42. Принципи управління соціальними процесами.
Управління може бути соціальним, технічним, біологічним. Управління, що розуміється в соціальному змісті, багатоманітне. У самому широкому змісті воно може розумітися як механізм організації суспільних зв'язків. У подібному змісті можна говорити про те, що його завдання і функції практично виконують усі державні органи незалежно від їхнього конкретного призначення, а також суспільні об'єднання. Елементом системи соціального управління є також і місцеве самоврядування. Як об'єкт управління тут виступає все суспільство в цілому, усі варіанти суспільних зв'язків, що розвиваються в ньому. Соціальне управління має і спеціальний зміст. У цьому варіанті його звичайно характеризують як державне управління, під яким розуміється специфічний вид державної діяльності, що відрізняє її від інших проявів (наприклад, законодавча, судова, прокурорська діяльність), а також від управлінської діяльності суспільних об'єднань і інших недержавних формувань (трудові колективи, комерційні структури і т.п.). Соціальне управління, як особливий вид управління, являє собою вплив одних людей на інших з метою упорядкування соціально важливих процесів, забезпечення стійкого розвитку соціальних систем. Це механізм організації громадських зв'язків, що здійснюються всіма державними органами, незалежно від конкретного призначення, органами місцевого самоврядування, а також об'єднання громадян. Воно характеризується такими ознаками, як: 1) проявляється через спільну діяльність людей, організує їх для такої діяльності у відповідні колективи та організаційно оформлює; 2) має на меті упорядкування спільної діяльності шляхом забезпечення погоджених індивідуальних дій учасників такої діяльності через вплив на їх поведінку (волю); 3) виступає в ролі регулятора управлінських взаємовідносин, що виникають між суб'єктом та об'єктом у процесі реалізації функцій соціального управління; 4) є владним, оскільки базується на підпорядковуванні волі учасників управлінських відносин; 5) має особливий апарат реалізації через організаційно оформлені групи людей. Прийнято поділяти соціальне управління на громадське та державне. Громадське - це управління, яке здійснюється органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, іншими недержавними організаціями. Державне - це специфічний вид державної діяльності, тобто

41.Соціологія управління, поняття та специфіка соціального управління.
Соціологія управління – це вміння досягти мети, використовуючи працю та вправність інших людей. Вид діяльності по керуванню людьми. Засіб розв*язання конфліктів між людьми. Метод впливу на людей з метою отримання певних результатів. Система прийняття оптимальних рішень. Інструмент регуляції міжсуб*єктних відносин. Поняття соціального управління – це вплив суб*єкта управління на об*єкт. Займається вивченням таких проблем, як компетенція, відповідальність, виконавчість, дисципліна. Соціологія вивчає управління як безперервний соціальний процес. Сутність соціального управління визначає формування і функціонування цього класу управління як системи. Система соціального управління включає наступні компоненти: механізм управління, структуру управління, об'єкти управління, функції управління, кадри управління, процес управління. Система управління - це форма реалізації взаємодії і розвитку відносин управління, виражених насамперед у законах і принципах управління, а також з метою, функціях, структурі, методах, процесі і механізмі управління. Механізм управління створюється і цілеспрямовано змінюється людьми, що здійснюють регламентацію всієї сукупності функцій, форм, методів, важелів і стимулів соціального управління, щоб досягти найбільшої його ефективності в даних конкретно-історичних умовах. Суспільство як складна, багатоцільова соціальна система вимагає, щоб механізм управління забезпечував чітку взаємодію всіх його підсистем і рішення задач, що коштують перед ним. З ці позицій у загальному механізмі управління виділяють економічний, організаційний і соціально-культурний механізми, основу взаємозалежного функціонування яких складають вимоги системи об'єктивних законів соціального розвитку і управління. Функції управління - це особливі види діяльності, що виражають чи напрямки стадії здійснення цілеспрямованого впливу на зв'язки і відносини людей у процесі життєдіяльності суспільства і управління ім. До основних функцій соціального управління відносяться планування і прогнозування, організація, координація і регулювання, стимулювання і навчання, аналіз і контроль. Структура відбиває склад і співпідпорядкованість різних елементів, ланок і ступіней управління, що функціонують для досягнення визначеної мети. Функції і структура управління є двома сторонами єдиного цілого - організації системи соціального управління і виступають відповідно як зміст і форма процесу управління. Структура управління може бути малоступінчатої (плоскої) і багатоступінчастої (високої), а також відноситися до одному з трьох основних типів організаційних структур - лінійної, функціональної чи лінійно-функціональний (штабний). При цьому особливості об'єкта управління багато в чому визначають створення відповідних систем управління. Якщо, наприклад, яка-небудь система має виражене "жіноче" початок, то стиль управління в ній повинний у більшій мері носити демократичний і колегіальний характер, а найбільш прийнятними типами організаційної структури будуть функціональний, матричний, штабний. В умовах же соціальної системи з перевагою "чоловічого" початку стиль управління повинний тяжіти до авторитарності і єдиноначальності, що відбивається і на організаційній структурі, що повинна бути лінійної, лінійно-функціональної і т.п.
40.Роль соціології праці та зайнятості у вирішенні соціально-економічних проблем
Головною соціально-економічною проблемою, вирішенням якої сьогодні займається соціологія праці, є зайнятість населення. Адже вона не тільки забезпечує матеріальну основу буття людини, а й сприяє розвитку її духовних, моральних якостей. Успішно вирішена проблема зайнятості забезпечує соціальну гармонію в суспільстві. Невирішеність її призводить до соціальної напруги, деградації творчих і професійних якостей людини. Тому програми зайнятості, будучи спрямованими на вирішення проблем як зайнятого, так і незайнятого населення, охоплюють прогнозування дисбалансу на ринку праці; професійний добір, підготовку і перепідготовку кадрів; запобігання масовому безробіттю; стимулювання гнучкого ринку праці; стабілізацію кадрів на підприємствах тощо. Значна роль у цьому належить соціології праці, рекомендації якої є неоціненними під час вироблення програм зайнятості населення, що здебільшого охоплюють такі питання: — стабілізація сфери застосування праці; — створення додаткових робочих місць; — внутрігалузевий і територіальний перерозподіл працівників; — професійна орієнтація, перепідготовка та підвищення кваліфікації працівників; — соціальний захист працівників; — організація громадських робіт і тимчасової зайнятості; — управління програмою та контроль за її виконанням. Соціологія праці бере активну участь у виробленні та реалізації засобів соціального захисту працівників. Раніше ці питання у нашій країні відображались у планах економічного і соціального розвитку підприємств, згодом — у колективних договорах між працівниками та адміністрацією. Для забезпечення ефективності такого договору соціологи праці повинні спочатку вивчити потреби та інтереси працівників у виробничій і невиробничій сферах, виробити разом з іншими службами заходи щодо їх задоволення. Певну роль відіграє соціологія праці в організації контролю за реалізацією колективного договору та з'ясуванням його ефективності. Традиційно соціологія виявляє неабияку зацікавленість умовами праці. Хоч донедавна вона здебільшого займалася не дослідженням об'єктивних умов праці та їх впливу на працівників, а вивченням ставлення працівників до різноманітних аспектів виробничої ситуації, переймаючись тим, наскільки задовольняють складові процесу праці (умови, організація праці, заробітна плата, тощо) їх інтереси й потреби. Актуальним напрямом соціології праці є впровадження на підприємствах наукового менеджменту. Ускладнення соціально-економічних умов праці, поширення і поглиблення самостійності підприємств, розвиток ринкових відносин вимагають уважнішого ставлення до проблем регулювання трудової поведінки, формування трудової мотивації, стимулювання працівників. Відповідно до цього перед соціологією постало завдання вивчення потреб та інтересів працівників і вироблення на цій основі ефективної системи матеріальних, соціальних, соціально-психологічних стимулів. Соціологія праці активно впливає на вирішення проблем адаптації працівників до нових умов праці, пов'язаних з оновленням економічних відносин, впровадженням сучасних технологій, зміною соціально-психологічних стосунків між працівниками. У сфері її досліджень — особливості пристосування до зовнішнього середовища різних за освітою, фахом та іншими параметрами категорій працівників, а також чинники, які позитивно впливають на цей процес. Дослідження, прогнози, рекомендації соціології праці стосуються не тільки окремих підприємств. Надто важливим є функціонування її на макрорівні, у формуванні державних програм щодо певних аспектів або комплексу проблем у сфері праці та зайнятості у галузі, регіоні, державі. Адже науково вивірена, раціональна державна політика є необхідною передумовою ефективного втілення конкретних рекомендацій на кожному підприємстві. Найчастіше соціологія праці бере участь у розробці таких проблем: — діагностика процесів у трудових колективах; — вивчення соціального самопочуття працівників; — встановлення зворотного зв'язку між керівниками та працівниками для прийняття науково обґрунтованих рішень, нейтралізації трудових конфліктів; — вивчення ділових та особистих якостей керівників підприємства; — організація ділових ігор, тренінгів для розвитку професійних навиків працівників підприємств, формування ефективного стилю керівництва; — участь у виробленні іміджу керівництва; — участь у маркетингових дослідженнях. Результатом її досліджень активно послуговуються як різноманітні соціальні, суспільно-політичні галузі знань, так і економічна, політична, соціальна наука і практика.
39.Формування соціологічних ідей про працю
Формування теоретичних уявлень про працю охоплює три періоди: донауковий, класичний і сучасний. Донауковий період. Він є найдовшим (III ст. до н. е. — XVIII ст. н. е.) і характеризується формуванням найзагальніших уявлень про працю, її місце в суспільстві та житті окремої людини. Пов'язаний з розвитком відповідних ідей у Давньому Єгипті, античних цивілізаціях Греції та Риму, середньовічній Європі. Класичний період. Охоплює XVIII — початок XX ст. Головні його напрями: — обґрунтування протестантської етики (М. Лютер, Ж. Кальвін); — політекономічні дослідження праці (А. Сміт, Д. Рікардо, В. Петті); — утопічні уявлення про працю (Т. Мор, К.-А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, Р. Оуен); — вивчення характерних особливостей індустріального суспільства (О. Конт, Е. Дюркгейм, М. Вебер, К. Маркс, Ф. Енгельс); — емпіричні дослідження проблем праці (Ч. Бут, Б. Вебб, Л. Віллерме); — розробка основних категорій і понять соціології праці (Е. Дюркгейм, М. Вебер, К. Маркс). Саме в цей період було започатковано формування соціології праці як самостійного наукового напряму. Якщо раніше центром розвитку соціології праці була Західна Європа, то наприкінці XIX ст. він поступово перемістився у США. Сучасний період. Розпочався у 20—30 роки XX ст. Саме тоді на провідні позиції вийшла американська соціологія. Детальне вивчення праці окремого робітника, функціонування та організацію промислового колективу започаткував американський інженер Фредерік-Вінслоу Тейлор (1856—1915), який одним з перших почав розглядати організацію управління трудовим процесом як самостійну галузь. Внаслідок систематичних спостережень, експериментів та хронометражу (винахід Тейлора) йому вдалося встановити, що промислові робітники є особливою соціально-психологічною групою з певними цінностями, психологією, ідеологією, яким властиві стримування своїх трудових зусиль та обмеження норм виробітку. Назвавши це явище рестрикціонізмом — працею з прохолодою, Тейлор виробив систему заходів щодо його нейтралізації. Найголовніші з них: — нормування і раціоналізація трудового процесу; — ретельний добір і професійне навчання робітників; — дотримання принципів управління (значна заробітна плата, висока денна норма, відповідні умови праці, обов'язкове матеріальне стягнення за невиконання норми); — вміння керувати робітниками, для чого необхідні розум, освіченість, досвід, такт, енергія, кмітливість, чесність, здоров'я; — запобігання соціальним конфліктам на виробництві, створення умов для максимального виявлення та реалізації розумових і фізичних можливостей робітника. В останні десятиліття XX ст. соціологія праці, як і вся галузева соціологія, переживала кризу: значно скоротилася кількість дослідних установ, соціологічних служб на підприємствах; внаслідок відсутності фінансування занедбано соціологічні дослідження трудових процесів та явищ.
38.Категорії соціології праці та зайнятості.
Основними категоріями соціології праці та зайнятості є «характер праці», «зміст праці», «умови праці», «ринок праці», «зайнятість», «безробіття», «мотивація», «адаптація», «соціально-психологічний клімат», «соціальний конфлікт» тощо. Характер праці — соціальна сутність праці як суспільно значущого процесу. Характер праці визначається особливостями виробничих відносин та соціально-економічним становищем учасників суспільного виробництва. Він дає змогу з'ясувати зв'язок між індивідуальною та суспільною працею, способи взаємодії працівників із засобами праці, механізм включення індивідуальної праці в суспільну, взаємозв'язок між окремими видами праці, тип взаємовідносин учасників процесу праці. Показниками характеру праці є форма власності, ставлення працівників до засобів виробництва та своєї праці, розподільчі відносини, соціальні відмінності. Відповідно до цих критеріїв виокремлюють такі види праці: суспільну і приватну, вільну і підневільну, «на себе» і «на когось», добровільну і примусову. Зміст праці — узагальнена характеристика процесу праці, яка враховує різноманітні функції праці, види трудових операцій, поділ виробничої діяльності за галузями, фізичне та інтелектуальне навантаження учасників процесу праці, ступінь самостійності працівника у регулюванні послідовності трудових операцій, наявність або відсутність новизни, творчості, складність, технічну оснащеність праці тощо. Умови праці — сукупність чинників, які впливають на працездатність і здоров'я працівника. Ця категорія охоплює соціально-економічні, санітарно-гігієнічні, організаційні та соціально-побутові умови праці. Ринок праці — певна система суспільних відносин, які узгоджують інтереси роботодавців і найманих працівників. Зайнятість населення —діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка є джерелом доходу. Безробіття — розбіжності на ринку праці між пропозицією робочої сили і попитом на неї, за яких певна частина робочої сили вимушено поповнює резервну армію праці. Ставлення до праці — зв'язок між працівником і суспільством, працівником і працею щодо виробництва та розподілу матеріальних і духовних благ. Мотивація трудової діяльності — внутрішня спонука до трудової діяльності з метою досягнення певних цілей, зацікавленість у такій діяльності. Вивчення трудової мотивації має велике науково-практичне значення, оскільки доповнює структуру особистості. Трудова адаптація — соціальний процес засвоєння особистістю нової трудової ситуації внаслідок активної взаємодії особистості й трудового середовища. Вона сприяє стабільності, згуртованості колективу, створенню в ньому умов для самовияву і самореалізації особистості, розвитку її творчих нахилів, соціалізації молоді. Соціально-психологічний клімат — відносно стійкий і типовий для певної групи загальний емоційний настрій, який формується в процесі спільної трудової діяльності колективу, спілкування між людьми.
37.Поняття предмета соціології праці та зайнятості
Сфера праці завжди була об'єктом вивчення природничих (фізіологія, психологія, ергономіка), суспільних (філософія, історія, соціологія), економічних (політекономія) наук. Важливе місце серед них посідає соціологія праці та зайнятості. Соціологія праці та зайнятості — галузева соціологічна теорія, яка вивчає закономірності формування, функціонування і розвитку соціальних утворень (систем, спільнот та інститутів) у сфері праці й пов'язані з ними процеси та явища. Праця — основа функціонування та розвитку людського суспільства. її соціальна сутність зумовлена кількома чинниками. По-перше, вона є процесом взаємодії людини і природи, в якому людина своєю діяльністю опосередковує, регулює обмін речовин між собою і природою. По-друге, людина, впливаючи на природу, використовуючи та змінюючи її для задоволення своїх матеріальних та духовних потреб, не тільки створює матеріальні та духовні блага, а й змінює власну природу, розвиває здібності й нахили, виробляє соціально необхідні якості, формує себе як особистість. Праця є фундаментом, на якому базуються соціальні процеси, формуються соціальні відносини. Вона змінює становище, формує соціальний та професійний портрет особистості. Праця — не тільки економічна, а й соціологічна категорія. Об'єктом соціології праці та зайнятості є праця як суспільно значуще явище, предметом — структура і механізми соціально-трудових відносин, соціальні процеси у сфері праці. Особливості соціологічного вивчення праці полягають насамперед у системності та комплексності дослідження соціальних і соціально-психологічних явищ у сфері праці (з урахуванням способу життя, інших чинників, що впливають на трудову діяльність людини).
36.Соціологія праці та управління і менеджмент: відмінність і взаємозв’язок.
Соціологія (від фр. sociologie, лат. societas і греч. Logos) -это наука про суспільство, суспільствознавство. Спочатку термін "суспільство" позначав щось ніби того, що сьогодні ми називаємо "компанією", тобто суспільство розглядалося як деяка кількість людей, що зустрічаються і обмінюються думками по певному кругу тих, що цікавлять їх тим. Це первинне значення ще зберігається в англійському socity, німецькому geselfshaft і французькому societe. У російській мові термін "суспільство" також може бути використаний в цьому сенсі: "вище суспільство", "потрапити в погане суспільство". З часом поняття "суспільство" дещо змінило свій зміст, і зв'язано це було з тим, що в XVIII в. у країнах Західної Європи почалося відділення королівської влади, або держави, від цивільного суспільства. У відповідь на потреби формування цивільного суспільства і виникає соціологія як наука, що вивчає суспільство, соціальні відносини, соціальні спільності і їх діяльність. Відкриття перших соціологів полягало в тому, що вони з'ясували, що не тільки люди управляють економічними і політичними відносинами, але що в цьому беруть участь також і незримі соціальні зв'язки. Ці зв'язки - соціальні відносини між людьми. Завдання нової науки полягало в тому, щоб максимально об'єктивно проаналізувати і досліджувати їх з метою виявлення законів, керівників суспільством. А оскільки суспільство складається з різних груп і осіб, то соціологія вивчає суспільство в різних формах його прояву: від загальних законів функціонування і розвитку до поведінки малих груп і окремих осіб. Менеджмент виділився в самостійну область людських знань, в науку в кінці XIX - початку XX в. До цього ж часу відносяться і перші роботи учених і практиків, що спробували узагальнити накопичений в області управління досвід і сформувати основи наукового управління. Засновником школи наукового управління вважається Ф.Тейлор. Англійське слово "менеджмент", тобто управління, виникло в тісному зв'язку з тим родом занять, яким займалися більшість населення цієї країни. Воно позначало уміння (дбайливо) вести домашнє господарство, поводитися із засобами і предметами праці, а також із зброєю, об'їжджати коней і управляти ними. Дієслово to manage - управляти і зараз відноситься до процесу, за допомогою якого досягаються цілі. Проте із зміною роду занять населення, появою безлічі професій і видів праці виникла потреба в діяльності, що пов'язує в єдиному виробничому процесі різних виконавців, організації, соціальні групи. Зміст поняття "менеджмент" трансформувався і відобразив в собі різні аспекти управлінської діяльності і може відноситися до області людського знання, до осіб, що здійснюють управління, до процесу досягнення мети. Досить часто виникає питання: чи можна рахувати англійське поняття "менеджмент" і російське "управління" синонімами? Це одне і те ж чи ні? Ці терміни мають схожість, але істотно відрізняються за змістом. Оскільки менеджмент як наука виник в США, то американці, кажучи про менеджмент, майже завжди мають на увазі деяку організацію, що діє, і наявність фігури менеджера в ній як суб'єкта управління. Кажучи про більш загальну, знеособлену, державну систему управління, вони використовують термін "administration" - адміністрування.
35.Економічна поведінка особистості та її класифікація.
Економічна поведінка — система соціальних дій, пов'язаних з використанням різних за функціями і призначенням економічних цінностей (ресурсів) та зорієнтованих на одержання користі (вигоди, винагороди, прибутку) від їх обігу. Економічна поведінка як соціальний феномен є предметом вивчення як економічної науки, так і соціології, яка акцентує свою увагу на чинниках, умовах, соціальних інститутах, ситуаціях, а також на соціальних суб'єктах, що реалізують свої конкретні економічні інтереси. Тобто у полі зору соціології перебувають моделі соціальної поведінки щодо максимізації результатів і мінімізації витрат, а також соціокультурні інститути, що уможливлюють чи обмежують раціональне використання економічних ресурсів (особистісних, технологічних, організаційних, фінансових, інформаційних). Універсальною мотивацією суб'єктів економічної поведінки є формула: максимум винагороди за мінімум витрат. Однак цілком реалізувати цю формулу неможливо, нерідко діяльність приводить до непередбачених результатів. Параметри економічної поведінки залежать від різних факторів, насамперед від задіяних економічних ресурсів. Тому існує кілька її класифікацій. Однією з найпоширеніших є класифікація, в основі якої — різні фази відтворювального циклу, відповідно до яких виділяють дистрибутивну (розподільчу), виробничу, обмінну, споживчу економічну поведінку. 1. Дистрибутивна економічна поведінка. Розглядає ринок як нескінченний процес перерозподілу величезної маси економічних ресурсів у сфері обміну та обігу, де безліч суб'єктів перманентно набувають і втрачають право контролю над певними благами. Дистрибутивні моделі демонструють різноманітні варіанти доступу до економічних ресурсів, контролю над ними. Залежно від ступеня доступу до ресурсів, контролю за одержанням вигоди від їх обороту виділяють господарську, агентську, функціональну моделі дистрибутивної поведінки. Господарська модель характеризує економічну поведінку суб'єктів, що є власниками економічних ресурсів. Агентська модель реалізується суб'єктами економічної поведінки, які за дорученням власників забезпечують правовий, економічний та організаційний контроль над діями осіб, що мають доступ до об'єкта чужої власності. Функціональна модель властива суб'єктам, які використовують і отримують вигоду з економічних ресурсів, що належать іншим особам. Найтиповіші моделі дистрибутивної поведінки властиві особам, зайнятим за наймом, орендарям. Очевидно, що перелік названих моделей дистрибутивної поведінки не є вичерпним. 2. Виробнича поведінка. Пов'язана з нагромадженням, концентрацією матеріальних, технологічних, інтелектуальних, організаційних та інших ресурсів, поєднанням і комбінуванням з метою одержання конкретних благ і прибутку (доходу) від їх обігу на ринку. 3. Обмінна поведінка. Забезпечує рух різноманітних економічних благ (товарів, послуг, інформації) на ринку на основі обліку та порівняння їх цінностей. 4. Споживча поведінка. Забезпечує вилучення економічних благ з товарного обігу і присвоєння їх з метою задоволення потреб людини. Фаза споживання властива більшості суб'єктів економічної поведінки, що використовують ресурси. Спонукальною основою економічної поведінки людини є потреби — об'єктивно зумовлені суспільними відносинами свідомі наміри людини (груп людей) досягти кращих умов життя. Потреба є чимось більшим, ніж мета; вона — установка на дію, підтверджений мотивами та стимулами намір, напрям дії. На основі потреб формується економічна свідомість.