ТЕМА 8. КЕЙНСІАНСТВО ТА ЙОГО ЕВОЛЮЦІЯ
Кейнсіанство ~ один з провідних напрямів розвитку сучасної наукової думки, основні положення якого були сформульовані в 30-х роках XX ст видатним англійським економістом Дж. М. Кейнсом. Виникас як реакція на світову економічну кризу 1929-1933 рр, коли економічна думка розпочинає розвідку шляхів забезпечення довгострокової макроекономічної стабільності. Головна ідея кейнсіанства полягала у тому, шо ринкова система не с досконалою і саморегульованою, тому забезпечення повної зайнятості та економічного зростання можливе лише за умови активного державного втручання.
Джон Мейнард Кейнс (1883-1946) - видатний англійський економіст та державний діяч. Основні праці - „Індексний метод9" (1909). „Грошовий обіг і фінанси Індії" (1913), „Економічні наслідки Версальського мирного до-говору" (1919). „ Трактат про грошову реформу {1923), „ Трактат про гроші" (1930), „Загальна теорія зайнятості проценту та грошей ( 1936) Кейнс був учнем А.Маршалла та А.Пігу, які уособлювали собою вершину неокласичної школи. Проте саме він став теоретиком, який відкинув неокласичну доктрину і констатував, шо „цілковите домінування рікардіанського підходу протягом ста років було катастрофою для прогресу економічної науки" Економічна криза 1929-1933 рр. з небаченою силою вдарила по всій системі ринкової економіки, продемонструвавши неспроможність її саморегулювання. Завершилася і доба панування неокласичної мікроекономічної теорії.
Кейнс погоджувався з неокласиками,що ринковий механізм через цінові сигнали сприяє підвищенню продуктивності праці і капіталу, скороченню витрат виробництва і ефективному розподілу ресурсів. Однак, на відміну від неокласиків, він дійшов висновку, що вирішення всіх найважливіших проблем економіки, включаючи й проблему зайнятості, потрібно шукати не на боці пропонування, а на боці сукупного попиту, який забезпечує реалізацію виробленого продукту. Тому Кейнс не погодився з відомим висновком Ж.В.Сея, що пропонування автоматично створює свій власний попит, і на перший план поставив проблему формування ефективного попиту і його основних компонентів - споживчого та інвестиційного попиту.
Мікроекономічному підходу неокласиків Кейнс протиставив макроекономічний підхід , дослідження взаємозв'язків і пропорцій між сукупними величинами — національним доходом, інвестиціями, заощадженнями, споживанням тощо. Цей підхід виявив, шо умови"процвітання окремої фірми зовсім не ідентичні умовам процвітання економіки в цілому, що між економічними цілями фірм і суспільства виникають суперечності, вирішення яких потрібно шукати на шляху відповідності сукупного попиту сукупному пропонуванню. Кейнс став першопрохідцем у комплексному дослідженні економіки як єдиного цілого, заснувавши не лише новий напрям економічної думки, а й нову наукову дисципліну – макроекономіку.
Досліджуючи проблему формування ефективного сукупного попиту,Кейнс.створює концепцію мультиплікатора інвестицій - найбільш оригінальну в його теоретичній системі. У ній він встановлює зв'язок між чистими інвестиціями, споживанням і національним доходом, який став центральною ланкою кейнсіанської теорії. Тривалість і загальний ефект мультиплікаційного процесу, як і сама величина мультиплікатора, залежать від того, в якій пропорції приріст національного доходу буде розподілятись між споживанням і заощадженням. Кейнс відкриває парадокс ощадливості, згідно з яким зростання заощаджень домогосгюдарств зрештою призводить до зменшення величини мультиплікатора, скорочення сукупного попиту, зайнятості, національного доходу та наступної стагнації економіки. Тому держава повинна всіляко стимулювати сукупний попит.
Основними чинниками сукупного попиту Кейнс вважав схильність до споживання, схильність до інвестицій, переваги ліквідності. Величина споживчих видатків визначається схильністю до споживання, на динаміку якої впливає „основний психологічнийзіакон": „люди схильні, як правило, збіг льшувати своє споживання із зростанням доходу, але в меншій мірі, ніж зростає доход". Це. зрештою, зобільшує .заощадження, стримує зростання споживання і сукупного попиту. Між тим вплив „основного психологічного закону" може бути скомпенсований іншим чинником - схильністю до інвестицій, збільшенням інвестиційних видатків, котрі покликані поглинути обсяги зростаючих заощаджень. Це можливо, якшо інвестиції дорівнюватимуть заощадженням. Але автоматичного механізму вирівнювання інвестицій і заощаджень, про який говорили класики, вважаючи шо всі суб'єкти економіки орієнтуються на норму проценту, не існує: суб'єкти заощаджень та інвестицій - домогосподарства і фірми - керуються у. своїх рішеннях різними мотивами. Кейнс надавав великого значення суб'єктивно-психологічній характеристиці поведінки господарюючих суб'єктів. Він вважав, що поворот до песимізму серед інвесторів викликає значне зниження інвестиційної активності і може призвести до скорочення обсягу національного виробництва та зростання безробіття. У разі недостатності споживчих видатків, низької інвестиційної активності недостатність сукупного попиту повинні виповнювати урядові видатки. Потрібна активна державна політика.
Кейнс розглядає два основних інструменти державного впливу на сукупний попит - фіскальну та грошово-кредитну політику. Можливість грошовокредитного регулювання безпосередньо впливає із кейнсіанської теорії проценту. Вважаючи процент найважливішим параметром, від якого залежить гранична ефективність інвестицій, Кейнс припускав, шо через банківську систему можна регулювати (знижувати) процентну ставку в довготривалій перспективі, стимулюючи інвестиційний та сукупний попит. Але якщо зростання грошового пропонування не призводить до зниження процентної ставки, тобто виникає „пастка ліквідності", то грошово-кредитне регулювання виявиться безсилим у стимулюванні сукупного попиту і тому є неефективним інструментом подолання депресії. Свої надії на рівноважне економічне зростання і досягнення повної зайнятості Кейнс передусім пов'язував з фіскальною політикою: збільшення урядових видатків здатне виповнити недостатність попиту приватного сектора економіки. Втручання держави Кейнс визнавав ..єдиним практично можливим засобом уникнення повної руйнації існуючих економічних форм і умовою для успішного функціонування приватної ініціативі!*'.
Висновки Кейнса були настільки вражаючими, шо його ідеї були сприйняті економістами як „кейнсіанська революція", а .Загальна теорія зайнятості* проценту і грошей" донині залишається найбільш значною, фундаментальною працею XX століття в галузі економічної науки. Революційні ідеї Кейнса дали потужний поштовх до розвитку економічної науки в цілому, сформували її сучасне обличчя. Під їх впливом нині перебувають всі напрями економічної думки, як ліберальні, альтернативні кейнсіанству, так і дирижи-стські. Кейнсіанські рекомендації широко застосовувались у практиці ринкового регулювання. Протягом 25 повоєнних років їх популярність постійно зростала в усьому світі. Завдяки реалізації цих рекомендацій економіки країн не зазнавали значних коливань ділової активності, всі були переконані, шо знайдено універсальний засіб - держава здатна ефективно запобігати і протидіяти циклічним спадам. Ці рекомендації є традиційним багажем економічної політики держав країн світу і на початку III тисячоліття, ніби підтверджуючи знаменитий вислів її автора, що ідеї економістів насправді правлять світом.
Неокейнсіанство - модифікований варіант кейнсіанства, що значно більшою мірою відповідав реаліям розвитку економічної системи після Другої світової війни. У ньому домінують дві тенденції: американська, представниками якої є Е. Хансен, С Харріс, О.Домар, та європейська, репрезентована передовсім дослідженнями англійських економістів Р. Харрода, Дж* Хі-са. Н Калдора, А. Філліпса, які доповнили вчення Кейнса теорією акселератора і моделями економічного зростання, дослідженням взаємозв'язку інфляції та зайнятості. У післявоєнні роки на перший план виходить не стільки проблема забезпечення зайнятості, скільки проблема забезпечення стабільних темпів економічного зростання. Неокейнсіанці роблять спробу визначити чинники і створити моделі економічного зростання.
Овсій Домар (нар. 1914) - американський економіст, професор Гарвардського університету. Основна праця - „Нариси теорії економічного зростання" (1957). Динамічна збалансованість сукупного попиту і сукупного пропонування у моделі Домара забезпечується динамікою інвестицій, оскільки вони створюють нові доходи та новий капітал. У моделі ставилося завдання: визначити обсяги і темпи зростання інвестицій, необхідних для підтримки довгострокового економічного зростання. Модель аналізувалась за умови відсутності економічного прогресу, тобто коли гранична продуктивність капіталу постійна. Домар прийшов до висновку, що за даної продуктивності капіталу темп економічного зростання залежить від граничної схильності до заощадження.
Рой Харрод (1900-1978) - англійський економіст, професор Оксфордського університету, за яким після виходу його праці „До теорії економічної динаміки" (1948) закріпилася репутація лідера післявоєнного кейнсіанства. Харрод прийшов до висновків, аналогічних висновкам Домара, але на відміну від нього він особливу увагу звернув на зайнятість робочої сили за умов економічного зростання. Харрод використав принцип акселератора. Рівноважний темп економічного зростання, який забезпечує повне використання капіталу, Харрод у своїй моделі назвав „гарантованим" темпом, а темп, який забезпечив би повну зайнятість - „природним ". Якщо існує повна зайнятість і капіталоозброєність праці постійна, то „природний" темп економічного зростання дорівнює темпу зростання трудових ресурсів. Співвідношення між „природним" і „гарантованим" темпом зростання визначає стан економіки. Якщо „природний" темп, рівний темпу зростання трудових ресурсів, менший за „гарантований", тобто, темп зростання капіталу, то нестача трудових ресурсів спричиняє падіння обсягу інвестицій, і економіка вступає у фазу депресії. Якщо ж „природний" рівень перевищує „гарантований", то виникає надлишок трудових ресурсів, що дозволяє збільшити інвестиції, стимулювати економічне зростання.
Схожість моделей зумовила їх поєднання у 40-х рр. Модифікована модель отримала назву моделі Домара - Харрода і була досить поширена в економічній теорії. Згідно з моделлю Домара - Харрода економічне зростання можна забезпечити або шляхом збільшення заощаджень у національному доході, або шляхом підвищення ефективності використання додаткового капіталу. Модель враховує також темп зростання населення*
Елвін Хансен (1887-1975) - американський економіст, професор Гарвардського університету, світову славу якому принесла праця „Економічні цикли та національний доход" (1951). Хансен розробив класифікацію,економічних циклів („малі, великі, будівельні, вікові"), подібну до „хвиль економічної динаміки'* російського економіста М.Кондратьєва, розвинув інвестиційну теорію циклу. Причиною циклічності вважав „коливання динаміки Інвестицій". Вихідною ідеєю його дослідження був поділ інвестицій на автономні та індуковані. Автономні „запускають" механізм мультиплікатора. Приріст доходу, породжений приростом автономних інвестицій, викликає новий приріст інвестицій, які є індукованими, зумовленими приростом доходу. Цей афект був описаний Хансеном у моделі „мультиплікатора - акселератора"} Внаслідок взаємодії мультиплікатора і акселератора розгортається кумулятивне, самопідтримуване піднесення. Величина акселератора, отже, й інтенсивність та тривалість пронесу зростання визначаються виключно характером технічного прогресу. Поступове вичерпання автономних інвестицій внаслідок зниження очікуваної норми прибутку у міру їх зростання, підвищення цін капітальних благ і норми проценту можуть припинити процес зростання і викликати економічний спад. В антициклічній програмі Хан-сена. як і в програмах інших неокейнсіанців. на першій план виходять не стільки заходи дискреційної фіскальної політики, скільки дія „вбудованих стабілізаторів". Разом з Дж. Хіксом Хансен розробів модель спільної рівноваги товарного і грошового ринків {ІБЬМ ). яка в сучасній макроекономіиі застосовується для дослідження впливу на економічну рівновагу зовнішніх чинників, ефективності фіскальної і монетарної політики.
А.В. Філліпс (1914-1975)- англійський економіст, який у 1958' р. опублікував статтю „Взаємозв'язок між безробіттям та темпами приросту номінальної заробітної плати у Великобританії. 1861-1957". Він виявив .обернену залежність між рівнем безробіття і темпами приросту номінальної заробітної плати, зобразивши цю залежність графічно у вигляді кривої.9 Неокейнсіанці використали інструментарій Філліпса в обгрунтуванні рекомендацій для економічної політики. Вони запевняли, що хоча підкачування ефективного попиту за рахунок урядових видатків призводить до зростання дефіциту бюджету, отже, прискорює інфляцію, підстав для занепокоєння немає інфляція буде регулюватися державою, а регульована інфляція може бути навіть корисною, оскільки виступає додатковим генератором ефективного попиту. Таким чином, за виваженого державного регулювання можна збалансувати помірну інфляцію з незначним рівнем безробіття. Проте у 70-х роках, коли постійним явищем і головною макроекономічною проблемою багатьох країн стала стагфляція, виявилося, шо „крива Филлипса" не відображає реальних економічних процесів. Неокейнсіанці не змогли дати задовільного пояснення причин стагфляції.10
Посткейнсіанство - течія у розвитку кейнсіанської теорії, представники якої виступили з критикою та переглядом кейнсіанської та неокейнсіанс-кої доктрин. У другій половині 60-х рр„ і особливо в 70-ті рр. XX ст. Виявилося,що практична реалізація кейнсіанських рекомендацій для державної політики у багатьох країнах не забезпечила повної зайнятості та безкризового розвитку, натомість викликала нові проблеми - інфляцію, стагфляцію, бюджетний яефіиит. Криза кейнсіанства як офіційної доктрини державного регулювання спричинила значне посилення критики не лише з боку її традиційних опонентів - неокласиків, а й з боку її прихильників. Посткейнсіанство сформувалося через злиття двох наукових течій: англійського лівого кейнсіанства (Дж. Робінсон. Н. Калдор, Н.. Сраффа) і американського монетарного кейнсіанства (Р, Клауер, П.. Девідсону А. Лейопхуфвуд, С. Вайнтрауб, X. Мінскі та ін.). їх представників об'єднала спільна мета - остаточне розвінчання неокласичної теорії, завершення розпочатої Дж. М. Кейнсом „революції*" в економічній теорії, створення нового синтезу макро- і мікроекономіки.
Джоан Робінсон — англійська економістка, професор Кембриджського університету, автор теорії недосконалої конкуренції (основна праця - „Економічна теорія недосконалої коикуренції'\ 1933), досліджувала закономірності ціноутворення за умов монополії, в якій збачала чинник дестабілізації ринкового середовища, застійних явиш у виробництві. Під „недосконалою конкуренцією" вона розуміє випадок конкуруючих фірммонополістів. За умов недосконалої конкуренції фірми виробляють менший обсяг продукції, ніж за умов досконалої. Ціни зростають внаслідок змови між фірмами та обмеження доступу в галузь інших фірм. Підвищення цін є джерелом монопольного прибутку, який завжди перевищує середню норму. Це приводить до порушення законів ринку. Робінсон акцентує увагу й на тому, що в умовах недосконалої конкуренції фірми не досягають оптимальних розмірів,отже, функціонують неефективно. Для вирішення цих проблем потрібно втручання держави. Вона досліджує можливість використання ціни для впливу на попит і регулювання збуту продукції, застосовуючи поняття „цінової дискримінації", розглядає ситуацію монополії покупця - монопсонію* Наявністю монопсонії на ринку праці Робінсон пояснює встановлення заробітної плати на рівні, нижчому за граничний продукт праці, засобом запобігання експлуатації праці вважає законодавство про мінімальну заробітну' плату і політику профспілок.
У 50-х роках вона запропонувала власну концепцію економічного зростання, в якій визнала суперечливість сучасної ринкової економіки і необхідність її реформування. Проблему „ефективного попиту" пов'язала зі здійсненням соціальних реформ, підвищенням заробітної плати і визнанням права профспілок на боротьбу за її підвищення, виступила з радикальними црогра-мами державного перерозподілу доходів/скорочення військових витрат, обмеження влади монополій,
Едвард Чемберлін (1899—1967) — американський економіст, професор Гарвардського університету, автор теорїї монополістичної конкуренції (основна праця — „Теорія монополістичної конкуренції: реорєентація теорії вартості" (1933). Чемберлін виходить з того, що „ринки в реальній дійсності більш чи менш недосконалі", але основну увагу звертає на диференціацію продукції за умов монополізації виробництва. "Коли досягається певний рівень диференціації, кожен продавець стає монополістом на свій власний продукт, але в той же час і суб'єктом конкуренції з боку більш-менш досконалих субститутів". Він розглядає види неціиової та недобросовісної конкуренції. Чемберлін одним з перших звернув увагу на збільшення числа ринкових структур і необхідність їх аналізу, шо потягло за собою перегляд усталених теоретичних уявлень про механізм функціонування ринків, формування витрат і цін, взаємодію попиту і пропонування.
ІГсро Сраффа (1898-1984) - англійський економіст, професор Кембриджського університету основна праця - „Виробництво товарів за допомогою товарів", 1960) вважав за необхідне оновлення вчення Кейнса та доведення до логічного завершення заперечення неокласичної теорії. Під гаслом „антимаржинальноїреволюції"* він доводить, що в сучасній економіці конкуренція не є досконалою. Тому криві руху ціни й доходу неадекватні кривим руху граничної продуктивності тобто не забезпечують однакових умов виробникам. У монополій гранична величина витрат завжди менша, а прибуток більший. Це посилює тенденцію до монополізації. Межею подальшого розширення виробництва для підприємця с проблема реалізації товару, в результаті чого ціни знижуються, а витрати обігу зростають. Якщо існує можливість підвищення цін окремими виробниками, вільної конкуренції не існує. Ціна не є визначальним фактором споживчого вибору, на нього також впливають якість товару, торговельна марка, тощо. Тому окремі покупці готові купувати товар певної фірми за вищою ціною, оскільки він більше відповідає їх уподобанням. Такі фірми за своїм становищем зрівнюються з монополістами.
Иозеф Шумпетер (1883-1950) - австрійський економіст і соціолог, професор Боннського і Гарвардського університетів. Основні праці - „Теорія економічного розвитку99 (1912), „Капіталізм, соціалізм, демократія99 (3942), „Історія економічного аналізу" (1954). Вважав, шс досконала конкуренція втрачає свое значення і не може розглядатись як модель максимальної ефективності. Ефективна конкуренція Шумпетера - це конкуренція нового типу, побудована на новаторстві. Вона не пов'язана з традиційним ціноутворенням. Основним суб'єктом ефективної конкуренції є підприємець-новатор - ініціативна, готова йти на ризик і долати перешкоди особа, яка виступає головною рушійною силою економічного поступу. Важливою умовою ефективної конкуренції вчений вважав монополізацію виробництва, яка дозволяє нагромаджувати кошти для впровадження інноваційних програм. „Будь-яка успішна інновація веде до монополії, - стверджував Шумпєтер, - а будь-яка монополія сприяє інновації". Економічні цикли вчений пов'язував з нерівномірністю впровадження інновацій у виробництво.
Дослідження Дж. Робінсон, П.Сраффи. Е.Чемберлша, Й.Шумпетера стали етапними не лише у переосмисленні дії ринкового механізму, але й дій держави у ринковому господарстві.
ТЕМА 8. ТЕОРІЇ ТА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА НЕОЛІБЕРАЛІЗМУ
Неолібералізм - один з основних напрямів сучасної економічної теорії та економічної політики, що грунтується на визнанні необхідності поєднання принципів економічної свободи з обмеженим державним регулюванням економіки. У результаті перегляду ортодоксальних ліберальних позицій у 1930-ті роки виникають різні теоретичні школи економічного неолібералізму - „лондонська" (Ф.Хайєк, Л.Роббінс. Е.Кеннан), „фрайбурзька" (В. Ойкен, В. Репке, Л.Ерхард), „паризька" (Ж.-Л.Рюеф, М.Алле, Е.Малінво, Л.Столерю) та „чиказька" (Л.Мізес, М.Фрідмен, А.Шварц, Ф. Найт).
Лондонська школа неолібералізму у найбільшій мірі грунтується на його класичних засадах. Найдокладніше англійський варіант неолібералізму представлений у працях Ф. Хайєка*
Фрідріх Хайєк (1899-1992) - англійський економіст австрійського походження, лауреат Нобелівської премії. Основні праці -ІЦіни і виробництво" (1929), „Грошова теорія та економічний цикл" (1933), „Дорога до рабства" ІША), „Індивідуалізм і суспільний Лад" (1948), „Прибуток, процент та інвестиції" {\949)^,,Конституція свободи" (1963), „Право, законодавство і свобода" (1973-79), „Роздержавлення грошей" (1976), „Фатальна концепція: помилки соціалізму" (1989). Хайєк вважається найвпливовішим теоретиком неолібералізму XX ст. Він переконано відстоював принципи неокласичної теорії навіть в період її непопулярності, рішуче виступав проти державного втручання в ринкову економіку.
В основу доктрини Хайека покладеноі|концепцію „спонтанного порядку", що грунтується на індивідуальній свободи Оскільки інформацію, на основі-якої господарюючі суб'єкти приймають рішення, надає ринок, то будь-яка координація з боку держави призведе до спотворення природної інформації, тим самим провокуючи ірраціональні економічні рішення. Він заперечує бюджетні методи державного втручання, що призводять до дефіциту, експансіоністську грошову політику як засіб фінансування урядових видатків. Він наполягає на обмеженні впливу держави на грошову сферу і пропонує скасувати монополію держави на випуск грошей. Головне завдання держави - охорона „спонтанного порядку", створення сильної конкурентної економіки. Хайєк визнає й обґрунтовує необхідність втручання держави лише у сфери, які створюють внутрішнє середовише розвитку економіки (освіту, право, ідеологію, мораль тощо), і покладає на неї функцію захисту від впливу зовнішнього середовища (міжнародна сфера).
У 1930-х роках він вступив у жорстку полеміку з Дж.М. Кейнсом. Теорія торговельного циклу Хайєка виходила з того, що у період економічногодод-несення (як це було наприкінці 20-х рр.) відбувається примусове заощаджен-няробумовлене кредитною експансією (навіть за умови незмінності рівня цін), шо призводить до збільшення запасів капіталу понад бажані розміри.
Рано чи пізно пере нагромадження капіталу спричиняє кризу. Концепція Хайска випередила монетаристське пояснення Великої депресії. Хайєк також стверджував, що депресія стала наслідком помилкової економічної політики. Значні ліасштаби безробіття були викликані не недостатністю сукупного попиту, як стверджував Кейнс, а перекосами у відносних цінах. Ці перекоси утворилися через непередбачені зміни у грошовому пропонуванні і призвели до дисбалансу між попитом на робочу силу та її пропонуванням у масштабах всієї' економіки. Тільки ринковий механізм, вважав Хайєк. може повернути систему в стан рівноваги; експансіоністська ж і інтервенціоністська політика уряду не була необхідною і продуктивною.
Теорії Хайєка зіграли роль маяка для того розвитку макроекономіки. який відбувся майже сорок років потому. Так. він вважав, що експансіоністська фіскальна і монетарна політика можуть привести до розширення виробництва у короткостроковому ^періоді, але у довгостроковій перспективі через їх вплив на відносні ціни відбудеться зростання і безробіття, і інфляції. Цей висновок випередив концепцію ..природного рівня безробіття" М.Фрилмена і являв точний опис ..етагфл я ції" 70-х рр. Твердження Хайєка про те. що теорія макроекономіки має потребу в мікроекономічному фундаменті, і концентрація його уваги на труднощах встановлення розбіжностей між змінами у відносних і абсолютних цінах, викликаних змінами у грошовому пропонуванні, утворили серцевину майбутньої революції „раціональних очікувань".
Книга „Дорога до рабства", в якій Хайєк здійснив критичний аналіз планової економічної системи соціалізму, зробила його знаменитим, стала класикою XX ст. У ній він стверджує, що будь-яке відхилення від фундаментального принципу індивідуальної свободи, з якою б благородною метою воно не здійснювалося, в перспективі призводить до диктатури. Демократичні уряди, які сприймали такі соціалістичні цілі, як рівний розподіл доходу, і таку соціалісти-чну тактику втручання в ринкові відносини, як встановлення контролю над цінами, неминуче перетворювалися на автократичні режими. Навіть помірне одержавлення економіки веде до встановлення тоталітарного ладу. Критиці соціалізму присвячена й остання праця Хайєка „Фатальна концепція: помилки соціалізму11, в якій він засуджує цю згубну самовпевненість реформаторів-соціалістів у здатності людини „творити44 навколишній світ відповідно до власних бажань. „Сперечання про ринковий порядок і соціалізм, - відзначав він, - с сперечаннями про виживання... Наслідування соціалістичній моралі привело б до знищення більшої частини сучасного людства і зубожіння основної маси суспільства". Досвід розвитку країн Заходу 70-80-х рр. реально довів, що наро-щшування державного втручання в економіку має границі, за якими воно перетворюється на реальну загрозу функціонуванню ринкової системи.
Фрайбурзька школа (ордолібералізм) - утворилася у Фрайбурзькому університеті й запропонувала дещо інші параметри неоліберальної моделі: на державу покладається не лише формування умов успішного розвитку економіки на конкурентних засадах - раціональної правової бази та ідеології соціального партнерства, а й створення розвиненої інфраструктури соціальних гарантій. Теоретичні засади німецького неолібералізму були сформовані В.Репке та А.Рюстовим, які зосередилися на проблемах теорії ладу і політики ладу.
Вільгельм Репке (1899-1966) - швейцарський економіст, один із засновників неолібералізму і теорії „соціального ринкового господарства'4. У 1929 р. у статті ,Державний інтервенціоиізм" Репке торкається проблем, породжених системою природного порядку і державним втручанням в економіку. Особлива увага приділяється питанням теорії економічного ладу. Економічний лад суспільства, за Репке, покликаний розв'язати дві головні проблеми: по-перше, забезпечити надійно функціонуючий господарський порядок, у межах якого правильно визначалося б, що, коли, як і для кого виробляти; по-друге, забезпечити економічні умови і стимули, які спонукали б людей до продуктивної праці. Найадекватніше цим вимогам відповідає конкурентний лад ринкового господарства і властива йому економічна політика. Прерогатива держави - охорона основ ринкового господарства, забезпечення підтримки вільної конкуренції. „Соціальне ринкове господарство", за визначенням Репке, - це шлях до „економічного гуманізму".
Александр Рюстов (1885-1963) — німецький економіст і соціолог, один із засновників неолібералізму і теорії „соціального ринкового господарства'4, У 1932 р. запровадив поняття ліберального інтервенціонізмуи на противагу „абсолютній безсистемності" тодішньої сошальнс-економічної практики, розуміючи під „ліберальним інтервенціонізмом" державке „втручання... не всупереч дії законів ринку, не задля досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для прискорення природного пронесу розвитку''.
Вальтер Ойкен (1891-1950) - видатний німецький економіст, професор Фрайбурзького університету, засновник і глава фрайбурзької школи. Основні праці - „Основні принципи національної економії"„Основні принципи економічної політики99 (1950). У {948 р. Ойкен став редактором неоліберального щорічника під назвою „Ордо99 („лад змагання;\ „природний устрій вільного ринкового господарства"), який зіграв роль теоретичної трибуни не^лібералів. Відтоді німецький неолібералізм часто називають ордолібералізмом.
Ойкен вважав, що відомі господарські системи є комбінацією різноманітних господарських форм. Об'єктом дослідження можуть бути лише „ідеальні типи" господарства: центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство. Попри всі переваги ринкової економіки, вона не реалізує принципу соціальної справедливості, який може забезпечити лише центрально-керована система, побудована на суспільній власності. Проте центрально-кероване господарство виключає ринковий обмін, управляється центральним керуючим органом і відзначається таким рівнем планування, за якого всі економічні зв'язки замішено адміністративними вертикальними зв'язками центру з фірмами. Ойкен вважав, що централізація суперечить самій природі економіки і руйнує її. Реальні типи господарств можуть залежати від політики держави, котра визначатиме, в яких пропорціях змішуватимуться „ідеальні типи". Теоретична модель Ойкена визначила фундаментальні принципи теорії ладу , принцип індивідуальної свободи; принцип системної економічної політики (а не ..політики експериментів,,); принцип сильної держави. У концепції Ойкена ці принципи утворюють структурний каркас ладу ринкового господарства, у межах якого економічна політика має враховувати доповнюючі, конституційні, регулюючі і гуманітарні принципи (принципи політики ладу). Ці ідеї були покладені наступниками в основу теорії „соціального ринкового господарства".
Арнольд Мюллер-Армак (1895-1977) - німецький економіст, учень і послідовник В.Ойкена. Основні праці - „Управління економікою і ринкове господарство" (1947), „Господарський порядок і господарська політика** (1956). Мюллер-Армак вперше концептуально виклав ідею поєднання принципу' „свободи ринку" з принципом „соціального вирівнювання" і запровадив у науковий оборот термін „соціальне ринкове господарство** - поєднання конкурентного ринкового господарства, заснованого на приватній власності, і соціальної ролі сильної держави. Держава за допомогою економічних важелів - головним чином через податкову політику - забезпечує вирівнювання доходів. У цьому розумінні соціальне ринкове господарство не ідентичне з вільною ринковою економікою, якій не властива така функція вирівнювання і згладжування гострих соціальних протиріч і конфліктів. Державне регулювання повинне бути спрямоване на досягнення синтезу між гарантованою законом свободою в економічній сфері та зобов'язаннями держави у забезпеченні соціальної справедливості та захищеності. Тому соціальне ринкове господарство не е виключно теорією конкуренції, а являє собою інтегральну формулу координації між сферами дії ринку, держави і суспільних груп.
ідеологія ордолібералізму вперше була успішно реалізована під час економічних реформ у повоєнній Німеччині.
Людвіг Ерхард (1897—1977) - видатний німецький економіст і державний діяч, реформатор, якого вважають ..батьком німецького економічного дива. Ерхард був одним з теоретиків „соціально-ринкового господарства", -доктрини, яку втілив у життя, піднявши економіку Німеччини з руїн до вершин економічного доброб}ту. У книзі „Добробут для всіх" (1956) він підбиває підсумки економічної реформи, спрямованої на свідоме створення нового економічного ладу. На початку реформи він вимагав скасування всіх регламентуючих економічну діяльність функцій держави, зміст господарської реформи вбачав у лібералізації економічного життя. Державне втручання обмежувалося правовим регулюванням та непрямим впливом, що не завдавав школи ринковому механізмові й не виходив за межі соціальної сфери. Вже у 1957 році він констатував створення „сформованого суспільства", яке дося-гло високого рівня добробуту та економічної стабільності. Доктрина „сформованого суспільства" - це пошук кращого „природного економічного порядку якого можна досягти створенням „соціального ринкового господарства". Наступний етап розвитку Ерхард пов'язував з удосконаленням соціальної функції держави, зростанням урядових видатків на соціальну сферу і розвитком соціальної інфраструктури.
Роль держави, згідно з міркуваннями Ерхарда та інших неолібералів, подібна до ролі арбітра на футбольному полі, який суворо спостерігає за діями футбольних команд відповідно до встановлених правил, але не має права безпосередньої участі у грі. Держава для підтримки умов існування „соціального ринкового господарства" має стежити за виконанням „правил" вільної конкуренції, контролювати умови ціноутворення і запобігати спробам встановлення монопольних цін, гарантувати охорону і пріоритетне значення приватної власності.
Паризька школа (дирижизм) - виникла у 20-30 рр. і спиралась теоретичні засади, запропоновані як неокласиками, так і представниками альтернативного напряму. Формування неоліберальних поглядів у Франції відбувалось за умов тотальної монополізації економіки і традиційно активної ролі держави. Неоліберальна модель суспільного розвитку враховувала цю особливість, закріплюючи за державою дирижистські функції.
Жак-Леон Рюеф (1896-1980) - французький економіст і державний діяч, фундатор французького неолібералізму. Він захищав об'єктивно зумовлений „соціальний порядок", заснований на „ринковій цивілізащТ -регулюючому потенціалі ринку, вільній конкуренції,, У повоєнні роки брав участь у розробці теоретичних засад економічної політики президента Ш. де Голля, але його неокласичні погляди у той час не знайшли визнання, оскільки де Голль дотримувався ідеї сильної держави. У 1960 р. група експертів на чолі з Ж.-Л.Рюефом та Л.Арманом підготувала доповідь „Про перешкоди економічній експансії**, в якій обгрунтувала необхідність захисту державою механізмів ринкової саморегуляції. Ця доповідь справила значний вплив на погляди французьких лібералів, зокрема, М.Алле.
Моріс Алле (нар. 1911) - французький економіст, лауреат Нобелівської премії. Основні праці - „У пошуках економічної дисципліни*' (1943), „Економіка та процент" (1946), „Податок на капітал і грошова реформа" (1976), „Загальна теорія надлишків" (1981), „Про податкову реформу" (1990). Економічну модель суспільства Алле зводить до саморегульованої ринкове- економіки, але держава у ньому відіграє активну роль. Вона є гарантом збереження основи ринкової економіки-*»приватної власності, жорстко контролює грошово-кредитну сферу, здійснює антициклічне регулювання, забезпечує розвиток соціальної сфери. Головна проблематика праць Алле 1|| поєднання економічної ефективності к соціальної справедливості. Його дослідження охоплюють як мікро-, так і макро-рівень економіки.
Він заперечує підходи моделі загальної рівноваги Вальраса (єдиний ринок з єдиною системою цін) і пропонує теорію „економіка ринків". Макроеко-номїчна модель Алле представляє економіку як сукупність локальних ринків, для яких характери, власні замкнуті системи ціноутворення. У межах локальних ринків ціни можуть вільно змінюватись, спричиняючи*утворення цінових диспропорцій в економіці. Відтак загальна економічна рівновага залежить від стану окремих ринків. Алле вбачає розв'язання проблеми через узгодження пропорцій виробництва - свідоме створення ситуації рівноваги.
Універсальними у регулюванні економіки вважає монетарні засоби (контроль за грошовою масою та регулювання ставки проценту); втручання за ксйн-сіанською схемою, на його думку, дає лише тимчасовий ефект. Державні видатки з часом втрачають свій стимулюючий і стабілізуючий вплив. Натомість у межах суворої монетарної політики проблема інвестування розв'язується державою за допомогою індикативного планування: добре знаючи скільки і чого необхідно виробляти, фірми без зайвого ризику інвестуватимуть капітали у виробництво. Алле сформулював власну версію „золотого правила нагромадження" що забезпечує максимальну продуктивність капіталу та максиміза-цію доходу на душу населення: максимальний рівень споживання досягається за нульового значення банківської процентної ставки.
Він є прихильником ..мобілізаційної моделі" державної політики, складовими якої є: формування економічно незалежного суспільства на основі особливої державної структурної політики; підпорядкування ринкових відносин загальносуспільним інтересам, наслідком якого може стати розбалансування економіки; важелем збалансування є державне індикативне планування, що не суперечить ринковим відносинам; соціальна політика. Ця теоретична модель була покладена урядом 111. де Голля в основу „політики модернізації".
Чиказька шкода (монетаризм) — течія неолібералізму, що виникла в 50-60-х роках XX ст. у Чиказькому університеті як своєрідна реакція на тривалий період ігнорування ролі грошового фактора в господарських процесах; поєднує неокласичні підходи з монетарною концепцією державного регулювання. Попередниками сучасного монетаризму були відомі американські дослідники /. Фішер і Л. Мізес
Ірвінг Фішер (1867-1947) - американський економіст і статистик, представник математичної школи в економічній теорії, один із основоположників економетрії Фішер розвинув кількісну теорію грошей.
Він розробив модель міжчасоеого вибору, яка пояснювала рішення домогосподарств відносно поточного і майбутнього Шаоживання і стала базовою у розробці теорії багато пері одної економіки. Висновки моделі, згідно з якими споживання залежить не лише віл поточного, а від очікуваного доходу, були використані наступними дослідниками функції споживання і заощадження.
Аюдеіг Miзес (1881-1973) ^американський економіст австрійського походження, професор Віденського, Нью-Йоркського і Чиказького університетів, один з останніх представників Австрійської школи. У своїх дослідження) акцентував на вивченні всіх економічних явищ з суб'єктивної точки зору окремих* господарюючих агентів, надавав вагомого значення фактору часу в економічних процесах, послідовно утверджував застосування маржиналіст-ського підходу до аналізу економічного циклу і порушень грошового обігу. Послідовно і активно захищав принципи економічної свободи, засуджував спроби державного втручання у розвиток економіки. Виступив як критик соціалізму, який, на думку Мізеса, означає ліквідацію раціональної економіки, неспроможний забезпечити раціональний розподіл ресурсів через відсутність істинної системи цін.
Мілтон Фрідмен (н. 3912) - видатний американський економіст, лауреат Нобелівської премії, економічний радник кількох президентів США. Основні праці -„Дослідження у галузі кількісної теорії грошей** (І956Х „Програма монетарної стабілізації" (1959), „ Теоретичні основи аналізу кредитно-грошової системи** (1970), „Гроші та економічний розвиток" (1973), „Монетарна історія США, 1867-1960** (1981, у співавторстві з Ан-ною Шварц). Його концепція увійшла в історію економічної науки під назвою „монетаризм" і пройшла у своєму розвитку ряд етапів.
У 1950-ті роки Фрідмен розробляє теорію перманентного доходу, яка стане базовою при розробці положень монетарної політики та аналізу циклу. Модель перманентного доходу будувалася на основі двоперіодного міжчасового бюджетного обмеження. Фрідмен виходить з того, що домогосподарства надають перевагу рівномірному споживанню. Для його підтримки домогосподарства, чиї доходи значно коливаються по роках, використовують фінансовий ринок. Отже, споживання домогосподарств залежить не тільки від поточного доходу, але й від доходу, очікуваного у майбутньому. Щорічне споживання визначається середнім рівнем доходу, очікуваного за довгі роки. Це основне положення теорії перманентного доходу було сформульоване Фрідменом у праці „Теорія функції споживання'* (1957). Теоретики високо оцінили модель перманентного доходу, оскільки вона допомогла пояснити ряд емпіричних даних, які не вписувались у кейнсіанську модель поточного доходу.
Наприкінці 50-х - у 60-ті рр. Фрідмен створює монетарну теорію господарського ииклу.На основі аналізу емпіричних даних він відкриває „видатний циклічний феномен": зміни обсягу грошової маси випереджають аналогічні зміни господарської кон'юнктури в середньому на 12-18 місяців. Це означає, що максимальні темпи зростання грошової маси у часі передують циклічному піднесенню, мінімальні - циклічному спаду. Фрідмен доводить, що циклічність економічного розвитку має грошову природу, тому лише виважена монетарна політика може запобігти як затяжній депресії, так і „перегріву" є: ономіки. Держава, виконуючи стабілізаційну функцію, може скористатись лише одним інструментом впливу на економіку — регулюванням грошового пропонування. - С
Єдину причину інфляції Фрідмен вбачає у більш високих темпах зростання номінальної грошової маси у порівнянні з темпами зростання реального ВВП. Змміна обсягу грошової маси здатна вплинути на динаміку реальних показників лише М короткостроковому періоді -(6-8 місяців), після чого їх значення повертаються до вихідного рівноважного рівня. У механізмі інфляції важлива роль відводиться очікуванням господарюючих суб гктів. які формуються з урахуванням минулого інфляційного досвіду.,|«|
На -відміну від кейнсіанців. які в аналізі залежності між інфляцією та оез-робіттям посилалися на „криву Філліпса". Фрідмен доводить, у довгостроковому періоді такої залежності не існує. Причина в тому, шо з часом економічні суб єжти оцінюють свої доходи не у номінальних, а в реальних одиницях, їх цікавить купівельна спроможність зарплати, а не кількість одержаних грошових знаків. Якшо інфляція передбачена, то її дестабілізуючий вплив практично зводиться до нуля.!'.Для доказу цього положення була застосована кон-цепція „приводного рівня" безробіття.
Суть монетаристської концепції природного рівня безробіття полягає в тому, шо в умовах рівноваги зберігається стабільний і оптимальний для економіки природний рівень безробіття. Прискорення інфляції позитивно впливає на безробіття лише тимчасово, а зайнятість пов'язана лише з непередбаченою інфляцією, яка є наслідком помилкової діяльності урядових органів і здатна відхиляти рівень безробіття від природного. У довгостроковому періоді економіка повертається до ..природного рівня", а інфляція не забезпечує її зростання. На основі концепції ..природного рівня безробіття" була побудована модель Довгострокової кривої Філліпса", пояснене явтяе стагфляції.
У 1970-ті рр. відбувається формування теорії номінального доходу і пояснення впливу грошей на основні економічні параметри (..пеоедавальнии^ме-хщіізмІІ). Фрідмен увів поняття „портфелю активів" (сукупності всіх фінансо-вих активів індивіда, фізичного і людського капіталу) як проміжну категорію, шо пов'язує гроші і ВВП. Він посилається на консерватизм людини відносно ..портфелю активів", стійкість якого забезпечує і стабільність ВВП. Фрідмен виводить рівняння довгострокової рівноваги грошового ринку. згідно якого | пропонує підтримувати темп приросту грошової маси на рівні 3-5% на рік. незалежно в:л стану кон'юнктури, шо забезпечить ..природний рівень безробіття".
Неокласичне відродження - течія в економічній теорії, що виникає у 1970-х роках на базі ідеї про необхідність мінімізації державного втручання в економіку. Під час затяжної економічної кризи 60-70-х років ряд західних економістів доходять висновку, що регулювання економіки натрапляє на спротив з боку її суб'єктів, їхню економічну поведінку не можна спрямувати в потрібному напрямі за допомогою будь-яких важелів впливу; економічні рішення, які вони приймають, не є об'єктивно зумовленими. Економічні суб'єкти наперед прогнозують наслідки економічної політики держави і намагаються вжити заходів щодо, нейтралізації їх впливу на власний добробут, завдяки чому економічна політика урядів стає неефективною. На основі цих теоретичних висновків сформувались дві течії у новій неокласичній теорії: .раціональних очікувань" та „економіки пропонування".
Теорія раціональних очікувань. Представники цієї течії ДЖ.Мут. Р. Лукас Т. Сарджент, Н. Уоллес, Е.Прескотт, Р.Барро) намагаються створити модель, яка формалізує суб'єктивну поведінку виробників та споживачів, прогнозуючи їхню реакцію на зміни політики та ринкової ситуації. Заперечуючи необхідність державного втручання в економіку, вони спираються на тезу про типовість економічної поведінки, яка врівноважує ситуацію і нівелює будь-які політичні рішення. Прихильники теорії виділяють два підходи до оцінки очікувань: „адаптивні очікування" і „раціональні очікування". Адаптивні очікування спираються на колишній досвід -знання наслідків певної урядової політики, урахування колишніх помилок - і визначають пристосувальні реакції фірм та споживачів, стратегію їх поведінки. Раціональні очікування базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, ставки проценту, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроеканомічні показники тощо.
Автором ідеї раціональних очікувань" був Дж. Мут („Раціональні очікування і теорія руху цін", 1961). Через десять років до цієї ідеї повернувся і використав її американський економіст, лауреат Нобелівської премії Рооерт Лукас. Він став фундатором „нової класичної школи економікс", яка поставила під сумнів справедливість багатьох положень як кейнсіанської, так і монетари-стської доктрин, заперечувала будь-які форми державного втручання в економіку і базувалася на суб'єктивістському підході до аналізу економічних явищ.
Американські економісти Г. Сарджент та Н. Уоллес на основі ідеї „раціональних очікувань" довели неефективність активної фіскальної та грошової кейнсіанської політики. Гіпотеза про раціональні очікування стала новим імпульсом для використання методу функціонального аналізу. Заперечуючи політику державного регулювання, новітні класики пропонують формувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб нові правила набирали чинності через достатній проміжок часу, аби суб'єкти могли адаптувати і прогнозувати свої дії.
Теорія економіки пропонування оула обгрунтована на початку 1980 РР- американським економістом Альфредом Лаффером. На відміну від кеинсіанців, які вважали, що сукупний попит породжує відповідне пропонування, прихильники теорії (Р. Манделл, М. Фелдстайп. А/. Воскіп) висунули тезу про залежність сукупного попиту від сукупного пропонування. яка стала базовою для визначення напрямків стабілізації економіки.
Будь-яке суспільство виходить з можливостей пропонування, що визначаються ресурсними можливостями економіки. Основною причиною нестабільності с нестача національного продукту. Для збільшення виробництва потрібно стимулювати інвестиції. Оскільки основним джерелом інвестицій с заощадження, автори теорії виступили проти високих податків, в яких вбача-щ причину перерозподілу ресурсів з приватного до державного сектора, шо призводить до зниження продуктивності праці, зростання витрат виробництва та дія. Розумна податкова політика, орієнтована на зниження ставки податку, є основою збільшення пропонування, зростання національного доходу, що в свою чергу збільшить податкові надходження до бюджету. Цей причин-но-наслідковий зв'язок і змоделював Лафоер .крива Лаффера продемон-струвавши, що коли податковий прес виходить за межі оптимальної податкової ставки, податкові надходження скорочуються.
Теоретики ..економіки пропонування" обстоювали обмеження державно-го втручання в економіку, виступили проти кейнсізнськйх методів антициклічного оегулювання, наполягали на суттєвому скороченні соціальних витрат, зниженні податків на прибутки кооперацій і зменшенні прогресивності шкали оподаткування. Вони також критикували монетаристські методи розв'язання проблеми інфляції. Причину інфляції вони вбачали не у грошових чинниках, а насамперед - у високих податках, які спричиняють зростання ніш Тому методом боротьби з інфляцією вважали не обмеження грошової' маем, а скорочення урядових видатків, яке дозволить знизити податки.
Впровадження у 1980 рр. адміністрацією Р.Рейгана рекомендацій теоре---ішів ..економіки пропонування" надало суперечливі результати: зниження ставок податку з корпорацій суттєво не скоротило дефіциту державного бюджету США. але виконало функції антикризового чинника.