Проблеми розвитку малих і середніх підприємств України: роль середнього бізнесу Проблеми розвитку сектора малого і середнього бізнесу є об'єктом інтенсивної економічної і політичної дискусії як у трансформаційних країнах, так і в розвинутих ринкових економіках. Основними питаннями є роль сектора МСП у вирішенні соціальних проблем (таких як зниження безробіття і боротьба з бідністю) і в забезпечення економічного зростання. Від вирішення цих питань залежить зміст державної політики по відношенню до цього сектора. Оскільки розвиток МСП у трансформаційних економіках є важливою складовою структурних реформ, здійснення яких, як правило, відбувається досить повільно і болісно, актуальність цієї теми для такої країни, як Україна, дуже висока. У підході українських вчених і політиків (як і представників багатьох інших країн) до проблем розвитку малих і середніх підприємств можна простежити три цікаві особливості. По-перше, це крайності в оцінці ролі сектора МСП в економіці. По суті, спостерігаються дві полярні точки зору: гіпертрофована оцінка МСП як головного стимулятора економічного зростання і вирішення соціальних проблем, з одного боку, і перенесення всіх акцентів винятково на великі промислові гіганти, з іншої боку. По-друге, це ігнорування середніх підприємств, роль яких у розвитку підприємницької ініціативи і вирішенні актуальних економічних проблем не менш важлива, ніж роль малих та мікропідприємств. І по-третє, як наслідок, це фокус державної політики щодо МСП на зниження бар'єрів входження на ринок (а також створення привілейованих умов функціонування малих підприємств) при недостатній увазі до бар'єрів зростання. У нашій роботі ми аналізуємо зазначені три особливості на основі використання останніх теоретичних і практичних розробок українських і закордонних авторів, даємо оцінку стану розвитку поки що не вивченого сектора українського середнього бізнесу і пропонуємо деякі рекомендації з удосконалювання державної політики щодо МСП. Роль малого і середнього бізнесу в економічному розвитку Роль малого і середнього бізнесу в економічному розвитку широко обговорюється в літературі. При цьому існують дві полярні точки зору. Одна група авторів підкреслює значний вплив МСП сектора на економічне зростання і вказує на те, що країни з більшою часткою МСП у загальному обсязі виробництва і зайнятості демонструють більш високий абсолютний рівень економічного розвитку [див.9]. Ця точка зору ґрунтується на наступних висновках. По-перше, вважається, що МСП підштовхують розвиток конкуренції і підприємництва, здійснюючи таким чином позитивний вплив на ефективність економіки в цілому, інновації і загальне зростання продуктивності праці. По-друге, прихильники підтримки МСП стверджують, що МСП, в середньому продуктивніші, ніж великі підприємства, але фінансовий ринок та інші інституційні проблеми обмежують їхній розвиток. Нарешті, деякі дослідники стверджують, що зростання МСП дає більший поштовх зростанню зайнятості, ніж зростання великих підприємств, оскільки МСП більш інтенсивно використовують працю. Звідси випливає необхідність активної державної підтримки МСП. Інша група авторів підкреслює, що причинно-наслідковий зв'язок між часткою МСП в економіці країни та рівнем її економічного розвитку спрямована у зворотну сторону, тобто висока частка МСП у загальному обсязі виробництва і зайнятості є наслідком, а не причиною високого рівня економічного розвитку країни [див.4,7, 8]. Прихильники цього підходу підкреслюють, що структуру економіки з точки зору частки підприємств різного розміру визначають інші фактори, а саме кількість природних ресурсів, технології, економічна політика, інститути, що існують в державі [див.6]. Емпіричні дослідження, проведені в розвитих країнах, дають підставу підтримувати саме цю гіпотезу про спрямованість взаємозв'язку між роллю МСП і економічним розвитком. Перебільшення ролі МСП в економічному розвитку зазнає критики на основі наступних аргументів. По-перше, великі підприємства можуть використовувати ефект масштабу і більш безболісно брати на себе фіксовані витрати, пов'язані з дослідженнями і розвитком, та ефективно використовувати їх. Відповідно, вони більш продуктивні ніж малі фірми. По-друге, великі підприємства надають стабільніші, а отже, і якісніші робочі місця. Результати теоретичних та емпіричних досліджень ролі сектора малого і середнього бізнесу вказують на те, що його частка в економіці країни (у валовому національному продукті і загальній чисельності зайнятих) є не причиною, а скоріше наслідком економічного розвитку. Виникає питання: наскільки виправдана підвищена увага до цього сектора і політика, спрямована на ріст його частки, в умовах трансформаційних країн? При відповіді на це питання варто враховувати дві важливих обставини. По-перше, у розвитих країнах оптимальні розміри підприємств і, відповідно, структура економіки, з погляду часток малого/середнього і великого бізнесу, визначалися переважно ринковим механізмом. В умовах трансформаційних країн (особливо країн СНД) структура економіки була успадкована від планово-командного минулого і характеризувалася домінуванням великих державних вертикально інтегрованих комплексів, що працювали у відсутності конкуренції і ринкових стимулів до задоволення запитів споживачів і ефективного виробництва. Незначна роль сектора МСП пояснювалась не особливостями дії ринкових сил, а відсутністю останніх. Ринкова трансформація означала необхідність серйозних структурних перетворень, одними з яких є зміни в структурі валового національного і промислового продукту, а також зміни часток підприємств різних розмірів у загальному розподілі. У цьому сенсі, політику, спрямовану на прискорене формування сектора МСП, який раніше практично був відсутній і символізував ініціативу приватного підприємництва, можна співставити із зусиллями по створенню необхідної ринкової інфраструктури і вона є економічно виправданою. Істотна роль МСП у розвитку конкуренції і приватної ініціативи, а також формуванні споживчої орієнтації у виробників товарів і послуг визначає і необхідність прискореного росту його частки, динаміка якого, особливо на початкових етапах трансформації, відображає динаміку ринкових реформ. По-друге, оцінка ролі сектора МСП (як у розвинутих, так і в трансформаційних економіках) не повинна обмежуватися аналізом лише малих і мікропідприємств. На жаль, середній бізнес часто залишається осторонь економічних і політичних дискусій. Але ж саме приватний середній бізнес утворює своєрідний становий хребет західної економіки, оскільки має певні переваги у порівнянні як з малим, так і великим бізнесом. У порівнянні з малим, середній бізнес стійкіший до змін ринкової кон’юнктури, потенційно ефективніший, оскільки може використовувати ефект масштабу, має кращий доступ до зовнішніх джерел фінансування і більше можливостей для науково-технічних інновацій. У порівнянні з великим, середній бізнес гнучкіше реагує на кон’юнктурні зміни і більше орієнтований на задоволення індивідуальних потреб покупця. На ринку зайнятості значення середніх підприємств також дуже велике. Вони відіграють важливу стабілізуючу роль, оскільки в період зростання (на відміну від великих фірм) не мають тенденції до надмірної зайнятості, зате й у період спаду економічної активності досить стримані при скорочені персоналу. Розвинута економіка характеризується не тільки істотною часткою сектора МСП у цілому, але й істотною часткою і високим рівнем розвитку приватного середнього бізнесу. Що являє собою середній бізнес в Україні? Середній бізнес в Україні Відсутність уваги до проблем розвитку середнього бізнесу відбилося у відсутності його статистичного визначення аж до 2002 року, і відповідно, у відсутності статистичних даних, що характеризують його динаміку і роль в економіці. Статистичне визначення середнього бізнесу (як підприємств із чисельністю зайнятих від 51 до 250 чоловік), що з’явилося у 2002 році, у цілому, відповідає аналогічним визначенням в інших країнах (1, стор. 21(. Дані таблиці 1 показують, що хоча в економіці України великий і дуже великий бізнес як і раніше займає домінуюче положення, сектор МСП відіграє істотну роль. На МСП працює 47% усіх зайнятих і виробляється 35% ВВП. У самому секторі МСП приблизно половина зайнятих і виробленого валового внутрішнього продукту припадає на середній бізнес. Дані таблиці 2 показують, що на відміну від малих і мікропідприємств, зосереджених здебільшого в торгівлі і сфері послуг, у середньому бізнесі більше 50% зайнятих працюють у виробничій сфері-промисловості (38%) і сільському господарстві (18%). У середньому, продуктивність праці в секторі МСП нижча, ніж на великих підприємствах і складає лише 60% від рівня останніх. У той же час всередині сектора МСП найменш продуктивними виявилися середні підприємства: продуктивність праці на них складає лише 89% від відповідного показника на малих і 76% - на мікропідприємствах. Цей факт заслуговує на особливу увагу, оскільки суперечить теоретичним очікуванням. У чому ж справа? Однією з можливих причин є специфічний шлях виникнення сучасного середнього сектора української економіки, і як наслідок, його особливості з точки зору відносин власності. На відміну від розвинутих країн Заходу, де середній бізнес виріс з успішних приватних малих підприємств, в Україні середній сектор утворився, в основному, у процесі приватизації державних підприємств як середнього, так і великого розміру. В останньому випадку сучасні середні підприємства утворювалися з приватизованих великих підприємств, що у процесі реструктуризації зробили істотні скорочення персоналу і перейшли в категорію середнього Таблиця 1. Роль підприємств різних розмірів в економіці України у 2002 році. Мікро-підприємства (1-10 зайнятих) Малі підприємства (11-50 зайнятих) Середні підприємства (51-250 зайнятих) Великі підприємства (251-500 зайнятих) Дуже великі підприємства (більше 500 зайнятих)
Частка в загальній кількості зайнятих 6 15 26 12 41
Частка у ВВП 7 11 17 10 55
Частка в загальному обсязі інвестицій 5 17 16 8 54
Відношення обсягу інвестицій до обсягу випуску 9 21 12 12 13
Джерело: Матеріали Держкомстату, власні розрахунки бізнесу, або з підрозділів великих вертикально інтегрованих виробництв, що розукрупнювались до або в процесі приватизації. Це означає, що українські середні підприємства замість зразка успішної і динамічно зростаючої приватної ініціативи представляють собою сектор, який багато в чому успадкував проблеми старих державних великих підприємств і має потребу в істотній реструктуризації. Таблиця 2. Частка українських підприємств різного розміру в галузевих обсягах виробництва товарів і послуг у 2002 році. Мікро-підприємства (1-10 зайнятих) Малі підприємства (11-50 зайнятих) Середні підприємства (51-250 зайнятих) Великі підприємства (251-500 зайнятих) Дуже великі підприємства (більш 500 зайнятих) Усього
Усього 100.00% 100.00% 100.00% 100.00% 100.00% 100.00%
Сільське господарство 1.93% 4.93% 18.70% 19.78% 2.62% 7.20%
Рибне господарство 0.02% 0.08% 0.24% 0.25% 0.04% 0.10%
Промисловість 13.32% 28.56% 38.76% 46.23% 73.38% 55.86%
Будівництво 6.03% 11.19% 7.16% 4.36% 2.05% 4.39%
Tоргівля 56.25% 29.19% 16.53% 12.58% 2.02% 12.24%
Готелі і ресторани 0.16% 0.43% 0.47% 0.08% 0.01% 0.15%
Транспорт 3.97% 7.20% 5.90% 6.28% 17.58% 12.44%
Фінансові послуги 2.52% 2.21% 0.93% 0.35% 0.14% 0.68%
Операції з нерухомістю 13.58% 11.64% 6.45% 7.17% 1.47% 4.80%
Адміністрація 0.02% 0.07% 0.16% 0.08% 0.04% 0.07%
Освіта 0.20% 0.52% 0.41% 0.52% 0.10% 0.24%
Охорона здоров'я і соціальне забезпечення 0.22% 0.52% 0.55% 0.61% 0.18% 0.32%
Комунальні та індивідуальні послуги 1.04% 2.07% 3.10% 0.96% 0.22% 1.04%
Джерело: Матеріали Держкомстату, власні розрахунки Специфічний шлях формування українського середнього сектора визначив властиві йому особливості структури власності. У країнах Західної Європи середні підприємства, що виросли з малих фірм, належать невеликій групі власників (часто членам однієї або двох родин), що беруть активну участь у їхньому керуванні. Це мінімізує конфлікти корпоративного керування. В Україні ж середній сектор у значній мірі представлений акціонерними товариствами (частіше всього, відкритого типу) з розмитою структурою власності, що веде до істотних проблем корпоративного управління і позначається на ефективності операцій. Це припущення підтверджують результати опитування 300 промислових підприємств, проведеного Інститутом економічних досліджень та політичних консультацій у 2003 році. 65.5% від загальної чисельності середніх підприємств, що ввійшли у вибірку, являли собою акціонерні товариства (в тому числі 46,2% ВАТ і 19,3% ЗАТ), у той час як приватні підприємства і товариства складали лише 11,8% [2, стор. 26]. Дослідження також показало, що зміни в структурі власності середніх підприємств відбуваються досить повільно і поки що не сприяють появі середніх фірм західного зразка. На середніх підприємствах України домінують інсайдери, які контролюють дві третини власності. Власність менеджерів росте дуже повільно і не досягає поки навіть рівня, достатнього для блокування рішень, близько 40% власності «розмиті» між неуправлінськими інсайдерами. Хоча спостерігається деяка концентрація власності в руках українських аутсайдерів, вона поки що не забезпечила виділення ефективного власника, що має вирішальне значення для прийняття стратегічних рішень. З огляду на важливість формування ефективного і високопродуктивного середнього сектора для розвитку економіки України, важливо визначити фактори, що впливають на цей процес. Фактори розвитку середнього бізнесу Основним джерелом розвитку життєздатного й ефективного середнього сектора є малий приватний бізнес, що у процесі свого росту переходить в іншу «розмірну» категорію. Відповідно, усі фактори, що визначають зародження нових підприємств, ступінь їхньої виживаності на ринку і ріст, мають безпосереднє відношення до формування середнього бізнесу. До них належать загально-інституційні, адміністративно-регуляторні, фінансові, галузеві/регіональні та індивідуальні фактори. Загально-інституційні фактори, у широкому сенсі, характеризують ступінь розвитку ринкових інститутів, необхідних для функціонування господарських суб'єктів (у тому числі і малих підприємств). У більш вузькому сенсі, до них відносять системи захисту прав приватної власності і комерційних контрактів, забезпечення справедливої конкуренції. Адміністративно-регуляторні фактори, що за своїм змістом належать до інституційних, як правило, розглядаються окремо і мають на увазі взаємини між приватним бізнесом і державним апаратом з приводу реєстраційних, ліцензійних та інших «дозвільних» процедур, а також податкову систему. Фінансові фактори характеризують особливості внутрішніх і зовнішніх джерел фінансування розвитку бізнесу. Галузеві/регіональні фактори відображають специфіку галузі/регіону, у якій працює підприємство, з точки зору технічних, природних та інших (не-інституційних) особливостей. Індивідуальні фактори характеризують персональні особливості підприємця. Держава не може (і не повинна) впливати на усі фактори, що визначають розвиток малого бізнесу. Його завдання – створення сприятливого інституційного середовища і низьких адміністративно-регуляторних бар'єрів, що забезпечують стимули для розвитку приватного бізнесу і функціонування ринкового механізму ефективного розподілу ресурсів. Державна політика у секторі МСП, що здійснюється в Україні протягом останнього десятиліття, характеризується декількома рисами. По-перше, більша увага приділялася зниженню адміністративно-регуляторних бар'єрів, у той час як загальні інституційні бар'єри (і в першу чергу, слабкий захист прав приватної власності та корупція) залишалися досить високими. Крім того, на тлі загального зниження регуляторного тиску на підприємницьку діяльність, вимірюваного кількістю перевірок або регуляторних обмежень, високою залишалася невизначеність бізнес середовища, пов’язана з частими змінами в законодавстві. Та й саме законодавство є складним, безсистемним, часто суперечливим, розрізненим по окремих законах і регуляторних актах. Зараз дозвільна система у сфері підприємництва регулюється понад 150 законами України, близько 500 постановами Кабінету Міністрів України і понад 1500 нормативними галузевими актами й актами місцевих органів влади. По-друге, фактично наголос робився на знижені бар'єрів входження на ринок, а бар'єри росту підприємств не знаходили достатньої уваги. По-третє, питання зниження бар'єрів зовнішнього фінансування малих підприємств розглядалися поза зв'язком із загальними проблемами інвестиційного клімату. По-четверте, серед інструментів державної підтримки малого бізнесу домінували інструменти створення привілейованого режиму функціонування (насамперед, за рахунок спеціальних податкових режимів). Результати такої політики досить суперечливі. З одного боку, на особу досить швидкий ріст числа малих (особливо мікро-) підприємств і фізичних осіб, що займаються підприємництвом, а також повільне підвищення частки малого сектора у виробництві валового внутрішнього продукту і зайнятості. Ще більш важливим є сам факт розвитку підприємницької ініціативи і конкурентного середовища в тих секторах, де роль малого сектора особливо значна (сфера послуг, торгівля). З іншого боку, існує негативна тенденція зниження частки активних малих підприємств у загальному числі малих фірм. Аналіз Інституту економічних досліджень показав, що частка активних підприємств у загальному обсязі зареєстрованих малих фірм (юридичних осіб) упала з 96.2% у 1996 році до 74.6% у 2001 році [1, стор. 9]. Недоліки української статистики не дозволяють простежити динаміку середнього періоду виживання заново зареєстрованих малих підприємств (як і динаміки показників створення, руйнування заново зареєстрованих малих підприємств, а також коефіцієнта переходу малих фірм у середні). Однак приведені вище цифри вказують на високу ймовірність зниження цього показника за останні кілька років. Це свідчить про те, що якісні характеристики українського малого бізнесу поки що не дають підстави розглядати його як основу створення життєздатного середнього сектора. У найближчій перспективі не нові приватні підприємства, а колишні державні підприємства, що пройшли приватизацію, будуть складати кістяк середнього бізнесу. Ці побоювання підтверджуються результатами опитування промислових підприємств України, проведених Інститутом економічних досліджень. У 1999-2002 роках тільки 1% малих підприємств, що ввійшли до вибірки, перейшли в категорію середніх. Відповідаючи на питання про плани росту на наступні три роки, 45% малих підприємств підтвердили свій намір збільшити число зайнятих, але тільки 4.8% з них збираються залишити групу малих підприємств і перейти в категорію середніх. У чому причина? Одна з головних причин – це відсутність необхідних інвестиційних ресурсів, як зовнішніх, так і внутрішніх. Інша важлива причина, на яку вказали 58% опитаних малих підприємств, це побоювання втратити привілеї у сфері оподатковування і спрощеного бухгалтерського обліку. У зв'язку з цим 22% малих фірм у випадку розширення виробництва замість переходу в категорію середніх збираються відкрити додатково нові дочірні малі фірми, щоб зберегти переваги спеціального податкового режиму. У свою чергу, середні підприємства також використовують податкові привілеї малого сектора: 57.5% керівників середніх підприємств відзначили, що схеми формального дроблення підприємств на трохи юридично самостійні малі фірми активно використовуються в сферах їхньої діяльності. Слід зазначити, що юридичне дроблення бізнесу не сприяє формуванню єдиних економічних і виробничих систем, збільшує операційні витрати ведення бізнесу, і не може розглядатися як позитивна тенденція. Величезне значення для ведення інвестиційної діяльності мають інституційні особливості бізнесового середовища. Багато дослідників підкреслювали, що ухвалення інвестиційного рішення в більшій мірі залежить від надійності захисту прав власника, ніж від наявності відповідних фінансових ресурсів [3, стор. 34]. Як справи в у цій сфері? У 1999-2002 р. не відбулося істотних змін у захисті прав власності, і близько 76% малих підприємств і 83% середніх підприємств як і раніше вважають , що правова система не може ефективно забезпечити гарантію прав приватної власності і захист від криміналітету. Аналогічна картина у сфері корупції: майже 70% малих і середніх підприємств визнають виплату хабарів державним чиновникам як звичайний спосіб «улагоджування справ», при цьому майже третина опитуваних не впевнена, що після виплати хабаря зможе одержати очікувані результати [2, стор. 30]. З метою зниження ступеня невизначеності бізнесового середовища, пов’язаної з корупцією і з частими змінами в законодавчій базі, підприємці намагаються налагодити «неформальні» відносини з представниками влади на місцевому і регіональному рівні. Для 54% малих і середніх підприємств наявність таких відносин має визначальне значення для ведення бізнесу. Відповідно, більше 50% керівників МСП вважають, що зміна представників місцевої і регіональної державної влади безпосередньо впливає на хід їхньої підприємницької діяльності. Ці цифри свідчать про те, що загальноінституційні проблеми інвестиційного клімату продовжують залишатися істотними бар'єрами на шляху розвитку сектора МСП, і що певні зусилля держави щодо скорочення адміністративних і регуляторних перешкод не привели до автоматичного вирішення загальноінституційних проблем. Розподіл великого бізнесу в Україні, діяльність фінансово-промислових груп Основним чинником побудови великого бізнесу в Україні, та відповідно його концентруванням у фінансово – промислові групи став розподіл державної власності через проведення процедури приватизації державних підприємств. Приватизація в Україні стала, головним засобом перерозподілу суспільного багатства, а не засобом прискорення капіталоутворення, необхідного для радикальної структурної модернізації економіки та забезпечення її конкурентоспроможності. Процес приватизації був не лише непрозорий і несправедливим, але й у багатьох випадках супроводжувався порушенням чинних законів. Серед основних чинників низької ефективності приватизації можна виділити: великий рівень монополізму в економіці на початковому етапі приватизації, непрозорість процесів приватизації, обмеженість участі зовнішніх інвесторів, послаблення державного контролю за підприємствами, випередження процесу приватизації від політичного та адміністративного розвитку. Така генетика розвитку присутня у фінансово-промислових групах (ФПГ), які мають у своїй власності найбільш прибутковий бізнес в Україні, це повний цикл виробництва металу (від вугілля до готової продукції), хімічна промисловість, виробництво текстилю, машинобудування та багато іншого. Широкий розмах ФПГ в Україні призвів до монополізації деяких галузей економіки. В Україні в монополізмі та недобросовісної конкуренції можна звинуватити практично будь-яку з великих ФПГ. Наприклад так Систем Кепітал Менеджмент (СКМ) і Індустріальний Союз Донбасу (ІСД) можна звинуватити у монополізації ринка коксованого вугілля, а „Приват” у необмеженому контролі гірничорудних підприємств. Нажаль, встановлену 35% „межу монополізації” в Україні можна порушувати і основним порушником є держава, в першу чергу це стосується таких утворень як Укрзалізниця та Укрпошта. В Україні основними ФПГ, сформованими в попередній історико-політичний період, можна назвати Систем Кепітал Менеджмент, Індустріальний Союз Донбасу, Інтерпайп, Приват, АРС, ТАС, Укрпрмінвест, Енерго, УкрАВТО, Аваль, УкрСиб. Систем Кепітал Менеджмент являє собою управляючу компанію, яку контролює “найбагатша людина України” Ринат Ахметов. До основних виробничих активів групи відносять „Азовсталь”, Харцизький трубний завод, Єнакіївський металургійний завод та інші. Має великий вплив на ринок металу та коксу в Україні. Фінансову складову представляє Донгорбанк та Перший український міжнародний банк. Однією з найвпливовіших ФПГ Україні є також Індустріальний Союз Донбасу, яка є однією з найбільших керуючих компаній. В активі компанії – акції провідних вітчизняних компаній, які визначають політику в галузях не тільки в Україні, а і у Східній Європі. Корпорація є лідером серед українських компаній за обсягами валового доходу, близько 2 млрд. дол. США. Масштаби та специфіка бізнес-діяльності ІСД скеровує компанію шукати шляхи впровадження своєї продукції на зовнішні ринки - виробничі можливості підприємств, які входять до групи, надмірні для потреб українського ринку. Основна діяльність підприємств ФПГ скеровано у металургійній, вугільній галузях, машинобудуванні. Окремо можна виділити намір диверсифікувати напрямок діяльності. Корпорація „Інтерпайп” в основному фокусується на розвитку трубного бізнесу, маючи у своєму розпорядженні практично всі основні підприємства трубної промисловості, сконцентрувалась переважно на керуванні активами цих підприємств. Особливістю корпорації „Інтерпайп” є те що в її діяльності намагаються використовувати найсучасніші методи менеджменту та піар-технологій. Корпорація перетворилася практично у центр прийняття рішень з питань продажу, забезпечення, інвестування та керування затратами. Завдяки орієнтації на інноваційні рішення „Інтерпайп” активно освоює мирові ринки. Річний доход корпорації приблизно складає 1 млрд. дол. США. ФПГ „Приват” - потужна група, основу якої представляє нафтова промисловість, де зіркою можна назвати „Укрнафту”, що, в свою чергу, є одним з прибутковіших підприємств України. До складу підприємств якими володіє корпорація входять підприємства металургійної, хімічної та горнорудної промисловості. ФПГ практично контролю видобуток марганцевої руди та має стійку позицію у банківські сфері через володіння ПриватБанком. Концерн „Укрпромінвест” представляє собою складну систему управління великою кількістю малих підприємств, що є відмінністю від інших ФПГ, стратегія діяльності основується на диверсифікації виробництва. Окремо виділяють володіння такими промисловими потугами як „Ленінська кузня” та Луцький автомобільний завод. Перевагою концерну є нароблені виробничі зв’язки та широка дистриб’юторська мережа по всій Україні, що дозволяє охопити максимальну кількість споживачів. Група „АРС” є фактично монополістом на ринку коксованого вугілля України та зосередила у своєї власності більше ніж половину коксохімічної промисловості. АРС є невід’ємною частиною схеми: вугілля – кокс – метал. Діяльність багатьох ФПГ має закритий характер - українському великому бізнесу в нинішніх умовах невигідно бути публічним. Досвід “цивілізованого світу”, заробляти на чесному та відкритому іміджу компанії, за рахунок росту капіталізації та залученню інвестицій поки не є конкурентно необхідним для вітчизняних компаній. Закритість компаній спричинила до того, що вони мають обмежений доступ до зовнішніх джерел фінансування, навіть кредитування закордонними банками для таких компаній вкрай складне, бо вони не мають кредитної історії. Закритість компаній веде до того що діяльність підпадає під загрозу з боку значних політичних ризиків. В подібних умовах також не може повноцінно розвиватися сучасна система менеджменту. Більшість ФПГ представляють Україну на зовнішньому ринку, де експорт товарів є основою у отримані прибутків. Найбільш перспективним ринком збуту українських товарів є ринок Євросоюзу, товарна структура експорту до якого представлена чорними металами та виробами з нього, органічними хімічними сполуками, текстильними виробами, продуктами зі сталі, зерновими культурами та інше. Зміни умов у веденні бізнесу українськими компаніями в контексті європейської інтеграції України Виходячи з принциповості у досягненні намірів України інтегруватися до Європейського Союзу, слід очікувати поступових змін у веденні бізнесу як на ринку України, так і на ринку країн-членів ЄС. Останнім часом відносини України з Євросоюзом набули більш динамічного характеру, що стало прямим наслідком покращення політичного клімату, а також схильності керівництва ЄС до перегляду своєї колишньої пасивної позиції щодо України. Так вже на офіційному рівні було проголошено про надання Україні статусу країни з ринковою економікою. Українським компаніям слід очікувати поліпшення доступу до ринку ЄС через розвиток системи преференції, посилення співробітництва для попередження та боротьби зі спільними загрозами, інтеграції у транспортні, енергетичні, телекомунікаційні мережі та європейський дослідницький простір, нові системи захисту та сприяння інвестиціям, підтримки інтеграції в глобальну економіку. Нормальне та ефективне функціонування економіки України, можливе якщо буде сформована система правил ведення бізнесу, яка сприяє сталому економічному та соціальному зростанню як кожного громадянина так і країни в цілому. Ця система повинна включати як офіційні, формально задекларовані норми та принципи, так і правила поведінки, що не мають формально-юридичного закріплення, тобто правила які представляють цивілізовані традиції ведення бізнесу. Економічна ситуація в Україні породжує велику кількість проблем, пов'язаних із пошуком ефективних стратегічних шляхів розвитку діяльності ФПГ. Ця ситуація характерна наявністю різних можливостей у становленні та розвитку високоефективного бізнесу на нових перспективних ринках. Ситуацію яка склалася в Україні, в умовах перехідної економіки відображає "вибуховий характер" процесів змін у веденні бізнесу компаній які вийшли на міжнародний ринок. При цьому, компанії, які першими виходять на ринок ЄС, який відкривається, демонструють значні показники росту, але при відсутності необхідного стратегічного потенціалу, так само швидко втрачають свої позиції. У нормативно – правовій базі зовнішньоторговельних відносин Україна – ЄС, в першу чергу треба адаптувати внутрішнє законодавство України хоча б до тих положень які визначаються угодами СОТ та УПС. Особливо це: Скасування несумісні з УПС імпортні обмеження (процедури неавтоматичного ліцензування імпорту що відносяться до встановлених вимог обов’язкової реєстрації та сертифікації); Скасувати встановлені експортні мита на вивіз живих тварин, на брухт чорних металів, насіння соняшника; Скасувати заборону експорту кольорових металів; Забезпечити адаптацію режиму застосування технічних норм та бар’єрів до норм СОТ та ЄС, за для усунення дублювання процедур сертифікації. Важливо відмітити те що для ефективної діяльності українського бізнесу треба створювати умови здорової конкуренції між підприємствами, тобто умови рівності доступу бізнесу як до вітчизняного ринку та і до ринку ЄС. В цьому контексті, важливо врегулювання процесів державної допомоги підприємствам, деякі лобіюючи свої інтереси в уряді зловживають в отриманні держаних преференцій. Для інтенсифікації потоку інвестицій в Україну необхідно створити більш сприятливі умови захисту права власності, тим самим даючи гарантії іноземному інвестору. Попри наявну неефективну нормативно – правову базу у державі взагалі відсутня цілісна система стратегічного планування, що призводе до нестабільності та незбалансованості у плануванні державної політики як в економічній сфері так і взагалі розвитку країни. Від цього маємо нестабільність уряду у прийняті рішень, що є основою для неефективної діяльності бізнесу. Як висновок необхідно створити цілісну систему державного планування, основою якої має бути законопроект про державне стратегічне планування Висновки Важливе значення малого і середнього бізнесу для розвитку економіки визначає необхідність пильної уваги держави до його формування і функціонування. Особливо це стосується трансформаційних країн, де МСП формувався в процесі масової приватизації, а ринковий механізм, що визначає структуру економіки, тільки починає функціонувати. Незважаючи на те, що малий і мікробізнес має величезне значення для розвитку підприємницької ініціативи і конкуренції, його роль не слід перебільшувати, як і не слід забувати про важливість середнього бізнесу для нормального розвитку економіки і формування середнього класу. На рівні державної політики це означає, що політика, спрямована на розвиток підприємництва, повинна містити в собі завдання зі створення умов для ефективного розвитку середнього бізнесу. Поняття середнього бізнесу визначається не тільки формальними критеріями чисельності зайнятих або обсягу збуту, але й особливостями неакціонерного типу власності, властивого цьому сектору. Основним джерелом формування середнього бізнесу, типового для розвинутої ринкової економіки, повинно стати зростання нових приватних малих підприємств. Для цього необхідно продовжити політику, спрямовану на подальше зниження регуляторного тиску на малий бізнес і бар'єрів входження на ринок. У цій сфері важливими є наступні кроки. По-перше, це практична імплементація положень Закону України “Про основи державної регуляторної політики в сфері господарської діяльності”. Необхідно підвищити відповідальність розробників нових регуляторних проектів за порушення положень Закону про обов'язкову експертизу нових регуляторних актів на предмет їхнього потенційного впливу на розвиток приватного підприємництва, а також забезпечити впровадження норми про відмову в державній реєстрації в органах юстиції регуляторних актів, розроблених і прийнятих з порушенням регуляторних процедур. Практична реалізація принципу обов'язковості аналізу регуляторного впливу або аналізу економічних наслідків кожного проекту регуляторного акту неможлива без підвищення прозорості регуляторної діяльності й активної участі різних недержавних і громадських організацій в обговоренні регуляторних актів, що готуються, і моніторингу діючого законодавства. По-друге, для упорядкування адміністративного регулювання підприємницького сектора важливим є прийняття і реалізація базового законодавчого акту – Закону України “Про дозвільну систему в сфері господарської діяльності”, що дозволить спростити й уніфікувати регуляторне середовище. Для удосконалення системи державної реєстрації необхідно завершити створення Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності, що забезпечить достовірну інформацію про суб'єкти підприємництва як органам державної влади, так і самим суб'єктам підприємництва, і дасть можливість більш ефективно прогнозувати його розвиток і будувати державну політику. Однак цього не досить. Акцент державної політики на зниженні бар'єрів входження на ринок для малих підприємств, характерний для останніх п'яти років, повинен бути доповнений акцентом на зниження бар'єрів росту малих підприємств. Тут особливе значення має зміцнення системи захисту прав власності і виконання комерційних контрактів, ефективність якої виступає визначальним фактором інвестиційної діяльності, а значить і зростання підприємств. Розвиток господарських судів, скорочення часу розгляду господарських справ, удосконалювання виконавчої служби буде сприяти прогресу у цій сфері. Істотне значення відіграють усі заходи по боротьбі з корупцією. З законодавчої точки зору, просте, зрозуміле, таке що не допускає двозначного тлумачення і стабільне законодавство звужує потенційну базу корупції. У той же час прозорість діяльності державних адміністративних органів і їх відкритість для суспільного контролю сприяють скороченню корупції на етапі імплементації регуляторної політики. Політика створення податкових привілеїв для малого бізнесу, виправдана на початковому етапі його розвитку, повинна бути поступово замінена політикою «рівного ігрового поля», що припускає створення однакових і стабільних правил економічної гри для всіх суб’єктів господарювання, боротьбою проти монополізму і нечесної конкуренції. У найближчі кілька років доцільно зберегти спрощену систему оподатковування у сфері малого підприємництва, установивши при цьому чіткі правила, що перешкоджають зловживанню податковими преференціями. При збереженні цієї систему важливе створення єдиного соціального внеску і забезпечення прозорого та ефективного використання накопичених соціальних внесків. Надалі, спрощення й удосконалення загального податкового законодавства, що припускає поступову відмову від численних податкових пільг, повинне визначити ідеологію поступового скорочення режиму преференційного оподатковування й у малому секторі економіки. При усій важливості сектора МСП мова повинна йти не про штучне підвищення його частки у ВВП, або загальній зайнятості населення шляхом створення привілейованих умов, а про забезпечення якісного середовища бізнесу, що забезпечує рівні умови ринкової діяльності і стимулюючу приватну ініціативу на підприємствах усіх розмірів. Для створення економічних стимулів розвитку сектора МСП на регіональному рівні величезне значення буде мати докорінна перебудова міжбюджетних відносин і забезпечення реальної самостійності і відповідальності органів місцевого самоврядування. Для реалізації державної політики, спрямованої на розвиток малого і середнього бізнесу, важливо забезпечити якісний моніторинг цього процесу, що не можливий без розвинутої статистичної бази. Державна статистика повинна не тільки фіксувати число зареєстрованих і активних малих і середніх підприємств, але й відслідковувати динаміку коефіцієнтів виживання малих підприємств (наприклад за перші два роки після реєстрації), а також коефіцієнта їхнього переходу в середні підприємства. Крім того, важливо інформаційно забезпечити можливість аналізу змін структури власності середніх підприємств на народногосподарському рівні. Це дозволить глибше зрозуміти природу, напрямок і фактори змін, що відбуваються, і визначити (у разі потреби) заходи державної політики.
