Зміст
1. Охарактеризуйте походження і сутність політики суб*єкти політики2. Проаналізуйте форми державного правління3. Проаналізуйте структуру та види політики4. Охарактеризуйте форми державного устрою5. Проаналізуйте характерні риси політики, політика як наука та мистецтво6. Сутність ознаки та функції держави7. Структура та предмет політології8.Взаємозвязок правової та суспільної держави9. Методи та функції політології10.Проаналізуйте громадянське суспільство і зв'язок з державою11. Проаналізуйте місце політології в житті суспільних наук12.Типологія політичних партій13.Проаналізуйте сутність влади як суспільного явища14.Визначте типологію партійних систем15.Охарактеризуйте типи політичних систем16.Охарактеризуйте поняття ,історичні форми ,ознаки та функції партії17. Охарактеризуйте сутність структуру та функції політичної системи18. Охарактеризуйте партійну систему в Україні19. Охарактеризуйте політичну систему в Україні20. Сутність виборчої системи та виборчого права21. Проаналізуйте політичну систему однієї з зарубіжних країн22.Мажоритарна виборча система її основні характеристики23. Проаналізуйте пропорційну виборчу систему24. З*ясуйте сутність поняття «суспільна політична течія» та «суспільна політична доктрина»25. Референдум і плебісцит26.Охарактеризуте лібералізм і неолібералізм27.Політичні партії ознаки та функції28.Концепції політичної влади (походження)29.Сутність типи та роль громадських об*єднань30.Політичний екстремізм та його види сьогодні31. Соціал-демократична концепція 32.Теорії походження держави33.Громадські організації сутність типи та роль34.Проаналізуйте поняття політичний режим 35.Консертизм і неоконсерватизм36.Сутність типи(форми) та (ознаки) принципи демократії37.Охарактеризуйте політичну владу сутність ознаки ,форми прояву, засоби здійснення(реалізації)
1.Полі?тика — цілеспрямована діяльність у галузі взаємовідносин між різними суспільними групами, державами й народами, пов'язана із боротьбою за здобуття або утримання державної влади, як знаряддя регулювання і формування цих стосунків. Сутність політики :Розмірковуючи про політику, найчастіше ведуть мову про владу одного класу над іншим, однієї соціальної групи над іншими, однієї особистості над масою тощо. Ядром політики є боротьба за завоювання, утримання і використання влади, водночас політична влада являє собою реальну здатність соціальних сил реалізувати свої специфічні об'єктивні інтереси, проводити свою волю в політиці й правових нормах. Історія поняття :Термін «політика» поширився під впливом однойменного трактату Аристотеля — «Політика», змістом якого є узагальнення проблем розвитку давньогрецьких держав, правлінь і урядів. В античну добу політику розглядали як одну з домінуючих сфер діяльності, що визначає статус індивіда, можливість утвердити свої сили та розум і ґрунтується переважно на двох принципах: волі та традиції. Політика визначалася як тотальний процес, жити в суспільстві означало жити обов'язково політично, оскільки політика виступала як всезагальна форма соціальних зв'язків. Вебер визначав політику як прагнення кожної людини брати участь у владі або впливати на розподіл її між групами всередині держави, як надію завжди знаходити зустрічне розуміння інших членів суспільства щодо своїх дій. Суб'єктом політики можуть бути особистість, організація або суспільна група, які здатні творити політику й ініціювати істотні зміни в політичних відносинах.

2.Фо?рма держа?вного правлі?ння — це спосіб організації верховної влади, який визначає систему її найвищих органів, порядок їх формування і особливості розподілу повноважень між ними, а також взаємовідносини з населенням держави. Виділяють такі форми правління — монархія (влада одного), олігархія (влада меншості), демократія (влада більшості), республіка (влада закону), анархія (відсутність влади). Мона?рхія— форма державного правління, за якої найвища державна влада повністю (необмежена, абсолютна монархія) або частково (обмежена, конституційна монархія) належить одній особі — спадкоємному монархові. Олігархі?я -політичний режим, за якого влада (політична, економічна та ін.) належить невеликій кількості осіб (військовим, фінансистам тощо). Демокра?тія— політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. При цьому управління державою здійснюється народом або безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано, через обраних представників (представницька демократія). Респу?бліка — форма державного правління, за якої верховні органи державної влади обираються на певний строк, з окресленими законом повноваженнями, існує поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову. Ана?рхія— суспільний або політичний стан відсутності влади. Ідея анархії знаходить своє втілення поперше в політичній філософії, де Анархізм ратує за подібний соціальний устрій.
3.Структура політики
Наявність і взаємодія структурних елементів політичної організації надає політиці внутрішньої цілісності, завдяки чому вона має можливість виконувати певні функції. До структурних складових політики слід віднести:
політичні відносини, що відображають стійкий характер взаємозв'язків суспільних груп між собою і з інститутами влади;
політичну свідомість, яка характеризує залежність політичного життя від усвідомленого ставлення людей до своїх інтересів;
політичний інтерес, що являє собою внутрішнє, усвідомлене джерело політичної поведінки, яке спонукає людей до постановки певних політичних цілей і до дій, направлених на втілення цих цілей у життя;
політична діяльність суб'єктів політики; суб'єктами політики виступають переважно: держава, політичні партії, громадські організації, або ж політичний індивід, дії якого чітко окреслені законами та моральними нормами; іноді і соціальні інститути, які покликані виконувати переважно неполітичні завдання, нерідко справляють досить суттєвий вплив на політику: церква, університети, асоціації тощо;
політичний процес як сукупність видів діяльності суб'єктів політики, які охоплюють усі стадії функціонування політичної системи і спрямовані на досягнення політичних цілей;
політична організація, що відображає роль інститутів публічної влади як центрів управління системними процесами.
Види політики
Розрізняють політику внутрішню і зовнішню. Внутрішня політика охоплює основні напрямки діяльності держави, її структур і органів державної влади з регулювання взаємодії людей усередині країни. Залежно від сфери суспільних відносин, яка є об'єктом політичного впливу, внутрішню політику можна класифікувати на:
економічну політику;
національну політику;
соціальну політику;
демографічну політику;
культурну політику;
аграрну політику;
науково-технічну політику;
екологічну політику;
військову політику, або оборонну політику;
антропологічну політику.
Національна політика являє собою науково обґрунтовану система заходів, спрямованих на реалізацію національних інтересів, розв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин[5].
Зовнішня політика — діяльність держави на міжнародній арені, що регулює її стосунки з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями, іншими громадськими об'єднаннями, міжнародними організаціями. Зовнішньополітичний курс будь-якої держави визначається, головним чином, характером її внутрішньої політики, і в водночас істотно впливає на внутрішню політику. Зрештою і внутрішня, і зовнішня політика вирішують одну задачу — збереження і зміцнення існуючої в державі системи суспільних відносин.
За пріоритетами політика поділяється на нейтральну, відкритих дверей, національного примирення, компромісів; за змістом і характером — на прогресивну і реакційну, на науково обгрунтовану і волюнтаристичну тощо.

4.Форма державного устрою — спосіб територіальної організації держави або союзу держав. Історично існували:
проста, або унітарна;
складна — наприклад федерація, конфедерація.
На поточний момент виділяється три основні форми державного устрою:
Унітарна держава - проста, єдина держава, яка характеризується відсутністю у адміністративно-територіальних одиниць ознаки суверенітету. Виділяють централізовані і децентралізовані унітарні держави, з наявністю або відсутністю автономних утворень.
Федерація - складна, союзна держава, частини якої є державними утвореннями з певним державним суверенітетом. Будується на розподілі функцій управління між центром і суб'єктами федерації.
Конфедерація - тимчасовий союз держав, який створюється для досягнення політичних, економічних, культурних та інших цілей. Не володіє самостійним суверенітетом, відсутня єдина система законодавства
5.Характерні риси політики.
Політика є особливим видом діяльності людей, пов’язаним з організацією всього процесу соціального життя. Це така сфера, яка вирізняється, перш за все, публічним характером. За визначенням французького політолога Ж.Фрьонда, публічне – це те, що є у суспільстві організованим, структурним, безособовим, представницьким; інакше кажучи – відчуженим від приватного, особистого життя. Приватне ж – це персональне, особисте, безпосередньо людське. У сфері публічних (політичних) відносин люди виступають у певних ролях – громадян, депутатів, членів партій, президентів. Нарешті, публічні відносини відзначаються ієрархічним характером, тобто характером панування – підкорення, вони є владними.
Характерні риси політики:
зв'язок приватного та загального, інтересу особистості та інтересу соціальної цілісності (групи, країни, людства) - ми входимо у світ політики тоді, коли вирішуємо не тільки свої приватні проблеми, але діємо, виходячи з розуміння їх зв'язку з завданнями, що далеко виходять за рамки наших особистих інтересів, коли цими проблемами зайняті багато інших людей;
будь-який тип політики пов'язаний з вирішенням проблем існування і функціонування держави - соціального інституту, який служить для вирішення проблем, що цікавлять суспільство в цілому;
зв'язок з діями і інтересами великих мас людей;
цілеспрямована діяльність, що передбачає необхідність тверезого аналізу, обліку різноманіття умов і компонентів політичних дій;
владний характер, здатність примусу, вольового впливу для додання цілеспрямованості дій багатьох людей.
Політика є багатоманітним суспільним явищем: однією зі сфер суспільного життя; особливим видом суспільних відносин, передусім великих соціальних груп, пов'язаних із реалізацією влади в суспільстві; засобом узгодження соціальних інтересів; боротьбою за оволодіння державною владою та участю у її здійсненні; організацією та функціонуванням держави й політичної системи в цілому тощо. У найзагальнішому вигляді політика є діяльністю з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.
У політології виокремлюють різноманітні функції політики:
задоволення владно значущих інтересів усіх груп і верств суспільства;
раціоналізація конфліктів і протиріч, спрямування їх у русло цивілізованого діалогу громадян і держави;
примус в інтересах окремих верств населення або всього суспільства в цілому;
інтеграція різних верств населення за рахунок підпорядкування їхніх інтересів інтересам усього суспільства;
соціалізація особистості (включення її у складний світ суспільних відносин);
забезпечення послідовності та інноваційності соціального розвитку як суспільства в цілому, так і самої людини.
Багатоманітність функцій політики засвідчує її всеосяжний характер, неперервність впливу на суспільство й неперехідність значення для врегулювання суспільних відносин.
Політика як наука і мистецтво
Суть політики визначається двоїстим характером цього явища.По-перше, політика — наука, оскільки вона базується на законах суспільного розвитку. Останнє вимагає від дослідників обов'язкового розгляду цього явища крізь призму розуміння об'єктивної логіки його законів, визначення його категорій та методів. Відтак політика не може виступати в суспільному житті як сфера дії окремої особи, соціальної групи або класу.
По-друге, політика — це не тільки наука зі своєю системою категорій, закономірностей і методів, а мистецтво, яке полягає в умінні використовувати наявні можливості, вміти приймати правильні й виважені політичні рішення як на основі теоретичних знань і перевірених історичною практикою логічних висновків, так і за допомогою уяви, інтуїції, творчої сміливості та ініціативи. Політика як мистецтво — це необхідний компонент дійового й емоційно-вольового життя політики, що істотно визначає її ефективність, характер методів, вибір тактики та професійне покликання політичного діяча.
6. Ознаки і сутність держави
Держава має свої специфічні риси, які відрізняють її від усіх інших форм об'єднання людей (роду, сім'ї), інститутів і організацій (партій, рухів тощо).
Ознаки:
1. Відділення публічної влади від суспільства, її неспівпадання з усім населенням, поява прошарку професійних управлінців.
2. Територіальний поділ населення. Закони і повноваження державних органів поширюються на людей, які проживають у контурі кордонів державної території, держава будується на основі територіальної спільності людей, а не за принципами кровнородинних зв'язків або релігійними принципами
3. Суверенітет. Це така властивість державної влади, яка виражається в її верховенстві і незалежності стосовно будь-яких інших влад всередині країни, а також у сфері міждержавних відносин.
4. Монополія на легальне застосування сили, фізичний примус. Діапазон державного примусу простягається від обмеження свободи до фізичного знищення людини.
5. Монопольне право на стягнення податків і зборів з населення. Податки необхідні для утримання апарату управління і для матеріального забезпечення державної політики.
6. Організація суспільного життя на правових засадах. Без права, законодавства держава не в стані ефективно керувати суспільством, забезпечувати безумовну реалізацію рішень, що приймаються.
7. Претензія на представництво суспільства в цілому і захист загальних інтересів і спільного блага. Ніяка інша організація не може представляти і захищати всіх громадян і не володіє для цього необхідними засобами.
7.Об'єкт і предмет політології
Політологія – це наука, предметом вивчення якої є внутрішня і зовнішня діяльність держави та інших суб*єктів політики, що стосуються владних та розпорядчих відносин у суспільстві.
Основним об´єктом дослідження політології є політична сфера, яку вивчають і аналізують у поєднанні з особливостями її функціонування і розвитку та зв´язками з економічною, соціальною й духовною сферами суспільства.
Отож, об´єктом політології є все те, що відноситься до прояву політичного:
– політична сфера, особливості її функціонування і розвитку;
– політична дійсність, політичне життя особи й суспільства, політичні відносини;
– політичні ідеї, теорії і доктрини, проблеми, події, прогнози, технології політичних процесів.
Щодо визначення предмета політології існують різні погляди. Деякі зарубіжні вчені визначають політологію як науку про владу, що має підтримку суспільства, сприймається ним як обов´язкова, хоч і спирається на примус. Вчені з пострадянських країн також по-різному визначають політологію: як науку про систему закономірних взаємозв´язків соціальних суб´єктів з політичною владою, боротьбу за політичну владу; як сутність, форми й методи політичного владарювання; політичну культуру тощо.Деякі політологи предметом політології вважають вивчення політичних систем як сукупності владних інститутів, а також політичної влади як основи функціонування й розвитку політичних систем. Однак, на відміну від інших наук, що досліджують ці проблеми, політологія вивчає спосіб організації та здійснення влади. Такий підхід звужує предметне поле політології. Політична наука аналізує структуру державної влади, функціонування політичних інститутів, їх відносини з політичними ідеями і теоріями в різних політичних системах, політичну культуру, взаємозв´язок політики з економікою, з іншими формами суспільної свідомості та діяльності.Виходячи з цього, предметом політології, як раціонального відображення політики, є закономірності політичного життя в усіх його виявах: зміст, структура і функції, місце і роль політичної системи в його розвитку та функціонуванні, у здійсненні політичної влади.
Предметом політології є певна система знань про політичний об´єкт, а саме:
-історико-політичні вчення;
-закономірності становлення, функціонування, зміна політичної влади;
-джерела, рушійні сили політичного життя суспільства;
-сутність, природа, тенденції розвитку, механізми прояву політичного;
-конкретні прояви, процеси, відносини політичної дійсності, які вивчаються політологами;
-політичні інститути (конституції, центральний уряд, регіональне, місцеве управління, адміністрація та ін.);
-політичні партії, групи об´єднання, участь громадян в політиці, громадська думка;
-міжнародні відносини
8. Правова та соціальна держава
Правова держава є формою обмеження авторитаризму влади правами та свободами людини. Саме тому пріоритет прав людини по відношенню щодо держави є первинною ознакою правової держави. Всі інші її ознаки слугують здійсненню свобод та прав людини. Метою правової держави є забезпечення меж свободи індивіда, неприпустимість порушення рівня свободи, обмеженого правом, заборона порушення права та неможливість застосування силових засобів, не заснованих на праві. Соціальна держава є новим станом розвитку правової держави у нових історичних умовах. Принцип соціальної держави у тій чи іншій формі відображений у конституціях багатьох держав. Він пов'язаний з необхідністю гарантувати економічні та культурні права населення. Питання про необхідність соціальної орієнтації держави, поступового гарантування прав «другого покоління» визнається міжнародним співтовариством. Основними принципами соціальної держави є справедливість, гідність людини, відповідальність, подолання формально-юридичної рівності з метою усунення значних розбіжностей матеріальних статусів індивідів, їх реалізація можлива лише на основі вже сформованих та випробуваних на практиці принципів правової держави. Метою соціальної держави є не усунення нерівності, а «вирівнювання нерівності» шляхом ліквідації різниці у майновому становищі, підвищення соціального статусу індивіда та забезпечення реальності наданих йому прав.
9.Основні методи політології
Історичний. Полягає у вивченні політичних процесів, явищ, політичних систем в історичному плані з точки зору їх історичного взаємозв 'язку та розвитку.
Інституційний. Вивчення інститутів, за допомогою яких здійснюється політична діяльність (держави, партій, рухів, об'єднань тощо).
Соціальний. Сприяє з'ясуванню соціальної зумовленості політичних явищ і процесів, зокрема, впливу на політичну систему економічних відносин, соціальної структури, моралі, культури, релігії.
Емпіричний (прикладний). Досліджує політичну дійсність шляхом спостереження, експерименту, фокусованого групового інтерв'ю, аналізу документів, анкетування тощо
Системний. Забезпечує цілісне сприйняття об'єкта дослідження і всебічний аналіз зв'язків між окремими його елементами в межах цілого.
Структурно-функціональний. Передбачає розчленування політичного явища на складові частини з подальшим аналізом вивчення їх ролі для суспільства, соціальних змін індивидів.
Соціально-психологічний (біхевіорестичний). Орієнтує на вивчення поведінки груп, класів, мас і особистостей, що виконують будь-яку політичну діяльність, спрямовану на досягнення тієї чи іншої політичної мети.
Порівняльний. Зіставлення однотипних політичних явищ (політичних режимів, державного устрою тощо), різних способів реалізації одних і тих самих політичних функцій, політичних рішень і т. д. Дає можливість встановити спільні і відмінні риси політичного життя різних епох, народів, країн.
Політичного моделювання. Припускає оперативну оцінку передбачуваного розвитку політичних подій, на основі яких можна прийняти ефективні рішення.
Антропологічний. Вивчення зумовленості політики не соціальними чинниками, а природою людського роду.
Космофізичний або Ноосферний Вивчення зумовленості космофізичними чинниками та їх впливу через особистості та хвороби політиків на соціально-політичні та економічні чинники, на природу геофічичних та метеорологічних явищ та антропогенну діяльність.
Функції політології
Описова. (Гносеологічна) Полягає у пошуку відповідей на запитання: якою насправді є політична дійсність? у чому її природа та специфіка? хто виступає суб'єктом політики?
Пояснювальна. Дозволяє знайти відповіді на запитання: чому певні факти політичної дійсності існують? чому ці факти мають саме такі властивості?
Інструментальна. Пов'язана з пошуками відповідей на запитання щодо вибору форм і видів політичної дії з метою досягнення бажаного результату.
Інноваційна. Прагне надати прогнозам і висновкам максимальну наукову обгрунтовану і максимальну контрольовану форму.
Прогностична (експертна). Полягає у відповіді на запитання: якою буде політична дійсність або коли відбудуться певні політичні події. Результатом цієї функції є поява прогностичних гіпотез.
Методологічна. Охоплює способи, методи і принципи теоретичного дослідження політики і практичної реалізації набутих знань.
Світоглядна. Утверджує цінності, ідеали, норми, які характеризують цивілізовану політичну систему, політичну культуру соціальних суб'єктів.
Функція політичної соціалізації. Забезпечує процес включення людини в політичну сферу життя суспільства і формування певного типу політичної культури.
Прикладна (управлінська). Розробляє критерії ефективності діяльності парламенту, партій, рухів, лідерів, забезпечує провідною інформацією про стан справ і знання засобів ефективного впливу.
Нормативна. Проявляється в регламентації відносин між суб'єктами політичного життя.
Ідеологічна. Полягає у розробці стратегії та напрямків розвитку суспільства, його політичних інститутів, політичних процесів тощо.
10. Громадянське суспільство та його взаємозв’язок з державою
Громадянське суспільство й держава перебувають у тісному взаємозв'язку, перше неможливе без другого. Завдяки державі людська спільнота набуває цивілізованості і стає суспільством. Громадянське суспільство — це суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими і політичними відносинами між його членами, незалежне від держави, але взаємодіюче з нею. Зрештою, сам сенс концепції громадянського суспільства існує лише при розгляді цього суспільства у співвідношенні з державою.Водночас держава не може існувати поза суспільством. Вона похідна від громадянського суспільства, і призначення її полягає в тому, щоб слугувати йому. Громадянське суспільство є противагою державі у її постійному прагненні до панування над суспільством. Від ступеня розвиненості громадянського суспільства залежить ступінь демократизму держави. Формою взаємодії держави і громадянського суспільства є політичний режим як система методів і засобів здійснення політичної влади, а різні типи політичних режимів - демократичний, авторитарний і тоталітарний - є різними способами цієї взаємодії.
11. Місце політології в системі суспільних наук.
Політологія - наука, об’єктом якої є політика і її відносини з особистістю та суспільством. Як відносно самостійна галузь знань вона сягає своїми витоками сивої давнини, її розвиток тісно пов’язаний з розвитком філософських знань. . Політична філософія - вивчає політику як ціле, взаємовідносини між особою і владою, розробляє ідеали і нормативні принципи політичного устрою, загальні оцінки об'єктивної політичної реальності. Політико-правова теорія досліджує походження і роль держави та права, роль правосвідомості, політичні інститути і політичні режими, права і свободи громадян. Політична соціологія досліджує соціальний зріз політичних явищ. З'ясовуємо вплив неполітичної частини суспільства та політику, а також її зворотній вплив. Політико- скономічна теорія - розглядає економічні процеси як основу соціально-політичної сфери громадянського суспільства. Теорія міжнародної політики вивчає зовнішню політичну діяльність держав, партій, рухів, вирішення глобальних проблем людства, світову політику, та міжнародні відносини, світовий правопорядок. Політична історія та історія політичних вчень - вивчає політичні ідеї, теорії та події в їх хронологічній послідовності як політико- історичний процес пізнання життєдіяльності суспільства. Політична антропологія встановлює зв'язки політики із соціобіологічними, інтелектуальними, культурними, релігійними та іншими якостями людини. Вивчаються кількісні і якісні характеристики змін народонаселення вцілому і його окремих груп в культурно- політичиому зрізі. Політична етика - вивчає політичні проблеми моралі та моральності політичного спілкування.
Сьогодні роль політології у розвитку українського суспільства є домінуюча. В сучасних умовах важливі пошуки форм і методів стимулювання політичної поведінки і політичної свідомості українського суспільства. Роль політології - це дати знання про суспільство; про політичні події, явища,процеси; зрозуміти їх суть і роль людини у політичному житті, а також допомогти оволодіти основам знань про політику.
12Типологія політичних партій.
Партії відрізняються за соціальною основою; організаційною побудовою і характером членства; ідеологією; місцем у системі влади; цілями, методами й засобами діяльності.
Відповідно до соціальних груп розрізняють класові, національні, жіночі, селянські, регіональні та інші політичні партії. У більшості країн світу є робітничі партії - комуністичні, соціалістичні, соціал-демократичні. Є партії дрібних, середніх і великих власників засобів виробництва, це здебільшого ліберальні й консервативні партії. Є також аграрні партії, які орієнтуються на інтереси різних верств населення, зайнятого в сільському господарстві, селянські й поміщицькі. Кожна з політичних партій орієнтується на певну систему цінностей, більшість із яких є загальнолюдськими і приваблюють на бік партії представників різних суспільних класів і соціальних версти.
Залежно від типу організаційної структури партії поділяються на кадрові й масові. Кадрові партії об'єднують у своїх лавах невелику кількість впливових професійних політиків і спираються на фінансову підтримку підприємницьких структур. Ці партії є децентралізованими об'єднаннями, не мають фіксованого членства, звертаються до громадян лише в період виборчої кампанії (консервативні й ліберальні партії країн Західної Європи, Республіканська й Демократична партії США).Масові партії орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбільшого числа членів з метою забезпечення завдяки членським внескам фінансової підтримки своєї діяльності.
За ідеологічною ознакою партії поділяються на :- Ідейно-політичними є партії більш-менш чітко визначеної ідеологічної спрямованості: комуністичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фашистські, християнські, ісламські тощо. - Прагматичні - це такі партії, які орієнтуються не на певну ідеологію, а на широкий спектр ідей і суспільних проблем з метою залучення на свій бік якомога більше виборців. Це інтеркласові партії, або партії виборців. - Харізматично-вождистські партії формуються навколо особи конкретного політика і діютьяк групи його підтримки. Ці партії також мають певну ідеологічну спрямованість, але вона визначається не стільки їхньою соціальною базою, скільки лідерами.
За місцем у системі влади розрізняють парламентські і непарламентські політичні партії. Для партій парламентського типу характерне використання форм і методів діяльності в межах правових норм держави. Своїх політичних цілей вони прагнуть досягти через законні органи влади, які самі й формують за результатами виборів. Характерними рисами непарламентських партій є доктрииальна програмна єдність і централізм у структурі. Парламентська й виборча діяльність для них не є головними цілями.
За цілями й характером діяльності партії поділяються на революційні, реформістські та консервативні.
13. Політична влада: сутність, форми прояву та ресурси.
Політична влада – це здатність даного класу чи соціальної групи проводити свою волю через політику, правові норми, що характеризуються соціальним пануванням та керівництвом. Центральним інститутом політичної влади є держава, але державна влада і влада політична не тотожні: 1)Політична влада виникає раніше, ніж держава. 2)Політична влада здійснюється не тільки в рамках держави, але й за допомогою інших інститутів соціально-політичної системи: 1)Політичні партії 2)Міжнародні організації 3) Громадські організації. Прикладом цього може бути те, що влада політичної опозиції або мафіозних структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада. Політична влада опирається на такі основні засоби: примус, легітимність, угоду. В сучасному цивілізованому світі використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони порушують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й нелегальні, : підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади. Під ресурсами влади це потенційні засоби здійснення влади, тобто такі, які можуть бути використані, але ще не використовуються або ж використовуються недостатньо. Ресурсами влади можуть бути наявні у розпорядженні її суб'єкта і важливі для об'єкта цінності, наприклад предмети споживання, кошти тощо, або засоби, здатні вплинути на внутрішній світ, мотиви поведінки об'єкта, — преса, радіо, телебачення, засоби мистецтва, або знаряддя, за допомогою яких можна позбавити людину тих чи інших цінностей. Різноманітні ресурси влади можуть класифікуватись за різними ознаками. Так, за характером вони поділяються на утилітарні, примусові та нормативні. Утилітарні ресурси — це матеріальні й соціальні блага, пов'язані із задоволенням повсякденних інтересів і потреб людини. За їх допомогою влада, особливо державна, може залучити на свій бік не тільки окремих осіб, а й цілі верстви населення. Нормативні ресурси влади — це різноманітні соціальні норми, що регулюють багатоманітні суспільні відносини. Найважливішими з них у здійсненні політичної влади є правові й політичні норми. Політична, у тому числі державна, влада може здійснюватись і на основі таких норм, які не мають формалізованого характеру, наприклад норми моралі, традиції, звичаї, тощо. Специфічним — демографічним — ресурсом політичної влади є сама людина. Люди виступають універсальним ресурсом влади вже тому, що створюють інші ресурси. Велике значення має також кадровий потенціал політичної влади, який складають наділені владними повноваженнями особи. Використання ресурсів влади перетворює її з можливої на дійсну, яка може виявлятися в таких формах, як панування, керівництво, управління, контроль. Панування є таким механізмом здійснення влади, який набуває форми соціальних інститутів і передбачає поділ соціальних груп на пануючі й підлеглі, ієрархію і соціальну дистанцію між ними, виокремлення та відокремлення особливого апарату управління. Керівництво на рівні суспільства — це діяльність щодо визначення основних цілей соціальних систем та інститутів, а також шляхів їх досягнення, стратегії суспільного розвитку. У вузькому розумінні керівництво — це робота керівника з підлеглими в безпосередньому контакті щодо вирішення службових завдань. Політичне керівництво — це здатність класу, групи, індивіда чи партії здійснювати свою політичну лінію шляхом впливу різними методами й засобами влади на суспільство в цілому та його різноманітні складові. Управління — це використання повноважень влади у формуванні цілеспрямованої поведінки об'єктів. Для забезпечення політичного управління відповідно до потреб суспільства важливо не тільки мати владу, а й уміти скористатися нею. Контроль — це здатність суб'єктів влади постійно стежити за тим, як реалізуються настанови влади — закони, укази, розпорядження тощо.
14 Типологія партійних систем.
Партійна система - це сукупність діючих у країні політичних партій та відносин між ними, які складаються в боротьбі за державну владу та у процесі її здійснення.
Однією з найбільш деталізованих є типологія партійних систем, запропонована італійсько-американським політологом Дж. Сарторі, який розрізняє сім типів партійних систем: однопартійна; з партією-гегемоном; з домінуючою партією; двопартійна; поміркованого плюралізму; поляризованого плюралізму; атомізована.
В основу типології покладено ідеологічну ознаку: однопартійна система є моноідеологічною, атомізована - ідейно різнорідною. Однопартійна система - це така система, в якій або неможливе навіть номінальне існування інших партій; або поряд з номінальними партіями існує партія-гегемон; або поряд з іншими реальними партіями виступає домінуюча партія.
В однопартійній ситемі правляча партія, яка є єдиною, по суті, зливається з державними структурами, підпорядковує їх собі. Такою партією була Комуністична партія Радянського Союзу. Ще одним різновидом фактично однопартійної системи є система з домінуючою партією, в якій за наявності декількох незалежних одна від одної партій при владі постійно або майже постійно перебуває одна з них. В сучасній західній політології найчастіше розрізняються три основних типи партійних систем: * багатопартійна система, *двопартійна система (біпартизм), *система двох з половиною партій.
І. Багатопартійною є система, в якій більш як дві партії мають змогу впливати на функціонування державних інститутів, її різновиди: система поміркованого плюралізму виступає тоді, коли в парламенті є представництво лише декількох партій, відсутня позасистемна парламентська опозиція, тобто немає таких партій, які взагалі виступають проти існуючої соціально-економічної й політичної системи. Уряд формується однією партією або коаліцією партій, залежно від розподілу між ними місць у парламенті; система поляризованого плюралізму озачає присутність позасистемних партій, гостре ідеологічне розмежування між партіями, формування уряду партіями центру, наявність двополярної - зліва і справа - деструктивної опозиції; атомізована партійна система виступає тоді, коли є наявність багатьох політичних партій, які не користуються більш-менш значним впливом. У такій партійній системі уряд формується або на основі широкої коаліції партій, або взагалі на позапартійній основі.
II. Двопартійна система виступає тоді, коли визначальну роль у політичному житті відіграють дві основних партії, що чергуються при владі. При цьому кількість діючих у країні партій може бути різною, проте жодна з них, крім двох найвпливовіших, не має реальних шансів стати правлячою. Це одна з найбільш стабільних та ефективних партійних систем, якій не загрожують коаліційні кризи. ІII. Трипартійна система (система двох з половиною партій) виступає тоді, коли основними є дві партії, а поряд з ними існує третя, яка, примикаючи до однієї з основних, забезпечує їй парламентську більшість і право формування уряду.
15 Типи політичних систем
Політична система суспільства це сукупність взаємодіючих політичних інститутів, організацій та інших суб’єктів політики, що здійснюють політичну владу та функції для збереження, регулювання та розвитку суспільства. За критерієм методів правління та спрямованістю політичного процесу виділяють наступні типи політичних систем: Командна політична система. Вона базується на адмініструванні, надцентралізації, бюрократизмі, заперечення політичного плюралізму, обмеженні прав і свобод громадян, культі особи. (Тоталітарний політичний режим). Командна політична система пройшла історичний шлях від правління єгипетських фараонів, тиранів Греції, імператорів Риму, абсолютних монархів до сучасних тоталітарних і авторитарних режимів. Історична практика довела, що, хоч на певних етапах суспільного розвитку цим політичним системам вдавалося досягти певного успіху, у підсумку вони ставали гальмом суспільного прогресу. Змагальна політична система. Їй властивий політичний плюралізм, наявність “груп тиску” на владу, визнання рівності громадян перед законом, певних гарантій прав і свобод людини, захист конституційного ладу, місцевого самоврядування тощо. Для змагальної політичної системи характерні політичний плюралізм, вплив на державну владу соціальних сил, жорстка конкуренція політичних сил за владу, наявність різних центрів прийняття політичних рішень, конституційні гарантії прав і свобод особи. Утвердилася така система в умовах вільної конкуренції. Хоча вона й нині існує в багатьох країнах (СІЛА, Італія, Греція), проте поступово починає еволюціонувати у бік соціопримирливої політичної системи.
Соціопримирлива політична система. вона сприяє гармонізації політичного, економічного, соціального і духовного життя, пріоритетним є вирішення соціальних проблем тощо. Соціопримирлива політична система має такі ознаки: пріоритет розв'язання соціальних проблем перед завданнями політичними; заміна політичної конкуренції політичною співпрацею; розподіл владних повноважень шляхом колегіальності і консенсусу; врахування більшістю потреб меншості; розпорошення-децентралізація, а не концентрація влади; переважання рішень прямої демократії над представницькою; прагнення владних структур до утвердження соціального миру.
16. Авторитаризм та толітаризм політичного режиму
Авторитаризм можна визначити як недемократичний політичний режим, який передбачає концентрацію влади в руках окремої особи або групи осіб, котрі не прагнуть досягнення суспільної згоди стосовно легітимності їх влади. При цьому відбувається зменшення ролі представницьких інститутів влади і громадян в цілому, вони усуваються від процесу прийняття політичних рішень. Серед авторитарних режимів виокремлюють: · військово-бюрократичні диктатури
· персональні тиранії
· олігархічні, коли влада належить певним корпоративним кланам; · вождистські (або режими особистої влади
· змішані
· неототалітарні режими
Тоталітаризм є політичним режимом, якому притаманні політичне, економічне, ідеологічне панування правлячої еліти, організованої у цілісний бюрократичний партійно-державний апарат (очолюваний лідером), тотальний контроль над суспільством, втручанням в усі його сфери з метою здійснення такого контролю. (Запропоноване визначення є одним з можливих, оскільки автори багатьох досліджень з питань тоталітаризму, підручників, словників наводять різні визначення цього поняття). До різновидів тоталітаризму належать: · комуністичний тоталітаризм
· фашизм
· націонал-соціалізм
17 Сутність,структура та ф-ї політичної системи суспільства
Термін «політична система» суспільства належить до відносно нових понять, що стали широко використовуватися в суспільних науках уже в наш час. Необхідність виділення в науці про політику категорії «політична система суспільства» зумовлена значним розширенням у ХХ ст. сфери політичних дій державних інститутів, політичних партій, суспільно-політичних організацій, рухів, що зв’язані з боротьбою за політичну владу та її здійснення. Політична система суспільства — упорядкована на засадах права система всіх політичних явищ, що функціонують і взаємодіють (або протидіють) у суспільстві з метою завоювання, утримання або участі у політичній владі; це механізм організації і функціонування політичної влади. В політичній науці найчастіше сукупність державних і недержаних суспільних інститутів, соціальних і правових норм, завдяки яким реалізуються політико - владні відносини, визначають як політичну систему суспільства. Отже, вона, перш за все, уявляє собою комплексний механізм організації та функціонування політичної влади. Політична система (ознаки): 1)Владність політичної системи – це означає, що всі рішення, які прийняті в межах політичної системи є обов’язковими до виконання. 2)Обумовленість політичної системи суспільним середовищем. 3) Відносна самостійність політичної системи тому, що вона має спеціальні механізми, структури, функції та ролі. Політична система забезпечує існування кожного суспільства як єдиного організму, що централізовано управляється політичною владою. Структура політичної системи: 1)Політична організація (політичні інститути) – держава, політичні партії, громадяни, трудові колективи. 2)Політичні відносини – відносини між класами, соціальними групами, класами, народностями (відносини між людиною і державою). 3)Політичні принципи та правові норми. - через які соціальні інтереси і політичні устої отримують офіційне визначення та правове закріплення. 4)Політична культура, політична ідеологія, політична свідомість - Вони відбивають політичні прагнення та інтереси через ціннісну оцінку людьми політичних явищ у вигляді певних ідей, поглядів, теорій, духовно-політичних орієнтацій, уявлень і переконань. 5)Політичні інститути – держава, її органи і установи; політичні партії та рухи, інші громадсько-політичні об’єднання; інститути виборів, парламентаризму, політичного плюралізму, демократії, автократії тощо. 6)Політична участь і поведінка – комплекс стереотипів, зразків і стандартів, що складають моделі й типи політичної діяльності чи функціонування індивідів, груп, інших спільнот Соціальні суб’єкти політики: індивіди /громадяни, політичні лідери/, політичні групи і колективи, класи, нації, народ. Функції політичної системи: 1) Цілеспрямована ф-я - полягає у визначення цілей та завдань політичного,економічного,соціального і культурного розвитку суспільства. 2) Організаторська ф-я – полягає в мобілізації ресурсів з метою досягнення визначених цілей, 3) Владно-інтеграційна - що знаходить своє виявлення в інтеграції всіх елементів суспільства. В єдину цілісність на основі цінностей та ідеалів які пропонують пануючі політичні партії й економічні сили. 4) Регулятивна ф-я – полягає перш за все в легітимізації політики тобто у забезпечення громадського визнання влади та її політичного курсу, в поясненні й виправданні політичних рішень,діяльності політичних інститутів,їх оновлення. Легітимізація – це досягнення мінімально необхідного ступеня відповідності реального політичного життя до офіційних, політичних і правових норм.
18 Партійна система України
Партійна система - це сукупність зв'язків і відносин між: партіями, які претендують на володіння владою в країні. Демократичні перетворення другої половини 80-х рр. в СРСР сприяли виникненню багато нових різних суспільно-політичних рухів, організацій, об'єднань. Цей процес, що виник в 1989 р., поступово став набирати все більш прискорених темпів. У 1990 р. був прийнятий Закон "Про громадські об'єднання", який законодавчо закріпив порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій та об'єднань. У 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР, а до кінця 1991р. було зареєстровано вже 26 партій та 116 суспільно-політичних рухів. Не зважаючи на чисельність та широту політичного спектру, партії України не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності є відсутність в суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і цілей суспільного розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе лише на базі визнання і підтримки таких цінностей основними силами суспільства. Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності:
1. Опозиційно-переддержавний. Було створено 12 партій, програми яких характеризувалися ідеєю незалежності, примату приватної власності.
2. Лояльно-державний. прийняття Закону України "Про об'єднання громадян".
3. Етап передвиборчий - Характеризується наданням партіям можливості висувати своїх представників кандидатами у депутати при збереженні мажоритарної виборчої системи.
4. Етап партійної трансформації. завершився прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України.
5. Етап партійної реструктуризації. Характеризується значним зростанням кількості партій.
6. Етап політичних компромісів. Визначають сфери впливу в парламенті
8. Етап передвиборчий.Підготовка до виборів Президента України .
9. Етап передвиборчий -. Характеризується прийняттям ЗУ"Про політичні партії".
Здобуття Україною незалежності прискорило процес створення політичних партій. На сьогодні налічується близько 120 зареєстрованих політичних партій. Взагалі ж у становищі українських партій чимало спільного:
спостерігається втрата інтересу громадян до всіх партій;
переживають розколи, скорочення лав, втрату впливу і авторитету;
відсутність сталого співробітництва партій в головному - побудові незалежної процвітаючої України.
19. Політична система — це сукупність інститутів, які формують і розподіляють державну владу та здійснюють управління суспільними процесами, а також репрезентують інтереси певних соціальних груп у рамках відповідного типу політичної культури.
Структурі політичної системи можна виділити ряд структурних рівнів:
інституціональний (організаційно-нормативний), який розкриває характер функціонування основних інститутів політичної системи;
процесуальний — характер групових і масових суб'єктів політики;
інтеракціоністський — характер взаємодій на міжособистісному, груповому та інституціональному рівнях.
20. Ви?борча систе?ма — сукупність правил і законів, що забезпечують певний тип організації влади, участь суспільства у формуванні державних представницьких, законодавчих, судових і виконавчих органів, вираження волі тієї частини населення, яка за законодавством вважається достатньою для визначення результатів виборів легітимними. Розрізняють такі виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана.
Принципи виборчого права:
Принцип загальності означає, що право обирати мають усі громадяни України, яким на день голосування виповнилося 18 років.
Принцип рівного і прямого виборчого права означає, що громадяни України беруть участь у виборах народних депутатів на рівних засадах і депутати обираються безпосередньо виборцями.
Таємність голосування на виборах означає, що ніякі форми контролю за волевиявленням виборців не допускаються, а саме голосування відбувається у спеціально обладнаній для цього кабіні чи кімнаті. Під час заповнення бюлетеня в кабіні чи кімнаті для голосування може знаходитися тільки голосуючий.
Принцип вільного й рівноправного висунення кандидатів передбачає, що всі громадяни України, які мають право голосу, мають право висувати кандидатів.
Гласність і відкритість виборчого права означає, що підготування і проведення виборів депутатів завжди здійснюються відкрито і гласно.
Рівність можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії як принцип виборчого права повинен розумітися так, що всім кандидатам опісля офіційної їх реєстрації надається можливість участі у виборчій кампанії на рівних засадах, вони мають рівне право на використання державних засобів масової інформації на території України, у них рівні можливості щодо матеріально-технічного і фінансового забезпечення їх участі у виборчій кампанії з боку держави.
Принцип неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування вживається та обумовлює існування такого інституту виборчого права, як увільнення кандидата від виробничих або службових обов'язків із збереженням середньої заробітної платні за місцем роботи
Принцип свободи агітації передбачає, що всі громадяни України, їхні об'єднання, трудові колективи, довірені особи кандидатів мають право вільно та безперешкодно обговорювати програми кандидатів.
21. Політична система Великобританії
Форма державного устрою Великобританії – конституційна монархія. Монарх у Великобританії є головною особою держави. Юридично монарх керує виконавчою владою, є верховним головнокомандуючим Британською армією. Але фактично, у результаті змін, що відбувалися протягом багатьох століть, монархи втратили абсолютну владу. Королева править державою за згодою кабінету міністрів, тобто «царює, не править». Органом законодавчої влади є двопалатний парламент, що складається з Верхньої палати – палати Лордів і Нижньої палати – палати Громад. Засідання проходять у будинку Парламенту, що є однієї з визначних пам'яток Лондона. 650 членів Палати Громад обираються громадянами Великобританії один раз у п'ять років, у той час як членство в Палаті Лордів передається в спадщину в родинах потомствених дворян. Таким чином, королева представляє державу на міжнародній арені і є символом влади. Виконавча влада належить кабінетові міністрів, формованому парламентською більшістю. Серед різноманіття політичних партій Великобританії ведуча роль належить двом найбільшим партіям. Це - консерватори (торі) і лейбористи (віги). Консерватори відображають інтереси земельної аристократії і частини великої буржуазії. Ліберали користуються підтримкою буржуазії і значної частини робітничого класу. Великобританія - Країна без конституції. Порядок виборів, формування уряду, а також прав і обов'язків громадян визначається численними законами і указами.
22. Мажорита?рна ви?борча систе?ма — порядок визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат, який одержав на виборах більшість (абсолютну чи відносну) голосів виборців.
За такої системи переможцем на виборах вважається той кандидат, який набрав більшість голосів. Ця більшість може бути абсолютною або відносною, залежно від чого розрізняють мажоритарні системи абсолютної і відносної більшості. За мажоритарної системи абсолютної більшості переможцем вважається той кандидат, який набрав не менше, ніж 50 відсотків плюс один голос усіх голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.
Переваги мажоритарної виборчої системи(абсолютної більшості):
а) демократизм - оскільки вона враховує інтереси реальної більшості виборців - саме тієї частини суспільства, якій небайдуже майбутнє держави і які прийшли на виборчі дільниці проголосувати; б) вона допомагає створити ефективну про урядову більшість у парламенті; в) виборці та їх представники знаходяться у постійному контакті, населення знає, до кого безпосередньо варто звертатися для представлення інтересів громади; г) часто (але, на жаль, не завжди) зростає якість обраних осіб (адже голосування персональне, а не списком, і виборці мають змогу побачити кандидатів на власні очі та поспілкуватися з ними); ґ) дана система дає можливість бути обраним позапартійному кандидату, таким чином зменшується вплив політичних партій на життя суспільства.
Перевагами мажоритарної системи (відносної більшості) є:
а) голосування відбувається в один тур, а, отже, не потребує додаткових витрат для проведення другого туру виборів; б) за даної системи також простіше створити ефективну більшість, яка матиме можливість призначити уряд; в) зв'язок виборців та обраного ними депутата існує постійно і виборці мають свого постійного представника у парламенті, який знатиме (найактивніші члени територіальної громади про це завжди дбають) про проблеми свого округу; г) така система дозволяє отримати депутатський мандат позапартійному кандидату.
Що стосується основних недоліків мажоритарних систем, то вони є наступними:
а) за системи відносної більшості діє принцип «переможець бере усе» - переможений залишається ні з чим і створюється загроза «виборчої диктатури» меншості над більшістю. б) за системи абсолютної більшості часто доводиться проводити другий тур виборів (до якого потрапляють два кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів з - поміж інших) або перевибори, а це, як правило, призводить до зменшення, зниження активності виборців, а відтак далеко не завжди обраний депутат представляє більшість населення свого округу; в) за системи абсолютної більшості у разі, якщо жоден з кандидатів у другому турі не отримав необхідної підтримки (50% + 1 голос), округ, у якому проводилися вибори, на певний час залишається непредставленим у парламенті. г) часто дискримінуються малі, так звані «« треті» партії, які практично втрачають шанси бути представленими у законодавчому органі. ґ) влада має більше можливостей та ресурсів тиску на депутатів - мажоритарників, аби вони з особливо принципових для влади питань голосували саме так, як цього від них вимагають. д) при застосуванні мажоритарної системи є можливість (особливо у державної влади) впливати на результати виборів.
23. Пропорційна виборча система — система визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі. Тобто чим більший відсоток голосів отримала партія на виборах, тим більший відсоток депутатів вона буде мати у парламенті. За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють пропорційні системи: а) з жорсткими списками; б) з префенціями; в) з напівжорсткими списками. При застосуванні системи преференцій (в перекладі означає "перевага") виборець не просто голосує за списки партії, що обирає, а й робить помітку навпроти номеру того кандидата в кандидатському списку від партії, якому він віддає свій голос.
Система напівжорстких списків передбачає можливість для виборця голосувати:
1) за список у цілому;
2) визначати преференції, помітивши чи вписавши прізвища одного або кількох кандидатів. У першому випадку голоси виборців підраховуються за системою жорстких списків, у другому — за системою преференцій. Ця система практикується в Швейцарії, Австрії, Італії.
Пропорційна система з жорсткими списками має свої переваги: при голосуванні обирається передусім політична платформа і програма майбутньої діяльності партії; дана система найпростіша за формою здійснення і найдешевша. Недоліком її є те, що партійний список може "витягнути" у депутати, сенатори тощо невідомих, некомпетентних, непопулярних політиків. На відміну від цього, система преференцій дає змогу розширити сферу волевиявлення саме виборців, бо голосують і списки, і персонали'.
24. Поняття «суспільно-політична течія» та «суспільно-політична доктрина».
Основою програмних настанов політичних партій і суспільно-політичних рухів є різноманітні суспільно-політичні доктрини. Йдеться про вихідні принципи діяльності суб'єктів політичного процесу. Ці доктрини виходять з існуючих політичних ідеологій. В них відображене таке бачення суспільного і державного устрою, яке відповідає інтересам соціальних груп, що стоять за тими чи іншими партіями і рухами. Історико-політичний досвід світової цивілізації і національних суспільств показує, що політичний процес останніх століть характеризується формуванням і розвитком суспільно-політичних течій. Кожна з них має свої особливості і форми вияву в різний історичний час і кожній з них відповідають суспільнополітична думка, діяльність її носіїв, організаційні структури, через які вона реалізується. Знання політичних сил та політики, яку вони проводять і яка дістає відображення у політичній думці і політичній діяльності, дає змогу визначити та осмислити характер суспільства даної країни, світового співтовариства, тенденції його розвитку, систему владних відносин, прогнозувати перспективи і можливості досягнення політичних цілей.
25. Референдум та плебісцит
Рефере?ндум — в державному праві прийняття електоратом (виборцями) рішення з конституційних, законодавчих чи інших внутрішньо- чи зовнішньополітичних питань; всенародне опитування. Синонім —- плебісцит. Умови проведення референдуму і його процедура регулюються конституціями і законодавством країн.В залежності від предмету, способу проведення і сфери застосування розрізняють: референдум конституційний (на всенародне голосування виноситься проект конституції чи конституційні поправки) і законодавчий (предмет референдуму — проект закону), обов'язковий референдум чи факультативний.При обов'язковому референдумі проект відповідного акту підлягає ратифікації всіма виборцями (наприклад, в США проект поправки до конституції США повинен бути схвалений у всіх 50 штатах).Ініціатива проведення факультативного референдуму може належати виборцям (Італія), окремих суб'єктів федерації (Швейцарія) чи центральної влади (Франція). Плебісци?т — це всенародне голосування по питанню державної приналежності певної території або політичної долі держави. Плебісцит був уперше проведений у період Великої французької революції 1789-1794 р. Плебісцит проводиться найчастіше для рішення територіальних питань, а референдум - з питань прийняття, зміни або скасування внутрішніх законів, конституції й т.п.:1.в Стародавньому Римі рішення плебейських народних зборів.2.форма загального голосування, різновид референдуму.
26. Лібералізм і неолібералізм.
Лібералізм – це насамперед уявлення про самодоздатність особистості та її прихильність до свободи, яка сама є цінністю. Але специфіка лібералізму передбачає не "дух свободи " як такий, а розроблення інституціонально-правових умов його забезпечення. Комплекс цих умов створює систему конституціоналізму, яка дозволяє в принципі вирішити дилему: закони створюються самими людьми (правління народу) – нема нічого вищого від закону (верховенство закону).
Неолібералізм — напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв'язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку
27. Політи?чна па?ртія  — це зареєстроване згідно з законом України «Про політичні партії в Україні» добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.
Термін “партія” існує ще з давньоримських часів, поняття “політична партія” як ми розуміємо його зараз - витвір новітньої доби. Звичайно, різноманітні політичні групи, клуби та кліки такі ж старі, як і сама політика, але політичні партії у сучасному їх значенні тісно пов’язані зі становленням і розвитком представницької демократії та основного її елементу -- парламентаризму як форми і методу організації та здійснення влади.
Функції партій:
1. Представництво інтересів. Партії виступають важливими виразниками інтересів соціальних класів, прошарків і груп, трансформуючи велику кількість цих різноманітних і специфічних потреб і вимог у більш системні, зручні для оперування пакети пропозицій. 2. Комунікативна функція. Партія, виконує роль каналу вираження та формування ідей, цілей, завдань тощо, який спрямований як вгору - до вершини владної піраміди у державі, так і вниз - до найнижчих соціальних верств, та є визначальним для політичного управління у суспільстві. 3. Формування і підбір політичних еліт та соціалізація. Партії служать головним механізмом у комплектуванні та поповненні еліт, через який кандидати на політичні посади готуються і відбираються на всіх рівнях партійної піраміди та через який, зокрема, обирається національне (державне) політичне керівництво. 4. Розробка політики та здійснення політичного курсу. У правлячій партії її лідери, що здійснюють політичне керівництво країною, вирішують подвійне завдання по встановленню, впорядкуванню та забезпеченню виконання спільних для всього суспільства цілей, національних інтересів даної держави. 5. Функції соціальної інтеграції. Політичні партії, несучи в собі певну систему ідейних цінностей по відношенню до здійснення політичної влади
28. Концепція політичної влади
Найбільш важливим видом влади є політична влада – це здатність даного класу чи соціальної групи проводити свою волю через політику, правові норми, що характеризуються соціальним пануванням та керівництвом. Центральним інститутом політичної влади є держава. Існують різні філософські й політологічні концепції влади, серед них — біхевіористська, реляціоністська, системна, інструменталістська, суб’єктивно – психологічна, конфліктна, марксистська а також органістична концепція, індивідуалістично-соціологічна концепція та інші. Біхевіористська концепція - Влада розглядається як вихідне начало, яким детермінуються всі політичні дії особи. Виходячи з цього, окреслюються такі підходи до визначення влади: 1)Політичні відносини розглядаються як ринок влади. 2)Зв'язок ринку влади і влади держави. 3)Політичний ринок як змагання суб'єктів влади. Найбільш видатними представниками біхевіоризму є Ч. Мегріам, Г. Лассуел, Дж. Кетлін, Ж. Бюрдо, А. Лаксело, Ф. Гегель та ін. Реляціоністська концепція влади. - Влада постає як відносини між особами, які дають змогу одному індивіду або групі їх змінювати поведінку іншого індивіда або групи. Реляціоністські трактування влади розглядаються у трьох основних варіантах теорій: "опору" (психологічний акцент у системі владовідносин), "обміну ресурсами" (соціологічний акцент), "розподілу зон впливу" (політичний акцент). Основними представниками є Д. Картрайт, Д. Хіксон, Д. Ронг. На сьогоднішній день вона є однією з най популярних концепцій. Системна концепція влади. Основним поняттям системної концепції влади є політична система. Існує три підходи до визначення поняття: макропідхід — влада як властивість або атрибут макро - соціальних систем (Т. Парсонс, Д.Істон).; мезопідхід — влада на рівні конкретних систем — сім'ї, виробничих груп, організацій (М. Кроз'є, К. Дойч, Н. Луман). мікропідхід — влада як взаємодія індивідів у рамках специфічної соціальної системи (Т. Кларк, М. Роджерс). Суб'єктом влади є передусім особа, дії якої є визначальними у рамках певної соціальної системи. Телеологічна концепція влади. Влада — це досягнення певних цілей, одержання запланованих результатів. Інструменталістська концепція влади. Представники цього підходу розглядають владу як можливість використання певних засобів, зокрема насильства і примусу. Структурно-функціональна концепція. Влада постає як особливий вид відносин між підлеглими і керівниками. Саме суспільство влаштоване ієрархічно. Воно диференціює управлінські та виконавські соціальні ролі. Конфліктна концепція влади. Представники її розглядають владу як можливість прийняття рішень, що регулюють розподіл благу конфліктних ситуаціях. Марксистська концепція влади. – ця концепція тлумачить політичну владу як панування певного класу. За Марксом, той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, й більшою частиною національного багатства, диктує свою волю в суспільстві. У його руках державна влада, що захищає його ж інтереси. Нормативно-формалістична концепція. Згідно з нею джерелом і змістом влади є система норм, передусім, правових. Інколи цю концепцію називають легітимістською (лат. legitimus — законний). Вона виходить з того, що закон виступає і як правовий, і як моральний чинник, який має юридичну силу. Органістична концепція. Її змістом є різні версії функціоналізму, структуралізму й солідаризму, що визначають загальносуспільні функції влади, які применшують або ігнорують її класовий характер. Суб’єктивно – психологічна. В основі лежить пояснення влади як вродженого інстинктивного погляду до агресії, влади і панування. Індивідуалістично-соціологічна концепція. Її прихильники розглядають владу як гру інтересів — особистих суперечностей між свободою одних та її обмеженнями щодо інших. Отже, зазначені підходи до вивчення влади свідчать про великий інтерес у світі до проблеми влади, про надзвичайну складність її.
29. Громадські об'єднання — об'єднання, створені з метою реалізації та захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та громадськими справами. Їх соціально-політичне призначення полягає насамперед у тому, що вони допомагають людям у розв'язанні проблем повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування.
1. Залежно від цілей створення і діяльності об’єднання громадян визнається: а) політичною партією; б)громадською організацією. 2. За територіальним масштабом діяльності класифікуються лише громадські організації (всеукраїнські, місцеві, міжнародні).3. За способом обліку членів, громадські організації поділяються на такі: а) що мають фіксоване індивідуальне членство; б) що не мають фіксованого індивідуального членства.4. За шляхами легалізації (офіційного визнання) об’єднання громадян класифікуються на легалізовані шляхом а)реєстрації; б) повідомлення про заснування.5. Залежно від віку, по досягненні якого дозволяється бути членом об’єднання громадян, можна виділити політичні партії, громадські організації дорослого населення, молодіжні та дитячі громадські об‘єднання.
30. Політичний екстремізм та його різновиди.
Екстремізм — це схильність у політиці та ідеології до крайніх поглядів і дій. Як свідчить суспільна практика, екстремізм можуть породжувати різноманітні чинники: соціально-економічні кризи, різке спадання життєвого рівня основної маси населення, тоталітарний та авторитарний характер існуючих режимів, жорстоке придушення владою опозиції, переслідування інакомислячих, національний гніт тощо….. Слід зазначити, що в політичному плані екстремізм намагається підірвати дійовість суспільних структур та інститутів, що функціонують, за допомогою силових методів. З цією метою екстремісти організовують заворушення, провокують страйки, вдаються до терористичних актів. Представники цієї політичної течії виступають проти будь-яких компромісів, переговорів та угод, що пов’язані зі взаємними поступками. ….. Щодо ідеологічних засад екстремізму, то тут треба назвати такі його риси, як цілковите заперечення будь-якої іншої думки, намагання ствердити свою систему політичних, ідеологічних та релігійних поглядів будь-якою ціною, вимога до своїх прихильників беззаперечно підкорятися будь-яким наказам та інструкціям.
31. Соціал-демократична концепція соціалізму.
Концепція самоврядного соціалізму передбачає підпорядкування органів місцевого самоврядування органам представницької демократії (парламенту). Самоврядний соціалізм передбачає політичну демократію: багатопартійність, свободу діяльності опозиції, можливість перебування при владі кількох партій і под. Соціал-демократи не визнають ніяких форм диктатури. Диктатура несумісна з політичною демократією. Складовими останньої є права людини, свобода друку, свобода й самостійність профспілкового руху, існування правової держави. ..Прагматична частина соціал-демократії вважає дієвим способом лікування хвороб «держави благоденства» значні ін'єкції в економіку з боку приватного сектора. Водночас необхідно посилити механізми ринкової економіки, знизивши для цього надміру високі прямі податки, причому не тільки на підприємців, а й на значну частину населення, аби дати людям можливість витрачати свої кошти на власний розсуд. Світова соціал-демократія — організована політична сила. Координатором діяльності соціал-демократів виступає Соціалістичний Інтернаціонал.
32. Теорії походження держави:
Патріархальна теорія (Аристотель, Р. Філмер, Н.К. Михайловський, М.Н. Покровський). Відповідно до цієї теорії держава походить від патріархальної сім'ї, внаслідок її розростання
Отже, держава з'являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у сім'ї, яка є «батьківською» за характером.
Теологічна теорія (Фома Аквінський) ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви — над державою.
Договірна (природно-правова) теорія (Г. Гроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Я.Козельский, М.Радищев, І.Кант). Дана теорія ґрунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.
Органічна теорія (Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людському організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями.
Теорія насильства (Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших (у Є. Дюринга — частини суспільства іншою частиною, у Л. Гумпловича і К. Каутського — одного племені іншим).
Матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В.Ленін) грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами.
33. Громадська організація — як об'єднання громадян утворюються для спільної реалізації спільних інтересів (культурних, економічних, вікових, гендерних, регіональних, релігійних, професійних, соціальних тощо).
Типологія:
1) за родом діяльності — конструктивно орієнтовані, пізнавальні, опозиційні, аматорські, національні та ін.;
2) за поставленими цілями — соціально-вартісні й асоціальні, політизовані й не політизовані;
3) за інтересами — економічними, професійними, суспільно-політичними та ін.;
4) за правовим статусом — легальні й нелегальні;
5) за соціально-класовими ознаками — наприклад, робітничий, фермерський рухи;
6) за рівнем масовості й ступенем пилину — профспілки, антивоєнний і феміністський рухи, з одного боку, та фермерські рухи у СІІІЛ чи рух англійських докерів — з іншого;
7) за спонукальними мотивами виникнення — соціальне усвідомлені (спілки ветеранів, студентської молоді, кооператорів); вартісне-орієнтовані (рух "зелених", спілка "Чорнобиль"); традиціоналістськи зумовлені (релігійні, національні об'єднання);
8) за масштабами діяльності — міжнародні, внутрішньодержавні, локальні;
9) за ставленням до існуючого ладу — консервативні, реформістські, революційні, контрреволюційні;
10) за ступенем і формою організації — стихійні й організовані, слабко- й високоорганізовані.
34. Поняття політичного режиму та його критерії.
Політичний режим - це спосіб функціонування та взаємозв'язку основних елементів політичної системи суспільства. Поняття політичний режим включає основні критерії: характер та міру здійснення влади; механізм формування влади; взаємовідносини суспільства та влади; роль та значення недержавних і пеполітичпих організацій та структур; характер існуючих в суспільстві заборон; роль ідеології у житті суспільства; характер політичного лідерства; співвідношення прав та свобод громадян; становище засобів масової інформації; роль політичних партій; типи політичної поведінки; співвідношення між законодавчою та виконавчою владами; роль і значення органів примусу. Політичний режим - сукупність засобів і методів, що визначають спосіб здійснення влади, що склалися стосовно державної влади та суспільства, і які відображають становище прав та свобод громадян, відносин владних структур до правових основ діяльності, державних форм та ідеологій, соціальних і класових взаємовідносин, становище політичної культури. Політичний режим - це порядок взаємовідносин громадянського суспільства і політичної влади. Політичний режим - система конституційних (законних) порядків і конкретне втілення політичної системи та політичної організації суспільства.Політичний режим - система засобів та методів здійснення політичної влади, форма взаємодії державно-владних структур та населення. Будь-який політичний режим визначається, по-перше, процедурами та способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням влади; по-друге, стилем прийняття суспільно-політичних рішень; по-третє, взаємовідносинами між політичною владою та громадянами (населенням) країни. Суверенність і соціальний зміст політичної системи, політичної організації суспільства, структура влади, способи, методи та засоби її здійснення і характеризують політичний режим суспільства. Якщо в політичному курсі відображена мета суспільства, держави, то в політичному режимі - організаційні засоби та методи їх досягнення. Політичний режим визначається трьома основами: економічною, політичною і ідеологічною. Економічною основою виступає власність па основні засобів виробництва в різноманітних формах (в чиїх руках власність -в інтересах того класу, соціальної спільності і створюються сприятливі умови політичного і економічного життя). Політичною основою є держава, що має законодавчі та виконавчі функції влади, встановлює і підтримує в суспільстві порядок, вигідний владі імущих. Ідеологічною основою є ідеологія панівного класу, політичної еліти, що утверджує у свідомості людей думку про доцільність саме існуючого суспільного устроюГоловним виміром змісту політичного режиму виступає міра здійснення влади і реалізація суб'єктами, що володарюють, принципів легітимності в політичній діяльності. Інші виміри змісту політичного режиму: засіб і порядок формування представницьких установ; взаємовідносини законодавчої, виконавчої і судової влад; становище і умови діяльності політичних партій і масових рухів; правовий статус особистості, гарантії здійснення людських прав; співвідношення допустимого і забороненого; порядок функціонування правоохоронних і каральних органів; політична стабільність суспільства; характер політичної свідомості.
35. Консерватизм і неоконсерватизм.
Консерватизм - суспільно-політична течія, що характеризується прихильністю до усталених суспільних порядків, соціальної та політичної стабільності, ревним ставленням до традицій і звичаїв, системи духовних і політичних цінностей, раціональністю, стриманістю в здійсненні чисельних соціальних змін, протистоянням поспішним рішенням й радикальним перебудовам, утвердженням поступового розвитку, щоб майбутнє не знищувало минулого.Ідеологія консерватизму розглядається як один із структурних найважливіших компонентів сучасних політичних ідеологій. Носіями ідеології консерватизму є соціальні групи, шари і класи, зацікавлені в збереженні традиційних суспільних порядків або в їхньому відновленні.
Неоконсерватизм….Неоконсерватизм є реакцією з боку ліберальних технократів і власників на появу альтернативних пізньому капіталізму ідеологій лівого і правого напрямку. Однак ця реакція могла бути дійовою лише за умови, якщо одночасно здійснювався синтез ліберально-технократичним ідей та концепцій. Неоконсерваторам вдалося здійснити такий синтез. Американські неоконсерватори мали рацію, коли зазначали, що неоконсерватор — це ліберал, що визначає значення традицій та соціокультурних факторів суспільного розвитку.
36. Демокра?тія  — політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. При цьому управління державою здійснюється народом або безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано, через обраних представників.
Розглянемо ознаки демократії:
1. Демократія має державний характер:
а) виражається в делегуванні народом своїх повноважень державним органам. Народ бере участь в управлінні справами в суспільстві і державі як безпосередньо (самоврядування), так і через представницькі органи
б) забезпечується виборністю органів держави, тобто демократичною процедурою організації органів держави в результаті конкурентних, вільних і чесних виборів;
в) проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку та діяльність людей, підкоряти їх собі з метою управління суспільними справами.
2. Демократія має політичний характер:
а) передбачає політичне різноманіття. Демократія, як, утім, і ринкова економіка, неможлива без існування конкуренції, тобто без опозиції і плюралістичної політичної системи.
б) ґрунтується на політичній рівноправності громадян на участь в управлінні справами суспільства і держави і, насамперед, рівності виборчих прав.
3. Демократія передбачає проголошення, гарантування та фактичне втілення прав громадян — економічних, політичних, громадянських, соціальних, культурних, а так само — й їх обов'язків відповідно до міжнародних стандартів, закріплених у Хартії прав людини
4. Демократія передбачає законність як режим суспільно-політичного життя. Режим громадсько-політичного життя виражається у вимогах до всього суспільства — до всіх суб'єктів політичної системи (вони ж — і суб'єкти демократії) і, насамперед, до державних органів — засновуватися і функціонувати на основі суворого і неухильного виконання правових норм.
5. Демократія припускає взаємну відповідальність держави і громадянина, що виражається у вимозі утримуватися від учинення дій, що порушують їх взаємні права і обов'язки.
36. Сутність, типи та ознаки демократії.
Одним з найбільш суттєвих показників зрілості будь-якого суспільства є рівень демократії. Поняття „демократія” два з половиною тисячоліття. Проблема демократії та її ролі в суспільно-політичному житті з однією з центральних в політології. Нині загальновизнаним є розуміння демократії як форми державно-політичного устрою суспільства, що ґрунтується на визнанні народу як джерела влади. В політології розрізняють демократію пряму (безпосередню) і представницьку. Під прямою, або безпосередньою, демократією розуміють порядок, за якого рішення приймаються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі і думки всіх громадян. Однією з форм прямої демократії є проведення виборів на основі загального виборчого права. Приймаючи добровільно участь у регулярних виборах, громадяни в демократичному суспільстві мають можливість безпосередньо впливати на формування органів влади різних рівнів. Під представницькою демократією слід розуміти порядок розгляду і вирішення державних і громадських повноважень представниками населення (обраними або призначеними). Саме інститути представницької демократії відіграють першочергову роль у процес прийняття рішень. Особливо велике значення в системі цієї демократії мають парламенти, склад яких формується шляхом загальних виборів і яким громадяни делегують свої повноваження щодо здійснення функцій вищої законодавчої влади. Основними ознаками демократії є : виборність органів державної влади; формальне визнання народу джерелом влади; юридична рівність громадян; високий ступінь реалізації прав і свобод людини; пріоритет прав людини над правами держави; розподіл влади; політичний плюралізм; прийняття політичних рішень волею більшості при повазі інтересів і прав меншості; верховенство закону у всіх сферах суспільного життя; гласність; контроль громадянського суспільства за діяльністю державних органів влади. Таким чином, демократія насамперед означає визнання народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади, права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю. Найважливішими ознаками демократії є свобода та політична рівність. Кожній особі гарантовані громадянські та політичні свободи, а індивід сприймається як політична цінність, вища за державну та її інститути . Суттєвою ознакою демократії є політичний плюралізм, що передбачає, насамперед, культуру дотримання закону і конституційного порядку, толерантне, терпиме ставлення до інших думок і позицій, готовність до компромісу у розв’язанні спірних питань. Важливою рисою демократії є міцний правовий захист громадян від свавілля державних органів, інших політичних структур і посадових осіб. Суттєва ознака демократичного устрою – реальне функціонуваня принципу поділу властей. Серед історичних типів демократії слід перш за все назвати: античну, рабовласницьку, феодальну, буржуазну, соціальну (всезагальну). До демократичних принципів необхідно віднести: виборність органів влади; єдність свободи і відповідальності; гласність, плюралізм, право меншості на позицію. Врахування громадянської думки та ін. Демократичні процедури: вибори, звіти, відкликання обраних, всенародне обговорення, референдуми, опитування, симпозіуми, демонстрації, походи, запити, мітинги, сходи, збори
37. Політична влада: сутність, форми прояву та ресурси.
Політична влада – це здатність даного класу чи соціальної групи проводити свою волю через політику, правові норми, що характеризуються соціальним пануванням та керівництвом. Центральним інститутом політичної влади є держава, але державна влада і влада політична не тотожні: 1)Політична влада виникає раніше, ніж держава. 2)Політична влада здійснюється не тільки в рамках держави, але й за допомогою інших інститутів соціально-політичної системи: 1)Політичні партії 2)Міжнародні організації 3) Громадські організації. Прикладом цього може бути те, що влада політичної опозиції або мафіозних структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада. Політична влада опирається на такі основні засоби: примус, легітимність, угоду. В сучасному цивілізованому світі використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони порушують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й нелегальні, : підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади. Під ресурсами влади це потенційні засоби здійснення влади, тобто такі, які можуть бути використані, але ще не використовуються або ж використовуються недостатньо. Ресурсами влади можуть бути наявні у розпорядженні її суб'єкта і важливі для об'єкта цінності, наприклад предмети споживання, кошти тощо, або засоби, здатні вплинути на внутрішній світ, мотиви поведінки об'єкта, — преса, радіо, телебачення, засоби мистецтва, або знаряддя, за допомогою яких можна позбавити людину тих чи інших цінностей. Різноманітні ресурси влади можуть класифікуватись за різними ознаками. Так, за характером вони поділяються на утилітарні, примусові та нормативні. Утилітарні ресурси — це матеріальні й соціальні блага, пов'язані із задоволенням повсякденних інтересів і потреб людини. За їх допомогою влада, особливо державна, може залучити на свій бік не тільки окремих осіб, а й цілі верстви населення. Нормативні ресурси влади — це різноманітні соціальні норми, що регулюють багатоманітні суспільні відносини. Найважливішими з них у здійсненні політичної влади є правові й політичні норми. Політична, у тому числі державна, влада може здійснюватись і на основі таких норм, які не мають формалізованого характеру, наприклад норми моралі, традиції, звичаї, тощо. Специфічним — демографічним — ресурсом політичної влади є сама людина. Люди виступають універсальним ресурсом влади вже тому, що створюють інші ресурси. Велике значення має також кадровий потенціал політичної влади, який складають наділені владними повноваженнями особи. Використання ресурсів влади перетворює її з можливої на дійсну, яка може виявлятися в таких формах, як панування, керівництво, управління, контроль. Панування є таким механізмом здійснення влади, який набуває форми соціальних інститутів і передбачає поділ соціальних груп на пануючі й підлеглі, ієрархію і соціальну дистанцію між ними, виокремлення та відокремлення особливого апарату управління. Керівництво на рівні суспільства — це діяльність щодо визначення основних цілей соціальних систем та інститутів, а також шляхів їх досягнення, стратегії суспільного розвитку. У вузькому розумінні керівництво — це робота керівника з підлеглими в безпосередньому контакті щодо вирішення службових завдань. Політичне керівництво — це здатність класу, групи, індивіда чи партії здійснювати свою політичну лінію шляхом впливу різними методами й засобами влади на суспільство в цілому та його різноманітні складові. Управління — це використання повноважень влади у формуванні цілеспрямованої поведінки об'єктів. Для забезпечення політичного управління відповідно до потреб суспільства важливо не тільки мати владу, а й уміти скористатися нею. Контроль — це здатність суб'єктів влади постійно стежити за тим, як реалізуються настанови влади — закони, укази, розпорядження тощо.