ТЕМА 6: ІСТОРІЯ І СУЧАСНИЙ СТАН РЕЛІГІЙНИХ ВІРУВАНЬ ТА КОНФЕСІЙ В УКРАЇНІ
.
Кінець ХХ-початок ХХІ ст. разом із відродженням й становленням Української Держави ознаменувався утвердженням як національно-традиційних Церков українців (православ`я, греко-католицизму або уніатства), так і появою зовсім нових, нетрадиційних неорелігій, течій, рухів (також—окремих сект). Такий процес став віддзеркаленням духовної культури, яка проходить складний, суперечливий, важкий шлях.
Після вивчення матеріалу Ви повинні
найсуттєвіші моменти з історії і сучасного стану релігійних вірувань та конфесій в Україні;
характерні особливості утворень релігійних конфесій та інших форм релігійних об’єднань в Україні;
позитивні й негативні сторони поліконфесійного процесу в Україні з огляду на історико-традиційну світоглядність і духовно-культурний рівень українців.
проводити порівняння основ віровчення і культової практики релігійних вірувань, конфесій;
виявляти й характеризувати найсуттєвіші ознаки різноманітних релігійних утворень;
вміти пояснювати головні тенденції розвитку цих утворень і їх вплив на сучасний стан духовного життя українського народу.
вихідні засади функціонування та вияву поліконфесійного процесу;
провідні тенденції релігійного життя в контексті конституційних прав і обов`язків громадян України;
непроминальність багатотисячолітньої духовної спадщини українців з огляду на її закономірний розвиток й збагачення в руслі релігійного буття.
План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу
6.1. Історичні аспекти загального стану релігійного життя в Україні.
6.2. Християнські конфесії: УПЦ (МП), УПЦ-КП, УАПЦ, УГКЦ, РКЦ, протестантські Церкви. Інші релігії.
6.3. Неоязичництво, як спроба відновлення дохристиянських вірувань..
6.4. Неохристиянські навколохристиянські, неоорієнтальні утворення.
6.5. Діяльність маргінальних сект. Сатанинські культи
Ключові терміни і поняття
*АВТОКЕФАЛІЯ—адміністративний принцип церковного самоуправління із дотриманням канонів Вселенського Православ’я.
ВІРОТЕРПИМІСТЬ—визнання права на сповідування окремих релігій чи вірувань; шанобливе ставлення до інших віросповідань.
ЕКСТРЕМІЗМ РЕЛІГІЙНИЙ— крайній вияв протиправних дій на релігійному грунті.
ЕКУМЕНІЧНИЙ РУХ—міжрелігійний, міжцерковний процес з метою встановлення чи поглиблення відносин в дусі братерства і любові.
КОНФЕСІЯ— стуктурована усталенність в межах релігійного (церковного) утворення; віровчення і культова практика в межах двох чи більше конфесій можуть бути фактично тотожними.
КУЛЬТ (у традиційних релігіях)—спосіб взаємовідносин між людиною і Богом; у культі виявляється не тільки потреба людини в Богові—у ньому закладена також система духовних обов’язків; оскільки боротьба добра зі злом відбувається постійно, то існує ще таке явище, як демонічні (сатанинські) культи.
НЕТРАДИЦІЙНІ РЕЛІГІЇ—реформістські релігійні вірування, що прагнуть синкретично поєднати різні релігії (напр., християнство, буддизм, індуїзм з містичними вченнями); нетрадиційні релігії непов’язані з конкретними етносами.
РЕЛІГІЙНА КАРТИНА СВІТУ—сукупність загальних понять про світ, його походження, будову і майбутнє з огляду на існування надприродних сил; вміння осмислювати таку картину світу є одним із ознак релігійного світогляду.
СЕКТА—організаційно різноманітна структурована сукупність людей, які кардинально видозмінюють основи віровчення однієї чи кількох релігій (релігійних вірувань і та ін.), часто свідомо (чи підсвідомо) перекручуючи, фальсифікуючи ці основи, в тому числі тексти священних книг.
СИНКРЕТИЗМ РЕЛІГІЙНИЙ—еклектичне поєднання вірувань і окремих елементів звичаєво-обрядових укладів різних релігій ; особливо характерний для нетрадиційних релігій.
6.1 Історичні аспекти загального стану релігійного життя в Україні.
Історія – невіддільна від сучасності, вона завжди виявляється тою чи іншою мірою, особливо коли йдеться про духовне життя народу, про особливості його виявлення та стан сучасної суспільної свідомості. Системне знання історичних фактів, епізодів, подій формує в нас більш цілісне розуміння реального стану будь-якого явища з огляду на те, що ми дістаємося до його коренів та джерел. Тут відкривається також можливість зіставляти окремі історичні моменти (зокрема, й з релігійного буття) через їх можливий (або самоочевидний) зв’язок зі сучасністю, порівнювати їх задля кращого розуміння того, що саме і чому саме так відбувалось в минулому і відбувається зараз.
Без історичного підходу суспільство не здатне оцінити, утвердити й згармонізувати надбання духовного життя й доречно залучити їх до сучасного процесу. Наприклад, звернення до епохи хрещення (християнізації) Київської Русі Х-ХІ ст. через пов’язування її зі сучасністю дозволяє осмислити складні питання утвердження єдиної Української Помісної Православної Церкви, тобто питання про її унезалежненням від інших духовних центрів. Як свідчить історія, це питання вирисовувалась вже тоді, в ХІ ст., за часів князювання Ярослава Мудрого. Формування Київської митрополії в межах Константинопольського Патріархату він розумів як закономірний етап творення своєї (унезалежненої від Царгорода – Константинополя) Церкви, проти чого (всупереч церковно-канонічним підставам) виступав Константинопольський патріарх, спричинившись до усунення від своєї посади першого (з українців) Митрополита Київського Іларіона. Між тим, кількасотлітнє перебування на Київському престолі візантійських митрополитів не могло духовно згуртувати християн Руси-України такою мірою, якби це було можливо за правління єпископів-русичів (за період Х-ХІІ ст. на столичному церковному престолі їх було лише два). Не зважаючи на спроби утвердити свою самовладну православну церкву, Київські князі так і не змогли цього зробити. Втратився, отже, історичний шанс церковно-організаційного утвердження Київської Митрополії, що у ХІІ ст. територіально, структурно і за кількістю духовенства перевищувала саму Константинопольську Патріархію.
Виходячи зі специфіки свого буття (див. функції релігії), Церква володіє значними консолідаційними (об’єднавчими) можливостями. А це стає особливо доречним у час національно-визвольних змагань (згадаймо: у XVII ст. провідним гаслом для Хмельниччини було „За віру православну, за Україну!”).
Отже, сучасний стан будь-якого явища значною мірою зумовлений своїм історичним становленням, тим більше, коли йдеться про релігію, що своїм духовним потенціалом якнайширше пов’язана з буттям людини і суспільства в цілому.
Український народ упродовж останнього тисячоліття в основному прагнув відновити реальну державну незалежність, щоб на підставі її функціонування розвивати також свою традиційну релігійну спадщину. Заворушення, повстання, революції, війни впливали й на духовний стан, сприяючи або, навпаки, завдаючи непоправних втрат мільйонам віруючих. Наслідком цих історичних подій стали депортації, міграційні (зокрема – міжетнічні) процеси, а з моменту утвердження в 1917 році тоталітарного комуністичного режиму – також три Голодомори, переслідування, гоніння, репресії, дискримінації щодо фактичних національних, соціальних, релігійних прав та свобод, як віруючих, так і духовенства).
Упродовж століть українські землі були або окуповані, або адміністративно підпорядковувались іноземним правителям, котрі прагнули поширити чи насадити силою також і свою віру, що, природно, викликало спротив українського населення.
Відгомони цих часто широкомасштабних трагічних подій, акцій, безперечно, негативно вплинули на духовний організм народу, зародивши у душі частини народу зневіру у віковічні цінності, а, з другого боку, потяг до нетрадиційних релігійних утворень. За радянських часів з боку влади насаджувався так званий “масовий атеїзм”, оскільки марксистська ідеологія вбачала найбільшу ідеологічну несумісність саме із релігійним світобаченням. Масова ж кількадесятирічна атеїзація спричинила певну індиферентність до найперших духовних надбань і цінностей людства, збайдужіння; і частина суспільства за умов духовного вакууму стала легкосприйнятливою щодо різноманітних (часто – екзотичних) ідей будь-яких місіонерів. В такому стані справ свою негативну роль відіграло й те духівництво, яке допускала до церковного керівництва та релігійних відправ радянська влада. З однієї сторони, воно знаходилось під пильним наглядом органів державної безпеки, з іншої сторони, було суттєво обмежене в своїх діях. Внаслідок того православне духівництво втратило навички проповідництва та месіонерської діяльності, в той час як месіонери, що прибували до України із зарубіжних країн, навпаки, були дуже добре вишколені саме в такого роду справах. Тут спрацювала й інерція тривалої духовної незахищеності населення радянських територій, соціальної, економічної та духовної нестабільності, поєднаних із низьким рівнем національної свідомості. Так звана інтернаціоналізація суспільного життя в епоху тоталітарного радянського режиму спричинила втрату значної частини релігійної духовної спадщини, що належала різним культурам та народам (знищення, сплюндрування або зневаження культових споруд, видів сакрального мистецтва, тощо).
Проте історія нас вчить, багато чого пояснює, але сама собою не гарантує позитивного розвитку процесів суспільного і духовного життя в наш час. Вияв історичних реалій обумовлений також сучасним станом духовності віруючих, тобто тим, наскільки вони здатні зберігати, продовжувати й розвивати (в колі своєї сім’ї, родини, громади) весь звичаєво-обрядовий комплекс, усталений протягом тривалого часу, всю систему процесу віри з огляду на суспільно-політичний, культурно-освітній та моральний стан сучасного суспільства України. Певною мірою на становище релігійних структур впливають законодавчі, владні та судові органи, надто коли оцінювати їхню діяльність з огляду на реальне утвердження загальнодемократичних принципів взагалі і на розвиток української національної ідеї – зокрема. Наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. в Україні фактично завершився перерозподіл сфери духовного впливу між різними релігійними утвореннями, хоча місіонерство (процес поширення або зміцнення віри, де вона з різних причин послабилась чи занепала) продовжуватиметься для багатьох релігійних структур і далі, оскільки це випливає із самих їхніх статутів.
Коли йдеться про релігійну приналежність, то 97% українців сповідують християнство в його різних церковно-конфесіональних видах (тобто православ’я, греко-католицизм, протестантизм, римо-католизм, хоча останній серед українців фактично традиційним не вважається). Тому, незважаючи на численні організації різних релігійних утворень, на їх активну діяльність, найвпливовішим для українського народу залишається традиційне християнство, зокрема православ’я (яке сповідує переважна більшість українців). Поки що через відсутність в Україні Єдиної Помісної Православної Церкви, тобто церкви, канонічно узаконеної як такої, що існує для українського народу в межах своєї держави, не використовуються достатньою мірою значні можливості духовного впливу христьиянства на процеси національного життя. Але і за цих умов православ’я, укорінене в менталітеті нації, залишається провідною християнською конфесією України і можна сподіватись, що будь-які труднощі, невдачі становлення самостійного державного життя нічого суттєво тут не змінять. Невипадково Митрополит Іларіон (Огієнко) – видатний український церковний, державний і громадський діяч ХХ ст. – зазначав: “Православ’я – це корінь України”.
Щодо такого явища, як регіоналізація релігійного життя, то воно стосується більшості зареєстрованих організацій (йдеться або про їх компактне поширення, усталення й функціонування, або про ті регіони, де відповідні релігійні структури стабільно переважають). Це поняття не обов’язково має бути сталим; наприклад, поступово позбавляється статусу регіональної Українська Греко-Католицька Церква, громади, монастирі, духовної місії якої діють також в центральних, східних і південних областях. Ця Церква залишається традиційною переважно для Галичини (тут проживає 96% усіх її вірних). Греко-католики – це православні християни (візантійського обряду), які, хоча й адміністративно підпорядковуються папському Римові, але з точки зору звичаєво-обрядового устрою зберегли більшість православних ознак (а деякі з них знову відроджують): систему богослужб (із особливостями церковного співу), церковний календар, традиції таїнств, храмобудівництво, спільні традиції у відзначенні більшості свят тощо. Між тим регіональними залишаються протестантські організації (зосереджені переважно у південно-східній частині України).
Всеукраїнське поширення стабільно мають православні громади, але не всі три гілки Православ’я повсюдно духовно функціонують: 77% громад Української Автокефальної Православної Церкви, наприклад, є в Західній Україні, а так звана Українська Православна Церква (перейменований Український Екзархат Московської Патріярхії) найменше поширена у Західному регіоні (із понад 9000 громад там функціонують лишень близько 100, що пояснюється українською національною зорієнтованістю віруючих). Незважаючи на внутрішні проблеми і часто на відсутність розуміння з боку владних структур, на шлях всеукраїнськості стає Українська Православна Церква – Київський Патріярхат (13,4% громад – у Південно-Східному регіоні і 33,1%—у Центральному).
Окремо слід сказати про кількісно-цифровий інформаційний стан. Характеризуючи ту чи ту релігійну організацію, в числі перших показників називають кількість громад, але треба мати на увазі, що величина їх буває дуже різною: від мінімальної – одного десятка віруючих - до кількох тисяч. Тому сам по собі порівняльно-статистичний аналіз громад ще не може свідчити про реальну наявність віруючих даного релігійного утворення, а постійного системного обліку адептів тієї чи тієї духовної структури фактично не ведеться. Отже, при всій відносній докладності статистичних відомостей, достатньо повної орієнтації (зокрема, щодо реальної пропорційності вірних порівнювальних релігійних структур) поки що немає.
Є сенс оцінювати становище релігійних вірувань, конфесій і з точки зору насиченості релігійного життя (наприклад, скільки з розрахунку на 10 тисяч населення є чинних храмів, духовних навчальних закладів (в т.ч. недільних шкіл), монастирів, духовних місій тощо. Стабільно першим тут є Західний регіон, зокрема Галичина (тобто, Львівщина, Тернопільщина, Івано-Франківщина), де функціонує 41,4% громад від усіх, що зареєстровані в Україні. Реальна постійна праця духовенства і монахів (які опікуються не тільки суто духовними обов’язками, а ще й виховною, культурно-освітньою, мистецькою, редакційно-видавничою діяльністю тощо) дає добрі результати, зокрема у сфері зміцнення національно-патріотичної свідомості. Власне цей регіон можна оцінювати з точки зору результатів діяльності Церкви – складової українського суспільства, місія якої полягає у глибшому поширенні й засвоєнні християнської духовної культури.
6.2. Християнські конфесії (УПЦ (МП), УПЦ-КП, УАПЦ, УГКЦ, РКЦ, протестанські Церкви. Інші релігії).
Українська Православна Церква (Московського Патріярхату). Вона була утворена рішенням Архиєрейського Собору Російської Православної Церкви (30—31 січня 1990 р.) і “перебуває в особливих стосунках підпорядкованості Московській Патріархії, у канонічному і молитовному єднанні з нею”. Тобто, згідно з “Положенням про Екзархат” Українському Екзархату Московської Патріярхії по суті було надано оцю нову назву – Українська Православна Церква.
У збережених структурах на території України діє Синод Російської Православної Церкви (має вищу законодавчу, виконавчу і судову владу). Членом його є Митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан). Отже, Українська Православна Церква є фактично Екзархатом (а точніше - Митрополією) Москви. Синод РПЦ залишив за собою “право остаточного затвердження або навіть скасування постанов Синоду УПЦ”. Московський Синод також остаточно затверджує правлячих архиєреїв для УПЦ, що значно обмежує її права.
Основний перебіг подій, пов'язаних із УПЦ, 1990-го був такий.
У липні 1990-го на засіданні Синоду УПЦ під головуванням Митрополита Філарета прийнято “Звернення Єпископату УПЦ до Святійшого Патріярха Московського і всієї Русі Алєксія Другого та Священного Синоду РПЦ” з побажаннями для УПЦ самостійно обирати, призначати, переміщати правлячих і вікарних архієреїв (єпископів-заступників); засновувати нові єпархії; обирати єпископів в Україні “і лише утверджувати Московським Патріaрхатом”. А титул “Митрополит Київський і Галицький” змінити на: “Митрополит Київський і всієї України”.
Предстоятелем УПЦ обрали Митрополита Філарета (Денисенка), якому видано було спеціальну грамоту за підписом Патріярха Московського Алєксія Другого, де зазначалося: “бути віднині Православній Українській Церкві незалежною і самостійною в своєму управлінні”. 1990-го УПЦ звернулася до РПЦ з питанням “повної канонічної незалежності”. 1-3 листопада 1991р. під головуванням Митрополита Філарета у Києво-Печерській Лаврі відбувся Помісний Собор УПЦ, в одному із документів якого зазначалося: “Релігійна ситуація, що склалася в Україні в умовах виголошення незалежності Української держави, вимагає від Української Православної Церкви нового статусу. Собор вважає, що таким статутом має бути повна самостійність і незалежність, тобто автокефалія, як подальше утвердження самостійності Української Православної Церкви... задля уникнення розколу та ізоляції від Вселенського Православ’я в ім’я збереження любові та миру між нашими Церквами”... Собор врахував інтереси нашого народу.., тому незалежна Церква є канонічно виправданою й історично незалежною. Собор звернувся був особисто до Патріярха Алєксія ІІ посприяти визнанню УПЦ та Київського Патріархату Східними Патріaрхіями.
18-19 лютого 1992 р. на засіданні Синоду РПЦ розглядалося “Звернення українських єпископів (від 22 січня 1992 р.) щодо дарування канонічної незалежності УПЦ. 31.ІІІ –3. ІV.1992 р. Архієрейський Собор РПЦ дав негативну відповідь щодо статусу автокефалії для УПЦ. Митрополит Філарет на знак протесту заявив про свою відставку з Предстоятеля УПЦ. Наступного дня, 4 квітня 1992-го, Патріарх Алєксій ІІ у своєму листі до Президента України Леоніда Кравчука обумовлював відмову надати автокефалію тим, що вона, мовляв, невчасна і спричинить нібито нові церковні розколи. 19 квітня Владика Філарет заявив, що все-таки залишається на становищі Предстоятеля УПЦ. 31 квітня 1992-го у м.Житомирі опозиційно налаштована до Митрополита Філарета частина єпископів заявила про свій вихід з-під його юрисдикції і поставила вимогу про скликання Архієрейського Собору УПЦ. У Харкові передсоборна нарада єпископів незаконно оголосила себе церковним собором (з’їздом) і згідно із настановами Московської Патріархії Предстоятелем (Главою) так званої Української Православної Церкви обрала Митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана) – керуючого справами Московської Патріярхії. У цьому ж місті 27 травня 1992 р. відбувся Архієрейський Собор УПЦ, куди навіть не було запрошено чинного тоді Предстоятеля УПЦ Митрополита Філарета, а нового Предстоятеля – Митрополита Володимира (Сабодана) – обрано із складу Московської Патріархії (до цього обрання Владика Володимир був Митрополитом Ростовським і Новочеркаським). Діяльність цього зібрання суперечила церковним правилам і положенням Архиєрейського Собору Російської Православної Церкви (25-27. Х. 1990) про надання Українській Православній Церкві самостійності й незалежності в управлінні. На з’їзді мав головувати Митрополит Київський і Всієї України Філарет (Денисенко), але його до Харкова навіть не запросили. Отже, визнавши Митрополита Філарета як голову Української Православної Церкви, Московська Патріархія через кілька місяців сама ж порушила статтю 2 (пункт 5) Статуту РПЦ про те, що глава УПЦ обирається на все життя і що вибори можливі тільки після його смерті; окрім того предстоятель (глава) мав вибиратись зі складу УПЦ, а не з числа єпископів російських єпархій, тобто не з території Росії. Порушено було і Статут щодо вибору делегатів на цей з’їзд. Тоді ж почалось захоплення багатьох храмів, гоніння на національно свідомих українських священиків через насильницьке усунення їх з церковних становищ. Навіть безцеремонно було усунуто єпископа Якова—ігумена Свято-Успенської Почаївської Лаври. Згодом почалось самочинне захоплення Києво-Печерської Лаври, зокрема приміщень на території Історико-архітектурного державного заповідника.
В Україні діє 23 братства, що входять до Союзу православних братств України, діяльність яких не спрямована на відродження національно-традиційного братського руху.
Українську Православну Церкву—Київський Патріярхат (УПЦ—КП) очолює Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (Денисенко). Із 1966-го р. – Екзарх України, Архієпископ (згодом Митрополит) Київський і Галицький. У жовтні 1995 року на Всеукраїнському Помісному Соборі обраний Патріархом.
УПЦ-КП утворена в червні 1992 р. на Всеукраїнському Православному Соборі. Першим Патріархом був обраний (заочно) Митрополит УАПЦ США Мстислав (Скрипник). Після його смерті (у червні 1993-го) Помісний Собор УПЦ КП 20.10.1993-го обрав нового Патріарха – Володимира (Романюка), а заступником – Митрополита Філарета. Із уже об’єднаної Церкви тоді ж виділилася УАПЦ. У вересні 1999-го її очолив Патріарх Димитрій (Ярема). Отже, якийсь короткий час Україна мала двох Патріархів.
Невдовзі у 1995 р. при загадкових (і досі нез’ясованих обставин) несподівано помирає Патріарх Володимир – політв’язень радянського режиму, під час похорону якого біля Свято-Софіївського собору державні силові структури вчинили напад на учасників похоронної процесії. Фізично постраждали десятки віруючих і навіть деякі ієрархи, також з української діаспори (наприклад, Владика Паїсій із США). Метою цієї акції було не допустити поховання Патріарха Володимира на території цього собору. У жовтні 1995 року на Всеукраїнському Помісному Соборі Філарет був обраний Патріархом УПЦ-КП.
Патріарх керує Церквою разом зі Священним Синодом (7 постійних членів і 2 тимчасові, призначені зі складу Українського Єпископату). Періодично скликається Вища Церковна Рада (на правах дорадчого органу, у якому беруть участь також світські особи – громадські діячі, представники творчої та наукової інтелігенції). При Синоді діють: Навчальний комітет, Відділ зовнішніх церковних зв’язків, Відділ духовного патріотичного виховання в Збройних Силах України. УПЦ-КП підтримує братерські стосунки з Українськими Церквами в діаспорі, а також з Болгарською і Македонськими Церквами, з Білоруською Автокефальною Церквою (у діаспорі), з багатьма іншими конфесіями та деномінаціями.
Найвищим законодавчим органом є Всеукраїнський Православний Помісний Собор, у якому мають право брати участь виборні делегати від парафій та інших духовних структур, зокрема представники від монастирів, духовних навчальних закладів, церковних братств, від духовних місій і та ін.
Є 29 єпархій (і 6 – за кордоном), єпископати (в Україні, Західній Європі, Південній Америці, окремі парафії – у Північній Америці. У складі УПЦ—КП є близько 35 ієрархів, понад 2700 парафій, 20 монастирів (також 6 монастирів у діаспорі). Для підготовки священнослужителів, регентів церковних хорів функціонує богословський факультет Чернівецького університету, 7 духовних семінарій і 2 духовні академії. Постійно видається 8 журналів, 11 газет, 6 бюлетенів, 2 церковних додатки до світських газет, інша богословська література.
Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ) очолює Митрополит Мефодій (Кудряков) (без титулу Патріарха).
Перше юридичне оформлення УАПЦ відбулося у березні 1919-го року. 20 жовтня 1921-го отця протоієрея Василя Липківського висвятили на Митрополита Київського покладанням рук усіх присутніх на висвячуваного ієрарха (тобто, відбулось так зване “самосвятство”, не передбачене церковними канонами). Незнаний до того акт був вимушений, оскільки усі єпископи на території Української Народної Республіки відмовилися висвятити ієрарха для УАПЦ, бо були налаштовані на збереження і в подальшому єдиної православної церкви на всій колишній території Російської імперії.
Перше відродження УАПЦ (до середини 30-х років ХХ ст.) супроводжувалося переслідуваннями, гоніннями, репресіями, ув’язненнями. В умовах більшовицького терору широко практикувались (з одночасною атеїзацією населення) акції дискредитації, висміювання священослужителів аж до грубо сфабрикованих судових процесів (наприклад, так званий процес над СВУ – “Союзом Визволення України” – у 1929–1930-х рр.). Під час Голодмору 1932-1933 р. і в подальших роках передчасно померли, загинули або були закатовані у тюрмах, у так званих “таборах суворого режиму”, на спецпоселеннях 30 єпископів, тисячі священнослужителів, мільйони віруючих УАПЦ. Про долю переважної більшості з них нам і досі нічого невідомо (щодо обставини мученицької смерті, загибелі чи місця поховання). Багато архівних матеріалів і зараз перебуває поза територією України (передусім – у російських спецархівосховищах); частина їх досі не розсекречена, до інших утруднений доступ. Розправи над віруючими чинилися часто без суду і слідства (тобто, без жодної документальної фіксації).
Під час Другої Світової війни відбулося ще одне відродження УАПЦ, коли на єпископа Переяславського було висвячено Мстислава (Скрипника) – майбутнього Патріарха УАПЦ. Щодо статусу та майбутнього цієї відродженої УАПЦ існувало дві концепції. Митрополит Діонісій (Валединзький) вважав, що Автокефальна Православна Церква повинна була стати спадкоємницею Київської Метрополії, приєднання якої до Московської Церкви 1686 року відбулося не за церковними канонами, а через підкуп і насилля (що офіційно визнав Константинопольський Патріарх 1924-го року, у тексті грамоти (томосу) про надання церковної автокефалії українцям, що проживали на тодішніх теренах Польщі—частині давньоукраїнських земель—Підляшшя, Холмщини, Надсяння). Станом на початок другої світової війни цю Церкву визнали усі Помісні Православні Церкви світу, за винятком Московського Патріархату. Концепція Архієпископа Холмського і Підляського Іларіона (Огієнка) полягала в тому, щоби не тільки відновити автокефалію по всій Україні, а й вибрати Патріарха. Для цього було створено Українську православну місію і гуртки підтримки. Ця позиція була національно-патріотичною, але вона не враховувала реальні суспільно-політичні обставини того часу, а також тої загрози, що надходила з боку фашистських окупаційних сил; а головне в тому, що вона суперечила самім церковним законам (канонам). На другому Почаївському соборі єпископів (листопад 1941-го) владику Іларіона (Огієнка) обрали кандидатом на Архієпископа Київського, а очолити Київську Церкву з титулом “Екзарх України” мав владика Олексії (Громадський). Але німецька окупаційна влада всіляко перешкоджала об’єднавчому церковному процесові, зокрема вона не дозволила владиці Іларіонові прибути до Києва. Ситуація ускладнювалася тим, що більшість окупованої фашистами України ввійшла до так званого Райхскомісаріяту, а частина Західної України - до Генерал-Губернаторства. До початку масштабних німецьких репресій (з 1942 року) вдалося висвятити кількох автокефальних єпископів, в тому числі Єпископа Переяславського Мстислава (Скрипника) - майбутнього Патріарха УАПЦ.
Третє відродження Церкви почалося в лютому 1989-го, коли зорганізувався відповідний Комітет на чолі зі священиком Б. Михайлечком. У серпні того ж року за сприянням Комітету утворилася перша в Україні автокефальна парафія – Петро-Павлівський храм у Львові (настоятель – митрофорний протоієрей Володимир Ярема).
У межах 11-20 жовтня 1989-го відбулася низка подій: Львівський собор священиків звернулася до єпископа РПЦ Іоана (Боднарчука) з проханням очолити Церкву. Тоді ж було утворено Церковну Раду УАПЦ в Україні (нею став керувати отець Володимир Ярема). Рада (за участю архієпископа Іоана прийняла низку ухвал, більшість яких незабаром затвердили на Соборі. 5-6 червня 1990-го відбувся Перший Всеукраїнський Собор УАПЦ за участю ієрархів, священиків, дияконів, мирян. Було визначено основні напрями діяльності Церкви; ухвалено Церковний Статут; обрано Патріарха Київського і Всієї України Митрополита Мстислава (Скрипника), що до того був Архієпископом УАПЦ у США (цей акт відбувся заочно, оскільки на час скликання Собору з боку радянських органів Владиці Мстиславу не видали візи на в’їзд до СРСР); утворено Львівсько-Галицьку Митрополію УАПЦ; скасовано чинність документів, згідно з якими Київську Митрополію 1686 року підпорядкували Московському Патріярхові; анулювали офіційні матеріали про скасування УАПЦ наприкінці 20-х років ХХ століття; розроблено заходи щодо повернення церковних будівель, котрі вилучила радянська влада у 30-40 рр. ХХ ст.; передбачено відкриття духовних навчальних закладів, розвиток братств та сестринств; вжито заходів до утворення єдиного Священного Синоду (ієрархії УАПЦ в Україні і в діаспорі). 25-26 червня 1992 р. відбулося об’єднання УАПЦ із УПЦ-КП (існувало до листопада 1993 року). Після смерті Патріарха Димитрія (Яреми) 2000 року на Соборі обрано Предстоятелем УАПЦ Митрополита Тернопільського і Подільського Мефодія (Кудрякова).
Функціонує 1015 громад (переважно у Галичині, а також у Чернівецькій, Волинській, Рівненській, Черкаській та інших областях). Діють 2 монастирі, 6 духовних навчальних закладів, 7 періодичних видань. Богослужбові чини відправляють близько 630 священиків.
Ці три Православні Церкви існують і далі як окремі. Логічно постає проблема їх об’єднання в один Патріархат, але на перешкоді такому процесові стоїть чимало нерозв’язаних проблем (брак належної свідомості серед духовенства і віруючих, відсутність чіткої державницької позиції щодо церкви у представників різних гілок влади). Ситуація ускладнюється ще й позицією Матірної Церкви православних українців – Константинопольської Патріархії, яка й досі не визначилась щодо свого ставлення до утворення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви, хоч за останні роки були проведені дво- і багатосторонні зустрічі (переважно поза межами України), але вони не дали бажаних позитивних наслідків.

Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ) виникла 1596 року внаслідок укладення церковної унії (союзу) частини православного духовенства Київської Митрополії (України і Білорусії) з Римо-Католицькою Церквою. Спочатку вона мала назву “Уніатська Церква” і тільки в кінці XVIII ст. стала називатися “Греко-Католицькою” (1774-го р. з розпорядження імператриці Австро-Угорщини Марії-Терези), щоб зафіксувати адміністративне підпорядкування Католицькому Римові, і водночас підкреслити східну (візантійську) обрядову орієнтацію.
У XX під час І-ої і ІІ-ої Світових воєн УГКЦ зазнала значних втрат (депортації, репресії, ув’язнення багатьох представників духовенства з боку окупаційних влад – російської (царської), польської та радянської – у 1915 – 1945 рр. і в післявоєнний період.
Після смерті Митрополита Андрія Шептицького (1.XI.1944 р.) почалися інтенсивніші гоніння на УГКЦ. У квітні 1945-го р. були арештовані і ув’язнені єпископи Йосиф Сліпий, Микола Чарнецький, Микита Будка, Григорій Хомишин, Іван Лятишенський разом із сотнями інших священиків, монахів, монахинь, іншими духовними особами і сотнями тисяч віруючих. В атмосфері терору 8-10 березня 1946 р. відбувся так званий Львівський собор УГКЦ під головуванням отця-доктора Гавриїла Костельника за участю нововисвячених єпископа Дрогобицького і Самбірського Михайла (Мельника) та єпископа Станіславського і Коломийського Антонія (Пельвецького); брали участь також 214 священиків і 19 мирян. Собор, ініційований групою греко-католицьких священників та підтриманий радянськими партійними та державними органами, прийняв рішення про відміну Берестейської унії та приєднання УГКЦ до православної церкви. За офіційними даними рішення Собору підтримало 78% духовенства. Ті з греко-католицьких священиків, монахів і монахинь, що не визнали юрисдикції (підпорядкування) Московської Патріархії, перейшли у підпілля.
Із 1988-го розпочався рух за відновлення УГКЦ з ініціативи Комітету захисту УГКЦ (звернення до Президії Верховної Ради СРСР, до Папи Римського Івана Павла ІІ про легалізацію УГКЦ, масові акції (в тому числі--і в Москві). 30.XI.1988-го появилася Заява Ради у справах релігії при Раді Міністрів УРСР про урівноваження прав греко-католиків із вірними інших Церков. Влітку 1990-го із Рима до Львова перенесено духовний центр УГКЦ (у зв’язку з прибуттям сюди Глави цієї Церкви—патріярха Івана-Мирослава Любачівського, після смерті якого із 2001 року її очолює Любомир Гузар. До прибуття Владики Івана-Мирослава церковними справами керував Патріярший Місцеблюститель Києво-Галицької Митрополії Митрополит Володимир Стернюк.
Греко-католики (вірні, духовенство, епископат), починаючи із 60-ох рр. XX ст., докладають різноманітних зусиль для того, щоб УГКЦ отримала патріарший статус, що дало б можливість відновлювати східно-візантійські традиції, втрачені під час латинізації – проникнення деяких звичаєво-обрядових елементів із Римо-Католицької Церкви. Під час богослужб Глава УГКЦ іменується Патріархом, але тільки формально: Папський Рим такого статусу досі не надав, тому Глава (як і сама УГКЦ) має обмежені права. На Закарпатті діє окрема єпархія УГКЦ (з центром у Мукачеві, що безпосередньо не підлягає Патріархові Любомирові Гузару, а Римові). І це свідчить про фактичну адміністративну роз’єднаність всередині УГКЦ. Приїзд Папи Римського Івана Павла ІІ в червні 2001 року до України не сприяв розв’язанню цього питання, як і самої проблеми патріархату. Керівним органом є Синод єпископів на чолі з Главою УГКЦ. Рішення Синоду набувають чинності тільки після того, як їх затвердить Папа.
В УГКЦ є понад 40 єпископів (в Україні і в діаспорі) та більш як 2 тисячі священиків, 1 тисяча 200 монахів і монахинь, згуртованих у 80-ти монастирях. Діють 3275 громад. Є потужна видавнича база: виходить 22 періодичних видань. Патріарша Курія - верховний виконавчий орган, який урядує у Львові, - резиденції Глави УГКЦ (її у найближчі роки планується перенести до Києва).
Римо-Католицька Церква (РКЦ). В Україні, конкретніше – в Галичині, перші чернечі чини РКЦ появилися ще у XIII ст. Розпорядженням Папи Григорія XI було засновано Митрополію і Архидієцезію (Архиєпископію), спочатку в Перемишлі, а потім у Львові (1412 року).
Проникнення римо-католицизму на українські землі почалося після того, як шляхетсько-королівська Польща 1349 року загарбала Галичину. Упродовж століть українці зазнавали, релігійної, соціальної і політичної дискримінації, зазнавали примусового окатоличення (перехід із візантійсього обряду на латинський). За кривди, заподіяні свідомо чи не свідомо українському народові упродовж століть з боку РКЦ, Папа Римський Іван Павло ІІ просив вибачення, прибувши у червні 2001 року до України.
16 січня 1991р. Папа Іван Павло ІІ відновив діяльність римо-католицьких дієцезії (єпархії). Для полагодження різноманітних поточних справ створено посаду Апостольського нунція (посла Ватикану). Львівська митрополія (архидієцезія) є керівним органом РКЦ в Україні, тому вона підпорядковується безпосередньо Ватиканові (Апостольській Столиці).
Соціяльна діяльність РКЦ виявляється також через місію “Карітас—Спес” у вигляді надання різноманітної допомоги тим, хто цього потребує. В умовах незалежної України РКЦ бере участь у різних екуменічних (міжцерковних) заходах, згідно із декретами і документами ІІ Ватиканського собору (сесії якого відбувалися протягом 1958-1963 рр. у Римі).
В РКЦ в Україні існує 5 дієцезій, 804 громади (парафії), 8 єпископів, 3 духовних навчальних заклади. Із січня 1991р. очолює Львівську митрополію архієпископ і кардинал Мар’ян Яворський (народився у Львові 1926 р.).
Протестантські Церкви . Всеукраїнський союз євангельських християн-баптистів (ЄХБ.із 1990 року очолює Григорій Комендант. Народився 8 січня 1946 року у селі Ставищах Дунаєвецького р-ну на Хмельниччині. ЄХБ має ознаки Церкви: своє усталене віровчення, структуровану систему підпорядкованості, мережу духовних навчальних закладів, корпус професійних місіонерів і пасторів. Усвідомлюють себе як частину Всесвітньої Церкви Ісуса Христа. На території Південної України перші громади ЄХБ виникли у другій половині ХІХ ст. під впливом німців-штундистів та еволюціонували до українського національного протестантизму. У 70-80 рр. ХІХ ст. появилась нова течія - український баптизм, а з його середовища виникли євангельські християни. Як конфесія, не визнана офіційно, зазнавала дискримінацій за царської Росії і за радянської влади. 1990 року на ХХІ з`їзді ЄХБ було проголошено створення самостійного Союзу ЄХБ України.
Основні напрями діяльності: євангелізація (читання і пояснення євангельських текстів за певною тематикою), місіонерство (поширення свого вчення різноманітними методами), біблійна освіта (на підставі усталеної традиції), видавнича справа, радіо і телеслужби тощо. Нараховує 1100 громад, близько 100 тисяч вірних. ЄХБ є членом Всесвітнього Союзу Баптистів.
Всеукраїнський союз Церкви віри євангельської п`ятидесятників. Очолює його Михайло Паночко. Народився 12.ХІ.1951 р. в селі Сулимові Жовківського р-ну Львівської обл. Організований рух п`ятидесятників почався в 1919 році на Заході України (м. Кременець Тернопільської обл.) серед селян-реемігрантів, що поверталися із США як заробітчани. Там же у травні 1924-го відбувся І-ий з`їзд п`ятидесятників. За радянської влади зазнавали репресій. У кінці 80-х рр. Союз п`ятидесятників відновив свою діяльність, а в травні 1990-го у м. Коростені ( Житомирської обл.) відбувся його Всеукраїнський з`їзд. Першим головою Союзу став Микола Мельник (тепер - голова Українського Біблійного товариства).
П`ятидесятництво виникло на грунті баптизму і відображає культові принципи пізнього протестантизму: оголошує можливим хрещення Святим Духом у наш час (додано окремий догмат спеціально про хрещення, згідно з яким будь-яка людина може отримати контакт зі Всевишнім); спасіння кожної людини має три етапи: водне хрещення, особливе пізнання Святого Духа, духовне очищення і прилучення до вічного життя. Головним даром Святого Духа, як вже було відзначено, вважається глосолалія (вимова незрозумілих слів) або дар промовляння різними мовами. Вищим ступенем етичного вдосконалення вважається здатність пояснювати зміст розмови вірних з Богом. П`ятидесятникам належить понад 1200 храмів (є також будинки молитви), 1170 пасторів (священнослужителів), існують євангелізаційні групи. Для кожної області є старший пастор. Діє семінарія (для підготовки пасторів, викладачів недільних шкіл та музичних служінь).
Адвентистів Сьомого Дня (АСД) очолює Володимир Крупський. Народився 30.V.1960 р. в с. Хажині Бердичівського р-ну на Житомирщині в селянській сім`ї. Адвентистський рух започаткувався в Україні в середині ХІХ ст. із середовища баптистів, методистів та інших протестантських утворень. Першим місіонером вважався М.Чеховський із Чернівець. Як і інші християнські утворення, зазнавали репресій в роки радянського режиму. Особливостями сучасних основ віровчення є: системна проповідь скорого пришестя Ісуса Христа, згідно з Об`явленням Івана Богослова; створення “нової землі”, де воскреслі праведники “царюватимуть з Христом тисячу років”; після суду наступить Аргамеддон - війна Христа з Сатаною, під час якої усі грішники згинуть; оскільки для майбутнього воскресіння треба зберегти тіло, то необхідно постійно турбуватися про нього, проводячи здоровий спосіб життя.
Українська Лютеранська Церква зорганізувалися в кінці XVI ст. (Галичина, Побужжя, Волинь, Поділля, Київщина). Основним напрямом діяльності є вивчення біблійних текстів, їх осмислення, відповідно до потреб часу у контексті усіх історичних періодів Церкви. У ХХ ст. (1925р.) оформилася офіційно. Із 1979-го духовним проповідником став єпископ Ярослав Шепелявець, згодом—луареат Всеукраїнської премій Івана Огієнка (цю нагороду отримав за заслуги й за поширення духовної і навчально-педагогічної літератури для українських шкіл (букварів, читанок, Біблій для дітей тощо). У контексті такої діяльності діє Всеукраїнська гуманітарна місія “Думки про віру” (Київ, Тернопіль, Кременець, Запоріжжя, Севастополь та ін.). Найвищою організаційною структурою є Церковний Собор (скликається 1 раз на рік) і Синоди (4 рази на рік). Основою Церкви вважаються громади і місійні станиці.
Німецька Євангелічно-Лютеранська Церква. Перший осередок в Україні виник в 1765р. у Києві. Німецькі лютерани визнають Апостольський і Нікейський Символ віри, основні принципи Аугзбурзького сповідання (1503р.), Великий і Малий Катехізиси Мартина Лютера. Єдиним джерелом, установчою нормою церковного діяння і вчення є Біблія (Святе Письмо). Організаційною структурою Церкви є Синод єпископів, а на місцях - загальні збори громад. За період СРСР німецькі лютерани України зазнавали гонінь і репресій. Із кінця 80-х років ХХ ст. організовуються культурні центри в Одесі та Львові. Згодом відбувся І Установчий Синод. Духовним центром Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви є Одеса із храмом (кірхою) св. Павла. Першим президентом Синоду став Юрій Шеффер. Німецьких євангелічних лютеран офіційно визнано 1993-го року.
Спільним для всіх протестантських конфесій у сучасних умовах є: 1) вчення про безпосередній зв’язок людини з Богом; 2) відсутність священицької ієрархії (кожний охрещений та обдарований талантами християнин здатен пояснювати Божі правди, тобто бути пастирем, проповідником і здійснювати Богослужіння); 3) те, що спасіння дається тільки через особливу віру в Христа, в його священну правду; 4) ідея проповідування рідною мовою, зокрема видання і добродійне поширення Біблії (цю ідею поділяють не всі протестанти України); 5) спрощення церковної обрядовості, визнання тільки тих свят, про які зазначено у Святому Письмі (Різдво Христове, Хрещення Ісуса Христа в ріці Йордані, Стрітення, Благовіщення, Преображення Христа на горі Тавор, Вознесіння Христа на небо, Зіслання Святого Духа на апостолів у Єрусалимі на 50-й день після Воскресіння тощо); 6) твердження про те, що єдність Церкви не тотожна централізмові, унітарності, дотримання в цьому питанні протилежної (ніж римо-католики) позиції: єдність у віровченні можлива в поєднанні зі структурованою розгалуженістю (наприклад, істину про друге пришестя Ісуса Христа на Землю визнають усі християни, але тільки адвентисти – представники одного із протестантських розгалужень – сприймають цю євангельську правду, як свій основний догмат).
Інші релігії. Вірменська Апостольська Церква. Одна з гілок давньосхідного християнства. Її створення сягає апостольських часів: у другій половині І ст. апостол Варфоломій зі своїми учнями поширили Христове вчення у Вірменії (Гаястані). 301-го року ця держава стала першою в світі проголосила християнство державною релігією. Першим єпископом був Григорій Просвітитель, згодом канонізований (тому Вірменську Церкву ще називають Григоріянською). Тоді ж, 301-го року, розпочалось будівництво собору святого Ечміадзіна, біля якого міститься резиденція Верховного Патріарха - Католікоса (тобто Вселенського) Вірменії і всіх вірмен, а також Духовна академія і Семінарія. Громади цієї Церкви функціонують у багатьох країнах світу. Чинними є п’ять патріарших престолів (окрім Ечміадзіна): у Константинополі, Антіл’ясі (Лівані), Бейруті та ін. Вірмени є монофізитами, тобто визнають тільки божественну природу Ісуса Христа (православні та католики вважають, що у Христі невід’ємно, але без злиття поєднані божественна та людська природи). Частина вірмен є уніатами і підпорядковуються Римові. В Україні громади цієї Церкви існують із ХIІІ ст. У Львові 1364-го року патріаршою грамотою Месропа Першого засновано Вірменську єпархію. Тоді ж у цьому місті почалось будівництво кафедрального собору Успіння Пресвятої Богородиці; з часом сформувався окремий Вірменський квартал (з єпископською резиденцією, монастирем, школою, друкарнею та іншими культурно-освітніми установами). Окремі громади діяли у Луцьку, Мукачеві, Кам’янці-Подільському, Києві, згодом - у Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, в Автономній Республіці Крим. Упродовж століть віруючи даної церкви зазнавали переслідувань, в тому числі - з боку радянської влади: після 1945-го року все церковне майно було конфісковане, а духовенство і віруючих репресували. 28.11.1991 року Вірменську єпархію в Україні відновили (з історичним центром у Львові). Першим єпископом призначили Натана Оганесяна. Вірмени беруть діяльну участь в екуменічному процесі.
Юдаїзм. У ХІІІ – ХIV ст. євреї (коли їх було вигнано з Німеччини) оселюються на теренах Галицько-Волинської держави. Після Люблінської Унії (1569р.) розселюються по різних теренах України. У ХVIII ст. сформувалася одне із течій юдаїзму - хасидизм (дослівно - “благочестивість”). Засновником його став Ісраель бен Елізер (1700 - 1760). Хасиди окрім Тори і Талмуда дотримувались у своїй духовній практиці також богословських концепцій Елізера, місійну працю якого продовжив Баал Шел Тов (Бешта); в історії юдаїзму відома “Молитва Бешта”; його правнук Нахман обгрунтував тезу про те, що кожному єврею суджена своя доля згідно з волею Ягве. Він стверджував, що прагнення до матеріального збагачення є ознакою занепаду віри. Тут добрим засобом для її зміцнення є постійні духовні роздумування. Нахман обгрунтував “Сім стовпів віри”, які докладно пояснив у праці “Два життя братцлавського хасида”. Місця паломництва в Україні - Умань, Меджибіж, Бердичів, Тараща.
Іслам. В Київській Русі перші зацікавлення ісламом (на державному рівні) сягають кінця Х ст., коли князь Володимир Великий через особливе посольство прагнув докладніше довідатись про цю релігію, зокрема на теренах Поволзького Булгарстану напередодні хрещення 988 року. У пізніших часах українці пізнавали мусульманський світ у контексті драматичної історії України ХІІІ - ХVІІст. За радянської влади прихильники мусульманського віросповідання репресовувались, а кримських татар (близько 189 тисяч) після Другої світової війни примусово виселили переважно до Казахстану. Знищувались храми (мечеті) і духовні школи (медресе) або їх перетворювали на приміщення для господарських потреб. Із відродженням України життя мусульман нормалізується, але духовні запити (особливо на території Криму) ще не зовсім налагоджені.
Функціонують три окремих осередки. Духовне управління мусульман України (ДУМУ) очолює муфтій Ахмед Тамім. Виходить газета “Мінарет” (російською, арабською та ін. мовами). Духовним управлінням мусульман Криму (ДУМК) керує муфтій Еміралі Аблаєв. Духовний центр мусульман України (ДЦМУ) очолює муфтій Мухамедзянов Сулейман (резиденція - у Донецьку з представництвом у Києві під назвою “Ісламський культурний центр”). У столиці України видається також газета “Аль Баян”.

6.3. Неоязичництво як спроба відновлення дохристиянських вірувань.
У певні історичні періоди серед частини нації визріває прагнення відновити, реконструювати чи реформувати віру своїх предків. Починаючи із 30-х років ХХ ст., в колі української інтелігенції виявляється системне зацікавлення спадщиною оріїв-русичів-українців, про що свідчать дослідження В.Шаяна, В.Даниленка, П.Харченка, А.Кифішина, Ю.Шилова та інших. Поштовхом до таких зацікавлень стало те, що у кінці ХІХ ст. археолог В.Хвойка виявив невідому досі праукраїнську культуру VII - VІ тис. до н. е., що згодом отримала назву Трипільської (від назви села Трипілля на Київщині). Ще глибші пласти праукраїнської культури виявив у другій половині ХХ ст. знавець протошумерської мови, історик-археолог А.Кифішин, обгрунтувавши датування текстів у печері Кам’яна Могила (що в Мелітопольському р-ні на Запоріжжі) ХІХ-им тисячоліттям до н. е.
Неоязичництво - це комплекс сучасних течій, котрі, взаємодоповнюючись, творять певну систему язичницького віровчення з намаганням реконструювати, переосмислити його на дохристиянських началах. За радянського часу давньоукраїнська язичницька спадщина всіляко перекручувалась, фальсифікувалась. До того ж не була виробленою відповідна науково обгрунтована методологія досліджень давніх вірувань. Основними неоязичницькими утвореннями у ХХ ст. стали “Рідна Віра” (1934 р.), “ОСіДУ РУНВіри” - “Об’єднання Синів і Дочок України” (1964 р.) і та ін.
“Рідна віра”. Засновник цієї течії - Володимир Шаян (1908-1974 рр.) – народився у селі Добростанах на Львівщині. Закінчив Львівський університет, де вивчав також санскрит. Весною 1944-го року емігрував до Західної Європи. Останні роки свого життя прожив у Лондоні, де й похований. Був, зокрема, головою Товариства орієнталістів (сходознавців). У працях “Індра в Рігведі”, “Про Перуна знання таємне”, “Студії над Ведійською думкою”, “Віра предків наших” та ін. обгрунтував одночасність виникнення індіїської “Рігведи” (“Знання світлих гімнів”) і першої “Книги Велеса”; доводив тотожність індійського Індри із богом Перуном слов’янської міфології. Зараз у Києві виходить “Сварог” - релігійно-історичний та науково-пізнавальний збірник Громади українських язичників, “Православ’я” (так називають язичництво рідновірці). Вийшло понад 10 випускників). Збірник виражає позиції В.Шаяна – засновника “Рідної Віри”. Там діє також національно-культурне Товариство “Світовид” та музей “Велесової книги”. У збірникові “Сварог” постійно вміщується (на відповідний рік) Коло Свороже - праукраїнський календар. 25 серпня 1998 р. у столиці України відбувся Перший Всеукраїнський Собор Рідної Віри; тоді ж почала функціонувати Школа Рідної Віри (при Українському Центрі духовної культури, а в сквері поблизу Софіївського майдану знову встановлено статую Світовида - третьої іпоспостасі Бога-Триглава (Святого Язичницького Духа). З часу скликання Собору діє Об’єднання Рідновірів України (на базі зареєстрованих кількох громад). У “Відозві” Собору повідомлялося, що Україна є учасницею Світового Конгресу Етнічних Релігій, гасло якого - “Єдність в різноманітному” і який “ визнає самобутність кожної з етнічних релігій”.
ОСіДУ РУНВіра. Виникло це утворення в другій половині ХХ століття серед громад української діаспори. Її засновник - Лев Силенко - народився 27 вересня 1930 року (село Богоявленське біля Олександрії Дніпропетровської обл.). Після Другої Світової війни потрапляє за кордон (Польща, Німеччина, Англія). Навчаючись, одночасно ознайомлюється з духовними джерелами індуїзму, буддизму. 1964 рік вважається офіційним початком Силенкового проповідування РУН Віри - Віри в Дажбога. 5-6 серпня 1972 р. в Чікаго відбувся перший з’їзд (собор) ОСіДУ (“Об’єднання Синів і Дочок України”) РУН Віри. Через 2 роки вперше здійснено обряд висвячення (духовне благословення проповідникам Віри в Дажбога). 1979 року вийшла “Мага-Віра” (Могутня Віра), а 1987-го - Катехизис (пояснення віровчення під назвою “Навчання, Пісня, Молитва”).
У вересні 1997-го в Києві зареєстровано статут, а через рік відбувся установчий з’їзд Київських рунвірців. Із 1995-го виходять часописи “Рідна Віра” (у Донецьку), “Світло Оріяни” (у Запоріжжі). Крім обряду посвячення в проповідники-рунтати (для чоловіків) і у рунми (для жінок), створено обряди освячення дитини, вінчання наречених, поховання покійників. Рунвірівці вважають, що Перворай на землі був на території Древньої України. Звідси 6000 років тому виходили роди й племена на долини Тигру і Рейну, узбережжя Егейського моря, до Пелепонеса і Криту, на узгір’я Скандинавії.
З огляду на діяльность “Рідної Віри” і “РУНВіри” можна ствердити: серед неоязичників немає цілісно унормованої історико-порівняльної системи поглядів на давньоукраїнське язичництво в контексті християнізації наших земель.
6.4 Неохристиянські, навколохристиянські і неорієнтальні утвореня
Новітні релігійні течії, рухи з огляду на їх особливості умовно можна поділити на три типи: неохристиянські, навколохристиянські і неорієнтальні (новітні східні). Основними історико-соціальними мотивами їх виникнення є певні обставини сучасного українського суспільства – відсутність єдності у поглядах на виправдану програму подальшого розвитку України, затяжна тотальна криза, відсутність принципової стратегічної лінії у владних структурах, частина представників яких за інерцією значною мірою дотримується ще командно адміністративного, збюрократизованого стилю у взаєминах із традиційними Церквами українського народу, при часто лише формальному функціонуванні Закону про відокремлення церкви від держави.
Крім того, досі відчуваються негативні наслідки масової атеїзації за роки радянського комуністичного режиму (1917-1991), яка супроводжувалася гоніннями, переслідуваннями (зокрема фактично спрацьовував не раз неписаний закон заборони на професії: це стосувалося, передусім, дітей священослужителів і, звичайно, усіх політично неблагонадійних); за релігійні переконання часто арештовували, ув’язнювали (інколи й без суду та слідства). Названі акції тоталітарного режиму часто мали негативний вплив на життєву долю не тільки тих, хто страждав, а й їхніх родичів. За таких обставин, перш за все, винищувались певні християнські традиції, а, по-друге, створилися сприятливі обставини для діяльності різноманітних місіонерів з Заходу і зі Сходу.
Певною мірою причиною поширення екзотичних релігійних напрямів можна вважати й притаманну людині цікавість до незвичного, бажання пройти через якість особливі відчуття та випробовування. До сказаного можна додати ще й відзначену численними дослідженнями (зокрема – Дм.Чижевським) таку рису національного характеру українців, як надмірне шанування індивідуальної свободи, що може приводити до розшарувань в суспільстві, в тому числі – і на засадах релігії.
Неохристиянські утворення. Із неохристиянських утворень найосновнішим є Новоапостольська Церква, Церква Ісуса Христа святих останніх днів (Мормони), Церква “Нове покоління”, Церква Христа, Богородична Церква.
Новоапостольська Церква виникла у 1832 р. в Англії. На початку 2000 р. в Україні існувало 54 її громади. Члени її сповідують три таїнства: хрещення водою, “закарбування” Духом Святим, причащення. Найменшою структурною одиницею є парафії, що утворюють апостольський округ, керівником якого є окружний “апостол”. Очолює церкву першоапостол. Такі округи є в Запоріжжі, Одесі, Львові, а культові споруди – у Києві та Харкові.
Церква Ісуса Христа святих останніх днів (мормони) заснована 1830 р. у США. За переказам адептів, ангел Мороній, явившись Джозефу Сміту, так званому “пророку” і засновнику даної церкви, вказав місце, де знаходяться дошки з давніми письменами – книгами ізраїльського пророка Мормона. Мормони визнають Трійцю (але не як вияв Триєдиного Бога, а як три окремі постаті Верховного Божества), вірять у можливість побудови Сіону (Нового Єрусалиму) на Американському континенті. Вірять в існування райського царства на Землі. Себе називають дітьми Божими, а щастя вбачають лишень у постійних діяннях. Не визнають страждання як благодатного засобу для вдосконалення душі. Очолює Церкву президент (він також вважається пророком), який керує нею з допомогою 12 “апостолів” і зібрання сімдесятьох, (назву взято з текстів Євангелій). Духовенство (за старозавітною традицією) поділяється на Ааронове (молодше) і Мелхіседекове (старше). Не визнають вродженої гріховності (первородного гріха Адама і Єви), а визнають п’ять таїнств: хрещення (із десятирічного віку), причастя (хлібом і водою), шлюб (земний і вічний) і священство. Великого значення надають місіонерській діяльності.
Церква “Нове покоління” – об’єднання релігійних організацій п’ятидесятницького спрямування. Заснована в Ризі 1985 р. В Україні є окремі громади. Богослужіння випливає з харизматичного розуміння біблійних принципів і традицій. Доступність проповідництва поєднується зі співом, танцями, глосолаліями (тобто імітуваннями дару Святого Духу апостолам, котрі не тільки могли відразу проповідувати різними мовами, а й чути й розуміти голоси з Неба). Вірять у Пресвяту Трійцю, визнають таїнства хрещення, причащання, шлюбу.
Церква Христа – релігійний рух, що його зініціювали американські місіонери 1989 р., організаційно не становлять цілісної структури, а є мережею незалежних одна від одної організацій, а тому нема єдиного керівного центру. Прагнуть повернутися до раннього християнства. Богослужіння складається з п’яти ритуальних елементів – співу, молитви, складання дарів, проповіді ламання хліба і причащання вином. Право вести богослужіння має диякон – нижчий від священика духовний сан. Хрещення здійснюється у свідомому віці. Не існує обов’язкового членства. Кожною громадою керує старійшина. В Україні існують близько 70 громад.
Богородична Церква – об’єднання, що вважає себе спадкоємницею “Російського самодержавного православ’я” та його наступниці – “Російської Істинно Православної (Катакомбної) Церкви”. Сформувалася в Росії у 80-х рр. ХХ ст. на противагу офіційній церкви, яка, на думку прихильників, зганьбила себе співпрацею із безбожним комуністичним режимом. Із таїнств визнають публічну (громадську) сповідь “перед братами і сестрами”, яка фактично таїнством уже не є, а також – “пластичну молитву” з медитаціями (вимовляють триразовий вінок молитов – так званий “розарій”). Офіційною визнану Розійську Православу Церкву (Московський Патріархат) вважають притулком Сатани, “Духовним Ізраїлем ІІІ-го Заповіту”, а самого Патріарха – “червоним драконом” (за відхід від православних церковних законів, тобто канонів). В Україні окремі громади функціонують із 1992 року на Сході, у Центрі, на Півдні і зареєстровані як “Церква Божої Матері, що преображається”.
Навколохристиянські утворення. Такі структури належать до так званого модернізованого християнства, в якому прагнуть синтетично поєднати елементи буддизму, ісламу, окремих релігійно-філософських явищ, понять, зокрема космогонії і теософії. Їх ще називають неорелігіями, хоч фактично деякі з цих організацій мають ознаки секти (наприклад, Біле Братство). До них належать: 1) Асоціація Святого Духа для об’єднання християнства (Церква уніфікації). Її заснував Сен Мун у Кореї 1954 року. Прихильники Муна вважають Бога батьком, а себе – дітьми, які через життєве відчуження постійно переповнюються стражданнями. Щоб позбутися страждань, необхідні примирення, духовна гармонія. А перешкодами до її утворення є моральний егоцентризм, панування безбожницької ідеології, відсутність духовного порозуміння і консолідації між усіма релігіями. Врятувати світ може тільки досконала людина, що створить ідеальну сім’ю. Вважається, що від 1960 р. – часу одруження Муна – Всесвітній центр християнства перемістився до Кореї. Для Церкви Муна характерним є: основна культова дія – очищення “крові світу” від сатанинського начала через причащання “особливим вином”, до якого разом з іншими компонентами входить кров Муна; обряд посвячення дитини Богові; День Бога (під час Нового Року), батьків (у березні-квітні), дітей (у листопаді), усього сущого (у червні). Богослужби відбуваються у вигляді молитовних зборів і супроводжуються релігійними піснями, читаннями Біблії, а також прослуховуються тексти преподобного Муна, а в кінці – проповідь. Метою цієї Церкви є об’єднання людей перед Богом незалежно від національної приналежності. Окремі громади існують на Сході і Півдні України. 2) Церква останнього заповіту Віссаріона. Заснована у Мінусінську (Росія). Основними віровченнями є те, що Творця світу (Абсолюта) вважають матеріальною іпостассю. У ньому нема ні добра ні зла. Абсолют – джерело життя (Дух), який після злиття з енергією Землі матеріалізувався, породивши Сина Божого. Вірять у пекло, рай, у переселення душ. Серед віруючих постійно існує “вірус зла” (диявол), якого породили самі люди своїми гріховними вчинками, помислами. Людині задані дві долі – наперед задана і ту, яку можна змінити. Прощення гріхів можливо не через молитву, сповідь, покуту, а тільки через добрі справи. “Храмом душі” є мозок людини. Існує переселення душ (вплив буддизму). Визнаючи ідею реінкарнації, стверджують у Всесвіті функціонування позаземних цивілізацій. Церква Останнього Заповіту поєднала в собі окремі християнські засади з елементами космогонії і деяких принципів йоги. В Україні окремі громади діють у Донецьку, Харкові, Запоріжжі, Одесі, Рівному. 3) Неоорієнтальні утворення. Наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. певного поширення на території України набули неоорієнтальні утворення, передусім реформаційні—неоіндуїзм, необуддизм. Другим типом стали так звані альтернативні релігії (“ Діти Бога”, “Богородичний Центр”, “Біле Братство”, “Храм Сонця”, “Небесні врата”), а до третього типу слід віднести так звані різноваріантні релігії (наприклад, сайентологію - вчення про знання, розвіяні поміж різними сектами).
Наш час об’єктивно формує історико-суспільні і духовно-культурологічні ситуації, у яких поширюються екуменічні (міжцерковні, міжрелігійні) контакти, на грунті яких виникають численні спроби синтезувати різні релігійні традиції та уявлення. Наприклад, неондуїзм, не відкидаючи давніх традицій священної книги “Веди”, обстоює потребу використання цінностей інших релігій, зокрема щодо гармонійної єдності духовного й матеріального, світського і сакрального. Неоіндуїзм утверджує рівність усіх релігій, бо в них одна духовна мета - пошуки надприродних, небесних сил, тобто Бога-Абсолюта. Необуддизм намагається подати як загальну релігійну спільність невтомне, повсякчасне вдосконалення, що, зрештою, перегукується з біблійним кличем: “Багатійте в Бога!” Так звані альтернативні релігійні утворення в багатьох питаннях займають протилежні, часто деструктивні позиції, демонстративно ігноруючи реалії соціального життя і загальновизнані традиції багатьох релігії. Альтернативісти фактично утверджують повну відреченність від суспільства, частинкою якого людина завжди залишається, заперечуючи при тому будь-яку можливість змінити на краще становище віруючих. Їхня позиція - пасивно, приречено очікувати Царства Божого. Фанатичне очікування кінця світу, що, мовляв, от-от настане, часто штовхає їх до колективних самогубств. Цей акт вони називають “виходом у сакральний світ”. Їхні принципи є глибоко песимістичними, вони твердять: світ зазнає безнадійного морального виродження і фатально наближається до кінця, після чого настане друге народження, а своє попереднє “Я” люди остаточно втратять. Володіти енергією людського духу можна не лише через аскетичне, затворницьке життя, а й через опановану систему психотехніки (самонавіювання, самовмовляння). Різноваріантні релігійні утворення, навпаки, спрямовують людей до постійної активної діяльності в межах релігійного життя. Традиція минулого завжди може (і повинна) поєднуватися із сучасністю, інакше неможливим є сам факт духовного збагачення та й сама вона перестане функціонувати. Для цього між наукою і релігією необхідно встановити згармонізовану систему цінностей. Наука і релігія є двома повноцінними Божими дарами, без яких неможливо пізнати довколишній світ. Небесні сили, з якими треба повсякчасно духовно контактувати, здатні нас збагачувати духовно до безконечності, але успіх залежить від нашої доброї волі. Із неоіндуїстських утворень найвідомішим є Товариство свідомості Крішни ( має міжнародний статус). Любов до Крішни (як земного втілення Вішну) необхідно поєднувати з любов’ю до людей. Оскільки всі перед Богом рівні, то вірний завжди має піклуватися про соціяльно незахищених, проявляючи милосердя. Необхідно повсякчас підтримувати гармонію тіла ї душі. Покірність, скромність повинні органічно поєднуватися зі стійкістю й терпінням у неминучих життєвих випробуваннях. Релігійна толерантність виявляється, в тому, що крішнаїти не вважають свої релігійні переконання “істиною в останній інстанції”. До морально-етичних засад крішнаїтів належить: дотримування вегетеріянства; невживання наркотиків, тютюну, спиртного; неучасть в азартних іграх. Крішнаїти особливо цінять подружню вірність. У сфері соціальної діяльності діють різноманітні гуманітарні програми (“Їжа для життя” - безкоштовна допомога малозабезпеченим; “Дайте людям шанс!” - благородна діяльність з ув’язненими, з тим щоби повернути їх до належного морального рівня). Проводяться зустрічі у наркодиспансерах, пропагується ведична культура їжі, що бере свій початок із часу проникнення до Індії арійської культури. В Україні із 1991 р. діє 40 громад.
Близькими до цього Товариства є Центри Шрі Чінмая. Шрі Чінмая - відомий індійський поет, музикант, філософ. У працях “Душа - подорож мого життя”, “Світло Сходу для Західного розуму” навчає, як плекати і розвивати у собі почуття любові, відданості, самозречення, саможертовності. Також проводиться думка, що духовне й фізичне вдосконалення необхідне для пізнання істини. Саме в таких випадках Бог розкриває себе у людині. В Україні зареєстровані з 2000-го року.
Всесвітня чиста релігія (сахаджа-йога) виникла 1870-го в Індії. Засновниця - Шрівастава Нірмала - відродила стародавню культову систему, яка полягає в ефективному омолодженні і самооздоровленні . Кожен з нас має енергію чистого бажання (кундаліні). І це є відображенням Святого Духа. Пробудити свою життєву енергію можна тільки тоді, коли зможемо опанувати мистецтвом молитви через таємниці медитації, що неминуче приводить до самозцілення. Систему сахаджа-йога можна застосовувати у практиці будь-якої релігії, оскільки ідея Божої любові універсальна. В Україні громади діють з 1989-го.
Серед необуддистських утворень відомим є дзен-буддизм (японське “дзен” походить від санскритського “дх’яна”—медитація). В Україні—із другої половини ХХ ст. Іншою необуддистською організацією є Аум Сінрікьо. Закони махаянізму (“широкої дороги спасіння”) органічно поєднується із йога-практикою. Засновник - Сьоко Асахара - у своїх книгах обгрунтував вчення про можливий синтез різних релігії - індуїзму, буддизму, даосизму, християнства. Вчення грунтується на розробленні системи духовних практик; на особливостях способу передачі досвіду і таємних знань новим поколінням. Справжній віруючий повинен постійно перебувати у чотирьох “невимірних станах душі”: у святі любові до всіх живих істот; у святі співстраждання до тих, хто не бажає пізнати істину; у стані вдячності до тих, хто починає духовно вдосконалюватись; у стані байдужості до проявів доброї чи поганої карми. Такі стани водночас є надійним засобом, щоб позбутися психологічних і фізичних перевантажень, щоб здобути душевну рівновагу для всебічного розвитку природних талантів, а отже, - й для зростання духовного рівня. Практично це здійснюється у “тренувальних” храмах; там же проводяться заняття з буддистської філософії. За останні роки (після того, як група диверсантів в Токійському метро здійснила газову атаку за участю членів цієї організації) авторитет Аум Сінрікьо значно впав. Виникла в Японії 1987р.
Віра Бахаї - релігійне утворення прихильників Баха-Улли (з арабської: “Слава Господа”). Виникла в Ірані 1844р. Грунтується на принципах єдинобожжя. Оскільки є Один Бог, то фактично існує одна релігія з численними різновидами. З єдиної Божої волі на Землю періодично посилаються Божі обранці - Крішна, Мойсей, Зороастр, Будда, Христос, Баха-Улли. Найважливішими принципами віровчення є те, що існує неопізнаний Боготворець; усі релігії - рівні і володіють відповідною долею істини; існує об’єктивна гармонія та взаэмодія між релігією і наукою, і це в свою чергу обумовлює гармонію між чоловіком і жінкою, а також утверджує расову, національну й політичну злагоду. У храмах (“будинках поклоніння”) служби відбуваються щодев’ятнадцять днів. Не існує духовенства. Діє міжнародна Організація Співдружності Бахаї. Від початку 2000р. в Україні функціонує 13 громад.
Різновидом неоорієнтальних утворень є теософські езотеричні об’єднання. Теософія як релігійно-філософське вчення обгрунтовує можливість містичного та інтуїтивного пізнання Бога, проте робить це із зверненням і до раціональних філософських міркувань. Базується на суб’єктивному досвіді, а також на переконанні в тому, що в усіх віруваннях, релігіях та міфологемах йдеться про той же самий вищий таємний зміст. 1875 р. у США Теософське товариство заснували українка Олена Блаватська та американський полковник Г.Олкотт. У “Таємній доктрині” Блаватська обгрунтувала специфічну езотеричну (таємну) систему з претензією на створення універсіальної релігії, в якій можна б було поєднати елементи також і міфологічних систем різних епох із активним залученням астрономічних спостережень за дією різних сузір’їв на духовний стан земного життя людини. Її висновок: природний стан душі є особливим чином структорований і перебуває в об’єктивних взаємозв’язках із Всесвітом, оскільки людина і є його органічною частинкою. Зв’язок із позаземним світом можливий тільки за умови чистої свідомості.
6.5. Діяльність маргінальних сект. Сатанинські культи.
Релігієзнавство умовно називає сектами неорелігії, процес формування яких може бути тривалим і непрогнозовано еволюціонувати. Часто секти і культи іменують себе Церквами, хоча з огляду на віровчення, котрих вони дотримуються, їх, справді, важко назвати Церквами (в класичному розумінні цього слова); самі вони переважно вважають себе церковними організаціями протестантського напрямку або просто християнськими організаціями (як Свідки Єгови).
Усі культи і секти можна умовно поділити на західні, східні і “нового часу”. Західні активно використовують біблійні тексти, вириваючи їх зміст із основного контексту, тобто підтасовуючи те чи те твердження зі Святого Письма для доведення своїх постулатів; східні культи сприймають Ісуса Христа - другу іпостась Єдиного Бога – Творця світу лише як одного із пророків, як “супергероя”, а саме християнство як додаток до східної філософії. Культи нового часу виявляють спробу об’єднати східну ментальність (віру у багатьох “богів”) із єдиновладним способом абсолютистського керівництва (орієнтовно, як це є у римо-католиків щодо особи папи), виявляючи своїм провідникам цілковитий послух і часто маючи їх за “післанців з Неба”.
У релігієзнавстві немає також єдиного методологічного підходу до поняття “культи і секти” з огляду на новизну (“новацію”) духовних понять. Тут їх поділяють на неохристиянські чи навколохристиянські, застосовуючи універсальний принцип класифікації; а з огляду на дотримання християнських догм вичленовують культи і секти.
Незалежно від часу виникнення, від особливостей своєї діяльності неохристиянські і навколохристиянські утворення мають спільні ознаки. У своєму “вченні” вони або принципово заперечують Єдиного Бога у трьох іпостасях ( тобто не визнають Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Святого Духа як Трійцю), або мають Ісуса Христа за звичайного пророка. Відкидають фактично основні засади Христової науки, вони часто за Месію визнають не Христа, а свого керівника, і такому “месії” безоглядно підпорядковуються, вважаючи його своїм істинним пророком. Підкреслюють свою винятковість, вищість у відношенні до всіх інших духовних організації. Досить часто вони свавільно тлумачать Біблію, особливо Новий Завіт, відкидаючи традицію як історичне явище. Свої духовні книги теж вважають священними і такими що засновані на “божественних принципах”.
Церква Останніх Семи Днів Ісуса Христа іменує Месію одним із “богів”, органічно не пов’язаних зі Святою Трійцею. Елементи сектантства має і Церква Муна, де за Святим Духом не визнають ні Божої, ні людської природи, а три найважливіші ознаки Христа -божественність, відкупленність (людських гріхів), воскресіння (із мертвих) - радикально ревізуються, по суті - заперечуються.
Організація Свідків Єгови є типовим прикладом секти. За час діяльності кілька разів змінювала назву (з 1884-го р. – „Товариство Сіонської Башти”, з 1909-го р. – „Товариство Трибуни Народів”, з 1913-го р. – „Міжнародне Товариство Дослідників Святого Письма” і з 1931-го р. – “Свідки Єгови”). Назви ці – красномовні: вони свідчать, як історично, вийшовши з проюдейської ідеології (перша назва), члени цієї секти почали претендувати на світове духовне панування (друга назва) і водночас під приводом об’єктивності прагнули довести право на єдино вірне прочитування біблійних текстів (третя назва). Засновником секти вважається Чарльз Тейз Рассел із США (1852–1916), батьки якого походили із Ірландії і належали до однієї з протестантських Церков. Уже в молодості відзначався пророцтвами (наприклад, про другий прихід Христа 1874 р., який, звичайно, не відбувся). 1878-го року стає пастором адвентистів, а наступного року створює нову релігію, назвавшись Божим посланцем і перейнявши від адвентистів вчення про смертність людської душі. Упродовж своєї діяльності часто вдавався до довільних тлумачень Біблії. Був противником Святого Передання – усної науки Христової Церкви. Протягом багатьох років ніхто з богословів не дозволяв собі викреслювати з Біблії цілі рядки на догоду своїм власним твердженням, але саме до такого вдався Рассел; він, зокрема, викреслив дуже суттєву фразу із Євангелії від Івана про канонічну підставу для Святого Передання: „Багато є й іншого, що сподіяв Ісус, – та якби оте все поодинці записати, то, гадаю, і самий світ не вмістив би написаних книг” (Ів. 21, 25). Отже, з логіки цієї ситуації випливає, що чимало з Христових діянь (про що не було записано) перейшло до усної науки Церкви – Святого Передання. Ще за життя Рассел вчив, що не помре як звичайні люди, а своїх прихильників переведе живими до “обіцяної землі” (нового світу). Але дива не сталось – він помер як і всі люди до нього. Відразу після упокоєння була спроба створити культ його життя і діянь: його називали наступником апостола Павла. Але з часом, коли стали явними аморальні вчинки Рассела, ореол культу швидко розсіявся, і тепер ідеологи Свідків Єгови воліють за краще замовчувати навіть його ім’я.
Наступником Рассела 1917 року став Ратерфорд, юрист за освітою, назвавшись президентом Свідків Єгови. Під час Першої світової війни американська влада засудила його на 20 років ув’язнення за шпигунство на користь Німеччини. Через рік він був звільнений за амністією. Як і Рассел, вдається до “мудрувань” та пророцтв, пророкуючи, наприклад, прихід Ісуса і настання кінця світу 1925-го року (коли мали воскреснути старозавітні Патріярхи і Пророки). А щоб воскреслим було де жити, організовує збір коштів для спорудження розкішного будинку (і оскільки воскресіння тоді ще не настало, то вирішує жити там сам, роз’їжджаючи при тому двома автомобілями, що теж призначалися для воскреслих). Тоді ж, 1925 р. під час кінця світу за наукою Ратерфорда, мав померти останній зі Свідків Єгови – із числа 144 000 обраних. Але й цього разу пророцтво не збулося. Після його смерті 1942 р. пророкоманом став і новий президент Кнорр, віщуючи прихід Христа 1975-го року. Свідки Єгови часто заперечують свої ж слова (наприклад, існує їх брошура “Пробудіться!” з повідомленням настання Армагедону якраз 1975-го, року, але пізніше вони заявили, що кінця світу на 1975 рік не пророкували). Після упокоєння Кнорра (1977 року) керівництво Свідків Єгови перейшло до Франза, а від 1992-го – до Геншеля.
Характерним для поглядів Свідків Єгови є, зокрема, заперечення основних засад християнського віровчення, таких, як: 1) Заперечення Пресвятої Трійці (зокрема – божества Ісуса Христа і Святого Духа); Свідки Єгови навчають, що Христос не є Богом, що перед своїм втіленням він був архангелом Михаїлом, а пізніше, народившись, став людиною. 2) Заперечення прийнятих християнством назв Бога. Свідки Єгови твердять, що эдиним ым”ям Бога є ім’я „Ягве”, що воно було і в Новому Заповіті, але при перекладі, мовляв, його упустили, замінивши усюди на „Господь”. 3) Невіра у тілесне воскресіння Христа. Свідки Єгови твердять, що Ісус не воскрес у тілі, а лише у вигляді духу. 4) Заперечення християнського погляду на Марію – Матір Божу (Богородицю). Її духовне призначення відкидають, твердячи: якщо Бог не мав батька, то не може мати матері і Богородиця. 5) Негативне ставлення до ікон (образів). Свідки Єгови твердять, що, пошановуючи ікони, люди впадають в ідолопоклонство, осуджене Богом.
Сатанинські культи поширення набули у Західній Європі ще в епоху Середньовіччя. Сучасний варіант сатанізму вважають за напіврелігійний рух, який започаткував Е. Кроумі наприкінці XIXст. Новий етап діяльності припадає на 60-ті рр. ХХст. Найвідомішою є так звана “Церква Сатани” Е.Ла Вея (США). У Нью-Йорку діє Міжнародна асоціація відьом і чаклунства. Прихильники цих культів вважають, що Сатана зміцнюється, а можливості Бога слабшають. Диявольське начало, твердять вони, властиве кожній людині (і вони його прагнуть розвивати). Проповідування повного цинізму є характерним для їхньої діяльності. Не дивно, отже, що своїм антиподом вони вважають християнство. Моральні принципи сатанистів виявляються також у крайньому індивідуалізмі, зокрема, - в егоїзмі, у зверхньому ставленні до інших людей. Прагнуть досягнути переваги над усіма, а постійне утвердження культу сили стало їхнім ідеалом. Сатанисти пропагують жорсткий прагматизм. Періодично відправляють так звані “чорні меси” (служби Сатані), використовуючи під час них чорні свічки і приносячи в жертву понівечені Христові розп’яття.
Організація сатанистів в Україні офіційно не зареєстрована, проте періодично виявляє себе. Збираються вони поодинці або групами, плюндруючи надмогильні пам’ятники (передусім - хрести); їх вони знищують частково чи повністю, інколи чинять над ними наругу, позначаючи їх своїми символічними знаками. Остерігаючись відповідальності за скоєні злочини, акти вандалізму чинять переважно у нічну пору. Сповідують різні демонічні культи.
Висновки
Кінець ХХ - початок ХХІ ст. засвідчив бурхливі зміни в релігійному житті України. Державне відродження засвідчило значну втрату духовних традицій в Україні; йдеться також і про релігійні традиції. Три Голодомори (яким нема аналогів у світовій історії), постійні гоніння, масові репресії, широкомасштабні депортації знесилили духовний організм народу. І це стало однією з основних причин проникнення в Україну представників багатьох нетрадиційних релігійних утворень. Через відомі історичні причини, різний рівень свідомості (національної, релігійної, політичної), різне ставлення до давніх вітчизняних традицій та з огляду на специфіку історико-культурного й політичного буття між різними регіонами України продовжують виявлятися відмінності щодо поширення і функціонування релігійних вірувань та конфесій.
Між тим історія розвитку культури, в тому числі і християнської України вчить: тільки тоді народ здатен бути духовно сильним, коли усвідомлює свою місію в історії, розвиваючи весь багатовіковий національний звичаєво-обрядовий комплекс, збагачуючи його новими елементами, котрі органічно повинні виявляти себе у процесах життєдіяльності. Сучасна картина релігійного життя України є досить строкатою, складною, далеко не завжди в ній можна навіть зорієнтуватись. Але багатоконфесійність, диференціація релігійних утворень, виникнення нових, судячи з усього, є звичайним явищем. З позиції певної конфесійної відданості існує природна установка вважати лише свою віру істинною, справжньою, виправданою й такою, що наділена особливою божественною благодаттю. Та при наявності вже існуючого релігійно-конфесійного плюралізму найбільш виправданою з позиції розвитку держави, суспільства, культури, духовного життя є позиція толерантності, поваги до права на свободу сумління, встановлення діалогу між різними вірами та релігійними утвореннями.
Конституційні права та обов’язки громадян стосовно того сповідувати (чи не сповідувати) ту чи іншу релігію повинні поєднуватись із виважено виробленою стратегією законодавчо-владних структур, передусім щодо подальшого розвитку традиційних релігійних утворень українського народу. У цьому контексті особливо актуальним стає афоризм: історія - вчителька життя.

Висновки.
Історичний розвиток релігійних вірувань та конфесій в Україні віддзеркалює усі труднощі й суперечності релігійного буття. Традиційно християнські конфесії (православ`я, греко-католицизм, протестантизм) за умов відновлення незалежності України прагнуть до співпраці. Поки що лише Українська Православна Церква (Московської Патріархії) не дуже вписується в цій процес - процес створення Української Помісної Православної Церкви.
З іншої сторони, цими традиційними християнськими конфесіями не вичерпується не тільки релігійне життя в сучасній Україні, а й навіть християнське релігійне життя, оскільки тут діють протестантські церкви, церкви старовірів, різні християнські секти. Знайомство із особливостями їх виникнення, віросповідання та культу дозволяє краще усвідомити всю складність людських прагнень та взаємин в суспільстві.
Поява українського неоязичництва свідчить про намагання реконструювати в первісному вигляді дохристиянські вірування українців. Одначе не береться до уваги двоєвір`я - віками установленого синкретизму язичництва з християнством, відмовитись від якого означає зруйнувати сформований уже багатотисячолітній пласт національної культури. При цьому не можна ототожнювати дохристиянського язичництва із позиціями неоязичників, частина яких прагне відродити віру наших предків, цілковито ігноруючи такий об’єктивний феномен духовно-релігійної історії, як традицію.
Питання для обговорення на семінарському занятті
Дохристиянські вірування давніх українців: міфологія, пантеон та особливості культів.
Зв’язок історичних обставин розвитку релігійних вірувань та конфесій з їх сучасним становищем.
Православ’я в Україні: основні конфесії, сучасний стан взаємин між ними.
Діяльність греко-католицької церкви.
Католицизм і протестантизм як напрями у християнстві в контексті сучасного релігійного життя України.
Сектантство, неоязичництво, неохристиянські, навколохристиянські організації та культи.
Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт.
1. Історичний процес і сучасне релігійне життя в Україні: проблема взаємозв’язку й переосмислення.
2. Православна Церква, її особливості та роль в націє- і державотворчому бутті України.
3. Народні традиції в релігійному житті православних та греко-католиків.
4. Історичні особливості взаємин між православною та католицькою церквою в Україні.
5. Сучасне становище протестантизму в Україні.
6. Особливості та перспективи міжконфесіонального діалогу в сучасній Україні.
7. Створення Української Помісної Православної Церкви: реалії та перспективи.
8. Неоязичництво в Україні: проблема відродження та виправданості претензій.
9. Неоязичництво і українське християнство: історичний взаємозв’язок традицій і сучасне розуміння.
10. Біблія і Велесова Книга в контексті сучасного духовного буття українців.
11. Неохристиянські організації в Україні.
12. Навколохристиянські організації та їх вплив на сучасне релігійне і духовне життя.
Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми.
Завдання 1. Окресліть, із яких джерел та із якою мірою достовірності ми можемо оцінювати дохристиянські вірування українців.
Завдання 2. Назвіть основних богів давньослов»янського язичницького пантеону. Які висновки щодо особливостей духовного життя в цей час можна зробити на основі знайомства із ними?
Завдання 3. Розкрийте основні особливості політеїстичного релігійного життя в Україні.
Завдання 4. Поясніть, в якому сенсі можна вважати драматичною історію православ”я в Україні?
Завдання 5. Чим пояснюється поширення православних братств в Україні в ХУІ-ХУІІ ст.?
Завдання 6. Порівняйте характерні засади православ’я, греко-католицизму і протестантизму, виявляючи в них спільне й відмінне
Завдання 7. Поясніть, як подається історія України в контексті неоязичництва.
Завдання 8. Охарактеризуйте основні тенденції у діяльності неохристиянських організацій.
Завдання 9. Підтвердіть конкретними фактами суперечливу діяльність авколохристиянських об’єднань в Україні.
Завдання 10. Розкрийте основні етапи історичного становлення автокефальної православної церкви України.
Додаткова література з теми
Біблія або Святе Письмо Старого і Нового Заповіту. Із мови давньоєвреїської та грецької на українську наново перекладена. - К., 1996.
Влес-Книга: Скрижалі буття оріїв-русів-українців од ХХ-го тисячоліття до н. д. до 878 року. – К., 2002.
Геллей Г. Біблійний довідник. Короткий біблійний коментар. - Торонто, 1985.
Джонсон П. Історія євреїв / Укр. перекл. О. Мокровольського. - К., 2000.
Документи Другого Ватиканського Собору: Конституції, Декрети, Декларації.—Львів., 1996.
Дудар Н., Филипович Л. Нові релігійні течії в Україні: Огляд, документи, переклади.—К., 2000.
Ідея національної Церкви в Україні. - Тернопіль, 1997.
Космос Древньої України: Трипілля - Траянь: міфологія, філософія, етногенез: VІ тис. до н. е. - І тис. н.е. - К., 1992
Крисаченко В. Україна на сторінках Святого Письма та витяги з першоджерел, що засвідчують процес поширення християнства на теренах України від апостола Андрія до князя Володимира. - К., 2000.
Липинський В. Релігія і Церква в історії України. - К., 1995.
Лубський В., Козленко В., Лубська М. та ін. Історія релігій: Навч. посібник. - К., 2002.
Лукомська І. «Біле братство» та «Свідомість Крішни»: релігійне маскування психологічної зброї // «Вечірній Київ». – 1993, 28 січня.
Наливайко С. Таємниці розкриває санскрит. - К., 2001.
Огієнко І. Українська Церква. - К., 1993.
Панченко П. Релігійні конфесії в Україні в контексті історизму. - К., 2003.
Паньків А. Релігія: Боги Давньої Русі. - К., 2002.
Релігієзнавчий словник / За ред. А. Колодного. - К.,1996.
Степовик Д. Релігії, культи і секти світу: Посібник з релігієзнавства і сектознавства: Вид. 2-ге, доп. - К., 1997.
Християнство в контексті історії і культури України. - К., 1997.
Християнські Церкви і релігійні організації в Україні: Довідник. - К., 2001.
Шаян В. Віра предків наших. - К., 1987.
Шилов В. Ю. Джерела витоків української етнокультури: ХІХ тис. до н.е.- ІІ тис. н.е. - К., 2002,
Щепанскі Г. Кунда Т. Святе Письмо заперечує навчання Свідків Єгови. - Львів, 1998.
Ямчук П. Християнський консерватизм: дух, епоха, людина. - Одеса, 2001.