Дж. Б´юкенен сформулював три основні передумови, на які спирається теорія суспільного вибору: методологічний індивідуалізм, концепція «економічної людини» та аналіз політики як процесу обміну.
  Основна передумова суспільного вибору полягає в тому, що люди діють у політичній сфері, дбаючи про свої особисті інтереси, і що немає непереборної грані між бізнесом і політикою. Ця теорія розвінчує міф про державу, в якої немає ніяких інших цілей, крім турботи про суспільні інтереси. Теорія суспільного вибору – це теорія, яка вивчає різні способи і методи, за допомогою яких люди використовують урядові установи у своїх власних інтересах.
  «Раціональна політика» підтримує насамперед ті програми, які сприяють росту їх престижу і підвищують шанси отримати перемогу на чергових виборах.Таким чином, робиться спроба через теорію суспільного вибору послідовно провести принципи індивідуалізму, поширивши їх на всі види діяльності, включаючи державну службу.
  Другою передумовою теорії суспільного вибору є концепція «економічної людини» (homo economicus). Людина у ринковій економіці ототожнює свої переваги з товаром. Вона намагається прийняти такі рішення, які максимізують значення функції корисності, її поведінка раціональна, це означає, за даною теорією, що всі – від виборців до президента – керуються у своїй діяльності насамперед економічним принципом: порівнюють граничні вигоди і граничні витрати (передусім вигоди І витрати, пов´язані із прийняттям рішень.-Авт.).
  Нарешті, трактування політики як процесу обміну дає змогу неоінсти-туціоналістам виявити основну різницю між економічним і політичним ринками. Вони вбачали її в проявленні інтересів людей. «Політика,– пише Дж. Б´юкенен,– є складною системою обміну між індивідумами, у якій останні намагаються колективно досягнути своїх власних цілей, оскільки не можуть реалізувати їх шляхом звичайного ринкового обміну. Тут немає інших інтересів, крім індивідуальних. На ринку люди міняють яблука на апельсини, а в політиці – погоджуються платити податки в обмін на блага, необхідні всім і кожному – від місцевої пожежної охорони до суду».
  Прихильники теорії суспільного вибору розглядають політичний ринок за аналогією з товарним. Держава – це арена конкуренції людей за вплив на прийняття рішень, за доступ до розподілу ресурсів, за місця на ієрархічній градації. Проте держава – це ринок особливого роду. Його учасники мають надзвичайні права власності: виборці можуть обирати представників у вищі органи держави, депутати – приймають закони, чиновники – стежать за їх виконанням. Виборці і політики розглядаються як індивіди, що обмінюються голосами і передвиборчими обіцянками. Основними сферами аналізу теорії, що розглядається, є сам виборчий процес, діяльність депутатів, теорія бюрократії, політика державного регулювання.
  Послідовники теорії суспільного вибору довели, що не можна цілком покладатися на результати голосування, оскільки вони значною мірою залежать від конкретного регламенту прийняття рішень. Сама демократична процедура голосування у законодавчих органах також не перешкоджає прийняттю економічно неефективних рішень.
  Неоінституціоналісти доводять, що у суспільстві (виборчому органі) відсутній раціональний підхід, порушується принцип транзитивності переваг. Подібну ситуацію Ж. Кондорсе назвав парадоксом голосування. Парадокс голосування (paradox of voting) – це протиріччя, яке виникає внаслідок того, що голосування на основі принципу більшості не забезпечує виявлення дійсних переваг суспільства щодо економічних благ.
  Парадокс голосування не лише дає змогу пояснити, чому нерідко приймаються рішення, які не відповідають інтересам більшості, але і наочно показати, чому результати голосування піддаються маніпуляції. Тому при затвердженні регламенту слід уникати впливу кон´юнктурних факторів, які заважають приймати справедливі й ефективні законопроекти. Демократія не зводиться лише до процедури голосування, гарантом демократичних Рішень мають бути тверді і стабільні конституційні принципи і закони.
  Представницька демократія має, як вважають дослідники суспільного вибору, ряд переваг. Вона успішно використовує вигоди суспільного поділу праці. Обрані депутати спеціалізуються на прийнятті рішень з визначених питань. Законодавчі збори організовують і спрямовують діяльність виконавчої влади, стежать за перетворенням прийнятих рішень ужиття.
  Водночас при представницькій демократії можливе прийняття рішень в інтересах вузької групи осіб, а не більшості населення. Бажання постійно впливати на депутата у виборця мінімальне. Це пов´ язано з необхідними витратами – писати листи, посилати телеграми або телефонувати і т.п. Інші мотиви у тих виборців, інтереси яких сконцентровані на окремих питаннях, таких як, наприклад, у виробників конкретних товарів і послуг. Зміни умов виробництва – це для них питання життя чи смерті. Тому такі групи особливо зацікавлені у підтриманні постійного зв´язку з представниками влади. Вони використовують всі методи впливу (аж до підкупу), щоб чинити тиск на законодавців і чиновників. Всі ці способи впливу на представників влади з метою прийняття вигідних для обмеженої групи виборців політичних рішень називають лобізмом (lobbying).
  Вигода від прийняття таких рішень буде реалізована всередині групи, а витрати розподілені на все суспільство в цілому. Сконцентрований інтерес небагатьох перемагає розпорошені інтереси більшості. Тому відносний вплив груп з особливими інтересами значно більший від їх частки голосів. Такий вплив концентрованих інтересів пояснює масу парадоксів економічної політики держави. Держава значно частіше регулює ринок споживчих товарів, ніж ринки факторів виробництва, частіше надає пільги галузям, сконцентрованим у визначених районах, ніж розпорошеним по всій країні.
  Депутати, у свою чергу, також зацікавлені в активній підтримці з боку впливових виборців, тому що це збільшує шанси переобрання їх на новий строк. Лобізм дозволяє віднаходити джерела фінансування передвиборчої компанії і політичної діяльності. Ще більше зацікавлені у лобізмі професійні бюрократи, від діяльності яких залежить не лише прийняття, а й реалізація рішень. Тому виборчі органи і виконавча влада мають дотримуватися визначених принципів, поле їх діяльності має бути чітко обмеженим.
  До викладеного слід додати систему логролінгу (logrolling – «перекочування колоди,» «торгівля голосами»). Підтримку своїх питань депутат «купує», віддаючи взамін свій голос при захисті проектів своїх колег. Така підтримка інколи дозволяє добитися більш ефективного розподілу ресурсів, тобто такого, який би підвищував загальне співвідношення корисності і витрат відповідно до принципу оптимальності Парето. Проте не виключено і протилежне. Йдучи назустріч місцевим інтересам, за допомогою логролінгу уряд добивається схвалення великого дефіциту держбюджету, росту асигнувань на оборону і т.п. Тим самим загальнонаціональні інтереси нерідко приносяться у жертву регіональним вигодам.
  Класичною формою логролінгу є «бочечка з салом» – закон, який включає набір невеликих локальних проектів. Щоб отримати схвалення, до загальнонаціонального закону додають цілий пакет різноманітних, нерідко слабопов´язаних з основним законом, пропозицій, у прийнятті яких зацікавлені різні групи депутатів. Щоб забезпечити його прийняття, до нього додають все нові і нові пропозиції («сало»), доки не буде досягнута впевненість у тому, що закон схвалить більшість депутатів. Подібна практика ховає в собі небезпеку для демократії, оскільки принципово важливі питання (обмеження громадянських прав, свободи совісті, друку, зборів і т.п.) можуть бути «куплені» наданням приватних податкових пільг і задоволенням обмежених місцевих інтересів.