Моральний обов'язок - це прийняття людиною якої-небудь вимоги як свого обов'язку. Обов'язок виступає загальною суб'єктивною формою осягнення моральних цінностей. Кант, марксистська етика зв'язували обов'язок з не досконалістю людини і досконалістю моральної вимоги. Моральний досвід людства свідчить що для дійсно моральної людини обов'язок у міру більш глибокого осягнення добра. Моральний обов'язок - це "зворотній" бік ; добра, існує нерозривний зв'язок між добром і обов'язком. Моральна свобода діалектична єдність моральної необхідності та суб’єктивної добровільності поведінки, здатність людини тримати владу над своїми вчинками.
Відповідальність, зворотня сторона свободи, здатність передбачити наслідки кожного свого вчинку і запобігти можливому негативному ходу подій. Умовно поділяється на внутрішню (совість = вияв моральної самосвідомості особистості) та , зовнішню (у вигляді санкцій суспільства на дії особистості). Може виступати у формах позитивній (почуття значущості, певної влади над подіями, поважне ставлення людей), негативній (почуття бентежності, невпевненості у собі, страх „зіпсувати справу" недосконалістю своїх знань та вмінь)
Гідність - особливе моральне ставлення людини до себе, що виявляється в усвідомленні самостійності та моральної рівності з іншими людьми, ставлення до людини інших людей, у якому визначається її безумовна цінність. Повага до людської гідності в кожній людині має бути без розрізнення особи, перед усім за те що вона -людина, а вже потім за її особисті чесноти. Це має бути кредитом, наданим людині для самореалізації: вона ще нічого доброго не зробила, а ЇЇ вже поважають зважаючи на ЇЇ гідність. Гідність можна вважати родовою, граничною абстрактною властивістю індивіда. Монтеск'є стверджував, що окремі пороки виникають від відсутності в людині самоповаги. Гідність як абстрактна властивість конкретизується в процесі становлення людини як особистості, реалізуючись у її конкретних моральних чеснотах. Гідність як визначення чеснот заробляється, заслуговується, але може і втрачатися.
Сенс життя – (лат. Смисл, вважаю) -мета, основне призначення чого-небудь; поклик. Сенс життя - морально-світоглядне уявлення людини, згідно якому вона зіставляє себе І свої вчинки з найвищими цінностями, Ідеалом, виправдовується перед собою та іншими. Людина єдина істота, для якої власне існування є проблемою, яку вона має розв'язати. Основна причина виникнення цієї проблеми усвідомлення людиною своєї смертності, скінченності свого існування. Людське життя набуває завершеності та сенсу через смерть. Перед обличчям смерті людина намагається максимально використати відведений їй час, наповнити життя сенсом. Прагнення здійснити сенс життя є основним мотивом людської поведінки, який є рушійною силою розвитку особистості.
У розумінні проблеми сенсу життя сформувалися 2 точки зору: 1 полягає в турботі людини лише про себе, своє благополуччя. 2 полягає в служінні певній ідеї тощо, не обмежується існуванням індивіда.
Сенс життя слід шукати між границями егоїзму і догматичним альтруїзмом. Людина знає про існування смерті, але водночас вона прагне безсмертя, вони розглядаються в органічній єдності (віра в безсмертність душі, сторичне безсмертя, увічнення у творіннях культури) . У 20 ст. смерть розглядається в нових аспектах:
1. клонувапня людей (відтворення генетичногод війника людини); 2. проблема „евтаназії" (чи можна людині, що граждае від болю, допомогти піти з життя? Чиє це право - людини, чи лікаря?)
Милосердя - діяльне прагнення допомоги кожному, хто має в тому "потребу". Діяльно допомагати іншому, бути й залишатися собою - в цьому складність і сенс милосердя, хоч би до якої істоти воно не було звернене. Це можна застосувати до суспільства в цілому: спільнота, яка перестає бути милосердною до своїх неїжджених членів, завдає шкоди, насамперед сама собі, зраджує власну духовність. Здатність до милосердя - істотний прояв морального здоров’я суспільства, як і кожної окремої особистості.
Совість часто називають іншою стороною обов’язку, більш особистісним “внутрішнім голосом” моральної дії, внутрішнім регулятором моралі в цілому. Совість – це здатність до активного самопізнання, самооцінки особистісного відношення до оточуючого, до діючих в суспільстві моральних норм.
Виконуючи функцію внутрішнього регулятора совість діє:як спонука, спрямовуючи нас на дотримання моральних вимог, створюючи певну позитивну психологічну установку; як заборона, тобто зупиняючий фактор, наперед засуджуючи нас за припустимий (можливий) вибір, за поведінку, яка лише намічається; як корегуюча складова (корегує дії під час їх вчинення); як моральна оцінка наших вчинків, виказуючи відповідне моральне переживання. І