Давид Рікардо
Теорія вартості.
Рікардо, як і Сміт, розрізняє споживчу і мінову цінність. Корисність (споживча цінність), підкреслював він, не є мірилом мінової цінності, хоча вона абсолютно необхідна для неї. Товари свою мінову цінність черпають з двох джерел — рідкості і кількості праці, що необхідна для їх добування. Існують товари, цінність яких визначається виключно їх рідкістю (статуї, картини, раритетні книги, монети). Цінність цих товарів не визначається кількістю праці, витраченої на їх виготовлення, і змінюється залежно від багатства і смаків споживача. Проте їх кількість у загальній масі товарів незначна. Мінова цінність переважної кількості товарів визначається працею. Оскільки мінова цінність — категорія відносна, яка знаходить свій прояв у певній кількості іншого товару, Рікардо виявляє й абсолютну цінність, субстанцію якої становить праця. Проте він не розвиває цю ідею, а зосереджує основну увагу на дослідженні саме мінової цінності. Рікардо підтримує Сміта в його трактуванні цінності працею і критикує за її визначення працею, що купується. Не сприймає Рікардо й смітівського тлумачення цінності як суми доходів. У Рікардо цінність виступає як первинна величина, що визначається працею і розподіляється на доходи. На цінність товарів, підкреслював Рікардо, впливає не лише праця, безпосередньо витрачена на їх виробництво, а й капітал, тобто праця, витрачена на знаряддя, інструменти, будівлі, що беруть участь у виробництві. Рікардо, як і Сміт, ототожнює капітал із засобами виробництва. Але якщо Сміт цю категорію пов'язував з капіталістичним способом виробництва, існуванням найманої праці, то Рікардо трактує її позаісторично. У нього все, що бере участь у виробництві, навіть знаряддя первісної людини, становить капітал. А звідси висновок про правомірність прибутку на капітал. Решта цінності йде на оплату праці. У Рікардо теорія цінності переплітається з теорією розподілу. Він заявляє, що зміни в заробітній платі не ведуть до відповідних змін цінності товару. «Цінність товару,— писав він,— або кількість якогось іншого товару, на яку він обмінюється, залежить від відносної кількості праці, необхідної для його виробництва, а не від більшої чи меншої винагороди, яка виплачується за цю працю. Зміни в заробітній платі позначаються лише на величині прибутку. Рікардо критикує Сміта за його твердження про те, що зростання ціни праці веде до підвищення цін товарів. Рікардо, як і Сміт, зіткнувся з труднощами, коли вирішував проблему цінності на капіталістичній основі. Він бачив, що прибуток на капітал визначається розмірами капіталу, що норма прибутку має тенденцію до вирівнювання. А це було б неможливо, якби товари обмінювались лише відповідно до витрат живої праці. В такому разі галузі, де основний капітал займає незначне місце або швидко обертається, мали б переваги перед галузями, в яких основний капітал займає більшу долю або повільно обертається. Перша група галузей продавала б товари дорожче, тому що у неї були б більші витрати праці і, відповідно до трудової теорії цінності, створювалась би більша цінність. Але тоді відбувався б перелив капіталів у ці галузі, а решта галузей не змогла б розвиватись. Щоб подолати цю суперечність, Рікардо модифікує свою теорію цінності. Він відмовляється від заяви про те, що заробітна плата не впливає на ціни і розглядає її вплив на ціни в результаті різних змін стану та співвідношення основного і оборотного капіталу. Рікардо робить висновок, що зростання номінальної заробітної плати збільшить цінність благ, виготовлених за допомогою капіталу з коротким строком служби, або малої кількості техніки відносно благ, виготовлених за допомогою «довговічного» капіталу, або великої кількості техніки. Саме таким шляхом буде урівноважена норма прибутку незалежно від статей витрат. Проте Рікардо заявляє, що ця причина зміни цінності товарів діє порівняно слабо і її можна не враховувати. Значно важливішою причиною Рікардо називає збільшення або зменшення кількості праці. Такий його підхід до визначення цінності став предметом гострої критики з боку буржуазних економістів. Рікардо розрізняє природну й ринкову ціни. Під природною він фактично розуміє цінність, під ринковою — ціну. Ринкові ціни підлягають випадковим і тимчасовим коливанням. Короткочасний вплив на відхилення ринкових цін від природних має попит і пропозиція. Проте в умовах вільної конкуренції і переливу капіталів ринкові ціни не можуть надовго відхилятись від природних. У довготривалому аспекті зміна цін пояснюється зміною витрат виробництва.
Гроші.
Рікардо багато уваги приділяв аналізу грошей і грошового обігу. Це не випадково. Досконало володіючи правилами біржової гри, він намагається теоретично обгрунтувати проблему грошового обігу. Крім того, це питання було надзвичайно актуальним на той час у зв'язку з припиненням Англійським банком у 1797 р. обміну банкнот на золото, що зумовило їх знецінення. Рікардо бере активну участь у полеміці, що точилася з цього приводу. Теорію грошей Рікардо будує на основі своєї теорії цінності. Гроші він розглядає як товар, що має цінність. Основу грошової системи у нього становить золото. Цінність золота і срібла, як і всякого товару, визначається витратами праці. При данній цінності грошей їх кількість в обігу залежить від суми товарних цін. Проте використання золота в обігу Рікардо вважає дорогим і нерозумним і розробляє проект системи паперового грошового обігу. Паперові гроші, писав Рікардо, не мають внутрішньої цінності. Для забезпечення їх цінності необхідно, щоб їх кількість «регулювалась згідно з цінністю металу, який служить грошовою одиницею». Проте Рікардо відійшов від цієї правильної концепції і виступив як прихильник кількісної теорії грошей. Він заявив, що в обіг може влитись будь-яка кількість не лише паперових знаків, а й золотих монет, якій протистоїть сукупна маса товарів. Співвідношення цих величин і визначає як рівень цін, так і цінність грошей.
Теорія розподілу.
Основною проблемою політичної економії Рікардо називав розподіл. Саме тому основу його системи становить теорія заробітної плати, прибутку і ренти. Ці категорії він розглядає з точки зору їх величини і співвідношення.
Заробітна плата
Заробітна плата у Рікардо це — доход робітника, плата за працю. Праця як товар має природну й ринкову ціни. «Природною ціною праці є та, яка необхідна, щоб робітники мали можливість існувати і продовжувати свій рід без збільшення або зменшення їх кількості». Отже, природна ціна праці визначається у Рікардо цінністю засобів споживання робітника і йосо сімї. Природна ціна не є незмінною, нерухомою. «Вона,— писав Рікардо,— змінюється в різні часи в одній і тій же країні і суттєво відрізняється в різних країнах». Хоча Рікардо й розумів, що вміст засобів існування визначається історично і залежить від традицій і рівня розвитку продуктивних сил, проте у нього виявляється тенденція зводити природну ціну до мінімуму засобів існування. Ринкова ціна праці та, що виплачується робітникам. Рікардо ставить її в залежність від попиту й пропозиції, а це значить, що рух заробітної плати залежить від руху народонаселення. В умовах швидкого зростання населення попит на робочі руки відстає від пропозиції і заробітна плата знижується. Якщо ж внаслідок уповільнення приросту населення на ринку буде відчуватися нестача робочих рук — заробітна плата зростатиме. Отже, під впливом руху народонаселення ринкова заробітна плата має тенденцію до зближення з природною. Рікардо, на відміну від Сміта, вважав, що становище робітників з розвитком суспільства буде погіршуватись. Цю думку він пояснював тим, що ніби із зростанням населення і збільшенням потреби в продуктах сільського господарства, буде зростати їх цінність. Грошова заробітна плата якщо й буде зростати, то повільніше від зростання цін на продовольчі товари. Отже, реальна заробітна плата буде зменшуватись. Рікардо, солідаризуючись з Мальтусом, зазначає, що робітники не повинні претендувати на більшу долю в суспільному продукті, їх заробітна плата повинна регулюватись законом попиту й пропозиції. Рікардо виступає проти втручання держави в функціонування ринку праці й наполягає на необхідності відміни законів про бідних.
Прибуток.
Цінність у Рікардо, як уже зазначалось, складається із заробітної плати і прибутку. Прибуток у Рікардо — це надлишок цінності над заробітною платою. У нього не викликає ніяких сумнівів, що робітник створює своєю працею цінність більшу, ніж одержує у вигляді заробітної плати. Головне, що цікавить Рікардо,— це проблема величини прибутку і його співвідношення із заробітною платою. Рікардо підкреслював, що рівновеликі капітали приносять однакові прибутки незалежно від того, яку кількість праці вони приводять у дію. Але разом з тим писав, що на величину прибутку впливає зростання продуктивності праці. Отже, прибуток у нього виступає то як породження капіталу, то як породження праці. Цю суперечність Рікардо навіть не помітив. Він детально аналізує питання співвідношення заробітної плати і прибутку як двох складових цінності. Якщо зростає заробітна плата, зазначає Рікардо, то відповідно зменшується прибуток капіталіста. Цю думку він проводить досить послідовно. Крім того, він підкреслює, що рух заробітної плати є визначальним у співвідношенні заробітної плати і прибутку. Це зумовлено тим, що праця виступає джерелом цінності, а її функціонування потребує витрат на утримання робітника і його сім'ї. Проте заробітна плата, підкреслює Рікардо, не може піднятись так високо, щоб нічого не лишилось на прибуток. Велику увагу приділяє Рікардо проблемі зниження норми прибутку. З розвитком суспільства, зазначав він, норма прибутку має тенденцію до зниження. Вона зумовлена, на думку Рікардо, тим, що продуктивність праці в сільському господарстві зменшується (дія закону спадаючої родючості грунту), а це веде до зростання цін на продукти харчування, отже, і до зростання заробітної плати і відповідного зниження прибутку. Фактором, що протидіє падінню норми прибутку, Рікардо вважає розвиток продуктивних сил. Зменшення прибутку в зв'язку із зростанням заробітної плати Рікардо розглядає як надзвичайно складну проблему, що загрожує нагромадженню капіталу, тому що зменшується джерело нагромадження і зникають «стимули до нагромадження». Рікардо підкреслює, що він аналізує «прибуток взагалі», тобто йдеться про прибуток як економічну категорію. Що ж до величини прибутку в окремих галузях чи в окремих капіталістів, то вона може перевищувати середню норму. Такий прибуток Рікардо називає «незвичним». Але це явище буде тимчасовим. У результаті переливу капіталів норма прибутку вирівнюється. Суперечливим є висловлювання Рікардо щодо маси прибутку. Він заявляє, що маса прибутку, а отже, й норма прибутку будуть знижуватись. Водночас він твердить, що нагромадження капіталу веде до зростання маси прибутку. Проте це зростання у нього має певну межу, зумовлену зниженням норми прибутку.
Земельна рента.
Ренту Рікардо визначає як «долю продукту землі, яка виплачується землевласнику за користування першопочатковими і неруйнівними силами грунту» Він відрізняє ренту від тієї частини орендної плати, яка виплачується за користування капіталом, витраченим на підвищення родючості землі, будівництво господарських приміщень тощо. Аналізуючи ренту, Рікардо ставить завдання дослідити її природу і виявити закономірності її динаміки. Виникнення ренти Рікардо пов'язує з утвердженням приватної власності на землю. Основна теза Рікардо полягала в тому, що рента виплачується за користування землею лише тоді, коли кількість землі обмежена, а її якість неоднакова. Із зростанням населення обробляються менш родючі або гірш розташовані ділянки землі. В такому разі на кращих землях виникне рента, а її величина буде залежати від різниці якості цих ділянок. Мінова цінність всіх товарів (в тому числі і промислових) у Рікардо регулюється найбільшими витратами праці, необхідними для їх виробництва. За цих умов на кращих землях, де витрати на одиницю продукції менші, утворюється додатковий доход. Під впливом конкуренції фермери задовольняються середнім прибутком, а додатковий доход привласнюється власниками землі як рента. Отже, рента в розумінні Рікардо — це надлишок цінності над середнім прибутком. На відміну від Сміта, який розглядав ренту як одне з джерел цінності, щоправда своєрідне, Рікардо твердить, що рента не впливає на рівень цін на хліб. Ціна не залежить від ренти, а навпаки, рента залежить від ціни. «Не тому хліб дорогий,— пише Рікардо,— що платиться рента, а рента платиться тому, що хліб дорогий» Рікардо аналізує диференційну ренту. Щодо абсолютної рентні, Рікардо її не визначав. Він заявляв, що на гірших ділянках фермер одержує лише середній прибуток, що надлишок тут не виникає. Отже, виходить, що з гірших ділянок землі рента не виплачується. Критикував Рікардо і смігівське фізіократичне розуміння дії сил природи. Він підкреслював, що ці сили діють і в промисловості. І разом з тим він вважав, що основою всякого економічного розвитку, матеріального достатку і навіть росту промисловості є додатковий продукт землі. Динаміку ренти Рікардо правильно пов'язував з нагромадженням капіталу, розвитком продуктивних сил, зростанням міського населення. Але і в цьому питанні він був непослідовним, а його погляди суперечливі. Рікардо пов'язував ренту з законом спадаючої родючості грунту. Він писав, що порівняльна цінність сирих продуктів підвищується тому, що на виробництво їх останньої добутої долі витрачається більше праці, ніж на попередні. Це веде до підвищення цін, отже, й до зростання ренти. Так діє і зростання капіталу. Зростання капіталу також буде збільшувати ренту, тому що буде збільшуватись різниця в продуктивності ділянок. Зменшення капіталу приведе до зменшення ренти, оскільки будуть послідовно вилучатись з обробітку найменш родючі землі і відповідно зменшиться рента з кращих ділянок. Що ж до зростання населення, то воно, за теорією Рікардо, неможливе в умовах підвищення цін на продовольчі товари. Теорія ренти Рікардо відіграла велику роль у боротьбі промислової буржуазії проти землевласників. Буржуазії імпонував висновок Рікардо про те, що у підтриманні високих цін на хліб зацікавлені лише землевласники, тому що це забезпечує їм високу ренту. Промислова буржуазія використала теорію Рікардо для обгрунтування вимоги про скасування хлібних законів.
Проблема відтворення і криз.
Як ідеолог промислової буржуазії Рікардо був зацікавлений у зростанні її прибутків. Враховуючи корисливі прагнення буржуазії, досліджуючи валовий і чистий доход, він, на відміну від Сміта, надає перевагу останньому. Сміт виходив з того, що зростання валового доходу збільшує зайнятість, забезпечує зростання могутності країни. Рікардо підкреслював, що податкова спроможність країни пропорційна не валовому, а чистому доходу. Саме з нього виплачуються всі податки. Економічною метою суспільства у Рікардо виступають не народногосподарські проблеми, як у Сміта (зростання зайнятості), а збільшення прибутків капіталістів. Аналізуючи процес нагромадження капіталу, Рікардо помилково зводив його до перетворення доходу лише в змінний капітал, в заробітну плату. Ігноруючи суперечності капіталізму, він твердив, що застосування нового капіталу не може зустріти ринкових труднощів. Рікардо стояв на позиціях Сея, який заперечував можливість надвиробництва і криз. Відзначаючи це, слід пам'ятати, що книга Рікардо була опублікована за вісім років до першої кризи, яка охопила економіку Англії в 1825 році. Посилаючись на Сея, Рікардо твердить, що попит обмежується лише виробництвом. Кожна людина виготовляє продукцію або для власного споживання, або на продаж з метою купівлі. Отже, продукти завжди купуються за продукти або послуги. Гроші слугують лише «мірилом, за допомогою якого відбувається обмін». Рікардо писав про можливість виготовлення будь-якого товару в кількості, що значно перевищить попит. Але це явище він вважав тимчасовим і таким, що «не може трапитись одночасно з усіма товарами». Він заперечував висновок Мальтуса про вирішення проблеми відтворення за рахунок споживання непродуктивних верств (чиновників, духовенства, землевласників). Єдину причину застою торгівлі в окремі періоди він пов'язував з прорахунками підприємців у виробництві товарів. Але це ускладнення, на думку Рікардо, вирішувалось швидко і ефективно шляхом перенесення на виробництво інших товарів. Велика заслуга Рікардо полягає в розробці теорії порівняльних витрат як основи спеціалізації країн у зовнішній торгівлі. Про причини спеціалізації писав і Сміт, проте Рікардо розробив цю теорію грунтовніше. Він будує її на трудовій теорії вартості і робить наголос на національних відмінностях у величині вартості, що зумовлені витратами праці. Зазнавши певних змін і модифікацій, теорія порівняльних витрат трансформувалась у теорію порівняльних переваг, яка тепер будується на теорії факторів виробництва і врахуванні попиту й пропозиції.
Теорія порівняльних переваг.
Велика заслуга Рікардо полягає в розробленні теорії порівняльних витрат, як основи спеціалізації країн у зовнішній торгівлі. Він першим з економістів розробив теорію міжнародної торгівлі з теоретичного боку і показав, чим вона відрізняється від внутрішньої торгівлі: якщо внутрішня торгівля зумовлюється тенденцією вирівнювання норми прибутку, то зовнішня — «порівнянними витратами». Сміт сформулював тезу про «абсолютні переваги», а Рікардо довів, що взаємовигідна торгівля можлива навіть за умов, коли різні країни мають тільки відносні переваги щодо виготовлення тих чи інших товарів, тобто абсолютні переваги лише щодо якогось одного фактора виробництва.
Рікардо, як і Сміт, — видатна, хоч і суперечлива постать в історії економічної думки. Понад півстоліття його теорія панувала в економічному житті Англії. Аналізуючи економічні погляди Рікардо слід врахувати оцінку, яку дали йому видатні економісти. К. Маркс уважав праці Рікардо і Сміта вершиною класичної (наукової) політичної економії. Натомість Д. М. Кейнс популярність Рікардо назвав «явищем загадковим» і пояснював її тим, що теорія вченого імпонувала владі. Саму ж теорію Кейнс назвав непридатною для наукових прогнозів. Англійський економіст Бла-уг, порівнюючи внесок у розвиток економічної теорії Сміта і Рікардо, писав, що «Багатство народів» містить більше суттєвих узагальнень щодо функціонування економічної системи, ніж «Основи» Рікардо. Заслуга останнього в тім, що він «винайшов техніку економічної науки», заклав підвалини модельного підходу до побудови економічної теорії.

Джон Стюарт Мілль
Видатний представник класичної політичної економії Джон Стюарт Мілль (1806—1873) народився у Лондоні, у сім´ї відомого економіста, друга та послідовника Д. Рікардо Джеймса Мілля.Джон Мілль не відвідував жодного навчального закладу, у нього не було домашніх вчителів. Єдиним його наставником і вчителем був батько. Хлопчик ріс справжнім вундеркіндом, вражаючи своїми знаннями оточуючих. Згодом Дж. С. Мілль писав, що його перші спогади стосуються трирічного віку, коли він уже вмів читати і писати англійською мовою і батько почав йому викладати старогрецьку мову. З Джон Стюарт Мілль 8 років хлопець сам став учителем для своїх молодших братів і сестер (у сім´ї Міллів було 9 дітей). Починаючи з 12 років, він перейшов на самоосвіту, вивчаючи філософію, історію, логіку, політичну економію, математику, нові та стародавні мови в обсягах, які значно перевищували університетські курси.У 11 років Дж.С. Мілль коригував гранки відомої праці батька "Історія Британської Індії", у 13 років написав історію Риму, а у 14 років (під час перебування у Франції) вразив своїми енциклопедичними знаннями філософа І. Бентама та економіста Ж.Б. Сея, обговорюючи з ними принципові філософські та економічні проблеми. Особливості виховання та заняття науками по 9—10 годин на добу сприяли, на думку Дж. С. Мілля, тому, що у 14 років він обігнав своїх однолітків на чверть віку. Водночас учений із сумом писав, що інтенсивні заняття науками позбавили його радощів дитинства. "Я ніколи не був дитиною, — писав Дж. С. Мілль, — ніколи не грав у крикет; краще було б, якби природа йшла своїм шляхом". Своїм основним девізом Дж. С. Мілль проголосив різносторонність, відносячи її не лише до різнобічності й широти наукового пізнання, але і до розвитку самої особистості.Наукові дослідження Дж.С. Мілля залишили помітний слід у філософії ("Система логіки", 1843; "Утилітаризм", 1863), політології ("Про свободу", 1859), економіці ("Про деякі невирішені питання політичної економії", 1829). У 1848 р. вийшла з друку головна праця вченого "Основи політичної економії і деякі аспекти її застосування до соціальної філософії", яка багато разів перевидавалась і перекладалась різними мовами.Практична діяльність Дж. С. Мілля була пов´язана з успішною кар´єрою службовця Ост-Індської компанії, в якій він займав високий пост аж до її закриття у 1858 р. У період з 1865 по 1868 р. Дж. С. Мілль був членом парламенту. Він активно відстоював ідеї буржуазної демократії, виступаючи за рівність чоловіків і жінок, надання робітникам виборчих прав, відміну системи лендлордизму в Ірландії тощо.Останні роки свого життя вчений провів у Авіньйоні (Британія), куди переїхав після смерті дружини, яка була йому вірним другом і помічником у підготовці багатьох наукових праць.Аналізуючи чинники продуктивної праці, Дж.С. Мілль стверджував, що:найочевидніша причина більш високої продуктивності заключається в так званих природних перевагах;другу причину більш високої продуктивності слід вбачати у затрачанні більшої енергії праці;третій елемент, який визначає продуктивність праці суспільства полягає в майстерності і знаннях... самих робітників або тих, хто управляє ними;серед "вторинних" причин, які обумовлюють продуктивність факторів виробництва, найголовніша — безпека... Вона включає захист з боку уряду і захист від уряду"1.Відмінності між поняттями "продуктивний" і "непродуктивний" Дж. С. Мілль вважав придатними для застосування не лише до аналізу праці, але і до характеристики споживання. Він зазначав, що "тільки те споживання є продуктивним, яке приводить до підтримки і збільшення продуктивних сил суспільства...".Аналіз капіталу. Услід за А. Смітом вчений стверджував, що "крім початкових і загальних умов виробництва — праці і природних сил — існує ще одна умова, без якої неможливо здійснювати виробничу діяльність... Йдеться про попередньо нагромаджений запас продуктів минулої праці. Цей нагромаджений запас продуктів праці називається капіталом". Трактуючи капітал як раніше нагромаджений матеріалізований продукт праці, Дж. С. Мілль зазначав, що останній є продуктом заощадження, тобто утримання від теперішнього споживання заради майбутньої користі. Відтак він дійшов висновку, що "зростання капіталу необхідним чином залежить від двох моментів — величини фонду, з якого може бути зроблене заощадження, і від сили схильностей, які спонукають заощаджувати".Аналізуючи "основні закони, що стосуються капіталу", вчений звернув увагу на те, що:виробнича діяльність обмежується розмірами капіталу;капітал є результатом заощаджень;капітал споживається;продуктивна праця утримується і застосовується за допомогою капіталу.У руслі ідей класичної школи Дж. С. Мілль стверджував, що зростання капіталу викликає безмежне розширення виробництва, оскільки межею багатства завжди слугує нестача не споживачів, а виробників і виробничих потужностей.Водночас вчений визнавав, що розвитку капіталів та виробництва (особливо сільськогосподарського) притаманні певні обмеження, пов´язані зі зменшенням граничної продуктивності капіталу. У зв´язку з цим він писав, що збільшення обсягів сільськогосподарської продукції "ніколи не можна домогтися інакше, ніж шляхом збільшення затрат праці, причому у пропорції, яка перевищує ту, в якій зростає обсяг сільськогосподарської продукції".Як і попередники, Дж. С. Мілль виокремлював у складі капіталу, зайнятого у виробництві:оборотний капітал, який "після одноразового використання припиняє своє існування як капітал" і "повністю вичерпує свою функцію у виробництві", "постійно відтворюється шляхом продажу готових виробів, а потім безперервно витрачається на купівлю матеріалів та заробітної плати", "виконує свою функцію, не залишаючись у власників, а переходячи із рук в руки";основний капітал, який "міститься в знаряддях виробництва, що відрізняються більш або менш тривалим існуванням і виконують свою роль у виробництві не вилучаючись з нього", "існує в будь-якій із таких довговічних форм і дохід від якого поступає протягом відповідно тривалого періоду".Аналіз заробітної плати. Розмірковуючи над природою заробітної плати, Дж. С. Мілль, як і його попередники, дотримувався теорії фонду заробітної плати. Він стверджував, що розмір заробітної плати залежить в основному від попиту на робочу силу і Ті пропозиції, які є нееластичними, оскільки пропозиція праці жорстко обумовлена кількістю робітників, які шукають роботу, а попит на робочу силу обмежений величиною оборотного капіталу у вигляді зарезервованих для утримання робітників життєвих засобів. Відтак вчений, слідом за Д. Рікардо та Т. Мальтусом, наголошував на неминучості утримання заробітної платні на мінімальному рівні.Розмір заробітної плати Дж. С. Мілль визначав діленням капіталу на кількість робітників, що давало підстави дійти висновку, що для робітничого класу важливим є не абсолютний розмір виробництва, навіть не абсолютна величина засобів, призначених для розподілу серед робітників, а співвідношення між цими засобами і чисельністю осіб, між якими діляться ці засоби. Саме тому, на думку вченого, "становище робітничого класу не можна поліпшити яким-небудь іншим способом, крім зміни цього співвідношення на користь трудівників".Водночас Дж. С. Мілль заперечував існування антагоністичних суперечностей міме капіталістами і найманими робітниками, наголошуючи на тому, що "Робітник тією мірою, якою він володіє необхідними для самозабезпечення засобами, по суті, є капіталістом, який, надаючи частину необхідних для ведення справи засобів, вкладає в це виробництво свій капітал"1. Звідси вчений робив висновок про те, що класова боротьба робітників та діяльність профспілок не в змозі запобігти формуванню заробітної плати на рівні прожиткового мінімуму. "Держава могла б гарантувати всім, хто вже народився на світ, роботу з отриманням хорошої заробітної плати, — писав англійський дослідник, — але якщо держава зробить це, то вона повинна буде заради самозахисту і в ім´я реалізації всіх завдань, задля яких вона існує, поставити умови, щоб без її згоди не народжувалась жодна людина суспільство не може безкарно взяти на себе утримання бідняків, залишаючи їм свободу плодитися".Однак у подальшому Дж. С. Мілль публічно відмовився від теорії робітничого фонду, визнавши залежність заробітної плати від зростання загальних розмірів капіталу та цілеспрямованих дій профспілок.Аналіз прибутку. У трактуванні прибутку Дж. С. Мілль не зміг уникнути суперечностей (рис. 5.4).
/
Вчений не зовсім погоджувався з твердженням Д. Рікардо про обернену залежність прибутку і заробітної плати. На думку Дж. С. Мілля, низький рівень прибутку може зумовлюватися не лише високою заробітною платою, але і низьким рівнем ефективності виробництва, малопродуктивною працею тощо. Водночас реальна заробітна плата робітників може зростати без зменшення прибутку внаслідок технічного прогресу галузей, які виробляють споживчі товари.Розмірковуючи над складовими сукупного прибутку, вчений зазначив, що "Загальна сума прибутку на капітал... повинна бути достатньою для задоволення трьох цілей. Цей прибуток повинен становити достатній еквівалент за утримання, відшкодування за ризик і винагороду за працю і мистецтво, необхідні для здійснення контролю над виробництвом". При цьому "еквівалент за утримання" Дж. С. Мілль вимірював поточною ставкою процента під найбільш вигідне забезпечення з урахуванням переваг у часі та корисності продуктів праці.Стислий виклад теорії вартості. Вважаючи теорію вартості завершеною та стверджуючи, що "в законах вартості немає нічого, що залишилось би з´ясувати сучасному (1848) або будь-якому майбутньому автору", вчений сформулював основні положення теорії вартості, засновані на таких принципах:"вартість — відносне поняття", "вартість усіх речей, які обмінюються, не може одночасно впасти або зрости, оскільки не може кожний із дюжини бігунів обігнати всіх інших, або кожне із сотень дерев перерости всі інші";"ринкова вартість речі залежить від попиту і пропозиції: вона підвищується, коли зростає попит, і знижується, коли збільшується пропозиція. Однак попит змінюється разом із вартістю: за умов дешевизни речей він, як правило, більший, ніж за умов їх дорожнечі; і вартість речей встановлюється такою, щоб попит дорівнював пропозиції";"в середньому товари обмінюються приблизно за їх природною вартістю";"природна вартість деяких речей — це вартість, яка визначається їх рідкісністю, але в переважній більшості речі природно обмінюються одна на одну пропорційно витратам їх виробництва";"витрати виробництва складаються із кількох елементів... Загальні елементи витрат виробництва — це заробітна плата і прибуток на капітал".Таким чином, класична теорія вартості (теорія витрат виробництва) поєднувалась у вченого із суб´єктивною теорією обміну (концепцією мінової цінності як точки рівноваги попиту і пропозиції). При цьому Дж. С. Мілль не надав особливого значення розмежуванню категорій вартості і ціни. "Під ціною предмета, — писав учений, — ми будемо у подальшому розуміти його грошову вартість; під вартістю або міновою вартістю предмета — його загальну купівельну силу, владу, яку володіння цим предметом дає над товарами, які продаються взагалі".Стверджуючи, що не лише попит і пропозиція впливають на ціну, але і ціна у свою чергу змінює попит і пропозицію, Дж. С. Мілль вперше поставив питання про функціональний зв´язок ринкової ціни, попити та пропозиції, що у подальшому знайшло відображення у дослідженнях неокласиків.Аналіз грошей. Гроші Дж. С. Мілль аналізував як специфічний товар, виходячи з того, що "як і в інших товарів їх вартість визначається тимчасово попитом і пропозицією, а постійно і в середньому — витратами їх виробництва".Стверджуючи, що значний золотий запас нівелює вплив зміни витрат на видобуток золота на коливання ціни, Дж. С. Мілль вважав, що ціни регулюються насамперед кількістю грошей, які у певний момент знаходяться в обігу. Вихідною у теоретичній побудові вченого була думка про те, що за інших незмінних умов вартість грошей "змінюється обернено пропорційно кількості грошей: будь-яке збільшення кількості грошей зменшує їх вартість, а будь-яке зменшення збільшує її в однаковій пропорції". Таким чином, Дж. С. Мілль був прихильником кількісної теорії грошей.Як і попередники, вчений вважав, що "Гроші самі по собі не задовольняють ніяких потреб", відтак "у суспільній економіці немає нічого більш неістотнішого за своєю природою, ніж гроші, вони важливі лише як хитромудрий засіб, що служить для економії часу і праці. Це механізм, який дає змогу здійснювати швидко і якісно те, що робилось і без нього, хоч і не настільки швидко і якісно, і, як у багатьох інших механізмів, його очевидний і незалежний вплив виявляється тільки тоді, коли він виходить з ладу".Для дослідників історії економічних учень значний інтерес становить ідея Дж. С. Мілля про позитивний вплив інфляції на економічне зростання. Виходячи з того, що інфляційне підвищення цін сприяє зниженню реальної величини боргів, учений стверджував, що це призводить до перерозподілу багатства на користь виробників як основних дебіторів.Вчений здійснив глибоке та оригінальне дослідження природи кредиту та його значення у ринковій економіці. "Виступаючи абсолютно необхідним для перетворення всього капіталу країни в продуктивний, — писав Дж. С. Мілль, — кредит слугує також засобом кращого використання виробничих можливостей країни". Визначаючи норму позичкового процента співвідношенням попиту та пропозиції позичкових фондів, Дж. С. Мілль стверджував, що у кінцевому підсумку позичковий процент детермінується реальними силами, вирівнюючись із нормою прибутку на капітал.У цьому контексті на особливу увагу заслуговує ідея вченого щодо активізації ролі держави у соціально-економічному розвитку. Пов´язуючи величину процентної ставки з дією "закону Юма", який керує переміщенням золота із країни в країну, Дж. С. Мілль одним з перших звернув увагу на необхідність захисту центральним банком своїх резервів під час відпливу грошей за кордон. Підвищення облікової ставки, на думку вченого, є важливим засобом зростання норми позичкового процента та залучення іноземного капіталу у країну, в результаті чого відбудеться вирівнювання національного валютного курсу. Здійснений аналіз дав підстави вченому дійти висновку, що валютний курс встановлюється на користь країни, яка проводить державну політику сприяння зростанню банківського процента.Аналіз проблем економічного зростання. Порушивши питання про суспільну статику та динаміку, Дж. С. Мілль здійснив спробу "розглянути природу і наслідки... прогресивного розвитку, його складові і вплив, який він здійснює на різні економічні явища". Серед змін, пов´язаних з прогресивним розвитком суспільства, вчений виокремив:зростання влади людини над природою;зміцнення безпеки особистості й власності;розвиток ділових здібностей основної частини людства;поширення і поглиблення кооперації тощо.Дотримуючись теорії народонаселення Т. Мальтуса, Дж. С. Мілль вважав єдиним засобом забезпечення повної зайнятості і високої заробітної плати всього працюючого населення добровільне обмеження народжуваності.Основою прогресивного розвитку суспільства вчений визначав зростання діючого капіталу. У зв´язку з цим він проаналізував еволюцію капіталу, виходячи з закону-тенденції норми прибутку до зниження і закону-тенденції зростання заробітної плати і ренти.Розмірковуючи над тим, що зниження норми прибутку стримує поступальний розвиток суспільства, оскільки уповільнюється зростання капіталів, вчений стверджував, що пошук шляхів підвищення прибутковості є важливим чинником динамічних змін. Як і Д. Рікардо, він звертав увагу на те, що зниження норми прибутку може бути уповільнене за рахунок вивезення капіталів за кордон, прискорення технічного прогресу в сільському господарстві тощо.Водночас Дж. С. Мілль наголошував на тому, що "застійний стан капіталу і чисельності населення" при високому рівні виробництва не є негативним явищем, оскільки "не передбачає обмеження можливостей для людського вдосконалення"3, що знаходить свій вияв у розширенні простору "для зростання всіх форм духовної культури, для морального та соціального прогресу ...розвитку мистецтв і життя".Аналіз природи кризових явищ. Розмірковуючи над природою кризових явищ, Дж. С. Мілль виходив із обґрунтованої Ж.Б. Сеєм ідеї щодо можливості безкризового розвитку ринкової економіки. Відтак він стверджував, що "було б помилкою стверджувати слідом за С. Сісмонді, що торговельна криза є результатом загального надвиробництва. Це просто наслідок надлишку спекулятивних закупівель... її безпосередньою причиною є скорочення кредиту, а засобом подолання — не зменшення пропозиції, а відновлення довіри".Розмежувавши статичний та спекулятивний стан ринку, Дж. С. Мілль дійшов висновку, що кредит радикально змінює торговельну кон´юнктуру, дозволяючи економічним суб´єктам, які очікують зростання цін, "черпати із бездонного, нічим не обмеженого джерела". На думку вченого, спекуляція, яка підтримується таким чином, може охопити відразу всі товари, породжуючи торговельну кризу.Вперше в історії економічної думки Дж. С. Мілль проаналізував грошовий аспект кризового спаду, дійшовши висновку, що торговельну кризу характеризує "швидке падіння цін після того, як вони зросли під впливом ...спекулятивного пожвавлення". Водночас вчений звертав увагу на те, що ціни падають набагато нижче того рівня, від якого почалось їх "підвищення" або "який виправдовується споживанням і пропозицією товарів"´.Аналіз проблем міжнародної торгівлі. Результатом наукових пошуків англійського дослідника став подальший розвиток теорії міжнародної торгівлі та чітке визначення схематично зображеного Д. Рікардо закону вирівнювання міжнародного попиту. Наголошуючи на взаємовигідності вільного обміну між країнами, Дж. С. Мілль звертав увагу на те, що міжнародна торгівля:уможливлює отримання країнами таких товарів і послуг, яких вони самі взагалі б не змогли виробити;дає змогу більш ефективно використовувати продуктивні сили всього світу;як головний гарант стійкого миру створює міцну основу для безперервного прогресу ідей, інститутів і людського роду в цілому.Теорія соціального реформізму. Значний інтерес для дослідників економічної думки становлять обґрунтовані Дж. С. Міллем рекомендації щодо соціально-економічного реформування суспільства.Вихідною в теоретичній побудові дослідника була ідея про те, що "Лише у відсталих країнах світу рух виробництва є найважливішим завданням. У більш розвинутих країнах економічно необхідним вважається вдосконалення розподілу". Вчений був переконаний, що "ефективність виробництва перебуває у прямій залежності від того, наскільки плоди виробництва дістаються особам, які його здійснюють, а також від того, якою мірою всі суспільні інститути сприяють корисному застосуванню сил і належній винагороді кожного за його працю пропорційно вигоді, яку він приносить".Під впливом Конта, соціалістів і основних віянь у суспільній думці Мілль в свої останні роки звернувся до людського фактора в економічній науці... Він хотів привернути увагу до впливу на людські традиції і звички небувалих вдосконалень суспільства і постійних змін у людській вдачі. Саме це бажання спонукало його розділити розподіл та обмін і доводити, що закони розподілу залежать від "конкретних людських інститутів" і повинні постійно вдосконалюватися... Його бажання більше повернути економічну науку до людини принесло кращі із його результатів, але воно ж привело до незавершеності деяких його поспішних висновків.Прагнучи поєднати максимум економічної свободи із спільним володінням природними багатствами земної кулі і рівною участю всіх у продуктах праці, вчений вважав "найліпшим станом людства... такий, коли ніхто не бідує і ніхто не прагне стати багатшим", для всіх людей забезпечується "повна незалежність і свобода дій, крім заборони на нанесення шкоди іншим людям".Найважливіші напрямки соціальних реформ, запропонованих Дж. С. Міллем: 1. Ліквідація найманої праці шляхом удосконалення системи приватної власності на основі розвитку кооперативно-виробничих асоціацій.Вчений стверджував, що "головною метою устремлінь за нинішнього стану людського розвитку є не знищення системи приватної власності, а її поліпшення і надання повного права кожному члену суспільства брати участь у вигодах, які вона приносить".Відтак Дж. С. Мілль був переконаний, що в результаті природної еволюції капіталізму суперечності між капіталістами і найманими робітниками будуть поступово витіснені "відносинами партнерства в одній із двох форм: в деяких випадках відбудеться об´єднання робітників із капіталістами, в інших — а можливо, в кінцевому підсумку, у всіх — об´єднання робітників між собою", позаяк "рано чи пізно для класу роботодавців виявиться неможливим жити в тісному і постійному контакті з людьми, чиї інтереси і почуття ворожі стосовно до них".На думку вченого, об´єднання робітників на умовах рівності й колективного володіння капіталом та здійснення робіт під керівництвом управляючих, які призначаються і звільняються ними, сприятиме стрімкому зростанню продуктивності праці за рахунок:"величезної економії світових ресурсів в результаті скорочення класу, який займається лише розподілом і нічого не виробляє";"величезної спонуки, яку кооперація дає продуктивній енергії робітників, які прагнуть зробити якомога більше"."Навряд чи можна переоцінити ці матеріальні вигоди, — писав Дж. С. Мілль, — однак їх не можна порівняти з тим моральним переворотом у суспільстві, який буде їх супроводжувати: буде подолана постійна ворожнеча між капіталом і працею; зміниться людське життя, і боротьба класів із-за протилежних інтересів поступиться дружньому суперництву в прагненні до досягнення загального блага; зросте повага до праці; з´явиться нове почуття забезпеченості й незалежності у трудящих класів...".Обґрунтовуючи концепцію соціального реформізму, вчений приділив особливу увагу аналізу переваг та обмежень акціонерної форми власності. Він стверджував, що переваги акціонерного капіталу численні й важливі, оскільки багато підприємств потребують капіталу в розмірі, який перевищує можливості найбільших багачів або приватних товариств. Водночас Дж. С. Мілль звернув увагу на те, що "управління акціонерним товариством здійснюється в основному найманими службовцями... але практика показує... наскільки якість найманих службовців нижча ділових якостей людей, які особисто зацікавлені у підприємстві" . Ще один недолік акціонерних товариств вчений вбачав у "нехтуванні дрібними вигодами та малою економією, яке притаманне певною мірою усім великим підприємствам".Реформування відносин власності на землю та соціалізація земельної ренти з допомогою земельного податку. Стверджуючи, що стосовно призначеної для обробітку землі не існує "жодного вагомого доказу на користь того, щоб вона взагалі була приватною власністю", вчений виходив з того, що "Земля не створена людиною. Вона з самого початку — надбання всіх людей. її привласнення цілком є питанням загальної доцільності". Відтак Дж. С. Мілль визначав ренту як аномальне явище, незароблений наддохід землевласників, який виникає у результаті специфіки ціноутворення у сільському господарстві, за рахунок перерозподілу прибутків і заробітної плати.У зв´язку з цим вчений обґрунтовував необхідність вилучення земельної ренти на користь суспільства шляхом обкладання доходів землевласників спеціальним податком, що по суті означало націоналізацію землі.Обмеження майнової нерівності шляхом локалізації права успадкування. Трактуючи власність як право людини "на свої здібності, на те, що вона може виробити з їх допомогою, і на все, що їй вдасться отримати за вироблені нею товари шляхом приватного обміну", вчений розглядав право успадкування як несправедливість, зумовлену тим, що людина може збагатитись просто з милості інших, без будь-якого застосування своїх здібностей. Відтак він вважав виправданим передачу власності у спадок лише у межах "помірного забезпечення".Визначення ролі держави у ринковій економіці. Дотримуючись принципу економічного лібералізму, вчений водночас був переконаний, що існують такі форми і сфери господарської діяльності, які не гарантують отримання достатнього прибутку. Це дало йому підстави дійти висновку про бажаність у деяких випадках втручання держави у здійснення основних прав приватної власності.Розмірковуючи над "розумними межами функцій і сфер діяльності уряду", вчений виокремив "необхідні" обов´язки держави, в тому числі збір податків, законодавче регулювання відносин власності, здійснення судочинства тощо.Основним економічним важелем впливу держави на процеси виробництва та розподілу Дж. С. Мілль, як і його попередники (А. Сміт, Д. Рікардо), вважав податкову систему. Він так само наголошував на необхідності дотримання загальних принципів оподаткування: справедливості, рівномірності, платоспроможності тощо.Заслугою вченого стало обґрунтування необхідності прогресивного оподаткування та встановлення неоподаткованого мінімуму на основі теорії "рівності пожертви". Трактуючи податок як певну пожертву, вчений узалежнював її тягар не від розмірів того, що сплачується, а від величини того, що залишається у платників. Відтак він звертав увагу на те, що навіть за низької ставки оподаткування податковий тягар може бути занадто важким, якщо кошти, які залишились у тієї чи іншої особи, не можуть забезпечити задоволення її першочергових потреб.Водночас вчений заперечував надмірне, необгрунтоване втручання держави в економічні процеси. Він засуджував політику протекціонізму, стверджуючи, що "суспільним принципом має стати "laissez faire" і кожний відступ від нього, не продиктований міркуванням якого-небудь вищого блага, є явним злом".Таким чином, в "Основах політичної економії" Дж. С. Мілля знайшли відображення найважливіші теоретичні проблеми економічної науки того часу. До теоретичних здобутків вченого слід віднести:розробку методологічних основ політичної економії, подальший розвиток методу економічних досліджень;узагальнення та систематизацію основних ідей класичної школи;започаткування викладу економічних проблем відповідно до фаз суспільного відтворення (виробництво — розподіл — обмін — споживання);поглиблення та доповнення учення класиків новими оригінальними ідеями, які увійшли до скарбниці світової економічної думки (дослідження проблем економічного зростання, взаємодії ціни, попиту та пропозиції, суті капіталу і процента, торговельних криз, міжнародної торгівлі тощо);збагачення проблематики економічної науки за рахунок залучення до аналізу соціальних проблем, започаткування соціального реформізму тощо.Упродовж другої половини XIX ст. "Принципи політичної економії" Мілля були беззаперечною настільною книгою економістів. Це щось більше ніж компіляція, простий переказ того, що було раніше. Навіть у суто теоретичному плані книга повна справжніх відкриттів.Подальший розвиток ринкових відносин, пов´язаний з розкладом та занепадом дрібного виробництва, майновим розшаруванням населення, концентрацією багатства на одному полюсі й злиденності — на другому, загостренням соціальних суперечностей та кризових явищ в економіці, сприяв переосмисленню ідей класичної школи щодо гармонії приватних і суспільних інтересів. У першій половині XIX ст. у європейській економічній думці був започаткований критичний напрям у політичній економії.Не відмовляючись від теоретичних канонів класичної школи, представники цього напрямку виступили з критикою капіталізму та деяких ідей А. Сміта і його послідовників. Вони прагнули поліпшити існуючий суспільний устрій шляхом його реформування.