Арсенал репресивних заходів за більш як столітній відтинок часу мало видозмінювався: від заборони писати й малювати до заборони друкуватися; від заслання до смерті в концтабірному карцері. Змінювалися прапори і режими, але суть поневолювачів не змінювалася. Хіба що від цинічно відвертих розправ за часів сталінщини перейшли до “вишуканого” маніпулювання громадською думкою, яким займалися рецензенти і суди в наступну епоху. Під прицілом спецслужби Понівечена доля Ігоря Калинця – ще один приклад ницості комуністичної системи, страху перед злетом непідцензурної, національно забарвленої творчої думки, безпідставності й безглуздості жорстокої розправи з Поезією і Поетом. Інструментом переслідування нестандартного мислення і розкріпаченого слова слугував Комітет так званої “державної безпеки”, з неперекладною в народі імперською абревіатурою КҐБ. Влучну оцінку цій стороні його діяльності дав на одному з допитів В’ячеслав Чорновіл. Він саме перебував під слідством, а арешт Калинця лише готувався, обставлявся усілякими “характеристиками”, показами і “рецензіями”. 11 липня 1972 р. старший слідчий капітан Боєчко допитував звинуваченого щодо знайденої у нього самвидавчої Ігоревої збірки “Віно для княжни”: “... Запитання: Що Ви можете cказати відносно ідейної спрямованості збірки віршів І.Калинця “Віно для княжни”? Відповідь: Про це я міг би говорити на обговоренні збірки у Львівському відділенні Спілки письменників України. Зауважу тільки, що не бачу у віршах Калинця чогось такого, чим можуть займатися органи державної безпеки, та й взагалі вважаю, що справжньою поезією цим органам займатись не випадає”. Однак займалися, вбачаючи у віршованих естетських рядках загрозу існуючому ладу. У “чорному списку” У поле зору партійних органів, а отже, і КҐБ, Ігор Калинець потрапив десь у 1963 чи 1964 році, коли мав перший прилюдний виступ у музеї українського мистецтва. Там він прочитав вірші “Ікона”, “Церква”, “Вітражі” та схожі до них твори. Наступного дня його викликали до обкому партії: “Чому читаєте такі поезії?” – “Бо пишу про обряди, народне мистецтво, які пов’язані з церквою, релігійною лексикою, атрибутикою, символікою”, – відповів Ігор. Відтоді, вважає, й опинився у чорному списку. А потім разом з дружиною Іриною у 1964-1965 роках узяв участь у розмноженні та поширенні правдивого слова про приховувані події та явища суспільного й літературного життя України, зокрема статей “З приводу процесу над Погружальським”, “Українська освіта в шовіністичному зашморзі”, “Відповідь матері Василя Симоненка Г.Щербань”, щоденника В. Симоненка “Окрайці думок” та ін. Статтю “Радянізація” Павла Тичини” Ігор Калинець написав і поширював сам. У серпні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів. Подружжя Калинців тимчасово залишилося на волі. Хоч переслідувань і допитів вони не уникли. Так, 15 вересня Ігоря допитували у справі Зваричевської, 10 листопада – у справі Горинів, 12 листопада – стосовно знайомства з аспірантом Київського університету, українцем з Польщі Степаном Козаком, 26 листопада – щодо статті “Радянізація” Павла Тичини”, 29 листопада – у справі передруку та розповсюдження самвидаву. 23 грудня 1965 р. за постановою слідства матеріали щодо Ігоря Калинця, як і 13 інших підозрюваних в антирадянській пропаганді, були виділені для додаткової перевірки оперативним відділом УКҐБ. До цього списку, окрім Ігоря, потрапили Ольга Горинь, Василь Кобилюх, Любов Максимів, Роман Лещак, Ярослав Кендзьор, Степан Мороз, Ірина Калинець, Іван Остафійчук, Марія Влязло, Євген Наконечний, Іван Гречко, Богдан Шевчук та Теодозій Старак. “Опіку” спецслужб Калинці відчували постійно. Особливо уважно “супроводжували” і підслуховували гостей з-за кордону, які бували у Львові у помешканні Ігоря та Ірини. Шлях до самвидаву 1967 року Ігоря Калинця зібралися за книжку “Вогонь Купала” прийняти до Спілки письменників України. Рекомендації дали Григорій Кочур, Віктор Іванисенко та Микола Петренко. У призначений день члени Спілки прийшли на збори. Але надійшла вказівка з обкому партії: Калинця до письменницької організації не приймати. Засідання відмінили. А починалося все начебто погідно. Про вірші Калинця 1962 року тепло відгукнулися Максим Рильський та офіційною рецензією – Іван Дзюба. 1966 року у видавництві “Молодь” у Києві вийшла перша збірка Ігоревих віршів “Вогонь Купала”. Наступного року Калинець отримує високу оцінку свого поетичного доробку в згаданих рекомендаціях для вступу до СПУ. 1968 року подає до видавництва “Радянський письменник” чергову збірку “Відчинення вертепу”, яку схвально сприйняв рецензент Віктор Іванисенко, розпочавши відгук словами: “Творчість І.Калинця – явище талановите і зовсім оригінальне в українській (мабуть, не тільки в українській) сучасній поезії. Хіба що ранній П.Тичина, автор “Сонячних кларнетів”, а більше – І.Антонич вгадуються як духовні вчителі і попередники цього молодого і поки що маловідомого поета”. Того ж року ґрунтовний, доброзичливий аналіз Ігоревих поезій у статті “На калині клином світ зійшовся” робить безкомпромісний критик Іван Світличний. Він вважає, що у збірці “Відчинення вертепу” “І.Калинець виступає як справжній реаліст, мужній громадянин, що не витворює для себе й для інших солодких, але все ж химерних ілюзій, а має відвагу сміливо дивитися правді в вічі й називати речі своїми іменами, хоч яка гірка для нього та правда, хоч які страшні ті імена”. Але за поданням УКҐБ та дзвінком з Львівського обкому партії збірку “Відчинення вертепу” з тематичного плану було вилучено, а подальшу дорогу до читача перекрито. Калинця виштовхали в опозицію. Згадана і наступні збірки почали з’являтися “самвидавом”, спершу звичайними зшитками, а згодом ілюстровані світлинами Ярослава Лемика, графікою Богдана Сороки, Романа Петрука чи Ярослава Музики у привабливому оформленні того ж Лемика. 1970 року книжка “Відчинення вертепу” під назвою “Поезії з України” з’явилася за кордоном. У вихідних даних стояло видавництво “Література і мистецтво” з Брюсселя, а фактично це була “Українська видавнича спілка” з Лондона. 17 вересня (!) 1971 р. директор обласного державного архіву, де працював Ігор, майже примусово привів Калинця на спільне засідання правління і партбюро Львівської організації СПУ. Вимагали публічно, тобто в пресі, засудити факт появи книжки та відмежуватися від видавців. Ігор категорично відмовився. Спираючись на Стусове “Я обвинувачую”, сам виступив обвинувачем присутніх і Спілки за упереджене ставлення до творчості молодих літераторів. Рецензенти для КҐБ На той час оперативники УКҐБ вже накопичили у Калинцевому досьє чимало обвинувальних документів. І “найвагомішими” з них були нищівні рецензії “високомудрих” спеціалістів навкололітературних справ, відданих адептів соцреалізму. Тут доречним буде сказати, що не всі рецензенти з великим бажанням та творчим натхненням виконували замовлення компартійних бонз та КҐБ. Окремі від брудної роботи категорично відмовлялися, зазнаючи при цьому переслідувань чи прикрощів на праці. Для прикладу, 25 серпня 1972 р. слідчий облпрокуратури оголосив І.Калинцеві протокол щодо призначення літературознавчої експертизи його творів. Ознайомившись зі складом експертів, Ігор висловив бажання долучити до наведеного списку хоч когось із порядних знавців поезії, зокрема з відділу літератури Інституту суспільних наук або журналу “Жовтень”. Та у цьому йому офіційно відмовили, а неофіційно слідчий повідомив, що до згаданих установ звертався, але люди не погодилися. Водночас прагнення об’єктивності спонукує нас звернути увагу читача на наступне. Кожний експерт змушений був в УКГБ давати підписку стандартного змісту: “Про кримінальну відповідальність за ст.ст. 178 і 179 КК УРСР за дачу завідомо неправдивого висновку або за відмову від дачі висновку попереджений”. Однак було й чимало рецензентів, які доручення не лише виконували, але й за пропагованою радянською практикою – перевиконували. Наприклад, у рецензії професійного літературного критика Петра Моргаєнка на збірку 1970 року “Підсумовуючи мовчання” написано: “Рукопис збірки І.Калинця “Підсумовуючи мовчання” сприймається як бурмотіння юродивого, як виплід нездорової психіки, болісно подразненої навколишнім світом... Треба бути з народом, який будує комунізм, а не гратися в химери. Інакше – цілковите духовне виродження”. До справи До розправи над поетом спецслужба готувалася грунтовно. До кримінальної справи Калинця було долучено шість рецензій на його твори, написаних між 26 квітня 1971 р. та 28 червня 1972 р., а також згадана літературознавча експертиза від 18 вересня 1972 р. Уявлення про їх зміст дають наступні приклади. Так, доцента Львівського держуніверститету (далі – ЛДУ) П.М.* “не може не насторожувати те, що поет раз у раз пильно вдивляється в минуле і саме через факти минулого намагається осмислити художньо проблеми сьогодення”. Замилування “пренепорочною старовиною, ідеалізація минувшини не могли не звести його на ідейно-порочні манівці”. Рецензент у цьому ж відгуку (від 26 квітня 1971 р.) звинувачує поета в тому, що його відкрито опубліковані в Україні вірші “Вітражі” та “Церква” передрукували “мюнхенські самостійники та їх духовні наставники і шкрябопери”. А опублікований в “Українському календарі” (Варшава) вірш про Кирила і Мефодія взагалі є “злобним пасквілем на соціалістичну дійсність”, “на братні взаємини між українським і російським народами”. Професор ЛДУ І.Д.* 15 травня 1971 р. проаналізував вірші І.Калинця, опубліковані в різних виданнях 1967-1971 рр. В уміщених у “Шляху перемоги” “Вітражах” він побачив “поетичний виклад ідеології націоналіста”. Очевидно, діставши естетичне й ідеологічне задоволення від попередньої рецензії, УКҐБ доручив тому ж професорові проаналізувати видану в Брюсселі книгу Калинця “Поезії з України”. Літературознавець підписує такі рядки: “Тому зовсім невипадково зарубіжна буржуазна націоналістична преса використовує вірші КАЛИНЦЯ для войовничих антирадянських виступів – в його особі вона має ідейно переконаного союзника, який знає, чого хоче і до чого кличе”. Гадаю, що ця рецензія навіть друкувалася в КҐБ, бо написання прізвищ великими літерами є звичним стилем документів тієї установи. Та й наявність низки граматичних помилок навряд чи властива докторові філологічних наук. За два дні до погромних арештів в Україні, а саме 10 січня 1972 р., з’явилася колективна рецензія на вірші Калинця, друковані за кордоном і в Україні, а також на рукописну збірку “Підсумовуючи мовчання”. Її підготували доценти ЛДУ М.Н., А.Х. і П.Я. та працівник видавництва “Каменяр” І.С. Щоб не залишалося жодних сумнівів у лояльності рецензентів, вони з першого ж рядка “беруть бика за роги”: “Уважне вивчення віршової продукції Ігоря Калинця приводить до неминучого висновку про те, що більша частина цих віршів написана з чужих радянським людям позицій”. Далі традиційне: “Націоналістичне охвістя та церковники недаремно використовують ім’я Калинця для своєї пропаганди...”. І висновок: книжка – “пасквіль на радянську дійсність, буржуазно-націоналістична. В художньому відношенні вона нікчемна”. Чергова рецензія доцентів ЛДУ Д.Г., В.З. та М.Н. від 21 лютого 1972 р. проаналізувала літературні матеріали Ігоря Калинця, Євгена Корди (псевдонім Романа Хоркавого) та “Феномен доби” Василя Стуса. Знайшли доценти у творах Калинця і “анархічно-руйнівну програму автора”, “прямий натяк і надію на якусь “силу, що звільнить нас” [підкреслення рецензентів]... Від кого збирається визволятися цей автор – зрозуміло”. Второваним шляхом пішли автори рецензії від 28 червня 1972 р., що безпосередньо передувала арешту поета, доценти ЛДУ В.З. та М.Н. Вони віднайшли у літературних творах Калинця “вороже спрямування”, “націоналістичні, антикомуністичні тенденції”, почуття “ненависті не тільки до радянського суспільного ладу, його адміністративних органів, але й до самої Радянської України: “У деяких із них звучить відвертий заклик змінити існуючі порядки, “визволити” Україну. Результати аналізу творчості Логічним завершенням “літературознавчого” аналізу творчості Ігоря Калинця стали його арешт та постанова слідчого облпрокуратури від 6 вересня 1972 р.: “Приймаючи до уваги, що ці рецензії являються письмовими доказами вини КАЛИНЦЯ, стверджуючи, що поетичні твори КАЛИНЦЯ мають наклепницький антирадянський зміст, керуючись ст. 83 КПК УРСР, – постановив: Долучити до справи як письмові докази рецензії на вірші обвинуваченого КАЛИНЦЯ, подані літературознавцями Д., 3., Н., X., Я., Г., М. [вказано прізвища рецензентів] та зберігати їх при справі”. Останнім акордом кагебістських “досліджень” творчості І.Калинця стала “лексико-стилістична літературознавча експертиза по кримінальній справі № 3/288 стосовно Калинця Ігоря Мироновича”, виконана доцентами ЛДУ В.Р. та І.К., поетом Г.К. і старшим викладачем Львівського поліграфічного інституту М.С. від 18 вересня 1972 р. За їх висновком, наскрізними мотивами збірок поета були: “Неприйняття, а в багатьох випадках пряме чи завуальоване заперечення, осуд і паплюження сучасної радянської дійсності. Пряме і завуальоване вихваляння націоналістичних діячів М.Сороки, В.Чорновола, В.Мороза, А.Горської тощо...” Після ознайомлення з цим документом Ігор Калинець заявив, що “абсолютно не погоджується з потрактуванням експертизою своїх творів, що аналіз і висновки експертизи зроблені вульгарно-соціологічним методом”. Однак це не завадило слідчому перенести їх до обвинувального висновку, звідки вони майже дослівно були переписані у вирок: “Для всіх цих збірок властиве неприйняття, пряме чи завуальоване заперечення сучасної радянської дійсності, вихваляння націоналістів М.Сороки, В.Чорновола, В.Мороза, протиставлення України іншим народам СРСР, зображення її поневоленою, зруйнованою, нещасною, ідеалізація минулого, протиставлення його сучасності, невдоволення соціалістичним суспільством”. Поважних експертів було запрошено й на засідання суду. У суді вони повторили свої висновки, а після оголошення вироку поетові (шість років таборів суворого режиму та три – заслання), з почуттям професійно виконаної роботи, дружно написали заяви головуючому в засіданні Л.Сопілці з проханням “про оплату участі в експертній комісії по справі Калинця І.М.”. Окремою ухвалою облсуду від 15 листопада 1972 р. ці прохання були задоволені. Автор – кандидат історичних наук, науковий працівник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ