках, а фарбу для волосся - на жінках, хоча певна частина цих товарів купуватиметься і тими групами, на яких реклама не розрахована. Окрім того, плануючи рекламну кампанію можна "зіграти" на стереотипах групової свідомості, нав"язуючи потенційному клієнтові думку про те, що споживання певного продукту утвердить його мужність, чи жіночість, або навіть приналежність до вищої в суспільній ієрархії групи, до якої споживач хоче увійти. Саме з цією метою головному герою мольєрівської комедії "Міщанин у дворянстві" потрібно було навчатися танцям, а у певних колах сучасного українського суспільства вважається модним демонструвати масивні золоті ланцюги і мобільні телефони новітніх марок, що також є об'єктом для численних сатиричних мініатюр.
Соціальна нерівність існувала впродовж практично всієї історії людства. Вона засуджувалась, піддавалася критиці, ніколи не викликала симпатій у всіх членів суспільства, але люди в ході історичної практики з впертістю, якій можна дивуватися, чинили опір створенню "досконалих" суспільств, які б базувалися на соціальній рівності та відсутності гноблення і приниження одних соціальних груп іншими. При тому члени суспільства, нібито відмовляючись від ідеї соціальної нерівності, все ж постійно створювали нові види ієрархічних соціальних структур.
Рангові параметри являють собою не що інше, як характеристики соціальної структури, що базується на нерівності (вертикальній диференціації). Це знаходить свій вираз у тому, що по кожному з наведених вище рангових параметрів можна скласти систему статусів, кожен з яких за рангом буде вищим від одних статусів і нижчим від інших. Вертикальну диференціацію соціальної структури творять групи та спільноти, що виникають внаслідок неоднакового володіння людьми деякими важливими матеріальними і духовними благами, від яких залежить їх суспільний статус та життєві можливості: особистого розвитку та навчання і виховання своїх дітей, перспективи зайняття певного суспільного становища (вищого або нижчого), яке у свою чергу розширює або звужує соціальні потенції індивіда. Нерівність веде до формування "соціальної драбини", по якій люди рухаються вгору, забезпечуючи собі, своїм дітям все кращі життєві умови і все ширші можливості, або вниз, де ці можливості значно звужуються.
Стосовно кожного індивіда можна виділити визначений набір статусів, які сукупно дають уявлення про його статус у суспільстві. Д. Лєнскі розглядав, базуючись на теорії соціальної мобільності П. Сорокіна, рангові параметри для кожного члена соціальної групи або суспільства у вигляді паралельних площин, кожна з яких демонструє зміни певного статусу особистості у часі. На мал. 3.1 вказані площини, що задаються ранговими параметрами та часовими показниками, які характеризують життєвий шлях індивіда.
t
Рис.3.1. Статусний профіль індивіда в момент часу t..
З початку свого життєвого шляху (його відмічено літерою А) в кожний із зафіксованих моментів часу індивід має визначений статус у кожній із статусних площин. З часом статуси можуть підвищуватися або знижуватися (за виключенням статусу "походження"). Індивід може займати різні статуси в межах різних рангових параметрів. Наприклад, він може мати високий статус за походженням, але бути бідним, або може бути багатим, але не мати високого посадового статусу. Сукупний статус індивіда в момент t, як це видно з малюнка, означається ломаною лінією, яка носить назву статусного профілю. Саме статусний профіль свідчить про належність індивіда до певної соціальної спільноти. Індивіди, що займають близькі статусні профілі, ймовірно будуть складати окремі групи, які характеризуються визначеною субкультурою, більш частими контактами між її членами і більш або менш чітко вираженими межами, що відрізняють одну групу від іншої.
Статусні профілі є характеристиками нерівності. Порівнюючи їх, соціологи констатують, що профіль представника елітних верств населення завжди буде вищим, ніж у представників інших верств. В той же час статусний профіль вигнанця, люмпена буде займати найнижче становище.
Численні дослідження та спостереження свідчать, що люди з однаковими або близькими статусами мають більш інтенсивні контакти та підтримують тісні відносини одне з одним. Кожен з нас відчуває себе більш комфортно, якщо поряд знаходяться люди з "нашого" соціального оточення. Індивіди з близькими або подібними статусами у соціальному просторі мають подібні установки та орієнтації, симпатії і антипатії, політичні уподобання, стереотипи мислення та поведінки. Отже, для наукового аналізу важливо виділити соціальні позиції і соціальні статуси як конкретних індивідів, так і великих соціальних груп, тому що вони складають різні системи соціальних відносин і мають різний зміст. Соціальний простір є структурованим та багатовимірним. Кожна особистість від народження до кінця свого життя в ньому може бути охарактеризована через набір властивих їй приписних та набутих статусів, а отже об'єктивно вона є членом одночасно багатьох спільнот, які і складають соціальну структуру суспільства. Проблемою для суспільства залишається вибір: які з існуючих соціальних спільнот приймати за номінальні, а які за рангові, і на якій підставі ?
3.2 Соціальна стратифікація: поняття та види
В сучасному суспільстві існують групи, які мають значно більші ресурси багатства і влади, ніж інші, а отже перебувають щодо них у більш привілейованому становищі. Іноді в буденному житті індивіди, що входять у ці групи, не уявляють собі ані розмірів та меж такої групи, ані власного статусу у цій складній соціальній системі. Однак без наукових знань реальної соціальної структури, характеру розподілу цінностей між різними групами і ступеня нерівності між ними неможливо зрозуміти, як функціонує і розвивається суспільство. Сукупність знань, які характеризують саме ці аспекти соціального життя, відноситься сучасними вченими до теорії соціальної стратифікації.
Більшість вчених вважають, що соціальна стратифікація - це ієрархічно організована система соціальної нерівності, яка існує в певному суспільстві в даний історичний проміжок часу. Таку ієрархічно побудовану структуру соціальної нерівності можна уявити як розподіл суспільства на страти (слово походить від латинського stratum - пласт, прошарок). Розшароване, багаторівневе суспільство в даному випадку можна порівняти з геологічними нашаруваннями грунту або різнокольоровими пластами кондитерського виробу. Проте, порівняно з простим нашаруванням, соціальна стратифікація має принаймі дві істотні особливості. По-перше, стратифікація являє собою рангове розшарування, коли вищі верстви знаходяться у більш привілейованому становищі, ніж нижчі (стосовно ресурсів і можливостей розвитку). По-друге, верхні верстви, як правило, значно менші за кількістю членів суспільства, що до них належать, аніж нижчі. Те саме можна сказати і відносно інших верств, якщо їх розглядати послідовно зверху вниз. Однак у сучасних розвинутих суспільствах цей порядок порушується. Нижчі верстви в кількісному відношенні поступаються так званому "середньому класу".
Спроби пояснити механізм соціального розшарування привели до появи трьох взаємопов'язаних підходів до аналізу соціальної стратифікації. (Таблиця 3.2.). Функціоналістська школа в соціології пояснює нерівність, виходячи з диференціації соціальних функцій, які закріплюються за різними його групами в процесі суспільного поділу праці. Відповідно, на основі ієрархії соціальних функцій складається ієрархія соціальних груп, що їх виконують. Суспільство організує та відтворює нерівність по кількох критеріях, напрямках: за рівнем багатства і прибутку, одержуваного від виконання людиною своїх функцій, володіння політичною владою, соціальним престижем. Інакше кажучи, в результаті життєдіяльності суспільства в ньому утворюються великі групи людей, які концентрують в своїх руках більшу чи меншу частину суспільних ресурсів та набувають можливості ними розпоряджатись, а відповідно, в очах решти суспільства є більше чи менше престижними. Статуси, якими володіють люди, що до них належать, є по-різному бажаними для інших. В такий спосіб суспільство спрямовує прагнення, амбіції людей на досягнення статусів, які дають максимальну користь для нього і максимально комфортне становище для особистості. Відносна вада такого підходу функціоналістської школи полягає хіба в тому, що суспільство, будучи єдиною системою, не може функціонувати без жодної, на перший погляд навіть найменш значущої, з набору соціальних ролей. Хоча, з іншого боку, кількість складних і особливо важливих для суспільства ролей є меншою, ніж кількість ролей простіших. А отже, до їх виконання повинні залучатися люди більш компетентні та активні, які також об"єктивно складають меншість серед членів цього суспільства. І навпаки - чим простіша роль, тим більша кількість людей може її виконувати. Вони природно змушені задовільнятися меншою частиною соціальних благ, що їм припадає в результаті розподілу.
Таблиця 3.2 МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО АНАЛІЗУ СОЦІАЛЬНОЇ
СТРАТИФІКАЦІЇ
Функціоналістський підхід
Конфліктологічний підхід
Еволюційний підхід

1 .Стратифікація при-
1.Стратифікація не
1 .Стратифікація не-

родна,необхідна, не-
Необхідна, але й не
завжди є необхідною і

минуча, бо пов'язана
неминуча. Вона виникає
корисною. Вона з'явля-

з багатоманітністю
з конфлікту груп.
ється не лише в силу

потреб, функцій і со-
2. Стратифікація несп-
природних потреб, але й

ціальних ролей.
раведлива. Її визнача-
на основі конфлікту, що

2. Винагорода здійс-
ють інтереси можнов-
виникає у результаті

нюється у відповід-
ладців.
розподілу додаткового

ності з роллю і тому
3. Стратифікація ут-
продукту.

справедлива.
руднює нормальне
2. Винагорода може бу-

3. Стратифікація за-
функціонування
ти справедливою і несп-

безпечує оптимальне
суспільства.
раведливою . Стратифіка-

функціонування

ція може сприяти, а мо-

суспільства.

же утруднювати роз-



виток суспільства та особистості.


Отже, соціальна стратифікація - необхідне, неминуче і універсальне явище, пов'язане з природною різноманітністю функцій соціальних ролей. Ієрархія функцій визначає ієрархію соціальних груп. Винагорода здійснюється у відповідності з роллю, а тому є справедливою. Стратифікація забезпечує оптимальне функціонування суспільства.. Проте функціоналісти не могли пояснити чому окремі ролі винагороджуються аж ніяк не пропорційно їхній питомій вазі, значущості для суспільства, наприклад чому особи, що обслуговують еліту, одержують за свою працю більше, ніж їх колеги у звичайних умовах. Критики функціоналізму підкреслювали, що висновок про корисність ієрархічної побудови суперечить історичним фактам про соціальні конфлікти, які призводили до складних ситуацій, вибухів і часом відкидали суспільство назад.
Другим напрямком аналізу соціальної стратифікації можна вважати конфліктологічний підхід, тому що він аналізує це явище з позиції теорії конфлікту. Відповідно до нього соціальна стратифікація не є необхідною і неминучою, вона виникає з боротьби груп, з конфлікту між ними. ЇЇ визначають інтереси тих, хто знаходиться при владі, а тому стратифікація несправедлива й утруднює нормальне функціонування суспільства. К.Маркс, якого можна вважати прихильником конфліктного підходу, пов"язує соціальну нерівність з різним становищем груп людей в системі матеріального виробництва, із відмінним їх ставленням до власності. Панує той, хто володіє засобами виробництва. Вся історія суспільства - це історія боротьби класів. За К.Марксом, з розвитком суспільства зростає соціальна напруженість, багатство нагромаджується в руках небагатьох, розвивається конфлікт, який має завершитися вибухом, ліквідацією експлуатації. Критики марксистської концепції виступили проти абсолютизації критерію ставлення до власності та спрощенного уявлення про соціальну структуру як взаємодію двох класів: імущих та неімущих. Вони посилалися на різноманітність страт, на те, що історія надає приклади не лише загострення відносин між стратами, але й зближення, стирання відмінностей між ними, а отже і суперечностей.
В основі соціальної нерівності, за М. Вебером, лежать не лише володіння власністю й рівень доходів, а і нерівність статусів, які дають змогу виконувати ту чи іншу соціальну роль та забезпечують можливість досягнення певного становища, а також рівень володіння реальною владою, зокрема належність до тих чи інших політичних угрупувань. Кожен з цих компонентів може забезпечити сходження "соціальною драбиною". В середні віки особливу роль у формуванні ієрархічної структури відігравала належність до певних статусних груп, пов”язаних з походженням (дворянство, плебс), у новітні часи в ряді країн найважливішим фактором, що забезпечує входження до найвищих верств, ставала партійна належність. Зокрема, у тоталітарному суспільстві саме вона визначала близькість до владних структур й давала можливість досягти вищих щаблів соціальної ієрархії.
Ідея багатомірної стратифікації набуває розвитку у П. Сорокіна, який виділяє три основні форми стратифікації, і, відповідно, три види критеріїв: економічні, політичні, професійні. Всі вони пов'язані між собою. Люди, які належать до вищих верств у якомусь одному відношенні, як, правило, належать до тих самих верств і за іншими параметрами. Представники вищих економічних верств належать одночасно й до вищих політичних тощо. Ймовірно, складність і розмаїття сучасних соціальних утворень дійсно потребують при визначенні ієрархічної структури використання різних критеріїв стратифікації.
Незважаючи на різку відмінність функціоналістської та конфліктологічної парадигм, кожна з них має специфічну цінність для соціологів у відповіді на різні питання. З точки зору конфліктної парадигми основним аргументом проти функціоналістів є те, що вони не помічають ролі влади у формуванні та відтворенні системи стратифікації. Саме влада, а не функціональна необхідність формує відповіді на питання, хто виграє від стратифікації, хто займає вищі, а хто нижчі позиції, чому назріває конфлікт. Основним аргументом проти конфліктологічної парадигми є те, що всі суспільства стратифіковані. В кінці кінців, всі сучасні стратифікаційні системи індустріальних держав подібні, незалежно від того, на якій ідеологічній основі вони грунтуються. Влада може допомогти побудувати специфічну систему стратифікації, але відповідальність за неї в цілому несе все-таки система соціальних потреб (функціональна різноманітність).
У 70-80-х роках ХХ ст. набула розповсюдження тенденція синтезу функціоналістського та конфліктологічного підходів. Найповнішого вигляду вона набула у роботах американських вчених Герхарда та Джін Лєнскі, які сформулювали еволюційний підхід до аналізу соціальної стратифікації. Вони створили модель соціально-культурної еволюції суспільства і показали, що стратифікація не завжди була необхідною та корисною. На ранніх етапах розвитку ієрархія практично відсутня, у подальшому вона з'являється внаслідок природних потреб, частково грунтуючись на конфлікті, який виникає в результаті розподілу додаткового продукту. З одного боку, стратифікація може служити функціональним потребам, винагороджуючи таланти, а з іншого боку, вже існуюча форма стратифікації має тенденцію до консервації довше, ніж того потребує функціональна необхідність (так твердять конфліктологи). Д.Лєнскі також поєднав наголос функціоналістів на спільних цінностях та соціальній стабільності та наголос конфліктологів на розділених інтересах та нестабільності. В індустріальному суспільстві вона базується в основному на консенсусі цінностей можновладців і рядових членів суспільства. У зв'язку з цим винагорода буває і справедливою, і несправедливою, а стратифікація може сприяти або утруднювати розвиток залежно від конкретно-історичних умов і ситуацій. Ймовірно, що стратифікація одночасно спрощує певні аспекти суспільного функціонування, а деякі утруднює. Таким чином, всі розглянуті нами школи, аналізуючи феномен соціальної стратифікації та причини його виникнення із власних позицій, дають лише часткові знання, вони не є універсальними. Це означає, що при аналізі стратифікаційних явищ у кожному конкретному випадку слід враховувати як сильні, так і слабкі сторони цих методологічних підходів.
Суспільство не тільки допускає ієрархію статусного становища груп, окремих індивідів, що до них належать, але й сприймає її як джерело, імпульс для свого розвитку. Соціальна стратифікація вказує на нерівність в суспільстві, його поділ за певним критерієм чи їх сукупністю на стійкі групи, які мають неоднаковий вплив на суспільне життя. Якщо соціальна нерівність потрібна для раціоналізації суспільного устрою, то проблемою залишається вибір критеріїв нерівності, які б забезпечили, по-перше, стабільність суспільства, по-друге, його прогрес.
Найчастіше для складання загального уявлення про соціальну ієрархію суспільства є достатнім виділення в ній трьох рівнів: вищого, середнього та нижчого. За цими рівнями можна поділити громадян будь-якого суспільства відповідно до виділених вище критеріїв матеріального забезпечення, влади, престижу.
Система цінностей, яка панує в суспільстві, буде визначати домінанти у співвідношенні трьох критеріїв. У більшості закритих суспільств, і зокрема тоталітарному радянському, визначальною була наближеність до влади, доступ до прийняття владних рішень, що давало можливість піднятись на вершину соціальної піраміди за всіма показниками. Сучасне суспільство орієнтується на фінансовий успіх, досягнення якого відкриває більші перспективи і в набутті влади. Багатство, влада, престиж і освіта визначають сукупний соціальний статус особистості, тобто її становище і роль в суспільстві, соціально-стратифікаційній структурі. Кожна привілейована страта об'єктивно прагне до закріплення і відтворення у спадкоємців, перш за все кровних, свого престижного статусу, до перетворення власного набутого статусу у приписний для нащадків, чи, принаймні, до полегшення їм процесу набуття привілейованого статусу. При тому, чим впливовішою є страта, тим більше в неї таких можливостей, наприклад через передачу частини нагромаджених багатств у спадок, через створення умов для набуття кращої освіти тощо.
Якщо суспільство у побудові стратифікційної системи орієнтується на приписний статус особистості, то в результаті формується жорстка система стратифікації, обмежується доступ до привілейованих груп нових членів. Таке суспільство можна визначити як закрите. Класичними прикладами закритих суспільств є рабовласницьке, феодальне, кастове суспільство в Індії, залишки якого збереглися й нині. Суспільство, орієнтоване на набутий статус, який визначається завдяки здібностям, особистій волі людини, вимагає від неї власної ініціативи, має рухливу систему стратифікації, є відкритим. Таке суспільство високодинамічне, воно допускає вільний перехід людей вверх і вниз по соціальній драбині: сучасне індустріальне та постіндустріальне демократичне суспільство. В деяких країнах, в силу специфічних обставин, збереглася стратифікація змішаного типу, в якій пережитки станового закритого ладу доповнюються елементами відкритого суспільства ( Японія,
Великобританія ).
Найдинамічнішим більшість соціологів вважають відкрите суспільство, у якому поділ на "верхи" та "низи" пом'якшується наявністю масового "середнього класу". До нього належать люди, переважно із набутим соціальним статусом, який неможливо в повному обсязі відтворити у нових поколіннях і його досягнення вимагає від спадкоємців власних зусиль. Тому представниками середнього класу і в суспільстві, яке переймає ідеологію, систему норм середнього класу, високо цінується освіта, цілеспрямованість. Відповідно, все суспільство одержує могутній стимул до прогресу, базується на принципі конкуренції. Окрім того, середній клас розглядають як гарант стабільності суспільства: для того, щоб просунутись по соціальній драбині та зберегти свої набутки потрібен соціальний мир, відсутність антагоністичних суперечностей між стратифікаційними групами, завдяки яким і забезпечується стабільний розвиток суспільної системи в цілому. Соціологи по-різному підходять до тлумачення поняття "середній клас", використовуючи неодинакові параметри для його виділення. Як правило, такі параметри як "середній рівень доходів", "усвідомлення себе як представника саме середнього класу" є занадто нечіткими і однобокими. Очевидно, має сенс пошук інтегрального параметру оцінки приналежності до середнього класу. Ним, на наш погляд, могла б бути наявність у представників цієї верстви розвинутого почуття соціального оптимізму, тобто впевненості у своїй здатності забезпечити собі та своїй сім'ї належні життєві умови нині та у близькій перспективі, дати своїм дітям "стартовий капітал" перш за все у вигляді доброї освіти, яка забезпечить їм можливості для самореалізації та комфортне становище у соціумі.
Найістотніші соціальні суперечності виникають у "двополюсному суспільстві" (багаті - бідні), призводять до масштабних потрясінь, а навіть руйнування суспільної системи. "Суспільство середнього класу" ще називають плюралістичним. Сам середній клас складається з багатьох прошарків. Відмінності та суперечності між ними відносно слабкі, вони взаємно узгоджуються та нейтралізуються, вирішуються природнім шляхом. Інакше кажучи, наявність багатьох прошарків з відносно різними неантагоністичними інтересами становить соціальну базу взаємної терпимості у відносинах між ними, плюралізму.
Всі розглянуті соціальні групи є лише відносно стабільними. В силу різних обставин вони можуть збільшуватися, чи зменшуватися, а деякі з них повністю зникати із соціального простору. Кількісний склад, конфігурація соціальних спільнот, тип взаємин між ними істотно впливають на життєздатність суспільства, а отже, як вже зазначалося, вимагають і певного управління соціальними процесами. Воно полягає, зокрема, у стимулюванні, чи навпаки, уповільненні переміщення людей з одних груп в інші, коли це необхідно та можливо.
Такі переміщення означаються категорією "соціальна мобільність" і можуть викликатися як природними (зміни в життєвому циклі особистості: від народження до старіння), так і власне соціальними чинниками. Горизонтальні переміщення проходять в рамках груп, що утворюються на підставі номінальних параметрів, наприклад, переїзд з одного місця проживання на інше, чи перехід працівника на іншу роботу без просування по кар"єрній драбині. Вони самі по собі не означають "соціального росту" індивіда, хоча за певних обставин, можуть прискорювати або уповільнювати його. Вертикальні соціальні переміщення передбачають перехід індивіда з нижчої страти у вищу, чи навпаки.
В сучасному відкритому суспільстві оптимальним засобом для стратифікаційної мобільності, "соціальним ліфтом" вважається освіта. Набувши вищого рівня освіти, працівник підвищує і свою фахову кваліфікацію, може виконувати більш складну та відповідальну роботу, і це дає йому підстави для одержання вищої винагороди за вкладену працю, допускає до прийняття владних управлінських рішень, створює можливості для користування певними привілеями.
Хоча роль "соціального ліфту" можуть відігравати і інші чинники, наприклад, одержання спадку. Такий варіант соціальної мобільності, як правило, не лише не сприяє розвитку суспільства в цілому, але може і ускладнювати його, бо на верхні щаблі соціальної драбини потрапляють люди, які лише скористалися із здобутків інших, не давши нічого суспільству. До речі, відомий промисловець А. Нобель, вважаючи неморальним передачу у спадок великих багатств, заповів свої кошти фонду, що виплачує найпрестижніші у науковому світі премії тим, хто своєю працею прискорює прогрес науки, а отже і людства в цілому і на цій підставі заслуговує бути зачисленим до суспільної еліти, користуватися не лише повагою, але й більшими матеріальними ресурсами.
Відкрите суспільство передбачає, як вже зазначалось вище, високий рівень соціальної мобільності, тобто можливість горизонтальних та вертикальних соціальних переміщень. Водночас воно є плюралістичним і терпимо ставиться до різних форм самореалізації особистості, допускає різний рівень лояльності до самого себе. А це можна розглядати як одну з передумов виділення в ньому ще однієї групи - маргіналів. Термін походить від латинського "аd marginem" - скраю, збоку. Ним позначають "нетипових" представників своєї соціальної спільноти, які, як правило, формують власне соціальне середовище, створють свою субкультуру, дистанціюються від своєї соціальної верстви. Категорією "маргінали" ряд соціологів також позначає і людей, які в силу різних обставин втратили, чи добровільно відмовились від зв'язків не лише з тією стратою, з якої вони вийшли, але й з суспільством в цілому. Це - декласовані елементи, люмпен - пролетаріат.
Наявність обмеженої кількості таких людей різні дослідники пояснюють по-своєму, трактуючи це як наслідок соціальної конкуренції ( аутсайдери, що "зійшли з дистанції"), або як "природне зло", що з'являється в суспільстві само собою, наприклад, із-за особливостей психологічного складу індивідів і яке необхідно контролювати та обмежувати. Небезпека присутності маргінальних елементів у суспільстві полягає у тому, що ця група часто стає "живильним середовищем" для розповсюдження асоціальних варіантів поведінки, зокрема злочинності. Особливо масово серед цих людей розповсюджуються небезпечні для суспільства форми поведінки, якщо вони поповнюються індивідами, котрих суспільство "виштовхує" з себе (безробітні) і не може налагодити з ними необхідних взаємоприйнятних контактів, системи соціального захисту та соціальної реабілітації.
Вивчення соціальної структури та соціальної стратифікації, тенденцій їх розвитку становить не тільки науковий, але й практичний інтерес, бо дозволяє визначити оптимальні для суспільства напрямки прогресу. Зокрема, нині в українському суспільстві актуалізується проблема запобігання його розвитку по шляху формування двополюсного закритого суспільства і переходу до відкритого суспільства з масовим та впливовим "середнім класом", яке розглядається як соціальна база плюралізму та демократії, створює передумови для самореалізації особистості у бажаних для суспільства галузях.
Висновки
Спільноти і групи формуються в суспільстві в результаті процесів соціальної диференціації та стратифікації. Ці процеси описуються з допомогою номінальних та рангових параметрів соціальної структури суспільства. Знання цих параметрів дає можливість соціологам визначити природу таких базових характеристик суспільства як гетерогенність та соціальна нерівність.
Поняття соціальної стратифікації відображає наявність у певному суспільстві численних соціальних утворень, представники яких різняться між собою нерівним обсягом влади та матеріального багатства, прав і обов'язків, привілеїв і престижу. В такому ієрархічно вибудованому розподілі соціокультурних благ знаходить свій вираз сутність соціального розшарування, з допомогою якого суспільство отримує можливість стимулювати одні види діяльності та взаємодії, толерантно ставитися до інших та боротися з небажаними.
Наукові знання соціальної структури та стратифікації необхідні і політичним, державним діячам для оцінки соціального потенціалу суспільства, управління макросоціальними процесами і бізнесменам при проведенні маркетингових досліджень і пересічним громадянам для орієнтації в соціальному просторі, визначенні оптимальних шляхів життєвої кар”єри.
Ключові поняття:
соціальна спільнота соціальна група
соціальна структура
соціальна диференціація
соціальна нерівність
закрита та відкрита системи соціальної стратифікації
соціальна мобільність
Питання для самоконтролю:
Що означає категорія “соціальна структура суспільства”?
За якими параметрами соціологи виділяють соціальні спільноти?
Що таке “соціальна стратифікація”?
Охарактеризуйте основні типи соціально-стратифікаційних систем.
Визначте причини і вияви соціальної мобільності.
Література:
1. Гидденс Е. Стратификация и социальная структура //Социологические исследования. 1992. №9,11.
2. Давимука С., Колодій А., Кужелюк Ю., Подгорнов В., Черниш Н. Львівщина на порозі XXI століття. Львів. 2001.
3. Кон М.. Хмелько В. та ін. Соціальна структура за умов радикальних змін: порівняльний аналіз Польщі та України//Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 1998. №№ 1,2,3.
4. Макеев С.А., Оксамытная С.Н., Швачко Е.В. Социальная идентификация и идентичности.-К.,1996.
5. Предприниматель Украины: эскизы к социальному портрету. Отв. ред. Ворона В.М.,Суименко Е.И. - К., 1995.
Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. М.,1992.
7. Танчер В.. Кучеренко О. Ідеї елітизму в контексті демократичної трансформації суспільства//Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 1998. №3
РОЗДІЛ 4
ПРОЦЕС ТА ТИПИ СОЦІАЛЬНОЇ ВЗАЄМОДІЇ
Людина - це істота, яка не може жити ізольовано, для задоволення своїх потреб вона обов'язково вступає у взаємодію з іншими людьми, утворює соціальні групи, встановлює соціальні відносини. Іноді лише підсвідомо відчуваючи присутність інших, вона суттєво змінює свою поведінку. У складній мережі відносин індивід відчуває, що одні соціальні зв'язки є для нього більш значимими, інші - менше. Збої, проблеми, конфлікти в одній системі відносин можуть впливати на все життя, а в іншій - виявляються не більше як неприємним епізодом.
Після вивчення цієї теми Ви зможете осягнути:
поняття соціальний зв’язок, соціальний контакт, соціальна взаємодія;
сучасні уявлення про зміст соціальної взаємодії;
символічний характер соціальної взаємодії;
роль соціального конфлікту та солідарності у складній мережі суспільних взаємин.
Виклад матеріалу:
4.1. Анатомія процесу взаємодії.
4.2. Зміст соціальної взаємодії.
4.3. Полюси соціальної взаємодії: солідарність і конфлікт.
4.1 Анатомія соціальної взаємодії
Соціологи використовують безліч понять для того, щоб проаналізувати доволі буденне явище у житті людини - соціальну взаємодію.
Її передумовою є залежність індивідів у задоволенні своїх потреб, в реалізації життєвих цілей та настанов. Цей первинний елемент взаємодії можна сформулювати так: один суб'єкт (індивід, група, спільнота, організація) залежить від іншого в тих випадках, коли конкретні предмети, цінності, умови, яких він потребує, знаходяться у розпорядженні іншого суб'єкта. Йдеться як про матеріальні цінності, так і про цінності нематеріального характеру (бажання бути визнаним, отримати схвалення, підтримку і п. т.).
Залежність може бути елементарною, прямою: від своїх батьків, колег, друзів; вона може бути і складною, опосередкованою - залежність нашого індивідуального життя від рівня розвитку суспільства, ефективності політичної організації.
Соціальне життя виникає, відтворюється та розвивається саме через існування залежності між суб'єктами, що і створює передумови їх соціальної взаємодії. Наприклад: в різних кінцях країни працюють два заводи. Один з них випускає продукцію, яка не може знайти свого споживача і, природно, це завдає йому певних збитків. Іншому заводу дуже потрібна ця продукція для випуску своїх виробів, але він не може знайти постачальника. Залежність цих двох заводів є очевидною. Але поки між ними не налагоджено зв'язок, ця залежність виступає тільки як передумова взаємодії.
Залежність переростає у соціальний зв’язок, якщо вона реалізується через соціальну дію як дію, яка свідомо здійснюється з орієнтацією на інших, з очікуванням відповідної дії партнера. Соціальний зв’язок має вже доволі складну структуру, основними елементами якої соціологи називають суб’єкти зв’язку (ними можуть бути індивіди, групи людей, організації, інституцій), предмет зв’язку ( з приводу чого здійснюється зв’язок), саму соціальну дію.
Поняття "соціальна дія" є центральним у соціології, це найпростіша одиниця, елемент будь-якого типу соціальної взаємодії, чи соціальної діяльності.
Вперше поняття було введено М. Вебером. Він взагалі визначав соціологію як науку, яка намагається інтерпретувати зміст дії. Соціальною дією М. Вебер називав дію людини (незалежно від того, який характер вона має - зовнішній чи внутрішній), яка за змістом співвідноситься з дією інших людей або орієнтується на неї.
За М. Вебером соціальна дія характеризується як така, що:
1. має бути раціональною, усвідомленою;
2. орієнтується на дії інших людей.
Ці інші люди можуть бути знайомими, чи не знайомими, колегами по роботі, це можуть бути окремі індивіди, або соціальні групи. Виходячи з такого розуміння соціальної дії, не можна називати соціальними дії або вчинки людей, що пов'язані з орієнтацією на несоціальні, матеріальні об'єкти. Виготовлення знарядь праці, рибальство, полювання - самі по собі ці дії не є соціальними, якщо вони не співвідносяться з поведінкою інших людей. Самогубство не можна вважати соціальною дією, якщо його наслідки не впливають на поведінку знайомих або родичів самогубця. М.Вебер наводить приклад: випадкове зіткнення двох велосипедистів може бути не більше ніж дорожньою пригодою, подібною до природного явища, але спроба упередити зіткнення, сварка або бійка, що виникають внаслідок такого зіткнення, спроби мирного врегулювання конфлікту - це вже соціальна дія.
Сама соціальна дія може бути, на думку соціолога Ю. Хабермаса, чотирьох ідеальних типів в залежності від рівня орієнтації суб’єкта на іншу людину (відповідно до кожного типу соціальної дії змінюється розуміння її раціональності).
1) Стратегічна дія, яка керується егоїстичними цілями при досягненні яких береться до уваги вплив поведінки хоч би одного індивіда. Вона є раціональною в тій мірі, в якій суб’єкт дії обирає найбільш ефективний засіб для того, щоб отримати бажане. Іншого суб’єкт стратегічної дії розглядає як засіб досягнення мети або як перешкоду на шляху її досягнення.
2) Нормативна дія - соціальна дія, метою учасників якої є досягнення взаємовигідних очікувань, що здійснюється за рахунок підкорення своєї поведінки загальновизнаним цінностям і нормам. Егоїстичні цілі переборюються соціальними обов'язками або канонами. Учасники нормативної дії повинні розраховувати об’єктивні наслідки особистісних дій в плані їх відповідності нормативним установкам. Нормативна дія раціональна настільки, наскільки вона відповідає стандартам поведінки.
3) Драматургічна дія, мета якої "презентувати самого себе" або створити свій публічний імідж. Виокремлення даного типу служить демонстрації того, що навіть найпростіша соціальна дія завжди забарвлена індивідуальністю суб’єкта. Від стратегічної дії драматургічна дія відрізняється лише цільовою спрямованістю. Раціональність цих дій однакова за формою, але різна за критерієм оцінювання, Ефективність стратегічної дії оцінюється кількістю витрат, а ефективність драматургічної - її "щирістю", ступенем довіри до неї.
4) Комунікативна дія. Мета даної дії - вільна угода учасників для досягнення спільних результатів у визначенні ситуації. Відносини учасників попередніх типів можуть включати в себе координацію їх зусиль, однак сама координація не є їх чітко вираженою метою. Особа, що діє стратегічно, може примусити інших сприяти досягненню їх мети, використовуючи силу, владу, гроші, інші ресурси. Нормативна і драматургічна дії відрізняються від стратегічної тим, що передбачають наявність певної мовчазної угоди відносно взаємних очікувань. Комунікативна ж дія включає в себе зусилля, спрямоване на досягнення взаєморозуміння відносно всіх критеріїв раціональності.
Всі елементи соціального зв’язку є тісно пов’язаними одне з жодним. Зміна параметрів будь-якого з елементів веде до зміни форми соціального зв’язку.
Волею обставин щодень ми вступаємо у безліч короткочасних зв'язків, які носять назву соціальних контактів: у випадкового перехожого питаємо, як вийти на вул. Декарта, купуємо в кіоску газету, вступаємо в контакт з контролером з приводу того, що не заплатили за проїзд у трамваї. Ці контакти можуть бути разовими або регулярними. Кожен з нас може виступати в такому контакті як просто індивід, як представник певної групи або установи. Основною функцією соціальних контактів є відбір тих партнерів, з якими індивід вступає пізніше у складну соціальну взаємодію.
Соціологи розрізняють контакти просторові, зацікавленості та обміну.
Просторові - контакти присутності (реальної або уявної), функція яких полягає встановленні, фіксації присутності інших людей, виявленні того, де вони знаходяться, скільки їх. У транспорті, на роботі, на стадіоні індивід постійно відчуває існування інших, що знаходить свій вираз у зміні поведінки. У психологічних дослідженнях використовують термін “публічний ефект”, сутність якого полягає в тому, що характеристики індивідуальної діяльності та поведінки змінюються під впливом пасивної присутності інших людей.
Контакти зацікавленості - це контакти, сутність яких полягає у виборі соціального об'єкту, якому властиві певні цінності або риси, що відповідають потребам даного індивіда. Вступаючи у просторовий контакт, кожен звертає увагу на того (або тих) індивіда, який викликає певні позитивні або негативні емоції через відповідність нашим інтересам. Ця людина може зацікавити нас своєю зовнішністю, тим, що має цікаву для нас інформацію, є надзвичайно сильною або розумною. У контактах зацікавленості знаходять свій вираз унікальні індивідуальні риси особистості, а також особливості тих соціальних груп, організацій та інститутцій, до яких ця особистість належить. Гарна дівчина привертає до себе увагу молодого хлопця, але може виявитися зовсім нецікавою з точки зору підприємця, заклопотаного, в основному, грошовими проблемами, або з точки зору тренера, який шукає спортивні таланти.
Контакт обміну - специфічний вид соціальних взаємозв'язків, де індивіди обмінюються цінностями, не маючи наміру змінити поведінку інших людей. Це означає, що увага індивідів зосереджена на самому предметі, а не на індивіді, який вступає в обмін. Польський соціолог Я. Щепанський наводить приклад контакту обміну, пов'язаного з купівлею газети. Спочатку у індивіда виникає на підставі певної потреби просторове бачення кіоску, після - конкретний інтерес, пов'язаний з газетою та продавцем, потім - він здійснює обмін газети на гроші. Контакт розвивається на ґрунті потреби у придбанні газети. Саме цей предмет є центральним при появі інтересу та наступного контакту обміну. Контакти обміну, що повторюються, можуть привести до виникнення більш складних типів соціальних взаємозв'язків, які зосереджуються не на самому обміні, а на людині, що включена в цей обмін (виникають, наприклад, дружні стосунки з кіоскером, продавцем газет).
Отже, соціальні контакти - це перший крок у встановленні соціальної взаємодії. Дослідження кількості та спрямованості соціальних контактів дозволяє виявити структуру соціальної взаємодії та характер соціальних відносин.
В той момент, коли дії одного суб'єкта починають впливати на дії або ідеї іншого в будь-який спосіб, можна говорити про процес соціальної взаємодії. Соціальна дія як спроба одного індивіда змінити поведінку індивіда або групи майже ніколи не зустрічаються у відокремленому вигляді. Коли один суб'єкт хоче переконати іншого у своїй правоті, він, як правило, не розраховує, що цей інший буде вести себе пасивно. Цей інший може висувати свої аргументи в суперечці, погоджуватись або не погоджуватися, тобто теж соціально діяти. В результаті цих дій у відповідь змінюється сам спосіб переконання, його зміст. В кінцевому рахунку бесіда може привести до того, що людина змушена буде припинити свій вплив на поведінку іншого індивіда. Очевидно, що соціально діючи, кожен індивід підпадає під дії інших. Відбувається обмін діями, або соціальна взаємодія.
Соціальна взаємодія - це система взаємних соціальних дій, пов'язаних циклічною причинною залежністю, в умовах якої дії одного суб'єкта є одночасно причиною та наслідком у відповідь на дії інших суб'єктів. Це означає, що соціальні дії є ланками у нерозривному ланцюгу, який має назву взаємодії.
Велику роль у здійсненні взаємодій відіграє система взаємних очікувань індивідів та груп стосовно один одного. Зустрічаючись з незнайомою людиною ми завжди уявляємо собі, що вона буде себе вести відповідно до норм, прийнятих в групі або суспільстві загалом: партнер по взаємодії повинен прийти вчасно, дотримуватись ритуалу знайомства, бути ввічливим і т.п.
Яскравим прикладом взаємодії є навчальний процес. Кожен викладач, що готується до занять відбирає матеріал, методичний апарат з врахуванням інтересів студентів. Він прогнозує їх реакцію: чи викликають в них інтерес певні питання, приклади. В ході заняття студенти сприймають матеріал в залежності від того, наскільки вони вважають цей предмет важливим для себе, наскільки логічно він подається, чи переконливо доводяться певні положення теми. Одним студентам це цікаво, вони із захопленням працюють, іншим не цікаво, і вони не вважають за потрібне це приховувати. Готуючись до нової зустрічі із студентами, викладач коректує свою програму дій із врахуванням результатів попереднього заняття, поглиблює одні розділи, інші спрощує. Основним елементом, характерною рисою такої соціальної взаємодії є глибока та тісна координація системи дій партнерів у питаннях, заради яких встановлено зв'язок - заради навчання, в даному випадку.
З приводу всіх об'єктів, які є значимими для задоволення її потреб, людина входить в глибоку координовану взаємодію з іншими, із суспільством в цілому.
Соціологи розглядають різні типи соціальної взаємодії. Якщо за основу типологізації соціальної взаємодії брати те, що ми у взаємодії задовільняємо власні потреби і так само потребує їх задоволення інша людина, то умовно можна виділити адаптацію, співробітництво, суперництво та протиборство.
Адаптація – це соціальна взаємодія, в якій відбувається одностороння переорієнтація діяльності, як правило, однієї сторони до моделей іншої. Так може бути, коли людина попадає у взаємодію з партнером, з яким не можна домовитися, можна тільки адаптуватися до його вимог. Це ситуація нерівних соціальних потенціалів: емігранти в чужій країні, випускник на виробництві, селяни в місті. По іншу сторону такої асиметричної взаємодії стоїть партнер, що примушує нас зробити щось через використання соціального тиску або сили. На перший погляд примус - це односторонній вплив, але кожен акт примусу в кінцевому рахунку визначається очікуваною реакцією. А тому примус - це взаємодія між тим, хто примушує, і тим, хто відчуває на собі цей примус. Відносини між рабом і рабовласником, наглядачем у в’язниці та в’язнем - це взаємодія, хоча і дуже асиметрична. Примус здійснюється за допомогою фізичної сили (озброєний злочинець або поліцейський), за допомогою авторитету (батько, що змушує сина лягти спати вчасно), соціальних санкцій таких як висміювання, звинувачення, позбавлення любові, поваги, невизнання і т.п.
Співробітництво (кооперація) – соціальна взаємодія, в якій відбувається узгодження діяльності. Кооперація виникає найчастіше тоді, коли діючи разом з іншими можна досягти поставленої мети більш ефективно, ніж діючи самому. У спортивних командах, наприклад, кінцевий результат гри (перемога) залежить, як правило, не від зусиль одного футболіста, волейболіста, баскетболіста, тут потрібні зусилля всієї команди. Загроза стихійного лиха (землетрус, пожежа) теж потребує координації зусиль багатьох людей. Отже, кооперація як форма взаємодії найчастіше виникає, коли індивіди оцінюючи ситуацію та свої власні шанси на перемогу або виживання роблять висновок, що спільні зусилля будуть ефективнішими. Обмін представляє більш формалізований тип кооперації, де індивіди обмінюються цінними предметами або почуттями. Обмін більше характерний для економічної діяльності, але в якійсь мірі характеризує і дружні стосунки. Соціальний обмін, як правило, включає такі невідчутні на дотик речі як повага, довіра, допомога. Члени однієї родини допомагають одне одному, знаючи заздалегідь, що в будь-який момент при потребі їм теж можуть допомогти. Обмін створює та посилює соціальні зв’язки між індивідами та групами. Торгівля, наприклад, посилює соціальні контакти та зв’язки між сусідніми державами. Наше щоденне спілкування відображає той факт, що люди обов’язково оцінюють таку форму взаємодії з іншими хоча би з допомогою наступних фраз: "Вони нічого не можуть мені запропонувати", "Вони багато зробили для мене", "Я відчуваю себе боржником".
Суперництво(конкуренція, змагання) – соціальна взаємодія, в якій індивіди чи групи намагаються випередити інших індивідів та інші групи у досягненні мети. Класичний приклад змагань - це спорт, де правила гри добре відомі, чітко сформульовані, за їх виконанням слідкують неупереджені .судді, які приймають остаточне рішення, кожен знає, що означає перемога або програш.
Протиборство – соціальна взаємодія, в якій індивіди чи групи намагаються реалізувати власні цілі (задовільнити потреби, реалізувати інтереси) шляхом усунення, знищення інших індивідів. Це ще один тип соціальної взаємодії, що включає пряму боротьбу між індивідами або групами за ресурси або цілі, що цінуються і однією, і другою сторонами. Тут не існує угоди про засоби, що можна застосовувати для досягнення кінцевої мети.
Взаємодія може тривати досить довго і стати стійкою, багаторазовою та постійною. В ході багаторазових взаємодій взаємні очікування індивідів набувають вигляду стійкого соціального характеру, які надають взаємодії достатньо впорядкованої та передбачуваної форми. Такі впорядковані та стійкі соціальні взаємодії носять назву соціальних відносин.
Отже, суб'єкти соціального життя (індивіди або соціальні групи) можуть діяти стосовно один одного: вступати в соціальну взаємодію, або встановлювати соціальні відносини.
4.2 Зміст соціальної взаємодії
Соціологи розглядають процес соціальної взаємодії у двох ракурсах: а) як соціальний обмін; б) як символічну комунікацію (спілкування).
Більшість соціальних взаємодій в нашому житті можна розглядати як процес соціального обміну. Він має місце, коли суб'єкти дають і отримують цінності на засадах взаємності. Суб'єкти вступають в процес як автономні одиниці, кожна з яких переслідує власні цілі, але через певний час вони стають взаємопов'язаними партнерами, кожен з яких у цій взаємодії відіграє свою специфічну роль.
Щоб зрозуміти процес соціального обміну потрібно зробити декілька припущень стосовно суб'єктів та дій:
1. суб'єкти прагнуть взаємодіяти з тим, хто може задовольнити чи сприяти реалізації їх потреб;
2. всі можливі дії мають певну вартість для суб'єкта: це і ресурси, і зусилля, і час;
3. загалом суб'єкти намагаються дотримуватися балансу витрат та винагород, які вони отримують взамін своїх дій;
4. суб'єкти можливо припинять взаємодію, якщо витрати будуть суттєво перевищувати винагороду.
Ці припущення не можна застосовувати до всіх суб'єктів у всіх випадках, особливо, коли йдеться про любов, ненависть, лояльність та інші нематеріальні речі.
Базовим стартовим механізмом для більшості соціальних обмінів буде самозацікавленість взаємодіяти з метою отримання подальших винагород у майбутньому.
В умовах соціального обміну діють наступні принципи:
• 1) принцип винагороди - всі дії людини підпорядковані основному правилу: чим частіше вони винагороджуються, тим частіше індивід намагається діяти тим же способом;
• 2) принцип повторення - описує відносини між стимулом успішної дії та її повторенням. Якщо якийсь стимул ( або їх сукупність) приводить до дії, що виявляється успішною, то в разі повторення цього стимулу або подібного йому, особистість буде намагатися його повторити;
• 3) принцип цінності - чим більш цінним є для особистості досягнення певного результату, тим більше він буде намагатися діяти, щоб його досягнути;
• 4) принцип агресії - якщо людина не отримує винагороди, на яку вона розраховувала, або отримує покарання, на яке не розраховувала, то вона намагається продемонструвати агресивну поведінку.
Принципи соціального обміну непогано описують те, що відбувається у випадку симетричної взаємодії. Але відсутність симетрії у соціальній взаємодії не означає автоматично кінець соціального обміну, оскільки суб'єкти відчувають відповідальність, лояльність стосовно один одного, вони можуть бути емоційно прив'язані один до одного, однак, означає, що невигідні взаємини - це стосується і дружби, і ділових стосунків, - загалом можуть розладнатися.
Соціальна взаємодія як обмін включає відкриті трансакції послугами, речами та іншими винагородами між суб'єктами. Символічна взаємодія має місце, коли суб'єкти спілкуються з допомогою спільних ідей та значень. Фактично всі соціальні взаємодії є до певної міри символічними.
Людина майже завжди приписує значення своїм діям та діям інших. Для неї важливо, щоб всі її дії сприймалися адекватно партнерами по взаємодії. Коли ми допомагаємо другу, важливо, щоб він наші дії сприйняв саме як допомогу, а не як виявлення ворожості, щоб не виникло непорозуміння. Так само для нас важливо правильно зрозуміти інших людей. Коли начальник говорить, що ваша робота сьогодні виконана на “відмінно”, ви повинні бути впевненим, що це зауваження було зроблено без саркастичного підтексту.
У символічному підтексті взаємодія між людьми розглядається як безперервний діалог, коли вони спостерігають, усвідомлюють наміри одне одного та реагують на них. Те, що люди навчаються однаково інтерпретувати значення символів, полегшує спілкування. Надаючи одним і тим же предметам ті ж символічні значення, ми отримуємо можливість спілкуватися. Коли в дім приходять гості, ми пропонуємо їм сісти, маючи на увазі, що вони сядуть на стілець або канапу. Коли ж вони сядуть на телевізор, комунікація буде невдалою: нашу пропозицію зрозуміли неправильно. Це до речі, одна з проблем, які часто виникають при спілкуванні людей, які належать до різних культур: викривлене розуміння або і повне нерозуміння одних і тих же символів, яким вони надають різного змісту, що перешкоджає налагодженню ефективної комунікації між учасниками діалогу.
У соціальній взаємодії ми нечасто реагуємо безпосередньо на те, що чуємо від інших, або бачимо. Як правило, ми реагуємо на інтерпретацію, яку надаємо цим діям. Саму ж дію можна інтерпретувати по-різному.
Сприйняття (визначення) дії буде залежати не стільки від дії самої по собі, скільки від того, яке місце ми будемо займати у ситуації і як буде змінюватись сама ситуація.
Значна частина символічної комунікації є звичайно вербальною, але люди можуть спілкуватися і за допомогою виразу обличчя, жестів, візуальної поведінки з використанням простору, часу, особливостей мовлення (наприклад, темпу мовлення).
Мова - найголовніший засіб соціальної взаємодії, вона дозволяє спілкуватися як на відстані, так і у безпосередньому контакті.
Невербальна комунікація з використанням візуальних чи інших символів доповнює мову. Невербальна поведінка виявляє почуття, що лежать в основі того, про що ведеться. Тональність голосу, темп мовлення, вираз обличчя, жести видають емоції. Відповідаючи на запитання викладача, деякі студенти можуть куйовдити волосся - жест, який може не мати ніякого відношення до того, про що говорить студент, але видавати його хвилювання або самовпевненість. Певні жести (наприклад, вкладання рук хрест-навхрест) психологи тлумачать як бажання індивіда захистити себе від нападу, тоді як вербальне повідомлення може свідчити про довіру та відкритість.
Простір теж може бути використаний для позначення соціальної дистанції. Ми підходимо близько та торкаємося тих людей, яких любимо і до яких ставимось із приязню, і намагаємося триматися подалі від людей, які нам не подобаються. "Неприродна" соціальна близькість, що має місце, коли незнайомі люди спресовані в автобусі або у ліфті, супроводжується певними стратегіями уникнення. Навіть якщо тіла знаходяться у суцільному контакті ( у переповненому автобусі), люди уникають встановлювати зоровий контакт, вони дуже рідко розмовляють, і взагалі поводяться так, немов би інших немає поряд. В такий спосіб люди нейтралізують "неприродну" близькість з незнайомими людьми.
Час забезпечує інший код взаємодії. Впливовіші люди примушують менш впливових чекати. І, навпаки, будь-який чиновник зробить все, що від нього залежить, щоб начальник високого рангу не чекав у приймальні. Кількість часу, яку ми проводимо з тією або іншою людиною, виступає безпомилковим індикатором її значущості для нас. Це може бути проблемою у шлюбних стосунках, якщо у чоловіка і дружини існують різні уявлення про те, скільки часу вони повинні проводити разом. Якість часу теж має значення. Якщо ви свідомо знаходите собі роботу саме в той час, коли контактуєте з певною людиною, це свідчить про негативне ставлення до неї.
4.3 Полюси соціальної взаємодії
Як на мікро-, так і на макрорівні соціологи розглядають два полюси соціальної взаємодії: солідарність та конфлікт.
Будь-яке суспільство, спільнота є соціально згуртованими, але рівень та сила цієї згуртованості можуть бути різними. Деякі соціальні організації можуть існувати з мінімальним ступенем згуртованості (в'язниця, наприклад, що як організація у великій мірі залежить від примусового контролю, а не від рівня солідарності її членів). Коли посилюється згуртованість спільноти, вона стає внутрішньо сильною та функціонально ефективною.
В залежності від характеру соціальних зв'язків у соціальній взаємодії розрізняють різні рівні згуртованості соціальних спільнот.
• Найменш розвинуті соціальні зв'язки у спільнотах, які можна назвати типологічними (термін соціолога Г. Г. Ділігентського). Їх спільність - так наприклад, у групі селян - знаходить свій вираз головним чином у типологічній подібності соціальних, соціально-психологічних та культурних рис людей, що входять до неї.
• Більш високим рівнем згуртованості є ідентифікаційні зв'язки спільноти або групи. Такі спільноти (групи) характеризуються груповою самосвідомістю: вони ідентифікують себе як спільності соціального, національно-державного або регіонального масштабу. У людей, які входять до таких груп є певні уявлення про загальні та спільні інтереси, потреби. Однак, вони не володіють механізмами та процедурами систематизації цих потреб та інтересів, їх "переводу" на мову цільових програм та концепцій, формування у межах своєї спільноти груп, спроможних діяти на захист власних інтересів.
• Вищий рівень згуртованості соціальних зв'язків - це ті, яким властиві риси солідарності. Солідарність виявляється у тому, що більшість, або в усякому випадку, значна частина групи, виявляє спроможність об'єднатися на загальній спільній платформі та сформувати власні інституцій, організації. Такий рівень згуртованості в багатьох суспільствах властивий різним верствам підприємців, певним етнонаціональним групам. В сучасний Україні до цього рівня найближче підійшла основна частина державної бюрократії. Її платформою, правда, ніде повністю та відкрито не сформульованою, є захист своїх владних прерогатив; їй не треба створювати якихось особливих групових організацій, оскільки вона сама організована державним апаратом.
Отже, соціальна солідарність існує тоді, коли члени спільноти настільки пов'язані одне з одним, що вона діє як єдине ціле. Соціальна солідарність досягається двома шляхами. Вони означалися Е. Дюркгеймом як механічна та органічна. Сучасні соціологи називають їх нормативною та функціональною солідарністю.
Нормативна солідарність базується на спільних культурних цінностях. Існують базові цінності, які поділяються членами спільноти як результат спільної культурної спадщини. Ці цінності використовуються у специфічних соціальних ситуаціях у формі моральних норм, що спрямовують соціальні дії. В міру того, як люди створюють різноманітні організації для досягнення колективних цілей, ці норми вбудовуються у вже існуючі системи норм та функціонують у відповідності з ними. Цей процес вбудовування норм та цінностей в організаційні одиниці іноді називають "інституалізацією". Спільноти, суспільство в цілому, в свою чергу, формують з індивідів через соціалізацію та рольове навчання соціальних акторів, що інтерналізують сформовані цінності та норми і реалізують їх через свої дії.
Отже, спільнота досягає нормативної солідарності в тому випадку, коли моральні норми, що базуються на спільних цінностях (засвоєних і привласнених) втілюються у свідомості всіх її частин та членів.
Функціональна солідарність фокусується на соціальних відносинах. Цей процес починається, коли члени або частини спільноти спеціалізуються у своїй діяльності на виконанні певних, визначених функцій. Спеціалізація, розподіл праці ведуть до взаємозалежності, що в свою чергу пов'язує членів спільноти через чисельні обміни, формуючи мережу функціональних відносин. Щоб захистити та посилити ці відносини члени такої спільноти повинні створити правила діяльності та встановити адміністративні процедури для координації та регулювання обміну.
Отже, спільнота досягає функціональної солідарності тоді, коли в ній встановлюються комплексні відносини обміну між її частинами та членами.
Нормативна солідарність є ефективною у відносно малих гомогенних, примітивно організованих суспільствах. В таких суспільствах і спільнотах досить легко виявити, створити та втілити в організаційну діяльність цінності та норми. У великих складних гетерогенних суспільствах набагато складніше підтримувати нормативну солідарність. Як правило, такі суспільства та спільноти намагаються створити сильну нормативну солідарність через численні технології масової комунікації, стандартизовані навчальні курси та систему освіти, молодіжні організації, релігію, дискусійні курси для дорослих, політичні партії. Тим не менше, ефективність таких намагань, як правило, обмежена соціальною диференціацією, що розділяє людей на різноманітні та іноді конфліктуючі групи за ознаками класовості, етнічності, життєвого стилю, інтересів і т.п. Ця диференціація може зашкодити розвитку спільних соціальних цінностей та загальмувати процес формування нормативної солідарності.
Така проблема може взагалі не існувати, якщо різні компоненти суспільства прагнуть діяти у межах спільних політичних, економічних, соціальних правил, незалежно від того, що між ними існують певні розбіжності. Інакше кажучи, консенсус з приводу норм у суспільстві не обов'язковий, якщо люди мають бажання "грати за правилами" організованого соціального життя відповідно до спільних процедурних норм. Це - сутність політичної демократії, що базується на прийнятності електоральних процедур та визнанні можливості існування різних думок. Натомість, якщо багато людей відмовляються визнати законність таких процедур, нормативна солідарність руйнується.
Функціональна солідарність є вигідною та корисною для великого гетерогенного суспільства із складною системою управління та розгалуженою системою розподілу праці. Тим не менше, досягнення функціональної солідарності теж вимагає мережі комплексних відносин обміну, ефективних правил діяльності і, понад усе, координації та регуляції для вирішення управлінських проблем, упередження експлуатації слабших акторів сильнішими.
Ще одним, типом соціальної взаємодії є конфлікт. Конфлікти мало хто схвалює, але майже всі в них беруть участь. Якщо у конкурентних процесах суперники просто намагаються випередити один одного, бути кращими, то за умов конфліктної взаємодії вони намагаються нав'язати свою волю, змінити поведінку або взагалі знищити свого суперника. Окреме вбивство або ціла битва, загроза, звертання до закону для впливу на супротивника, створення коаліцій для об'єднання зусиль у боротьбі - це всього лише вияви соціальних конфліктів.
В деяких екстремальних виявах соціальних конфліктів їх результатом є повне знищення суперника (наприклад, римляни знищили Карфаген, американські переселенці практично повністю перебили деякі племена індіанців, що ворогували з ними). У конфліктах з менш екстремальною формою основна мета ворогуючих сторін полягає в усуненні супротивників від ефективної конкуренції шляхом обмеження їх ресурсів, свободи маневру, зниження їх статусу або престижу. Наприклад, конфлікт керівника з підлеглими в разі перемоги останніх може привести до пониження керівника у посаді, обмеження його прав стосовно підлеглих, падіння престижу і, нарешті, до звільнення з роботи.
Конфлікт обов'язково включає двох або більше суб'єктів-учасників (індивіди або певні організаційні одиниці), які мають одну спільну мету (потребу), що є обмеженою або недостатньою для задоволення їх мети (потреби) одночасно. Двоє людей, що прагнуть задовольнити спрагу біля джерела, швидше за все не будуть конфліктувати, оскільки води вистачить для них обох. А от коли двоє фермерів мають бажання використати це джерело для іригації своєї землі, їм доведеться вступити у конфлікт, оскільки води з джерела буде недостатньо для зрошення двох ділянок. Або в ситуації, коли одна людина хоче випити води з джерела, а інша хоче вкинути туди якийсь бруд, їх цілі є несумісними, а тому очевидно вони конфліктуватимуть. Коли суб'єкти протистоять один одному у соціальному конфлікті, кожен з них намагається використати певну соціальну владу проти свого опонента у спробах вплинути на ситуацію або контролювати її.
Отже, соціальний конфлікт має місце тоді, коли двоє або більше суб'єктів протистоять одне одному у соціальній взаємодії, використовуючи соціальну владу у спробах заволодіти обмеженою ціллю, або контролювати ситуацію з несумісними цілями.
Соціологи, як правило, класифікують соціальні конфлікти по чотирьох парах контрастних типів. Кожна з цих пар - фундаментальна характеристика конфлікту.
Прихований або відкритий конфлікт. Прихований конфлікт існує тоді, коли суб'єкти, що мають суперечливі інтереси або цілі, не взаємодіють з приводу цих інтересів. Хазяїн підприємства має бажання утримувати заробітну плату своїх працівників на низькому рівні, щоб підвищити за рахунок цього свої прибутки, тоді як працівники воліли б підвищити свою заробітну плату. До тих пір, поки ці несумісні інтереси не сформульовані, конфлікт залишається прихованим. Приховані (латентні) конфлікти створюють соціальну напруженість, яка може зовсім легко перетворитися на відкритий конфлікт, тобто на форму взаємодії з використанням влади.
Вербальний конфлікт або конфлікт дій. Вербальний конфлікт включає тільки обмін словами у спробах переконати, дискредитувати, залякати іншого. Багато соціальних конфліктів ведеться саме в такій манері (політичні кампанії, наукові дебати і т.п.). Цей тип конфліктів є, як правило, привабливішим для учасників, оскільки він реально не торкається обмежених ресурсів. Конфлікт дії передбачає дію, яка може бути фізичною, економічною, соціальною за природою. Коли конфлікт включає подібні види діяльності, він найчастіше стає доволі дорогим задоволенням для всіх учасників.
Прагматичний або ідеологічний конфлікт. Прагматичний конфлікт включає специфічні цілі - об'єкти такі як можливість виграти в суперечці, набрати бали в спортивній грі, отримати вищу зарплату. Такий конфлікт, як правило, обмежений за масштабами, і в принципі, піддається вирішенню. Ідеологічний конфлікт суттєво відрізняється від прагматичного, оскільки стосується фундаментальних цінностей та вірувань, які глибоко вкорінені в культурі. Учасники не претендують на специфічні об'єкти, а скоріше бажають встановити своє верховенство, або повністю знищити своїх опонентів. Оскільки такий конфлікт може бути дуже широким за обсягом, його не так просто вирішити.
Регульований та нерегульований конфлікт. Регульований конфлікт ведеться відповідно до моральних норм або правил, які приймаються всіма учасниками. Приклади таких конфліктів: ігри, вибори. Існує ціла сукупність процедур, які спрямовують процес розвитку та вирішення регульованого конфлікту. Нерегульований конфлікт не визнає норм і правил. Це характерний момент у розвитку таких конфліктів як політичний бунт, політична революція. Звичайно наслідки такого конфлікту дуже важко передбачити, ним важко керувати.
Конфлікт не можна ототожнювати з соціальною дезорганізацією, хоча невирішений конфлікт може спровокувати розрив в процесі соціальної організації. Конфлікти, з одного боку, руйнують соціальні структури, ведуть до значних витрат ресурсів, а з другого - є механізмом, що сприяє вирішенню багатьох проблем, згуртовує спільноти та, в кінцевому рахунку, є одним із способів досягнення соціальної справедливості.
Серед конфліктологів, тобто людей, що займаються проблемами конфліктів, поширені дві точки зору з приводу того, чи вважати конфлікти корисними для суспільства. Ймовірно, що кожен конфлікт включає як дезінтегративні, руйнівні, так і інтегративні моменти, що визначають його наслідки. Перш за все, конфлікт - це дестабілізуючий фактор соціальної системи, він може зруйнувати соціальну спільноту: страйк може зашкодити діяльності підприємства або організації, сімейний конфлікт заважає об’єднанню сім’ї та порушує взаєморозуміння; збройний конфлікт між державами може привести до знищення багатьох людей.
Навіть якщо за допомогою конфлікту досягається стан нової рівноваги в суспільстві, коли формуються нові структури, ціна за це може виявитися занадто високою. Тридцятирічна війна (1618-1648) встановила принцип релігійної терпимості, створила нові соціальні структури, але зменшила населення Німеччини на третину.
Серед позитивних наслідків конфлікту соціологи називають наступні.
По-перше, певні непорозуміння та напруженість у відносинах між соціальними су6"єктами існують завжди. Якщо непорозуміння вирішується неадекватно, або їх просто не помічають, вони продовжують нагромаджуватися аж до кінцевого результату - вибуху, що може зруйнувати спільноту або організацію. Якщо ж напруженість та непорозуміння вирішуються через періодичні обмежені конфлікти, вони можуть зникати до того, як наберуть незворотної тяжкої форми. Як правило, наслідком такого процесу є створення або поновлення норм та правил, які допомагають спільноті впоратися з подібними труднощами у майбутньому. Як результат, спільнота стає стабільною.
По-друге, щоб ефективно впоратися з соціальним конфліктом спільнота або організація повинна діяти згуртовано та узгоджено. Отже, конфлікт посилює групову солідарність, приводить до розуміння членами групи її інтересів, а також окреслює межі допустимих взаємин з іншими спільнотами.
По-третє, соціальний конфлікт може стимулювати серйозні зміни у самій спільноті та організації. Оскільки інтереси та точки зору в самій спільноті час від часу змінюються, необхідні нові лідери, альтернативні, більш ефективні способи вирішення існуючих проблем. Конфлікт не обов’язково означає зміну, і не всі зміни корисні для соціальної спільноти, але якщо конфлікт постійно пригнічується, спільнота або організація безумовно втрачає спроможність реагувати на внутрішню напруженість у стосунках між суб’єктами, на зовнішні по відношенню до неї зміни.
Якщо конфлікт має якісь позитивні якості, треба навчитися ним ефективно управляти.
Конфліктний менеджмент - одна з найважливіших рис сучасної соціальної організації будь-якого рангу. Він включає наступні можливі технологічні прийоми:
по можливості створити умови для зустрічі конфліктуючих сторін на нейтральній території (на конференції або в суді);
створити можливість відкритого спілкування;
встановити режим переговорів та торгу;
шукати таку форму вирішення конфлікту, яка була б по можливості оптимальною для всіх учасників конфлікту;
забезпечити компенсацію тим, хто програє у конфлікті з метою упередження нового конфлікту.
Посередництво та арбітраж - дві основні процедури, що використовують для управління та вирішення конфлікту.
Висновки
Отже, соціальна взаємодія - це процес, який включає двох або більше суб'єктів (індивідів, груп, організацій), які діють один відносно одного. Взаємодія відбувається, якщо дії одного суб'єкта впливають на дії та ідеї іншого певним чином. Якщо реципієнт визнає те ж саме значення дії, що було закладено її ініціатором, можна сказати, що відбувається комунікація.
Більшість соціальних взаємодій підпадають під поняття соціального обміну. Соціальні взаємодії включають символи, за допомогою яких суб'єкти прагнуть передати ідеї та значення один одному.
Соціологи визнають існування двох полюсів соціальної взаємодії - солідарності та конфлікту. Свідоме ставлення до цих двох типів соціальної взаємодії, вивчення закономірностей функціонування, форм соціальної взаємодії допомагає контролювати суспільні відносини. Особливого значення набуває знання основних механізмів розвитку конфліктних ситуацій, перетворення конфлікту з стихійної руйнівної сили у процес, яким можна та потрібно керувати.
Ключові поняття:
контакт зацікавленості конфліктний менеджмент
контакт обміну соціальна дія
соціальна взаємодія стратегічна дія
адаптація нормативна дія
співробітництво драматургічна дія
суперництво комунікативна дія
протиборство соціальний зв”язок
солідарність соціальний контакт
конфлікт просторовий контакт
Питання для самоконтролю:
Соціальна дія – одиниця, елемент соціальної взаємодії. Ідеальні типи соціальних дій.
Мотивація соціальної дії.
Анатомія соціального зв”язку.
Соціальна взаємодія на мікрорівні. Теорії міжособистісної взаємодії.
Конфлікт як форма соціального протистояння.Конфліктний менеджмент.
Структура соціального конфлікту.
Методи вирішення соціальних конфліктів.
Проаналізуйте на конкретному прикладі послідовність у реалізації соціальної дії. Яку роль відіграють потреби і мотиви індивіда у соціальній дії ?
Проаналізуйте причини ймовірних соціальних конфліктів у сучасній Україні.
Визначіть характер взаємодії та можливий рівень конфліктності у відносинах студентів з різними соціальними інститутами, іншими людьми.
Література:
Бурлачук В. Життєвий світ і структура конфлікту // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1998. - № 6;
Богомолова Н.Н. Массовая коммуникация и общение. – М.,1998;
Гірник А.М. Основи конфліктології. Конспект лекцій. – К.,2001;
Головаха Е.,Панина Н. Социальное безумие. – К.,1994;
Дарендорф Г. Элементы теории социального конфликта // Социологические исследования. – 1994. - № 5;
Здравомыслов С. Социология конфликта. – М., 1995;
Ішмуратов А.Т. Конфлікт і злагода. – К., 1996;
Тихонович В. Проблема соціальної солідарності в кризовому соціумі // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1999. - № 2;
Фишер Ф., Юри У. Путь к согласию или переговоры без поражения. – М.,1992.
РОЗДІЛ 5
СУСПІЛЬСТВО В ЕТНІЧНОМУ ВИМІРІ
Етносоціологія, тобто той розділ соціологічної науки, який вивчає формування та функціонування етнічних (національних) спільностей, завжди викликав особливе зацікавлення не лише вчених, але і політиків, діячів культури, пересічних громадян. Ці проблеми набували особливої гостроти, у їх трактуванні різні автори не лише суперечили один одному — навколо них нагромадилася значна кількість очевидних спекуляцій. Такий стан справ пояснюється рядом причин, серед яких основними є по-перше: складність самого феномену етносу, можливість різноманітних форм його життєдіяльності у різних соціально-історичних умовах; по-друге чинник етнічної приналежності часто істотно впливав на можливість набуття людиною певного соціального, владного, майнового статусу, не був нейтральним.
Враховуючи складність, неоднозначність, різновимірність феномену етносу, суперечливість підходів різних вчених до трактування цих проблем, ми ставимо за мету не стільки дати вичерпні знання про роль етнічного чинника в соціальному житті, скільки допомогти студентові виробити об'єктивний і науковий підхід до усвідомлення того, що таке етнос і яке місце він відіграє в житті як особистості, так і суспільства в цілому.
Після вивчення цієї теми Ви зможете осягнути:
що таке етнос, під впливом яких чинників він розвивається і яких соціальних форм набуває в процесі розвитку;
яку роль відіграють етнічні спільності в системі суспільства і як впливає приналежність людини до певних національних груп на різні форми її життєдіяльності;
в чому полягає сутність різних форм міжетнічних взаємин і які наслідки вони можуть мати для суспільства;
що таке національна меншина, яке становище вона займає в суспільстві і які моделі поведінки вона може практикувати;
як формується політична нація і яку роль вона відіграє в консолідації громадян держави.
Виклад матеріалу:
5.1 Сутність та форми етнічних спільностей.
5.2 Етносоціальна структура сучасних суспільств і типи міжетнічних взаємин.
5.1 Сутність та форми етнічних спільностей
Давньогрецьке слово "етнос" означає народ, плем'я, зграю, певну кількість, сукупність людей. Згідно з Дж. М. Уінгером, етнос, етнічна група — це соціальна спільність, члени якої усвідомлюють себе носіями єдиної культури (або вважаються іншими такими) та зайняті діяльністю, яка зумовлена спільністю їх походження і культури. Це визначення варта конкретизувати. Отже, певна етнічна спільнота відрізняється від інших:
1. проживанням на єдиній території, чи походженням, з певної, так званої етнічної території;
2. спільними антропогенетичними характеристиками;
3. особливостями психології, національного характеру;
4. володінням цілісним культурним комплексом, сформованим багатьма поколіннями цієї спільноти, який включає такі компоненти як мова, традиції, звичаї, міфологія тощо;
5. члени етнічної групи усвідомлюють різницю між собою та іншими етносами, та сприймаються іншими саме як єдина спільнота.
В сучасній соціології "етнос" вживається як узагальнююча категорія для означення всіх типів етносоціальних спільностей, які, розвиваючись, будуть набувати різних форм та, відповідно, означатися певними категоріями. Це означає, що етнічна група, прогресуючи на шляху свого історичного розвитку, набуваючи все складніших соціальних форм існування, як правило, зберігає всі перечислені ознаки, розвиваючи та якісно збагачуючи їх.
В сучасній науці склалося принаймні три основні підходи до трактування етносів, як:
соціально-історичного явища, що виникає під впливом системи суспільних чинників, проходить в своєму розвитку різні етапи, ступені зрілості;
природного явища, де сам етнос розглядається як продукт природи і увага дослідника зосереджена на впливі природних, географічних, екологічних чинників на нього, його розвиток;
соціально-психологічного феномену, в якому основна увага звертається на духовні, психологічні вияви спільності представників певного етносу.
У всіх цих підходів є як сильні, так і слабкі сторони, які потрібно враховувати при проведенні соціологічного аналізу.
Найбільш поширеним в соціології є підхід до аналізу етносу як соціально-історичної спільності, що маючи в основі певний корінь, еволюціонує під впливом природньо-географічних та власне соціальних, політичних та культурних чинників. Традиційно прийнятою більшістю соціологів є така схема еволюції етнічної спільності : рід - плем'я - народність - нація.
На різних етапах розвитку, в різних історичних умовах у системі чинників,
що визначають розвиток етносу, можуть змінюватися домінанти, зв'язки взаємопідпорядкування. Очевидно, що на ранніх стадіях зовнішні, природньо-географічні чинники відігравали більшу роль в розвитку етносів, а в сучасних умовах, по мірі еволюції етносу, його, з одного боку, відриву від природи, а з іншого - втручання в природу, дедалі більшої ваги набувають внутрішні, соціально-політичні чинники, соціально-культурні, дія яких до певної міри може регулюватись самим етносом.
Визначні особистості також справляли значний вплив на еволюцію етнічних спільнот. Наприклад, О.Бісмарк, який об'єднав німецькі князівства, не лише створив централізовану німецьку державу, але і цим істотно вплинув на створення єдиної нації. Т. Шевченко в своїх поезіях закликав українців до єдності, став творцем єдиної української літературної мови, яка дозволила консолідувати націю. Його фігура і нині є тим символом, який об'єднує українців. Часом державні мужі брались навіть за модифікацію самих етнічних коренів, прагнучи створити нові суперетноси. А. Македонський, наприклад, мріяв витворити греко-єгипетську націю, яка б правила всім світом, об’єднуючи ці два на той час наймогутніші етноси. Для цього він одружував своїх полководців на єгипетських аристократках, механічно змішуючи, сплавляючи дві етнічні групи в єдину, яка за задумом цього державного діяча, повинна б успадкувати їхні найкращі риси.
Але повернемось до характеристики основних форм, в яких існують етнічні спільності: рід - плем'я - народність - нація. Історично першим ступенем еволюції етносу був рід, який творили сім'ї, що виходили з одного кореня. Роди розростались, об'єднуючись з іншими, створювали плем'я. Генетичний зв’язок племені виявлявся у спільності мови, звичаїв, міфів, зокрема, про спільного родоначальника — бога, чи героя, священну тварину. Необхідність ведення спільної господарської діяльності на великих територіях, а особливо захисту від ворогів, заставляла зближуватися племена, створювати племінні союзи, на основі яких зароджувалась державність. Зокрема, в українській історії відомі племінні союзи полян, древлян, дулібів, кривичів тощо.
Народність виникає в результаті збереження внутрішньої спільності людей, що сформувалася під впливом їхнього проживання на одній території, в єдиному соціокультурному середовищі, спілкування однією мовою, співжиття в межах спільних традицій, звичаїв. Вона може володіти достатньо розвинутою державністю, однак на території, яку вона займає відсутній єдиний загальнонаціональний економічний простір, а отже, існує відособлений спосіб життя окремих регіонів. І все це відбивається на внутрішній єдності народності, котра складається з окремих етнографічних регіональних груп із властивими їм соціокультурними особливостями. Такими, наприклад, серед українців є гуцули, буковинці, волиняни, подоляни, слобожанці тощо. При тому, ті особливості можуть бути достатньо відчутними і навіть доходити до заперечення спільності своїх етнічних коренів. Наприклад, частина закарпатських русинів і нині не вважає себе українцями.
На цьому етапі особливу роль у складанні і підтриманні внутрішньої стабільності етносу відіграють не господарсько-економічні чинники, а політичні та релігійні: середньовічний львів'янин означав себе як підданий свого володаря, як православний чи католик, а вже потім як русин, чи поляк; в івриті немає окремих понять "іудей" (вказує на конфесійну приналежність) та "єврей", що означає власне приналежність до етнічної групи: вони означаються одним словом. Універсальні зв’язки, в першу чергу економічні (творення єдиного загальнонаціонального ринку) і політичні (функціонування централізованої держави) руйнують внутрішню роздробленість народності, консолідують її, а в результаті виникає нація. На нинішній час, за твердженням українських дослідників В. Андрушенка та М. Михальченка, із близько 1000 народів лише 170-175 досягли рівня нації. Очевидно, найістотнішими серед таких зв'язків, чинників є:
- наявність власної державності, або хоч чужої, та єдиної, яка б об'єднувала, всю, чи принаймні, істотну частину етнічної території;
- творення єдиного загальнонаціонального ринку, економічного простору;
- певний рівень розвитку соціальної комунікації всередині етносу, який веде до самоусвідомлення ним своєї окремішності, власних цілей;
- наявність об'єднуючої етнос національної ідеї.
Таким чином, перетворюючись у самостійний суб'єкт соціально-політичних відносин на основі усвідомлення власних цілей та боротьби за їх, реалізацію, етнос доходить до вищої форми свого соціального існування - нації. Важливість нарощення рівня соціально-політичної суб'єктності етносу для само оформлення його як нації підкреслювали видатні українські націологи Л. Ребет. та О.-І. Бочковський, які навіть розводили поняття "народ" і "нація". При тому, під нацією вони розуміли лише частину народу - викристалізуваний суб'єкт суспільних процесів, організовану спільноту з певним рівнем самосвідомості, яка виступає провідною силою, ядром своєї етнічної групи. Наприклад, за часів козаччини, на думку Л. Ребета, під українською нацією розумілося козацтво, насамперед його старшина: "Нацією", тобто політичним підметом у державі, було тільки козацтво, і то передусім знатне, аналогічно зрештою до відносин в інших європейських державах у той час". В буденній масовій свідомості вихід етносу на новий якісний щабель свого розвитку- завершення процесу творення нації виявляється у тому, що людина починає відчувати себе перш за все не слобожанином чи галичанином, не подолянином чи гуцулом, а українцем, тобто усвідомлює себе частиною єдиного цілого - нації. Нація, таким чином, це:
- соціально-етнічна спільність, яка грунтується на етнічному корені та має певну соціальну форму життєдіяльності;
- територіально-економічна цілісність, що виявляється насамперед у існуванні єдиного господарсько-економічного простору на всій території проживання етносу;
- соціокультурна цілісність, яка включає такі компоненти як літературна
мова, особливості національного характеру та національної самосвідомості;
- політична цілісність, яка виникає на основі усвідомлення спільності власної історичної долі, політичної культури, міфології.
Життєдіяльність, соціальна активність нації значною мірою визначається особливостями національної самосвідомості. Національна самосвідомість - це усвідомлення нацією в цілому, кожною людиною, котра до неї належить, своєї приналежності до певного етносу, спільності історичного шляху, своєрідності того, що відрізняє їх від інших етносів: національного характеру, культури, ментальності. Вона народжує бажання зберегти ці особливості та розвивати їх, протистояти асиміляції іншими етносами.
Особливості історичної долі нашого народу призвели до того, що ми і нині не завжди можемо говорити про достатньо високий рівень розвитку національної самосвідомості українців. Одним з показників цього є живучість їх розмежування по Збручу. Дослідження процесу формування національної самосвідомості - одна з основних проблем етносоціології. Особливо актуальними ці питання (як в теоретичному, так і в прикладному вимірах) є нині для України. Національна самосвідомість виступає одним із коренів етнічної самоідентифікації. Цей термін вказує на усвідомлення людиною своєї приналежності до певного етносу, розуміння себе як його частини. Другим її генетичним коренем є етнічна приналежність індивіда (приписний статус), яка вказує на його кровний зв'язок з етносом, походження від батьків - представників певної етнічної групи і виражається через категорію "національність". Процес етнічної самоідентифікації в сучасному суспільстві є складним і суперечливим. Достатньо велика частина людей, наприклад діти з національно неоднорідних сімей, можуть мати проблеми із визначенням своєї приналежності до певного етносу. До речі, цікаво ця проблема вирішується у євреїв: діти матері-єврейки вважаються євреями. Такий варіант свідчить про важливість власне соціокультурних складників етнічної самоідентифікації - передбачається, що мати, яка має істотний вплив на формування особистості дитини з найранішого віку, зможе прищепити їй культурні традиції, світосприйняття народу, тобто сприяти етнічній самоідентифікації дитини. В міру розвитку цивілізації соціально-культурні моменти національної самоідентифікації відіграють дедалі більшу роль. В українській історії ми можемо спостерігати приклади, коли люди, які не були за походженням українцями, чи походили із змішаних сімей: П. Могила, В. Липинський, сестри Русови не тільки гармонійно влилися в український етнос, відчували себе українцями, але й ставали святими української церкви, теоретиками українського націоналізму. З другого боку, політичні, соціокультурні чинники можуть викликати процес денаціоналізації - відмову представників певного етносу від своїх національних коренів ("манкуртизм", "яничарство"). Як один з виявів денаціоналізації можна розглядати феномен визнання рідною мовою мову іншого народу, хоча очевидно, що ці явища є занадто складними та неоднозначними, щоб трактувати їх так просто тільки на підставі одного з їх виявів.
Зупинимося детальніше на ролі соціально-економічних чинників, зокрема створенні загальнонаціонального ринку, в процесі становлення нації. Державні утворення стародавнього світу та середньовіччя, а отже і етнічні спільності, які їх творили, утримувалися як єдине ціле, значною мірою завдяки волі, могутності своїх володарів. Вони, як правило, виникали шляхом об'єднання удільних князівств, що сформувалися на основі племен, чи племінних союзів і зберігали певну автономію. Таким чином, ці держави дещо спрощено можна розглядати як сукупність об'єднаних міні-держав, які часто прагнули до більшої самостійності, сепаратизму. Місцеві князі, графи іноді набували такої сили, що могли конкурувати з монархами і руйнували єдиний державний організм, спричиняли його феодальну роздробленість, як це було з Київською Руссю після Я. Мудрого, Францією часів його дочки — королеви Анни, чи Німеччиною до Бісмарка. Цьому сприяли неможливість вільного переміщення робочої сили (кріпацтво) та товарів (внутрішні митні бар'єри), натуральне господарство, які служили економічним фундаментом самоізоляції окремих регіонів. А отже, місцеве населення також самоізолювалося, і як результат — не завжди відчувало свою приналежність до єдиної етнічної спільності. Лише створення стабільної централізованої держави, знищення кріпацтва та поява мануфактури в часи становлення індустріального суспільства, сформували єдиний господарсько-економічний простір, на якому тепер могли безперешкодно переміщуватися сировинні ресурси та інші товари, робоча сила. Масове виробництво дешевих товарів повсякденного вжитку руйнує натуральне господарство, яке служить економічною базою самоізоляції окремих регіональних груп населення. Все це — показники виникнення загальнонаціонального ринку, який формує єдиний господарсько-економічний простір в рамках певної держави, служить економічним підґрунтям доцентрових тенденцій, об'єднує регіональні спільності, а отже сприяє усвідомленню етносом своєї єдності та цілісності, виводить його на якісно новий щабель розвитку — творить націю.
Загальнонаціональний ринок стає також стимулом соціокультурних змін, найважливішою з яких є створення єдиної літературної мови і відхід на другий план місцевих говірок, які істотно відрізняються одна від одної. Літературна мова забезпечує високий рівень розвитку, інтенсивності соціокомунікаційних процесів, що також сприяють усвідомленню етносом своєї єдності та цілісності. На основі почуття національної свідомості виростає феномен національної мобілізації, який вказує на готовність людини, чи етносу до активних дій на захист національних інтересів, відстоювання своєї національної самобутності. Поєднання феноменів національної свідомості та національної мобілізації породжує патріотизм, в який вкладається не лише почуття любові до батьківщини, національна гордість, але і готовність до активної дії на її захист.
5.2. Етносоціальна структура сучасних суспільств і типи міжетнічних взаємин.
Етнічна спільність, проходячи в своєму розвитку ряд фаз, збагачується, набуває все нових вимірів життєдіяльності, багато в чому неоднозначних та суперечливих. Однією з проблем, які вивчає етносоціологія, є проблема міжнаціональної взаємодії. Її можна дещо спрощено розглядати у двох вимірах: зовнішньому, геополітичному — взаємини етносу, котрий створив власну державу, з іншим, що також має національну державність і внутрішньому — взаємини різних етнічних спільнот в рамках однієї держави. Цей вимір найчастіше цікавить соціологів. Ви вже пам'ятаєте з минулої теми, що соціальна структура суспільства є системою взаємопов'язаних і впорядкованих одна відносно одної соціальних спільностей. Вони об'єднують людей за певною об'єктивною суспільно значимою ознакою: етнічним походженням, професійною приналежністю, демографічними особливостями, за місцем проживання тощо. Відповідно, соціальну структуру суспільства можна розглядати у різних ракурсах, вимірах: як етносоціальну, соціально-професійну, соціально-демографічну, соціально-територіальну. Елементами етносоціальної структури виступають різні форми етнічних спільностей, які присутні в конкретному суспільстві та певним чином взаємодіють між собою.
На початок 90-х рр.у різних країнах світу проживало більше 56 млн. українців. З них біля 40 млн. - власне на території України, а решта — в діаспорі, тобто утворювали самостійні етнічні групи в етносоціальній структурі інших суспільств. Водночас, громадянами української держави є представники більше 100 національностей. Географічне розселення етносів зумовлюється складними та суперечливими політичними, соціально-економічними умовами їх розвитку. Поліетнічна (багатонаціональна) структура більшості сучасних суспільств, в тому числі і українського, виступає об'єктивною реальністю, яка має глибокі історичні корені.
Етноси, порівняно з іншими типами соціальних спільностей (класами, верствами), є історично стійкішими. Тому що етнічна приналежність виступає приписним, генетичним, заздалегідь визначеним статусом особистості, який передається їй батьками, часто виявляється на підсвідомому рівні, а не є набутим, як наприклад, соціально-професійний статус, який може змінюватися протягом життя людини неодноразово і достатньо істотно. Система соціокультурних, соціопсихологічних ознак етнічного статусу людини є яскравішою, більш вираженою, ніж ці ж ознаки її, наприклад, соціально-професійного статусу, вона може базуватись і на підсвідомих механізмах. В силу цих причин протиставлення "ми - вони" в поліетнічних суспільствах по етнічній лінії пролягає набагато глибше, ніж по соціально-майновій, ідеологічній, може довший час зберігатися у латентній формі. Прикладом цього може бути так звана етнічна пам'ять — усвідомлення людиною своєї приналежності до певного етносу навіть у тих суспільствах, які від самого початку формувалися як багатонаціональні, утворювалися з емігрантів із різних країн світу.
В травні 1982 р. Бюро перепису США опублікувало результати дослідження етнічного походження громадян. Виявилося, що значна частина населення, усвідомлюючи себе громадянами США, достатньо добре пам'ятає і про власні етнічні корені навіть в умовах, коли вони не культивують власне етнографічних атрибутів своєї життєдіяльності. 40% американців заявили про своє змішане походження, 11% відзначили, що належать до однієї етнічної групи. Предки американців походять із приблизно 40 країн. З них: німці — 56,1 млн., ірландці — 43,7 млн., українці — 525 тис. Як бачимо на прикладі США та України, населення більшості сучасних країн не є моноетнічним, тобто воно складається, як правило, з домінуючої національної групи (а це не завжди група більшості) та етнічних меншин. Останні не лише відрізняються від решти мовою та іншими соціокультурними ознаками, але й усвідомлюють цю різницю між собою та "чужаками", в них існує почуття групової солідарності, яка і дозволяє меншості зберегти власну оригінальність, самобутність. До цього можна додати, що для етнічних меншин часто є характерними (особливо в умовах дискримінації їх з боку більшості) спроби певного дистанціювання від решти населення країни. Це може виявитися і в територіальному плані: від компактного проживання в одній місцевості, наприклад, в кількох селах, до згрупування національної меншини на одній вулиці, чи в кварталі у великих містах: згадайте вулиці Руську, Сербську, Вірменську, Караїмську у Львові та знамениту Брайтон-біч у Нью-Йорку. Етнічна меншина, виходячи з реальних умов та типу взаємин з іншими етнічними групами, особливо домінуючою, може культивувати наступні моделі соціальної поведінки:
добровільна асиміляція, зближення з іншими етнічними групами та поступове розчинення в них. Особливо швидко ці процеси йдуть в умовах, коли етнічні групи є близькими за мовними, релігійними та іншими культурними ознаками, загальним рівнем соціокультурного розвитку;
дистанціювання від інших груп, яке виявляється у широкому діапазоні:
від спроб замкнутися в собі до "дозованого" спілкування з іншими групами у варіантах комуналізму та автономізму (самоорганізації у вигляді общин і забезпечення власного контролю за своїм життям). Самоізоляція групи, розвиток її "в собі" може створити підґрунтя для сепаратизму — боротьби за вихід із складу чужонаціональної держави та створення власного національного державного утворення;
спроба самоутвердження, а у перспективі і перетворення на домінуючу етнічну групу через проникнення у визначальні для суспільства, престижні сфери діяльності: бізнес, науку, культуру, комунікаційну сферу та встановлення контролю над ними. Така модель соціальної поведінки етнічної меншини має найбільше шансів на успіх за умови наявності в неї достатньо розвинутого соціального потенціалу та підтримки одноплемінників, що належать до цієї ж, чи близькоспоріднених етнічних груп і, володіючи власною потужною державною машиною, прагнуть до експансіонізму;
міграція (добровільна чи вимушена), коли інші моделі поведінки не принесли успіху. Особливої масовості набуває міграція національної меншини поза межі чужонаціональної держави у випадку існування власної етнічної державності, яка при тому ще й досягла значних успіхів у своєму розвитку. Прикладом може послужити інтенсивне переміщення етнічних росіян із середньоазіатських республік до Російської Федерації та небажання етнічних косівських албанців мігрувати до Албанської республіки, орієнтація їх міграційних потоків на Італію та інші розвинуті країни Європи.
Однією з найважливіших функцій поліетнічної держави є регулювання міжетнічних взаємин, недопущення суперечностей та конфліктів на етнічному грунті, що загрожують її внутрішній стабільності, а навіть самому існуванню. Можна виділити такі основні види міжетнічних взаємин у поліетнічних суспільствах, які практично завжди ініціюються державою і управляються нею:
етноцид — спроба фізичного знищення меншини, або витіснення з території, яку вона займає;
сегрегація — спроба ізоляції певної расової, чи етнічної групи в суспільстві, їх роздільне співіснування, яке практично завжди доповнюється дискримінацією (євреї в Єгипті біблійних часів, Південно-Африканська республіка до недавнього часу). Наслідком цього може бути нагромадження "від'ємного потенціалу" у взаєминах, деградація пригноблюваної групи і, відповідно, її боротьба проти такого становища;
асиміляція (добровільна чи насильницька);
плюралізм, котрий передбачає право на самостійність етнічних груп та готовність домінуючої частини підтримувати це право. Прикладом може бути Швейцарська конференція, де французи та італійці культивують свою національну самобутність, користуються рівними правами з німецькою більшістю, яка складає 3/4 населення країни. Очевидно, що варіант плюралізму можливий у суспільствах, що знаходяться на достатньо високому ступені цивілізації, загальної та політичної культури.
Добровільна асиміляція найчастіше проходить в умовах, коли одна з етнічних груп є малочисельною і не може в силу різних обставин, в тому числі і із-за нерозвинутості національної самосвідомості, відносно невисокого рівня загальної культури (якщо так можна трактувати будь-яку національну культуру), підтримувати свою життєздатність. Водночас домінуюча етнічна група вважає за можливе не ізолювати її від себе, а, навпаки, йде на контакти з нею. Розвиток міжетнічних взаємин по такій лінії хоча і може створювати негативні колізії, але вони, в силу відомих обставин (малочисельність, невелика роль у суспільстві тощо), не бувають широкомасштабними. Прикладом такого варіанту може послужити ситуація з малими народами північних регіонів Російської Федерації. З історії ми знаємо і випадки, коли, навпаки домінуюча, привілейована в суспільстві етнічна меншість асимілювалася з етнічною більшістю. Так виникла болгарська нація — через асиміляцію тюркських племен волжських булгар підкореною ними слов'янською більшістю.
Насильницька асиміляція набуває різних форм. Р. Блауер опрацював теорію "внутрішнього колоніалізму", яка включає:
- спроби панівної культури контролювати і змінювати у вигідному для себе напрямку культуру національних меншин; політичне панування;
- економічну експлуатацію;
- ідеологію, яка виправдовує владу панівної групи.
При тому, ця політика може виявитись як у відкритих, так і у прихованих формах — денаціоналізація та русифікація в СРСР йшли під лозунгами інтернаціоналізму, виправдовувалися ідеологією "старшого брата". ,А це, як вже зазначалось, становить загрозу єдності держави, суспільства.
В сучасній соціології утвердилися три основні концепції, які з різних точок зору пояснюють причини міжетнічних конфліктів:
етноцентризм, що зводиться до небажання однієї етнічної групи визнавати самоцінність культури іншої, поважати її природне право на саморозвиток. З іншого боку, і самі аутсайдери не сприймають культуру домінуючої групи, не йдуть на зближення з нею, що призводить до поширення в "групі відстаючих" почуття національної ущемленості, напруженості у відносинах між ними;
групова перепона — встановлення соціальних кордонів між різними групами у всіх сферах суспільного життя, яке викликається упередженістю у взаєминах між ними;
розподіл ресурсів: причиною та виявом дискримінації є нерівномірність розподілу ресурсів та благ між різними групами.
Як бачимо, спільним у всіх перечислених підходах до трактування причин міжетнічних конфліктів є підкреслене небажання учасників конфлікту зрозуміти і узгодити позиції один одного керуючись принципом компромісу, прагнення до взаємного дистанціювання, в тому числі шляхом вироблення системи привілеїв та обмежень, які базуються, на приписному етнічному статусі, а отже їх надзвичайно важко подолати. Все це створює неоднакові норми, правила соціальної поведінки для різних етнічних груп, примушує етнічні меншини, які піддаються дискримінації, відчувати свою неповноцінність у даному суспільстві. Цілком зрозумілими є і наслідки конфліктних моделей міжетнічних відносин: взаємне ослаблення учасників конфлікту, розбалансування, періодичні кризи, а в особливо гострих ситуаціях і руйнування суспільної системи. Події другої половини XX. ст., які одержали назву етнічного ренесансу, довели, що навіть довгочасне існування багатонаціональних держав не призводить до нівелювання етнічних груп, їх безпроблемного злиття. Соціальні кризи, викликані економічними чи політичними проблемами, можуть стати каталізаторами міжетнічних конфліктів, спровокувати прагнення етнічних меншин до сепаратизму, створення власних національних держав, як це сталося, наприклад, з СРСР, СФРЮ, Чехословаччиною. Водночас і в умовах етнічного ренесансу ряд поліетнічних суспільств демонструє свою стійкість. Очевидно, однією з основних причин цього є побудова міжнаціональних взаємин у них на найбільш прийнятному з точки зору сучасної концепції гуманізму, демократії, принципі плюралізму. Така модель міжнаціональних взаємин, як правило включає правовий захист меншин у широкому розумінні: від адміністративно-культурної автономії у місцях компактного проживання, пропорційного представництва у органах влади до державної підтримки національної культури, шкільництва тощо. В результаті побудови міжетнічних відносин на принципі плюралізму створюються передумови для формування політичної нації.
Важливо відзначити істотну відмінність між нацією як етносоціальною спільністю (про істотні ознаки її вже говорилося) і спільністю політичною. Під політичною нацією ми розуміємо громадян певної держави, що належать до різних етносів, але в силу спільної історичної долі, політичних колізій творять єдиний суспільний організм, державу. Яскравим виявом формування єдиної української політичної нації є результати грудневого референдуму 1991 р., де абсолютна більшість населення, в тому числі і неукраїнці за етнічним походженням, заявила про своє прагнення створити українську соборну суверенну державу.
Очевидно, що всі виділені моделі побудови міжнаціональних взаємин практично ніколи не зустрічаються у чистому вигляді, а взаємно переплітаються (за виключенням, очевидно, діаметрально протилежних). Можна стверджувати швидше про домінування однієї з них. При тому, одним з найцікавіших є аналіз проблеми офіційно декларованого та реально здійснюваного курсу в міжнаціональних відносинах у поліетнічних суспільствах на макро- та мікросоціальному рівнях.
Висновки
Етносоціологія — одна з галузей соціологічної науки. Вона вивчає етнічні спільноти як цілісні соціальні утворення, суб'єкти соціального життя, що мають специфічні закономірності формування та життєдіяльності, проходять у своєму розвитку певні стадії, набуваючи нових якісних характеристик.
Вирішення цих проблем має важливе теоретичне і практичне значення, в тому числі і для нинішньої України, дозволяє знайти відповіді на запитання яку роль відіграє етнічний чинник в функціонуванні соціальних систем, як усвідомлення своєї приналежності до певної етнічної групи впливає на соціальну поведінку особистості, на яких принципах повинні базуватися міжетнічні взаємини у багатонаціональних суспільствах і якою повинна бути оптимальна для них форма державного організму.
Ключові поняття:
етнос;
нація;
моделі міжетнічних взаємин; політична нація.
Питання для самоконтролю:
1. Що таке етнос, в яких історичних формах він може функціонувати?
2. Дайте визначення категорії “нація”. Під впливом, яких чинників формується нація?
3. Охарактеризуйте основні моделі побудови міжетнічних взаємин у багатонаціональних суспільствах.
4. Визначте причини міжетнічних конфліктів.
5. Що таке політична нація, якими шляхами вона формується ?
Література:
1. Бочковский О.-І. Вступ до націології. -Мюнхен, 1991-1992.
2. Гринів 0.І. Національно-духовне відродження: історія і сучасні проблеми. - Львів, 1995.
3. Етнонаціональний розвиток України: терміни, визначення, персоналії. - К.,1993.
4. Колодій А.Ф. Нація як суб'єкт політики. -Львів, 1997.
5. Ребет Л. Теорія нації. - Мюнхен, 1995.
6.Рудницька Т. Етнос і нація: спроба понятійно-термінологічного розмежування //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 1998, №3.
7. Сміт Е. Національна ідентичність. -К., 1995.
8. Черниш Н. Проблема нації в українській соціологічній думці 20-30-х р.р. XX ст.//Діалог культур: Україна у світовому контексті. Матер. перших міжнародних філос.-культур.читань. -Львів, 1996.
РОЗДІЛ 6
СОЦІАЛЬНІ ОРГАНІЗАЦІЇ
ТА ПРОБЛЕМА УПРАВЛІННЯ НИМИ
Людина - істота біосоціальна. Вона стає особистістю, самовиражається і самореалізується у співжитті з собі подібними. Потреба у солідарності, підтримці досягненні спільних цілей примушує людей узгоджувати свої дії, а отже творити певні соціальні групи, які, відповідно до цілей, поставлених перед ними, та форм реалізації цих цілей, можуть набувати більшого чи меншого ступеня організованості.
Проблеми, пов'язані з виникненням та функціонуванням різних типів соціальних груп і соціальних організацій, тих первинних ланок соціуму, які пов'язують особистість з соціальною системою в цілому, -одні з центральних в сучасній соціології.
Після вивчення цієї теми Ви зможете осягнути:
поняття соціальної групи;
процес формування соціальної групи;
що відбувається з індивідом у соціальній групі;
роль організації у життєдіяльності суспільства;
сутність організаційного ефекту;
можлтвості оптимізації діяльності організації під впливом "соціальних технологій" управління.
Виклад матеріалу:
6.1 Соціальна група як основа соціальної організації.
6.2 Соціальні організації та їх роль у життєдіяльності суспільства.
6.3 Управління організаціями.
6.1 Соціальна група як основа соціальної організації
Поняття "соціальна група" є одним з найважливіших у соціології. Існує декілька типів соціальних спільнот, до яких з точки зору здорового глузду застосовується поняття "соціальна група". Іноді термін "група" позначає декількох індивідів, які фізично, просторово знаходяться в одному місці ( індивіди, які їдуть в одному вагоні поїзда, або ті, які на зупинці чекають трамвай № 2 і т.п.) Таку територіальну співдружність важко вважати соціальною групою з точки зору соціології. Це - агрегація - певна кількість людей, що зібралися в єдиному фізичному просторі і не взаємодіють свідомо.
Доволі часто можно почути або прочитати наприклад про "вікову групу молоді від 18 до 22". Таке розуміння групи теж не можна вважати науковим. Це соціальна спільнота, що об"єднує людей з надіндивідуальними зв'язками. Що ж тоді можна назвати соціальною групою?
Соціальна група - це сукупність індивідів, що взаємодіють певним чином на підставі спільних очікувань кожного члена групи відносно інших.
Суттєвими моментами в цьому визначенні групи будуть:
• наявність взаємодій між її членами;
• спільні очікування кожного члена групи відносно інших її членів.
Отже двоє, що чекають автобус на зупинці, не є групою, але в принципі можуть стати нею, якщо почнуть бесіду, бійку або якийсь інший вид взаємодії із взаємними очікуваннями. Люди, які стоять біля прилавка в магазині, утворюють чергу, тобто агрегацію з точки зору соціології. Продавець пропадає, він відсутній впродовж тривалого часу. Що відбувається в тому випадку ? Люди в черзі починають взаємодіяти заради досягнення спільної мети - повернути продавця на його робоче місце. Агрегація, таким чином за певних обставин перетворюється на групу. Але ця новоутворена група є, як правило, випадковою, стихійною, в ній відсутні стійкі очікування, а взаємодія відбувається в односторонньому порядку. Такі спонтанні, нестійкі групи називають протогрупами ( або квазігрупами). Для протогрупи характерні:
спонтанність утворення;
нестійкість взаємозв'язків;
відсутність різноманітних форм взаємодії (прийом або передача інформації, вираз протесту або радості);
короткочасність сумісних дій. Протогрупи найчастіше існують недовго, після чого розпадаються, або під впливом ситуації перетворюються у стійкі соціальні групи.
Серед типів протогруп соціологи розрізняють аудиторію, натовп, соціальне коло. Аудиторія - соцільна спільність людей, що об"єднуються взаємодією з комунікатором - індивідом або групою, що володіє інформацією та доводить її до цієї спільності. Характерною рисою аудиторії, як протогрупи, є одностороння взаємодія, слабкий зворотній зв"язок аудиторії з комунікатором. У повсякденному житті нам доволі часто доводиться зустрічатися з аудиторіями: лектор із студентською аудиторією, тамада за святковим столом, уявна теле- і радіоаудіторія.
Натовп - це тимчасове скупчення людей, об'єднаних у замкнутому фізичному просторі спільністю інтересів та емоцій. Натовп - це трішки більше, ніж просто агрегація. Фізично обмежений простір призводить до соціальної взаємодії навіть в тих випадках, коли люди у натовпі намагаються уникнути міжособистісного контакту. Усвідомлення присутності інших людей навколо веде до неявного, але багатого на враження взаємообміну, що базується на спілкуванні з уникненням контакту очей, на міміці обличчя, жестах, позах і навіть стилях одягу. Натовпи доволі сильно розрізняються за характером і поведінкою. Однак найчастіше вони мають визначені спільні характеристики:
навіюваність (люди, що знаходяться у натовпі з більшою ймовірністю сприймають думки, почуття та дії більшості);
анонімність ( індивід відчуває себе незначною, невпізнаною частинкою великого цілого);
спонтанність ( люди, які складають натовп мають тенденцію до більш спонтанної манери поведінки, їх поведінка у натовпі залежить виключно від емоцій);
невловимість (оскільки люди у натовпі анонімні, вони починають відчувати себе поза соціальним контролем. Здійснюючи акти вандалізму - побиття вітрин футбольними фанатами - кожен з учасників знімає з себе за це відповідальність, перекладає її на натовп у цілому).
Механізми утворення натовпу, ірраціональна та часто деструктивна поведінка індивіда у діючому натовпі завжди цікавили вчених-соціологів та психологів. Французський учений Г. Лебон ще у 1895 році запропонував вважати "колективну душу", яка з"являється у натовпі, відповідальною за те, що свідомість у окремих особистостей пригнічується або майже повністю зникає. Іншим напрямком дослідження натовпу стала теорія "нових специфічних норм", що була розроблена американським соціологом Р.Тернером у 1964 році. Згідно цієї теорії, поведінка натовпу є унікальним феноменом, що полягає у тому, що в ході взаємодії виникає і починає швидко розвиватися комплекс специфічних норм. Тернер вважає, що з самого початку люди у діючому натовпі мають різні мотиви і установки. Одні члени є імпульсивними учасниками, інші - пасивними спостерігачами, треті -висловлюють думку, дають поради і т.п. В ході взаємодії індивідів у натовпі починають утворюватися нові специфічні норми. Творці їх -найбільш активні особистості. В тому випадку, якщо дані норми не влаштовують більшість натовпу, ці особистості усуваються і на їх місце приходять нові активні люди. Знаходження у замкнутому просторі і наявність ідентичних цілей сприяють швидкому прийняттю норм, що виникають, або відмові від них, соціальному контролю за їх дотриманням зі сторони більшості. В такий спосіб дії особистостей у натовпі стають односпрямованими та відносно впорядкованими, натовп починає діяти.
Серед протогруп найбільш близькими до стійких соціальних груп є соціальні кола. Соціальні кола - це соціальні спільноти, які утворюються з метою обміну інформацією між її членами. Ці спільності не ставлять перед собою якихось спільних цілей, не приймають сумісних зусиль, не мають виконавчого апарату. Основна функція соціальних кіл полягає в обміні поглядами, новинами, коментарями, аргументами. Кола - це спільноти людей, що дискутують.
Вузька спрямованість взаємодій, пасивність та відсутність єдності роблять соціальні кола нестійкими соціальними утвореннями. Разом з тим індивіди, які їх формують, проходять певний відбір в основному за двома критеріями:
1) спільна зацікавленість у темі дискусії ( так утворюються, наприклад, гуртки за інтересами, кола футбольних уболівальників, що обговорюють результати останнього матчу, збори людей на "клумбі", що обговорюють останні політичні новини);
2) належність до певної субкультури (наприклад, ділові кола, які об’єднують бізнесменів, кола вищих верств населення, кола професіоналів і т.п.).
Отже, протогрупи можуть розглядатися як перехідні утворення на шляху до стійких соціальних груп із стійкими взаємозв'язками.
Соціальні групи - це спільноти людей із стійкими взаємодіями та наявними взаємними очікуваннями, координацією дій, кооперацією та солідарністю з приводу спільних цілей та культурних взірців.
Суттєвими для соціальної групи виявляються:
певний визначений спосіб взаємодії між членами групи. Члени дворової тусовки (прикладом такої групи можна вважати Тимура і його команду з одноіменної повісті А.Гайдара) разом гуляють по вулицях, планують спільні дії, зобов’язані захищати один одного у випадку нападу на одного з них. Спілкуватися з іншими, так як із своїми, заборонено;
членство, почуття належності до даної групи. Члени тусовок тиснуть на підлітків, щоб вони приєднувалися до них, вступ у тусовку часто супроводжується таємними ритуалами. Для того, щоб стати членом банди (кримінальної тусовки) підліток повинен виявити сміливість, здійснити акт насильства стосовно ворогуючої тусовки. Як правило якийсь зовнішній знак символізує членство у тусовці: кульчики, хустинка, татуювання;
групова ідентичність - інші, оточуючі сприймають членів соціальної групи як єдине ціле.
Соціологи, що вивчають суспільство, зустрічаються з численними різноманітними групами. Класифікація соціальних груп дозволяє виділяти та оцінювати основні види груп, а також визначати ступінь групової та міжгрупової взаємодії.
Інгрупа та аутгрупа. Кожен індивід виділяє певну кількість груп, до яких він належить, та визначає їх як "свої" - "моя сім’я", "моя професійна група", "моя компанія" і т.п. Такі групи можна вважати інгрупами, тобто тими, до яких він відчуває свою належність і в яких він ідентифікується з іншими членами в такий спосіб, що розцінює членів групи як "ми". Інші групи, до яких індивід не належить - інші сім’ї, інші компанії друзів, інші професійні та релігійні групи - будуть для нього аутгрупами, до яких він підбирає символічне значення "вони", "інші". У примітивних суспільствах, де люди живуть малими групами, що, як правило, являють собою клани родичів, родинні відносини у більшості випадків і визначають природу інгруп та аутгруп. Якщо люди зустрічаючись не виявляють родинних відносин, вони відчувають себе вороже налаштованими один до одного і, як правило, діють вороже, відповідно до своїх почуттів. У сучасному суспільстві відносини між членами суспільства будуються на багатьох типах зв’язків крім родинних, але відчуття інгрупи, пошук її членів серед інших людей залишаються дуже важливими для кожної людини. Коли індивід попадає у середовище незнайомих йому людей, він, перш за все, намагається знайти тих, хто складає його соціальну верству або клас, хто дотримується одних з ним політичних поглядів і т.і. Ймовірно, що ознакою людей, які належать до однієї інгрупи, повинно бути те, що вони поділяють певні почуття і думки, наприклад, дотримуються єдиних поглядів щодо сфер активності та життєвих цілей. Члени аутгрупи можуть мати багато рис та ознак, спільних для всіх груп даного суспільства, можуть поділяти спільні для всіх почуття та устремління, але в них завжди є визначені риси та ознаки, почуття, що відрізняють їх від членів інгрупи. А тому люди підсвідомо та непримусово відзначаються ці риси, поділяючи незнайомих раніше людей на "ми" та "інші". Аутгрупи, як правило, сприймаються індивідами стереотипно. Соціальний стереотип - це образ групи або категорії людей. Оцінюючи дії якоїсь групи людей, ми часто незалежно від нашого бажання приписуємо кожній людині, що входить в групу, деякі риси, які, на нашу думку, характеризують групу в цілому. Наприклад, є думка, що всі негри більш пристрастні та темпераментні, ніж представники європеїдної раси, всі французи - легковажні, англійці - замкнуті та мовчазні, жителі міста Н. - тупі. Стереотипи постійно народжуються, змінюються, зникають тому, що вони необхідні для членів соціальної групи. За допомогою стереотипів ми отримуємо лаконічну інформацію про тих, хто нас оточує, про аутгрупи, саме така інформація визначає наше ставлення до інших груп, дозволяє орієнтуватися у цих численних групах ( зокрема ділити їх на ворогів та друзів) і, в кінцевому рахунку, визначати лінію поведінки у спілкуванні з представниками аутгруп.
Соціологи використовують термін "референтна група" для позначення групи, чиї стандарти та думки є для нас важливими. Це реальна або уявна соціальна спільнота, з якою індивід співвідносить себе як з еталоном, на норми, цінності, думки якої він орієнтується у своїй поведінці та самооцінці. В процесі формування своїх установок та переконань, а також у своїх діях люди порівнюють або ідентифікують себе з іншими людьми або групами людей, чиї установки, переконання та дії сприймаються ними як такі, які можна наслідувати. В реальному житті люди не зобов’язані бути членами тих груп, з якими вони себе співвідносять. Один із способів пояснення голосування робітничого класу Великої Британії за консервативну партію базується на тому, що установки цих виборців формуються через порівняння або ідентифікацію із середнім класом.
Первинні та вторинні групи. Первинні групи - найважливіші групи, до яких людина належить. Як правило, первинними вважають сім’ю та групу найближчих друзів. Первинні групи характеризуються тісною взаємодією прямого безпосереднього характеру, члени первинних груп прив’язані один до одного як правило емоційно. Ранні та, як правило, тісні групові узи дуже важливі для розвитку смислу людської ідентичності. У первинній групі нуклеарної сім’ї члени її бачать один одного досить часто і залишаються членами такої групи навіть тоді, коли деякі з них залишають сім’ю і створюють власну сімейну групу, вони довіряють один одному, вони прив’язані один до одного і до групи в цілому незалежно від тих завдань, які вони як група намагаються виконати. Людині, як правило, дуже важко залишити таку первинну групу. Члени групи підлітків, діти і батьки у родині, члени сільської общини не можуть так просто покинути свою підліткову групу, сім’ю або общину. Це важко зробити з точки зору емоційного стану або традицій, занадто багато нас пов’язує з первинною групою, значна частина нашого життя проходить саме у первинних групах, а тому первинні групи суттєво впливають на наші почуття, цінності, поведінку. Люди можуть поважати та намагатися підтримувати те, що вони переживають у первинних групах, а можуть це не підтримувати і не поважати, але мало ймовірно, що вони можуть ігнорувати первинні групи.
Вторинні групи є менш інтимними, ніж первинні. В таких групах взаємодія опосередкована і здійснюється заради виконання спільних завдань. Студенти одного курсу, які збираються послухати лекцію, складають таку вторинну групу. Вони можуть не бачити один одного кожен день. Після лекції, як правило, вони розходяться по своїх справах. Вони не знають, як поведуть себе однокурсники в різних ситуаціях ( на відміну від членів родини, яких маємо можливість спостерігати у різноманітних ситуаціях, а тому в чомусь передбачати їх поведінку). Студенти виконують спільне завдання (навчання), але поза тим їх (принаймі всіх разом) мало що об’єднує.
Люди, які працюють разом можуть формувати як вторинні, так і первинні групи. Для більшості людей однокурсники, колеги по роботі, співробітники являють собою приклад вторинних груп. Аналіз соціальної структури суспільства потребує, щоб як одиниця дослідження виступала елементарна частинка суспільства, яка зосереджує у собі всі види соціальних зв’язків. Як таку одиницю аналізу було обрано малу групу, що стала постійним необхідним атрибутом всіх видів соціологічних досліджень. Мала група - це група, в якій суспільні відносини виступають у формі безпосередніх особистісних контактів. Це тільки ті групи, в яких індивіди мають особистісні контакти кожен з кожним. Виробнича бригада, де всі знають один одного та спілкуються між собою в ході роботи - це мала група, а з іншого боку колектив цеху, де робітники не мають постійного особистісного спілкування - це велика група. Мала група може бути як первинною, так і вторинною в залежності від того, який тип відносин встановився між її членами. Велика група може бути тільки вторинною. Численні дослідження свідчать, що малі групи відрізняються від великих не тільки розмірами, але і якісно іншими соціально-психологічними характеристиками. Як правило, малі групи у своїй постійній діяльності не орієнтуються на кінцеву групову мету, в той час як діяльність великих груп раціоналізована до тої міри, що втрата мети як правило призводить до їх розпаду. В малій групі особливого значення набуває такий засіб контролю та здійснення спільної діяльності як групова думка. Особистісні контакти дозволяють всім членам групи брати участь у конструюванні групової думки та контролі за конформізмом членів групи стосовно цієї думки.
Мала соціальна група являє собою елементарну частинку соціальної структури, де народжуються соціальні процеси, відстежуються механізми згуртованості, виникнення лідерства, рольових взаємин. Процеси, що характеризують функціонування групи, взаємодію членів групи між собою носять назву групової динаміки.
Однією з важливих проблем групової динаміки є комунікаційні зв’язки між її членами. Комунікація - це основа структури групи, показник фізичної та соціальної близькості індивідів. Вплив різних способів комунікації на діяльність групи досліджувався А. Бавеласом. Він розглядав результати діяльності груп, які складалися з п"яти членів в умовах різних способів комунікації, які він назвав умовно так "коло", "змія", "штурвал", "ігрек", "павутиння". Бавелас встановив, що схеми комунікацій у виконанні групового завдання в значній мірі впливають на результати дії групи. Наприклад, для виконання нескладних завдань в обмежений час найбільш ефективним способом комунікації виявляється "штурвал", тому що в даному випадку спілкування членів групи між собою виключається. Вони можуть контактувати тільки з лідером в центрі "штурвала", який отримує інформацію від всіх, переробляє її та видає управлінські вказівки. Для виконання творчих робіт, де потрібно дотримуватись рівності при прийнятті рішень, підходить спосіб комунікації "коло". Жоден із членів групи не перевантажений інформацією, кожен знаходиться у рівному становищі і може отримувати інформацію від будь-якого члена групи, тут можливий зворотній зв’язок. "Коло" дозволяє групі швидче орієнтуватися на нові завдання, ніж це відбувається у групах з іншими видами комунікацій. Кожен спосіб комунікації, таким чином, приводить до різних результатів групової діяльності.
До процесів групової динаміки можна віднести: керівництво і лідерство, формування групової думки, згуртованість групи, конфлікти. груповий тиск та інші способі регуляції поведінки членів групи, які набувають особливої значимості для специфічних соціальних груп - організацій.
6.2 Соціальні організації та їх роль
у життєдіяльності суспільства
Соціальна організація це специфічна формалізована та структурована група, яка має повноваження від суспільства на здійснення певної діяльності, ресурси (матеріальні і духовні ) і здійснює систему конкретних функцій.
Часто до визначення організації додають і такі риси як наявність органів управління та жорсткого розподілу функцій між членами. Проте, ці риси з'являються лише у високоформалізованих організаціях і можуть бути відсутніми у деяких з них. Кожна соціальна організація має відповідну завданням структуру, складається з певних елементів. Основними з них є:
- структура, в рамках якої впорядковуються взаємини між членами організації відповідно до їх соціальних ролей. В першу чергу це відносини влади та підкорення. Вони змінюються внаслідок обміну ресурсами та зміни характеру їх використання. Останній вид змін є важливим резервом розвитку організації. Це нововведення у розподілі, мотивації праці, формах соціального контролю, прийнятті управлінських рішень.
Формалізація структури організацій йде по шляху вироблення жорстких правил, регламенту, закріплених у нормативних документах, які визначають статусні ролі членів організації (директор - начальник підрозділу - виконавець - обслуговуючий персонал).
Неформальна структура організації базується на основі особистісних характеристик її членів, які визначаються взаєминами престижу, довіри. Такі відносини не фіксуються офіційними документами, а отже, можуть відносно легко руйнуватися та вимагають постійних зусиль учасників для їх підтримання.
Визначення формальної та неформальної структури організації та їх накладання одна на одну є однією з найважливіших проблем у прикладних дослідженнях. На власному досвіді студенти знають, що, наприклад, староста групи може бути лише формальним лідером. Паралельно до формальної в студентському колективі може сформуватись неформальна ієрархія, очолювана реальним лідером. Очевидно, що чим більше вони співпадають, тим згуртованішим та дієздатним є колектив;
- цілі надають сенсу існуванню організації. Вони визначаються функціональним призначенням організації;
- члени організації, її персонал, який повинен забезпечити виконання всіх соціальних ролей всередині організації. Всі члени організації повинні володіти відповідними до їхніх статусних ролей знаннями, вміннями, рівнем фахової підготовки, мотиваціями. При тому, для досягнення максимального організаційного ефекту потрібно вирішити ще й проблему оптимальної розстановки кадрів;
- технологія. Будь-яка організація повинна виробляти визначені матеріальні чи духовні цінності, здійснювати соціальні зв’язки. Для того енергія, сукупна дія її членів має розподілятися за певним алгоритмом в окремих технологічних операціях. Жодна з організацій не є самодостатньою, вона змушена до взаємодії з іншими організаціями, соціальними утвореннями.
У відповідності до виконуваних завдань та методів їх досягнення, створюються різні типи організацій: добровільні асоціації, бюрократії, організації тотального типу (закриті організації).
Добровільній організації (за Н. Смелзером) властиві такі риси:
• вона створюється для захисту інтересів її членів;
• членство в ній є добровільним: його не присвоюють від народження, як наприклад громадянство, і воно не передбачає жорстких вимог, правил (як це спостерігається, наприклад, при службі в армії);
• такі організації не пов'язані з місцевими чи державними владними органами.
Добровільні асоціації розповсюджені у всіх сферах життя: економічній (товариства споживачів), науці (Філософське товариство України), відпочинку (Товариство мисливців і рибалок) і т.п. Країною добровільних асоціацій, до того ж дієвих та впливових, вважаються США, де за підрахунками експертів, більше 75% дорослих входять хоча б до однієї добровільної групи.
На базі добровільних асоціацій, внаслідок їх більшої інституалізації та формалізації можуть виникати складні бюрократичні організації. Прикладом можуть послужити профспілкові об’єднання.
Принципи діяльності організацій тотального типу діаметрально протилежні добровільним асоціаціям. Причинами їх виникнення є необхідність ізоляції певних груп людей від решти суспільства для:
• блага їх самих;
• з метою забезпечення специфічних потреб суспільства;
• захисту суспільства від деструктивних дій цих осіб.
Творець категорії “тотальні установи” Е. Гофман виділив кілька їх типів:
1. установи для людей, яким потрібна постійна допомога (інваліди, хворі, люди похилого віку);
2. карні заклади (тюрми, концентраційні табори);
3. військові казарми, закриті учбові заклади;
4. монастирі та інші заклади, в які люди йдуть від суспільства, найчастіше з релігійних причин.
Нові члени таких установ приймаються, як правило, тільки після проходження через певні ритуали, що допомагає їм порвати з минулим життям і підкоритися специфічним вимогам закладу, сприйняти його субкультуру. Організації тотального типу прагнуть до максимального, всеохоплюючого контролю над своїми членами, чим, до певної міри обмежують їх свободу, нівелюють індивідуальність. В цьому одночасно і сила, і слабкість тотальних організацій.
Бюрократії можуть розглядатись як найпоширеніший в індустріальному суспільстві тип соціальних організацій. Високий рівень систематизації на основі раціональності дозволяють їм ефективно досягати цілей, поставлених суспільством перед ними.
Ідеальному типу бюрократії (за М. Вебером) властиві:
1. розподіл праці;
2. ієрархія влади;
3. спеціальне приміщення, офіс;
4. формалізована процедура фахової підготовки функціонерів;
5. штат співробітників - фахівців;
6. правила, якими регулюється режим їх роботи;
7. лояльність кожного співробітника до організації.
Все це дозволяє окремим членам організації координувати свої дії, створює організаційний ефект, який полягає в тому, що результат спільної дії членів групи завжди буде вищим, ніж сума результатів їх індивідуальних розрізнених зусиль. Однак, для досягнення цього ефекту в повній мірі організація повинна створювати дійсно оптимальні умови для роботи своїх членів, прикладати зусилля для подолання дисонансів, дисфункцій, котрі неминуче в ній виникають.
Дисфункції в роботі організацій можуть виявлятися у тому що:
- форма організації не відповідає новим завданням. В процесі творення української держави обгрунтованими та закономірними є прагнення до ліквідації залишків радянської системи організації держави, створення її нової форми, проте саме існування держави, як однієї з основних соціальних організацій, ніким не заперечується. Виходом з такої ситуації є модифікація форми цієї соціальної організації, заміна віджилої на таку, яка б повніше відповідала новим завданням;
- організації бракує ресурсів, які повинні знаходитись у її розпорядженні для виконання свого призначення. Держава через брак матеріальних, фінансових засобів нарощує дефіцит бюджету, провокує інфляцію, конфіскує різними методами заощадження громадян, змушує їх працювати в кредит. Складнішою є ситуація, коли відчувається нестача ресурсів духовного порядку, перш за все довіри, авторитетності, лояльності членів організації, чи тих, хто підпадає під її вплив, до самої організації, або її керівних органів. Вихід з такого становища - пошук ресурсів для забезпечення життєздатності організації із застосуванням прийнятних для суспільства засобів. Одним із варіантів може бути зміна її керівництва, вироблення нової ідеології і т.п.
- в організації виникають кадрові проблеми через брак належно підготовлених фахівців або надлишкову бюрократизацію, тобто утворення надлишку функціонерів, або невизначеність їх обов'язків, що заважає організації належно функціонувати. Варто відзначити: парадокс виявляється у тому, що обидва ці взаємносуперечливі, на перший погляд, явища практично завжди співіснують. Апарат бюрократизується і розростається власне тоді, коли йому не вистачає фахівців. Ця проблема може бути вирішена лише шляхом постійного контролю за роботою співпрацівників, певним чином організованою конкуренцією між ними, постійною ротацією та оновленням кадрів. Бюрократизація має ще і негативний соціально-психологічний елемент, який буде проаналізовано пізніше.
Очевидно, що упередження та подолання дисфункцій соціальних організацій, забезпечення оптимального режиму їх функціонування можливе шляхом налагодження ефективного управління ними з боку як суспільства в цілому, так і їх керівних структур.
6.3 Управління організаціями.
Управління являє собою найбільш раціональний спосіб організації діяльності. Цілеспрямований скоординований і свідомо організований процес управління сприяє досягненню максимального ефекту при мінімальній витраті ресурсів, зусиль та часу. Специфіка соціологічного підходу до процесу управління полягає в тому, що воно розглядається як процес взаємодії інтересів певних соціальних груп, що знаходяться у стосунках "керівник-підлеглий".
В основу функціонування організації покладено раціональну діяльність осіб, що приймають управлінські рішення. Це зумовлено її орієнтацією на кінцевий результат. Але організація - є все ж обмеженою раціональною системою. Відповідно існують і певні обмеження раціональності в управлінні організацією. Вони пов'язані:
по-перше, з вимогою забезпечити стабільність організації, підтримати порядок. Екстремізація цільової функції організації може викликати знищення соціальної єдності в ній, наприклад, радикальні зміни в організаційній структурі, режимі роботи, виправдані логікою досягнення мети організації, можуть викликати порушення балансу підструктур, соціальних груп, знищити їх спільність, єдність;
по-друге, з необхідністю реагувати на зміни у зовнішному середовищі, що створює нові умови та режим роботи організації;
по-третє, з тим, що члени організації, здійснюючи вибір форми поведінки, ніколи не керуються тільки вимогами організації чи лише власною вигодою. Важливим фактором, що визначає цей вибір, виступає система писаних та неписаних правил, норм, традицій, звичаїв та цінностей, прийнятих організацією, її членами.
Управління - функція специфічного органу організації, який забезпечує спрямованість діяльності всіх без виключення елементів організації, утримує в межах допустимого відхилення окремих частин та організації в цілому від поставлених цілей. Вперше характеристики управління організації були визначені Г. Файолем, одним із засновників наукової теорії управління. На його думку, найбільш загальними характеристиками є: планування загального напрямку дії та прогнозування; організація людських та матеріальних ресурсів; видання розпоряджень для утримання дій робітників в оптимальному режимі; координація різноманітних дій для досягнення цілей та контролю за поведінкою членів організації у відповідності з існуючими правилами та нормами. Очевидно, що це далеко не повний список можливих дій спеціаліста-управлінця.
В організації ті, хто займаються виконанням функцій управління, входять у специфічну групу, що називається бюрократичною адміністрацією, діяльність якої потребує ретельного аналізу. Бюрократії, як вже було зазначено вище, найпоширеніший тип організації в індустріальному суспільстві. Бюрократія - це, як правило, організація, яка складається з ряду офіційних осіб, посади яких утворюють ієрархію та розрізняються різноманітними правами та обов'язками, що визначають їх дії та відповідальність. Термін "бюрократія" французського походження, від слова "бюро" - офіс, контора.
Бюрократія у сучасному вигляді виникла в Європі на початку XIX ст. і означала, що офіційні посади, чиновники та управлінці, які мають спеціальні знання та компетенцію, стають ключовими фігурами в управлінні. Бюрократія мала доступ до всіх важелів управління, а тому була всесильною і підкорялась тільки "інтересам справи" . Визначивши специфічні риси бюрократії, М. Вебер розробив тим самим ідеальний тип управління організацією. Бюрократія в ідеальному вигляді являє собою найбільш ефективну машину управління, що базується на жорсткій раціоналізації. Її характеризує жорстка відповідальність за кожну дільницю роботи, координацію у вирішенні завдань, оптимальну дію безособових правил, чітку ієрархічну залежність.
Однак у реальності ідеальної ситуації не існує, більше того, бюрократія, яка початково була призначена для досягнення цілей організації, насправді доволі часто відходить від них і починає працювати тільки на себе, гальмувати всі прогресивні процеси. Вона доводить формалізацію діяльності до абсурду, відгороджуючись формальними правилами і нормами від реальності.
Зважаючи на ці обмеження, ефективність практичної управлінської діяльності буде залежати великою мірою від спеціальних засобів, які дозволяють зручно і оперативно поставити діагноз організації та спроектувати процеси в ній. Ці засоби отримали назву «соціальних технологій», а спеціалісти, що їх запроваджують – «соціальних технологів», «соціальних інженерів», «соціологів-консультантів».
Технологізація практичної діяльності керівника і соціолога стала об’єктом наукових дискусій, в центрі яких поставлено питання: чи можна опиратися в процесі управління на соціальні знання, чи можуть ці останні бути об’єктом спеціальної технологізації ? В яких межах діяльність соціолога може бути технологізована ? Чи не є соціальні технології засобом консервування відносин соціальної системи ?
Щоб відповісти на ці запитання звернемося до аналізу терміну «технологія».Технологію розглядають як сукупність засобів організації та упорядкування раціональної практичної діяльності у відповідності до мети та логіки перетворення того чи іншого об’єкту. Цей термін також використовують для визначення сукупності знань, щодо процесів, які мають місце в даній сфері функціонування організації. Організація не може діяти без конкретних знань щодо того, як використовувати надані їй засоби. Технологія в такому розумінні – це систематизоване знання щодо корисних і практичних дій. В наведеному вище значенні технологія є невід’ємним елементом культури людини, мірою ії розвитку, а в нашому випадку, елементом культури управлінця. Технологія виступає у вигляді стандартів, табу, норм, правил, апробованих засобів, прийомів, які дозволяють досягнути запланованих результатів.
Соціальна технологія - це чітко відпрацьована за операціями сукупність прийомів, методів, що використовуються керівником або органом управління для досягнення цілей, поставлених в процесі соціального управління, а також при вирішенні різного роду соціальних проблем, які виникають в організації.
Соціальна технологія складається з чотирьох основних процедур:
а) формування мети;
б) прийняття рішення;
в) організація соціальної дії;
г) аналіз та оцінка результатів.
Тобто, у вирішенні соціальних проблем користуються технологічним принципом, у відповідності до якого процес (виробництва, наприклад) поділяється на його складові елементи.
Головне, що "дають" подібні технології - це те, що вирішення будь-якої проблеми (наприклад, адаптації робітника до умов виробництва, покращення дисципліни) "розбивається" на операції, які чітко окреслені, в результаті чого керівник отримує можливість, діючи послідовно, дотримуючись всіх умов, досягнути бажаного результату ( такого, який передбачається даною технологією)
Технології управлінського рішення можуть бути поділені на дві категорії:
1. технологія підготовки рішення (технологія діагностики);
2. технологія втілення управлінського рішення.
У першому випадку мова йде про створення діагностичного засобу, за допомогою якого виявляється відхилення стану соціального об'єкту від завданого рівня. Це встановлюється за допомогою концептуальних схем, еталонних зразків, з використанням методів опитування (у всіх його різновидах), аналізу документів, спостереження, аналізу статистичних даних. Кожен з них має не тільки свої переваги, але й обмеження. Головне - їх комплексне застосування.
Технологія втілення забезпечує доведення об'єкту до еталонного стану при врахуванні пропозицій технолога в рішенні керівника. В останні роки за західним прикладом соціальні технології отримали у нас своє розповсюдження, але напрямки практичної діяльності соціолога-технолога не завжди чітко визначені. Вони торкаються функцій діагностування, консультування та прогнозування.
Діагностика є невід'ємним видом управлінської діяльності, вона дозволяє вирішити, чи потребує стан об'єкту управлінського впливу і коригування. Використовуються оперативні, уніфіковані експрес-методики, короткі анкети, картки адаптації молодих робітників, методики оцінки якостей персоналу.
Наступний напрямок практичної діяльності соціолога-технолога - управлінське консультування. Консультантом з управління може вважатися лише той, хто володіє технологіями переводу організації звихідного стану в бажаний. Цим консультування відрізняється від консультації. Якщо в останньому випадку експерт пропонує своєму клієнту інформацію у вигляді поради чи довідки, то консультант з управління сам взаємодіє з об'єктом, його персоналом за певними правилами, які повинні вплинути на їх поведінку.
Соціальні технології в практиці управлінського консультування можна розбити на три основних групи:
кабінетні технології, коли консультант за готовими схемами та показниками опрацьовує, наприклад, розпорядницьку інформацію (матеріали нарад, засідань, звітність) і пропонує клієнту розроблені на цьому грунті рекомендації;
лабораторні технології: штучно створені тимчасові умови взаємодії учасників клієнтної організації та консультанта з метою виявлення і вирішення проблеми (практичні ділові ігри);
польові технології: технології для реальних умов діяльності організації для отримання інформації з її підсистем, а також для допомоги щодо втілення запропонованих рішень.
Структура консультаційної діяльності має свій постадійний вимір: оргдіагностика - спрямування рішень - процес їх реалізації.
Оргдіагностика є формою виробництва проблемної інформації. Її завдання полягає не тільки у вияві, оцінці, класифікації та групуванні проблем, як це робиться в традиційному соціологічному досліджені, а і у визначені основних напрямків розвитку організації. На відміну від дослідницького підходу, діагностично-консультативний підхід передбачає вияв специфічних проблем конкретної організації, особливостей їх вияву в умовах тільки цієї організації, тобто позиційний аналіз проблем в організації. Метод, що використовується при цьому - діагностичне інтерв'ю. Аналіз цього інтерв'ю дозволяє консультанту співставити сприйняття респондентом організаційних процесів з іншою інформацією, а також із власним трактуванням ситуації, яка виникла. Таке інтерв'ю дозволяє створити "карту-позиційність" - графічне зображення протиріч між групами співробітників (щось на зразок матриці соціометрії) і додати до нього мережевий аналіз розпорядницької документації.
Наступний етап управлінського консультування - підготовка і навчання методом напрацьованих управлінських рішень. Найбільш розповсюджений метод - практична ділова гра. Це метод інтенсивного групового пошуку ефективних рішень в ситуаціях, коли традиційні управлінські методи (збори, наради) не діють. Історія виникнення, втілення, спрямованість ділових ігор достатньо висвітлені в науковій та методичній літературі. Підкреслимо знову, що гра з класу "соціальної технології" повинна мати справу з реальними проблемами реальної організації. Принцип "тут і тепер" відрізняє гру від традиційних управлінських методів. Якщо у традиційних умовах кожен з учасників управлінського процесу мав певну посадову позицію, його думки та дії залежать від посадового статусу, то ігрова ситуація передбачає свідому відмову від свого посадового статусу та перевтілення в іншу роль, де вже не діє традиційна шкала ваги, де з'являються нові цінності, думки та відбувається усвідомлення ситуації з точки зору іншого.
Ігрові методики добре пристосовані до радикальних змін в організації, і гірше - до їх тактичних завдань. Тобто, вони неоперативні, громіздкі, вимагають великих витрат без гарантії кінцевої ефективності. До вад цієї методики слід віднести одноманітність у роботі консультантів, які використовують методики для дуже широкого класу управлінських завдань, своєрідний методичний "дженералізм".
Третя стадія управлінського консультування - реалізаційний процес. Головне завдання на цій стадії - перенесення результату знайденого в лабораторних умовах гри у реальні умови. Консультант прагне зберегти ігрову субкультуру за рахунок підтримки у персоналу відчуття "ми", яке виникає у багатьох під час гри.
Остання функція соціально-технологічного процесу-прогностична. Базовим для цієї функції є припущення щодо спадкоємності в природному розвитку соціальних систем і організацій. Поетапний розвиток їх визначається конкретною ситуацією, а перехід до вищої фази розвитку зумовлено якістю і повнотою проходження попередньої фази. На нижчих ступенях (фазах) розвитку об'єктів управління, формуються нові властивості і зразки організаційної поведінки, що максимально адекватні ситуації, яка склалася. Їх використання в управлінському рішенні складає зміст наступної фази розвитку організації. Якщо вказані зразки і властивості не вироблені, перехід в іншу фазу розвитку неможливий. На цьому і базується прогностична орієнтація соціолога -технолога.
Підкреслимо, що довготермінові прогнози на віддалену перспективу з позиції наведеної методології - безглузді. Використання ситуативних нормативів розвитку об'єкту управління в соціотехнологічній діяльності дозволяє:
оцінити виявлені властивості у реальних об'єктів управління і передбачити їх ефективність в найближчому майбутньому;
зробити прогноз, як буде працювати той чи інший соціальний об'єкт (елемент) соціальної системи, якщо він ще не включений в загальну управлінську систему;
оцінити загальний стан соціальної організації з позиції вимог найближчого майбутнього;
намітити цілі оперативної управлінської діяльності соціального технолога на перспективу;
визначити зміст найближчих управлінських програм;
вийти на підготовку конкретних управлінських рішень.
Таким чином, в соціології управління (соціальному консультуванні) розповсюдження отримав напрямок, який базується на розгляді управлінської ситуації, як унікального сполучення проблем, що виникають в управлінців різних рівнів організації з приводу ціледосягнепня. Визначення їх переліку виступає основою соціальної діагностики. Джерелом проблем постає об'єктивна суперечність між цілями організації та інтересами її підрозділів. Управлінська мета вважається досягнутою, коли набір проблем, які були зафіксовані за допомогою діагностики, знімається. Цей підхід повинен реалізовуватись в межах управлінського консультування.
Соціальне управління є інструментом регулювання системи суспільних відносин, яке здійснюється за рахунок використання історичного і наукового досвіду управління, механізмів соціальних технологій управління. Пошук їх є потребою дня.
Оволодіння соціальними основами управління - невід'ємна частина соціологічної освіти, що полегшує шлях до ефективної управлінської діяльності.
Висновки
Отже, людина, як істота соціальна, входить до складу численних і різноманітних груп. Соціальну групу можна визначити як спільноту, в основі якої лежить зв"язок типу взаємодії ( як обміну скоординованими системами дій) з приводу об'єднання, солідарності, узгодження сумісних зусиль. Сучасне суспільство демонструє велику кількість багатоманітних соціальних груп. Ця багатоманітність зумовлена багатоманітністю ознак, завдань заради яких утворилися ці групи.
Серед соціальних груп особливої ваги для суспільства набувають соціальні організації як формалізовані та структуровані групи, що мають повноваження від суспільства на здійснення певної діяльності. Ефективність та дієвість організацій залежить від ефективності управління як раціоналізації діяльності.
Ключові поняття:
первинна група і вторинна група
референтна група
мала група
соціальна організація
добровільна організація
організація тотального типу
бюрократія
управління
соціальна технологія управління.
соціальна група
агрегація
протогрупа
аудиторія
натовп
соціальне коло
інгрупа і аутгрупа
Питання для самоконтролю:
Соціальні групи: типологія, структура, взаємодія
Соціальні організації та їх роль в житті суспільства. Елементи соціальних організацій.
Функціонування організацій (управління, відносини: керівництво – підкорення, управлінські рішення, самоорганізація).
Бюрократія: сенс існування та загроза функціонуванню.
Закриті організації: традиція та соціальна необхідність.
Проблеми управління організаціями.
Модель бюрократії Р.Мертона.
Проблеми групової динаміки.
Які, на Вашу думку, причини неефективності бюрократичного механізму?
Як відбувається розподіл на інгрупи та аутгрупи? (проаналізуйте на власному досвіді).
Як виникає «організаційний ефект»?
Література:
Бреддик У. Менеджмент в организации. - М.,1997;
Галкина Т.П. Социология управления: от группы к команде. – М.,2001;
Гвишиани Д.М. Организация й управление. - М.,1972;
Грейсон Дж., Делл К. Американский менеджмент на пороге XXI века
( Перев. с англ.) - М.,1991;
5. Гурьянов В.Н. Социология управлення. - М.,1991;
6. Мюллендер О., Уорд Д. Самокерована групова робота. Діяльність користувачів з метою насаження. – К.,1996;
7. Полторак В.А. Социология. Основи социологии труда и управления. - К.,1992;
8. Пригожин А.И. Организации: системы и люди. - М.,1983;
9. Пригожин А.И. Современная социология организаций. - М.,1995;
10. Управленческое консультирование (Под ред. М.Кубра) - М.,1992.

РОЗДІЛ 7.
СОЦІАЛЬНІ ІНСТИТУЦІЇ ЯК ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ СУСПІЛЬСТВА
Суспільство, як ми вже переконалися з попередніх тем, є не однорідною масою, не хаосом самостійних утворень, нелогічних дій, а складною суперечливою системою, яка, хоча і постійно дестабілізується внутрішніми суперечностями, все ж прагне до саморегуляції, гармонії. Окремі суб'єкти соціального життя, насамперед особистості, соціальні групи повсякчас взаємодіють між собою, прагнучи реалізувати свої інтереси. Задовольняючи власні потреби вони мусять співвіднести та скоординувати їх з потребами загальносуспільними, а отже виробляють певні оптимальні моделі, стандарти взаємодії.
Після вивчення цієї теми Ви зможете осягнути:
чому певні типи суспільних зв'язків стандартизуються, реалізуються у визначених моделях;
що таке соціальні інституції, яких форм вони набувають і яку роль відіграють в життєдіяльності суспільства;
чим зумовлені дисфункції соціальних інституцій і в чому вони виявляються;
як йде становлення системи соціальних інституцій сучасного українського суспільства.
Виклад матеріалу:
7.1 Соціальні інституції: поняття, види та функції.
7.2 Власність як соціальна інституція.
7.1 Соціальні інституції: поняття, види та функції
Будь-яке суспільство, для того щоб функціонувати, повинно виробляти, розподіляти та споживати матеріальні і духовні блага. Так, потреба у створенні матеріальних цінностей примушує людей закріплювати і підтримувати виробничі відносини, а потреба у самовідновленні заставляє їх вступати у певні взаємини для продовження роду, виховання і соціалізації нових членів суспільства. Для максимальної оптимізації цих взаємин, убезпечення їх від випадковостей, недопущення можливих хибних варіантів задоволення інтересів, ці відносини інституціалізуються, тобто суспільство санкціонує і закріплює задоволення цих потреб у певних обсягах і визначеними методами та способами. З цією метою опрацьовується система ролей і статусів, яка заставляє індивідів діяти певним чином, вступаючи у соціально значимі взаємини з іншими, а також визначається система санкцій, яка примушує учасників взаємодії не виходити за межі своїх соціальних ролей.
Соціальна інституція, є певним чином організованою, стандартизованою та узгодженою (конвенціонованою) між учасниками суспільного життя соціальною діяльністю, спрямованою на задоволення їх суспільно значимих потреб.
Варто деталізувати основні елементи цього визначення. Отже, інституції:
- створюють можливість задоволення базових потреб всіх соціальних суб'єктів тим способом і в тому обсязі, який вважається суспільством оптимальним, а отже санкціонується ним;
- гарантують виконання необхідних функцій і виключення, придушення небажаних з точки зору інтересів суспільства форм соціальної поведінки, сприяючи безперервності та спадковості соціального життя;
- забезпечують інтеграцію прагнень та координацію відносин соціальних суб'єктів, створюючи внутрішню стабільність, згуртованість як всієї соціальної системи, так і окремих її елементів.
При тому, кожній соціальній інституції обов'язково властиві:
- певні цілі діяльності;
- система функцій, що забезпечують її досягнення;
- набір соціальних статусів та ролей, які формують оптимальну модель реалізації потреби, для задоволення якої створено інституцію;
- система санкцій, спрямованих на схвалення бажаної та виключення небажаної поведінки суб'єктів, які до них входять, чи на які поширюється їх дія.
- ресурси, які забезпечують функціонування інституцій - матеріальні (фінанси, будівлі, тощо) та духовні - довіра до певної інституції з боку суспільства, рівень його авторитетності в соціумі.
Все це дозволяє соціальним інституціям діяти від імені суспільства а отже вони стають важливими формами налагодження та реалізації соціальних зв'язків, що дають можливість всій суспільній системі діяти злагоджено, як єдине, хоча і, до певної міри, внутрішньо суперечливе ціле.
При тому суперечності закладені, по-перше, в самій природі соціальної інституції, яку можна розглядати як згоду учасників суспільного життя задовольняти свої потреби певним чином. Ця згода соціальних акторів є певним компромісом, результатом їх самообмеження, а отже може бути порушена. По-друге, суперечності пронизують всю систему інституцій суспільства, які, з одного боку, орієнтуються на виконання одних і тих же потреб, хоча і різними методами (наприклад, на соціалізацію особистості в тій, чи іншій мірі спрямована дія всіх інституцій) а, з другого - певні соціальні інституції можуть входити у взаємні конфлікти, спрямовуючи свою діяльність на задоволення суперечливих цілей, наприклад, завданням релігії є пошук сенсу життя людини у досягненні певного ідеалу, який часто має надприродний компонент, а наука прагне до об'єктивного аналізу реальних явищ світу.
Соціальні зв'язки, а отже і соціальні інституції, відповідно до їх суспільної значущості, можуть охоплювати всю соціальну систему, чи лише її окремі елементи. Цей факт можна використати при їх класифікації. Відповідно, соціальні інституції є сенс поділяти за ступенями їх поширеності в суспільстві, впливу на життя, на базові, які регулюють взаємодію всіх соціальних суб'єктів, в поле діяльності яких включаються практично всі громадяни суспільства (політичні, інституції власності, сім'я, освіта, релігія) та часткові, допоміжні, що контролюють обмежене поле соціальної діяльності і, відповідно, охоплюють лише певну частину особистостей. Прикладом часткової соціальної інституції може бути інститут дуелей дворянської честі, яким регулювалася специфічна сфера взаємин лише в дворянському середовищі. Очевидно, що базові соціальні інституції є більш стабільними, вони хоча і набувають у різних історичних умовах відмінних форм, в них може вкладатися дещо інший сенс, проте, задовільняючи фундаментальні суспільні потреби, вони супроводжують людство достатньо довгий час його історичного розвитку, функціонують у різних типах суспільств. Часткові соціальні інституції є менш тривалими, можуть зникати майже безслідно. У певних типах суспільств, на деяких фазах їх розвитку існування таких форм суспільної взаємодії взагалі не фіксується. Наприклад, інститути заручництва та рекету виникають і набувають поширення, як правило, лише в кризових соціальних ситуаціях, зникають при їх нормалізації.
Різна міра формалізації соціальних інституцій може також бути використана як параметр для їх класифікації. При тому рівень формалізації можна визначити за двома головними ознаками – тип норм, якими визначається функціонування інституції (юридичні, чи звичаєве право, традиції) і наявність в системі інституції однієї, або кількох соціальних організацій, які забезпечують її діяльність. Базові соціальні інституції, як правило, є високоформалізованими. Наприклад, функціонування інституту демократії гарантується відповідними законодавчими актами а також системою організацій, які дозволяють належним чином регулювати владні відносини - парламентом, Конституційним судом тощо.
Дошлюбна поведінка достатньо повно, а часом жорстко регламентується в більшості випадків не юридичними, а звичаєвими і нормами. Різні форми доброзичливого ставлення людей одне до одного, образа, сварка, думка батьків та соціального оточення виступають своєрідними формами соціального контролю за виконанням тих ролей, які індивіди беруть на себе. Дошлюбна поведінка достатньо добре відмежована від дружби, чи взаємин з колегами по роботі, навчанні. Але вона, в більшості випадків, не регламентується законами, хоча і закріплюється певними звичаями, традиціями. Передшлюбне залицяння, на відміну, від власне шлюбу, не реалізується в рамках визначеної організації - сім'ї, а отже можна стверджувати, що цей соціальний інститут не є високоформалізованим. Рівень формалізації залежить від того, наскільки певний вид соціальних зв'язків є важливим для суспільства і знаходить свій вираз у тому, в якій мірі і якими методами суспільство вважає за необхідне впорядковувати, контролювати ці зв'язки, хоча, принагідно зауважимо що неформалізовані зв'язки, освячені громадською думкою і традицією можуть відігравати надзвичайно важливу роль у функціонуванні соціальної системи, зберігатися у практично незмінному вигляді на протязі життя багатьох поколінь. Виходячи з цього, стає зрозумілим той значний інтерес, який виявляють соціологи до проблеми балансу формальних і неформальних зв'язків у життєдіяльності соціальних інституцій.
Соціальні інституції можна класифікувати і відповідно до типу суспільно значимих потреб, які вони покликані задовільняти:
Економічні інституції регламентують соціальні відносини у сфері виробництва, розподілу та споживання матеріальних благ, послуг. Це: власність, гроші, ринок, трудова діяльність тощо. Соціальними організаціями, які забезпечують їх функціонування є різноманітні виробничі, торгівельні, споживчі структури: фірми, корпорації, банки, біржі праці, товариства споживачів та інші.
Політичні інституції (влада, демократія, опозиція) визначають форми і методи управління суспільними справами, боротьби за завоювання державної влади, її здійснення, розподіл, захист. Політичні інституції формують характер і зміст соціальних відносин, забезпечують стабільність та прогрес суспільства, а отже є особливо важливими для нього і з огляду на це мусять бути високоформалізованими, регулюватися законодавством. Уряд, парламент, інші державні структури є тими організаціями, які забезпечують їх життєздатність.
Інституції культури та соціалізації покликані гарантувати спадковість та збагачення культурного досвіду і передачу їх новим членам спільноти. Це сім'я, освіта, наука, релігія. Вони також створюють відповідні соціальні організації: сімейну групу, спеціалізовані дослідницькі та учбові заклади, церкву, секту.
Всі соціальні інституції виконують такі генеральні функції:
• закріплення і збагачення, відтворення на новому рівні суспільних взаємин. Кожна інституція стандартизує поведінку своїх членів, а отже забезпечує стійкість суспільства. Ці стандарти закріплюють оптимальні варіанти задоволення суспільно важливих потреб і, відповідно, створюють передумови для прогресу суспільства. Наприклад, суспільство вважає, що найкраще його потреба у народженні нових громадян, їх вихованні та соціалізації, з одного боку, і потреба окремої особистості у сімейному житті, може бути задоволена в рамках сім'ї. Процес виховання в родині орієнтує і дітей на створення власної сім'ї у такій же формі. Сам інститут сім'ї, як такий, що забезпечує одну з базових потреб практично всіх суспільств, є відносно стабільним, але може набувати різних форм відповідно до обставин соціуму, змінюватися разом з ним. Наприклад, на зміну традиційній багатопоколінній родині, яка складалася з сімей батьків та їх дорослих дітей, що проживали разом, в індустріальному суспільстві приходить мала нуклеарна сім'я, яка об'єднує лише батьків та їх неодружених дітей;
• регулятивну, що спрямована на врегулювання, упорядкування, внормування певних взаємин у суспільстві. Продовжуючи приклад із сім'єю, відзначимо, що суспільство не лише виробляє норми поведінки індивідів, які вступили в шлюб, але і регулює процес його розпаду через інститут розлучення. Соціальні інституції, під дією яких людина перебуває все своє життя у суспільстві, роблять її поведінку і поведінку соціального оточення нормованою та передбачуваною;
• інтегративну, котра забезпечує взаємозв'язок конкретної інституції та людей, котрі підпадають під її дію, з іншими інститутами, суспільством в цілому. Цим досягається цілісність, суперечлива єдність на всьому соціальному просторі. Та ж сім'я не тільки створює умови для згуртування родини, але і встановлює порядок, наприклад, переходу особистості з однієї сім'ї в іншу /дорослі діти створюють власні сім'ї/, забезпечує єдність всієї соціальної структури.
Відповідно до специфічних завдань, певний набір функцій, які можна назвати частковими, властивими лише їй одній, виконують і кожна з конкретних соціальних інституцій зокрема. Наприклад, сім'я повинна виконувати функції господарсько-економічні, репродуктивні, виховання та соціалізації, рекреаційні тощо.
Всі соціальні інституції пов'язані в єдину систему, вони постійно взаємодіють одна з одною, часто орієнтуються на досягнення одних цілей, хоча і, можливо, різними шляхами, методами. Наприклад, соціалізація громадян є результатом об'єднаної дії всіх соціальних інституцій. Цей взаємозв'язок настільки міцний, що будь-яка зміна в одній з ланок системи неминуче викликає відповідні модифікації в інших, змінює життєдіяльність суспільності. Реформація християнства, початок якої поклав М. Лютер, не тільки розколола католицизм, створивши нову церкву, але й викликала до життя "дух капіталізму" /М. Вебер/, що заклав основи сучасної європейської цивілізації, а отже якісно змінив суспільство.
Цілі, які ставлять перед собою різні соціальні інституції та відповідно їх дії, можуть конфліктувати між собою, чи бути взагалі несумісними. Наприклад, розвиток європейської цивілізації, принаймі від середньовіччя, можна розглядати через призму конфлікту між інститутами релігії та науки.
Деякі релігійні секти закликають людину до відмови від громадського життя та зосередження на житті духовному, на "приготуванні до кращого, вартіснішого, справжнього життя", а державна влада вимагає від своїх громадян, навпаки, активності у світських справах. Варіантами виходу з таких ситуацій є:
взаємна адаптація на грунті компромісу, часткових поступок (церква в цілому підтримує державу, сприяє виконанню людьми своїх світських функцій і водночас має за ідеал невелику кількість ревних прибічників, котрі обмежують своє громадянське життя частково, або й повністю, як, наприклад, монахи;
конфронтація, що веде до взаємного ослаблення конфліктуючих сторін. Історія знала приклади непримиренної боротьби на знищення одного соціального інституту іншим (церква -держава після жовтневого перевороту 1917 р.). Але соціальні інституції та відповідні їм соціальні організації виникають та змінюються і зникають не з волі людей, чи окремих соціальних груп, а відповідно до логіки суспільного прогресу, модифікації суспільних потреб, які вони призначені задовільняти.
В своєму розвитку соціальні інституції проходять три основних фази:
• інституціалізація, тобто виникнення інституцій, коли соціальна практика повторюється у певних формах настільки регулярно, що стає загальновизнаною, санкціонованою, прийнятою в суспільстві;
• власне повноцінне функціонування, коли інституція, набувши оптимальних форм та змісту у взаємодії з іншими, виконує свої функції, задовільняє соціальні потреби в повному обсязі;
• зникнення, відживання інституції, перетворення її в іншу, за умов відмирання, чи зміни тих потреб, до виконання яких вона була покликана, або ж суспільство відмовляється від певного способу досягнення цих цілей, віддаючи перевагу іншому, під який знову формується нова соціальна інституція з системою відповідних їй функцій.
Основою взаємодії соціальних інституцій з суспільством в цілому та між собою є, як вже зазначалося, реалізація їх головного завдання - забезпечення виконання ними конкретних соціальних потреб. В зв'язку з тим, що саме суспільство, а отже і його потреби змінюються, повинні модифікуватися спосіб та зміст діяльності соціальної інституції, її форма. Однією з найгостріших проблем соціології є аналіз ситуації, коли певна інституція не може виконувати своїх завдань у повній мірі.
Проаналізуємо причини можливих порушень в роботі соціальних інституцій, їх дисфункціонування. Їх можна звести до двох основних:
1. змінилася потреба, яку була покликана задовільняти соціальна інституція, а отже і вона сама повинна змінитися, чи поступитися місцем новоутвореній. Зміна розуміння особистої честі та гідності людини, можливих шляхів їх захисту привели до зникнення поширених в середньовіччі та нові часи дуелей честі.
Новий підхід до трактування сенсу життя особистості, шляхів її самореалізації, індивідуалізація суспільного життя у XX ст. зумовили розвій соціальних процесів, які рядом соціологів, частиною громадськості трактувалися як крах і зникнення в найближчій перспективі сім”ї як такої. Принагідно ще раз зазначимо, що базові соціальні інституції покликані задовільняти фундаментальні потреби суспільства, а отже не можуть зникнути безслідно. Вони лише трансформуються, змінюють свою організаційну структуру, набувають нових сутнісних рис та організаційних форм. Та ж інституція сім'ї набувала у процесі еволюції різних організаційних форм (за типом спорідненості, кількістю та статусом членів родини) - від групового шлюбу до моногамної сім'ї. Вона і нині має ряд форм, які істотно відрізняються одна від одної: християнська моногамна, ісламська полігінійна, модерні форми сім'ї - комуни тощо. Прогрес людського суспільства виражається, зокрема, в тому, що воно повсякчас ускладнюється, ставить перед своїми членами все нові вимоги, а отже кількість конвенціонованих, інституціоналізованих форм життєдіяльності, які призначені для задоволення цих потреб, природньо збільшується. Тобто, відживання, смерть однієї з форм базової соціальної інституції завжди означає народження її іншої форми, чи навіть кількох нових, що існують одночасно. Створюється ситуація: ускладнюється суспільство - в ньому виділяються нові групи людей з новими потребами - виникають нові форми соціальних інституцій, які дозволяють цим соціальним групам підтримувати зв'язок з іншими та суспільством в цілому;
2. в діяльності самої інституції фіксуються певні порушення, а в результаті вона втрачає здатність ефективно діяти. Така ситуація виникає у випадках:
• а) коли цілі її діяльності "розмиваються", чи розуміються неоднозначно і суперечливо. Представники різних політичних партій, виходячи із власних ідеологічних постулатів, по-різному уявляють собі часткові завдання державної влади, методи їх реалізації, розходячись, наприклад, у питанні про тип взаємин між громадянином та державою. Але розуміння цілей діяльності, призначення державної влади комуністами, анархістами чи лібералами є діаметрально протилежним і цей конфлікт може набути загрозливих масштабів для всього суспільства;
• б) невиробленість, чи порушення значною кількістю соціальних суб'єктів стандартів поведінки, ідеальних ролей, які становлять стрижень інституції, забезпечують її життєдіяльність. Знову повернемося до прикладу сім'ї: зміна ідеальних ролей чоловіка та дружини, дітей в сучасному суспільстві зумовили не лише виникнення нової моделі сім'ї - на зміну жорстко ієрархічній прийшла модель егалітарної родини, але й означала кризу інституту сім'ї як такого, викликала розповсюдження форм сімейного життя, які можна трактувати як позашлюбні, неінституціоналізовані;
• в) втрата однієї з основних якостей будь-якої соціальної інституції - її деперсоналізації. Цей принцип означає, що діяльність інституції повинна забезпечуватися незалежно від особливостей індивідів, які в неї включені, відіграють у ній провідні ролі. Такий стан справ досягається чітким визначенням ідеальних моделей соціальних ролей та створенням механізму, який забезпечує їх належне виконання. Втрата деперсоналізації (персоналізація) означає, що інституція перестає діяти відповідно до об'єктивних потреб та усталених цілей, змінюючи свої функції, зміст соціальних ролей в залежності від інтересів окремих осіб, їх схильностей, примх. Із-за цього інституція все менше орієнтується на досягнення тих соціальних цілей, які вона повинна реалізувати, або методи їх досягнення спотворюються.
Наприклад, право втрачає сенс коли міліціонер "домовляється" із злочинцем, або навпаки, без суду самочинно його карає. Складність подолання цих явищ полягає в тому, що соціальна інституція і в умовах наростання дисфункцій ще якийсь час продовжує діяти "за інерцією", працювати на себе, на інтереси, які вже не відповідають суспільним.
3. брак ресурсів, які забезпечують функціонування інституції. Всім відомою проблемою є недостатнє фінансування освіти та науки, яке не дозволяє їм повною мірою виконувати свої завдання. Але не менш деструктивні наслідки може мати для цих соціальних інституцій і суспільної системи в цілому втрата їх духовного ресурсу - падіння авторитету освіти, наприклад зниження довіри людей до науки і розповсюдження в масовій свідомості різного роду марновірств, містики тощо.
Дисфункції в роботі соціальних інститутів можуть мати не лише руйнівні наслідки для суспільної системи. Вони неминуче супроводжують природний процес розвитку, самовдосконалення соціального простору. Проблема полягає в тому наскільки глибокими і розтягнутими в часі є ці порушення у роботі соціальних інституцій, наскільки швидко і ефективно суспільство може перерегулювати на новій основі соціальні зв'язки, а сама інституція адаптуватися до нових обставин, підтримуючи прогресивні тенденції розвитку суспільства і нейтралізуючи деструктивні.
Найбільше актуалізується проблема дисфункцій в діяльності соціальних інституцій в умовах перехідного періоду, коли основні системи цінностей суспільства, цілі його діяльності, принципи і методи регулювання суспільного життя істотно, а часом і докорінно змінюються. Це вимагає перерегуляції інституціалізованих соціальних зв'язків на новій основі, оновлення всієї системи соціальних інституцій.
7.2 Власність як соціальна інституція.
З”ясувавши основні теоретичні положення, що стосуються формування та життєдіяльності соціальних інституцій, перейдемо до їх розгляду на прикладі однієї з базових соціальних інституцій, яка визначає характер і тип економічної системи суспільства - власності.
Інституція власності, як і інші, має історичний характер. Це означає, що вона виникає на певному етапі розвитку суспільства і модифікується, набуваючи нових форм, відповідно до змін соціуму.
Власність фіксує право певного соціального суб'єкта розпоряджатися визначеними ресурсами, цінностями (як матеріальними, так і духовними) задля задоволення своїх потреб. При тому, будучи інститутом соціальним, право власності повинно узгоджувати інтереси як окремого соціального суб'єкта (конкретного громадянина-власника, економічної структури - фірми) так і соціальних спільностей, з якими вони взаємодіють, суспільства в цілому. На цій основі в суспільстві формується мораль власника, яка передбачає його певні зобов'язання перед тими, хто власності не має, або володіє нею в недостатньому обсязі.
Таким чином інституція власності може розглядатися як певна конвенція, згода соціальних суб'єктів діяти, досягаючи своєї мети, за певними правилами у визначених суспільних ситуаціях. Саме тому власність набуває різних форм на різних стадіях розвитку суспільства. Так об'єктами власності в рабовласницькому та феодальному суспільстві могли бути не лише предмети і знаряддя праці, але й люди, які, зрештою і самі в цих умовах трактувалися як "живі знаряддя праці", "живі машини". Проте, характер власності, ступінь володіння людини людиною в цих двох типах суспільства вже є різним, відповідно до цілей, які ставляться інститутом власності в суспільстві, розуміння сутності людини. В індустріальному суспільстві людина повністю перестає бути об'єктом власності, її предметами можуть бути лише матеріальні (земля, знаряддя праці, будівлі, еквіваленти обміну - гроші) та духовні (об'єкти інтелектуальної власності) цінності.
Інституція власності виробляє і свої ідеальні ролі (роль рабовласника) та стандарти поведінки (яким чином і в якому обсязі власник може розпоряджатися своїми цінностями для того щоб принести користь і не завдати шкоди суспільству, собі).
Паралельно з ними формується і система санкцій, яка спрямовується на підтримку бажаних (з точки зору суспільства) моделей поведінки власника і запобігання тим варіантам використання ресурсів, які можуть завдати шкоди суспільству. Важливою є також система санкцій, спрямована на фіксацію права власності, захисту власника від посягань інших соціальних суб'єктів (окремих громадян, чи соціальних утворень, наприклад, держави), процедури передачі власності від одного суб'єкта іншим (право спадкування).
Право власності регулюється не лише традиціями, звичаями, але й у структурованому та політично організованому суспільстві, законодавчими актами, а отже набуває рис формалізованої соціальної інституції, діяльність якої забезпечується певними соціальними організаціями - від первинних економічних суб'єктів, наприклад фірми, до держави.
Однією з важливих проблем, яка істотно впливає на життєдіяльність суспільства, є виникнення суспільної та державної власності, їх співвідношення з приватною власністю. При тому важливим є не лише визначення кола предметів, цінностей, які можуть підпадати під право приватної чи державної власності, але й регулювання взаємин між ними. Так за умов соціалістичної економіки коло суб'єктів приватної власності було настільки вузьким, з нього були вилучені практично всі засоби виробництва (економічна модель СРСР), що на зміну йому прийшло поняття особистої власності лише на речі особистого вжитку, які не можна було використати для їх відтворення, ведення економічної діяльності. Економічні моделі інших країн "реального соціалізму", наприклад Польщі, Угорщини а особливо Югославії, були дещо менш жорсткими, допускали обмежену економічну активність громадян, а отже і конфігурація інститутів приватної та суспільної власності була іншою, на дещо відмінних принципах будувалася їх взаємодія.
Порушення природних прав особистості володіти засобами виробництва та продуктами праці зумовило недостатній рівень конвенційності інституту суспільної власності, його несприйняття громадянами, що виявлялося у широкому діапазоні: від стереотипу "все довкола усуспільнене - все довкола моє" до прагнення окремих громадян всіми правдами і неправдами "зафіксувати" право на власне майно, яке трактувалося радянською пропагандою як "рецидиви капіталізму", "міщанство", "споживацтво" тощо.
Трансформація соціальної інституції, переведення її в нову якість - процес складний, суперечливий та довготривалий, який вимагає зламу старих, віджилих стереотипів, ідеальних моделей, прийняття суспільною свідомістю нових. Цим, зокрема, можна пояснити і нинішні труднощі в становленні приватної власності та нових форм колективної, акціонерної наприклад, власності: неповага до чужої власності, спроби її розкрадання, чи знищення. Недостатній рівень усвідомлення сутності приватної власності та нових форм її взаємодії з державною можна відзначити і з боку владних структур, що виявляється в складному процесі становлення рівноправності всіх форм власності, прагнення до ущемлення приватної власності, наприклад, у податковому чи кредитному законодавстві.
Висновки
Сучасне українське суспільство означається соціологами, як таке, що перебуває в стані затяжної системної кризи у процесі переходу від недемократичної суспільної організації з командно-адміністративною економікою до демократичної, з ринковою економічною системою. Це означає, що в ньому триває боротьба між застарілими, віджилими формами інституціалізованих суспільних зв'язків та нормами, які перебувають у фазі становлення і орієнтовані на задоволення нових потреб суспільства, регулювання якісно нових соціальних відносин.
Нова система соціальних інституцій, в тому числі економічних, перебуває у стадії становлення, інституціалізації. Цей процес ускладнюється, з одного боку, тиском залишків застарілих форм соціальних зв'язків, а з другого - нечіткістю, "розмитістю", неоднозначністю розуміння різними соціальними верствами цілей і завдань новостворюваних соціальних інституцій, невиробленістю стандартів поведінки, які б забезпечили їх належне функціонування. Незадоволені в результаті недостатньої дії соціальних інституцій потреби викликають появу нормативно нерегульованих видів діяльності, якими частина громадян прагне компенсувати вади у роботі соціальних інституцій, часом ще більше підсилюючи їх дисфункції. Наприклад, брак у функціонуванні легальних економічних установ є грунтом для посилення тіньової економіки, злочинності. При тому, враховуючи, що всі соціальні інституції перебувають у органічній єдності, їх дія взаємозумовлена, природньо, що дисфункції економічних інституцій стають одночасно причиною та наслідком відповідних збоїв у функціонуванні інституцій політичних, культури та соціалізації і навпаки.
Виходом з цієї ситуації є створення збалансованої системи соціальних інституцій яка б орієнтувалася на задоволення актуальних потреб сучасного суспільства та його розвиток.
Ключові поняття:
соціальна інституція
функції соціальної інституції
дисфункції соціальної інституції
система соціальних інституцій суспільства.
Питання для самоконтролю:
Що таке “соціальна інституція”? Яку роль відіграють соціальні інституції в суспільному житті.
За якими параметрами класифікують соціальні інституції?
Які функції виконують соціальні інституції?
В чому виявляються і якими причинами зумовлюються дисфункції в роботі соціальних інституцій?
Охарактеризуйте зміни, які відбулися в одній із соціальних інституцій (на Ваш вибір), які діяли в українському суспільстві на протязі останніх 50 років.
Література:
1. Андреев Ю.П., Коржевская Н.М., Костина Н.Б. Социальные институты: содержание, функции, контроль. -Свердловск, 1989.
2. Войтович С. Соціальні інститути суспільства: рід, влада, власність.-К.,1998.
3. Лисиця Н. Реклама як соціальний інститут/ /Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 1998, №3.
4. Макєєв С. Соціальні інститути: класичні тлумачення й сучасні підходи до вивчення// Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2002, №4.
5. Мацковский М. Социология семьи: проблемы, теории, методологии и методики. М. 1989.
6. Оссовський В. Соціальна організація та соціальна інституція// Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 1998, №3.
7. Пономарев А. Развитие семьи и брачносемейных отношений на Украине. К., 1989.
РОЗДІЛ 8
СОЦІАЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ ТА ДЕВІАНТНА ПОВЕДІНКА
Утопічне суспільство функціонує без конфліктів та непорозумінь, всісоціальні ролі добре визначені та компетентно виконуються, в такому суспільстві не існує девіантних або соціально небажаних типів поведінки, всі складові частини суспільного організму кооперуються для реалізації спільної мети, організації ставляться одна до одної в такий спосіб що адекватно задовільняють взаємозалежні потреби, базові культурні вірування та цінності приймаються всіма членами суспільства, а превалюючі у масовій свідомості норми і правила повністю відповідають цим віруванням та цінностям.
У реальному суспільстві звичайно жодна з цих умов ніколи повністю не виконується. Цей факт, очевидно, треба сприймати як позитивний, тому що на думку Р.Дарендорфа , досконало організоване суспільство буде без сумніву виключно нудним і таким, що зовсім не стимулюватиме до дій. Зважаючи на всі недосконалості , які існують в організації соціального життя, розвиток соціального контролю є вкрай необхідним для виживання суспільства.
Після вивчення цієї теми Ви зможете осягнути:
поняття та складові соціального контролю;
можливості різних механізмів соціального контролю;
що відбувається при нормативному регулюванні людської
поведінки і діяльності;
поняття і різновиди соціальних санкцій;
проблемність однозначного визначення девіантної
поведінки;
форми девіантної поведінки;
соціальні наслідки девіації.
Виклад матеріалу:
8.1. Система соціального контролю.
8.2. Сутність та форми девіантної поведінки.
8.1. Система соціального контролю
Впорядкованість суспільства базується на взаємопов'язаних ролях, у відповідності до яких кожна особистість бере на себе певні зобов'язання щодо інших, і водночас вимагає від них виконання своїх обов'язків, які відповідають правам даної особи. Навіть мимохідь кинутого погляду на життя, наприклад, великого міста достатньо, щоб помітити, що десятки тисяч людей у визначений час займають свої робочі місця без видимих спонукань та вказівок. Тисячі транспортних засобів починають рух за певними маршрутами без видимих спостерігачів та розпорядників. Йдеться про формування та підтримання соціального порядку, узгодженості у діях сотень тисяч людей, що є вкрай необхідним для успішного функціонування цієї системи.
Соціальний контроль - це сукупність засобів, за допомогою яких суспільство або соціальна спільнота гарантують узгоджену поведінку своїх членів відповідно до рольових вимог та очікувань. Соціальний контроль - це процес, впродовж якого суспільство регулює само себе заради досягнення власних цілей. Через запровадження контролю над своїми членами /підрозділами/, або іншими відповідними одиницями, суспільство досягає стабільності у часі та функціонує більш-менш ефективно. Незважаючи на те, що індивідуальні дії завжди спрямовані на реалізацію індивідуальних цілей та персональних інтересів, діяльність людей відображає сформовані культурою цінності та норми, проходить в рамках існуючих організаційних процедур, оскільки індивіди діють переважно як представники певних груп або спільнот /сім'ї, нації, асоціації або певного суспільства/.
Потреба у використанні соціального контролю в організованому соціальному житті не означає, що індивіди та організації повинні повністю та безумовно підкорятися довільно встановленим нормам та рольовим очікуванням. Дійсно, певні організації, такі як в'язниця, або концтабір, чи в цілому тоталітарне суспільство - можуть вимагати суцільної конформності і для цього прагнуть до максимального контролю за всіми сферами життєдіяльності. Але більшість організацій та суспільств використовують форми обмеженого контролю лише над життєво необхідними сферами діяльності для того, щоб забезпечити тільки відносно впорядкований характер функціонування. А тому, афективний соціальний контроль залишає значне поле для індивідуального вибору дій. Це зумовлено наступними причинами.
По-перше, правила, закони та рольові очікування в суспільстві, яке нормально функціонує, є завжди історичними, тобто вони самі передбачають можливість змін, модифікацій у випадку зміни соціальних обставин, для яких вони були встановлені. Поки суспільство функціонує раціонально, форми його діяльності дозволяють своїм членам поряд з реалізацією суспільних інтересів задовільняти і власні цілі. Більше того, суспільні стандарти можна змінити повністю або частково, якщо вони не є ефективними. Це характерно для демократичних процедур прийняття рішення, коли індивіди мають визначений рівень автономії, а організаційні стандарти не розглядаються як догмати.
По-друге, тотальна конформність всіх дій встановленим соціальним стандартам зовсім, не є обов'язковою для створення чи підтримання цілісності та стабільності суспільства. До того ж абсолютний контроль за діями своїх членів дуже важко підтримувати впродовж тривалого періоду /про що свідчить досвід тоталітарних суспільств/. Соціальний контроль застосовується, як правило, тільки до тих типів діяльності, які є життєво необхідними. Підприємець може вимагати від своїх робітників, щоб вони виконували свої посадові функції з 8 години ранку до 17 години вечора з понеділка по п'ятницю, але він не буде встановлювати норми та правила проведення робітниками своїх вихідних.
По-третє, не обов'язково, щоб стандарти соціального контролю встановлювалися жорстко. Значна частина культурних норм та рольових очікувань встановлює широкі рамки для дії, залишаючи за індивідом право самому обирати таку модель поведінки, яка б краще підходила для конкретної ситуації.
Отже, соціальний контроль - це радше забезпечення соціально відповідальної поведінки членів суспільства, а не самоціль.
Щоб заохочувати бажані дії та блокувати небажані, суспільство використовує різні механізми соціального контролю.
Внутрішній контроль через соціалізацію. Е.Фромм відзначає, що суспільство тільки тоді функціонує ефективно, коли його члени досягають такого типу поведінки, щоб вони бажали діяти так, як вони повинні діяти як члени даного суспільства. Вони самі повинні бажати робити те, що об'єктивно необхідно для суспільства. Соціалізація полегшує труднощі при прийнятті рішень, підказуючи як вдягатися, як вести себе в тій чи іншій ситуації. При тому будь-яке рішення, що йде врозріз з тим, яке приймається та засвоюється в ході соціалізації, здається нам незнайомим, недоречним, загрозливим. Що може примусити жінку прийняти на себе важку та невдячну домашню роботу? Цього можна досягнути лише за допомогою соціалізації, сформувавши її свідомість в такий спосіб, щоб вона бажала мати чоловіка, дітей, домашнє господарство та відчувала себе нещасливою без них. Як можна примусити вільну людину підкорятися законам та моральним нормам, що обмежують її свободу ? Тільки культивуючи в неї ті почуття та прагнення, які приведуть до бажання впорядкувати своє життя та підкорятися законам суспільства, щоб вона відчувала роздратування та розгубленість, якщо ці закони будуть порушуватися. Результатом соціалізації є внутрішній контроль - процес добровільного підкорення нормам та очікуванням, що встановлені суспільством для його членів. Але в окремих випадках необхідно використовувати і зовнішній тиск до індивідів.
Соціальне санкціонування (зовнішній контроль) використовується у двох формах:
- через груповий тиск (неформальний зовнішній контроль, контроль первинної групи). На поведінку людини накладає відбиток включеність у громадянське життя через членство у багатьох первинних групах / сім'я, виробнича бригада, студентська група/. Кожна з них має власну стійку систему звичаїв, інституційних норм. Необхідною умовою включення індивіда до групи є та обставина, що індивід повинен поділяти певний мінімум прийнятих даною групою культурних норм, які складають формальний або неформальний кодекс поведінки. Ступінь та вид групового тиску залежать від характеристик первинної групи. Якщо солідарність в групі є високою, високою стає і лояльність по відношенню до взірців поведінки даної групи і, відповідно, підвищується ступінь групового контролю. Груповий тиск лояльних членів групи / тобто членів групи прихильних до групових цінностей/ сильніший, ніж членів малозгуртованої групи. Наприклад, групі, що проводить разом лише вільний час, важче здійснювати внутрішній груповий контроль, ніж групі, члени якої і працюють, і відпочивають, проводять в групі більшу частину свого часу / сім'я, армійський підрозділ/.
- санкціонування через примус (формальний зовнішній контроль, контроль вторинної групи). Багато примітивних суспільств успішно контролюють поведінку індивідів через моральні норми за допомогою неформального контролю первинної групи: формальні закони та покарання не є обов'язковими в таких ситуаціях. Але у великих складних людських суспільствах, де переплетено багато культурних комплексів, формальний контроль, система законів та покарань стають обов'язковими. У випадку, коли індивід може загубитися в натовпі, неформальний контроль стає неефективним, виникає необхідність у формальному контролі.
Наприклад, у племінному клані чисельністю від двох до трьох десятків родичів може діяти система неформального контролю за розподілом їжі. Кожен член клану бере їжі стільки, скільки йому необхідно, і вносить у спільний фонд стільки їжі, скільки зможе. Однак, в селі з декількома сотнями жителів такий розподіл вже неможливий, тому що дуже важко вести рахунок надходжень та витрат неформально, на підставі лише спостереження. Лінощі та жадібність окремих індивідів унеможливлюють таку систему розподілу. Таким чином, при наявності високої чисельності населення та складної культури починає застосовуватися так званий вторинний груповий контроль - за допомогою законів, різних насильницьких регуляторів, формалізованих процедур. Коли окремий індивід небажає дотримуватись визначених норм, група або суспільство звертається до примусу.
- соціальний контроль через управління (опосередкований зовнішній контроль). Оскільки соціальні дії завжди знаходяться під впливом ситуації, в рамках якої вони відбуваються, соціальний контроль можна впроваджувати впорядковуючи та трансформуючи соціальний контекст. Соціальне управління - це маніпулювання соціальною ситуацією з метою впливати на дії у бажаному напрямку. Наприклад, батьки можуть відправити свою дитину у престижну школу, або університет для того, щоб дитина спілкувалася з тими людьми, які їй пізніше стануть у нагоді, тим самим покращуючи можливості успішної кар'єри або шлюбу. Підприємець може зробити спробу збільшити продуктивність праці своїх робітників, відмовляючись від непопулярних норм та правил, детальної опіки та нагляду.
Отже, соціальний контроль - специфічний механізм підтримання соціального порядку, що включає дві основні складові: норми та санкції.
Соціальними нормами просякнуті буквально всі сторони нашого життя. Завдяки ним суспільство позбавлене необхідності щоразу регулювати ті акти індивідуальної поведінки, які постійно повторюються. Будь-яка форма діяльності, будь-який статус людини в суспільстві, роль, яку вона виконує в системі соціальних зв'язків, є переліком прав і обов'язків, норм та цінностей. Соціальні норми визначають ту межу, яка складається історично в даному суспільстві, інтервал допустимого /дозволеного або обов'язкового/ варіанту поведінки діяльності людей, соціальних груп, соціальних організацій. Вони складаються як результат відображення /адекватного чи не зовсім/ у свідомості та вчинках людей об'єктивних закономірностей функціонування суспільства.
Соціальні норми можна вважати засобами регуляції поведінки індивідів та груп. В понятті "соціальна норма" знаходить своє теоретичне пояснення факт одинаковості людської поведінки незважаючи на різноманітність індивідуальних мотивів, які залишаються поза межею аналізу, те, що робить вчинки різних людей із різним суб'єктивним значенням для кожного індивіда, діями певного типу. Це характеристика соціальності дії: те, що робить вченого вченим, лікаря -лікарем. Норми встановлюють межі допустимого в певному виді діяльності, і саме вони є умовами належності до тієї чи іншої групи. Суспільства і соціальні групи, продукуючи соціальні норми, тим самим ставлять своїм представникам вимоги, яким повинна відповідати їх поведінка, спрямовують, контролюють, регулюють, оцінюють їх поведінку. Норми продукуються із розрахунку наявної соціальної структури суспільства, інтересів груп, системи суспільних відносин і уявлень суспільства про належне, допустиме, можливе, те, що схвалюється, бажане, прийнятне або небажане, неприйнятне і т.н.
Соціальні норми виконують функції інтеграції, впорядкування, підтримки процесів функціонування суспільства як системи взаємодії індивідів та груп. За допомогою соціальних норм вимоги та настанови суспільства переводяться в еталони, моделі, стандарти модального типу особистості. Всі види соціальної поведінки людини, її реалізація себе як особистості, виконання соціальних функцій і т.п. забезпечуються шляхом освоєння та реалізації у поведінці соціальних норм, які адресуються людині - представнику визначеної соціальної групи.
Одним з перших /якщо взагалі не першим/ регулятивним механізмом людської життєдіяльності був феномен табу, що базувався на міфологічній свідомості й функціонував здебільшого як категорична заборона певних дій та вчинків, порушення якої ніби - то неминуче веде до тяжкої кари і навіть до смерті. Автори фільму "Тарзан" описують епізод, коли представник племені, що за легендою походило від слонів ( а тому споглядання "Скелі слонів" для них вважалося категоричною забороною , тобто табу), помирає, побачивши цю скелю всупереч своїй волі. Його ніхто не карав, не бив, не переслідував. Він помер, дотримуючись вимог табу.
Соціальні норми можуть бути універсальними (моральні норми), тобто такими, що стосуються всіх в даному суспільстві, і частковими (норми лікарської етики), що стосуються, наприклад, певної сфери професійної діяльності, або такими, які регулюють дії індивідів, що займають певну статусну позицію, чи виконують певну соціальну роль. Обсяг дії соціальних норм визначається рамками групи чи організації, котрі її визнають, або межами того типу діяльності, який вони регулюють способом інституалізації.
Соціальні норми розрізняють:
за способом фіксації /формальні та неформальні, усні або письмові, виражені явно або приховано/;
за ступенем узагальненості /конкретні взірці дії, або загальні принципи діяльності/;
за ступенем універсальності дії /специфічні привілеї чи вимоги, або загально визнані права і обов'язки/. Це можуть бути позитивні /накази/ або негативні /заборони/ характеристики дії.
Умовою дієвості соціальних норм є їх обгрунтованість з точки зору відповідності тим цінностям та ідеалам, що панують в даному суспільстві. Дотримання соціальних норм забезпечується двома шляхами : шляхом інтерналізації /тобто перетворення зовнішніх вимог у внутрішні потреби, звички/, що відбувається в процесі соціалізації індивіда /при тому дотримання норм стає для нього внутрішньою потребою/, або за рахунок інституалізації , тобто включення в структуру суспільства і соціального контролю, через використання різноманітних санкцій до тих, чия поведінка відхиляється від прийнятих норм.
Таким чином, розглядаючи процес нормативного регулювання людської діяльності, слід мати на увазі:
норма - це загальноприйняте правило;
за цим правилом обов'язково стоїть санкція - нагорода чи покарання, схвалення або осуд;
вимога без санкції - це гасло, а не норма;
наявність норми передбачає постійну можливість відхилення / невиконання або порушення/, інакше вона була б незалежною від вибору суб'єкта ;
суб'єктивна сторона норми виявляється не тільки в згоді суб'єкта діяти у відповідності до неї, але і в очікуванні аналогічної поведінки від інших людей ;
складний характер поведінки особи та соціальної групи потребує для свого регулювання різних норм, пов'язаних між собою в систему.
Друга складова соціального контролю -санкції. Санкція не обов'язково означає покарання, можна вважати санкцією і заохочення, які сприяють дотриманню соціальних норм. Соціальні санкції - це розгалужена система винагород за виконання норм, тобто за конформізм, за поведінку узгоджену з соціальними нормами, та покарань за відхилення від них, тобто за девіантність.
Розрізняють чотири типи санкцій: позитивні та негативні, формальні та неформальні.
Разом вони дають чотири типи сполучень, які можна показати у вигляді логічного квадрату :
Позитивні
Негативні

Формальні
Ф +
Ф -

Неформальні
Н +
Н -


Формальні позитивні /Ф +/ - публічне схвалення офіційними організаціями /урядом, установою, творчою спілкою/: урядові нагороди, державні премії, стипендії, титули, звання, наукові ступені, побудова пам'ятника, вручення грамоти, допуск до високих посад.
Неформальні позитивні /Н +/ - публічне схвалення неофіційними організаціями , особами : дружня похвала, комплімент, мовчазне визнання, доброзичливе ставлення, аплодисменти, слава, посмішка.
Формальні негативні /Ф -/ - покарання, що передбачаються законами, урядовими наказами, адміністративними інструкціями і т.п.: тюремне ув'язнення, конфіскація майна, пониження в посаді, відлучення від церкви.
Неформальні негативні /Н -/ - покарання, що непередбачені офіційними інстанціями: попередження, глузування , прізвиська, відмова подати руку.
Соціальні санкції виконують ключову роль в системі соціального контролю. Самі по собі норми нічого не контролюють. Поведінку людей контролюють інші люди, чи організації шляхом застосування санкцій. Санкції є також передбачуваними та загальноприйнятими. Кожен з нас знає, що за винахід, наприклад, ми можемо очікувати офіційної нагороди, а за злочин - тюремного ув'язнення. Коли ми очікуєм від іншої людини певного вчинку, маємо надію, що вона знає не тільки норму, але і санкцію за її невиконання. Таким чином, норми і санкції пов'язані в єдине ціле. Якщо у якоїсь норми відсутня супроводжуюча санкція, то вона перестає регулювати реальну поведінку, стає гаслом, закликом, але перестає бути елементом соціального контролю.
Взаємодія індивіда і суспільства з точки зору соціального контролю виявляє внутрішню суперечливість. З одного боку, індивід не може набути індивідуальності, сформувати свої соціальні якості та риси поза суспільством. З другого боку, людина не може зберегти та розвинути індивідуальність, якщо лише автоматично пристосовується до взірців культури. Динамічна модель соціального контролю включає в себе наступні основні елементи: індивід, соціальна спільнота (група, клас, суспільство) ; індивідуальна дія; соціальна дія.
Індивідуальна дія та соціальна дія співвідносяться між собою як дія, що контролюється, та дія, що контролює, при тому йдеться саме про взаємодію, а не про односпрямований контроль без зворотнього зв"язку. Акт соціальної (групової) дії, що виступає в системі соціального контролю у вигляді реакції на індивідуальну поведінку, у свою чергу сам виконує функцію соціального стимулу ( позитивного або негативного), що визначає характер наступних актів індивідуальної поведінки.
Індивід (індивідуальна дія) і соціальна група (соціальна дія) - це вихідні елементи системи соціального контролю. Принципово важливим, однак, є існування, як додаткових елементів цієї системи, таких проміжних перемінних соціально-психологічного характеру, що безпосередньо впливають на характер і спрямованість індивідуальної та соціальної дії. До них як правило, зараховують: а) самооцінку суб"єкта ( індивіда або соціальної групи); б) сприйняття і оцінку суб"єктом соціальної ситуації (соціальна перцепція), де діють як індивід, так і соціальна група. Самооцінка і оцінка ситуації - важливі соціально-психологічні показники, виявлення яких дозволяє пояснити і в значній мірі спрогнозувати зміст і спрямованість актів індивідуальної та соціальної дії. У свою чергу, формування самооцінки та специфіка сприйняття соціальної ситуації залежать від характеру тих критеріїв соціальних оцінок, які стосовно індивіда формують "індивідуальну шкалу оцінок", а стосовно соціальної групи - "соціальну шкалу оцінок". Проходячи через призми цих шкал соціальні впливи викликають відповідні акти індивідуальної та соціальної дії.
Повний перелік елементів, що утворюють систему соціального контролю ( в його нормативно-психологічному аспекті), включає:
1. індивідуальні дії, які виявляються в ході активної взаємодії індивіда з соціальним середовищем - акти пізнавального і адаптивного характеру; ці акти закріплюються або вилучаються з поведінки у зв"язку з реакцією на них соціального середовища ( групи, класу, суспільства в цілому);
2. соціальну шкалу оцінок, що об"єктивно існує в моралі, праві, ідеології, виводиться з системи цінностей, ідеалів, життєвих інтересів соціальної групи, класу, суспільства в цілому; від цієї шкали оцінок залежить реакція соціального середовища на індивідуальну дію;
3. соціальну категоризацію індивідуального акту, що є результатом функціонування соціальної шкали оцінок; віднесення цього акту до певної категорії дій ( тих, що соціально схвалюються або соціально засуджуються);
4. категоризацію індивідуальної дії, що залежить від характеру суспільної самосвідомості, в тому числі суспільної самооцінки та оцінки соціальною групою ситуації, в якій ця група діє (соціальна перцепція);
5. зміст реакції суспільства на індивідуальні акти, що виконує функції позитивних або негативних соціальних санкцій; характер і зміст цієї реакції залежать від стану суспільної самосвідомості;
6. індивідуальну шкалу оцінок, що сформована системою цінностей, ідеалів, життєвих інтересів індивіда; від цієї шкали залежить реакція індивіда на соціальну дію;
7. самокатегоризацію індивіда ( прийняття ролі, ототожнення себе з певною категорією осіб), що є результатом функціонування індивідуальної шкали оцінок;
8. індивідуальну самосвідомість, в тому числі індивідуальна самооцінка та оцінка індивідом ситуації, в якій він діє (індивідуальна перцепція). Від характеру індивідуальної самосвідомості безпосередньо залежать і самокатегоризація індивіда, і наступний акт його індивідуальної дії, який тепер вже є реакцією осіб певних категорій на соціальну дію.
В результаті дії системи соціального контролю людина діє або у відповідності до існуючих соціальних норм, або всупереч ним.
8.2. Сутність та форми девіантної поведінки
В усі часи суспільство намагалося стримати небажані форми людської поведінки. Як небажані часто сприймалися праведники і генії, бездари і злодії, занадто ліниві та занадто працелюбні, багаті та бідні. Різкі відхилення від середньої норми як у позитивну, так і у негативну сторони загрожували стабільності суспільства, яка в усі часи цінувалася якнайвище.
Соціологи називають нестандартну поведінку девіантною, маючи на увазі будь-які вчинки або дії, що не відповідають писаним або неписаним нормам. У деяких суспільствах найменше відхилення від традицій, не кажучи вже про серйозні проступки, суворо каралися. Все знаходилося під контролем: довжина волосся, форма одягу, манери поведінки. Так робили правителі стародавньої Спарти у V ст. до нашої ери, і радянські партійні органи у XX ст.
У більшості суспільств контроль девіантної поведінки є несиметричним: відхилення у негативну сторону підлягають осуду, а в позитивну - схвалюються. В залежності від того, позитивним чи негативним є відхилення, всі форми девіації можна розташувати у певному континіумі: на одному полюсі буде група осіб, що виявляють максимально несхвальну поведінку /революціонери, терористи, непатріоти, політичні емігранти, злочинці, вандали, бомжі/, а на другому - група з поведінкою, що максимально схвалюється: національні герої, видатні артисти, спортсмени, художники, політичні лідери, місіонери, здорові та красиві люди. Якщо провести статистичні підрахунки, то виявиться, що у нормально розвинутих суспільствах та у звичайних умовах на кожну з цих двох екстремальних груп континіуму приходиться приблизно по 10-15% загальної чисельності населення, а 70% - це "тверді середняки", тобто люди з неістотними відхиленнями.
Соціологія досліджує девіантну поведінку тоді, коли існують такі соціальні явища, які знаходять свій вираз у відносно розповсюджених масових формах людської діяльності, що не відповідають офіційно встановленим, або тим, що фактично склалися.
Існують певні проблеми у визначенні девіантності конкретного варіанту поведінки. Вона визначається відповідністю чи невідповідністю вчинків соціальним очікуванням. Тобто у суспільстві повинна існувати угода, щодо того, що вважати допустимим, а що ні. Але одні і ті ж дії людини (наприклад, виклик, що кинула Жанна д’Арк католицькій церкві) могли розглядатися як серйозний злочин в епоху, коли це відбувалося, і як героїчний вчинок, що викликає захопленнявсіх наступних поколінь. Найбільш вірогідно прикладом девіації можна вважати нелюдські вчинки, котрі майже завжди викликають осуд -зґвалтування чи вбивство. Але навіть вбивство у певних умовах є виправданим, воно не тільки дозволяється, але і нагороджується в часи війни. Набагато важче вирішити, чи є девіантними інші типи поведінки. Наприклад , в Україні проституція є нелегальною, а отже девіантною, а в Парижі, або в Амстердамі - легалізована і не викликає осуду.
Очікування, що визначають девіантність поведінки з часом змінюються. Американський соціолог Н.Смелзер наводить приклад історії з цигарками у США. В часи громадянської війни цигарки були включені у пайок, що видавався солдатам. Але на початку XX ст. протидія палінню, викликана моральними та релігійними мотивами, була настільки сильною, що 14 штатів прийняли закони про його заборону. Після II світової війни, паління не тільки було розповсюдженим явищем, а навіть заохочувалося соціально. Однак після 1957 року, коли вчені довели, що воно є причиною багатьох захворювань, включаючи рак легенів, виникає нова хвиля протидії цій звичці. Фактично сьогодні в США паління є різновидом девіації. Навіть багато з тих людей, які палять цигарки, вважають себе девіантами. Тому часто-густо замість питання "Не бажаєте закурити ?" тепер можна почути "Ви не заперечуєте, якщо я запалю цигарку ?".
• Отже, перша проблема - це проблема релятивістської природи самої девіації, тобто співвідношення певного варіанту з часом та обставинами, в яких він реалізується.
• Друга проблема - проблема невизначеності поведінкових очікувань. Іноді правила гри не зовсім з'ясовані. Чи можна вважати перехід через дорогу там, де це не дозволено і не заборонено робити, девіацією ? Це не дозволено правилами і не заборонено, а отже вважається напівлегальним до тих пір, поки не порушується робота транспорту і це нікому не заважає.
• Третя проблема - проблема самої угоди в суспільстві щодо існування тих чи інших норм. Навіть якщо очікування, правила або норми поведінки чітко сформульовані серед населення можуть виникнути суперечки відносно їх законності та правильності . З 1919 по 1933 рік, коли в США було заборонено продавати алкогольні напої серед американців не було єдності відносно того, наскільки це законно. Час від часу виникають суперечки з приводу законності заборони абортів в тих країнах, де така заборона існує.
Отже всі ці фактори : релятивістська природа девіації, невизначеність очікувань, різні думки з приводу правил і норм, свідчать про те, що недопустимо навішувати ярлик девіантності на певний тип поведінки не з'ясувавши попередньо всіх обставин.
Оскільки девіантна поведінка в масовій свідомості асоціюється з негативними проявами /"зло" з точки зору релігійного світосприйняття, симптом "хвороби" з точки зору медицини, зокрема психіатрії, "незаконні" дії з точки зору правових норм/ виникла тенденція вважати девіантну поведінку "ненормальною". Важливо зрозуміти, що девіація є такою ж природною, або "нормальною" формою поведінки як і конформізм. Нормативне регулювання суспільного життя, як вже зазначалося, обов'язково передбачає, що поведінка людей не завжди відповідає таким нормам. Отже, феномен девіації, з точки зору соціолога ( на думку Н.Смелзера), включає три основних компоненти:
• людину з певною формою поведінки ;
• норму, яка є критерієм оцінки девіантної поведінки;
• іншу людину, групу або організацію, що реагує на поведінку певним визначеним чином.
Тільки в результаті взаємодії всіх елементів соціального контролю (див. розділ 8.1) виникає явище девіації.
Серед вчених існують різні думки з приводу причин та сутності девіантності. В різних теоріях, що пояснюють це явище, акцент зроблено на одному з трьох компонентів девіації: .людині, нормі, групі.
Таблиця 8.1 ТЕОРІЇ ДЕВІАЦІЇ
Тип пояснення
Теорія
Автори
Провідна ідея

Біологічне
Фізичні якості пов’язані із злочинними намірами кримінальної особистості
Ч.Ломброзо
Фізичні особливості людини є причиною девіації.

Психоана-літичне
Психоаналіз
З.Фрейд
Внутрішні конфлікти, властиві особистості, викликають девіації

Соціоло-гічне
Аномії
Е.Дюркгейм
Девіація, зокрема суїцидальні явища, відбувається через порушення або відсутність чітких соціальних норм



Р.Мертон
Девіація зростає, коли виявляється розрив між цілями, які схвалюються в даній культурі, та способами їх досягнення.


Культуроло-гічні
Е. Сатерленд
Причина девіації – конфлікти між нормами субкультури та домінуючої культури.


Теорія стигматизації
Г. Беккер
Девіація – клеймо, ярлик, який групи, що мають владу ставлять на поведінку найменш захищених груп.


Радикальна кримінологія
О. Турк, Р.Янг.
Девіація є результатом протидії нормам суспільства


Біологічні та психологічні пояснення природи девіації пов'язані з аналізом природи девіантної особистості. Італієць Чезаре Ломброзо (1911р.) вважав, що люди народжуються злочинцями. Проводячи аутопсію відомих італійських злочинців, він дійшов висновку, що вилиці девіантів (злочинців) подібні до вилиць мавпи або первісної людини. Він дозволив собі зробити висновок, що злочинець - це атавістична істота, в якої відтворюються тваринний інстинкт агресії. Ломброзо разом із своїми студентами зайнявся вимірюванням голів злочинців. Всі виміри підтвердили його думку про те, що злочинці - це крок назад в еволюції людини, це "хижаки" серед цивілізованих людей. Фатальна помилка Ч.Ломброзо полягала в тому, що він досліджував лише злочинців, вибірку, яка не є репрезентативною щодо цілого населення. Пізніше англієць Ч.Гор (1913) порівняв виміри злочинців і інших так би мовити нормальних людей і виявив, що фактично немає ніякої різниці.
До розряду біологічних слід віднести і пояснення девіації, яке було запропоновано В.Шелдоном (1940). Він твердив, що будова нашого тіла обумовлює наявність чи відсутність у індивідів деяких характерних рис, а відповідно і типів поведінки. Шелдон ідентифікував три основні типи поведінки: ендоморф - людина середньої повноти з м"якими округлими формами (така людина є надзвичайно комунікабельною, для неї характерним є уміння знаходити спільну мову з іншими, потакання своїм бажанням); мезоморф - чия будова тіла відрізняється силою та стрункістю, має схильність до хвилювання, є надзвичайно активним і не надмірно чуттєвим; екдоморф, для якого характерні тонкість та тендітність тіла, має схильність до самоаналізу, підвищену нервозність та чутливість. До девіації, на думку В.Шелдона, схильні мезоморфи. Пізніше цей висновок В.Шелдона було поставлено під сумнів.
Соціологічні пояснення враховують соціальні та культурні фактори, на підставі яких людей вважають девіантами. Вперше соціологічне пояснення девіації дав Е.Дюркгейм. Він використав теорію аномії для пояснення сутності самогубства. Однією з причин суїцидальної поведінки він вважав аномію /розрегульованість суспільних відносин/. Норми керують поведінкою людей, люди знають чого очікувати від інших. Життєвий досвід індивідів більш-менш відповідає очікуванням, які зумовлені соціальними нормами. Однак, під час кризи, або радикальних соціальних змін, життєвий досвід перестає відповідати цінностям, які втілені у соціальних нормах. В результаті у людей з'являється відчуття дезорганізації, дезорієнтації. Соціальні норми порушуються, люди втрачають орієнтацію, все це сприяє девіантній поведінці.
Р.Мертон вніс певні зміни в концепцію аномії. Він вважав, що головною причиною девіації є розрив між культурними цілями та соціально схваленими засобами їх досягнення. Як приклад він наводить суперечливе ставлення американців до багатства. Будь-який американець пишається своїми фінансовими успіхами, досягнення багатства - загальноприйнята в американській культурі мета, елемент "американської мрії". Соціально схваленими або інституалізованими засобами досягнення цієї мети є такі традиційні методи як отримання вищої освіти, влаштування на роботу у престижну торгівельну, юридичну фірму. Проте, реальний стан речей свідчить, що не всім доступні такі соціально схвалені засоби. Більшість не може платити за вищу освіту, а кращі підприємства беруть на роботу лише обмежену кількість спеціалістів. Згідно Р.Мертону, коли люди прагнуть фінансового успіху але переконуються у тому, що його не можна досягнути за допомогою соціально схвалених засобів, вони можуть звернутися до незаконних засобів, наприклад, рекету, спекуляції, торгівлі наркотиками та ін.
Типологізація девіантної поведінки пов'язана з труднощами визначення самої девіації. Будь-який вияв девіації - аборт, вживання спиртних напоїв, паління - можна вважати девіантними, так і недевіантними, все це визначається нормативними вимогами, на підставі яких вони оцінюються. Найбільш вдалою вважається типологія девіантної поведінки, Р.Мертона, яка виходить з того, що девіація виникає внаслідок аномії - розриву між культурними цінностями-цілями та соціально схваленими засобами їх досягнення.
Таблиця 8.2 ТИПОЛОГІЇЯ ДЕВАІЦІЇ Р. МЕРТОНА.
Спосіб адаптації
Цілі, що схвалюються суспільством
Засоби реалізації цілі, що схвалюються суспільством

Конформізм
+
+

Новація
+
-

Ритуалізм
-
+

Ізоляція
-
-

Бунт
- +
- +

Примітка: + означає згоду; - означає заперечення.
Тотальний конформізм передбачає згоду з цілями суспільства та законними засобами їх досягнення. Молода людина, котра отримує хорошу освіту, знаходить престижну роботу та успішно просувається по службовій ієрархії - уособлення конформізму. Вона ставить перед собою мету /фінансовий успіх/ і досягає її законним способом. Потрібно враховувати, що конформізм є єдиним типом недевіантної поведінки у цій типології способів адаптації людини в суспільстві.
Друга можлива форма адаптації носить назву новації. Вона передбачає згоду із схваленими даною культурою цілями, але заперечує соціально схвалені засоби їх досягнення /часто через неможливість скористатися ними/. При тому, запропоновані "новатором" способи досягнення багатства з часом можуть бути узаконеними в суспільстві: вживання наркотиків (а отже їх розповсюдження) були на початку століття у Голандії злочином, а нині - це узаконене в певному обсязі явище.
Третя реакція - ритуалізм. Ритуаліст абсолютизує інституційні засоби, але цілі або ігнорує, або забуває, ритуали для нього - основа поведінки. Бюрократ, фанатично відданий своїй справі, буде стояти на тому, щоб кожен документ було акуратно виконано, подвійно перевірено та розмножено в чотирьох примірниках.
Четверту форму адаптації називають ізоляцією або втечею від реальності. Її можна спостерігати в тому випадку, коли людина одночасно заперечує і цілі, і соціально схвалені засоби її досягнення. Найяскравішим виявом ретреатизму /так ця форма називається у Р.Мертона/ стають маргінали: алкоголіки, бродяги, душевно хворі, наркомани.
Накінець бунт, подібно до втечі від реальності, теж одночасно заперечує і культурні цілі, і соціально схвалені засоби їх досягнення. Але він веде до заміни старих цілей і засобів на нові, розвивається нова ідеологія /вона може бути революційною/. Наприклад, систему соціалістичної власності, що витісняє приватну власність, революціонер вважає більш законною, ніж існуюча.
Концепція Р.Мертона є важливою перш за все тому, що вона розглядає конформізм та девіацію як дві сторони єдиного явища, а не як окремі феномени. Наголос зроблено на тому, що девіація не є продуктом абсолютно негативного ставлення до загальноприйнятих стандартів як часто вважають окремі люди. Наприклад, злодій не заперечує соціально схваленої мети досягнення матеріального добробуту. Бюрократ - уособлення ритуалізму, не відвертається від загальноприйнятих правил роботи, але виконує їх занадто буквально, чим доводить до абсурду. Але обидві ці особи є девіантами.
Девіація має цілий ряд соціальних наслідків, її можна розглядати водночас як функціональне і як дисфункціональне явище.
Безумовно шкідливим у девіації є порушення важливих соціальних норм, що може призвести до розладу у соціальній системі, тобто зробити соціальне життя непередбачуваним, привести до конфлікту в групі або у суспільстві.
Друга небезпека девіації полягає у тому, що на боротьбу з девіантними явищами відволікаються величезні матеріальні та людські ресурси /як, наприклад, на боротьбу із злочинністю/, які можна було б спрямувати на досягнення позитивних, продуктивних цілей.
Третя дисфункція девіації: вона підриває соціальну довіру - основу людських взаємин. Соціальні відносини формуються на принципах прийнятних соціальних норм поведінки: не порушувати угоду, не експлуатувати друзів, повертати борги, не вбивати. Девіація підриває цю довіру та генерує соціальну напруженість.
Четверта дисфункція девіації полягає в тому, що коли не караються вияви девіації, то в людей зникає бажання і воля бути конформістами. Найважливішу функцію девіації визначив Е.Дюркгейм: існування девіації допомагає з'ясувати соціальні норми та визначити межу соціальної терпимості. Якби не було девіантів, невідомо б було, хто такі конформісти.
Друга функція девіації доповнює першу. Колективно реагуючи на девіацію та девіантів, конформні члени суспільства підтверджують норми і цінності. Наслідком цього є групова солідарність. Отже, девіація виконує функцію інтеграції.
Третя функція - девіація виступає клапаном безпеки для соціального незадоволення. Індивід радше буде порушувати правило, ніж атакувати самі норми. Користуючись послугами повій, наприклад, чоловік може знаходити сексуальне задоволення поза шлюбом, не піддаючи загрозі всю систему шлюбних стосунків. Якщо б не існувало проституції, позашлюбні стосунки найвірогідніше розглядалися б як загроза інституту шлюбу, а не просто емоційно засуджувалися. Отже, девіація функціонує в такий спосіб, щоб зняти напруженість у соціальних стосунках, упереджуючи надмірне нагромадження незадоволення.
Четверта функція - девіація сигналізує про деякі дефекти у соціальній організації. У певних обставинах норми порушуються через інституалізовані відхилення. Занадто високий рівень алкоголізму в деяких соціальних групах, кількість прогульників в деяких школах -сигнал про те, що в таких групах або в таких школах щось негаразд.
Нарешті, остання функція полягає в тому, що девіація, як правило, є джерелом соціальніх змін. Той, кого сьогодні вважають девіантом, завтра може бути конформістом. Будь-яка людина або група, яка намагається змінити існуючі норми, ризикує отримати ярлик "девіантної", але ці зміни можуть бути необхідними, і без людей, які готові взяти на себе відповідальність за ці зміни, їх здійснити неможливо. Як приклад , можна навести дисидентів, діяльність яких вважали девіантною за часів колишнього Радянського Союзу, а пізніше, в умовах демократизації, інакомислення стає нормою, необхідною умовою процесу прийняття рішень.
Висновки
Соціальний контроль - це спроба групи або суспільства в цілому регулювати свою життєдіяльність. Для нормального функціонування та підтримання порядку суспільство потребує системи соціального контролю, тобто цілеспрямованого впливу на поведінку індивіда та групи з метою забезпечення саморегулювання суспільного цілого. Система соціального контролю є складним механізмом, який включає норми та санкції. В залежності від обставин, що підлягають регулюванню, ця система може набувати форми самоконтролю, системи зовнішнього контролю через груповий тиск або примус, системи соціального управління. Він включає мотивування поведінки людей в такий спосіб, щоб вони поводили себе так, щоб задовільняти колективний інтерес та вирішувати колективні проблеми.
Дотримання вимог соціального контролю в будь-якому випадку залежить від вільного вибору суб"єкта. Суспільство ж, у свою чергу, залишає за собою право обмежувати прояви девіантної поведінки. Девіацію не можна вважати однозначно позитивним або негативним явищем апріорі. Вона може бути корисною або загрозливою в залежності від обставин. Девіація є неминучим, а іноді і конструктивним, продуктом соціальних відносин.
Ключові поняття:
соціальна санкція
девіантна поведінка
конформізм
новація
ритуалізм
ізоляція (втеча від реальності)
бунт
соціальний контроль
внутрішній контроль через соціалізацію
система зовнішнього контролю
контроль первинної групи
вторинний контроль через примус
соціальний контроль через управління
соціальна норма
Питання для самоконтролю:
Що таке система соціального контролю? Якими є її складові?
Що таке соціальні норми? Якими вони можуть бути?
Яких форм набуває соціальний контроль?
Як можна класифікувати соціальні санкції?
Чому існують труднощі у визначенні девіації?
Які причини девіантної поведінки з точки зору соціологів?
Назвіть функції та дисфункції девіації.
Р.Мертон про причини та класифікацію девіантної поведінки.
Література:
Бобнева М.И. Социальные нормы и регулирование поведения. М.,1976;
Головаха Е.,Панина Н. Социальное безумие. – К.,1994;
Гилинский Я. Й. Социология девиантного поведения как специальная
/социологическая теория/ Социологические исследования. 1992.- № 4;
Захарченко М.В., Погорілий О.І. Історія соціології від античності до початку XX ст. - К.,1993;
Мертон Р. Социальная теория и социальная структура. – К.,1996;
Социальные отклонения: Введение в общую теорию. М.,1984;
Феофанов К.А. Социальная аномия: обзор подходов американской социологии// Социологические исследования. – 1992. - № 5;
Яковлев А.М. Теория криминологии и социальная практика. М., 1985.
РОЗДІЛ 9
СОЦІОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ КУЛЬТУРИ
Суспільство можна розглядати як сукупність індивідів, які взаємодіючи між, собою, творять певні соціально-історичні форми: спільноти та інституції, призначені для задоволення потреб природних і соціальних, як окремих індивідів, так і громади в цілому. В якому порядку і обсягу, в якій формі будуть задовольнятися ці потреби: як, що і коли їсти, які варіанти статевого співжиття приймати, як і для чого, в кінці кінців, жити - все це визначається культурою. Її можна розглядати як якісний складник суспільного життя, який, охоплюючи всю суспільну будову, визначає цілісність, впорядкованість, спрямованість соціальної системи.
В буденному житті сама культура є тим складником цивілізованості, за яким ми оцінюємо певне суспільство, чи його частину, визначаємо місце, яке займає ця спільнота - носій культури на шляху прогресу всього людства.
Після вивчення цієї теми Ви зможете осягнути:
що таке культура як соціальне явище;
в чому полягає специфіка соціологічного аналізу культури;
які є компоненти культури і як вони пов'язані між собою;
з яких форм складається цілісний культурний комплекс;
як і під впливом яких чинників розвивається культура та які наслідки для суспільства мають культурні зміни;
які функції виконує культура в житті суспільства.
План викладу матеріалу:
9.1 Поняття культури та її основні елементи.
9.2 Форми культури та зв'язок між ними.
9.3 Соціальні функції культури.
9.1 Поняття культури та її основні елементи
Історія самого терміну "культура" може послужити ілюстрацією для розуміння змінності, складності та неоднозначності того явища, яке він нині означає. Виникнувши із старолатинського "соlо" , "соlеrе" (вирощувати, обробляти землю), воно поступово розширює своє значення і вже власне "саltura" означає, виховання, освіту, розвиток. Ним позначають ті зміни у оточенні людини, які викликані власне її діяльністю, а не природними причинами. Слово "культура" починає вказувати на предмети, або явище, покращені в результаті свідомої та цілеспрямованої діяльності людини, не природне, звичайне, а вдосконалене і облагороджене. До XVIII століття, за твердженням німецького лінгвіста І. Нідермана, цей термін використовувався тільки у словосполученнях: культура мови, культура землеробства, культура поведінки і не мав самостійного значення як у сучасних мовах.
Варта уваги соціальна зумовленість трансформації терміну "культура": у XVII-ХVIIІ ст. хвиля географічних відкриттів та відповідно європейської експансії в Азію, Африку, Океанію, Америку викликала не лише зростання інтересу європейців до форм життєдіяльності і набутків "нововідкритих" народів, але й прагнення до співставлення, порівняльної оцінки власних культурних здобутків із духовним та матеріальним надбанням інших країн. Не дивно, що у поняття культури європейські мислителі того часу вкладають прогресивістський, оціночний відтінок, який воно втрачає (як наукова категорія) з другої половини XIX ст., коли в результаті промислової революції, утвердження ідей лібералізму, демократії, людство починає усвідомлювати свою генетичну єдність, цілісність, самоцінність.Тепер європейці вже не вважають лише себе єдиними носіями культури, уясняючи, що і здобутки інших народів є складовими единої світової культури - різноманітної та багатогранної.
В наш час науковий термін "культура" має нейтральний характер. Під ним розуміється специфічний соціальний продукт взаємодії суспільства, суб'єктів соціального життя з середовищем проживання та між собою.
В широкому розумінні культура - це те, що створене людським суспільством над власне природою. З цього випливає і специфіка соціологічного підходу до трактування культури, яку можна звести до того, що культура є:
- явищем історичним, змінним у часі (порівняйте культурний комплекс Київської Русі і сучасної України);
- явищем, змінним у просторі. Кожен соціальний суб'єкт знаходить свої форми спілкування з довкіллям (природним та соціальним), а отже природною є неоднаковість, різнорідність культурних форм у соціальному (культурні комплекси аристократії та плебсу в одній країні, одному суспільстві) і територіальному (культурні комплекси України та Вірменії) просторі;
- результатом співжиття людей у соціальному просторі, а отже, яким би не було походження культурних об'єктів (звичаї та традиції вироблені всім народом на протязі багатьох поколінь, чи картина, написана єдиним творцем-художником, у творчій самітності за кілька днів) - мова завжди йде про соціальні явища, виникнення яких було зумовлене певною формою соціального життя, стало реакцією на нього і мало соціальний резонанс. В цьому сенсі стає зрозумілим чому саме краса (потрактуємо її ширше - культура) повинна, за відомим висловом, врятувати світ;
- явищем цілісним, комплексним, внутрішньо гармонійним. Всі елементи культури органічно взаємозв'язані між собою, випливають один з одного, часто набувають символічного значення, зрозумілого лише при їх розгляді в контексті всього соціокультурного комплексу і не можуть бути належно оцінені у відриві від інших елементів, з якими складають єдину систему;
- явищем самоцінним і самодостатнім: кожен соціальний суб'єкт виробляє свої форми спілкування з природним та соціальним довкіллям, які є оптимальними для нього і їх важко, або й неможливо належно оцінити з позицій іншого соціального суб'єкта.
Таким чином, культура розглядається соціологами як складний динамічний феномен, який має соціальну природу і виявляється у соціальних відносинах, спрямованих на створення, засвоєння, спадкування і розповсюдження духовних і матеріальних цінностей, є механізмом взаємодії соціальних суб'єктів з природним довкіллям та між собою. Виходячи з цього, предметом соціологічного дослідження культури найчастіше виступають:
- фіксація розподілу, поширення у певній спільноті форм і способів створення, засвоєння та спадкування об'єктів культури;
- стійкі та змінні явища у культурному житті суспільства;
- соціальні чинники та механізми змін самої культури та суспільства під впливом культури;
- взаємодія різних культур, їх порівняльний аналіз.
Коли під культурою розуміється все, що створене людиною, то і саме суспільство буде складовим елементом культури, а отже втратиться сенс існування цих двох категорій як самостійних. Тому, на думку українського соціолога О. Якуби, поняття культури слід звести до якісної характеристики суспільства, через яку можна виразити міру його прогресу, рівень його панування над силами природи і ступінь усвідомлення суспільством самого себе, опанування власних сил, реалізації своїх потенцій.
Дещо вужче розуміли культуру англійський етнограф XIX століття Е. Тейлор та його сучасний послідовник американський соціолог Н. Смелзер. Вони трактували її як систему знань, вірувань, цінностей, законів, зразків і норм поведінки, уявлень про довкілля і про самих себе людей та певних соціальних спільнот. При тому, автори підкреслювали, що культура не тільки створюється людьми, але і творить їх, бо вони стають власне людьми лише в процесі засвоєння культури - виховання і соціалізації. Саме такий підхід до розуміння культури традиційно вважається найбільш властивим для соціології, тому, що лишень засвоївши систему базових цінностей, ідеалів та норм, які творять "дух культури", можна зрозуміти специфіку певної соціальної спільноти та всі продукти її життєдіяльності, в т. ч. і матеріальні. На цій ідеї побудовані класичні дослідження соціологів в галузі культури "Протестантська етика і дух капіталізму", "Соціологія релігій" М. Вебера, праці Р. Бенедикт.
Як вже зазначалося, в широкому розумінні культура - це "штучний" феномен, продукт життєдіяльності людей, те, що створене ними над "власне природою". Відповідно, умовно ми можемо виділити в ній дві основні частини:
духовну (норми, цінності, зразки поведінки, вірування, мова) та матеріальну (предмети праці, будівлі, одяг, книги).
Поділ культури на духовну і матеріальну є відносним, тому що будь-який об'єкт матеріальної культури з'являється в результаті свідомої діяльності людини, в його основі лежить певна ідея, він створюється відповідно до певних цінностей, є їх матеріальним виразом, символом. У деяких випадках навіть важко встановити, який елемент культури - духовний чи матеріальний, домінує у певних її об'єктах. Ми найчастіше оцінюємо книгу відповідно до того, які ідеї і в якій формі викладені в ній, а отже, розглядаємо її як об'єкт духовної культури. Але виконана на високому художньому та поліграфічному рівні книга сама по собі стає об'єктом мистецтва, матеріальним втіленням духовної культури безвідносно до її змісту. Те ж саме можна сказати і про будь-який інший мистецький об'єкт: картину, скульптуру, будівлю, одяг.
Теза про те, що матеріальна культура повинна трактуватися як похідна від нематеріальної і не може існувати без останньої може бути проілюстрована прикладом: скульптури і нерозшифроване письмо острова Пасхи залишаються для нас пам'ятками мертвої культури. Про їх призначення, мотиви, які заставляли людей їх творити, про те, яким було суспільство, в котрому вони функціонували ми можемо нині тільки здогадуватися, трактувати їх лишень з точки зору нашої, якісно іншої культури, а отже не в змозі уяснити їх первісного значення, сенсу, реставрувати культуру як цілісність. Водночас, багатовікове руйнування пам'яток матеріальної культури України, хоча і ускладнило культурний розвій народу, не зупинило його. Збереження духовної культури, національних цінностей, ментальності нації дозволяє нам з повним правом і надією говорити про відродження національної культури України, її подальший прогрес на основі збереження і спадкоємності традицій, "духу" культури.
Уяснивши самоцінність духовної культури, її пріоритетність в порівнянні з матеріальними складниками культурного комплексу, перейдемо до характеристики основних, базових елементів культури. До них звичайно зараховують цінності та норми, зразки поведінки, вірування, знання та уявлення про світ, суспільство та місце людини в них, мову.
Цінності - це загальноприйняті переконання щодо цілей, до яких певний соціальний суб'єкт (спільнота, чи окремий індивід) повинні прагнути, якими вони керуються свідомо, чи підсвідомо, у щоденному житті.
Цінності складають основу етичних систем, моралі і звичайно виступають єдиним комплексом, який може фіксуватися у документах, священних текстах (Нагірна проповідь І. Христа), чи просто бути присутнім у масовій, або індивідуальній свідомості. При тому, в системах цінностей різних культур об'єктивно виділяються різні домінанти, наприклад, військова доблесть чи миролюбство, художня творчість, прагнення до максимального задоволення всіх потреб, чи аскетизм, які визначають "лице культури". У вже згаданих "Протестантській етиці та духу капіталізму", "Соціології релігій" М. Вебер проаналізував ієрархію в системі цінностей основних релігійних культур: християнства і, зокрема, протестантизму, мусульманства, буддизму, конфуціанства та прийшов до висновку, що християнська протестантська етика найближче підійшла до розуміння ідеї матеріального багатства окремої людини як засобу для нарощення економічної потуги суспільства в цілому, а не лише окремих його членів і тим сприяла швидкому прогресу європейських країн. Інші релігійні системи і відповідні їм системи цінностей, розглядали багатство як засіб для нарощення добробуту, завоювання влади лише для тих, хто ним володіє, або і просто ігнорували цінність багатства та добробуту, акцентуючи на цінностях аскези, чи військової доблесті, чим значно обмежували можливості для саморозвитку. Цінності не тільки фіксують певні переконання з приводу мети життя, але й шляхи та засоби, якими їх можна реалізувати.
Акумулюючи весь досвід спільноти, цінності водночас мають свою типологію відповідно до тих галузей суспільного буття, які вони регулюють.
Основними їх типами є:
- смисложиттєві (уявлення про добро і зло, щастя, ціль і сенс життя);
- вітальні: цінності життя, здоров'я, безпеки, добробуту, освіти, правопорядку;
- цінності суспільного визнання і покликання (любов до праці, соціальне становище);
- цінності міжособистісного спілкування (чесність, дружба, безкорисливість);
- політичні цінності (права людини, свобода політичного вибору);
- партикулярні цінності (прив'язаність до малої батьківщини, стремління до абсолюту).
Соціальні норми - це правила поведінки, очікування і стандарти, які регулюють взаємини людей та спільнот у відповідності до цінностей певної культури.
Норми можуть існувати як правові, які вимагають безумовного дотримання і визначаються державними актами (закони) та моральні, які не регулюються державою. Дотримання моральних норм, які часто мають рекомендаційний характер, забезпечується впливом громадської думки, колективним тиском, усвідомленням людиною своїх моральних обов'язків. Оптимальним варіантом забезпечення дієвості та стійкості соціальних норм є взаємна відповідність, несуперечливість моральних та правових норм, їх освячення часом, тобто перетворення у звичаї та традиції, які рядом соціологів також розглядаються як окремі елементи культури.
Ще одним базовим елементом культури є вірування та знання, котрі становлять єдину систему і взаємно доповнюють одне одного. У віруваннях в аксіоматичній формі сконцентровані фундаментальні уявлення про природу і сутність світу, суспільства, людини, божественного абсолюту. В них домінує нераціональний, емоційний компонент і, відповідно, вони не потребують, у більшості випадків, логічного доведення, чи підтвердження фактами, сприймаються як істина в останній інстанції, не ставляться під сумнів. Найрозвиненішою і всеохоплюючою, універсальною системою вірувань є релігія.
Вірування, що стосуються явищ суспільного життя, можуть виступати основою для соціальних упереджень. Сприйнявши на віру твердження про неоднаковий рівень розвинутості культур різних націй, люди по-різному ставляться до їх представників, сприймають певні етнічні групи не тільки як відсталі, але й як просто неповноцінні. Інший приклад: віра в природність, богоданість розподілу людей на вільних і рабів, плебс та аристократію протягом багатьох віків забезпечувала життєстійкість таких внутрішньо суперечливих суспільств як рабовласницьке та феодальне.
Певна інформація, добута з практики і опрацьована логічно, з дотриманням процедур, вироблених наукою, становить знання, які об'єктивно відображають реальність природну і соціальну. Проте, самі знання далеко не завжди можуть служити єдиною основою дії, вчинків людей. В силу певних обставин, як особистісних, так і соціальних, індивіди, навіть володіючи вичерпними знаннями про об'єкт власної дії та наслідки, до яких може привести ця дія, свідомо обирають не найкращі (з точи зору науки, логіки) варіанти поведінки. Наприклад, знаючи закони функціонування і правила поведінки у таких малих соціальних групах як сім'я, чи студентська група, їхні члени можуть їх порушувати, наражаючись на відповідні санкції, небезпеку самого зруйнування цих груп тощо. Ще драматичніші наслідки викликає відхід від раціональності та перехід до ірраціональних форм поведінки в масштабах великих соціальних утворень, суспільства в цілому.
Мова має особливе значення в системі культури. Вона дозволяє нагромаджувати і передавати культурні надбання від людини до людини. В значній мірі саме завдяки їй спільнота згуртовується, організується, соціалізує своїх нових членів. Ми вже розглядали роль національної мови в процесі творення та консолідації різних історичних форм етнічних спільностей і нації зокрема. Серед соціологів сформувалися дві крайні позиції у сприйнятті мови як елемента культури, засобу її творення і передачі. Особливо це стосується етнічної мови. Частина авторів відстоює самоцінність мови як базового елементу національної культури, який не тільки забезпечує формування всього культурного комплексу, але й в корені визначає його сутність. Інша група соціологів сприймає мову, в основному, як засіб передачі культури. При тому, вони відзначають, що втрата мови етнічною групою не припиняє функціонування національної культури, яка починає розвиватися на базі іншої мови.
Прикладом може послужити ситуація з рядом культур дискримінованих і значною мірою асимільованих народів, які продовжували своє існування на основі мов домінуючих етнічних груп. Вірогідно, що саме цей феномен дозволив відомому українському досліднику національної самосвідомості Н. Черниш стверджувати існування в сучасній українській нації частини етнічних українців, які сприймають як рідну російську мову і, логічно допустити, що формують свій специфічний пласт культури в рамках культури української нації.
Абсолютизація означених підходів до трактування місця мови в системі культури, на наш погляд, не є виправданою зокрема, з огляду на складність та неоднозначність наведених явищ. Соціальна практика, досвід XX століття показують, що за сприятливих умов кожна, навіть у високому ступені асимільована етнічна група, прагне до відродження власної національної мови для забезпечення оптимального розвою своєї культури і добивається на цьому шляху значних результатів. З соціологічної точки зору це ще раз підтверджує, що роль мови в системі культури не може бути зведена лише до виконання ретрансляційних та комунікативних функцій.
Цікавим для соціологічного дослідження є також феномен "багатомовності" суспільства. Прикладом може послужити середньовічне українське суспільство, в якому поряд з розмовною українською грецька та латинь були мовами науки і мистецтва, церковнослов'янська використовувалася для культових потреб. Іншим прикладом є Росія кінця XVIII- початку XIX століть, де французька служила певним бар’єром, який відділяв аристократію від плебсу. Подібні проблеми актуальні і для нинішнього суспільства, в якому все більшого поширення в науці, бізнесі, поп-арті набуває англійська. Водночас, національні мови, не бажаючи втрачати свої позиції, постійно оновлюються, збагачуються. Про це свідчить, зокрема, і створення української науково-технічної термінології, яка б відповідала вимогам часу. Чималі заслуги у розвитку української наукової мови мають і вчені "Львівської політехніки".
Вивчаючи мову та мовні процеси в суспільстві, соціологи не обмежуються лише проблемами функціонування національних мов. Певний інтерес для них становить виникнення та життєдіяльність, взаємопроникнення інших мовних форм, зокрема професійних мов, молодіжного сленгу тощо.
Аналіз мовних процесів дозволяє краще зрозуміти соціальну сутність феномену культури в цілому та мови як одного з її елементів, розкрити суспільне підґрунтя їх змін.
Всі базові елементи культури складають її єдину систему. Вони певним чином взаємодіють між собою, взаємно доповнюються, взаємно визначають сутність та зміст один одних.
9.2 Форми культури та зв'язок між ними
Описуючи базові елементи культури, ми розглядали її як загальносуспільний феномен. Проте, очевидно що культура функціонує на різних рівнях суспільної системи (людство в цілому - нація - соціальні групи -особистість), розділяючи і водночас об'єднуючи людей. Це дає можливість провести аналіз культури в її вертикальному вимірі, а отже виділити певні форми культури:
- загальнолюдська культура вироблена людством як єдиною соціальною спільнотою на протязі всієї її історії. Про реальність існування загальнолюдської культури свідчить наявність цінностей, які приймаються всім людством і трактуються ним практично однаково: істини, добра, краси, справедливості тощо та відповідних їм антицінностей.
Американський соціолог та етнограф Дж. Мердок виділив більше семидесяти культурних універсалій - спільних для всього людства культурних феноменів: мова, релігія, символи, знаряддя праці, сексуальні обмеження, звичай робити подарунки та інші. Ці універсалії є об'єктивними, вони присущі всім людям як істотам соціальним, бо дозволяють задовольнити їх найважливіші соціальні потреби, які і відрізняють людину від інших живих істот. Їх прикладне значення для соціологів (і для пересічної людини також) полягає в тому, що відповідно до них ми можемо порівнювати різні культури, наприклад культуру Стародавнього Єгипту і сучасної Європи, культуру людства в цілому і культуру позаземної цивілізації (якщо така буде відкрита);
- суперкультура - це культура певної самодостатньої спільноти (цивілізації, етносу) на протязі всього періоду її існування;
- субкультура фіксує присутність в кожному суспільстві специфічних груп із власним баченням світу та себе у ньому. Найчастіше соціологи розрізняють субкультури за демографічними, професійними критеріями, критерієм належності до певної організації (молодіжна субкультура, субкультура злочинців, армійська субкультура тощо);
- особистісна культура індивіда, тобто та система норм, цінностей, моделей поведінки, яка приймається окремим індивідом як членом певного суспільства, певних соціальних спільнот, носієм визначеного соціального статусу.
Ще одним аспектом аналізу культурних форм є виділення релігійної та світської культур, які орієнтуються на відмінні системи цінностей та цілі. В них по-різному співвідносяться знання та вірування як імпульси соціальної дії, а навіть саме соціальне життя трактується неоднозначно.
Аналізуючи різноманітність культурних форм відзначимо також наявність в суспільствах з високим рівнем структурування, цивілізованості пануючої та девіантної (маргінальної) культур. Їх існування є наслідком присутності в суспільстві груп неоднакових інтересів, які, в силу різних обставин, розходяться у сприйнятті базових норм та цінностей. У певному сенсі один з напрямків сучасного мистецтва - андеграунд можна розглядати як варіант девіантної культури. Це виявляється в змістовному, сутнісному вимірі: схильності до облагородження, прикрашання насильства, динамізації сексуальної поведінки, легалізації її нетрадиційних форм; та в формалізованому вимірі: експерименти із мелодією та звуком як таким в музиці, чи формою та кольором у живописі.
Прикладом вияву маргінальної культури є творчість і наших земляків:
Л. фон Захер-Мазоха та його сучасного послідовника - театрального режисера Р. Віктюка. Неординарність та екзотичність, незвичність тем та особливі ракурси їх розкриття, яскраво виявлена специфіка девіантної культури є причиною інтересу до неї в достатньо широких суспільних колах, а особливо серед інтелектуальної еліти, її певної популярності.
Виділені форми культури існують в суспільстві одночасно, а отже взаємодіють, взаємопереплітаються, накладаються одна на одну, творячи єдине тіло культури. Ця взаємодія завжди є неоднозначною та суперечливою. В залежності від її типу, різні форми культури можуть або доповнювати та збагачувати одна одну, якщо нові елементи органічно входять в усталену систему культури, або взаємно заміщатися, ослаблюватися, чи навіть знищувати самих себе у боротьбі.
Прикладом розвитку взаємин між пластами культури відповідно до першого варіанту є існування великої кількості напрямів, стилів в мистецтві практично всіх сучасних націй. Ці стилі при своєму зародженні завжди виступають як вияви власне девіантної культури: витоки року, який збагатив модерну американську музичну культуру (і не тільки її) мистецтвознавці знаходять у музиці негритянських гетто, населених маргінальними елементами. Проте, з часом, суспільство асимілює їх, призвичаюється до них і сприймає їх як невід'ємний органічний компонент культури.
Прийнявши за критерій тип взаємин між різними пластами культури (пануючої та субкультури), можна виділити ще дві форми культури: пануючу та контркультуру. Якщо наявність девіантної культури, як вже зазначалося вище, викликається існуванням в суспільстві різних груп інтересів, то підставою для розподілу культури на пануючу та контркультуру є наявність суперечливих груп, які вступають в конфлікт на грунті розуміння підставових складників культури. Для контркультури характерним є не тільки інше розуміння системи цінностей, норм, але й активне протиставлення себе панівній культурі на цьому грунті. Межа між девіантною культурою та контркультурою, таким чином, є достатньо умовною, бо кожна форма девіації є вже виразом "іншості" відносно до пануючих в суспільстві норм. Як правило, до контркультури соціологи зараховують саме ті культурні форми, які є не лише діаметрально протилежні загальновизнаним у суспільстві, але і активно суперечать їм, перебувають у стані боротьби до пануючої культури.
Прикладом контркультури може бути культура таких девіантних груп як наркомани, сатанисти тощо. Н. Смелзер аналізує контркультуру богеми, і, зокрема, хіппі, стиль життя яких зводиться до прагнення необмеженого самовияву особистості, вимоги абсолютної свободи, зосередження на житті нині, ігноруючи перспективу. Все це входить у відкритий конфлікт з такими визначальними цінностями панівної культури як самодисципліна і самообмеження, копітка щоденна праця задля кар'єри тощо.
Важливим питанням є порівняння та оцінка рівня розвинутості певних культур. Найчастіше ця проблема постає при аналізі культур етнічних спільнот, а тому і соціологічні напрями, які вирішують це завдання, одержали відповідні назви:
- етноцентризм, що буквально означає розміщення певної етнічної культури, як правило власної, в центрі соціокультурного простору, на противагу іншим - периферійним культурам. Етноцентристська точка зору передбачає розгляд чужої культури через призму власної, яка апріорі визнається найрозвиненішою. Така оцінка є завжди суб'єктивною, а отже не зовсім вірною і тому часто небезпечною, особливо коли вона стає основою для обгрунтування політичних чи соціальних управлінських рішень, будь-якої соціальної дії. Прикладом яскраво вираженого етноцентризму є ставлення стародавніх греків та римлян до інших народів - варварів. Виявами активного етноцентризму є місіонерство, культуртрегерство - від насадження християнства серед підкорених народів у період колонізації нововідкритих європейцями земель, до прагнення нав'язати "радянський спосіб життя" країнам-сателітам СРСР чи "американський спосіб життя" і американську культуру європейським народам в новітні часи.
- культурний релятивізм проголошує абсолютну самоцінність всіх етнічних культур. Його сутність полягає в переконанні, що будь-яку культуру можна зрозуміти лише на основі аналізу її власних цінностей, тільки як єдине ціле, яке в принципі не потребує співставлення з іншими культурами.
Очевидно, що принципи цих підходів можуть бути перенесені і на аналіз інших культурних форм, а не тільки етнічних культур. При цьому слід зауважити, що чим більш суперечливими є певні форми культури, які існують в одному суспільстві одночасно, тим більше їх представники схильні до розгляду інших з точки зору власної як центральної та єдино оптимальної. Наведені підходи мають як сильні, так і слабкі сторони, а тому їх абсолютизація неприйнятна при об'єктивному науковому дослідженні.
Оцінка рівня розвинутості різних культурних форм, швидше за все, повинна здійснюватися, виходячи з ідеї їх самоцінності і до того ж, вимагає опрацювання відповідних критеріїв.
Наприклад, параметрами оцінки рівня всіх типів релігійних культур, незалежно від самої релігії, чи конфесії, можуть стати:
- оцінка певною релігією ступеня можливого поєднання в людині божественного абсолюту і власне людського, мирського;
- визначення оптимального ступеня відмови людини від світського і шляхів її руху до вищого абсолюту.
Критеріями тут можуть виступати: рівень засвоєння людьми, спільнотою в цілому, релігійного вчення, доступність різним соціальним верствам релігійних таїнств, поширеність різноманітних форм служіння богу, наприклад чернецтва тощо.
Параметри оцінки світської культури зводяться до:
рівня усвідомлення самоцінності людської особистості як такої;
рівня свободи особистості, в тому числі і залучення її до вирішення суспільно важливих проблем;
рівня поширеності єдиних культурних цінностей у різних соціальних групах і наявності субкультур та типу побудови їх взаємин з пануючою культурою;
забезпечення спадкування культури новими поколіннями, в тому числі через систему освіти, виховання, соціалізації в цілому.
При цьому критеріями будуть: рівень і якість життя особистості, рівень смертності, особливо дитячої, громадська активність людини, сфери та форми її вияву, ставлення до осіб протилежної статі, до меншин, які виділяються в суспільстві за об'єктивними ознаками.
Все це означає, що є сенс співставляти, лише однотипні культури (християнську, чи мусульманську, індуїстську, чи буддистську, або світську культуру Європи, чи Азії), а не ті, які належать до якісно інших форм. Важко, наприклад, порівнювати субкультуру касти брахманів стародавньої Індії та субкультуру сучасної української молоді. До того ж, порівнювати однотипні культури, як вже вказувалося вище, можливо лише за єдиними параметрами, використовуючи одні і ті ж критерії, система яких мусить бути вироблена соціологом у повній відповідності до завдання, яке він вирішує.
Розглянувши різні форми культури, її пласти, можемо констатувати, що кожен з них є тільки відносно автономним і самодостатнім. Реально вони завжди співіснують у взаємодії, творячи певні культурні системи, які, в свою чергу, становлять єдину загальнолюдську культуру. Культура ніколи не стоїть на місці, вона завжди перебуває в процесі розвитку.
Соціологічне поняття культурної динаміки описує модифікацію пластів культури, причини їх розвитку чи занепаду та наслідки, які вони мають для суспільства. Культурні інновації (нові ідеї, відкриття, винаходи) можна розглядати як першооснову змін. Соціологи визначають три основні способи розповсюдження інновацій, продукованих однією культурною системою на інші: стихійне проникнення (дифузія), цілеспрямоване запозичення і нав'язування.
Під дифузією розуміють неконтрольоване проникнення елементів однієї системи культури в іншу при їх контакті, хоча, за певних умов, культурний контакт, особливо нетривалий, може і не залишити слідів у обох системах. Два інші способи розповсюдження культури передбачають певний рівень свідомої активності при їх здійсненні: свідомого запозичення чи свідомого нав'язування. На практиці вони рідко існують у чистому вигляді, проте ми можемо стверджувати домінування одного з механізмів передачі у конкретних прикладах культурних контактів. Американська культура, сформувавшись в результаті стихійного проникнення і цілеспрямованих запозичень із культурних комплексів народів практично всіх континентів, з початку - середини XX ст. перейшла до настільки сильного впливу на культурні системи народів світу, що зараз ми можемо говорити про феномен їх "вестернізації", "американізації". Це явище неоднозначно трактується соціологами, громадськістю. Оцінюючи його, слід зауважити: найбільше піддаються чужим впливам ті культурні комплекси, які перебувають в стані кризи, зокрема в результаті порушення процесу культурної трансмісії.
Під культурною трансмісією розуміється передача здобутків культури, всього її комплексу від покоління до покоління через навчання, соціалізацію. Культурна трансмісія забезпечує спадковість і безперервність культури шляхом передачі і розвитку її базових цінностей, елементів.
Порушення процесу культурної трансмісії фіксується, зокрема, в результаті великомасштабних соціальних потрясінь (революцій і громадянських воєн, завоювань іншими народами і асиміляції підкорених етносів), коли від процесу навчання та соціалізації відриваються, або і фізично знищуються ті верстви, соціальною функцією яких є підтримання, розвиток і передача культурного комплексу,- передусім інтелігенція.
Будь-яка культура, складаючи єдиний і відносно самодостатній комплекс, прагне не лише до запозичення певних рис, елементів, але й захищається від небажаних впливів. Селективність (вибіркове ставлення до чужих впливів) може служити одним з показників стійкості, розвинутості культурної системи. Ця якість дозволяє не лише відібрати бажані культурні форми, цінності, але й адаптувати їх до традиційних, не руйнуючи своєрідного духу культури, її оригінальності. Надмірна селективність певної культури, особливо, коли в системі її цінностей домінує прагнення до самозамкнутості, а будь-які впливи вже апріорі розглядаються лише як "ворожі", "чужі", "погані"; веде до її самоізоляції, відходу цієї спільноти від загальнолюдського прогресу, а отже - деградації.
В результаті порушення процесу культурної трансмісії, втрати селективної здатності культури та інших причин може виникати ситуація культурного лагу, в якій одні частини культурного комплексу змінюються швидше, ніж інші, а отже виникає розрив єдиного тіла культури. Творець цього терміну У. Огборн стверджував, що ціннісний світ людини в умовах прискорення технічного прогресу не встигає пристосовуватися до швидких змін у матеріальній сфері, а отже зазнає втрат, які можуть мати великі загальносуспільні наслідки. Зокрема, як наслідок ситуації культурного лагу можна трактувати ряд військових та технічних катастроф XX ст.: застосування ядерної та інших видів зброї масового знищення, чорнобильську трагедію тощо.
Якщо розрив єдності культурного комплексу фіксується на рівні базових елементів, цінностей, соціологи стверджують наявність культурною конфлікту. Один з його найгостріших варіантів - аномію - описав Е. Дюркгейм, потрактувавши зростання злочинності, розлучень, самогубств як результат розпаду системи традиційних моральних цінностей, а отже порушення культурної єдності суспільства.
9.3 Соціальні функції культури
Із вище вказаного стає зрозумілим, що культура відіграє одну з провідних ролей в житті суспільства та індивіда як його члена. Вона полягає, в першу чергу, у тому, що з одного боку культура визначає тип організації суспільства, а, з другого, за її допомогою людство нагромаджує, зберігає та передає наступним поколінням свій соціальний досвід.
Ця роль культури реалізується через ряд функцій:
- пізнавально-виховна функція. Вище вже зазначалося, що саме культура робить людину людиною і заставляє її бачити в інших індивідах людей. Виховання і соціалізація спрямовані на засвоєння індивідом мови, знань, цінностей, звичаїв, тобто всієї системи культури власного народу, соціальної групи, людства в цілому. Разом з тим, опанована індивідом культура, набутки попередніх поколінь стають базою для його власної творчої інноваційної діяльності, яка доповнює вже існуючу культуру новими гранями, збагачує її;
- інтегративно-дезінтегративна функція. Ми розглядали культуру як єдину, внутрішньо неоднозначну, а часом суперечливу систему. Елементами загальнолюдської культури виступають національні суперкультурні системи, в яких, у свою чергу, присутні субкультури меншин, професійних та інших груп. Індивіди, належачи до різних груп, які завжди об'єктивно існують в суспільстві, засвоюють їх субкультуру. Таким чином, культура одночасно об'єднує і розділяє людей, дає їм певні "образи світу" і "себе в світі", які визначають практично всі сторони їх життєдіяльності, можуть вступати у суперечність з "образами світу" інших людей, спільнот, а отже роз'єднувати їх. В залежності від того, які елементи домінують в культурному комплексі, що засвоюється людиною в процесі соціалізації, вона може сформуватися лише як член певного племені, чи родинно-земляцького об'єднання, як представник визначеного етносу, чи як космополіт - "громадянин Всесвіту", або як особистість, яка достатньо добре відчуває свою приналежність одночасно і до певної регіональної групи, і до своєї нації, і до людства в цілому;
- регулятивно- технологічна. Цінності, ідеали, норми і зразки поведінки, які є базовими елементами культури, визначають її лице, стають частиною самосвідомості особистості, формують та регулюють її поведінку, примушуючи не тільки прагнути до реалізації певних цілей, але і досягати їх визначеними способами і у відповідній послідовності. Культура диктує якими засобами та ресурсами можна користуватися для досягнення визначених нею ж цілей, черговість виконання дій на шляху до їх реалізації. Таким чином, культуру можна розглядати як певну технологію, яка змушує соціальних суб'єктів поступати саме так, а не інакше. Уяснення технологічної функції культури дозволяє нам пояснити чому люди, які належать до різних культур, навіть однаково розуміючи певні цілі, все ж прагнуть досягнути їх різними шляхами, часто входять при цьому в конфлікти одне з одним. Культура визначає ті рамки, в межах яких діє її носій (суспільство в цілому, його частина, чи окрема особистість) та санкції, які слід застосувати проти порушників.
Висновки
Вивчаючи явища культури, соціологія акцентує на їх соціальній природі, їх взаємозв'язку з суспільними процесами. Культура є соціальним продуктом, творцями якого виступають люди, об'єднані в соціальні спільності і водночас вона формує людей та соціальне середовище, визначаючи форми їх життєдіяльності, життєві орієнтири.
Як і саме суспільство, культура є складним, багаторівневим, суперечливим, а водночас внутрішньо гармонійним феноменом. Всі елементи культурного комплексу взаємно зумовлюють один одного, органічно пов'язані між собою, а тому будь-які зміни в ньому вимагають перерегуляцій внутрішніх зв'язків всього комплексу.
Культурні зміни є наслідком та виявом взаємодії різних культурних комплексів, пластів культури. Такі впливи можуть відбутися лише при певній "відкритості" культур, їх готовності до взаємодії. Але ослаблення механізму самозахисту культури - втрата її здатності відбирати та адаптувати запозичення з інших культурних комплексів може викликати не лише порушення функціонування, чи крах системи культури певного соціального суб'єкта, але й неминуче приведе до розладу і розпаду самого цього соціального утворення.
Ключові поняття:
культура
базові елементи культури: цінності, норми, знання, вірування, мова
форми культури
субкультура
культурна динаміка
функції культури
Питання для самоконтролю:
Які є основні підходи до визначення культури в соціології, в чому їх сутність?
З яких компонентів складається система культури, як вони взаємодіють між собою.
Визначте та охарактеризуйте форми культури.
Проаналізуйте зміни у субкультурі українського студенства на протязі останні 10-20 років.
Причини та соціальні наслідки змін у культурному комплексі.
Література:
1. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. К., 1994.
2. Войтович С. О. Світ соціальних відносин в українській культурі:
історико-соціологічне дослідження. К., 1994.
3. Ионин Л. Т. Социология культуры . К., 1996.
4. Победа Н. А. Социология культуры . Одесса, 1997.
5. Піча В.М. Соціологія культури. К., 2003.
5.Слюсаревський Н.Субкультура як об”єкт соціологічного дослідження//Соціологія: теорія, методи, маркетинг,2002, №3.
РОЗДІЛ 10.
СУСПІЛЬСТВО ЯК ДИНАМІЧНА СИСТЕМА
Навіть поверхневого погляду на суспільство та його складові достатньо, щоб зрозуміти, що в ньому немає незмінних об’єктів та суб'єктів. Відбуваються зміни у культурних комплексах, у складі груп, у взаєминах між людьми. Це, у свою чергу, впливає на суспільство, політику, спосіб життя людей. Якщо порівняти спосіб життя людей у стародавні часи і наших сучасників, наприклад, з’ясується, що прогрес, якого досягло суспільство пов’язаний із змінами, що відбуваються буквально у всіх сферах соціального життя.
Важливо визначити різницю між "соціальними змінами" і "прогресом" . Термін "прогрес" є ціннісним за характером. Він означає зміни у бажаному напрямку. Але які цінності можуть виступити критерієм бажаності руху в певному напрямку? Втручання техніки у природу, будівництво атомних електростанцій - чи дійсно все це є бажаним та необхідним? Тому замість оціночного терміну "прогрес" соціологи користуються нейтральним поняттям "соціальні зміни".
Після вивчення цієї теми Ви зможете осягнути:
типологію суспільств;
різницю між доіндустріальним, індустріальним та постіндустріальним суспільством;
всезагальний характер соціальних змін ;
поняття та види соціальних змін;
джерела соціальних змін;
еволюційні, циклічні, функціональні та конфліктні пояснення соціальних змін.
Виклад матеріалу:
10.1. Типологія суспільств.
10.2. Розвиток суспільств. Процес модернізації.
10.1. Типологія суспільств
Якщо спресувати всю історію життя на планеті в один рік, то перші живі істоти сучасного типу умовно з'являються лише о 23.53. 31 грудня від початку цього року, а перші цивілізації - лише за хвилину до закінчення року. Але незважаючи на такий мізерний відтинок часу культурні та соціальні зміни є вражаючими:
15 тисяч років тому наші пращури почали практикувати релігійні ритуали та малювати на стінах печер;
11 тисяч років тому деякі з них почали одомашнювати тварин та рослин;
6 тисяч років тому люди починають жити у містах, ділитися за типами занять, на класи, створювати економічні та політичні інститути.
близько 250 років тому розпочинається індустріальна революція, яка реформувала світ навколо нас у світ фабрик та літаків, ядерних реакторів, глобальних комунікацій і т.п.
Історію людства можна класифікувати через обмежену кількість базових типів суспільств. Наукове порівняння передбачає виділення основних параметрів, на підставі яких створюється класифікація основних видів конкретних виявів феномена, що досліджується. Оскільки суспільство є вкрай складним, багаторівневим утворенням, щодо нього неможливою є будь-яка універсальна класифікація. Соціологи змушені з різноманітних ознак, характерних для суспільства, обирати лише окремі, на основі яких вони створюють свою типологію.
Іноді за головну ознаку обирається наявність писемності, і тоді всі суспільства поділяють на дописемні і писемні, які володіють абеткою та фіксацією звуку у матеріальних носіях: клинописних таблицях, берестяних грамотах, книгах, газетах, комп’ютерах.
Інша типологія поділяє всі суспільства на два класи - прості і складні. Критерієм в даному випадку виступає чисельність рівнів управління та ступінь соціальної диференціації. Прості суспільства - це ті, де немає керівників та підлеглих, багатих та бідних (первісні племена), складні суспільства - це суспільства, де є кілька рівнів управління, декілька соціальних верств населення, що розташовуються зверху вниз із зменшенням доходів.
Характерним для соціології є розподіл суспільства на традиційне та індустріальне. В основі цієї типології лежить критерій способу здобуття засобів існування. Найдревніший з них - полювання та збирання. Відповідно виділяють суспільство первісних мисливців та збирачів. Цей період в людській історії ще називають протосуспільством або періодом людського стада. Людина завжди покладалася на полювання та збирання певних культур для виживання. Всі суспільства користувалися цією технологією декілька тисяч років тому, але ще і сьогодні залишилися ізольовані суспільства (наприклад, деякі племена у Центральноавстралійській пустелі), які активно практикують саме цей спосіб життя. Таке суспільство складається з маленьких груп (ймовірно тому що навколишнє середовище не може підтримувати великі скупчення людей, які покладаються лише на збирання їжі або полювання). Ці первинні групи рідко перевищують кількість 40 членів. Контактів між групами майже немає. Група є однією сім"єю. Сім"я являється фактично єдиним інститутом цього суспільства. Вона виконує багато функцій, які пізніше беруть на себе інші інститути: виробництва, навчання, захисту групи. Політичних інститутів не існує: статуси в таких суспільствах в основному рівні, хоча іноді індивід з великим авторитетом береться виконувати функцію управління суспільними справами, більшість рішень приймається общиною. Ці суспільства постійно рухаються, оскільки вони завжди повинні збирати і полювати на нових територіях. А тому власність їх обтяжує. Вони беруть з собою у мандрівки обмежену кількість речей. Немає статусу власника, немає власності. Знайшовши якусь їжу, людина завжди ділиться нею із своїми родичами. Військові конфлікти є рідкісним явищем в таких суспільствах, ймовірно через те, що вони не мають за що боротися.
Таке протосуспільство має лише декілька статусів, які базуються на віці, статі, родинних зв"язках, соціальні ролі одноманітні. Релігія цих первісних суспільств не включає віру у всемогутнє божество, яке втручається у людські справи, людина вважає, що навколишній світ населений духами, які треба брати до уваги, але задобрювати їх не обов'язково. Соціальна структура цих суспільств є простою, а культура не диверсифікованою.
Поширеним є стереотип, що життя у первісному суспільстві дуже тяжке і складне. Ймовірно, що це не так. Потреби цих людей є доволі простими, вони доволі просто задовільняються, людина потребує небагато часу для того, щоб підтримати свій життєвий цикл. На думку соціологів, це найбільш "лінивий " тип суспільства.
На зміну протосуспільству приходить традиційне або доіндустріальне суспільство. Виникненню сільськогосподарського виробництва сприяв розвиток перетворюючих функцій людини. Завдяки становленню та розгортанню виробництва з"явилася можливість за допомогою знарядь праці, створених людиною, отримувати продукти, яких не було в природі. Поступово з полювання виникає тваринництво, коли люди впевнилися, що приручити тварин більш економічно, ніж здобувати їх на полюванні. Із збирання виростає городництво, а з нього -землеробство, тобто інтенсивне та систематичне вирощування сільськогосподарських культур. Із хліборобством пов"язують зародження держави, міста, класів, писемності - перехідних ознак цивілізації. Вони стали можливими за умов переходу від кочового до осілого способу життя. Значна частина людей вже може не працювати на землі, спеціалізуючись на виконанні інших соціальних ролей, які за домовленістю визнаються необхідними у суспільстві. 3"являються міста. Вони, як правило, складаються з людей, які безпосередньо або опосередковано обмінюють свої спеціалізовані послуги на продукти сільського господарства. Набувають сили політичні інститути, влада зосереджується в руках одного індивіда, виникають спадкові монархії. Влада монарха, як правило, абсолютна, від нього залежить життя і смерть його підданих. В найбільш розвинутих аграрних суспільствах з"являються інститути суду та урядової бюрократії. Багатство в таких суспільствах поділено нерівномірно, з"являються класи. Релігія набуває рис окремого соціального інституту, в рамках якого діють люди, що виконують спеціалізовані соціальні ролі і часто мають значний політичний вплив. Релігії аграрних суспільств включають, як правило, віру в "сім"ю" надприродних істот, серед яких обов"язково існує найстарша і найважливіша. Ця віра обумовлена земним досвідом політично ієрархізованого суспільства абсолютної монархії. З'являються і поступово еволюціонують економічні інститути, зокрема торгівля, гроші використовуються як еквівалент обміну. Аграрні суспільства фактично весь час перебувають у стані війни, а це вимагає ефективної воєнної організації, вперше з"являються регулярні армії. Потреба в транспортуванні та комунікаціях в цих великих суспільствах веде до розвитку мережі доріг та судноплавства. Таким чином, первинно ізольовані суспільства, які розвиваються на базі аграрного виробництва, мають більш складну соціальну структуру та культуру, ніж попередні. Кількість статусів у суспільстві множиться, населення збільшується, з"являються міста, формуються нові інститути, політична та економічна нерівність дедалі більше стають невід"ємною рисою соціальної структури. Культура стає більш диверсифікованою. Характерною рисою аграрного суспільства є інерційність, несприйняття новацій. Поведінка індивіда жорстко контролюється, регламентується звичаями, нормами та соціальними інститутами. Всі соціальні утворення освячені традицією, вважаються незмінними, крамольною є сама думка про можливі перетворення, зміни.
Отже, традиційне аграрне суспільство - це суспільство з малорухомими соціальними структурами, з таким способом соціокультурної регуляції, який базується на традиції.
Індустріалізм як спосіб виробництва з"явився в Англії приблизно 250 років тому, і відтоді поширився на всі країни світу, абсорбуючи та руйнуючи всі інші типи суспільств. Індустріалізм грунтується на використанні наукових знань у виробничих технологіях, він стимулює використання нових джерел енергії, дозволяє машинам виконувати ту роботу, яку до того було покладено на людей і тварин. Це високоефективна стратегія виживання, яка дозволяє невеликій частині населення годувати більшість. Оскільки винаходи та відкриття грунтуються одне на одному, рівень впровадження технологічних новацій в процес виробництва швидко зростає. Нові технології: парова машина, двигун внутрішнього згоряння, атомна енергія - стимулють зміни в економіці та інших інститутах. На відміну від інших суспільств, індустріальне суспільство знаходиться у стані швидких соціальних змін. Як правило, індустріальні суспільства є достатньо великими. Вони високоурбанізовані, в усіх розвинутих індустріальних суспільствах населення живе або в містах, або навколо них, де зосереджено більшість робочих місць. Суспільний розподіл стає набагато складнішим, комплексним, створюються спеціалізовані типи робіт. Більшість статусів є набутими, а не приписними: індивід може народитися в сім"ї багатія або бідняка, але активно діючи, досягти високого статусу, чи, навпаки - скотитися вниз по соціальній драбині. Сім "я втрачає багато своїх звичних функцій. Вона перестає бути ланкою виробництва і більше не несе відповідальності за освіту молоді. Родинні зв"язки стають слабшими, індивід живе, в основному, в своїй нуклеарній сім"ї, окремо від родичів. Послаблюється вплив релігії як соціального інституту. Життєвий досвід індивіда стає більш різноманітним, а тому люди починають притримуватись різноманітних, іноді конкуруючих цінностей та вірувань. Тому традиційна релігія втрачає своє значення як унікальне джерело морального авторитету. Самостійним важливим інститутом стає освіта. Індустріальне суспільство вимагає масової грамотності, а тому вперше в історії освіта стає швидше обов"язковим елементом функціонування суспільства, ніж показником елітарності тої чи іншої соціальної групи. На ранніх стадіях індустріалізму існує глибока прірва в прибутках багатих та бідних, але загальна тенденція індустріальних суспільств полягає в поступовому зниженні напруження соціальної нерівності. Спадкові монархії поступаються місцем більш демократичним політичним інститутам.
Хоча готовність до збройного конфлікту сягає якісно нового рівня, реальні воєнні конфлікти виникають, як правило, рідше. Соціологи з"ясували, що доіндустріальні європейські суспільства впродовж декількох століть знаходилися в стані воєнного конфлікту в середньому кожні два роки. Натомість більшість індустріальних суспільств сучасної Європи втягувалися у воєнні конфлікти тільки два рази за сто років. Війна може виявитися руйнівною для розвинутих індустріальних суспільств. В ядерному військовому конфлікті людство може просто не вижити.
В індустріальному суспільстві множаться вторинні групи - корпорації, політичні партії, державна бюрократія і т.д. Більшість процесів відбуваються в основному, у вторинних групах, а не в первинних. Відповідно, значна частина соціальних взаємодій є анонімною і неперсоналізованою.
Різноманітні життєві стилі та цінності створюють більш гетерогенну культуру, ніж в доіндустріальних суспільствах. Загальні ж риси індустріальних суспільств подібні частково через вплив глобальних масових комунікацій, частково тому, що індустріаліція ставить одні і ті ж вимоги перед соціальною структурою та культурою у будь-якій країні.
Індустріальне суспільство швидко стає домінуючим на планеті. Його тріумф пов"язаний з беспрецендентною ефективністю експлуатації навколишнього середовища, і з перенаселенням, нестачею джерел енергії та інших обмежених ресурсів, проблемами з руйнуванням традиційних цінностей, масовою анонімністю . Виникають проблеми з адаптацією суспільства до швидких змін у існуючій соціальній структурі.
Різкий стрибок в курсі соціокультурної еволюції - саме в такий спосіб можливо охарактеризувати перехід від доіндустріальних (традиційних) до сучасних (модерних) індустріальних суспільств. Це можна продемонструвати наступним чином.
Таблиця 10.1. ХАРАКТЕРИСТИКА ТИПІВ СУСПІЛЬСТВА
Доіндустріальне суспільство
Індустріальне суспільство

1. Соціальна структура
Відносно проста: декілька статусів і ролей, декілька (окрім сім"ї) розвинутих інститутів
Складна: розмаїття статусів і соціальних ролей, багато розвинутих інститутів, таких як освіта, наука і т.п.

2. Статуси
В основному приписні
Зберігається частина приписних, але зростає кількість і роль набутих.

3. Соціальні групи
Переважно первинні (персоналізовані, з тісними зв"язками)
Переважно вторинні (неперсоналізовані, анонімні)

4. Розмір територіальних спільнот
Невеликі територіальні спільноти (села)
. Великі територіальні спільноти (міста, урбаністичні агломерації).

5. Розподіл праці
Відносно невелика кількість критеріїв розподілу праці, в основному тих, що базуються на статевих або вікових параметрах.
Більш досконала система розподілу праці, що базується на численних параметрах.

6. Цінності
Традиційно орієнтовані, релігійні.
Зорієнтовані на майбутнє, світські.

7. Культура
Гомогенна: більшість людей поділяють спільні норми та цінності, обмежене коло субкультур
Гетерогенна: численні субкультури дотримуються різноманітних норм та цінностей.

8. Технологія
Примітивна, грунтується в основному на м"язовій силі людей і тварин.
Розвинута, грунтується в основному на енергії машин та механізмів.

9. Соціальні зміни
Повільні
Швидкі


У 70 - х роках XX ст., на думку спеціалістів, на зміну індустріальному суспільству приходить постіндустріальне, правда, не у всіх країнах, а лише в найрозвинутіших. В постіндустріальному суспільстві переважає не промисловість, а інформатика та сфера обслуговування. Безлюдні роботизовані заводські цехи, гігантські супермаркети, космічні станції - ознаки постіндустріального суспільства. При тому, відповідні глобальні якісні зміни проходять і у всьому соціокультурному комплексі.
10.2. Розвиток суспільств. Процес модернізації
Соціальні зміни - це зміни в моделях культури, соціальної структури, соціальної поведінки. Хоча жодне суспільство не може обійтися без змін, навіть таке, яке свідомо намагається це зробити, тим не менше окремі суспільства чинять більший опір змінам ніж інші. За останні 200 років США перетворилися з переважно аграрного суспільства на високоурбанізоване індустріальне. За той же проміжок часу суспільство пігмеїв бамбуті у Центральній Африці майже не змінилося. Чому? Чому в найбільш важких для життя частинах планети ми зустрічаємо руїни великих цивілізацій? Що спричинило їх розквіт, а потім колапс? Чому в Індії цивілізація зародилася раніше, ніж у Європі? Чому індустріалізм виникає раніше в Європі, а не в Індії? Чи всі суспільства прямують до подібних соціальних форм та спільної долі - постіндустріального способу життя, чи вони будуть різними за формами у майбутньому так як і в минулому?
На всі ці болючі для людства питання були запропоновані відповіді різноманітними соціологічними теоріями, але жодна з них на сьогоднішній день не претендує на знання абсолютної істини щодо процесів соціальних змін.
Перш за все треба уяснити, в якому сенсі в соціології вживається термін "соціальні зміни", який соціологічний зміст цього терміну. Для цього варта би зробити два уточнення.
По-перше, поняття "соціальні зміни" потрібно відрізняти від поняття "соціальний розвиток". Поняття "соціальний розвиток" характеризує лише певний вид соціальних змін, які мають спрямованість на покращення, ускладнення, вдосконалення і т.п. Однак існує багато інших соціальних змін, які неможливо визнати змінами спрямованими на покращення або вдосконалення, наприклад, виникнення, становлення, зникнення, занепад, перехідний період, перехідний стан і т.п. Це просто зміни, що не несуть в собі ні позитивного, ні негативного змісту, вони не спрямовані ні в сторону прогресу, ні в сторону регресу. Виходячи з цих міркувань, в соціології віддають перевагу терміну " соціальні зміни", який не має оціночного компоненту, охоплює широке коло різноманітних соціальних змін безвідносно до їх спрямованості. Це поняття фіксує сам факт соціальних змін.
По-друге, соціальні зміни не варта розуміти як взагалі будь-які зміни, що відбуваються у суспільстві. Коли розглядаємо соціальні зміни у соціологічному змісті, маємо на увазі не будь-які зміни, що відбуваються у будь-якій сфері - економічній, політичній, технологічній, а лише зміни в тій сфері, яка є предметом соціології. Це зміни соціальних систем, соціальної стратифікації, соціальних спільнот, соціальних процесів, соціальних організацій, їх взаємодій.
Отже, за допомогою поняття "соціальні зміни" позначаються зміни, що відбуваються впродовж деякого часу у соціальних спільностях, групах, інститутах, організаціях і суспільствах, в їх взаєминах одне з одним, а також з індивідами.
Види соціальних змін можна розглядати за критерієм тих соціальних елементів, які змінюються. За цією ознакою можна виділити чотири типи соціальних змін.
1. Зміни, які торкаються структур різноманітних соціальних утворень, або структурні соціальні зміни. Такими можна назвати зміни у структурі сім"ї (полігамна, моногамна, багатодітна, розширена, нуклеарна), у структурі будь-якої іншої спільності - малої групи, професійної, територіальної, нації, суспільства в цілому, зміни в структурі влади, у структурі соціокультурних цінностей. До цього виду змін можна віднести структурні зміни соціальних інститутів (торгівлі, системи освіти,науки, релігії), соціальних організацій тощо.
2. Зміни, що торкаються соціальних процесів - процесуальні соціальні зміни. Нам постійно доводиться спостерігати зміни, що відбуваються у сфері соціальних взаємодій та взаємовідносин різноманітних утворень: спільностей, інститутів та організацій, особистостей, індивідів. Це відносини солідарності, напруженості, конфлікту, рівноправ"я та підпорядкування, які постійно знаходяться в процесі змін.
3. Зміни, що торкаються різноманітних функцій соціальних систем, інститутів, організацій. Їх можна назвати функціональними соціальними змінами. Так, у відповідності до нової Конституції України суттєві зміни відбулися у функціях законодавчої та виконавчої влади країни.
4. Зміни у сфері мотивацій індивідуальної та колективної діяльності або мотиваційні соціальні зміни. Ймовірно, що характер потреб, інтересів, мотивацій у поведінці та діяльності індивідів, спільностей, різноманітних груп не залишається незмінними.Наприклад, при переході до ринкових відносин суттєво міняється мотиваційна сфера індивідів. На перший план виступають мотиви особистого грошового заробітку, прибутку, що впливає на їх поведінку, мислення, свідомість.
Не важко помітити, що всі види змін пов"язані між собою: зміни одного типу тягнуть за собою зміни інших типів. Наприклад, за структурними змінами обов"язково йдуть зміни функціональні, за мотиваційними - процесуальні.
За своїм характером, внутрішньою структурою, мірою впливу на суспільство соціальні зміни можна поділити на дві великі групи -еволюційні та революційні. Першу групу складають зміни часткові, поступові, що здійснюються як достатньо стійкі та постійні тенденції до зростання або зменшення якихось якостей, елементів в різних соціальних системах; вони (зміни) можуть набувати висхідної або низхідної спрямованості. Еволюційними за своїм характером можуть бути всі чотири види змін, що були описані раніше - структурні, функціональні, процесуальні і мотиваційні. Всі сфери життєдіяльності суспільства підлягають, в тій чи іншій мірі, еволюційним змінам -економічне життя, різноманітні спільноти, політичні та організаційні структури, системи цінностей і т.п. Еволюційні зміни можуть бути організовані свідомо, і в тому випадку вони набувають форми соціальних реформ ( відміна кріпацтва у 1848 р. в Австро-Угорській імперії, реформа П.Столипіна на початку XX ст. в Росії, економічне реформування у сучасній Україні). Еволюційні зміни можуть відбуватися і стихійним шляхом. Як про таку загальну тенденцію можна говорити про підвищення впродовж останніх років середнього рівня освіти населення багатьох країн та загальне зменшення кількості неграмотних, хоча в ряді країн ця цифра (загальної кількості неграмотних) залишається доволі високою.
Революційні зміни відрізняються від еволюційних суттєво: по-перше тим, що вони не просто радикальні, а радикальні у вищій мірі, вони передбачають докорінну ломку соціального об"єкта; по-друге -це не часткові, а загальні, або навіть всезагальні зміни, і ,накінець, по-третє, вони, як правило, спираються на насильство. Соціальна революція - предмет дискусій в історії соціології та багатьох інших суспільних наук. К.Маркс називав соціальні революції "локомотивами історії", "мотором" історичного розвитку, В.Ленін трактував їх як "свято всіх експлуатованих та пригнічених", а П.Сорокін назвав Жовтневу революцію 1917 р. "бійнею", письменник І.Бунін назвав свою книгу про неї "Прокляті дні".
Соціальні зміни включають різноманітні комплексні параметри. Якщо воду нагріти до 100 °С, вона закипить. Отже, тепло є причиною змін, відповідно можна передбачити, що такі самі процеси відбудуться в подібних обставинах в майбутньому. Зміни у суспільстві не так просто вирахувати. Кожне суспільство є унікальним, будь-які зміни - це результат комплексу взаємопов'язаних факторів - технологічних, культурних, політичних, релігійних, економічних і т.п. 3"ясувати причину або зміни в суспільстві через повторення обставин, або постановку соціального експерименту з метою перевірки наших теоретичних припущень неможливо. Саме через унікальність кожного суспільства треба бути обережним у використанні досвіду одного суспільства як основи для прогнозів щодо соціальних змін в іншому. Соціологи ідентифікують певні специфічні фактори, які у взаємодії з іншими, можуть спричинити зміни у всіх суспільствах. Природа та напрямок змін, тим не менше, залежить від унікальних умов місця і часу, де вони відбуваються.
Природне оточення істотно впливає на культуру та соціальну структуру суспільства. Люди, які живуть в арктичній тундрі, виробили інші соціальні форми, ніж ті, які живуть в пустелях або на тропічних островах. Дуже рідко соціальні зміни є прямим наслідком дії природного довкілля, тим не менше таке трапляється. Біля 1500 до н.е., наприклад, вулканічне виверження в Егейському морі створило велетенську хвилю, яка зруйнувала Мінойську цівілізацію на острові Кріт. Взагалі катастрофічні явища можуть спричинити зміни у структурі населення, спровокувати міграції.
В основному, вплив оточуючого середовища на соціальні зміни відбувається в процесі взаємодії соціальних та природних факторів. Суспільства, що розташовані на географічних перехрестях, перетворюються на центри соціальних змін. Суспільства географічно ізольовані менше змінюються. Тому не дивно, що найбільш “примітивні” суспільства в світі знаходяться в географічній ізоляції, віддалені океанами, пустелями, горами, джунглями.
Населення. Будь-які значні зміни чисельності населення впливають на соціальне життя. Населення, яке зростає швидкими темпами, вимагає значних ресурсів. Результат - масові міграційні процеси, які спричиняють культурну дифузію, а іноді військові конфлікти через те, що мігранти займають територію, яка належить іншим народам. Результатом може бути соціальна дезорганізація та конфлікт з приводу обмежених ресурсів у суспільстві. Прикладом може послужити падіння Римської імперії під натиском варварів. Населення, яке зростає повільно, або зменшується, створює проблему виживання самого суспільства.
Зміни у демографічній структурі населення ведуть до соціальних змін. Післявоєнний “бебі-бум” у США привів до диспропорції у демографічній структурі, до необхідності у 50-60-ті роки збільшити університетський потенціал. У сучасних США це покоління насичує своїми вимогами ринок праці, ринок будівель, інших ресурсів. По мірі росту покоління “бебі-буму” створює певні проблеми для сфери медичного обслуговування людей похилого віку. Медицина повинна буде зосередитися на проблемах людей похилого віку, геронтологія має певні перспективи для розвитку.
Ідеї. Яку роль відіграють ідеї, системи вірувань або ідеології в процесі соціальних змін ? Це питання одне з найдавніших та найсуперечливіших в соціологічній теорії. К. Маркс, який вперше поставив цю проблему, аргументовано доводив, що соціальні умови формують певну ідеологію, а не навпаки. З його точки зору не ідеологія соціалізму примушує робітників чинити опір капіталістичному пригнобленню, Саме капіталістичне пригноблення примушує робітників приймати ідеологію соціалізму.
Німецький соціолог М. Вебер заперечив таку точку зору. Він твердив, що “протестантська етика” тяжкої праці та відкладеної винагороди сприяла розвитку капіталізму. Неуспіх інших незахідних суспільств у розвитку капіталістичної системи, як він вважав, частково є наслідком відсутності подібної ідеології. Таким чином, він надавав ідеям більшого значення, ніж К.Маркс. Е.Дюркгейм поділяв таку думку М. Вебера. Він вважав, що ідеї виникають з соціальних умов, але вірив, що вони іноді набувають самостійності, незалежності у формі “соціальних фактів”, що може мати зворотній вплив на самі суспільні умови, а отже виявитися причиною соціальних змін.
І дійсно, ідеї можуть впливати на перебіг подій, вони “відокремлюються” від соціальних умов, які їх викликають, і починають своє незалежне існування в соціальному просторі. Наприклад, заборона контролю за народжуваністю у католиків та інших християнських груп залишається від суворої моралі стародавніх ізраїльтян. Вони були маленьким племенем, що за умов високої дитячої смертності та оточення ворожих племен, надавало великого значення народжуваності та цінувало великі родини. Ця цінність була перенесена у християнство, і стала тим підґрунтям, за допомогою якого виправдовувалася заборона контролю за народжуваністю офіційною доктриною декількох церков, незалежно від того, що походження цієї цінності було забутим. Віра в те, що контроль за народжуваністю є аморальним не виправдовує себе в сучасних умовах, коли розвинуті нації стоять перед проблемою перенаселеності. Відсутність ефективного контролю над народжуваністю обов'язково веде до соціальних змін в тих країнах, де панує подібна релігійна доктрина.
Отже, ідеї - виключно важливий елемент соціальних змін у суспільствах, які зорієнтовані на зміни як на спосіб життєдіяльності. Причина полягає у тому, що ми формуємо наше майбутнє в термінах наших уявлень про нього. Наші ідеї визначають те, що ми називаємо потребами і ми діємо, змінюємо наше суспільство у відповідності до потреб, які в свою чергу детерміновані ідеями.
Події. Термін подія використовується соціологами у значенні чогось непередбачуваного, якогось випадкового акту, який впливає на процес соціальних змін. Постріл вбивці Дж.Кеннеді, який привів до президентського крісла Ліндона Джонсона і тим самим сприяв не згортанню, а посиленню військового конфлікту у Північносхідній Азії. Спостерігач, який помітив крадіжку зі зломом у готелі “Уотергейт” у Вашингтоні, що стало початком серії викриттів, які привели до падіння Р.Ніксона та президентства Дж.Форда.
Хоча небагато соціологів намагаються врахувати елемент випадковості як чинник соціальних змін, існує переконання, що система в цілому може “визріти” для змін, а окрема “подія” послужити лише спусковим гачком для цих змін. Корупція у верхніх ешелонах влади у США - проблема, яка хвилює американське (і не тільки американське) суспільство. Раніше чи пізніше хтось мав попастися на подібних зловживаннях посадовими повноваженнями. Так трапилося, що ним став Р.Ніксон. Відсутність належного контролю за використанням зброї врешті-решт повинна була вилитися в трагедію - що і сталося з убивством президента Дж.Кеннеді.
Отже, до деякої міри “події” можна пояснити в термінах історичних соціальних обставин. Тим не менше, як правило, випадкова природа “події” ускладнює і без того важке завдання передбачення, прогнозування соціальних змін.
Важливим фактором соціальних змін можуть бути культурні зміни, культурна динаміка, про яку йшлося в одній з попередніх лекцій.
Людські дії. Очевидним джерелом соціальних змін є людські дії, які можуть змінити суспільство незалежно від того, наскільки вони усвідомлені. Доречно говорити про два типи значимих для процесу соціальних змін дій людей: дії впливових лідерів або інших видатних особистостей, та соціальні рухи або колективна поведінка мас людей.
Важко переоцінити вплив великої людини на перебіг історичних подій. Саме Ю.Цезар приймає історичне рішення перейти річку Рубікон, здійснити похід на Рим, скинути республіканську форму правління і встановити диктатуру. Саме його дії привели безпосередньо до імперської форми правління ; імперія спадково перейшла до його сина Августа, а пізніше до таких монстрів як Нерон та Калігула. Можливо, якби не було прийняття рішення перейти Рубікон, римську республіку було б збережено, Нерон та Калігула не стали б імператорами, і ціла історія Західної цивілізації розвивалася б інакше ? Так або ні ? Ми не знаємо. Ми не можемо поставити експеримент, усунувши Цезаря з історичної сцени.
Історики, біографи обов'язково аналізують дії великих людей і враховують їх у поясненні історичних подій. Соціологи загалом не абсолютизують вплив великої людини на перебіг соціальних процесів. Вони розглядають амбіції та особу лідера як таку, на яку значний вплив складає культура, за допомогою якої було соціалізовано цю людину. З точки зору соціологічної перспективи,соціальні зміни, які відбуваються через дії впливових осіб в історії можна пояснити дією глибинних соціальних сил. Цезарю вдалося зруйнувати Римську республіку саме через те, що вона вже “визріла” для руйнації, за 50 років до цієї події сама думка про таку руйнацію була б неприпустимою. Якщо б не Цезар, хтось інший спробував би це зробити.
Роль колективних дій в процесі соціальних змін не викликає сумнівів. Колективна поведінка (мода, чутки, бунти) та соціальні рухи (такі,які ставлять собі за мету реформувати суспільство або навіть здійснити революцію) являють собою спроби людей змінити соціальне середовище. Широкомасштабні рухи - такі як рух за національне визволення, за громадянські права, за релігійну трансформацію - є важливим джерелом соціальних змін.
Технологія - практичне застосування наукових знань як основне джерело соціальних змін. Більшість технологічних новацій базується на вже існуючих наукових знаннях. Чим розвинутішим є суспільство, тим більш прискореним буде темп технологічних змін. Чим прискоренішими є технологічні зміни, тим більш значними є соціальні зміни, які їх супроводжують.
Технологічні зміни впливають на всі сфери відносин у суспільстві. Розвиток медичних технологій продовжує життя людини і тим вносить значні зміни в структуру населення. Новації в індустріальних технологіях витісняють тисячі робітників із своїх робочих місць. Культурна дія набуває нових форм через такі новації як радіо, телебачення і т. д. Продовжується процес освіти, соціалізація набуває рис перманентної ресоціалізації.
Вплив технологій на суспільство оцінюється настільки високо, що деякі соціологи спираються у своїх концепціях на принцип технологічного детермінізму як на основний принцип пояснення змін у культурі, соціальній структурі і навіть історії суспільства в цілому. Американські соціологи К.Каммайер, Г.Рітцер та Н.Йетман розрізняють три способи, за допомогою яких можна ідентифікувати соціальні зміни спричинені змінами технологічного характеру .
Перший спосіб: зміни в технології створюють проблеми соціального порядку, які потребують певних дій зі сторони людей. Суттєві технологічні зміни вимагають формування нових соціальних норм, ролей для індивідів та цілих трудових колективів, формування нових цінностей. Так формується культурний лаг, тобто розрив існуючими нормами, ролями, цінностями і новими вимогами, що зумовлені новою технологією.
Другий спосіб: нова техніка, нові технології створюють нові можливості для індивідів та груп в їх діяльності, спілкуванні. Нові можливості соціальної комунікації створені завдяки телефонізації, поширенню телебачення.
Третій спосіб: нові технології, як правило, створюють нові форми взаємодії між людьми та різного роду спільнотами. Роботизація технологічних процесів в значній мірі впливає на взаємини робітників у колективі. Спілкування з допомогою телефону суттєво змінило наші форми взаємодії із знайомим та незнайомими людьми.
Перелік специфічних факторів, які впливають на процес соціальних змін, можна продовжити. Проблема полягає у тому, чи можна серед означених факторів обрати один - найвпливовіший, найголовніший у поясненні цього процесу. Один з відомих американських соціологів свого часу писав: “Будь-яке твердження про те, що процес соціальних змін може бути детермінований економічними інтересами, ідеями або конкретною особою, географічними обставинами неприпустима. Всі подібні теорії, що пояснюють суспільство з допомогою одного-єдиного фактору, відносяться до дитячої стадії розвитку соціальної науки. Кожен окремий фактор залежить від численних інших”.
Конкретні умови існування суспільства детермінують, які фактори є прийнятними, які неприпустимими, а які можна прийняти у змінених формах. Жителі Сахари, для яких велика рогата худоба є ознакою і формою добробуту відмовилися від “раціональної” практики вирощування худоби, яка б привела до зменшення поголів'я худоби на користь її фізичних параметрів. Іслам в багатьох регіонах Африки приймався охочіше, ніж християнство переважно через те, що він не сприймався як “біла” релігія, а також тому що дозволяв полігамію, яку переважно практикували африканці.
Для пояснення процесу соціальних змін існують численні теорії: Всі їх можна згрупувати по чотирьох основних категоріях: еволюційні, циклічні, функціональні та конфліктні.
Еволюційні теорії базуються на припущеннях, що суспільства поступово розвиваються (еволюціонують) від простих до складніших форм. Це підтверджується антропологічними та історичними дослідженнями.
Починаючи від О.Конта соціологи вважали, що суспільства еволюціонують лише в одному напрямку, що проявляється у кожному суспільстві (однолінійний розвиток) - процес, від простого до складного, від гіршого до кращого. Вони розглядали зміни як позитивні та доброчинні, оскільки еволюційний процес передбачав, що суспільства обов'язково сягають нових рівнів цивілізованості.
Еволюційний погляд на соціальні зміни спирався на теорію Ч.Дарвіна, яка продемонструвала, що всі нові природні форми еволюціонують від своїх предків в напрямку більшої складності. Г.Спенсер використав принцип дарвіністської теорії “виживає більш пристосований” в аналізі суспільства. Він твердив, що західні “раси”, “класи”, “суспільства” вижили та еволюціонували до вищих рівнів ніж незахідні, оскільки вони були краще адаптовані до умов виживання. Ця точка зору, відома як соціальний дарвінізм, поширювалася в кінці XIX ст. у Європі та США до початку першої світової війни і використовувалася для виправдовування панування білих над небілими, багатих над бідними, сильних над слабими.
Такі еволюційні погляди виправдовували колоніальне правління над “відсталими народами”. Етноцентричні вірування відносно того, що всі суспільства еволюціонують лінійно в одному напрямку - до вершин західної цивілізації забезпечували розвиток ідеології, яка виправдовувала політичні та економічні інтереси колонізаторів. Примусове поширення західної культури розглядалося як “місія білої людини” - благородне завдання внесення вищих форм цивілізації в “життя відсталих народів”.
Однією з вад еволюційної теорії однолінійного розвитку є те, що вона описувала, а не пояснювала соціальні зміни. Друга проблема полягала у тому, що ця теорія грунтується на помилкових інтерпретаціях даних. Напрямок західної історії етноцентрично задавався як “прогрес” через те, що до уваги брався лише один аспект змін - технологічний або економічний розвиток.
Пізні версії еволюційного підходу до розвитку суспільства розглядають цей процес лише як тенденцію, а не як універсальний закон, і не акцентують свою увагу на аналогіях між суспільством та живими організмами. Сучасні антропологи визнають, що процес соціальних змін може бути полілінійним, інакше кажучи, суспільство може розвиватися в різних напрямках, не обов'язково так же, як якийсь ідеальний взірець (західна чи східна цивілізація). На відміну від попередніх версій еволюційної теорії зміни не обов'язково означають “прогрес”.
Циклічні теорії соціальних змін виникають в час розчарування у терміні “прогрес” після економічного хаосу та дезорганізації суспільства по І Світовій війні, вони фокусують свою увагу на циклічній природі змін, що виявляється в періодичному розквіті та занепаді цивілізації. Припущення, що західна цивілізація є верхівкою розвитку, досконалості, виглядає в таких теоріях проблематичним. З'являється навіть питання, а чи не приречена вона так само, як всі інші, до занепаду.
Якщо це так, то які сили можна вважати відповідальними за циклічність змін у суспільстві?
Одним з засновників теорії циклічного розвитку прийнято вважати О.Шпенглера. На його думку, цивілізація подібна до біологічного організму і має такий самий життєвий цикл: народження, дитинство, зрілий вік, старіння, смерть. Вся творча активність припадає на ранні стадії циклу, по мірі розвитку, з набуттям рис зрілого організму, цивілізація втрачає свій початковий запал, стає більш матеріалістичною і, нарешті, занепадає. Події, що відбувалися на очах О.Шпенглера на початку XX ст. - війни, конфлікти, соціальний розлад, свідчили, з його точки зору, про те, що західні суспільства вступили в стадію гниття та розкладу.
Дещо детальніше ця теорія була розроблена англійським істориком А.Тойнбі. Він вважає, що ключовим концептом теорії має бути зв'язок “виклик - реакція”. Кожне суспільство стикається з викликами, що йдуть від навколишнього середовища, пізніше - від внутрішніх та зовнішніх ворогів. Реагування на ці виклики в кінцевому рахунку і визначає “долю” суспільства. Віхи цивілізованості - це успішні реакції на більшість викликів, якщо суспільство неспроможне реагувати на виклики - воно вмирає.
Циклічні теорії соціальних змін, на перший погляд, більш привабливі, оскільки намагаються пояснити очевидний факт: всі цивілізації минулого мали злети і падіння. Але це зовсім не означає, що історичний і соціальний розвиток обов'язково циклічні. Природний факт, що сонце піднімається та сідає за горизонт кожен день дає нам можливість передбачити, що подібний процес відбуватиметься у майбутньому. Зміни у суспільстві, тим не менше, не можна звести до таких беззаперечних “законів”. Твердити, що циклічні зміни спричинені тенденцією до змін, що відбуваються циклічно,означає нічого не пояснити, так само, як не пояснює “автоматична тенденція” рух автомобіля. Ці теорії також занадто сильно покладаються на містичні сили такі як “доля” і не приділяють уваги людським діям.
Функціоналістські теорії починають з аналізу соціальної статики перед тим, як перейти до процесів соціальної динаміки. Функціоналісти (Т.Парсонс) аргументовано доводять, що суспільство складається з незалежних частин, кожна з яких допомагає підтримати стабільність цілісної системи. Суспільство має можливість за допомогою культурних норм і цінностей підтримувати стан рівноваги та балансу. Т.Парсонс розглядає зміни як щось таке, що порушує соціальну рівновагу, з однієї сторони, але в такий спосіб, що в кінцевому рахунку створює якісно нову соціальну рівновагу. По мірі того, як суспільство ускладнюється, в ньому відбуваються два процеси змін. По-перше, відбувається процес диференціації (виникають різноманітні інститути, які беруть на себе виконання тих функцій, що раніше були недиференційовані). Ці нові інститути мають бути пов'язані одне з одним, на цей раз у процесі інтеграції. Нові норми, наприклад, повинні регулювати відносини між школою та сім'єю, повинні з'явитися так звані “посередницькі інститути” (суди), чиє покликання - вирішувати конфлікти між частинами системи.
Вадою таких функціоналістських теорій є все ж таки зосередження радше на соціальній статиці, а не на динаміці. Функціоналісти аналізують інституціональні зміни, які мають місце лише у сучасних суспільствах.
Теорії конфлікту проголошують основним джерелом соціального розвитку суперечність конкуруючих у суспільстві інтересів. К.Маркс задекларовував, що “насильство - це повивальна бабка історії”, а Мао Цзедун писав, що “зміни приходять у суспільство через ствол рушниці”. Суспільству властива соціальна нерівність, що неминуче породжує конфлікти і несталість суспільства. В цьому плані загальними рисами суспільства є не стабільність і злагода, а панування, конфлікт, придушення.
Напруженість щодо розподілу обмежених ресурсів та цінностей звичайно веде до соціальних змін. Але конфліктні теорії не беруть до уваги всі форми соціальних змін. За допомогою такої теорії можна пояснити, яким чином феодалізм було замінено на капіталізм, але вона не пояснює, чому такий драматичний ефект на розвиток суспільства справляє технологія, чому міняються форми сімейної організації. Отже, окремі теорії, що намагаються пояснити соціальні зміни, є незадовільні.
Циклічні теорії є неприйнятні для пояснення. Вони занадто суб'єктивні і не пояснюють, як і чому відбуваються зміни. Однолінійні еволюційні теорії теж неприйнятні, оскільки базуються на помилкових припущеннях щодо інших культур. Полілінійні еволюційні теорії можуть виявитися корисними. Вони визнають генеральну тенденцію: суспільства в цілому розвиваються від малих і простих до великих і складних. Це відбувається по-різному, але обов'язковим компонентом має бути спосіб виробництва. Ці теорії допомагають пояснити, чому відбуваються зміни, але вони не торкаються до таких важливих явищ у житті суспільства як війни, революції і т. п.
Функціоналістські теорії та теорії конфлікту майже доповнюють одне одного. Базові тези двох теорій прямо протилежні:
Таблиця 10.2
Функціоналісти вважають що:
Конфліктологи твердять, що:

1. кожне суспільство є відносно стабільним
1. суспільство перебуває у стані безперервних змін;

2. суспільство є вдало інтегрованим цілим
2. кожне суспільство переживає конфлікт і напруженість;

3. кожен елемент суспільства
вносить свій вклад в його функціонування;
3. кожен елемент суспільства вносить свій вклад в його зміну;

4. кожне суспільство підтримує свою цілісність за рахунок спільних цінностей його членів;
4. кожне суспільство підтримує свою цілісність, тому що одна частина його (еліта) панує над іншою (масою);


Р.Дарендорф зауважив, що хоча всі ці твердження є істинними, вони можуть здаватися суперечливими. Причина цього парадоксу полягає у суперечливій природі самого суспільства. Суспільства – це стабільні, цілісні системи, але вони переживають періоди конфліктів та постійно змінюються. Функціоналістський та конфліктний підходи фокусують свою увагу на різних аспектах соціальної реальності: переважно на статиці, або переважно на динаміці.
Немає такого аргументу, який би став на перешкоді об’єднання обидвох підходів до розгляду процесу соціальних змін: внести принцип напруженості з конфліктної теорії до функціоналістичної теорії. Конфлікт може бути функціональним для соціальної системи, оскільки він попереджає стагнацію (застій ) та стимулює необхідні зміни. Еволюційна теорія в її політичній формі доповнює конфліктний та функціоналістський підходи.
Процес соціальних змін, що відбувається впродовж періоду переходу суспільства від доіндустріалізованої до індустріалізованої форми життя, носить назву модернізації. Модернізація - це приклад одного з найбільш значних соціальних зрушень. Вона охоплює кардинальні зміни соціальних інститутів та способу життя людей. Її основою виступає розвиток та поширення культури “модерніті” : ринкових відносин, раціональних цінностей, розрахунку та орієнтації на грошовий успіх, бізнес.
Модернізація - це спроба кожного окремого суспільства пристосуватися до сучасних вимог, відмова від старих форм життєдіяльності та пошуки нових.
На перший план висуваються технологічні та економічні тенденції у розвитку суспільства:
перехід від простих традиційних методів виробництва ( ткацтво вручну) до використання наукових знань та технологій ( впровадження у виробництво механічних ткацьких станків );
у сільскому господарстві перехід від вирощування на невеликих земельних ділянках всього необхідного для власного споживання до створення комерційних сільськогосподарських підприємств у широкому обсязі. Це передбачає оплату за врожай наявними грошима, купівлю несільськогосподарської продукції на ринку, використання праці найманих робітників;
в промисловості - заміна праці з використанням сили тварин і людей працею машин, замість плугів з волами - трактори, якими управляють наймані робітники;
урбанізацію;
вплив на суспільство нерелігійних ідеологій( комунізм, націоналізм);
втрата сім’єю своєї «виробничої» функції. Родинні групи розпадаються на маленькі, нуклеарні сім'ї. Основою шлюбу стає особистий вибір, а не вимоги батьків;
підвищення рівня грамотності населення , формування офіційних навчальних закладів;
виникнення нових форм адміністративної організації ( бюрократії, що пов'язані із державною службою).
Всі ці зміни і багато інших відбуваються в процесі модернізації суспільства. Соціологи розрізняють два типи модернізації - органічну та неорганічну.
Органічна модернізація є моментом власного розвитку країни та підготована всім ходом попередньої її еволюції. Як приклад - перехід Англії від феодалізму до капіталізму в результаті промислової революції XVII ст. Така модернізація починається не з економічної політики, а з культури, із змін у суспільній свідомості. Модернізація йде природнім шляхом, внаслідок змін в укладі життя, традиціях, світогляді та орієнтаціях.
Неорганічна модернізація являє собою відповідь на зовнішній виклик зі сторони більш розвинутих країн, це шлях “доганяючого” розвитку - спроби правлячої верхівки перебороти історичну відсталість та уникнути залежності від більш розвинутих іноземних держав. Росія, яка внаслідок татаро-монгольської навали була відкинута у своєму розвитку на декілька століть, неодноразово намагалася наздогнати передові країни. Саме таку мету мали петрівські реформи XVIII ст., сталінська індустріалізація 30-х рр., перебудова 1985 р. та економічні реформи, що почалися після 1991 р.
Неорганічна модернізація іде шляхом закупівлі зарубіжного обладнання та патентів, запозичення чужих технологій ( іноді і шляхом економічного шпигунства ), запрошення іноземних спеціалістів, навчання своїх робітників за межами країни, іноземних інвестицій. Відповідні зміни відбуваються і в соціальній та політичній сферах: на відміну від органічної модернізації неорганічна починається не з культури, змін у суспільній свідомості, її підготовки, а з економіки та політики. Неорганічна модернізація починається з політичних курсів, йде від верхівки владної піраміди. Ще у XIX ст. в Росії інтелігенція розкололася на “західників” та “слов'янофілів”. Перші виступали за прискорену модернізацію та механічне перенесення західних взірців, другі - за самобутній шлях розвитку, органічну модернізацію. Чисельність перших виявилася недостатньою для того, щоб просвітити, перебудувати широкі маси на користь раціональних цінностей модернізації.
Висновки
Отже, всі існуючі і ті, що вже колись існували суспільства, соціологи поділяють на певні типи. У соціології прийнято виділяти декілька типологій. Одна з найбільш поширених - розподіл суспільств на доіндустріальні (традиційні), індустріальні та постіндустріальні.
Всі суспільства розвиваються. Соціальні зміни - це перехід соціальних систем, спільнот, інститутів та організацій з одного стану в інший. Поняття “соціальні зміни” конкретизують в свою чергу поняття розвитку - незворотніх спрямованих змін матеріальних та ідеальних об'єктів. Розвиток передбачає перехід від простого до складного, від нижчого до вищого.
Соціологи ідентифікують певні специфічні фактори, які у взаємодії з іншими можуть спричинити зміни у всіх суспільствах. Серед цих факторів: фізичне оточення, фактор населення, ідеї, події, людські дії, технологія.
Для пояснення процесу соціальних змін існують чисельні теорії: еволюційні, циклічні, функціопалістські, теорії конфлікту.
Процес соціальних змін, що відбувається впродовж періоду переходу суспільства від доіндустріальпої до індустріальної форми життя, носить назву модернізації.
Ключові поняття:
протосуспільство
традиційне або доіндустріальне суспільство
індустріальне суспільство
постіндустріальне суспільство
соціальні зміни
соціальний розвиток
структурні соціальні зміни
процесуальні соціальні зміни
функціональні соціальні зміни
мотиваційні соціальні зміни
еволюційні та революційні соціальні зміни
фактори соціальних змін
еволюційні, циклічні
функціоналістські
конфліктні теорії соціальних змін
органічна та неорганічна модернізація
Питання для самоконтролю:
Індивід і суспільство: канали взаємодії, проблеми взаємозалежності.
Еволюційні та революційні форми суспільних змін: їх причини та наслідки.
Проаналізуйте приклади еволюційних та революційних змін у різні періоди розвитку українського суспільства, їх наслідки.
Органічна та неорганічна модернізація.
Соціальні зміни в сучасній Україні: тенденції, рушійні сили, перспективи.
Література:
Арсеєнко А. Глобалізація і соціальні зміни і наслідки напередодні ХХ1 ст.// Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1999. - № 1.
Головаха Є., Паніна Н. Тенденції розвитку українського суспільства (1994-1997 рр.) – К., 1998;
Тойнби А. Постижение истории. – М.,1991;
Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество. М.,1992;
Устич С.І. Системне дослідження суспільства. -Львів, 1992;
Штомпка П. Социология социальных изменений. М.,1996.