Проблема людини в філософії
Кінець XX ст. і проблема людини
Почалось XXІ ст., а інтерес до проблеми людини не спадає. Здійснюваний тепер цивілізований поворот, трансформація індустріальної цивілізації в інформаційне суспільство різко підвищують роль людської індивідуальності, творчого початку в людині, у розвитку всіх сфер суспільства. Відхід з історичної сцени домінуючих ще недавно тоталітарних режимів, минула і триваюча деколонізація, тен-. денція переходу до соціально орієнтованого, демократичного і правового суспільства, катастрофічне падіння матеріального і соціального статусу людини - ось важлива особливість і характерна риса сучасності. Відбуваються наполегливі спроби створити так звану розуміючу соціологію, психологію особи та ін. Адже сучасна наука формує так звану картину Всесвіту, філософія ж є теоретичне відображення світогляду, де картина Всесвіту є лише миттю, для неї характерний об'єктивний підхід, є холодною відомістю даних про Всесвіт, взятому самого по собі, без людини. В картині Всесвіту відсутня свобода, спонтанність, творчість. Філософія ж - стержень світогляду, відображає відносини і ставлення людини до Всесвіту. Це не просто знання, а знання, що мають цінності, це знання, що допомагають досліджувати Всесвіт і сенс буття людини. Людина ж для науки, філософії не просто річ серед речей, а суб'єкт, здатний до зміни Всесвіту і самого себе.
Здавалось би, що людина не становить якусь таємницю. Кожний упевнено виділяє людину з навколишнього світу. її відмінність від всіх інших істот вважається очевидною. Та філософія виправдана тим, що виходить за межі очевидності, говорив іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет. Виходить філософія за такі межі і в дослідженні людини. Та в таких міркуваннях Хосе Ортега-і-Гассет не один. Ще Іммануїл Кант прийшов до висновку, що в філософії існує три питання, на які філософія покликана відповісти: що я можу знати? На що я можу сподіватися? Що я маю робити? І все це покривається, як писав Іммануїл Кант незадовго до смерті в «Логіці», одним питанням: що таке людина? Отже, загадка людини дійсно існує.
В одній із книжок «Люди або тварини» розповідається, що експедиція європейців, яка відправилась в Анди в недоступний район, виявляє якесь дике плем'я або стадо чи то людей, чи то тварин. Волею випадку одного з них убито. Виникає питання: кого вбили? Якщо людину, то має бути кримінальна відповідальність за вбивство. Якщо ж вбито тварину, то такої відповідальності немає. Та як же визначити належність представників племені: люди чи тварини? Зробити це здається неважко, треба визначити критерії, що відрізняють людину від тварини. Починається обговорення. Називаються різні критерії: моральність, релігійність, мова, свідомість та ін. Та поряд з моральними людьми є і неморальні, але не перестають бути людьми. До того ж моральність не містить в собі самій основи для відмінності Добра і Зла. Те ж можна сказати про релігію. Є і люди, які не вірять в Бога. Мова теж не може стати критерієм. І в тварин є багато спритності та кмітливості, що не зводяться до безумовних і навіть умовних рефлексів, але свідчать про розвинутість психіки. Тут важко виділити критерії, що відрізняють людей від тварин. Ще Рене Декарт висував питання: як же можу бути упевнений, що фігури в капелюхах і плащах, які бачу із вікна, насправді не автомати, що приводяться в дію з допомогою пружин і передаточних механізмів, а дійсно люди? Отже, важко знайти критерії, що з певністю виділяють людину з навколишнього світу. Доводиться вдаватися до концепції вроджених ідей. Рене Де-карт підкреслював: мій розум з незаперечністю містить в собі ідею людини. Цю ідею вклав Бог. Але Бог не може ввести в обман. Тому, з Божою допомогою я правильно відрізняю людей від нелюдей. Та ідея людини може взята обманщиком, а саме Сатаною, що Рене Де-карт і засуджує. В філософії поняття таємниця людини вживається в різних позиціях і розуміннях. Так, людина є таємниця в тому розумінні, що до неї не можна повністю застосувати народжені в надрах раціоналізму формули «зрозуміти предмет - отже побудувати його» (Спіноза), «зрозуміти - отже відобразити в поняттях» (Гегель) та ін. Філософ Михайло Бахтін говорив: «Людина не може бути поняттям». Тому це сфера відкрить, пізнання, повідомлень тощо. Тут важлива і таємниця. І не можна переносити на них поняття вічного пізнання.
Філософська концепція антропосоціогенезу.
В умовах розвитку людства як світового співтовариства, НТР і загострення глобальних проблем інтерес до людини є універсальною тенденцією сукупності конкретних наук: політекономії й соціології, медицини й біології, астрономії й географії. Але оскільки не існує окремої науки про людину, а в комплексному її дослідженні беруть участь різні дисципліни, все відчутнішою стає необхідність інтеграції наук про людину в єдину, практично орієнтовану систему. Це завдання не може бути розв'язаним без вияв¬лення категоріального каркасу людської цічісності, а це останнє є власне справою філософії.
Що таке людина на відміну від високоорганізованих тварин? Усяка тварина народжується на світ з певним "поведінським амплуа", яке передане їй через багатий набір інстинктів. Тому, скажімо, вовк ніколи не буде поводитися як рись чи лисиця, тобто, інстинкти тварин обмежують їх індивідуальну варіативність поведінки. Людина, як виходець з тваринного світу, не має цього природженого "поведінського амплуа": вона може поводитися за "міркою" будь-якого виду. Так, мисливець, здатний застосувати найдивовижніші комбінації вичікування й переслідування жертви. По-друге, спостерігаються гли¬бокі відмінності в поведінці людей, що належать історично до однієї й тієї ж групи. Так, син селянина, потрапивши в оточення аристократів, засвоює всі їх умовності; це ж можна сказати й про дворянського сина, якщо він виховувався в селянській сім'ї; негритянське дитя із джунглів, яке зростає й виховується в Парижі, стає "стопроцентним парижанином". Тобто, людині властива індивідуальна варіативність поведінки, що невідома тваринам. У останніх поведінка визначається генетичним кодом, зафіксованим в молекулах ДНК, у людей же головними засобами передачі "програми", яка визначає їх поведінку, є мова, показ і приклад. Місце "генетичних конструкцій " займають норми, місце спадковості наступність.
Нормативне спадкове програмування поведінки називається культурою. Саме культура, яку з дитинства засвоює індивід, будучи заданою іншими (старшими) представниками людського роду, грає вирішальну роль у визначенні людських вчинків.
Якщо вважати суспільством просто сукупність індивідів, які проживають у постійній взаємодії, то доведеться визнати наявність суспільства й у тварин. Але об'єднання тварин — це або стадо, в якому над усіма "суспільними інстинктами" домінує індивідуальний інстинкт самозбереження, або специфічне об'єднання комах мурашника, які є не стільки співтовариством рівноцінних особів, скільки "колективним надіндивідуумом", навіть "над організмом", окремі члени якого живуть і діють за принципом біофізіо-логічного поділу функцій. Чим відрізняється від них суспільство людей? Передусім тим, що їх цтісність є надбіологічною: вона грунтується на єдності культурних норм: де немає культури, там немає суспільства.
Але культура в широкому розумінні - це все, зроблене людьми. Отже, соціальне неможливе без виробництва. Лише там, де є виробництво, можливе соціокультурне об'єднання людей. Тому суспільна істота є такою, яка щось виробляє. Виробництво - не просто визначальна, а наріжна, атрибутивна ознака виду гомо сапіенз.
Філософія вважає, що виділення людини із світу тварин - такий же стрибок у розвитку, як і виникнення живого з неживого. Походженням лю дини займається антропологія, займається цим і філософія. Але якщо антро-пологи зосередили свою увагу на виявленні "відсутньої ланки", філософи намагаються з'ясувати моменти "перерви поступовості" - стрибки, що мали місце в процесі людського становлення. Давно вже наука сходиться на тому, що перетворення розвинутих гомінідів у людину не було миттєвою, одноактною подією - це тривалий процес становлення людини (антропогенез) і становлення суспільства (соціогенез), який тривав 3 - 3,5 млн. років. Але, позначений двома поняттями, цей процес був єдиним, його можна назвати антропозсоціогенезом. Найважливішою рисою антропосоціогенезу слід вважати його комплексний характер: невірно було б вважати, що спочатку виникає праця а після неї "людина", "суспільство", "мова" і т.д. Теза про виз на¬вальне значення праці означає лише те. що праця є центральним антропооге-нетичним чинником, у зв 'язку з яким одночасно, паралельно формуються й прравила співжиття, і членороздільна мова, й зачатки раціонального мислен-
Проте праця й сама має свою генезу. Адже й зараз у деяких тварин (бобри), комах (бджоли, мурашки) існують "тваринні форми" праці; існували вони в зачатках і у примата, що був предком людини. Але найголовнішою ознакою людської праці є виробництво знарядь праці. Є свідчення тому, шо виробництво найдавніших знарядь почалося 1 - 1,5 млн. років раніше, аніж з'явилася мова й мислення. Ніцше вважав, що людина пішла від деградова-нього, "хворого" гомініда, звідки випливає, що праця мала деструктивний (для тварин) характер. У цьому зв'язку хіба що заслуговує на увагу та обставина, що предок сучасної людини, озброєний примітивним знаряддям, безумовно втрачав свою пристосовуваність до середовища проживання. Негативні на¬слідки досвідомої знаряддєвої діяльності могли позначатися й на житті стада архантропів ("давніх людей"), бо деякі знаряддя могли стати знаряддями вбивства, наприклад, при сутичці самців за володіння "стадним гаремом". Інстинктивне виготовлення знарядь робилося все більш несумісним із 'тваринною формою спільності", в якій воно виникло. Виникла необхідність Щювого, вже надбіологічного об'єднання, яке б відповідало завданням вироб-ничо-господарської кооперації індивідуальних умов. Й пов'язати це завдання можливо було лише при сприянні вторинних засобів соціалізації. І тут дуже Важливим фактором антропосоціогенезу стає мова. Первісно вона була вплетена" в безпосередню практичну діяльність людей як спеціалізована Шіформаційно-знакова діяльність. Маючи яскраво виражений предметно-діяльний характер, мова водночас забезпечує успішний розвиток предметно-практичної діяльності людей.
Однак і мови було недостатньо, щоб забезпечити солідарність у трудо¬вих діях і досягти стадного миру. Велику роль у цій справі відіграв такий фактор, як виробництво людей самими людьми, або продовження самого ро¬ду людського. Стадо засноване на ендогамії, тобто статевих зв'язках в сере¬дині самого стада. Община, навіть найпримітивніша, заснована вже на агамії, (виключенні близькородинних шлюбних контактів) й екзогамії - приписах шукати шлюбних партнерів за межами своєї общини. Важко зараз однознач¬но відповісти, яким чином далекий предок сучасної людини дійшов до ви¬значення такої норми поведінки. Можна сумніватися в тому, ніби це було викликано огидою до інцести. Швидше, на думку Л.Моргана, це було наслідком усвідомлення шкідливих наслідків кровозмішення - одержання дегенеративного потомства. Перед небезпекою цього й був укладений оцей найперший "суспільний договір", що забороняв близькоспоріднені шлюби. Є підстави припускати, що найближчим спонуканням до екзогамії була якраз потреба у внутрістадному мирі. Щоб покласти кінець вбивчій, знаряддєво-збройній статевій конкуренції самців, треба було зробити "гарем самок" нічийним, тобто накласти заборону, табу на всі статезі зв'язки всередині своєї групи. Цим самим виключався і інцест, і його "біологічна шкода", хоч це бу¬ло не "раціонально запланованим", а непрямим об'єктивним результатом екзогамії. Є всі підстави вважати, що вирішальну роль у цьому відіграв ірра¬ціональний шлях - тотемістичні культи далеких предків людини.
Тотем мислився як міфічний прабатько групи, від якого вона отримала свою назву (рід крокодила, черепахи, ведмедя та ін.). Усі члени групи, таким чином, "єдині во плоті" з тотемом, й "плоть" цю споживати чи робити об'єктом статевого акту було заборонено, вважалося блюзнірством. Пору¬шення цієї заборони каралося так же, як вбивство й з'їдання самого тотема. Жіноча стать, отже, ставала табу, тобто недоторканим, священним об'єктом. Досягаючи у такий спосіб - містичним, ірраціональним шляхом - стадного миру, палеоантропи усунули стадну ("гаремну") організацію, утворивши принципово новий тип примітивної колективності: первісно-родову общину, зв'язану з іншою такою ж общиною завданням відтворення нащадків.
Таким чином, заборона близькоспоріднених шлюбів була тим вихідним пунктом, з якого почалася історія облагородження й одухотворення стате¬вого почуття. З того моменту й назавжди люди прирікали себе на те, щоб родичатися з далекими, долаючи їх чужість, навчаючись взаєморозумінню, терпимості й довір'ю. Статева любов виступила важливим фактором миро-любства у відносинах між общинами, родами, племенами. З цього моменту стала можливою ідея рівності в синівстві й братерстві. Тільки з екзогамією люди усвідомлюють свій родовід. Категорії спорідненості (передусім по лінії матері - "мати", "дядько по матері", "бабуся", "брат", "сестра", далі -"батько", "дядько по батькові", і т.д.) - одні з перших понять, що виникли на
Навчення людських відносин. Як ми вже з'ясували, табу на близькородинні звязки - перша з найпростіших морально-соціальних заборон, що виникли в глибокій старовині й навіки зберегли своє непорушне значення. Саме ці най¬ді морально-соціальні заборони й стверджують первісно-родову об-щину на противагу тваринному стаду.
Крім заборони інцести, до перших найпростіших морально-соціальних норм, відносилася заборона на вбивство одноплемінника (в подальшому -родича, ближнього) і вимога підтримання життя - прогодування будь-якого одноплеемінника незалежно від його фізичної здатності. З моменту виникнен-В цих моральних норм пройшло багато часу, мораль розвинулася, але ці найперші моральні вимоги утворили фундамент, над яким надбудовуються усі пізніші моральні цінності. Найбільш яскравий приклад вічності цих мо-реальних вимог є право людини на життя. Це право має кожен, навіть біологічно непристосований" член суспільства. Саме через це у первісній общині засоби виробництва і основні предмети споживання були власністю колективу. Це особливо стосувалося їжі: біля "спільного котла" було місце кожному - і сильному й слабому, і здоровому й хворому, і працездатному й непрацездатному. Ця найдавніша моральність становила одну з перших "клітинок" людяності, а на думку деяких вчених, навіть лежить в основі людської психіки і її первинних, власне соціальних виявлень. Але абсолютизува вши ідеалізувати цю первісну мораль немає потреби, бо якраз в етичному розумінні вони були недосконалими й нерозвинутими. По-перше, вони являли собою нерозчленовані соціальні норми, коли протилежність доброго і злого плуталася з протилежностями корисного і шкідливого, привабливого й огидного, священного й блюзнірського. По-друге, первісні норми мали суто локальний, переважно - внутрішньо-общинний характер. У міжобщинних відносинах тривалий час зберігалися (а іноді заохочувалися) і хитрість, і під-ступність, і жорстоке насильство. Подальший розвиток моралі - це одночас-й наступність щодо найпростіших норм поведінки, й подолання їх обмеженого змісту.
Соціально-моральна єдність первісної общини була тією формою колективності, всередині якої стала можливою і отримала достатній простір виробничо-господарча кооперація палеантропів. Община (порівняно невелика груа людей) була придатною для того, щоб спільний процес праці був у ній доступний для огляду. І предмет, і засоби праці, і способи, якими з'єднували індивідуальні зусилля, перебували в полі зору кожного з учасників. Це сприяло початковій реалізації варіативності задатків людської істоти й давало Можливості для осмисленої роботи при непорушному дотриманні колектив-ної дисципліни, покірності й відданості своїй общині. Всередині морально впорядкованого первісного колективу й розпочинається власне історія люд-ського роду. В процесі праці формувалися воля й конструктивні здібності людей, їх задатки, інтелект і уява. Зростала багатоманітність відносин до навколишнього середовища. Свідченням такого багатопланового предметно¬діяльнісного розвитку стала так звана "неолітична революція " - перехід від збирання й охоти до продуктивного життєзабезпечення (землеробство, ско¬тарство, ремесла). Протягом кількох тисяч років люди оволоділи вогнем, приручили тварин, винайшли колесо, засвоїли початки будівельної техніки, перейшли від кочового до осілого способу життя. Склалися великі племенні об'єднання, розпочалися міграційні процеси. З'явилися перші міста-держави. з виникненням яких датується історія давніх цивілізацій.
З моменту "неолітичної революції" людина набуває основних характе¬ристик, які фіксують людей як суспільно-історичні істоти: передусім людина є споконвічно діяльною, і всі її специфічні властивості формуються в ході розвитку предметної діяльності. При цьому бачимо таку діалектичну взаємо-пов'язаність: потреби людей сформовані історично й під визначальним впли¬вом праці. Остання ж не лише задовольняє потреби, а й перетворює навички споживання в істотний момент цивілізації.
По-друге людина, виштовхнута із суспільства в природу (відділена від інших людей, знарядь, знань, навичок), виявляється ні до чого не придатною твариною, бо специфічно людський спосіб життєзабезпечення - праця - колективною, спільною діяльністю.
Й нарешті, те особливе значення, яке людські індивіди отримують все¬редині суспільства, кінець кінцем визначається місцем у складній і багатоманітній системі, що складається в процесі суспільної праці. Всі відмітні особ¬ливості й достоїнства, що відрізняють один індивід від іншого, мають по суті суспільний характер, визначаються суспільними відносинами. Людина, власне , є носієм, втіленням тих суспільних відносин, в яких вона проживає.
Усе наведене вище стосується усіх людей, що живуть нині на Землі. Не-має на планеті таких груп чи різновидів людей, які б не пройшли через оту | драматичну передісторію. Немає на нашій планеті "природно-наївних" або і "диких" народів і племен, не існує дегенерованих чи звироднілих суспільств. Куди б ми не потрапили на нашій планеті, ми зустрінемо людей, про яких маємо право казати принаймі таке:
- вони вміють виготовляти знаряддя за допомогою знарядь і викорис¬товувати їх як засіб виробництва матеріальних благ;
- їм відомі найпростіші моральні заборони й розуміння безумовно' протилежності добра і зла;
- вони мають чуттєві сприйняття, розумові навички й матеріальні та духовні потреби, що розвинулися історично;
- вони не можуть ні формуватися, ні існувати поза суспільством;
- притаманні їм індивідуальні властивості й достоїнства є суспільно' визначеними, що відповідають тому чи іншому типові суспільних відносин:
- їх життєдіяльність має не первісно запрограмований, а свідо-вольовий характер, внаслідок чого вони є істотами, в яких є зцатність до самопримусу, совість і свідомість відповідальності.
Такий повсюдний, загальнопланетарний фундамент людяності, закладений ще в докласовому суспільстві. Він давніший і міцніший за ті відмінності, спостерігаються в наші дні між різними народами світу. Тому взаєморо-зуння можливе між ними вже тому, що всі ми родом з передісторії, всі маємо за плечима тотожно-єдиний досвід становлення.