МОДУЛЬ 2. СИСТЕМА ФІЛОСОФІЇ 2.8. ТЕМА 8. ПРОБЛЕМА СИСТЕМАТИЗАЦІЇ ФІЛОСОФСЬКОГО ЗНАННЯ Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом: Проблема систематизації основних галузей філософії. Проблема структурування філософії. Принципи і основи побудови філософської теорії. Проблема систематизації законів і категорій філософії. Конспективний виклад теми 1. Проблема систематизації основних галузей філософії Як зазначалося у темі 1, філософія — це наука, предметом якої є загальне в системі «людина—світ». До цієї системи входять такі відношення: онтологічні, гносеологічні, аксіологічні, предметно-перетворювальні та ін. Тому все розмаїття проблем філософського світогляду можна звести до п’яти великих груп: онтологічні; антропологічні; аксіологічні; гносеологічні; праксеологічні. Більш детально галузі філософського знання та їх функції подано на схемі 2. Схема 2 СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ОСНОВНИХ ГАЛУЗЕЙ ФІЛОСОФІЇ* № п/п Галузь філософії Предмет осмислення Функція Аспект рефлексії світогляду
1 Онтологія Світ Онтологічна Чи можлива людина з її свідомістю у цьому світі? Яким має бути світ?
2 Гносеологія Пізнання Гносеологічна Чи можливе адекватне пізнання?
Закінчення № п/п Галузь філософії Предмет осмислення Функція Аспект рефлексії світогляду
3 Аксіологія Ціннісно-орієнтаційна діяльність Аксіологічна Чи можлива реалізація життєвого сенсу, ключових цінностей?
4 Праксеологія Перетворювання Праксеологічна Чи можливе ефективне перетворення?
5 Соціальна філософія (філософія історії) Сукупна людина (суспільство) Соціально-історична Яке співвідношення суб’єктивного та об’єктивного, скінченного та нескінченного в суспільстві?
6 Філософська антропологія Людина як цілісність Антропологічна Яке співвідношення суб’єктивного та об’єктивного, скінченного та нескінченного в людині?
7 Методологія Загальні підходи до розуміння світу (сукупність методів) Методологічна Які типи філософствування адекватно відповідають предмету філософії?
8 Історія філософії Типи філософії і філософської діяльності Метафілософська Чи є загальні закони, принципи формування і розвитку різних історичних типів філософського знання?
9 Філософія релігії Релігійне ставлення до світу Релігійно-філософська Чи можливе існування в світі божественного?
10 Філософська логіка Форми і закони мислення Логічна Чи є універсальні способи мислення?
11 Етика Спілкування Етична Що таке добро і зло?
12 Естетика Естетичне опанування світу Естетична Як можлива діяльність за законами краси?
Онтологія описує категоріальний «кістяк» світу і будь-якого явища в ньому. Гносеологія осмислює чуттєві, логічні, інтуїтивні та емоційні шляхи адекватного істині пізнання. Аксіологія обґрунтовує набуту систему цінностей і життєвих сенсів. Соціальна філософія аналізує картину суспільства (сукупної людини), а філософська антропологія — людину як цілісну особистість. Філософія релігії осмислює певну релігійну (або атеїстичну) картину світу і відповідні їй принципи поведінки людини. Історія філософії потребує самоосмислення власного шляху, мети, перспектив розвитку філософського знання. 2. Проблема структурування філософії Сучасна філософія — це не тільки різновид світогляду, а й система знання, яка претендує на науковість. Як наука вона має свій специфічний предмет, методи пізнання, систему категорій і закони, а також задовольняє певну практичну потребу. Філософія є знання загального, що зближує її з наукою, оскільки наука, як і філософія, відображає світ у загальних поняттях. Зближує філософію з наукою також і те, що філософія прагне теоретично обґрунтувати свої положення, довести їх, виразити в теоретичній формі. Наведена схема (див. схему 3) дає уявлення про структуру сучасної філософії. 3. Принципи і основи побудови філософської теорії Існують два основні способи систематизації філософського знання: класичний і некласичний. Класичні системи філософії (наприклад, античні філософські системи або системи німецької класичної філософії) є цілісні, замкнені, довершені, а некласичні системи не претендують на цілісність, завершеність, замкненість. Світоглядний характер філософського знання становить головну його специфіку, визначає його фундаментально гуманістичний зміст. Міра «гуманістичної насиченості» тієї чи іншої філософської позиції залежить головним чином від способу філософствування: діалектичного або догматичного. Перший підхід постає в прагненні до мудрості, націленості на постійний пошук, на різноманітні варіанти відповіді, на «вічні проблеми». Другий підхід тлумачить філософію як науку про суще і тому вбачає головне її завдання в досягненні істини. Першому «софістичному» підходу відповідають слова Сократа: «Я знаю, що я нічого не знаю», а другому епістемному підходу відповідають слова Аристотеля: «Платон мені друг, але істина — дорожча». Для побудови системи філософії користуються такими принципами: монізму, дуалізму і плюралізму. Принцип монізму (єдиного начала) в побудові філософських систем може спиратися на ідею первинності матерії і вторинності свідомості. В цьому випадку ми маємо справу з матеріалістичним монізмом. Принцип монізму в побудові філософських систем може спиратися на первинність ідеального і розглядати матеріальний світ як вторинний, похідний. Це — ідеалістичний монізм (наприклад, філософська система Г. Гегеля). Філософські системи, які заперечують єдине начало у світі і будують концепцію світу на базі двох або багатьох начал, в історії філософської думки дістали відповідно назву дуалізму (Р. Декарт) і плюралізму (Г. Лейбніц). 4. Проблема систематизації законів і категорій філософії Філософія як наука постійно потребує розв’язання проблеми систематизації своїх категорій і законів. В епоху античності перший системний перелік категорій склав Арістотель. Він виділив десять категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, положення, стан, дія, страждання. Проте це був лише перелік (каталог) категорій, механічна сукупність, у якій категорії не підпорядковувались ніякому висхідному переконанню або закону. Вони не були пов’язані ні одна з одною, ні із загальнофілософськими настановами. Ключові для Арістотеля категорії — «матерія», «форма», «причина», «ціль» не увійшли до цього списку. Таке ставлення до категорій було зумовлене історично першою логікою, яку він саме і створив. Це була формальна логіка. Вона сприймає схожість і відмінність предметів за їхньою зовнішньою, формально-кількісною ознакою і байдужа до якісно-зовнішніх їхніх особливостей. У філософії Нового часу ґрунтовну систему категорій розробив І. Кант. Їхній склад такий: кількість (єдність, множина, цілісність), якість (реальність, заперечення, обмеження), відношення (субстанція, причина, взаємодія), модальність (можливість, дійсність, необхідність). Вона повніша від арістотелівської і структурно організована за тріадичним законом: кожна третя категорія є результатом взаємодії (синтезу) перших двох. Але вона має серйозні недоліки: по-перше, вона є статичною, по-друге, виключає джерело виникнення і розвитку знання, зокрема джерело розвитку самих категорій, і по-третє, категорії Канта — це апріорні поняття людського розсудку, тобто дослідні здатності свідомості, які існують до початку будь-якого пізнання. Категорії кантівської філософії лише підібрані і формально упорядковані, але не виведені з якоїсь спільної основи. Таке розуміння категорій диктувалося новим розумінням мислення, новою логікою, яку Кант назвав трансцендентальною. Іншу, динамічну систему категорій навів Гегель. Він уперше ввів у розуміння категорій ідею становлення. Категорії в такому розумінні вже не каталог, не таблиця, яка спочиває, а живе ціле, яке розвивається. Вони пов’язані єдністю походження і розвитку: кожна з категорій випливає з усього попереднього руху як його необхідний результат. Гегель виявив логічну основу, рушійну причину у розвитку категорій. Цей розвиток здійснюється силою внутрішніх суперечностей, які приховані у природі самого поняття, так що мислення в цілому постає як постійне виникнення і вирішення суперечностей. Розуміння категорій у Гегеля є містифікованим: категорії являють собою не засіб і знаряддя людського пізнання, а насамперед сходини абсолютного духу. Таке тлумачення категорій диктувалося новим способом розуміння, а також створеною Гегелем діалектико-ідеалістичною логікою, логікою мислення, яка розвивається із самого себе. Діалектико-матеріалістична філософія розуміє мислення як одну з людських здібностей. Відповідно у ній змінюється зміст і призначення філософських категорій; вони визначаються як загальні нормативи пізнавально-світоглядного ставлення людини до дійсності, в тому числі свого власного буття. За своїм джерелом категорії — це відображення суспільно розвиненого людиною реального предметного світу. Оскільки категорії є відображенням об’єктивного в суб’єктивному, то вони мають відношення і до об’єкта, і до суб’єкта, тобто є об’єктивними за змістом і суб’єктивними за формою. Їхня суб’єктивність означає, що вони є ідеальними формоутвореннями свідомості, притаманні тільки людині і мають смисл й практичну виправданість лише у колі людського існування. Проте суб’єктивність категорій не означає їхню довільність, випадковість. Як форми свідомості категорії універсальні і необхідні, отже, обов’язкові і примусові для мислення кожного окремого індивіда. Загальність і необхідність їх коріняться у соціокультурній генезі, а об’єктивність їх ґрунтується на колективному людському досвіді. Але завершеної і загальновизнаної системи категорій не існує, хоча висхідні точки побудови такої системи є. Це, насамперед, принцип відображення, який утверджує досвідне походження філософських понять; принцип єдності діалектики, логіки і теорії пізнання, згідно з яким категорії діалектики є водночас і універсальними формами буття, і універсальними формами пізнання; принцип відповідності історичного і логічного, який вимагає розглядати логічну послідовність категорій відповідно до їх історичного виникнення і розвитку. Немає досі загальноприйнятої класифікації категорій, хоча основа для такої класифікації є — це фундаментальні принципи діалектики, зокрема принцип універсального зв’язку і розвитку. Категорії, що відображають усталений план буття і свідомості, умовно можна назвати зв’язками структури, і, навпаки, категорії, що відображають мінливий план буття і свідомості, — зв’язками детермінації. Що стосується законів, то вони відображають сутність розвитку і послідовно відповідають на такі суттєві питання: Який механізм розвитку? Яка причина розвитку? У якому напрямі відбувається розвиток? Загальновизнаними є такі закони: закон єдності і боротьби протилежностей; закон взаємного переходу кількісних і якісних змін; закон заперечення заперечення. Питання для самоконтролю Визначте предмет філософії. Назвіть основні типи філософствування. Які принципи систематизації філософського знання? У чому полягає різниця між класичними і некласичними системами філософії»? Назвіть принципи класифікації категоріального апарату філософії. Назвіть принципи класифікації законів діалектики. Назвіть компоненти системи діалектики. Філософський словник: систематизація, класична філософія, некласична філософія, монізм, дуалізм, плюралізм, тип філософствування, галузь філософії, система філософії, структура, функція. 2.9. ТЕМА 9. ОНТОЛОГІЯ Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом: Сутність, проблеми і основні форми буття. Буття матеріального. Сутність матерії. Основні форми існування матерії. Проблема єдності світу. Свідомість як відображення буття. Закони розвитку буття. Конспективний виклад теми 1. Сутність, проблеми і основні форми буття Система філософського знання поряд з предметом, принципами, методами включає в себе закони і категорійний апарат. Усі елементи системи тісно взаємопов’язані і становлять цілісну єдність, яка створюється навколо ядра, вихідної, системотворчої категорії. Відомо, що існує багато різних систем філософії, основу яких становлять відмінні одна від одної категорії: буття або дух, свідомість або матерія, людина чи надлюдина тощо. Буття належить до числа тих системотворчих понять, які покладені в основи філософії багатьма мислителями як минулого, так і сучасного. Відома телевізійна гра «Що? Де? Коли?» повторює сутність питань у тій формі, як вони були поставлені філософами давнини. Наведений вище ланцюжок питань давав змогу розкрити перший аспект проблеми буття: а) Що існує? — Світ. Всесвіт; б) Де — існує? — Тут і скрізь, всюди; в) Як довго він існує (Коли)? — Тепер і завжди. Суть проблеми полягає в існуванні суперечливої єдності неминучого, вічного і минулого, змінного буття окремих речей, станів, людських та інших істот. Внутрішня логіка проблеми буття веде філософів від питання про існування світу «тут» і «тепер» до питання про його існування «скрізь» і «завжди». Звідси випливав другий аспект проблеми буття — питання про єдність світу. Загальна відповідь на це питання сутності буття в даному аспекті має бути така: існування всього, що є, було і буде, є об’єктивною передумовою єдності світу. Нарешті, третій аспект проблеми бymmя пов’язаний з тим, що світ у цілому і все, що в ньому існує, є сукупною реальністю, дійсністю, яка має внутрішню логіку свого існування, розвитку і реально представлена нашій свідомості діями окремих індивідів і поколінь людей. Філософський смисл поняття буття тісно пов’язаний з поняттями небуття, існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості, кількості, міри та іншими категоріями. Повсякденна мовна практика також робить свій внесок в осмислення проблеми буття. Слова «буття», «є, існує» в минулому, сучасному і майбутньому існуванні належить до найбільш уживаних слів української, німецької, французької, англійської мов. Слово «є», за Гегелем та Кантом, додає характеристики, які дуже важливі для суб’єкта речення, його зв’язку з іменною частиною предиката, а значить, з його допомогою даються нові знання про речі, процеси, стани, ідеї тощо. Наприклад, ми говоримо: «Філософія є форма світогляду». У цьому реченні філософії як одному з історичних типів світогляду з допомогою дієслова «є» надаються більш широкі риси предиката «світогляд». Існує два заперечення доцільності введення в філософію категорії буття: а) оскільки категорія буття нічого не говорить про конкретні ознаки речей, то її слід вилучити з розгляду; б) оскільки буття визначається через поняття існування, то і в цьому випадку вона також непотрібна, бо повторює поняття існування. Необґрунтованість таких точок зору очевидна, бо, по-перше, категорія якраз призначена для того, щоб фіксувати всезагальні зв’язки світу, а не конкретні ознаки речей і, по-друге, філософська категорія буття не тільки включає в себе вказівку на існування, тобто наявність будь-чого, але й фіксує більш складний комплексний зміст цього існування. Отже, в категорії буття об’єднуються такі основні ідеї: світ є, існує як безмежна і неминуща цілісність; природне і духовне, індивіди і суспільство рівноправно існують, хоч і в різних формах, їх розрізненість фіксується тільки за формою, існування є передумовою єдності світу; за об’єктивної логіки існування і розвитку світ у наявності різних форм свого існування утворює сукупну об’єктивну реальність, дійсність, яка представляється свідомості і виражається у дії конкретних індивідів та поколінь людей. Для розуміння сутності буття доцільно виділити такі якісно відмінні і в той же час взаємопов’язані його форми: буття речей, тіл, процесів, яке, в свою чергу, поділяється на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого і буття речей і процесів, створених людиною; буття людини, яке поділяється на буття людини в світі речей та на специфічно людське буття; буття духовного (ідеального), яке поділяється на індивідуалізоване духовне і об’єктивоване (позаіндивідуальне) духовне; буття соціального, яке поділяється на індивідуальне буття (буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття суспільства. Майбутнім бакалаврам економічного профілю особливу увагу слід звернути на сутність соціального буття. 2. Буття матеріального. Сутність матерії Усе розмаїття форм буття звично зводять до двох його аспектів: буття матеріального і буття ідеального. Виходячи з цього, сутність матеріального буття розкривається через поняття матерії та форм її існування. Категорія матерії є фундаментальним філософським поняттям, яке розвивалось, уточнювалось упродовж всієї історії філософії. Матеріалісти античності ототожнювали її з першоосновою буття всіх речей, останнім неподільним елементом — «дном», за межами якого нічого не існує. Зрештою в межах діалектичного матеріалізму сформувалось таке поняття матерії, яке не ототожнювалось із жодною з фізичних форм і видів, а включало лише дві вимоги — бути об’єктивною реальністю і відображуватись у людській свідомості та відчуттях, існуючи незалежно від них. Зберігаючись у будь-яких змінах і перетвореннях речей, властивість бути об’єктивною реальністю свідчить про нестворюваність і незнищуваність матерії, про її вічне і нескінченне існування. Матерія наділена і рядом інших властивостей: вона скінченна і нескінченна, перервна і неперервна, структурна, перебуває у стані руху, існує в просторі і часі. У неї є і така фундаментальна властивість, як можливість відображення, з якої в ході тривалої еволюції на базі суспільної практики виникла свідомість. Нині відомі кілька видів матерії — речовина, антиречовина, поле, фізичний вакуум. Розрізняють також ряд структурних рівнів її організації: мікросвіт, макросвіт і мегасвіт. Ці структурні рівні диференційовані згідно з масштабами людини, її світосприйняттям та світовідчуженням. Існують концепції структурування матерії на засадах її складності: системи неживої природи (елементарні частки, молекули, мікроскопічні тіла, космічні системи різних рівнів тощо) і біологічні системи (вся біосфера від мікроорганізмів до людини), соціально організовані системи (людина, сім’я, різні форми колективності, об’єднання і організації, класи, партії, нації, держава, суспільство, людство в цілому). 3. Основні форми існування матерії Невід’ємним атрибутом матерії є рух. З точки зору філософії, рух — це не просто пересування, переміна місць, а будь-яка зміна предмета взагалі. Кожному структурному рівню матерії, цілісності наявних на даному рівні систем відповідають свої форми руху. Звичайно виділяють дві групи форм руху матерії: 1) ті форми, які проявляються на всіх відомих просторових масштабах і структурних рівнях матерії (механічний рух атомів, молекул, мікроскопічних і космічних тіл; поширення електромагнітних і гравітаційних хвиль; рух елементарних часток); 2) форми, які проявляються лише на певних структурних рівнях в неорганічній природі, живій природі, суспільстві (галактики, мегагалактики, біосфера, ноосфера, техносфера, екологічні системи тощо). Як правило, нижчі форми руху органічно входять до складу вищих, але кожна більш висока за своєю організацією форма руху матерії не зводиться до простої суми нижчих її форм. Рух є внутрішньою необхідністю існування матерії. В цьому аспекті говорять про існування двох типів руху матерії. Перший з них пов’язаний з процесом збереження якостей предмета, другий — зі зміною якісного його стану. Ці два типи руху відображають дві внутрішні тенденції в матеріальних процесах — тенденцію до сталості і тенденцію до мінливості. Завдяки наявності цих протилежних тенденцій відбувається рух, саморозвиток об’єктів реальності. Якісні зміни матеріальних об’єктів поділяються також на два різновиди. Перший з них — це процеси якісних перетворень, що не виходять за межі даного виду матерії, певного рівня її організації. Другий — процеси переходу від одного виду матерії, від одного її структурного рівня до іншого. Важливою і невід’ємною формою існування матерії є простір і час. Категорія простору виражає властивості об’єктів бути протяжними, займати фіксоване місце серед інших, межувати з іншими об’єктами в структурній організації матеріального світу. Поняття простору має смисл тоді, коли воно пов’язане з існуючою матерією, яка є диференційована, структуризована. Якби світ не мав своєї складної структури, не розчленовувався на окремі предмети, а ці предмети не членувались би на ще більш дрібні елементи, пов’язані між собою, то тоді поняття простору не мало б сенсу. Як зазначалось, об’єкти матеріального світу постійно перебувають у русі і розвитку. Вони являють собою процеси, які розгортаються по певних етапах. У них можна виявити деякі якісні етапи, певні стадії, які змінюють одна одну. Зміна цих стадій має характеризуватися певною повторюваністю. Такі особливості процесів характеризуються поняттям тривалості. Порівняння різних тривалостей є основою для кількісних вимірів, таких як швидкість, ритм, темп та ін. Абстрагування цих характеристик від самих процесів дає нам уявлення про таку форму існування матерії, як час. Простір є тривимірним, він має довжину, ширину і висоту; час — є одновимірним, бо він характеризується тривалістю. У фізиці ці виміри в певних випадках поєднуються, створюючи характеристику чотиривимірного простору — часу. В математиці є поняття помірного простору, в якому багатовимірність має умовний характер і використовується для структурного виразу властивостей об’єктів, що розглядаються. Поняття багатовимірності використовується і в суспільних науках, коли йдеться про оцінку сутності людини, структуру су-спільства, рівень його розвитку тощо. 4. Проблема єдності світу Практикою, наукою, в тому числі і філософією, доведено, що простір, час, рух і матерія нерозривно поєднані і взаємопов’язані. Але існує й метафізична точка зору на простір, час і матерію. Ньютон, наприклад, вважав, що коли з світу послідовно вилучати всі матеріальні тіла, то все, що залишиться, й буде простір і час. Тобто він виступав за існування абсолютно «чистого» простору і часу, розглядаючи їх як звичайний склад, де розміщуються матеріальні тіла. Насправді ж, якщо вдалося б вилучити зі світу всі матеріальні тіла, то не залишилось би нічого, а для цього не потрібно ні простору, ні часу. На це звернув увагу А. Ейнштейн, який створив загальну і часткову теорію відносності, де довів органічний зв’язок геометрії простору і часу з характером поля тяжіння (взаємним розташуванням мас, що тяжіють одна до одної), а також внутрішній зв’язок самого простору і часу, зміни їхньої метрики залежно від швидкості руху системи. У цьому полягає один з аспектів доказу єдності матеріального світу. Інший аспект єдності світу перевіряється через призму вирішення основного питання філософії. Мова йде про те, на якому принципі ми будуємо філософсько-світоглядну систему — на основі принципу монізму чи дуалізму і плюралізму. 5. Свідомість як відображення буття Свідомість — це найвища, притаманна тільки людям і пов’язана з мовою функція мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності, в попередній уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, у розумному регулюванні і самоконтролі поведінки людини. Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної діяльності. Свідомість вивчають багато наук: філософія, соціологія, психологія, мовознавство, педагогіка, фізіологія вищої нервової діяльності, семіотика, кібернетика, інформатика. Протягом віків точаться суперечки щодо її сутності. Богослови розглядають свідомість як іскру божественного розуму. Ідеалісти вважають свідомість первинною щодо матерії, вона, на їхню думку, незалежна від матерії, навпаки, остання є продуктом першої. Матеріалістична філософія і психологія вважають свідомість функцією мозку і відбиттям зовнішнього світу. Незважаючи на розбіжність думок, усі філософи згодні, що свідомість — це реальність, і вона відіграє величезну роль у житті людини та суспільства в цілому. Головними ознаками свідомості є відображення світу, відношення, цілепокладання, управління. Свідомість як відображення відтворює насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття. Специфіка свідомості як відношення полягає в її націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас об’єктом розгляду свідомості може бути вона сама та її носії, тобто свідомість пов’язана з самосвідомістю. Вихідним пунктом людського ставлення до світу є перетворення його відповідно до людських потреб, що набирає форми цілепокладання — створення ідеальної моделі бажаного майбутнього, визначення мети і засобів, розробки програми діяльності. Свідомість не зводиться повністю до мислення, поняття, пізнання і знання, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оціночне ставлення людини до світу. Усі ці компоненти слід розглядати як елементи цілісного процесу предметно-матеріального, теоретичного та духовно-практичного способів освоєння світу. Отже, основними елементами свідомості, які перебувають у діалектичному взаємозв’язку, є: усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції, воля. Розвиток свідомості — це насамперед збагачення її новими знаннями про навколишній світ і про саму людину. Пізнання речей має різний рівень, глибину проникнення в об’єкт і ступінь ясності розуміння. Звідси повсякденне, наукове, філософське, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а також чуттєвий і раціональний рівні свідомості. Генетичною передумовою виникнення свідомості є загальна властивість усіх наявних предметів і явищ як природних, так і соціальних, властивість відображення. Відображення є здатність матеріальних об’єктів, процесів, явищ відтворювати пов’язані з ними об’єкти зовнішнього світу. Будь-яка дія залишає в предметі «слід», відповідний відбиток, простий чи складний. Кожній формі руху матерії відповідає форма відображення. Умовно можна виділити відображення в неживій природі, живій природі, на соціальному рівні, які становлять якісно різні його форми. На неорганічному рівні основою відображення є збереження матерії. На біологічному рівні сутність відображення полягає в обміні речовин, без якого не можуть існувати й розвиватися живі істоти. На цьому рівні відображення має випереджувальний, вибірковий характер. Одна й та сама тварина по-різному реагує на зовнішні подразники залежно від того, сита вона чи голодна. Людина, на відміну від тварини, не змінює свою анатомо-фізіологічну організацію відповідно до змін зовнішнього середовища, а змінює це середовище відповідно до своїх потреб. Так, наприклад, з похолоданням на Землі багато тварин змінили свою біологічну структуру. Людина ж, пристосовуючись до більш прохолодного клімату, почала одягати шкури тварин, робити житло тощо. А це можливе лише на основі матеріально-практичної діяльності, наявності мислення, свідомості. Отже, специфіка соціальної форми відображення у свідомості полягає в активному перетворенні світу на основі праці, творчості. У переході на вищі рівні відображення значну роль відігравала поява інформаційного відображення. Останнє пов’язане з використанням наслідків зовнішньої дії для орієнтирів у навколишньому середовищі. Інформаційне відображення з’являється завдяки виникненню таких матеріальних структур, які не пасивно відображають зовнішні дії, а активно будують свої відносини з дійсністю, використовуючи ті фактори, що сприяють самозбереженню і розвитку. Значення інформаційного відображення особливо зростає в суспільстві (наприклад, економічної інформації). Яскравим проявом цього є поява нової науки — інформатики. Необхідно розрізняти поняття «психіка» і «свідомість». Психіка в розвинутій формі виникає з появою нервової системи. Вона притаманна як тваринам, так і людині. Психіка людини складається з двох компонентів: усвідомлене (мислення, відчуття, увага, пам’ять, воля) та неусвідомлене (емоції, навички, автоматичні дії, інстинкти, інтуїція). Вони перебувають у діалектичній взаємодії, причому провідну інтелектуальну роль відіграє свідомість. Слід розрізняти два види неусвідомлених дій. До першого виду належать дії, які ніколи не усвідомлювалися, а до другого — дії, які раніше усвідомлювалися, потім автоматизувалися і стали здійснюватися вже стихійно. Отже, вчинки людини не завжди усвідомлені. Неусвідомлене може проявитися у людині в формі різноманітної ілюзорної сфери сновидінь, владних інстинктів та ін. Проте людина — це насамперед свідома істота. Світом свідомості в неї пронизані не тільки мислення, а й відчуття. У розумінні свідомості можливі дві крайності: повний відрив її від матерії і ототожнення з останньою. Матеріалістична філософія розглядає свідомість як результат розвитку матерії. Вона є властивістю високорозвиненої матерії — людського мозку. Процес мислення супроводжується певними біохімічними, певними фізіологічними та іншими змінами в мозку, але не вони становлять його суть. Ця проблема знаходить свою конкретизацію в поняттях матеріального та ідеального. Матеріальне є філософське поняття про буття, яке вказує на його об’єктивно-реальне, тобто незалежне від свідомості, існування. Ідеальне — філософська категорія для позначення нематеріальної, суб’єктивно-духовної природи, образного відображення дійсності в людській свідомості. Ідеальне характеризує принципову відмінність між відображенням і відображуваним, образом і об’єктом. Ця відмінність полягає в тому, що суб’єктивні образи, відтворюючи властивості реальних об’єктів, самі цих властивостей не мають, оскільки позбавлені всілякої тілесності, матеріальності. Ідеальне являє собою суб’єктивно-психічну реальність й існує лише в актах свідомості. Воно є вторинне, похідне від матеріального, як суб’єктивний образ об’єктивного світу. Свідомість відображає безпосередньо не саму дійсність, а дійсність, перетворену людьми, тобто їхнє буття, матеріально-практичну діяльність. Цей процес характеризується як розпредметненням (розкриттям сутності предметів та їх можливостей з допомогою свідомості), так і опредметненням (перетворенням ідей, цілей в реальні предмети, явища). У процесі своєї реалізації потреби людини, перш ніж привести до матеріального результату, повинні усвідомитися, перетворитися на ідеальне і лише згодом, у процесі практичної реалізації, знову перейти з ідеальної форми існування в матеріальну. Незважаючи на те, що свідомість є суб’єктивна реальність, позбавлена всілякої тілесності, можливості сприйняття з допомогою органів відчуттів, її можна вивчати завдяки її органічному зв’язку з матеріальними процесами. Свідомість виявляється через мову, як її матеріального носія, втілення норм свідомості, вона проявляється через практичні дії та їх наслідки. Біологічні передумови виникнення свідомості з можливості перетворилися на дійсність завдяки включенню в антропогенез соціальних факторів, головні з яких — праця, колективний спосіб життя та членороздільна мова. Вище було показано вирішальну роль у цьому практичної діяльності. Але не менше значення мала й поява мови. Мова така ж давня, як і свідомість. Сутність мови виявляється в її двоєдиній функції: бути засобом спілкування і знаряддям мислення. Мова — це сам процес спілкування, обміну думками, відчуттями, побажаннями, цілепокладаннями і т.п. За допомогою мови думки, емоції окремих людей перетворюються з їх особистого надбання в суспільне, в духовне багатство всього суспільства. Завдяки мові продукти свідомості і форми свідомості є загальнозначущими явищами, їх можна засвоювати від попередніх поколінь і передавати наступним. Таким чином, свідомість об’єктивується у формах матеріальної і духовної культури людства. Будучи суспільною за своїм походженням і сутністю, свідомість реалізується через свідомість окремих індивідів. Набуваючи завдяки мові відносної незалежності від практики, свідомість випереджає практичну дію, формує ту саму ідеальну мету, яка визначає спосіб і характер самої практичної дії. Людина одержує інформацію не тільки за допомогою звичайної мови, а й штучних мов різних знакових систем (мова математики, кібернетики, система символів, азбука Морзе і т. п.). Знак — це матеріальний предмет, який виконує в спілкуванні роль представника чогось і використовується для одержання, збереження, перетворення та передання інформації. Знакові системи виникли і розвиваються як матеріальна форма, в якій реалізується свідомість, мислення, інформаційні процеси в суспільстві, а в наш час і в техніці (особливо в комп’ютерній). Вихідною знаковою системою є звичайна, природна мова. Будучи відбиттям суспільного буття людей, свідомість має активний, творчий характер. Творчість — це продуктивна людська діяльність, здатна породжувати якісно нові матеріальні і духовні цінності суспільного значення. Головна цінність відображуваної діяльності людської свідомості полягає у творчому її функціонуванні, коли розпредметнення результатів попередньої діяльності супроводжується внесенням у них нового змісту, що істотно змінює попередній зміст. Зв’язок з реальним світом здійснює не сама по собі свідомість, а реальні люди, які практично перетворюють світ. Свідомість через практику здійснює зворотний вплив на дійсність, що її породила. Активність характерна не тільки індивідуальній, а й суспільній свідомості, насамперед прогресивним ідеям, які, оволодівши масами, стають «матеріальною силою». 6. Закони розвитку буття Поняття діалектики в історії філософії використовувалось у різних значеннях. Сократ розглядав діалектику як мистецтво виявлення істини шляхом зіткнення протилежних думок, спосіб ведення бесіди (звідси і назва — від грец. діалего — веду бесіду, полеміку). За Гегелем, діалектика— це своєрідний і єдино правильний метод пізнання. Виникла діалектика в Давньогрецькій культурі і з самого початку набула високого інтелектуального статусу, бо мистецтво полеміки, доказу, переконання вимагає від співрозмовників великої майстерності, підготовки. Античні діалектики (Зенон, Геракліт) вважали, що світ безперервно рухається, змінюється, але вони не розуміли розвиток як виникнення нового. У філософів різних часів і епох — від античних до класиків німецької філософії — було дуже багато тлумачень діалектики. Але діалектика в її концептуальній формі виникла в культурі пізніше. У вигляді стрункої теоретичної системи вона вперше була представлена у вченні Гегеля, хоча і в об’єктивно-ідеалістичній формі. Саме як система діалектика являє собою єдність принципів, законів і категорій. Крім цього, слід розрізняти два види діалектики — об’єктивну, яка існує і діє в самих речах, і суб’єктивну, яка існує в людському мисленні, як відображення об’єктивної діалектики. Тому діалектика як теорія виконує дві основні функції — світоглядну та методологічну, тобто вчить, як ми повинні підходити до пізнання світу: розглядати все з погляду руху, зміни, стрибків — на відміну від метафізики, яка розглядає все сталим, незмінним. Принципи діалектики — вихідні, об’єктивні за змістом ідеї, які відображають найзагальніші закономірності предмета теорії і водночас виконують методологічну функцію в її побудові. До основних принципів діалектики належать: розвитку; об’єктивності; детермінації; тотожності об’єктивної і суб’єктивної діалектики; взаємозв’язку. Філософія вивчає універсальні зв’язки. Вони становлять предмет діалектики, а формою їх пізнання, фіксації виступають категорії діалектики. В категоріях фіксуються знання, риси, відношення, які властиві всьому буттю. Категорії діалектики формуються на відповідних етапах історичного розвитку суспільства. В категоріях діалектики тісно пов’язане об’єктивне знання про відповідну форму зв’язку явищ з формою думки, завдяки якій осягається і обмірковується цей зв’язок. Серед різноманітних зв’язків реального світу філософське пізнання виділило різні типи їх існування. І. Універсальні зв’язки буття, які фіксують категорії діалектики: 1. Одиничне, загальне та особливе. 2. Явище і сутність. 3. Діалектичні закономірності як форма зв’язку. Одиничне — це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які характеризуються відповідними просторовими і часовими межами, певною визначеністю. Одиничне — це ім’я предмета. Воно за своїм змістом, проявом багатше від загального. Загальне — це об’єктивно існуюча тотожність між предметами, речами, явищами. Його не можна побачити, відчути, торкнутися руками. Воно існує лише через одичне як його момент. Загальне є частинкою, елементом, стороною окремого, оскільки воно відображає останнє не повністю, не цілком, а частково, в тому, що є тотожним у предметах. Загальне за своїм змістом бідніше, ніж одиничне. Водночас воно глибше розкриває зміст, сутність речей. Особливе є проміжною категорією між одиничним і загальним. Воно відображає момент суперечливої єдності одиничного і загального. Особливе є загальним відносно одиничного і одиничним відносно загального. Наприклад, якщо взяти ланцюжок понять «Іван — студент — людина», то в ньому «Іван» є одиничним, «студент» — особливим, «людина» — загальним. Відносно «Івана» загальним є «студент», а відносно «людини» «студент» є одиничним. Явище — це все те, що чуттєво сприймається. З точки зору гносеології, явище свідчить про щось інше (наприклад, таке явище, як інфляція, є ознакою кризи всього економічного життя су-спільства). Через явище пізнається сутність речей. Сутність — це те, що є сукупністю суттєвих характеристик речі, субстанціональною, закономірною основою сущого. Сутність пізнається у явищах, а всяке явище є сутнісним. Шлях пізнання істини — це рух від явища до сутності, від сутності першого порядку до сутності другого порядку і т.д. Співвідносні категорії пов’язані одна з одною. Зв’язки між ними об’єктивні, суттєві, внутрішні, загальні і повторювані. Тобто, якщо мова йде про форму, то вона неминуче передбачає і зміст, якщо ми маємо наслідок, то повинна бути і його причина, якщо ми з’ясували суть, то лише через аналіз явищ і т.д. Таким чином, співвідносні категорії діалектики дають уявлення про закономірні необхідні зв’язки між ними як результат відображення дійсності. II. Структурні зв’язки буття: 1. Частина і ціле, принцип цілісності. 2. Форма і зміст. 3. Система, елемент, структура. Принцип системності. Частина — це те, що в сукупності з іншими складовими створює ціле. Ціле є те, що з’єднує окремі частини. Але ціле є щось інше, ніж проста сума складових частин. Воно пов’язане з принципом цілісності, що об’єднує різні типи зв’язків: будови, структури, функціонування, розвитку. Поняття «частина — ціле» займають важливе місце в так званому системному підході дослідження різних об’єктів. Систему визначають як упорядковану множину взаємозв’язаних елементів з певною структурою і організацією. Елемент — це компонента (одиниця аналізу складних предметів, явищ і процесів), яку не можна поділити на більш елементарні частини. Структура — це відносно сталий засіб зв’язку елементів того чи іншого складного цілого. Вона відображає упорядкованість внутрішніх і зовнішніх зв’язків об’єктів пізнання. Структурні зв’язки пронизують усі процеси, які відбуваються у системних об’єктах. Системно-структурний підхід дослідження об’єктів різної природи включає певні вимоги: реактивності, адаптивності, самоорганізації, ієрархічності та інші. Зміст — це сукупність різних елементів та системи взаємодій між ними, що визначають тип, характер явища, предмета, процесу. Форма — це засіб існування того або іншого змісту. Форма організує зміст, фіксує ту чи іншу ступінь його розвитку, нормалізує його стан. Форма більш консервативна і стала, ніж зміст, вона невід’ємна від змісту предмета і відносно самостійна від нього. Існує багато наук, що вивчають форму: це геоморфологія, морфологія рослин і тварин, структурна лінгвістика та інші. Кожна наука успішно використовує метод формалізації. III. Зв’язки детермінації: 1. Причинні зв’язки. 2. Необхідність і випадковість. 3. Можливість і дійсність. 4. Концепція детермінізму та її протилежність — індетермінізм. Причина — це те, що викликає наслідок. Вона ніколи не виступає в чистому вигляді: її завжди породжують умови і привід. Умови не рівнозначні причині, оскільки безпосередньо не викликають наслідок. Але поза певними умовами причина не діє, а якщо і діє, то безрезультатно або не повною мірою. Умови — це сукупність факторів, які супроводжують або сприяють причині. Не слід також ототожнювати причину і привід. Він пов’язаний як з причиною, так і з умовами, але не зводиться до них. Привід можна визначити як поверховий вираз причини, він не породжує наслідок, а тільки служить для нього зовнішнім поштовхом. Причинна залежність має досить відносний характер. Хоча причина і наслідок — необоротні поняття, і наслідок ніколи не запобігатиме причині, все ж взаємовідношення їх досить гнучкі і багатозначні. Причина і наслідок не існують безвідносно одне від одного і щодо оточуючих їх явищ, і кожне з них в універсальному світовому зв’язку може бути водночас і причиною, і наслідком. Причинний зв’язок буття і пізнання доповнюється категоріями необхідності і випадковості. Необхідність — поняття для визначення внутрішнього стійкого зв’язку об’єктів, зумовленого всім попереднім ходом розвитку їх і всією сукупністю наявних умов їхнього існування. Необхідним є те, що за певних обставин обов’язково є або повинно бути. Випадковість — поняття, яке визначає проблематичність або необов’язковість виникнення або існування подій. Випадковим є те, що за певних умов може бути, а може і не бути. Діалектика необхідності і випадковості передбачає два суттєвих моменти: по-перше, випадковість виступає формою виявлення необхідності, по-друге, випадковість виступає як її доповнення. Можливість відображає об’єктивно існуючий і внутрішньо зумовлений стан предмета у його незавершеному, потенційному розвитку. Реальна можливість та, для реалізації якої склалися всі необхідні умови. Формальна (абстрактна) можливість має малу ймовірність здійснення, а ймовірність здійснення неможливості дорівнює нулю. Дійсність характеризує реалізоване, завершене, актуалізоване буття предмета. Вона є здійсненою можливістю. До основних діалектичних законів належать: закон взаємного переходу кількісних і якісних змін; закон єдності і боротьби протилежностей; закон заперечення заперечення. Розглянемо кожний закон окремо. Вивчення закону взаємного переходу кількісних і якісних змін необхідно починати з визначення таких понять, як якість, кількість, міра. Якість — це внутрішня визначеність предметів і явищ. Якість взагалі є тотожна з буттям визначеність. Щось, завдяки своїй якості, є тим, чим воно є і, втрачаючи свою якість, воно перестає бути тим, чим воно є (Гегель). Якість виявляє себе через властивість. Кількість — це зовнішня визначеність предмета, яка вже не є тотожною з буттям. Чистим кількісним виразом є число, яке практично не пов’язане з якістю. Незважаючи на це, кількість і якість між собою взаємопов’язані, гармонійно поєднані. Єдність кількості і якості виражається в категорії міри. Міра показує межу, в якій предмети залишаються якісно визначеними. Перехід від одного якісного стану до іншого відбувається завдяки певним кількісним змінам. До певної міри кількісні зміни не ведуть до виникнення нової якості. Кількісні міри припиняються, коли міра вичерпує себе і виникає нова якість. Перехід від кількісних змін до нових якісних відбувається завдяки стрибкам. Стрибки розрізняють за: характером; змістом; формою їхнього прояву та ін. Характер стрибка зумовлюється специфікою розвитку предмета. За масштабом стрибки можуть бути довгими і короткими, охоплювати цілі епохи і незначні історичні періоди. За змістом — це перехід одного якісного стану предмета до іншого. За формою прояву стрибки можуть бути швидкими (типу вибуху) та повільними. Основний зміст цього закону полягає в тому, що перехід від однієї якості предмета до іншої здійснюється не стихійно, а закономірно в межах своєї міри. Визначивши таку міру, можна передбачити характер стрибка, його тип і відповідно зреагувати на нього. Закон єдності і боротьби протилежностей є одним з основних законів діалектики, який визначає внутрішнє джерело руху і розвитку в природі, суспільстві та пізнанні. Причини руху і розвитку криються у внутрішніх суперечностях, притаманних процесам і явищам об’єктивної дійсності — боротьбі протилежностей. Кожний предмет, явище, процес є суперечливою єдністю протилежностей, які взаємно переходять одна в одну, перебувають у стані єдності й боротьби. Єдність, збіг протилежностей означає, що вони взаємопороджують і взаємозумовлюють одна одну, одна без одної не існують. Боротьба протилежностей означає, що протилежності не лише взаємозумовлюють, а й взаємовиключають одна одну, і, взаємодіючи, стикуються між собою, вступають у взаємоборотьбу, яка може набирати різних форм. Боротьба протилежностей веде зрештою до розв’язання суперечності, яка є переходом до нового якісного стану. Нові явища, що виникають, набувають нових притаманних їм суперечностей, які і є рушійною силою їхнього розвитку. Боротьба протилежностей приводить до розвитку, під яким ми розуміємо зміни, пов’язані з оновленням системи, її внутрішніми структурними і функціональними змінами, перетворення їх в дещо інше, нове, в напрямі ускладнення. Для розвитку характерна інтегративність (нагромадження нових ознак на основі синтезу старих). Саме розвиток є нескінченним і парадоксальним. Вище присутнє в нижчому у вигляді можливості (в хімізмі є можливість виникнення живого, в живому — людини). Можливість не є небуття, це потенційне буття. У світі ніщо не виникає тільки через можливість, усе виникає через об’єктивну необхідність. У суспільстві перехід від нижчих форм існування до вищих називається прогресом. Прогрес має місце там, де підвищується рівень організації системи, її цілісності, пристосованості до середовища, функціональна і структурна ефективність, генетична пластичність з високим рівнем наступного розвитку. Закон заперечення заперечення є також одним з основних законів діалектики, який відображає поступальність, спадкоємність, а також специфічну діалектичну форму розвитку предметів і явищ об’єктивної дійсності. Схематично діалектичні заперечення можна зобразити так:
Теза — така форма думки (судження), в якій щось стверджується. Антитеза — заперечення тези і перетворення її на свою протилежність. Синтез, у свою чергу, заперечує антитезу, стає вихідним моментом наступного руху і об’єднує в собі риси двох попередніх ступенів, повторюючи їх на вищому рівні. Діалектичне заперечення передбачає не тільки зв’язок, але й перехід від одного стану до іншого, що розвивається, на вищій основі. Діалектичне заперечення виступає насамперед як заперечення, зумовлене суперечливістю самого предмета, як внутрішня неминучість його якісного перетворення. Все реальне має свої внутрішні суперечності, які наростають, загострюються і, зрештою, досягають такого стану, коли розвиток предмета стає неможливим без їхнього розв’язання. Процес розвитку відносин протилежностей у рамках певної суперечності має свої етапи: 1) вихідний стан об’єкта; 2) роздвоєння єдиного — розгортання протилежностей, перетворення об’єкта на свою протилежність (тобто перше заперечення вихідного стану); 3) розв’язання суперечності, перетворення цієї протилежності на свою протилежність (друге заперечення роздвоєного стану), що являє собою нібито повернення до вихідного. У цьому процесі кожний з етапів виступає запереченням попереднього, а весь процес — запереченням заперечення. Діалектичне заперечення означає не просто знищення чи механічне відкидання старої якості, а тільки її подолання, зняття, яке включає момент внутрішнього зв’язку зі старим, утримання та збереження позитивного змісту старої якості і тим самим становить умову подальшого розвитку, можливості нового заперечення. Сутністю закону заперечення заперечення є відображення напряму і форми процесу розвитку в цілому, а також напряму і форми розвитку внутрішніх етапів окремого циклу розвитку явища. Він відбиває спадкоємність як характерну рису процесу розвитку, бо в кожному новому ступені розвитку зберігається те позитивне, що було на попередніх стадіях розвитку у вихідному пункті та в його запереченні. Водночас кожний новий ступінь розвитку являє собою не просте, механічне поєднання позитивного змісту попередніх стадій розвитку, а виступає як діалектична єдність, в якій переборюються однобічності попередніх стадій розвитку і утверджується більш багатий і всебічний зміст, відбувається перехід у вищу фазу розвитку. Закон заперечення заперечення відображає вихідний характер розвитку, поступовість руху; розвиток, який ніби повторює пройдені вже ступені, але повторює їх інакше, на вищій фазі. Ця форма зумовлена особливостями зв’язку між етапами в розвитку явища, що виступають як стадії руху внутрішніх суперечностей від їхнього зародження до розв’язання. Остання стадія, стадія розв’язання суперечностей, перебуває в такому зв’язку з вихідною, що вона є ніби поверненням до неї, поверненням старого, але повторенням на новій вищій основі. В об’єктивній дійсності закон заперечення заперечення діє не в чистому вигляді, а прокладає собі шлях через безліч випадковостей. Багатосистемність предметів і явищ вимагає конкретного підходу до аналізу різних умов, суперечностей, тенденцій. Питання для самоконтролю Порівняйте поняття «світ», «Всесвіт», «існування», «сутність», «буття», «реальність», «об’єктивна реальність», «дійсність». У чому полягає їхня схожість і відмінність? Назвіть основні форми буття і дайте їм відповідну характеристику. Що таке матерія? Назвіть її основні види і властивості. Чи є коректним твердження про те, що матерія виникла раніше від свідомості? Назвіть основні типи, види і форми руху матерії. Що таке простір і час? Що їх об’єднує і чим вони різняться? Про що говорить використання в науці «чотиривимірного або n-вимірного простору»? У чому полягає суть принципу монізму, які є його різновиди? Розкрийте сутність дуалізму та філософського плюралізму. У чому полягає гуманістична сутність вихідних категорій філософії? Поняття свідомості та характеристика її основних функцій. Діалектико-матеріалістичне та ідеалістичне розуміння природи і сутності свідомості. Генетична передумова виникнення свідомості. Поняття відображення, його рівні і типи. Розрізнення понять «свідомість» і «психіка», сутність людської психіки. Процес мислення як результат співвідношення матеріального й ідеального. Соціальні фактори виникнення свідомості. Роль праці і мови у її формуванні. Активний, творчий характер свідомості, шляхи його використання. Принципи діалектики. Закони діалектики. Категорії діалектики. Філософський словник: буття, сутність, існування, матерія, рух, простір і час, монізм, дуалізм, плюралізм, свідомість, самосвідомість, психіка, відображення, творчість, мова, знання, інформація, цілепокладання, матеріальне та ідеальне, діалектика, метафізика, категорії діалектики (причина і наслідок, необхідність і випадковість, сутність і явище, форма і зміст та ін.), якість і кількість, перехід кількісних змін у якісні, єдність і боротьба протилежностей, заперечення, заперечення заперечення, суперечність. 2.10. ТЕМА 10. ГНОСЕОЛОГІЯ Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом: Природа і призначення процесу пізнання. Практика як основа і рушійна сила пізнання. Пізнання як процес відображення реальної дійсності, його основні види. Поняття істини, її види, шляхи досягнення. Практика як критерій істини, її абсолютний і відносний характер. Специфіка наукового пізнання. Поняття науки, її види і функції. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання. Форми і методи наукового пізнання. Особливості методів соціального дослідження. Конспективний виклад теми 1. Природа і призначення процесу пізнання Однією з важливих функцій свідомості є пізнання людиною навколишнього світу і самої себе. Люди не можуть жити, перетворювати природу без знань. Пізнання — це таке функціонування свідомості, в результаті якого виникають нові знання. Воно є невід’ємним компонентом матеріально-практичної діяльності, хоч і не позбавлене певної відносної самостійності. На відміну від практики, яка є матеріальною діяльністю, пізнання є ідеальна, духовна форма освоєння світу. Практика, як спосіб задоволення потреб людини, може бути успішною тоді, коли вона супроводжується творчим пізнанням об’єктів, їх моделюванням, планом їх перетворення. Пізнання, як і свідомість в цілому, реально існує за допомогою мови. Пізнавальний процес відображає не тільки наявні у дійсності (або ті, що дійсно існували чи будуть дійсно існувати) предмети, процеси і явища, але й усі їх можливі модифікації. Основними засадами наукової теорії пізнання є визнання об’єктивної реальності світу, відображення його в свідомості людини, практики як основи пізнання й критерію істини, розуміння пізнання як діалектичного процесу наближення суб’єкта до об’єкта, руху від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання все повнішого і точнішого. 2. Практика як основа і рушійна сила пізнання Пізнання має суспільний характер, який зумовлюється працею і мовою. Пізнання відображає реальну дійсність не прямо, а опосередковано — через матеріально-практичну діяльність. Практика породжує потребу в нових матеріалах, джерелах енергії і т. п., і це стимулює розвиток пізнання. Отже, історичний розвиток практики є рушійною силою пізнання. Та частина філософії, яка займається пізнанням, називається гносеологією. Як відомо, питання про можливість пізнання світу є зворотною стороною основного питання філософії — про відношення мислення до буття, свідомості до матерії, до природи. Наукова філософія вважає, що світ можна пізнати таким, яким він є, що в реальній дійсності немає нічого такого, чого не міг би рано чи пізно збагнути розум людини. Напрям у філософії, що заперечує або піддає сумніву можливість пізнання природи, суспільства, називається агностицизмом (грец. а — не, gnosis — знання). Таке твердження агностиків обґрунтовується головним чином посиланням на наявну різницю між тим, яким наш світ здається і яким він є насправді. Пізнання як процес являє собою діалектичну єдність суб’єктивного і об’єктивного. Суб’єктом пізнання є не свідомість сама по собі, а матеріальна істота, яка має свідомість — суспільна людина. Об’єктом пізнання є фрагменти об’єктивної реальності, які потрапили в коло практичної і пізнавальної діяльності людини. З розвитком суспільства об’єктом пізнання стає й саме пізнання, мислення людини. Процес пізнання має суспільно-історичний характер. Усі людські пізнавальні здібності, і насамперед мислення, не дані людині від природи, вони сформувалися на основі праці, суспільного виробництва. Окрема людина навчається мислити разом із засвоєнням мови й набутих людством знань. 3. Пізнання як процес відображення реальної дійсності, його основні види Пізнання відображає дійсність у формі образів. Образ — є форма і продукт суб’єктивного, ідеального відображення об’єктивної реальності у свідомості людини. Образи за своїм змістом відповідають предметам, явищам, які вони відображають. Основними формами відображення є живе споглядання та його форми — відчуття, сприйняття, уявлення, які дають конкретно-наочне знання про зовнішній бік речей, і мислення (поняття, судження, умовивід тощо), що полягає в абстрагуванні, узагальненні чуттєво даного матеріалу і оперуванні абстракціями. Чуттєве відображення базується на безпосередній взаємодії суб’єкта і об’єкта, має конкретно-образну чуттєву форму виразу, дає знання явищ. На відміну від чуттєвого відображення, яке дає знання одиничного, абстрактне мислення дає знання загального, відображає дійсність у формі абстракції. Виділяючи загальне в предметах і явищах, мислення переходить від знання явища до знання сутності речей. Тим самим воно дає змогу піднятися до пізнання всезагального, а тому відображає дійсність глибше, повніше. В історії філософії були філософи, які надавали перевагу живому спогляданню (сенсуалісти, емпірики), і такі, що визнавали провідну роль за абстрактним мисленням (раціоналісти). Насправді ж ці дві форми пізнання становлять єдине ціле, вони діалектично взаємопов’язані, доповнюють одна одну. У результаті активності суб’єкта, його творчої уяви, фантазії, інтуїції відбуваються якісні переходи від чуттєвих форм відображення до логічних, від емпіричного рівня до теоретичного, від знання явища до знання сутності. Інтуїція (лат. intuitio — уважно дивлюсь) — спосіб пізнання через безпосереднє чуттєве споглядання чи умовивід на відміну від опосередкованого послідовного логічного мислення. Відмінність між логічним та інтуїтивним відкриттям полягає в тому, що перше відкриває елементи вже відомого людині буття, друге — нові сфери буття, створюючи фундамент для логічних відкриттів. Кінцевою метою пізнання є досягнення істини. 4. Поняття істини, її види, шляхи досягнення Істина є правильне відображення суб’єктом об’єктивної дійсності, підтверджене практикою. Протилежним їй поняттям є хибна думка. Хибна думка — це зміст свідомості, який не відповідає реальності, але сприймається як істинне (цю думку треба спростовувати). Основна проблема теорії істини — як можна встановити відповідність одержаних знань реальним об’єктам, які постійно розвиваються. Для вирішення цієї проблеми необхідно розглянути основні характеристики істини: об’єктивність, абсолютність, відносність, конкретність і перевірка практикою. Кожна істина, оскільки вона досягається суб’єктом, є суб’єктивною за формою і об’єктивною за своїм змістом. Абсолютизація моменту суб’єктивного в наших знаннях веде до суб’єктивізму, агностицизму. На противагу цим хибним поглядам наукова філософія виробила поняття об’єктивної істини. Об’єктивна істина — це такий зміст знань, який не залежить ні від окремої людини, ні від людства в цілому. Об’єктивність істини ніяк не означає її незалежність від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була і залишиться однією з найважливіших гуманістичних цінностей людини. Визнання об’єктивної істини зумовлює необхідність визнання в тій чи іншій формі абсолютної істини. Абсолютна істина означає повне, вичерпне знання про щось. У принципі таке знання можливе. Але оскільки розвивається не тільки пізнання, а й його об’єкт — навколишній світ, то людство може тільки наближатися до нього. До абсолютних істин можна віднести достовірно встановлені факти, дати подій, народження й смерті тощо, але такі істини не становлять пізнавальної цінності, їх просто називають вічними істинами. Абсолютна істина — в широкому розумінні — це всеосяжна істина про реальність у цілому, або реальність окремих її фрагментів. Важливо визнати, що абсолютна істина існує як момент пізнання. Абсолютна істина складається із суми відносних істин. Відносна істина вказує на обмеженість правильного знання про щось. Наприклад, тіла складаються із атомів, вода кипить при температурі 100° тощо. У кожній відносній істині є зерно, елемент абсолютної. Абсолютизація моменту абсолютного в наших знаннях веде до догматизму, «омертвіння» знань, а абсолютизація відносного — до релятивізму (лат. — відносний), тобто до агностицизму, фактичної відмови від пізнання. З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться і наступна її фундаментальна характеристика — конкретність. Конкретність істини — це така її ознака, за якою істинність того чи іншого твердження залежить від умов, місця та часу, а також тільки в певній визначеній теоретичній системі, системі відліку тощо. Абстрактна постановка питання про істинність того чи іншого твердження призводить до невизначеного рішення. Так, на запитання взагалі: «Корисний чи шкідливий дощ?» — отримаємо відповідь — «і корисний, і шкідливий». Отже, абстрактної істини немає, істина завжди конкретна. 5. Практика, як критерій істини, її абсолютний і відносний характер Яким же чином ми можемо переконатися, чи правильні наші знання, чи помилкові? У кінцевому підсумку це досягається за допомогою практики. Практика різноманітна — від повсякденного життєвого досвіду до складних наукових експериментів. Вона є основою пізнання, його рушійною силою, об’єктивним критерієм істини. Якщо предмет під час його використання проявляє себе так, як передбачалося, то це означає, що наші уявлення про нього правильні. Практика історично розвивається. Тому практика виступає і як абсолютний і як відносний критерій. Про цю та інші проблеми пізнання студенти більш докладно можуть дізнатися з рекомендованих підручників. Крім указаного критерію, є багато інших критеріїв істини: логічний, прагматичний, естетичний, утилітарний, етичний, конвенціальний, екзистенціальний, інтуїтивний та ін. 6. Специфіка наукового пізнання Наукове пізнання. При вивченні цієї теми особливу увагу слід звернути на особливості наукового пізнання, як його вищої форми. Наукове пізнання — це такий рівень функціонування свідомості, в результаті якого одержується нове знання не тільки для окремого суб’єкта, а й для суспільства в цілому. Нові знання є результатом професійної діяльності вчених. Наукові знання розвиваються з форм донаукового, повсякденного знання, спираються на індивідуальний і загальнолюдський досвід, на суспільну практику. 7. Поняття науки, її види і функції Наука є системою понять про дійсність і має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об’єктивних законів розвитку природи, суспільства і мислення, для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства, людини. Наука — це одночасно і система знань, і їх духовне виробництво, і практична діяльність на їх основі. Наука є складовою частиною культури людства, її питома вага постійно зростає. Наука виконує такі основні функції: пізнавальну, культурно-світоглядну, функцію безпосередньої продуктивної сили, прогностичну, функцію духовного перетворення світу. Наука має справу з особливим набором об’єктів реальності, які не можна звести до об’єктів повсякденного досвіду. Для опису цих об’єктів, незвичайних з точки зору здорового глузду, наука виробила спеціальну мову, понятійний апарат, а для безпосереднього впливу на них наука створила систему спеціальних знарядь (інструменти виміру, різні прилади тощо), які дають змогу виявити можливий їх стан в умовах, що піддаються контролю суб’єкта. Наука формує специфічні способи обґрунтування істинності знань: експериментальний контроль за одержаним знанням, виведення одних знань з інших, правильність яких уже доведена. За предметом дослідження науки поділяються на природні — технічні (вивчають закони природи і способи їхнього освоєння), суспільні (об’єктом тут виступають різні суспільні явища та їх закони), гуманітарні (вивчають саму людину як особистість). Предмет науки впливає на її методи, способи дослідження об’єкта. Так, у природничих науках одним із головних способів дослідження є експеримент, а в суспільних науках — статистика. 8. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання Розрізняють емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання. Емпіричний (грец. empeiria— досвід) — це такий рівень знання, зміст якого в основному одержано з досвіду (із спостережень та експериментів), підданого деякій раціональній обробці, тобто сформульованого певною мовою. Характерною особливістю емпіричного пізнавального рівня є те, що він включає в себе безпосередній контакт дослідника з предметом за допомогою органів відчуттів або приладів, що їх доповнюють; дає знання зовнішніх, видимих зв’язків між явищами. Вершиною емпіричного пізнання є фіксація повторення явищ без пояснення причин. Емпіричні знання спираються на емпіричні факти й співвідношення, дані спостереження, показання приладів, записані в протокол, зведені в таблицю чи подані графічно тощо. Теоретичне пізнання (грец. — розгляд, дослідження) — це пояснення підстав відтворення. Теоретичне знання має загальний і необхідний характер і містить відомості про внутрішні закономірності спостережуваних явищ. На цьому рівні ми одержуємо знання не тільки за допомогою досвіду, а й абстрактного мислення. Теоретичне знання включає систему понять, суджень, абстракцій, часткові й загальні теорії. Перевага теоретичного знання полягає в тому, що воно дає розуміння суті загального закону і може передбачити майбутнє. Метафізичний підхід до розуміння емпіричного і теоретичного рівнів пізнання виявляється в запереченні єдності між ними або абсолютизації одного з них. Емпіричне пізнання може випереджати теоретичне, а теоретичне — емпіричне. Суперечності між емпіричним і теоретичним знанням вирішуються практикою, яка є основою пізнання і критерієм істини. Студентам необхідно звернути увагу на засвоєння таких понять, як «факт», «спостереження», «експеримент», «абстракція», «ідеалізація» та ін. 9. Форми і методи наукового пізнання. Особливості методів соціального дослідження Свідома цілеспрямована діяльність щодо формування і розвитку знань регулюється певними методами й прийомами. Виявлення і розробка таких норм, правил, методів і прийомів складає предмет логіки і методології наукового пізнання. При цьому логіка дає правила виведення одних знань з інших, правила визначення понять. Методи наукового пізнання — способи, що застосовуються свідомо на основі знання загальних законів природи суспільства і мислення, особливих законів пізнання і окремих, специфічних законів наукового пізнання. За ступенем загальності методи поділяються на філософські, загальнонаукові та методи окремих наук, а за сферою застосування — на емпіричні й теоретичні. Кожний з них відображає дійсність у певних формах. Схема 4 НАУКОВЕ ПІЗНАННЯ Методи Рівні Форми
Сходження від абстрактного до конкретного, історичний і логічний, аксіоматичний, системно-структурний, математичний та ін. Теоретичний Наукова картина світу, теорія, система законів, теоретичні поняття, ідея
Опис, вимір, експеримент, спостереження Емпіричний Емпіричні закони, емпіричні поняття, факти
Слід зазначити, що існують прийоми і методи, притаманні людському пізнанню в цілому, на базі яких будується як наукове, так і повсякденне знання. Вони називаються загальнологічними і подані всередині схеми 4. Наукове пізнання виробило також і свої спеціальні методи, головні з яких представлені вище. За браком місця ми позбавлені можливості дати пояснення до кожного з методів пізнання. Тому студентам слід буде прочитати про це у відповідних розділах рекомендованих підручників. Кожна форма пізнання має свою специфіку. Особливо складний характер має соціальне пізнання. Головні його особливості полягають у тому, що в соціальному пізнанні суб’єкт і об’єкт збігаються, відображення дійсності відбувається через інтереси людей, які можуть сприяти об’єктивному пізнанню, а можуть бути і серйозною перешкодою на шляху до нього. Соціальне знання має в основному ймовірний статистичний характер. Наукове пізнання як оперативна діяльність включає в себе постановку проблеми, висування гіпотез, збір фактів, розробку творчої ідеї, перевірку її практикою, розробку теорії, яка дає вирішення поставленої проблеми. Усі наукові методи взаємопов’язані. Об’єктивною основою всього є діалектика зв’язку між поодиноким, особливим і загальним. Філософським методом сучасного наукового пізнання є матеріалістична діалектика, методологічна функція якої реалізується через систему категорій, принципів і законів. Діалектика осмислює реальний процес пізнання, розглядає науку в єдиному контексті суспільно-практичної діяльності і дає змогу оцінювати перспективи пізнавального процесу. Питання для самоконтролю Назвіть основні принципи пізнання. У чому полягає специфіка та роль чуттєвого і раціонального пізнання і які їх форми? Яку роль відіграють творчість та інтуїція в пізнанні? Розкрийте діалектику стосунків між об’єктивною, абсолютною, відносною та конкретною істинами. Дайте визначення і обґрунтуйте значення практики в пізнанні. В чому відмінність наукового пізнання від практичного? Дайте визначення методу пізнання, назвіть основні методи емпіричного та теоретичного пізнання. Які ви знаєте загальнологічні прийоми і методи пізнання? Що являють собою методи сходження мислення від абстрактного до конкретного, історичний та логічний, аксіоматичний, системний? Що таке наука, яка її структура та функції? Назвіть основні критерії істини. Філософський словник: пізнання, пізнання теорії, суб’єкт і об’єкт пізнання, практика, істина, абсолютна і відносна істина, конкретність істини, критерії істини, метод, теорія, наука. 2.11. ТЕМА 11. СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ:ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом: Поняття суспільства. Матеріалістичний та ідеалістичний підходи до розуміння суспільства. Філософська антропологія про людину. Закони суспільства, їхній характер і особливості. Соціально-філософський зміст категорії «суспільне виробництво». Поняття суспільно-економічної формації та її структура. Рушійні сили та суб’єкти історичного процесу. Суспільний прогрес, його критерії, типи та напрями розвитку. Конспективний виклад теми 1. Поняття суспільства Передусім слід звернути увагу на багатозначність поняття «суспільство». Існує концепція, що суспільство — це частина природи, яка відокремилась і тому продовжує жити і розвиватись за законами природи (натуралістична трактовка, теорія соціального дарвінізму, де головне в суспільстві — боротьба видів або класів, виживання сильних). Друга концепція — феноменологічна — суспільство розглядається як середовище людини з її суперечливими зв’язками і відносинами. Третя концепція — діалектико-матеріалістична — суспільство розглядається як соціальна форма руху матерії, яка має спеціальний статус і свої особливості. Основною категорією цього статусу є наявність суспільного буття, що розвивається під егідою людини. Четверта концепція — соціологічна — суспільство розглядається як людство в цілому, як історично визначений спосіб існування і спілкування людей в їх сукупності. Найбільш доцільно поняття суспільства розглядати не як конгломерат сукупності людей та творених ними суспільних діянь, а як цілісну систему історично визначених форм суспільних відносин, що складаються в процесі діяльності людей, пов’язаної з приведенням природи і власного життя у відповідність до своїх потреб. Але мало сказати, що суспільство — це система. До цього слід додати, що наявність розумних людей у ньому перетворює систему на живий, вічно рухомий і відновлюваний механізм, який має свій початок, розвиток, занепад і перехід до нового ступеня. Інакше кажучи, розглядати феномен суспільства ми повинні завжди діалектично. 2. Матеріалістичний та ідеалістичний підходи до розуміння суспільства Існують два підходи до розуміння суспільства та його історії — матеріалістичний та ідеалістичний. Ідеалістичний підхід, який першопричиною розвитку суспільства вважає дух, ідею, свідомість (наприклад, вчення про соціальний поступ як результат розвитку абсолютної ідеї). Матеріалістичний підхід, який визнає, що суспільство розвивається в першу чергу на базі матеріальних чинників, зокрема виробництва. К. Маркс розглядає наявність у суспільстві двох факторів — матеріального та ідеального. Матеріальні фактори займають провідне місце, вони виражаються в наявності виробничих відносин, які у своїй сукупності становлять економічний базис суспільства. Ідеальні фактори є відбитком матеріальних і становлять у своїй сукупності надбудову. Отже, К. Маркс, на відміну від ідеалістичного, ввів в історіографію принцип матеріалістичного розуміння історії, суть якого зводиться до того, що не суспільна свідомість визначає суспільне буття, а, навпаки, суспільне буття визначає суспільну свідомість. Цей принцип є виразом розв’язання основного питання філософії в його першій частині (відносно аналізу суспільної реальності в матеріалістичному підході), і цим принципом ми можемо керуватись у своїй науковій та практичній роботі. З цього принципу зовсім не випливає, що буття повинно «поглинати» всю свідомість, всю духовну культуру. Навпаки, ми повинні виходити з того, що суспільна свідомість, яка має відносно самостійний характер, може і повинна активно впливати на розвиток суспільного буття. Визначимося щодо суті основних категорій у соціальній філософії. Суспільне буття — це категорія, що виражає всі сторони і види матеріального життя людини (матеріальне виробництво, побут, сім’я, відпочинок тощо). Суспільна свідомість —- це духовне життя людини, це відображення суспільного буття в свідомості людини. Між цими категоріями існує нерозривний зв’язок, у якому домінуючим має бути буття (тобто економічна сторона). Який характер має буття (тобто виробничі відносини), такий характер має і суспільство, його побут, державна система тощо. Отже, щоб вийти з кризи, нашому суспільству слід передовсім вдосконалювати економічну систему, здійснювати роздержавлення власності, налагоджувати фінансово-кредитну, банківську систему тощо. 3. Філософська антропологія про людину Поняття людини означає людину взагалі, тобто включає сукупність усіх властивостей та атрибутів людини. Будучи абстрак-цією, це поняття має два реальні втілення — окрема людина та людство в цілому. Кожен з нас, будучи окремою, вільною від інших людиною із своїм власним життям, поглядами, цінностями і т. п., є людиною настільки, наскільки в ньому (кожному з нас) є спільного всім людям. Людство в цілому складається з окремих людей, і кожна окрема людина є членом людської спільноти. Людина та суспільство є предметом вивчення багатьох наук — анатомії, психології, медицини і т. п., проте вони вивчають людину абстрактно: їх цікавить тільки якийсь окремий аспект життя людини. Людина в усій повноті її проявів піддається осмисленню тільки засобами та методами філософії. Людина в цілому .безвідносно до світу та суспільства, є предметом вивчення такої дисципліни, як філософська антропологія; соціальне буття людини вивчає соціальна філософія. Питання: «Що таке людина?» — одне з найдавніших питань, які ставило собі людство. Найчастішою відповіддю на це питання була спроба дати родо-видове визначення, як наприклад: людина — це політична тварина, людина — це розумна тварина, людина — це тварина, яка виробляє знаряддя праці. Наукові теорії, які таким чином намагались розв’язати проблему сутності людини, можна умовно розподілити на два напрями: перший — це біологічні теорії, другий — теорії соціологічні. Перші теорії виходять з розуміння людини як частини природи і намагаються дати визначення людині як біологічному видові. Теоретична неспроможність таких теорій виявляється в тому, що практично неможливо виділити якусь біологічну ознаку, яка б чітко відділяла людину від інших живих істот, оскільки й у багатьох тварин існують елементи розумної поведінки, елементи соціальної організації і навіть виробництво знарядь праці. Подібні теорії в кінцевому рахунку мають антигуманістичну спрямованість, оскільки вони, так чи інакше, намагаються підмінити моральні принципи біологічними — природного добору, розвитку популяції і т. ін. Другий вид теорій — теорії соціологічні. Вони намагаються звести сутність людини до її належності до соціальної структури суспільства, виходячи з уявлення про те, що людина є частиною суспільства, тобто частиною певної виробничо-цивілізаційної структури. Яскравим прикладом такої теорії є теорія Маркса, який писав, що сутність людини — це сукупність усіх суспільних відносин. Теоретична недостатність подібних теорій полягає в тому, що людина тут зводиться тільки до якихось соціальних, виробничих функцій, з яких практично неможливо вивести різноманітність проявів людського життя. Моральні принципи в таких теоріях підміняються принципом соціальної доцільності, що принижує цінність окремої людської особистості. Обидва види теорій мають спільну рису — вони намагаються зрозуміти людину як частину чогось — природи чи суспільства, тим самим позбавляючи людину не тільки якихось окремих параметрів, а й випускаючи з поля зору фундаментальну властивість людини — бути цілісною єдністю всіх своїх проявів. Людина не є частиною чогось, вона завжди є цілим. Уперше такий підхід до людини був сформований ще в античності. Він виявляється вже у відомій тезі Протагора про те, що людина є мірою всіх речей. Філософи античності вперше назвали людину мікрокосмом, тобто малим світом, протиставивши її та прирівнявши до макрокосму — великого світу. Між мікрокосмом та макрокосмом існує аналогія — все, що є в світі великому, є і у світі малому, тобто людина є рівновеликою всьому світові за багатством своїх проявів. Підходячи до людини як до цілісності, ми повинні визнати, що вона є цілісністю гетерогенних суперечливих начал, що не можуть бути зведені одне до одного. В історії філософії виділяли різні людські начала. Найзагальнішими із них є: тіло та душа, матеріальне та духовне, розум і воля. Найочевиднішими началами людини є тіло та душа. Тіло — це чуттєве видиме в людині, її фізична основа. Душа — це те, що робить тіло живим, спонукає його рухатись, відчувати задоволення та страждати. Душа — це життя; бездушними в прямому розумінні цього слова ми називаємо мертве тіло, в переносному — людину, яка не може або не хоче відчувати біль та радість. Життя людини відбувається в двох площинах — матеріальній та духовній. Людина, будучи фізичною істотою, живе згідно із законами матеріального світу, але, будучи істотою духовною, не може бути зведеною тільки до цих законів. Людина живе в єдності своїх матеріальних та духовних проявів: її дух обтяжений тілом, а тіло — одухотворене. Саме до такої єдності матеріального та духовного в людині звертаються нетрадиційна медицина та східні філософські традиції. Поєднуючи матеріальне та духовне, людина, проте, є єдиною. Коли ми говоримо, що людина живе, дихає, мислить, діє, то ми маємо на увазі, що існує єдиний діяльний центр людини, єдине людське Я, яке традиційно називається людським духом. Дух є осередком мислення та дії людини, і ми можемо виділити дві духовні потенції людини — розум та волю. Вони є невід’ємними атрибутами поняття людини. Будь-яка дія людини є осмисленою, інакше кажучи, людина спочатку думає, а потім робить, або, для того, щоб щось зробити, людині потрібно спочатку це обдумати. Думка є необхідною, але недостатньою для людської дії, бо, обдумавши щось, людина повинна ще захотіти це зробити. Невід’ємним атрибутом людини є свобода волі, тобто людина в будь-якій ситуації, в кінцевому рахунку може діяти або не діяти. Навіть для того, щоб щось осмислити, людині потрібне вольове зусилля. Акт мислення є таким же вольовим актом, як і будь-який людський вчинок. Аналіз цих начал показує, що, розглядаючи людину, як цілісність, ми можемо продуктивно осмислити як буття окремої людини у всіх його проявах, так і історію людства в цілому. Проте чи достатньо розуміння сутності людини, щоб осмислити буття окремої людини? Якщо ми знаємо, як функціонує людський організм, чи достатньо цього, щоб примусити функціонувати власний організм так чи інакше? Якщо ми розуміємо смисл життя та походження людства взагалі, чи достатньо цього для того, щоб зрозуміти сенс власного життя? Замислившись над цими запитаннями, ми можемо дійти того висновку, з якого постає філософія європейського екзистенціалізму, що із сутності людини зовсім не випливає існування окремої людини. Швидше — навпаки, існування окремої людини є первинним відносно людської сутності, тобто кожен із нас, навіть будучи ознайомленим з усім досвідом людства, змушений щоразу самостійно, на свій страх і ризик, відповідати на питання, які висуває перед ним його життя. Інакше кажучи, людина, народившись, уже існуючи, є ніщо, їй належить «з нуля» створювати себе як людину. Такий висновок філософії підтверджується і біологічною наукою — на відміну від інших істот, поведінка людини не задається на біологічному, генетичному рівні: виростаючи поза межами людського суспільства, дитина не може стати людиною, в той самий час, як домашні тварини, що виростають в умовах людської сім’ї, цілком відповідають природі свого біологічного виду. Відтак, людська природа не задається людській істоті від народження. Від народження людській істоті дана лише свобода стати чи не стати людиною. Свобода волі людини має два виміри — негативний та позитивний. Негативний вимір свободи полягає в тому, що людина завжди може сказати «ні» будь-кому з будь-якої причини і навіть невмотивовано. Дитина може сказати «ні» будь-якій спробі її цивілізувати і вирости істотою асоціальною в тому чи іншому відношенні. Які б не були причини такого заперечення, ці причини є вторинні щодо свободи волі людини. Будучи істотою вільною, людина не зобов’язана бути розумною, і може сказати «ні» тільки тому, що має на це право. Позитивний вимір свободи волі людини передбачає осмисленість її дій. Осмислюючи себе, своє становище в світі та суспільстві, людина може не тільки відмовитись від чогось, вона може спрямовувати свої дії на досягнення якоїсь позитивної якості, на створення чогось. Атрибутом свободи людини є відповідальність. Людина завжди відповідає за свої вчинки, навіть відмова від чогось є вчинком. Поняття свободи та відповідальності у різних вимірах передбачають дві різні характеристики людини — її здатність бути особою та особистістю. Особа — це термін, запозичений з юриспруденції, особистість — з етики. Вона акцентує увагу на соціально значущих рисах людського індивіду. І особа, і особистість людини передбачають свободу волі. Відмінність між ними існує через ту відповідальність, яку вони передбачають. Особа — це людина, наділена негативною свободою; для неї характерним є принцип юридичної відповідальності, згідно з яким людина відповідає за свої вчинки незалежно від знання чи незнання закону, якого вони стосуються. Особистість наділена позитивною свободою, оскільки на неї поширюється принцип моральної відповідальності, згідно з яким людина не відповідає за ті вчинки, які вона не усвідомлює. Тобто, тільки знаючи, що таке добро і зло, людина здатна на добрі та погані вчинки. Поняття особи та особистості не слід сплутувати з поняттям індивіду та індивідуальності. Особа — це член суспільства, особистість є рівновеликою суспільству, в той час як індивід — частина сукупності індивідів, окремо взятий представник людського роду, а індивідуальність — це те, що відрізняє окремого індивіда від інших. Індивідуальність не робить людину унікальною, оскільки ґрунтується на загальних властивостях людей. Наприклад, зовнішність людини є індивідуальною, але особливості будови її тіла, кольору очей, волосся лише підкреслюють те, що вона має ці атрибути, необхідні для людини. Унікальність людини не в тих деталях, якими вона відрізняється від інших, а в самому її існуванні. Існування і особистість окремої людини — явище унікальне і є найвищою цінністю для неї самої і для суспільства. Унікальність полягає в тому, щоб бути такою, як усі, але своїм, неповторним чином. Існування окремої людини є первісним щодо людської сутності. Людина може міняти себе, свою сутність, проте їй не підвладне власне існування. Людина приречена бути, вона суща у світі незалежно від власної волі. Людина приречена на свободу і на відповідальність, приречена на свій страх і ризик зважувати і вирішувати правильність чи неправильність своїх вчинків. Людина обмежена в своєму існуванні, вона народжується незалежно від власної волі і не може вирішувати питання власного життя чи смерті. Їй підвладна тільки тривалість життя та термін смерті. Проте фундаментальною характеристикою людини є її здатність до самотрансценденції — виходу за власні межі як в мисленні, так і в дії. Людина здатна жити й віддавати своє життя заради того, що не зводиться до її власного існування. Людина здатна до пізнання різних істин, вона здатна для створення матеріальних цінностей, які безпосередньо не випливають з її існування; людина здатна долати межі свого існування через віру, надію, любов. 4. Закони суспільства, їх характер і особливості Важливим є питання про характер і зміст законів суспільного розвитку. Виходячи з того, що суспільне життя має дуже складний, динамічний і необоротний характер, деякі філософи (особливо ідеалістичного напряму) взагалі заперечують існування об’єктивних законів історичного розвитку і тим самим відмовляються від раціонального керування суспільними процесами і передбачення їхніх перспектив. Більшість філософів все-таки вважає, що закони існують, що історичні процеси пізнавані, але трактує їх пізнаваність через ідеалістичну аргументацію (наприклад, як у Гегеля, — пізнаваність історії через пізнання абсолютної ідеї). Діалектико-матеріалістичне розуміння законів суспільства полягає у тому, що ці закони існують, вони мають об’єктивний характер, але разом з тим суттєво відрізняються від законів природи. Закони природи, як правило, діють вічно і є незмінними. Закони суспільства, суб’єктом розвитку якого є людина, мають історичний характер (тобто змінюються) і мають суб’єктивний відтінок, бо здійснюються не тільки через об’єктивні умови, а й суб’єктивні фактори, створювані суб’єктом. Тобто, дія людини через закон не відповідає адекватному результату дії (в цьому великий парадокс, який треба кожного разу вирішувати). Тому суспільні закони діють у двох напрямах: вони є і фіксаторами наявних відносин, і разом з тим регуляторами історичного процесу (наприклад, закон вартості). 5. Соціально-філософський зміст категорії «суспільне виробництво» Як показав К. Маркс, основним фактором існування і розвитку суспільства є суспільне виробництво. Воно являє собою трудову діяльність людей, спрямовану на створення споживчих вартостей, необхідних для існування та розвитку людства. Людина виступає в цьому процесі як суб’єкт, мета та засіб (фактор) виробництва. Суспільне виробництво як таке поділяється на матеріальне та духовне. Матеріальне виробництво має на меті перетворити предмети природи на предмети задоволення людських потреб. Духовне виробництво покликане створювати духовні цінності, які покращують матеріальне виробництво, збагачують людей знаннями та досвідом, змінюють потенціал робочої сили. Спосіб виробництва — це спосіб створення матеріальних благ (засобів виробництва і засобів існування), необхідних для життя та розвитку суспільства. Спосіб виробництва включає продуктивні сили та виробничі відносини. Продуктивні сили виражають відношення виробництва до природи і складаються із знарядь і засобів виробництва та людей, які його обслуговують, а також знань, досвіду та науки, які вони використовують. Виробничі відносини — це відносини, що виникають у процесі виробництва. Вони мають об’єктивний характер, залежать від характеру відношення до знарядь праці, виробленої продукції, до власності. Якщо ж власність відчужена, то відношення набувають антагоністичного характеру. Якщо ж власність, засоби виробництва перебувають у руках виробника, то виробничі відносини набувають неантагоністичного характеру. Для гармонійного функціонування виробництва існує і повинен спрацьовувати основний соціологічний закон: закон відповідності виробничих відносин характеру та рівню розвитку продуктивних сил. Якщо таке співвідношення порушується, то в суспільстві виникають аномалії, які вирішуються соціальними революціями або соціально-економічними реформами. 6. Поняття суспільно-економічної формації та її структура Для історико-філософського вивчення процесу розвитку су-спільства К. Марксом була введена така важлива категорія, як суспільно-економічна формація (СЕФ). Вона виражає тип суспільства, що характеризується своїм способом виробництва і відповідними йому виробничими відносинами. Суспільству відомі такі типи формацій: первісний і рабовласницький лад, феодалізм, капіталізм, комунізм (перша стадія — соціалізм), постіндустріальні країни і посткомуністичний лад (головним чином для країн СНД). Основними структурними елементами СЕФ є базис та надбудова, а також надбазові та надбудовні елементи — нація, мова, культура, побут, сім’я та ін. Базисом називається сукупність усіх виробничих відносин, що складаються в суспільстві. Можна дотримуватися й іншого визначення: базис є сукупність наявних у суспільстві економічних укладів. Надбудова — це відображення базисних відносин в ідеалізованій формі. Вона існує для захисту базису і складається з трьох елементів: сукупності ідей, теорій; наявності відповідних інститутів та організацій, які культивують ці ідеї, теорії (центральною серед них є держава); наявності ідеологічної спрямованості — забезпечення функціонування панівного ладу. Між базисом та надбудовою існує діалектичний зв’язок, в якому провідне місце посідає базис. Для правильного розуміння життєдіяльності суспільства велике значення має його соціальна структура. Це сукупність соціальних спільностей, класів, націй, соціальних груп, прошарків тощо. Кожна з цих спільностей має свої об’єктивні й суб’єктивні чинники утворення та функціонування. Головним елементом соціальної структури є класи. Це найбільш масові і безпосередньо пов’язані з процесом виробництва групи людей, що різняться між собою: за своїм місцем в історично означеній системі виробництва; за відношенням до засобів виробництва (основний критерій); за роллю в суспільній організації, а також методами і формами розподілу національного продукту (визначення за В. І. Леніним). Класи виникли на тому етапі розвитку суспільства, коли у виробництва з’явився додатковий продукт і можливість його відчуження. Поява антагоністичних класів породила класову боротьбу, яка приводила до соціальних революцій. У філософії поряд з теорією класів і класової боротьби розробляється теорія стратифікації, тобто поділу суспільства на окремі соціальні групи (страти), і теорія формування середнього класу на основі демо-кратичної приватизації власності, яка повинна забезпечувати єдність та гармонію суспільних сил. Важливим елементом соціальної структури є також нація. Нація — це сукупність людей, яка історично склалася на основі певного етносу (етносів), має свою територію, мову, побут, традиції і звичаї, психічний склад і пов’язана сталими економічними зв’язками. Нація є основою державності. Боротьба за суверенітет, за встановлення своєї державності приводить до національно-визвольної боротьби. Існують дві тенденції у вирішенні національного питання — тенденція консолідації (об’єднання) націй і тенденція національного визначення. На даному етапі перемагає друга тенденція. 7. Рушійні сили та суб’єкти історичного процесу Важливим для соціальної філософії є визначення рушійних сил та суб’єктів історичного процесу. Основними рушійними силами соціального розвитку слід вважати потреби, інтереси, цінності. Вони можуть бути індивідуальними і суспільними, матеріальними і духовними. Суб’єктами творення і розвитку суспільства виступають також маси і особи. Справжнім творцем історії є народ, народні маси. Вони породжують історичних осіб, які мають вирішальний вплив (як позитивний, так і негативний) на хід історії. Існують два хибні підходи до природи історичного процесу — фаталізм та волюнтаризм. Фаталізм — це філософські погляди, які стверджують, що історичний процес є фатальним, неминучим, а народні маси та історичні особи не мають впливу на його розвиток. Волюнтаризм — це філософське вчення, яке заперечує або ігнорує об’єктивні закони розвитку і вважає, що управління суспільним процесом можна досягти силою за допомогою дії історичних осіб. Така філософія веде до тоталітаризму, фашизму та культу особи. 3. Рушійною силою суспільства є соціальна революція. Її роль полягає в докорінній зміні усталених суспільних відносин і створенні нової суспільно-економічної формації шляхом класової боротьби. Існують такі типи революцій: буржуазна та соціалістична, які розрізняються за своїм характером і рушійними силами. Рушійними силами революції, як правило, є народні маси, прогресивні класи та виразники їхніх інтересів — партії. Соціальні революції можуть здійснюватися як шляхом насильства, так і мирним шляхом за допомогою докорінних реформ. Для кожної революції повинні існувати об’єктивні та суб’єктивні передумови, революційна ситуація, від якої залежить форма революції — мирна чи немирна. В сучасних умовах найбільш типовою є мирна форма революції, яка вирішує корінні соціальні питання (зміну влади, економічних відносин) політичними та економічними методами за допомогою реформ. 4. Важливим і постійним джерелом та рушійною силою суспільного розвитку, економічною основою кожної соціальної революції є протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами. Це протиріччя спонукає суспільство до дотримання загального соціологічного закону — закону відповідності виробничих відносин характеру і рівневі розвитку продуктивних сил, тобто до рівноваги між ними. 5. Рушійною силою розвитку суспільства є також політична система, найбільш яскраво виражена у формі держави. Політична система — це система політичних партій, організацій, інститутів, рухів та відносин між ними. Політична система органічно входить до надбудови суспільства та обслуговує економічний базис. Важливим компонентом надбудови є держава. Це основна форма управління суспільством політичними засобами. Вона виникла після появи класів і необхідності встановлення злагоди між ними. Існує два погляди на сутність держави: марксистський, який вважає, що держава має класовий характер і є органом насильства, та загальнолюдський, за яким держава — це орган управління і досягнення злагоди в суспільстві. Тип держави завжди відповідає типові суспільства — рабо-власницька, феодальна, капіталістична, соціалістична, постсоціалістична. Держава, спираючись на владу, органи управління, армію, карні органи, розвідку, бюрократичний апарат тощо, виконує дві функції — внутрішню і зовнішню. Основними формами правління є монархія, конституційна монархія, республіка (парламентсько-президентська, або президентсько-парламентська, парламентська, президентська). У країнах СНД та Україні йде боротьба за створення незалежних демократичних правових держав. 8. Суспільний прогрес, його критерії, типи та напрями розвитку З’ясувавши суть основних джерел та рушійних сил суспільного прогресу, слід перейти до поняття спрямованості історичного прогресу, його критеріїв і характеру протиріч. Посилаючись на складність ситуації, деякі філософи-песимісти взагалі заперечують існування суспільного прогресу. З точки зору діалектико-матеріалістичного розуміння, прогрес існує об’єктивно, незважаючи на наявність у ньому серйозних протиріч (економічні негаразди, міжнаціональна напруженість, економічна криза тощо). Об’єктивною причиною соціального прогресу є саме характер суспільства як життєдіяльного організму. Регрес, якщо і є, має тимчасовий характер і повинен переходити в стабілізацію, а потім у прогрес. Основним критерієм соціального прогресу є розвиток продуктивних сил, виробничих відносин, НТП. Є і допоміжні критерії — освіта, рівень демократії та свободи, рівень спілкування людей тощо. Основними щаблями суспільного прогресу є зміна суспільно-економічних формацій, культур, епох, поворотних моментів історії тощо. Прогрес буває двох типів — прогрес антагоністичного суспільства, який є тимчасовим і досягається в результаті боротьби класів, і прогрес неантагоністичного суспільства, який є постійним і досягається співпрацею всіх класів та груп суспільства. Аналізуючи політичне становище у світовій історії, треба бачити активний процес перетворення класів і націй, народних мас, особи з об’єкта пригноблення, експлуатації в суб’єкт історичної дії для досягнення нових щаблів суспільного прогресу (наприклад, боротьба за розвиток ринкових відносин в Україні та країнах СНД). Питання для самоконтролю Визначення поняття суспільства. Сутність матеріалістичного та ідеалістичного підходів до розуміння суспільства. Закони суспільства, їх тотожність і відмінність від законів природи. Що таке суспільне виробництво, поняття матеріального та духовного виробництва. Сутність способу матеріального виробництва, його структура. Поняття суспільно-економічної формації, її структура. Охарактеризуйте сутність базису та надбудови, їх діалектичного взаємозв’язку. Визначте поняття соціальної структури суспільства, класу та нації. Дайте характеристику основних джерел та рушійних сил історичного процесу: а) потреби, інтереси, цінності; б) народ, народні маси і особистості; в) соціальна революція, її призначення, типи та роль у розвитку суспільства; г) протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами. Дайте характеристику політичної системи суспільства. Поняття держави, її типи, призначення і форми правління. Соціальний прогрес, його природа, критерії та типи. Філософський словник: суспільство, закони суспільства, су-спільне буття, суспільна свідомість, суспільне виробництво, спосіб матеріального виробництва, продуктивні сили, виробничі відносини, суспільно-економічна формація, базис, надбудова, соціальна структура суспільства, класи, політична система, держава, прогрес, регрес, фаталізм, волюнтаризм. 2.12. ТЕМА 12. ФІЛОСОФІЯ І МЕТОДОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНОГО ТА ЕКОНОМІЧНОГО ПІЗНАННЯ Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом: Методології та стилі мислення. Рівні методологій. Основні методи наукового пізнання. Економічна діяльність і мораль. Проблема гуманізації економічної освіти. Конспективний виклад теми 1. Методології та стилі мислення На кожному етапі розвитку наукових досліджень діє система усталених принципів мислення (парадигма) та певний стиль мислення, який треба враховувати. Для класичного періоду в мисленні були характерні наочність, механістичний підхід, метафізичне поняття істини (істина як вічна категорія виступає у двох формах— «Так» або «Ні»), раціоналізм — віра в пізнання істини за допомогою розуму, голий детермінізм, ігнорування випадковостей і т. ін. У сучасний період в стилі мислення превалює діалектичний підхід, сумісність перервного й неперервного, визнається принцип доповнюваності, багатозначність логічних термінів, альтернативний вибір тощо. Для сучасного стилю мислення характерна подальша математизація наукового пізнання, зростання евристичної ролі принципів симетрії, принципів інваріантності (незмінності в групі перетворень), комп’ютеризації простоти (що найбільш просте, те й найбільш економне), посилення аналізу дискретних станів об’єктів, ієрархії рівнів їхньої будови, застосування методів моделювання, конструктивно-технологічних та системно-структурних підходів, перехід від вивчення наявної форми речей до відкриття можливих станів їх, від механістичного однолінійного розуміння причинно-наслідкових відношень до ймовірнісно-гіпотетичного опису дійсності (за законами нелінійної механіки), від однофакторних до багатофакторних функціональних зв’язків. Стиль мислення певної епохи виражається не тільки через зазначені вище методи, формули, алгоритми, а й через таке поняття, як парадигма (грец. paradeigma — приклад, зразок для словозмінювання, за допомогою якого можна отримувати новий вислів). Цей термін активно використав американський історик і філософ Томас Кун, який написав книжку «Структура наукових революцій» (М., 1975). У ній він розглядає науку на певному етапі як вираз наперед усталеної парадигми, а революція в науці розглядається як розпад діючої парадигми і перехід до іншої. Першими парадигмами в історії філософії були: «Світ — це єдине» (Парменід), «Людина — є міра усіх речей» (Протагор). У новий час — «Знання — сила» (Ф. Бекон), «Мислити — значить існувати» (Р. Декарт), «Існувати — значить бунтувати» (А. Камю) та ін. Деякі з них перейшли в діючі гасла, стали девізом для сучасників, афоризмами. Наприклад, такий афоризм приписується Ф. Достоєвському: «Красота врятує світ». Тому ми можемо стверджувати, що парадигми мають велике моральне й мобілізуюче значення в творчій діяльності і їх можна порівняти з поняттям національного менталітету, зокрема з менталітетом української нації. У радянський період діяли свої види парадигм типу: «Партія — наш керманич», «Комунізм — наше найближче світле майбутнє», «Економіка мусить бути економною» тощо. Зараз ми будуємо самостійну, незалежну, демократично-правову державу Україну на базі ринкових відносин. Тому основною парадигмою в діяльності держави та її громадян має стати створення надійних і постійно діючих ринково-економічних відносин на базі різноманітності й рівноправності усіх форм власності, свободи виробника, його творчої ініціативи, на базі взаємного партнерства, справедливості і взаємовигоди, на соціальній базі «середнього класу». 2. Рівні методологій Методологія не є суцільною наукою і має прошарковий характер. Найбільш загальний характер має філософська методологія. Її альтернативні підходи — метафізика й діалектика. Там, де мова йде про сталість, повторність процесів, де є факти переліку механічного утворення, там використовується метафізика, а в ній — формальна логіка, яка чітко дає відповідь на питання — «Так» чи «Ні». Такими методами користуються обчислювальна математика, бухгалтерський облік, статистика тощо. Де є рух, динаміка, стрибки й переходи, наприклад у явищах кризового стану, інфляції, гіперінфляції, маргіналізації, ризику, там використовуються методи діалектичної логіки. Другий ешелон методології — це загальнонаукова методологія, яка включає у себе й елементи діалектики, й елементи метафізики, тобто формальної логіки. Ця методологія об’єднує такі методи, як індукція та дедукція, аналіз і синтез, зв’язок логічного з історичним тощо. Розробка проблем методології як науки обумовлена необхідністю вдосконалення наукою своєї власної природи, розробки принципів і методів, що лежать в основі пізнання дійсності та відтворення її у мисленні в абстрактних формах. У зв’язку з розширенням теорії виникає потреба створювати спеціальну «надбудову» — метатеорію. Для конкретних економічних наук такою метатеорією є політекономія або, як її зараз називають, «теорія макроекономіки». В теорії інформатики поряд з існуванням різних спеціальних мов існує теорія метамови. Для різних видів бухобліку існує загальна теорія бухобліку, яка своєю методологічною основою має розробку балансової системи обліку, і т. д. У третьому ешелоні методології знаходиться методологія конкретного предмета, наприклад, у бухобліку, в статистиці, математиці і т. д. Так, у математиці досить широко використовується метод індукції, аксіоматичний метод, метод формалізації тощо. У соціальній статистиці — метод групування, метод індексації. Усі ці види методологій тісно взаємопов’язані, і немає рації їх роз’єднувати, а тим більше протиставляти. Метатеоретичною повинна бути загальнофілософська методологія, яка тісно пов’язана із світоглядними принципами. 3. Основні методи наукового пізнання Усі існуючі методи наукового пізнання умовно можна поділити на три групи: філософські (діалектика й метафізика); загальнонаукові (індукція, дедукція, аналіз і синтез, абстрагування, єдність логічного з історичним, аналогії (біоніка), формалізація, логіко-математичне моделювання та ін.); специфічні методи кожної науки. Серед філософських методів розглянемо метод поділу єдиного і пізнання в синтезованому виді його суперечливих сторін, який випливає з діалектичного закону єдності й боротьби протилежностей. Протилежності існують об’єктивно в кожній речі, процесі, в єдності й боротьбі. Складність цього методу, його розуміння полягає в тому, що кожного разу треба уміло виявити ці протилежності, причому вони повинні бути рівнозначні й діалектично пов’язані, тобто такі, що передбачають одна одну і в той самий час виключають одна одну. Тоді ці протилежності можуть не тільки співіснувати, мінятися місцями, а й переходити одна в одну. Візьмемо приклад з політекономії. Сама економіка (метод господарювання), особливо в умовах ринку, має двоїстий характер. З одного боку — це обмін товару на товар (продукт праці на продукт праці), а з другого — це зміна власника товару, тобто перехід права власності від одного власника (продавця) до іншого (покупця). Результати господарювання за день, місяць, рік і т. д. виражаються в системі бухобліку, який виробив балансний метод урахування різних форм господарювання через двоїстість розрахунків, а саме — статика економіки виражається термінами «Актив» і «Пасив», а рух змін (динаміка) господарських актів термінами— «Дебет» і «Кредит». Обмеженими формами філософських методів є еклектика й софістика, які є антидіалектичними і мають метафізичний відтінок. Еклектика — метод нерозбірливого поєднання різних фактів, положень без виділення головного, пріоритетного значення. Такі методи часто поширюються в періоди неозначеності, історичного зламу, кризового стану, коли складається багато економічних програм відродження економіки, а не визначається, як це зробити, у чому полягає механізм відновлення. Софістика — метод, який часто-густо використовується політиками, соціологами, економістами для досягнення своїх егоїстичних цілей за допомогою перекручення змісту, підміни понять. Методи другої групи поділяються на експериментально-до-сліджувальні та загальнотеоретичні. Експериментально-досліджувальні — це спостереження, експеримент, вимірювання, класифікація. Метод спостереження доцільний там, де вивчаються реальні предмети та явища і потрібна об’єктивна оцінка. Експеримент є вищою формою емпіричного дослідження, де об’єкт дослідження може бути створений штучно, він є більш динамічним, може багаторазово повторюватись і вдосконалюватись. Проведення експерименту на простих моделях, або у вигляді розумового експерименту заощаджує кошти і може проводитись у досить простих умовах. Вимірювання — це збір і облік інформації, її переробка, систематизація, статистичні виміри. Вимоги методів — точність, оперативність, зручність у використанні. Всі емпіричні методи потребують відповідної експериментальної бази, зокрема наявності комп’ютерної техніки. Загальнотеоретичні методи наведено вище. Вони мають широку можливість для використання творчих прийомів, оскільки пов’язані з абстрактним мисленням і продуктивним уявленням. Індукція — метод переходу від окремих фактів до загальних положень. Треба тільки пам’ятати, що індукція може бути повною лише в абстракції (наприклад, у математиці). А взагалі індукція обмежена і вона може призвести до неправильних висновків. Методом протилежного напрямку є дедукція, коли апріорно сприймається загальна істина (принцип, закон, аксіоми), яку в подальшому слід конкретизувати, застосувати до окремого факту. Велике значення в економічних науках мають аналіз і синтез. Прикладом цього є метод аудиції підприємницької діяльності, визначення її рентабельності або нерентабельності (банкрутства). Метод абстрагування — коли ми абстрагуємося від другорядних ознак предмета або явища, а беремо до розгляду першорядні ознаки (наприклад, ураховуємо виключно цифрові дані). Метод поєднання логічного з історичним є одним з наріжних каменів. Під час посилення раціоналізму було зроблено неправильний висновок про те, що все можна пізнати за допомогою чистої логіки. На цій основі в сучасній науці був розвинутий навіть особливий напрям — сцієнтизм, який вважає, що науку можна будувати чисто логічно, чисто формально (логічний позитивізм) і що історія науки не тільки не допомагає її розвиткові, але й гальмує її. Проти такої тенденції виступали ще К. Маркс і Ф. Енгельс, які вбачали необхідність поєднання логічного з історичним, що виступає у формі практики і є критерієм істини. Логічне, формально-наукове є фактично історичне, але очищене від повсякденних нашарувань. Історія, особливо історія філософії, навіть методологія, відкриває нам шлях до незвіданого, є пропедевтикою до сучасних відкриттів. Економічні дослідження також мають бути пов’язані з вивченням історії економічної теорії, розвитку народного господарства. Там ми зможемо знайти багато аналогій з проблемами сьогодення, побачити дію закону «оберненої хвилі». Метод аналогії — за схожістю ознак невідомого предмета з уже відомим, вивченим робиться висновок про рівноцінність цих предметів. На основі аналогії розробляється метод моделювання нових предметів, структурних форм. Як метод аналогії, так особливо метод моделювання, конструювання соціально-економічних структур широко використовується в економічних дослідженнях, зокрема в такій формі, як робоча гіпотеза, яка може багатократно випробовуватись на комп’ютерних машинах і визначати найбільш оптимальний варіант. На цій основі розвивається спеціальна дисципліна в математиці — математичний експеримент, що замінює більш примітивний спосіб вивірення робочих гіпотез через мислений експеримент. Процес моделювання може здійснюватись у фізичній формі, формі аналога через опосередковані моделі інших явищ (електрична напруга в мережі заміняє динамічне навантаження) й у чисто логічній (символічній формі), наприклад, відомій моделі товарно-грошового обміну: Т-Гр-Т, або Гр-Т-Гр. Методи формалізації — ціла низка методів, яка дає змогу різноманітну інформацію певним чином класифікувати, типізувати, сортувати з тим, щоб можна було її довести до сталої форми, закодувати і пустити на машинну обробку. Метод формалізації є необхідним елементом методу програмування, уміння подати потік інформації у формі певного процесу, взаємозв’язку. Тут також є багато можливостей для творчого мислення. Треба лише засвоїти, що формалізація не є повною (це строго доведено математиком К. Гьоделем), вона відображає реальність тільки приблизно, тому до результатів формалізації слід ставитись критично, перевіряти їх на практиці. Методи формалізації тісно пов’язані з багатьма методами апроксимації, тобто знаходження таких формул, які наближають результат розрахунку до справжнього (наприклад, ми можемо замінити складну функцію відповідним рядом, звести його до відповідної арифметичної або геометричної прогресії, заміняти криві лінії ламаними, ірраціональні числа — раціонально-дробовими тощо). Цьому служать математичні асимптотичні методи та методи ітерації (поступового, граничного наближення). Специфічні методи — це методи, які найбільш характерні для кожної окремої науки. Наприклад, для математики — це метод математичної індукції, метод аксіоматизації, для статистики — метод групування, для політекономії — перехід від абстрактного до конкретного тощо. Чільне місце в соціально-економічних дослідженнях займають конкретні соціологічні дослідження. Достоїнством цих методів є те, що вони прості за способом використання і можуть бути застосовані в широкому діапазоні з використанням комп’ютерної техніки. Це способи одержання, впорядкування та аналізу первинної соціальної інформації, перетворення її на надійний емпіричний базис соціологічної теорії. Методи конкретних соціологічних досліджень є певною конкретизацією, модифікацією загальнонаукових прийомів емпіричних досліджень стосовно соціально-економічних явищ. Вони розробляються на основі методологічних принципів загальносоціологічної теорії і положень спеціальних соціологічних теорій. Вибір та застосування того чи іншого методу визначається специфічністю предмета і об’єкта дослідження, конкретними цілями і можливостями дослідника, його замовника. За своїм призначенням методи конкретних соціологічних досліджень поділяються на дві групи: методи відбору, фіксації та перевірки соціальних фактів; методи систематизації та аналізу вихідних даних. До першої групи відносяться різні види соціологічного спостереження, масові опитування, референдуми, плебісцити, аналіз документів, анкетування, інтерв’ювання, тестування тощо. Призначення цих методів — забезпечити одержання об’єктивної й надійної інформації про одиничні соціальні події (наприклад, про результати виборів тощо). Ці результати узагальнюються в табличній або рейтинговій системі (підрахунки в балах) або у формі дайджестів (підсумкових результатів). До другої групи належать методи узагальнення одержаних емпіричних даних і пошук сталих зв’язків (емпіричних залежностей) у досліджуваних явищах: систематизований опис, класифікації; експериментальний і статистичний аналіз, генетичний (розгляд у розвитку) аналіз, ретроспективний, факторний аналіз, аналіз аудиторного типу (у вигляді ревізії підприємницької діяльності), історичний, системний аналіз, балансовий метод в економіці, який виражає статику в господарюванні у формі співвідношення «Активу» й «Пасиву», а рух змін (тобто динаміку) через «Дебет» (заборгованість) і «Кредит» (відмітка про видані й наявні цінності). Особливий інтерес викликають методи соціального моделювання, соціального передбачення та прогнозування (наука, футурологія, астрологічне прогнозування тощо). На сучасному етапі відомо понад 200 методів соціального прогнозування, але найбільш важливими і сталими є: екстраполяція; історична аналогія (ринкова реформа у повоєнній Німеччині й у нас); комп’ютерне моделювання; сценарії майбутнього (сценарії виходу з кризи Явлінського і Ланового); експертні оцінки. Особливість цих методів полягає в тому, що критерій істинності через обмаль практичних результатів і часу здійснюється за допомогою логічної та історичної аналогії. Методи конкретних соціальних досліджень поділяють також на якісні й кількісні. Якісними вважаються методи, які не передбачають чіткої стандартизації, відзначаються довільною процедурою, переважно невимірювального характеру. Такими є непрограмовані опитування (нестандартизоване інтерв’ю, вільна співбесіда, твір на довільну тему), включене спостереження (коли соціолог включається, стає учасником досліджуваного процесу), окремі соціально-психологічні тести, метод групових дискусій, якісний аналіз документів. Одержана за допомогою цих методів інформація, як правило, потребує подальшої обробки (статистичної репрезентації, рейтингової порівняльної оцінки в балах, систематизації, узагальнення тощо). До кількісних (точних) відносять чітко стандартизовані методи збирання первісної соціальної інформації: спостереження зі спеціальною технікою з використанням відповідного інструментарію, програмовані опитування (анкетування, стандартизоване інтерв’ю), що протоколюється, контент-аналіз (при аналізі змісту різних текстів тут використовуються також методи герменевтики), соціометричні методи, а також методи квантифікації (кількісне вираження якісних ознак) та вимірювання соціальних змінних методом шкалювання, конструктивне моделювання соціальних процесів тощо. У соціології та економетричних дослідженнях доцільно використовувати так званий генетичний метод. Це спосіб дослідження явищ, що ґрунтується на аналізі їх розвитку. Він вимагає фіксації початку, умов розвитку, головних його етапів, тенденцій розвитку і т. п. Головним принципом генетичного методу є визнання й визначення якісно нового, пов’язаного з диференціа-цією, структуризацією розглядуваного об’єкта (його системоутворенням) та іншими змінами. У зарубіжній філософії активно використовується також ідеографічний метод, введений німецькими філософами В. Вінде-льбандом та Г. Ріккертом. На відміну від номотетичного методу, який використовується в природничих науках, де його основна мета віднайти загальний, абстрактний закон, ідеографічний метод застосовується до аналізу соціокультурних явищ, які мають особливий ціннісний, а іноді й унікальний характер. Такий метод, зокрема, використовував і наш вітчизняний учений М. В. Туган-Барановський, який вимагав при вивченні взаємодії ринкових відносин враховувати ціннісні, соціально-психологічні характеристики вироблених товарів. До цієї групи слід також віднести і метод ідеальних типів, що його використовував у своїй теорії «соціальних дій» (розуміючій соціології) німецький соціолог М. Вебер. Ідеальні типи соціальних явищ допомагають досліднику краще орієнтуватись у розма-їтті історичного матеріалу, у виявленні об’єктивних зв’язків, що існують у суспільстві. В ідеальних типах має фіксуватись насамперед не сам факт, а його соціокультурне значення. Методи, які використовує дослідник, повинні мати чітку аргументацію. Тому існують методи аргументації або доведення. Найбільш яскравою аргументацією є звернення до практики, до конкретних фактів. Факти — це продукти дослідження, і разом з тим вони є основою для вироблення теорії, концепції, подальшої програми дій. Факти — не тільки уперта, а й доказова річ. Але лише тоді, коли факти беруться не поодинці, не вроздріб, а у своїй повноті, в системі. Неповнота фактів, несистемність може призвести до суб’єктивізму, до зради істини, до авантюризму (згадаємо методи софістики, еклектики тощо). Доведення істини може здійснюватись на основі наглядних ілюстрацій словесного умовляння, статистичних даних, логіки здорового глузду і т. п. Нам відомий метод Сократа — домагання за допомогою діалогу (метод іронії), або методи Дейла Карнегі «Як робити своїх конкурентів надійними партнерами...». Найбільш раціональним способом доведення є логічні або математичні доведення. Це логічна форма встановлення істинності тієї чи іншої думки, істинність якої безсумнівна. У доведенні розрізняють тезу, тобто судження, істинність якого треба довести, аргументи — судження, за допомогою яких доводять істинність тези, і демонстрацію — спосіб логічного виведення тези з аргументів. Вибір способу доведення, щоб він був найбільш простий, зрозумілий, несуперечливий, потребує кмітливості і творчої наснаги. Доведення поділяють на прямі і непрямі. У прямих доведеннях аргументи безпосередньо підтверджують істинність тези. В непрямих доказах (від супротивного) істинність тези встановлюють помилковістю супротивного твердження — антитези. Доведення може виступати у формі захисту, коли йдеться про імовірнісну концепцію, й у формі спростування, коли заздалегідь існує підозра в нереальності висунутої тези. Для того, щоб доведення було коректним, необхідно виконувати певні правила, які повинні відповідати логічним законам. Зокрема, теза мусить бути визначеною і точно сформульованою; вона не повинна містити логічних суперечностей; повинна бути сама собою протягом усього часу доведення. Аргументи також повинні бути достатньо простими, зрозумілими, несуперечливими і спиратися на принцип достатнього обґрунтування, на відомі факти, на авторитети вчених, на рукописні оригінали тощо. При недотриманні цих правил можуть виникати серйозні помилки як логічного, так і юридичного характеру, за які треба розплачуватись. Це повинні мати на увазі економісти при роботі з клієнтами, укладенні договорів, фінансово-кредитних документів тощо. При аксіоматичній формі доведення вимагається повнота аксіом, їхня несуперечливість і не допускається латентна (прихована) повторність. У зарубіжній філософії (зокрема, в неопозитивізмі) були спроби доводити істинність за допомогою методу верифікації (розроблений у працях Віденського гуртка М. Шликом та Л. Вітгенштейном). Згідно з ним істинність чи хибність висловлювань вимірюється даними відчуттів, готовністю мати або не мати їх змістовний образ. Проте цей метод через свою абстрактність і невизнаність був розкритикований і відкинутий, і замість нього було введено новий модифікований метод — метод фальсифікації. За цим методом універсальне твердження є істинним, якщо жодне одиничне твердження, що логічно випливає з нього, не хибне. Цей метод виявився також неефективним, адже, щоб переконатися в істинності суджень, потрібно перевірити незліченну кількість одиничних тверджень, що практично неможливо. Тому сучасні позитивісти (Лакатош, Фейєрабенд та ін.) схильні перевіряти істинність суджень або за допомогою історичної аналогії, або конструктивного їх моделювання й використання на практиці. Отже, методичну схему розвитку наукового дослідження можна зобразити так:
і т. д. Коло не замикається. 4. Економічна діяльність і мораль Християнська мораль і господарська діяльність. Релігія як світогляд та ідеологія є істотною складовою частиною світової культури, а отже, вона не може стояти осторонь від певного трактування господарської і підприємницької діяльності людини, яку за своєю традицією опікає, оберігаючи її духовну чистоту. До недавнього часу про позитивний вплив релігії на підприємницьку діяльність не могло бути й мови. Зараз же, коли відбувається розгортання ринкових відносин, активізація підприємництва, слід враховувати всі фактори впливу на людину — не тільки соціально-політичні, економічні, соціально-психологічні, національно-етнічні (ментальні), а й релігійні. Для цього треба звернутися до історії релігії та до її моральних спрямувань. Серед християнських конфесій існують православний, католицький і протестантський типи «економічної» людини. Причому останній, тобто протестантський тип, мав ряд різновидів: пуританський, лютеранський, кальвіністський, квакерський та ін. Згідно з відомим російським філософом С. М. Булгаковим, економічний тип людини, господарник, підприємець у християнстві визначаються зовнішнім тягарем господарської необхідності, бо самі апостоли Христові повинні були рибалити (як і сам апостол Петро), займатися виробництвом наметів, але цей тягар сприймався як послуга Богові, як християнський послух. І ця релігійна установка (аскеза) визначає духовно-моральний тип господарника, який повинен проводити своє господарське служіння з почуттям релігійної відповідальності. І цю етику праці не можуть замінити ніякі інші — гуманістичні чи комуністичні ідеали й лозунги. «Комунізм, — писав С. М. Булгаков, — створює нове рабство для народу, з примусовою працею, у якому свобода належить тільки правлячому класові або партії». Але ми знаємо з економічної науки, наскільки рабська праця стоїть нижче вільної праці у її суто господарському економічному відношенні. Вільна й господарська праця разом з дисципліною праці дається тільки християнством*. Відомо, що релігійна мотивація праці притаманна й іншим релігіям (іудаїзму, ісламу, буддизму і навіть язичництву), однак вільна в моральному відношенні людина, як і вважав С. М. Булгаков, народжується тільки в християнстві, рівним чином, як вільний громадянин з’являється в історії лише завдяки християнській свободі. Однак, історично серед народів Сходу протягом тисячоліть православ’я мало перевагу аграрного типу господарювання з слабо вираженим промисловим і фінансовим капіталізмом. Ось чому відносно капіталізму воно поділяло разом із Західною церквою негативне ставлення до стягнення процентів з капіталу, яке з презирством розглядалось як лихварство. Щоправда, Візантія (близький сусід і партнер підприємництва та торгівлі Київської Русі) не знала прямих канонічних заборон стягування процентів, як це було в Римсько-католицькій церкві, ось чому і не було потреби робити спеціальні канонічні відступи для того, щоб визнати накладання процента на капітал, як само собою зрозумілі відносини. Землеробський побут, відповідно до особливостей національного характеру, природи та клімату, знайшов відбиток християнського культу в святах, приурочених до господарських акцій. Цим самим вносилося багато світла, тепла, релігійної поезії в господарський побут, звільняючи його від химерної прози, яка характерна для промислового виробництва. Однак треба пам’ятати, що розвиток господарських форм є не стихійний, а закономірний процес, природна необхідність його примусово зумовлює волю господарського суб’єкта. Таким є відношення православ’я до індустріалізації й урбанізації сучасного життя, науково-технічного прогресу. Якщо його неможливо змінити через господарську доцільність, то не лишається нічого іншого, як переосмислити цей процес по-християнському й облагородити його, зробити його з організації експлуатації нивою загальнолюдської праці; замість служіння похоті і грошолюбству направити на служіння вищим цілям людства і християнської любові. Тут доречним є запитання загального характеру: чи має православна філософія господарства загальний есхатологічний смисл (віра в релігійний кінець світу і покарання грішних), чи вона спрямована лише на добування хліба насущного на кожен день? На це питання намагався дати відповідь відомий російський філософ М. Ф. Федоров. На його думку, господарює не індивід, а людство, причому окремі зусилля і досягнення людей підсумовуються в загальний результат людського оволодіння природою. Людина здійснює своє історичне призначення — стати володарем Всесвіту, розкриваючи його таємниці і підкоряючи їх своїй волі. У господарській праці, в підприємництві твориться загальна справа усього людства. В господарстві взагалі розкривається космізм людини, його покликання і міць; у ньому людина живе одним життям зі світом, як у потребах, так і в виробництві. Оволодіння силами природи, «регуляція природи» має для себе виправдання тільки через участь синів людських, які виконують справу Божу у всезагальному воскресінні своїх батьків. Якщо ця справа не буде завершена синами людськими, вважав М. Федоров, то вона буде завершена волею Божою в ім’я осудження тих, хто не справився зі своїм завданням. На завершення цього розділу нагадаємо ще слова російського письменника-психолога Ф. М. Достоєвського. Він казав, що православ’я — це російський соціалізм. У ньому поєднується натхнення любові і соціальної рівності, які, на жаль, відсутні у світському соціалізмі. Християнство, незважаючи на свої вади, стоїть вище класового поділу з його обмеженістю й егоїзмом. Воно не пов’язане з якою-небудь визначеною системою господарської організації. Православ’я не стоїть на захисті приватної власності як такої. Православ’я не захищає також капіталістичної системи господарювання (як і соціалістичної). Є найвища цінність у людині, при висвітленні якої православ’я спроможне дати порівняльну оцінку різним формам господарювання — це свобода особи, правова і господарська. Найкращою з господарських форм, як би її не називали, є та, яка найбільш ефективно її забезпечує. Ісламська концепція відношення до закону вартості. Вибір господарювання демонструє фундаментальну рису ісламського шаріату. Він є умовою формування обов’язку та відповідальності. Об’єктом вибору є приватна власність. Вона служить основою, на якій ґрунтується вільний вибір у сфері економічної активності. Індивід, як вважають ісламські модерністи, повинен володіти трьома правами підприємницької діяльності: правом споживання; правом розпоряджатися власністю на свій розсуд; правом вкладання її з метою збільшення її обсягів. За ісламською традицією виділяють два види прибутку: від праці; від капіталу. Людина примножує своє багатство особистою працею або шляхом участі свого капіталу в праці іншого. На думку мусульманських теологів, мудрий божественний законодавець дозволяє отримувати прибуток з капіталу. Виробничі відносини, вважають вони, повинні будуватися на такій основі: по-перше, оцінка живої праці й оцінка капіталу, як накопиченої праці; по-друге, допускається спільна участь цих елементів виробництва в сільському господарстві. В цьому плані є законним (за шаріатом) як прибуток від праці, так і прибуток від капіталу. Однак ще й до сьогодні серед мусульманських богословів точиться полеміка з приводу допустимості чи гріховності створення в мусульманських країнах банківської системи. Ця полеміка пов’язана з тим, що, з одного боку, існує заборона стягувати позичковий процент («рибу»), а з іншого боку — заборона на змертвіння капіталу. Пояснення щодо цього конфлікту дав у 1899 p. Муфтій Мухамед Абло з Єгипту: банківські внески і стягування з них процентів не належать до акції лихварства, яке є богохульним. Нерідко нові за змістом явища сприймаються як продовження і розвиток мусульманської традиції середньовіччя. Такими є, наприклад, комерційні об’єднання, що діють на релігійно-общинній основі (торговельні будинки, фінансові підприємства тощо). Буддизм і його зв’язки з господарською діяльністю. Буддизм дуже поширений у країнах далекого Сходу, південної і південно-східної Азії, серед бурятів і калмиків. Бурятська економіка базується на простоті і відсутності всілякого примусу. Для європейського бізнесмена буддійський спосіб життя здається чудом через дивовижну раціональність своєї моделі: виключно малі витрати й задовільні результати. Головним для буддизму не є вибір між економічним зростанням і традиційною стагнацією бізнесу, а вибір своєрідного «середнього шляху», «проміжної економіки» між матеріальною забезпеченістю та традиційною духовністю. Буддистам здається вкрай неекономічним і нераціональним складний покрій європейського одягу, добірний інтер’єр у сучасній квартирі, витончений кухонний посуд, столове приладдя та багато інших атрибутів європейського способу життя. В основі буддійської економіки, як і в основі проміжної, спрощеної технології, лежить виробництво товарів з місцевих матеріалів і для місцевого споживання. Безрозсудна експлуатація природних багатств, вважають буддисти, є актом насильства над природою, яке веде до насильства над людьми, тобто буддійська економіка максимально екологічна. У ряді сект буддизму, як наприклад, в японській секті сінсю (що має назву «буддійський протестантизм»), догматична сторона релігії відійшла на другий план, настало «усуспільнення» реформ цієї древньої релігії. Однак найвище соціальне становище в буддійському суспільстві має не бізнесмен, а людина, що заглиблюється в себе, займається самоспогляданням буддійської «самадхи»: перед ним падають ниць і власник фабрики, і університетський професор, і міністр. Буддизм фактично гальмує зростання національної буржуазії, майнове розшарування сільських жителів, пролетаризацію їх низів, поповнення найманої армії праці. Опинившись у скрутному становищі, людина йде не в бізнес, а в монастир, де може одержати мінімально необхідне для підтримки свого життя. Незважаючи на актуальність, перспективність підприємства, в суспільній свідомості укорінились і діють ряд помилок відносно моральних основ підприємництва, які часом призводять до нігілістичного ставлення до останнього. При цьому помиляються як прибічники ідеї «капіталізму» в підприємництві, так і ідеї «соціалізму». Одні «марновірства», як заявляв зарубіжний філософ Ю. Бохенський, властиві обом сторонам, інші ж виявляються тільки у однієї з дискутуючих сторін. До числа загальних помилок відноситься «економізм» — вірування в те, що задоволення матеріальних потреб автоматично приводить до задоволення всіх інших потреб, дає людям щастя і моральне задоволення. Друга помилка полягає в ототожнюванні власника капіталізму і підприємця. В середині минулого століття підприємець дійсно здебільшого і був власником капіталу. Цей вид підприємництва є характерним і для колишніх країн СРСР, які зараз перебувають на перехідному етапі. Що ж до розвинених капіталістичних країн, то там відбувся розподіл праці між підприємцем і власником капіталу: підприємець об’єднує воєдино різні фактори, які власне і створюють підприємство (капітал, винахідництво, науку, споживачів, ресурси, державу і т. п.), закладає підприємство, керує ним і т. д., тоді як капіталіст — це той, хто надає підприємцю засоби виробництва. Ще одна помилка полягає в тому, що нібито все розмаїття підприємств зводиться лише до двох видів — капіталістичних, якими управляють капіталісти, та соціалістичних, якими управляють робітники, а в дійсності державні бюрократи. Насправді ж підприємства можуть керуватися: 1. Капіталістами. 2. Робітниками. 3. Винахідниками. 4. Споживачами. 5. Громадою. 6. Державою. Більш того, бувають підприємства, якими одночасно можуть керувати представники двох, а то й кількох суспільних укладів. У загальному випадку, допускаючи лише 6 суб’єктів підприємництва, які діють у парі, ми можемо мати не два, як вважалося, а 64 типи економічного устрою підприємства. До числа помилок належить і думка про те, що тільки капіталісти (акціонери і т. п.) мають право керувати підприємствами. На цій помилці виникають і дві інші хибні точки зору: перша полягає в тому, що все можна купити, і друга — що володар власності може розпоряджатись нею без будь-яких обмежень. Цей погляд та його передумови відносяться і до сфери етики, а тому не підлягають науковій оцінці. Але тут існує певна проблема, яка полягає в тому, що капіталізм за своєю природою, самою логікою відносин купівлі-продажу, веде до визнання людини річчю, яку можна купити, розпоряджатися нею як завгодно, а це вже суперечить загальноприйнятим нормам моралі. Існує ряд помилок, які виникають на ґрунті вульгарного розуміння марксизму, а саме: — капіталіст не бере безпосередньої участі у виробництві, а тому його прибуток (проценти і т. п.) є крадіжкою; — єдиними експлуататорами робітників є капіталісти. Там, де при владі не перебувають комуністи, там влада належить капіталістам. У дійсності ж, коли навіть капіталіст і не брав участі у виробництві, то частину прибутку (проценти і т. п.) він отримує як компенсацію за вкладений капітал (адже ніхто не може бути противником того, щоб на вкладені в банк гроші нараховувались проценти). Головними експлуататорами трудящих можуть бути не тільки капіталісти, а й держава, чиновники, командно-адміністративна система. Досить згадати, що ряд країн, де при владі знаходяться партії ліберального типу (Швеція, Данія, Іспанія, Швейцарія та ін.), проводять соціальну політику стосовно своїх громадян, яка не вкладається в стереотипи капіталістичної експлуатації. Епоха генези капіталізму — це не тільки час формування механізму експлуатації найманої праці, персоніфікованого у великому мануфактуристі або фабриканті. Це був ще й час, коли народжувався новий, невідомий для традиційного суспільства тип працівника, масового виробника: вольового, наполегливого, здатного до самодисципліни і наділеного високою чутливістю до суто економічного стимулювання. Уперше з’явився на світ розвинутий, цивілізований реальний інтерес, без якого неможливе високоефективне виробництво. Утверджується нова господарська етика: працювати потрібно так, щоб витрати праці і засобів ви-робництва неодмінно окупились. Прибутковість задуманої справи — це і є категорична «надмета», яка підпорядковує собі будь-які життєві (споживчі) цілі. Працювати нерентабельно, безпри-бутково, заради простого забезпечення наявних потреб заняття можливе для працівників примусової праці, але вже ніяк не для вільного господаря. М. Вебер таким чином атестував цих перших на нашій планеті представників госпрозрахункового напряму думок: «Вони були людьми з яскраво вираженими якостями моралі, які пройшли сувору життєву школу, обачливими і рішучими одночасно, людьми стриманими і сміливими, помірними і впертими, людьми з принципами»*. Поступово почала зміцнюватись нова цінність — орієнтаційна система — система правосвідомості, основними компонентами якої стали: а) посилена увага до проблематики розподільчої і моральної справедливості (виконання принципу «кожному своє» у практиці владних третейських рішень); б) розвиток конкретної етики, тобто культури виконання договорів, угод, взаємних зобов’язань («вексельної чесності»); в) дотримання ідеалу невідчужених прав — свобод, які є дарованими кожному людському індивідові. У природно-правовій концепції Дж. Локка право на власність займає перше місце і включає в себе право на життя і на свободу. Одну з основних максим нової (тобто ранньої буржуазії) правосвідомості можна вбачати в традиціях армії Кромвеля: «Генерал, який може засудити солдата до страти за самостійне залишення поста або за непокору безрозсудним наказам, не може при всій своїй абсолютній владі розпорядитися хоч би одним фартингом з власності цього солдата або привласнити навіть найменшу частину з його майна». Власність стає більш священною, ніж саме існування її емпіричного носія. Пояснення цієї парадоксальної максими Дж. Локк бачить у тому, що власність включає в себе працю. «Чисте підприємництво» знаходить підтримку в максимі «категоричного імперативу» І. Канта: «Поступай з іншими так, як хотів би ти, щоб поступали з тобою!» На думку І. Канта, слідувати цьому принципові не тільки морально, а й вигідно. Не дотримуючись цього принципу, людина не спроможна не тільки на культурний прогрес, а неспроможна навіть вижити. Кант шукав таку етичну концепцію, яка приводила б до спільного знаменника і цинічний практицизм, і прогресивний фанатизм, які повинні бути безумовно обов’язковими для особи і повинні в майбутньому бути особливою мірою сутності людини. Після Канта та німецької класичної філософії соціально-економічна думка пішла, з одного боку, у напрямі абсолютизації повинного, а з другого — у напрямі абсолютизації майбутнього виміру сутності. 5. Проблема гуманізації економічної освіти Суть проблеми гуманізації економічної освіти з глобалістських позицій найбільш точно можна окреслити словами відомого філософа-софіста Стародавньої Греції Протагора: «Людина є міра всім речам». У зв’язку з тим, що вища школа не встигає адаптувати свої програми до бурхливих змін в економічному, політичному та соціальному житті, вона повинна шукати такі джерела знань, які впливають на зміни в людській істоті. Фундатор Римського клубу А. Печчеї зазначав, що саме в людині містяться джерела всіх наших проблем, у ній зосереджені всі наші прагнення і сподівання, всі початки і звершення, основа всіх наших надій. І якщо ми бажаємо відчувати глобальність усього існуючого на світі, то в центрі цього повинна стати цільна людська особистість і її потенції. Трансформація людської істоти повинна базуватись на принципах «нового гуманізму», який складається з таких компонентів: почуття глобальності, яке пов’язує в єдине ціле людину, людство та всі інші елементи і фактори світової системи; любов до справедливості, яка повинна стати основою усіх соціальних перетворень і подальшого розвитку людського суспільства; боротьба за свободу людини, відмова від будь-якого насильства, що сьогодні є основним злом, яке слід перемогти. На основі принципів «нового гуманізму» А. Печчеї визначає шість стартових цілей для людства. Ці цілі пов’язані з «зовнішніми межами» планети, «внутрішніми межами» самої людини, її культурною спадщиною, навколишнім середовищем, яке вона повинна зберігати, комплексною «виробничою системою», реорганізація якої конче необхідна. Перша ціль випливає з необхідності визнання «зовнішніх меж» розвитку людства; друга ціль пов’язана з фізичними і психологічними можливостями людини; третя ціль спрямована на захист і збереження культурної спадщини як ключового моменту людського прогресу; четверта ціль повинна сприяти формуванню світової єдності людства у рамках концепції «розумного розміщення національного суверенітету» (мабуть, і наш шлях до цієї мети пролягає через здобуття національного суверенітету України); п’ята ціль людства вимагатиме проведення значних будівельних робіт, які хіба що можна порівняти з тими, що проводили останні п’ятдесят поколінь; шоста ціль визначається як необхідність реорганізації існуючої економічної системи відповідно до потреб світового суспільства. Величезні можливості людства, його продуктивних сил, науки і техніки пов’язані з моральною пригніченістю людини у світі машин, втратою гуманності і почуттів до природи. Свого часу відомий англійський вчений і письменник Ч. Сноу протиставив два типи культури сучасного суспільства — технічну і гуманітарну, показав безодню, яка розділяє їх. Підкреслюючи однобічність представників цих культур, він закликав до боротьби проти диктату національно-технічного начала над духовними аспектами людського життя, до об’єднання зусиль представників творчої інтелігенції в ім’я ідеалів гуманізму. За роки, що пройшли з часу появи книги Ч. Сноу «Дві культури», з’явилось немало всіляких моралістичних закликів і проектів «перебудови мислення людства», «гуманістичної переорієнтації технічного прогресу», «духовної революції», «духовного відродження нації» і т. п. Вони стали невід’ємною складовою частиною сучасної футурології і соціології техніки, зокрема більшості останніх проектів Римського клубу. Основною рушійною силою суспільства є людина. Техніка, раціональні сфери буття існують не самі по собі і не можуть бути «добрими» чи «злими». Такими їх робить людина, і саме вона несе моральну відповідальність за наслідки науково-технічного прогресу, за негативні результати дії комерціалізації культури, духовного життя, переходу країни до ринкової економіки. Система і структура «гуманізованої» техніки та економіки повинні виходити з потреб людини, заради якої цей прогрес і існує. Ще Кант говорив, що людину немає необхідності закликати до моральної поведінки в межах категоричного імперативу. Вона буде в нормальному суспільстві діяти морально через те, що це для неї найбільш корисно. Академік М. Мойсєєв вважає, що кантівську «максиму» («поводься з іншими так, як би ти хотів, щоб поводились з тобою») слід доповнити екологічним імперативом (поводься з природою так, як би ти хотів, щоб вона поводилась з тобою). Почуття глобальності у студентів економічних вузів має формуватись з допомогою філософських, культурологічних та екологічних знань. Питання для самоконтролю Методологія як пропедевтика для відшукування ефективних методів творчості. Рівні методології та умови їх застосування. Назвіть основні типи методів пізнання та розкрийте можливості їх використання в соціально-економічних дослідженнях. Назвіть специфічні методи для соціально-економічних досліджень, дайте їм функціональну оцінку як методам творчості. Експериментально-досліджувані методи, можливості пошуку творчих результатів. Метод сходження від абстрактного до конкретного. Метод поєднання логічного з історичним. Метод аналогії (в тому числі історичних подій) у творчому дослідженні. Робоча гіпотеза як вихідний пункт для соціально-економічного дослідження. Мислений експеримент як метод пошуку і встановлення вірогідності творчого теоретичного результату. Методи формалізації (математизації) як необхідна умова найбільш ефективного розгляду експериментального матеріалу, надання йому необхідної теоретичної форми. Конкретні соціологічні дослідження, їх специфіка і форми. Методи соціально-економічного прогнозування. У чому полягає принципова різниця ставлення до підприємництва православ’я, католицизму, протестантизму, ісламської та буддистської релігій? Яка релігійна аскеза сприяла формуванню підприємницьких відносин? Філософський словник: методологія, методи пізнання, філософська методологія, мораль і економіка. 3. ПИТАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ СТУДЕНТІВ ДО ІСПИТУ З ФІЛОСОФІЇ І. Альтернативні тести (можлива відповідь на питання: або «так», або «ні», пояснення чому). Чи є серед філософських систем такі, які не можна визначити ані як матеріалістичні, ані як ідеалістичні? Чи можна агностицизм розглядати як форму ідеалізму? Чи є агностики серед матеріалістів? Чи є серед ідеалістів моністи? Чи може об’єктивний ідеалізм визнавати реальне існування матеріального світу? Чи визнає суб’єктивний ідеалізм існування матеріального світу незалежно від відчуттів і розуму людини? Чи змінювався предмет філософії в історії розвитку філософської думки? Чи була марксистська філософія першою в світі системою матеріалізму? Чи є системи філософії, що ототожнюють матерію і свідомість? Чи може, за Аристотелем, матерія існувати без форми? Чи тотожні філософські поняття «мова» й «мовлення»? Чи існує у мірі суб’єктивна компонента? Чи є загальне в одиничному? Чи тотожні поняття «причинність» і «каузальність»? Чи може необхідне водночас бути випадковим? Чи тотожні поняття «народонаселення» і «суспільство»? Чи тотожні поняття «індивід» і «особистість»? Якщо філософія визначається як наука, чи може така філософія визнавати існування національної філософії? Чи тотожні поняття «культура» і «цивілізація»? Чи є в істині релятивне? Чи є в істині абсолютне? Чи може свобода бути абсолютна? Чи визнає монофізитство людську природу Ісуса Христа? Чи визнає пантеїзм тотожність природи і Бога? Чи визнає апологетика античну філософію? Чи визнає схоластика філософські ідеї Платона і Аристотеля? Чи визнає східний перипатетизм авторитет Аристотеля? Чи погоджуються номіналісти з ученням Платона про ідеї, поняття? Чи погоджуються реалісти з вченням Платона про ідеї, поняття? Чи може об’єкт пізнання існувати без суб’єкта пізнання? ІІ. Альтернативні тести (друга версія): Обрати правильну відповідь і обґрунтувати її. Особистістю народжуються чи стають? З сучасного погляду на предмет філософії вона є світоглядною наукою чи світоглядом? Що в людській мові сформувалось раніше: поняття якості чи поняття кількості? Що є більш багатим за змістом — одиничне чи загальне? Що відображає сутність явища, за Кантом, — «річ у собі» чи «річ для нас»? Гегель був представником об’єктивного ідеалізму чи представником суб’єктивного ідеалізму? Декарт розробив індуктивний чи дедуктивний метод? Світосприйняття відноситься до релігійного чи філософського відображення світу? Світорозуміння характеризує міфологічне чи філософське відображення світу? Світорозуміння характеризує релігійне чи філософське відображення світу? Марксизм створив формаційний чи культурологічний підхід вивчення історії філософії? Схоластична філософія була теоцентричною чи космоцентричною? Антична філософія була космоцентричною чи антропоцентричною? Філософія Відродження була «техноцентричною» чи антропоцентричною? Що таке суспільний договір: угода між народом і владою чи угода між кількома державами? Що для софістів було головним: досягнення істини чи засіб доказу? Чому віддає перевагу детермінізм: випадковості чи причинності? Чому віддає перевагу індетермінізм: випадковості чи причинності? Апологетика є характеристикою патристики чи схоластики? Хто засновник томістської філософії: Августін чи Аквінат? Що відроджує філософія Відродження: гармонійну людину доби античності чи політеїзм стародавніх греків? Що характеризує натурфілософію Відродження: геоцентризм чи геліоцентризм? Від чого абстрагувався Макіавеллі: морально-етичних оцінок чи законів? Що може стимулювати людську працю, за Мором: примус чи висока мораль? Які якості, за Локком, є первинними: смак, звук, колір чи форма, простір, рух, спокій? Які якості є вторинними, за Локком: густина, протяжність, число чи колір, смак, звук? Як можна подолати «відчуження», за Марксом: шляхом знищення приватної власності чи шляхом підвищення свідомості людей? Що є основою неповторності людини, за Юркевичем: розум чи серце? Світ символів, за Сковородою: це Біблія чи логіка? Чим є праця, за Лютером: покликом чи тягарем? ІІІ. Тест на пошук визначеного поняття (дефінієндума) за його визначенням (дефінієнсом) Що визначається марксистами як об’єктивна реальність, яка дана нам у відчуттях? Що у філософії визначається як єдність сутності та існування? Що у філософії визначається як теорія пізнання? Що у філософії визначається як вчення про світ? Що у філософії визначається як система цінностей і життєвих сенсів? Яка частина філософського знання вивчає загальні підходи до пізнання і розуміння буття? Яка філософська дисципліна осмислює власний шлях, генезу філософії? Яка філософська категорія відображає єдність якості і кількості, межу між якісними змінами? Яка філософська категорія відображає послідовність явищ і процесів? Яка філософська категорія відображає розташування одних предметів біля інших? Яка філософська категорія відображає проблематичність або необов’язковість зв’язків, явищ, подій? Яка філософська категорія відображає обов’язковість, стійкість зв’язків, неминучість явищ і подій? Яка філософська категорія відображає процес переходу до нової якості? Яка філософська категорія відображає полярну спрямованість тенденцій, явищ, процесів, що є взаємовиключеними? Яка філософська категорія відображає єдність суттєвих властивостей об’єкта або процесу, що відрізняють їх від інших об’єктів або процесів? Яка філософська категорія визначається як сукупність елементів, що перебувають у певних зв’язках і відношеннях один до одного, створюють певну цілісність? Яку філософську категорію визначають як соціальне організоване виробництво різновиду знання? Що у філософії визначають як цілеспрямовану діяльність, яка створює принципово нові і соціально значущі матеріальні та духовні цінності? Що у філософії визначають як образ, адекватний відображуваному об’єкту? Що у філософії визначають як специфічну форму взаємодії суб’єкта й об’єкта, кінцевою метою якої є істина, розробка моделей, програм, спрямованих на освоєння об’єкта відповідно до потреб суб’єкта? Що у філософії визначають як міру людського у людині? Що у філософії визначають як найвищу форму і результат відображення дійсності? Що у філософії визначають як активну діяльність конкретно-історичного суб’єкта, у ході якої він здійснює матеріальне перетворення об’єкта відповідно до своїх цілей, розвивається і змінюється сам? Що у філософії визначають як діяльність на ґрунті пізнання необхідності? Що у філософії визначають як такий напрям розвитку, що забезпечує більш високий ступінь і потенціал розвитку? Якою філософською категорією позначають такий перехід від старої якості до нової, за якого певні риси старої якості входять у нову якість? Що у філософії визначається як джерело розвитку? Що у філософії визначають як здійснену можливість? Яка філософська категорія відображає відносність істини? Що у філософії визначається як перехід у протилежну нову якість? IV. Тест «Філософські категорії» Задана філософська категорія Назвати протилежну філософську категорію Дати визначення протилежної філософської категорії, розкрити діалектичний взаємозв’язок між парами категорій
91. Матеріалізм ? ?
92. Ідеалізм ? ?
93. Монізм ? ?
94. Дуалізм ? ?
95. Монотеїзм ? ?
96. Політеїзм ? ?
97. Сенсуалізм ? ?
98. Раціоналізм ? ?
99. Об’єктивна діалектика ? ?
100. Суб’єктивна діалектика ? ?
101. Молодогегельянство ? ?
102. Старогегельянство ? ?
103. Якість ? ?
104. Кількість ? ?
105. Матеріальне буття ? ?
106. Ідеальне буття ? ?
107. Одиничне ? ?
108. Загальне ? ?
109. Діалектика ? ?
110. Метафізика ? ?
111. Сутність ? ?
112. Явище ? ?
113. Необхідність ? ?
Закінчення Задана філософська категорія Назвати протилежну філософську категорію Дати визначення протилежної філософської категорії, розкрити діалектичний взаємозв’язок між парами категорій
114. Випадковість ? ?
115. Причина ? ?
116. Наслідок ? ?
117. Форма ? ?
118. Зміст ? ?
119. Можливість ? ?
120. Дійсність ? ?
V. Тест «Доповнення» 121. Доповнити етапи розвитку античної філософії: 1) досократичний; 2) _____________, 3) _____________, 4) _____________; 122. Доповнити етапи розвитку давньоіндійської філософії: 1) ведичний; 2) _____________, 3) _____________; 123. Доповнити етапи розвитку середньовічної філософії: 1) апологетика; 2) _____________; 3) _____________; 124. Доповнити етапи розвитку філософії позитивізму: 1) класичний позитивізм; 2) _____________; 3) _____________; 125. Доповнити етапи розвитку української філософської думки: 1) докласична доба; 2) _____________; 3) _____________; 126. Доповнити основні методи емпіричного пізнання: 1) спостереження; 2) _____________; 3) _____________; 127. Доповнити основні загальнологічні методи пізнання: 1) індукція: 2) _____________; 3) _____________; 128. Доповнити основні теоретичні методи пізнання: 1) ідеалізація; 2) _____________; 3) _____________; 4) _____________; 129. Доповнити основні форми чуттєвого пізнання: 1) відчуття; 2) _____________;. 3) _____________; 130. Доповнити основні логічні форми пізнання: 1) поняття; 2) _____________; 3) _____________; 131. Доповнити основні рівні методологічного знання: 1) філософська методологія; 2) _____________;. 3) _____________; 132. Доповнити основні концепції розуміння суспільства: 1) натуральна (соціал-дарвіністська); 2) _____________; 3) _____________; 4) _____________; 133. Доповнити основні функції практики: 1) основа пізнання; 2) _____________; 3) _____________; 4) _____________; 134. Доповнити основні критерії істини: 1) логічні; 2) _____________; 3) _____________; 4) _____________; 135. Доповнити основні рушійні сили розвитку суспільства: 1) потреби; 2) _____________;. 3) _____________; 136. Доповнити основні критерії суспільного прогресу: 1) ступінь задоволення матеріальних потреб; 2) _____________; 3) _____________; 4) _____________; 137. Доповнити основні суб’єкти суспільного розвитку: 1) Великі соціальні групи; 2) _____________;. 3) _____________; 138. Доповнити основні види творчості: 1) наукова творчість; 2) _____________; 3) _____________; 4) _____________; 139. Доповнити структуру психіки людини, за Фрейдом: 1) воно: 2) _____________; 3) _____________; 140. Доповнити основні концепції філософської антропології: 1) біологічна; 2) _____________; 3) _____________; 4) _____________; 141. Доповнити основні форми буття: 1) буття речей; 2) _____________; 3) _____________; 4) _____________; 142. Доповнити основні форми суспільної свідомості: 1) політична; 2) _____________; 3) _____________; 4) _____________; 5) _____________; 6) _____________; 143. Доповнити основні види матерії: 1) речовина; 2) _____________; 3) _____________; 4) _____________; 144. Доповнити атрибутивні властивості матерії: 1) рух; 2) _____________; 3) _____________; 4) _____________; 145. Доповнити основні характеристики свідомості: 1) діяльне відображення; 2) _____________; 3) _____________; 4) _____________; 146. Доповнити етапи розвитку абсолютної ідеї, за Гегелем: 1) абсолютна ідея поза часом і простором; 2) _____________; 3) _____________; 147. Доповнити ступені заперечення заперечення у формі гегелівської тріади: 1) теза; 2) _____________; 3) _____________; 148. Доповнити елементи системи натурального права, за Локком: 1) право на життя; 2) _____________; 3) _____________; 149. Доповнити можливі шляхи пізнання, за Беконом: 1) шлях павука; 2) _____________; 3) _____________; 150. Доповнити правила наукового методу Декарта: 1) визначення принципів; 2) _____________; 3) _____________; 4) _____________. VI. Тест «Філософські школи» Назва школи, напрям у філософії Час заснування Місце заснування Представники Коло проблем
151. Чарвака ? ? ? ?
152. Індуїзм ? ? ? ?
153. Буддизм ? ? ? ?
154. Конфуціанство ? ? ? ?
155. Даосизм ? ? ? ?
156. Мілетська школа ? ? ? ?
157. Елейська школа ? ? ? ?
Закінчення Назва школи, напрям у філософії Час заснування Місце заснування Представники Коло проблем
158. Піфагорійський союз ? ? ? ?
159. Кініки ? ? ? ?
160. Кіренаїки ? ? ? ?
161. Мегарська школа ? ? ? ?
162. Атомісти ? ? ? ?
163. Софісти ? ? ? ?
164. Академія Платона ? ? ? ?
165 .Перипатетики ? ? ? ?
166. Неоплатоніки ? ? ? ?
167. Стоїки ? ? ? ?
168. Александрійська школа ? ? ? ?
169. Номіналісти ? ? ? ?
170. Реалісти ? ? ? ?
171. Києво-Могилянська академія ? ? ? ?
172. Львівсько-Варшавська школа ? ? ? ?
173. Віденський гурток ? ? ? ?
174. Німецька класична філософія ? ? ? ?
175. Франкфуртська школа ? ? ? ?
176. Школа психоаналізу ? ? ? ?
177. Герменевтика ? ? ? ?
178. Екзистенціалізм ? ? ? ?
179. Український романтизм ? ? ? ?
180. Неопозитивізм ? ? ? ?
VII. Тест «Хто є хто» (Перша версія) Ім’я філософа Період історії філософії Країна або етнічна його належність Напрям, течія або філософська школа Внесок у філософію
181. Фалес ? ? ? ?
182. Анаксимандр ? ? ? ?
183. Анаксимен ? ? ? ?
184. Геракліт ? ? ? ?
185. Піфагор ? ? ? ?
186. Сократ ? ? ? ?
187. Платон ? ? ? ?
188. Епікур ? ? ? ?
Закінчення Ім’я філософа Період історії філософії Країна або етнічна його належність Напрям, течія або філософська школа Внесок у філософію
189. М. Кузанський ? ? ? ?
190. Боецій ? ? ? ?
191. Конфуцій ? ? ? ?
192. Мартін Лютер ? ? ? ?
193. М. Вебер ? ? ? ?
194. Фіхте ? ? ? ?
195. Поппер ? ? ? ?
196. Макіавеллі ? ? ? ?
197. Т. Гоббс ? ? ? ?
198. Дж. Берклі ? ? ? ?
199. Д. Юм ? ? ? ?
200. Ж.-П. Сартр ? ? ? ?
201. Вольтер ? ? ? ?
202. Ніцше ? ? ? ?
203. Шопенгауер ? ? ? ?
204. Конт ? ? ? ?
205. Шеллінг ? ? ? ?
206. В. Липинський ? ? ? ?
207. З. Фрейд ? ? ? ?
208. М. Драгоманов ? ? ? ?
209. І. Франко ? ? ? ?
210. М. Соловйов ? ? ? ?
VIII. Тест «Xто є хто» (Друга версія) №п/п Ім’я філософа. Назвати також 2—3 представників цього напряму чи школи Доба Країна, етнічна належність Напрям, течія, школа філософії Внесок у філософію
211 ? Античність Стародавня Греція Школа елеатів Розробки суб’єктивної діалектики, вчення про єдність буття, його багатоманітність, апорії про відсутність руху.
212 ? Античність Стародавня Греція, м. Стагіра Школа перипатетиків Вчення про матерію і форму, чотири першопричини, закони логіки і силогізми, форми політичного устрою.
Продовження №п/п Ім’я філософа. Назвати також 2—3 представників цього напряму чи школи Доба Країна, етнічна належність Напрям, течія, школа філософії Внесок у філософію
213 ? Ісламське відродження, ХІІ ст. Кордовський халіфат, арабський філософ Східний перипатетизм Вчення про зв’язок філософії Арістотеля з ісламською теологією, двоїсту істину, монопсихізм, еманацію божества.
214 ? Середньовіччя XI—ХІІ ст. Кордовський халіфат, Мароко, Єгипет, Палестина (єврейський мислитель) Східний перипатетизм Вчення про синтез відкриття й умогляд, раціональне тлумачення Біблії і Корану, біблійний креаціонізм, алегоричність Святого Письма
215 ? Ісламське Відродження Х—ХІ ст. Середня Азія Східний перипатетизм Вчення про універсалії, що існують до речей, в речах, після речей, класифікацію наук, еманацію божества, довічність матерії, про вплив природних умов на здоров’я людини
216 ? Пізньо-середньовічна схоластика Південна Італія, м. Акуїно; Франція, м. Париж Покатоличений арістотелізм, томізм Вчення про 5 доведень буття Бога, тлумачення людини як неповторного індивіда, безсмертну душу, гармонію віри і розуму, істин науки і богослов’я, філософію як служницю теології
217 ? Стародавня філософія Китай Стихійна діалектика, наївний матеріалізм Вчення про всезагальний закон «дао», неможливість діяти всупереч його, етичну норму «дао-де», східну традицію діалогу між вчителем і учнем
218 ? Раннє середньовіччя Римська імперія, Північна Африка Латинська патристика Вчення про антитезу церкви і держави, царства Бога і диявола, про віру як джерело прозріння, істинного знання
Продовження №п/п Ім’я філософа. Назвати також 2—3 представників цього напряму чи школи Доба Країна, етнічна належність Напрям, течія, школа філософії Внесок у філософію
219 ? Відродження Франція Скептицизм, гуманізм, антропоцентризм Вчення про суб’єктивний світ, світ людських почуттів і емоцій, об’єктивне «природне» тлумачення людини. Афористична форма філософствування: «Природа — найкращий вчитель», «Благорозуміння — краща доброчесність».
220 ? Відродження Італійський філософ Натурфілософія Вчення про геліоцентризм, натуралістичний пантеїзм, світову душу як принцип руху Всесвіту, основну одиницю буття монаду, субстанції, монаду монад (Бога), множинність світів
221 ? Новий час Нідерланди Пантеїзм Вчення про тотожність Бога і природи, три роди пізнання: чуттєвий, розуміння, інтуїція; модуси мислення і протяжність, свободу як зрозумілу необхідність, етику людини, що керується тільки розумом.
222 ? Доба німецької класичної філософії Німеччина Агностицизм Космогонічна гіпотеза, вчення про явища, що можна пізнати і «речі у собі», що принципово не можна пізнати, антиномії, апріорні форми пізнання, трансцендентну логіку, категоричний імператив
223 ? Просвітництво Франція Метафізичний матеріалізм Вчення про державу, громадянське суспільство, суспільний договір, приведення суспільного устрою у відповідність з розумом
Продовження №п/п Ім’я філософа. Назвати також 2—3 представників цього напряму чи школи Доба Країна, етнічна належність Напрям, течія, школа філософії Внесок у філософію
224 ? XIX ст. Німеччина Англія Діалектичний і історичний матеріалізм Вчення про суспільно-економічну формацію, приватну власність як основну причину відчуження праці, суспільну свідомість як відображення суспільного буття, філософію як засіб перебудови світу, людину як комплекс суспільних відносин, соціалістичну революцію
225 ? XIX ст. Німеччина Діалектичний і історичний матеріалізм Вчення про діалектику природи, класифікацію форм руху матерії і науки, походження приватної власності і держави
226 ? XIX ст., доба німецької класичної філософії Німеччина Антропологічний матеріалізм Вчення про філософію як науку, біологічну природу людини, детермінацію історії релігією, зв’язок «Я» і «Ти», метафізичну етику, умови досягнення людиною щастя через любов, релігію любові
227 ? Доба німецької класичної філософії Німеччина Об’єктивний ідеалізм Вчення про розвиток абсолютної ідеї через її інобуття (природу) до світового розуму. Система побудована на базі ідеалістичної діалектики за схемою: теза — антитеза, синтез
228 ? Кінець XIX ст. перша пол. XX ст. Україна, Росія, Франція, Німеччина Філософія життя, екзистенціалізм Вчення про людину на кордоні двох світів (тіла й душі), російську національну ідею, російський месіанізм, приреченість Росії на комунізм
Продовження №п/п Ім’я філософа. Назвати також 2—3 представників цього напряму чи школи Доба Країна, етнічна належність Напрям, течія, школа філософії Внесок у філософію
229 ? XIX ст. Росія, Індія, Англія Релігійна філософія, теософія Вчення про таємну доктрину, можливість безпосереднього пізнання Бога, єдину божественну сутність, універсальну релігію, толерантні відношення
230 ? Кінець XIX ст. — перша пол. ХХ ст. Росія, Україна, СРСР Позитивізм, філософський плюралізм Вчення про ноосферу, екологічні проблеми сучасності, наукознавство, методологію науки, сучасну картину світу, свободу наукової творчості, корисність усіх філософських систем
231 ? XX ст. Німеччина, США, Швейцарія Франкфуртська школа Вчення про «одновимірну людину», філософію визволення, молодь як головну революційну силу, «детонатор» революційного вибуху
232 ? Українське просвітництво Росія, Україна, український філософ Український кордоцентризм Вчення про 3 світи: 1) макрокосм, 2) мікрокосм, 3) світ символів (Біблія), серце як засіб істинного пізнання, «сродну працю», «горню республіку» як ідеал суспільного устрою
233 ? XX ст. СРСР, Росія Філософія історії Вчення про етногенез, культурогенез, суперетнос, «пасіонарний вибух», етнічну регенерацію, часові і просторові межі розвитку нації
234 ? XIX ст. Україна, Росія, український філософ Релігійна філософія Вчення про 4 світи: а) ноуменальний; б) «вічної правди», в) реальний; г) феноменальний. Розум виявляє загальне, а серце є основою унікальності. Істина стає духовним скарбом, коли вона лягає на серце. За цей скарб людина може боротися з обставинами й іншими людьми. Мораль у серці людини
Продовження №п/п Ім’я філософа. Назвати також 2—3 представників цього напряму чи школи Доба Країна, етнічна належність Напрям, течія, школа філософії Внесок у філософію
235 ? XX ст. Росія, Україна, Німеччина, Канада Філософія українського радикалізму Ірраціональне, містичне тлумачення нації, національної еліти. Людина — лише засіб, нація — мета
236 ? XX ст. Франція Екзистенціалізм Вчення про абсурдність людського буття, самогубство як засіб свободи вибору, свободу як можливість вибирати, відчуженість людини, її приреченість, бунт як реакцію на безвихідність
237 ? Новий час Франція Раціоналізм, дуалізм Вчення про метод сумніву, дедукцію, інтелектуальну інтуїцію, розум як вищу цінність, основу пізнання, поділ світу на духовний і матеріальний, людину як машину з кісток і м’язів
238 ? XX ст. Росія, Україна, Німеччина, український філософ Культурологія, екзистенціалізм Три джерела його філософії: а) класична онтологія (від Платона до Гегеля); б) неокантіанська феноменологія; в) містицизм; 4 категорії безпосереднього буття: повторення, стягнутість, сполученість, рух. Людина знаходиться на кордоні двох світів. Вивчав національні риси українського характеру (емоціональність, ліризм, сентименталізм), історію української і слов’янської філософії
239 ? Новий час Англія Сенсуалізм, англійське Просвітництво Вчення про первинні і вторинні якості матерії, існування істин першого і другого роду, натуральне право, яке складається з права на життя, власність, свободу.
Продовження №п/п Ім’я філософа. Назвати також 2—3 представників цього напряму чи школи Доба Країна, етнічна належність Напрям, течія, школа філософії Внесок у філософію
240 ? Новий час Англія Емпіризм Тлумачення людини як частини природи; істини як дзеркальної копії об’єкта пізнання; привидів роду, печери, театру, площі як перепонів на шляху пізнання. Розробив концепцію ідеальної держави, якою керують учені і немає експлуатації людини
IX. Тест «Вибір правильної відповіді» (зайве вилучити, дати пояснення, чому це зроблено) Августін визначав основою світу: а) чотири стихії; б) Бога; в) матерію; г) ідею. Для ренесансного світогляду був характерний: a) космоцентризм; б) теоцентризм; в) гуманізм; г) антропоцентризм. За Кантом, процес пізнання характеризується: а) пасивністю суб’єкта; б) активністю суб’єкта; в) пізнаванням тільки світу явищ (феноменів); г) пізнаванням тільки світу сутностей (ноуменів). Піфагор та його послідовники шукали першопричинні основи буття у: а) речовинному субстракті світобудови; б) деяких ідеальних сутностях; в) у числах та їх комбінаціях; г) у незмінному конструктивно-розумовому принципі (пануючому «управлінському началі»). За Демокрітом, основою буття є: а) атоми; б) апейрон; в) порожнеча; г) форма. Філософія екзистенціалізму в першу чергу зосереджується на проблемах: а) абсурдності буття людини; б) свободи; в) людини на межі буття і небуття; г) творчої діяльності людини. Елементами людського пізнання, згідно з ірраціоналізмом, є: а) людський розсудок; б) воля; в) інтуїція; г) фантазія. До основних принципів діалектики належать: а) об’єктивності; б) розвитку; в) зв’язку, г) матеріальності. До історичних типів відтворення населення належать: а) архаїчний; б) середньовічний; в) традиційний; г) сучасний (раціональний). До сфер суспільного життя відносяться: а) матеріальна; б) духовна; в) біологічна; г) соціально-політична. До форм наукового пізнання належать: а) проблема; б) сумнів; в) гіпотеза; г) теорія. До раціональних філософських систем належать: а) позитивізм; б) діалектичний і історичний матеріалізм; в) екзистенціалізм; г) герменевтика. До ірраціональних філософських систем належать: а) діалектичний та історичний матеріалізм, б) екзистенціалізм; в) неотомізм; г) персоналізм. До основних законів діалектики належать: а) закон детермінації; б) закон заперечення заперечення; в) закон єдності і боротьби протилежностей; г) закон взаємного переходу кількісних і якісних змін. Рівні структури свідомості поділяються на; а) надсвідомість; б) підсвідомість; в) усвідомлення; г) самосвідомість. Усвідомлення містить такі компоненти: а) віру; б) цінності; в) знання; г) норми. За відношенням до об’єкта можна виділити такі типи образів: а) образ-знання; б) образ-проект, в) образ-химера; г) образ-цінність. Згідно з фаталізмом перебіг історії залежить від: а) людини, як біологічної істоти; б) факторів, що знаходяться поза людиною; в) від випадкового збігу обставин; г) від людини як соціальної особистості. Згідно з волюнтаризмом перебіг історії залежить: а) від кожної особистості; б) від великої особистості; в) від незалежних обставин; г) від природних циклів. До універсальних зв’язків буття належать: а) одиничне, загальне, особливе; б) явище і сутність; в) форма і зміст, г) діалектичні закономірності як форма зв’язку. До зв’язків детермінації належать: а) причинні зв’язки; б) необхідність і випадковість; в) можливість і дійсність; г) явище і сутність. До структурних зв’язків належать: а) частина і ціле; б) форма і зміст; в) одиничне і загальне; г) система, елемент, структура. Юнг називає такі види колективного несвідомого: а) дитина; б) батьки; в) дорослі; г) люди похилого віху. За Аристотелем, існують такі форми правління державою: а) монархія; б) аристократія; в) бюрократія; г) республіка. За Печчеї, «новий гуманізм» складається з: а) почуття національної ідеї; б) почуття глобальності; в) почуття справедливості; г) боротьби за свободу, відмови від будь-якого насильства. Ідеалом буддійського способу життя є: а) жебрацтво; б) помірне споживання, в) духовне самовдосконалення; г) матеріальна забезпеченість. Ідеалом протестантського образу життя є: а) відношення до праці як поклику; б) праця ремісника; в) накопичення грошей для поширення виробництва; г) накопичення грошей лише для збагачення. Чи можна, за ісламською концепцією економічної діяльності, одержувати прибуток за рахунок: а) торговельної діяльності; б) сільськогосподарської діяльності; в) лихварства; г) військових дій (данина). Усі існуючі методи наукового пізнання можна поділити на: а) філософські; б) загальнонаукові; в) специфічні, г) технологічні. Чи включає структура феномену життя, за Шарденом, такі елементи: а) переджиття; б) життя; в) смерть, г) наджиття. X. Аналітичний тест (Хто автор цих висловів? Яку філософську ідею вони акумулюють? Що вони значать для сучасності?) «Пізнай самого себе». «Я знаю лише те, що я нічого не знаю». «Усе тече, усе змінюється». «Людина є мірою всіх речей — існування існуючих неіснування неіснуючих». «Не можна двічі увійти в одну і ту ж річку». «Одна й та ж думка і те про що думка існує». «Немає нічого, окрім атомів і порожнечі». «Знання — це пригадування» (анамнез). «Вірю, тому що абсурдно». «Вірю, щоб зрозуміти». «Філософія є служницею богослов’я». «Легше верблюду пройти крізь вушко голки, ніж багатому увійти в царство Боже». «Якщо Бога не було б, його слід було видумати». «Мені довелося обмежити розум, щоб звільнити місце для віри». «Бог багатому подібний фонтанові, що заповнює різні за обсягом посудини. Над фонтаном напис: «Нерівна усім рівність». «Дій згідно з такою максимою, яка водночас може стати загальним законом». «Кожен є предметом споживання для когось». «Існувати, отже, бути сприйманим». «Я мислю, отже, я існую». «Немає суб’єкта без об’єкта, немає об’єкта без суб’єкта». «Все дійсне є розумним, все розумне є дійсним». «Якщо я йду назад, я з матеріалістами, якщо я йду вперед, я не з ними». «Філософи лише по-різному пояснювали світ, але справа в тому, щоб змінити його». «Природа є не що інше, як закам’яніле мислення». «Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчутті». «Серце є скрижаль, на якому викарбований моральний закон». «Людина живе остільки, оскільки вибирає». «Чого не бажаєш собі, того не роби іншому». «Що я можу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватися? Що таке людина?» «Як наслідок виконання професійного обов’язку багатство морально не тільки виправдане, але й приписане». ЗМІСТ Передмова 3 1. Навчальна програма курсу філософії та тематичні завдання для самостійної роботи 5 2. Конспект лекцій з курсу філософії Модуль 1. Історія філософії 57 Модуль 2. Система філософії 138 3. Питання для підготовки студентів до іспиту з філософії 202
