1.Основні категорії психології
Психологія – наука,що вивчає факти,закономірності і механізми психіки.
Предметом психології є закономірності розвитку і вияву психічних явищ та їх механізмів.
До основних категорій психології відносять психіку і поведінку.
Психіка – властивість високоорганізованої матерії (мозку), що проявляється у відображенні об”єктивної дійсності і об”єктуванні відображеного в поведінці (діяльності).
Складність психіки як явища зумовлена тим, що вона є вищим продуктом біологічного та суспільного розвитку живих істот. Складним є і функціональний бік психіки. Вона є засобом орієнтування організму в навколишньому світі й регулятором поведінки в динамічних умовах середовища. Психічна активність людини спрямовується на різні об’єкти. Задовольняючи свої матеріальні (органічні) та духовні потреби як необхідну умову життя, людина шукає й одержує з навколишнього природного та соціального середовища необхідні для цього джерела, здобуває знання, планує свої дії, визначає засоби й шляхи їх здійснення, напружує свої сили, щоб досягти поставленої мети, переживає успіхи та невдачі. Структура психіки включає:
психічні процеси:
пізнавальні (відчуття, сприймання, мислення, уява, пам'ять);
емоційні (емоції, почуття);
вольові (механізми вольових дій, вольові якості);
психічні стани:
загальні;
емоційні стани або настрої;
творчий (натхнення);
психічні властивості:
спрямованість (життєва позиція);
темперамент;
характер;
здібності.
Знання психіки, природи психічних явищ та їх закономірностей має винятково важливе значення в житті та діяльності людини для керування психічним розвитком і діяльністю особистості.
Поведінка – система дій і вчинків, які мають моральне значення і підлягають моральній оцінці, незалежно від того, з яких причин їх зроблено. Поведінка — це набір дій, реакцій на середовище (подразники) свідоме та несвідоме. Поведінка людини біологічними соціальними чинниками. Біологічну основу поведінки складають інстинкти, наприклад,інстинкти самозбереження, розмноження, турбота про потомство. Такі особливості поведінки, як емоційність, агресивність, прагненя до успіху, любов, і тому подібне мають біологічну природу. У сучасному суспільстві поведінка людини багато в чому визначається соціальними чинниками; людина дотримується певних поведінкових норм. Успіх людини визначається умінням дотримуватись певних поведінкових норм.
2.Раціональна сфера пізнавальної діяльності
До раціональної сфери пізнавальної діяльності відносять мислення,уяву і пам’ять.
Мислення —узагальнене та опосередковане пізнання світу в процесі практичної і теоретичної діяльності індивіда,засіб творчості особистості.
Класифікація мислення:
- за формою:наочно-дійове,наочно-образне,словесно-логічне.
- за рівнем узагальнення:емпіричне,теоретичне.
- за характером задачі,що розв’язується:теоретичне,практичне.
-за ступенем розгорнутості:дискурсивне(усвідомлення етапів розумової дії),інтуїтивне.
- за ступенем новизни і оригінальності:репродуктивне,продуктивне(творче).
- за адекватністю відображення реальної дійсності:реалістичне,аутичне.
- за впливом на емоційну сферу особистості:патогенне (негативне-відчуття ревнощів, сорому),саногенне.
Професійне мислення – інтелектуальна діяльність щодо розв’язання професійних задач.
Прийоми мислення:
1)Аналіз – розчленування складного об’єкту на частини
2)Синтез – перехід від частин до цілого.
3)Порівняння
4)Узагальнення – об’єднання предметів за їх суттєвими ознаками.
5)Абстрагування.
Форми мислення: поняття,асоціації,судження,умовиводи,розуміння.
Індивідуальні особливості мислення: широта, глибина, самостійність, критичність, гнучкість, швидкість, послідовність, діапазон.
Інтелект – загальна здатність мислити раціонально,діяти цілеспрямовано та ефективно взаємодіяти з оточуючим світом.
Пам'ять – процеси запам’ятовування, зберігання, відтворення і забування індивідом його попереднього досвіду.
Психологічні теорії пам’яті: асоціативна, гештальд-психологічна, біхевіористична, когнітивна, діяльнісна, фізіологічна, фізична, біохімічна.
Види пам’яті:
- образна,рухова,емоційна,словесн-логічна.
- сенсорна,короткочасна,довготривала.
- мимовільна,довільна.
- смислова,механічна.
Процеси пам’яті:запам’ятовування, збереження,відтворення,пригадування,забування.
Індивідуальні відмінності пам’яті:швидкість,точність,міцність,готовність до відтворення.
Уява – процес створення людиною на основі попереднього досвіду образів об’єктів, яких вона ніколи не сприймала.
Індивідуальні особливості уяви: широта, гнучкість,сила,яскравість.
Розрізняють уяву мимовільну і довільну; творчу і репродуктивну; художню,технічну і наукову.
3.Я-концепція особистості
„Я-концепція" - це динамічна система уявлень особистості про себе, що існують в усвідомленій та неусвідомлюваній формі, в поєднанні з їх емоційно забарвленою оцінкою та поведінковою реакцією, чинником яких виступають уявлення про себе та їх оцінка.До структури „Я-концепції" відносяться:1) „образ Я" – уявлення індивіда про себе (когнітивна складова); 2) самооцінка – ефективна оцінка цього уявлення (емоційна-оцінна складова);3) потенційна поведінкова реакція, тобто конкретні дії, викликані і „образом Я", і самооцінкою (поведінкова оцінка).Психологам виділяються такі основні модальності в структурі „Я-концепції" як установки – реальне „Я", ідеальне „Я" та дзеркальне „Я". Реальне „Я" – уявлення індивіда про себе на даний момент (в дійсності). Ці уявлення можуть бути як істинними, так і хибними. Ідеальне „Я" – уявлення про те, яким індивід прагне стати. Дзеркальне „Я" – уявлення індивіда про думки відносно нього з боку інших людей. Все ж, незважаючи на множину різних образів „Я", „Я-концепція" існує в цілісній єдності її структурних компонентів, що забезпечується ідентичністю особистості.Самооцінка виступає одним із найважливіших складових елементів „Я-концепції" і водночас, є одним із основних джерел її створення.Самооцінка – оцінка особистостю самої себе,своїх можливостей,властивостей і місця серед інших людей.
Визначальним компонентом «Я-концепції» є самоповага.Самоповага – узагальнене ставлення особистості до самої себе,яке характеризується співвідношенням дійсних її досягнень до рівня її вимог.
Виявлено, що основними детермінантами формування "Я-концепції" особистості є спілкування з друзями, коханою людиною та батьками.
4. Вищі почуття та їх види. В емоційній сфері людини особливе місце посідають вищі почуття. Вони є відображенням переживань ставлення до явищ соціальної дійсності. За змістом вищі почуття поділяють на моральні, естетичні, праксичні та інтелектуальні. Рівень духовного розвитку людини оцінюють за тим, якою мірою їй властиві ці почуття. У вищих почуттях яскраво виявляються їх інтелектуальні, емоційні та вольові компоненти. Вищі почуття є не лише особистим переживанням, а й засобом виховного впливу на інших.
Моральні почуття — це почуття, в яких виявляється стійке ставлення людини до суспільних подій, до інших людей, до самої себе.Джерелом моральних почуттів є спільне життя людей, їх взаємини, боротьба за досягнення суспільних цілей.
Естетичні почуття — це чуття краси в явищах природи, у праці, у гармонії барв, звуків, рухів і форм. Гармонійна злагодженість в об’єктах цілого та частин, ритм, консонанс, симетрія пов’язані з почуттям приємного, насолодою, яка глибоко переживається та облагороджує душу. Ці почуття викликають твори мистецтва.Вищі рівні розвитку естетичного почуття виявляються в почуттях високого, піднесеного, трагічного, комічного, гумору. Ці різновиди естетичних почуттів органічно пов’язані з моральними почуттями і є важливим засобом їх формування.
Праксичні почуття — це переживання людиною свого ставлення до діяльності. Людина відгукується на різні види діяльності — трудову, навчальну, спортивну. Це виявляється в захопленні, у задоволенні діяльністю, творчому підході, радості від успіхів або у незадоволенні, байдужому ставленні до діяльності. Праксичні почуття виникають у діяльності.Праця як справа честі, гуманістичне ставлення до діяльності роблять праксичні почуття важливим чинником боротьби зависоку продуктивність та якість праці.
Інтелектуальні почуття є емоційним відгуком на ставлення особистості до пізнавальної діяльності в широкому її розумінні. Ці почуття виявляються в допитливості, чутті нового, здивуванні, упевненості або сумніві. Інтелектуальні почуття яскраво виявляються в пізнавальних інтересах, любові до знань, навчальних і наукових уподобаннях. Пізнавальні почуття залежно від умов життя, навчання та виховання мають різні рівні розвитку. Такими його рівнями є цікавість, допитливість, цілеспрямований, стійкий інтерес до певної галузі знань, захоплення пізнавальною діяльністю.
5. Міжособистісні стосунки, їх типи
Важливим аспектом у життєдіяльності колективу, знання якого має важливе практичне значення для кожного, хто працює з людьми, є міжособистісні стосунки у групі. Ці стосунки неминуче виникають між членами колективу на грунті їхнього спілкування та взаємодії у процесі реалізації завдань, на виконання яких спрямовуються їхні зусилля. Цілі діяльності, її мотиви, організація дій співучасників визначають характер стосунків, що складаються. Міжособистісні стосунки мають складну структуру. У цій структурі діють не лише об’єктивні чинники (характер цілей, умови їх досягнення, особливості керівництва, стосунки, що склалися між членами групи), а й суб’єктивні (рівень свідомості та самосвідомості членів колективу, рівень їхніх домагань, індивідуально-психологічні особливості, здібності людей та ін.).
Основним методом дослідження взаємовідносин у колективі є спостереження. Плідними при вивченні колективів є також різні форми анкетування,опитування, інтерв’ю, результати яких дають уявлення про цінності групи, думки її членів про різні аспекти життя певної спільноти.Ефективним інструментом оперативного вивчення міжособистісних стосунків є запропонований американським психологом і мікросоціологом Дж. Морено метод соціометрії. Засадовим стосовно нього є принцип синтонності — емоційних потягів і симпатій, які виявляються у стосунках між членами групи і визначають їх характер. Популярність членів групи, їх статус має такий характер: “зірки” — ті, кого обирають найчастіше; їм поступаються “бажані”, які мають по три–чотири вибори; менш популярних називають “малобажані” — один–два вибори; поза вибором залишаються “ізольовані”, з якими ніхто не виявляє бажання співпрацювати.
У структурі сформованих груп чітко виявляються ієрархії статусів їхніх членів, що визначаються різними соціально-психологічними чинниками. Найпопулярніші з них належать до підгрупи лідерів.Лідер — це особистість, яка користується визнанням та авторитетом у групі й за якою група визнає право приймати рішення у значущих для неї ситуаціях, бути організатором діяльності групи й регулювати взаємини в ній Лідер групи може бути офіційним, коли він призначається відповідно до регламенту штатного розпису й виконує покладені на нього функції керівника, і неформальним, що визнається групою стихійно за його високі якості та значущість тих ролей, які він реалізує в колективі та в інтересах колективу. Для колективу оптимальним вважається варіант, коли формальний лідер-керівник водночас є неформальним лідером.
Виділяють такі основні типи стосунків: знайомства, приятулювання, дружба. Також розрізняють таку класифікацію: знайомства, приятелювання, товариські, дружні, любовні, подружні, родинні, деструктивні стосунки.
Найбільше включення індивідуальних характеристик особистості відбувається у дружніх, подружніх стосунках. Стосунки знайомства, приятелювання обмежуються включенням у взаємодію переважно видових і соціокультурних особливостей.
Середня кількість осіб, уведених в знайомства особистості 150-200,приятелювання 70-150,дружби 2-3 особи.
6. Психічні процеси
Психічні процеси – різні форми єдиного,цілісного відображення людиною довкілля і себе в ньому.
1)До пізнавальних психічних процесів належать:
- відчуття — пізнавальний психічний процес відображення в мозку людини окремих властивостей предметів і явищ при їх безпосередній дії на органи чуття людини. Відчуття — це найпростіший психічний процес, первинна форма орієнтування живого організму в навколишньому середовищі. З відчуттів починається пізнавальна діяльність людини.
- сприймання — це психічний процес відображення в мозку людини предметів та явищ у цілому, у сукупності всіх їх якостей та властивостей при безпосередній дії на органи чуття. У сприйманні предмета як своєрідного синтезу його властивостей відбувається реакція на комплексний подразник, рефлекс на відношення між його якостями. У результаті сприймання виникають суб’єктивні образи сприйманих об’єктів — уявлення.
- мислення — узагальнене та опосередковане пізнання світу в процесі практичної і теоретичної діяльності індивіда,засіб творчості особистості.
- пам’ять - процеси запам’ятовування, зберігання, відтворення і забування індивідом його попереднього досвіду.Пам’ять є підгрунтям психічного життя людини. Завдяки пам’яті людина може здобувати необхідні для діяльності знання, вміння та навички. Нові зрушення в її психіці завжди грунтуються на попередніх досягненнях, на здобутках, зафіксованих у пам’яті. Завдяки пам’яті зберігається цілісність “Я” особистості, усвідомлюється єдність її минулого та сучасного.
- уява — це процес створення людиною на основі попереднього досвіду образів об’єктів, яких вона ніколи не сприймала. До створення нових образів людину спонукають різноманітні потреби, що постійно породжуються діяльністю, розвитком знань, ускладненням суспільних умов життя, необхідністю прогнозувати майбутнє.
2)До емоційних психічних процесів відносять:
- емоції — відображення ситуаційного ставлення людини до певних об’єктів. Розрізняють прості та складні емоції. Переживання задоволення від їжі, бадьорості, втоми, болю — це прості емоції. Вони властиві і людям, і тваринам. Прості емоції в людському житті перетворилися на складні емоції та почуття. Характерна ознака складних емоцій полягає в тому, що вони виникають у результаті усвідомлення об’єкта, що викликав їх, розуміння їхнього життєвого значення (наприклад, переживання задоволення при сприйманні музики, пейзажу).
- почуття — стійке і узагальне ставлення до об’єктів.Почуття - це специфічні людські, узагальнені переживання ставлення до людських потреб, задоволення або незадоволення яких викликає позитивні або негативні емоції — радість, любов, гордість або сум, гнів, сором тощо
3)Виділяють також вольові психічні процеси:
механізми вольових дій
вольові якості
7. ПСИХІЧНІ ПРОЦЕСИ
Психічні процеси – це емоційно-вольові (почуття, воля) та пізнавальні (відчуття, сприймання, мислення, уява, память, увага) процеси.
Почуття – це специфічні людські, узагальнені переживання ставлення до людських потреб, задоволення або незадоволення яких викликає позитивні або негативні емоції – радість, любов, гордість, сум, гнів, сором тощо.
Воля – психічний процес свідомої та цілеспрямованої регуляції людиною своєї діяльності та поведінки з метою досягнення поставлених цілей. Воля виявляється у своєрідному зусиллі, у внутрішньому напруженні, яке переживає людина, переборюючи внутрішні та зовнішні труднощі, у прагненні до дій або у стримуванні себе.
Відчуття – пізнавальний психічний процес відображення в мозку людини окремих властивостей предметів і явищ при їх безпосередній дії на органи чуття людини.
Сприймання – це психічний процес відображення в мозку людини предметів та явищ у цілому, у сукупності всіх їх якостей та властивостей при безпосередній дії на органи чуття.
Мислення – це процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів та явищ об’єктивної дійсності в їх істотних зв’язках і відношеннях
Уява – це процес створення людиною на основі попереднього досвіду образів об’єктів, яких вона ніколи не сприймала.
Память – це закріплення, зберігання та наступне відтворення людиною її попереднього досвіду.
Увага – це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється у спрямованості та зосередженості свідомості на значущих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях.
8. ПСИХІЧНІ ВЛАСТИВОСТІ
Психічні властивості – це здібності, темперамент, характер.
Темперамент характеризує динамічний бік психічних реакцій людини – їх темп, швидкість, ритм, інтенсивність. Вчення про темперамент започатковане лікарем і філософом Гіппократом. Він виділяв 4 типи темпераменту: сангвініки, холерики, флегматики, меланхоліки. Сангвініку властві досить висока нервово-психічна активність, багатство міміки та рухів, емоційність, вразливість, лабільність, емоційні переживання здебільшого неглибокі. Холерику властиві високий рівень нервово-психічної активності та енергії дій, різкість і поривчастість рухів, сильна імпульсивність, яркість емоційних переживань, нестримані, запальні, нездатність контролювати себе в емоціогенних обставинах. Флегматик характеризується низьким рівнем активності поведінки, ускладненням переключення, повільністю і спокійністю дій, міміки і мовлення, млявість, слабкість емоцій, схильність лише до виконання звичних дій. Меланхоліку властві низький рівень нервово-психічної активності, стриманість, приглушеність моторики та мовлення, значна емоційна реактивність, глибина і стійкість почуттів, але слабка їх зовнішня вираженість.
Здібності - це своєрідні властивості людини, її інтелекту, що виявляються в навчальній, трудовій, особливо науковій та іншій діяльності і є необхідною умовою її успіху. Здібності людини спираються на наявні у неї знання, вміння, навички, на системи тимчасових нервових зв’язків, що є засадовими стосовно них, вони формуються і розвиваються у процесі набування людиною нових знань, умінь, навичок. Існують загальні та спеціальні здібності. Загальні виявляються в усіх видах діяльності – навчанні, праці, грі, розумової діяльності. Спеціальні – уява, музичний слух та ін.
Характер – це сукупність стійких індивідуально-психологічних властивостей людини, які виявляються в її діяльності та суспільній поведінці, у ставленні до колективу, до інших людей, праці, навколишньої діяльності та самої себе.Характер найбільше пов’язаний з темпераментом, який, як відомо, визначає зовнішню, динамічну форму його вираження. Про характер людини судять і за тим, як вона мислить і поводить себе в різних обставинах, якої думки вона про інших і про саму себе, які манері їй властиві.
9. СПІЛКУВАННЯ ТА ЙОГО ФУНКЦІЇ
Спілкування – це складний, багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, якій породжується потребами спільної діяльності, включає обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття і розуміння іншої людини. Особливість спілкування – у його нерозривному зв’язку з діяльністю. Діяльність є основним середовищем і необхідною умовою виникненню і розвитку контактів між людьми, передавання необхідної інформації, взаєморозуміння та узгодження дій. Спілкування може бути засобом передавання певних умінь та навичок. За допомогою словесного опису та пояснення дій, її демонстрування та вправляння в ній людину можна навчити виконувати будь-яку діяльність. Змістом спілкування може бути людини. Реальні контакти між людьми, у процесі яких вони безпосередньо сприймають одна одну, створюють середовище для об’єктивного виявлення особливостей їхньої поведінки , манер, рис характеру та емоційно-вольової сфери. Іноді виразний погляд або жест можуть нести набагато більше інформації, ніж вимовлене слово. Важливий вплив на характер спілкування справляють відносини, що склалися між членами контактної групи. Від того, якими є взаємовідносини, залежать система спілкування конкретної особистості, її манера, колорит, використовуванні засоби.
Функції спілкування: комунікативна функція – це різні форми та засоби обміну та передавання інформації, завдяки яким стають можливими збагачення досвіду, нагромадження знань, оволодіння діяльністю, узгодження дій та взаєморозуміння людей. Обмін інформацією, що відбувається в усіх царинах життя суспільства між людьми в різних видах діяльності, забезпечується комунікативною функцією спілкування.
Контакти між людьми не обмежуються лише потребами передавання інформації. Спілкування завжди передбачає певний вплив на інших людей, зміну їх поведінки та діяльності. У цьому разі виявляється інтерактивна функція спілкування, функція впливу. Поради, інструкції, вимоги, накази, що висловлені у мовній формі та адресовані іншій особі, є спонуканням до дії та регулятором її поведінки. Взаємодія людей, які грають кілька ролей, регулюються рольовими очікуваннями. Рольові очікування – це сподівання на таку поведінку іншої людини, яка відповідає її рольовому статусу. Свідоме ігнорування очікувань іншої сторони, що часто спостерігається в повсякденних ситуаціях спілкування є нетактовність. Нетактовність – це деструкція очікувань у процесі спілкування, яка порушує ефективну взаємодію сторін, що спілкуються, і яка може призводити до конфліктних ситуацій.
Обмінюючись інформацією, встановлюючи комунікативні зв’язки для досягнення цілей діяльності, взаємодіючи і здійснюючи різнобічні впливи на інших партнерів по спілкуванню, люди безпосередньо сприймають один одного й мають можливість пізнавати фізичні, психологічні, індивідуальні особливості, притаманні кожній стороні. У цьому виявляється перцептивна функція спілкування.
Перший етап у механізмі пізнання людини людиною – ідентифікація. Ідентифікація – це спосіб розуміння іншої людини через усвідомлене чи неусвідомлене уподібнення її самому суб’єкту, що пізнає. Усвідомлення суб’єктом того, як його сприймає партнер по спілкуванню, називається рефлексією. Рефлексія поглиблює сприймання іншої людини, оскільки дає уявлення про ставлення до себе як суб’єкта сприймання. Стереотипізація – це класифікація форм поведінки та інтерпретація їх причин через співвіднесення із зразками, що відповідають соціальним стереотипам. Стереотипізація є свідченням проникненням у психологічну сутність особистості та виявлення найхарактерніших її рис.
10. ДІЯЛЬНІСТЬ. ПСИХОЛОГІЧНА СТРУКТУРА ДІЯЛЬНОСТІ
Діяльність людини характеризується свідомістю і цілеспрямованістю. Свідомий характер людської діяльності виявляється в її плануванні, передбаченні результатів, регуляції дій, прагненні до її вдосконалення.
Діяльність людини – це свідома активність , що виявляється в системі дій, спрямованих на досягнення поставленої мети.
Структура діяльності: мотиви, цілі, дії (зовнішні, внутрішні), засоби діяльності (уміння, навички).
Мета (цілі) – це те, до чого прагне людина, для чого вона працює, за що бореться, чого хоче досягти у своїй діяльності. Цілі бувають близькі та віддалені. Віддалена мета реалізується в низці ближчих, часткових цілей, які крок за кроком ведуть до здійснення віддаленої мети, що висувається на далеку перспективу. Суспільно важлива, змістовна мета стає джерелом активності особистості. Тільки велика мета народжує велику енергію. Така мета викликає єдність розумової, емоційної, вольової діяльності, цілеспрямовану зосередженість свідомості на поставлених цілях.
Мотив – це внутрішня рушійна сила, що спонукає людину до діяльності. Мотиви діяльності та поведінки людини генетично пов’язані з її органічними та культурними потребами. Мотивація діяльності буває близька (здійснити бажане і найближчим часом) та віддалена (здійснення бажаного планується на тривалий час).
Дії. Предметні або зовнішні дії спрямовані на оволодіння предметами, контакти з людьми , з тваринами, рослинами і т. ін. Розумові (внутрішні) дії виявляються у сприйманні, діяльності памяті, мислення та ін. Розумові дії утворюються на грунті зовнішніх, предметних дій. Предметні дії в результаті інтеріоризації, тобто перенесення у внутрішнє життя людини, стають змістом розумової діяльності. Винесення внутрішніх, розумових дій назовні називають екстеріоризацією.
Засоби діяльності. Вміння – це готовність людини успішно виконувати певну діяльність, що ґрунтується на знаннях і навичках. Вміння є там, де знання певної справи поєднується з вправністю у виконанні дій, з яких складається ця діяльність. Навички – це удосконалені шляхом багаторазових вправ компоненти вмінь, що виявляються в автоматизованому виконанні дій.
11. КОНФЛІКТ.ВИДИ КОНФЛІКТІВ
Конфлікт – це суперечність, що виникає між людьми у зв’язку з розв’язанням тих чи інших питань соціального чи особистого життя. Стан конфлікту характеризується гострими негативними емоційними переживаннями його учасників. Конфлікт може виявитися на рівні свідомості окремо взятої людини – це внутрішньо особистісний конфлікт, а також у між особистісній взаємодії та на рівні між особистісних групових стосунках. Внутрішньоособистісний конфлікт виникає тоді, коли спостерігається сутичка рівних за силою та значущістю, але протилежно спрямованих мотивів, потреб, інтересів, потягів у однієї й тієї самої людини(необхідність дотримати дане слово та неможливість зробити це через зваби, утриматися від яких особистість не в змозі). Міжособистісний конфлікт спричиняється ситуацією, в якій члени групи прагнуть до несумісних цілей або керуються несумісними цінностями чи нормами, намагаючись реалізувати їх у спільній діяльності. Конфлікт може виникнути при розподілі функціональних обов’язків між членами групи чи при обговоренні шляхів досягнення спільної мети діяльності. Міжгруповий конфлікт спостерігається там, де гострі суперечності виявляються у стосунках між окремими соціальними групами, що мають на меті власні інтереси, причому своїми практичними діями перешкоджають одна одній. До такого конфлікту можуть призвести шпигунство, суперництво у боротьбі за зони впливу тощо.
У групах і колективах, що перебувають у стадії становлення та розвитку, суперечності часто завершуються конфліктами. Причинами цього можуть бути психофізіологічна та соціально-психологічна несумісності, важкий характер окремих членів, завищена самооцінка тощо.
12.СВІДОМЕ І НЕСВІДОМЕ ЯК РІВНІ ПСИХІКИ
Свідомість – особлива форма психічної діяльності, орієнтована на відображення і перетворення дійсності. Структура свідомості включає:
1) пізнавальні процеси;
2) «я» - не «я»;
3) цілепокладаюча діяльність;
4) ставлення.
Розвиток людської свідомості:
виникла і розвинулась в ході суспільно-історичного розвитку людини;
носієм розвитку свідомості є мова;
важливе значення для розвитку свідомості є творчий характер людської діяльності.
Несвідоме – ті явища, процеси, властивості і стани, які за своєю дією на поведінку схожі на усвідомлені психічні явища і процеси, але актуально людиною не усвідомлюються:
сновидіння;
реакції-відповіді;
марення;
галюцинації;
мінливі стани. Проявляються у вигляді сна, медитації та гіпнозу. Наступають через алкоголь, тютюн, каву.
13. Група. Види соціальних груп. Групою можна назвати будь-яке обєднання людей незалежно від того, якого характеру зв’язки виявлєютьсяміж її членами. Групи можна поділити на великі та малі, умовні, офіційні, неофіційні та референтні. Великі та малі групи можуть бути реальними та умовними. Реальні групи – обєднання людей на грунті реальних стосунків – ділових чи особистісних. Умовна група – об’єднує людей за якоюсь умовною ознакою – віком, статтю, національністю. Члени умовної групи не підтримують між собою реальних контактів і можуть навіть не знати один одного.
За розміром групи бувають:
Великі групи – кількісно обмежена спільність людей, виділена за певними національними ознаками, або реальна, значна за розміром та складно організована спільність людей, поєднана спільною діяльністю.
Малі групи – відносно невелика кількість безпосередньо контактуючих людей, об’єднана спільними цілями та завданнями.
За суспільним статусом виділяють:
Формальні групи – мають ззовні задані соціально значущі цілі діяльності. Мають юридично зафіксований статус, нормативно визначені структура, права і обов’язки членів.
Неформальна група – утворюється завдяки внутрішнім факторам її існування (симпатії, дружби), не має юридичного статусу, законодавчо не регулюється. Вони можуть утворюватися як в межах формальних груп, так і поза ними (шанувальники туризму).
За значущістю виділяють:
Референтна група – реально існуюча чи умовна група, погляди, норми та цінності якої є взірцем для особистості і за ними вона формує свої життєві ідеали, звіряє дії та вчинки. Особистість може бути членом референтної групи.
Група належності – група, до якої людина реально належить.
За рівнем розвитку:
Дифузна – короткочасне обєднання індивідів, що утворюється випадково. Члени такої гупи, як правило, малознайомі і мають незначний досвід спілкування.
Асоціація – група, яка виникла на грунті спільної діяльності, яка, проте, опосередковує міжособистісні стосунки незначною мірою. При цьому вплив стосунків на діяльність незначний.
Корпорація – спільність, міжособистісні стосунки в які опосередковуються асоціальним змістом спільної діяльності. Це може бути група, що протиставляє себе суспільству, порушує норми моралі і права, дбає лише про групові інтереси, які до того ж мають корисливий характер.
Колектив – група людей, які об’єднані спільною діяльністю та мають єдині цілі, підпорядковані цілям суспільства. Істотна ознака колективу – суспільна значущість цілей та завдань на реалізацію яких спрямовані зусилля її членів. Тому колектив – найважливіша клітинка суспільного процесу.
14.Спілкування та його види. Спілкування – це складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, який породжується потребами спільної діяльності, включає обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття та розуміння іншої людини.
Функції спілкування:
Комунікативна – передача інформації;
Інтерактивна – взаємодія;
Перцептивна – розуміння людьми один одного.
Види психологічного впливу:
Переконання
Зараження
Навіювання
Наслідування
Мода
Чутки
Ефекти соціальної перцепції:
Ефект ореолу
Ефект послідовності
Ефект наслідування
Ефект проекціювання
Механізми міжособистісної перцепції:
Ідентифікація
Емпатія
Рефлексія
Стериотипізація
Засоби спілкування:
вербальні (мовні)
невербальні (міміка, жести, пантоміміка, інтонація)
Різновиди спілкування:
За змістом (побутове, ділове, професійне, пошукове, політичне, інформаційно-комунікативне);
з позиції стосунків між учасниками (рольове, ділове, міжособистісне, рапортне);
За типом аудиторії (діалог, у малій групі, з масою)
Залежно від контингенту ( міжособистісне, особистісно-групове, між групове);
За тривалістю (короткочасне, довготривале);
За включеністю (опосередковане, безпосереднє);
За завершеністю (завершене, незавершене).
15.Механіхми впливу на співрозмовника в процесі спілкування
Психологічний вплив на співрозмовника забезпечується завдяки інтерактивній функції спілкування.
Розрізняють такі види психічного впливу:
- переконання
- зараження
- навіювання
- наслідування
- мода
- чутки
16)Додаткові методи психол.досліджень: Тест — це проба, іспит, один із способів психологічної діагностики рівня розвитку психічних процесів і властивостей людини.
У психології, зокрема в педагогічній практиці, широко застосовують метод опитування, коли потрібно з'ясувати рівень розуміння піддослідним якихось завдань, життєвих ситуацій, уживаних у навчанні та практичній діяльності понять (природознавчих, технічних, соціальних), або коли потрібна інформація про інтереси, погляди, почуття, мотиви діяльності та поведінки особистості. До найпоширеніших різновидів опитування як методу психологічного дослідження належать бесіда, інтерв'ю, анкетне та соціометричне дослідження.
Бесіда — це цілеспрямована розмова з піддослідним з метою з'ясування уявлення або розуміння ним явищ природи
Одним з варіантів бесіди є інтерв'ю, яке використовують у психологічних та соціологічних дослідженнях. В інтерв'ю виявляються думки, погляди, факти з життя респондента, тобто піддослідного, його ставлення до політичних подій, ситуацій, соціальних явищ тощо.
Анкетне дослідження — один із способів психологічного опитування. За допомогою анкетування досліджуються літературні, мистецькі, спортивні, професійні інтереси та уподобання, мотиви, ставлення до вибору дій, вчинків, різновидів праці, до тих чи інших переживань, їх оцінювання.
Соціометричне дослідження, або метод вибору, застосовують для з'ясування взаємин у колективі, оцінних ставлень піддослідних до інших, віддавання переваги одним членам колективу чи групи перед іншими при виборі керівника, приятеля
Метод аналізу продуктів діяльності ґрунтується на тому, що в результатах роботи людини виявляються її знання, вміння та навички, здібності, уважність і спостережливість, риси характеру. Отже, продукти діяльності дають можливість побачити в них найрізноманітніші психічні якості та властивості особистості, рівень їх розвитку.
Метод узагальнення незалежних характеристик — це об'єднання та узагальнення даних багатьох спостережень, виконаних незалежно одне від одного в різний час, за різних умов та у різних видах діяльності.
За допомогою методу самооцінки виявляють рівень здатності особистості оцінювати себе загалом або свої окремі морально-психологічні якості — психічні процеси, стани та властивості, наприклад уважність, спостережливість, пам'ятливість, кмітливість, правдивість, чесність, принциповість, дисциплінованість, акуратність, культурність, ввічливість, працьовитість, мужність, успішність у навчанні, роботі та ін.
17.Стилі спілкування
1) авторитарний – одна особистість тисне на іншу; стиль диктату, коли підлеглий розглядається тільки як пасивний виконавець і йому фактично відмовлено у праві на самостійність та ініціативу.
2) ліберальний – стиль, що характеризується браком стійкої позиції, виявляється у невтручанні, низькому рівні вимог, формальному розв’язанні проблеми.
3) демократичний - стиль, що ґрунтується на глибокій повазі до особистості кожного. Засадою до нього є довіра, й орієнтація на самоорганізацію, самоуправління, особистості і колективу.
Крім того виділяють такі стилі спілкування:
спілкування на підставі захоплення спільною творчою діяльністю;
спілкування, що ґрунтується на дружному ставленні;
спілкування-дистанція;
спілкування-залякування.
18.Сенсорно-перцептивний рівень пізнання
До чуттєвого рівня відображення дійсності відносять відчуття (сенсор) і сприймання (перцепція).
Відчуття — пізнавальний психічний процес відображення в мозку людини окремих властивостей предметів і явищ при їх безпосередній дії на органи чуття людини. Відчуття — це найпростіший психічний процес, первинна форма орієнтування живого організму в навколишньому середовищі. З відчуттів починається пізнавальна діяльність людини. За допомогою різних аналізаторів вона відбирає, нагромаджує інформацію про об’єктивну реальність, про власні суб’єктивні стани й на підставі одержуваних вражень виробляє адекватні умовам способи реагування на зовнішні та внутрішні впливи. Кожен аналізатор складається з таких органів: рецептори (органи чуття), нервових провідних шляхів, центра аналізатора.
Основні види відчуттів:
1)зорові – хроматичні (кольорові), ахроматичні (чорно-білі)
2)слухові - мовні, музичні, шуми
3)шкірні – тактильні (дотикові), больові, температурні.
4)смакові
5)нюхові
6)органічні – голоду, спраги
7)статичні (відбивають положення тіла)
8)кінестатичні (положення окремих частин тіла)
Загальні властивості відчуттів: якість, інтенсивність, тривалість.
Властивості відчуттів, які виявляються за конкретних умов: адаптація, сенсибілізація (підвищення чутливості), синестезія (взаємодія відчуттів), післядія.
Сприймання — це психічний процес відображення в мозку людини предметів та явищ у цілому, у сукупності всіх їх якостей та властивостей при безпосередній дії на органи чуття. У сприйманні предмета як своєрідного синтезу його властивостей відбувається реакція на комплексний подразник, рефлекс на відношення між його якостями. У результаті сприймання виникають суб’єктивні образи сприйманих об’єктів — уявлення.
Різновиди сприймання:
за сенсорними особливостями :зорові,слухові, тактильні та інші.
За відношенням до психічного життя: інтелектуальні, емоційні, естетичні.
За складністю сприймання: простору,руху,часу.
Основні властивості сприймання: предметність, цілісність, структурність, константність, осмисленість, вибірковість.
Умови адекватного сприймання: увага,уважність; спостереження, спостережливість; аперцепція.
Неадекватне сприймання: ілюзії,галюцинації,екстрасенсорне сприйняття.
19. Соціально-психологічна сфера особистості
Соціально-психологічна сфера особистості має таку структуру:
Соціалізація особистості.
Соціальні групи.
Міжособистісні стосунки.
Спілкування.
Міжособистісне розуміння.
Конфліктні ситуації.
Соціалізація особистості-це процес інтеграції індивіда в суспільство, в різноманітні типи соціальних спільнот шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості. Індивідуальність особи, її потенційні можливості засвоїти культуру суспільства, потреби та інтереси, спрямованість соціальної активності є найважливішими чинниками соціалізації.
Соціальна група-це об’єднання людей незалежно від того, якого характеру зв’язки виявляються між її членами. Групи можна поділити на великі і мала, реальні, умовні, офіційні, неофіційні, референтні тощо.
Невід’ємним компонентом соціально-психологічної сфери особистості є міжособистісні стосунки-це сукупність об’єктивних зв’язків та взаємодій між особами, які належать до певної групи. Характерною ознакою є їх емоційне забарвлення. Міжособистісні стосунки є найбільш значущими для особистості. Неофіційність, особиста значущість, емоційна насиченість становлять основу для впливу міжособистісних стосунків на особистість.
Спілкування-це багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, який передбачає обмін інформацією, певну тактику і стратегію взаємодії, сприймання і розуміння суб’єктами спілкування один одного. Спілкуючись, людина виявляє себе індивідом і реалізує свої прагнення бути особистістю.
Міжособистісне розуміння-це формування у свідомості людини образу іншої людини. Це передусім пізнавальний процес, який починається з відображення зовнішності. Особистісний зміст іншої людини встановлюється шляхом інтерпретації елементів зовнішності, поведінки та діяльності.
Конфліктна ситуація-це суперечність, що виникає між людьми у зв’язку з розв’язанням тих чи інших питань соціального чи особистісного життя. Стан конфлікту характеризується гострими негативними емоційними переживаннями його учасників.
20. Мислення. Професійне мислення.
Мислення-це процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів та явищ об’єктивної дійсності в їх істотних зв’язках і відношеннях. Це особлива ідеальна діяльність людини, яка виникає, формується, розвивається в суспільстві, коли людина перебуває у певному соціокультурному середовищі і вступає в багатогранні відношення з природнім і соціальним світом, що її оточує.
Характерними ознаками мислення є те, що завдяки ньому в об’єктах відображаються істотні ознаки та властивості, що ґрунтуються на об’єктивних відносинах і закономірних зв’язках, репрезентованих у самих предметах і явищах та узагальнений характер відображення дійсності. Класифікація мислення:
За формою: наочно-дійове, наочно-образне та словесно-логічне.
За рівнем узагальнення: емпіричне мислення (те, яке опирається на досвід), теоретичне.
За характером задач, що розв’язуються: теоретичне, практичне.
За ступенем розгорнутості: дискурсивне, інтуїтивне.
За ступенем новизни та оригінальності: репродуктивне, продуктивне (творче).
За адекватністю відображення реальної дійсності: реалістичне, аутичне (не залежить від дійсності).
За впливом на емоційну сферу особистості: патогенне (негативне мислення: ревнощі, заздрість), саногенні (позитивне мислення).
Професійне мислення-це інтелектуальна діяльність щодо розв’язання професійних задач. Оскільки специфіка професійної діяльності зумовлена особливостями задач, що їх розв’язують різні спеціалісти, то якість професійної діяльності залежить від типу мислення. Підготовка професіонала вимагає обов’язкового аналізу специфіки професійних задач і стратегії їхнього розв’язування, оскільки процес мислення полягає в розв’язуванні тих або інших задач. Прийоми мислення: аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, абстрагування. Індивідуальні особливості мислення: ширина, глибина, самостійність, критичність, гнучкість, швидкість, послідовність, діапазони мислення.
21. Характер як індивідуально-психологічна властивість особистості.
Характер - це сукупність стійких індивідуальних психологічних властивостей, що складаються в діяльності і виявляються в типових для людини способах і формах поведінки. Головна особливість характеру як психологічного феномена полягає в тому, що характер завжди виявляється в діяльності, відносно людини до дійсності. Формування характеру найчастіше пов’язане з думками, відчуттями і спонуканнями людини.
Характер може виявлятися в особливостях діяльності, якій людина віддає перевагу. Одні люди віддають перевагу найбільш складним і важким видам діяльності, для них задоволення шукати і переборювати перешкоди; інші обирають найбільш прості, безпроблемні шляхи. Для одних суттєво, з якими результатами вони виконали ту або іншу роботу, чи вдалося при цьому перевершити інших людей. Для інших це може бути байдуже, і вони задовольняються тим, що справилися з роботою не гірше інших, домігшись посередньої якості.
Характер людини виявляється в манері поведінки, способах реагування на дії та вчинки людей. Манера спілкування може бути більш-менш делікатною, тактовною або безцеремонною, чемною або брутальною. Характер, на відміну від темпераменту, обумовлений не стільки властивостями нервової системи, скільки культурою людини, її вихованням.
У структурі характеру виділяють такі компоненти: спрямованість, переконання, розумові риси, емоції, воля, повнота, цілісність, визначеність, сила.
Структурні властивості характеру: ступінь їх глибини, активність, рівень стійкості(мінливість), пластичність.
Особливості типового характеру виявляються при позитивному або негативному ставленні до праці, інших людей, самого себе, предметів та явищ дійсності.
Формування характеру-це процес становлення стійких психологічних утворень особистості під впливом об’єктивних і спеціально створених для цього умов, коли її дії і вчинки в результаті їх багаторазових повторень стають звичними й визначають типову модель її поведінки.
Характер людини формується в процесі її індивідуального життя під провідним впливом суспільних умов. Особливо важливу роль у вихованні характеру відіграє активна діяльність особистості, праця, спілкування. Особлива роль належить вихованню, воно організовує обставини життя і спрямовує в потрібному напрямі життєві впливи, підкріплює їх, створює відповідне ставлення до навколишньої дійсності особистості, що формується.
22. Темперамент як індивідуально-психологічна властивість особистості.
Темперамент-вроджена (біологічно зумовлена) і незмінна властивість людської психіки, що визначає реакції людини на інших людей та на обставини. Темперамент характеризує динамічний бік психічних реакцій людини-їх темп, швидкість, ритм, інтенсивність. На однакові за змістом і метою дії подразники кожна людина реагує по-своєму, індивідуально. Одні реагують активно, жваво, глибоко емоційно, а інші-спокійно, повільно. Отже, темперамент можна визначити як індивідуальну особливість людини, що виявляється в її збудливості і швидкості перебігу психічної діяльності.
Згідно з гуморальною теорією, темперамент спричинює перевага в організмі певної рідини-співвідношення між кров’ю, жовчю і слизом. На основі цього погляду сформувалося вчення про чотири типи темпераменту: сангвінічний, флегматичний, холеричний, меланхолійний.
Сангвінік - людина із сильною, зрівноваженою, жвавою нервовою системою. Він має високу швидкість реакції, його вчинки обмірковані. Завдяки життєрадісності сангвініку властива висока опірність труднощам життя. Жвавість нервової системи обумовлює мінливість його почуттів, прихильностей, інтересів, поглядів, високу пристосовуваність до змін умов життя. Це товариська людина, що легко вступає в контакт із новими людьми, і тому в неї широке коло знайомств, хоча вона і не відрізняється сталістю в спілкуванні і прихильностях. Сангвінік легко переключається з однієї справи на іншу. У стресовій ситуації діє активно, зберігає самовладання. Сангвініки найпродуктивніші в роботі, яка потребує швидкої реакції і водночас зрівноваженості.
Флегматик - людина із сильною, зрівноваженою, але інертною нервовою системою. Внаслідок цього на зовнішні впливи реагує повільно, неговіркий. Емоційно зрівноважений, його важко розсердити, розвеселити. Настрій стабільний, рівний. Навіть при серйозних неприємностях флегматик залишається зовні спокійним. Флегматик має високу працездатність, добре опирається сильним і тривалим подразникам, але не здатний швидко реагувати в несподіваних важких ситуаціях. Флегматик не любить змінювати звички, розпорядок життя, роботу і друзів. Він важко і повільно пристосовується до нових умов; нерідко довго коливається, приймаючи рішення. Флегматикам підходить робота, яка вимагає методичності, тривалої працездатності й холоднокровності.
Холерик - це людина, нервова система якої визначається перевагою збудження над гальмуванням. Через це вона дуже швидко реагує на зовнішній вплив, причому часто нерозважно. Холерик нетерплячий, і коли захоплюється, то його важко зупинити. Він виявляє поривчастість, різкість рухів і неприборканість. Сила нервової системи дозволяє холерику в критичні моменти працювати довго і невпинно. У цей час його здатність до концентрації сил є дуже високою. Однак незрівноваженість нервових процесів холерика визначає циклічність у зміні його активності і бадьорості. Чергування позитивних циклів підйому настрою й енергійності з негативними циклами спаду, депресії обумовлюють нерівність поведінки і самопочуття, підвищену схильність до невротичних зривів і конфліктів. Для холериків характерна циклічність у роботі.
Меланхолік - людина з слабкою нервовою системою, яка має підвищену чутливість навіть до слабких подразників, а сильний подразник може викликати в неї зрив, розгубленість. Саме тому в стресових ситуаціях результати діяльності меланхоліка можуть погіршуватися в порівнянні зі спокійною звичною обстановкою. Навіть незначний привід може викликати в нього образу, сльози. Він часто буває подавленим, невпевненим у собі, тривожним; у нього можуть виникнути невротичні розлади. У звичних обставинах меланхолік може бути контактним, успішно виконувати доручену справу, але він замкнений при зустрічі з новими людьми, нерішучий у нових ситуаціях. Володіючи високою чутливістю нервової системи, меланхоліки нерідко мають яскраво виражені художні й інтелектуальні здібності.
23. Здібності як індивідуально-психологічна властивість особистості
Здібності-це своєрідні властивості людини, її інтелекту, що виявляються в навчальній, трудовій, особливо науковій і іншій діяльності і є необхідною умовою її успіху. Кожна людина здібна до певного виду діяльності. Кожна здібність людини - це її складна властивість, внутрішня можливість відповідати вимогам, які ставить перед нею діяльність, і спирається на низку інших властивостей, до яких насамперед належить життєвий досвід людини, здобуті нею знання, вміння і навички.
Кожна здібність-це синтетична властивість людини, яка охоплює низку загальних і часткових властивостей у певному їх поєднанні.
Структура синтетичної сукупності психічних якостей, що постають як здібності, визначається конкретною діяльністю і різниться за видами діяльності. Можна виокремити загальні і специфічні якості здібностей. До загальних належать індивідуально-психологічні якості, що характеризують належність людини до одного з трьох типів людей-художнього, розумового і середнього. До часткових властивостей людини належать уважність та чутливість до зовнішніх вражень.
Здібності виявляються в усіх сферах діяльності людини. Вони поділяються на певні види за змістом і характером діяльності. Виділяють здібності до навчання, малювання, музики, спорту, науки.
Розрізняють здібності загальні і спеціальні. Загальними називаються здібності, яку певною мірою виявляються в усіх сферах діяльності завдяки загальним здібностям люди успішно оволодівають різними видами діяльності, легко переходять від однієї діяльності до іншої. Загальні здібності включають ті, якими визначаються успіхи людини в найрізноманітніших видах діяльності. До них, наприклад, належать розумові здібності, тонкощі і точність ручних рухів, розвинута пам'ять, досконала мова і ряд інших. Спеціальні здібності визначають успіхи людини в специфічних видах діяльності, для здійснення яких необхідні задатки особливого роду та їх розвиток. До таких здібностей можна віднести музичні, математичні, лінгвістичні, технічні, літературні, художньо-творчі, спортивні і ряд інших. Наявність у людини загальних здібностей не виключає розвитку спеціальних і, навпаки, нерідко загальні і спеціальні здібності співіснують, взаємно доповнюючи й збагачуючи одна одну.
Не окремі здібності безпосередньо визначають успішність виконання якоїсь діяльності, а лише вдале їх поєднання, саме таке, яке необхідне для даної діяльності. Практично немає такої діяльності, успіх в якій визначався б лише однією здібністю. З іншого боку, відносна слабість будь-якої однієї здібності не виключає можливості успішного виконання тієї діяльності, з якою вона пов'язана, тому що відсутня здібність може бути компенсована іншими, що входять у комплекс, який забезпечує дану діяльність. Наприклад, слабкий зір частково компенсується особливим розвитком слуху та шкірної чутливості, а відсутність абсолютного звуковисотного слуху - розвитком тембрального слуху. Природженими умовами до розвитку здібностей є задатки. Матеріальне їх підґрунтя – будова мозку. Природні задатки до розвитку здібностей не однакові. Цим частково і зумовлений напрям розвитку здібностей, а також тим, чи вчасно виявлено здібності, задатки і чи є умови для їх реалізації. Обдарованість – високий рівень прояву здібностей. Видатні індивідуальні здібності людей в одній чи кількох галузях діяльності називають талантом. Такі здібності виявляються у творчій діяльністі, творчому розв’язанні складних практичних, теоретичних і художніх завдань. Найвищий щабель розвитку здібностей, що виявляються у творчій діяльності, результати якої мають історичне значення в житті суспільства, у розвитку науки, літератури, мистецтва називають геніальністю. Геніальність відрізняється від талановитості суспільною значущістю тих завдань, які людина розв’язує . Геній виражає найпередовіші досягнення свого часу.   Здібності не тільки спільно визначають успішність діяльності, але й взаємодіють, випливаючи одна з одної. Залежно від наявності і ступеня розвитку інших здібностей, що входять в комплекс, кожна з них набуває іншого характеру. Такий взаємний вплив виявляється особливо сильним, коли мова йде про взаємозалежні здібності, які разом визначають успішність діяльності. Сполучення різноманітних високорозвинених здібностей називають обдарованістю, це характеристика людини, здатної до багатьох різноманітних видів діяльності.
24. Психологія як наука Психологія-це наука, що вивчає факти, закономірності і механізм психіки. Об’єктом її вивчення є найскладніша сфера життєдіяльності людини - психіка.
Завданням психології, нарівні з вивченням психологічних фактів і закономірностей, є встановлення механізмів психологічної діяльності. Це означає вивчення роботи конкретних анатомо-фізіологічних апаратів, які здійснюють той чи інший психічний процес. Тут психологія стикається з рядом наук: медициною, фізіологією, біофізикою, біохімією, кібернетикою та ін. Предметом психологій є закономірності розвитку і виявлення психічних явищ і механізмів. Основні категорії психології – психіка і поведінка. Психіка – властивість високоорганізованої матерії (мозку), що проявляється у відображенні об”єктивної дійсності і об”єктуванні відображеного в поведінці (діяльності). Поведінка – система дій і вчинків, які мають моральне значення і підлягають моральній оцінці, незалежно від того, з яких причин їх зроблено. Основні етапи становлення психології як науки виділяють за двома принципами:
1) вчинковий (за розвитком культури):
І – донауковий;
ІІ – міфологічний;
ІІІ – філософський;
ІV – науковий.
2) детермінізму (за науковою картиною світу):
І – донауковий (психологія як наука про душу);
ІІ – науковий (з ХVII ст.. психологія виділяється в окрему науку:
XVII – XVIII ст. – психологія як наука про свідомість;
з XIX ст. психологія як наука про поведінку;
з ХХ ст. психологія як наука про закономірності, факти і механізми психіки.
Метологічні принципи психології:
принцип детермінізму (психіка залежить від способу життя);
принцип відображення (всі психічні функції генетично спрямовані на відображення дійсності);
принцип єдності психіки і діяльності (міміка, жести, виразні рухи, мовні висловлювання об’єктивно виражають психічні стани людини);
принцип розвитку психіки в діяльності (психіка постійно змінюється на різних етапах становлення особистості);
принцип системності ( всі принципи психології потрібно використовувати у взаємозв’язку).
Основні методи психології: спостереження (звичайне, інструментальне), експеримент (природний, лабораторний). Допоміжні методи: опитування (бесіда, інтерв’ю, анкетування та соціометричне дослідження), аналіз продукт ів діяльності, метод узагальнених педагогічних характеристик, метод самооцінки, тести. Сучасна психологічна наука має зв'язок з іншими галузями наукового пізнання, а саме з філософією, природничими науками, технічними науками, медичними і суспільними науками.
25. Спостереження і спостережливість як умова адекватного сприймання. Важливими умовами адекватного сприймання є спостереження і спостережливість. Вони яскраво виявляються при довільному цілеспрямованому сприйманні. Спостереження найбільше відрізняє довільне сприймання від мимовільного. Найхарактерніший показник спостереження — тривале, цілеспрямоване зосередження уваги на предметі сприймання. Воно здійснюється з певною метою і за визначеним планом. Спостереження може бути тривалим, коли планується спостереження змін у поведінці тварин під впливом догляду за ними, розвитку дитини під впливом виховання, успішності учнів у засвоєнні знань залежно від умов і методів навчання. Короткотривалим воно буває тоді, коли спостерігаються нетривалі за часом явища. У процесі спостереження увага може зосереджуватись або на явищі загалом, або на окремих його деталях. Це залежить від поставленої пізнавальної мети. Успішне спостереження потребує визначення його мети, складання плану (де, коли і як провести спостереження), створення необхідних умов для цього, підготовки засобів спостереження і фіксації його результатів. Спостерігати треба вміти. Останнє має особливо велике значення тому, що не всім дітям та дорослим властиве вміння спостерігати. Рівень уміння спостерігати залежить як від навчання спостерігати, так і від спостережливості як якості особистості. Якщо дитину змалку привчають спостерігати явища природи, поведінку тварин, ті чи інші аспекти життя, то у неї розвивається такий бік характеру, як спостережливість, тобто здатність помічати в об’єктах малопомітне, але важливе для розуміння їх суті. Спостереження і спостережливість відіграють велику роль у навчанні та трудовій діяльності людини і є необхідними умовами адекватного сприймання.
26. Увага. Різновиди, форми, властивості уваги. Увага — це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється у спрямованості та зосередженості свідомості на значущих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях. Важливою закономірністю уваги є її вибірковість, яка виявляється в тому, що людина, зосереджуючись на одному, не помічає іншого. Вибірковість уваги пояснюється гальмівною дією значущих для особистості об’єктів і переживань стосовно менш значущих, які у цей час на неї діють. У психології розрізняють увагу мимовільну, довільну та післядовільну. Мимовільна увага виникає несподівано незалежно від свідомості, непередбачено за умов діяльності або відпочинку, на дозвіллі, під впливом різноманітних подразників, які діють на той чи інший аналізатор організму. Мимовільна увага виникає тоді, коли сила сторонніх подразників перевищує силу усвідомлюваних діючих збуджень, коли субдомінантні збудження за певних умов, за певних обставин стають інтенсивнішими порівняно з тими, що домінують у цей момент. Мимовільна увага є короткочасною, але за певних умов залежно від сили сторонніх подразників, що діють на людину, вона може виникати досить часто, заважаючи провідній діяльності. Довільна увага — це свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах та явищах навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності. Основним компонентом довільної уваги є воля. Силою волі людина здатна мобілізувати й зосереджувати свою свідомість на необхідній діяльності досить тривалий час. Характерними особливостями довільної уваги є цілеспрямованість, організованість діяльності, усвідомлення послідовності дій, дисципліна розумової діяльності, здатність боротися зі сторонніми відволіканнями. Післядовільна увага (або вторинна мимовільна увага) настає в результаті свідомого зосередження на предметах та явищах у процесі довільної уваги. Долаючи труднощі під час довільного зосередження, людина звикає до них, сама діяльність викликає певний інтерес до неї, а то й захоплює її виконавця, і увага набирає ознак мимовільного зосередження.. Інтенсивність напруження в післядовільній увазі зменшується, а інтерес до діяльності підвищується, вона стає тривалішою та продуктивнішою. Також виокремлюють зовнішню, або сенсорну та рухову (моторну), увагу та внутрішню, інтелектуальну увагу. Зовнішня увага відіграє провідну роль у спостереженні предметів і явищ навколишньої дійсності та їх відображенні у свідомості людини і виявляється у своєрідних рухах очей, голови, виразах обличчя, мімічних та пантомімічних виразах і рухах, у своєрідній готовності виконувати ті чи інші трудові, навчальні, спортивні завдання. Внутрішня, або інтелектуальна, увага спрямовується на аналіз діяльності психічних процесів та психічних органів і переживань і яскраво виявляється у розв’язанні завдань подумки, у пригадуванні, міркуванні подумки. В увазі виокремлюють такі її характерні властивості: зосередження уваги — міра інтенсивності зосередження на об’єктах, що є предметом розумової або фізичної діяльності. Стійкість уваги - тривалість зосередження на об’єктах діяльності, залежить від сили або інтенсивності збудження, що забезпечується і силою дії об’єктів діяльності, і індивідуальними можливостями особистості — значущістю для неї діяльності, інтересом до неї. Переключення уваги — це навмисне її перенесення з одного предмета на інший, якщо цього потребує діяльність. Переключення уваги з одних об’єктів на інші вимагає належного володіння власною увагою, усвідомлення послідовності дій та операцій з предметами, які потребують опрацювання, вміння керувати власною увагою, що здобувається у процесі діяльності. Увага людини різна за обсягом. Під обсягом уваги розуміють кількість об’єктів, які можуть бути охоплені увагою і сприйняті в найкоротший час. За цією ознакою увага може бути вузькою та широкою.
27. Уява. Різновиди уяви. Прийоми створення образів уяви. Уява — це процес створення людиною на основі попереднього досвіду образів об’єктів, яких вона ніколи не сприймала. Цінність уяви в тому, що вона допомагає людині орієнтуватися у проблемних ситуаціях, приймати правильні рішення, передбачати результат власних дій тоді, коли наявних знань виявляється недостатньо для безпосередньо реалізації пізнавальної потреби. Найелементарнішою формою синтезування нових образів є аглютинація - це створення образу шляхом поєднання якостей, властивостей або частин, узятих з різних об’єктів. Прийомом створення нових образів є аналогія, суть якої в тому, що створюваний новий образ схожий на реально існуючий об’єкт, але в ньому проектується принципово нова модель явища чи факту. Нові образи можуть створюватися за допомогою наголошування. Цей прийом полягає в навмисному посиленні в об’єкті певних ознак, які виявляються домінуючими на тлі інших. Створити нові образи можна шляхом перебільшення (або применшення) характеристик об’єкта. Цей прийом широко використовується в казках, народній творчості, коли герої наділяються надприродною силою (Микита Кожум’яка, Котигорошко) і здійснюють подвиги. Перебіг творчого процесу пов’язаний з виникненням багатьох асоціацій. Їх актуалізація підпорядковується меті, потребам і мотивам, які домінують в актах творчості. Велику роль у створенні образів уяви відіграє практична діяльність. Втілюючи цей образ у малюнку чи моделі, людина перевіряє його реальність. Залежно від участі волі в діяльності уяви її поділяють на мимовільну та довільну. Мимовільною є уява, коли створення нових образів не спрямовується спеціальною метою уявити певні предмети чи події (сновидіння). Довільна уява виникає, коли творення образів спрямовується спеціальною метою Довільне створення образів спостерігається переважно у творчій діяльності людини. Залежно від характеру діяльності людини її уяву поділяють на творчу та репродуктивну. Уява, яка включається у творчу діяльність і допомагає людині створювати нові оригінальні образи, називається творчою. Уява, яка включається у процес засвоєння того, що вже створили й описали інші люди, називається відтворювальною, або репродуктивною. Залежно від змісту діяльності й характеру праці людини уява поділяється на художню, технічну, наукову та ін. Художня уява має переважно чуттєві (зорові, слухові, дотикові та
ін.) образи, надзвичайно яскраві й детальні. Для технічної уяви характерними є створення образів просторових відношень у вигляді геометричних фігур і побудов, їх легке дисоціювання та об’єднання в нові сполучення, уявне перенесення їх у різні ситуації. Наукова уява виявляється у побудові гіпотез, проведенні експериментів, в узагальненнях, що їх роблять при створенні понять. Особливою формою уяви є мрія. Мрія — це процес створення людиною образів бажаного майбутнього. Позитивно на життя людини впливає тільки активна, творча мрія, яка збагачує життя людини, робить його яскравим і цікавим.
28. Особистість. Структура особистості. Людина — істота природна, але біологічне у процесі історичного розвитку під впливом соціальних умов змінилося, набуло своєрідних
специфічно людських особливостей. Особистість — соціальна істота, суб’єкт пізнання, активний діяч суспільного розвитку. Характерними ознаками особистості є наявність у неї свідомості, виконувані нею суспільні ролі, суспільно корисна спрямованість її діяльності. Однією з найяскравіших характеристик особистості є її індивідуальність, під якою розуміють своєрідне, неповторне поєднання таких психологічних особливостей людини, як характер, темперамент, особливості перебігу психічних процесів (сприймання, пам’яті, мислення, мовлення, почуттів, волі), особливості її мотиваційної сфери, спрямованості. У структурі особистості розрізняють типове та індивідуальне. Типове є тим найзагальнішим, що властиве кожній людині і характеризує особистість узагалі: її свідомість, активність, розумові та емоційно-вольові прояви тощо, тобто те, чим одна людина схожа на інших людей. Індивідуальне — це те, що характеризує окрему людину: її фізичні та психологічні особливості, спрямованість, здібності, риси характеру тощо, тобто те, чим одна людина відрізняється від інших людей. У структурі особистості виокремлює чотири підструктури. Перша підструктура — спрямованість особистості: моральні якості, установки, стосунки з іншими. Визначається суспільним буттям людини. Друга — підструктура досвіду (знання, вміння, навички, звички). Набувається досвід у процесі навчання й виховання. Провідним у набутті досвіду є соціальний чинник. Третя — підструктура форм відображення. Вона охоплює індивідуальні особливості психічних процесів, що формуються протягом соціального життя і специфічно виявляються в пізнавальній та емоційно-вольовій діяльності людини. Четверта підструктура — біологічно зумовлені психічні функції особистості. Об’єднує типологічні властивості особистості, статеві й вікові особливості та їх патологічні зміни, що великою мірою залежать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку.
29. Форми переживання почуттів. Почуття — це специфічні людські, узагальнені переживання ставлення до людських потреб, задоволення або незадоволення яких викликає позитивні або негативні емоції — радість, любов, гордість або сум, гнів, сором тощо. Настрій — це загальний емоційний стан, який своєрідно забарвлює на певний час діяльність людини, характеризує її життєвий тонус. Розрізняють настрої позитивні, які виявляються у бадьорості, і негативні, які пригнічують, викликають пасивність. Причини настроїв: непідготовленість до діяльності, страх перед очікуваною невдачею, хворобливі стани, приємні звістки тощо. Особливе місце серед причин, що викликають настрої, посідає марновірство. Віра в прикмети, особливо негативні, викликає пасивність, страх, розладнує психічну діяльність особистості. Афекти — це сильне, короткочасне збудження, що виникає раптово, оволодіває людиною так сильно, що вона втрачає здатність контролювати свої дії та вчинки. Прикладом афектів може бути несподіване переживання — сильна радість, вибух гніву, страх. У стані аффекту порушується саморегуляція організму, яка здійснюється ендокринною системою, діяльність внутрішніх органів, ослаблюються гальмівні процеси кори великих півкуль головного мозку. Афект, як і настрій, залежить певною мірою від індивідуальних особливостей людини — її темпераменту, характеру, вихованості. Людина, виховавши в собі здатність контролювати себе, володіти рухами, може контролювати свої афективні реакції. Стрес дещо нагадує афект. Він виникає за напружених умов життя та діяльності, у небезпечних ситуаціях, що виявляються несподівано й потребують негайних заходів. У стресовому стані поведінка значною мірою дезорганізується, спостерігаються безладні рухи, порушення мовлення, помилки в переключенні уваги, у сприйманні, пам’яті та мисленні, виявляються неадекватні емоції. Лише тверді вміння та навички у стресовому стані можуть залишатися без змін. Практика показує, що висока ідейність, дисциплінованість, організованість та самовладання запобігають дезорганізації поведінки за умов стресу. Фрустрація — це своєрідний емоційний стан, характерною ознакою якого є дезорганізація свідомості та діяльності у стані безнадійності, втрати перспективи. Розрізняють такі види фрустрації, як агресивність, діяльність за інерцією, депресивні стани, характерними для яких є сум, невпевненість, безсилля, відчай. Фрустрація виникає в результаті конфліктів особистості з іншими, особливо в колективі, де людина немає підтримки, співчутливого ставлення. Пристрасті — це сильні, стійкі, тривалі почуття, які захоплюють людину, володіють нею і виявляються в орієнтації всіх прагнень особистості в одному напрямку, у зосередженні їх на одній меті. Вона породжує неослабну енергію у прагненні до мети, має вибірковий характер і виявляється не лише в емоційній, а й у пізнавальній, вольовій сферах, у наполегливості. Розрізняють пристрасті позитивні та негативні. Позитивні пристрасті — захоплення працею, навчанням — є тієюсилою особистості, яка спричинює велику енергію в діяльності, сприяє продуктивності праці.
30. Спілкування як міжособистісна взаємодія здійснюється через інтерактивну функцію, яка проявляється через співробітництво або суперництва. Спілкування є важливою духовною потребою особистості як суспільної істоти. Потреба людини у спілкуванні зумовлена суспільним способом її буття та необхідністю взаємодії у процесі діяльності. Будь-яка спільна діяльність, і в першу чергу трудова, не може здійснюватись успішно, якщо між тими, хто її виконує, не будуть налагоджені відповідні контакти та взаєморозуміння. Спілкування — явище глибоко соціальне. Соціальний досвід спілкування виявляється у змісті інформації, що є його предметом (знання, відомості, способи діяльності), у засобах (мовна та немовна комунікація при спілкуванні), у суспільно вироблених у процесі історичного розвитку різновидах спілкування. За змістом спілкування охоплює всі царини людського буття та діяльності, об’єктивні та суб’єктивні їх прояви. Спілкування між людьми відбувається при передаванні знань, досвіду, коли формуються різні вміння та навички, погоджуються та координуються спільні дії тощо. Отже, спілкування — це різноманітні контакти між людьми, зумовлені потребами спільної діяльності. Особливість спілкування — у його нерозривному зв’язку з діяльністю. Діяльність є основним середовищем і необхідною умовою виникнення й розвитку контактів між людьми, передавання необхідної інформації, взаєморозуміння та узгодження дій. Змістовий бік спілкування завжди становить інформація, зумовлена потребами взаємодії людей. Вона може стосуватися повідомлення нових знань, наприклад, роз’яснення вчителем понять, пояснення сутності певних явищ, процесів, інформування про події, що відбуваються, обгрунтування певних положень, побудови гіпотез тощо. Спілкування може бути засобом передавання певних умінь і навичок. Реальні контакти між людьми, у процесі яких вони безпосередньо сприймають одна одну, створюють середовище для об’єктивного виявлення особливостей їхньої поведінки, манер, рис характеру та емоційно-вольової сфери. Саме в таких контактах розкривається справжня значущість однієї людини для іншої, виявляються їхні симпатії та антипатії.
31.Спілкування.Вербальні засоби спілкування. Спілкування – складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, який породжується потребами спільної діяльності, включає обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття і розуміння іншої людини. Вербальна комунікація – процес взаємообміну інформацією за допомогою мови (усної, писемної, внутрішньої), який відбувається за своїми внутрішніми законами. Вимагає активної розумової діяльності та ґрунтується на певній системі усталених норм. Вербальні засоби складаються з мови і мовлення. Мовлення буває внутрішнім, зовнішнім і тактильни (ручна абетка для глухих людей). Зовнішнє мовлення поділяють на усне і письмове. Усне мовлення – засіб безпосередньої комунікації в присутності обох мовців, яка відбувається завдяки сприймання органами слуху, артикуляції мовних звуків і розрахована на передавання інформації іншим людям з метою впливу на їхню поведінку і діяльність. Різновидами усного мовлення є монолог (тривале одностороннє говоріння, не розраховане на негайну словесну реакцію у відповідь – розповідь, лекція, промова, доповідь), діалог (мовлення, безпосередньо протиставлених один одному мовців, ланцюг словесних взаємодій – бесіда, диспут, дискусія), полілог (мовлення кількох осіб). Усне мовлення поділяють на прямо контактне і опосередковано-контактне, яке здійснюється за допомогою комп’ютерних комунікацій. Писемне мовлення – мовлення, зафіксоване на папері за допомогою спеціальних графічних знаків. Писемне мовлення адресується суб’єкту комунікації і розраховане на зорове сприйняття. Процес письма пов'язаний зі значними розумовими діями: придумування, проектування речення, підбором слів, тобто людина має так організувати свій текст, щоб читач міг максимально пізнати зміст написаного, підійти до потрібних висновків. Письмове мовлення буває безпосереднім і відстроченим, у вигляді схем, текстів, графіків. Внутрішнє мовлення – внутрішній, не звуковий тип звернення особи до себе чи до уявного співрозмовника. Механізм мовного мислення: людина користується ним, коли щось обмірковує, планує свої дії ге висловлюючись вголос і не контактуючи з іншими людьми. Часто внутрішнє мовлення виявляється у вигляді шепотіння, переходячи у розвову із самим собою. Це трапляється у разі великого напруження думки, що супроводжується виразними емоціями.
32.Пам’ять та її види. Пам'ять – психічно-пізнавальний процес запам’ятовування, зберігання, відтворення і забування індивідом його попереднього досвіду. Виділяють такі види пам'яті: 1) за методом запам'ятовування: мимовільна — інформація запам'ятовується без спеціальних прийомів заучування, під час виконання діяльності або роботи з інформацією та довільна — цілеспрямоване заучування, за допомогою спеціальних прийомів, і ефективність запам’ятовування тут залежить від прийомів, цілей запам'ятовування; 2) залежно від матеріалу, який людина запам’ятовує: рухова — пам'ять на рухи та їх системи; емоційна — пам'ять на почуття, які виступають стимулом до діяльності; образна — пам'ять на уявлення: зорова, слухова, нюхова, смакова, дотикова; словесно-логічна — специфічний людський вид пам’яті, запам'ятовується думка у формі понять; 3) за тривалістю збереження інформації: сенсорна пам'ять - триває 0,2 - 0,5 секунди, дозволяє людині орієнтуватися в оточенні; короткочасна пам'ять забезпечує запам'ятовування одноразової інформації на короткий проміжок часу - від кількох секунд до хвилини; довготривала пам'ять — збереження інформації протягом тривалого часу; 4) за рівнем усвідомлення матеріалу виділяють смислову та механічну пам'ять. Короткочасна пам'ять є практично повністю автоматичною і працює без якої-небудь свідомої установки на запам'ятовування. Обґрунтовано вважають, що обсяг короткочасної пам'яті становить (7±2) елементи. Довготривала пам'ять забезпечує людині тривале збереження знань, умінь і навичок, що потрібні в житті. Встановлено що інформація найкраще запам'ятовується, якщо до неї повертатися через визначені проміжки часу. Перший складає 15-20 хв, що зв'язано з роботою короткочасної пам'яті. Через дві години в людини включаються функції довгострокової пам'яті. Найкраще повернутися до вивченого через вісім годин і через добу. Якщо ж матеріал не повторювати, він буде сприйматися як новий. 4) за рівнем усвідомлення матеріалу виділяють смислову та механічну пам'ять.
33.Спілкування.Невербальні засоби спілкування. Спілкування – складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, який породжується потребами спільної діяльності, включає обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття і розуміння іншої людини. Невербальна комунікація – процес взаємообміну інформацією шляхом використання для передавання повідомлень немовних засобів комунікації (зовнішній вигляд, пантоміміка, контакт очей, міжособистісний простір). До засобів невербальної комунікації належать:
1) мова тіла:
статична експресія – фізіономіка (експресія обличчя і фігури будовою тіла); артефакти (прикраси, одяг, зачіска, косметика); запахи (природні, штучні);
динамічна експресія – текесика (дотики, потиски рук, поплескування); просо дика (тембр, висота, гучність, темп мовлення, акцент голосу); екстра лінгвістика (паузи, покашлювання, сміх, позіхання, плач); кінетика (міміка, жести, пантоміміка, постава, поза, хода, контакт очей); авербальні дії (дії з предметами, тілесні рухи – почісування, потирання рук);
2) міжособистісний простір: дистанція, взаємне розміщення під час спілкування;
3) часові характеристики: тривалість спілкування, пунктуальність партнерів, своєчасність дій. Основними засобами невербального спілкування вважаються міміка, жести, пантоміміка й інтонація. Міміка – зумовлене природженими факторами відображення універсальних емоцій на обчичч, таких як жах, радість, біль. Пантоміміка – жести, пози, рухи, з допомогою яких можна визначити емоційні переживання людини.
34.Види емоційних станів: настрій, стрес, афект, пристрасті, почуття.
Світ емоційних явищ надзвичайно різноманітний. Тому їх можна розрізняти за еволюційною, функціональною та структурною ознаками.
За еволюційною ознакою на перший план виступають три рівні проявів емоцій.
Перший характеризує емоційний (чуттєвий) тон відчуттів (відчуття задоволення або ж незадоволення, приємного чи неприємного), який емоційно зафарбовує чуттєві образи та самопочуття людини. Другий рівень - емоції, що мають чіткий предметний характер. Це широкий спектр позитивних або негативних емоцій, які відображають ситуативне ставлення людини до якоїсь події. Змістом третього рівня є почуття, наприклад, комічного, гумору, іронії, піднесеного, трагічного тощо.
Власне емоції виявляють оцінювальне ставлення індивіда до актуальних чи можливих ситуацій. На відміну від емоційного тону, це досить визначені стани, що виникають у зв'язку із задоволенням певної потреби. Серед них є основні емоції: інтерес - хвилювання, радість, здивування, горе - страждання, гнів, огида, зневага, страх, сором, провина. Комбінація деяких інших утворює комплексні емоції: тривогу, депресію, любов, ворожнечу. Кожна емоція має власну картину суб'єктивного переживання, здійснюється за рахунок специфічних фізіологічних механізмів й характеризується притаманними лише їй виразними рухами.
Афекти - дуже сильні, бурхливі й відносно нетривалі емоційні стани, що виникають, коли суб'єкт не здатний знайти вихід з надзвичайної і несподіваної ситуації.Переживаючи афект, індивід може поводити себе всупереч соціальним нормам, втрачає контроль над своїми діями. Афекти мають бурхливу динаміку і тривалу післядію. Вони порушують пізнавальну діяльність, мають вигляд рухових, погано координованих реакцій, які потім погано відтворюються.
Пристрасті- сильні й тривалі емоції, що на певний час забарвлюють життя індивіда, істотно позначаються на спрямованості й динаміці його діяльності. Це виразний сигнал особистісного смислу предмета його потреби - мотиву, від якого залежить життя. Пристрасть виявляється у зосередженості індивіда на якомусь предметі, який в цей час затіняє всі інші спонуки діяльності. Переживаючи пристрасть, людина страждає, стає пасивною істотою; вона начебто перебуває під владою якоїсь сили, хоча ця сила й виходить від неї.
Стрес - емоційний стан індивіда, який виникає в ситуаціях, що порушують усталений перебіг його життя. Цей стан полягає у неспецифічній реакції організму на вимоги, які до нього висуваються. З психологічного погляду стрес може бути інформаційним або власне емоційним.
Фрустрація ( марне сподівання, невдача, обман) -негативний емоційний стан, що супроводжується усвідомленням неможливості досягти поставленої мети. Він виникає в, ситуаціях, що перешкоджають реалізації лінії життя індивіда. Тому фрустрація сигналізує про інтенсивність його негативного ставлення до причин, які породили таку ситуацію.
Почуття, що характеризують розмаїття емоційного життя індивіда, залежно від їх предмета поділяються на моральні, інтелектуальні та естетичні.
Моральні почуття відбивають ставлення індивіда до інших людей, суспільства та самого себе. Вони грунтуються на освоєних ним соціальних нормах і сигналізують про ступінь відповідності цим нормам найрізноманітніших явищ життя. Прикладами таких почуттів є: патріотизм, почуття обов'язку, товариськості, співчуття, емпатії та симпатії.
Інтелектуальні (пізнавальні) почуття виникають у зв'язку з пізнавальною діяльністю, спрямованою на теоретичне освоєння дійсності. Вони базуються на пізнавальній потребі індивіда, а тому оцінюють успішність відповідної діяльності і сигналізують про ступінь задоволення цієї потреби. Передусім, це інтерес - суб'єктивна форма існування пізнавальної потреби, та ціла гама таких почуттів, як допитливість, цікавість, здивування, прикрість, розчарування тощо. Вони пронизують усі пізнавальні процеси, де виконують виразну регулятивну функцію
Естетичні почуття переживає індивід, який сприймає оточення з погляду його уявлення про прекрасне або огидне. Як і почуття взагалі, естетичні почуття грунтуються на соціальних нормах, які у цьому разі є критерієм естетичного ставлення до дійсності. Найчастіше вони виникають під час сприймання творів мистецтва і мають широкий спектр проявів: від легкого хвилювання до глибокої схвильованості.
35.Основні методи психологічних досліджень. Методи психологічних досліджень - це сукупність засобів й прийомів вивчення фактів психічних явищ та проявів психічної діяльності. Найбільш розповсюджені методи психології - спостереження та експеримент. Застосовуються й інші методи: метод бесіди, анкетний метод, аналіз процесу і продуктів діяльності, тестовий метод та деякі інші. Спостереження як метод вивчення психіки передбачає пізнання індивідуальних особливостей психіки людини через вивчення її поведінки. Інакше кажучи, за об'єктивними, зовнішньо вираженими показниками (дії, вчинки, мова, зовнішній вигляд) психолог робить висновок про індивідуальні особливості протікання психічних процесів (сприйняття, пам'яті, мислення, уяви), про психічний стан людини, про риси її особистості, темпераменту, характеру. Особливістю методу спостереження є те, що вивчення зовнішніх проявів психіки людини відбувається в природних життєвих умовах. Психологічне спостереження повинно бути цілеспрямованим: спостерігач повинен уявляти і розуміти, що він збирається спостерігати і для чого, інакше спостереження перетвориться у фіксацію випадкових, вторинних фактів. Експеримент: експериментатор проводить дослід, здійснює спостереження за психічними явищами, процессами, для яких сам створює необхідні умови. В психології застосовуються два типи експерименту: лабораторний та природний. Лабораторний експеримент проводять в спеціально організованих і певною мірою штучних умовах, він потребує спеціального обладнання, а часом і застосування технічних приладів. При природному експеремерті зберігається природність умов спостереження і вводиться точність експерименту. Природний експеримент будується так, що піддослідні не підозрюють про те, що вони піддаються психологічному дослідженню - це забезпечує природність їхньої поведінки. Метод бесіди, анкетний метод: дослідник задає піддослідному заздалегідь підготовлені і ретельно продумані питання, на які той відповідає. В процесі бесіди питання змінюються і доповнюються в залежності від відповідей піддослідних. Відповіді записують (можна з застосуванням записуючої апаратури). Одночасно дослідник веде спостереження за характером мовних висловлювань (ступенем впевненості відповідей, зацікавленістю або байдужістю, характером виразів), а також за поведінкою, виразом обличчя, мімікою піддослідних.
Анкетування являє собою перелік питань, котрі дають піддослідним для письмової відповіді. Цей метод дозволяє порівняно легко і швидко отримати масовий матеріал, однак без особистого контакту з піддослідним, що не дає можливість варіювати характер питань в залежності від відповідей. Питання повинні бути чіткими, ясними, зрозумілими, не повинні навіювати ту чи іншу відповідь. Тести - це особливий вид експериментального дослідження, що являє собою спеціальне завдання або систему завдань. Піддослідний виконує завдання, час виконання якого зазвичай враховують. Тести застосовують не лише для отримання яких-небудь нових психологічних даних і закономірностей, але частіше для оцінки рівня розвитку якої-небудь психологічної якості у даної людини в порівнянні з середнім рівнем (встановленою нормою або стандартом). Тести застосовують при дослідженні здібностей, рівня розумового розвитку, навичок, рівня засвоєння знань, а також при вивченні індивідуальних особливостей протікання психічних процесів.
36. Причини барєрів спілкування:
1) індивідуально-типологічні особливості (різний темперамент, характер);
2) відмінність в установках сприйняття і розуміння партнера;
3) моральний бар’єр (різні моральні цінності);
4) мотиваційний бар’єр (наприклад, отримання вказаного результату від переговорів).
Існують такі барєри спілкування:
соціальний (людина наголошує на своєму соціальному статусі);
фізичний;
смисловий (не сприймається мовленнм, немає доступності): барєри незбігу настанов, боязні аудиторії, відсутності контакту, звуження функцій спілкування, негативної установки на аудиторію, попереднього негативного досвіду, боязні помилок, наслідування.
37. Функції мови.
Найзагальнішими та найнеобхіднішими умовами продуктивної психічної діяльності особистості є мова і мовлення, спілкування та увага. Мова є специфічно людським засобом спілкування, що існує об’єктивно в духовному житті людського суспільства і становить собою систему знаків, які функціонують як засоби такого спілкування. Мова виникла у процесі становлення самої людини як суспільної істоти, у процесі спільної трудової діяльності. Мова – суспільне явище, найважливіший засіб організації людських стосунків. За її допомогою люди досягають розуміння, обмінюються думками, здобувають знання, передають їх нащадкам, дістають можливість налагодити спільну діяльність в усіх галузях людської практики. Слово як одиниця мови є носієм інформації, яка завжди співвідноситься з означуваними ним певними об’єктами та явищами дійсності. Фіксація у слові об’єктивної реальності та суспільно-історичного досвіду в різних формах їх прояву визначає сигніфікативну (означальну) функцію мови. Іншою функцією мови, що зумовлюється потребами людського спілкування та розвитком її граматичної будови, є вираження змісту предмета інформації. Ця функція забезпечує можливість формулювання думки і передачі змісту повідомлення.
38. Властивості сприймання.
Основні властивості сприймання: предметність, цілісність, структурність, константність та осмисленість. Предметність сприймання виявляється у співвіднесенні відомостей про об’єкти із самими об’єктами як носіями певної інформації і є набутою властивістю, що формується у процесі активної взаємодії суб’єкта з об’єктивним світом і базується на певній системі дій, приводить до розуміння предметності світу. Предмети та явища сприймаються як єдине ціле, в якому його окремі компоненти постають в єдності. Відсутність у предметі якогось одного його боку або деталі не заважає цілісному сприйманню. Предмет як ціле, ставлення до нього як цілого, що утворилося у процесі набуття досвіду, визначає його структуру. Лише у процесі аналізу предмет розчленовується на складові, виокремлюються ті чи інші його характеристики. За мірою осмислення сприйнятого виокремлюють синкретичне сприймання, характерними ознаками якого є не розчленованість, злитість сприйманого. При такому сприйманні предмет у свідомості не постає у специфічних, притаманних йому особливостях і може сприйматись як інший предмет, який чимось нагадує сприймане. Синкретизм залежить переважно від досвіду, знань особистості, які набуваються в єдності з розвитком, дозріванням організму. Константність сприймання полягає в тому, що форма, розмір, колір предметів сприймаються більш-менш стереотипно незалежно від умов, за яких предмет сприймається. Зміст попереднього досвіду, спорідненість його із сприйманим об’єктом, інтерес до нього є тією передумовою ефективності та адекватності сприймання, яку називають апперцепцією. У багатьох випадках людина у предметах бачить те, що вона хоче в них побачити залежно від особистісної установки на сприймання. Сприймання визначається як об’єктивними, так і суб’єктивними умовами. Серед об’єктивних умов, які забезпечують адекватність сприймання, є яскравість, звучність, динамічність предмета, тобто силу подразника, та фізичні умови сприймання. Серед суб’єктивним умов сприймання особливо важливим є уважність і спостережливість.
39. Вольові якості особистості
Вольові якості людини: цілеспрямованість, самостійність, ініціативність, витримка, самовладання, наполегливість, рішучість. Однією з найважливіших вольових якостей особистості є цілеспрямованість. Вона визначається принциповістю та переконання людини і виявляється у глибокому усвідомленні нею своїх завдань і необхідності їх здійснювати. Цілеспрямованість виявляється в умінні людини керуватися у своїх діях не випадковими прагненнями, а стійкими переконаннями, принципами. Важлива вольова якість людини – ініціативність, тобто здатність самостійно ставити перед собою завдання й без нагадувань і спонукань інших виконувати їх. Ініціативність людини характеризується дійовою активністю. Мало, виявити ініціативу, поставити перед собою завдання, треба його здійснити, довести до кінця. Це можливо лише за належної активності в діях. Істотними якостями волі є також рішучість, витриманість і наполегливість. Ці якості виявляються в умінні своєчасно та обдумано приймати рішення, допомагають людині доводити до кінця кожну розпочату справу, долаючи всі перешкоди, які зустрічаються на шляху до її виконання. Наполегливість слід відрізняти від упертості. Упертість – це необдуманий, нічим не виправданий прояв волі, який полягає в тому, що людина наполягає на своєму недоцільному бажанні, незважаючи на обставини. Упертість є проявом слабкості волі. Важливою вольовою якістю людини є самостійність. Самостійність волі виявляється у здатності людини критично ставитись до власних вчинків і дій, так і до вчинків інших людей, не піддаватися негативним впливам інших. Протилежною до самостійності якістю людини є навіювання., що виявляється в тому, що людина легко піддається впливу інших. Ті, хто легко піддається навіюванню та самонавіювання, - це люди з нестійкою волею. Важливою вольовою якістю людини є самовладання. Воно виявляється у здатності людини володіти собою, керувати власною поведінкою та діяльністю. Самовладання – важливий компонент такої якості особистості, як мужність. Самовладання – одна з невід’ємних якостей дисциплінованої людини. Сукупність позитивних якостей волі, властивих людині, зумовлює силу волі. Як позитивні, так і негативні якості волі не є природженими. Вони розвиваються у процесі життя та діяльності.
40. Групи наукової психології
Сучасна наукова психологія являє собою досить розмаїту систему дисциплін та галузей. За спрямованістю діяльності психологів на пізнання, дослідження або перетворення психіки доцільно виділяти три великі групи галузей – теоретичну, науково – прикладну та практичну психологію.
До теоретичної психології належать: загальна психологія (систематизує експериментальні дані, здобуті у різних галузях психологічної науки, розробляє фундаментальні теоретичні проблеми психології, формулює основні принципи, категорії, поняття, закономірності, становить фундамент розвитку всіх галузей та розділів психологічної науки), історія психології (розглядає формування психологічних категорій і понять упродовж усього часу існування наукової психології, історію психологічних досліджень у різні часи в різних школах та перспективи розвитку психології як науки), експериментальна, генетична, соціальна, порівняльна, диференціальна психологія, психофізіологія, психологія особистості, моделювання психіки.
До науково – прикладної психології слід віднести ряд галузей, для яких характерні дослідження і практичне використання знань з метою оптимізації поведінки та діяльності людей. Напрями науково-прикладної психології доцільно розрізняти за певними ознаками:
а) За видом діяльності та поведінки людини:
психологія праці, інженерна психологія, психологія творчості, психологія “штучного інтелекту”, авіаційна психологія, космічна психологія, військова психологія, психологія управління та менеджменту, економічна психологія, психологія торгівлі, екологічна психологія, психологія спорту.
б) За психологічними питаннями розвитку людини у науково-прикладній психології можна виділити такі напрями: вікова психологія, педагогічна психологія, психологія аномального розвитку, або спеціальна психологія, в) в) За відношенням до нормальної або хворої психіки виділяються такі дисципліни: психологія, медична психологія.
3. Практична психологія функціонує і розвивається як система спеціальних психологічних служб, спрямованих на надання безпосередньої допомоги людям у вирішенні їхніх психологічних проблем. Головна мета практичної психології – створити сприятливі соціальні та психологічні умови для діяльності в усіх сферах життя – від сімейних стосунків до управління державою, надати дієву допомогу у розвитку та захисті її психічного здоров’я. Основними функціями практичної психології є аналіз і прогнозування поведінки й діяльності людини, активний соціальний та психологічний вплив, консультативно-методична, просвітницька, профілактична, реабілітаційна, дорадча та психогігієнічна функції тощо.
41. Загальні властивості відчуттів.
Кожне відчуття виникає й розвивається за певними закономірностями. Проте всі відчуття мають багато спільного – якість, інтенсивність і тривалість. Відмінні особливості відчуттів – адаптація, синестезія, сенсибілізація, вправність та взаємодія. Якість відчуттів – це особливість, якою одне відчуття відрізняється від інших. Якість відчуттів викликається специфічними різновидами подразників, що надходять ззовні до органів чуття. Інтенсивність відчуттів – це кількісна характеристика відчуттів, тобто більша чи менша сила їх виявлення. Інтенсивність відчуттів залежить від сили подразника, що їх викликає. Але ця залежність досить складна і має певні закономірності. Серед них насамперед виявляються чутливість аналізатора та пороги цієї чутливості. Під чутливістю розуміють здатність аналізатора реагувати на дію адекватного подразника, відчувати його. Порогом відчуття називають такий рівень інтенсивності подразника, який здатний викликати відчуття. Розрізняють пороги абсолютний і розрізнений, або диференційний. Абсолютний поріг буває нижній поріг ( характеризує міру гостроти чутливості аналізатора до адекватного подразника) та верхній ( це та максимальна сила подразника, яка ще викликає адекватне відчуття. Подальше збільшення його сили викликає неадекватне відчуття – больове або якесь інше). Диференційний поріг полягає у здатності відчувати найменшу різницю в інтенсивності двох діючих подразників, диференціювати подразники за силою, розміщувати їх за силою від найслабшого до найсильнішого. Фізіологічним підґрунтям диференційного порогу є процес гальмування. Відчуття сили подразника може підвищуватись і знижуватись. Зниження чутливості викликається адаптацією, збільшення – сенсибілізацією. Діяльність аналізаторів не є ізольованою, вони взаємодіють. Ця взаємодія виявляється по-різному (наприклад, синестезія відчуттів, чуття кольоровості звуку тощо). У відчуттях відбувається післядія в аналізаторах. Це явище пояснюється певною інертністю нервових процесів, яка спричинюється до того. Що відчуття подразника продовжується якийсь час після припинення його дії.
42. Механізми міжособистісного сприймання.
Пізнання іншої людини супроводжується емоційною оцінкою цієї людини, спробою зрозуміти її вчинки, спрогнозувати зміни в поведінці та змоделювати власну поведінку. Оскільки до цього процесу залучено як мінімум дві особи й кожна є активним суб'єктом, то в побудові стратегії взаємодії кожному необхідно брати до уваги не лише потреби, мотиви іншого, а й те, як інший розуміє потреби й мотиви партнера. Перш за все, це відбувається за допомогою такого механізму, як ідентифікація. Ідентифікація — це спосіб розуміння іншої людини через усвідомлене чи неусвідомлене ототожнення її із собою, намагання зрозуміти стан, настрій людини, її ставлення до світу й до себе, поставивши себе на її місце. Наступним механізмом, котрий тісно пов'язаний з ідентифікацією, є емпатія, тобто прагнення емоційно відгукнутися на проблеми іншого (співпереживати, співчувати). Емпатія — надзвичайно складне, багатогранне поняття, яке означає: осягнення емоційних станів іншої людини; психічний процес, який дас змогу зрозуміти чужі переживання (емпатія як механізм пізнання); дію індивіда, що допомагає йому особливим чином побудувати спілкування; здібність, властивість індивіда, його здатність проникати в психічний стан іншої людини, з якою вступає в контакт. Процес міжособистісного пізнання людьми один одного ускладнюється явищем егоцентризму (від лат. ego — я та centrum — центр кола), тобто зосередженості індивіда лише на власних інтересах і переживаннях, що призводить до нездатності особистості зрозуміти іншу людину як суб'єкта і особистість, відмінну від неї. У дослідженнях виокремлюють такі різновиди егоцентризму: пізнавальний (виявляється у процесах сприймання й мислення), моральний (характеризується нездатністю до розуміння причин вчинків інших людей) і комунікативний (свідчить про неповагу до смислових понять партнерів зі спілкування).Усвідомлення суб'єктом того, як його сприймають і оцінюють інші індивіди або спільноти, називається в соціальній психології рефлексією (від лат. reflexio — вигин, відображення). Інакше кажучи, рефлексія — це внутрішнє уявлення про те, що думають про мене люди, з якими вступаю в контакт. Стереотипізація є одним з важливих механізмів міжособистісного пізнання і означає процес формування враження про людину, яка сприймається, на основі вироблених стереотипів. Стереотип складається за умов недостатньої інформації або є результатом узагальнення власного досвіду особистості, до якого додаються відомості, отримані з книг, кінофільмів, висловлювань інших людей. Стереотип дає змогу швидко й часто досить надійно спрощувати, оформлювати в певні категорії та еталони соціальне оточення людини, робити його зрозумілим, а отже, і прогнозованим.
43.Прийоми мислення
У розумових діях можна виокремити їх основні складові (процеси - розумові операції): порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, класифікація, систематизація. Порівняння — важлива розумова операція, за допомогою якої пізнаються схожі та відмітні ознаки і властивості об’єктів. Операції порівняння різняться за складністю залежно від завдання чи змісту порівнюваних об’єктів. Порівнянню належить важлива роль у розкритті істотних ознак предметів. Аналіз і синтез. Аналіз у мисленні є продовженням того аналізу, що відбувається в чуттєвому відображенні об’єктивної дійсності. Це уявне розчленування об’єктів свідомості, виокремлення в них частин, боків, аспектів, елементів, ознак і властивостей. Об’єктом аналізу можуть бути будь-які предмети та їх властивості. Аналіз необхідний для розуміння сутності будь-якого предмета, але сам його не забезпечує. Синтез — це уявне поєднання окремих частин, боків, аспектів, елементів, ознак і властивостей об’єктів в єдине, якісно нове ціле. Синтез, як і аналіз, спочатку виникає у практичній діяльності, а потім стає дією мислення. Синтезувати можна елементи, думки, образи, уявлення. Аналіз і синтез — основні розумові операції, що в єдності забезпечують повне та глибоке пізнання дійсності. Абстрагування і узагальнення. Абстрагування - уявне відокремлення одних ознак і властивостей предметів від інших і від самих предметів, яким вони властиві. Застосування операції абстрагування в пізнавальній діяльності дає можливість глибше й повніше відображати найскладніші явища об’єктивної дійсності Узагальнення — це продовження і поглиблення синтезуючої діяльності мозку за допомогою слова. Слово виконує узагальнюючу функцію, спираючись на знакову природу відображуваних ним істотних властивостей і відносин, що присутні в об’єктах, Узагальнення виокремлених ознак предметів та явищ дає можливість групувати об’єкти за видовими, родовими та іншими ознаками (тобто класифікувати їх), що здійснюється з метою виокремлення та подальшого об’єднання об’єктів на основі спільних істотних ознак. Класифікація сприяє впорядкуванню знань і глибшому розумінню їх змістової структури. Систематизація забезпечує виокремлення та подальше об’єднання не окремих об’єктів, як це спостерігається при класифікації, а їх груп і класів. Отже, процес розуміння предметів та явищ об’єктивної дійсності, утворення наукових понять про них складний і багатоплановий. Він потребує вивчення фактів, їх порівняння, аналізу та синтезу, абстрагування, узагальнення, класифікації, систематизації їх істотних ознак і характеристик. Загальним механізмом операційної діяльності мислення є аналітико-синтетична робота великих півкуль головного мозку.
44.Відчуття. Різновиди відчуттів.
Відчуття — пізнавальний психічний процес відображення в мозку людини окремих властивостей предметів і явищ при їх безпосередній дії на органи чуття людини. Відчуття — це найпростіший психічний процес, первинна форма орієнтування живого організму в навколишньому середовищі. З відчуттів починається пізнавальна діяльність людини. За допомогою різних аналізаторів вона відбирає, нагромаджує інформацію про об’єктивну реальність, про власні суб’єктивні стани й на підставі одержуваних вражень виробляє адекватні умовам способи реагування на зовнішні та внутрішні впливи. Органи чуття — це єдині канали, по яких зовнішній світ проникає у свідомість людини. Для відчуттів характерне їх позитивне або негативне емоційне забарвлення. Приємні або неприємні відчуття сигналізують про позитивну чи негативну дію подразника й викликають відповідну дію на нього. Життєва і гностична роль відчуттів дуже важлива, оскільки вони є єдиним джерелом наших знань про зовнішній світ і про нас самих. Відповідно до системи аналізаторів.розрізняють відчуття зорові, слухові, дотикові, больові, температурні, смакові, нюхові, голоду і спраги, статеві, кінестетичні та статичні. Кожний із цих різновидів відчуття має певний орган (аналізатор), певні закономірності виникнення та перебігу. Органом зорових відчуттів є око, в якому розрізняють частини - світлозаломлюючу (рогівка, зіниця, скловидне тіло) та світлочутливу (сітківка з її чутливими до денного кольорового світла колбочками і чутливими до темряви паличками).Розрізняють хроматичні та ахроматичні кольори. Хроматичні характеризуються кольоровим тоном, світлістю та насиченістю. Кольоровий тон — це властивість, за якою відрізняється певний колір від будь-якого іншого при однаковій їх світлості та насиченості. Ахроматичні кольори розрізняються лише за мірою світлості, що залежить від коефіцієнта відбиття світла. Слухові відчуття сприймаються за допомогою вуха — органу, у будові якого розрізняють звукопровідну та звукочутливу частини . Звукові хвилі розрізняють за висотою, голосністю (інтенсивністю) та тембром. Висотна чутливість до звуків зумовлюється частотою коливань звукової хвилі. Голосність, або інтенсивність, звука залежить від амплітуди коливання звукової хвилі. Її визначають у белах або децибелахТембр відображує форму коливання звуку. Звичайне коливання звукової хвилі (звук камертона) має форму синусоїди.
Тактильні відчуття дають знання про міру рівності та рельєфності поверхні предметів, яка відчувається при їх обмацуванні. Найбільше органів тактильного відчуття розміщено на пучках, кінчику язика Тактильні відчуття, як і зір, відіграють велику роль у сприйманні форми, розміру предметів, розташуванні їх у просторі.
Больові відчуття, органів яких на зовнішній і внутрішній поверхнях тіла найбільше, сигналізують про порушення тканини і, що природно, викликають захисну реакцію. Спрямованість уваги на біль посилює його, а відвертання — ослаблює больові відчуття.
Температурні відчуття (холоду, тепла) спричинюються контактом з предметами, що мають температуру вищу або нижчу, ніж температура тіла. Можна викликати парадоксальні відчуття тепла та холоду: дотик до холодного спричинює відчуття тепла, а дотик до теплого — відчуття холоду. Температурні відчуття зумовлюються і органічними процесами (кровообігом), і психічними станами (емоційними переживаннями). Вібраційне чуття яскраво виявляється у глухих і сліпих. Глухі та сліпі реагують на вібрацію предметів, відчувають її ритмічність.
Нюхові відчуття здійснюються спеціальними нюховими пухирцями, розміщеними на внутрішній поверхні носа. Не тільки тварини, а й людина дуже чутлива до запахів. Нюхові відчуття сигналізують організму про придатність продуктів для вживання, про стан (чисте чи несвіже) повітря.
Органом смакових відчуттів є спеціальні чутливі до хімічних подразників колбочки, розміщені на язиці та піднебінні. Середня і нижча частини язика смакових органів не мають. Розрізняють чутливість до гіркого і найменшою мірою — до солодкого. Смакові відчуття, як і нюхові, мають важливе значення для життя — вони сигналізують про міру придатності харчових продуктів для вживання. Статичні, або гравітаційні, відчуття відбивають положення нашого тіла у просторі — лежання, стояння, сидіння, рівновагу, падання.
Рецептори цих відчуттів містяться у вестибулярному апараті внутрішнього вуха (присінок, півколові канали).
45.Мовлення та різновиди мовлення
Мовлення — це процес використання людиною мови для спілкування. Залежно від віку, характеру діяльності, середовища мовлення людини набирає певних особливостей незважаючи на те, що люди спілкуються однією мовою. Мовлення є формою активного існування кожної мови. Мовлення розглядається і як мовна діяльність, оскільки за його допомогою можна, наприклад, забезпечити спілкування, розв’язання мнемонічних або мислительних завдань. У цьому разі мовлення може набирати вигляду мовних дій, що є складовими іншої цілеспрямованої діяльності, наприклад трудової чи навчальної.
Різновиди мовлення
Усне мовлення. Це основний різновид мовлення, яке є звучним і сприймається іншими за допомогою слуху. Усне мовлення поділяється на діалогічне та монологічне. Діалогічним називається мовлення між двома або кількома співрозмовниками, які міняються ролями того, хто слухає, та того, хто говорить, тобто постають як пасивний чи активний співрозмовник. Діалогічне мовлення тісно пов’язане із ситуацією, в якій ведеться розмова, й тому називається ситуативним. Водночас воно є контекстуальним, оскільки, здійснюючись як певна діяльність двох або кількох осіб, кожне висловлювання значною мірою зумовлене попереднім висловлюванням, є недостатньо організованим граматично та стилістично. Монологічне мовлення — це таке мовлення, коли говорить одна особа, а інші слухають, сприймають її мову. Прикладами монологічного мовлення є доповідь, лекція, виступ на зборах, пояснення вчителем нового матеріалу тощо. У ньому порівняно мало використовується позамовна інформація. Це відносно розгорнутий різновид мовлення. . Порівняно з діалогічним монологічне мовлення більшою мірою є активним чи довільним різновидом мовлення.
Письмове мовлення. Це особливий різновид мовного процесу, що дає можливість спілкуватися з відсутніми співрозмовниками як сучасниками того, хто пише, так і тими, що житимуть після цього. Письмове мовлення — це різновид монологічного мовлення, але воно здійснюється як писання та читання написаного у вигляді письмових знаків (слів).
Внутрішнє мовлення. Усне та письмове мовлення, що може виражатися в діалогічній та монологічній формах, є зовнішнім мовленням. Різновидом його є внутрішнє мовлення. Із назви випливає, що внутрішнє мовлення не спрямоване на спілкування з іншими людьми. Людина користується внутрішнім мовленням, коли щось обмірковує, планує свої дії, не висловлюючись вголос і не записуючи на папері, не контактуючи при цьому з іншими людьми. Внутрішнє мовлення беззвучне, тобто не вимовлюється вголос, хоча часто виявляється у вигляді шепотіння, а то й починає звучати, переходячи в розмову із самим собою. Це трапляється у разі великого напруження думки, що супроводжується виразними емоціями
Зовнішнє та внутрішнє мовлення перебуває у тісному взаємозв’язку та постійних взаємопереходах. Легкість і швидкість таких взаємопереходів залежать від змісту, складності та новизни розумової діяльності, мовного досвіду та індивідуальних особливостей людини. Мовлення у різних людей має індивідуальні особливості, що виявляються в темпі, ритмі, емоційності, виразності, точності, плавності, голосності, логічній послідовності, образності висловлювання думок.
46.Сприймання та його види.
Сприймання — це психічний процес відображення в мозку людини предметів та явищ у цілому, у сукупності всіх їх якостей та властивостей при безпосередній дії на органи чуття. У сприйманні предмета як своєрідного синтезу його властивостей відбувається реакція на комплексний подразник, рефлекс на відношення між його якостями. У результаті сприймання виникають суб’єктивні образи сприйманих об’єктів — уявлення. Процес сприймання відбувається у взаємозв’язку з іншими психічними процесами особистості: мисленням (ми усвідомлюємо об’єкт сприймання), мовою (називаємо його словом), почуттями (виявляємо своє ставлення до нього), волею (свідомим зусиллям організовуємо перцептивну діяльність). Важливу роль у сприйманні відіграють емоційний стан особистості, її прагнення, переживання змісту сприйнятого. Розрізняють сприймання за сенсорними особливостями (зорові, слухові, нюхові, дотикові, смакові, кінестетичні, больові та ін.), відношенням до психічного життя (інтелектуальні, емоційні, естетичні), складністю сприймання (сприймання простору, руху, часу).
Сенсорний склад сприймання багато в чому збігається з відчуттям. На відміну від відчуття специфічне у сприйманні полягає в тому, що той чи інший бік зорового, слухового, тактильного сприймання стає предметом усвідомлення, розуміння його значення для життя. Сенсорне сприймання предметів та явищ дійсності відбувається у комплексі, взаємодії органів чуття: зору та кінестетичних відчуттів, зору і слуху тощо.
За відношенням до психічного життя особистості сприймання набуває особливого значення. В об’єкті сприймання може специфічно постати інтелектуальний або емоційний бік предмета чи явища, що пізнається. Наукові знання потребують інтелектуального їх сприймання, тобто сприймання змісту, розуміння понять і термінів, виконуваних дій, посиленої дії пам’яті, уваги, мислення. Емоційне ж сприймання яскраво постає при сприйманні художніх, мистецьких творів. У цьому різновиді сприймання провідну роль відіграє його емоційний бік, безпосередній вплив сприйманого об’єкта на почуття — моральні, естетичні. Сприймання за змістом — це сприймання простору, руху, часу. У сприйманні простору, руху та часу беруть більшу чи меншу участь різні аналізатори в їх взаємозв’язку. Сприймання простору відбувається за участю зорового, кінестетичного та слухового аналізаторів. При сприйманні простору залежно від розміщення предметів у просторі виникають зорові ілюзії, тобто неточне сприймання розмірів, паралельності, опуклості, угнутості. У сприйманні простору важливу роль відіграють акомодація та конвергенція органу зору. Акомодація — це зміна опуклості кришталика відповідно до віддалі предмета, а конвергенція — це спрямування очей на предмет сприймання. Сприймання руху — це відображення зміни положення предметів у просторі. Сприймання руху залежить від того, як сприймається рухомий предмет стосовно іншого нерухомого чи рухомого предмета. У першому випадку рух предмета сприймається адекватніше, ніж у другому. Сприймання часу полягає у відображенні тривалості та послідовності дії подразника на організм. Спеціального органу для сприймання часових явищ немає. У сприйманні часу беруть участь усі аналізатори, відбиваючи тривалість їх дії. Сприймання послідовності відбувається завдяки перервам у тривалості дії подразників на аналізатори. Сприймання тривалості залежить від ставлення до змісту, характеру сприйманого об’єкта. Сприймання цікавого викликає ілюзію швидкості перебігу часу, а сприймання нецікавого, неприємного, вимушене очікування створюють ілюзію уповільнення тривалості дії. Знання різновидів сприймання та їх закономірностей має важливе значення для формування професійних якостей фахівця.
47. Основні види діяльності
Людська діяльність різноманітна й багатогранна. Залежно від мети, змісту та форм розрізняють три основні різновиди діяльності: гру, навчання та працю. Людині незалежно від віку властиві всі три різновиди діяльності, проте в різні періоди життя вони виявляються по-різному за метою, змістом, формою та значенням. У дошкільному віці провідним різновидом діяльності є гра, у шкільному — навчання, а у зрілому віці — праця. Праця за природою та змістом — суспільно-історична категорія. У процесі праці виникла й розвинулася людина як свідома соціальна істота. Характерна особливість усіх різновидів людської діяльності полягає в тому, що найчастіше вони пов’язані з мовною діяльністю. Остання сприяє розвиткові змісту та форм усіх різновидів діяльності, їх цілеспрямованості та мотивації.
Ігрова діяльність. Як основна форма вияву активності дитини дошкільного віку ігрова діяльність є водночас основним засобом пізнання нею зовнішнього світу, відображення його у формі відчуттів, сприймань, уявлень тощо. Гра — непродуктивна діяльність. У грі дитина захоплюється переважно процесом, який викликає у неї задоволення. Як тільки інтерес до гри зникає, дитина припиняє її
Навчальна діяльність. Навчання — основний різновид діяльності дітей шкільного віку; активна, свідома й цілеспрямована діяльність, яка полягає у засвоєнні знань, вироблених людством з метою підготовки дітей до майбутньої самостійної трудової діяльності. Навчання не обмежується шкільним віком, адже людина навчається все життя. До цього її спонукають розвиток науки, техніки, суспільного життя. У процесі навчання його цілі поступово ускладнюються, але разом з цим вони й диференціюються. Поряд із загальноосвітніми цілями з’являються практичні — підготовка дітей до життя, засвоєння практичних знань, умінь і навичок. Засвоєння учнями знань залежить від їхньої активності у навчанні.
Праця. Праця — свідома діяльність людини, спрямована на створення матеріальних і духовних благ. Вона є необхідною умовою існування та розвитку людини. Приводячи в рух наявні у неї природні органи і сили, людина виготовляє знаряддя праці та за їх допомогою перетворює матеріал природи, надає йому форму, придатну для свого власного життя, задоволення своїх різноманітних потреб. У процесі праці активізуються й виявляються різні фізичні та психічні властивості людини. Залежно від змісту праці психічні її компоненти набирають певних особливостей. Праця потребує відповідної підготовки. Знання, вміння та навички працювати набуваються протягом навчання та попередньої праці. Праця потребує напруження фізичних і розумових сил, подолання труднощів, самовладання та інших вольових якостей. Цілеспрямова-
на воля потрібна як у фізичній, так і в розумовій праці впродовж усього часу її виконання. Різноманітність видів людської праці поділяють на працю фізичну та розумову. До фізичної праці належать різні види виробничої та технічної діяльності. Результат розумової праці — це образи, думки, ідеї, проекти, знання, втілені в матеріальні форми існування.
48. Стилі поведінки при конфлікті
Для найбільш ефективного вирішення проблеми необхідно вибрати певний стиль поведінки, враховуючи власний стиль, стиль інших залучених в конфлікт людей, а також природу самого конфлікту.Виділяють 5 стилів поведінки.
Пристосування. Зміна своєї позиції, перебудова поведінки. Це означає, що необхідно діяти разом з іншою стороною, але при цьому не намагатися відстоювати власні інтереси з метою встановлення нормального робочого середовища. Компроміс - урегулювання суперечок через взаємні поступки. Співробітництво- сумісна виробка рішення , що задовольняє інтереси всіх сторін.Найбільш ефективний при розв’язанні конфлікту. Ігнорування, уникнення від конфлікту - прагнення вийти із нього не вирішуючи його.Звичайно реалізується, якщо конфлікт не торкається прямих інтересів сторін або проблеми,що виникла, не дуже важлива для них. Суперництво, конкуренція - відкрита боротьба за свої інтереси, відстоювання своїх позицій. Ця стратегія рідко приносить довгострокові результати.
49. Структура психіки
Психіка – функція мозку, що полягає у віддзеркаленні об'єктивної дійсності в ідеальних образах, на основі яких регулюється життєдіяльність організму. Психологія вивчає ту властивість мозку, яка полягає в психічному віддзеркаленні матеріальної дійсності, в результаті якого формуються ідеальні образи реальної дійсності, необхідні для регуляції взаємодії організму з довкіллям. Вмістом психіки є ідеальні образи реальній дійсності, необхідні для регуляції взаємодії організму з довкіллям. Вмістом психіки є ідеальні образи об'єктивно існуючих явищ. Але ці образи виникають у різних людей своєрідно. Вони залежать від минулого досвіду, знань, потреб, інтересів, психічного стану і так далі Інакше кажучи, психіка – це суб'єктивне віддзеркалення об'єктивного світу. Проте суб'єктивний характер віддзеркалення не означає, що це віддзеркалення неправільно; перевірка суспільно-історичною і особистою практикою забезпечує об'єктивне віддзеркалення навколишнього світу. Психіка – це суб'єктивне віддзеркалення об'єктивної дійсності в ідеальних образах, на основі яких регулюється взаємодія людини із зовнішнім середовищем. Психіка властива людині і тваринам. Проте психіка людини, як вища форма психіки, позначається ще і поняттям «свідомість». Але поняття психіки ширше, ніж поняття свідомості, оскільки психіка включає сферу підсвідомості і надсознанія («Понад Я»).
У структуру психіки входять: психічні властивості, психічні процеси, психічні якості і психічні стани.
Психічні властивості – стійкі прояви, які мають генетичну основу, передаються по спадку і практично не змінюються в процесі життя. До них відносять властивості нервової системи: сила н.с. – стійкість нервових клітин до тривалого роздратування або збудження, рухливість нервових процесів – швидкість переходу збудження до гальмування, врівноваженість нервових процесів – відносний рівень збалансованості процесів збудження і гальмування, лабільність – гнучкість зміни під впливом різних подразників, резистентність – опірність до дії неблагопріятних подразників.
Психічні процеси – відносно стійкі утворення, що мають латентний сензітівний період розвитку, розвиваються і формуються під впливом зовнішніх умов життєдіяльності. До них відносять: відчуття, сприйняття, пам'ять, мислення, уяву, виставу, увагу, волю, емоції.
Психічні якості – відносно стійкі утворення, які виникають і формуються під впливом учбово-виховного процесу і життєдіяльності. Найвиразніше якості психіки представлені в характері.
Психічні стани – є відносно стійким динамічним фоном діяльності і активності психіки.
50.Техніки керування емоціями:
1) любов до ближнього: переконання себе, що ви повинні бути терплячими та чутливими до проблем життя партнера;
2) прощення: ви готові пробачити партнеру його помилку, емоційність, моральну примітивність;
3) співчуття: ви співчуваєте людині, яка чимось обділена (красою, розумом);
4) зменшення значущості проблеми: ви наче зменшуєте рамки сприйняття неприємного партнера і дивитесь на них наче з далекої відстані.
51.Закономірності функціонування малих груп. Мала група — це сукупність людей, які поєднані між собою спільними цілями, мають безпосередні контакти один з одним, усвідомлюють себе членами даної спільності, мають розподілені функції й ролі, підтримують певні стосунки між собою, що породжує виникнення групових процесів, норм та інших регулятивних механізмів.Важливим показником виконання групою певної діяльності виступає.На ефективність групової діяльності впливає взаємодія. Саме взаємодія людей у групі, а не пасивна присутність інших забезпечує продуктивність. В умовах спільної діяльності група робить менше помилок, демонструє вищу швидкість розв'язання завдань (особливо на ранніх стадіях). На ефективність діяльності групи впливають також її структурно-формальні параметри, типи взаємодії. Одним із таких показників є розмір групи. Експериментально зафіксоване зниження середньої продуктивності праці людини через кількісне збільшення членів групи. В процесі виконання фізичної роботи в разі збільшення групи від 7 до 12 осіб середні зусилля, що докладаються кожною людиною, зменшуються приблизно на 10%. Проте ретельніші дослідження виявили, що між кількістю групи та її ефективністю існує складніша, криволінійна залежність. Кожному типу завдань відповідає оптимальний діапазон розміру групи, що визначає найвищу її ефективність. Якщо кількість групи більша або менша за оптимальний діапазон, то її ефективність знижується. Виявилося, що збільшення розміру бригади позитивно корелює з її ефективністю тільки при виконанні завдань, які ставдять дуже жорсткі вимоги до впорядкування міжособистісних взаємодій. Наступний фактор, від якого залежить успішність функціонування групи, — система комунікацій, що складається між учасниками групи. Комунікації сприяють поширенню інформації від одних членів групи до інших і забезпечують ефективність виконання завдань. Аналізуючи малі групи, ми стикаємося з феноменом лідерства та керівництва малою групою. Якщо попередньо описані феномени більше торкалися статичних ознак групи, то цей феномен характеризує її динамічні процеси: як група організується, хто бере на себе функції організації, які засоби управління групою. Дослідження феномена лідерства та керівництва є однією з центральних проблем психології малих груп. Насамперед розмежуємо зміст понять «лідер» та «керівник». Феномен лідерства пов'язаний з регуляцією міжособових стосунків, які мають неформальний характер, а керівник є носієм функцій та суб'єктом регуляції офіційних, формальних стосунків у межах певної соціальної організації. На відміну від лідерства, що є функцією мікросередовища, офіційне керівництво породжується і функціонує відповідно до потреб, завдань та особливостей домінуючої в макросередовищі системи соціальних відносин Крім того, лідерство — феномен організації соціально-психологічного спілкування і групової діяльності й функціонує переважно стихійно.Керівництво визначається цілеспрямованою і контрольованою діяльністю цілої системи соціальної організації та її інститутів. Порівняно з лідерством воно має більш стабільний характер, оскільки безпосередньо не залежить від зміни групових настроїв, змін у міжособистісних стосунках. Офіційне керівництво спирається на певну систему санкцій у стосунках керівництва та підлеглості й має не тільки силу особистого впливу (як лідер), а й офіційний статус у системі організації. Відрізняється і процес прийняття рішень: у керівника він має складніший та опосередкований характер. І, нарешті, сфера діяльності лідера — мала група, стосунки симпатії та антипатії, визнання та невизнання, підтримка або опозиція в межах групи, сфера керівника — група в організації, соціальній системі. Лідерство — це суто психологічна характеристика поведінки певних членів групи. Керівництво — більшою мірою соціальна характеристика стосунків у групі, насамперед з точки зору розподілу ролей управління і підлеглості та виконання зовні поставлених перед групою цілей. Тому аналіз цієї проблеми має спочатку спрямовуватися на виявлення загальних механізмів лідерства, а потім на інтерпретацію цього механізму в межах конкретної діяльності керівника.
52. Форми пізнавальної діяльності.Пізнавальна діяльність різноманітна й багатогранна. Залежно від мети, змісту та форм розрізняють три основні різновиди пізнавальної діяльності: гру, навчання та працю. Людині незалежно від віку властиві всі три форми пізнавальної діяльності, проте в різні періоди життя вони виявляються по-різному за метою, змістом, формою та значенням. У дошкільному віці провідним різновидом діяльності є гра, у шкільному — навчання, а у зрілому віці — праця. Праця за природою та змістом — суспільно-історична категорія. У процесі праці виникла й розвинулася людина як свідома соціальна істота. Характерна особливість усіх різновидів людської діяльності полягає в тому, що найчастіше вони пов’язані з мовною діяльністю. Остання сприяє розвиткові змісту та форм усіх різновидів діяльності, їх цілеспрямованості та мотивації.
Ігрова діяльність. Як основна форма вияву активності дитини дошкільного віку ігрова діяльність є водночас основним засобом пізнання нею зовнішнього світу, відображення його у формі відчуттів, сприймань, уявлень тощо. Гра — непродуктивна діяльність. У грі дитина захоплюється переважно процесом, який викликає у неї задоволення. Як тільки інтерес до гри зникає, дитина припиняє її
Навчальна діяльність. Навчання — основний різновид діяльності дітей шкільного віку; активна, свідома й цілеспрямована діяльність, яка полягає у засвоєнні знань, вироблених людством з метою підготовки дітей до майбутньої самостійної трудової діяльності. Навчання не обмежується шкільним віком, адже людина навчається все життя. До цього її спонукають розвиток науки, техніки, суспільного життя. У процесі навчання його цілі поступово ускладнюються, але разом з цим вони й диференціюються. Поряд із загальноосвітніми цілями з’являються практичні — підготовка дітей до життя, засвоєння практичних знань, умінь і навичок. Засвоєння учнями знань залежить від їхньої активності у навчанні.
Праця. Праця — свідома діяльність людини, спрямована на створення матеріальних і духовних благ. Вона є необхідною умовою існування та розвитку людини. Приводячи в рух наявні у неї природні органи і сили, людина виготовляє знаряддя праці та за їх допомогою перетворює матеріал природи, надає йому форму, придатну для свого власного життя, задоволення своїх різноманітних потреб. У процесі праці активізуються й виявляються різні фізичні та психічні властивості людини. Залежно від змісту праці психічні її компоненти набирають певних особливостей. Праця потребує відповідної підготовки. Знання, вміння та навички працювати набуваються протягом навчання та попередньої праці. Праця потребує напруження фізичних і розумових сил, подолання труднощів, самовладання та інших вольових якостей. Цілеспрямова-
на воля потрібна як у фізичній, так і в розумовій праці впродовж усього часу її виконання. Різноманітність видів людської праці поділяють на працю фізичну та розумову. До фізичної праці належать різні види виробничої та технічної діяльності. Результат розумової праці — це образи, думки, ідеї, проекти, знання, втілені в матеріальні форми існування.
53.Функції емоцій і почуттів. Емоція - це загальна активна форма переживання організмом своєї життєдіяльності. Розрізняють прості та складні емоції. Характерною ознакою складних емоцій є те, що вони виникають у результаті усвідомлення об'єкта, що викликав їх, розуміння їхнього життєвого значення, наприклад переживання задоволення при сприйманні музики, пейзажу. Почуття - це специфічні людські, узагальнені переживання ставлення до людських потреб, задоволення або незадоволення яких викликає позитивні або негативні емоції - радість, любов, гордість або сум, гнів, сором тощо. Функцій які виконують емоції та почуття:
Сигнальна - функція відображення суб”єктивного відношення людини до оточуючого світу і до самої себе. Відбувається у формі безпосередніх переживань, які інформують людину про те, що відбувається , наскільки це корисне для неї, наскільки ефективно відбувається процес задоволення потреб, які існують перешкоди на цьому шляху, тощо.
Регулятивна. Включає:
Функція оцінки - відбувається оцінювання поступаючої у мозок інформації. Людина виділяє важливе та корисне у предметах та оточуючому середовищі , при чому це виділення відбувається відносно його суб”єктивної цінності.
Функція мотивації - емоції та почуття часто виступають додатковим мотивуючим фактором.
Мобілізуюча функція - слідом за сильною емоційною реакцією відбувається активація всіх сил
організму. Крім психологічного компоненту емоції і почуття включають в себе ще й
біологічний компонент який сприяє своєчасній та повноцінній мобілізаціі
організму в екстримальних умовах.
Діагностична функція. Не всі мотиви та спонукання до поведінки людина усвідомлює.Іноді має місце недостатня або неадекватна усвідомленість мотивів та спонукань. Наявність певних емоцій може слугувати засобом їх ідентифікації та виявлення зв”язку з потребами . Важливу роль грають емоції у міжособистісній взаємодії.Емоції та почуття особливим чином забарвлюють спілкування, оскільки несуть додаткову інформацію до того, що відбувається.
54.Шляхи розв’язання конфліктних ситуацій
Конфлікт – зіткнення протилежно спрямованих, несумісних одна з одною тенденцій у свідомості окремо взятого індивіда в міжособистісних взаємодіях та стосунках індивідів чи груп людей.
Шляхи розв’язання конфліктних ситуацій тісно пов’язані зі стилями поведінки при розв’язанні конфліктів:
1)Стиль конкуренції – людина,що використовує стиль конкуренції, досить активна й в переважній більшості йде до вирішення конфлікту своїм власним шляхом. Вона не дуже зацікавлена у співробітництві з іншими людьми, зате здатна на вольові рішення, намагається в першу чергу задовольнити власні інтереси, не враховуючи інтересів інших, спонукаючи їх приймати своє власне вирішення проблеми.
2)Стиль ухилення - людина не відстоює свої права, не співпрацює ні з ким для знаходження рішення проблеми чи ухиляється від вирішення конфлікту. Цей стиль можна використовувати, коли проблема, якої торкаються не дуже важлива для людини, коли вона не хоче тратити сили на її вирішення, чи коли вона відчуває, що знаходиться в безнадійному положення.
3)Стиль пристосування - людина діє сумісно з іншою, не намагаючись відстоювати власні інтереси.
4)Стиль співробітництва – людина бере активну участь у вирішенні конфлікту та відстоює свої інтереси, але при цьому намагається співпрацювати з іншою людиною.
5)Стиль компромісу - людина дещо поступається своїми інтересами, щоб задовільнити їх частково, і інша сторона робить те саме.
Подолання конфліктів передбачає :
виявлення та усвідомлення прихованих конфліктів;
обхід відкритих конфліктів;
фактичне розв’язання відкритих конфліктів.
Розв’язання відкритого конфлікту може досягатися в результаті:
силового розв’язання конфлікту
розв’язання конфлікту за допомогою «вироку»
коопераційного рішення
55.Вольова сфера особистості.Воля — психічний процес свідомої та цілеспрямованої регуляції
людиною своєї діяльності та поведінки з метою досягнення поставлених цілей. У вольових діях людина здійснює власну свідому мету. Свідома діяльність — це довільна діяльність. Довільне напруження фізичних
сил, довільне сприймання, запам’ятовування, довільна увага тощо — це свідома регуляція, свідоме спрямування фізичних і розумових сил на досягнення свідомо поставленої мети. Отже, воля є однією з найважливіших умов людської діяльності. Кожна вольова дія чимось мотивується. Мотив — це рушійна сила, яка спонукає людину до дії, до боротьби за досягнення поставленої мети. Мотивами дій є людські потреби, почуття, інтереси, усвідомлення необхідності діяти. Вольові дії бувають прості та складні. Простою вольовою є така дія, яка не потребує особливого напруження сил і спеціальної організації дії. Складна вольова дія потребує значного напруження сил, терплячості, наполегливості, вміння організувати себе на виконання дії. Мимовільна вольова дія – здійснюється внаслідок виникнення неусвідомлюваних (або недостатньо усвідомлюваних) потягів, вони мають імпульсивний характер, позбавлені чіткого плану). Довільні (вольові) дії передбачають усвідомлення мети, попереднє уявлення тих операцій, за допомогою яких її можна досягти, їх послідовність. Ознаками вольової дії є свідоме подолання перешкод на шляху до досягнення мети, конкуруючі мотиви і наявність вольового зусилля. Прагнення людини, що є засадовими стосовно її дії, іноді виявляється у формі потягів. Усвідомлюючи свої потяги, людина тим самим перетворює їх на бажання. Воління-це глибоке усвідомлення прагнення при якому в людини виразно вимальовується не тільки мета діяльності, а шляхи та засоби її здійснення. Цим затверджується вольовий акт. Якщо людина вагається це є боротьба мотивів. У результаті цієї боротьби людина приймає певне рішення. Основними вольовими якостями є:
позитивні (сила волі, наполегливість, витримка, енергійність, рішучість, сміливість, самоволодіння, впевненість, відповідальність, дисциплінованість, принциповість, обов’язковість, цілеспрямованість, самостійність, організованість);
негативні (лінощі, невпевненість та ін.).
56. Складові ортобіозу – здорового способу життя
Фактори здорового способу життя:
соціально – психологічний: звичаї , традиції, норми суспільної поведінки, які можуть як сприяти, так і шкодити здоровій особистості.
Індивідуально – психологічні: темперамент, характер, особливості емоційних реакцій на стрес.
Особистісні: здоров*я, як світогляд особистості, стиль життя, спрямованість(життєва позиція) і навички соціальної взаємодії з іншими людьми.
Фактором ризику для здоров’я є психоемоційний фактор: переживання, які можуть викликати неврози.
Принципи (складові) ортобіозу:
розумна організація життя та діяльності (режим дня, спорт)
оволодіння саногенним мисленням (позитивним)
оволодіння практичними знаннями і навичками психології активності та саморегуляції.
Заходи підтримки здоров’я:
релаксація (автотренінг, медитація, сон);
рекреація (шлях до фізичного здоров’я – проходити 7 км в день, правильне харчування, займатися спортом);
катарсис (моральне і духовне очищення – відвідувати театри, кінотеатри, виставки, спілкуватися з дітьми, тваринами).
57. Спрямованість особистості. Спрямованість особистості — це система домінуючих цілей і мотивів її діяльності, які визначають її самоцінність і суспільну значущість. Спрямованість разом зі світоглядом є вищим регулятором поведінки і дій людини. Спрямованість характеризується неусвідомленими (установки, потяги) та усвідомленими (світогляд, інтереси, переконання, прагнення: мрії, ідеали, пристрасті). Найважливішими видами спрямованості є особистісна (спрямованість, що характеризується переважанням особистісних мотивів), колективістська та ділова (інтерес до праці).
Важливу роль у формуванні спрямованості особистості відіграє її самосвідомість. Самосвідомість — це усвідомлювання людиною себе самої у своєму ставленні до зовнішнього світу та інших людей. Вона
має багато різних форм прояву. Одна з них пов’язана з пізнавальним аспектом психічної діяльності та виявляється в самовідчутті, самоспостереженні, самооцінці, самоаналізі. Самоусвідомлення особистістю
змін і процесів, що в ній відбуваються, сприяє глибшому самопізнанню, об’єктивності, критичності їх оцінки. З емоційною цариною самосвідомості пов’язані такі її прояви, як самолюбство, самовихваляння, скромність, самоприниженість, почуття власної гідності, пихатість та ін. У них у формі певних переживань відображується ставлення людини до самої себе порівняно з іншими людьми. Такі прояви самосвідомості, як стриманість, самовладання, самоконтроль, самодисципліна, ініціативність пов’язані з вольовим аспектом психічної діяльності людини. Основні форми прояву самосвідомості особистості тісно пов’язані з усіма аспектами її життя та діяльності. Особистість як суспільна істота формується у процесі навчання,
виховання, у праці та спілкуванні з іншими людьми. Разом з тим важливу роль в становленні особистості відіграють природжені особливості. Зовнішні впливи діють на особистість через її внутрішнє, природжене, раніше набуте. Тому, щоб пізнати особистість, її психологію, треба з’ясувати конкретні умови її життя, виховання, праці, особливості середовища та взаємодії з ним.
58. Загальні закономірності становлення та розвитку особистості. Розвиток – основна категорія педагогіки. Розвиток полягає не в кількісних а передусім якісних змінах психіки з формування особистості.
Головні фактори розвитку людини як творчої особистості:
1. спадковість – відновлення в нащадках біологічних особливостей батьків. За спадковістю передаються : тип нервової системи, конституція тіла , зовнішні ознаки ( колір волосся , очей , шкіри) та власне людські задатки ( високоорганізований мозок , здатність розмовляти, ходити у вертикальному положенні )
2. середовище – сукупність зовнішніх ознак , які стихійно діють на її розвиток і певним чином впливають на життя .
Середовище :
природне – клімат , природні умови.
Соціальне – відбувається успадкуванні і перетворення індивідами соціального досвіду у власні установки , орієнтації ,навички, уміння , здібності.
3. виховання – процес цілеспрямованого систематизованого формування особистості , що зумовлений законами суспільного розвитку та дією багатьох об’єктивних та суб’єктивних чинників. Роль виховання дослідниками визначається як вирішальне.
Етапи розвитку особистості:
І – 1-й рік життя;
ІІ – 2-5 років;
ІІІ – дошкільний вік 5-6 років;
IV – шкільний вік;
V – підлітковий вік;
VI – юнацький вік;
VII – сорокарічний вік;
VIII – час старіння.
59. Індивід, особистість, індивідуальність.
Поняття індивіда та особистості принципово різні. Поняття „індивід” фіксує факт належності людини до роду людей в цілому: індивідом є і немовля, і літня людина, і талановитий вчений, і психічно неповноцінна людина. Дане поняття відтворює лише родову належність. У ході життя, спілкування та діяльності людина набуває особливої якості, що носить назву „особистість”. Поняття „індивід” та „особистість” єдині, але не тотожні.
Особистість кожної людини відзначається належними лише їй психологічними рисами, що і становлять індивідуальність.
Індивідуальність – це сполучення психологічних особливостей, своєрідних ознак людини, що становлять її своєрідність, її відмінність від інших людей. Індивідуальність виявляється у рисах темпераменту, характеру, у наявності або відсутності здібностей. Поняття „індивідуальність” та „особистість” також єдині, але не тотожні. Структура особистості ширше структури індивідуальності, вона містить у собі також аналіз відповідних форм поведінки людини, в яких представлено риси індивідуальності.
Особистість формується у процесі діяльності людини та спілкуванні, у взаємодії з іншими людьми. Тому аналіз даного поняття відбувається у контексті „людина – соціальна група”.
Вивченням індивідуальних рис людини як частини її особистості займається окремий розділ психології, що носить назву диференціальна. У даному розділі вивчаються такі індивідуально-психологічні особливості, як темперамент, характер, здібності.Особистість можна вивчати також шляхом аналізу її соціальної функції, ролі у тій або іншій групі людей. Даний аспект пов`язаний із розділом соціальної психології. Поняття особистості складне та багатопланове. Знайомство з ним передбачає розкриття змісту таких розділів загальної психології, як диференціальна та соц.іальна.
60.Спілкування як обмін інформацією. Спілкування – складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, який породжується потребами спільної діяльності, включає обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття і розуміння іншої людини. Комунікація в широкому сенсі цього слова позначає значеннєвий аспект соціальної взаємодії. Комунікація у вузькому значенні слова обмін в ході спільної діяльності між людьми різними уявленнями, ідеями, інтересами, настроями, почуттями й інше. Специфіка людського комунікативного процесу, по-перше, полягає в тому, що в цьому процесі ми маємо справу зі стосунками двох або більшої кількості індивідів, кожний з яких є активним суб’єктом По-друге , характер обміну інформацією між людьми , а не кібернетичними приладами , визначається тим , що за допомогою системи знаків партнери можуть вплинути один на одного. По-третє, комунікативний вплив як результат обміну інформацією можливий лише тоді , коли людина , що направляє інформацію ( комунікатор ) людина , що приймає її ( реципієнт ) , мають єдину або подібну систему кодифікації і декодифікації. По-четверте, в умовах людської комунікації можуть виникати зовсім специфічні комунікативні бар’єри. Ці бар’єри пов’язані не з уразливими місцями у будь-якому каналі або комунікації, а з погрішностями кодування і декодування. Вони мають соціальний або психологічний характер. Це можуть бути соціальні, політичні, релігійні, професійні розходження , що не тільки породжує різну інтерпретацію спільних понять, але і взагалі різне світовідчуття, світогляд, світорозуміння. Такого роду бар’єри породжені об’єктивними при належністю партнерів по комунікації до різних соціальних груп.
61. Етапи процесу виховання
Педагог має уявити процес виховання як послідовність етапів, знання
яких допоможе йому спланувати виховну роботу, передбачивши її зміст і методику проведення на кожному етапі. Організація процесу виховання особистості учня або колективу класу здійснюється в певний послідовності. Перший етап. Визначають сукупність рис і властивостей особистості, які слід сформувати у вихованця, тобто формують ідеал. Коли йдеться про виховання класу, то мають на увазі формування такого колективу, який би за своїми якостями відповідав еталону, виробленому на основі мети виховання, поставленої суспільством перед шкалою. Другий етап. Вивчають індивідуальні особливості вихованця (або колективу), його позитивні риси, недоліки в характері й поведінці, визначають, які риси не сформовано, а які перебувають у стадії зародження. Знання особистості вихованця (колективу), порівняння її з наміченим ідеалом дає змогу спрогнозувати її розвиток. Виходячи з цих даних, можна планувати виховну роботу з вихованцем (колективом). Тому важливо, щоб учень (колектив) знав, що пропонує йому вихователь, приймав цей взірець для наслідування і докладав зусиль для досягнення поставленої мети. Третій етап. Реалізовується програма виховання, тобто заплановані виховні заходи, що передбачає залучення вихованців до різних видів діяльності, участь в яких сприяє формуванню в них досвіду поведінки відповідно до ідеалу. Четвертий етап. Спонукання учнів до самостійної роботи з розвитку особистості. Коли учень починає займатися самоосвітою і самовихованням, можна вважати, що у вихованні досягнуто четвертого етапу. На всіх етапах процесу виховання здійснюють педагогічне керівництво, управління цим процесом.
62. Завдання педагогіки на сучасному етапі розвитку суспільства.
Наукові дослідження - шлях до розв'язання проблем педагогіки. Педагогіка як наука може розвиватися лише за умови поповнення новими фактами, здобутими у процесі пошуково-дослідницької роботи, тобто здійснення наукових досліджень. Наукове дослідження - особлива форма процесу пізнання, систематичне цілеспрямоване вивчення об'єктів, в якому використовують засоби і методи науки і яке завершується формулюванням знання про досліджуваний об'єкт. У педагогіці використовують фундаментальні та прикладні наукові дослідження. Фундаментальні дослідження покликані розкрити сутність педагогічних явищ, знайти глибоко приховані засади педагогічної діяльності, дати її наукове обґрунтування. Прикладні дослідження охоплюють питання, безпосередньо пов'язані з практикою.Фундаментальні й теоретичні дослідження в галузі педагогічних наук здійснюють науково-дослідні інститути, об'єднані в Академію педагогічних наук України, прикладні дослідження - науково-методичні центри вищої, середньої освіти Міністерства освіти і науки України. На сучасному етапі педагогіка покликана вирішувати, зокрема, такі завдання: а) вдосконалення змісту освіти; б) вироблення принципово нових засобів навчання, навчального обладнання; в) підготовка підручників відповідно до вдосконалення змісту освіти; г) комп’ютеризація праці вчителя; ґ) вироблення нових і модернізація наявних форм і методів навчання; д) підсилення виховної ролі уроку; е) вдосконалення змісту й методики виховання; є) удосконалення політехнічної підготовки учнів, їх професійної орієнтації та підготовки до праці; ж) вироблення шляхів демократизації та гуманізації життя й діяльності школи.
63. Зв'язок педагогіки з іншими науками.
Велике значення для розвитку педагогіки мають її зв'язки з іншими науками: філософією, психологією, фізіологією людини, генетикою, етнографією, математикою та ін. Зміцнюючи і удосконалюючи ці зв'язки, педагогіка запозичує й інтерпретує відповідно до предмета свого дослідження ідеї інших наук, які допомагають глибше проникнути в суть виховання і розробляти його теоретичні основи. Зв'язок педагогіки з філософією є найбільш тривалим і продуктивним. Філософські ідеї продукували педагогічні концепції і теорії, визначали перспективу педагогічного пошуку і слугували її методологічною основою. Методологічна функція філософії стосовно педагогіки є загальновизнаною. На основі знань з анатомії та фізіології про будову і життєдіяльність людського організму як єдиного цілого, про морфологічні і функціональні закономірності й особливості вікового розвитку нервової, кістково-м'язової, ендокринної, серцево-судинної, дихальної та інших систем організму, деяких органів тіла, тканин і клітин. Важливу роль для педагогіки мають знання про залежність спадковості дитини від її генотипу, досить складну природу генетичної мутації, функціонально-спрямовану дію генів і хромосом, високу пластичність дитячого організму. Особливе значення для педагогіки має її зв'язок з психологією. Адже вона спирається на знання закономірностей і механізмів психічного розвитку людини, її особистісного формування, психологічних зв'язків і залежностей, характерних для педагогічного процесу. Кожний розділ педагогіки знаходить опору у відповідному розділі психології: дидактика, наприклад, опирається на теорію пізнавальних процесів і розумового розвитку, теорія виховання базується на психології особистості, теорія управління навчальним закладом — на психології управління.
64. Дидактика як галузь педагогіки. Дидактика - це галузь педагогіки, яка розробляє теорію освіти і навчання, а також виховання в процесі навчання. Основними категоріями дидактики є навчання, викладання, зміст освіти та форми і методи навчання. Навчання — процес взаємодії вчителя та учня, в результаті якого учень засвоює знання, набуває вмінь і навичок. Метою навчання є свідоме засвоєння учнями знань з основ наук, набуття певних навичок і вмінь, всебічний розвиток на цій основі їх пізнавальних сил і здібностей. Викладання — організація та управління викладачем пізнавальної діяльності студентів, в результаті чого відбувається розвиток і виховання студентів. Полягає у формулюванні перед учнями пізнавального завдання, повідомленні нових знань, управлінні їх засвоєнням, закріпленням та використанням, у перевірці якості знань, умінь, навичок. Освіта — процес засвоєння систематизованих знань і формування на їх основі світогляду, розвитку пізнавальних сил (мислення, уяви, пам'яті тощо) та результат цього процесу — досягнення певного рівня освіченості. Форма навчання – зовнішнє вираження узгодженої діяльності викладача та студентів, що здійснюється у встановленому порядку і в певному режимі. Метод навчання – спосіб впорядкованої взаємозв’язаної діяльності викладачів та студентів, спрямованої на вирішення завдань освіти, виховання і розвитку в процесі навчання.
Функції дидактики:
науково-теоретична: полягає у вивченні, систематизації та узагальненні педагогічного досвіду;
конструктивно-технологічна: заклечається в розробленні змісту ефективних методів, прийомів, засобів навчання, конструювання навчальних технологій.
Завдання дидактики вищої школи:
розроблення теорій вищої школи;
розкриття педагогічних закономірностей, що діють у межах освіти і навчання;
конструювання освітніх технологій;
удосконалення змісту підготовки фахівців різних профілів.
65. Зміст освіти у вищій школі. Дидактика вищої школи — галузь педагогіки, яка розробляє теорію вищої освіти і навчання у вищому навчальному закладі. Об'єктом досліджень дидактики вищої школи є реальні процеси навчання. Предметом дидактики є визначення мети і завдань навчання у вищій школі; окреслення змісту навчання у вищому навчальному закладі; виявлення закономірностей процесу навчання у вищому навчальному закладі; обгрунтування принципів і правил навчання у такому закладі на основі виявлених закономірностей; вироблення і встановлення можливостей організаційних форм, методів і прийомів навчання у вищому навчальному закладі; конструювання нових освітніх технологій і модернізація чинних; забезпечення навчально-матеріальної бази і засобів навчання. Дидактика вищої школи як галузь педагогіки оперує її загальними поняттями: «виховання», «освіта», «навчання», «педагогічна діяльність» тощо. Проте специфічними поняттями для неї як для теорії вищої освіти і навчання у вищому навчальному закладі є «вища освіта», «зміст вищої освіти», «навчання у вищому навчальному закладі». Освіта — це процес і результат засвоєння систематизованих знань; формування на їх основі світогляду; набуття умінь і навичок, необхідних людині для практичного застосування набутих знань у суспільному житті та трудовій діяльності; розвитку пізнавальних можливостей, творчих сил і здібностей. Вища освіта — рівень освіти, який особа здобуває у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання. Останній грунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації. Зміст вищої освіти — спеціально дібрана і визнана суспільством система наукових знань і практичних умінь та навичок, потрібних для забезпечення розвитку і формування особистості майбутнього спеціаліста вищої кваліфікації певної сфери. Навчання у вищому навчальному закладі — цілеспрямований, заздалегідь спланований процес взаємодії викладача і студента, під час якого виконуються суспільно зумовлені завдання отримання особистістю вищої освіти. Після закінчення навчання у вищому навчальному закладі особа набуває певну спеціальність і кваліфікацію. Цей процес є двостороннім, оскільки охоплює викладання з боку викладача і учіння з боку студента. Викладання — організований і керований викладачем процес передачі системи знань, умінь, навичок. Учіння — процес пізнавальної діяльності студента, спрямований на засвоєння змісту навчання через сприйняття, осмислення, перетворення і використання отриманої інформації, а також оволодіння практичними вміннями та навичками. Викладання і учіння перебувають у єдності і взаємодії. Кінцевий результат навчання у вищому навчальному закладі, як і в будь-якому іншому, виражається в категоріях знань, умінь, навичок та особистісних якостей, якими послуговується загальна дидактика. Знання - узагальнений досвід людства у вигляді фактів, правил, висновків, закономірностей, ідей, теорій, якими володіє наука. Уміння -здатність виконувати певні дії на основі засвоєних знань. Навички -вміння, доведені до автоматизму. Нормативними документами, які визначають зміст освіти належать:
1. Освітньо-професійні програми підготовки фахівців з вищою освітою певних освітньо-кваліфікаційних рівнів (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр);
2. Структурно-логічна схема підготовки – послідовність вивчення навчальних дисциплін
3. Програми навчальних дисциплін.
4. Державні стандарти освіти – освітня та освітньо-кваліфікаційна характеристики.
5. Навчальний план.
6. Навчальна програма.
7. Підручники, посібники, методичні вказівки.
66. Принципи навчання. Принципи навчання – це основні положення, що визначають зміст, організаційні форми і методи навчальної роботи.Дидактичні принципи поширюються на вивчення всіх дисциплін, значною мірою визначають їх зміст, форми організації та методи навчання. Принципи навчання бувають загальнодидактичними та специфічними.
Загальнодидактичні:
Принцип науковості полягає в доборі матеріалу, який відповідав би структурі певної галузі знань і навчального предмета, специфіці його розділів і тем. Принцип систематичності та послідовності досягається послідовним викладом навчального матеріалу, виділенням основного, логічним переходом від засвоєння попереднього до нового матеріалу. Принцип доступності, дохідливості викладання виявляється в компенсуванні складнощів змісту навчального матеріалу майстерним його викладанням учителем або вдалою подачею автором підручника. Принцип зв'язку навчання з життям полягає у використанні на уроках життєвого досвіду учнів, розкритті практичної значимості знань, застосуванні їх у практичній діяльності; в участі школярів у громадському житті. Принцип свідомості й активності учнів - передбачає широке використання у навчанні проблемних методів, задіяння всіх психічних процесів, які сприяють активізації пізнання. Принцип наочності передбачає навчання на основі живого сприймання конкретних предметів і явищ дійсності або їх зображень. Принцип міцності знань, умінь і навичок передбачає тривале збереження в пам'яті набутих знань, умінь і навичок. Принцип індивідуального підходу до учнів - означає врахування рівня розумового розвитку, знань та умінь, працездатності, пізнавальної та практичної самостійності учнів, їх особливостей пізнавальних інтересів, вольового розвитку учнів, їх ставлення до навчання. Принцип емоційності навчання реалізується через жвавий, образний виклад матеріалу, мову учителя, його ставлення до учнів, зовнішній вигляд, використання цікавих прикладів, застосування наочності і технічних засобів навчання, створення в учнів почуття виконаного обов'язку.
Останнім часом у педагогіці виокремлюють специфічні принципи навчання:
єдності наукової і навчальної діяльності кафедр і викладачів;
участі студентів у науково-дослідній роботі;
органічної єдності теоретичної і практичної підготовки студентів;
урахування особистих можливостей кожного студента;
урахування особистих можливостей кожного студента.
67. Навчання та виховання – шляхи розвитку особистості. Навчання та виховання є одними з основних категорій педагогіки. Навчання – категорія педагогіки, яка охоплює процеси передавання, засвоєння, збереження і застосування інформації для розв’язання конкретних дидактичних завдань. У процесі навчання беруть участь два діючих суб’єкти – викладач і студент. Тому складовими навчання є викладання і учіння. Метою навчання в сучасних умовах є свідоме засвоєння учнями знань з основ наук, набуття певних навичок і вмінь, всебічний розвиток на цій основі їх пізнавальних сил і здібностей. Основними функціями навчання є освітня, виховна і розвиваюча. Освітня функція сприяє перетворенню знань у надбання особистості, яка навчається, виробленню умінь і навичок використання знань на практиці. Виховна функція виявляється у формуванні світогляду, високих моральних якостей, естетичних смаків, трудових вмінь. Розвиваюча функція спрямована на формування творчої особистості. Виховання – процес цілеспрямованого систематизованого формування особистості, що зумовлений законами суспільного розвитку та дією багатьох об’єктивних і суб’єктивних чинників. Мета виховання у ВНЗ – в процесі підготовки фахівця озброїти його не тільки знаннями особистості, вміннями і навичками професійної діяльності, а й сформувати у нього відповідний світогляд, моральні, правові, трудові, естетичні та інші якості особистості, тобто розвиток всебічно і гармонійно розвиненої особистості.
68.Основні групи методів навчання.
Метод навчання - взаємопов'язана діяльність викладача та студентів, спрямована на засвоєння студентами системи знань, набуття умінь і навичок, їх виховання і загальний розвиток. У вузькому значенні метод навчання є способом керівництва пізнавальною діяльністю учнів, що має виконувати три функції: навчаючу, виховну і розвиваючу.Методи навчання класифікують на загальні (можуть використовуватися в процесі навчання будь-яких навчальних предметів) і спеціальні (застосовуються для викладання окремих предметів, але не можуть бути використані при викладанні інших предметів). За іншою класифікацією їх поділяють на: методи готових знань (студенти пасивно сприймають подану викладачем інформацію, запам'ятовують, а в разі необхідності відтворюють її) і дослідницький метод (передбачає активну самостійну роботу учнів при засвоєнні знань: аналіз явищ, формулювання проблеми, висунення і перевірка гіпотез, самостійне формулювання висновків), який найбільш повно реалізується в умовах проблемного навчання. Залежно від походження інформації виділяють: словесні (розповідь-пояснення, бесіда, лекція), наочні (ілюстрація, демонстрація) та практичні (досліди, вправи, навчальна праця, лабораторні та прктичні роботи, реферати) методи; від мети: методи здобуття нових знань, метод формування умінь і навичок, метод застосування знань на практиці, методи творчої діяльності, методи закріплення знань, умінь і навичок, методи перевірки і оцінювання знань, умінь і навичок.
Досить розгалуженою є класифікація методів навчання за особливостями навчально-пізнавальної діяльності учнів, яку складають:
— пояснювально-ілюстративний (інформаційно-рецептивний) метод: викладач організує сприймання та усвідомлення учнями інформації, а учні здійснюють сприймання (рецепцію), осмислення і запам'ятовування її;
— репродуктивний: викладач дає завдання, у процесі виконання якого учні здобувають уміння застосовувати знання за зразком;
— проблемного виконання: викладач формулює проблему і вирішує її, учні стежать за ходом творчого пошуку (учням подається своєрідний еталон творчого мислення);
— частково-пошуковий.(евристичний): викладач формулює проблему, поетапне вирішення якої здійснюють учні під його керівництвом (при цьому відбувається поєднання репродуктивної та творчої діяльності учнів);
— дослідницький: викладач ставить перед учнями проблему, і ті вирішують її самостійно, висуваючи ідеї, перевіряючи їх, підбираючи для цього необхідні джерела інформації, прилади, матеріали тощо.
Залежно від особливостей викладання та учіння, в яких поєднуються методи викладання (діяльність викладача) з відповідними методами учіння (діяльність учнів):
— інформаційно-повідомляючий метод викладання і виконавчий метод учіння. Передбачають викладання навчального матеріалу без докладного пояснення, узагальнення й систематизації, а учні — заучують його без достатнього аналізу та осмислення;
— пояснювальний метод викладання і репродуктивний метод учіння. Викладач не тільки повідомляє певні факти, але й пояснює їх, домагаючись осмислення, засвоєння учнями (учні засвоюють матеріал на рівні розуміння і запам'ятовування);
— інструктивно-практичний метод викладання і продуктивно-практичний метод учіння. Викладач інструктує учнів словесними, наочними або практичними способами, як виконувати певні практичні дії; учні за допомогою вправ відшліфовують різні уміння і навички;
— пояснювально-спонукальний метод викладання і частково-пошуковий метод учіння. Викладач частину навчального матеріалу подає в готовому вигляді, іншу частину — через проблемні завдання; учні засвоюють навчальний матеріал як за допомогою репродуктивного, так і творчого, дослідницького методу;
— спонукальний метод навчання і пошуковий метод учіння. Викладач ставить перед учнями проблемні питання і завдання, організовуючи їх самостійну діяльність; учні самостійно здобувають і засвоюють нові знання в основному без допомоги викладача.
Беручи за основу логіку побудови навчального матеріалу, розрізняють індуктивні, дедуктивні та традуктивні методи; логіку викладання — аналітичні, систематичні, аналітико-синтетичні, аналогічно-індуктивні, синтетично-дедуктивні; характеру пізнавальної діяльності — ілюстративні, продуктивні, творчі, акроматичні, катехізичні (запитальні) методи; ступінь самостійної роботи учнів у процесі навчання — подаючі методи (діяльність учнів в основному зводиться до сприймання словесної або наочної інформації), методи взаємодії викладача та учнів (наприклад, бесіда, дискусія тощо), методи самостійної роботи учнів; спосіб вирішення пізнавального завдання — емпіричні (засновані на досвіді, експерименті) і теоретичні (засновані на логічному аналізі) методи. Досить широко в педагогіці почали використовувати методи проблемного і програмованого навчання.
69. Форми організації навчання. Форма організації навчання — спосіб організації навчальної діяльності, який регулюється певним, наперед визначеним розпорядком; зовнішнє вираження узгодженої діяльності вчителя та учнів, що здійснюється у визначеному порядку і в певному режимі. Педагогічній практиці відомі понад тридцять конкретних форм навчання. Загальноприйнятими формами організації навчальної роботи є колективна — уроки у школі, лекції та семінарські заняття у вузі, екскурсії, факультативні заняття тощо та індивідуальна — самостійна робота, дипломні та курсові проекти тощо, які суттєво відрізняються за ступенем самостійності пізнавальної діяльності учнів і ступенем керівництва навчальною діяльністю з боку викладача. Основною формою організації навчання є урок.
Індивідуальне навчання. Полягає в тому, що учень виконує завдання індивідуально, але за допомогою вчителя (вивчення підручника). Воно досить ефективне, оскільки враховує особливості розвитку, індивідуалізує контроль за перебігом і наслідками навчальної роботи. Індивідуально-групова форма навчання – вчитель займається з групою учнів (10—15 осіб), навчальна робота має індивідуальний характер, оскільки діти різного віку неоднаково підготовлені. Класно-урочна форма навчання - сутність її в тому, що учнів одного віку розподіляють на класи, заняття з ними проводять поурочно за наперед складеним розкладом. Усі учні працюють над засвоєнням одного й того ж матеріалу.
До позаурочних форм навчання належать семінарські заняття, практикуми, факультативні заняття, навчальні екскурсії, додаткові групові, індивідуальні заняття, предметні гуртки та домашня навчальна робота учнів. Лекція – усний виклад навчального матеріалу, великого за обсягом, складного за логічною побудовою. Семінарські заняття — обговорення класним колективом підготовлених учнями доповідей, рефератів, повідомлень, головних питань з основного розділу (чи кількох розділів). Практикум — форма навчального процесу, за якою учні самостійно виконують практичні та лабораторні роботи, застосовуючи знання, навички й уміння. Під час практикуму узагальнюють і систематизують теоретичні знання, дбаючи про їх практичне застосування, оволодіння елементами дослідницької діяльності. Факультатив— навчальний курс, не обов'язковий для відвідування, форма диференційованого навчання. Навчальна екскурсія — форма організації педагогічного процесу, спрямована на вивчення учнями поза межами школи і під керівництвом учителя явищ, процесів через безпосереднє їх сприймання. Додаткові групові, індивідуальні заняття та предметні гуртки проводять у післяурочний час або в групі подовженого дня. їх призначення — компенсувати відставання окремих учнів. Домашня робота — самостійне виконання учнями навчальних завдань після уроків.
70.Засоби навчання.Засоби навчання — допоміжні матеріально-технічні засоби з їх специфічними дидактичними функціями. Технічні засоби навчання — обладнання й апаратура, що застосовуються в навчальному процесі з метою підвищення його ефективності. Технічні засоби навчання розрізняють: за особливостями використовуваного матеріалу (словесний, образотворчий, конкретні мовні одиниці та схематичний показ); за видом сприйняття (зорові, слухові, наочно-слухові, аудіо, візуальні та аудіовізуальні); за способом передачі матеріалу (за допомогою технічної апаратури чи без неї — традиційним способом; в статиці чи динаміці; готові таблиці та матеріали для їх складання; картини, моделі, кінокадри, плівки); за організаційними формами роботи з ними (фронтальна — на основі демонстраційних засобів та індивідуальна — на основі розданого учням образотворчого матеріалу).Екранні засоби. До них належать транспаранти, діапозитиви, діафільми, дидактичні матеріали для епіпроекції. Транспарант є екранним засобом зорової наочності, ефективним завдяки своїм високим демонстраційним властивостям: фронтальності, контрастності, яскравості тощо. Динамічні транспаранти - серія рисунків-накладок на прозорих плівках, набором окремих накладних деталей, поєднанням зображень на прозорій основі та накладних деталей, стаціонарними динамічними моделями для демонстрації на графопроекторі. Діафільми — своєрідна екранна розповідь, що передбачає сюжетну організацію матеріалу, діапозитиви — окремі ілюстрації певних явищ, пов'язаних лише методичним задумом, а не сюжетом. Також використовують моделі, муляжі - наочні засоби навчання, які є точною копією певного об'єкта. Допомагають сформувати у дітей правильне уявлення про певний предмет, його властивості. Друковані засоби: таблиці, картки для складання таблиць, картини, роздавальний образотворчий матеріал. Таблиці — найпоширеніший, традиційний вид друкованих засобів, що належать до зорової наочності. Демонстраційні картки подають матеріал частинами, відображають одне й те саме явище багаторазово, полегшуючи запам'ятовування конкретного матеріалу. Картини використовують як засіб розвитку мовлення учнів. Роздавальний образотворчий матеріал призначений для самостійної індивідуальної роботи і використовується на етапі формування навичок. Засоби слухової наочності: компакт-диски і аудіокасети. Сприяють виробленню літературної вимови, наголосу, інтонації тощо. Наочно-слухові (аудіовізуальні) засоби навчання: діафільми із звуковим супроводом, кінофільми та кінофрагменти.Комплексне використання аудіовізуальних засобів навчання: поєднання пізнавальні закономірності навчальної діяльності учнів, їх підготовленість до сприймання і засвоєння навчального змісту аудіовізуальними засобами.Ефективному використанню засобів навчання сприяє кабінетна система навчання, яка передбачає проведення занять у спеціально обладнаних навчальних кабінетах. Комп'ютер та інформаційні технології в навчальному процесі. У сфері освіти комп'ютери використовують як об'єкт вивчення; як засіб навчання, як складову системи управління народною освітою та як елемент методики наукових досліджень.Використання комп'ютерів у навчальному процесі відбувається за багатьма напрямами як засіб індивідуалізації навчання, як джерело інформації, як засіб оцінювання, обліку та реєстрації знань, як засіб творчої діяльності, як засіб заохочення до навчання в ігровій формі, як засіб допомоги дітям з дефектами фізичного і розумового розвитку. Але потрібно пам'ятати про можливі негативні наслідки, пов'язані з активним вторгненням у природний внутрішній світ людини штучних, ілюзорних вражень від екранних віртуальних сюжетів та взаємодії з ними. Небезпека може полягати і в навмисному маніпулюванні свідомістю молодої людини, нехтуванні допустимими нормами безпечних режимів роботи з комп'ютером. У зв'язку з цим зростає актуальність досліджень психолого-педагогічного впливу та медичних наслідків застосування IT для фізичного та психічного розвитку учнів. IT не розвивають здатності учнів чітко й образно висловлювати свої думки, істотно обмежують можливості усного мовлення, формуючи логіку мислення за рахунок емоційної сфери. Комп'ютеризація призводить до формування егоїстичних нахилів у людини, індивідуалізму, приглушує почуття колективізму, взаємодопомоги. Використовують навчання такі види засобів навчання:
1. Освітньо-професійні програми підготовки фахівців з вищою освітою певних освітньо-кваліфікаційних рівнів (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр);
2. Структурно-логічна схема підготовки – послідовність вивчення навчальних дисциплін
3. Програми навчальних дисциплін.
4. Державні стандарти освіти – освітня та освітньо-кваліфікаційна характеристики.
5. Навчальний план.
6. Навчальна програма.
7. Підручники, посібники, методичні вказівки.
71.Контроль за навчально-пізнавальною діяльністю студентів.
У дидактиці контроль— це нагляд, спостереження і перевірка успішності учнів. Контроль є обов'язковим засобом одержання інформації про результат навчання.
Контроль знань учнів дає можливість: дізнатися про наявність прогалин у знаннях студентів; виявити помилкове або неточне розуміння вивченого; перевірити повноту знань, усвідомленість і міцність їх засвоєння, уміння їх застосовувати; засвоїти динаміку успішності; привчити студентів до самоконтролю і раціональної організації праці; стимулювати розумову активність студентів; виробити в них навички синтезування і систематизації навчального матеріалу; привчити до наполегливості й відповідальності в навчальній діяльності; забезпечити оперативний зовнішній і внутрішній зворотний зв'язок у навчанні; визначити продуктивність використання викладачем навчального посібника, методу чи прийому навчання; зіставити ефективність праці викладачів, оцінити роботу навчального закладу за якістю навчання і підготовки спеціалістів.
Основними функціями контролю за успішністю є:
а) освітня — полягає в систематичному спостереженні викладачем за навчальною діяльністю студентів, виявляє її результати і коригує її;
б) діагностична — викладач виявляє успіхи і недоліки в знаннях, навичках та уміннях, з'ясовує їх причини і визначає заходи для підвищення якості навчання, попередження і подолання неуспішності;
в) виховна — систематичний контроль та оцінювання успішності виховують в студентів свідому дисципліну, наполегливість у роботі, працьовитість, почуття відповідальності, обов'язку; залучення їх до взаємоконтролю сприяє формуванню в них принциповості, справедливості, взаємоповаги;
г) розвиваюча — обґрунтування оцінки викладачем, самооцінки і взаємооцінки сприяє розвитку в учнів логічного мислення, пам'яті, мисленнєвої діяльності, мови тощо;
ґ) стимулююча — добре вмотивоване і справедливе оцінювання успішності студентів є важливим стимулом у навчальній діяльності, який переростає в стійкий мотив обов'язку і відповідальності;
д) управлінська — на основі контролю викладач одержує інформацію про стан успішності, успіхи і недоліки кожного студента, і це дає йому змогу правильно скоригувати роботу студентів і свою.
За місцем у навчальному процесі розрізняють такі види контролю:
— попередній - здійснюють перед вивченням нового матеріалу для з'ясування якості опорних знань, навичок і вмінь з метою їх актуалізації та корекції, встановлення необхідних внутріпредметних і міжпредметних зв'язків;
— поточний - здійснюють у процесі вивчення нового матеріалу для з'ясування якості засвоєння учнями знань, навичок і вмінь з метою їх корекції;
— періодичний (тематичний) - покликаний після вивчення розділів навчальної програми перевірити, оцінити і скоригувати засвоєння певної системи знань, навичок і вмінь;
— підсумковий є обліком успішності учнів наприкінці навчального семестру;
— заключний - здійснюють наприкінці навчального року з метою обліку успішності кожного учня за рік. Важливим видом контролю є екзамени (перевідні та випускні).
Ефективність контролю залежить від його організації: часу проведення самостійних і контрольних занять, їх частотності й послідовності, характеру самостійної роботи учнів (індивідуальної, групової, фронтальної), поєднання методів контролю і самоконтролю (усного, письмового, графічного, практичного, тестового), фіксації й оформлення даних контролю процесу навчання.
Для контролю за навчально-пізнавальною діяльністю студентів використовують такі методи, як усне опитування, письмовий контроль, тестова, графічна та програмна перевірка знань. Останнім часом важлива роль відводиться модульному контролю.
72.Основні типи навчальних закладів. Існує така класифікація навчальних закладів в Україні:
1. Дошкільні: дошкільний навчальний заклад – ясла, ДНЗ – ясла-садок, ДНЗ – дитячий садок, будинок дитини, ДНЗ – дитячий будинок.
2.Заклади загальної середньої освіти:
середня загальноосвітня школа – загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ступенів;
спеціалізована школа – І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів та курсів;
гімназія – І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до профілю;
колегіум;
загальноосвітня школа-інтернат;
спеціалізована загальноосвітня школа (інтернат);
загальноосвітня санаторна школа;
школа соціальної реабілітації;
вечірня (змінна) школа.
3) Професйно-технічні навчальні заклади:
професійно-технічне училище відповідного профілю;
професійне училище соціальної реабілітації;
вище професійне училище;
професійний ліцей;
професійний ліцей відповідного профілю;
професійно-художнє училище.
4) Вища освіта чотирьох рівнів акредитації:
І – технікум, училище, інші прирівняні до них навчальні заклади;
ІІ – коледж, ін. прирівняні до нього навч. Заклади;
ІІІ і IV – інститут, консерваторія, академія, університет.
5) Післядипломна освіта.
73. Структура вищої освіти
До структури вищої освіти входять освітні й освітньо-кваліфікаційні рівні:
1) освітні рівні:
- неповна вища освіта;
Неповна вища освіта — освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста.
- базова вища освіта;
Базова вища освіта — освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра.
- повна вища освіта;
Повна вища освіта — освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра.
2) освітньо-кваліфікаційні рівні:
молодший спеціаліст;
Молодший спеціаліст — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула неповну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.
бакалавр;
Бакалавр — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула базову вищу освіту, фундаментальні і спеціальні уміння та знання щодо узагальненого об'єкта праці (діяльності), достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.
Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра може здійснюватися на основі освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста.
спеціаліст, магістр.
Спеціаліст — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.
Магістр — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання професійних завдань та обов'язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.
Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня магістра може здійснюватися на основі освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста.
74. Нормативна база освіти
Нормативними документами, які визначають зміст освіти належать:
1. Освітньо-професійні програми підготовки фахівців з вищою освітою певних освітньо-кваліфікаційних рівнів (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр);
2. Структурно-логічна схема підготовки – послідовність вивчення навчальних дисциплін
3. Програми навчальних дисциплін.
4. Державні стандарти освіти – освітня та освітньо-кваліфікаційна характеристики.
5. Навчальний план.
6. Навчальна програма.
7. Підручники, посібники, методичні вказівки.
75. Функції навчально-виховного процесу
функції: а) освітню (навчальну), суть якої в тому, що вона є корисною для всього класу. Слухаючи змістовну відповідь товариша, учні звіряють з нею свої знання, ставлять запитання, доповнюють її, що сприяє повторенню та систематизації знань усіх учнів. Освітнє значення для учнів має й те, що вони слухають доповнення вчителем неповних відповідей учнів. Освітня функція чітко виявляється також у тому, що учень, який відповідає перед класом, повторює вивчений матеріал, виконує практичні завдання, закріплюючи знання, вміння і навички, краще усвідомлює навчальний матеріал; б) виховну, яка виходить з того, що очікування перевірки спонукає учня регулярно готувати уроки. Крім того, перевірка і оцінювання знань допомагають учневі самому оцінити свої знання і здібності: одні позбуваються зайвої самовпевненості та самозаспокоєння, другі починають усвідомлювати свої труднощі, треті починають відчувати впевненість у власних силах. Все це сприяє формуванню позитивного ставлення учнів до навчання; в) розвиваючу — в процесі навчання в учнів розвивається логічне мислення, зокрема вміння аналізу і синтезу, порівняння і узагальнення, абстрагування і конкретизації, класифікації та систематизації, мислительна діяльність, мовлення, пам'ять, уява, увага.
76. Освітньо-кваліфікаційні рівні. Молодший спеціаліст - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула неповну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності. Бакалавр - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула базову вищу освіту, фундаментальні і спеціальні уміння та знання щодо узагальненого об'єкта праці (діяльності), достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності. Спеціаліст - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності. Магістр - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання професійних завдань та обов'язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.
77. Виховання як основна категорія педагогіки
Виховання – це процес цілеспрямованого систематичного формування особистості, що зумовлений законами суспільного розвитку та дією багатьох об’єктивних і суб’єктивних чинників. Виховання — один із чинників, під впливом якого здійснюється розвиток дитини.
Рушійними силами процесу виховання є сукупність внутрішніх і зовнішніх суперечностей, вирішення яких сприяє просуванню до головних цілей.
Мета виховання у ВНЗ: в процесі підготовки фахівця озброїти його не лише знаннями, вміннями і навичками професійної діяльності, а і сформувати у нього відповідний світогляд, моральні, правові, трудові, естетичні та інші особливості особистості. Якщо середовище переважно стихійно впливає на розвиток людини, то виховання завжди є цілеспрямованим, тому його результати передбачувані.
Як вирішальний чинник розвитку людини, виховання виконує такі функції: організовує діяльність, в якій розвивається і формується особистість; підбирає зміст навчання і виховання, який сприяє розвиткові й формуванню особистості; усуває впливи, які можуть негативно позначитися на розвитку і формуванні особистості; ізолює особистість від несприятливих для її розвитку та формування умов, які неможливо усунути.
Передусім виховання спрямовується на створення умов для розвитку успадкованих фізичних особливостей і природних задатків та набуття нових рис і якостей, що формуються впродовж життя людини. Звісно, воно не може змінити кольору шкіри чи конституції тіла, успадкованих особистістю, але може зробити її фізично здоровою, витривалою, загартованою. Виховання не може докорінно перебудувати й тип темпераменту, але здатне внести до нього певні корективи. Вихованням, особливо самовихованням, людина розвиває та зміцнює гальмівні процеси або збільшує силу й динамічність нервових процесів.
Успадковані людиною задатки розвиваються тільки у процесі її виховання: правильне виховання сприяє розвиткові навіть дуже слабко виражених задатків, неправильне — гальмує його.
78. Методи виховання
Методи виховання — це способи впливу вчителів на учнів, шляхи педагогічно доцільної організації їхнього життя з метою прищеплення виховуваним рис нової людини, Методи залежать від мети та змісту виховання. Методи ви¬ховання спрямовані на формування й удосконалення особистості, тому врахування рівня розвитку вихованців — важлива умова ефективного використання методів виховання, що залежать та¬кож від рівня зрілості колективу. Використання того чи того методу виховання залежить і від конкретної педагогічної ситуації. Цікаві думки про методику по¬становки вимог висловив А. С. Макаренко: він не рекомендував ставити вимоги в тому разі, якщо вихователь не впевнений, що вихованці їх виконають.
Існують такі методи виховання:
Метод впливу на особистість ( метод формування свідомості) : розповідь, бесіда, дискусія, приклад;
Методи формування суспільної поведінки : педагогічна вимога (прохання, доручення, наказ), педагогічна думка, привчання.
Методи стимулювання діяльності і поведінки (змагання, заохочення);
Методи контролю і аналізу ефективності виховання : педагогічне спостереженн, опитування, аналіз результатів.
79.Форми організації виховного процесу
У виховному процесі використовують масові, групові та індивідуальні форми його організації.
Масові форми виховної роботи
До масової форми організації виховної роботи належать: тематичний вечір, вечір запитань і відповідей, конференція, тиждень певного навчального предмета, зустріч з видатними людьми, огляд, конкурс, олімпіада, туристичний похід, фестиваль, виставка тощо. Найпоширеніші з них:
читацька конференція – важливий засіб пропаганди художньої та наукової літератури, вона допомагає глибше зрозуміти зміст та образи твору, особливості мови та стилю, навчитися відділяти головне від другорядного.
Тематичний вечір – найчастіше буває суспільно – політичним (присвячений державним святам, пам’ятним датам, політичним подіям) або патріотичним (приуроченим до історичних дат). Цінність тематичного вечора полягає в тому, що в його підготовці та проведенні беруть участь самі учні, студенти. Обираючи тему, запрошуючи гостей, оформлюючи приміщення, готуючи книжкову виставку чи номер художньої самодіяльності, відшукуючи кінофільми тощо, вони мають змогу виявити свою ініціативу, самодіяльність, ерудованість.
Вечір запитань і відповідей – це цікавий динамічний спосіб роз’яснення учням різноманітних питань внутрішньої політики України, міжнародного життя, виробництва, науки, техніки, культури, спорту, побуту тощо.
На тематичних вечорах і вечорах запитань і відповідей використовують різні методи і засоби впливу на школярів: виступи запрошених гостей, демонстрування кінофільмів. Все це дає можливість зробити вечори цікавими, виховну інформацію дохідливою, переконливою, насиченою яскравими прикладами з життя.
Групові форми виховної роботи:
Політична інформація. Вона може бути оглядовою, або тематичною. Оглядова політінформація – коротке доступне повідомлення про найважливіші події в Україні та закордоном. Тематичну політінформацію присвячують висвітленню одного або кількох актуальних питань політичного, економічного, культурного чи наукового життя України або світової спільноти.
Година класного керівника – це важливий засіб формування наукового світогляду і моральної поведінки школярів. Тематику таких виховних заходів розробляє класний керівник, ураховуючи особливості класу. Це може бути бесіда про етичні проблеми, лекція, диспут, усний журнал, зустріч цікавою людиною, обговорення книги та інше. Останню годину місяця доцільно присвячувати підбиттю підсумків навчально-виховної роботи класу. До підготовки виховного заходу класний керівник може залучати й учнів, що позитивно впливає на них. Тему виховного заходу доцільно визначати заздалегідь, розподіливши між вихованцями по збиранню і підготовці наочності, запропонувавши прочитати певну літературу, підготувавши запитання, зібрати місцевий матеріал (цифри, факти, спогади тощо)
Гурток художньої самодіяльності. Його цінність полягає в тому, що мистецтво зближує людей, пробуджує почуття відповідальності, сприяє формуванню вміння колективно переживати успіхи і невдачі. Участь в його роботі дає змогу виявити свої здібності, розумно провести вільний час. Учасники гуртка художньої самодіяльності краще відчуває красу мистецтва і природи, людських відносин, більше цікавитися книгами.
Стінна газета – бувають загально шкільними (факультетськими, вузівськими), класними (навчальної групи), предметними та інші. Завдяки їм вдається формувати громадську думку, спрямовувати її у конструктивне русло . До випуску стінгазети важливо залучати якомога більше школярів( студентів) через роботу в редакційній колегії , кореспондентський мережі . Активна участь у підготовці стінної газети формує чиність, правдивість,принциповість, вміння аналізувати і давати оцінку фактам явищам,критично ставитися до власних і чужих вчинків.
Похід – є цікавою формою виховання . Особливо захоплюючими є походи по історичних місцях нашого народу.Зібрані під час походів і зустрічей матеріали оформлюють у книги і альбоми.
Екскурсія – є ефективним виховним заходом, що дає змогу організовувати спостереження і вивчення різних предметів і явищ у природних умовах. З екскурсією можна піти на природу , на підприємство , в установу, до музею, на виставку. Методика підготовки і проведення виховної і навчальної екскурсії однакові. Однак виховна екскурсія має , насамперед , виховні цілі.
Індивідуальні форми виховної роботи
Необхідною умовою успішної індивідуальної виховної роботи є вивчення індивідуальних особливостей учнів, студентів. Початком індивідуальної виховної роботи має бути встановлення щирих, доброзичливих стосунків. Зробити це часом не легко, оскільки індивіди, які потребують найбільшої уваги , нерідко не довіряють педагогам. Велике значення при цьому має авторитет вихователя, його знання психології особистості ,вміння швидко орієнтуватися в ситуації , передбачати наслідки своїх педагогічних впливів. Індивідуальна виховна робота має бути систематичною і послідовною .Вона повинна включати не лише бесіди з вихованцями з приводу допущених ними негативних вчинків , а й профілактичні розмови та інші заходи.
В індивідуальній виховній роботі використовують різноманітні форми , зорієнтовані на розкриття і розвиток здібностей особистості. Це може бути колекціонування , спортивні ,мистецькі заняття , різні види технічного аматорства тощо.
Людина виховується внаслідок дії сукупності різноманітних заходів і впливів. Будь який метод , засіб що використовується ізольовано ,відірвано від системи виховних впливів , не досягає виховної мети. Тому всі методи і форми взаємоповні і взаємозумовлені . Жодний із них не може бути універсальним засобом впливу на особистість, на формування її якостей, яким би досконалим він не був.
80.Прийоми виховання: переконання, навіювання, аналіз, підбадьорювання, заохочення, переключення, контроль, оцінка, заборона.
81.Основні напрями виховання. Розрізняють такі напрями виховання:
Розумове виховання — діяльність вихователя, спрямована на розвиток інтелектуальних сил і мислення учнів з метою прищеплення культури розумової праці. Розумове виховання відбувається у процесі засвоєння знань і не зводиться до нагромадження певного їх обсягу. Процес здобуття знань і якісне їх поглиблення є чинником розумового виховання лише тоді, коли знання стають особистими переконаннями, духовним багатством людини.
Моральне виховання — виховна діяльність школи, сім'ї з формування в учнів моральної свідомості, розвитку морального почуття, навичок, умінь, відповідної поведінки. Моральне виховання розпочинається в сім'ї, продовжуючись у процесі соціалізації особистості. Його основу складають загальнолюдські та національні цінності, моральні норми, які є регуляторами взаємовідносин у суспільстві,такі як гуманізм і демократизм. Моральне виховання передбачає формування в дітей почуття любові до батьків, вітчизни, правдивості, справедливості, чесності, скромності, милосердя, готовності захищати слабших, шляхетного ставлення до жінки, благородства, інших чеснот
Екологічне виховання — систематична педагогічна діяльність, спрямована на розвиток у людини культури, взаємодії з природою. Завдання екологічного виховання полягає в нагромадженні, систематизації, використанні екологічних знань, вихованні любові до природи, бажання берегти і примножувати її, у формуванні вмінь і навичок діяльності в природі
Статеве виховання — процес засвоєння підростаючим поколінням знань про взаємини статей, формування культури поведінки і потреб керуватися у стосунках з особами протилежної статі нормами моралі. Воно полягає у формуванні духовності, високих моральних якостей в юнаків і дівчат, норм поведінки, відповідальності за свої вчинки, культури дружби, кохання, інтимних почуттів.
Правове виховання — виховна діяльність сім'ї, школи, правоохоронних органів, спрямована на формування правової свідомості та правомірної поведінки дітей. Правове виховання покликане забезпечити формування у молоді високої правової культури, яка передбачає глибокі правові знання і прагнення поглиблювати їх, свідоме ставлення до прав та обов'язків, повагу до законів і правил людського співжиття, готовність дотримуватися і сумлінно виконувати їх
Трудове виховання — виховання свідомого ставлення до праці через формування звички та навиків активної трудової діяльності.
Естетичне виховання — педагогічна діяльність, спрямована на формування здатності сприймати і перетворювати дійсність за запонами краси.
Фізичне виховання — система заходів, спрямованих на зміцнення здоров'я людини, загартування її організму, розвиток фізичних можливостей, рухових навичок і вмінь.
82. Принципи виховання - керівні положення, які відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту, організації і методів виховного впливу. Вони є узагальненою системою вимог, які охоплюють усі аспекти виховного процесу, відображають результати виховної роботи. Процес виховання ґрунтується на принципах:1.Цілеспрямованість виховання - початком виховної діяльності є визначення мети. Педагог відповідно до мети своєї діяльності повинен спрямовувати всю виховну роботу, з якою він зможе побачити недоліки у вихованні, скоригувати виховний процес.2.Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю учнів. Педагогічне керівництво зумовлене недостатнім життєвим досвідом молодої людини, а виховання творчої особистості можливе лише за умови поєднання зусиль вчителя з самостійністю, творчістю, ініціативою і самодіяльністю учнів.3.Повага до особистості дитини, поєднана з розумною вимогливістю до неї передбачає гуманне ставлення до неї. 4.Опора на позитивне в людині передбачає опору вихователя на хороше в людині, його довіру до здорових намірів і прагнень учнів.5.Урахування вікових та індивідуальних особливостей учнів: кожен педагог, вихователь повинен знати і враховувати індивідуальні особливості дітей, їх фізичний розвиток, темперамент, риси характеру, волю мислення, пам'ять, почуття, здібності, інтереси, щоб, спираючись на позитивне, усувати негативне в їх діяльності та поведінці.6.Систематичність і послідовність виховання - ефективність виховного процесу залежить від послідовності, безперервності педагогічних впливів на учнів.7.Єдність педагогічних вимог школи, сім'ї та громадськості - за результати виховання підростаючого покоління відповідає не тільки школа, а все суспільство. Розумні, стійкі та єдині вимоги до дітей з боку різних соціальних інститутів посилюють педагогічний вплив на них, підвищують ефективність виховного процесу.8.Єдність свідомості й поведінки: поведінка людини — це її свідомість у дії..9.Народність - єдність загальнолюдського і національного. 10.Природовідповідність – виховання повинне враховувати багатогранну і цілісну природу дитини: анатомо-фізіологічні, психологічні, вікові, генетичні, національні, регіональні особливості. 11.Культуровідповідність - передбачає органічний зв'язок із культурним надбанням всього людства, історією свого народу, його мовою, культурними традиціями, народним мистецтвом.12.Гуманізація - створення умов для формування кращих якостей і здібностей дитини, джерел її життєвих сил.13.Демократизація – невикористання авторитарного стилю виховання, сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання його права на свободу, на розвиток здібностей і реалізацію індивідуальності. 14.Етнізація передбачає наповнення виховання національним змістом, спрямованим на формування самосвідомості громадянина.
83.Мета і завдання національного виховання. Національне виховання — виховання дітей на культурно-історичному досвіді свого народу, його звичаях, традиціях та багатовіковій мудрості, духовності. Головною метою національного виховання на сучасному етапі є передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, своєрідності на основі формування особистісних рис громадянина України, які передбачають національну самосвідомість, розвинуту духовність, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і таланту. Основні завдання національної виховної діяльності: формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля держави, готовності її захищати; забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії свого народу; формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою; прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій українців та представників інших національностей, які мешкають на території України; виховання духовної культури особистості, створення умов для вибору нею своєї світоглядної позиції; утвердження принципів вселюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та інших чеснот; формування творчої, працелюбної особистості, виховання цивілізованого господаря; забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді, охорони та зміцнення їх здоров'я; виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки; формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та громадянською відповідальністю; розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов її самореалізації; формування у дітей і молоді уміння міжособистісного спілкування та підготовка їх до життя за ринкових відносин.
84.Процес самовиховання. Самовиховання — систематична і цілеспрямована діяльність особистості, орієнтована на формування і вдосконалення її позитивних якостей та подолання негативних. Самовиховання починається з самоусвідомлення — усвідомлення людиною себе як особистості, свого місця в суспільній діяльності. Структурно воно постає як єдність пізнавальної (самопізнання), емоційно-оцінної (самоставлення) і дієво-вольової, регулятивної (саморегуляція) внутрішньої діяльності людини. Головною при цьому є вольова сфера, яка забезпечує саморегуляцію її внутрішнього світу, активізує діяльність залежно від мети, установок, мотивів поведінки, практичних завдань. Самопізнання — процес відкриття себе, пізнання свого внутрішнього світу, сильних і слабких сторін своєї особистості. Самоосвіта — процес набуття знань у процесі самостійної роботи поза систематичним навчанням у стаціонарному навчальному закладі. Джерелами здобуття знань при цьому є наукова література, пізнавальне спілкування з товаришами, дорослими, засоби масової інформації, екскурсії, робота на комп'ютері. Самопізнання як складний процес внутрішньої роботи над собою передбачає такі його методи, як самоспостереження, самокритика, самоаналіз. Самоставлення — ставлення людини до самої себе (глобальне (самоповага) і часткове (аутосимпатія, самосимпатія). Самооцінка — оцінювання особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей та місця серед інших людей. Від самооцінки залежать взаємини людини з її оточенням, її самокритичність, самовимогливість, ставлення до своїх успіхів і невдач. Впливає на ефективність діяльності людини і подальший розвиток її особистості. Самооцінка буває правильною (адекватною, коли думка людини про себе збігається з тим, ким вона насправді є) і неправильною (неадекватною, коли людина оцінює себе не об'єктивно, її думки про себе різко розходяться з тим, якою її вважають інші). За ступенем адекватності самооцінка буває об'єктивною, заниженою, завищеною. Саморегуляція — здатність людини керувати собою на основі сприймання й усвідомлення актів своєї поведінки та психічних процесів.У процесі організації саморегуляції учнів навчають спеціальним прийомам роботи над собою. Самопідбадьорення — звернення до себе з метою зміцнення впевненості у собі. При цьому використовують самозаспокоєння, навіювання впевненості в досягненні мети, орієнтацію на улюбленого героя, авторитетних людей. Самосхвалення — переконання себе в чому-небудь завдяки добору відповідних доказів та аргументів. Самонаказ — веління самому собі як засіб вироблення самовладання й вміння керувати собою. Самовладання — здатність до самоспостереження й контролю за внутрішніми інтелектуально-емоційними й психофізіологічними процесами. Самообмеження — здатність відмовитись від бажаного (особистого задоволення, зручності), коли це зумовлено зовнішньою потребою, або на користь чогось чи когось іншого. Самонавіювання - підвищує рівень саморегуляції, дозволяє суб'єкту викликати у себе певні відчуття, керувати процесами уваги, пам'яті, емоційними реакціями. Самостимулювання — перетворення реального на бажане за допомогою власних зусиль. Самоконтроль — свідоме регулювання поведінки, мотивів, на основі виявлення відхилень у думках, почуттях, вчинках, діях від загальноприйнятих вимог. Передбачає самоаналіз, самооцінку, самокритику, самообмеження.
85. Сучасні тенденції в освіті.
Абсолютне зростання числа студентів;
Глобалізація, інтернаціоналізація і відкритість освіти;
Зростання вартості і витрат на вищу освіту;
Зростання числа працівників з сфери вищої освіти;
Комп’ютиризація освіти;
Розвиток дистанційного навчання;
Зростання віку студентів, що навчаються у вищій школі;
Міграція професорсько-викладацького складу;
Розшарування єдності науки і освіти;
Розширення впливу англо-американської системи вищої освіти;
Поява глобальних освітніх мегасистем;
Переважна роль англійської мови у фундаментальній освіті.
86. Інноваційні технології навчання.
Інноваційні технології навчання — це способи проектування й поетапної реалізації в освітньому процесі нових гнучко керованих систем розвиваючого навчання, орієнтованих на сучасні ідеї й засоби, активні методи й нові форми його організації, що гарантують досягнення запланованих результатів.
1. Диференційоване навчання. Цілі навчання: Навчання учнів із урахуванням їх можливостей і здібностей; адаптація навчання до особливостей різних груп учнів. Концептуальні положення: Створення гомогенних класів (шкіл) за інтересами, здібностями, професійними намірами; допомога учням – відповідно до результатів навчання. Особливості методики: Диференціація завдань; вивчення теми через послідовність використання 5 типів уроків: урок-лекція, комбіноване семінарське заняття, урок узагальнення і систематизації знань, урок міжпредметного узагальнення матеріалу, урок-практикум;
2. Проблемне навчання. Цілі навчання: Оволодіння знаннями, уміннями і навичками, засвоєння способів самостійної роботи, розвиток пізнавальних здібностей. Концептуальні положення: Засвоєння знань – процес некеро­ваний; засвоєння матеріалу – ре­зультат задово­лення потреби в знаннях учень – активний суб’єкт свого навчання; проблемність навчального матеріалу; зв’язок навчання з життям дитини, грою, працею. Особливості методики: Використання про­блемних методів, створення проблемних ситуацій на всіх етапах процесу навчання, відбір актуальних для учня завдань, особистісний підхід і майстерність учителя, стимулю­вання самостійної пізнавальної діяльності учня;
3. Ігрові технології. Гра - вид діяльності в умовах ситуацій, спрямованих на відтворення і засвоєння суспільного досвіду, у якому складається й удосконалюється самоврядування поводженням. Ігрова діяльність виконує наступні функції: розважальної, комунікативну, самореалізації, діагностичну, корекції, міжнаціональній комунікації, соціалізації.
4. Технологія програмованого навчання: блочне навчання, модульне навчання. Кредитно-модульна система навчального процесу. Цілі навчання: Навчання на основі науково розробленої програми, яке враховує індивідуальні дані учня. Концептуальні положення: Управління засвоєнням навчального матеріалу за допомогою машин; навч. матеріал – сукупність невеликих частин інформації. Особливості методики: Покрокове розкриття і вивчення навчального матеріалу, використання спеціальних технічних засобів, забезпечення зворотнього зв’язку;
5. Інформаційні (комп'ютерні) технології. Цілі навчання: Формування умінь роботи з інформацією, дослідницьких умінь, умінь приймати оптимальне рішення, цілісне інформаційне забезпечення. Концептуальні положення: Оптимальне поєднання індивідуальної і групової роботи; підтримка психологічного комфорту; принцип адаптивності, управління. Особливості методики: Використання на всіх етапах процесу навчання; формалізована модель змісту, статистична, текс­това, графічна, ілюстративна інформація; індивідуальна допомога учневі.
6. Технологія інтенсифікації навчання на основі знакових моделей навчального матеріалу. Цілі навчання: Формування ЗУН, прискорене навчання, навчання всіх учнів з будь-якими індивідуальними даними. Концептуальні положення: Особистісно орієнтований підхід; навчання без примусу; багаторазове повторення, орієнтовна основа дій; поетапний контроль; вивчення великими блоками; динамічний стереотип діяльності, застосування опорних схем. Особливості методики: Опорні схеми відображають основні одиниці інформації у взаємозв’язках; робота з опорними сигналами в 5 етапів (вивчення теорії в класі, домашня самостійна робота, фронтальний контроль засвоєння конспекту, усне промовляння опорного конспекту, узагальнення і систематизація); конкретизація абстрактного матеріалу; розробка системи навчальної діяльності учнів;
7. Перспективно випереджувальне навчання з коментованим управлінням. Цілі навчання: Засвоєння знань, умінь, навичок; орієнтир на стандарти; успішне навчання всіх учнів. Концептуальні положення: Успіх – основна умова розвитку учня; комфортність навчання; попередження помилок, а не робота над ними; диференціація (завдання для кожного); послідовність, системність змісту навчального матеріалу; індивідуалізація навчання. Особливості методики: Випереджувальне введення деяких складних питань програми (перспективна підготовка); коментоване управління, використання опорних схем, в першому класі навчання здійснюється без домашніх завдань; диференційоване опитування; наступність навчання;
8. Технологія індивідуалізації навчання: метод проектів, батовська система. Цілі навчання: Розвиток здібностей учня, попередження його неуспішності; формування навчальної мотивації й особистісних якостей. Концептуальні положення: Основа індивідуалізації – вивчення особливостей учнів (ЗУН, інтелектуальних можливостей і пізнавальних інтересів); поєднання інд. роботи з ін­шими формами навч. діяльності; інд. темп і стиль роботи. Особливості методики: Індивідуальні навчальні завдання, плани, програми, робочі зошити; надання свободи вибору окремих елементів процесу навчання; формування адекватної самооцінки учнів.
87. Традиційні форми і методи навчання.
Метод навчання — взаємопов'язана діяльність викладача та учнів, спрямована на засвоєння учнями системи знань, набуття умінь і навичок, їх виховання і загальний розвиток.
У вузькому значенні метод навчання є способом керівництва пізнавальною діяльністю учнів, що має виконувати три функції: навчаючу, виховну і розвиваючу. Він є складним педагогічним явищем, в якому поєднані гносеологічний, логіко-змістовий, психологічний, педагогічний аспекти. Складовою методу навчання є прийом навчання.
Прийом навчання — сукупність конкретних навчальних ситуацій, що сприяють досягненню проміжної (допоміжної) мети конкретного методу.
Традиційно до методів навчання відносять:
Словесні методи навчання: усне викладення знань (лекція, пояснення, розповідь), бесіда, диспут, дискусія, рольова гра, робота з підручником;
Наочні методи навчання: ілюстрування, демонстрування, самостійне спостереження;
Практичні методи навчання: вправи, лабораторні роботи, практичні роботи, графічні роботи;
Методи контролю і самоконтролю в навчанні
Самостійна робота учнів
Традиційні форми навчання передбачають безпосередній контакт між ?учнем та вчителем.
Загальноприйнятими формами організації навчальної роботи є колективна — уроки у школі, лекції та семінарські заняття у вузі, екскурсії, факультативні заняття тощо та індивідуальна — самостійна робота, дипломні та курсові проекти тощо, які суттєво відрізняються за ступенем самостійності пізнавальної діяльності учнів і ступенем керівництва навчальною діяльністю з боку викладача.
Нині серед різноманітних організаційних форм навчання (урок, екскурсія, семінар, практичне заняття, лабораторна робота, практикум, факультатив, домашня самостійна робота, екзамен, залік, консультація, інструктаж) урок є основним.
Урок — основна форма організації навчання.
Позаурочні форми навчання:
Семінарські заняття: підготовчі, власне семінарські заняття, між предметні семінари-конференції;
Практикум – передбач. Самостійне виконання учнями практичних і лабораторних робіт, застос. Знань, умінь і навичок.
Факультативні заняття - навчальний курс, не обов'язковий для відвідування.
Навчальна екскурсія— форма організації педагогічного процесу, спрямована на вивчення учнями поза межами школи і під керівництвом учителя явищ, процесів через безпосереднє їх сприймання.
Предметні гуртки — науково-освітні гуртки, організовані з метою розширення й поглиблення знань учнів з різних предметів навчального плану школи й розвитку в них інтересу до відповідних галузей науки, художньої літератури й мистецтва, техніки тощо.
Домашня робота — самостійне виконання учнями навчальних завдань після уроків.
Консультації.
88. Інноваційні форми і методи організації навчання.
Особливе місце при побудові процесу навчання у вузі посідають ?інноваційні форми і методи організації та проведення занять зі студентами, що ?забезпечують розвиток активного самостійного мислення, застосування ?отриманих знань на практиці.
Ефективність підготовки студентів досягається і шляхом впровадження різних форм організації навчальної роботи: проблемна лекція, бінарна лекція, лекція-візуалізація, лекція із попередньо запланованими окремими помилками, лекція-конференція, лекція-консультація, семінар-диспут, семінар запитань і відповідей, семінар-конференція, семінар обговорення письмових рефератів, семінар мозковий штурм, практичне заняття – ділова гра, практичне заняття – розв’язування педагогічних задач, заняття-захист творчих робіт та ін.
89. Управління і самоуправління навчальною діяльністю.
Управління процесом навчання має дві складові: управління викладанням і управління учінням, тобто включає діяльність викладача і студента. Управління викладанням — це:
- підготовка вчителем самого себе до подання необхідного матеріалу;
- організація заняття;
- скерування учнів (студентів) до оптимальної самоорганізації у процесі учіння.
- контроль і регулювання навчальної діяльності
- аналіз одягнених результатів.
Підготовка викладача до проведення заняття передбачає:
1.Добір літератури і вибір наукового матеріалу, поданого в найдоступнішій і найлаконічніший формі.
2. Структурування навчального матеріалу за найоптималынішою концепцією.
3. Включения в концепцію прикладів із практики і психологічного розвантаження.
4. Добір допоміжних засобів (плакатів, таблиць, слайдів тощо).
5. Викладач ставить себе на місце учня, який сприйматиме матеріал (емпатія).
6. Окрім матеріалу, викладеного в письмовш формі, має бути експромт викладача, тому викладач повинен знати більше, ніж плануе викласти за планом чи програмою.
Управління учінням має дві «сторони медалі» — управління з боку викладача, про що вже йшла мова, і самоуправління самого учня.
Діяльність студента включає: слухання, читання, конспектування, виконання вправ, розв’язування задач, проведення дслідів,навчальні дослідження, професійне моделювання.
Самостійну, творчу особистість формує тільки самостійна, творча ?діяльність, побудована на основі самоуправління.
90. Методи педагогічних досліджень.
Сучасна педагогіка використовує такі методи педагогічних досліджень: педагогічне спостереження, бесіда, інтерв'ю, експеримент, вивчення продуктів діяльності, соціологічні методи, соціометричні методи, тестування тощо.
Метод педагогічного спостереження — спеціально організоване сприймання педагогічного процесу в природних умовах. Розрізняють спостереження пряме й опосередковане, відкрите й закрите, а також самоспостереження. Організовуючи спостереження, важливо мати його план, визначити термін, фіксувати результати. Спостереження повинно бути систематичним. Якщо педагог тільки реєструє поодинокі факти, що впадають у вічі, то поза його увагою залишаються вихованці, які прагнуть приховати свою внутрішню позицію. За зовнішньою поведінкою треба вміти побачити справжні причини, а за словом — справжні мотиви.
Метод бесіди — джерело і спосіб пізнання педагогічного явища через безпосереднє спілкування з особами, яких дослідник вивчає в природних умовах. Щоб вона була результативною, необхідно мати її план, основні й додаткові запитання; створити сприятливу атмосферу для відвертого обміну думками; врахувати індивідуальні особливості співбесідника; виявити педагогічний такт; уміти запротоколювати бесіду. Отримані результати бесіди доцільно порівняти з інформацією про особистість, отриманою за допомогою інших методів.
Інтерв'ю — метод отримання інформації за допомогою усного опитування.
Метод педагогічного експерименту — науково поставлений дослід організації педагогічного процесу в точно враховуваних умовах. Забезпечує найдостовірніші результати у педагогічних дослідженнях.
Останнім часом у педагогіці активно використовують соціологічні методи дослідження: анкетування, визначення рейтингу, узагальнення незалежних характеристик.
Метод анкетування — дає змогу підвищити об'єктивність інформації про педагогічні факти, явища, процеси, їх типовість, оскільки передбачає отримання інформації від якнайбільшої кількості опитаних.
Метод рейтингу — оцінка окремих сторін діяльності компетентними суддями (експертами). До експертів висуваються такі вимоги: компетентність — знання сутності проблеми; креативність — здатність творчо вирішувати завдання; позитивне ставлення до експертизи; відсутність схильності до конформізму — наявність власної думки і здатність обстоювати її; наукова об'єктивність; аналітичність і конструктивність мислення; самокритичність.
Метод узагальнення незалежних характеристик — узагальнення відомостей про учнів, отриманих за допомогою інших методів, зіставлення цих відомостей, їх осмислення.
Метод психолого-педагогічного тестування — випробування учня на певний рівень знань, умінь або загальну інтелектуальну розвиненість за допомогою карток, малюнків, задач-шарад, ребусів, кросвордів, запитань.
Метод соціометрії — вивчення структури і стилю взаємин у колективі
Тестування — метод діагностики із застосуванням стандартизованих запитань та завдань, що мають певну шкалу значень.
Математичні методи. Використовують їх для кількісного аналізу фактичного матеріалу, отриманого у процесі дослідження. Вони надають процесу дослідження чіткості, структурованості, раціональності, ефективності при опрацюванні великої кількості емпіричних даних. У педагогічних дослідженнях широко використовують такі їх види: метод реєстрування, метод ранжування, метод моделювання, статистичні методи.
Завдяки математичним методам описують кількісні характеристики педагогічних явищ, визначають оптимальні умови управління процесом навчання і виховання. Ефективні тільки при масовому характері досліджуваних явищ, їх типовості, вимірюваності.