Міністерство освіти і науки України
ВІ НУ „Львівська Політехніка”


Реферат на тему:

Міжнародна торгівля України.


Виконала:
Ст.гр. МС-23
Шепарович Н.
Львів-2005

Міжнародна торгова політика.

Торгові бар'єри.
a) Мита. Мита є акцизним податком на імпортні товари; вони можуть вводитися з метою одержання доходів.Фіскальні мита, як правило, застосовуються по відношенні до виробів, що не виробляються усередині країни (наприклад для США це олово, кава і банани). Ставки фіскальних мит в основному невеликі, і їхньою метою є забезпечення федерального бюджету податковими надходженнями.
б) Імпортні квоти. За допомогою імпортних квот установлюються максимальні обсяги товарів, що можуть бути імпортовані за якийсь період часу. Часто імпортні квоти виступають більш ефективним засобом стримування міжнародної торгівлі, чим мита. Незважаючи на високі мита, певний виріб може імпортуватися у відносно невеликих кількостях. Низькі ж імпортні квоти цілком забороняють імпорт товару понад визначену кількість.
в)Нетарифні бар'єри. Під нетарифними бар'єрами розуміється система ліцензування, створення невиправданих стандартів якості продукції і його безпеки чи просто бюрократичні заборони в митних процедурах. Так, Японія і європейські країни часто вимагають від імпортерів одержання ліцензій. Обмежуючи випуск ліцензій, можна ефективно обмежувати імпорт.
г) Добровільні експортні обмеження. Вони новою формою торгових бар'єрів. У цьому випадку іноземні фірми "добровільно" обмежують свій експорт у визначені країни. Експортери дають згоду на добровільні експортні обмеження (які аналогічні імпортним квотам) у надії уникнути більш твердих торгових бар'єрів. Так, японські автомобілебудівники під погрозою введення США більш високих тарифів чи низьких імпортних квот погодилися на введення добровільних експортних обмежень на свій експорт у США.
Чому мита і квоти застосовуються у світовій практиці, якщо відомо, що вони перешкоджають вільній торгівлі й у такий спосіб знижують економічну ефективність? У той час як країни в цілому виграють від вільної міжнародної торгівлі, окремі галузі і групи постачальників ресурсів можуть виявитися в числі потерпілих. Легко зрозуміти, чому групи підприємців, зайнятих таким виробництвом, намагаються зберегти або поліпшити свої економічні позиції, переконуючи уряд ввести тарифи чи квоти для захисту від шкідливого впливу вільної торгівлі. Узагалі мова йде про високоефективні галузі, про що свідчить їх порівняльні переваги і їхня здатність продавати товари на світових ринках. Коротше кажучи, мита сприяють експансії щодо неефективних галузей, що не мають порівняльних переваг, і непрямим образом викликають згортання щодо ефективних галузей, що мають порівняльні переваги. Це означає, що мита служать причиною передислокації ресурсів у невірному напрямку. Це не дивно. Відомо, що спеціалізація і не скована нічим світова торгівля, що базується на порівняльних перевагах, ведуть до эффективного використання світових ресурсів і розширення реального обсягу світового виробництва. Мета і наслідок захисних мит - скорочення світової торгівлі. Окрім специфічних наслідків для споживачів, а також іноземних і місцевих виробників, мита скорочують обсяги реальногосвітового виробництва.
Сучасні проблеми зовнішньоекономічної політики України.
На сьогодні інтеграція України у світовий економічний простір є обов'язковим завданням, побудовою її державності й економіки. Але для того щоб цей процес дійсно приніс очікувані результати, потрібно зрозуміти і реалізувати кілька важливих положень. Вони повинні ґрунтуватися на:
знанні і прогнозуванні тенденцій у змінах зовнішньоекономічного середовища (системи світового господарства), у якому повинне функціонувати національне господарство України, а також прийняття його внутрішнього економічного “регламенту”;
чітке поняття необхідних - збалансованих з національними інтересами - трансформацією національного господарства, що могли б забезпечити ефективна взаємодія зі світовим господарством на основі високого рівня конкурентноздатної економіки.
Наша держава тільки входить у систему світового господарства, і від того, як цей процес буде відбуватися, залежить не тільки і не стільки динаміка зовнішньої торгівлі, а насамперед - можливість подальшого соціального й економічного розвитку держави як органічної підсистеми світової економіки. У процесі інтеграції у світове економічне господарство Україна буде зустрічатися з величезними складностями. Це обумовлюється рядом причин.
По-перше, Україна ще не визначилася в повному ступені з основними напрямками і механізмом структурної перебудови економіки, критерії якої повинні визначатися з урахуванням особливостей розвитку світової системи господарювання, а також реальних можливостей напрямків інтегрування в неї України.
По-друге, дуже гостро стоять питання як безпеки в сфері зовнішньо-економічних відносин, так і взагалі економічної безпеки, які необхідно вирішувати з позицій активного конкурентного протистояння у світовому ринку.
По – третє, існують явні протиріччя регіонального характеру, рішення яких можливо тільки за допомогою довгострокових договірних принципів, шляхом активного включення в інтеграційні процеси, з визначенням глобальних національних пріоритетів і їх балансуванням з іншими, котрі існують у світовому економічному господарстві.
По-четверте, спроби активного спілкування і діалогу з міжнародними фінансовими інститутами - як гарантами входження України у світовий ринок і відновлення економіки - поки що викликають неадекватну реакцію широких мас української громадськості, оскільки дотепер ще не чітко визначені орієнтири нашої країни ні в розвитку її “внутрішньої” економіки, ні в пошуках її майбутнього місця у світовому господарстві.
Перерахування причин, що обумовлюють актуальність розробки концепції довгострокової зовнішньоекономічної політики на 15-20 років, можна продовжити, але досить і цих, - тим більше, що і дотепер не існує, по суті, ні доктрини, ні налагодженої зовнішньоекономічної політики нашої країни. Її зовнішньоекономічна політика - це, в основному, епізодична торгівля, навколо якої сконцентровані зусилля по її так званій “лібералізації” (дебати про ліцензування, квотування, ціноутворення й ін. ). Але зовнішньоекономічна політика - це не тільки торгівля, не тільки інвестиційне і науково -технічне співробітництво, не тільки створення договірного простору і забезпечення національної економічної безпеки. Це - весь комплекс проблем, рішення яких націлене на органічне інтегрування національного господарства в систему світового господарства з метою максимізації своєї частки світового доходу.
Існуючі концептуальні підходи до зовнішньоекономічної політики України - при всіх її позитивних аспектах - мають істотний недолік: у них фактично відсутня концепція й організаційні принципи досягнення стратегічних цілей. А саме це і складає стрижень зовнішньоекономічної політики. З погляду змін, що не тільки мали місце, але і розвиваються в сфері міжнародних економічних відносин. Варто помітити: саме орієнтація на глобальні зміни і тенденції, їхнє прогнозування в довгостроковому режимі, а також адекватна політика нашої держави можуть привести до позитивних змін у її положенні у світовому ринку.
Україна переходить до динамічної стратегії реформування економіки, усе більше активізуючи свою діяльність на світовій арені. У зв'язку з цим особливо важливої стає розробка не тільки стратегічних напрямків в інтеграції нашої країни у світове господарство (зовнішньоекономічних орієнтирів і доктрини), але і стратегічних прийомів інтегрування, які б дозволили нарівні взаємодіяти з міжнародними економічними організаціями, іноземними партнерами і конкурентами, тим самим вносячи допомогу в створення внутрішніх економічних перетворень.
Сьогоднішні реалії взаємин України зі світовою господарською сферою характеризуються неготовністю її економіки до високоефективних форм зовнішньоекономічного співробітництва.
У сучасній господарській сфері зовнішньоекономічні зв'язки національних економік охоплюють більш широкий, чим раніш спектр взаємодій: торговий обмін переріс у науково-технологічне й інвестиційне співробітництво. Склалася нова модель таких зв'язків - виробничо-інвестиційна.
Як справедливо відмічає Е. Кочетов, виробничо-інвестиційне співробітництво в результаті інтернаціоналізації виробництва і капіталу, не підриває товарне виробництво, а модифікує , робить більш ефективним.
Виробництво ґрунтується на базі технологічного співробітництва, що вийшло за межі національних границь; на нові поділи праці на найсучасніших формах відбувається обмін товарами; суб'єкти ринку виступають у транснаціональній формі. Але для України є властивим “поставочно-сбытовой” і “посредническо-торговый” менталітет виходу у світовий ринок. З погляду на це, щоб побороти відсталість нашого виробництва, його системну несумісність зі світовим, необхідно перейти до нової моделі взаємин національного господарства зі світовим. Саме тому варто орієнтуватися на виробничо-інвестиційну модель, де в поле зору входить не тільки сфера обміну (зовнішня торгівля), але і співробітництво в усіх напрямках виробничо-технічного процесу, з винесенням частини з них за національні рамки. Орієнтація винятково на зовнішньоекономічну модель співробітництва приведе до ще більшого поглиблення структурної кризи, оскільки вона значною мірою є похідною від існуючої структури виробництва. У даному випадку мова йде не про вихід на світову арену окремих українських товарів, а про функціонування на цій арені як визначених конкурентноздатних галузевих і міжгалузевих блоків, регіонально-виробничих анклавів і т.д..
Головна мета державної зовнішньоекономічної політики складається в створенні умов для формування довгострокових конкурентних переваг у вітчизняних товаровиробників. Така постановка проблеми не нова. Вона чітко сформульована М. Портером, і підходи до її розв'язки широко використовуються різними країнами. Нагадаємо ряд вихідних моментів на який така політика базується:
національне економічне процвітання ґрунтується на високому рівні продуктивності праці;
у галузях конкурують фірми , а не країни;
національна конкурентна перевага має відносний характер;
динамічне відновлення приводить до визначених конкурентних переваг, а не до короткострокового виграшу на рівні зниження витрат;
конкурентні переваги в галузях промисловості створюються протягом десятиліть чи більшого терміну;
країни домагаються переваг завдяки своїм розходженням, а не схожістю;
Експортна орієнтація економіки і лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків ( як основне завдання зовнішньоекономічної політики України ( вимагає визначення існуючих і потенційних конкурентних переваг українських товаровиробників, а також причин, що їх формують, і механізму реалізації цих переваг. Причому це питання варто розглянути в двох площинах:
1) з позиції зрівняних переваг на основі факторів виробництва;
2) з позицій, отриманих (тобто таких, що створюються суспільством) конкурентних переваг.
Ключем до розуміння наших позицій на зовнішніх ринках є інтегрований критерій конкурентноздатності ( рівень ефективності використання ресурсів. Україна має значні природні переваги: достатнє число робочої сили, вигідне географічне положення, багаті природні ресурси і т.д. Але це тільки можливі потенційні переваги, що ще потрібно розвивати і реалізовувати.
Дебати, що часто зустрічаються на сторінках масових видань, а також, на жаль у наукових оглядах, про могутній експортний потенціал України не мають під собою достатніх основ. Таким чином, якщо придивитися, те наші конкурентні переваги не є закінченими, вони мають коньюнктурный характер по обмеженій групі товарів і на ринках, що не визначають дійсний рівень світової конкуренції. А те, що, так сказати, приховане в нас у ВПК і лабораторіях, то з його конкурентносопособностью ще потрібно визначитися. Таким чином, без ринку такого не зробити, а ми цих товарів і послуг, по суті, ще не продавали.
Також необхідно визначитися, що слід розуміти під економічним (і в тому числі експортним) потенціалом. Потенціал соціально-економічної системи поняття відносне, і його вимір виконується в регіональному зрізі (для країн) по багатомірному динамічному критерії, що інтегрує природно-ресурсні, економічні, соціальні, політичні й інші умови.
Потенціал системи це її здатність досягти поставленої мети при наявних ресурсах і умовах їхнього використання, тобто це рівень ефективності використання обмежених ресурсів.
З такої позиції і варто розглядати експортний потенціал, який можна визначити як суму благ, що національна економіка може зробити і реалізувати за свої границі, без збитків для себе, але у всіх випадках при визначених зовнішніх і внутрішніх обмеженнях намагаючись максимізувати власний прибуток.
Експортний потенціал країни це також здатність національної економіки створювати свої конкурентні переваги на світовій арені. Чи здатна наша соціально-економічна система відтворювати в значних масштабах закінчені конкурентні переваги в коротко- чи середньостроковому періоді? Це питання зажадає ретельного аналізу і змусить дати зважену відповідь.
Визначені надії покладає хтось з політиків, економістів і чиновників на іноземні кредити і вкладення іноземних інвестицій. Але варто звернути увагу на обставини, що супроводжують таку політику.
У високорозвинених країнах необхідність підтримки значної конкурентноздатності привела до народження нового типу господарського розвитку, при якому відносна рівновага галузевих і технологічних структур змінилося на постійні, динамічно послідовні реформи структури господарювання.
Конкурентноспроможність національної економіки це вирішальний критерій, на який необхідно звертати увагу при рішенні проблем лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків і рівня відкритості економіки, що є першим каменем у фундаменті зовнішньої політики.
По-нашому, сьогодні економіка України ( з погляду на її безнадійно важке положення і низьку конкурентноспроможність) є дуже відкритою. Як відомо, головним каналом цього є зовнішня торгівля. Її частка у ВНП коливається від 8-10% у великих країнах до 70-80% у деяких маленьких країнах (Голландія, Бельгія й інші). По оцінках фахівців, рівень відкритості економіки України, розрахований як частка експортної квоти у ВВП, у 1994 році складав більше однієї третини.
Сьогодні, у контексті розробки довгострокової зовнішньоекономічної політики, необхідно оптимально збалансувати коротко середньо і довгострокові інтереси держави, зв'язавши їх з динамікою економічних реформ і структурних перетворень у народногосподарському комплексі. Для України цей механізм умовно повинний складатися з трьох взаємозалежних рівнів, на кожнім з який реалізується конкурентні переваги різних рівнів.
I рівень: стабілізація і нарощування виробництва у визначених напрямках, відповідно до стратегічними цілями, традиційними товарними зв'язками, зі зсувом акценту на готову продукцію. Необхідно зберегти експортний потенціал металургійного комплексу і деяких хімічних виробництв, поступово преутворити їх на нові технологічні процеси. В определнном розумінні, цей рівень є "товарно-коньюнктурным", але його основне завдання ( закрепеление на традиційних ринках, а також експансія на нові через активний вплив на коньюнктуру (агресивний маркетинг товарних ринків) і розвиток існуючих конкурентних переваг.
II рівень: реалізація визначених тимчасових переваг, що забезпечуються відносно невисокий стоимтостью робочої сили, наявністю розвитих виробничих фондів і технологічних знань, а також матеріальних ресурсів. Ця модель інтеграції в мирохозяйственную систему є традиційної для країн, що розвиваються, особливо ( на стартовому етапі. Її ключовий елемент ( ставка на залучення іноземного капіталу і підключення до глобальних технологічних зв'язків.
У наших умовах цей рівень може бути реалізований по таких напрямках:
( створення виробництв за участю иностраного капіталу для випуску конкретних марок товарів, що завершують свій життєвий цикл на ринках розвитих країн;
( створення складних виробництв із привізних компонентів;
(створення машинобудівних виробництв, які б орієнтувалися на обслуговування іноземних інвестицій в Україні;
( розміщення в Україні замовлень на виконання НИИОКР у тих сферах, де вона відповідний науково-технічний потенціал.
III рівень: реалізація конкурнетных преисмуществ, втілених у високих технологіях ( як існуючих, так і майбутніх. Україна має такі розробки, і за певних умов вони можуть виконувати роль експортного тарана. Але, як уже підкреслювалося, для цього потрібно створити відповідні умови не тільки на внутрішньому, але і на зовнішньому рівні. Говориться, з одного боку, про державну підтримку таких розробок за рахунок державних субсидій, а з іншогог, про підтримку їхньої високої конкурентноздатності на міжнародному ринку через систему міждержавних угод, домовленостей і стратегічних союзів,
Згадані три рівні (моделі, стратегії) інтеграції у світовий економічний простір не можуть розглядатися ізольовано. Ефективне включення у світовий поділ праці припускає прорив по всіх трьох напрямках. Але стратегічним пріоритетом є використання конкурентних переваг вищого порядку, втілених в унікальні технологічні і наукові розробки. Одне з основних завдань перших двох рівнів, що самі по собі є важливими інструментами інтеграції, складається в ресурсному підтримуванні процесу цього входження через конкурентні переваги третього рівня.
Безумовно, реалізація механізму інтеграції у світову економіку неможлива без динамічних ринкових перетворень у державі.
Основними причинами, що не дозволяють відповідні умови для підвищення конкурентноздатності вітчизняної продукції є практична відсутність конкуренції на внутрішньому ринку, його незначний обсяг. Виробництва (фірми й інші) не можуть робити конкурентноздатну продукцію для зовнішніх ринків, якщо вона низької якості на внутрішньому. Інакше кажучи, конкуренція на зовнішньому ринку є її продовженням на внутрішньому. Країни, що сьогодні є лідерами на світовому ринку, в історичній ретроспективі завжди відштовхувалися від внутрішнього попиту: їхня експансія йшла через його задоволення.
У визначеній мірі в нас також спостерігається наповнення внутрішнього ринку, але через різке падіння внутрішнього споживання і інвестиційних процесів. Тим часом відсутнє основне: вітчизняні товаровиробники змушені виходити на світовий ринок без, так сказати, школи конкурентної боротьби. З обліком цього, їх довгострокове перебування на зовнішньоекономічній арені є дуже проблематичним. Основне завдання, що повинне виконувати держава стосовно своїх товаровиробників, до народу, до майбутнього країни, ? скоріше створити конкурентне середовище. Але потрібно ще раз підкреслити: без дійсної конкуренції на внутрішньому ринку не варто думати про ефективний вихід на міжнародну арену.