Кузьмін О.Є., Доктор економічних наук, професор, директор Інституту економіки і менеджменту Нальното університету "Львівська політехніка" Шотік Т.М., Аспірант кафедри менеджменту і міжнародного підприємництва Ноціонального університету Львівська політехніка" ФІНАНСОВА СКЛАДОВА В РОЗВИТКУ Й ФУНКЦІОНУВАННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ Досліджено проблематику активізації інноваційної діяльності в рамках вітчизняної економіки, центральне місце у вивченні якої посідає питання фінансування інноваційної діяльності. Описано методи його стимулювання в контексті трансформаційних процесів як у вітчизняній, так і у світовій економіці. The article deals with the activization problem of innovation activity in home economy. The central position in the studies of given problem belongs to the question offinancing innovation activity. The methods of its support are described in the context of transformational processes both in the domestic and in global economy. В Україні проголошено курс на підтримку й розвиток інноваційної діяльності. Цю тезу повною мірою підтверджує ціла низка законодавчих актів. Характерною рисою проблематики інноваційного розвитку є її дедалі зростаюча актуальність. Цьому сприяють такі фактори, як необхідність запровадження енергозберігаючих технологій, зумовлена перманентним подорожчанням енергоносіїв, а також зниженням конкурентоспроможності українських експортних товарів на світовому ринку у зв'язку зі становленням відповідних галузей економік країн-конкурентів (наприклад, китайської металургії, що чинить серйозний тиск на українських виробників). В умовах кризи, яка поставила під сумнів ефективність усього господарсько-економічного та фінансового ладу сучасного суспільства, саме інновації здатні стати локомотивом, що спроможний вивести економіку держави на якісно новий рівень, як це вже було під час двох попередніх глобальних спадів — у 30-х і 70-хроках XX ст.На шляху становлення національної інноваційної системи України багато бар'єрів, основний з яких — брак фінансових ресурсів дня підтримки інноваційною розвитку економіки. Зазвичай при розгляді цього питання найбільша увага приділяється проблематиці зростання безпосереднього фінансування інноваційних проектів державним коштом. Разом із тим, як показує досвід іноземних країн, головна функція держави у даній галузі — створити умови, які стимулювали б фінансові інституції до вкладання ресурсів у інноваційні проекти та забезпечили б неухильне дотримання всіма суб'єктами економіки чинного законодавства. Проблематика фінансової складової національної інноваційної системи досить грунтовно розглянуга у працях вітчизняних науковців. Характерно, що економісти більше не досліджують поняття інноваційної інфраструктури виключно під виробничо-технологічним кутом зору, а включають у нього весь спектр установ і організацій, причетних до функціонування інноваційної системи, а також систему взаємозв'язків між ними. Так, Л.І. Федулова зазначає, що "серед численної кількості представлених у літературі визначень найпоширенішим слід вважати таке: національна інноваційна система — це сукупність взаємопов'язаних організацій (структур), з одного боку, зайнятих виробництвом і комерційною реалізацією наукових знань та технологій у межах національних кордонів: малих та великих компаній, університетів, лабораторій, технопарків та інкубаторів; з другого — комплекс інститутів правового, фінансового та соціального характеру, що забезпечують інноваційні процеси та спираються на національні звичаї, традиції, економічні, політичні та культурні особливості"3, тим самим підкреслюючи роль фінансової складової національної інноваційної системи. Проаналізуємо, що являє собою механізм фінансування інноваційної діяльності. Найбільш поширене тлумачення категорії "фінанси" полягає у фокусуванні виключно на динамічному їх боці, тобто йдеться про визначення фінансів лише як системи відносин, що виникають у процесі розподілу та перерозподілу деяких грошових фондів. Таке визначення показує тільки один бік такого багатогранного явища, як фінанси, окреслюючи його межі виключно через характер функціонування. За статичного розгляду фінансів вони є не системою відносин, а певними коштами, які сформовані в процесі створення, розподілу й перерозподілу деяких фондів грошових ресурсів. Хоча обидва підходи є правильними, оскільки цілком коректно відображають сутність фінансів, проте їх не можна вважати поьними. Так само важко погодитися з вичерпністю тлумачення фінансів як набору методів і форм використання коштів, адже в цьому разі дослідник розглядає лише організаційний, інструментальний бік фінансів та ігнорує ряд інших їх ознак. З огляду на предмет цього дослідження нас цікавить тлумачення, яке було б максимально повним і відповідало б вимогам функціонування сучасної ринкової економіки, її також дало б змогу адекватно обгрунтувати роль фінансів як інструмента інноваційного розвитку економіки країни. Отже, ми зупинимось на такому визначенні фінансів, яке найповніше враховує викладені зауваження. Фінанси — це грошові відносини щодо формування й розподілу фондів грошових ресурсів, використання яких здійснюється в системі відносин між суб'єктами функціонування економіки. Використовуючи дане визначення при дослідженні фінансової складової інноваційного розвитку, ми водночас розглядаємо фінанси як джерело матеріальних ресурсів, як явище, що інтегрується в систему економічних зв'язків, і як інструмент управління інноваційним процесом. Джерела фінансування інноваційної діяльності за формою власності можна поділити на на приватні та державні. До державних належать бюджетні кошти, майно, що перебуває в державній власності, державні позики, кошти позабюджетних фондів тощо. Відповідно, приватні джерела формують кошти приватних суб'єктів господарювання, інноваційних банків, інвестиційних фондів, страхових компаній та пенсійних фондів, банківські позики, венчурне фінансування, кошти фізичних осіб і громадських організацій. За ступенем участі у грошовому забезпеченні структур, що проводять НДЦКР, можна виділити такі види фінансування інноваційної діяльності: державне фінансування інноваційних проектів, яке полягає у виділенні державою грошових ресурсів на певні, пріоритетні для науки даної країни, наукові проекти (зазвичай фундаментального характеру) з бюджету й позабюджетних фондів на безповоротній основі; кредитування, що полягає в наданні позик на проведення інноваційної діяльності з боку банків та інших кредитних установ; 3) інвестування, сутність якого зводиться до участі коштів інвестора в перспективні, на його думку, тобто з бізнесової точки зору, наукових (які найчастіше мають прикладний характер) дослідженнях; 4) самофінансування інноваційної діяльності, що полягає у проведенні наукових і промислових досліджень, прикладних розробок за рахунок власних коштів, основними джерелами яких виступають прибуток та амортизаційні відрахування. З огляду на обернену залежність між глибиною проведення НДЦКР і шансами на її успішну реалізацію на практиці виявляється ще одна залежність: що вищий ризик втрати власних коштів, а отже, отримання фінансових збитків від проведення науково-дослідних робіт, то більшою мірою суб'єкти, які проводять таку діяльність, намагаються мінімізувати свої ризики. Це проявляється у зменшенні глибини проведення НДЦКР, призводить до того, що приватні компанії схиляються до фінансування прикладних досліджень і проектно-конструкторських рішень. Із великими шансами на реалізацію, уникаючи фундаментальних досліджень, які за самою своєю природою доволі витратні та досить рідко здатні принести комерційні результати. Разом із тим саме фундаментальні дослідження є рушійною силою прогресу й запорукою технологічного лідерства держави в певній галузі. Попре те, що, за оцінками фахівців, можливість отримати позитивні результати від фундаментальних досліджень досить невелика і становить орієнтовно 5—10% (тоді як ефективність прикладних досліджень — до 80—90%, а проектно-конструкторсь-ii іч рішень — навіть до 95 %)4, саме результати фундаментальних досліджень ведуть до революційних відкриттів, які кардинально змінюють існуючі технології й навіть започатковують нові технологічні уклади. Досягнення високого технологічного рівня екої юміки потребує, відповідно, і значних капіталовкладень у фундаментальні дослідження. Провідні економіки світу виявляють стійку тенденцію до зростання рівня фінансування наукових озробок і досліджень. Країни-лідери інноваційного процесу характеризуються часткою видатків на НТП у ВВП, що сягає 3 % (США, країни — старі учасниці ЄС) і навіть перевищує цей показник (Японія, Фінляндія, Швеція). У більшості розвинутих країн частка державної підтримки інноваційної діяльності дорівнює приблизно 40 %, і лише в Японії5, завдяки високій інноваційній активності приватних компаній, вона становить близько 20%. Річ у, тім, що уряд Японії дотримується стратегії концентрації державних субсидій у державних наукових закладах і університетах та незначного втручання у проведення НДЦКР приватними фірмами. Наприклад, у 1980 році урядові асигнування покривали лише 2 % витрат на ці роботи приватних компаній. У цілому тенденція до поступового зменшення безпосереднього державного фінансування спостерігається в усіх розвинутих країнах, натомість через лібералізацію фінансових ринків помітно зріс рівень залучення до цього процесу приватної ініціативи. Основний напрям державної допомоги приватним науково-технічним дослідженням полягає у стимулюванні проведення ними фундаментальних досліджень, адже практика показує, що, беручи за пріоритет досягнення позитивних показників фінансової діяльності, приватні структури здебільшого схильні концентрувати свої зусилля на проведенні дослідно-конструкторських робіт і прикладних досліджень. Саме цей напрям забезпечує високу успішність, тоді як лише 10% фундаментальних досліджень здатні дати позитивний кінцевий результат, хоча саме такі дослідження слугують базисом для подальшого розвитку нових технологій та інноваційного розвитку економіки країни, що забезпечує їй вищу конкурентоспроможність на світовому ринку. Методи стимулювання державою інноваційної активності й управління НДЦКР за напрямом їх впливу умовно можна поділити на чотири групи: 1)створення державою попиту на певну інноваційну продукцію та використання його як опосередкованого інструмента управління напрямом проведення науково-технічних досліджень (яскравий приклад — державні замовлення з боку силових відомств); 2)надання прямої фінансової підтримки, державних субсидій і дотацій, технічне сприяння, тобто створення пропозиції з боку держави; 3)модифікація нормативно-правового середовища, в якому функціонують інновації компанії; 4)розбудова інфраструктури середовища функціонування інноваційних організіції у потрібному для держави руслі. Японський уряд обрав за сферу реалізації другої групи методів саме державні науково-дослідні установи. Японська система управління інноваційною діяльністю характеризується системністю підходу, оскільки японські менеджери не лише прораховують перспективну технологію й доцільність її реалізації з економічної точки зору, а й беруть до уваги цілий комплекс параметрів, зокрема вплив конкретної інновації на загальний рівень технологій, на корпоративний дух працівників фірми. Японському уряду й компаніям властиве стратегічне бачення проблеми інноваційного розвитку: саме японці роблять ставку переважно на безперервне технологічне оновлення, вважаючи, що постійна зміна технологій позитивно впливає на перспективи науки, завантажуючи замовленнями інноваційні організації. Крім того, на відміну від американців, які воліють фінансувати інновації за рахунок тимчасово вільних коштів, японці розробляють довгострокові плани фінансування НДЦКР. На жаль, цього не можна сказати про вітчизняні реалії. Аналіз структури витрат на виконання наукових і науково-технічних робіт в Україні за їх джерелами показує: частка держави перестала скорочуватися, що було характерно для 1990-х років (так, у 1996-му вона становила 39,8 %, а в 1998-му — лише 28,8 %) та стабілізувалася на рівні 40—45 % (39,06 % за підсумками 2006-го, 45,78 % у 2007-му і 40,54% за І півріччя 2008 року), що співвідноситься із частками державного фінансування наукової діяльності у країнах-лідерах інноваційної сфери. У рамках вітчизняної економіки позитивної динаміки набуло фінансування технологічних інновацій. Так, із 2000 року ця сума неухильно зростала досить і ірімкнми темпами (наприклад, приріст показника 2002 року до показника 2001-го . пнн шив 52,88 %, а 2007-го до 2006-го — аж 76,15 %). Таким чином, за сім років об-і ні її фінансування технологічних інновацій в Україні збільшились у 6,18 раза — з І'/57,1 млн грн у 2000-му до 10 850,9 млн грн у 2007-му. При цьому частка дер-i «иного фінансування залишається стабільно низькою, коливаючись у межах від пі! % (2000-й) до 3,04 % (2003-й); станом на 2007 рік вона дорівнювала 1,33 %, и .и 144,8 млн грн у грошовому вираженні. Зберігається й диспропорція при роз- інші бюджетних коцггів. Так, у 2005—2007 роках співвідношення на користь дер-іиііііиїх наукових організацій перед цільовим фінансуванням перспективних до-. 'ішжепь становило приблизно 2:1. Однією з найхарактерніших рис поточного стану справ у інноваційній діяльні к; і і и Україні є те, що її фінансування здійснюється в основному за рахунок власній коштів підприємств (наприклад, у 2007 році інноваційна діяльність вітчизняних підприємств була на 73,72 % профінансована з їхніх власних ресурсів). Сучасні і н'амії с такими, що спрямовувати значний обсяг власних коштів на розвиток, у тому числі й на інноваційну діяльність, можуть собі дозволити далеко не всі підприємст-»іі 11у обумовлено невеликою часткою інноваційно активних підприємств (станом
24 "Фінанси України", 5'2009 'l'iiuiiioi України"; 5'2009 25 і їм 2007 рік 14,2%) у їх загальній кількості. І хоча це на 3% більше, ніж у 2006 році, проте відставання від країн-лідерів, де цей показник дорівнює 70—82 %, стано-ічіті. декілька разів. І Іаукомісткість ВВП України (тобто частка витрат на виконання наукових і науково-технічних робіт у складі ВВП) у 2007 році дорівнювала 0,86 % (у І півріччі 2008-го — майже 0,8 %), тоді як по ЄС цей показник у середньому становить приблизно 2 % (до кінця 2010 року планується наблизити його до 3 %), а в сусідній Білорусі, станом на 2007 рік, — 0,97%. При цьому критичний поріг науко-місткості ВВП, нижче від якого українська наука вже не зможе виконувати свою економічну функцію, тобто реально впливати на перебіг економічних процесів, становить, на думку вітчизняних дослідників, 1,7 %6. У 2007 році видатки державного бюджету на науку становили лише 0,39 % від номінального обсягу ВВП, а в І півріччі 2008-го — 0,32 %. Структурно фінансування української науки має такий вигляд: воно розподілене приблизно порівну між трьома основними джерелами, де близько третини становить фінансування з державного бюджету, майже третину — замовлення вітчизняних підприємств і решту — надходження коштів від іноземних замовників. Дуже важливо також те, у якій сфері відбуваються інновації. Адже інвестування в НДЦКР можливе як у передових галузях, здатних принести проривні, революційні для свого часу, результати для науки й економіки, так і в давно відомих і освоєних виробництвах, де гроші витрачатимуться лише на незначну модернізацію старих технологій. Українські реалії свідчать: у 2005 році понад 83 % інвестицій отримали підприємства третього технологічного укладу, 10 % — четвертого й лише 7 % — п'ятого7. Таким чином, важливою проблемою є розробка ефективного й раціонального механізму заохочення інвесторів до вкладання фінансових ресурсів у НДЦКР. Що стосується фінансових методів стимулювання інноваційної діяльності, то їх поділяють на два основних типи: державні та недержавні (рис). Серед державних, у свою чергу, розрізняють прямі й непрямі8. Прямі методи передбачають безпосереднє фінансування інноваційних проектів за рахунок державного бюджету чи державних позабюджетних фондів. Використання таких методів збільшує видатки бюджету. При цьому допомога скерована на пріоритетні, стратегічно важливі для держави напрями досліджень, переважно фундаментального характеру, а також на інфраструктурні проекти, закупівлю передових іноземних технологій, ліцензій і патентів, участь у міжнародних науково-технічних програмах. Недержавні Фінансові методи стимулювання інноваційної діяльності i і|>іімі Фінансування НДЦКР за рахунок власних коштів підприємства Державні Податкові пільги Непрямі Mil III 11ii11 Hill Ю Фінансування НДЦКР коштом іноземних замовників Дозвіл на застосування прискореного нарахування амортизації ііщі.м'іи форма іііді|іимки iui і, иіпціиноґо |и> цинку Фінансування НДЦКР коштом вітчизняних замовників ІІ|ц,і|інмті цільова ,|...|.МИ шдіримки Iii! іойаціймого |чИМИІКу Заходи у фінансово-кредитній сфері Діяльність венчурних фондів та бізнес-"янголів" I'm (Нтіоіші фінансові методи стимулювання інноваційної діяльності Ро'ірІ шиють адміністративно-відомчу та програмно-цільову форми держав- iiiiv підтримки інноваційного розвитку. Остання вважається більш сучас- II перспективною, оскільки дає змогу не розпорошувати обмежений обсяг між усіма інноваційними організаціями, а скеровувати їх на розвиток прі- ,.| нч для держави програм інноваційного розвитку. In непрямих фінансових методів стимулювання інноваційної діяльності 11|. иіпімші. ті, в разі використання яких зменшуються обсяги надходжень із її рімніїито бюджету. Така підтримка інноваційної діяльності набуває форми їм. їй 11 - ¦ тич пільг, дозволу на застосування прискореного нарахування аморти-¦ iiім mum V і цінний практиці особливо важливе місце відводиться податковим формам її, іі|і.імн\ методів стимулювання інноваційної діяльності, які реалізуються зде- її у вигляді податкового кредиту, податкових канікул і податкових знижок. миіі її. останніх полягає в тому, що підприємству дозволяють вилучити з бази іиіодиткуїшпни певний відсоток від суми, яку воно витратило на інноваційну ді- ¦I н im II.. І Іііпрнклад, у Сингапурі, який є інноваційним лідером свого регіону, законо-ітііі і тім встановлено податкову знижку в розмірі понад 100%, тобто підприєм-і ти Інноватор має можливість вираховувати з податку на прибуток суму, що пе-|,і іііннуї йото витрати на інноваційну діяльність.
26 Фінанси України", 5'20О9 !« України". У2009 27 I < \ 11 не 11.1 юднткового кредиту полягає в тому, то держава дозволяє вщстрочи-іи сплату податку на прибуток підприємству, яке займається інноваційною діяльність і метою надання в його розпорядження додаткових ресурсів для її успішного И|> інлдження. Саме так трактується податковий кредит вітчизняним законодавством, lot рема Чаконом України "Про оподаткування прибутку підприємств"9. У світовій практиці це поняття набуло дещо іншого тлумачення й означає можливість фінансувати інноваційну діяльність підприємства за рахунок частини його податкового зобов'язання. Отже, за своєю сутністю податковий кредиту окремих аспектах є засобом, подібним до податкової знижки. Досить цікавим є механізм нарахування податкового кредиту в Південній Кореї, де його ставка залежить від приросту витрат на проведення інноваційної діяльності у звітному ро-ці по відношенню до базового та становить 50 % від його суми. У такий спосіб уряд реалізує політику, що покликана максимально швидко нарощувати інноваційний потенціал країни. Що стосується України, то вітчизняним законодавством"1 передбачено піль-| гове оподаткування інноваційних підприємств, тобто тих, у яких частка іннова-: ційної продукції у звітному періоді дорівнює 70% від загального обсягу випуще-| них товарів (у грошовому вираженні). На практиці дія цих положень щороку призупиняється через необхідність на-: повнення бюджету, видаткова частина якого рік у рік зростає, особливо в соці-| альній сфері. Така структура бюджетів робить їх "бюджетами проїдання", що не-:; гативно позначається на інноваційних перспективах країни. У 2005 році відповідні норми взагалі було скасовано як такі, що дозволяли зловживання у сфері оподат-: кування. Не менш важливою для стимулювання фінансування інноваційної діяльно-' сті за рахунок власних коштів підприємства є амортизаційна політика. У багатьох країнах, що зробили ставку на розвиток інновацій, законодавчо дозволено нара-, ховувати прискорену амортизацію тих основних засобів, що були задіяні у процесі провадження НДДКР, або навіть одразу їх списувати. Ця форма непрямих методі» реалізується або через зменшення терміну експлуатації фондів, або через, нерівномірне нарахування амортизації, коли в перші роки експлуатації (доки облад-і пання нове та відповідає вимогам інноваційності) вона нараховується прискорено,^ а падалі, в міру морального й фізичного старіння обладнання, уповільнюється. ' При оподаткування прибутку підприємств: Закон України від 22.05.1997 № 283/97-ВР.. // Відомості Верховної Ради. - 1997. - № 27. - С. 181. ю ,, . ..... Про спеціальний режим інвестипіиної та інноваційної діяльності технологічних парків: Закон Украї іл 16.07.1999 № 991—XIV // Відомості Верховної Ради. — 2002. — № 33. — С. 238;; Про податок на додану вартість: Закон України від 03.04.1997 № 168/97-ВР // Відомості Верховної Ріши. - 1997. - № 21. - С. 156. Якщо говорити про недержавні методи стимулювання інноваційної діяльно-} сті, то останнім часом в Україні спостерігається тенденція до зростання частки; приватного сектору в забезпеченні витрат на фінансування НДДКР. При цьому1 найголовнішим джерелом технологічних інновацій залишаються власні кошти; НІ і І кип як па Заході ще з 1990-х основним джерелом фінансування ін- іі т luн иичі.пості став венчурний капітал, що дало змогу залучити чималі •». їм її. 1111 11 \ корпорацій, пенсійних і страхових фондів. і її. інічііо, найбільший інтерес для України становить досвід країн, що є лі- i і \ іфері інноваційного розвитку. Європейське інноваційне табло щороку • -і.її іаодсний інноваційний індекс (Summary Innovation Index — Sil), згідно з іроиімиої в інноваційній галузі групи країн зараховують Фінляндію, Шве-ції-. 11 In. un.ціно, Японію, США, Сингапур та Ізраїль. Оскільки саме ці державиim ні ні найбільших успіхів, вивчення їхнього досвіду у сфері стимулювання ін- ІШІ Ино) иіяльності може виявитися найкориснішим. Щодо конкретного поширення форм і методів фінансового стимулювання ін- і шипі..і ціяльності у країнах-лідерах слід сказати, що у країнах ЄС найбільшої НМИ іприт о набули низькопроцентні кредити підприємствам. Стрімке зростання и* фінансових ринків змусило інвесторів шукати нові галузі для вкладання ¦ і і що, юкрема, зблизило представників фінансового капіталу та інноваційні мчи мі і на. Так, до фінансування інноваційної діяльності долучилися досить не-он п чи ніч напої галузі інвестори, такі як страхові, пенсійні й венчурні фонди. Таким М механізм фінансування інноваційної діяльності буде справді ефективним її умови повноцінного функціонування фінансового ринку, чого в Україні, ltd Аіі її mi і немає. Опосередкованими методами стимулювання фінансування ін- ний її і ял і, пості слід вважати заходи, спрямовані на розвиток фінансового і .ці її . поліпшення інвестиційного клімату в державі та забезпечення стабільності і... ф, цінування економіки. Важливим практичним кроком має стати, зокре- .. і ЦІМ) іюііаііпя вкладання коштів у інноваційну діяльність із боку інституційних кірці, і.ікііх як страхові, інвестиційні й пенсійні фонди. П нашій країні з метою активізації інноваційної діяльності варто розробити йі ¦ Mil гупати ще гему заходів, спрямованих на посилення інтересу приватного капіта- 11.піни коштів у інноваційну діяльність. Так, на нашу думку, перспектив-ам пі и цьом) сенсі є інституційні інвестори, інвестиційні фонди й компанії, а та-¦ і її мі і і і і і і j і і банки. Для цього необхідно створити належні умови, які... понили 11 їх до надання довгострокових кредитів підприємствам-інноваторам.І мі IjiyMi її кім реіілізації подібних заходів може стати, наприклад, зменшення подат-i, mm к .і і. ім'я іаш, банку, який фінансуватиме інноваційну діяльність, його пільгове ].| і '.ііііііііі або ж передання йому частки прибутку у профінансованому проек- нм 11 методів може бути зниження норми обов'язкового резервування кош- HU н|і.іі. при пміму є ризик зловживань і маніпуляцій із боку банківських установ. І ПОМІЖ найважливіших механізмів, здатних забезпечувати інноваційні про- і"' урі ами лля розвитку, варто виокремити венчурне фінансування. Як ілюст- |Іпіни чан країн, що досягай значних успіхів у інноваційнії-! сфері, венчурне під-н. ММИШ'ВО стає механізмом фінансування інноваційних проектів та може ні і її інші недофінансування НДДКР із боку держави й великих замовни- ¦ .і. і і її і нінкуіих країнах обсяги венчурного фінансування інноваційної діяльно- МІ| оіьси десятками мільярдів доларів США на рік. При цьому законодавче
28
"Фінанси України", 5 2009 --¦ і.- і і і feMMtC t(,|..,mi«', V¿114)4 29 регулювання у сфері стимулювання розвитку венчурного бізнесу повинне унеможливити податкову мінімізацію з боку інвесторів, які лише з цією метою, під ви-і глаом венчурних компаній, проводять свою діяльність. Говорячи про непрямі методи стимулювання інноваційної діяльності, варто наголосити на необхідності розробки системи заходів, які дали б змогу ефективно реіулювати на законодавчому рівні права на інтелектуальну власність. Питання дотримання патентного й авторського прав є ключовими, оскільки це зменшить потенційні ризики втрати прибутку, а отже, підвищить інтерес інвесторів до фінансування НДДКР. З огляду на сказане це також сприятиме розширенню співпраці вітчизняних інноваційних підприємств із 'їх іноземними партнерами, оскільки останні дістали би змогу працювати у звичному для себе законодавчому полі :і питань інтелектуальної власності без ризику розголошення інформації щодо кон-:' кретних технологій. Таким чином, додатковим резервом фінансування інноваційної діяльності в Україні є розширення кола іноземних партнерів і клієнтської бази вітчизняних інноваційних установ і організацій. Недостатнє фінансування інноваційної діяльності в Україні зумовлене цілим; рядом причин — від незначного рівня державної підтримки науково-технічної ді-1 яльності в цілому і в перспективних галузях зокрема до нерозвиненості фінансо-" вих інституцій і відсутності у вітчизняних підприємців (особливо великих) стиму-] лів до інновацій (оскільки не вичерпано інші джерела збільшення прибутковості,-наприклад, можливість нехтувати екологічними нормами чи збільшувати рента-' бельність шляхом урізання фонду оплати праці й соціальних видатків). Загалом питання фінансування інноваційної діяльності потребує детального' вивчення не тільки як відокремлене явище економічного процесу, а й як складова цілісного комплексу національної інноваційної системи ( НІС). При цьому дуже важливим є системний підхід до НІС як до єдиного цілого, підпорядкованого загальній логіці розвитку, щоб окремі законодавчі акти й конкретні дії уряду не мали суперечливого характеру. Інчічіио И.Я., - ній «ііпИіімічііііх млук, професор, і місі покину П'ііріі макроекономічного регулювання її.,...нм цім пінного фінансового інститутуУі .і п МИ фіміімсоного управлінняА і'і і ».і фінансів України ОРІАНІЗАЦІЙНО-МЕТОДИЧНІ ЗАСОБИ МОНІТОРИНГУ ФІНАНСОВИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ і і.іі/ч ітишіїїш напрями розвитку фінансового механізму щодо організаційно-методичних засо-бе ,іі тіні іації економіки та її компонента — корупції на основі розвитку економічної свобо-:'и Лщі її утіннн державної антикорупційної політики та стратегії протидії корупції, органі- (і іромшкького моніторингу. ih, інііЛиі motivвtes directions of developing a financial mechanism in relation to organizational and .. Ikmlh ni means to deshadow the economy and ils component — corruption based on the develop-<i, ni ni йconomie freedom, formation of state anticorruption policy, strategy to counteract corruption mil ічцчпітііоп of public monitoring. la аапнми аналітичних оцінок представників Ради Європи, в нашій країні іє-ні МОГири основні сфери тіньової "кримінальної активності", які стали дже- M отримання нелегальних прибутків: контрабанда, нелегальне маніпулюван-ні! процесом приватизації, ухилення від сплати податків, корупція. За рокиНі пік «пості масштаби тіньового сектору в Україні досягай критичного обсягу — "і , пні стало загрожувати національній безпеці. Створена на саміті G7 (1998)п і урядова структура FATF з розробки фінансових заходів боротьби з відмиван-ії.їм Грошей прийняла рішення, згідно з яким Україна характеризується як краї- "і іе співпрацює з цією організацією та була включена до "чорного списку" .. і' і ап, які не протистоять відмиванню "брудних" грошей. Активна позиція Ка-ПІІіі і\ Міністрів України при розробці Стратегії протидії відмиванню злочинних m, у прийнятті Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (від- ппіікіііо) доходів, одержаних злочинним шляхом" (2002), Кримінального кодек-I II Країни, Кримінально-процесуального кодексу України та інших нормативно-нріШОНИХ актів, у реалізації заходів щорічних програм уряду, що були схвально нннгні в Раді Європи, дала позитивні результати щодо зменшення рівня тіньової іінії.ііості. Україна була виключена з "чорного списку" країн, що не борються з підминанням "брудних" грошей. Зазначеними діями і результативністю внутрішні ні економічної політики та на міжнародній арені Україною було підтверджено і ні ірення і натагодження цілісної системи боротьби з фінансовою злочинною ді- і п.ІІКТІО. І la жаль, наявний за останні роки рівень тіньової економіки (близько 50 %) є m п і.тою для пошуку напрямів подальшої активної боротьби з проявами тіньової
