ТЕМА 6. ОСНОВНІ МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ
1 заняття
Mакроекономіка досліджує усю сукупність економічних суб'єктів, тобто національну економіку в цілому. При цьому в національній економіці виробництво життєвих благ, що задовольняють потреби людей, відбувається в межах організаційного механізму, який називається економічною системою. Об'єктом макроекономіки і є економічна система.
Для існування суспільства виробництво життєвих благ має безперервно поновлюватися. Процес виробництва, взятий не як одноразовий акт, а в постійному повторенні, називається відтворенням. Отже, економічна система забезпечує постійне відтворення виробництва життєвих благ.
Предмет макроекономіки обумовлений її об'єктом. Макроекономіка вивчає ефективність функціонування економічної системи. Вона пояснює організаційний механізм національної економки.
Макроекономіка — молода наука, що перебуває у фазі становлення, але економісти уже виявили багато закономірностей функціонування ринкової економічної системи.
Макроекономіка як наука виконує такі функції: 1) теоретико-пізнавальну; 2) практичну; 3) світоглядно-виховну; 4) методологічну.
Макроекономіку, яка виконує теоретико-пізнавальну функцію, називають позитивною макроекономікою.
Maкроекономіка досліджує чотири основні сфери національної економіки — сфери виробництва, зайнятості, цін та зовнішньоекономічних відносин. У довгостроковому періоді метою кожної країни у сфері виробництва є високі темпи економічного зростання; у сфері зайнятості — високий рівень зайнятості та невелике вимушене безробіття; у сфері цін — стабільні ціни на вільних ринках; у сфері зовнішньоекономічних відносин — рівновага експорту та імпорту і стабілізація валютного курсу.
ПОКАЗНИКИ ОБСЯГУ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА
Виробництво здійснюється для задоволення потреб людей. У кожній країні за деякий проміжок часу (наприклад, за рік) створюється певна кількість різних товарів і послуг. Як виміряти сумарний обсяг продукції, яка вироблена у вітчизняній економіці? Для цього обчислюють валовий внутрішній продукт.
Валовий внутрішній продукт (ВВП) вимірює ринкову вартiсть кінцевих товарів і послуг, вироблених у даній країні протягом певного періоду часу, як правило, року.
Валовий внутрішній продукт, обчислений у поточних ринкових цінах, називається номінальним ВВП. Номінальний ВВП одночасно віддзеркалює як кількість вироблених товарів і послуг, так і рівень їх цін. Інакше кажучи, на динаміку номінального ВВП впливають як зміни у фізичному обсязі виробленої продукції, так і зміни рівня цін. Часто буває так, що фізичний обсяг ВВП скорочується, а номінальний ВВП збільшується за рахунок зростання цін. Проте рівень життя людей насамперед залежить від кількості вироблених і спожитих товарів і послуг. Тому макроекономіка досліджує динаміку фізичного обсягу ВВП, тобто зміни в кількості виготовленої вітчизняною економікою продукції. З цією метою обчислюють реальний ВВП.
Валовий внутрішній продукт, обчислений у постійних цінах, називається реальним ВВП. Саме цей показник дає змогу судити про зміни у фізичному обсязі продукції, а отже, й про стан справ в економіці країни. Аналіз динаміки реального ВВП показує, що періоди його зростання чергуються з роками скорочення. Економісти називають короткострокові коливання обсягу виробництва діловим, або економічним, циклом.
Діловий цикл охоплює дві головні фази — піднесення і спад та два поворотні пункти циклу — вершину і дно. У фазі спаду реальний ВВП скорочується, зростають масштаби безробіття, знижуються доходи населення. Під час піднесення реальний ВВП збільшується, чисельність безробітних зменшується. Найвищу точку піднесення називають вершиною, а найнижчу точку спаду — дном. Тривалість ділового циклу різна — від 2 до 10 і більше років. Економічні цикли бувають.
1.Короткотермінові ( 3-4 роки0 – кризи кредитно-грошової системи.
2.Середньотермінові ( 7-11 років) – кризи промислового виробництва товарів.
3.Великі ( 40 – 60 років ) – пов‘язані з періодично виникаючою необхідністю технологічного відновлення способу виробництва.
Коливання реального ВВП простежується здебільшого лише в короткостроковому періоді. У тривалому періоді, більшість країн світу демонструють стале збільшення реального ВВП і підвищення рівня життя людей, що в макроекономіці називають економічним зростанням.
Для визначення тенденції економічного зростання використовують показник природного ВВП. Для розуміння суті цього показника до уваги треба взяти взаємозв'язок між інфляцією та безробіттям, який існує в ринковій економіці в короткостроковому періоді. Зі збільшенням зайнятості ВВП зростає, але водночас прискорено починають зростати й ціни; у фазі спаду масштаби безробіття зростають, але темпи зростання цін уповільнюються.
Між високим і низьким рівнем безробіття є такий його рівень, який називають природною нормою безробіття. За природної норми безробіття темп інфляції залишається практично сталим. Валовий внутрішній продукт, що відповідає природній нормі безробіття, називають природним ВВП.
Упродовж ділового циклу фактичний ВВП відхиляється від природного. У роки спаду фактичний ВВП менший за природний, а в роки піднесення може перевищувати його. Різницю між природним і фактичним ВВП називають ВВП - розривом. Цей розрив може бути зі знаком "плюс", зі знаком "мінус" або дорівнювати нулю. ВВП - розрив зі знаком "плюс" означає, що економіка перебуває у фазі спаду, недовиробляючи потрібні суспільству товари і послуги.
Протилежна ситуація простежується, коли ВВП - розрив має знак "мінус". Це означає, що економіка виходить за межі природного ВВП і ціни починають прискорено зростати.
Отже, валовий внутрішній продукт — це ринкова вартість усіх кінцевих товарів і послуг, вироблених у межах економічної території країни протягом певного періоду часу, як правило, року.
Валовий внутрішній продукт, як уже зазначалося, обчислюють трьома методами:
1) як суму видатків покупців на придбання товарів і послуг (за видатками — метод кінцевого використання);
2) як суму грошових доходів, отриманих від виробництва продукції у цьому році (за доходами — розподільний метод);
3) як суму доданої вартості, створеної на всіх стадіях виробництва товарів і послуг (за галузями — виробничий метод).
Додана вартість – різниця між вартістю вироблених товарів і послуг і вартістю витрат на виробництво й реалізацію продукції.
Усі методи обчислення ВВП дають однаковий результат, бо те, що витрачено на купівлю продукту (видатки), є доходом для тих, хто вклав людські й матеріальні ресурси у виробництво цього продукту та його продаж на ринку.
Для визначення ВВП за видатками підсумовують усі види видатків на кінцеві товари і послуги — споживчі видатки населення, інвестиційні видатки фірм, державні закупівлі товарів і послуг та чистий експорт.
Особисті споживчі видатки охоплюють видатки домашніх господарств на товари тривалого користування (холодильники, телевізори, легкові автомобілі), видатки на предмети поточного вжитку (хліб, олівці, сорочки, зубну пасту тощо) і видатки споживачів на послуги (юристів, перукарів, сантехніків та ін.).
Інвестиційні видатки ділових фірм країни — це видатки на закупівлю машин, устаткування, верстатів підприємствами; 2) усе будівництво (виробничі будівлі й житлові будинки); 3) зміни в запасах. Запаси — це вироблені, але не продані у цьому році інвестиційні, а також споживчі товари. Якщо на складах підприємств наприкінці року нагромадилося більше товарів, ніж їх було на початку року, то це означає, що в національній економіці впродовж року вироблено більше товарів, ніж продано. Цей приріст запасів додають до ВВП. А якщо запаси зменшуються, то величину зменшення вираховують із ВВП.
У макроекономіці інвестиції поділяють на валові й чисті. Валові інвестиції охоплюють усі вироблені інвестиційні блага, призначені для заміщення машин, верстатів, устаткування, споруд, що спожиті у процесі виробництва у цьому році плюс ті, що становлять приріст капіталу в національній економіці. Отже, до валових інвестицій належать як заміщувальні інвестиції, так і приросткові інвестиції. Чисті інвестиції — це додаткові інвестиції, тобто їх приріст понад зношення капіталу у цьому році. Різниця між валовими і чистими інвестиціями становить амортизацію. Тому валові інвестиції дорівнюють сумі амортизації та чистих інвестицій. У ВВП ураховують валові інвестиції.
Державні закупівлі товарів і послуг охоплюють усі державні видатки (уряду, місцевих органів влади) на кінцеві продукти підприємств і на наймання в державний сектор працівників. Однак вони не враховують державних трансферних платежів, бо такі видатки не відображають збільшення поточного виробництва і є просто передаванням державних доходів певним родинам або індивідам.
Чистий експорт — це сума, на яку іноземні видатки на вітчизняні товари і послуги (експорт) перевищують вітчизняні видатки на іноземні товари і послуги (імпорт). Проте чистий експорт може бути і від'ємною величиною.
Підсумувавши чотири групи видатків, отримуємо ринкову вартість річного обсягу вітчизняного виробництва, тобто:
ВВП = С + І + G+(К - М),
де С — особисті видатки на споживання;
І - інвестиційні видатки;
G — урядові закупівлі товарів і послуг;
К — вартість експорту;
М — вартість імпорту.
За другим методом ВВП обчислюють за доходами, отриманими від виробництва продукції. Такими доходами є:
заробітна плата найманих працівників, яку фірми й уряд виплачують тим, хто пропонує працю; враховують також низку доповнень до зарплати, які підприємства вносять у різні фонди;
рента, тобто доходи, які отримують домогосподарства і фірми від нерухомого майна, включаючи приписану ренту за проживання у власному житлі;
процент, що являє собою виплати грошового доходу постачальникам грошового капіталу (виплата процентів домогосподарствам за вклади, за облігації підприємств);
прибуток. Він має два різновиди — доходи некорпоративного сектора (доходи підприємства, що перебувають в одноосібній власності) та прибуток акціонерних підприємств.
ВВП як сума доходів містить іще два види виплат, що не є доходом:
непрямі податки на бізнес (податок на додану вартість, акцизний збір, ліцензійні платежі, мито та ін.);
амортизаційні відрахування (показують обсяг капіталу, спожитого в процесі виробництва впродовж року).
Найпоширенішим з наведених методів обчислення ВВП є метод кінцевого використання та виробничий метод. Вибір країною методів обчислення ВВП визначається особливостями її статистики.
Існує низка взаємопов'язаних національних рахунків, які обчислюють на основі ВВП.
Валовий національний продукт (ВНП) — це ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених за певний проміжок часу, як правило, за рік, за допомогою факторів виробництва, що належать резидентам певної країни, наприклад України, незалежно від того, де використовувались ці фактори — в Україні чи за кордоном. Навпаки, та частка продукції (доходу), що вироблена в Україні за допомогою факторів виробництва, що належать іноземцям, вираховується із ВНП України.
Відмінність між ВВП і ВНП полягає у так званих іноземних факторних доходах. Щоб отримати ВНП, потрібно до ВВП додати надходження на фактори виробництва від решти світу (прибутки, зарплата, зароблені резидентами за кордоном) і відняти платежі за фактори виробництва решті світу (прибутки, зарплата, зароблені іноземцями в даній країні):
Надходження Платежі
ВНП = ВВП + за фактори вир-ва — за фактори вир-ва
з-за кордону решті світу
Щоб отримати річний обсяг виробництва, який іде на споживання і на приріст капіталу, обчислюють чистий внутрішній продукт.
Чистий внутрішній продукт (ЧВП) — це валовий внутрішній продукт, скоригований на суму амортизаційних відрахувань:
ЧВП = ВВП — Амортизація.
Він вимірює загальний обсяг продукції, який уся економіка — домогосподарства, фірми, уряд та іноземці — може спожити, не погіршуючи виробничих можливостей наступних років.
У системі національних рахунків особле значення має національний дохід (НД). Національний дохід (НД) — це весь дохід, зароблений упродовж року власниками ресурсів, що є резидентами певної держави, незалежно від того, де ці ресурси використовуються — у власній країні чи за кордоном. Для визначення національного доходу з ВНП необхідно вирахувати амортизацію та непрямі податки на бізнес: НД = ВНП — Амортизація — Непрямі податки.
Національний дохід можна також прямо одержати додаванням усіх факторних доходів резидентів — заробітної плати, ренти, процента та прибутку.
Національний дохід можна розглядати як показник того, скільки коштує суспільству отримання обсягу національного виробництва.
У вітчизняній практиці національний дохід досі поділяють на фонд споживання і фонд нагромадження.
Фонд споживання — це та частина національного доходу, яка забезпечує задоволення матеріальних і культурних потреб людей і потреб суспільства загалом (на освіту, оборону і т.д.).
Фонд нагромадження — це та частина національного доходу, яка забезпечує розвиток виробництва.

ТЕМА 6.ОСНОВНІ МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ.
2 заняття
1. ПОКАЗНИКИ РІВНЯ ЗАЙНЯТОСТІ Й ЦІН
Другою важливою сферою макроекономіки є сфера зайнятості. Кожна держава заінтересована у високій зайнятості робочої сили та невисокому вимушеному безробітті. Люди хочуть мати високооплачувану роботу відповідно до своїх здібностей та інтересів. Проте жодне суспільство не здатне забезпечити всіх працездатних роботою. В національній економіці з різних причин виникає безробіття. При цьому поряд із безробіттям існують вакансії, тобто вільні робочі місця, які не можуть зайняти безробітні, бо їхня кваліфікація не відповідає вимогам вакансій. В Україні діє закон України «Про зайнятість населення».
Причини безробіття.
1.Глибокі структурні зрушення в економіці.
2.Спади і кризи в економіці.
3.Зміни в демографічній структурі населення.
4.Нерівномірне розміщення продуктивних сил.
5.Упровадження нових технологій.
6.Сезонні коливання рівня виробництва окремих галузей економіки.
Найчастіше рівень зайнятості в національній економіці характеризують за допомогою показника рівня безробіття.
Для обчислення цього показника все населення країни у вiцi вiд 16 рокiв подiляють на три групи:
а) зайнятi;
б) безробiтнi;
в) тi, що не входять до робочої сили.
Зайнятi - це люди, що виконують оплачуванi види робiт, та тi, що мають робочi мiсця, але не працюють через хворобу, страйки або вiдпустки.
Безробітні — це особи, що не мають роботи, але активно її шукають;до безробітних належать ті, хто тимчасово увільнений від роботи і чекає на виклик на роботу. Зайняті та безробітні становлять робочу силу країни. Робоча сила або економічно активне населення.
Ті, що не входять до робочої сили — це частина дорослого населення, яка зайнята в домашньому господарстві, перебуває на пенсії, не працює внаслідок інвалідності або у зв'язку з навчанням чи просто не хоче працювати і не шукає роботи.
Відношення чисельності безробітних до загальної кількості робочої сили називають рівнем безробіття. Б = Б / З + Б х 100%.
Іншим статистичним показником, який характеризує рівень зайнятості в країні, є коефіцієнт участі в робочій силі. Його обчислюють як відношення робочої сили до дорослого населення країни:
робоча сила
Коефіцієнт участі в робочій силі = --------- х 100%.
доросле населення
Приблизно дві третини дорослого населення України входить у склад її робочої сили.
Економісти іноді оперують показником рівня зайнятості. Його визначають як відношення кількості зайнятих до дорослого населення країни, що виражене у відсотках:
Рівень зайнятості = зайняті / доросле населення х 100%.
У макроекономіці дуже часто використовують поняття “повна зайнятість". Але перш ніж визначити, що таке повна зайнятість, необхідно встановити відмінність між трьома видами безробіття в економіці — фрикційним, структурним і циклічним. Існує 3 види безробіття:
Фрикційне безробіття пов'язане з постійним рухом населення між регіонами й видами праці, а також із певними стадіями життя людей. У національній економіці завжди є люди, які шукають роботу, — випускники шкіл, які шукають роботу вперше; ті, що переїхали на проживання в інший регіон країни; жінки, що знову входять до складу робочої сили після народження і виховання дітей; ті, що добровільно звільнилися і шукають роботу, яка відповідала б рівневі їхньої кваліфікації чи уподобанням; ті, що шукають роботу після звільнення. Економісти розглядають фрикційне безробіття як неминуче і до певної міри бажане. Адже при цьому багато працівників перейдуть від низькооплачуваної, малопродуктивної роботи до високопродуктивної і краще оплачуваної. Це забезпечить вищі доходи для сімей цих працівників та збільшення виробництва національного продукту.
Структурне (технологічне)безробіття виникає тоді, коли пропозиція робочої сили і попит на неї не збігаються. Така невідповідність найчастіше виникає внаслідок змін у структурі споживчого попиту. Це, своєю чергою, змінює структуру загального попиту на робочу силу. У результаті попит на одні види професій зменшується або взагалі зникає, а на інші, включаючи нові, які раніше не існували, — розширюється. Структура робочої сили перестає відповідати структурі робочих місць, неминуче виникає структурне безробіття. У національній економіці постійно змінюється географічний розподіл робочих місць. В одних регіонах країни виникає надлишок, а в інших — нестача робочих місць, що також веде до структурного безробіття. Структурне безробіття теж розглядають як неминуче.
Різниця між фрикційним і структурним безробіттям досить невиразна. Однак істотна відмінність між ними полягає в тому, що у фрикційно безробітних є навички, які можна продати, тоді як структурно безробітні працівники не можуть отримати роботу без перепідготовки, додаткового навчання, а часом і зміни місця проживання. Фрикційне безробіття є короткостроковим, а структурне безробіття — тривалішим.
Циклічне (сезонне) безробіття спричиняється фазою спаду ділового циклу, яка характеризується недостатністю сукупних видатків. Коли у фазі спаду попит на товари і послуги зменшується, то зайнятість скорочується, а безробіття відповідно зростає.
Фрикційне і структурне безробіття, як уже зазначалось, є неминучими, їх неможливо уникнути в будь-якій економічній системі. Щодо циклічного безробіття, то у фазі піднесення воно дорівнює нулю. Отже, повна зайнятість досягається в тому випадку, коли циклічне безробіття дорівнює нулю. Інакше кажучи, рівень безробіття за повної зайнятості дорівнює сумі рівнів фрикційного та структурного безробіття. Рівень безробіття за повної зайнятості називають природною нормою безробіття. Слово "природний" тут означає, що структурне і фрикційне безробіття є неминучими, тоді як циклічного безробіття можна уникнути за допомогою інструментарію макроекономічної політики.
2. ПОКАЗНИКИ СФЕРИ ЦІН
Сфера цін є третьою сферою макроекономіки. Будь-якій національній економіці необхідні стабільні ціни на вільних ринках. Як відомо, ціни на вільному ринку визначаються під впливом взаємодії попиту й пропозиції.
Зростання загального рівня цін означає наявність у країні інфляції. Що розуміють під загальним рівнем цін? Ми як покупці маємо справу з індивідуальними цінами на товари і послуги і ніколи не купуємо товарів за загальним рівнем цін. Індекс споживчих цін обчислюється як відношення між сукупною ціною певного набору товарів і послуг (споживчого кошика) в поточному періоді та сукупною ціною споживчого кошика в базовому періоді.
Основними товарними групами у споживчому кошику є продукти харчування, одяг, житло, транспортні послуги, освіта, книги, медичні послуги, предмети особистої гігієни тощо.
Для виявлення динаміки загального рівня цін обчислюють також індекс Пааше. У цьому разі змінними вагами є структура виробництва розрахункового року.
Індекс Пааше, обчислений для набору товарів і послуг, що входять до ВВП країни, називають дефлятором ВВП.
Індекс Фішера, як середнє геометричне значення індексів Леспейреса і Пааше, згладжує неточності в оцінці зростання загального рівня цін, притаманні індексам зі змінними і постійними вагами.
Індекси цін використовують для зведення багатьох номінальних змінних до реальних — номінального ВВП до реального, номінальної зарплати до реальної тощо.
Як нам уже відомо, на величину номінального ВВП впливають два чинники: 1) фізичний обсяг виробництва і 2) рівень цін, а на величину реального ВВП — лише обсяг виробництва.
Звідси випливає, що дефлятор ВВП — це відношення номінального ВВП до реального. Темп зростання реального ВВП дорівнює темпові зростання номінального ВВП мінус значення дефлятора ВВП: Темп зростання реального ВВП = Темп зростання номінального ВВП - дефлятор ВВП.
Зведення номінального ВВП до реального відбувається шляхом інфлювання та дефлювання. Якщо дефлятор ВВП більший за одиницю, то зведення номінального ВВП до реального називають дефлюванням. Дефлювання — це зменшення номінального ВВП до розмірів реального. Якщо дефлятор ВВП менший за одиницю, то зведення номінального ВВП до реального називають інфлюванням. Інфлювання — це збільшення номінального ВВП до розмірів реального.
У базовому році номінальний і реальний ВВП дорівнюють один одному, бо дефлятор ВВП рівний одиниці. Динаміка ІСЦ та дефлятора ВВП є основним показником стану сфери цін. Існує закон Оукена: перевищення фактичного рівня безробіття , порівняно з його природним рівнем, на 1% призводить до зменшення потенційного ВВП ( при повній зайнятості) на 2.5 -3 %.
3. ПОКАЗНИКИ СФЕРИ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ ЗВ'ЯЗКІВ
Четвертою сферою макроекономіки є зовнішньоекономічна сфера.
Більшість країн світу бере активну участь у міжнародному поділі праці. Економічні зв'язки країн здійснюються в різноманітних формах: країни та їхні фірми експортують та імпортують товари і послуги, позичають кошти в іноземців і надають їм позики, створюють підприємства за кордоном, громадяни одних країн подорожують до інших як бізнесмени або туристи і т.п.
Для характеристики сфери зовнішньоекономічних відносин застосовують різні показники. Офіційним показником, у якому відбиваються всі форми зовнішньоекономічних зв'язків країни, є її платіжний баланс. Аналіз платіжного балансу дає змогу судити про стан справ країни у сфері зовнішньоекономічних зв'язків, тобто про те, наскільки ефективно країна може управляти своєю зовнішньоекономічною діяльністю.
Платіжний баланс — це систематизований запис усіх міжнародних операцій резидентів країни з нерезидентами за певний проміжок часу, як правило, за рік. Платіжний баланс складається в національній валюті або в іноземній, наприклад у доларах США.
Він містить стандартні компоненти, які передбачає методика його обчислення, рекомендована МВФ. Складаючи платіжний баланс, розрізняють реальні і фінансові потоки. Рух товарів, послуг, матеріальних або інших не фінансових активів називають реальними потоками. Реальні потоки у грошовому виразі відображають на поточному рахунку. Рух вимог та зобов'язань, що виникають у зв’язку з рухом реальних потоків, називають фінансовими потоками і відображають на рахунку капіталу та фінансів.
Платіжний баланс складається з двох підрозділів — дебету і кредиту. Для складання платіжного балансу використовують метод подвійного бухгалтерського запису. Суть цього методу полягає в тому, що кожна операція має два записи. Один з них реєструється як кредит із додатним знаком, інший — як дебет із від'ємним знаком. Тому платіжний баланс — сума дебету і кредиту — дорівнює нулю. Більшість записів у платіжному балансі відображає зовнішньоекономічні операції, в яких одні економічні цінності обмінюються на інші економічні цінності. Тому в рахунках платіжного балансу роблять подвійний запис. Припустімо, наприклад, що вітчизняне підприємство експортувало за кордон товарів на суму 20 млн дол. США. У цьому разі в підрозділі платіжного балансу "кредит" буде зареєстровано експорт, а в підрозділі "дебет" — збільшення іноземної валюти на ту саму суму: Кредет – 20 млн. грн. Дебет + 20 млн. грн.
4. ПОКАЗНИКИ РОЗПОДІЛУ ДОХОДІВ ТА РІВНЯ ЖИТТЯ
Доходи учасників ринкової економіки розподіляються відповідно до функції, яку виконує той або інший фактор виробництва. Заробітна плата виплачується за працю, рента і процент — за ресурси, що перебувають у чиїйсь власності, а прибутки належать власникам ділових підприємств. Розподіл доходів між власниками факторів виробництва називають функціональним розподілом доходів. Цей розподіл доходів широко використовує статистика. Проте економісти нині акцентують увагу на родинному розподілі доходів, тобто їх розподілові між окремими домогосподарствами. Це поняття характеризує розподіл доходів між різними домогосподарствами без посилання на джерело доходу та суспільну верству, до якої належить домогосподарство. Сектор домогосподарств сьогодні складається в Україні приблизно з 14 мільйонів одиниць.
Доходи домогосподарств, або особисті доходи, — це сума грошових коштів та продуктів, отриманих або вироблених домогосподарствами за певний період часу, як правило, за рік.
Основними складовими грошових доходів є оплата праці, доходи від підприємницької діяльності та власності (процент, дивіденди, рента та ін.) і соціальні трансфери (пенсії, стипендії, допомога у зв'язку з безробіттям і т.д.).
Натуральні доходи — це передовсім продукція, вироблена домогосподарствами для власного споживання.
Усі грошові доходи, отримані домогосподарствами, без урахування оподаткування і зміни цін називають номінальними особистими доходами. Якщо з номінальних особистих доходів вирахувати особисті податки, отримаємо номінальні використовувані доходи.
Номінальні використовувані доходи — це та частина грошового доходу, якою домогосподарства остаточно володіють і можуть розпоряджатися на свій розсуд. Домогосподарства спрямовують свій використовуваний дохід на споживання (С) і особисте заощадження (3):
ВД = С + 3.
Для вимірювання динаміки купівельної спроможності доходів обчислюють реальні доходи. Реальні доходи характеризують номінальні доходи з урахуванням зміни роздрібних цін і тарифів. Наприклад, реальні використовувані доходи дорівнюють відношенню номінальних до індексу споживчих цін.
Найважливішим видом грошового доходу є заробітна плата, що являє собою ціну трудових послуг/які надають наймані працівники різних професій. Номінальна зарплата — це сума грошей, отримана найманим працівником за певний проміжок часу (місяць, тиждень і т.д.). Реальна зарплата — номінальна зарплата, скоригована на інфляцію. Якщо, наприклад, номінальна зарплата зросла за рік на 25%, а рівень роздрібних цін підвищився на 22%, то реальна зарплата зросла на 3%. Коли темп інфляції, виміряний ІСЦ, перевищує темп приросту номінальної зарплати, то реальна зарплата знижується.
Підсумки
Узагальненим показником виробництва є валовий внутрішній продукт (ВВП),який вимірює вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених упродовж певного періоду часу в межах економічної території країни. Номінальний ВВП обчислюють у поточних цінах, а реальний ВВП — у постійних. ВВП, що досягається за повної зайнятості, називають природним. Різниця між природними фактичним ВВП становить ВВП - розрив.
Валовий внутрішній продукт можна обчислити трьома методами. По-перше, додаванням видатків домогосподарств, фірм, держави та іноземців на всі кінцеві товари і послуги. Інакше кажучи, за видатковим методом ВВП визначається як сума споживчих видатків на товари і послуги, валових інвестиційних видатків, державних закупівель товарів і послуг та чистого експорту: ВВП =С + І + У + (К — М). По-друге, додаванням доходів, отриманих від виробництва даного обсягу продукції. Цей метод обчислення ВВП називають розподільним. За розподільним методом ВВП обчислюють як суму заробітної плати найманих працівників, ренти, процента, прибутку та двох не пов'язаних з доходами платежів — амортизаційних відрахувань та непрямих податків на бізнес. По-третє, підсумовуванням доданої вартості, створеної на всіх стадіях виробництва товарів і послуг. Цей метод обчислення ВВП називають виробничим.
Інші важливі показники виробництва отримують із валового внутрішнього продукту. Валовий національний продукт — це ринкова вартість усіх кінцевих товарів і послуг, вироблених за певний період часу, як правило, за рік, за допомогою факторів виробництва, що належать резидентам країни, незалежно від того, де ці фактори використовують — усередині країни чи за кордоном. Чистий внутрішній продукт — це ВВП, зменшений на суму амортизаційних відрахувань. Національний дохід (НД) є сукупним доходом, заробленим упродовж року власниками ресурсів — резидентами певної країни, незалежно від того, де ці ресурси використовуються — у власній країні чи закордоном. Його обчислюють-вирахуванням із ВНП амортизаційних відрахувань та непрямих податків на бізнес або додаванням факторних доходів —заробітної плати, ренти, процента, прибутку та доходів власників.
Найважливішим показником сфери зайнятості є рівень безробіття — відношення чисельності безробітних до робочої сили. Ще одним показником рівня зайнятості є коефіцієнт участі в робочій силі. Його обчислюють як відношення робочої сили до дорослого населення країни. Економісти виокремлюють три види безробіття: фрикційне, структурне і циклічне. Повна зайнятість не означає абсолютної відсутності безробіття. Рівень безробіття за умов повної зайнятості дорівнює сумі рівнів фрикційного та структурного безробіття.
Кожна країна у сфері цін намагається не допустити їх зростання. Зростання загального рівня цін свідчить про наявність інфляції. Загальний рівень цін визначають за допомогою індексів цін — Леспейреса, Пааше і Фішера. Індекси цін обчислюють як відношення вартості деякого набору, або ринкового кошика, товарів і послуг розрахункового року до вартості аналогічного ринкового кошика в базовому році. Індекс цін Леспейреса, обчислений для незмінного кошика споживчих товарів і послуг, називають індексом споживчих цін (ІСЦ). Індекс Пааше, обчислений для набору товарів і послуг, що входять до ВВП країни, називають дефлятором ВВП.
Індекси цін використовують для зведення багатьох номінальних змінних до реальних. Зведення номінального ВВП до реального відбувається через інфлювання та дефлювання. Якщо дефлятор ВВП більший за одиницю, то процес зведення номінального ВВП до реального називають дефлюванням. Якщо дефлятор ВВП менший за одиницю, то зведення номінального ВВП до реального називають інфлюванням
Платіжний баланс — це систематизований запис усіх міжнародних операцій резидентів країни з рештою світу за певний проміжок часу, як правило, за рік. Платіжний баланс складається в національній валюті або в іноземній, наприклад у доларах США. Для складання платіжного балансу використовують метод подвійного бухгалтерського запису, згідно з яким кожна ділова операція має два записи. Один із них реєструється як кредит із додатним знаком, інший — як дебет із від'ємним знаком. Платіжний баланс як сума дебету і кредиту дорівнює нулю.
У платіжному балансі відокремлюються два основні розділи: поточний рахунок та рахунок капіталу і фінансів. Поточний рахунок узагальнює статистичні дані про рух між країною та рештою світу реальних ресурсів — товарів, послуг, доходів. У ньому виділяють три широкі категорії — товари і послуги ( не факторні ), доходи від факторних послуг і поточні перекази. Рахунок капіталу і фінансів відображає рух коштів, будь-яких зобов'язань і вимог, що виникають між резидентами різних країн при взаємних розрахунках за товари і послуги, позиках грошей або товарів, погашенні боргів, інвестиціях у нерухоме майно, цінні папери та інші активи за кордоном. Рахунок капіталу враховує перекази капіталу і придбання (продаж) не фінансових активів. У фінансовому рахунку виділяють такі чотири групи: прямі інвестиції, портфельні інвестиції, інші інвестиції й резервні активи.
Різницю між експортом та імпортом товарів називають торговельним балансом. Від'ємне сальдо торговельного балансу країни в довгостроковому періоді свідчить про низьку конкурентоспроможність її товарів на світових ринках. У короткостроковому періоді пасивний торговельний баланс не завжди можна розглядати як ознаку негативних тенденцій у національній економіці. Сальдо поточного рахунку є стрижньовим у платіжному балансі. Країна з додатним поточним рахунком фактично інвестує частину своїх національних заощаджень за кордон. Пасивне сальдо поточного рахунку свідчить, що країна є боржником решти світу.
ТЕМА 7.СПОЖИВАННЯ ТА ІНВЕСТИЦІЇ.
7.1. СПОЖИВАННЯ І ЗАОЩАДЖЕННЯ
Споживання є найважливішим компонентом ВВП, який у більшості країн світу впродовж останніх десятиліть у середньому становить дві третини сукупних видатків на купівлю товарів і послуг. Використовуваний дохід – це особистий дохід, за вирахуванням особистих видатків.
Після сплати домогосподарствами податків у їхньому розпорядженні залишається використовуваний дохід, котрий, як дохід відомо, йде на споживання та заощадження. Споживання — це видатки на придбання товарів і послуг для задоволення потреб людей. Заощадження є тією частиною використовуваного доходу, що не витрачається на споживання.
Які ж основні складові споживання? Найважливіші з них — продукти харчування, одяг, взуття, книги, предмети особистої гігієни тощо. Розрізняють три групи видатків домогосподарств на споживання: на товари тривалого користування, на предмети поточного вжитку та на послуги.
Немає двох сімей, які б витрачали свій використовуваний дохід однаково. Незаможні сім'ї витрачають на продукти харчування більшу частину свого використовуваного доходу. Зі зростанням доходу видатки на деякі статті харчування збільшуються. Люди з вищими доходами споживають продукти харчування вищої якості, зокрема дорожчі овочі, фрукти, м'ясо тощо. Проте збільшення видатків на харчування в разі зростання доходів відбувається до певної межі. Загалом зі збільшенням доходів частка видатків на продукти харчування зменшується. Ця закономірність споживання стосується не лише домогосподарств, а й нації в цілому.
Зі збільшенням доходів сімей зростають видатки на одяг, відпочинок, автомобілі. Водночас зростання доходів приводить до того, що частина їх не споживається, а заощаджується. Найбідніші сім'ї не спроможні заощаджувати взагалі. Нерідко вони беруть позичку або витрачають свої попередні заощадження, і найбідніші родини стак5ть ще більшими боржниками.
Економічні дослідження показують, що саме використовуваний дохід визначає рівень споживання та заощадження.
Рівень використовуваного доходу, за якого не заощаджують і не витрачають попередніх заощаджень, називають точкою нульового заощадження, або пороговим доходом.
Для поглиблення нашого аналізу споживання запровадимо нові поняття — функцію споживання та функцію заощадження. Криву, яка відображає зв'язок між: споживанням та доходом, називають функцією споживання .
Функція заощадження відображає зв'язок між використовуваним доходом і заощадженнями. Частина функції заощадження, яка лежить нижче від нульової горизонтальної лінії, вказує на від'ємні заощадження. Додатні заощадження відбиває та частина функції заощадження, яка лежить вище від нульової лінії. Точка нульового заощадження міститься на нульовій горизонтальній лінії.
У макроекономічному аналізі великого значення надають змінам у споживанні, які зумовлені змінами у величині доходу. Величину додаткового споживання, що його спричиняє одна додаткова одиниця доходу, називають граничною схильністю до споживання (МРС). Термін "граничний" означає "додатковий", або приростковий. Отже, МРС — це відношення будь-якої зміни у споживанні до тієї зміни у величині доходу, яка спричинила цю зміну у споживанні:
Поряд із граничною схильністю до споживання йде її дзеркальне відображення — гранична схильність до заощадження, або МРS. Гранична схильність до заощадження (МРS) — це величина додаткового заощадження, що його спричиняє одна додаткова одиниця доходу, або це частка кожної додаткової одиниці доходу, що використовується на додаткове заощадження. Можна також сказати, що МРS — це відношення будь-якої зміни в заощадженнях до тієї зміни у доході, яка викликала цю зміну в заощадженні.
Сума МРC і МРS для будь-якої зміни у використовуваному доході завжди дорівнює одиниці. Річ у тім, що приріст доходу може йти або на споживання, або на заощадження; та частка зміни у величині доходу, яка не споживається, скеровується, за означенням, на заощадження. Отже, спожита частка (МРС) і заощаджена частка (МРS) повинні покривати весь приріст доходу:
МРС + МРS = 1.
Гранична схильність до споживання — це числове значення нахилу функції споживання, а гранична схильність до заощадження — це числове значення нахилу функції заощадження. Нам уже відомо, що нахил лінії у будь-якій точці визначають як відношення вертикальної зміни до горизонтальної зміни.
У аналізі споживання і заощадження важливу роль відіграють такі показники, як середня схильність до споживання і середня схильність до заощадження. Частку, або відсоток, споживання у використовуваному доході називають середньою схильністю до споживання (АРС). Частку, або відсоток, заощадження у використовуваному доході називають середньою схильністю до заощадження (АРS).
Для порівняння вартості грошей у часі економісти використовують поняття поточної, або нинішньої, вартості. Поточна вартість майбутнього доходу — це та сума грошей сьогодні, яка створить указаний майбутній дохід за наявних процентних ставок. Зведення майбутнього доходу до поточної вартості здійснюють за допомогою методики, яку називають дисконтуванням. Дисконтування дає змогу вимірювати доходи різних періодів однією грошовою міркою. Процентна ставка – це плата за право користування грошовими коштами ( у % ).
7.2. МОДЕЛІ ПОВЕДІНКИ СПОЖИВАЧА
Економісти давно намагаються виявити закономірності поведінки споживача. Англійський економіст, державний і політичний діяч Джон Кейнс ( 1883 – 1946 ).
Джон Кейнс був одним із перших хто розвинув модель поведінки споживача, яку називають кейнсіанською функцією споживання. Вчений сформулював основні постулати своєї моделі не на підставі аналізу статистичних даних, а застосував для цього дедуктивний метод, опираючись на інтуїцію та випадкові спостереження.
Кейнс описав поведінку споживача у ринковій економіці такими трьома постулатами. По-перше, гранична схильність до споживання коливається у межах від нуля до одиниці (0<МРС<\). Це означає, що домогосподарства збільшують споживання, коли їхні доходи зростають, але споживання зростає повільнішим темпом порівняно із темпом зростання використовуваного доходу. Цей постулат Кейнс виводить із людської психології: «Суть основного психологічного закону, у наявності якого можна не сумніватися, полягає в тому, що зі збільшенням свого доходу люди зазвичай у середньому збільшують своє споживання, але повільніше, ніж зростає їхній дохід». Наявність цього закону Кейнс сприймає як аксіому, що не потребує жодних доказів.
По-друге, Кейнс вважав, що зі зростанням доходу середня схильність до споживання знижується. Він розглядав заощадження як розкіш. Тому заможніші родини заощаджують більший відсоток свого доходу порівняно з біднішими. Згодом цей постулат Кейнса спричинився до виникнення так званої загадки споживання.
По-третє, Кейнс стверджував, що основним чинником, який визначає споживання, є поточний використовуваний дохід, а процентна ставка не відіграє важливої ролі у визначенні обсягу споживання. У своїй "Загальній теорії..." Кейнс писав: "На підставі досвіду можна дійти висновку, що у короткостроковому періоді вплив процентної ставки на особисте споживання за даного рівня доходу є вторинним і порівняно невеликим".
Кейнсіанську функцію споживання, враховуючи її постулати, часто записують так:
С = С + сУ
де С—споживання;
С — автономне споживання, яке не залежить від величини поточного доходу;
с — гранична схильність до споживання;
У— використовуваний дохід.
7.3. ІНВЕСТИЦІЇ
Кожна країна намагається збільшити загальний обсяг продукції, щоб підвищити рівень життя своїх громадян. Досягти цієї мети можна лише через інвестиції, які є одним із найважливіших елементів господарського життя країни.
Інвестиції — це вкладення у капітал, тобто видатки на виробництво і нагромадження капітальних благ. Є три види інвестиційних видатків. Інвестиції в основний капітал — це придбання фірмами устаткування, комп'ютерів, вантажівок, виробничих будівель і споруд для їх використання у виробництві. Інвестиції у житлове будівництво — це видатки на придбання нового житла. Інвестиції у запаси — це товари, які фірми нагромаджують, — готові вироби, незавершене будівництво тощо.
Інвестиції в основний капітал та в житлове будівництво називають капіталовкладеннями, тобто останні є частиною інвестицій.
Як нам уже відомо, розрізняють валові та чисті інвестиції. Валові інвестиції — це вартість усіх машин, фабрик, будинків, споруджених протягом року, в тому числі тих, які просто заміщують старі капітальні блага, що зносилися.
Однак валові інвестиції не є точним вимірником збільшення капіталу країни. Вони включають у себе амортизацію, тобто вартість зношення капітальних благ. Проведемо аналогію зі зростанням чисельності населення. Щоб виявити збільшення населення країни, ми не можемо просто взяти кількість народжених. За такого підходу зміни в чисельності населення були б перебільшені. Адже приріст населення — це різниця між кількістю народжених і кількістю померлих.
Такий підхід справедливий і для капіталу. Щоб визначити чистий приріст капіталу, потрібно з валових інвестицій вирахувати вибуття капіталу у вигляді амортизації. Отже, чисті інвестиції дорівнюють валовим інвестиціям мінус амортизація.
Єдиним джерелом інвестицій, як уже зазначалося, є заощадження. Інвестиції завжди означають зменшення поточного споживання задля збільшення майбутнього споживання. Сукупність рішень та відповідних дій, скерованих на перетворення заощаджень у інвестиції, називають інвестиційним процесом, або інвестиційною діяльністю.
Підсумки
Споживання — це видатки на придбання товарів і послуг для задоволення потреб людей. Заощадження і тією частиною використовуваного доходу, що не витрачається на споживання. Використовуваний дохід є основним чинником, що визначає величину споживання і заощадження домогосподарств. Видатки на споживання та заощадження зростають, коли збільшується використовуваний дохід, і скорочуються, коли використовуваний дохід зменшується. Окрім використовуваного доходу, на споживання впливають інші чинники, зокрема майно споживача, його майбутній сподіваний дохід тощо.
Рівень використовуваного доходу, за якого не заощаджують і не витрачають попередніх заощаджень, називають точкою нульового заощадження, або пороговим доходом. Криву, яка відображає зв'язок між споживанням і використовуваним доходом, називають функцією споживання. Функція заощадження виражає зв'язок між заощадженнями і використовуваним доходом.
З Середня схильність до споживання (АРС) — це частка споживання у використовуваному доході. Гранична схильність до споживання (МРС}— це величина додаткового споживання, яку викликає додаткова одиниця використовуваного доходу. Для порівняння вартості грошей у часі використовують поняття поточної вартості. Поточна вартість майбутнього доходу — це та сума грошей сьогодні, яка створить майбутній дохід за наявних процентних ставок. Зведення майбутнього доходу до поточної вартості здійснюють за допомогою дисконтування. Джон М. Кейнс описав поведінку споживача трьома постулатами. Гранична схильність до споживання коливається в інтервалі від нуля до одиниці;середня схильність до споживання зі зростанням доходу знижується; поточний дохід є визначальним чинником споживання. Аналіз статистичних даних за короткостроковий період підтвердив постулати Кейнса. Проте дослідження даних про споживання у довгостроковому періоді не виявило тенденції до зниження середньої схильності до споживання зі зростанням доходу.
Інвестиції — це вкладення у капітал, тобто видатки на виробництво і нагромадження капітальних благ. Сукупність рішень та відповідних дій, скерованих на перетворення заощаджень у інвестиції, називають інвестиційним процесом, або інвестиційною діяльністю. Є підстави для виділення п'яти типів інвестиційного процесу: ринково-орієнтованого, банківсько-орієнтованого, програмно-орієнтованого, корпоративно-орієнтованого і директивно-керованого.
Для характеристики інвестицій використовують різні напрями їх аналізу, зокрема визначають рівень інвестування, структуру інвестування та віддачу на інвестиції. Рівень інвестування в національну економіку — це відношення валових інвестиції до ВВП, виражене у відсотках. Розрізняють виробничу, технологічну, відтворювальну та територіальну структуру інвестування. Для визначення ефективності інвестицій здійснюють проектний аналіз.
У ринковій економіці інвестиційні видатки дуже нестабільні. Найважливішими чинниками мінливості інвестицій є тривалий термін використання капітальних благ, нерегулярність нововведень, мінливість сподівань .Обвал інвестиційних видатків у вітчизняній економіці є результатом дії двох груп чинників — успадкованої залежності економіки України від економіки інших країн та прорахунків уряду в регулюванні інвестиційного процесу. Уряд повинен стимулювати внутрішню інвестиційну діяльність.
ТЕМА 8. СУКУПНІ ВИДАТКИ ТА ЕКОНОМIЧНА РIВНОВАГА
8.1. СУКУПНІ ВИДАТКИ: ДВА ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ РІВНОВАЖНОГО ВВП
Поняття "сукупні видатки" використовувалося для визначення величини валового внутрішнього продукту за видатковим методом.
Сукупні видатки — це загальна сума видатків усіх покупців на кінцеві товари і послуги, вироблені національною економікою.
Сукупні видатки мають дві форми прояву — натурально-речову та вартісну. Натурально-речова форма відбиває структуру кінцевих товарів і послуг, які виробляє національна економіка і які купують населення, підприємства, уряд та іноземці. Натурально-речова структура сукупних видатків охоплює, по-перше, споживчі блага, призначені для задоволення особистих та інших невиробничих потреб; по-друге, капітальні блага та виробничі послуги (наукові дослідження і розробки, спрямовані на поліпшення технології виробництва; зв'язок; економічна інформація тощо).
Вартісна структура сукупних видатків охоплює грошові видатки всіх покупців на купівлю кінцевих товарів і послуг, вироблених у країні. У змішаній економіці сукупні видатки за своєю вартісною структурою складаються з чотирьох компонентів — споживчих видатків домогосподарств (С), валових інвестицій (У), державних закупівель товарів і послуг (G) та чистого експорту (X), тобто:
АЕ = С + І+G + X,
де АЕ — сукупні видатки.
Одні компоненти сукупних видатків відносно стабільні, змінюються повільно (наприклад, споживчі видатки), інші — динамічніші і своїми змінами спричиняють коливання ділової активності. Це насамперед стосується інвестицій, які є найбільш мінливим компонентом сукупних видатків. Унаслідок зміни інвестиційних або інших видатків та сукупних видатків загалом змінюється обсяг національного виробництва, рівень зайнятості або рівень цін в економіці. Отже, кількість вироблених товарів і послуг і рівень зайнятості або рівень цін в економіці залежать від сукупних видатків.
Якщо сукупні видатки є меншими за ті, що достатні для купівлі ВВП, виробленого за повної зайнятості, фактичний рівень безробіття буде вищим за природний. Економіка переживатиме спад, зростатиме вимушене безробіття. Якщо сукупні видатки перевищують ті, які достатні для купівлі ВВП, виробленого за повної зайнятості, загальний рівень цін в економіці зростатиме.
Для аналізу впливу зміни сукупних видатків на стан національної економіки застосовують поняття "рівноважний рівень виробництва". Рівноважний рівень національного виробництва — це такий обсяг виробництва, який індукує сукупні видатки, достатні для купівлі даного обсягу виробництва товарів і послуг.
Умову досягнення рівноважного ВВП у національній економіці відбиває рівняння:
С + І + G + Х = У*,
де У* — рівноважний реальний ВВП.
Дотримання цієї умови означає досягнення макроекономічної рівноваги на товарних ринках країни.
У макроекономіці склалися два підходи до визначення рівноважного ВВП: підхід "видатки — обсяг виробництва" (грунтується на зіставленні сукупних видатків і реального ВВП) та підхід "витікання — ін'єкції (грунтується на зіставленні витікань із потоку "видатки — доходи" та ін'єкцій до цього потоку). Для простоти аналізу рівноважного ВВП припустімо:
В економіці наявні надлишкові виробничі потужності та вимушене безробіття. Тому зростання сукупних видатків збільшує обсяг виробництва, а не рівень цін.
Усі заощадження здійснюють домогосподарства (в реальній дійсності заощаджують і ділові підприємства). Тому джерелом інвестицій виступають лише особисті заощадження.
Амортизація і чисті факторні доходи, зароблені в країні, є нульовими. Тому валові інвестиції дорівнюють чистим інвестиціям.
Економіка країни закрита, приватна, тобто немає експортно-імпортних операцій і відсутній державний сектор. Тому сукупні видатки містять лише споживання та інвестиції, тобто АЕ = С + І.
Із припущень 3 та 4 випливає, що ВВП, національний дохід, особистий дохід і використовуваний дохід дорівнюють один одному. Це означає: якщо ВВП країни становить 300 млрд. грн., то домогосподарства отримують у своє розпорядження саме дохід у 300 млрд. грн., який вони використовують для споживання та заощадження.
Підхід "видатки—обсяг виробництва" ґрунтується на зіставленні сукупних видатків та реального ВВП країни. За відсутності експортно-імпортних операцій та державного сектора рівноважний - ВВП (У*) дорівнює С + І.
Підхід "витікання—ін'єкції" грунтується на зіставленні витікань з потоку "видатки—доходи" та ін'єкцій у цей потік.
Витікання — це будь-яке витрачання доходу не для купівлі вироблених у країні кінцевих товарів і послуг. Витікання з потоку видатки—доходи відбуваються через заощадження, податки та iмпорт.
Ін'єкція — це будь-яке доповнення до споживчих видатків на купівлю продукції, вироблену всередині країни. Ін'єкціями є інвестиції, державні закупівлі товарів і послуг та експорт.
У підході "видатки — обсяг виробництва" увагу акцентуємо на тому, що безпосереднім визначником рівноважного обсягу виробництва й зайнятості є сукупні видатки. Це — прямий підхід до визначення рівноважного ВВП. На відміну від нього, підхід "витікання—ін'єкції" є непрямим. Проте він має свої переваги: вказує на нерівність сукупних видатків та реального ВВП за всіх обсягів виробництва, крім рівноважного.
Фактичні інвестиції — це сума запланованих інвестицій та непередбачених змін інвестицій у запаси.
8.2. МУЛЬТИПЛІКАТОР І АКСЕЛЕРАТОР
Сукупні видатки та рівноважний ВВП рідко залишаються сталими. Розглянемо, чому і як відбуваються їхні зміии.
Сукупні видатки та рівноважний ВВП можуть змінюватися внаслідок змін у споживанні, заощадженнях або інвестиціях.
Ефект мультиплікатора – це багаторазовий вплив, який зміна інвестиційних або інших видатків чинить на рівноважний ВВП. Мультиплікативний ефект властивий не лише інвестиційним видаткам, а й іншим видам видатків – споживчим видаткам, державним закупівлям товарів і послуг та експорту.
Мультиплікатор = зміна реального ВВП / зміна у видатках.
Мультиплікатор – це відношення зміни рівноважного ВВП до змінив інвестиціях або в будь-якому компоненті сукупних видатків; число, на яке треба помножити зміну в будь-якому компоненті сукупних видатків, щоб визначити підсумкову зміну рівноважного ВВП.
Мультиплікатор, котрий обчислюють як обернену величину до граничної схильності до заощадження, називають простим. Простий мультиплікатор відображає вплив на рівноважний ВВП витікань із потоку “видатки-доходи” лише у формі заощаджень. На відміну від цього повний, або складний, мультиплікатор відображає вплив на рівноважний ВВП усіх можливих видів витікань (заощаджень, імпорту, податків).
Ефект мультиплікатора має важливе практичне значення. В процесі здійснення урядом монетарної(кредитно-грошової політики) або фіскальної бюджетно-податкової)політики відбуваються зміни в певному або одночасно декількох компонентах сукупних видатків. Урахування ефекту мультиплікатора дає змогу кількісно оцінити, як саме позначаються ці зміни на рівноважному ВВП країни.
.В аналізі процесу встановлення рівноважного ВВП та причин його можливих змін розглядалися автономні, незалежні від обсягу національного виробництва інвестиції. Автономні інвестиції, які здійснюються у вигляді початкових ін'єкцій, внаслідок ефекту мультиплікатора спричиняють багаторазову зміну реального ВВП. Своєю чергою зростання реального ВВП, як свідчить практика, стимулює збільшення інвестицій. Економічне зростання і підвищення рівня зайнятості активізують інвестиційну діяльність підприємців: виникають похідні інвестиції.
Похідні інвестиції — це інвестиції, породжені зростанням реального ВВП. Похідні інвестиції накладаються на автономні й прискорюють економічне зростання, що називають ефектом акселератора.
Ефект акселератора — це прискорення економічного зростання внаслідок похідних інвестицій.
8.3. ВПЛИВ МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ Й ДЕРЖАВНОГО СЕКТОРА НА РІВНОВАЖНИЙ ВВП
Досі, розглядаючи умови досягнення рівноважного ВВП, ми не брали до уваги зовнішню торгівлю і державний сектор. Тепер з'ясуємо, як ці сектори впливають на рівноважний ВВП.
Економіка більшості країн є відкритою, отже, вони експортують та імпортують певні товари і послуги. Тому одним із компонентів сукупних видатків виступає чистий експорт — різниця між експортом та імпортом товарів і послуг. Чистий експорт є додатною величиною, коли експорт перевищує імпорт, і має від'ємне значення, коли імпорт більший за експорт. Додатний чистий експорт збільшує, а від'ємний — зменшує сукупні видатки на купівлю національного продукту країни. Тому додатний чистий експорт стимулює збільшення реального ВВП, тоді як від'ємний спричиняє його зменшення.
Експорт сприяє збільшенню сукупних видатків на купівлю національного продукту країни, бо певна його частина споживається за кордоном. Завдяки експорту реальний ВВП країни та кількість робочих місць у країні зростають. Імпорт, як зазначалося, означає витікання з потоку "видатки—доходи", тому він зменшує сукупні видатки на купівлю національного продукту країни.
Загальний вплив зовнішньої торгівлі на сукупні видатки в країні залежить від чистого експорту. Додатний чистий експорт збільшує сукупні видатки порівняно з їх величиною у закритій економіці, в якій немає експортно-імпортних операцій, а отже збільшує реальний ВВП країни. Від'ємний чистий експорт знижує сукупні видатки порівняно з рівнем видатків у закритій економіці, а отже, зменшує реальний ВВП.
На активність країни у світовій торгівлі, а разом з тим на її чистий експорт, впливають такі чинники:
економічне піднесення в інших країнах. Збільшення реального ВВП та доходу в інших країнах дозволяє їхнім торговельним партнерам збільшувати свій експорт. Тому кожна країна зацікавлена в економічному зростанні своїх торговельних партнерів;
митні й немитні бар'єри. Якщо певна країна встановлює високі митні й немитні бар'єри, ціни імпортних товарів і послуг зростають, а їх імпорт країною та відповідно експорт іншими країнами скорочується. Зрештою, виробництво у країнах-експортерах скорочується. Тому політика протекціонізму несприятливо позначається на світовій торгівлі та економічному розвиткові в глобальному вимірі;
динаміка валютних курсів. Знецінення валюти країни означає, що ціни вітчизняних продуктів, виражені в іноземних валютах, знизилися. Це стимулює купівлю продуктів, вироблених у цій країні, за кордоном. Тому експорт країни збільшується і зменшується імпорт, а відтак зростає її чистий експорт. Якщо економіка країни перебуває у фазі спаду, зниження курсу національної валюти стимулює збільшення її чистого експорту та сукупних видатків. Це сприяє зростанню реального ВВП та зайнятості. Навпаки, поцінування валюти країни підвищує ціни її продуктів в іноземній валюті, а тому стримує їх купівлю за кордоном. Тому експорт країни зменшується, а імпорт — зростає. Якщо економіка країни перебуває у фазі повної зайнятості, поцінування її валюти й зумовлене цим скорочення чистого експорту та сукупних видатків загалом стримуватимуть розвиток інфляції.
На сукупні видатки та реальний ВВП впливає також державний сектор. Вплив державного сектора відбувається передусім через державні закупівлі товарів і послуг та податки. Для простоти аналізу впливу державного сектора на сукупні видатки та рівноважний ВВП виходимо з таких припущень:
Державні закупівлі товарів і послуг не впливають на видатки домогосподарств. Інакше кажучи, державні закупівлі не переміщують функцій споживання, заощадження та інвестицій.
Чисті податкові надходження (податки мінус трансфери) формуються за рахунок особистих податків. Хоча використовуваний дохід зменшується на величину податкових надходжень держави, валовий внутрішній продукт, національний дохід та особистий дохід залишаються рівними між собою.
Рівень цін в економіці незмінний, аж поки не зазначено інше.
Аналiзуючи вплив державних закупівель на рiвноважний ВВП, припускаємо, що податки відсутні, а державні закупівлі становлять 20 млрд. грн. за кожного можливого рівня ВВП. За допомогою таблиці, можна показати, що внаслідок наявності державних видатків рівноважний ВВП зростає.
Збалансований державний бюджет — це бюджет, за якого державні видатки та податки одночасно зростають або зменшуються на однакову величину.
"ВВП - розриви" відображають невідповідність між фактичними видатками і видатками за повної зайнятості. Якщо фактичні сукупні видатки менші, ніж видатки за повної зайнятості, фактичний розрив ВВП менший за природний. У національній економіці простежується спад виробництва, зростає безробіття і виникає рецесійний розрив. Якщо сукупні видатки перевищують видатки за повної зайнятості, фактичний ВВП більший за природний. У національній економіці починають зростати ціни — має місце інфляційний розрив.
Рецесійний розрив виникає тоді, коли фактичні видатки менші, ніж ті, що достатні для купівлі ВВП, виробленого за повної зайнятості. Інфляційний розрив простежується тоді, коли фактичні видатки більші, ніж ті, що достатні для купівлі ВВП, виробленого за повної зайнятості.
Рецесійний розрив — це вертикальний відрізок, на який має переміститися вгору лінія сукупних видатків, щоб рівноважний ВВП підвищився до рівня природного.
Інфляційний розрив — це вертикальний відрізок, на який має переміститися вниз лінія сукупних видатків, щоб рівноважний ВВП знизився до рівня природного.
Підсумки
Основним інструментом аналізу сукупних видатків у національній економіці є моделі — математичні, графічні, табличні, що показують, яку суму мають намір спожити домогосподарства, а підприємства — інвестувати за різних рівнів реального ВВП в умовах незмінного рівня цін.
У національній економіці рівноважний ВВП досягається тоді, коли відповідає точці, в якій лінія сукупних видатків перетинає лінію 45 градусів (згідно з підходом "видатки—обсяг виробництва"), або точці, в якій лінія витікань перетинає лінію ін'єкцій (згідно з підходом "витікання—ін'єкції").
За рівня ВВП, більшого за рівноважний, сукупні видатки менші, ніж обсяг виробництва, що збільшує інвестиції в запаси і зменшує обсяг виробництва. За рівня ВВП, меншого за рівноважний, сукупні видатки перевищують обсяг виробництва, що зменшує інвестиції в запаси та збільшує обсяг виробництва.
Фактичні інвестиції містять заплановані інвестиції та зміни інвестицій у запаси. Фактичні інвестиції та заощадження дорівнюють одні одним. Зрівнювальним компонентом фактичних інвестицій та заощаджень є зміни інвестицій у запаси. Рівноважний ВВП досягається тоді, коли заплановані інвестиції та заощадження рівні між собою. За цієї умови зміни інвестицій у запаси дорівнюють нулю.
Переміщення функцій споживання і заощадження або кривої інвестицій так змінюють рівноважний ВВП, що його приріст або скорочення у декілька разів перевищує зміни у видатках, що називають ефектом мультиплікатора. Ефект мультиплікатора супроводжує як збільшення, так і зменшення видатків. Простий мультиплікатор є оберненою величиною до граничної схильності до заощадження.
Додатний чистий експорт збільшує сукупні видатки, а від'ємний — зменшує. Зміна чистого експорту спричиняє мультипліковану зміну рівноважного ВВП. Мультиплікатор чистого експорту є мультиплікатором видатків.
Збільшення реального ВВП стимулює похідні інвестиції, які прискорюють економічне зростання, — спричиняють ефект акселератора. Ефект акселератора діє в обох напрямах. Збільшення споживання, а отже, скорочення заощаджень сприяє збільшенню інвестицій, що називають "парадоксом заощадження".
Державні закупівлі товарів і послуг збільшують сукупні видатки та рівноважний ВВП країни. Зміна державних закупівель спричиняє мультипліковану зміну рівноважного ВВП. Мультиплікатор державних закупівель є мультиплікатором видатків.
Зміни податків впливають на величину використовуваного доходу, а відтак на споживання, заощадження та сукупні видатки. Зі зростанням податків сукупні видатки скорочуються. Справедливим є і зворотне твердження. Зміна податків спричиняє мультипліковану зміну рівноважного ВВП. Мультиплікатор податків завжди на одиницю менший за мультиплікатор державних закупівель.
Одночасне зменшення або збільшення державних закупівель та податків на однакову величину відповідно зменшує або збільшує рівноважний ВВП на таку саму величину. Мультиплікатор збалансованого бюджету дорівнює одиниці.
Внаслідок невідповідності фактичних сукупних видатків тим видаткам, що достатні для купівлі природного ВВП, рівноважний ВВП може не збігатися з природним. Величину, на яку сукупні видатки менші (більші) за видатки за повної зайнятості, називають рецесійним (інфляційним) розривом. Рецесійний розрив спричиняє спад виробництва та вимушене безробіття, а інфляційний —інфляцію попиту.
ТЕМА 9.СУКУПНИЙ ПОПИТ І СУКУПНА ПРОПОЗИЦІЯ.
9.1. СУКУПНІЙ ПОПИТ. КРИВА СУКУПНОГО ПОПИТУ ТА ЇЇ ПЕРЕМІЩЕННЯ
Сукупний попит — це шкала, що графічно представлена у вигляді кривої, яка показує величину реального обсягу продукції — різні кількості товарів і послуг, що їх покупці бажають купити за кожного можливого рівня цін (інші умови залишаються незмінними).
Основними покупцями товарів і послуг, вироблених
національною економікою, є домогосподарства, фірми, уряд та зарубіжні покупці. Тому існують чотири основні складові сукупного попиту:
Споживання — сума видатків домогосподарств на різні товари і послуги (С).
Інвестиції — видатки фірм на купівлю устаткування, виробничих будівель та видатки домогосподарств на купівлю житла (І).
Державні видатки — уряд на різних його рівнях купує певні товари й послуги —танки й автомобілі, оплачує послуги суддів, викладачів державних закладів освіти тощо (У).
Чистий експорт дорівнює різниці між вартістю експорту та імпорту товарів і послуг (К— М). Інакше кажучи, чистий експорт - це різниця між видатками іноземців на вітчизняні товари і послуги (експорт) і видатками резидентів на іноземні товари і послуги (імпорт).
Позначивши сукупний попит АД, його можна записати так:
АД = С + І + У+(К - М).
Як нам уже відомо, вітчизняні покупці — домогосподарства, фірми та уряд — купують як вітчизняні товари і послуги (С + І + У)в, так і імпортні (С + І + У)і. Звідси:
АД = (С + І + У)в + (С + І + У)і + (К- М).
Оскільки (С + І + У)і є імпортом країни (М), то сукупний попит дорівнює:
АД = (С + І + У)в + К,
де (С + І + У)в — внутрішній попит; К— зовнішній попит.
Отже, сукупний попит є сумою внутрішнього і зовнішнього попиту на вітчизняні товари і послуги. Сукупний попит має грошову форму. Зрозуміло, що чим нижчий рівень цін у вітчизняній економіці, тим більший реальний обсяг національного продукту захочуть придбати покупці (за інших рівних умов). І чим вищий рівень цін, тим менший обсяг національного продукту вони готові купити. Отже, між рівнем цін і обсягом національного продукту існує обернена залежність.
Покажемо цю залежність графічно. Відкладемо по горизонтальній осі реальний обсяг національного продукту, а по вертикальній — рівень цін. Крива сукупного попиту, як і крива попиту на окремий товар, має від'ємний нахил.
Спадна траєкторія кривої попиту для індивідуального блага зумовлюється, ефектами доходу і заміщення.
Однак форму кривої сукупного попиту не можна пояснити ні ефектом доходу, коли зі зниженням ціни на певне благо грошовий дохід дає змогу придбати більшу його кількість, не відмовляючись від інших благ; ні ефектом заміщення, коли зі зниженням ціни на певне благо в покупця є стимул купувати це дешевше благо замість благ, які тепер відносно дорожчі.
Від'ємний нахил кривої сукупного попиту пояснюється в макроекономіці впливом так званих цінових чинників. По-перше, ефектом майна (багатства). Зі зростанням цін зменшується купівельна спроможність фінансових активів.
По-друге, ефектом процентної ставки. Рівень цін є одним із чинників величини попиту на гроші. Зі зниженням рівня цін домогосподарства потребують меншої кількості грошей для купівлі потрібної кількості товарів і послуг. Тому в домогосподарств виникають надлишкові гроші, які можна покласти на заощаджувальні рахунки в банк або купити на них активи, що приносять дохід, тощо.
По-третє, ефектом обмінного курсу. Цей ефект означає, що зі зниженням рівня цін у країні знижується і процентна ставка. Зниження процентної ставки веде до знецінення національної грошової одиниці щодо інших валют. Унаслідок цього знецінення іноземні товари дорожчають порівняно з вітчизняними. Покупці даної країни купуватимуть більше вітчизняних виробів і менше імпортних. Іноземці купуватимуть більше товарів цієї країни. Тому за рівних інших умов чистий експорт збільшиться і відповідно збільшиться сукупний попит. Отже, зниження рівня цін у країні знижує в ній процентні ставки та реальний обмінний курс.
Які ж основні нецінові чинники спричиняють зміни в сукупному попиті? Ці чинники можна поділити на три групи. Перша група — основні політико-економічні чинники, або змінні, що перебувають під контролем уряду: це передовсім монетарна і фіскальна політика. До другої групи належать зовнішні чинники: обсяг виробництва в зарубіжних країнах, динаміка вартості активів та цін на ресурси тощо. Третю групу становлять сподівання споживачів та підприємців.
Ці три групи чинників позначаються на поведінці основних покупців, а отже й на сукупному попиті.
Вагомий вплив на сукупний попит справляють зовнішні чинники. Серед них важливе місце належить величині національного доходу інших країн.
Підвищення темпів економічного зростання в інших країнах збільшить попит на товари і послуги даної країни, якщо вона входить у систему міжнародного поділу праці і є торговельним партнером цих країн.
Зменшення реальної вартості активів споживачів зробить їх біднішими, тому вони зменшать закупівлі споживчих благ. Скорочення видатків на споживання перемістить криву сукупного попиту вліво. Зростання реальної вартості фінансових активів або нерухомого майна збільшуватиме споживчі видатки за даного рівня цін. Ці зміни у вартості активів позначатимуться також на обсязі ділових інвестицій, а отже й на сукупному попиті.
Важливим зовнішнім чинником сукупного попиту є стан світового виробництва ключових продуктів економіки, зокрема енергоносіїв.
Вагомим чинником сукупного попиту є сподівання населення і фірм. Коли люди сподіваються, що їхні реальні доходи в майбутньому зростатимуть, вони витрачають більше свого поточного доходу.
9.2. СУКУПНА ПРОПОЗИЦІЯ. КРИВА СУКУПНОЇ ПРОПОЗИЦІЇ
ТА ЇЇ ПЕРЕМІЩЕННЯ
Сукупна пропозиція — це шкала, графічно представлена у вигляді кривої, що показує рівень реального національного продукту, який буде вироблено за кожного можливого рівня цін (інші обставини залишаються без змін). Національна економіка може відреагувати на зміни в сукупному попиті як збільшенням обсягу реального продукту, так і зміною рівня цін. Характер зв'язку між рівнем цін та обсягом реального національного продукту залежить від тривалості періоду, впродовж якого взаємодіють сукупні попит і пропозиція.
У макроекономіці точиться полеміка з приводу форми кривої сукупної пропозиції, яку позначимо AS. Нині більшість економістів уважає, що форма кривої залежить від того, який проміжок часу аналізується - короткостроковий чи довгостроковий. Згідно з цим поглядом, у короткостроковому періоді взаємодія між сукупним попитом і сукупною пропозицією визначає обсяг національного продукту, рівень зайнятості, ступінь завантаження виробничих потужностей, а також індукує інфляційні імпульси. У короткостроковому періоді крива АS має висхідну траєкторію.
У довгостроковому періоді обсяг виробництва товарів і послуг у національній економіці залежить від обсягу капіталу і кількості праці та від наявної виробничої функції. Інакше кажучи, в довгостроковому періоді величина економічних ресурсів у національній економіці, а також рівень технології визначатимуть обсяг національного продукту, і цей обсяг не залежатиме від рівня цін. Тому крива сукупної пропозиції в довгостроковому періоді є вертикальною . Відмінність між сукупною пропозицією у короткостроковому та довгостроковому періодах дуже суттєва для сучасного макроекономічного аналізу.
Національна економіка, що вийшла за межі природного обсягу виробництва називають перегрітою економікою.
Крива довгострокової сукупної пропозиції показує обсяг виробництва, який називають природним рівнем виробництва. Цей рівень виробництва досягається за повної зайнятості. Тому всі чинники, які змінюють природний рівень виробництва, переміщуватимуть криву довгострокової сукупної пропозиції вправо або вліво. Ці чинники можна поділити на дві групи. По-перше, економічні процеси або заходи економічної політики, які змінюють обсяг виробництва за тієї самої природної норми безробіття. По-друге, економічні процеси або заходи державної політики, що змінюють природну норму безробіття. Природна норма безробіття – рівень безробіття за повної зайнятості ( сума рівнів фрикційного та структурного безробіття).
Природний рівень виробництва в довгостроковому періоді залежить від кількості економічних ресурсів та ефективності їх застосування.
У другій половині XX ст. підвищення ефективності виробництва — зростання продуктивності праці, зниження енерго - і матеріаломісткості продукції — є основним чинником, що визначає збільшення природного обсягу виробництва, тобто сукупної пропозиції в довгостроковому періоді.
Як уже зазначалось, крива короткострокової сукупної пропозиції є висхідною .
Інакше кажучи, витрати виробництва для конкретного обсягу продукції — це середні витрати на цей обсяг продукції. Економісти, які поділяють погляд про те, що в ринковій економіці ділові цикли є регулярними, а їхні фази послідовні, вважають, що крива короткострокової сукупної пропозиції має три відрізки, або ділянки: а) кейнсіанський; б) проміжний; в) класичний.
Кейнсіанський відрізок відбиває ситуацію, коли економіка перебуває у стані спаду і значна частка виробничих потужностей та робочої сили не використовується. На цьому відрізкові фактичний обсяг виробництва менший за природний.
Висхідний, або проміжний, відрізок кривої сукупної пропозиції характеризується тим, що розширення виробництва супроводжується зростанням рівня цін. Короткострокова крива АS стає дедалі крутішою, а це означає, що економіка перебуває на майже вертикальному, або класичному, відрізкові кривої АS.
Аналіз форми кривої короткострокової сукупної пропозиції показує, що реальний обсяг національного продукту збільшується, коли економіка розвивається, проходячи спочатку кейнсіанський, а потім проміжний відрізки кривої сукупної пропозиції .
9.3. РІВНОВАГА СУКУПНИХ ПОПИТУ І ПРОПОЗИЦІЇ.
Аналогічно в точці перетину кривих сукупного попиту й сукупної пропозиції досягається рівноважний рівень цін та рівноважний обсяг національного продукту.
На положення кривих сукупного попиту і сукупної пропозиції, як нам уже відомо, впливає низка нецінових чинників. На кейнсіанському відрізку, де крива сукупної пропозиції майже полога, зміна сукупного попиту головно впливає на обсяг національного виробництва, а рівень цін істотно не змінюється. На класичному відрізку крива АS стає крутою, і зміна сукупного попиту, наприклад його розширення, спричинятиме зростання рівня цін, а реальний ВВП майже не змінюватиметься. Зі зміною рівня цін на проміжному відрізку змінюватимуться і реальний обсяг виробництва, і рівень цін.
У довгостроковому періоді рівновага сукупних попиту й пропозиції досягається в точці перетину вертикальної кривої АS і спадної кривої АD..
Стагфляція – зменшення обсягу національного виробництва, що супроводжується зростанням рівня цін.
Підсумки
Сукупний попит — це шкала, яка графічно представлена у вигляді кривої, яка показує величину реального обсягу виробництва - різні кількості товарів і послуг, що їх вітчизняні споживачі, фірми, уряд та зарубіжні покупці всі разом бажають купити за кожного можливого рівня цін. Чим вищий рівень цін, тим менший обсяг реального продукту вони купуватимуть.
Крива сукупного попиту є спадною внаслідок ефекту багатства, ефекту процентних ставок та ефекту імпортних закупівель. Водночас спадна траєкторія кривої сукупного попиту випливає з ефекту пропозиції грошей. Цей ефект простежується тоді, коли зростання рівня цін за незмінної номінальної пропозиції грошей зменшує реальну пропозицію грошей. Менша реальна пропозиція грошей зменшує суму реальних видатків, що зумовлює спадання кривої Ап за зростання цін. Зв'язок між рівнем цін і обсягом сукупних видатків, що визначають попит на реальний національний продукт, відбивається в переміщенні по незмінній кривій (інші чинники залишаються сталими).
Зміна нецінових чинників позначається на сукупному попиті, і крива АD переміщується. Основними неціновими чинниками сукупного попиту є макроекономічна політика, зовнішні змінні (обсяг ВВП у зарубіжних країнах, динаміка курсів цінних паперів та цін на нерухоме майно, світове виробництво ключових продуктів, зокрема енергоносіїв) та сподівання споживачів та підприємців.
Сукупна пропозиція — це шкала, графічно представлена у вигляді кривої, що показує рівень реального національного продукту, який буде вироблено за кожного рівня цін. У довгостроковому періоді крива AS є вертикальною лінією. Кількість товарів і послуг, яку в цьому періоді постачають фірми, залежить від факторів пропозиції - кількості та якості трудових ресурсів, обсягу капіталу та рівня технології - і не залежить від загального рівня цін. Крива довгострокової сукупної пропозиції переміщується під впливом:1) заходів економічної політики та економічних процесів, що змінюють обсяг виробництва за даної природної норми безробіття; 2) заходів економічної політики та економічних процесів, що змінюють природну норму безробіття.
У короткостроковому періоді крива AS є висхідною і містить три відрізки: кейнсіанський, проміжний і класичний. Кейнсіанський відрізок кривої AS показує, що національна економіка перебуває у фазі спаду. Цей відрізок досить пологий, бо за значного безробіття та наявності інших вільних ресурсів можна розширити виробництво без збільшення витрат на одиницю продукції та підвищення рівня цін. На проміжному відрізкові витрати на одиницю продукції зростають, тому збільшення обсягу національного виробництва супроводжується зростанням цін. На класичному відрізкові крива АS стає майже вертикальною, бо всі наявні ресурси залучені. Зростання сукупного попиту в цій ситуації вже не веде до розширення виробництва, а тільки до зростання цін.
У макроекономіці є чотири теорії, які пояснюють висхідну траєкторію короткострокової кривої АS. Згідно з теорією неправильних уявлень працівників, несподіване зниження рівня цін постачальники можуть помилково сприйняти як зниження їхніх відносних цін, що спонукає їх зменшити виробництво. Згідно з теорією негнучкої заробітної плати, несподіване зниження рівня цін тимчасово підвищує реальну заробітну плату, що спонукає фірми скоротити кількість зайнятих і обсяги виробництва. Згідно з теорією негнучких цін, в умовах несподіваного зниження рівня цін окремі фірми можуть тимчасово залишати свої ціни надто високими, що скорочує обсяг їх продажу і змушує зменшити обсяг виробництва. Згідно з теорією недосконалої інформації, учасники ринкового процесу можуть плутати зміни загального рівня цін зі змінами відносних цін, що веде до додатного нахилу кривої AS.
Чинники, що викликають переміщення кривої довгострокової сукупної пропозиції, переміщують у тому самому напрямі і криву короткострокової сукупної пропозиції. Проте крива короткострокової сукупної пропозиції може переміщуватися і тоді, коли крива довгострокової сукупної пропозиції залишається незмінною. У короткостроковому періоді кількість товарів і послуг, яку постачають фірми, залежить від заробітної плати і рівня цін, які було встановлено на підставі очікуваного рівня цін.
У точці перетину кривих сукупного попиту і сукупної пропозиції досягається макроекономічна рівновага - рівноважний рівень цін і рівноважний реальний обсяг національного продукту в короткостроковому періоді. Макроекономічна рівновага може досягатися на будь-якому відрізкові кривої AS. Національну економіку, що вийшла за межі природного обсягу виробництва, називають перегрітою. Зменшення обсягу національного виробництва, що супроводжується зростанням рівня цін, називають стагфляцією.
У короткостроковому періоді переміщення кривої сукупного попиту вправо: а) на кейнсіанському відрізкові збільшує реальний обсяг національного продукту і зайнятість, але слабо позначається на рівні цін; б) на проміжному відрізкові збільшує і реальний обсяг національного продукту, і зайнятість та підвищує рівень цін; в) на класичному відрізкові підвищує рівень цін, але майже не позначається на обсязі національного продукту.
Ефект храповика грунтується на тому, що в сучасній ринковій економіці ціни легко зростають, але вони втратили еластичність у напрямі зниження. Тому збільшення сукупного попиту підвищує рівень цін, а звуження попиту в короткостроковому періоді не супроводжується зниженням цін.
В макроекономіці існують два основні підходи до проблеми макроекономічної рівноваги - класичний і кейнсіанський.
а)Класичний підхід грунтується на законі Сея, згідно з яким "пропозиція творить свій власний попит". Прихильники класичного підходу вважають, що в сучасній макроекономіці гнучкі ціни і заробітна плата швидко усувають з ринку будь-який надлишок або нестачу попиту і пропозиції й поновлюють повну зайнятість за повного використання виробничих потужностей. В національній економіці відсутні будь-які економічні втрати, пов'язані з недовикористанням ресурсів або з недостатнім сукупним попитом. На думку прихильників класичного підходу, макроекономічна політика не може спричинювати реальні макроекономічні зміни.
б)Кейнсіанський підхід грунтується на тому, що ціни і зарплата негнучкі в короткостроковому періоді. На думку прихильників кейнсіанського підходу, за таких умов, обсяг національного виробництва позитивно реагує на більший обсяг сукупного попиту, особливо за низьких рівнів національного продукту. В національній економіці безробіття може значно перевищувати його природну норму, бо відсутній механізм самокоригування, який автоматично спрямовує економіку до повної зайнятості. Кейнсіанці вважають, що макроекономічна політика може компенсувати негнучкість цін і зарплати, стимулюючи національну економіку в роки спаду та уповільнюючи темпи її зростання у фазі буму.
в)Аналіз сучасної ринкової економіки передбачає застосування і класичної, і кейнсіанської моделей. Для короткострокового періоду використовують кейнсіанську модель, а для довгострокового — класичну.