Зміст
Вступ……………………………………………….……………………………………3
I. Ризики у банківській діяльності…………………………………………………….4
1.Кредитний ризик…………………………………………..…………………………4
2.Ризик неплатоспроможності суверенної держави і трансфертний ризик………..5
3.Ринковий ризик………………………………………………………………….……5
4.Процентний ризик…………………………………………………………………....5
5.Ризик ліквідності……………………………………………………………………..6
6.Операційний ризик………………………………………………………………...…6
7.Правовий ризик………………………………………………………………...…….6
8.Ризик репутації…………………………………………………………………….…6
9.Функціональні ризики…………………………………………………………….…7
10.Зовнішні ризики комерційного банку…………………………………….……….8
II. Управління ризиками у банківській справі та їх вимірювання…………………..8
III. Способи зниження банківських ризиків……………………………………...…15
Висновки…………………………………………………………………………...….22
Список використаної літератури……………………………………………...……..24
Вступ
Автори аналізують різні тлумачення поняття економічного ризику, подають структурний комплекс механізмів сучасної теорії економічного ризику, розглядають ризики на макроекономічному і локальному рівнях, пропонують уніфіковану характеристику і класифікацію економічних ризиків.
За своєю природою банківська справа передбачає необхідність проведення операцій, пов'язаних з різного роду ризиками. Органи банківського нагляду повинні розуміти характер цих ризиків і стежити за тим, щоб банки адекватно їх оцінювали і вміли ними управляти.
Ризики, пов'язані з банківською діяльністю, повинні банками визнаватися, відстежуватися і контролюватися.
Велике завдання стоїть перед наглядовими органами. Важливою частиною наглядового процесу є наявність у банківського нагляду повноважень з розробки і застосування пруденційних правил і вимог стосовно контролю за ризиками, включаючи вимоги щодо достатності власного капіталу банку, створення резервів для відшкодування можливих втрат за позиками, концентрації активів, ліквідності, питань управління ризиками і систем внутрішнього контролю.
Зазначені пруденційні (зважені, в розумних межах) правила і вимоги можуть носити якісний або кількісний характер. Їх мета полягає в тому, щоб обмежити ступінь ризику, якому піддають себе банки внаслідок необережних операцій. Ці правила і вимоги повинні не підміняти собою рішення керівництва банків, а швидше встановлювати мінімальні пруденційні стандарти, які забезпечують проведення банківських операцій відповідним чином. Динамічний характер банківської справи вимагає, щоб органи нагляду періодично переглядали свої пруденційні правила і вимоги та оцінювали, до якої міри вони зберігають свою актуальність, а також розробляли нові положення.
Діяльність будь-якого банку пов'язана з певними ризиками і може супроводжуватися різними негативними проявами, несвоєчасне усунення яких спричиняється до суттєвих проблем. З огляду на це керівництву банку слід постійно запобігати ймовірним ризикам, а в разі їх виникнення — вживати невідкладних заходів, спрямованих на мінімізацію можливих втрат.
Проблема ризик-менеджменту надзвичайно актуальна для вітчизняної банківської системи — нині Національний банк України втілює новий великий проект щодо банківського нагляду на основі ризиків. У статті проаналізовано ме­тоди оцінки ризиків, притаманних банківській діяльності, визначено показники для вимірювання банківських ризиків та розглянуто способи їх зниження.
Важливою компонентою банківського менеджменту є стратегія управління ризиками. Вона повинна забезпечити мінімізацію можливих втрат при здійсненні банківської діяльності, яка в умовах ринкової економіки та конкуренції неможлива без ризику. Завдання банківського менеджменту полягає в тому, щоб у межах здійснюваних операцій мінімізувати ризик.
Водночас навіть за найумілішого управління банком і найдосконаліших рецептів ведення банківської справи, в яких враховано всі або майже всі ймовірні несприятливі події, цілковито уникнути ризику неможливо.
I. Ризики у банківській діяльності
Ризиком у бізнесі та банківській діяльності зокрема є дії суб'єкта господарювання за непрозорих, невизначених обставин. Уникнути економічного ризику неможливо, адже він залежить від об'єктивних, притаманних економіці конфліктних ситуацій, відсутності необхідного інформаційного забезпечення, що спричиняє недостатню обгрунтованість прогнозних рішень керівництва банку у виборі клієнтів із метою надання кредитів, придбання й реалізації цінних паперів, маркетингових послуг, рівня інфляції, вибору ринку капіталів, недооцінки можливостей конкурентів тощо. Ризик є вартісним виразом імовірної події, яка може призвести до збитків, тобто до відхилення фактичних показників від передбачуваних. Отримання прогнозованого прибутку можливе лише тоді, коли ризик врахований на стадії прийняття рішень щодо виконання певної програми та заздалегідь передбачені заходи для підстрахування ризику.
На рівні теорії проблема ризику почала розроблятися у рамках класичних ідей Мілля і Сеніора. Вони визначали в структурі прибутку підприємця відсоток ризику як частку на вкладений капітал, заробітну плату капіталіста і плату за ризик як відшкодування можливих збитків, що пов'язані з підприємницькою діяльністю.
Подальшого розвитку теорія ризиків набула у неокласиків. Альфред Маршалл розклав прибуток, подібно до класиків, на заробітну плату управлінцям, відсоток на капітал і плату за ризик. У його розумінні ризик — підприємницька заслуга, він не розглядається лише як імовірність втрат.
За своєю природою банківська справа передбачає необхідність проведення операцій, пов'язаних з різного роду ризиками. Органи банківського нагляду повинні розуміти характер цих ризиків і стежити за тим, щоб банки адекватно їх оцінювали і вміли ними управляти. До основних ризиків, з якими стикаються банки, належать такі:
1.Кредитний ризик
Кредитування — основний вид діяльності більшості банків. Кредитна діяльність вимагає від них уміння оцінювати кредитоспроможність своїх позичальників. Не у всіх випадках рішення банків виявляється правильним, і внаслідок впливу різних чинників кредитоспроможність позичальника може згодом знизитися. Таким чином, одним з основ­них ризиків, притаманним банківській діяльності, є кредитний ризик або нездатність партнера ви­конувати свої контрактні зобов'язання. Він вини­кає не тільки відносно кредитів, але і по інших балансових та позабалансових позиціях, таких, як, гарантії, акцепти та інвестиції в цінні папери. Банки стикалися із серйозними проблемами через те, що не зуміли вчасно ідентифікувати ослаблені активи, створити необхідні резерви для їх списання і припинити визнання прибутку від відсотків.
Великі кредити, надані окремому позичальни­ку або групі пов'язаних між собою позичальників, є головною причиною виникнення у банків проблем, оскільки це веде до концентрації кредитного ризику. Великі концентрації ризиків можуть вини­кати також по окремих галузях промисловості, економічних секторах або географічних регіонах.
Пов'язане запозичення, тобто надання кредитів особам або фірмам, пов'язаним з банком через структуру власності і здатним прямо або непрямо впливати на його діяльність, може, якщо залишити його без контролю, породити чималі проб­леми, оскільки в цих випадках визначення кредитоспроможності позичальника не завжди здійснюється досить об'єктивно. Пов'язані між собою сторони включають батьківську організацію банку, основних акціонерів, дочірні компанії, установи-філіали, директорів і керівних менеджерів. Фірми вважаються пов'язаними між собою і в тих випадках, коли вони контролюються однією і тією ж сім'єю або групою. В цих та аналогічних обставинах подібна спорідненість може призвести до зневажливого підходу при кредитуванні, що збільшує ризик кредитних втрат.
2.Ризик неплатоспроможності суверенної держави і трансфертний ризик
У доповнення до кредитного ризику партнера, який є невід'ємною частиною процесу кредитування, міжнародне кредитування включає в себе ризик неплатоспроможності суверенної держави, який, у свою чергу, породжений ризиками, пов'язаними з економічною, соціальною і політичною ситуацією в країні позичальника. Такий «країновий ризик» найбільш наочний при кредитуванні іноземних урядів чи їх установ, оскільки подібне кредитування здійснюється, як правило, без надання гарантій. Крім того, існує ще один компонент ризику неплато­спроможності незалежної держави, який називається трансфертним ризиком і виникає в тих випадках, коли зобов'язання позичальника деноміновано не у місцевій валюті. Незалежно від фінансового положення позичальника можуть виникнути обставини, коли «валюта зобов'язання» просто виявиться для нього недоступною.
3.Ринковий ризик
Банки постійно стикаються з ризиком втрат по балансових і позабалансових позиціях внаслідок коливання ринкових цін. Як правило, завдяки застосуванню міжнародних принципів бухгалтерського обліку ці ризики досить чітко відбиваються в комерційній діяльності банку — чи мова йде про боргові зобов'язання, акції або ж про валютні позиції.
Одним з конкретних елементів ринкового ризику є ризик валютний. Банки виступають на валютній біржі як учасники ринку валюти, постійно котируючи ставки своїх клієнтів і займаючи відкриті позиції у різних валютах. Ризик, пов'язаний з ва­лютними операціями, особливо з відкритими позиціями в іноземній валюті, зростає в період нестабільності валютних курсів.
4.Процентний ризик
Процентний ризик пов'язаний з уразливістю фінансової позиції банку до негативного впливу процентних ставок. Він впливає на надходження банку, на економічну вартість його активів та його зобов'язання і позабалансові інструменти.
Основними видами процентного ризику, до яких схильні банки, є:
1)ризик переоцінки, який виникає внаслідок тимчасової різниці в термінах платежу (для фіксованої ставки) і переоцінки (для плаваючої ставки) банківських активів, зобов'язань і позабалансових позицій;
2)ризик кривої прибутковості, який є наслідком змін крутості і форми кривої прибутковості;
3)базисний ризик, що породжується недосконалістю кореляції в коригуванні ставок, отриманих і виплачених по різних інструментах, що володіють схожими характеристиками переоцінки;
4)опціональність, яка виникає внаслідок існування явних або непрямих опціонів, закладених у більшість активів банку, його зобов'язання і позабалансові портфелі.
Хоча такий ризик є звичайною складовою частиною банківської діяльності, проте надмірний рівень процентного ризику може створити чималу загрозу надходженням банку і його базі капіталу. Управління цим ризиком має важливість для високо розвинутих фінансових ринків, де клієнти активно управляють своїм процентним ризиком. Особливу увагу потрібно приділяти цьому ризику в країнах, де введено дерегулювання процентних ставок.
5.Ризик ліквідності
Ризик ліквідності виникає внаслідок нездатності банку справитися із зменшенням обсягів зобов'язань або фінансувати зростання своїх активів. Не володіючи достатньою ліквідністю, банк не спроможний отримати потрібні йому кошти за рахунок нарощування своїх зобов'язань або шляхом швидкої конверсії своїх активів по розумній вартості, що позначається на прибутковості його операцій. У крайньому разі недостача ліквідності може призвести до неплатоспроможності банку.
6.Операційний ризик
Найбільш важливі види операційного ризику пов'язані із збоями у внутрішньому контролі і кор­поративному управлінні. Вони можуть спричинити фінансові втрати, викликані помилкою, шахрайством, нездатністю вжиття адекватних дій, або як-небудь інакше завдати збитків інтересам банку (наприклад, через ділерів, співробітників, відповідальних за кредитування або внаслідок дії працівників, що перевищують свої службові повноваження або здійснюють операції неетично чи ризиковано). Інші аспекти операційного ризику включають великі аварії обладнання інформаційних систем або такі явища, як пожежі тощо.
7.Правовий ризик
Банки схильні до різних форм правового ризику. Він може включати ризик того, що внаслідок неадекватних або неправильних правових консультацій або документації вартість активів може виявитися нижче, а розмір зобов'язань вище за очікувані.
Крім того, можуть виникнути ситуації, коли:
чинні закони не спроможні врегулювати правові аспекти проблем, які має банк;
судовий розгляд за участю банку може спричинити більш істотні, ніж спочатку ним очікувалося, наслідки для банківських операцій, що може викликати додаткові витрати для нього або для багатьох інших банків;
можуть зазнати змін закони, що стосуються діяльності банків.
Банки особливо схильні до правового ризи­ку в той момент, коли вони тільки приступають до нових видів операцій і коли не встановлено юридичне право контрагента проводити ці нові трансакції.
8.Ризик репутації
Ризик репутації є наслідком операційних прорахунків, нездатності виконувати відповідні закони і положення тощо. Він має особливу небезпеку для банків, оскільки сам характер банківських операцій передбачає наявність довіри з боку вкладників, кредиторів та інших учасників фінансового ринку.
Ризики притаманні всім сферам банківської діяльності. Більшість ризиків пов'язана з активними операціями банку, насамперед кредитною та інвестиційною діяльністю. Діяльність щодо залучення коштів на вклади (депозити), на розрахункові та поточні рахунки також пов'язана з багатьма ризиками. Той факт, що банк здійснює одночас­но й активні, й пасивні операції, вказує на додаткові чинники ризику та зумов­лює розробку особливого підходу до обмеження їх впливу, що отримав на­зву "управління активами і пасивами". Діяльність операційних підрозділів, застосування інформаційних технологій і реалізація концепції маркетингу пов'язані з низкою функціональних ризиків, які теж можуть негативно позна­читися на прибутку та капіталі банку. Нарешті, на банк у цілому впливають зовнішні ризики; деякі з них (наприклад, ризик невідповідності умовам державного регулювання) мають першорядне значення для його діяльності. Тому управління ризиком входить до числа ключових завдань стратегічного управління банком.
Банківські ризики можна поділити на дві категорії:
¦ ризики, що піддаються кількісній оцінці;
¦ ризики, що не піддаються кількісній оцінці.
До банківських ризиків, що піддаються кількісній оцінці, належать фінансові ризики,пов'язані з несприятливими змінами в обсягах, дохідності, вартості і структурі активів та пасивів банку.
До банківських ризиків, що не піддаються кількісній оцінці, належать функціональні ризики,які стосуються процесу створення будь-якого банківського продукту чи послуги та зовнішні ризики.
Функціональні ризикивиникають унаслідок неможливості своєчасно і в повному обсязі контролювати фінансовогосподарську діяльність, збирати й аналізувати відповідну інформацію. До зовнішніх ризиківналежать ті нефінансові ризики, які, на відміну від функціональних, є зовнішніми щодо банку. Функціональні та зовнішні ризики не менш небезпечні, ніж фінансові, але їх важче ідентифікувати й визначати кількісно. Зрештою вони призводять до фінансових втрат. Усі банківські ризики несуть у собі наявний або потенційний ризик для надходжень і капіталу банку.
9.Функціональні ризики
Стратегічний ризиккомерційного банку — це міра (ступінь) невиз­наченості щодо можливості неправильного формування цілей банку, невірного ресурсного забезпечення їх реалізації та хибного підходу до управління ризиком у банківській діяльності в цілому.
Технологічний ризик— це міра (ступінь) невизначеності щодо мож­ливості понесення втрат, пов'язаних із витратами на усунення збоїв у роботі банківського обладнання.
Операційний ризик— це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості понесення втрат через шахрайство або неуважність службовців банку.
Ризик неефективності— це міра (ступінь) невизначеності щодо мож­ливості невідповідності між витрата­ми банку (накладними) на здійснення своїх операцій та їх дохідністю.
Ризик впровадженнябанком нових продуктів і технологій — це міра (ступінь) невизначеності щодо досягнення запланованої окупності нових банківських продуктів, послуг, операцій, підрозділів або технологій.
Ідентифікувати й оцінити функціональні ризики комерційного банку складніше, ніж фінансові. Для їх оцінки використовуються в основному експертні методи.
10.Зовнішні ризики комерційного банку
Репутаційний ризик— це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості втрати банком довіри з боку клієнтів унаслідок невиконання ним своїх зобов'язань, поширення чуток про участь банку в різноманітних аферах тощо. Значення цього ризику не варто применшувати, адже, як свідчить практика, його наслідки можуть бути навіть тяжчими, ніж наслідки фінансових ризиків.
Політичний ризик— це міра (ступінь) невизначеності стосовно того, що політична ситуація в державі негативно вплине на діяльність комерційного бан­ку. Цей ризик пов'язаний із внутрішньополітичними "розборками", до яких може виявитися причетним колишнє або нинішнє керівництво банку.
Соціальноекономічний ризик— це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості погіршення економічної ситуації в державі, падіння життєвого рівня населення, що може негативно позначитися на діяльності банку.
Форс-мажорний ризик— це міра (ступінь) невизначеності щодо мож­ливості виникнення стихійних лих, катастроф, які можуть призвести до фінансових втрат комерційного банку.
II. Управління ризиками у банківській справі та їх вимірювання
Управління ризиками — одна з ключових функцій стратегічного уп­равління банком. Його суть полягає в обмеженні або мінімізації ризиків, оскільки повністю уникнути їх неможливо. Досягнути поставлених цілей можна шляхом створення комплексної системи управління ризиками.
Ризик у банківській справі — це ймовірність події, яка може негативно вплинути на прибуток або капітал банку. Більшість дослідників поділяє ризики на три категорії:
Фінансові:
¦кредитний ризик;
¦ризик ліквідності;
¦ціновий;
¦базисний;
¦ризик зміни відсоткових ставок;
¦валютний;
¦ринковий;
¦ризик інфляції;
¦неплатоспроможності;
¦інші ризики.
Функціональні:
¦стратегічний;
¦технологічний;
¦ризик операційних або накладних витрат (ризик неефективності);
¦ризик упровадження нових продуктів і технологій.
Інші зовнішні ризики:
¦ризик невідповідності;
¦втрати репутації;
¦ризик країни.
Фінансові ризики пов'язані з непередбаченими змінами в обсягах, дохідності, вартості та структурі активів і пасивів.
Функціональні трапляються в ході створення певного продукту або надання послуги як наслідок несвоєчасного чи неповного контролю за фінансово-господарською діяльністю, неякісного чи помилкового аналізу відповідної інформації. Вони не менш небезпечні, ніж фінансові, також призводять до фінансових втрат, однак їх складніше ідентифікувати й оцінювати кількісно.
Система управління ризиками реалізується шляхом вжиття конкретних заходів і складається з таких елементів та підсистем:
¦ управління активами та пасивами;
¦ встановлення нормативів і лімітів;
¦ ціноутворення продуктів і послуг;
¦ управлінський облік і фінансовий аналіз;
¦ вимоги до звітності і документо­обігу;
¦ реалізація кредитної політики;
¦ інформаційно-аналітична служба;
¦ розподіл повноважень у процесі прийняття рішень;
¦ моніторинг;
¦ аудит;
¦ служба безпеки.
Для процесу управління ризиками надзвичайно важливим є ефективний нагляд з боку керівництва та ради банку. Конче необхідно, аби члени ради та правління розуміли сутність своїх обов'язків щодо управління ризиками і відповідально виконували покладені на них відповідні функції. Стратегічнийбанківський ризик-менеджмент має доповнюватися розробкою конкретних заходів і методів регулювання.
Рада акціонерів має затвердити стратегію та положення про управління ризиками і запровадити за участі керівництва банку моніторинг та контроль за ними. Рада повинна регулярно отримувати інформацію про ринкові ризики банку і визначати методи контролю за цими ризиками.
Правління банку мусить забезпечити ефективне управління структурою бізнесу та рівнем ризиків, на які йде, розробити і впровадити положення і процедури контролю та обмеження ризиків, а також подбати про наявність ресурсів, необхідних для оцінки і контролю за ризиками.
Положення та процедури регламентують контроль за ризиками як у довгостроковій перспективі, так і стосовно щоденних операцій.
Керівництво банку повинно подбати про чітку підзвітність і ретельне виконання функціональних обов'язків щодо управління та контролю за ризиком. Воно також несе відповідальність за впровадження:
¦відповідних лімітів ризику;
¦досконалих методик та критеріїв його виміру;
¦принципів обчислення позицій та визначення результатів діяльності;
¦деталізованого процесу звітності й контролю;
¦ефективної системи внутрішнього контролю.
Як і передбачено Законом "Про банки і банківську діяльність", заснування постійно діючого органу управління ризиками з функціями виявлення, оцінки, аналізу та мінімізації фінансових, функціональних і зовнішніх ризиків є неодмінною передумовою стабільної діяльності банку. У малих банках зазначені функції може викону­вати окремий співробітник (фінансовий менеджер, ризик-менеджер). Та в будь-якому разі цю роботу слід чітко регламентувати. Спеціально розроблені документи банку мають визначати правила й періодичність проведення аналізу ризиків, способи їх фіксації та використання результатів оцінки, порядок подання керівництву відповідних рекомендацій і контролю за їх дотриманням.
Для зазначеного вище структурного підрозділу процес управління ризиками має складатися з таких основних стадій:
1. Локалізація ризику (його виявлення і класифікація).
2. Оцінка (прогноз імовірності настання негативної події, визначення тривалості періоду ризику й суми коштів, які перебувають у режимі ризику, та потенційного обсягу збитків).
3.Визначення гранично допустимого рівня ризику.
4.Контроль за ним (розробка та вжиття заходів щодо мінімізації ризику).
У банківській практиці застосовується безліч методик управління ризиками. Одні базуються на найпростіших розрахунках, інші — на складних, наприклад, із застосуванням статистичних симуляцій на основі даних про поточні операції, або — з використанням динамічного моделювання. Вибір методики не в останню чергу за­лежить від особливостей діяльності банківської установи.
Насамперед процес управління ризиками повинен забезпечити можливість отримувати обгрунтовані розрахунки ризиків, на які наражається банк у своїй поточній діяльності, а також визначати ймовірність виникнення надмірних ризиків у майбутньому.
Системи виміру ризиків повинні оцінювати всі суттєві ризики, пов'язані з активами, зобов'язаннями та позабалансовими позиціями банку; застосовувати загальноприйняті фінансові поняття та методи виміру ризику; спиратися на документально обгрунтовані вихідні дані та параметри.
Наприклад, щодо вимірювання ризику процентної ставки найпростішими є методики, які спираються на графік термінів погашення переоцінки активів, зобов'язань та позабалансових статей, чутливих до змін процентної ставки. Цей графік (або таблиця) відображає активи, зобов'язання та позабалансові статті, чутливі до змін процентної ставки, відповідно до часових періодів, у які вони мають бути погашені (для інструментів із фіксованою ставкою), або відповідно до часу, який залишився до їхньої переоцінки (для інструментів зі змінною процентною ставкою). Такі графіки (таблиці) можуть використовуватися для визначення простих показників чутливості як надходжень, так і економічної вартості до ризику процентної ставки за умов змін процентних ставок. Якщо цей підхід використовується для оцінки ризику процентної ставки за поточними надходженнями, його зазвичай називають аналізом розриву. Величина розриву для даного проміжку часу (тобто сума активів мінус сума зобов'язань плюс позабалансові статті, які мають бути переоцінені або погашені протягом даного проміжку часу) є показником ризику переоцінки, на який наражається банк.
Графік (таблиця) погашення переоцінки може також використовуватися для оцінки впливу змін процентних ставок на економічну вартість банку.
Банківські установи, передусім ті, що застосовують складні фінансові інстру­менти, користуються і складнішими методами виміру ризику процентної став­ки. Скажімо, так званими методами симуляції. Вони базуються на деталізованих оцінках потенційного впливу змін процентної ставки на обсяг надходжень та на економічну вартість банку шляхом симуляції майбутніх зрушень процентних ставок та їх впливу на готівкові надходження й видатки (кешфлоу). У разі статичної симуляції оцінюються готівкові надходження та видатки (кешфлоу), які виникають винятково з поточних балансових і позабалансових позицій банківської установи. Динамічна симуляція грунтується на детальніших вихідних даних щодо майбутніх коливань процентних ставок та очікуваних змін у діяльності банку.
Зазначені вище методи враховують динамічну взаємодію платіжних потоків та процентних ставок і дають змогу кра­ще оцінити вплив опціонів як передумо­ви тих чи інших операцій.
Під час обчислення ризику процентної ставки необхідно приділяти особливу увагу позиціям, щодо яких "поведінкові" та контрактні терміни погашення можуть відрізнятися, а також позиціям, деномінованим у іноземній валюті.
Основним методом контролю за ризиками, притаманними банківським операціям, є запровадження лімітів. Стандартних, прийнятних для всіх банківських установ лімітів ризику немає. Вони встановлюються кожною установою залежно від специфіки її діяльності.
Функціональні ризики мінімізуються шляхом удосконалення систем контролю та внутрішнього аудиту; застосування спеціального програмного забезпечення, яке дає змогу виявляти помилки і локалізувати збої у комп'ютерних мережах; поліпшення технічних засобів зв'язку та передавання інформації тощо.
Якщо рівень ризику з якоїсь причини не вдається мінімізувати, керівництво банку може прийняти рішення про його обмеження. Обмеження ризику або його зниження до допустимого рівня досягається обмеженням обсягів операцій. Обмеження обсягів операцій забезпечує зменшення розмірів можливих втрат, а скорочення ризикового періоду дає змогу знизити ймовірність настання негативної події.
Банківський нагляд повинен встановлювати обачні і належні мінімальні вимоги достатності, що висуваються до власного капіталу всіх банків, які повинні відображати ризики у діяльності банків і визначати компоненти капіталу, враховуючи при цьому здатність банків відшкодувати збитки.
Акціонерний капітал банку:
є постійним джерелом прибутків для акціонерів;
є джерелом фінансування для банку;
врівноважує ризики і покриває збитки;
є базою для подальшого зростання банку;
дає акціонерам підстави пересвідчитися в тому, що банк діє відповідно до принципів надійності і обачності.
Коефіцієнти мінімальної достатності капіталу необхідні для того, щоб зменшити ризик збитків для вкладників, кредиторів та інших акціонерів банку і допомагати наглядовим органам підтримувати глобальну стабільність банківської системи.
Зі свого боку, банківський нагляд повинен:
встановлювати обачні і належні коефіцієнти мінімальної достатності капіталу;
заохочувати банки здійснювати операції з капіталом, що перевищує мінімальний рівень;
наполягати на введенні таких коефіцієнтів достатності капіталу, що перевищують мінімальні у випадках, коли банк особливо вразливий для конкретного виду ризику або є сумніви щодо якості активів, доцільності концентрації ризиків тощо;
вживати заходів для того, щоб банк розробив реальну програму дій по своєчасному відновленню мінімального рівня власного капіталу у разі його втрати.
У 1988 році країни — учасники Базельського комітету з питань банківського нагляду прийняли метод, що дозволяє забезпечити достатність власного капіталу банку. Власний капітал складається з постійного капіталу акціонерів (основного) та резервів, які створюються чи підтримуються за рахункок нерозподіленого прибутку або інших надлишків чи фондів — наприклад, премій до акцій, загальних резервів тощо (додаткового).
До резервів банку включаються також загальні фонди, які відповідають таким критеріям:
відрахування до цих фондів повинні робитися за рахунок прибутку, що залишається після виплати податків або за рахунок до податкових надходжень, скоригованих на всю суму потенційних податкових зобов'язань;
фонди та переміщення в них повинні відображатися окремо в звітах банку, що публікуються;
збитки не можна нараховувати прямо на фонди, але потрібно проводити їх через рахунок прибутків і збитків.
Важливим елементом будь-якої наглядової системи є оцінка політики, практики і процедур банку, пов'язаних з наданням кредитів і розміщенням інвестицій та повсякденним управлінням портфелями позик та інвестицій.
Наглядові органи повинні пересвідчитися в тому, що процес кредитування і інвестування в конкретних банках є об'єктивним по характеру. Наявність обачної, відображеної в письмовій формі політики кредитування, схвалення кредитів і адміністративної процедури, відповідна кредитна документація — все це необхідне для управління кредитними операціями конкретного банку. Кредитування та інвестування повинні засновуватися на обачних стандартах гарантій розміщення кредиту, які схвалюються радою директорів банку і доводяться до відома всіх співробітників, що займаються кредитуванням, однаково як до всього персоналу банку. Також важливо для банківського нагляду пересвідчитися в тому, що рішення банку про розміщення кредитів приймається за умови відсутності конфлікту інте­ресів і неприйнятного тиску ззовні.
У банків також повинна бути добре відпрацьована процедура Моніторингу за поточними кредитними відносинами, включаючи стеження за змінами фінансового положення позичальників. Ключовим елементом будь-якої інформаційної управлінської системи повинна бути база даних, що містить необхідну інформацію про стан кредитного портфеля банку.
При наданні кредитів в іноземній валюті, крім кредитного ризику, який завжди присутній при кредитуванні незалежно від того, в якій валюті надається кредит, має місце також і валютний ризик.
Валютний ризик— можливість втрат, пов'язаних зі зміною курсів іноземних валют. При цьому ризик кредитної угоди визначається зміною валютного курсу на майбутній потік платежів у погашення заборгованості за кредитом.
Уповноважені банки при здійсненні кредитування в іноземній валюті покладають, як правило, валютний ризик на позичальника. У зв'язку із погіршенням ситуації на грошовокредитному ринку, яка призвела до підвищення курсу долара США, низка підприємств позичальників відчула на собі його негативний вплив. Враховуючи, що вартість кредиту у гривневому еквіваленті значно збільшилася, відповідно, і потреба у гривні для купівлі іноземної валюти для погашення заборго­ваності за кредитом (у порівнянні з графіком повернення кредиту) також зросла.
Уповноважені банки самостійно оцінюють та приймають рішення щодо зниження валютного ризику при кредитуванні. При цьому якість оцінки валютного ризику залежить від компетенції та професіоналізму працівників банку.
З метою досягнення мінімізації валютного ризику, пов'язаного з коливанням курсів валют, уповноважені банки мають застосовувати різні методи страхування (управління) валютних ризиків.
Суть основних методів управління зводиться до того, щоб здійснити валютообмінні операції до того, як виникне несприятлива зміна курсу, або компенсувати втрати від такої зміни за рахунок угод з валютою, курс якої змінюється в протилежному напрямку. Комерційні банки можуть здійснювати це через форвадні угоди, операції типу «своп», опціонні угоди, фінансові ф'ючерси, структурну балансіровку (активів та пасивів, кредиторської та дебіторської заборгованості, яка дозволить покрити втрати від зміни валютного курсу прибутком) тощо.
Кредитний ризикбанку — це міра (ступінь) невизначеності щодо виникнення небажаних подій при здійсненні фінансових угод, суть яких полягає в тому, що контрагент банку не зможе виконати взятих на себе за угодою зобов'язань і при цьому не вдасться скористатися забезпеченням повернення позичених коштів.
Необхідно зазначити, що з кредитним ризиком пов'язані не лише кредитні операції комерційного банку (як балансові, так і позабалансові), а й інвестиційні (формування портфеля цінних паперів), гарантійні послуги, операції з деривативами, а також послуги кредитного характеру (лізинг, факторинг тощо).
Кількісний аналіз кредитного ризику комерційного банку здійснюється з використанням методу фінансових коефіцієнтів, статистичних та експертних методів.
Метод фінансових коефіцієнтів полягає у розрахунку відносних показників, які характеризують підприємство з огляду на стан його ліквідності, рентабельності і фінансової стійкості, і порівнянні їх із нормативними (критеріальними) значеннями. Не заперечуючи переваг цього методу, все ж слід зазначити, що він не позбавлений певних недоліків. Так, не завжди можна зробити однозначний висновок про те, наскільки кредитоспроможним є позичальник, оскільки значення одних його коефіцієнтів відповідають нормативним, а значення інших — ні.
Серед статистичних методів оцінки кредитного ризику варто виокремити метод дискримінантного аналізу, який дає змогу розбивати позичальників на класи. Зокрема, за допомогою цього методу можна побудувати класифікаційні моделі для прогнозування результатів кредитної угоди (виконає позичальник умови чи ні). У міжнародній банківській практиці найвідоміші з таких моделей — Z-модель Альтмана, модель Фулмера, які використовуються для прогнозування банкрутства підприємства, і модель нагляду за кредитами Чессера. Останніми роками набули поширення ще дві категорії моделей оцінки кредитного ризику: структурні моделі (structural models), засновані на дослідженнях Р.Мертона, та моделі скорочених форм (reduced form models).
Проте використання перелічених моделей у вітчизняній банківській практиці є необгрунтованим. На наш погляд, доцільно побудувати аналогічні моделі, які відповідатимуть реаліям вітчизняної економіки і враховуватимуть, зокрема, галузевий та часовий чинники.
Статистичні методи оцінки кредитного ризику потребують значних масивів даних, яких може просто не бути. Тому через нестачу чи брак інформації здебільшого доводиться застосовувати експертні методи.
Суть експертних методів полягає в обробці суджень досвідчених фахівців банківської справи щодо ймовірності виникнення різних значень збитків або тієї чи іншої несприятливої (небажаної) події у процесі банківського кредитування. Одним із наочних прикладів оцінки кредитного ризику експертними методами є рейтингові методи оцінки кредитоспроможності позичальника, досить поширені у вітчизняній банківській практиці.
Валютний ризик комерційного банку — це міра (ступінь) невизначеності що­до можливості понесення ним втрат через коливання валютних курсів і цін на банківські метали. Цей ризик є наслідком незбалансованості активів і пасивів банку стосовно кожної з валют і стосовно кожного із банківських металів за термінами і сумами.
Один з методів вимірювання валютного ризику, відомий як Value at risk (VAR), застосовують особливо широко останніми роками — сьогодні він використовується міжнародними банківськими організаціями (BIS, на­приклад) як основний при встановленні нормативів величини капіталу банку щодо ризику його активів.
В основі розрахунку VAR — визначення одноденної мінливості валютних курсів, тобто того, наскільки можуть змінюватись валютні курси за день. Найчастіше за міру одноденної мінливості беруть середньоквадратичне відхилення у відсотках, яке можна розрахувати на основі історичних даних. Для часових горизонтів, які перевищують один день, припускають, що волатильність валютних курсів про­порційна тривалості часового горизонту прогнозування. Це дає змогу отримати оцінку валютного ризику на не­обхідну перспективу шляхом масштабування одноденної величини VAR.
Оцінка валютного ризику комерційного банку із застосуванням VAR-технології здійснюється у кілька кроків. Перший крок — визначення розміру відкритої позиції, що піддається ризику, за кожною іноземною валютою. Такі позиції мають бути перераховані у національну валюту за офіційними валютними курсами на момент оцінки ризику (цей процес називається mark-to-market, або розрахунок ринкової вартості позиції). Другий — визначення мінливості (волатильності) валютних курсів. Третій — розрахунок VAR кожної з відкритих позицій, виражених у національній валюті. Він дорівнює добутку ринкової ціни позиції на мінливість валютного курсу. Четвертий крок — визначення валютного ризику комерційного банку (який не дорівнює сумі VAR кожної з відкритих валютних позицій, оскільки коефіцієнт кореляції між змінами курсів валют, як правило, не дорівнює 1 або -1).
Відсотковий ризик комерційного банку — це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості понесення банком втрат через несприятливі зміни відсоткових ставок. Цей ризик є наслідком незбалансованості активів і пасивів з плаваючою відсотковою ставкою.
Основним методом оцінки відсоткового ризику банку є аналіз гепа.
Геп— різниця між величиною чутливих до зміни ставки відсотка активів і пасивів банку, які необхідно переоцінити або погасити до певного терміну.
Чутливими до змін відсоткової ставки активами є видані кредити, придбані банком облігації, доходи майбутніх періодів тощо, чутливими до зміни відсоткової ставки пасивами
—кошти на розрахункових і поточних рахунках, депозити й отримані міжбанківські кредити. Нечутливі пасиви
—це фонди комерційного банку (статутний, резервний та інші).
III. Способи зниження банківських ризиків
Діяльність будь-якого банку пов'язана з певними ризиками і може супроводжуватися різними негативними проявами, несвоєчасне усунення яких спри­чиняється до суттєвих проблем. З огляду на це керівництву банку слід постійно запобігати ймовірним ризикам, а в разі їх виникнення — вживати невідкладних заходів, спрямованих на мінімізацію можливих втрат. Про найпоширеніші проблемні ситуації, що виникають у процесі банківської діяльності, та перевірені практикою засоби їх вирішення йдеться далі.
Основні ризики, притаманні банківській діяльності, можуть спричинити проблеми, які справляють вплив на менеджмент (ризик-менеджмент), якість активів, обсяги надходжень, адекватність капіталу, ліквідність, чутливість банку до ринкових ризиків. Першопричинами виникнення проблем у сфері менеджменту здебільшого є:
¦ відсутність або нераціональність функціонально-організаційної структури банку;
¦ недосконала система внутрішнього контролю, неякісний ризик-менеджмент, неефективний внутрішній та зовнішній аудит (ідеться не лише про слабкий контроль чи недостатню обізнаність менеджменту в справах банку, а й про відсутність необхідних внутрішніх положень та процедур; хибне уявлення працівників служби внутрішнього аудиту про найризиковіші ланки в діяльності установи, скажімо, коли пильно контролюється лише філійна мережа, а центральний апарат не перевіряється роками);
¦ перевантаженість підрозділів банку або неадекватність його штату обсягам і темпам зростання активів;
¦ недостатня увага до підвищення кваліфікації персоналу, його тренінгу і тестування;
¦ нехтування маркетинговими дослідженнями під час просування на ринок нових послуг та банківських продуктів, запровадження яких може не відповідати потенційним можливостям банку;
¦ неефективна структура витрат, занадто висока зарплата, інші необгрунтовані витрати, які не узгоджуються з обсягами надходжень коштів і темпами їх зростання.
З метою підтримання на належному рівні якості активів банкам слід уникати багатьох негативних явищ. Основні з них такі:
¦ організаційна структура підрозділів, що займаються проведенням активних операцій, — нераціональна;
¦ внутрішні положення та процеду­ри визначення якості активів не відображають усіх особливостей, притаман­них процесу кредитування чи господарській діяльності банку, не передбачають проведення оцінки позичальників за галузевими та географічними ознаками діяльності;
¦ аналіз кредитного портфеля не провадиться або є неефективним, не відповідає наявним потребам банку, особливостям його кредитної діяльності;
¦ рівень концентрації кредитів, спрямовуваних в одну галузь, яка до того ж може перебувати в стані занепаду, — зависокий;
¦ банк не дотримується принципу МСБО щодо відображення операцій за їх економічною суттю, а не за нормою;
¦ провадяться операції за укладеними угодами, якими передбачено надання (на нечітко визначених умовах) авансу на значний або невизначений термін;
¦ наявні проблеми, пов'язані з регіональним розміщенням підрозділів банку та недостатнім контролем за кредитами, що ними надаються;
¦ ускладнення із просуванням на ринок специфічних банківських продуктів.
Фактори, які можуть спричиняти проблеми, пов'язані з недоотриманням надходжень:
¦ відволікання значної ресурсної бази в неприбуткові активи, що негативно впливає на рівень надходжень;
¦ відчутний вплив ринкових ризиків, наприклад, валютного чи процентного (якщо банк сподівається переважну частину доходів одержати завдяки проведенню в разі зміни кон'юнктури ринку або економічної ситуації певних операцій, скажімо, валютообмінних, він ризикує взагалі не дочекатися цієї частини доходів, адже коливання курсу може виявитися незначним);
¦ неефективна політика банку в галузі ціноутворення (встановлення неадекватних відсоткових ставок за депозитами та кредитами; надання позичок, об­слуговування інсайдерів та окремих клієнтів на пільгових умовах);
¦ залежність обсягу надходжень від разових, нетрадиційних операцій;
¦ залучення дорогих ресурсів на ринку міжбанківських кредитів з метою підтримання обов'язкових економічних нормативів.
Проблеми, пов'язані з ліквідністю, можуть виникати з таких причини:
¦ неспроможність банку планувати ліквідність і завчасно прогнозувати можливу незбалансованість між строками й сумами погашення розміщених активів та строками й сумами виконання зобов'язань (ця причина може мати місце через відсутність або неякісний аналіз розривів між активами й пасивами, не належне вивчення грошових потоків клієнтів, особливостей їх ділової активності тощо);
¦ значна залежність від поточних пасивів при вкладеннях у довгострокові активи;
¦ суттєва залежність від субординованого боргу за наявності значного ризику його невідновлення після настання строку повернення;
¦ низька репутація на міжбанківському ринку;
¦ відсутність плану дій підрозділів банку на випадок кризи ліквідності.
Уразі виникнення проблем, пов'язаних із втратою капіталу, передусім слід уникати:
¦ неадекватного збільшення капіталузростання активів (під час прискореного нарощування активів банки часом не приділяють належної уваги відповідному збільшенню власного капіталу, що негативно позначається й на нормативних показниках);
¦ конфлікту інтересів між акціонерами банку;
¦ зменшення обсягу капіталу внаслідок виплати надто великих дивідендів чи повернення банком коштів, залучених на умовах субординованого боргу;
¦ значного обсягу вкладень у основні засоби;
¦ втрат, пов'язаних із потребою створення необхідних резервів під активні операції внаслідок погіршення їх якості.
Серед причин, через які можуть виникати проблеми, пов'язані з ринковими ризиками, зауважимо такі:
¦ недостатні або невідповідні потребам банку інформаційні системи управління;
¦ неочікувана загроза валютного, процентного та інших ризиків;
¦ неглибоке розуміння працівниками банку природи комплексних ризиків.
Практики виділяють кілька ознак, які є сигналом про можливе виникнення в банку серйозних проблем і на які керівництво банківської установи має негайно відреагувати, а саме:
¦ недостатній рівень надходжень (призначених як для функціонування банку, так і для створення необхідних резервів);
¦ розмір капіталу неадекватний обсягу операцій, які проводить банк, та ризику, який він на себе бере, здійснюючи їх;
¦ виникнення тенденції до збільшення обсягу проблемних активів, передусім — кредитів;
¦ поява тенденції до зменшення обсягу коштів, які традиційно становлять ресурсну базу банку;
¦ зниження рейтингу (це в основному стосується банків, що користуються послугами агенцій.
Якщо вжиті попереджувальні заходи виявилися недостатніми чи не дали бажаного ефекту, банк рано чи пізно постане перед складними проблемами. У такому разі керівництво установи в першу чергу має ідентифікувати причини, що зумовили наявні проблеми, визначити їх пріоритетність і розробити відповідну стратегію й тактику дій. Залежно від природи проблем коригуючі заходи слід спрямовувати в одному із трьох основних напрямів: на поліпшення фінансового стану установи (передусім шляхом зниження рівня ризику); на вдосконалення менеджменту (посилення ризикменеджменту, функцій контролю та/або аудиту, запровадження тренінгу працівники тощо); на роботу з акціонерами банку (збільшення обсягу капіталу, зменшення або відмова від виплати дивідендів тощо).
Із виникненням ускладнень у сфері менеджменту першочерговими мають бути такі дії:
1. Слід звернутися до послуг консультантів, чітко поставивши перед ними завдання та обумовивши строки його виконання. Підсумком роботи консультантів має стати тактика вирішення наявних проблем і стра­тегія (план дій) поліпшення фінан­сового стану банку. Для цього, а також з метою оперативного вирішення невідкладних питань, консультантам можна навіть надати певні повноваження або ввести їх до керівного складу менеджменту установи.
2. На час розробки й до запровадження стратегії виходу банку із ситуації, що склалася, уповільнити темпи або й призупинити процес нарощування обсягу активів.
Серед дій, спрямованих на поліпшення якості активів, слід виокремити такі:
1.Перегляд організаційної структури підрозділів, що займаються проведенням активних операцій.
2.Зменшення обсягу активних вкладень.
3.Активізація роботи з повернення проблемних активи, співпраця у цьому напрямі з іншими банками та організаціями.
4.Удосконалення кредитної політики, передусім — основних принципів класифікації кредитів, критеріїв визначення рейтингової оцінки позичальників та кредитів.
5.Удосконалення або запровадження функцій адміністрування та огляду кредитів і кредитного портфеля.
6.Зменшення концентрації кредитних вкладень (наскільки це можливо) або посилення контролю та ризик-менеджменту за наявною концентрацією.
7.Укладення угод, у яких чітко обумовлено зобов'язання контрагентів, строки виконання і, якщо це можливо, не передбачено проведення банком попередньої оплати.
8.Запровадження процедури належного контролю за регіональними підрозділами, введення у штат спеціаліста (підрозділу), до обов'язків якого входитиме робота з кредитами, що перейшли до категорії проблемних.
9.Призупинення або відмова від просування на ринок проблемних продуктів, удосконалення контролю за ними.
Для подолання проблем із надходженнями та з метою їх збільшення особливу увагу слід приділити розробці принципів та запровадженню довгострокового (стратегічного) й тактичного планування, складанню бюджету банку, розробці процедур чи лімітів, спрямованих на обмеження обсягу неприбуткових і низькоприбуткових активів.
З метою підтримки на достатньому рівні капіталу банку необхідно:
1. Обмежити темпи зростання активів і, по можливості, експансивну діяльність банку.
2. Вжити заходів щодо збільшення розміру капіталу, зменшення витрат і підвищення рівня дохідності установи.
Щоб підтримати на необхідному рівні ліквідність банку, а також уникнути ускладнень із нею в подальшому, слід вдатися до таких дій:
1.Провести інвентаризацію активної та пасивної частин балансу в розрізі відповідності строки погашення активів і виконання зобов'язань.
2.Удосконалити процедури управління ліквідністю та відповідні інформаційні системи.
3.Знайти можливості, аби зменшити залежність банку від дорогих ресурсів і переорієнтуватися на дешевші та більшою мірою прогнозовані кошти, з яких формується ресурсна база (наприклад, на депозитні вкладення, залишки коштів за поточними рахунками клієнтів тощо).Розробити план управління ліквідністю на випадок не передбачуваних подій. Він має спиратися на відповідну модель управління ліквідністю і передбачати відповідний режим роботи всіх систем установи, містити характеристику можливих проблем та детальний опис дій конкретних підрозділів банку в ході їх вирішення.
У разі збільшення ринкових ризиків передусім слід ужити таких заходів:
1.Удосконалити процедуру менеджменту ринкових ризиків і відповідні інформаційні системи управління.
2.Зміцнити опірність банку валютному, процентному та іншим ризикам.
3.Установити чи переглянути діючі ліміти (з метою обмеження ризику їх доцільно встановлювати не щодо окремої операції, а щодо клієнта).
Зауважимо, що всі коригуючі заходи мають бути включені до відповідного загального плану дій, що сприятиме їх узгодженості та спрямованості на чітко визначений кінцевий результат.
Щодо методів зниження кредитного ризику комерційного банку, то їх можна поділити на дві групи: зовнішні та внутрішні.
У разі застосування зовнішніхспособів зниження кредитного ризику банк прагне перерозподілити ризик, перекладаючи його частини на інших суб'єктів та/чи об'єкти.
Найпоширенішими зовнішніми способами зниження кредитного ризику комерційного банку є застава, гарантія (порука) та страхування.
Сенс застави в тому, що вразі невиконання позичальником забезпеченого заставою зобов'язання банк має право повернути собі борг за рахунок коштів, отриманих від реалізації заставленого майна, маючи при цьому пріоритет перед іншими кредиторами. Відтак, застава як спосіб зниження кредитного ризику — це, по-перше, конкретизація та посилення права кредиторської вимоги, а по-друге, — право на перевагу. Для договору застави характерна підпорядкованість чинності основного боргового зобов'язання: якщо воно з якихось причин виявиться недійсним, то й договір застави також не спричинить ніяких правових наслідків.
Гарантія (порука) — це зобов'язання гаранта (поручителя) перед кредитором боржника (позичальника) відповідати за виконання боржником свого зобов'язання у повному обсязі або частково. Гарантія (порука) як спосіб зниження кредитного ризику у вітчизняній практиці має три основні специфічні риси: 1) підпорядкованість відповідальності гаранта (поручителя) чинності основного боргу; 2) од­норідність основного та додаткового боргових зобов'язань; 3) виникнення ще одного боржника без втрати попереднього (першочергового) і без зміни кредитора за основним зобов'язанням. За допомогою гарантії (поруки) банк фактично перерозподіляє ризик, у такий спосіб зменшуючи його.
Ще одним зовнішнім способом зниження кредитного ризику є страхування. Його суть полягає у повній передачі ризику страховій установі. Кредитний ризик за допомогою страхування можна зменшувати двома способами. Перший полягає у тому, що позичальник укладає зі страховою компанією договір про страхування своєї відповідальності за непогашення кредиту, тобто страхувальником є позичальник. У другому випадку страхувальником є кредитор (банк), страхуючись від кредитного ризику.
Суть внутрішніхспособів зниження кредитного ризику комерційного банку полягає в самострахуванні банком можливих втрат. Основними внутрішніми способами є лімітування, диверсифікація та створення резервів.
Лімітування — це встановлення ліміту, тобто граничних сум здійснюваних кредитних операцій. Як приклад можна навести нормативи кредитного ризику, встановлені Національним банком України для комерційних банків: максимальний розмір ризику на одного позичальни­ка; норматив "великих" кредитних ризиків; норматив максимального ризику на одного інсайдера; норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам. Лімітування спрямоване на обмеження зважених кредитних ризиків (ризиків у грошовому вираженні) комерційного банку.
Диверсифікація — найпростіший та універсальний метод зниження портфельного кредитного ризику. Вона передбачає: 1) диверсифікацію позичальників за галузями; 2) дивер­сифікацію кредитів за розмірами, строками, видами відсоткових ставок; 3) диверсифікацію способів забезпечення повернення кредитів.
Депозитний ризик комерційного банку — це міра (ступінь) невизначеності щодо можливості переведення розрахункового або поточного рахунку до іншого банку чи дострокового вилучення вкладу.
За міру (ступінь) депозитного ризику можна взяти один із коефіцієнтів нестабільності депозитів:
Кх = (Сума достроково знятих депозитів терміном t) / (Загальна сума депозитів терміном t);
К2 = (Кількість достроково зня­тих депозитів терміном t) / (Загальна кількість депозитних договорів, укладених на термін t). [7; 46]
Щодо методів зниження депозитного ризику, то найефективнішими з них є диверсифікація вкладників та лімітування, тобто встановлення граничної суми вкладу.
Для зниження валютного ризику комерційний банк може використовувати такі прийоми:
1.Надання позички в одній валюті з умовою її погашення в іншій з урахуванням форвардного курсу, зафіксованого в кредитному договорі. Такі заходи дають змогу банку застрахува­тися від можливого падіння курсу валюти, в якій надано кредит;
2.Хеджування за допомогою деривативів (форвардних контрактів, ф'ючерсів, опціонів);
3.Диверсифікація коштів банку в іноземній валюті. Суть цього методу зниження валютного ризику полягає у здійсненні операцій не з однією, а з кількома валютами, які не є корельованими;
4.Страхування валютного ризику, що передбачає передачу банком усього ризику страховій компанії;
5.Визначення оптимальної структури загальної відкритої валютної позиції, яка забезпечує мінімальний ризик.
Основними методами зменшення відсоткового ризику комерційного банку є управління гепом, імунізація портфеля (приведення у відповідність середньозваженої модифікованої дюрації активів та середньозваженої модифікованої дюрації пасивів банку), а також похідні інструменти. Кожен із похідних інструментів використовується, щоб знизити специфічним чином відсотковий ризик, зафіксувати відсоткову став­ку за запозиченнями або вкладеннями, а також для регулювання співвідно­шення запозичень і вкладень за фіксованою та плаваючою відсотковими ставками у портфелі комерційного банку. Крім того, відсотковий ризик банку можна зменшувати за допомогою страхування, яке передбачає повну передачу відповідного ризику страховим компаніям.
Щодо методів зниження функціональних ризиків, то основним серед них є розвиток внутрішнього аудиту, вдосконалення документообігу, розробка внутрішніх методик і технікоекономічного обгрунтування окремих операцій, а також продумане ресурсне (фінансове, матеріально-технічне, кадрове) забезпечення своїх операцій.
Висновки:
Ризиком у бізнесі та банківській діяльності зокрема є дії суб'єкта господарювання за непрозорих, невизначених обставин. Уникнути економічного ризику неможливо, адже він залежить від об'єктивних, притаманних економіці конфліктних ситуацій, відсутності необхідного інформаційного забезпечення, що спричиняє недостатню обгрунтованість прогнозних рішень керівництва банку у виборі клієнтів із метою надання кредитів, придбання й реалізації цінних паперів, маркетингових послуг, рівня інфляції, вибору ринку капіталів, недооцінки можливостей конкурентів тощо.
Ризики притаманні всім сферам банківської діяльності. Більшість ризиків пов'язана з активними операціями банку, насамперед кредитною та інвестиційною діяльністю. Діяльність щодо залучення коштів на вклади (депозити), на розрахункові та поточні рахунки також пов'язана з багатьма ризиками. Той факт, що банк здійснює одночасно й активні, й пасивні операції, вказує на додаткові чинники ризику та зумовлює розробку особливого підходу до обмеження їх впливу, що отримав назву "управління активами і пасивами". Діяльність операційних підрозділів, застосування інформаційних технологій і реалізація концепції маркетингу пов'язані з низкою функціональних ризиків, які теж можуть негативно позначитися на прибутку та капіталі банку. Нарешті, на банк у цілому впливають зовнішні ризики; деякі з них (наприклад, ризик невідповідності умовам державного регулювання) мають першорядне значення для його діяльності. Тому управління ризиком входить до числа ключових завдань стратегічного управління банком.
За своєю природою банківська справа передбачає необхідність проведення операцій, пов'язаних з різного роду ризиками. Органи банківського нагляду повинні розуміти характер цих ризиків і стежити за тим, щоб банки адекватно їх оцінювали і вміли ними управляти. До основних ризиків, з якими стикаються банки, належать: Кредитний ризик, ризик неплатоспроможності суверенної держави і трансфертний ризик, ринковий ризик, ризик репутації, ризик ліквідності, операційний ризик, правовий ризик, процентний ризик.
Банківські ризики можна поділити на дві категорії: ризики, що піддаються кількісній оцінці та ризики, що не піддаються кількісній оцінці.
До банківських ризиків, що піддаються кількісній оцінці, належать фінансові ризики,пов'язані з несприятливими змінами в обсягах, дохідності, вартості і структурі активів та пасивів банку.
До банківських ризиків, що не піддаються кількісній оцінці, належать функціональні ризики,які стосуються процесу створення будь-якого банківського продукту чи послуги та зовнішні ризики.
Управління ризиками — одна з ключових функцій стратегічного уп­равління банком. Його суть полягає в обмеженні або мінімізації ризиків, оскільки повністю уникнути їх неможливо. Досягнути поставлених цілей можна шляхом створення комплексної системи управління ризиками.
Для процесу управління ризиками надзвичайно важливим є ефективний нагляд з боку керівництва та ради банку. Конче необхідно, аби члени ради та правління розуміли сутність своїх обов'язків щодо управління ризиками і відповідально виконували покладені на них відповідні функції. Стратегічнийбанківський ризик-менеджмент має доповнюватися розробкою конкретних заходів і методів регулювання.
У банківській практиці застосовується безліч методик управління ризиками. Одні базуються на найпростіших розрахунках, інші — на складних, наприклад, із застосуванням статистичних симуляцій на основі даних про поточні операції, або — з використанням динамічного моделювання. Вибір методики не в останню чергу залежить від особливостей діяльності банківської установи.
Насамперед процес управління ризиками повинен забезпечити можливість отримувати обгрунтовані розрахунки ризиків, на які наражається банк у своїй поточній діяльності, а також визначати ймовірність виникнення надмірних ризиків у майбутньому.
Діяльність будьякого банку пов'язана з певними ризиками і може супроводжуватися різними негативними проявами, несвоєчасне усунення яких спричиняється до суттєвих проблем. З огляду на це керівництву банку слід постійно запобігати ймовірним ризикам, а в разі їх виникнення — вживати невідкладних заходів, спрямованих на мінімізацію можливих втрат. Про найпоширеніші проблемні ситуації, що виникають у процесі банківської діяльності, та перевірені практикою засоби їх вирішення йдеться далі. Основні ризики, притаманні банківській діяльності, можуть спричинити проблеми, які справляють вплив на менеджмент (ризик-менеджмент), якість активів, обсяги надходжень, адекватність капіталу, ліквідність, чутливість банку до ринкових ризиків.
Щодо методів зниження кредитного ризику комерційного банку, то їх можна поділити на дві групи: зовнішні та внутрішні. Найпоширенішими зовнішніми способами зниження кредитного ризику комерційного банку є застава, гарантія (порука) та страхування.
Суть внутрішніхспособів зниження кредитного ризику комерційного банку полягає в самострахуванні банком можливих втрат. Основними внутрішніми способами є лімітування, диверсифікація та створення резервів.
Основними методами зменшення відсоткового ризику комерційного банку є управління гепом, імунізація портфеля (приведення у відповідність середньозваженої модифікованої дюрації активів та середньозваженої модифікованої дюрації пасивів банку), а також похідні інструменти.
Щодо методів зниження функціональних ризиків, то основним серед них є розвиток внутрішнього аудиту, вдосконалення документообігу, розробка внутрішніх методик і техніко-економічного обгрунтування окремих операцій, а також продумане ресурсне (фінансове, матеріально-технічне, кадрове) забезпечення своїх операцій.
Стратегія управління банківськими ризиками — невід'ємна частина банківського менеджменту. Система управління банківськими ризиками має включати такі складові, як ідентифікація, оцінка, контроль, моніторинг. Подальші дослідження необхідно спрямувати на вдосконалення кожної із цих складових.
Список використаної літератури:
1. Вощило М. Основи управління ризиками у банківській справі// Вісник Національного банку України.-2005.- №12.- с. 51-52
2. Горя чек І. Види банківських ризиків та управління ними// Економіка. Фінанси. Право.-2008.- №8.- с. 36-38
3. Егоров В.А. Система управління ризиками в банку// Фінанси.- 2006.- №9.- с. 78
4. Коршикова Т. Контроль та управління ризиками в кредитній діяльності банків// Вісник Національного банку України.-2005.- №1.- с. 24-25
5. Пернарівський О. Аналіз, оцінка та способи зниження банківських ризиків// Вісник Національного банку України.-2004.- №4.- с. 44-48
6. Романенко Л. Ризики у банківській діяльності/ Л. Романенко, А. Коротеєва// Фінанси України.-2004.- №5.- с. 121-127
7. Тичина В. Впровадження системи управління ризиками в банку/ В. Тичина, О. Задніпровська// Вісник Національного банку України.-2008.-№8.- с. 18-22