1.Конституційна форма правління, державного устрою і політичного режиму України
У ст. 1 Конституції України проголошено: "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава".
Суверенність і незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами. Такі підвалини забезпечують повноту законодавчої,

Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Існуючий поділ України є адміністративно-територіальним, і окремим адміністративно-територіальним одиницям надано лише адміністративну автономію або спеціальний статус (Автономна Республіка Крим, міста Київ і Севастополь).
 
Україна як централізована унітарна держава поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що складають її територіальний устрій.
Територіальний устрій визначає поділ території держави на складові частини, їх правове становище та взаємовідносини з державою в цілому.
Засади територіального устрою України визначені в ст.  132 Конституції. Ними є:
єдність та цілісність державної території;
поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади;
збалансованість соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.
У ст. 133 Конституції проголошено, що систему адміністративно-територіального устрою України складають Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. До складу України входять: Автономна Республіка Крим, міста Київ і Севастополь, що мають спеціальний статус, який визначається відповідними законами, а також 24 області: Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська.
Конституція України (ст. 15) гарантує побудову суспільного життя на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.
Політична багатоманітність означає, насамперед, реальну можливість створення і діяльності різних об'єднань громадян (партій, рухів, конгресів, громадських організацій на основі професійних, культурних, спортивних, вікових та інших інтересів).
Економічна багатоманітність передбачає можливість рівноправного існування різних форм власності (державної, комунальної, колективної, приватної) і різних форм господарювання.
Ідеологічна багатоманітність — це реальне право різних суб'єктів (окремих осіб та їх об'єднань) безперешкодно формулювати,   досліджувати,   пропагувати  та  втілювати  у
практику суспільних відносин ідеї, теорії, погляди щодо різних аспектів життя держави і суспільства.
Гарантією забезпечення цієї багатоманітності є заборона визнання державою будь-якої ідеології як обов'язкової. Кожен громадянин, кожне об'єднання свідомо і добровільно обирають ті ідеологічні настанови, які вони вважають правильними. Тому забороняється цензура, тобто обмежувальні заходи щодо здійснення свободи друку.
Держава гарантує свободу політичної діяльності, яка не заборонена Конституцією і законами України. Прикладом заборони політичної діяльності можуть бути положення, що містяться в ст. 4 Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р. У ній зазначено, що не підлягають легалізації об'єднання, метою яких є зміна шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі територіальної цілісності держави; підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав; пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму і неофашизму тощо.
2. Громадяни — найбільша група суб'єктів адміністративно-правових відносин. Конституція України надає перевагу інтересам, правам і свободам громадян перед інтересами, правами і свободами інших учасників правових відносин, виходячи із пріоритету загальнолюдських цінностей. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність[11].
Найчастіше особа вступає у відносини з державою у сфері виконавчої влади, де практично реалізуються надані особі Конституцією та законами України права і свободи. Для реалізації деяких прав, свобод та виконання обов'язків важливе значення має громадянство — постійний правовий зв'язок особи та Української держави, що проявляється у їх взаємних правах та обов'язках. Право на громадянство є невід'ємним правом громадянина України, він не може бути позбавлений свого громадянства. Кожна особа має право на громадянство в Україні, яке вона може одержати за певних умов. Громадянство не поєднується з постійними трудовими чи службовими відносинами особи з конкретною організацією.
На всіх осіб, що постійно чи тимчасово перебувають на території України, поширюється юрисдикція Української держави. Проте законодавство у багатьох випадках чітко розмежовує статус громадянина і особи, не ототожнює їх. Громадянин України має більш широкий обсяг прав і обов'язків, ніж особа, яка не пов'язана відносинами громадянства з державою, в тому числі й у сфері захисту (недопустимість видачі громадянина України іноземній державі, захист прав громадян за кордоном та ін.).
Адміністративно-правовий статус громадянина України є складовою частиною його загального статус у, що встановлений Конституцією України, Законом України «Про громадянство України» (в редакції від 16 квітня 1997 р.) та іншими законодавчими актами України[12].
Громадяни України є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших ознак. Рівноправність громадян України забезпечується в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя. Усі ці конституційні положення підтверджуються законами України про власність, про підприємництво, про підприємства, про землю, про об'єднання громадян та ін. Правовий статус громадянина включає до себе:
а) основні (невід'ємні) права (або права і свободи людини і громадянина);
б) комплекс прав та обов'язків, що закріплюються Конституцією України, нормами різних галузей права, в тому числі адміністративно-правовими нормами;
в) гарантії реалізації цих прав та обов'язків, а також механізм їх охорони державою.
До основних прав, крім невід'ємних (на життя, здоров'я, честь, гідність та ін.), можна віднести: свободу слова, міграції, зборів, власності, користування засобами транспорту, будовами, політичні права (участь у законодавчій, виконавчій та юрисдикційній діяльності держави) та ін.
Комплекс прав та обов'язків у різних галузях виконавчої діяльності складають права на підприємництво та створення підприємств, на землю, на освіту, на користування досягненнями культури та ін.
Гарантії реалізації цих прав та обов'язків, а також механізм забезпечення їх державою знаходять своє відображення в Конституції та законодавчих актах України.
Адміністративно-правовий статус громадянина України встановлюється обсягом та характером його адміністративної правосуб'єктності, котру складають адміністративна правоздатність та адміністративна дієздатність.
3. Конституційні права і свободи людини та громадянина
Суттєвою характеристикою правового статусу особи, його ядром і елементом, який створює систему статусу, є права, свободи і обов’язки особи.Юридичні права і свободи є близькими й по суті тотожними поняттями. Закріплені в конституції вони визначають міру можливої поведінки, тобто межі можливих дій, можливість користуватися благами для задоволення своїх потреб та інтересів. Юридичні обов’язки є мірою належної поведінки. Вони визначають вид і міру суспільно необхідної поведінки громадян, висувають обов’язкові вимоги до поведінки, дій особи.Поділ прав і обов’язків на права й обов’язки людини і права й обов’язки громадянина пов’язаний з тим, що для сучасного суспільного ладу характерний дуалізм громадянського та політичного суспільства. Як член громадського суспільства людина рівноправна з усіма іншими, а як член політичного суспільства — лише з тими, хто, як і вона, належить до певної держави.У 1679 р. англійський парламент прийняв Закон про свободу особи. В його основу було покладено принцип недоторканності особи. У 1776 р. колоністи Північної Америки проголосували за Декларацію незалежності, а потім за Білль про права, яким проголошувалися свобода слова, совісті, зборів, недоторканність особи. Ці документи були першими в історії правовими актами, де йшлося про права і свободи кожної людини.У 1787 р. на основі цих документів було розроблено і прийнято Конституцію США. Томас Джефферсон зазначав: “Конституційні принципи США народились із поєднання вільних принципів англійської конституції, ідей природного права і здорового глузду”.Ці проголошені колись принципи та ідеї відповідають сучасному розумінню прав і свобод: усі люди рівні, незалежні й мають права, які держава не має права відібрати у них.Національні збори — вищий законодавчий орган Франції — 26 серпня 1789 р. прийняли основний документ французької революції — Декларацію прав людини і громадянина, де вперше було зафіксовано природні права людини, тобто положення про те, що права людини не надаються їй владою, а належать від народження.З кінця 40-х років XIX ст. почали активно розроблятися філософські, юридичні та соціально-політичні проблеми забезпечення захисту прав людини і її основних свобод як найголовнішого фактора забезпечення стійкості функціонування національних соціально-економічних процесів, справедливості й загального миру.Найбільш ґрунтовно питаннями прав людини в Україні займався М. Драгоманов. Він вважав права людини основною складовою політичної свободи (нарівні з розвиненим самоврядуванням), умовою ефективного розвитку суспільного прогресу. М. Драгоманов створив цілісну концепцію прав людини, яка ґрунтувалася на здобутках західноєвропейської правової культури, заснованої на античних традиціях, конституційному законодавстві найрозвиненіших демократичних держав того часу і національних правових та історичних традиціях українського народу.Створений М. Драгомановим конституційний проект “Вольный союз” — “Вільна спілка” — вперше в межах Російської імперії не тільки містив ґрунтовний перелік основних прав людини і громадянина, а й визначав гарантії їх реалізації та захисту. Пізніше це дало підстави відомому російському політичному діячеві П. Струве стверджувати, що М. Драгоманов перший дав російській демократії широку й виразну політичну програму. Він перший виразно й чітко пояснив російському суспільству сенс і значення конституційного порядку й особливо прав людини.У своїй концепції прав людини М. Драгоманов зумів органічно поєднати політичні та громадянські права (що їх проголосили французька Декларація прав людини та громадянина і американський Білль про права), соціальні та економічні права, що перебували в центрі боротьби західноєвропейської соціал-демократії, і національні права представників усіх народів без поділу їх на історичні та неісторичні. У розумінні ролі й значення інституту прав людини М. Драгоманов не тільки виявився на рівні своєї епохи, а й зробив великий внесок у скарбницю світової правничої думки, переконливо довівши, що права людини становлять єдиний комплекс взаємопов’язаних і взаємозумовлених політичних, громадянських, соціальних, економічних, національних, культурних та інших її прав. Відсутність будь-якого із зазначених прав не тільки обмежує правовий статус особи, а й негативно впливає на розвиток суспільства загалом.Генеральна Асамблея ООН 10 грудня 1948 р. прийняла Загальну декларацію прав людини, у Преамбулі якої зазначається, що Генеральна Асамблея проголошує цю загальну Декларацію прав людини як певний зразок, відповідати якому повинні прагнути всі народи і всі держави з тим, щоб кожна людина і кожна структура суспільства, постійно враховуючи положення цієї Декларації, прагнули шляхом здійснення просвітницької та освітньої діяльності сприяти повазі цих прав і свобод, а також забезпечити шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів їх загальне й ефективне визнання та дотримання як серед народів держав — членів Організації, так і серед народів тих територій, що перебувають під їх юрисдикцією.Прийняття цієї Декларації, а також інших засадничих документів, які встановлюють основні принципи державних відносин, запровадження провідними країнами Європи нових конституцій, створення системи громадських організації і регулярне проведення міжнародних конференцій, дало змогу Світовій спільноті досягти певною мірою міжнародної стабільності й створення достатніх підстав для виключення умов виникнення великих воєнних конфліктів, забезпечення реалізації конституційних прав і свобод людини.В інтересах забезпечення захисту принципів справедливості 4 листопада 1950 р. Рада Європи, зважаючи на проголошену Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Загальну Декларацію прав людини, прийняла Конвенцію про захист прав і основних свобод людини, що відоміша як Європейська конвенція з прав людини. Ця конвенція проголосила важливі права і свободи для всіх людей, що живуть у державах — учасницях Ради Європи, наприклад, такі, як право на життя (стаття 2); право на свободу і особисту недоторканність (стаття 5); право на повагу до приватного і сімейного життя (стаття 8); право на свободу думки, совісті й віросповідання (стаття 9); право на свободу виявлення своїх поглядів (стаття 10).Вперше у світі зазначена Конвенція гарантувала захист прав і основних свобод Європейським судом з прав людини.Правам, свободам і обов’язкам людини й громадянина присвячені статті 21—68 розділу II Конституції України.Розміщення цього розділу після розділу “Загальні засади” перед розділами про органи державної влади підкреслює його важливість і нове співвідношення людини й держави, що встановлюється статтею 3 Конституції України: людина визнається найвищою соціальною цінністю, а її права і свободи визначають зміст і спрямованість діяльності держави.Положення Конституції України про права і свободи людини й громадянина повністю узгоджуються з відповідними положеннями ратифікованих Україною міжнародних правових актів — Загальної Декларації прав людини (1948 p.), Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 p.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 p.), Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 p.), Європейської конвенції з прав людини (1950 р.) та інших договорів з прав людини Ради Європи.Соціальне призначення основних прав і свобод громадян виявляється в тому, що вони втілюють ідеали демократії, гуманізму і справедливості, сприяють всебічному розвиткові особи, надають громадянам широкі можливості для активної участі в управлінні суспільством і державою, функціонуванні державного й політико-правового механізму, а також сприяють підвищенню рівня загальної та правової культури особи, удосконаленню демократичного способу життя.Для реалізації конституційних прав, свобод і обов’язків громадян має діяти принцип їх найвищої юридичної сили. Це означає виконання обов’язків усіма суб’єктами права у сфері правотвор-чості та правореалізації.Права і свободи людини й громадянина захищаються судом.Конституційні права, свободи й обов’язки людини і громадянина мають певні юридичні особливості:- виникають не на основі загальних правовідносин, а безпосередньо з правовідносин, передбачених конституцією;- виражають насамперед і безпосередньо відносини громадянина й держави;- не припиняються й не виникають раз у раз, а діють постійно;- їх зміст і обсяг для всіх громадян однакові;- їх реальність забезпечується не так індивідуальними зусиллями окремого громадянина, як державним і суспільним ладом.Закріплені в Конституції України права, свободи й обов’язки людини та громадянина, їх широта, реальність, гарантованість відтворюють не тільки фактичний і юридичний статус особи в суспільстві, а й суть демократії, що існує у країні, соціальні можливості, закладені безпосередньо в суспільному ладі.До конституційних прав і свобод людини та громадянина належать громадянські (особисті), політичні, соціально-економічні та культурно-духовні.Громадянські (особисті) права і свободи людини та громадянина становлять основу правового статусу; вони закріплені в найбільшій кількості статей Конституції України. До них належать права на життя, свободу і особисту недоторканність; недоторканність житла; охорону приватного життя; таємність листування й телефонних розмов, поштових, телеграфних та інших повідомлень; захист приватного життя особи; користування рідною мовою, а також свобода пересування й вибору місця проживання, свобода совісті та ін. (статті 27—35 Конституції України).Перелічені громадянські права і свободи в конституційному праві мають певні особливості:- по суті вони є невіддільними, природними правами людини, тобто правами кожного і не пов’язані безпосередньо з належністю до громадянства країни;- вони включають право на охорону гідності особи, що покладає відповідні обов’язки на державу та інших громадян і передбачає певну етику й законність поведінки державних службовців, їх уважне, чуйне ставлення до людей, що відповідає правовим приписам, а також вимоги до членів суспільства не порушувати права і свободи інших;- особливо значущими і найвразливішими є права щодо недоторканності особи, її житла, приватного життя, таємності листування, телефонних розмов, поштових, телеграфних та інших повідомлень. Ці права належать до предмета ведення органів внутрішніх справ і тому заслуговують на особливу увагу.Політичні права пов’язані з наявністю громадянства України й на відміну від громадянських (особистих) прав, адресованих Конституцією України “кожному”, належать тільки громадянам. Реалізація цих прав дає змогу громадянам брати участь у політичному житті суспільства, управлінні державою (статті 36, 38-40). Громадяни, асоційовані як народ, здійснюють владу, а окремий громадянин як індивід бере участь у цьому процесі. Стосовно політичних прав правосуб’єктність у повному обсязі настає з 18 років.До політичних належить право брати участь в управлінні справами держави (як безпосередньо, так і через представників). Формами безпосереднього здійснення громадянами політичної державної влади є референдуми, всенародні голосування з питань державного й місцевого життя, усі види участі у виборах до органів державної влади і місцевого самоврядування. Формами впливу громадян на політичну державну владу всіх рівнів є вплив виборців на своїх депутатів, виражання суспільної думки з усіх питань внутрішньої та зовнішньої політики.До політичних прав належать також право на об’єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав та свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення, захисту прав і свобод інших людей; право збиратися мирно, без зброї, проводити збори, мітинги, походи й демонстрації, якщо про них завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування, тощо.Соціально-економічні права і свободи є основою всіх інших прав і свобод. Вони стосуються таких важливих сфер життя, як власність, трудові відносини, здоров’я, відпочинок, і сприяють забезпеченню матеріальних, духовних, фізичних та інших соціально значущих потреб й інтересів особи. У статтях 13, 14, 41, 42 Конституції України розглядаються економічні права і свободи, у статтях 43—49 — соціальні. їх реальність робить державу соціальною, що забезпечує належний рівень життя людини, її вільний розвиток.До самостійних конституційних прав і свобод людини й громадянина в системі прав і свобод належать культурно-духовні. За змістом це суб’єктивні права людини в культурній (духовній, ідеологічній) сфері, певні можливості доступу до духовних здобутків свого народу й людства загалом, їх засвоєння, використання, а також до участі в їх подальшому розвитку.До культурних прав і свобод належать права на освіту, свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на результати своєї інтелектуальної і творчої діяльності (статті 53, 54 Конституції України).Кожній людині має бути забезпечена можливість користуватись основними правами і свободами. Держава зобов’язана гарантувати реальне здійснення цих прав і свобод усіма доступними їй засобами. Що вищий ступінь реалізації правового статусу особи, то більшою мірою обмежується можливість сваволі з боку держави та її органів.Гарантування прав і свобод людини — це своєрідний зовнішній механізм обмеження влади, яка завжди прагне до саморозширення й посилення своєї присутності в усіх сферах людського життя.Конституція України закріплює гарантованість реалізації прав і свобод особи. Обов’язок гарантувати забезпечення реалізації прав і свобод покладається насамперед на державу (статті 3, 15, 30, 34, 46 та ін. Конституції України). Таке гарантування здійснюється всією системою органів законодавчої, виконавчої та судової влади.Важливою гарантією захисту конституційних прав і свобод особи є запровадження інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, на якого покладається здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод (стаття 101 Конституції України).Певні функції щодо створення умов для забезпечення реалізації прав і свобод людини виконують органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян.Конституція України надає право людині (особі) самій активно захищати свої права; вона посилює можливості судового захисту кожною особою своїх прав і свобод (стаття 55 Конституції України).Відповідно до принципу повної рівноправності конституційні права і свободи надано всім громадянам незалежно від їхньої статі, національності, раси тощо. Вони забезпечуються суспільством і закріплюються юридичними, матеріальними, політичними й організаційними гарантіями. Конституційні гарантії прав і свобод громадян України — це передбачені Конституцією умови й засоби, що забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод громадян України.Гарантії конституційних прав і свобод людини закріплені Конституцією України (статті 30, 31, 33, 34, 46, 53-57, 59, 64), зокрема права на судовий захист, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, знання кожним своїх прав і обов’язків, правову допомогу, неприпустимість обмеження конституційних прав і свобод людини та громадянина та ін.Основним засобом захисту прав людини у правовій державі повинен бути суд. Однак його діяльність сприяє додержанню законності й забезпечує охорону прав і свобод громадян лише тоді, коли він діє на основі принципів гуманізму, демократизму й законності.Гарантії чинного в Україні правосуддя закріплені статтями 58, 60-63 Конституції України. До них належать принципи, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії; ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази; ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення; принцип презумпції невинності; загальні принципи, пов’язані з визначенням статусу людини у процесі правосуддя.Конституція України поряд із найважливішими правами і свободами людини та громадянина встановлює також конституційні обов’язки як громадян, так і кожного, хто постійно проживає чи перебуває на території України (статті 65-68 Конституції України). Так, стаття 65 встановлює обов’язок громадян України захищати свою Вітчизну, її незалежність та територіальну цілісність, шанувати її державні символи, а також відбувати військову службу відповідно до закону; стаття 66 зобов’язує громадян не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ними збитки, стаття 67 — сплачувати податки і збори в порядку й розмірах, встановлених законом.У статті 68 Конституції України встановлюється, що кожний громадянин зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей; незнання законів не звільняє нікого від юридичної відповідальності. Значення цієї статті поширюється на всі норми й положення Конституції України. По суті йдеться про формування у людей такої правосвідомості, завдяки якій будь-яке порушення чинних норм права вважалося б неординарною подією. Поряд із цим загальним приписом у низці статей Конституції України є заборона здійснення тих чи інших дій, з якими можуть бути пов’язані особливо негативні наслідки для держави, суспільства, окремих організацій і громадян. Так, у статті 37 Конституції України зазначається, що не допускаються створення та діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади, виконавчих органах місцевого самоврядування, а у статті 43 наголошується, що використання примусової праці забороняється.Здійснення зафіксованих у Конституції України прав і свобод людини й громадянина потребує реформування всієї системи права.
4. Варто зазначити, що у практиці світового конституціоналізму конкретне втілення в життя принципу поділу влади залежить від впливу багатьох чинників: історичних особливостей розвитку держави, економічного, соціального та культурного розвитку суспільства, етнічних, міжнародних та інших чинників. Стають дедалі більше помітними зростання соціальної ролі держави, а також вплив політичних партій на формування й функціонування державної влади, що відбивається на виборі організаційно-правових засад функціонування держави. Ці чинники справляють відповідний вплив на розуміння ідеї балансу законодавчої, виконавчої і судової гілок влади, системи їх стримувань і противаг, що відбивається так чи інакше в сучасних конституціях. Характер конституційного втілення вказаних ідей розрізняється залежно від того, якою є форма правління конкретної держави: парламентська республіка чи монархія, президентська або напівпрезидентська республіка тощо. При цьому слід відзначити в розвитку доктрини поділу влади відхід світової конституційної практики від традиційної тричленної класифікації функцій державної влади на користь схеми поділу влади «глава держави – парламент – уряд», якою дедалі більше визначається форма правління в конституційній державі, а також появу державних органів із особливим статусом, що не охоплюються згаданою класифікацією. У цьому процесі помітного значення набуває роль глави держави, яка відбиває не так принцип поділу влади, як тенденцію забезпечення єдності державної влади. У світовій практиці дедалі поширюється тенденція зближення форм правління, а також запровадження рівномірного розподілу владних функцій на всіх рівнях – від національного до локального.
Аналізуючи загальні засади Конституції, ми бачимо поєднання двох різних підходів, що йдуть від Монтеск'є та Руссо: поділу влади в організаційно-правовому аспекті та єдності влади, з позицій ідеї суверенітету народу. За ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо й через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Виключно народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні; це право не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Разом з тим у цій статті встановлено, що ніхто не може узурпувати державну владу. По суті, тут має місце соціологічний підхід, аналогічний тому, який застосовували ще розробники Конституції США. З другого боку, Конституцією України встановлюється система органів держави з більш-менш чітким розмежуванням повноважень між ними, виходячи з вимоги здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, а також обмеження здійснення повноважень органами, які належать до вказаних гілок влади, межами, встановленими Конституцією й відповідно до законів України.
Цей загальний підхід досить чітко відображається у структурі чинної Конституції України. Так, після розділу І «Загальні засади» вміщено розділ ІІ «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина», що цілком відповідає системі засадничих положень Основного Закону. Адже перед згаданими статтями 5 і 6 Конституції міститься визначальна стаття 3, згідно з якою права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини в Україні названо головним обов'язком публічної влади, і насамперед виконанню цього обов'язку має підпорядковуватися організація та функціонування цієї влади. Розділ ІІІ у Конституції присвячено виборам і референдуму як формам безпосередньої демократії, в яких реалізується здійснення влади Українським народом. І лише подальші розділи Конституції присвячено організації державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Зокрема, ІV розділ стосується парламенту – Верховної Ради України, V – Президента України як глави держави, у VІ – йдеться про Кабінет Міністрів України та інші органи виконавчої влади, й, нарешті, VІІІ – присвячено організації правосуддя.
Разом з тим у кожному з розділів, присвячених названим органам держави, більш-менш повно і послідовно визначаються їхній статус та загальні вимоги до здійснення ними конституційних повноважень як самостійно, так і у взаємодії з іншими органами. При цьому найдетальніше врегульовано статус Верховної Ради України – парламенту як єдиного органу законодавчої влади. Водночас конституційний статус Верховної Ради не обмежується її функціями як законодавчого органу. Парламент також здійснює в межах, визначених Конституцією, установчі та контрольні повноваження.
Президент України є главою держави, який бере участь у здійсненні як законодавчої, так і виконавчої функцій влади. Водночас більшість його повноважень мають характер повноважень установчої влади. Кабінет Міністрів визначено в Конституції як вищий орган у системі органів виконавчої влади, однак у владній ієрархії він нижче за главу держави та парламент. Незалежну самостійну гілку влади в системі поділу влади становлять суди загальної юрисдикції на чолі з Верховним Судом України, а також Конституційний Суд України.
Визнаючи реалізацію в Конституції України принципу поділу влади на сучасних теоретико-правових засадах, необхідно разом з тим відзначити низьку ефективність функціонування державної влади з точки зору утвердження й забезпечення прав і свобод громадян. Однією з істотних причин цього є те, що ідея балансу гілок влади не доповнюється юридичним формулюванням принципу взаємодії гілок влади, що не дає змогу забезпечити єдність влади та її реалізацію в інтересах суспільства.
На мій погляд, під час підготовки нової редакції Конституції України (про що останніми роками дедалі певніше заявляють політики й до чого схиляється наукова думка), варто чіткіше визначитися з конституційним закріпленням принципу поділу державної влади в його співвідношенні з принципом єдності влади. Зокрема, доцільно чіткіше визначитися з розподіленням повноважень установчої влади між народом як єдиним джерелом влади в Україні, парламентом і главою держави. Адже саме в площині реалізації установчих повноважень останнім часом в Україні виникають найгостріші політико-правові конфлікти, і саме в цій частині не забезпечене повноцінне конституційне й законодавче регулювання відносин народовладдя. Досить вказати на недостатнє регулювання статусу парламентської коаліції та опозиції, участі політичних партій у формуванні та здійсненні державної влади й місцевого самоврядування, на проблеми виборчої системи, законодавства про референдум, недосконале конституційне і законодавче регулювання організації та здійснення судової влади тощо.
Отже, теоретичне визначення принципу єдності влади, шляхів його реалізації у співвідношенні з принципом поділу державної влади в конкретних умовах нашої країни стає вкрай актуальним не лише з погляду утвердження в ній демократичної соціальної правової держави, а найперше з точки зору потреби запобігання перманентним політико-правовим конфліктам усередині державної влади, які супроводжують розвиток України останніми роками.
5. Система органів державної влади в Україні
Державна влада - особливий різновид соціальної влади, яка поширюється на все суспільство, має публічно-політичний характер, здійснюється від імені держави спеціальними суб'єктами (органами держави та їх посадовими особами), які здатні регулювати і впливати на поведінку людей та відповідними засобами домагатися здійснення своєї волі.
Державна влада в Україні будує свою організацію і діяльність на підставі двох основоположних принципів, закріплених у Конституції.
Перший з них стосується організації державної влади, яка згідно ст.6 Конституції України здійснюється на засадах поділу її на законодавчу, виконавчу та судову. Відповідно до цього поділу визначається система державних органів, які здійснюють державну владу: єдиний законодавчий орган, органи виконавчої та судової влади. Саме ці державні органи є суб'єктами конституційно-правових відносин з приводу організації і здійснення державної влади в Україні.
Другий принцип стосується переважно діяльності даних органів. Згідно зі ст.8 Конституції, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Це означає, по-перше, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. І, по-друге, оскільки Конституція України має найвищу юридичну силу, то всі закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй.
Наука конституційного права виділяє наступні види органів державної влади України:
- за способом формування виділяють виборні (Верховна Рада України, Президент України) та призначені (Кабінет Міністрів України, судді) органи державної влади;
- за обсягом владних повноважень виділяють всеукраїнські (Верховна Рада України, Президент України) та місцеві (місцеві державні адміністрації) органи державної влади;
- за характером компетенції виділяють органи державної влади загальної (Кабінет Міністрів України) та спеціальної (міністерства, державні комітети) компетенції;
- за порядком вирішення питань виділяють одноособові (Президент України) та колегіальні (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України) органи державної влади;
- за принципом поділу влади виділяють законодавчі, виконавчі та судові органи.
Особливе місце в системі органів державної влади посідає Президент України, який згідно Конституції є главою держави і виступає від її імені. Хоча Президент України не належить до жодної з гілок влади, він має суттєвий вплив на формування і функціонування кожної з гілок влади.
Іншим державним органом, який теж займає особливе місце серед органів державної влади України є прокуратура України.
У відповідності до принципу розподілу влади кожна гілка державної влади має бути відносно самостійною, незалежною. Для узгодження їх дій Конституцією України передбачена система стримувань і противаг, таких як різні строки виборів Верховної Ради і Президента, право Верховної Ради на імпічмент і право Президента „на вето", на дострокове припинення повноважень Верховної Ради, участь Президента і Верховної Ради у формуванні органів виконавчої, судової влади та інше.
Розподіл влади вкрай необхідний, бо влада без внутрішніх противаг не може зберегти демократичну форму правління і неминуче еволюціонує до авторитаризму.
Державна влада в Україні реалізується на засадах централізації та децентралізації. Тому розподіл державної влади здійснюється не лише по горизонталі між вищими органами влади, але і по вертикалі між місцевими і центральними органами державної влади. Так, центральні органи влади передають частину владних функцій органам влади на місцях, а ті, в свою чергу, частину своїх повноважень передають центральним органам, яким вони підзвітні і підконтрольні.
Кожна гілка влади має свою владну вертикаль. Так, крім Верховної Ради, як вищого представницького органу влади, існують місцеві ради, представницькі органи влади на місцях. Виконавча влада реалізує частину своїх повноважень через місцеві районні та обласні адміністрації. Судова влада розподіляє свої повноваження між центральними органами судової влади і місцевими судами.
Такий горизонтальний і вертикальний розподіл державної влади традиційно властивий демократичній моделі держави і забезпечує її оптимальне функціонування.
Верховна Рада України.
Законодавча влада в Україні представлена єдиним органом - Верховною Радою України. Статус Верховної Ради України та порядок її діяльності визначено ст.75 Конституції України, Законами України „Про постійні комісії Верховної Ради України" від 4 квітня 1995 року, „Про статус народного депутата України" від 22 березня 2002 року та іншими законодавчими актами.
Конституцією України визначається сутність Верховної Ради як єдиного загальнонаціонального, представницького, колегіального органу державної законодавчої влади в Україні. Виключно до її компетенції входить прийняття законів на території України. Ніякого іншого органу законодавчої влади в Україні сьогодні немає.
За Конституцією України - Верховна Рада України - парламент однопалатний, що обумовлено унітарним характером нашої держави.
Верховна Рада України формується шляхом виборів. Конституційний склад Верховної Ради - 450 депутатів, які обираються на основі загального, рівного, прямого виборчого права таємним голосуванням строком на 5 років. Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш ніж двох третин від її конституційного складу, тобто 300 депутатів.
Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть бути на державній службі або мати інший представницький мандат.
Верховна Рада України здійснює ряд функцій, які в сукупності виражають основні напрямки її діяльності.
Основними функціями Верховної Ради України є:
1) представницька функція (представляє весь український народ і виступає від його імені);
2)  законодавча функція (внесення змін до Конституції України, прийняття законів, внесення до них змін, скасування або призупинення їх чинності);
3) установча функція (формування органів виконавчої та судової влади, формування власних парламентських структур, призначення або обрання на посади, звільнення з посад інших органів державної влади, вирішення питань, що стосуються територіального устрою, Збройних    Сил    України,    забезпечення    формування    органів місцевого самоврядування);
4) функція   парламентського   контролю  (контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України, парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та  їх   захист,   бюджетно-фінансовий   контроль,   парламентський контроль задіяльністю органів прокуратури тощо). Кожна функція має свій особливий порядок, спеціальну процедуру здійснення (процес).
Конституція України закріплює за Верховною Радою широке коло повноважень у різних сферах управління.
Найважливішими повноваженнями Верховної Ради України є:
у законодавчій сфері - внесення змін до Конституції України, прийняття законів, затвердження Державного бюджету України;
у зовнішньополітичній сфері - оголошення за поданням Президента України стану війни та укладання миру, ратифікація і денонсація міжнародних договорів;
участь у формуванні органів виконавчої влади. Призначення за поданням Президента України Прем'єр-міністра України й інших вищих посадових осіб;
участь у формуванні органів судової влади. Верховна Рада призначає третину складу Конституційного Суду України, обирає суддів судів загальної юрисдикції;
здійснення парламентського контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України, прийняття резолюції недовіри Кабінету Міністрів. Формою парламентського контролю є також діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
усунення   Президента  України  з  посади  в  порядку особливої процедури (імпічменту).
Верховна Рада України здійснює й інші повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до її видання.
Основною організаційною формою роботи Верховної Ради є сесія, яка складається з пленарних засідань, засідань комітетів, тимчасових слідчих і спеціальних комісій Верховної Ради. Засідання проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради.
Як вже зазначалось вище, однією з найважливіших функцій парламенту є законодавча функція, тобто прийняття, зміна та скасування законів.
Процес створення, зміни і скасування законів називають законодавчим процесом.
В Україні він складається з таких стадій:
1)             законодавча ініціатива, тобто внесення офіційної пропозиції про прийняття, зміну чи скасування закону до Верховної Ради України. Таке право належить: Президенту України; народним депутатам України; Кабінету Міністрів України;
2) розробка законопроекту. Вона може бути доручена парламентським комітетам, тимчасовій спеціальній комісії, міністерствам, колективам вчених - фахівців. Найчастіше перша і друга стадії законодавчого процесу збігаються, і тоді на розгляд Верховної Ради України вносять готовий законопроект;
3) попереднє обговорення законопроекту. Прийнятий до розгляду законопроект обговорюється в комітетах Верховної Ради. При цьому для підготовки висновків визначається головний комітет, якому інші подають свої результати обговорення законопроекту;
4) обговорення законопроекту на пленарних засіданнях Верховної Ради (читання законопроекту).
При першому читанні законопроекту Верховна Рада заслуховує доповідь його ініціатора, співдоповідь ініціаторів внесення кожного альтернативного законопроекту (якщо такі є), співдоповідь головного комітету, обговорює основні положення законопроекту і його структур (частини, розділи, статті, повноту і послідовність їх викладання);
Під час другого читання (який є основним у розгляді законопроекту) Верховна Рада проводить постатейне обговорення законопроекту та здійснює постатейне голосування. У разі необхідності можуть обговорюватися і ставитися на голосування частини статті, її підпункти або речення;
Третє читання законопроекту (яке є необов'язковим) проводиться лише тоді, коли необхідні редакційні виправлення і узгодження розглянутого законопроекту з іншими законами;
5) прийняття закону (у результаті другого чи третього читання) здійснюється голосуванням. За загальним правилом, закон має одержати схвалення простої більшості членів парламенту (тобто 50 відсотків +  1  голос). Деякі закони мають бути схвалені двома третинами    голосів    парламентарів    (кваліфікована    більшість). Прийнятий закон підписується Головою Верховної Ради України;
6) підписання закону Президентом України, який протягом 15 днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання та офіційного оприлюднення або повертає закон зі своїми зауваженнями і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради для повторного розгляду. Таке право Президента називається правом відкладального вето. У разі якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається ним схваленим і має бути підписаний та офіційно оприлюднений. Якщо під час повторного розгляду закон знов прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів;
7) оприлюднення закону. Підписані Президентом України закони та інші акти, прийняті Верховною Радою, публікуються в офіційних друкованих виданнях, якими є „Офіційний вісник України", „Відомості Верховної Ради України", а також газети - „Голос України" і „Урядовий кур'єр". Значення цієї стадії полягає в тому, що неоприлюднені та, таким чином, не доведені до відома людей закони не застосовуються;
8) набрання законом чинності. Відповідно до ст.94 Конституції України закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачене самим законом, але не раніше дня його опублікування.
Конституційно-правовий статус Президента України
Конституційно-правовий статус Президента України виник і дістав своє нормативно-правове закріплення після проголошення незалежності України.
Конституція України визначає, що Президент України є главою держави і виступає від її імені.
Глава держави - це посадова особа, що здійснює верховне представництво держави у внутрішній і зовнішній політиці.
Як глава держави Президент виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина.  Президент України не належить до жодної із закріплених Конституцією гілок влади, що цілком узгоджується з принципами розподілу влади. Президент України виконує інтегруючу функцію, тобто забезпечує баланс і взаємодію між органами державної влади.
Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.
Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг 35 років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.
Повноваження Президента України починаються не пізніше ніж через 30 днів після офіційного оголошення результатів виборів, змоменту складання присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України. Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України.
Конституція передбачає засоби захисту правового статусу Президента України, він користується правом недоторканності на весь час виконання своїх повноважень.
Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо Президент України не був усунутий з поста в порядку імпічменту.
Повноваження Президента України припиняється достроково у разі:
1)  відставки;
2)  неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;
3)  усунення з поста в порядку імпічменту;
4)  смерті.
Діяльність Президента України, не пов'язана з виконанням ним своїх повноважень, обмежується. Він не має права мати інший представницький мандат, обіймати посаду в органах державної влади чи в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю.
Найважливіші повноваження Президента визначені Конституцією та Законами України „Про Президента України", „Про міжнародні договори України", „Про оборону України", „Про громадянство України" та ін. і до яких належать:
1) у сфері забезпечення державного суверенітету України. Президент є Верховним Головнокомандуючим Збройних Сил України, очолює Раду національної безпеки й оборони України, вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни і приймає рішення про використання Збройних Сил в разі збройної агресії проти України;
2) у сфері зовнішньої політики. Президент України представляє державу в міжнародних відносинах. Конкретний прояв цієї функції - керівництво зовнішньополітичною діяльності держави, ведення переговорів, укладання міжнародних договорів, вирішення питання про визнання іноземних держав, призначення і звільнення глав дипломатичних представництв . України в інших державах і міжнародних організаціях, прийняття вірчих і відкличних грамот дипломатичних представників іноземних держав;
3) у сфері внутрішньої політики. Президент України призначає всеукраїнський референдум щодо змін у Конституції, утворює, реорганізує і ліквідує міністерства й інші центральні органи виконавчої влади; підписує закони, прийняті Верховною Радою України; має право вето щодо прийняття Верховною Радою законів з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховною Радою України;
4) щодо формування складу органів державної влади. Президент України припиняє повноваження Верховної Ради України; вносить до Верховної Ради України подання про призначення Прем'єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних  справ  України,   Голови  Служби  безпеки  України; призначає керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять  до  складу  Кабінету  Міністрів  України,  а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їх повноваження; призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради Генерального   прокурора   України;   призначає   третину   складу Конституційного    Суду,    половину   складу    Національної   ради України з питань телебачення і радіомовлення; здійснює перше призначення на посаду професійного судді строком на 5 років;
5) у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина. Президент України приймає рішення про прийняття до громадянства України і припинення громадянства України, про надання притулку в Україні; здійснює помилування;
6)  крім того, Президент України має низку повноважень, що традиційно належать до прерогатив глави держави, а саме: присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги й інші вищі спеціальні звання і класні чини; нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки і нагороджує ними.
Президент України здійснює й інші повноваження, визначені Конституцією та законами України, але при цьому він не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.
Здійснюючи свої повноваження, Президент видає укази та розпорядження, які є обов'язковими до виконання на всій території України. Окремі акти Президента скріплюються підписом Прем'єр-міністра України та міністра, відповідального за підготовку акта та його виконання.
У разі дострокового припинення повноважень Президента України виконання його обов'язків на період до обрання і вступу на пост нового Президента покладається на Голову Верховної Ради України. Але при цьому він не може здійснювати повноваження Президента України передбачені пунктами: 2, 6-8, 10-13, 22, 24, 25, 27, 28 ст.106 Конституції України.
Таким чином, можна зазначити, що посада Президента України є новацією у суспільно-політичному житті України, вона регламентована Конституцією України, реалізація повноважень Президента передбачає координацію і співдію з іншими гілками державної влади.
Система органів виконавчої влади України.
Виконавча влада - це система виконавчо-рознорядчих державних органів, які здійснюють безпосереднє управління державними справами, відповідальна перед Президентом України та Верховною Радою України, підконтрольна і підзвітна Верховній Раді України.
Місце виконавчої влади в системі єдиної державної влади визначається перш за все метою її діяльності - забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина.
Мета у свою чергу вимагає чіткого визначення суті виконавчих та розпорядчих функцій, які притаманні лише виконавчій владі і не збігається з функціями інших гілок влади.
Виконавча функція характеризується тим, що органи виконавчої влади безпосередньо виконують нормативні приписи та інші акти законодавчої влади і Президента України.
Розпорядча функція характеризується тим, що для виконання актів законодавчої влади, указів та розпоряджень Президента України органи виконавчої влади від свого імені видають управлінські акти, дають відповідні розпорядження.
Суб'єктами виконавчої влади в Україні,які здійснюють ці функції, є:
1)  органи загальної компетенції - вищі  органи у системі органів виконавчої влади;
2)  органи спеціальної  компетенції -  центральні  органи державної виконавчої влади;
3)  місцеві органи державної виконавчої влади.
У своїй сукупності ці суб'єкти утворюють єдину систему органів виконавчої влади. Очолює систему органів виконавчої влади Кабінет Міністрів України - вищий колегіальний орган виконавчої влади, який відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. У своїй діяльності Кабінет Міністрів керується Конституцією, законами та актами Президента України. Організація, повноваження, функції і порядок діяльності Кабінету Міністрів України визначаються Конституцією та законами України.
Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови та розпорядження, які підписує Прем'єр-міністр і які є обов'язковими до виконання.
Друге після Кабінету Міністрів місце у виконавчій вертикалі влади посідають центральні органи виконавчої влади. До цієї системи входять:
1)  міністерства;
2)  державні комітети (державні служби);
3)  центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом (Антимонопольний комітет, фонд держмайна, Управління державної охорони, СБУ тощо).
Структуру центрального органу виконавчої влади затверджує керівник відповідного органу, а їх завдання та функції встановлюються положенням, в якому передбачається відповідальність керівників цих органів перед Президентом України і Верховною Радою України за результати своєї діяльності.
Компетенція міністерств, комітетів і служб реалізується через видання ними наказів, інструкцій та інших нормативно - правових актів, які підлягають державній реєстрації у Міністерстві юстиції України.
Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізуються і ліквідовуються в порядку, встановленому законодавством, а також утворювати дорадчі та консультативні органи, склад яких і положення про них затверджує Кабінет Міністрів України.
Важливу роль у системі органів виконавчої влади відіграютьмісцеві державні адміністрації, які здійснюють виконавчу владу в областях і районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та  Севастополі.
Місцеві державні адміністрації - це державні органи виконавчої влади в регіонах, які наділені правом представляти інтереси держави і приймати від її імені розпорядження, що діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.
Правовий статус місцевих державних адміністрацій встановлюється Конституцією України, Законом України „Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 року та іншими законами. У своїй діяльності вони керуються також актами Президента України, Кабінету Міністрів України, органів виконавчої влади вищого рівня.
Саме місцеві державні адміністрації реалізують принцип поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, покладений в основу побудови адміністративно-територіального устрою України.
Місцеві державні адміністрації очолюють голови відповідних адміністрації, які призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України на строк повноважень Президента. Вони відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Місцеві державні адміністрації підзвітні та підконтрольні також радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами.
Голови місцевих державних адміністрацій формують склад місцевих державних адміністрацій та визначають їх структуру.
Повноваження голови місцевої державної адміністрації припиняються Президентом України у разі:
1)  порушення Конституції і законів України;
2)  втрати громадянства, виявлення факту подвійного громадянства;
3)  визнання судом недієздатним;
4)  виїзду на проживання до іншої країни;
5)  набрання законної сили обвинувального вироку суду;
6)  за власною ініціативою Президента України з підстав, передбачених Законом України „Про місцеві державні адміністрації" та законодавством про державну службу;
7)  висловлення недовіри більшістю (дві третини) голосів відповідної ради;
8)  подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням;
9)  у разі смерті.
6. У системі поділу влади судова влада призначена для збалансування протистояння законодавчої і виконавчої гілок влади та здійснення правосуддя. У нашій державі вона репрезентується Конституційним Судом і судами загальної юрисдикції, які становлять судову систему України.
Свої повноваження судова влада здійснює через правосуддя – діяльність судів по розгляду і вирішенню кримінальних, цивільних, сімейних, трудових, адміністративних та господарських справ. Така діяльність відбувається у відповідній формі судочинства – встановленого законом порядку здійснення правосуддя.
Таким чином, правосуддя – це діяльність судів по розгляду і вирішенню різної категорії справ, а судочинство – встановлений законом порядок здійснення правосуддя.
Загалом, можна виділити п’ять основних форм судочинства:
1) конституційне – порядок прийняття рішень та оголошення висновків у справах щодо конституційності законів та інших правових актів; відповідності Конституції України міжнародних договорів; додержання конституційної процедури усунення Президента України з поста в порядку імпічменту; офіційного тлумачення Конституції та законів України. Здійснюється Конституційним Судом згідно із Законом України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 року;
2) кримінальне – порядок порушення, розслідування та розгляду кримінальних справ. Здійснюється загальними судами згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України 1960 року;
3) цивільне – порядок судового вирішення цивільних, сімейних, трудових, житлових справ і справ окремого провадження. Здійснюється загальними судами згідно з Цивільним процесуальним кодексом України 2004 року;
4) господарське – порядок судового вирішення справ у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, а також у спорах про визнання недійсними актів, справ про банкрутство, справ за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції. Здійснюється господарськими судами згідно з Господарським процесуальним кодексом України 1991 року;
5) адміністративне – порядок вирішення справ у спорах, однією із сторін яких є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції. Ця форма судочинства наразі перебуває на етапі становлення і здійснюється адміністративними судами згідно з Кодексом адміністративного судочинства України 2005 року.
Вказані форми судочинства в Україні можна класифікувати на публічні (конституційне та кримінальне), рушійною силою яких виступає обов’язок компетентних державних органів порушити провадження в інтересах усього суспільства, та приватні (цивільне, господарське, адміністративне), в основі яких лежить диспозитивна воля особи, що виступає на захист власного інтересу.
Специфіка суду як органу судової влади полягає і в тому, що його діяльність при розгляді судових справ суворо регламентована відповідними кодексами та іншими правовими актами. Основна мета такої суворої регламентації – забезпечення законного, обґрунтованого та справедливого вирішення судових справ.
Під судовою системою розуміється сукупність судових установ – судів, яка побудована відповідно до компетенції і завдань, що стоять перед ними.
Загалом всі суди судової системи України мають однакові завдання та принципи організації і діяльності, керуються однаковим матеріальним і процесуальним законодавством, але наділені власною компетенцією.
За загальним правилом, судова система майже усіх країн світу будується у співвідношенні з адміністративно-територіальним поділом країни. При цьому можуть застосовуватися і змішані елементи судової системи – утворення спеціалізованих судів тощо. Чинна судова система України також побудована відповідно до наявного адміністративно-територіального поділу. Виняток з цього загального правила складають військові суди, в основі побудови яких лежить не адміністративно-територіальний поділ держави, а, в основному, види військових формувань та їх завдання.
Відповідно до Конституції України і Закону України «Про судоустрій України» систему судів загальної юрисдикції становлять місцеві суди, апеляційні суди, Апеляційний суд України, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України.
Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, і немає інших судів, які входили б до його системи. Він вирішує питання про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів. У зв’язку з цим він займає особливе місце в судовій системі України і до судів загальної юрисдикції не відноситься.
Місцеві суди діють у межах району, міста (крім міст районного підпорядкування), району в місті, декількох районів чи району та міста одночасно. До місцевих судів відносяться також військові суди гарнізонів, господарські суди Автономної Республіки Крим, областей; міст Києва і Севастополя.
Апеляційні суди діють в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі. Функціями апеляційних інстанцій наділені також вищі спеціалізовані суди щодо рішень апеляційних судів, ухвалених як судів першої інстанції.
Функції касаційних судів покладаються на вищі спеціалізовані суди та відповідні палати Верховного Суду України. У касаційному порядку можуть перевірятися: 1) вироки, ухвали і постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції; 2) вироки і постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку.
Таким чином, за Конституцією України передбачається, що судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України і судами загальної юрисдикції. Система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди.
Форми і завдання судової діяльності визначаються інстанційністю. Під судовою інстанцією розуміється суд (або його структурний підрозділ), що виконує ту чи іншу судову функцію з розгляду судових справ (прийняття рішення по суті, розгляд скарг і подань). Для забезпечення всебічного, повного і об’єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють: суди першої інстанції; суди апеляційної інстанції; суди касаційної інстанції.
Судом першої інстанції називають суд, який розглядає справу по суті і вирішує її остаточно шляхом винесення вироку в кримінальних справах чи рішення у цивільних справах.
Апеляційні – це ті суди, які за скаргами і поданнями перевіряють законність і обґрунтованість постановлених судами першої або апеляційної інстанції судових рішень, які ще не вступили в законну силу. Апеляційними судами в Україні є відповідні палати в кримінальних і цивільних справах обласних апеляційних судів, апеляційні військові суди, Апеляційний суд України, апеляційні спеціалізовані суди та вищі спеціалізовані суди (щодо рішень апеляційних спеціалізованих судів, постановлених у першій інстанції).
Касаційні суди – це суди, які вправі перевірити законність і обґрунтованість постановлених у справі судових рішень, які набули законної сили. Касаційними судами нашої держави є вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України.
З побудовою судової системи тісно пов’язане таке поняття, як підсудність справ судам. Визначити підсудність означає встановити суд, який відповідно до закону уповноважений вирішити конкретну судову справу. Додержання правил про підсудність сприяє швидкому, всебічному і повному розгляду судової справи з урахуванням її конкретних особливостей, забезпечує реалізацію права учасників судового розгляду на компетентне вирішення справи.
У теорії процесуального права розрізняють родову (предметну) і територіальну (просторову чи місцеву) підсудність.
Родова (предметна) підсудність – обумовлена предметом спору ознака справи, в залежності від якої розмежовується компетенція між різними ланками судів. Загалом, даний вид підсудності дає відповідь на питання, яку категорію справ як суди першої інстанції розглядають місцеві суди, яку апеляційні, а яку – Верховний Суд України.
Територіальна підсудність – це ознака цивільної справи, на основі якої розмежовується компетенція судів у межах однієї ланки. Загальна територіальна підсудність встановлює загальне правило визначення суду для звернення. Вона застосовується завжди, крім випадків, коли закон допускає інші види підсудності. Так, за ст. 125 ЦПК: 1) позови до фізичних осіб пред’являються в суді за місцем проживання відповідача; 2) позови до юридичних осіб подаються за місцем знаходження їх органу управління.
Детальніше про органи судової влади можна дізнатись, звернувшись до Закону України «Про судоустрій України».
7. Поняття та ознаки місцевого самоврядування
Відповідно до законодавства місцеве самоврядування в Україні — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста — самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення у межах Конституції і законів України.
При цьому під територіальною громадою розуміють жителів, які об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Органи місцевого самоврядування — це структурно-організовані колективи службовців або одного службовця, що наділяються владою у системі місцевого самоврядування для реалізації владних рішень, а посадові особи місцевого самоврядування — особи, які працюють в органах місцевого самоврядування, мають відповідні посадові повноваження у здійсненні організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримують заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.
Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо (наприклад, шляхом місцевого референдуму, загальних зборів), так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
Громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад. Будь-які обмеження права громадян України на участь у місцевому самоврядуванні залежно від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, строку проживання на відповідній території, за мовними чи іншими ознаками забороняються.
Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах: 1) народовладдя; 2) законності; 3) гласності; 4) колегіальності; 5) поєднання місцевих і державних інтересів; 6) виборності; 7) правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності у межах повноважень, визначених цим та іншими законами; 8) підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб; 9) державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування; 10) судового захисту прав місцевого самоврядування.
Правовий статус місцевого самоврядування в Україні визначається Конституцією України, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. та іншими законами, які не повинні суперечити положенням згаданого законодавчого акту. Правовий статус місцевого самоврядування у містах Києві та Севастополі, а також в Автономній Республіці Крим визначається Конституцією України та вищезгаданим Законом з особливостями, передбаченими законами про міста Київ і Севастополь. Так, 15 січня 1999 р. був прийнятий Закон України «Про столицю України — місто-герой Київ», який врегулював спеціальний статус міста Києва як столиці України, особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування у місті відповідно до Конституції та чинного законодавства. Крім того, це практично означає, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим — також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.