ПЛАН:
Вступ
Розділ 1. Міжбюджетні відносини в Україні в сучасних умовах.
Розділ 2. Проблеми та перспективи розвитку міжбюджетних відносин в Україні.
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
З часу здобуття незалежності економічні процеси в Україні розвиваються природним еволюційним шляхом. Щороку у нашій державі оптимізуються різні сфери як суспільного, так і економічного життя. Зрозуміло, такі процеси розвитку відбуваються неоднаково. Дуже складною й важливою для держави є сфера міжбюджетних відносин. Останнім роком спостерігається більше зацікавлення науковців і практичних працівників місцевими бюджетами та міжбюджетними відносинами. І це не випадково, бо у міжбюджетних відносинах відображаються інтереси усіх учасників бюджетного процесу, насамперед держави та регіонів, з іншого боку, фінансовий результат роботи регіонів залежить від фінансової політики держави.
Питанням міжбюджетних відносин присвячено чимало праць відомих вчених, зокрема С.А. Буковинського, О.Д. Василика, О.П. Кириленко, С. І. Юрія та інших. Однак проблема збалансування потреб у фінансових ресурсах органів влади різних рівнів і можливостей їх повернення за рахунок міжбюджетного перерозподілу лишається актуальною. Це, у свою чергу, потребує глибокого теоретичного обґрунтування окремих положень і постійних заходів для гармонізації бюджетної системи в цілому.
На думку деяких вітчизняних дослідників, сфери державних фінансів України, окремі методи міжбюджетних відносин є непридатними для нових умов розвитку бюджетної системи нашої держави. Насамперед йдеться про використання регульованих дохідних джерел і нормативів відрахувань від цих надходжень.
Міжбюджетні відносини, за визначенням В. Опаріна, В. Малька і С. Кондратюка, є "внутрішніми бюджетними потоками, які відображають перерозподіл доходів і видатків між бюджетами". З точки зору К. Лайкама, міжбюджетні відносини охоплюють:
— поділ і правове закріплення між рівнями відповідальності за виконання окремих соціальних та економічних функцій;
— визначення величини видатків, що забезпечують виконання повноважень, закріплених за кожним рівнем бюджетної системи;
— встановлення і правове закріплення джерел доходів бюджетів усіх рівнів;
— усі форми підтримки регіонів.
На думку багатьох дослідників, міжбюджетні відносини — це взаємовідносини, що виникають між органами державної влади, місцевого самоврядування, а також між органами місцевого самоврядування щодо розподілу функцій, повноважень, сфер відповідальності у здійсненні видатків та формуванні доходів бюджетів[4, ст.27].
Становлення і розвиток вітчизняної системи міжбюджетних відносин відбуваються під впливом тих трансформаційних перетворень, які притаманні всій системі суспільних відносин нашої держави. Проте невирішеність певних питань і загострення проблем у цій сфері - значною мірою відбиток не лише транзитивного стану, в якому перебувають економіка країни та її політична система. Відсутність науково обґрунтованої концепції реформування міжбюджетних відносин не дає змоги негайно розв'язати суперечності між суб'єктами державного управління щодо доцільності та ефективності фінансування і надання населенню країни суспільних благ та послуг кожною з ланок бюджетної системи. Це, безумовно, гальмує процес реформування міжбюджетних відносин і спричиняє збереження старих, не адекватних сучасним умовам принципів побудови бюджетної системи країни[7, ст. 32].
Розділ 1. Міжбюджетні відносини в Україні в сучасних умовах
Міжбюджетні відносини виникають у процесі розподілу бюджетних ресурсів між бюджетами різних рівнів, основою яких є розмежування доходів і видатків між ланками бюджетної системи держави. Удосконалення механізму міжбюджетних відносин здійснюється шляхом збільшення обсягу видаткової частини місцевих бюджетів[6, ст.225].
У статті 81 Бюджетного кодексу України зазначено, що міжбюджетні відносини — це відносини між державою, Автономною Республікою Крим та місцевим самоврядуванням щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання функцій, передбачених Конституцією та законами України.
Поняття міжбюджетні відносини не може розглядатися абстрактно. Його треба розглядати у контексті певних історичних умов, у зв'язку із соціально-економічною системою держави, з її політичною системою, з державним та адміністративно-територіальним устроєм країни. Міжбюджетні відносини — головний елемент відносин між органами державної влади та органами місцевого самоврядування в унітарних державах[4, ст.27].
Досвід використання централізованого регулювання міжбюджетних відносин Україна має з часів, коли вона перебувала у складі Радянського Союзу. Рішення місцевих органів влади цілком залежали від директив вищестоящого державного центру[1, ст.23].
В сучасних економічних умовах України формується і удосконалюється механізм міжбюджетних відносин шляхом збільшення розрахункового обсягу податкової частини місцевих бюджетів, які спрямовуються на погашення заборгованості з соціальних виплат на збільшення окремих видатків виходячи із прогнозованого зростання цін. Розрахунки проводяться за однаковим принципом розподілу бюджетних ресурсів для кожного місцевого бюджету, враховуючи динаміку витрат за попередні роки. Такий підхід дає можливість враховувати особливості економічного, соціального та природного стану адміністративно -територіальних одиниць і забезпечити мінімальний рівень надання соціально-культурних послуг.
У бюджетній системі України виникають взаємовідносини між різним бюджетами, яким притаманні великі за обсягами зустрічні потоки бюджетних коштів. Існування міжбюджетних відносин визначені законодавчими актами України.
Основою міжбюджетних відносин є розмежування доходів і видатків між ланками бюджетної системи, проведене відповідно до розподілу повноважень органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Рис. 1. Структура міжбюджетних відносин в Україні
Міжбюджетні відносини, при підтримці "бідних" та вилученні коштів у відносно "багатих" у фінансовому розумінні територій, становлять зміст поняття, "бюджетне регулювання". Воно полягає у збалансуванні всіх бюджетів, які входять до складу бюджетної системи, при перерозподілі бюджетних ресурсів. Бюджетне регулювання відображає процеси політичного, соціального та економічного значення, за допомогою яких виконуються загальнодержавні завдання з забезпечення економічного зростання країни, розвитку продуктивних сил піднесення рівня добробуту населення, фінансове забезпечення місцевого самоврядування тощо. Саме це надає бюджетному регулюванню важливого значення і займає особливе місце у міжбюджетних відносинах[6, ст.225].
Міжбюджетні відносини в Україні слід розглядати як відносини між центральною та місцевою владою (до якої, згідно з Бюджетним кодексом, віднесено як обласну владу, так і органи місцевого самоврядування) з розподілу повноважень, видаткових зобов'язань та доходних джерел між бюджетами різних рівнів. Цілісна концепція реформування міжбюджетних відносин в Україні має будуватися на системі економічних принципів і критеріїв розподілу функціональних повноважень між органами державної влади і місцевого самоврядування, що дозволить створити економічні умови для ефективної організації державної влади в країні та функціонування багаторівневої бюджетної системи на основі внутрішніх стимулів. Аналіз особливостей суспільних благ і послуг показує, що, з одного боку, можливості користування ними є територіально обмеженими (теоретично таких обмежень не існує тільки для "чистих" суспільних благ), а з іншого, - потреби та уподобання жителів різних регіонів або населених пунктів можуть бути неоднаковими. Ці дві об'єктивні економічні обставини мають принципове значення для розподілу повноважень між органами влади і формування бюджетної системи країни. Повноваження необхідно так розподілити між органами державної влади та місцевого самоврядування, щоб створити умови для оптимального використання ресурсів. Це означає, що пропозиція суспільних благ і послуг має задовольняти двом критеріям:
- відповідності видів і обсягів суспільних благ і послуг потребам і уподобанням економічних суб'єктів;
- економічної ефективності виробництва суспільних благ і послуг.
При розподілі функціональних повноважень можуть бути використані такі економічні показники: коло користувачів суспільним благом; розмір міжрегіональних зовнішніх ефектів суспільного блага; зміна середніх витрат щодо його надання (при зміні обсягів виробництва і транспортних витрат населення). Перші два показники дозволяють встановити: призначене суспільне благо (або послуга) для жителів усієї країни чи для якогось окремого регіону (області, району, міста, села тощо). В останньому випадку економічно доцільно віднести прийняття рішень про обсяги надання і фінансування цього блага до повноважень органів влади відповідного рівня. За допомогою третього показника можна визначити оптимальний обсяг виробництва суспільного блага, отже, й оптимальний рівень централізації розв'язання відповідних державних завдань.
Органам влади вищого рівня повноваження слід передавати у таких випадках: користувачі благом є жителями різних адміністративно-територіальних одиниць, тобто воно має "зовнішній ефект"; виникає необхідність узгоджувати рішення органів влади одного рівня; питомі витрати можна знизити за рахунок збільшення обсягів надання суспільного блага. Але при цьому треба бути впевненим, що втрати ефективності, викликані додатковими витратами (наприклад, транспортними або зумовленими збиранням інформації), будуть нижчими від економії, забезпеченої зростанням обсягів виробництва суспільного блага.
Розподіл повноважень має базуватися на принципі субсидіарності, тобто на вихідній теоретичній передумові, що прийняття рішень про надання усіх видів суспільних благ і послуг належить до повноважень місцевих органів влади найнижчого рівня. Наступні кроки (з огляду на критерії відповідності пропозиції суспільних благ потребам і уподобанням економічних суб'єктів, а також економічної ефективності їх виробництва) повинні полягати в оцінці доцільності передання функціональних повноважень органам влади вищих рівнів. Згідно з принципом відповідності, міжбюджетний розподіл видаткових зобов'язань має якнайбільше відповідати розподілу функціональних повноважень органів влади. Такий підхід повинен стати економічною основою підвищення відповідальності місцевих органів влади за рішення, які вони приймають, і за ефективність бюджетних видатків.
В Україні до цього часу відсутній чіткий, економічно обґрунтований і законодавчо закріплений розподіл функціональних повноважень між органами державної влади та місцевого самоврядування. Деякі види видатків можуть фінансуватися не тільки з місцевих бюджетів, але й з державного - залежно від підпорядкованості організацій і установ освіти, охорони здоров'я, фізичної культури та спорту. Таку практику закріплено і в положеннях Бюджетного кодексу України. Разом з тим існуючий сьогодні розподіл об’єктів загальнодержавної та комунальної власності між органами влади різних рівнів може не відповідати економічно доцільному розподілу повноважень. Такий стан справ відбиває не тільки економічну, але й політичну невирішеність проблеми розподілу повноважень між органами державної влади та місцевого самоврядування. Отже, першим кроком на шляху становлення економічно ефективної системи міжбюджетних відносин в Україні має стати чіткий розподіл функціональних повноважень між органами державної влади та місцевого самоврядування, який виключав би їх дублювання. Децентралізація бюджетної системи потребує також упорядкування системи управління об'єктами комунальної власності, а при необхідності - їх перерозподілу між органами державної влади та місцевого самоврядування відповідно до розподілу їх повноважень щодо надання суспільних благ і послуг.
Зміст системи міжбюджетних відносин визначається їх внутрішньою структурою і характеризується всією сукупністю елементів, які входять до її складу. В процесі перерозподілу фінансових ресурсів між елементами бюджетної системи виділяють такі основні типи відносин з приводу:
- розподілу витрат відповідно до розподілу повноважень між виконавчою центральною державною владою та органами місцевого самоврядування;
- забезпечення місцевих бюджетів доходними джерелами для виконання власних та делегованих державою повноважень;
- перерозподілу через державний бюджет фінансових ресурсів з метою вирівнювання соціально-економічного розвитку різних регіонів;
- формування умов для збільшення заінтересованості органів місцевого самоврядування в мобілізації доходів;
- використання у процесі виконання бюджету різних форм і методів взаємодії між державним та місцевими бюджетами.
Саме залежність, що виникає між бюджетами різних рівнів, а також між органами влади одного рівня з приводу перерозподілу і використання фінансових ресурсів, відбиває сферу дії міжбюджетних відносин. Оскільки міжбюджетні відносини відображають визначену залежність ланок бюджетної системи держави, то сукупність типів відносин у сфері міжбюджетних зв'язків розкриває зміст системи міжбюджетних відносин.
Для розуміння специфіки функціонування вітчизняної системи міжбюджетних відносин важливо окреслити всі її складові. При цьому слід зазначити, що поняття "система" буде тлумачитись як сукупність елементів, що перебувають у відносинах та зв'язках між собою і становлять певну цілісність, єдність.
Об’єктом дії міжбюджетних відносин є фінансові ресурси, які розподіляються між бюджетами різних рівнів. Суб'єктами системи міжбюджетних відносин виступають органи державної влади по вертикалі державного управління. Кожен з рівнів державної (або публічної) влади має власні функції та завдання, фінансову автономію та адміністрацію. В процесі надання державних та громадських послуг, виконання визначених завдань органи влади різних рівнів взаємодіють та співпрацюють між собою. Ієрархічна структурна система міжбюджетних відносин залежить від форми державного устрою країни. У федеративних країнах міжбюджетні відносини виникають між трьома рівнями влади: центральної; субнаціональної (регіональної); місцевої. В унітарних країнах два рівні влади: центральна та місцева[7, ст.32].
Врегулювання міжбюджетних відносин у державі має відбуватися в напрямку децентралізації бюджетних коштів, що передбачено Конституцією України і Законом України „Про місцеве самоврядування". Для цього необхідно:
1) чітко розмежувати компетенції органів влади на рівні держави, області, району, міста, селища, села;
2) забезпечити самостійність місцевих бюджетів шляхом гарантування їм джерел надходжень;
3) створити прозорий та автоматичний порядок надання дотацій, у випадку, якщо закріплених бюджетних ресурсів недостатньо для фінансування мінімального бюджету;
4) зацікавити адміністративно-територіальні одиниці у нарощуванні як загальнодержавних, так і місцевих джерел бюджетних надходжень;
5) забезпечити паралельне планування бюджетів на всіх рівнях[6, 226].
Взаємовідносини поділяються за:
напрямами:
вертикальні – між бюджетами різних рівнів. В Україні тільки вертикальні;
горизонтальні – між бюджетами одного рівня;
видами:
регламентовані - законодавчими та інструктивними документами;
договірні – на підставі Угоди між відповідними органами влади чи управління;
формами:
субсидіювання – виділення коштів з бюджетів вищого рівня бюджетам нинижчого рівня (види субсидіюання: субсидї, субвенції, дотації);
вилучення коштів – передача коштів з бюджетів нижчого рівня до бюджетів вищого рівня;
взаємні розрахунки – пердача коштів із одного бюджету до іншого у зв`язку з перерозподілом між ними доходів чи видатків після затвердження бюджету;
бюджетні позички – тимчасова передача коштів з одного бюджету до іншого у зв`язку з виникненням тимчасового касового розриву – незбігання у часі фінансування і надходження доходів.
Одним із методів бюджетного регулювання є надання фінансової допомоги бюджетам у формі бюджетних трансфертів (дотацій, субсидій, субвенцій). Трансферти у зарубіжній практиці тлумачаться як "передавальні платежі", "односторонні перекази", характерними рисами яких є те, що рух коштів у вигляді трансфертів не супроводжується зустрічним одержанням товарів, послуг або грошей.
Дотація - це трансфертні ресурси, що передаються з державного бюджету України до місцевих бюджетів або з місцевих бюджетів вищого адміністративного рівня до місцевих бюджетів нижчого адміністративного рівня на безповоротній основі для збалансування всіх доходів та видатків. Дотація немає цільового призначення.
Субсидія — трансфертні ресурси, що надаються з державного бюджету місцевим бюджетам або з місцевого бюджету вищого адміністративного рівня до місцевих бюджетів нижчого адміністративного рівня на фінансування цільових видатків.
Субвенція - трансфертні ресурси, які передаються з державного бюджету місцевим бюджетам або місцевим бюджетом вищого адміністративного рівня місцевим бюджетам нижчого адміністративного рівня на фінансування цільових видатків і які підлягають обов'язковому поверненню їх у разі нецільового використання[6, ст.228].
У Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначається послідовність спрямування дотацій та субвенцій від державного бюджету України до місцевих бюджетів. Ці дотації та субвенції спрямовуються до обласних бюджетів і розподіляються обласними радами між районними бюджетами та бюджетами міст обласного значення. Потім районні ради розподіляють отримані кошти між місцевими бюджетами. Необхідність такого розподілу дотацій і субвенцій обласними і районними радами забезпечує формування дохідної частини не нижче мінімальних обсягів місцевих бюджетів, визначених законодавчими актами[3].
У державному бюджеті України є передбачені спеціальні міжбюджетні трансферти на погашення заборгованостей, що виникли в минулі роки, на виконання Закону України „Про статус гірських населених пунктів". У новому Бюджетному кодексі описано механізм надання трансфертів з державного бюджету до місцевих бюджетів. Закон України „Про Державний бюджет" на відповідний рік визначає фонд дотацій місцевим бюджетам. Велика частина цих дотацій здійснюється на рівні обласних казначейств. Податки, що підлягають перерахуванню в державний бюджет України, акумулюються на рівні обласного казначейства і за встановленими нормативами автоматично відраховуються в місцеві бюджети у вигляді дотацій.
Необхідність досягнення фінансової стабілізації в Україні є основним завданням бюджетної системи, зокрема в такій важливій сфері, як міжбюджетні відносини. У системі міжбюджетного регулювання є необхідний фонд для надання допомоги бюджетам територіальних громад, які потребують тимчасової фінансової підтримки. Як дотації, так і субвенції потрібно надавати на єдиних засадах для всіх суб'єктів міжбюджетних відносин з використанням простої і зрозумілої методики. Система міжбюджетних відносин повинна бути орієнтована на досягнення:
економічної ефективності;
соціальної справедливості;
політичної стабільності.
Економічна ефективність досягається шляхом встановлення відповідності та зацікавленості у повній мобілізації бюджетних доходів, у цільовому та економному витрачанні бюджетних коштів. Соціальна справедливість забезпечується за допомогою бюджетного регулювання та фінансового вирівнювання, гласність і доступність яких є важливими умовами політичної стабільності. Щоб система міжбюджетних відносин відповідала цим критеріям, потрібно зміцнювати дохідну базу місцевих бюджетів, сформувати стабільну законодавчу базу організації міжбюджетних відносин, забезпечити дотримання єдиних критеріїв у процесі визначення обсягів дотацій і субвенцій[6, ст.229].
Розділ 2. Проблеми та перспективи розвитку міжбюджетних відносин в Україні
Міжбюджетні відносини є важливим інструментом удосконалення фінансових відносин між центральними та місцевими органами влади, дієвим чинником економічного та політичного розвитку України.
Щороку в державі розв’язуються суперечки між центром та регіонами щодо розподілу фінансових ресурсів. Тому проблема реформування та зміни діючої системи міжбюджетних відносин стає актуальною на сьогоднішній день.
Міжбюджетні відносини – це відносини між державою, АР Крим та органами місцевого самоврядування щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання функцій.
Міжбюджетні відносини виконують дві функції – розподіл між бюджетними ланками доходних повноважень та розподіл між бюджетними ланками витратних повноважень, прав та відповідальності.
Вдосконалення взаємовідносин між державним і місцевими бюджетами в Україні є важливим питанням. Воно потребує чітко визначених заходів у розмежуванні доходів між ланками бюджетної системи, в закріпленні відповідальності за фінансуванням різних видів державних видатків. Тому, найперше, необхідно підвищити зацікавленість як центральних, так і місцевих органів влади в мобілізації загальнодержавних дохідних джерел. Потрібно забезпечити зменшення обсягу перерозподілу фінансових ресурсів через державний бюджет в частині вилучення коштів з окремих місцевих бюджетів, забезпечити надання дотацій тим бюджетам адміністративно-територіальних одиниць, де розмір мінімально потрібних видатків перевищує обсяг власних та закріплених доходів. Розподіл доходів між рівнями влади є важливим методом розмежування дохідних джерел центрального та місцевих бюджетів. Цей метод полягає в тому, що окремі податки спрямовуються до державного бюджету, а інші — на задоволення місцевих потреб. Система розподілу дохідних джерел має певні переваги, які полягають у тому, що:
1) розподіл доходів відповідає розподілу повноважень між рівнями влади і створює потрібні умови для успішного виконання своїх функцій;
2) підпорядковує фіскальну систему досягненню основної мети - задоволення місцевих потреб;
3) сприяє зменшенню загального податкового тягаря.
Специфікою місцевих видатків є те, що вони створюють, як правило, додаткові умови щодо благоустрою та покращання життя населення. Мінімальні соціальні блага має забезпечувати держава, а решту - місцеві органи влади. Тому органи місцевого самоврядування повинні мати тісний зв'язок з громадянами, бути їм підзвітними та підконтрольними. Саме населення визначає, чи потрібна йому якась додаткова послуга і чи готове воно поступитись частиною свого доходу для її отримання. Проте фінансування соціального забезпечення, повноваження якого протягом останніх років передавалися до місцевих бюджетів, передусім на районний та муніципальний рівень, значно відрізняється від багатших до бідніших регіонів.
В Україні мінімальний обсяг видатків та критерії відбору громадян, які мають право отримувати допомогу, визначає центральний уряд, а видатки здійснюються за рахунок місцевих бюджетів.
Склад місцевих бюджетів України, як і в інших країнах, відображає особливості адміністративно-територіального поділу та специфіку функціонування місцевого самоврядування. Із коштів місцевих бюджетів фінансуються важливі заходи держави в соціально-економічній сфері. За рахунок місцевих бюджетів утримуються заклади освіти, охорони здоров'я, проводяться виплати із соціального захисту, утримуються будинки-інтернати, фінансуються молодіжні програми. Як дохідна, так і видаткова частини місцевих бюджетів поділяються на дві частини відповідно до розподілу всіх повноважень органів місцевого самоврядування - на власні і делеговані.
З огляду на це необхідно деталізувати перелік власних і делегованих повноважень органів місцевого самоврядування. До власних доходів місцевих бюджетів відносять доходи, що формуються внаслідок прийняття рішень органами місцевого самоврядування. Ті доходи в повному обсязі надходять до місцевих бюджетів. Структура доходів місцевих бюджетів України характеризується високою питомою вагою бюджетних трансфертів (дотацій та субвенцій) і регулюючих доходів, що є свідченням значної залежності місцевого самоврядування від дій і рішень центрального уряду.
Регулювання міжбюджетних відносин державного бюджету з місцевими бюджетами здійснюється шляхом надання з державного бюджету дотацій, субвенцій, субсидій, відрахувань від регулюючих податків, а також за рахунок закріпленних за місцевими бюджетами загальнодержавних податків, зборів, бюджетних позик для покриття тимчасових касових розривів.
Головною метою міжбюджетного регулювання є вибір найбільш ефективної моделі, яка надасть кінцевим споживачам рівний доступ до бюджетних послуг.
Але перш ніж впроваджувати ту чи іншу модель міжбюджетних відносин, проводити реформи існуючої системи, необхідно розв’язати проблеми пов’язані зі значними територіальними відмінностями у рівнях економічного та соціального розвитку населення, з економічним відродженням тих чи інших територій.
На сьогоднішній день політика фінансового вирівнювання регіонів спрямована на вилучення коштів з бюджетів більш розвинених територій для підтримки депресивних регіонів. Але така політика не є ефективною, оскільки ані регіони-донори, ані регіони-реципієнти за сучасних умов фінансового вирівнювання не мають достатніх фінансових ресурсів для забезпечення економічного зростання.
Існуючий в Україні механізм регулювання міжбюджетних відносин робить неможливим здійснення контролю за цільовим та ефективним використанням трансфертів. Контроль можливий лише на стадії розподілу трансфертів відносно питань повноти їх перерахування регіональним бюджетам, а деякі елементи міжбюджетних відносин такі як позики, пролонгація боргів, взаємні розрахунки з державним бюджетом є непрозорими
Проблеми відсутністі чіткого законодавчо закріпленного розподілу функціональних повноважень між органами державної влади та місцевого самоврядування, незацікавленності місцевої влади у нарощуванні дохідної бази свої регіонів, складності механізму міжбюджетних відносин унеможливлюють процес створення ефективної моделі міжбюджетних відносин.
Зазначені недоліки механізму регулювання міжбюджетних відносин носять системний характер і не можуть бути усунені шляхом внесення часткових змін. Необхідно впроваджувати концептуально нові підходи до вдосконалення системи міжбюджетних відносин, серед яких головними є:
- розмежування витратних повноважень та відповідальності між органами влади;
- перегляд політики надання централізованої державної підтримки регіонам;
- запровадження механізму стимулювання депресивних територій;
- визначення стабільних базових нормативів відрахувань від загальнодержавних доходів в бюджети АР Крим, областей, міст Києва та Севастополя;
- створення фонду фінансової підтримки місцевих бюджетів;
- створення можливостей для здійснення реформ місцевих бюджетів та покращення фінансової дісципліни;
- використання механізму трансфертів у фінансуванні інноваційного розвитку регіонів з метою зменшення диспропорційності у розвитку територій.
Таким чином, система міжбюджетних відносин, яка діє сьогодні в Україні, породжує значні проблеми в проведенні регіональної політики. І тому існує необхідність в реформуванні системи міжбюджетних відносин та побудові сучасної моделі, яка дала б змогу максимально використовувати конкурентні переваги кожного регіону, спрямовувала міжбюджетні трансферти на фінансування іноваційного розвитку регіонів та сприяла гармонізації інтересів тих екномічних суб’єктів, які користуються суспільними благами з тими, хто приймає рішення про їх надання[1, ст.24].
Місцеві влади і бюджетні організації налаштовані проти збільшення частки місцевих бюджетів у зведеному бюджеті, запланованому урядом. Особливе їхнє невдоволення викликає те, що пропонується залишити нинішню схему фінансування місцевих бюджетів — делегування на місця державних повноважень з наступним їх фінансуванням у вигляді субвенцій.
Бюджетні організації здебільшого за забезпечення свого фінансування прямо з державного бюджету. Оскільки фінансування соціальної сфери з державного бюджету належить до захищених статей, то й проблем тут значно менше. В установах і організаціях, що фінансуються з держбюджету, зараз немає труднощів з виплатою заробітної плати. Переходити на фінансування з обласного бюджету ці організації не хотіли б, оскільки бояться значної кількості посередників у передачі державних грошей. Самостійно ж місцевий бюджет забезпечити фінансування цих об'єктів просто не в змозі.
Я думаю, для поліпшення ситуації у цій сфері треба здійснити:
1. Насамперед процес збільшення частки місцевих бюджетів у бюджетній системі відповідає загальноєвропейській тенденції фінансової децентралізації бюджетного процесу. Для нормального здійснення цього плану треба реально передати місцевим бюджетам нові джерела фінансових надходжень, зокрема запровадити податок на нерухоме майно, розширити перелік місцевих податків і зборів за рахунок провадження податків із цільовим використанням одержаних коштів.
2. Для збільшення витрат місцевих бюджетів є два способи: до їхніх доходів треба додати деякі інші джерела податкових надходжень або слід збільшувати трансферти.
3. Під час проведення реформ у цій сфері треба максимально забезпечити фінансування соціальної сфери. Тому, плануючи дохідну частину місцевих бюджетів, слід критично підходити до прогнозних показників. Інакше кажучи, через завищення прибуткового податку, що є головним джерелом доходів для місцевих бюджетів, під загрозою невиконання можуть опинитися такі найбільші статті витрат, як виплата зарплати бюджетникам та ін.
4. Треба вже нині піклуватися про культуру фінансової самостійності місцевих органів влади. Йдеться про професіоналізм регіональних менеджерів. Сьогодні місцеві влади й бюджетні організації налаштовані проти збільшення частки місцевих бюджетів у зведеному бюджеті. їхнє невдоволення викликане тим, що і в 2003 році залишалася схема фінансування місцевих бюджетів — делегування на місця державних повноважень з наступним їх фінансуванням у вигляді субвенцій. Виявляється, що відповідальність за державні повноваження передаються, а реальні фінансові ресурси відсутні. Це призводить до того, що регіональні керівники, котрі працюють ефективно, стають винуватцями, що може спричинити деградацію адміністративного ресурсу на місцях. Чого допустити держава не має права.
5. Ефективність реформ за фінансової децентралізації залежить безпосередньо від виконання зобов'язань держави перед регіонами.
Невиконання цих зобов'язань у попередніх роках — яскравий тому приклад. Ось чому при невиконанні державою своїх зобов'язань у частині дотацій і трансфертів до місцевих бюджетів треба вживати твердих каральних заходів щодо посадових осіб, з вини яких відбулися ці порушення[4, ст.31].
Принципи удосконалення системи міжбюджетних відносин. Проблеми оптимізації системи міжбюджетних відносин в Україні пов'язані як з фінансовими, так і з політико-адміністративними чинниками реформування державного устрою. За формою державного устрою Україна є унітарною, тобто єдиною. Тому мають існувати два рівні влади. Проте існує дуже потужна гілка регіональної (обласної) влади, і це має об'єктивні причини, оскільки в межах такої великої за територією унітарної країни управління політичними, економічними та соціальними процесами унеможливлюється у зв'язку з існуванням безлічі місцевих урядів та окремих територіальних одиниць.
Слід зазначити, що принципам побудови системи міжбюджетних відносин в економічній літературі (як вітчизняній, так і зарубіжній) не приділяється достатньої уваги. Будь-яка система має базуватися на певних наукових ідеях, основних правилах формування, що зумовлює необхідність їх обґрунтування і визначення механізму реалізації. Доцільним буде виділити такі принципи побудови системи міжбюджетних відносин в Україні: збалансування бюджетів усіх рівнів, субсидіарності, прозорості, цільового використання коштів, справедливості та неупередженості, ефективності надання централізованої фінансової підтримки, відповідальності суб'єктів міжбюджетних відносин за використання бюджетних ресурсів.
Зазначені принципи певною мірою відповідають принципам побудови бюджетної системи України, оскільки система міжбюджетних відносин є її невід’ємною складовою і сполучною ланкою між бюджетами різних рівнів.
Принцип збалансованості передбачає забезпечення достатніми фінансовими ресурсами зобов’язань місцевої влади щодо виконання функцій і повноважень центральної влади, делегованих на місця.
Принцип субсидіарності означає обов'язок вищого рівня державної влади надавати фінансову допомогу органам влади місцевого рівня. Така допомога має сприяти фінансовій автономії місцевої влади та розширенню її видаткових повноважень, а не повному підпорядкуванню місцевої влади центральній. Цього можна досягти через надання на місця так званих "незв'язаних" трансфертів.
Принцип справедливості та неупередженості забезпечує визначення обсягів фінансової допомоги з боку центральної влади на підставі загальних для всіх критеріїв відповідно до рівня соціально-економічного розвитку та до об'єктивної необхідності у фінансовій підтримці:
Принцип прозорості означає, що система надання централізованої фінансової підтримки, тобто система фінансового вирівнювання, має спиратися на певну, чітку та загальну для всіх методику визначення необхідного обсягу додаткових централізованих коштів, які надійдуть на місця.
Принципи ефективності й цільового використання наданої централізованої фінансової підтримки тісно взаємозв'язані та доповнюють один одного. Відповідно до них, обсяги фінансових ресурсів, призначених для надання централізованої фінансової підтримки місцевих органів влади, повинні розподілятися за критерієм більшої ефективності надання відповідним рівнем влади суспільних благ та послуг жителям певної території. При перерозподілі централізованих коштів необхідно чітко визначити цілі, на які буде витрачено ці кошти.
Принцип відповідальності суб'єктів міжбюджетних відносин за використання бюджетних ресурсів є обов'язковим при побудові системи міжбюджетних відносин, він означає, що влада всіх рівнів повинна нести відповідальність за виконання повноважень, які визначено законодавством до її компетенції[7, ст.34].
Висновок
Питання, пов’язані зі стабілізацією нашої економіки, повинні розв’язуватись із урахуванням діючих фінансових механізмів, одним з яких є механізм міжбюджетних відносин.
Механізм міжбюджетних відносин є певною системою принципів, інструментів та методів управління господарськими зв’язками, в які вступають суб’єкти цих відносин.До структури такої системи входять три блоки:
принципи управління, які визначають певну ідеологію підходу до міжбюджетних відносин. Розрізняють два головних принципи міжбюджетного співробітництва: централізм та повна фіскальна децентралізація. В реальному житті ці принципи частіше застосовуються зараз у комбінованому вигляді, включаючому окремі елементи першого та другого підходів;
сукупність конкретних методів та інструментів регулювання. До цього блоку належать, наприклад, дотації, субвенції, бюджетні позички тощо;
інституційно-правові структури. Цю підсистему механізму складають різні правові норми, правила й угоди, які регламентують порядок здійснення міжбюджетного співробітництва.
В умовах, коли закріплених і регульованих доходів недостатньо, збалансування міжбюджетних відносин проводиться за допомогою трансфертів. В Україні законодавством передбачається застосування трьох видів трансфертів: дотацій, субсидій та субвенцій. Перевага серед видів трансфертних ресурсів останнім часом надається дотаціям, покликаним збалансувати дохідні і витратні частини місцевих бюджетів. Зростання питомої ваги трансфертів у дохідних джерелах місцевих бюджетів зокрема обумовлене тенденцією зростання числа дотаційних областей. У 2003 році дотуванню підлягають усі регіони України. За такими кроками центрального уряду простежується його намагання до вилучення і централізованого розподілу ресурсів.
Таким чином, загальний висновок дослідження такий: проблему міжбюджетних відносин слід розглядати з точки зору окремого фінансового механізму, що має власні принципи, інструменти, методи, правові нормативні акти, що регулюють його діяльність. Це забезпечить систематизоване бачення внутрішніх проблем бюджетної системи, що виникатимуть при її побудові, і надасть необхідні рекомендації щодо їх вирішення. В свою чергу, впорядкування процесу міжбюджетного регулювання сприятиме досягненню стану макроекономічної стабілізації і поступовому переходу національної економіки у фазу економічного зростання.
Список використаної літератури:
Алієва В. Міжбюджетні відносини в Україні: тенденції і перспективи // Економіка України. – 2005.- № 10. с.23-26.
Закон України „Про бюджетну систему України”
Закон України „Про місцеве самоврядування в Україні ”
Ісмаїлов А.Б. Міжбюджетні відносини та напрями їх удосконалення //Фінанси України. – 2004. - №6 – с.27-32.
Князєв Святослав. Сучасний стан та особливості регіоналізації бюджетної системи //Регіональна економіка? 2006. ? №4 ? с.66-71.
Фурдичко Л., Гайдис Н. Міжбюджетні відносини в Україні в сучасних умовах //Регіональна економіка – 2004. - №2 – ст.225-229.
Швець В. Про принципи удосконалення системи міжбюджетних відносин в Україні //Економіка України. – 2005. - №3. – с.32-35.