15.Теорію «полюсів» зростання (англ. poles of growth) розробив французький економічт Ф. Перро на початку 50-х років ХХ ст. Пізніше у 80-х роках вона була удосконалена і розширена у працях Віллера і Мюллера і отримала назву теорії «полюсів розвитку». Її положення розкриті також у праці Н. Вангова і Л. Кляссена «Регоінальна політика. Європейський підхіод» з урахуванням західноєвропейських реалій.Перро класифікував галузі виробництва за тенденціями їх розвитку і за цією ознакою виділив три групи галузей:
1. Галузі, що розвиваються повільно чи деградують, з тенденцією постйного зниження їх питомої частки в структурі економіки країни.
2. Галузі з високими темпами розвитку, як, однак, не справляють суттєвого впливу на розвиток інших галузей економіки держави.
3. Галузі, які не тільки швидко зростають, але й спричинають розвиток інших галузей, сприяють загальному індустріальному розвиткові країни.Цю останню групу галузей Перо називав профілюючими, чи динамічними, галузями. Там, де отримують розвиток динамічні галузі, виникає і «полюс росту».
В основі теорії «полюсів зростання» лежить положення про те, що великі підприєжмства відіграють фундаментальну роль у розвитк господарства міст і довколишніх територій. Будучи пунктом прискореного розвитку. Такі підприємства разом із поселеннями їх локалізації називають полюсами зростання. У працях Перро зазаначається що таке підприємство повинно обов'язково бути промилосвим. Пізніше розглядали можливу роль підприємства-урухомлювача у сфері послуг, рекреації, транспорту тощо. Підприємство, що створеює полюс зростання повинно відповідати таковым вимогам:
- мати великі розміри, щоб моти безпосередньо чи опосередковано впливати на госпоарство території;
- належати до галузі, яка розвивається динамічно;
- мати багатосторонній та інтенсивний зв'язок з іншими галузями для того, щоб велика кількість урухомлюючих ефектів могла бути переданою до них.
За допомогою цих зв'язків підприємство-урухомлювач впливає на інвестиції (капіталовкладення) в інших підприємствах (закладах), інспірує нововведення, перетворює галузеву і територіальну структуру свого регіону чи сусідніх територій. (Рис. 5).Велике підприємство-урухомлювач може бути пов'язаним з іншими підприємствами (закладами) технологічним збутом готової продукції, кадрами. Галузі і підприємства, діяльність яких пожвавлюється, можуть належати до банківської сфери, підготовки кадрів, проектування, охорони здоров'я та ін.
«Концепція центрів росту у минулі десять років пройшли цикл буму та занепаду, - писав Г.Річардсон. - Декілька років тому центри росту розглядалися як панацея для розв'язання регіональних заморочек як у розвинених, так і країнах, що розвиваються, … в останні декілька років спостерігається явна втрата ілюзій стосовно цієї концепції як оперативного засобу регіонального планування». В цілому теорія поляризованого розвитку не виправдала покладених на неї надій.
16. Зміст і трактування поняття «регіон» та сучасні підходи до його дослідження
Термін «регіон» походить від латинського “regio” (країна, область) і у багатьох західноєвропейських мовах співпадає змістовно з терміном «район», або є дуже близьким до нього за своїм значенням. У вітчизняній науці у 80-х роках цей термін вживався у відношенні до різних територій – від республіки до низового району, що було не зовсім коректним. В.Д. Павленко, зокрема, вважає за доцільне застосовувати термін «регіон» до крупних частин держави, або частин Землі. Така політико-географічна інтерпретація терміну поширена в дипломатичній практиці, міжнародній пресі та спеціальній науковій літературі. Географічний енциклопедичний словник визначає регіон як «територію (акваторію), почасти значну за розмірами, яка не обов’язково є таксономічною одиницею в системі якогось територіального поділу». Згідно з Алаєвим Є.Б. даний термін у першу чергу використовується як синонім «району».
У праці американських учених Стефана С. та Джона Флоріна регіоном може вважатися певна територія, яка має виразно відмінні природні умови, економічні і культурні особливості. За їх визначенням, «регіон – це територія, яка має певні спільні особливості, що виокремлюють її з навколишніх територій».
Некрасов Н.Н. У своїй роботі «Регіональна економіка» визначає регіон як такий, що володіє «однорідними природними умовами і характерною спрямованістю розвитку продуктивних сил на основі поєднання комплексу природних ресурсів з відповідною існуючою та перспективною матеріально-технічною базою, виробничою і соціальною інфраструктурою».
Стеченко Д.М. визначає регіон двояко: 1. як область, район, частину країни, що відрізняється від інших областей сукупністю природних або історично сформованих, відносно стійких економіко-географічних та інших особливостей, які часто поєднуються з особливостями національного складу населення; 2. це група сусідніх країн, близьких за національним складом і культурою населення або однотипних за суспільно-політичним устроєм, що виділяються в окремий економіко-географічний район світу.
В Україні на державному рівні було погоджено розглядати регіон як окрему одиницю системи адміністративно-територіального устрою (області, АР Крим, міста Київ та Севастополь). Цей підхід пояснювався зручністю використання терміну у розробці регіональних стратегій розвитку. Однак в наукових колах тривають дискусії про доречність такого ототожнення. Висуваються думки про можливість використання терміну «регіон» до соціально-економічних та історико-географічних районів України.
Загалом сучасні дослідники виокремлюють 3 види регіональних систем:
Формальні, уніфіковані – характеризуються спільною особливістю, такою як економічні інтереси, політична ідентичність тощо; деякі з них є природними регіонами. Зазвичай, вони орієнтовані на стимулювання різних видів діяльності та розвиток інтеграційних процесів; підкріплюються укладенням міждержавних угод із чітким визначенням кордонів (наприклад, ЄС, ГУАМ, СНД, НАФТА, єврорегіони тощо).
Неформальні, функціональні – визначаються за внутрішньою організацією, яка центрується навколо деякої фокусної точки; це може бути велика компанія із значною кількістю працівників, велика торгова, фінансова чи інша спеціалізована зона, навчальний і дослідницький заклад в освітньому (науковому) регіоні тощо. Відрізняються високим рівнем мобільності потоків, динамічністю чи нестабільністю кордонів просторової локалізації. У більшості випадків не підкріплюються укладенням міждержавних угод.
Перцептуальні – визначені людським ставленням (відношенням) до областей, територій.
Регіон досліджується як багатофункціональна та багатоаспектна система.
Найбільш розповсюджені чотири парадигми дослідження регіону: регіон-квазідержава, регіон-квазікорпорація, регіон-ринок (ринковий ареал), регіон-соціум.
17.Політика сталого розвитку території базується на врахуванні комплексу об’єктивних та суб’єктивних факторів сприятливого та лімітуючого характеру. До числа перших слід віднести такі фактори:
- географічний – вигідне географічне положення створює їй певні переваги для прискореної інтеграції в європейські структури;
- історичний – своєрідність краю, де збереглась висока культура господарювання, традиції і навики місцевого населення, що в поєднанні з близькістю країн Західної Європи створює передумови для швидкої адаптації населення до ринкових умов господарювання;
- економічний – досягнення позитивних структурних зрушень, що служить вагомою передумовою для поступового економічного зростання;
- транспортний – розвинення мережі автомобільних доріг та залізниць з врахуванням зручного географічного положення може принести реальну вигоду території;
- природний – наявність унікальних природних ресурсів: мінеральних вод, лісів, значних запасів підземних і поверхневих вод, інших корисних копалин індустріального значення, ландшафтно-кліматичних зон;
- рекреаційний – володіння потужним природним потенціалом для санаторно-курортного лікування та оздоровлення людей, який може перетворити рекреаційну сферу в одну з провідних галузей економіки регіону;
- екологічний – рівень антропогенного забруднення довкілля та його виняткова екологічна роль може сприяти позитивному іміджу території.
18.Енерговиробничі цикли – це сукупність виробничих процесів, які виникають співпорядковано, взаємообумовлено довкола основного процесу для даного різновиду енергії і сировини.
ЕВЦ мають наступні властивості: - територіальна стійкість сукупності; - типовість для схожих за природними і економічними передумовами розвитку районів;
Існуюча сучасна система ЕВЦ включає:
пірометалургійний цикл чорних металів;
пірометалургійний цикл кольорових металів;
хіміко-металургійний цикл рідкісних металів;
нафтоенергохімічний цикл;
газоенергохімічний цикл;
вуглеенергохімічний цикл;
сланцеенергохімічний цикл;
гірничо-хімічний цикл;
лісоенергохімічний цикл;
теплоенергопромисловий цикл;
атомоенергопромичловий цикл;
гідроенергопромисловий цикл;
машинобудівний цикл;
текстильно-промисловий цикл;
рибопромисловий цикл;
індустріально-аграрний цикл;
гідромеліоративний індустріально-аграрний цикл;
індустріально-будівельний цикл.
Дифузія інновацій — це процес передавання (трансферту) технологій фірмами різних країн з урахуванням часу, внаслідок чого нововведення проникають в різні галузі виробництва та знаходять усе більше споживачів. Неперервність інноваційних процесів обумовлює швидкість та межу дифузії нововведення. Згідно з теорією Й. Шумпетера, дифузія інновації — це процес кумулятивного збільшення кількості імітаторів (послідовників), які впроваджують нововведення слідом за новаторами, очікуючи більших прибутків. Слід зважувати на те, що процес дифузії інновацій може здійснюватись як по міжфірмових каналах незалежних іноземних фірм, так і через внутрішні канали транснаціональних корпорацій у разі впровадження нововведень в будь-якому з їхніх відділень, розміщених в інших країнах.Вирізняють такі форми трансферту інновацій на світовому ринку [78]:* передавання, продаж або надання за ліцензією всіх формпромислової власності (за винятком товарних і фірмових знаків); торгівля високотехнологічною продукцією;є передавання технологічного знання, необхідного для придбання, монтажу і використання обладнання, машин, напівфабрикатів і матеріалів, одержаних за рахунок оренди, закупки, лізингу або будь-яким іншим шляхом; промислове і технічне співробітництво в тій частині, що стосується технічного утримання обладнання й устаткування, напівфабрикатів і матеріалів; надання консалтингових послуг і інжиніринг; передавання технологій у рамках інвестиційного співробітництва.Інформаційно-технологічні енерго-виробничі цикли Участь нових інформаційно-спрямованих галузей в ЕВЦ поки що не визначена, оскільки концепція ЕВЦ спирається на старі уявлення та теоретичні підходи. Зокрема, в традиційних підходах дуже жорстко регламентуються уявлення про матеріальне і нематеріальне виробництво. Галузеве наповнення традиційних ЕВЦ складають лише галузі матеріального виробництва. В той же час інтенсивними темпами розвиваються галузі, що виробляють інформацію. Може настав час погодитись з тим, що інформація також матеріальна? З таких позицій нові ЕВЦ по виробленню інформації будуються на зовсім нових теоретичних засадах. Найголовніша їх ознака формування – виключення матеріало-, енерго- та середовищемістких виробництв із територіального поєднання галузей. Роль інших галузей також докорінно міняється. Машинобудування. хімічна промисловість, металургія, будівництво з «районоутворюючих», «базових» галузей перетворюються на обслуговуючі. Завдяки мережі Інтернет немає потреби говорити про економію, яка виникає внаслідок поєднання окремих стадій ЕВЦ в межах однієї території. Швидше, економія зростатиме при наявності окремих ланок інформаційно-технологічної фірми за кордоном завдяки більшому врахуванню місцевих умов (дешевої робочої сили, низьких цін на матеріали тощо). На вході та виході таких ЕВЦ замість звичайної сировини та енергії стоїть інтелектомістка продукція (комп’ютери, програми, зразки техніки нового дизайно та ін), тобто уречевлена інформація. В конкретному випадку з «Силіконовою долиною»  ланками такого технологічно-інформаційного ЕВЦ можуть бути:
-   науково-інформаційна інфраструктура – редакції наукових часописів, реферативні журнали, поліграфічна промисловість, в межах і за допомогою яких здійснюється кастинг наукових кадрів у всіх країнах світу. Просторово відірвані від «Силіконової долини»;
-  менеджмент персоналу – структури, які здійснюють процес адаптації нових робітників (контракти, працевлаштування, мовна підготовка та ін.) працюють як у США, так і в інших країнах;
-обслуговування – (служби дозвілля, соціальна інфраструктура) працюють безпосередньо на місці;
-  допоміжні галузі – будівельна індустрія (будівництво виробничих корпусів та житла); машинобудування (виготовлення корпусів для оргтехніки, електронних плат та ін.); хімія полімерів (виготовлення штучних кристалів, оплітки електричного дроту, оптоволоконних кабулів, деталей для оргтехніки та ін.); «мала металургія» (виплавка невеликих партій сталі, кольорових і особливо рідкоземельних металів) – працюють на довізних матеріалах в безпосередній близькості, але виненсені за межі технологічної зони, щоб не псувати навколишнє середовище;
- енергетичне забезпечення – «власні» вітряки та геліостанції, що працюють поруч на тихоокеанському узбережжі;
- науково-інженерний корпус – найголовніша ланка ЕВЦ – носії інтелекту або живі люди із своїми потребами, смаками, навіть примхами;
- служба безпеки–забезпечує зберігання інформації від промислового шпіонажу.
19.Сталий розвиток – це концепція соціально-економічного розвитку, заснована на принципах гуманізації суспільства й економіки, ефективного використання природних ресурсів Землі в інтересах людства, дотримання цивільних прав, соціального захисту населення на основі більш рівномірного розподілу доходів і капіталів.
Концепція сталого розвитку є логічним наслідком процесу екологізації наукових знань і соціально-економічного розвитку, що бурхливо розпочався в 1970-х рр. Питанням обмеженості природних ресурсів, а також забруднення природного середовища, яке є основою життя, економічної та будь-якої діяльності людини, у 1970-ті рр. була присвячена низка наукових праць. Реакцією на це занепокоєння стало створення міжнародних неурядових наукових організацій з вивчення глобальних процесів на Землі, таких як Римський клуб.
Римський клуб – це неурядова науково-дослідна міжнародна організація, гранична чисельність членів (учених, представників політичних і ділових кіл) якої була визначена в 100 чоловік, покликана розробляти сценарії майбутнього розвитку людства в його взаєминах із природою (природними ресурсами та біосферою в цілому) з метою подолання негативних тенденцій. Він зробив значний внесок у вивчення перспектив розвитку біосфери та пропаганду ідеї гармонізації відносин людини й природи. Клуб створений в 1968 р. з ініціативи італійського менеджера фірми «Фіат» і суспільного діяча Ауреліо Печчеї. На замовлення Римського клубу була виконана низка робіт з моделювання розвитку людства, найвідомішими з яких є «Межі зростання» (1972), «Людство на роздоріжжі» (1974), «Перегляд міжнародного порядку» (1976). У 1978-1980 рр. Римським клубом широко обговорювалися такі проблеми, як переробка відходів, використання енергії, організація суспільства, досягнення добробуту. Важливу роль зіграла доповідь «Немає меж навчанню» (1980). Основні шляхи вирішення проблем енергопостачання були намічені в 1994 р. Е. Вайцзеккером та співавторами в підготовленій докладній доповіді «Фактор чотири».
У 1980-х рр. стали говорити про екорозвиток, розвиток без руйнування, необхідність сталого розвитку екосистем. Всесвітня стратегія охорони природи (ВСОП), прийнята в 1980 р., уперше в міжнародному документі містила згадування сталого розвитку. Друга редакція ВСОП 1991 р. одержала назву «Турбота про планету Земля – стратегія стійкого життя».
У найширшому змісті стратегія сталого розвитку спрямована на досягнення гармонії у відносинах між людьми, суспільством та природою (у тріаді «людина – суспільство – природа»).
На думку авторів доповіді, для досягнення стійкості розвитку потрібні:
політична система, що забезпечує участь широких мас населення в прийнятті рішень;
економічна система, що забезпечує розширене відтворення та технічний прогрес на власній базі, що постійно зміцнюється;
соціальна система, що забезпечує зняття напруженостей, які виникають при негармонійному економічному розвиткові;
система виробництва, що зберігає еколого-ресурсну базу;
технологічна система, що забезпечує постійний пошук нових рішень;
міжнародна система, що сприяє стійкості торговельних і фінансових зв'язків;
адміністративна система, досить гнучка й здатна до самокоригування.
Ці вимоги мають переважно характер цілей, які повинні перебувати в основі національних і міжнародних дій у сфері соціально-економічного розвитку.
Надалі поняття сталого розвитку було поглиблене на Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку, що проходила в Ріо-де-Жанейро в 1992 р. У Декларації цієї конференції сталий розвиток був визначений як «стратегія, реалізована таким чином, щоб рівною мірою забезпечити задоволення потреб у розвитку й збереженні навколишнього середовища як нинішнього, так і майбутнього поколінь» [7, с. 101]. З того часу це поняття широко ввійшло до політичної термінології та наукового вжитку.
Як офіційна доктрина сталий розвиток був прийнятий більшістю країн світу. Всесвітній саміт ООН зі сталого розвитку (міжурядовий, неурядовий та науковий форум) в 2002 р. підтвердив прихильність усього світового співтовариства ідеям сталого розвитку для довгострокового задоволення основних людських потреб при збереженні систем життєзабезпечення планети Земля.
20Опустимо тлумачення соціально-економічного району, пропоноване М.Д. Шаригіним, Є.Б. Алаєвим, але згадаємо як це поняття подає О.М. Паламарчук: “ – це така територіальна частина суспільства, яка розвивається в конкретних природно-господарських умовах і являє собою цілісність, яка сформувалась на основі закономірностей розвитку суспільства і взаємодії суспільства і природи.
Більш модерно тлумачить термін СЕР М.Д. Пістун, вводячи поняття суспільно-географічний район – ділянка території, відносно цілісна ланка суспільства, яка характеризується певною спеціалізацією і комплексно-пропорційним розвитком людської діяльності. В основі згаданих визначень лежить економічний принцип.
Тепер, коли на перше місце у суспільному життя вийшла людина з її потребами, а економіка стала головним засобом реалізації цих потреб та інтересів, слід вивчати соціально-економічні райони з наголосом на соціальному факторі. Тут значним проривом вперед є визначення подане О.І. Шаблієм (2000), в якому поєднуються поняття “соціально-економічний район”, “антропогеографічний район”, суспільно-географічний район” – це великий регіон України, територія якого тісно пов’язана з найбільшим населеним пунктом – демографічним, урбаністичним, соціальним, культурним та економічним ядром, що визначає її головні зовнішні функції і геопросторову організацію.
При районуванні слід дотримуватись певних принципів, які випливають із закономірностей районотворення і водночас є основою методів членування території.
М.І. Долішній, М.М. Паламарчук та О.М. Паламарчук (1997) виділяють наступні принципи соціально-економічного районування:
– змістовність соціально-економічного районування – соціально-економічний район є не статистично однорідною територією за якоюсь ознакою ( дуже поширене уявлення), а соціально-економічною єдністю, цілісністю, спільністю життєдіяльності.
Як характерну рису району часто називають реально існуючу зв’язаність. У наш час ця ознака стає відносною. Дуже часто цілі підприємства працюють на довізній сировині, а вся їхня продукція вивозиться за межі регіону. Таким чином зовнішня зв’язаність переважає внутрішню. В основі цього лежить використання дешевої робочої сили та наявного устаткування. Тому інтуїтивне уявлення про те, що в межах району існують більш інтенсивні зв’язки, ніж поза ними, зараз певною мірою треба переглянути.
З наведеного принципу випливає, що інтегральне соціально-економічне районування не можна здійснити тільки за допомогою узагальнення кількісних показників, тут обов’язково повинні бути і якісні неформальні моменти, структурне наповнення виділених таксонів.
– перспективний аналіз районування – визначається часова властивість мереж районування. За допомогою районування треба вирішувати і прогнозувати соціально-економічні завдання. Районування може реконструктуювати минуле, відбивати стан реґіоналізації соціально-економічної диференціації.
Принцип висуває вимоги до показників, параметрів районування. Вони повинні мати часову стійкість, відбивати довготривалі процеси.
– проблемність районування – націленість його на вирішення соціально-економічних проблем у різних регіонах України. Разом з районуванням мають бути визначені і регіональні соціально-економічні проблеми.
– відповідність соціально-економічного районування і адміністративно-територіального устрою України – незбалансованість окреслених двох окреслених проблем веде до внутрішньої соціально-економічної розбалансованості.
Серед інших принципів соціально-економічного районування дослідники пропонують: 1) зміцнення територіальної єдності держави; 2) врахування історико-географічних особливостей українських земель, національно та етнічного складу населення; 3) посилення територіальної спеціалізації виробництва і можливості для комплексного та економічного і соціального розвитку території; ;4) збереження єдності локальних систем розселення; вибір найбільших центрів, які стануть ядрами районів
Однією з найбільш вдалих спроб соціально-економічного районування є схема, опрацьована О.І. Шаблієм Він виділяє в Україні 6 соціально-економічних районів. їх ядра — найбільші міські агломерації. Недоліками цієї схеми є, на наш погляд, невдалі назви значної частини районів—Східний, Північно-Східний, Центрально-Східний, Південний. Крім того, немає підстав відносити Хмельницьку область до Західного регіону.
Проф. О.І. Шаблій виділяє наступні ознаки районів, які певною мірою можна визнати принципами районування:
1) Тісний соціально-економічний, демографічний і культурний взаємозв’язок території району з головним ядром її найбільшим за кількістю населення містом.
2) Формування у великому регіоні ТСЕК, тобто такого просторового поєднання населення, соціальної, економічної та екологічної сфер, в якому на основі їх взаємозв’язаності, збалансованості взаємодоповнюваності створюються оптимальні умови для життєдіяльності суспільства.
3) Спеціалізація району в загальноукраїнському поділі та інтеграції праці.
4) Можливість здійснювати в межах району територіальне регулювання та координацію соціальних, економічних, демографічних процесів на субукраїнському рівні.
Виділяються, за М.Д. Пістуном, фактори районоутворення:
- рівень розвитку географічного поділу праці, господарська вигода від нього, характер внутрішніх і зовнішніх зв’язків та особливості їх територіальної локалізації;
- рівень розвитку матеріально-технічної бази і науково-технічної озброєності праці (основні виробничі фонди, транспортна мережа, будівельна база, регіональна технічна політика);
- наявність необхідних природних умов і ресурсів як матеріальної основи діяльності людини (рівень освоєності території);
- наявність трудових ресурсів з певними трудовими навичками, кваліфікацією праці, національними та етнічними особливостями;
- функціональні типи населених місць;
- рівень урбанізованості території;
- рівень розвитку соціальної інфраструктури, його територіальна локалізація;
- національні межі.
Конкретними критеріями процесу районування повинні бути:
- наявність вузлової проблеми як єдності природи, виробництва і волі людей;
- урахування районоформуючого значення міст як ядер господарських вузлів, центрів і пунктів;
- рівень сформованості та інтенсивності зв’язків;
- вплив історичних особливостей розвитку людської та природних характеристик території (заболоченість, залісненість, гористість тощо);
- рівень життя населення.
21. Регіональний розвиток транскордонного співробітництва в Україні
Україна є членом регіональних інтеграційних угруповань — Співдружності Незалежних Держав (СНД) і Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС). Що ж до ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молодова), то, як зазначалося, ця спільнота поки що не є організацією в юридичному розумінні, а являє собою регулярні зустрічі на вищому рівні. Ще одна організація, до якої Україна не належить, але має з нею розгалужені стосунки і намір стати її членом, — це Євроейський Союз. Отже, розглянемо особливості діяльності України в СНД, ЧЕС і взаємовідносини її з ЄС.
Співдружність Незалежних Держав (СНД) — організація, до заснування якої в 1994 році причетна Україна. Вже зазначалося, що утворення СНД обумовлювалося як економічними, так і політичними причинами. Поступово політичний фактор почав ставати не стимулом, а гальмом інтеграції, оскільки бачення політиками різних членів СДН перспектив інтеграції, трактування співвідношення національних і наднаціональних інститутів в організації — дуже різниться. Якщо Білорусь, Казахстан, Киргизія, Вірменія стоять за найтіснішу інтеграцію з Росією, включно політичну й військову, то Україна, Грузія, Азербайджан, Туркменія побоюються, що через механізм наднаціональних органів може бути встановлено економічний і політичний диктат Росії. Україна, як відомо, не приймає участі у військових структурах СНД.
Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС) було також засновано за безпосередньої участі України, яка в 1992 році, в числі 11 держав, підписала Стамбульську декларацію. Декларацією передбачалося багатостороннє й двохстороннє співробітництво чорноморських держав в різних галузях економіки — промисловості, сільському господарстві, транспорті, торгівлі туризму, телекомуні-каціях. Однією зі сфер співробітництва визначено екологію Чорного моря.Механізм інтеграції в межах ЧЕС передбачає безподаткову торгівлю, вільний рух капіталів та послуг створення вільних економічних зон, обмін інформацією комерційного характеру, підтримка приватного бізнесу2.
Багато надій покладається на Чорноморський банк торгівлі та розвитку (ЧБТР), який розпочав діяльність в 1999 році. Його функціями є кредитування зовнішньоторговельних операцій та підтримка фінансових систем країн-членів. До речі, двоє з членів ЧЕС — Росія та Туреччина входять у десятку найбільших торговельних партнерів України.
Велике значення надається створенню єдиної транспортної мережі в просторі ЧЕС, а також розвитку системи "транспортних коридорів": Транс-Євразійського ТЕАСЕКАі Критських коридорів. Для України особливо важливі так звані Критські коридори (угоду про їх створення було підписано 1994 році на острові Крит). З одинадцяти цих коридорів чотири пройдуть по території України:
транспортний коридор № 3: Берлін — Вроцлав — Львів — Київ;
транспортний коридор № 5: Трієст — Любляна — Будапешт —Братислава — Львів;
транспортний коридор № 7: Дунайський від Кельхайма до Суліни;
транспортний коридор № 9: Гельсінкі — Київ — Одеса — Димитровград — Александруполіс.
В 1997 році в Гельсінкі відбулася третя Пан'європейська транспортна конференція, на якій Україна запропонувала розширити систему міжнародних транспортних коридорів ще чотирма лініями:
Балтика — Чорне море (Гданськ — Варшава — Ковель — Одеса);
Європа — Азія (Франкфурт — Краков — Львів — Дніпропетровськ — Алмати);
Євразійський (Ашгабат — Баку — Тбілісі — Чорноморські порти України);
ЧЕС (Анкара — Єреван — Тбілісі — Ростов-на-Дону — Донецьк —Одеса — Бухарест — Димитровград — Стамбул).
Ланками майбутньої єдиної транспортної мережі ЧЕС є паромна магістраль Батумі — Одеса — Варна, а також запроектована система транспортування нафти з Азербайджану через грузинське місто Супса на м. Южне і далі по нафтопроводу до західного кордону України.
Україна активно співробітничає в ЧЕС. Вона запропонувала створити єдиний інвестиційний простір і спільний ринок інвестиційних проектів. Фахівці з Міністерства зовнішніх економічних зв'язків України розробляють плани заходів щодо створення зони вільної торгівлі ЧЕС.
Стратегічною метою України є вступ до Європейського Союзу. Модель Європейського розвитку є для нас найближчою і зрозумілою. Залучення до Європейської спільноти відкрило б для України великі можливості щодо прискорення економічного розвитку і підвищення добробуту населення нашої країни.
Наше бажання стати членом ЄС досі не реалізувалося через невідповідність економічного механізму України нормам і вимогам Європейського Союзу. Керівництво ЄС неодноразово заявляє, що двері Європи для України не закриті, проте наша країна має пройти ще довгий шлях економічних перетворень.
В грудні 1999 р. на самміті в Гельсінкі Європейська Рада зазначила, що стратегічне партнерство між ЄС та Україною, яке грунтується на спільних цінностях та інтересах, є фактором зміцнення миру, стабільності та процвітання в Європі. Тоді ж була прийнята "Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України". Ця програма містить такі цілі1:
робити внесок у виникнення стабільної, відкритої, плюралістичної та правової демократії в Україні та укріплення стабільно функціонуючої ринкової економіки на користь усьому народові України;
співробітничати з Україною в царині збереження стабільності та безпеки в Європі й усьому світі, знаходячи ефективні відповіді на спільні проблеми, з якими стикається континент;
розширювати економічне, політичне та культурне співробітництво з Україною, а також співпрацю в галузі юстиції та внутрішніх справ.
Угода про партнерство й співробітництво (УПС) визначила 28 галузей економічного співробітництва ЄС з Україною. Серед них: захист та заохочення інвестицій, сертифікація, освіта, монетарна політика, наука, сільське господарство та інше.
Одним з найефективніших напрямків співробітництва є програма ТАСІС — Технічна допомога країнам СНД. Це дуже розгалужена програма підтримки реформи в країнах СНД, в тому числі й в Україні. На економічні реформи в Україні виділено гранди для 32 проектів. Серед них — пілотні проекти з реструктуризації сільського господарства, сприяння розвитку фінансових ринків в Україні, підтримка фінансових зв'язків підприємств та інші1. З метою підвищення ефективності співробітництва України з ЄС створюється спільний Українсько — Європейський консультативний комітет з питань законодавства на кошти, виділені для реалізації програми ТАСІ8.
В структурі ТАСІС є так звані спеціалізовані підпрограми, що охоплюють переважно гуманітарний сектор. Серед них:
програми консультування з питань політики;
програми побудови громадянського суспільства;
програми в галузі освіти й професійної підготовки;
програми підтримки підприємств;
програми, пов'язані з міжнародними стандартами й обов'язками.
Україна бере участь практично в усіх спеціалізованих підпрограмах ТАСІ8.
Надаючи допомогу Україні в проведенні економічних і соціальних реформ, ЄС водночас вимагає застосування українським урядом більш рішучих заходів для їх здійснення. Серед таких заходів, зокрема, ЄС пропонує: визначення та забезпечення майнових прав; подальша приватизація ; лібералізація цін; збільшення квартирної плати й тарифів на комунальні послуги; реструктуризація бізнесу та підтримка малих й середніх підприємств. Отже, умови досить нелегкі; їх виконання може загострити соціальну ситуацію в країні. Та якщо ми хочемо вступити до ЄС, — мусимо прийняти його вимоги, але реалізувати ці заходи обережно, з урахуванням всіх можливих економічних і соціальних наслідків.Зі свого боку, Україна розробила національну програму інтеграції в ЄС.
Ефективною формою прискорення інтеграційних процесів є міжрегіональне співробітництво, тобто співпраця країн на рівні суміжних адміністративних регіонів. Така форма має успішне поширення в Європі, де міжрегіональні інтеграційні сполучення одержали назву "Єврорегіонів". Перший єврорегіон був заснований в 1959 р. на базі суміжних територій ФРН і Нідерландів. Сьогодні в Європі діє більше 50 єврорегіонів.
В межах єврорегіонів здійснюється транскордонне співробітництво між сусідніми країнами. Основними напрямками співробітництва є торгівля, спільне підприємництво, екологія і культура. Успіху розвитку зв'язків в межах єврорегіонах сприяє те, що прикордонні території, якими межують країни, часто мають багато спільного в природних умовах, історії, культурі і навіть в етнічному відношенні.
Україна бере участь в чотирьох єврорегіонах: "Буг" (Волинська область і прикордонні регіони Польщі); "Карпатський єврорегіон" (Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька області та суміжні території Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії); "Нижній Дунай" (Одеська область і суміжні території Молдови й Румунії); "Верхній Прут" (Чернівецька область та суміжні території Молдови й Румунії). (про Єврорегіони доповнити із питання про актуальні проблеми регіональної політики).
22. Прир-рес потенціал рег ек-ки, його суть та структура.
Природно-ресурсний потенціал – сукупність усіх можливостей, засобів, запасів, джерел, що є і можуть бути мобілізовані і використані для досягнення певної мети. Ресурси визначають як запаси, цінність, можливості, засоби. Відбиває споживчу варітість ресурсів, їх кориснсть для сус-ва. ПРП є одним з важливих факторів РПС і включає вже вивчені Елементи природного середовища:
Природні ресурси, тобто ті елементи природного середовища, які безпосередньо беруть участь у матер вир-ві і в невиробничій діяльності, тіла і сили природи, які на певному рівні розвитку ПС і вивченості можуть бути використ для задовол потреб людського сус-ва у формі безпосередньої участі у матеріальній діяльності.
Природні умови, тобто елементи природного середовища, що не беруть безпосередньої участі в сусп. вир-ві, тіла і сили природи,які при певному рівні розвитку ПС і вивченості можть бути використанідля задоволення потреб людського сус-ва у формі безпосередньої участі в матеріальній діяльності.
Природні ресурси поділяються:
Промислові (вже розвідані на глибині до 1300 м і достовірно вивчені)
Балансові (всі пром запаси + розвідані на глибині до 1800м і менш конкретні)
Геологічні ( пром + балансові + приблизно оцінені)
Прогнозні запаси (визначені в залежн від геолог будови земної кори)
Щодо вичерпності, то вони поділяються на вичерпі відновні, вичерпні невідновні, невичерпні
За походженням: мінеральні, земельні, водні, біологічні, кліматичні, рекреаційні, геотермальні, а також: морські припливи та відпливи, сонячна енергія, ресурси внутрішньої будови речовини
Господарська кваліфікація за використанням: промислові, с.г, рекреаційні.
За особливостями використання: галузевого значення та міжгалузевого (вода)
23. Регіональна економіка, її суть і предмет дослідження
Регірнальна економіка – це с-ма ек відносин, що склалася в межах окремих регіонів (областей) і являє собою сукупність взаємозв’язаних підприємств, установ і організацій, забезпечуючих стабільність ек розвитку.
До неї входить комплекс галузей ек-ка та приорітети в управлінні розвитку регіонів, вона охоплює с-му виробничих і соц зв’язків на тер певної області
Виходячи з основних положень ДРЕП, інтаресів держави та регіону на базі наявних ресурсів та інших переваг регіону формується його ек с-ма.
наприклад в придніпров’ї наявні запаси руди та марганцю, розвив металургія, розвив маш буд та інші галузі, що є супутними для основних та інфраструктура.. так формується ек-ка всього регіону
24.Під територіальною структурою господарства (господарського комплексу) розуміють сукупність певним чином взаєморозміщених і поєднаних територіальних елементів господарства або окремих галузей, які знаходяться в складній взаємодії. Елементами територіальної структури є промислові пункти, центри, вузли, райони, сільськогосподарські зони, транспортні магістралі, соціально-економічні райони тощо. (Детальніше з елементами територіальної структури Ви ознайомитесь, вивчаючи наступні розділи курсу). Формуються вони в результаті територіального поділу та інтеграції праці.Зображаються елементи територіальної структури господарства на економічних картах. Ці карти, що належать до групи тематичних, бувають загальними і галузевими.Ця теорія з’явилася тоді, коли в науку почав впроваджуватися системний підхід. Він надзвичайно розширив методичний апарат опису розміщення населення у вигляді не поодиноких поселень, а їхніх взаємопов’язаних територіальних груп.
Вихідні положення теорії інтегральних систем розселення:
1) первинними елементами системи розселення є поселення – міські і сільські. Оскільки міські поселення концентрують у собі переважну більшість населення і в них зосереджені різноманітні функції, то вони є організаційними ядрами системи розселення;
2) між міськими поселеннями існують різноманітні зв’язки: демографічні (міграція населення), економічні, соціальні, адміністративно-управлінські тощо. Чим ближче розташовані поселення і чим вищий їх демо- та соціально-економічний потенціал, тим міцніші зв’язки між ними;
3) системи розселення є ієрархічними структурами. Тобто системи нижчого рівня належать до складу систем вищого рівня. Найвищим рівнем вважається загальнодержавна система розселення, організаційним ядром якої є столиця країни. Найнижчий – елементарна система розселення, що є територіальною єдністю кількох сусідніх поселень (зазвичай, сільських).
Усі системи розселення поділяються на декілька типів залежно від їх просторових масштабів: локальні, регіональні і загальнодержавні. В Україні загальнодержавна система розселення охоплює 29,96 тис. поселень, у тому числі міських приблизно 1343 (з них 889 міст і 454 селища міського типу) і 28619 сільських, які є елементарної базою її формування, розвитку і функціонування. У ній формуються шість великих міжобласних, 25 обласних, близько 60 окружних, 490 районних субсистем.
Сукупність міських поселень країни (регіону) , особливо великих і середніх, разом з лініями комунікацій між ними, утворює опорний каркас міського розселення. Ідею, поняття і концепцію опорного каркаса розвинув московський вчений Георгій Лаппо («Города на пути в будущее», 1987 ). У зазначеній праці автор концепції виділяє такі просторові форми регіональних опорних каркасів міського розселення.
25. Господарський комплекс Ук. Його суть, галузева структура і трансформація в ринкових умовах.
Господарство – складна с-ма різних видів ек діяльності, що пов’язана із забезпеченням матеріальних та соціальних умов життя людей.
В широкому розумінні гос-во – це сукупнісь прод сил та виробничіх відносин, які визначають економ спосіб вир-ва, розподілу і споживання мат благ та послуг.
Галузева структура відображає виробничо-технологічні зв’язки. Усе гос-во поділяється на матеріальну та невиробничу сферу
Сфера мат вир-ва – сукупність галузей ек-ки, що виробляють мат блага (пром, с та лісове гос-во, тр-порт, зв’язок, будівництво, торгівля, громадське харч...)
Невиробнича сф – галузь діяльності людей, результатом якої є різні прслуги, які не пов’язані безпосередньо зі створенням мат благ (житлово-комун гос-во, освіта, медицина,фіз культ і соц забезпечення, гром тр-порт...)
26Паливно-енергетичний комплекс: суть, структура, значимість в н/г.
ПЕК - сукупність всіх видів енергорес, підприємств по їх видобутку, переробці, транспортуванню для забезпечення споживача енергією в різному вигляді (наприклад, тепловою або електричною).
Для ПЕК України характерна висока доля вугілля, як палива для ТЕС та висока доля АЕС в електроенергетиці. Мало використовується альтернативна та гідроенергетика.
Основні підгалузі ПЕК :
а) видобуток - збагачення - переробка - споживання палива – паливна промисловість;
б) виробництво - передача - використання електроенергії і тепла – електроенергетика.
Енергетика є базовою галуззю г-ва будь-якої країни. Для У, через енергомісткість її г-ва. розвиток енергетики є виріш. фактором.
До складу ПЕК входять: палив пром. транспорт (в т.ч. ЛЕП), електроенергетика, галузі інфраструктури.
Для пропорційного розвитку ПЕК складається паливно-енергетичний баланс (ПЕБ) - співвідношення видобутого палива і виробленої електроенергії до використання їх в народному гос-ві.
Паливна пром. Включає в себе як основні галузі (вугільну, нафтову, газову), так і допоміжні (торфову і сланцеву).
Електроенергетика включає в себе:
а) електростанції;
б) електромереживне господарство;
в) теплоенергоцентралі.
8. ДЕРЖАВНА СТРАТЕГІЯ регіонального розвитку на період до 2015 року
Загальна частина
Україна вступає у XXI століття державою, що динамічно розвивається і прагне більш активно включитися у світові суспільно-економічні процеси, інтегруватися в європейське співтовариство. Така спрямованість розвитку потребує нових підходів до використання економічного, людського та природно-ресурсного потенціалу регіонів, що забезпечить досягнення якісно нового рівня ефективності і конкурентоспроможності економіки та життя населення. Маючи значний економічний та інтелектуальний потенціал, Україна в цілому, як і регіони, зокрема, за інтегрованою оцінкою ефективності економіки, рівнем життя та екологічної безпеки, а також конкурентоспроможності суб'єктів господарювання поки що значно поступається країнам Західної і Центральної Європи. Нерівномірність регіонального розвитку і рівня життя населення створює передумови для соціальної напруги в суспільстві, загрожує територіальній цілісності країни, стримує динаміку соціально-економічних показників, уповільнює ринкові перетворення та знижує їх ефективність.
У зв'язку з цим державна регіональна політика повинна бути спрямована на створення умов для підвищення конкурентоспроможності регіонів як основи їх динамічного розвитку та усунення значних міжрегіональних диспропорцій. Мета цієї Стратегії полягає у визначенні ключових проблем регіонального розвитку, пріоритетів державної регіональної політики з точки зору загальнонаціональних потреб та інтересів на період до 2015 року. Стратегію розроблено відповідно до законодавства з урахуванням досвіду регіонального розвитку у