ПЕРЕДМОВА
истема підготовки спеціалістів вищої кваліфікації включає в себе два основні рівні: бакалаврський та магістерський. Крім цього, існує система післявузівської підготовки у формі аспірантури та докторантури. З часом процес уніфікації вищої освіти в Україні і пострадянському просторі внесе певні зміни в названу систему.
Філософські курси, як правило, належать до циклу світоглядних дисциплін загальноосвітнього характеру, які є обов’язковими на рівні бакалаврської підготовки економістів. Традиційно за ними також зберігається статус дисциплін, що входять до складу кандидатського мінімуму. Що стосується магістерської підготовки, то на цьому ступені економічної освіти створився, так би мовити, «філософський вакуум».
Це обумовлено, з одного боку, тим, що філософи «вичерпали» свій потенціал відповідними курсами і спецкурсами на рівні бакалаврської та аспірантської підготовки, а з другого — в системі магістерської підготовки було зроблено цілком виправданий ухил у бік спеціальної підготовки, який виключає й загальноосвітню. Інакше кажучи, повною мірою не враховується те, що магістерська дисертація (консультативний проект) — це види робіт науково-дослідного (аналітичного) характеру і вже з огляду на це вони мають відповідати критеріям науковості, мати філософсько-методологічний компонент.
Таким чином, бакалаврському ступеню підготовки кадрів повинні відповідати філософські курси пропедевтичного характеру, магістерському ступеню — філософські курси праксеологічного характеру, а ас-
пірантському рівню підготовки — філософські курси загальнометодологічного характеру. При цьому треба мати на увазі, що науково-дослідна діяльність має спиратися на різні філософські методології, які можуть виступати і в концептуальній формі.
Вивчення філософії студентами всіх форм навчання бакалаврського рівня підготовки здійснюється протягом одного семестру на першому курсі. Мета навчального курсу: дати уявлення про специфіку філософії як важливої форми суспільної свідомості, яка розкриває сутність світу, буття, їхнього взаємозв’язку та взаємовідношення, граничні основи буття світу і людини, створює передумови для раціонального осмислення людиною цілей і сенсу життя; показати роль філософії в життєдіяльності суспільства і особи як методологічної основи світогляду; ознайомити з історією філософської думки, зокрема в Україні, з досягненнями сучасної філософії; сприяти формуванню у студентів здібностей до логічного мислення, самостійного аналізу складних явищ соціокультурного життя, уміння пов’язувати загальнофілософські проблеми з вирішенням завдань економічної теорії і практики.
Концепція навчального посібника — тематично-персоніфікована, тобто передбачає висвітлення окремих інтелектуальних явищ у філософії (шкіл, напрямів, течій, рухів), у тому числі тематично об’єднаних, пов’язаних з розділами, присвяченими найвизначнішим мислителям в історії філософської думки.
1. НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА КУРСУ ФІЛОСОФІЇ ТА ТЕМАТИЧНІ ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ
1.1. МЕТА І ЗАВДАННЯ КУРСУ
Дати уявлення про специфіку філософії як важливої форми суспільної свідомості, історичного типу світогляду; показати методологічну роль філософського знання в розумінні онтологічних, гносеологічних, аксіологічних і соціальних проблем буття; ознайомити з історією філософської думки, зокрема в Україні, з досягненнями сучасної філософії; сприяти формуванню у студентів здібностей до логічного мислення, самостійного аналізу складних явищ суспільного життя, уміння пов’язувати загальнофілософські проблеми з розв’язанням завдань економічної теорії і практики.
1.2. БЮДЖЕТ ЧАСУ
Лекцій — 30 год.
Семінарських занять — 24 год.
Самостійна робота — 54 год.
Разом: 108 год.
1.3. ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН ТЕОРЕТИЧНОГО (ЛЕКЦІЙНОГО) КУРСУ
№п/п
Тематика лекцій
Кількість годин

Тема 1
Предмет філософії
2

Тема 2
Філософія Стародавнього світу
2

Тема 3
Філософія Середньовіччя
2

Тема 4
Філософія Нового часу
2

Тема 5
Німецька класична філософія
2

Тема 6
Історія філософії України
4

Тема 7
Тенденції розвитку сучасної філософії
4

Тема 8
Проблеми систематизації філософського знання
2

Тема 9
Онтологія
2

Тема 10
Гносеологія
2

Тема 11
Соціальна філософія і філософська антропологія
4

Тема 12
Філософія і методологія соціального і економічного пізнання
2

Разом:
30


Схема
1.3.1. МОДУЛЬНА СТРУКТУРА КУРСУ ФІЛОСОФІЇ


1.3.2. ЗМІСТ МОДУЛІВ
Модуль 1. Історія філософії
Тема 1. Предмет філософії
Філософія та світогляд. Світогляд і світовідчуття, світосприйняття і світорозуміння. Історичні типи світогляду: міф, релігія, науковий світогляд, філософський світогляд. Предмет філософії. Філософія як дослідження світоглядних проблем засобами раціонального мислення. Основне коло філософських питань. Основні теми філософських роздумів: світ і людина, сутність і зміст людського існування. Основне питання філософії. Головні напрями у філософії. Філософія та культура. Функції філософії: світоглядна, гносеологічна, методологічна, аксіологічна, прагматична та ін. Соціальна спрямованість філософського знання. Сутність загальнолюдських цінностей у філософії. Людина як найвища цінність. Місце й роль філософії у сучасному суспільному житті.
Тема 2. Філософія Стародавнього світу
Культурно-історичні передумови виникнення філософії. Передумови філософії у Стародавній Індії. Велична та епічна література про людину, її походження та існування. Релігійно-філософські вчення: джайнізм, чарвака, буддизм. Зародження філософії у Стародавньому Китаї. Конфуціанство та даосизм.
Своєрідність філософії Стародавньої Греції: досократичного, класичного, елліністичного та римського періодів античності. Вчення про буття (Мілетська школа). Вчення про рух (Елейська школа). Людина як міра усіх речей (Протагор). Самопізнання та належне існування (Сократ). Людина як мікрокосм, атомізм Де-мокріта. Платонізм та неоплатонізм. Космоцентризм античної міфології та антропоцентризм грецької просвіти. Софісти. Становлення античної діалектики. Арістотель як систематизатор античної філософії.
Тема 3. Філософія Середньовіччя
Розвиток християнства у Західній Європі. Апологетика, патристика, схоластика. Суперечка про природу понять: реалізм і номіналізм. Особливості західноєвропейської та східноєвропейської релігійної філософії. Мусульманська та іудейська культура і філософія (М. Маймонід, І. Гебіроль, Авіценна, Аверроес).
Вчення Фоми Аквінського про єдність душі і тіла, про двоїстість істоти, про співвідношення релігії, філософії і науки.
Філософія Відродження. Гуманізм та антропоцентризм. Натурфілософія Відродження; пантеїзм; повернення до первісного розуміння сутності діалектики. Геліоцентризм і вчення про нескінченність Всесвіту (Дж. Бруно, М. Кузанський).
Реформація, її ідеї (Т. Мюнцер, М. Лютер, Ж. Кальвін).
Тема 4. Філософія Нового часу
Наукова революція XVII ст. (І. Ньютон) і проблема методу пізнання у філософії (Ф. Бекона, Р. Декарта). Емпіризм і раціоналізм (Дж. Локк, Дж. Берклі, Д. Юм, А. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц). Створення механічно-матеріалістичної картини світу. Поняття субстанції у філософії Б. Спінози. Монадологія Г. Лейбніца.
Проблема людини у філософії Просвітництва (Монтеск’є, Ф. Вольтер, Ж.-Ж. Руссо). Французький матеріалізм, його розуміння людини і суспільства (Ж. Ламетрі, К.-А. Гельвецій, П. Гольбах, Д. Дідро).
Тема 5. Німецька класична філософія
Місце німецької класичної філософії в історії філософської думки. Філософські позиції І. Канта. Філософська система І. Фіхте. Суб’єктивна діалектика. Філософія тотожності Ф. Шеллінга. Г. Гегель, його філософська система та метод. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха. Німецька класична філософія і сучасне бачення світу.
Тема 6. Історія філософії України
Становлення й розвиток світогляду давніх слов’ян: давньо-слов’янська міфологія, запровадження християнства. Філософська думка періоду етнокультурної катастрофи. Становлення філософії українського духу в Києво-Могилянській академії. Г. С. Сковорода — фундатор філософії українського кордоцентризму. Український романтизм (М. Гоголь, М. Костомаров, П. Куліш та ін.). Філософські ідеї Т. Шевченка. Академічна філософія (С. Гогоцький, П. Юркевич, В. Лесевич, О. Гіляров та ін.). Соціально-філософські погляди Л. Українки, П. Грабовського, М. Коцюбинського, М. Драгоманова, І. Франка, В. Антоновича. Філософія періоду відродження українського духовного життя (В. Винниченко, М. Грушевський, В. Зеньковський та ін.). Філософія національної самобутності (Д. Донцов, В. Липинський, І. Лисяк-Рудницький та ін.). Філософська спадщина Д. Чижевського. Філософія України в радянський період. Розробка філософських проблем у сучасній Україні.
Тема 7. Тенденції розвитку сучасної філософії (XX cm.)
Плюралізм течій сучасної філософії. Критичний перегляд принципів і традицій класичної філософії кінця XIX—початку XX ст. Захист і оновлення класичних філософських традицій: неотомізм (Ю. Бохенський, Ж. Мартін, Т. де Шарден), неокантіанство (О. Лібман, Г. Коген), неогегельянство (Б. Кроче, Ж. Іпполіт, Дж. Ройс).
Філософські погляди К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна: проблеми буття-мислення, матерії-свідомості, матеріального-ідеального, діалектики, відчуження, матеріалістичного розуміння історії, комуністичного ідеалу.
Проблема раціонального та ірраціонального. Ірраціоналістичний і містичний підхід у філософському аналізі (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, В. Дільтей). Філософські проблеми психоаналізу (З. Фрейд, К. Г. Юнг, Е. Фромм).
«Екзистенціальна філософія» та її різновиди (С. К’єркегор, М. Хайдеггер, А. Камю, Ж.-П. Сартр, К. Ясперс). Життя і смерть, сенс існування, проблема свободи.
Проблема знання і мови у філософії. Неопозитивізм (Л. Вігтенштейн, Р. Карнап, Б. Рассел), структуралізм (К. Леві-Строс, М. Фуко), герменевтика (Г. Гадамер, П. Ріккерт, Т. Кун). Г. Маркузе й «нові ліві». Постпозитивізм (К. Поппер, І. Лакатош, П. Фейєрабенд).
Модуль 2. Система філософії
Тема 8. Проблема систематизації філософського знання
Сучасні уявлення про філософію. Концепція походження і конструювання філософських систем. Діалектика як теорія систем. Класична і некласична філософія. Філософія і філософствування. Закони та категоріальний апарат філософії. Типологія філософських систем. Філософія як об’єкт пізнання.
Тема 9. Онтологія
Філософський зміст проблеми буття. Основні форми буття. Буття людини як фундаментальна проблема філософії. Суспільне та індивідуальне буття. Буття речей, процесів і станів природи. Матерія і свідомість. Основні форми існування матерії. Проблема єдності світу. Сутність та структура свідомості. Діалектика та її альтернативи. Закони і категорії діалектики. Принципи діалектики. «Негативна діалектика». Метафізика як наука і метод. Інтуїтивізм. Еволюціонізм. Софістика і еклектика.
Тема 10. Гносеологія
Пізнання як відображення. Суб’єкт і об’єкт пізнання. Основні принципи теорії пізнання та багатовимірність його форм. Особливості пізнання природного, соціокультурного і духовного світу людини. Пізнання і творчість. Проблеми істини. Об’єктивність істини. Абсолютна та відносна істина. Конкретність істини. Істина й цінність. Сучасні концепції істини. Критерії істини.
Тема 11. Соціальна філософія і філософська антропологія
Особливості філософського пізнання суспільства і людини. Роль соціального пізнання в історії. Специфіка предмета соціальної філософії. Співвідношення предметів соціальної філософії та інших гуманітарних наук. Головні категорії соціальної філософії. Суспільство як система, що само розвивається. Спадковість ідей суспільного розвитку в контексті класових і загальнолюдських пріоритетів. Історичний генезис теоретичних обгрунтувань сутності суспільного поступу: діалектично-матеріалістична концепція, соціологічна, феноменологічно-герменевтична, технократична, моральна, культурологічна та ін.
Суб’єкти суспільного розвитку: індивіди та соціальні спільноти. Особистість у вимірах філософського аналізу. Матеріальні аспекти розвитку суспільства. Соціально-політична сфера. Духовне життя суспільства. Відчуження як фактор, що зумовлює однобічний розвиток людини. Аксіологія і сучасність. Концепції майбутнього людства.
Тема 12. Філософія і методологія соціального і економічного пізнання
Типологія філософських і методологічних проблем науки. Тенденції розвитку загальної методології та філософії науки. Методологія як стиль мислення. Рівні методології. Основні методи наукового пізнання. Форми наукового пізнання. Структура емпіричного та теоретичного рівнів знання. Логіка соціального та економічного пізнання. Етика та праксеологія науки. Економіка й мораль. Методологія і логіка соціального та економічного пізнання: марксистська, неопозитивістська, феноменологічна, герменевтична, прагматична, екологічна, синергічна та ін.
1.4. ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ
№п/п
Тематика семінарських занять
Кількість годин

Тема 1
Предмет філософії
2

Тема 2
Філософія Стародавнього світу
2

Тема 3
Філософія Середньовіччя
2

Тема 4
Філософія Нового часу
2

Тема 5
Німецька класична філософія
2

Тема 6
Історія філософії України
2

Тема 7
Тенденції розвитку сучасної філософії
2

Тема 8
Проблеми систематизації філософського знання
2

Тема 9
Онтологія
2

Тема 10
Гносеологія
2

Тема 11
Соціальна філософія і філософська антропологія
2

Тема 12
Філософія і методологія соціального і економічного пізнання
2


Разом:
24

1.4.1. ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ
Тема 1. Предмет філософії (2 год.)
План
Поняття світогляду, його походження, структура, сутність та роль у житті людини.
Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія.
Сутність філософського світогляду. Предмет та основне питання філософії.
Структура і функції філософії.
Література
Філософія: Навч. посіб. / За ред. І. Ф. Надольного. — К.: Либідь, 1996. — Розділ 1.
Філософія. Курс лекцій: Навч. посіб. / І. В. Бичко, В. Г. Табачковський, Г. І. Брак та ін. — К.: Либідь, 1994. — Лекція 1.
Філософія: Підруч. / Г. А. Заїченко, В. М. Сагатовський, І. І. Кальний та ін. / За ред. Г. А. Заїченка та ін. — К.: Вища шк., 1995. — Розділ 1.
Философия: Учеб. для высших учеб. заведений. — Ростов н/Д., 1996. — Глава 1.
Тема 2. Філософія Стародавнього світу (2 год.)
План
Принципи періодизації історії філософії.
Філософія Стародавнього Сходу (Індія, Китай, Єгипет, Вавилон, Палестина, Іран).
Антична філософія.
Література
1. Виндельбанд В. История древней философии. — К.: Тандем, 1995.
2. Філософія. Курс лекцій: Навч. посіб. / За ред. І. В. Бичка та ін. — К.: Либідь, 1994. —Лекція 2, 3.
3. Філософія: Підруч. / Г. А. Заїченко, В. М. Сагатовський, І. І. Кальний та ін. / За ред. Г. А. Заїченка та ін. — К.: Вища шк., 1995. — Розділ 2, §1,2.
4. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней философии. — М.: Высш. шк., 1981.
Тема 3. Філософія Середньовіччя (2 год.)
План
Етапи розвитку філософії Середньовіччя в Західній Європі.
Арабська і єврейська філософія Середньовіччя.
Філософія епохи Відродження.
Філософія Реформації.
Література
История философии: Запад — Россия — Восток. Книга вторая: Философия XV—XIX вв.: Учеб. для студентов вузов / Под ред. Н. В. Мотрошиловой. — М.: Греко-латинский кабинет, 1996.
Філософія: Підруч. / Г. А. Заїченко, В. М. Сагатовський, І. І. Кальний та ін. / За ред. Г. А. Заїченка та ін. — К.: Вища шк., 1995. — Розділ 2, § 3.
Філософія. Курс лекцій. — К.: Либідь, 1994. — Лекції 4, 5.
Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. — М.: Высш. шк., 1991.
Тема 4. Філософія Нового часу (2 год.)
План
Основні риси філософії Нового часу. Наукова революція XVII ст.
Емпіризм і гносеологія Ф. Бекона, Т. Гоббса.
Дуалізм і раціоналізм Р. Декарта, пантеїзм Б. Спінози, монадологія Г. Лейбніца.
Суб’єктивний ідеалізм і агностицизм (П. Бейль, Д. Берклі, Д. Юм).
Французькі матеріалісти XVIII ст. (Д. Дідро, П.-А. Гольбах, Ш.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо).
Література
1. Філософія. Курс лекцій: Навч. посіб. / За ред. І. В. Бичка, В. Г. Табачковського, Г. І. Горак та ін. — К.: Либідь, 1994. — Лекція 6.
2. Філософія: Підруч. /Г. А. Заїченко, В. М. Сагатовський, І. І. Кальний та ін. / За ред. Г. А. Заїченка та ін. — К.: Вища шк., 1995. — Розділ 2, § 3.
3. Соколов В. В. Европейская философия XV—XVII веков: Учеб. пособие. —М.: Высш. шк., 1984.
Тема 5. Німецька класична філософія (2 год.)
План
Історичні умови формування класичної німецької філософії, її основні риси.
Філософські та соціально-етичні погляди І. Канта.
Післякантівський суб’єктивний ідеалізм (Й. Фіхте).
Діалектика і натурфілософія Ф. Шеллінга.
Філософія історії І. Гердера.
Об’єктивний ідеалізм і діалектика Г. Гегеля.
Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.
Література
Філософія: Підруч. / Г. А. Заїченко, В. М. Сагатовський, І. І. Кальний та ін. / За ред. Г. А. Заїченка та ін. — К.: Вища шк., 1995. — Розділ 2, § 5.
Філософія. Курс лекцій: Навч. посіб. / За ред. І. В. Бичка, В. Г. Табачковського, Г. І. Горак та ін. — К.: Либідь, 1994. — Лекція 7.
История философии: Запад — Россия — Восток. Книга вторая: Философия XV—XIX вв.: Учеб. для студентов вузов / Под ред. Н. В. Мотрошиловой. — М.: Греко-латинский кабинет, 1996. — Главы 5—9.
Тема 6. Історія філософії України (4 год.)
План
Давньослов’янська міфологія — колиска філософської думки України-Русі.
Філософська думка Київської Русі.
Філософські ідеї в духовній культурі України XII—XIII ст.
Гуманізм епохи Відродження в Україні.
Розвиток реформаційних і гуманістичних ідей в Острозькій академії та братських школах.
Філософія в Києво-Могилянській академії. Філософія «серця» Г. С. Сковороди.
Український романтизм.
Українська академічна філософія. Філософські погляди П. Юркевича.
Російськомовна школа «Київського кола» другої половини XIX—початку XX ст.
Філософія української революційної демократії.
Філософська думка української діаспори.
Світоглядно-філософська ситуація в Радянській і пострадянській Україні.
Література
Історія філософії України: Підруч. / М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, І. В. Бичко та ін. — К.: Либідь, 1994.
Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посіб. / Упо-ряд. М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, І. В. Бичко та ін. — К.: Либідь, 1993.
Тема 7. Тенденції розвитку сучасної філософії (4 год.)
План
Марксистська філософія, її структура, проблеми й основні різновиди.
Позитивізм і неопозитивізм, його різновиди.
Екзистенціалізм та його різновиди.
Філософська антропологія.
Фрейдизм та неофрейдизм.
Персоналізм і неоперсоналізм.
Неотомізм.
Література
Андерсен П. Размышления о западном марксизме. На путях исторического материализма / Пер. с англ. — М.: Интер — Версо, 1991.
Філософія: Підруч. / Г. А. Заїченко, В. М. Сагатовський, І. І. Кальний та ін. / За ред. Г. А. Заїченка та ін. — К.: Вища шк., 1995. — Розділ 4.
Філософія. Курс лекцій: Навч. посіб. / За ред. І. В. Бичка, В. Г. Табачковського, Г. І. Горак та ін. — К.: Либідь, 1994. — Лекція 12.
Зарубіжна філософія XX ст.: У 6 кн. / Ред. кол.: Г. І. Волинська, С. О. Кичигин, М. Ф. Тарасенко. — К.: Довіра, 1993. — Кн. 6.
Тема 8. Проблеми систематизації філософського знання (2 год.)
План
Принципи побудови філософських систем.
Класичні і некласичні підходи до побудови систем науки і філософії.
Структура філософських систем, їх типологія.
Філософія як об’єкт дослідження.
Проблема систематизації законів та категоріального складу філософії.
Література
Алексеев П. В., Панин А. В. Диалектический материализм (Общие теоретические принципы): Учеб. пособие. — М.: Высш. шк., 1987. — Разд. 1.
Кувакин В. А. Что такое философия? — М.: Изд-во МГУ, 1989.
Ильенков Э. В. Философия и культура. — М.: Политиздат, 1991.
Мамардашвили М. К. Как я понимаю философию. — М.: Прогресс, 1990.
Тема 9. Онтологія (2 год.)
План
Сутність і основні форми буття.
Буття матеріального. Матерія і рух. Простір і час.
Буття людини.
Буття ідеального. Свідомість, її структура.
Діалектика та її альтернативи.
Буття соціального.
Проблема єдності світу, її вирішення в історії філософії.
Література
Філософія: Підруч. / Г. А. Заїченко, В. М. Сагатовський, І. І. Кальний та ін. / За ред. Г. А. Заїченка та ін. — К.: Вища шк., 1995. — Розд. 5—10.
Філософія. Курс лекцій: Навч. посіб. / За ред. І. В. Бичка, В. Г. Табачковського, Г. І. Горак та ін. — К.: Либідь, 1994. — Лекції 13—18.
Философия :Учеб. для высших учебных заведений. — Ростов н/Д: Феникс, 1996. — Гл. III—VI.
Тема 10. Гносеологія (2 год.)
План
Основні принципи теорії пізнання.
Пізнання як відображення. Суб’єкт і об’єкт пізнання.
Єдність чуттєвого і раціонального в пізнанні.
Емпіричний і теоретичний рівні пізнання.
Творчість та інтуїція.
Проблема істини, її критерії.
Література
Філософія: Підруч. / Г. А. Заїченко, В. М. Сагатовський, І. І. Кальний та ін. / За ред. Г. А. Заїченка та ін. — К.: Вища шк., 1995. — Розд. 11—12.
Філософія. Курс лекцій: Навч. посіб. / За ред. І. В. Бичка, В. Г. Табачковського, Г. І. Горак та ін. — К.: Либідь, 1994. — Лекція 20.
Тема 11. Соціальна філософія і філософська антропологія (4 год.)
План
Особливості філософського пізнання суспільства і людини.
Природні умови розвитку суспільства.
Матеріальне виробництво як основа розвитку суспільства.
Соціально-політична сфера суспільства.
Духовні виміри життя суспільства.
Філософська антропологія.
Особистість і суспільство.
Суспільний прогрес, його критерії.
Література
Філософія: Підруч. / Г. А. Заїченко, В. М. Сагатовський, І. І. Кальний та ін. / За ред. Г. А. Заїченка та ін. — К.: Вища шк., 1995. — Розд. 13—17.
Філософія. Курс лекцій: Навч. посіб. / За ред. І. В. Бичка, В. Г. Табачковського, Г. І. Горак та ін. — К.: Либідь, 1994. — Лекції 23—29.
Социальная философия: Учеб. пособие для вузов / В. Н. Лавриненко, В. П. Ратников, В. Ю. Дорошенко и др.; Под ред. проф. В. Н. Лавриненко. — М.: Культура й спорт ЮНИТИ, 1995.
Тема 12. Філософія і методологія соціального і економічного пізнання (2 год.)
План
Філософські проблеми економічного життя суспільства.
Економічне життя і економічна свідомість.
Методологія соціально-економічних досліджень.
Економічна діяльність як вид соціальної творчості.
Підприємництво як феномен культури.
Література
Бродель Ф. Время мира: В 3 т.: Пер. с франц. — М.: Прогресс, 1992.
Вебер М. Избранное: Пер. с нем. — М.: Юрист, 1994. — С. 43—73.
Вебер М. Избранные произведения: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1990.
Гаврилишин Б. Дорога в майбутнє: Пер. з англ. — К.: Основи, 1993.
Глущенко Е. В., Капцов А. И., Тихонравов Ю. В. Основы предпринимательства: Учеб. пособие. — М.: Вестник, 1996. — С. 5—9.
Заславская Т. И., Рывкина Р. В. Социология экономической жизни. — Новосибирск: Наука, 1991.
Замошкин Ю. А. Частная жизнь, частный интерес, частная собственность // Вопр. филос. — 1991. — № 2. — С. 3—13.
Корнаи Я. Путь к свободной экономике: Пер. с англ. — М.: Экономист, 1990.
Кузьмин В. П. Принципы системности в теории и методологии К. Маркса. — М.: Политиздат, 1980.
Маркс К. Экономические рукописи 1857—1861 гг.: В 2 ч. — М.: Политиздат, 1980.—Ч. 1.
Методологічні вказівки до вивчення спецкурсу «Соціальна філософія та психологія підприємства» / Укл. В. X. Арутюнов, Б. В. Пясковський. — К.: КДЕУ, 1993.
Методологічні вказівки до вивчення спецкурсу «Методи творчості в соціально-економічному дослідженні». Для бакалаврів та магістрів / Укл. Б. В. Пясковський, В. X. Арутюнов. — К.: КДЕУ, 1996.
Попов В. Д. Экономическое сознание: сущность, формирование и роль в социалистическом обществе. — М.: Мысль, 1981.
Поппер К. Открытое общество и его враги. Время лжепророков: Гегель, Маркс и другие оракулы: Пер. с англ. — М.: Феникс, Международный фонд «Культурная инициатива», 1992. — Т. 2.
Платонов С. После коммунизма: Кн., не предназначенная для печати; Второе пришествие: Бездны. — М.: Мол. гвардия, 1991.
Русская философия собственности (XVII—XXII). / Сост. К. Исуков, И. Савкин. — СПб.: СП «Ганза», 1993.
Рих А. Хозяйственная этика: Пер. с нем. — М.: Посев, 1996.
Ракитов А. И. Философская азбука бизнеса // Вопр. филос. — 1991. — № 2. — С. 25—36.
Хайек Ф. А. Дорога к рабству // Вопр. филос. — 1990. — № 10. — С. 113—151; № 11. — С. 123—164.
1.5. ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН ЗАВДАНЬ З СРС (самостійної роботи студентів)
№ п/п
Назва теми
Види СРС

Тема 1
Предмет філософії
Зонд-тест, експрес-тест-1, частотн. Словник

Тема 2
Філософія Стародавнього світу
Експрес-тест-2, частотн. Словник, «Хто є хто», «100 філософських шкіл», реферат

Тема 3
Філософія Середньовіччя
Експрес-тест-3, частотн. Словник, «Хто є хто», «100 філософських шкіл», реферат

Тема 4
Філософія Нового часу
Експрес-тест-4, частотн. Словник, «Хто є хто», «100 філософських шкіл», реферат

Тема 5
Німецька класична філософія
Експрес-тест-5, частотн. Словник, «Хто є хто», «100 філософських шкіл», реферат

Тема 6
Історія філософії України
Експрес-тест-6, частотн. Словник, «Хто є хто», «100 філософських шкіл», реферат

Закінчення
№ п/п
Назва теми
Види СРС

Тема 7
Тенденції розвитку сучасної філософії
Експрес-тест-7, частотн. Словник, «Хто є хто», «100 філософських шкіл», реферат

Тема 8
Проблеми систематизації філософського знання
Експрес-тест-8, частотн. Словник, реферат, аналітичні тести

Тема 9
Онтологія
Експрес-тест-9, частотн. Словник, реферат, аналітичні тести

Тема 10
Гносеологія
Експрес-тест-10, частотн. Словник, реферат, аналітичні тести

Тема 11
Соціальна філософія і філософська антропологія
Експрес-тест-11, частотн. Словник, реферат, аналітичні тести

Тема 12
Філософія і методологія соціального і економічного пізнання
Експрес-тест-12, частотн. Словник, реферат, доповідь на наукову студентську конференцію

Вивчення курсу філософії здійснюється, крім лекційних та семінарських форм, у таких формах СРС:
самостійна робота з філософською літературою, конспектування першоджерел (див. список літератури);
підготовка рефератів, захист їх (див. тематику рефератів);
розв’язування тестів (див. експрес-тести, зонд-тести та ін.);
складання частотного словника («100 базових понять»);
упорядкування інформації про відомих філософів і філософські школи (див. завдання «Хто є хто», «100 філософських шкіл»);
аналітична робота з філософськими текстами (див. аналітичні тести);
науково-студентська робота (участь у роботі студентських наукових гуртків, наукових студентських конференцій різного рівня: вузівського, міського, республіканського, міжнародного).
1.5.1. ЗОНД-ТЕСТ З ТЕМИ «ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ»*
(За допомогою цього тесту визначається ступінь готовності аудиторії до раціонального сприйняття філософського курсу.)
1. Яке з наведених нижче визначень філософії здається вам найбільш прийнятним? (Підкресліть не більше 3 означень; бажано сформулювати і своє розуміння):
1.1. Філософія — це любов до мудрості.
1.2. Філософія — це вчення про буття як таке.
1.3. Філософія — це свідомість, мислення вголос.
1.4. Філософія — узагальнений світогляд.
1.5. Філософія — це наука наук.
1.6. Філософія — це мистецтво виживати і вмирати.
1.7. Філософія — це вчення про належне, про ідеали, про цінності.
1.8. Філософія — це вчення про мораль, щастя та сенс життя.
1.9. Філософія — це вчення про людину.
1.10. Філософія — це наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та людського мислення.
1.11. Філософія — це не наука, а наука не філософія.
1.12. Філософія — це квінтесенція історичної епохи (за Гегелем).
1.13. Філософія — це вчення про всезагальне в системі «Людина — світ».
1.14. Філософія — це вид «їжі», яка, коли жуєш, то здається, що в роті щось є, а коли збираєшся її ковтнути, то з’ясовується, що фактично нема чого ковтати.
1.15. Філософія дещо нагадує царство короля Ліра, який збіднів до краю через те, що роздав його своїм дітям (все, що було за змістом у філософії, перейшло до інших наук у процесі диференціації знань).
1.16. Філософія — це ірраціональна форма пояснення того, що неможливо пояснити за допомогою «здорового глузду».
1.17. Філософія — це особлива форма інтелектуальної діяльності, не пов’язаної ні з яким предметом конкретно.
1.18. Філософія — це стан душі (наприклад, під час медитації).
1.19. Філософія — це осягнення істини за допомогою серця (за мотивами Г. Сковороди).
1.20. Філософія — це вчення про Бога, про все божественне (за вченням Дамаскіна).
1.21. Філософія — це
(подайте свій варіант розуміння філософії)
2. Де і як формувались ваші уявлення про філософію:
2.1. У навчальному закладі (школі) до вступу в КНЕУ:

2.2. Завдяки самоосвіті (читання філософської літератури):

2.3. Через вплив засобів масової інформації (радіо, телебачення, газети, журнали):
2.4. Завдяки читанню та осмисленню серйозної художньої літератури (Л. Толстой, Ф. Достоєвський, Ж. Сартр, Чингіз Айтматов, І. Франко, О. Гончар та ін.):

2.5. Під впливом церкви, засвоєння релігійного світогляду, Святого Письма:
2.6. У результаті читання наукової фантастики (С. Лем, А. Азімов, К. Ціолковський та ін.):
2.7. Завдяки знайомству зі східними філософськими та релігійними джерелами, пов’язаними з цим світоглядом та своєрідною культурою:
2.8. У результаті читання соціально-економічної літератури:
2.9. Назвіть інші фактори, які вплинули на формування ваших філософських поглядів:
3. Назвіть імена найбільш відомих вам українських філософів:
3.1. _____________ 3.2. _____________ 3.3.
4. Назвіть імена найбільш відомих вам сучасних філософів Заходу:
4.1. ___________ 4.2. _____________ 4.3.
5. Які твори і яких філософів ви читали (як вітчизняних, так і зарубіжних)?
5.1.
5.2.
5.3.
6. Якщо ви раніше вивчали філософію в тій або іншій формі, то яка з філософських проблем вас найбільше зацікавила? (Назвіть принаймні 1—2 проблеми):
6.1. ______________________ 6.2.
7. Можливо, ви виступали з філософським рефератом або брали участь у конкурсі праць з філософської проблематики. Якщо так, то назвіть тему реферату, конкурсної роботи тощо:

8. Якщо ви дали позитивну відповідь на запитання 7, то зазначте, чи маєте намір у подальшому працювати над висунутими вами проблемами?
8.1. Так. 8.2. Ні. 8.3. Важко відповісти.
9. Чи бажаєте ви поза межами нормативного філософського курсу вивчати за своїм вибором ще 1—2 нижчезазначених спецкурсів чи спеціальних семінарів? Підкресліть.
9.1. Соціальна філософія та психологія підприємництва.
9.2. Історія розвитку філософської думки в Україні.
9.3. Філософія і творчість.
9.4. Соціальна екологія та філософія.
9.5. Методи творчості в соціально-економічному дослідженні.
9.6. 
(сформулюйте самі теми спецкурсів за вашим розсудом та інтересами)
10. Наведіть деякі дані про себе:
10.1. Прізвище, ім’я, по батькові:
10.2. Рік і місце народження
10.3. Який навчальний заклад закінчили, де й коли?

10.4. Якщо ви перевелись з якогось іншого вузу, то зазначте, з якого:
10.5. Якщо раніше ви вступали до певного вузу, то назвіть, до якого саме:
10.6. Якби у вас був вибір без особливих зусиль і матеріальних витрат перевестись на іншу спеціальність у нашому вузі чи перейти в інший вуз, то яку спеціальність і який вуз ви обрали б?
10.7. Якби така можливість була вам надана для отримання або продовження освіти за кордоном, то який би вуз і яку країну ви обрали б?
10.8. Чи є у вас домашня бібліотека?
10.9. Чи є в ній література філософського змісту?

(зазначте кількість одиниць)
10.10. Чи є у вас довідкова філософська література, філософський словник, підручники, навчальні посібники з філософії? (Якщо є, то вкажіть кількість одиниць)
1.5.2. ЕКСПРЕС-ТЕСТИ
Експрес-тест М І (Тема 1)
1. Назвіть 3 історичні типи світогляду:

2. Назвіть 3 основні елементи структури світогляду:

3. Назвіть 3 фактори формування світогляду:

4. Назвіть 3 основні напрями вирішення одного боку «основного питання філософії»

5. Назвіть 3 основні напрями вирішення другого боку «основного питання філософії»

6. Назвіть основні методи у філософії:

7. Назвіть не менше 5 функцій філософії:

8. Чи може принцип монізму задовольнити ідеалістичну філософію? («Так» чи «Ні»).

9. Чи може принцип монізму задовольнити матеріалістичну філософію? («Так» чи «Ні»).

10. Чи всі ідеалісти є агностиками? («Так» чи «Ні»).
Експрес-тест № 2 (Тема 2)
1. Назвіть 4 основи світобудови згідно з вченням чарваків:

2. Назвіть не менше 5 міфів Стародавньої Греції:

3. Назвіть не менше 5 філософських шкіл Стародавньої Греції:

4. Назвіть не менше 3 представників «перипатетиків» у стародавній філософії:

5. Назвіть основні риси діалектики античності:

6. Вкажіть 3 основні періоди розвитку античної філософії:

7. Вкажіть 5 апорій Зенона Елейського:

8. Вкажіть 4 основні стихії Всесвіту Анаксімандра:

9. Назвіть закони формальної логіки, що їх визначив Аристотель:

10. Назвіть 3 риси раціональної етики стоїцизму:

Експрес-тест № 3 (Тема 3)
1. Які дві ідеї лежать в основі християнського монотеїзму?

2. Назвіть основні етапи розвитку філософії Середньовіччя:

3. Назвіть три основні напрями схоластичної філософії:

4. Назвіть головну рису середньовічного мислення:

5. Назвіть три основні риси філософії Відродження:

6. Назвіть три основні питання з’ясування сутності речі в середньовічній філософії:

7. Чи може об’єктивний ідеалізм визнавати існування матеріального світу? («Так» чи «Ні»).
8. Чи можуть номіналісти погодитись із твердженням: «Спочатку було слово»? («Так» чи «Ні»).
9. Чи можуть реалісти у схоластичній філософії погодитися з твердженням: «Спочатку було слово»? («Так» чи «Ні»).
10. На якому принципі базується концепція Всесвіту епохи Відродження?

Експрес-тест № 4 (Тема 4)
1. Назвіть 4 «ідоли» (перешкоди) в процесі пізнання істини за Ф. Беконом:

2. Назвіть логічний метод, який був розроблений Р. Декартом:

3. Назвіть логічний метод, який був розроблений Ф. Беконом:

4. Назвіть первинні якості матерії за Д. Локком:

5. Назвіть вторинні якості матерії за Д. Локком:

6. Назвіть відомих представників суб’єктивного ідеалізму у філософії Нового часу:

7. Назвіть відомих представників об’єктивного ідеалізму у філософії Нового часу:

8. Назвіть відомих представників дуалізму та плюралізму в філософії Нового часу:

9. Назвіть відомих представників сенсуалізму в філософії Нового часу:

10. Назвіть три елементи натурального права людини за Локком:

Експрес-тест № 5 (Тема 5)
1. Назвіть «золоте правило» категоричного імперативу І. Канта:

2. Назвіть чотири антиномії за І. Кантом:

3. Назвіть не менше трьох «апріорних форм споглядання»:

4. Назвіть не менше трьох «апріорних форм мислення»:

5. Чи можна, за Кантом, пізнати «речі в собі»? («Так» чи «Ні»).
6. Чи можна, за Кантом, пізнати «речі для нас»? («Так» чи «Ні»).
7. Назвіть три логічні проблеми пізнання за діалектикою Гегеля:

8. Назвіть три етапи розвитку абсолютної ідеї за системою Гегеля:

9. Яку нову «релігію» намагався створити Л. Фейєрбах?

10. Які дві категорії у філософії І. Фіхте відображають принцип тотожності буття й мислення?

Експрес-тест № 6 (Тема 6)
1. Назвіть три складові певної дуальності в культурі Київської Русі:

2. Назвіть моральні проблеми, які ставили й вирішували мислителі Київської Русі:

3. У чому полягає сутність концепції «спорідненої праці» у філософії Г. Сковороди?

4. Назвіть три світи вчення Г. Сковороди:

5. Яка мораль була домінуючою у філософії українського романізму:

6. Назвіть чинники українського менталітету за П. Кулішем:

7. Назвіть не менше трьох представників української «філософії серця»:

8. Назвіть не менше двох принципів націоналізму за Д. Донцовим:

9. Назвіть основні галузі досліджень філософії «червоного позитивізму»:

10. Назвіть не менше трьох напрямів розробок сучасної логіки Львівсько-варшавської школи:

Експрес-тест № 7 (Тема 7)
1. Назвіть етапи становлення Західної філософії:

2. Визначте основні напрями сучасної Західної філософії (зазначте не менше 5):

3. Визначте періоди становлення неопозитивізму:

4. Назвіть основні філософські засади позитивізму:

5. Назвіть періоди становлення екзистенціалізму:

6. Назвіть основні напрями розвитку філософії екзистенціа-лізму:

7. Назвіть основні напрями філософської антропології:

8. Назвіть основні періоди становлення філософії психоаналізу:

9. Назвіть мету і методи герменевтики:

10. Назвіть основні засоби ліквідації відчуження людини за К. Марксом:

Експрес-тест № 8 (Тема 8)
1. Назвіть основні принципи конструювання класичних філософських систем:

2. Назвіть основні принципи розбудови сучасної наукової теорії:

3. Назвіть основні системи класичної філософії:

4. Назвіть основні риси некласичного етапу розвитку філософії:

5. Назвіть основні типи наукової раціональності:

6. Назвіть основні елементи системи сучасного філософського знання:

7. Назвіть основні способи філософствування:

8. Назвіть етноментальні характеристики філософського знання:

9. Назвіть основні парадигми філософського знання:

10. Назвіть основні підходи до визначення предмета сучасної філософії:

Експрес-тест № 9 (Тема 9)
1. Назвіть основні форми буття:

2. Назвіть основні типи, види й форми руху матерії:

3. Назвіть основні види матерії:

4. Назвіть елементи структури свідомості:

5. Назвіть основні види практики:

6. Назвіть основні функції практики:

7. Назвіть основні принципи діалектики:

8. Назвіть основні закони діалектики:

9. Назвіть «парні категорії» діалектики (не менше 5 пар):

10. Назвіть основні виміри людського буття:

Експрес-тест № 10 (Тема 10)
1. Назвіть основні принципи пізнання:

2. Назвіть основні форми чуттєвого пізнання:

3. Назвіть основні форми логічного пізнання:

4. Назвіть основні риси інтуїції:

5. Назвіть основні риси емпіричного пізнання:

6. Назвіть основні риси теоретичного пізнання:

7. Назвіть основні методи емпіричного рівня пізнання:

8. Назвіть основні методи теоретичного рівня пізнання:

9. Назвіть основні загальнологічні прийоми й методи пізнання:

10. Назвіть основні риси творчості:

Експрес-тест № 11 (Тема 11)
1. Перерахуйте основні потреби людини:

2. Назвіть основні риси суспільного буття:

3. Назвіть основні елементи соціальної структури суспільства:

4. Назвіть основні соціальні протиріччя:

5. Назвіть основні елементи «надбудови»:

6. Назвіть основні елементи структури суспільної свідомості:

а) за носіями:
б) за рівнем відображення діяльності:
в) за способом поширення:
г) за формами відображення:
7. Назвіть типи взаємовідносин між особою і суспільством:

8. Назвіть основні типи цінностей:

9. Якими орієнтаціями має керуватись людина в умовах ринкових відносин?

10. Назвіть основні теорії і концепції суспільного розвитку:

Експрес-тест № 12 (Тема 12)
1. Назвіть основні риси соціального пізнання:

2. Назвіть основні загальносоціологічні теорії:

3. Назвіть основні макроекономічні моделі:

4. Назвіть основні методологічні підходи до вивчення економічного розвитку суспільства:

5. Назвіть основні риси протестантської етики М. Вебера:

6. Назвіть характеристики різних релігійно-економічних типів людини за М. Вебером:

7. Назвіть характеристики православного типу господарювання за С. Булгаковим:

8. Назвіть основні філософські методології соціальної історії:

9. Назвіть філософську методологію, яку використовують Дж. Сорос, К. Поппер, І. Пригожин:

10. Назвіть основні критерії суспільного прогресу:

1.5.3. ТЕСТ «100 ФІЛОСОФСЬКИХ ШКІЛ»
Зразок
№п/п
Назви філософських шкіл, течій та напрямів
Час їх заснування
Країна, місто, заклад, де почалася їхня історія
Назвіть не менше 5 представників цих шкіл, течій, напрямів (там, де це можна зробити)
Назвіть 2—3 філософські проблеми, ідеї, які були у центрі їхньої уваги
Оцінка відповіді 5 — все правильно, 4 — в основному правильно, 3 — допущено не більше 2 помилок, 2 — допущено понад 2 помилки

1
2
3
4
5
6
7

1
Локаята (школа чарваків)
середина І тис.
Стародавня Індія
Брихаспаті
Основу світу становлять 4 елементи: земля, вода, вогонь, повітря


За цим зразком дайте характеристику інших шкіл і напрямів філософії:
2. Санкх’я
3. Йога
4. Фа-цзя
5. Інь-ян
6. Кун-Фуцзи (конфуціанство)
7. Мін-цзя
8. Даосизм
9. Мо-цзя
10. Ньяя
11. Мілетська школа
12. Ефеська школа
13. Елейська школа
14. Піфагорійський союз
15. Софісти
16. Атомісти
17. Перипатетики
18. Мегарики
19. Кініки
20. Стоїцизм
21. Патристика
22. Грекомовна апологетика
23. Номіналізм
24. Реалізм

25. Іудейська схоластика
26. Неоплатонізм
27. Філософія ісламського Відродження
28. Раннє (італійське) Відродження
29. Пізнє (північне) Відродження
30. Західноєвропейська Реформація
31. Механістична філософія Нового часу
32. Раціоналізм філософії Нового часу
33. Пантеїзм філософії Нового часу
34. Картезіанство
35. Суб’єктивно-ідеалістична філософія Нового часу
36. Емпірична філософія Нового часу
37. Агностицизм філософії Нового часу
38. Французьке просвітництво
39. Сенсуалізм філософії Нового часу
40. Французький матеріалізм Нового часу
41. Німецьке Просвітництво
42. Німецький романтизм
43. Німецька філософська містика
44. Німецька класична філософія (ідеалізм)
45. Німецька класична філософія (діалектика)
45. Німецька класична філософія (діалектика)
46. Філософська антропологія (ідеалізм)
47. Антропологічна філософія (матеріалізм)
48. Марксизм
49. «Молодогегельянці»
50. «Старогегельянці»
51. Франкфуртська школа
52. Неокантіанська марбурзька школа
53. Неокантіанська фрейбурзька (баденська) школа
54. Школа психоаналізу
55. Віденський гурток
56. Феноменологія
57. Класичний екзистенціалізм
58. «Мадридська школа» екзистенціалізму
59. Герменевтика
60. Структуралізм
61. Українське передвідродження
62. Українське Відродження
63. Українська Реформація
64. Київський візантизм
65. Філософія Києво-Могилянської академії
66. Українське просвітництво
67. Український романтизм
68. Філософія української революційної демократії
69. «Київське коло»
70. Львівсько-варшавська школа
71. «Філософія життя»
72. Російський космізм
73. Філософія всеєдності
74. Російська історіософія
75. Слов’янофіли
76. Західники
77. Психологічний напрям російської філософії
78. Філософія російської революційної демократії
79. Російська релігійна філософія
80. Філософія російського марксизму
81. Конвенціоналізм
82. Прагматизм
83. Логічний позитивізм
84. Інтуїтивізм
85. Семантичний позитивізм
86. Постпозитивізм
87. Емпіріокритицизм
88. Футурологічний напрям
89. Догматизм
90. Релятивізм
91. Географічний детермінізм
92. Діалектико-матеріалістичний напрямок філософії
93. Соціологічний напрям розуміння суспільства
94. Феноменолого-герменевтична лінія соціальної філософії
95. Ранній утопічний соціалізм
96. Соціальна утопія XVIII—XIX ст.
97. Культурологічні концепції суспільства
98. Технократичні концепції суспільства
99. Екзистенціальна філософія суспільства
100. Концепції соціально-економічного песимізму

1.5.4. ТЕСТ «ХТО Є ХТО» (СТО ІМЕН ФІЛОСОФІВ)
Зразок
№ п/п
Ім’я філософа
Період історії, до якого належить філософ
Державна, етнічна чи національна належність філософа
Напрям, течія чи філософська школа
Назвіть 2—3 філософські поняття, введені в науковий обіг філософом
Оцінка відповіді: 5—все правильно, 4— в основному правильно, 3 — допущено не більше 2 помилок, 2 — допущено понад 2 помилки

1
2
3
4
5
6
7

1
Фалес
Античність
Мілет (Мала Азія)
Наївний матеріалізм
Першооснова всіх речей — вода. Вона — символ життя, його філософська метафора


За цим зразком дайте характеристику іншим філософам:
2. Анаксимандр
3. Анаксимен
4. Зенон
5. Піфагор
6. Геракліт
7. Демокріт
8. Сократ
9. Платон
10. Аристотель
11. Епікур
12. Тертулліан
13. Сенека
14. Плотін
15. Ориген
16. Августин
17. Боецій
18. Джина (Вардхамана)
19. Сидхартха
20. Конфуцій
21. Лао-цзи
22. Мо-цзи
23. Еріугена
24. Росцелін
25. Ансельм Кентерберійський
26. Альберт Великий
27. Фома Аквінський
28. Авіценна
29. Аверроес
30. Маймонід
31. Ібн Гебіроль
32. Дунс Скот
33. Уільям Оккам
34. Марсіліо Фічіно
35. П’єтро Помпонацці
36. Мартін Лютер
37. Жан Кальвін
38. Томас Мюнцер
39. Микола Кузанський
40. Джордано Бруно
41. Томас Мор
42. Макіавеллі
43. Френсіс Бекон
44. Декарт
45. Гоббс
46. Джон Локк
47. Джордж Беркл
48. Девід Юм
49. Спіноза
50. Лейбніц
51. Монтеск’є
52. Вольтер
53. Руссо
54. Ламетрі
55. Гольбах
56. Гельвецій
57. Гердер
58. Кант
59. Фіхте
60. Шеллінг
61. Гегель
62. Фейєрбах
63. Ніцше

64. Шопенгауер
65. Огюст Конт
66. К’єркегор
67. Е. Max
68. М. Хайдеггер
69. К. Ясперс
70. М. Вебер
71. К. Маркс
72. Ф. Енгельс
73. В Ленін
74. В. Соловйов
75. М. Бердяєв
76. О. Блаватська
77. М. Чернишевський
78. М. Драгоманов
79. Г. Сковорода
80. Ф. Прокопович
81. П.Юркевич
82. І. Франко
83. П. Куліш
84. Д. Донцов
85. Д. Чижевський
86. В. Липинський
87. Альбер Камю
88. С. Булгаков
89. П. Сорокін
90. З. Фрейд
91. К. Г. Юнг
92. Г. Маркузе
93. Дільтей
94. П. Флоренський
95. Карл Поппер
96. Хейзинга
97. В. Вернадський
98. Л. Гумільов
99. А. Тойнбі
100. Леві-Стросс

1.5.5. ЗАВДАННЯ ДЛЯ СКЛАДАННЯ ЧАСТОТНОГО СЛОВНИКА: 100 БАЗОВИХ ФІЛОСОФСЬКИХ ПОНЯТЬ*
Дати визначення понять:
1. Світогляд
2. Міфологія
3. Релігія
4. Філософія
5. Метод
6. Методологія
7. Онтологія
8. Гносеологія
9. Аксіологія
10. Праксеологія
11. Матеріалізм
12. Ідеалізм
13. Агностицизм
14. Монізм
15. Дуалізм
16. Плюралізм
17. Політеїзм
18. Монотеїзм
19. Буддизм
20. Іудаїзм
21. Індуїзм
22. Іслам
23. Християнство
24. Чарвака
25. Брахманізм
26. Даосизм
27. Конфуціанство
28. Елеати
29. Піфагорійці
30. Софісти
31. Атомісти
32. Платоніки
33. Перипатетики
34. Епікуреїзм
35. Стоїцизм
36. Гностицизм
37. Патристика
38. Космоцентризм
39. Теоцентризм
40. Номіналізм і реалізм
41. Теологія
42. Томізм і неотомізм
43. Аверроїзм
44. Ренесанс
45. Реформація
46. Антропоцентризм
47. Геоцентризм і геліоцентризм
48. Емпіризм
49. Раціоналізм
50. Сенсуалізм
51. Гілозоїзм
52. Пантеїзм
53. Механіцизм
54. Картезіанство
55. Монадологія
56. Стихійна діалектика
57. Об’єктивна діалектика
58. Суб’єктивна діалектика
59. Діалектика Гегеля
60. Діалектика Маркса
61. Молодогегельянство
62. Старогегельянство

63. Категоричний імператив
64. Антропологічний матеріалізм
65. Філософська антропологія
66. Український кордоцентризм
67. Український романтизм
68. Діалектичний та історичний матеріалізм
69. Екзистенціалізм
70. Позитивізм
71. Психоаналіз
72. Герменевтика
73. Буття
74. Матерія
75. Свідомість
76. Мислення
77. Рух
78. Розвиток
79. Пізнання
80. Істина
81. Закон
82. Якість і кількість
83. Закон єдності і боротьби протилежностей
84. Закон заперечення
заперечення
85. Одиничне й загальне
86. Форма і зміст
87. Сутність і явище
88. Можливість і дійсність
89. Людина
90. Суспільство
91. Цивілізація
92. Культура
93. Прогрес і регрес
94. Політична свідомість
95. Правова свідомість
96. Моральна свідомість
97. Естетична свідомість
98. Релігійна свідомість
99. Екологічна свідомість
100. Критерії суспільного прогресу

1.5.6. ТЕМИ ДЛЯ НАПИСАННЯ РЕФЕРАТІВ
«А» —
Характеристика особливості філософії Стародавнього Сходу (Індія, Китай).
Брахманізм як релігійно-філософська течія.
«Ведична» література та її роль у формуванні ортодоксальних староіндійських шкіл (вайшешика, ньяя).
Рух як спосіб існування матерії. Дві концепції руху.
Категорії одиничного, особливого і загального.
Сутність діалектики, її основні види й принципи.
«Б» —
«Ведична» література та її роль у формуванні неортодоксальних староіндійських шкіл — чарвака, джайнізму та буддизму.
Філософські школи Стародавнього Китаю (даосизм, учення Лао-цзи, конфуціанство).
Категорії простору й часу, їх роль у філософії та природознавстві.
Закон заперечення заперечення.
Людина в умовах ринкових відносин.
Нове мислення — необхідна умова збереження й розвитку сучасної цивілізації.
«В» —
Особливості античної філософії Греції та Риму.
Мілетська школа.
Іонійська філософія.
Діалектика частини і цілого. Проблема цілісності.
Соціальне пізнання та його специфіка.
Процес наукової творчості.
«Г» —
Піфагорійська школа.
Елейська школа.
Поняття свідомості та генезис її розвитку.
Філософія і релігія.
Основні форми буття, їх специфіка та взаємозв’язок.
Сутність правової, демократичної і суверенної держави.
«Д» —
Вчення про буття і пізнання світу. Проблема людини та суспільства у філософії Демокріта.
Вчення про буття і пізнання світу. Проблема людини та суспільства у філософії Платона.
Розвиток філософської думки в Україні: від Вишенського до Сковороди (XVI—XVIII ст.).
Явище і сутність. Критика феноменалізму.
Активний, випереджаючий характер відображення у свідомості та його творче використання.
Соціальний прогрес та його історичні типи.
«Е» —
Вчення про буття і пізнання світу. Проблема людини і су-спільства у філософії Арістотеля.
Філософські погляди Сократа.
Філософські погляди Епікура.
Діалектика чуттєвого та раціонального в пізнанні.
Сутність практики як критерію істини.
Типи держави та форми управління.
«Є» —
Філософія «романтизму» та її поширення в Україні.
Етичне вчення стоїків Стародавньої Греції та Риму.
Софістична філософія Стародавньої Греції про людину.
Метафізика як світогляд і метод пізнання.
Основне питання філософії та його альтернатива.
Філософське поняття закону.
«Ж» —
Становлення античної діалектики у філософії Геракліта, Зенона, Сократа й Арістотеля.
Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання.
Проблема життя і смерті в духовному досвіді людини.
Філософське вчення про матерію та його світоглядне і методологічне значення.
Форма і зміст. Критика формалізму та натуралізму.
Категорія причинності. Причинні зв’язки, їх характер та види.
«З» —
Особливості філософії середньовічного суспільства.
Боротьба між номіналізмом (Росцелін) та реалізмом (Ансельм Кентерберійський) у середньовічній філософії.
Принцип системності (система, елемент, структура) та його значення у соціально-економічному дослідженні.
Суспільна свідомість та її структура.
Проблеми взаємодії в системі «людина — природа— суспільство».
Філософські погляди В. І. Вернадського. Концепція нообіо-сферогенезу.
«І», «Ї», «Й» —
Томізм — вчення Фоми Аквінського.
Проблема людини у християнському віровченні.
Ставлення до природи в період Середньовіччя.
Необхідність та випадковість, їх діалектичний зв’язок.
Закони діалектики: діалектика взаємозв’язку кількісних та якісних змін.
Економіка й політика в їх діалектичному взаємозв’язку.
«К» —
Особливості філософії Відродження.
Процес секуляризації людини від церкви та її канонів.
Розвиток діалектики в працях М. Кузанського.
Спосіб матеріального виробництва, його структура та діалектика взаємодії його елементів.
Закон єдності і боротьби протилежностей.
Філософія у сфері культури.
«Л» —
Геліоцентризм та вчення про нескінченність Всесвіту в працях природодослідників М. Коперника, Г. Галілея, Дж. Бруно.
Пантеїстичні концепції у філософії Відродження.
Проблема моральності, «соборності» людства і космологія у філософії В. Соловйова, П. Флоренського, М. Бердяєва, М. Федорова.
Роль народних мас і видатних осіб в історії.
Можливість і дійсність. Поняття ймовірності.
Суспільно-економічна формація в системі «базис — надбудова».
«М» —
Сутність лютеранства та кальвінізму, їх вплив на розвиток капіталістичних відносин.
Соціальні та культурно-наукові передумови формування філософії Нового часу.
Філософські погляди Ф. Бекона.
Проблема сутності буття та методів пізнання у філософських ученнях Ф. Бекона та Р. Декарта.
Соціальна революція та її роль у розвитку суспільства.
Характер і рушійні сили соціальних революцій.
«Н» —
Культура як предмет філософського осмислення.
Проблема всебічного розвитку особи як гуманістичного ідеалу.
Типи держави та форми правління.
Діалектика продуктивних сил та виробничих відносин як джерело прогресу суспільства.
Теоретичне й емпіричне в науковому пізнанні.
Цінності та їх роль у суспільстві.
«О» —
Проблема сутності буття та методів пізнання у філософських ученнях Б. Спінози та Г. Лейбніца.
Сутність емпіризму та раціоналізму.
Традиції та особливості розвитку філософської думки в Україні та Росії.
Соціально-філософські погляди Т. Шевченка, І. Франка, М. Драгоманова, М. Грушевського та їх роль у формуванні національної самосвідомості українського народу.
Закон єдності і боротьби протилежностей.
Методи пізнання, їх типізація та умови застосування.
«П» —
Філософія епохи Просвітництва та її історичне значення. Просвітництво в Україні.
Проблема людини у філософії Просвітництва (Ж.-Ж. Руссо, Ф. Вольтера, О. М. Радіщева та ін.).
Методологія побудови наукової теорії.
Роль оцінки у суспільному пізнанні: істина й омана.
Етичні норми і цінності науки.
Вчення З. Фрейда про протидію та взаємозв’язок свідомості та підсвідомості.
«Р» —
Французький матеріалізм, його тлумачення людини та су-спільства.
Філософські погляди П. Гольбаха.
Філософські погляди К. Гельвеція.
Практика як специфічно людський засіб ставлення до світу.
Біопсихосоціальна сутність людини (критика біологізаторства та соціологізаторства).
Матеріальне та ідеальне у свідомості.
«С» —
Теорія пізнання І. Канта.
Етичні погляди Канта.
Об’єктивний ідеалізм Г. Гегеля.
Наука та її роль у суспільстві.
Ціннісні орієнтації, їх методологічне значення у науково-дослідній діяльності.
Культура і цивілізація, шляхи подолання антикультури та бездуховності.
«Т» —
Філософія тотожності законів природи і мислення у Ф. Шеллінга.
Діалектика та принцип історизму в філософії Гегеля.
Релігія і сучасність.
Сутність нової релігії Л. Фейєрбаха.
Суспільна свідомість, її структура.
Суспільна свідомість та її основні форми.
«У» —
Діалектика як раціональне зерно філософії Гегеля.
Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.
Формування і розвиток марксистської філософії.
Природа як об’єкт філософського осмислення.
Російський та український космоцентризм (кінець XIX—початок XX ст.).
Екологічні проблеми сучасності та шляхи їх розв’язання.
«Ф» —
Формування і розвиток філософських поглядів К. Маркса та Ф. Енгельса.
Філософські основи розуміння суспільства і концепція соціально-історичної практики.
Розробка К. Марксом і Ф. Енгельсом концепції матеріалістичної діалектики та матеріалістичного підходу до історії суспільства.
Праця як центральний фактор антропобіосоціогенезу.
Проблеми екології й цивілізації.
Життя як цінність. Основні принципи антропології.
«X», «Ц» —
Філософські, етичні та суспільно-політичні ідеї в поглядах Ілларіона, Володимира Мономаха.
Роль Києво-Могилянської академії у розвитку духовної культури слов’янських народів.
Сутність «філософії серця» Г. Сковороди.
Свобода і справедливість як загальнолюдські цінності.
Природний та соціальний фактор формування людини.
Рушійні сили та суб’єкти історичного процесу.
«Ч» —
Філософські погляди Феофана Прокоповича.
Революційно-демократичні погляди Т. Шевченка та І. Франка.
Сутність і філософський зміст проблеми буття.
Філософська дискусія з проблеми «сутності існування».
Потреби, інтереси, цінності як рушійні фактори соціального розвитку.
Соціальна революція та реформа.
«Ш», «Щ» —
Проблеми моральності й «соборності» людства у філософії В. Соловйова.
Філософські погляди П. Флоренського.
Філософські погляди М. Бердяєва.
Сутність матеріалістичного та ідеалістичного поглядів на розуміння суспільства та його історію.
Поняття суспільства як соціально організованої системи.
Поняття політичної системи суспільства та структури влади.
«Ю» —
Структуралізм як методологія гуманітарного пізнання.
Герменевтика як метод культурологічного аналізу.
Діалектика класово-формаційного і загальнолюдського підходів у розв’язанні глобальних проблем сучасності.
Принципи і методи соціального прогнозування.
Проблема «доказу» існування Бога.
Проблема раціонального та ірраціонального в пізнанні.
«Я» —
Неофрейдизм. Проблема душі сучасної людини.
«Філософія серця» і київська російськомовна школа.
Діалектика природи і проблема походження людини.
Проблема детермінації творчості.
Технологія і культура. Проблема етики науково-технічної творчості.
Філософська герменевтика, її можливості й межі*.
1.6. ОСНОВНІ ВИМОГИ ДО ЗНАНЬ, УМІНЬ ТА НАВИЧОК СТУДЕНТІВ
Студент повинен:
знати предмет дисципліни, її структуру, категоріальний апарат, основні етапи розвитку історії світової та вітчизняної філософії, сучасні тенденції розвитку філософської думки, найбільш відомих авторів філософських систем, їх головні праці;
уміти ідентифікувати філософські тексти з певними поглядами, розв’язувати тести, трансформувати філософські знання на проблеми економічної теорії й практики, аналізувати соціально-економічні проблеми буття, ставити філософського рівня питання, аналізувати їх і акумулювати в рефератах, виступах на семінарах, доповідях та наукових студентських конференціях;
мати навички читання та конспектування філософської літератури, толерантного ставлення до різних світоглядних систем, дискутування з тих чи інших проблем, письмової відповіді на іспитах та ін.
Письмова форма заключного екзамену з філософії запроваджена з метою підвищення об’єктивності оцінки знань студентів. Вона вимагає більш сконцентрованої уваги до повторення матеріалу курсу, його систематичного і послідовного засвоєння. Для досягнення високої якості письмової роботи слід звернути увагу на такі рекомендації:
Відповіді на поставлені в білеті запитання мають бути якомога повнішими, ґрунтовними за змістом, вичерпними, логічними, вираженими в досконалій граматичній формі і записаними виразним розбірливим почерком.
У відповіді слід дати філософське визначення поставленого в білеті запитання, зазначити, яке історичне місце і значення воно займає в історії філософії, в чому полягає його сутність, як слід його вирішувати, які були чи можуть бути альтернативи його вирішення в сьогоденні.
У письмовій роботі не допускаються перекручення в прізвищах та іменах філософів, назвах їх творів, в датах історичних фактів, назвах філософських термінів та довільного скорочення слів.
Перед написанням тексту відповідей слід скласти чіткий план викладу, включаючи наявність заключного висновку, знайти спосіб його симетричного розміщення, без закреслень, переробок, прогалин.
Під час екзамену категорично забороняється списування, ведення переговорів з сусідами, користування «шпаргалками». У разі виявлення таких дій студент може бути усунений з аудиторії і отримати незадовільну оцінку з предмета.
Перш ніж здати роботу викладачеві-екзаменатору, уважно прочитайте весь текст, уточніть, чи немає в ньому пропусків, неправильних слововживань, технічних помилок тощо. Ще раз подумайте, чи повністю відповідає зміст Вашого тексту на поставлені в білеті питання. Пам’ятайте, що якість оформлення Вашої роботи може істотно вплинути на виведення загальної оцінки іспиту.
1.7. СИСТЕМА ПОТОЧНОГО ТА ПІДСУМКОВОГО КОНТРОЛЮ
1.7.1. ОЦІНКА ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ ЗА РЕЙТИНГОВОЮ СИСТЕМОЮ КОНТРОЛЮ
Робочі тести блокуються, як правило, в пакет з 10 питань. Оцінка знань таких тестів може вестись за традиційною чотирибальною системою (2, 3, 4, 5) з урахуванням повноти й правильності відповіді студента на кожне запитання і виведенням середнього бала.
Оцінювати знання студента можна і за більш складною рейтинговою системою, відповідно до установленої на кафедрі шкали рейтингової системи оцінок.
Крім того, може використовуватись і «залікова» система оцінки, коли студент дав правильні відповіді не менш як на 6 запитань із 10. В такому разі студент отримує «задовільно», за 8 — 9 правильних відповідей — «добре», за 5 і менше правильних відповідей — «незадовільно».
Найвищий рейтинг, який може набрати студент у межах рейтингової системи = 100 балів. Для спрощення бали згідно з якістю відповіді виражаються в цифрах 2, 3, 4, 5. З них по 60 балів припадає на оцінку, отриману на семінарських заняттях з 12 ключових модулів. Якщо на один Модуль припадає 2—3 оцінки, то до уваги береться найвища. Крім того, студент повинен розв’язати 12 експрес-тестів, це допоможе викладачеві дати релевантну оцінку знань студента за кожний Тема.
За семестр студентам потрібно написати 1 реферат з історії філософії (оцінка — до 5 балів); підготувати словник із 100 базових понять (оцінка — до 5 балів); розв’язати зонд-тест (оцінка — до 5 балів); тест «Хто є хто?» (оцінка — до 5 балів); тест «100 філософських шкіл» (оцінка — до 5 балів); підсумковий тест (оцінка — до 10 балів). Студент може також брати участь у наукових конференціях, олімпіадах та інших видах наукової роботи (оцінка — до 5 балів). Максимальна кількість балів — 100.
Екзаменаційна оцінка виставляється автоматично:
за 86—100 балів — «відмінно»; за 71—85 балів — «добре»;
за 55—70 балів — «задовільно», за кількість балів до 55 — «незадовільно»
Враховуючи те, що набрати до екзамену 70—100 балів досить важко, студент може набрати бали, яких не вистачає, на екзамені (за підсумковим тестом — не більше 10 балів, за білетом — не більше 5 балів).
1.7.2. НОВА СИСТЕМА ОЦІНОК ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ
Згідно з рішенням Науково-методичної ради КНЕУ, починаючи з 2001 p., кафедра філософії впроваджує письмові іспити з використанням тестів. Нова форма заключного іспиту з філософії запроваджена з метою підвищення об’єктивності оцінки знань студентів і спрямована на стимулювання систематичної роботи студентів над курсом протягом семестру.
Тести підготовлені згідно з наказом ректора, рішенням Ради і методичними рекомендаціями Науково-методичної ради університету. Вони за змістом охоплюють всі розділи (модулі) робочої програми курсу філософії, дозволяють перевірити чотири рівні знань студентів: знання-розпізнавання, знання-репродукція, знання-розуміння, знання-трансформація:
Першому рівню знань відповідають тести ІІ, ІІІ, IX;
Другому рівню знань відповідають тести ІV, VІ, VII;
Третьому рівню знань відповідають тести VIII, V, І;
Четвертому рівню знань відповідає тест X.
Вимоги до відповіді студента
Екзаменаційний білет складається з 10 тестів. За кожний з десяти тестів можна отримати від 0 до 10 балів.
На перший альтернативний тест треба дати відповідь: так або ні. Якщо відповідь правильна, студент отримує 5 балів, якщо відповідь хибна, то він отримує 0 балів. Ще додатково 5 балів він може отримати за правильне пояснення, чому обрана та чи інша відповідь.
На другий альтернативний тест треба також дати одну з відповідей, яка містить саме питання. Якщо відповідь правильна, студент отримує 5 балів, якщо вона хибна, то він отримує 0 балів. Додаткові 5 балів він може отримати за правильне пояснення, чому обрана та чи інша відповідь.
На третій тест (пошук дефінієндума) треба дати назву категорії, поняття, яке визначено. За правильну відповідь можна отримати 10 балів, а за неправильну — 0 балів.
Четвертий тест (філософські категорії) складається з двох рівнів. На першому рівні треба дати назву категорії, яка протилежна за змістом заданої. За правильну відповідь можна отримати 5 балів, за неправильну — 0 балів. Додатково ще 5 балів можна отримати за правильне визначення названої категорії і її діалектичний зв’язок із заданою.
П’ятий тест (доповнення) вимагає від студента задану характеристику або рису доповнити, як правило, ще трьома до цілісного розуміння. За неповну систему характеристик студент отримає 5 балів. Якщо всі додаткові характеристики або риси правильні і складають певну цілісність, то він отримає 10 балів.
Шостий тест складається з чотирьох рівнів. За правильну відповідь про час заснування школи, про місце заснування школи, про представників можна отримати 5 балів, за правильне визначення кола проблем — ще 5 балів.
Сьомий тест оцінюється за подібною схемою: за правильну відповідь на питання про період історії філософії, країну або етнічну належність філософа, і напрям або школу філософії — 5 балів, про внесок у філософію — до 5 балів.
Тест восьмий («Хто є хто? — друга версія) вимагає точної назви імені (прізвища) філософа за його характеристиками. За правильну відповідь — 10 балів, за неправильну відповідь або 0 балів (якщо ім’я філософа обрано випадково) або 5 балів (якщо ім’я філософа відноситься до заданої філософської школи, епохи, напряму).
Тест дев’ятий (вибір правильної відповіді). За правильну відповідь на цей тест можна отримати 5 балів, за неправильну відповідь — 0 балів. Можна отримати додатково ще 5 балів, якщо дано пояснення, чому виключена та чи інша характеристика у варіантах відповіді.
Тест десятий (аналітичний) складається з трьох рівнів відповідей: за правильну відповідь про автора вислову і про ідею, що акумулює вислів, — 5 балів, ще 5 балів можна отримати за пояснення, що цей вислів означає і як його розуміти сьогодні.
Разом за 10 тестів можна отримати від 0 до 100 балів. Екзаменаційна оцінка виставляється з такого розрахунку:
«відмінно» за 85—100 балів;
«добре» за 65—80 балів;
«задовільно» за 50—65 балів;
«незадовільно» 45 балів і менше.
Екзамен складається в письмовій формі. Відповіді треба писати на спеціальних бланках українською мовою. Не допускається перекручення імен філософів, назв їхніх творів, філософських термінів та довільного скорочення слів.
Під час іспиту категорично забороняється списування, користування шпаргалками, підказками. У разі виявлення таких дій студент може бути усунений з аудиторії і отримати незадовільну оцінку.
Перш ніж здати роботу екзаменаторам, необхідно уважно прочитати весь текст, уточнити, чи немає в ньому пропусків, неправильних слововживань, суттєвих і технічних помилок. Треба пам’ятати, що якість оформлення письмової відповіді впливає на зміст роботи.
Уважно подивіться на зразок екзаменаційного білета на стор. 45, спробуйте в процесі підготовки до іспиту дати конспективне викладення відповіді на всі 300 тестів. Тільки системна і систематична підготовка до іспиту може гарантувати успіх.
ЗРАЗОК ЕКЗАМЕНАЦІЙНОГО БІЛЕТА
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедра філософії
Дисципліна: філософія Семестр: ________
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № ____
Чи є серед агностиків матеріалісти?
Що є більш багатим за змістом — «одиничне» чи «загальне»?
Що у філософії визначається як єдність сутності й існування?
Задана філософська категорія
Назвати протилежну за змістом філософську категорію
Дати визначення філософської категорії, що протилежна заданій

Якість
?
?

5. Доповнити правила наукового методу за Декартом: 1) визначення принципів; 2)_________; 3)__________; 4)_______.
6.
Назва школи
Час її заснування
Місце її заснування
Представники (не більше трьох)
Коло основних проблем

Львівсько-варшавська школа
?
?
?
?

7.
Ім’я філософа
Період історії філософії
Країна або етнічна його причетність
Напрям, течія або школа
Внесок у філософію

О. Конт
?
?
?
?

8.
1
2
3
4
5

?
Стародавня філософія
Китай
Стихійна діалектика, наївний матеріалізм
Вчення про всезагальний закон «дао», неможливість діяти всупереч його етичній нормі «дао-де», східні традиції діалогу між учителем і учнем

9. Зайве виключити, дати пояснення, чому це зроблено?
До форм наукового пізнання належать: а) проблема; б) сумнів; в) гіпотеза; г) теорія.
10. Хто автор цього вислову, яку філософську ідею він акумулює, що вона означає для сучасності?
«Кожен є предметом споживання для когось».
1.7.3. ПІДСУМКОВИЙ ТЕСТ (100 ПИТАНЬ З 10 МОДУЛІВ)
Експрес-тест (версія: «Так» — «Ні»)
№ п/п
Запитання
Так
Ні
Оцінка

1.1
Чи може принцип монізму задовольнити ідеалістичну філософію?




1.2
Чи може принцип монізму задовольнити матеріалістичну філософію?




1.3
Чи коректне матеріалістичне твердження: «Матерія виникла раніше свідомості»?




1.4
Чи коректне ідеалістичне твердження: «Свідомість виникла раніше матерії»?




1.5
Чи можуть матеріалісти бути агностиками?




1.6
Чи можуть ідеалісти бути агностиками?




1.7
Чи може об’єктивний ідеалізм визнавати існування матеріального світу?




1.8
Чи може суб’єктивний ідеалізм визнавати існування матеріального світу?




1.9
Чи можуть діалектики бути матеріалістами?




1.10
Чи можуть діалектики бути ідеалістами?





Загальна оцінка:




Експрес-тест (аналітична версія)
№ п/п
Визначення філософії
До якого напряму належать автори цих визначень філософії

2.1
Філософія — це любов до мудрості


2.2
Філософія — це наука наук


2.3
Філософія — це не наука, а наука не філософія


2.4
Філософія — це вчення про буття як таке


2.5
Філософія — це вчення про людину


2.6
Філософія — це вчення про всезагальне в системі «людина — світ»


2.7
Філософія — це наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та людського мислення


2.8
Філософія — це ірраціональна форма пояснення того, що неможливо пояснити за допомогою «здорового глузду»


2.9
Філософія — це особлива форма інтелектуальної діяльності, яка не пов’язана ні з яким предметом конкретно


2.10
Філософія — це мислення вголос



Загальна оцінка


Як розуміли буття такі філософи:
3.1. Фалес
3.2. Анаксимен
3.3. Анаксимандр
3.4. Демокріт
3.5. Платон
3.6. Аристотель
3.7. Спіноза
3.8. Лейбніц
3.9. Фома Аквінський
3.10. Дж. Берклі
Загальна оцінка:
Доповніть категорії «До пари» та визначте їх:
№ п/п
Назва категорії
Визначення категорії
Назва парної категорії
Визначення парної категорії

4.1
Причина

1. Наслідок


4.2
Необхідність

2. Випадковість


4.3
Частина

3.


4.4
Зміст

4.


4.5
Можливість

5.


4.6
Сутність

6.


4.7
Діалектика

7.


4.8
Якість

8.


4.9
Діалектичне заперечення

9.


4.10
Єдність

10.



Загальна оцінка:




Тест «Що вам відомо про філософські школи?»
№ п/п
Філософська школа
Час її заснування
Відомі представники школи
Філософські проблеми, що вони їх ставили і вирішували

5.1
Мілетська школа




5.2
Елейська школа




5.3
Шартрська школа




5.4
Олександрійська школа




5.5
Школа «Via antiqua»




5.6
Пуллахська школа




5.7
Львівсько-варшавська школа




5.8
Франкфуртська школа




5.9
Київська школа «червоного позитивізму»




5.10
Києво-Могилянська академія





Загальна оцінка:




Тест «Структура філософського знання»
6.1 Назвіть етапи розвитку філософії Стародавньої Індії:
а) _____________ б)_____________ в) _____________
6.2 Назвіть етапи розвитку філософії Стародавньої Греції:
а) _____________ б) ____________ в) _____________
6.3 Назвіть етапи розвитку філософії Середньовіччя:
а) _____________ б) ____________ в) _____________
6.4 Назвіть основні риси філософії Нового часу:
а) _____________ б) ____________ в) _____________;
6.5 Назвіть основні етапи розвитку філософської думки в Україні:
а) _____________ б) _____________ в) _____________
6.6 Назвіть основні форми неопозитивізму:
а) _____________ б) _____________ в) _____________
6.7 Назвіть основні напрями розвитку схоластики:
а) _____________ б) _____________ в) _____________
6.8 Назвіть основні різновиди гегельянства:
а) _____________ б) _____________ в) _____________
6.9 Назвіть основні різновиди екзистенціалізму:
а) _____________ б) _____________ в) _____________
Загальна оцінка:
Хто є хто (перша версія)
№ п/п
Перелік імен
Період історії, до якого належить філософ: Античність, Середньовіччя, Новий час тощо
Державна, етнічна чи національна належність філософа (китайський, французький, український тощо)
Напрям, течія чи філософська школа: ідеалізм, позитивізм, томізм, герменевтика і т. д.
Назвіть 2—3 філософські поняття, введені в науковий обіг філософом: монада, атом, універсалія тощо
Оцінка відповіді: 5 — всі відповіді правильні, 4 — в основному правильні, 3 — допущено не менше двох помилок, 2— більше двох помилок

7.1
Епікур






7.2
Аверроес






7.3
Дж. Локк






Закінчення
№ п/п
Перелік імен
Період історії, до якого належить філософ: Античність, Середньовіччя, Новий час тощо
Державна, етнічна чи національна належність філософа (китайський, французький, український тощо)
Напрям, течія чи філософська школа: ідеалізм, позитивізм, томізм, герменевтика і т. д.
Назвіть 2—3 філософські поняття, введені в науковий обіг філософом: монада, атом, універсалія тощо
Оцінка відповіді: 5 — всі відповіді правильні, 4 — в основному правильні, 3 — допущено не менше двох помилок, 2— більше двох помилок

7.4
Дж. Берклі






7.5
Фіхте






7.6
М. Вебер






7.7
Ф. Ніцше






7.8
К. Поппер






7.9
П. Юркевич






7.10
П. Копнін






________________________________
Загальна оцінка
Хто є хто? (друга версія)
№п/п
Перелік імен
Період історії, до якого належить філософ: Античність, Середньовіччя, Новий час тощо
Державна, етнічна чи національна належність філософа (китайський, французький, український тощо)
Напрям, течія чи філософська школа: ідеалізм, позитивізм, томізм, герменевтика і т. д.
Назвіть 2—3 філософські поняття, введені в науковий обіг філософом: монада, атом, універсалія тощо
Оцінка відповіді: 5 — всі відповіді правильні, 4 — в основному правильні, 3—допущено не менше двох помилок, 2 — більше двох помилок

8.1
?
IV—III ст.до н.е.
Китайський філософ
Даосизм
Всезагальний закон «дао», неможливість діяти всупереч «дао»


Продовження
№п/п
Перелік імен
Період історії, до якого належить філософ: Античність, Середньовіччя, Новий час тощо
Державна, етнічна чи національна належність філософа (китайський, французький, український тощо)
Напрям, течія чи філософська школа: ідеалізм, позитивізм, томізм, герменевтика і т. д.
Назвіть 2—3 філософські поняття, введені в науковий обіг філософом: монада, атом, універсалія тощо
Оцінка відповіді: 5 — всі відповіді правильні, 4 — в основному правильні, 3—допущено не менше двох помилок, 2 — більше двох помилок

8.2
?
VIIІ—VII ст. до н.е.
Давньогрецький філософ
Мілетська школа
Апейрон, хаос, до гармоній небуття


8.3
?
IV ст. до н.е.
Давньогрецький філософ
Перипатетична школа
Матерія, форма, категорії можливості та дійсності, закони логіки


8.4
?
IX ст.
Римський філософ
Неоплатонізм
4 природи світового космічного прогресу: божественна, сина божого, конкретне, перетворення на першу


8.5
?
XVII ст.
Голландський філософ
Пантеїзм
Модуси, «порядок ідей» відповідає «порядку речей», свобода пізнання, необхідність


8.6
?
XVIII ст.
Український філософ
Українська класична філософія
3 світи: макрокосмос, мікрокосмос, Біблія: «шлях спорідненої праці»


Закінчення
№п/п
Перелік імен
Період історії, до якого належить філософ: Античність, Середньовіччя, Новий час тощо
Державна, етнічна чи національна належність філософа (китайський, французький, український тощо)
Напрям, течія чи філософська школа: ідеалізм, позитивізм, томізм, герменевтика і т. д.
Назвіть 2—3 філософські поняття, введені в науковий обіг філософом: монада, атом, універсалія тощо
Оцінка відповіді: 5 — всі відповіді правильні, 4 — в основному правильні, 3—допущено не менше двох помилок, 2 — більше двох помилок

8.7
?
XVII—XVIII ст.
Український філософ
Українське просвітництво
Власне існування матерії, єдність сутності та існування, вчення про просвітницько-абсолютистську державу


8.8
?
XX ст.
Український філософ
Філософіяукраїнського радикалізму
Ірраціональне містичне тлумачення нації. Нація як духовна спільнота, людина—засіб, нація—мета.


8.9
?
XX ст.
Український філософ
Філософська антропологія екзистенціалізму
Людина на перехресті двох світів: тіло й душа, добро і зло та ін.


8.10
?
XX ст.
Український і російський радянський філософ
Київська школа «червоного позитивізму»
Діалектика процесу пізнання, ідея як форма мислення, проблема, діалектика як логіка


______________________________
Загальна оцінка:
Кому і до якого напряму філософії належать ці твердження?
№ п/п
Твердження
Автор
Напрям філософії

9.1
«Людина є мірою всіх речей»



9.2
«Вірю тому, що абсурдно»



9.3
«Люди швидше простять смерть батька, ніж втрату майна»



9.4
«Бог створив людський розум, подібний дзеркалу, здатному відобразити Всесвіт»



9.5
«Я мислю, отже, я існую»



9.6
«Існувати — означає бути сприйнятим»



9.7
«Пізнай самого себе»



9.8
«Є одна лише справді серйозна філософська проблема — проблема самогубства»



9.9
«Я знаю, що я нічого не знаю»



9.10
«Тільки три ідеї політичні і тільки три методи організації маємо: охлократію з диктатурою, демократію з республікою, класократію з правовою монархією»




Загальна оцінка:



Зробіть поділ понять:
№ п/п
Поняття
Можлива їх структура

10.1
Діалектика:
1) _______________
2) _______________

10.2
Рівень пізнання:
1) _______________
2) _______________

10.3
Буття природи (речей):
1) _______________
2) _______________

10.4
Методи пізнання:
1) _______________
2) _______________

10.5
Монізм:
1) _______________
2) _______________

Закінчення
№ п/п
Поняття
Можлива їх структура

10.6
Свідомість (за носіями):
1) _______________
2) _______________

10.7
Ідеалізм:
1) _______________
2) _______________

10.8
Буття ідеального:
1) _______________
2) _______________

10.9
Буття людини:
1) _______________
2) _______________

10.10
Буття соціального:
1) _______________
2) _______________

_________________________
Загальна оцінка:
1.8. ЛІТЕРАТУРА
Підручники, навчально-методичні посібники та довідкові видання
Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій: В 2 т. — К.: Либідь, 1993.
Вандишев В. М. Філософія. Ч. 1. Історико-філософський вступ: Конспект лекцій. Ч. 2. Антропологія. Гносеологія. Соціологія. — Суми: Вид-во СумДУ, 2000.
Історія філософії України: Підруч. / М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин (керівники авт. колективу), І. В. Бичко та ін. — К.: Либідь, 1993.
Социальная философия: Учеб. пособие для вузов / В. Н. Лавриненко, В. П. Лавриненко. В. П. Ратников и др. / Под ред. проф. В. Н. Лавриненко. — М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 1995.
Філософія: Підруч. / Г. А. Заїченко, В. М. Сагатовський, І. І. Кальний та ін.; За ред. Г. А. Заїченка та ін. — К.: Вища шк., 1995.
Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник для студентів вузів / За ред. І. В. Бичка та ін. — К.: Либідь, 1993.
Філософія: Навч. посіб. / За ред. І. Ф. Надольного. — К.: Либідь, 1996.
Философский энциклопедический словарь. — М.: ИНФА, 1997.
Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии: Учеб. пособие для вузов. — М.: Высш. шк., 1991.
Читанка з історії філософії: 46 / За ред. Г. І. Волинки. — К.: Довіра, 1993. — Кн. 6. Зарубіжна філософія XX ст.
Першоджерела
Аристотель. Метафизика // Соч.: В 4 т. —М., 1976. — Т. 1.
Аристотель. Политика // Соч.: В 4 т. — М., 1983. — Т. 4.
Бэкон Ф. Новый Органон //Соч.: В 2 т. — М., 1972. — Т. 2.
Бердяев Н. А. О назначении человека. — М., 1983.
Бердяев Н. А. Истоки й смысл русского коммунизма. — М., 1990.
Бердяев Н. А. Смысл истории. — М., 1990.
Бэлл Д. Социальные рамки информационного общества // Новая технологическая волна на Западе. — М., 1986.
Вернадский В. И. Несколько слов о ноосфере // Русский космизм. — М., 1993.
Вернадский В. И. Философские мысли натуралиста. — М., 1988.
Винниченко В. Відродження нації. — К., 1990.
Гадамер Х.-Г. Истина и метод: основы филос. герменевтики. — М., 1988.
Гегель Г. В. Ф. Наука логики // Энциклопедия филос. наук: В 3 т. — М., 1974. — T. 1.
Гельвецій К. Про людину, її розумові здібності та її виховання. — К., 1994.
Герцен А. И. Письма об изучении природы // Избр. филос. произв.: В 2 т. — Л., 1948. — T. 1.
Гоббс Т. Левиафан // Соч.: В 2 т. — М., 1963. — Т. 1.
Грушевский М. С. Очерки истории украинского народа. — К., 1990.
Декарт P. Рассуждения о методе // Избр. произв.: В 2 т. — М., 1989. — T. 1.
Драгоманов М. П. Вибране.— К., 1991.
Дюркгейм Е. О. О разделении общественного труда. Метод социологии. — М., 1990.
Енгельс Ф. Походження сім’ї, приватної власності і держави // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 21.
Енгельс Ф. Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії // Там само.
Енгельс Ф. Діалектика природи // Там само.
Кант И. Критика чистого разума // Соч.: В 6 т. — М., 1966. — Т. 3.
Камю А. Бунтующий человек. — М., 1990.
Лейбніц Г. В. Монадологія // Соч.: В 4 т. — М., 1982. — Т. 1.
Локк Дж. Опыт о человеческом разуме / Избр. филос. произв.: В 2 т. — М., 1969. — T. 1.
Ленін В. І. Матеріалізм і емпіріокритицизм // Повне зібр. тв. — Т. 18.
Ленін В. І. До питання про діалектику // Там само. — Т.29.
Ленін В. І. Карл Маркс // Там само. — Т. 26.
Макиавелли Н. Государь. — М., 1990.
Маркс К. До критики політичної економії. Передмова // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 13.
Маркс К. Тези про Фейєрбаха // Там само. — Т. 3.
Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 року // Там само. — Т. 42.
Монтескье Ш. О духе законов // Избр. произв. — М., 1955.
Нщше Ф. Так казав Заратустра. — К., 1993.
Ортега-и-Гассет X. Что такое философия. —М., 1991.
Печчеи А. Человеческие качества. —М., 1980.
Платан. Государство // Соч.: В 4 т. — М., 1994. — Т. 3.
Плеханов Г. В. К вопросу о роли личности в истории // Избр. филос. произведения: В 5 т. — М., 1956. — Т. 1.
Поппер К. Логика и рост научного знания. — М., 1989.
Поппер К. Відкрите суспільство і його вороги: У 2 т. — К., 1994 — Т. 1,2.
Рассел Б. Человеческое познание. — М., 1957.
Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре // Антология мировой филос.: В 4 т. — М., 1970. — Т. 2.
Сартр Ж.-П. Экзистенциализм — это гуманизм // Сумерки богов. — М., 1989.
Сковорода Г. С. Сад божественных песней // Повне зібр. тв.: У 2 т. — К., 1973. — T. 1.
Сковорода Г. С. Кольцо. Разговор дружеский о душевном мире // Там же.
Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М., 1992.
Спиноза Б. Этика // Избр. произв.: В 2 т. — М., 1984. — Т. 2.
Тейяр де Шарден П. Феномен Человека. — М., 1987.
Тойнбі А. Дж. Дослідження історії. — К., 1995.
Фейєрбах Л. Сущность христианства // Избр. филос. произв.: В 2 т. — М., 1995.—Т. 2.
Франк С. Л. Духовные основы общества. — М., 1992.
Франко І. Мислі об еволюції в історії людськості // Зібр. тв.: У 50 т. — К., 1986. — Т. 45.
Фрейд З. Будущее одной иллюзии // Сумерки богов. — М., 1989.
Фрейд З. Введение в психоанализ: Лекции. — М., 1991.
Фромм Э. Душа человека. — М., 1992.
Фромм Э. Психоанализ и этика. — М., 1993.
Хайдеггер М. Время и бытие. — М., 1993.
Шевченко Т. Г. Щоденник. — К., 1991.
Шопенгауэр А. Афоризмы житейской мудрости. — М., 1992.
Шпенглер О. Закат Европы. Очерки мифологии мировой истории. И. Гештальт и действительность: Пер. с нем. — М., 1993.
Швейцер А. Благоговение перед жизнью. — М., 1992.
Юркевич П. Д. З науки про людський дух // Вибране. — К., 1993.
Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М., 1991.
2. КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З КУРСУ ФІЛОСОФІЇ*
МОДУЛЬ 1. ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ
2.1. ТЕМА 1. ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
Поняття філософії, її значення в системі вищої освіти.
Поняття та типи світогляду.
Предмет філософії та особливості філософського мислення.
Основні питання, методи і функції філософії.
Конспективний виклад теми
1. Поняття філософії, її значення в системі вищої освіти
Слово «філософія» давно увійшло до нашого буденного мовлення. Філософією нині називають не тільки відповідну науку чи навчальну дисципліну, а й загальнотеоретичні засади та сукупність принципів будь-якої діяльності — наприклад: «філософія рекламної кампанії», «філософія управління підприємством», «моя життєва філософія» і т. п.
Таке вживання слова «філософія» хоч і не відповідає тому значенню, яке вкладають у нього сьогодні професійні філософи, має певні підстави. З виникненням у Європі системи освіти і встановленням відповідної останній системи наук філософія набула статусу головної (і тривалий час єдиної) теоретичної дисципліни, без оволодіння якою вважалось неможливим отримання вищої освіти взагалі. Тодішня філософія була всеохоплюючою наукою, вона включала в себе інші науки і поділялась на такі розділи:
Раціональна філософія — логіка — наука про правильне мислення, яка вчила керувати діями розуму.
Моральна філософія — наука про правильні вчинки, яка поділялась на монастику, тобто етику — науку про управління діями окремої людини, економіку — науку про управління господарством, політику — науку про управління державою.
Натуральна філософія — наука про природу речей, що поділялась на фізику — науку про якісну природу матеріальних речей, математику — науку про кількісну природу матеріальних речей та метафізику — науку про нематеріальні речі.
До XVIII століття європейські університети мали тільки три факультети та спеціальності, і для того, щоб отримати диплом доктора теології, права чи медицини, потрібно було спочатку отримати диплом доктора філософії. З того часу кількість спеціальностей, які отримують випускники вищих навчальних закладів, значно зросла. Від філософії відокремився ряд наук, проте чільне місце в системі теоретичної підготовки у вищій, особливо університетській, освіті зберігається за філософією. Сьогодні філософія, як навчальна дисципліна, покликана прищепити студентові вузу:
а) здатність до проблематизації — уміння ставити питання, розглядати парадокси, альтернативи, протиріччя;
б) здатність давати визначення — переходити від семантичного до концептуального аналізу понять;
в) здатність формулювати, впорядковувати, послідовно аналізувати свої думки.
Виконання філософією цих завдань випливає з методологічної функції філософії, яка полягає в тому, що вона не дає готових відповідей на питання, які постають перед людиною чи окремими науками, а дає зразки форм, способів, прийомів мислення, тобто змогу самостійно розв’язати ці питання.
Виходячи із значення, яке має філософія як наука в житті та діяльності людини, поряд з методологічною можна виділити такі її найважливіші функції:
а) світоглядну — філософія дає змогу людині осмислити проблеми сенсу людського життя: чому і для чого живе людина? Яке її місце та призначення в світі? і т. ін.;
б) аксіологічну — філософія дає змогу людині осмислити природу та значення власних життєвих цінностей.
2. Поняття та типи світогляду
Для того щоб зрозуміти значення філософії та її функцій, потрібно розглянути структуру відношення людини до світу в цілому. Можна виділити такі форми освоєння світу людиною:
а) практична діяльність — полягає в безпосередньому перетворенні предметів матеріального світу, внаслідок чого створюється навколишнє середовище, придатне для життя людини, прикладом чого може служити сучасна цивілізація;
б) практично-духовна діяльність — полягає в такому перетворенні дійсності в уявленні людини, внаслідок якого створюється суб’єктивне бачення світу, світу для людини;
в) теоретична діяльність — полягає в такому перетворенні дійсності в уявленні людини, внаслідок якого створюється об’єктивне бачення світу, світу незалежно від людини.
Будь-яка діяльність людини, незалежно від форми, є цілеспрямованою. Вона передбачає уявлення про мету, сенс і засоби цієї діяльності. Людина в кінцевому рахунку завжди діє осмислено, тобто в основі її окремих дій, вчинків, думок лежать загальні, цілісні уявлення, сукупність яких називається світоглядом.
Світогляд — це система уявлень людини про світ, місце людини у світі, відношення людини до світу та до самої себе. Світогляд містить знання, переконання, цінності, ідеали, організовані у єдину систему, у центрі якої завжди перебувають уявлення людини про себе. За способом розуміння людиною свого місця в світі можна виділити кілька основних типів світогляду:
Міфологічний світогляд — це результат практично-духовної діяльності людини. У міфологічному світогляді людина не відокремлює себе від речей природного світу, а окрема людина не відокремлює себе від суспільства в цілому. В міфологічному світогляді не існує чіткої межі між мисленням та мовленням, свідомістю та реальністю, предметом та думкою про предмет. Міфологічні оповідання розповідають нам про людиноподібних істот — богів та героїв, що уособлюють різні природні начала, оскільки у міфологічному світогляді світ і людина були єдиним, нерозривним цілим. Розрив цієї єдності призвів до роздвоєння людини, втрати нею гармонії зі світом, що зробило можливим теоретичне ставлення до світу і виникнення таких форм світогляду, як наука, релігія, філософія.
Науковий світогляд є теоретичною формою ставлення до світу. Світ у ньому об’єктивно розглядається таким яким він є незалежно від людини, а людина вбачається в ньому тільки частиною світу — природи чи суспільства. Теоретичне ставлення до світу дало змогу людині поставити закони природи собі на службу і створити комфортний світ цивілізації.
Проте визначення людини тільки як частини світу дається не лише в світоглядному, а й у практичному аспекті діяльності на-уки, що тісно взаємопов’язані. Прикладом цього можуть бути сучасні недовіра та песимізм до науки та науково-технічного прогресу, оскільки виявилось, що наукові відкриття не завжди є благом для людини. Сучасні екологічні проблеми, загроза ядерних аварій та вибухів, що ставлять під загрозу саме життя людства, є наслідком дегуманізації науки, усунення нею людини як центральної ланки системи світу. Ця особливість науки властива їй з моменту зародження, про що свідчить відома фраза «батька» європейської науки Аристотеля: «Платон мені друг, та істина дорожча».
Таким чином, наука неспроможна подолати світоглядну дисгармонію — досягнути єдності людини зі світом. Цю функцію виконують мистецтво, релігія та філософія.
Мистецтво є практично-духовною діяльністю. Мистецький світогляд дає суб’єктивний образ світу, в якому художник досягає гармонії зі світом, тому навіть сучасне художнє бачення світу близьке до міфологічного.
Релігійний світогляд чітко поділяє світ та людину, природне та надприродне, земне та потойбічне. Людина, створена за образом та подобою Бога, займає головне, центральне місце у створеному Богом світі. У релігійному світогляді, через віру в потойбічне, надприродне Божественне начало, людина виробляє власне ставлення до світу, надає йому смислової завершеності і таким чином досягає гармонії з ним.
Філософія є теоретичною формою ставлення людини до світу. Порівняно з наукою її особливість полягає в тому, що вона дає змогу об’єктивно, в теоретичній формі осмислити світ як світ людини, розглянути місце і становище людини у світі, її смисложиттєві проблеми. Філософський світогляд дає змогу виробити таке бачення світу, яке водночас є і суб’єктивним і теоретичним, а отже, і досягти людині гармонії з собою, зі своїм баченням світу й самим світом. З цим пов’язані такі особливості філософії, як і те, що вона, будучи за формою діяльності наукою, не є наукою за своїми функціями та значенням для людини. У філософії, на відміну від інших наук, не існує єдиних, загальновизнаних теорій. Образно кажучи, філософій є стільки, скільки філософів, проте існує єдиний теоретичний апарат, уявлення про предмет, завдання, функції, які постійно перебувають у процесі становлення й осмислення.
3. Предмет філософії та особливості філософського мислення
Авторство слова «філософія» приписують давньогрецькому мислителю Піфагору (VI—V cm. до н. е.). Він був проти того, щоб його називали мудрецем, і вважав себе філософом (любителем мудрості, від грецького phileo — любов і sophia — мудрість), бо мудрим, на його думку, є тільки Бог, оскільки під мудрістю давні греки розуміли не просто мислення, а єдність способу мислення і способу життя. Тим самим з часів Піфагора у понятті «філософія» фіксується прагнення людини до самовдосконалення, до досягнення ідеалу. Ідеал традиційно включає в себе три найвищі цінності — Істину, Добро і Красу. Філософи Давньої Греції вивчали начала та закономірності світобудови, а під філософією розумілась наука взагалі.
Фундатором європейської філософської традиції є давньогрецький мислитель Сократ (470—399 pp. до н. е.), який визначив подальший напрям філософії своїми знаменитими запитаннями: чи можемо ми досягти істини, не знаючи, що таке істина? Чи можемо ми вважати щось красивим, не знаючи, що таке краса? Чи можемо ми бути добрими, не знаючи, що таке добро? Цим Сократ дав поштовх розвиткові трьох основних дисциплін:
а) гносеології — теорії пізнання, вченню про те, що таке істинне знання і які шляхи його досягнення;
б) етиці — вченню про те, що таке добро і зло, і як людина повинна оцінювати свої вчинки;
в) естетиці — вченню про прекрасне.
Заслуга Сократа полягає в тому, що він показав, що предмет філософії вимагає осмислення самого способу його пізнання. Тому, в міру того, як окремі науки, що входили раніше до складу філософії (див. п. 1), виробляли свій, відмінний від філософського, метод пізнання, вони відгалужувались від філософії. Наприкінці XVIII ст. німецький філософ І. Кант окреслив предмет філософії такими запитаннями: що я можу знати? Що я повинен робити? Чого я смію сподіватись?
Для того щоб відповісти на ці запитання, мало знати, що таке світ і що таке людина. Тому філософія вивчає не тільки сутність речей, світу, людини, а сам спосіб їхнього існування. Філософська дисципліна, що вивчає буття у всіх його аспектах, називається онтологією (від грецького ontos — суще та logoc — вчення). Предметом філософії є загальні, граничні засади людського мислення, пізнання, буття людини у світі.
Таке розуміння предмета мислення зумовлює особливості філософського мислення, які відмежовують філософію як від буденного, так і від природничо-наукового мислення. Першою особливістю є те, що будь-яке філософське питання охоплює проблематику філософії в цілому. Тому філософію не можна викладати, як інші науки, — від більш простого до більш складного. Другою особливістю є те, що будь-яке філософське питання охоплює не тільки філософію в цілому, а й підпорядковує цьому питанню й того, хто запитує, тобто філософське мислення вимагає не тільки осмислення своїх власних підвалин та можливостей пізнання, а й зміни того, хто мислить, — зміни світоглядних, життєвих здібностей і самого способу мислення.
Науковим завданням філософії є виявлення найбільш загальних закономірностей розвитку світу, вираження його в принципах, філософських законах та категоріях, вивчення наявного і минулого, можливого і майбутнього. Якщо простежити історію розвитку різних філософських систем, то не важко помітити, що вся її тематика фактично зосереджена навколо центральної багатопланової проблеми «людина — світ», яка має багато проявів, модифікацій: «суб’єктивне — об’єктивне», «матеріальне — духовне», «природа — суспільство» тощо. Проблема «людина — світ» виступає як універсальна і може розглядатися як загальна формула, смислова спрямованість, зорієнтованість практично кожної філософської системи. Тому вона і становить основне питання філософії. «Велике основне питання всієї, особливо новітньої, філософії є питання про відношення мислення до буття...» Філософи поділилися на два великі табори залежно від того, як відповідали вони на це питання*.
4. Основне питання, методи і функції філософії
Основне питання філософії має різне вирішення: матеріалістичне, ідеалістичне, моністичне, дуалістичне, плюралістичне. Потрібно зазначити, що в межах основного питання філософії по-різному вирішується і питання, що саме слід розуміти під матеріальним, а що під ідеальним. Саме цим пояснюється і те, що існують різні форми матеріалізму (наприклад, вульгарний, споглядальний, метафізичний тощо) та ідеалізму (об’єктивний, суб’єктивний).
По-різному філософи відповідають на питання про можливість пізнання світу. Послідовний матеріалізм доводить, що світ в принципі можна пізнати. Найвищим критерієм і гарантом цього є практика. Об’єктивні ідеалісти зосереджують увагу на пізнанні людської свідомості через пізнання відчуттів, понять тощо. Течія, представники якої заперечують можливість пізнання сутності речей і закономірностей розвитку дійсності, дістала назву агностицизму. Основне питання філософії дає можливість орієнтуватись в історико-філософському процесі, визначати сутність будь-якої філософської системи. Основне питання філософії наголошує, що всі явища світу умовно поділяються на дві основні сфери — матеріальну і духовну. Вони утворюють єдність, якою характеризується все, що існує в світі. Ці сфери нерозривні, але кожна має свою специфіку і посідає своє місце, відіграє свою роль. Матеріальній сфері належить вирішальна роль лише в кінцевому розумінні, в гносеологічному плані. Значення основного питання філософії полягає і в тому, що, поширюючи його на розуміння суспільного життя, можна дати основу як матеріалістичного розуміння історії, та і для його ідеалістичного тлумачення.
Якщо матеріалізм та ідеалізм виражають два протилежні підходи до розуміння природи світу і людської сутності, то не менш важливим питанням філософського світогляду є питання про те, в якому стані перебуває світ, чи розвивається він і людська сутність, чи вони незмінні. Це питання про рух і розвиток. Залежно від розв’язання цього питання виникають також дві протилежні концепції — діалектика, як вчення про розвиток, і метафізика, яка заперечує або спотворює розвиток. Був час, коли деякі філософи (наприклад, Парменід) вважали буття абсолютно нерухомим. Але пізніше, з розвитком науки і практики, коли заперечення руху і розвитку стало неможливим, поширення набули метафізичні підходи, які тлумачили їх спрощено, однобічно. Тому звичайно говорять про дві концепції розвитку — діалектичну та метафізичну.
Поділ філософських систем залежно від розв’язання питання про розвиток не збігається з поділом на матеріалізм і ідеалізм. Відомо, що серед матеріалістів було багато метафізиків (Л. Фейєрбах та ін.), а серед ідеалістів — діалектиків (Гегель). Але ці питання тісно взаємопов’язані, можна навіть у повному розумінні сказати, що питання розвитку, руху є також основними питаннями філософії.
Коли постає питання про пізнання світу, його сутність, то при цьому не менш важливим є питання про вибір правильного методу пізнання як спосіб вивчення явищ світу, як набір засобів, прийомів, що роблять пізнання успішним. Кожна наука має свої методи. Філософія озброює всі науки знанням найбільш загального методу пізнання: метафізичного та діалектичного. Вище ми визначили діалектику як теорію розвитку, а тут говоримо про діалектику як про метод пізнання. Протиріччя тут немає. Теорія стає методом тоді, коли вона спрямовується на пояснення практики, на здобуття нового знання, необхідного для теоретичного освоєння світу.
Тільки глибоко засвоївши весь цей матеріал, можна зрозуміти суть кожної з функцій філософії, через які проявляється відношення філософії до конкретних наук. Основні функції філософії: світоглядна, гносеологічна, методологічна, логічна, критична, практично-перетворювальна та ін.
Питання для самоконтролю
Визначте сутність предмета філософії та її значення для людини і суспільства. Покажіть її особливість як науки. У чому полягає її гуманістичний характер.
Дайте визначення світогляду та охарактеризуйте його історичні типи.
Визначте і охарактеризуйте основне питання філософії та його дві сторони. Яке значення має це питання для вирішення матеріалістичного розуміння історії?
Назвіть основні методи в філософії і дайте їм відповідну характеристику.
Назвіть і охарактеризуйте основні функції філософії і покажіть їх значення для теоретичної та практичної діяльності фахівця-економіста.
Філософський словник до теми: світогляд, філософія, основне питання філософії, матеріалізм, ідеалізм, монізм, дуалізм, плюралізм, агностицизм, метод, діалектика, метафізика, гносеологія, методологія, теорія.
2.2. ТЕМА 2. ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
1. Історія філософії як наука та принципи її періодизації.
2. Історичні типи філософії.
3. Давньоіндійська філософія.
4. Філософія Стародавнього Китаю.
5. Антична філософія.
Конспективний виклад теми
1. Історія філософії як наука та принципи її періодизації
Філософію можна краще зрозуміти, якщо вивчити її історію. Розглядаючи питання про періодизацію історії філософії, слід звернути увагу на принципи її періодизації, основу яких становить розуміння того, що єдиний історико-філософський процес водночас поєднує в собі різноманітні вчення, школи, напрями, відмінність між якими визначається такими основними чинниками:
ступінь розвитку продуктивних сил, зрілість суспільних відносин;
ступінь розвитку загальної культури і науки;
світоглядні умови та філософські джерела.
Вивчаючи історію філософії, звертаємо увагу на те, що її періодизація в цілому збігається з періодизацією загальної історії, але кожний історичний тип філософії не є прямим відображенням історії, історичного періоду, а виступає результатом її осмислення, у якому значну роль відіграють попередні філософські вчення. Кожний історичний етап у розвитку філософії має свої особливості, і ці особливості випливають із вирішення головних проблем, які постають перед філософами того чи іншого періоду, а саме: проблеми буття, пізнання, людини, її місця і ролі у суспільному житті, чому і як розвивається суспільство, природа, ставлення до природи тощо.
Такий проблемний аналіз якраз і допоможе визначити історичні типи та своєрідність філософської думки різних народів у різні періоди історії.
2. Історичні типи філософії
Історичні типи філософії такі:
Філософія Стародавнього Сходу. Філософія античності.
Філософія Середньовіччя. Філософія Відродження.
Філософія Нового часу та Просвітництва.
Класична німецька філософія.
Сучасна світова філософія (позитивізм, екзистенціалізм, психоаналіз, марксизм та ін.).
Філософська думка в Україні.
3. Давньоіндійська філософія
Перші філософські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VI ст. до. н. е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції. Передумови виникнення філософії були такі:
стрибок у розвитку виробничих сил внаслідок переходу від бронзи до заліза;
поява товарно-грошових відносин;
виникнення держави;
зростання опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральних установок і уявлень;
розвиток науки, нагромадження емпіричного матеріалу, необхідність його логічного і абстрактного осмислення.
Спільність генези не виключає своєрідності шляхів формування систематизованого філософського знання. Філософія Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю має ряд особливостей, які визначаються специфікою розвитку суспільних відносин цих держав, і насамперед чиновницько-бюрократична система в Китаї та кастовий устрій в Індії, які сприяли збереженню традиційних релігійно-міфологічних уявлень у формуванні перших філософських течій. Це, в свою чергу, зумовило перевагу у світогляді східних країн релігійно-етичної проблематики над науково-теоретичною, ідеалізму — над матеріалізмом.
Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «даршанах». Існували даршани астиків і даршани нестиків. Ці даршани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. «Веда» (в перекладі з санскриту означає «знання») — це збірник текстів на честь богів. До складу даршан астиків входили такі школи, які визнавали авторитет Вед. Це ортодоксальні вчення: веданта, санкх’я, йога, ньяя, вайшешика, миманса. До складу даршан нестиків (неортодоксальні школи) входили вчення: чарваків, буддизму, джайнізму. Одним з найдавніших ідеалістичних учень був брахманізм. Його прихильники вважали, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу «брахмана», що не має ні початку, ні кінця. З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло.
Тіло — це зовнішня оболонка душі (атман). Душа вічна, безсмертна, але оскільки людина занадто прив’язана до свого тіла, до земного існування, то душа людини, хоч і є втіленням духу брахмана, все ж відрізняється від нього, а тому підкоряється закону необхідності (кармі). Закон необхідності (карма) змушує душу щоразу після смерті тіла переселятися до іншого тіла, і душа людини завжди входить в оболонку, котра залежить від діянь її у минулому житті. Потік цих перевтілень (самсара) триває нескінченно довго. Якщо ж людина може звільнитися від повсякденних життєвих турбот, її душа перестає бути зв’язаною з цим тлінним світом, тоді і реалізується її тотожність з Брахманом.
Буддизм — це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI—V ст. до н. е. і в ході історичного розвитку стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом. Згідно з легендою, засновником буддизму був Сіддхартха із роду Гаутами. Сіддхартха, він же Шак’я-Муні, майбутній Будда, народився у сім’ї вельможного князя Шуддходані. Він навчався у брахманських учителів і у віці 29 років покинув палац, щоб жити аскетом. Шляхом внутрішнього споглядання прозрів і пізнав вічні істини:
Життя — це страждання.
Страждання має свою причину.
Корінь страждання — жадоба до життя.
Шлях виходу із страждання має 8 ступенів самовдосконалення, кінцевою метою якого є стан вічного блаженства — «нірвана».
З точки зору буддизму, світ — це єдиний потік матеріальних і духовних елементів — «дхарм». На основі староіндійських уявлень про переселення душ буддизм висунув догму про переродження живих істот, стверджуючи, що смерть живої істоти є не що інше, як вияв розпаду певної комбінації дхарм, після чого утворюється нова комбінація дхарм.
Нові комбінації дхарм визначаються кармою — сумою всіх гріхів і добрих справ у попередньому переродженні. Ідеалом, за вченням буддизму, є досягнення нірвани — повного завершення процесу перероджень і позбавлення таким чином страждань, які становлять сенс життя. У цьому вченні вперше чітко виражено ідею про розвиток людини, її безперервне вдосконалення.
Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її пізнання.
Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми — «носії своєї ознаки — частинки, або елементи». За вченням буддистів, дхарми — це частинки, що являють собою ніби тканину світової речовини. Вони проникають в усі явища психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. Кожний рух означає породження нового спалаху і нового затухання. В буддійській філософії прийнято порівнювати світло з потоком, який тече з самого початку, вічно змінюючись і перероджуючись. Було розроблено кілька класифікацій дхарм-елементів. Ранній буддизм вже знав про поділ буття на виявлене — сансара і буття невиявлене — нірвану. Перебуваючи у вічній круговерті, виявлене буття пов’язане з стражданням. До звільнення з цього стану веде шлях пізнання — восьмичленний шлях морального поділу. Буддизм утверджував єдність матеріального і психічного світів.
Вчення про пізнання. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці. Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього світу. Проблема людини. Буддизм заперечував існування душі, тобто окремої духовної істоти всередині людини. Буддисти заперечували існування і окремого атмана поза п’ятьма групами елементів, які становлять людську особистість, її психічні і матеріальні якості. Ці п’ять елементів такі: свідомість, уява; почуття; кармічні сили; матеріальна оболонка людської особистості.
У цій схемі немає місця жодному низькому началу. Людська особистість, як і все у світі, підкоряється закону причини і наслідку, вираженому в 12-членній формулі причинного зародження. Окремішнє людське життя — це результат попередніх існувань. Свідомість, протікаючи через індивідуальний потік — земне життя, через проміжний етап і наступний за цим стан нового переродження, кожної секунди змінює свій зміст.
Це вічне становлення в староіндійській філософії прирівнюється до полум’я свічки, коли перебіг спалахування і згасання є безперервним і створює враження сталості. Наближення до буття не виявленого, до нірвани порівнюються із затуханням вогню, але цей вогонь ніколи не зникає, він переходить у інший стан. Буддистам, як і стародавнім грекам, властиве стихійно-діалектичне мислення.
Поряд з ідеалістичним напрямом розвитку філософії в Індії розвивалось і стихійно-матеріалістичне вчення — чарвака, однією з форм цього вчення є локаята, яку іноді ототожнюють з чарвакою.
Чарвака утверджує єдиною реальністю, що існує в світі, матерію. За основу світу вона визнає наявність чотирьох елементів: земля, вода, вогонь, повітря. Звідси походить назва школи («чар» — чотири, «вак» — слово). В теорії пізнання істинним чарвака вважає тільки те, що дається людині у відчутті. Особливістю учення чарваків є розробка етичної концепції, згідно з якою поняття добра і зла — ілюзорні, створені людською уявою. За вченням чарваків, реальними є тільки страждання і насолода чуттєвого буття. Спростовуючи необхідність аскетичного способу життя, яке запроваджували інші індійські релігійні системи, чарваки утверджують єдину мету людського буття — одержання насолоди. Чарваки виступали з критикою релігії, зокрема буддизму.
4. Філософія стародавнього Китаю
Аналогічним шляхом відбувався розвиток філософських ідей у Стародавньому Китаї. Так, сама зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, суб’єктивної реальності, розвиток наукових знань, насамперед в галузі астрономії, математики, медицини, створили умови для розвитку філософії.
Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI—V ст. до н. е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551—479 pp. до н. е.), яке дістало назву конфуціанства. Першим етапом у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім’ї та управління державою. Проблеми космогонії, онтології, гносеології, логіки були в стадії започаткування. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» — гуманність.
«Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Згідно з принципом «жень» правителі держав повинні бути мудрими, подавати підлеглим приклад особистої високоморальної поведінки, по-батьківськи піклуватися про них. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. Велику увагу він приділяв «юе» — музиці, найкращому засобу вдосконалення людини, а найголовнішу роль відводив «лі» — етикету — правилам благопристойності, які покликані регулювати поведінку людини в різних життєвих ситуаціях. Важливе місце у конфуціанстві займає концепція «чжен мін» — «виправлення» імен, тобто приведення речей у відповідність до їх назв.
З точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. «Небо» — це прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людини.
Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм. Засновником даосизму вважається Лао-цзи (VI—V ст. до н. е.). Але, бажаючи звеличити престиж даосизму в боротьбі з конфуціанством, послідовники даосизму оголосили своїм засновником легендарного героя Хуанді (697—598 pp. до н. е.). Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао — це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, невичерпне і безкінечне у русі; воно — основа всього сущого.
Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було прийнято вважати в конфуціанстві, а всезагальному закону «дао». Згідно з цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність.
Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону «дао», неможливості (моральної і фізичної) діяти всупереч «дао». Виходячи з космоцентричної концепції взаємозв’язку людини з природою, китайська філософія (як і індійська) сповідувала захист природи, висувала принцип «ву вей» — невтручання у її розвиток, наслідування її законів.
Огляд розвитку філософських уявлень стародавніх цивілізацій дає змогу зробити висновок про тривалість цього процесу. Філософська думка поволі звільнялась від міфологічних уявлень. З самого початку процесу виникнення філософії матеріалізм та ідеалізм з’являються одночасно. Пізнавальне ставлення до світу підпорядковується життєвій практиці звільнення душі від потоку перевтілень в Індії та завданню вдосконалення людської поведінки в Китаї.
5. Антична філософія
Історія античної філософії охоплює понад тисячу років. У її розвитку виділяють три основні періоди.
Перший — період ранньогрецької філософії — охоплює епоху від виникнення філософського мислення на початку VI ст. до н.е. до часів Сократа (кінець V ст. до н.е.). Філософів цього періоду називають досократиками. До них належать такі філософи, як Фалес, Анаксимен, Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський та ін.
Другий період має назву класичного. З філософів цього періоду першим слід назвати Сократа. До них належать також софісти Протагор, Горгій. Суть другого періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. Крім названих мислителів, представниками цього періоду є Платон, Аристотель, Демокріт, а також послідовники Сократа — кіренаїки, мегарики і кіники.
Третій період історії античної філософії пов’язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається приблизно з кінця IV ст. до н. е. і закінчується V—VI ст. н. е. Філософія елліністично-римської епохи існує у вигляді кількох основних філософських напрямів. Це епікурейці (засновник Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Цицерон, Сенека, Марк Аврелій, Епіктет).
Рання грецька філософія. Досократики. Родоначальником ранньогрецької філософії був Фалес (близько 625—545 pp. до н. е.) — представник мілетської школи, якого небезпідставно вважають першим астрономом. Він обчислив дні сонцестояння та рівнодення, визначив довжину року тривалістю 365 діб, прогнозував погоду за зірками, передбачив сонячне затемнення 28 вересня 565 p. до н.е. Фалес відомий також як математик, що довів ряд важливих геометричних теорем. З точки зору Фалеса, вода — основа і першоначало всього сущого. Вода — джерело життя, але було б помилкою ототожнювати воду як основу і першоначало всього сущого з сукупністю тієї фізичної реальності, природою води, яка тече у річках, наповнює моря та озера. Вода, з погляду Фалеса, — це не фізична речовина, а початок буття. Вода — це символ життя, його філософська метафора.
Згідно з поглядами Анаксимандра (бл. 610—547 pp. до н. е.) в основі всього сущого не може лежати якась певна субстанція. Ідея «апейрона» (в перекладі з грецької мови — «невизначене», «безмежне») не є відходом від конкретно-речових уявлень про першоречовину світу. Ця ідея є конкретно-чуттєвим уявленням про первісний стан буття. Безмежне, невизначене неоформлене «дещо» утворює першооснову космосу. З точки зору Анаксимандра, процес утворення Всесвіту проходить три основні етапи:
на першому із «безмежного» виділяється «світове першоначало», своєрідний ембріон Космосу;
на другому відбувається розподіл протилежності начал — вологого і сухого, холодного і гарячого;
на третьому етапі в процесі боротьби цих начал буття утворюються чотири основні стихії. Це — вогонь (як поєднання гарячого і сухого начал), повітря (як поєднання вологого і теплого), вода (вологого і холодного), земля (холодного і сухого). В свою чергу, із цих основних стихій виникає усе розмаїття конкретних речей.
Ще одним представником мілетської школи був учень Анаксимандра Анаксимен (бл. 585—525 pp. до н. е.). Першоначалом усього сущого, з його точки зору, вважається повітря. Завдяки повітрю виникає й існує світ. Через те, що повітря має здатність «згущуватись» і «розріджуватись», утворюються вітер, хмари, земля, вогонь. У філософських поглядах Анаксимена є важлива теза про єдність мікро- і макрокосмосу. «Згідно з тим, як душа наша є повітрям і утримує нас від розпаду, так і космос обгортається диханням повітря». Тим самим людина уподібнюється малому Всесвіту (мікрокосмосу), такому ж цілісному і різнобічному, як і великий космос (макрокосмос) — світ у цілому. Людина — це уподібнення світу, й існує вона нарівні з ним. Людина не просто частинка Всесвіту, це єдине буття, яке рівноцінне Всесвіту в цілому. В тезі Анаксимена повітря, частиною якого є людська душа, виявляється як світова душа (або дух), завдяки якому космос існує як цілісність. Речовотілесний характер універсального світопорядку, буття, наочно представлений водою, повітрям, «апейроном», особливої виразності набуває у філософському вченні Геракліта (бл. 535—475 pp. до н. е.), який убачав першооснову світу у вогні. «Світ єдиний з усього, що існує, — твердив Геракліт, — не створений ніким із богів і ніким із людей. Він був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає». У цьому пасажі виражається не тільки світоглядна позиція, але й діалектика розвитку космосу через єдність протилежностей спалахування і закономірного згасання.
Геракліт народився у місті Ефесі, що розташоване у центрі Іонії. Він походить з царського роду, але зрікся престолу на користь свого брата. За Гераклітом затвердились два імені: «Темний» та «Плакучий». Перше він одержав за те, що його твори були написані таким способом, що слова утворювали різний зміст при різному читанні. У його творах зміст передавався натяками, був переплетений метафорами та висловами, які потребували особливого тлумачення. Так, Діоген Лаертський повідомляв, що Геракліт потурбувався написати книгу таким способом, що зрозуміти її могли лише здібні люди, але іноді в творі своєму він висловлюється так чітко і ясно, що навіть нерозумному не важко зрозуміти і вознестися душею. Ім’я «Плакучий» затвердилось за Гераклітом внаслідок того, що він оплакував людей, вважаючи, що вони згубно ставляться до себе і ведуть нерозумний спосіб життя.
Іонійська філософія (Фалес, Геракліт та ін.) шукає основу буття в матеріальних елементах природи (воді, вогні), а тому тяжіє до матеріалістичної відповіді на основне питання філософії. Водночас поряд з матеріалістичними школами виникають філософські школи, серед яких переважають ідеалістичні орієнтації.
Так, близько 532 p. до н. е. у Критоні виникає впливова релігійно-філософська група — Піфагорійський союз, засновником якого був виходець з о. Самоса Піфагор (580—500 pp. до н. е.). Слід зазначити, що серед членів цього союзу були й жінки, чого ми не спостерігаємо в інших філософських школах. Першоосновою для Піфагора є кількісне відношення — число, але слід зауважити, що число для нас — це величина арифметична і математична, а для еллінів — величина геометрична, що існує у вигляді геометричних пропорцій.
Так, одиниця — це точка, двійка — пряма (як можливість, що виникає із двох точок). Трійка — площина. Четвірка — тіло, або об’єм. Таким чином, перші чотири числа є достатні, щоб визначити усе розмаїття світу чуттєвого сприйняття. Сума цих чисел дає десятку (1 + 2 + 3 + 4 = 10), яка для піфагорійців служила втіленням достатньої повноти та вдосконалення. Цей ряд чисел у взаємному співвідношенні елементів включав такі основні музикальні інтервали: 2:1 — октава; 3:2 — квінта, 4:3 — кварта. Отже, десятка виражає собор і повноту звучання.
Піфагором був відкритий взаємозв’язок числа і звуку. Він встановив, що збільшення або зменшення струни дозволяє точно задати висоту звуку. Усе своє життя та духовні зусилля Піфагор сконцентрував на пошуку гармонії. В будові Всесвіту, в геометричних пропорціях, у суспільному житті, у стосунках між людьми, в усіх проявах буття і людського існування — скрізь він відшукує гармонію, яка привносить у все суще красу та благо. Гармонія космосу мислиться піфагорійцями як чисельно-кількісна упорядкованість світу, але справжньою, повною гармонією вона стає у поєднанні з такими характеристиками реальності, як справедливість, добро, зло, душа тощо. Гармонія є втіленням істинного буття — буття, обумовленого мірою. Міра міститься в самому бутті. Міра присутня в кожній речі, але не може бути виділена як частина або елемент. Міра будь-якої речі, якою б малою вона не була, підпорядкована Всесвіту, є основою цілісності і порядку космосу.
Основною характеристикою Всесвіту для античної думки було те, що космос — це упорядковане буття, яке протистоїть небуттю. Космос виникає із хаосу.
Одним з принципових моментів Піфагорового вчення була віра у «переселення» душі після смерті людини з одного тіла в інше. Згідно з ученням Піфагора після смерті людська душа не може одразу звільнитися від гріхів своїх, тому повинна вселитись в інше тіло, у якому продовжує свій шлях до очищення і порятунку. І як тільки душа досягне бажаної чистоти, вона звільняється з кола нових народжень і закінчує земне існування. Шляхи очищення грішної душі різноманітні: піст, вегетаріанство, релігійні обряди.
Елейська школа. Представників цієї школи називали елеатами. До них, зокрема, належали Ксенофан (565—473 pp. до н. е.), Парменід (кін. VI—V ст. до н. е.), Зенон Елейський (490—430 pp. до н. е.).
Ксенофан порушив питання про начало буття як про «єдине», яке він назвав богом. У вирішенні цієї проблеми він виступив як рішучий і безкомпромісний критик традиційних поглядів, що існували на той час у Греції, і насамперед проти найавторитетнішого і прославленого Гомера. Він не погоджується з Гомером у тому, що боги подібні людям. Богів не може бути багато. Якщо богів було б два або більше, то один з них повинен був би підкоритись іншому, а сутність бога полягає в тому, що він наймогутніший і найкращий з усіх істот, а тому він є один.
Про ідеалістичну орієнтацію елейської філософії свідчать конкретні міркування Парменіда про суще.
Якщо Ксенофан під сущим розуміє єдиного Бога, то на відміну від нього Парменід, розглядаючи проблему буття, не пов’язує його ні з чим конкретним.
У Парменіда буття наділене своїми конкретними якостями. Воно неподільне, несуперечливе, нерухоме, вічне, має форму кулі. Слід зауважити, що кулеподібна форма буття обирається Парменідом невипадково. В античній філософії кулеподібність вказує не на форму, а вважається символом досконалості. Кулеподібність буття у Парменіда означає і те, що все суще в світі, притаманне буттю, становить собою буття і ніщо інше, крім буття. Базисом, на якому будується все суще, у Парменіда виступає положення про те, що «буття є, а небуття немає».
Пізнати цей єдиний світ можна тільки завдяки мисленню. В міркуваннях Парменіда чітко виявлено тенденцію до ототожнення буття з мисленням: «думка — і те, про що думка — тотожні», також тотожні «мислиме і суще». Розглядаючи проблему пізнання, Парменід не заперечує існування «чуттєвого світу», який базується на сприйнятті світу за допомогою чуття. Але мислення настільки переважає чуття, що єдиносущим слід визнати лише мислиме буття на противагу чуттєво сприйманому буттю. З цих міркувань логічно випливає «неістинність» руху, який існує як ілюзія чуттєвого світу, а тому не може визнаватись справжнім буттям.
У цілому ж вчення Парменіда про завершеність і нерухомість буття слід розглядати як початок і основу розвитку метафізичного світогляду.
Послідовник і учень Парменіда — Зенон Елейський (бл. 490—430 pp. до н.е.) намагається довести справедливість поглядів свого вчителя на проблему буття. Для цього він доводить неймовірність руху, множинності та інших якостей чуттєвого світу. Зенон розробляє особливу систему обгрунтувань, які увійшли до історії філософської думки як парадокси, або апорії (нерозв’язна суперечність).
Апорії Зенона Елейського такі:
«Рухоме не рухається ні у тому місці, де воно є, ані у тому, де його немає».
«Дихотомія» (поділ на дві частини) твердить, що рух не може закінчитися, оскільки перш, ніж він досягне кінцевого пункту, необхідно пройти половину шляху, але перш, ніж досягти цієї половини, необхідно пройти «половину половини», і так без кінця. За такою логікою рух не може не тільки закінчитися, але й початися.
«Ахілл і черепаха» формулюється так: швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху, оскільки, перш ніж він подолає відстань до черепахи, вона теж проповзе якусь, хай і невелику відстань. Щоб подолати цю відстань, Ахіллу знадобиться якийсь, хай знову ж таки невеликий, час, протягом якого черепаха проповзе ще якусь відстань, і так без кінця.
«Стріла, що летить», формулюється так: випущена з лука стріла нерухома, оскільки у будь-який момент руху займає рівне собі місце. Йдеться про те, що вся траєкторія польоту стріли складається з нерухомих положень стріли в різних місцях простору, але хіба ж можна отримати рух із суми станів спокою?
Апорія «стадіон». Якщо два тіла рухаються назустріч одне одному й відносно одне одного, то одне з них пройде повз друге, витративши на це стільки ж часу, скільки необхідно для проходження повз половину того, що не рухається. Тоді половина дорівнюватиме цілому.
Апорія «проти простору». Елейська філософія не допускала небуття, стверджуючи, що буття є, а небуття не існує. Зенон висував апорію і проти реальності простору. Суть її полягає в тому, що коли річ розташована у просторі, то ця річ і цей простір повинні знаходитись в іншому просторі, який оточує їх, а це, в свою чергу, повинно знаходитись в ще іншому «просторі», і так до нескінченності.
Але уявити нескінченну множину просторів, «вкладених» один в один, абсурдно. Тому і сам простір, ідея якого потребує «абсурдної» уяви, нереальний.
Апорія проти чуттєвого сприйняття світу («Зерно, що падає»). Якщо під час падіння одного зерна або його тисячної долі нічого не чути, то звідки береться шум під час падіння маси зерна? Хіба шум може виникнути із суми нечутного, а звідси висновок: і людські відчуття не можуть дати істинного знання, на них не можна покладатися.
Зенон розробив систему доказів «від супротивного». Схема цих доказів така: спочатку приймається припущення, що твердження, яке необхідно спростувати, відповідає дійсності. Потім з цього твердження виводяться наслідки, які суперечать дійсності, тобто призводять до абсурду. Своїми апоріями Зенон зафіксував формальну суперечливість руху. Заперечення руху базується на прийнятті головної тези елейської філософії про єдність, сталість і несуперечливість сущого. Оскільки рух виявляється суперечливим, він оголошується як такий, що не існує. Такий тип міркування, що обґрунтовує докази шляхом спростування і побудований на використанні сили заперечення, має назву негативної логіки.
Переходячи до вивчення другого, класичного, періоду історії філософії Греції, звертаємо увагу на вчення софістів.
Софісти — це старогрецькі філософи середини V—першої половини IV ст. до н. е. Протагор (480—410 pp. до. н. е.), Горгій — 483—375 pp. до н. е.) та ін. Слово «софіст» означає мудрий, а з середини V ст. так називають учителів красномовства. Характерною рисою вчення софістів є релятивізм, який заперечує наявність будь-якого об’єктивного, а значить, й істинного змісту в людських знаннях.
Основна проблема, що її вирішують софісти, — це реальність сущого. Вирішення цієї проблеми, за Протагором, зводиться до такого твердження: «Є тільки світ думки, світу сущого не існує». Світ гадки відносний і суперечливий. Будь-яка істина відносна.
Характер діяльності софістів полягав у тому, що вони повинні були навчити людину захищати будь-яку точку зору, якою б абсурдною вона не була. Основою такого навчання було уявлення про відсутність абсолютної істини і об’єктивних цінностей. Відносність понять добра і зла, суто формальне вміння маніпулювати словами приводило до таких тверджень: «Хвороба — зло для хворого і благо — для лікаря»; «Смерть — зло для померлого, а для могильників — благо».
Софістами була започаткована тенденція «повороту до людини», яку Протагор висловив у своїй знаменитій тезі: «Людина є міра всіх речей: сущих у тому, що вони існують, і не сущих у тому, що вони не існують». Протагор був звинувачений в нечестивості, оскільки його твір починався словами: «Про богів я не можу знати ні того, що вони є, ні того, що їх немає, ні того, який вони мають вигляд». Філософ Трасимах вважав, що боги не звертають уваги на людей. Феодор Кірейський заперечував існування богів. Крітій стверджував, що релігія призначена для того, щоб примушувати простих людей виконувати закони.
У період розквіту грецької демократії важливу соціальну функцію виконували риторика та софістика; зміст та призначення останньої розкривається Протагором у міфі про створення людини. Людина була створена безпорадною і вела дикий спосіб життя подібно до тварин. Потім, завдяки Прометею, вона придбала вогонь та ряд корисних умінь. Однак ці надбання хоча і полегшили життя людини, але не дали змоги для її порятунку. Люди вороже ставилися один до одного, що не давало їм змоги об’єднатись. І тоді бог Зевс відкрив людям Сором і Правду, котрі започаткували основи порядку серед людей, але щоб підтримувати цей порядок, потрібно оволодіти політичним мистецтвом, якому може навчити софістика.
Сократ (349—399 pp. до н. е.). Його внесок у розвиток філософської думки визначають як «сократівський поворот» у філософії. Суть його полягає у зверненні філософських міркувань з космогонічної проблематики до теми людини. «Пізнай самого себе» — такою є теза сократівського вчення. Такого знання можна набути лише у безпосередньому контакті з іншими людьми, в діалозі. Тому Сократ більшу частину свого часу проводив на площах, в палестрах, вступав у розмови з кожним, хто бажав говорити з ним. Стиль і характер цих розмов відображені в діалогах Платона. Він неодноразово вступав у суперечки з приводу визначення змісту таких понять, як благо, мудрість, справедливість та ін. У ході розмови Сократ ставив запитання, отримував відповідь, як правило, неповну, знову ставив запитання і, коли спантеличений співрозмовник остаточно заплутувався і питав, а що думає Сократ з приводу цього, він відповідав: «Я знаю лише те, що нічого не знаю».
Політичні погляди Сократа ґрунтувались на таких засадах: влада повинна належати кращим, тобто справедливим і мудрим, які здатні оволодівати мистецтвом управління державою. Виходячи з цього, він суворо критикував афінську демократію.
Заслуга Сократа в історії філософії полягала в тому, що він на практиці довів значення діалогу як основного методу пошуку істини. Загибель Сократа трактують як розправу влади над незалежним мислителем, але існує й інша версія: Сократ був засуджений до страти за злодіяння свого учня Крітія. Перебуваючи у в’язниці, він прийняв отруту. Цікаво, що Сократ відмовився від втечі з в’язниці, посилаючись на необхідність виконувати вирок суду, який виніс йому народ.
Після смерті Сократа в Греції утворилося кілька філософських шкіл його послідовників — кініків, кіренаїків та мегариків.
Кініки (від грец. «kinos» — собака). Засновник школи — Антисфен (бл. 435—370 pp. до н. е.). Назву ця школа дістала за пропаганду способу життя, який, з точки зору її представників, повинна вести людина. Учень Антисфена Діоген звів свої потреби до мінімуму і жив у діжці. Ці філософи вважали, що жити потрібно на природі, звільнившись від культурних традицій, розкоші та пересиченості. Легенда зберегла розповідь про те, як Діоген із засвіченим ліхтарем ходив вулицями Коринфу. На запитання здивованих людей, чим він займається, відповідав: «Шукаю людину».
Кіренаїки. Засновник школи Аристіпп із Кірени (бл. 435—360 pp. до н.е.). Сутність учення: «Людина схожа на місто в облозі, вона перебуває завжди у полоні афектів та почуттів». На основі цього кіренаїки обстоювали принципи одержання насолоди від життя (гедонізм). Ідеї гедонізму знайшли свій розвиток у Епікура та його послідовників.
Мегарики. Засновник школи Евклід із Мегари (жив між 450—380 pp. до н. е.). Він стверджував, що існує тільки одне благо, яке називають різними іменами. Позиція мегариків основується на тому, що суще одне, але потрібно зважати на те, що існує багато імен сущого. Мегариків в античності називали ще й діалектиками за ряд сформульованих ними логічних парадоксів: «Купа», «Лисий», «Рогатий» і т. ін. Суть парадоксу «Купа» полягає в тому, що якщо додавати по одній зернині, то з якогось моменту з’явиться купа, та чи може купа виникнути в результаті додавання однієї зернини. «Лисий»: якщо волосся випадає з голови по одній волосині, то з якого моменту людина стає лисою? «Рогатий»: ти маєш те, чого ти не загубив. Роги ти не губив, значить, ти рогатий. Мегарська школа відіграла значну роль у розвитку логіки.
Представником класичного періоду є філософ Демокріт. Демокріт (460—370 pp. до н. е.) — один з найвідоміших старогрецьких філософів-матеріалістів, учений-енциклопедист. Він є основоположником матеріалістичної лінії у філософії. У вирішенні проблеми буття Демокріт проголошує наявність двох начал: атомів і пустоти. Атоми різняться за величиною, формою. Іншою реальністю усього сущого є пустота. Вона існує, вміщуючи в собі різні предмети, а може існувати й без них, самостійно. Кількість атомів нескінченна, нескінченна і пустота. Звідси вічність сущого у просторі і часі. Демокріт перший з мислителів вводить поняття причини. Якщо у досократиків головним було питання — «із чого» виникають усі речі, то у Демокріта — «з огляду на що». Він стверджує, що ніщо не виникає без причини. Причинність у Демокріта обумовлюється коливальним рухом атомів і зіткненням їх.
У теорії пізнання Демокріт розрізняє чуттєве та розумове знання. Чуттєвий досвід нам дає «темне», неповне знання, і лише мислення здатне дати точне і повне знання про навколишній світ. Переконаність у тому, що людські відчуття неспроможні дати істинні знання, знайшла своє відображення в історичному переказі про самоосліплення філософа. Згідно з цим переказом Демокріт наприкінці життя осліпив себе, щоб уникнути полону від чуттєвого (споглядального) досвіду.
За Демокрітом, усе живе відрізняється від неживого, і ця різниця полягає в наявності душі, яка утворюється із специфічних атомів, подібних до вогню.
Людина відрізняється від тварини особливим розташуванням атомів душі. Душу Демокріт вважав смертною, коли людина вмирає, атоми душі полишають її і розсіюються у просторі. Боги, за Демокрітом, — це особливі з’єднання вогненних атомів, які нелегко руйнуються, але все ж вони не вічні. Вони здатні позитивно або негативно впливати на людину, подаючи людині ті чи інші знаки.
Етичні та соціальні проблеми. Найкращою формою держави Демокріт вважав демократичний поліс. Основною умовою збереження демократії він вважав наявність у громадян таких моральних якостей, які утворюються вихованням та освітою.
Платон (427—347 pp. до н. е.). Якщо Демокріт відомий як творець першої послідовної системи матеріалізму (лінія Демокріта), то Платон виступив у ролі творця першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву лінії Платана. Він перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях (ідеях), заснував свою школу в Афінах — Академію. Збереглася значна частина творчої спадщини Платона, яка складається з 334 діалогів, «Апології Сократа» і 13 листів.
Вчення про буття. Основа платонівського розуміння буття ґрунтується на ідеалістичному розв’язанні основного питання філософії. Первинним у бутті виступають ідеї, абстрактні поняття, які мають назву універсали. З погляду Платона, ідеї вічні, незмінні, досконалі, а тому становлять буття у найбільш можливій повноті свого вияву. Що ж до матерії, то вона являє собою «нульове буття», або небуття, ніщо. Ідея та матерія активно співіснують і взаємодіють. Результатом цієї взаємодії є і речі навколишнього чуттєвого змінного світу. Але речі навколишнього світу не є чимось «чисто» матеріальним, бо «чиста» матерія — це ніщо. Ідеї, за Платоном, є не що інше, як речі, тільки позбавлені просторово-часової обмеженості, очищені від матерії, увічнені і досконалі.
Речі повсякденного світу є чимось менш досконалим і становлять копію якогось оригіналу, його «тінь». Цим оригіналом є ідея.
Теорія пізнання. Згідно з ученням Платона процес пізнання являє собою процес пригадування (грец. «анамнез») душі. Це властиве тільки людській душі, яка до переселення в тіло існує в царстві ідей. Вселяючись у тіло, душа забуває про те, що споглядала, але за певних умов вона здатна пригадати забуте. Розглядаючи шлях пізнання, Платон використовує притчу про печеру: «Люди перебувають ніби у підземному помешканні, подібному до печери, на стінах якої очі бачать гру тіней. Змушені бачити усе життя лише тіні, не бачачи реальних предметів, люди звикають вважати ці тіні справжніми предметами». Тіні — це результат сприйняття світу почуттями. Пізнання ж істинної дійсності — світу ідей — можливе лише за допомогою розуму. Методами пізнання, з точки зору Платона, є діалектика та математика. Діалектика — здатність ставити питання і давати відповіді на них. Математика (геометрія) здатна вивести людину із світу почуттів та невизначеності у світ ідеального сущого.
Людина та суспільство. Людина та суспільство у вченні Платона існують як єдине ціле. Індивідуальна добродійність і суспільна справедливість — це два основні полюси людського життя, які мають бути узгоджені між собою. Звідси необхідність відповідного суспільного укладу буття, за ідеал якого править узгодженість окремої людської добродійності з державним ладом у цілому.
Розглядаючи форми державності, Платон визначає дві «правильні» з них — монархію та аристократію. Сюди він відносить і демократію, якщо остання дотримується законів, чотири «неправильні» — беззаконну демократію, теократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі «Держава». За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона — це поліс. Його поліс — це «правління кращих» (аристо-кратія).
Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має діяти на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди (філософи). Саме в цьому напрямі йдуть зараз дискусії про роль держави у суспільстві та її морально-професійний уклад.
Аристотель (384—322 pp. до н.е.) — провідний філософ класичного періоду, який у своїх поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Навчався у Платона в Академії, був вихователем 13-річного Олександра Македонського, створив свою філософську школу — Лікей. Згодом її назвали школою перипатетиків (від грец. «прогулянка»).
Вчення про буття. Аристотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. Критика ця мала принциповий характер: «Платон мені друг, але істина дорожча». З точки зору Аристотеля, суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Аристотель розглядає як можливість. Для того щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати форму, яка перетворює її на актуальне суще. Наприклад, якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою — кулеподібність; відносно живої істоти матерією є її тілесний склад, а формою — душа, котра забезпечує єдність і цілісність усіх її тілесних частин. Форма, за Аристотелем, — активне начало, тоді як матерія — пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожна самій речі. Найвищою сутністю Аристотель вважає чисту (очищену, звільнену від матерії) форму. Врешті-решт Аристотель доводить відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма — це вічний двигун, який є джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм у філософії Аристотеля. Саме через те, що Аристотель вважав першоосновою форму, а не матерію, теологи середньовіччя залучали його до фундаторів богослов’я (поряд з Платоном), оскільки безтілесна форма Аристотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога.
Узагальнюючи сутність старогрецького вчення про буття, можна дійти таких висновків. Для більшості філософів характерне дуалістичне протиставлення двох начал: буття і небуття — у Парменіда, атомів і пустоти — у Демокріта, ідеї і матерії — у Платона, форми і матерії — у Аристотеля. За допомогою цих двох начал філософи намагалися пояснити буття світу та людини. І другий важливий момент. Старогрецькі мислителі як матеріалісти, так і ідеалісти, були космістами, їхні погляди були спрямовані на розкриття таємниць природи, космосу.
Вчення про пізнання. Знати, за Аристотелем, — значить знати загальне, бо воно є першоначалом за своїм буттям. Універсалії (категорії) структурують хаос уявлень (чуттєву цілісність) і роблять останню пізнаваною. Арістотель визначає 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання.
Аристотель — фундатор (засновник) формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки:
Закон тотожності.
Закон усунення протиріччя.
Закон виключеного третього.
Учення про людину та суспільство. За Аристотелем, проблеми людини вивчає практична філософія, яка складається з двох частин — етики та політики. Аристотель — фундатор етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини — щастя (на відміну від етики гедонізму — філософії насолоди). Щасливою людину робить добродійність (арете). Чим вище арете, тим повніше щастя. Аристотель визначає два види чеснот: етичні (як середина між людськими вадами; наприклад, мужність як середина між відчаєм і боягузтвом) та інтелектуальні.
Людина — це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною свідомістю. Найкраще державне об’єднання — це поліс. Остаточна мета полісу — щасливе життя. Найкращий лад — це правління найкращих аристократів. Аристотель вважав природним відношення «раб — господар», але рабами повинні бути не елліни, а варвари.
Епоха еллінізму і Римської імперії. Згадаємо, що перший період ранньої грецької філософії охоплює понад 150 років. Другий — класичної філософської думки — близько 100 років. Останній, третій період історії античної філософії, пов’язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається з кінця IV ст. до н.е. і закінчується у V—VI ст. н. е. Цей період охоплює близько восьми віків. Філософія цього періоду має кілька основних напрямів, мало пов’язаних один з одним. Це такі: епікурейці (засновник Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Зенон з Кітіону). Для мислителів елліністичної та римської епохи доля окремої людської індивідуальності виокремлюється із загальної долі людського світу і утворює особливе, самостійне буття, яке потребує уважного філософського дослідження. Завершився цей період розвитку філософії у 529 p. н. е., коли за указом візантійського імператора Юстініана були закриті останні філософські школи в Афінах, а філософам було заборонено їхню діяльність.
Епікур (341—270 pp., до н. е.) — філософ-матеріаліст, афінянин, заснував свою школу «Сад».
Вчення Епікура поділяється на три частини — «каноніку» — вчення про пізнання, «фізику» — вчення про природу та «етику».
Вчення про буття. За Епікуром, у Всесвіті існують тільки тіла, які складаються з неподільних часток — атомів (згадаємо вчення Демокріта). Ці атоми різняться за величиною та формою. Вони перебувають у постійному русі. Проте, на відміну від поглядів Демокріта, у якого атоми рухались прямолінійно, на думку Епікура, вони можуть рухатись криволінійно і спонтанно, що зближує його точку зору з сучасним розумінням руху елементарних частинок.
Епікур визнавав наявність нескінченного числа світів у безмежному просторі. Душа також складається з атомів, особливо тонких і розсіяних по тілу, і схожа на Вітер. Будь-які тіла, що колись виникли, з часом розпадаються, а разом з ними розпадається і людська душа. «Смерть не має до нас ніякого відношення, коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть настане, — нас уже немає». Поділяючи загальновизнану думку, Епікур визнавав існування богів, яких не треба боятися, але слід поклонятися їм і не чекати від них допомоги.
Етичні погляди Епікура перебували під впливом засновника школи кіренаїків Аристіппа: насолода — єдине благо для людини. Насолоду Епікур розумів як відсутність страждань. Щоб уникнути страждань, людина повинна уникати тривог, небезпеки, участі у громадських та державних справах. Багато уваги епікурейці приділяють боротьбі із забобонами, а також з релігією, яка вселяє в людину страх смерті.
Вчення про пізнання. Джерелом людських знань є чуттєве сприйняття світу і засновані на його узагальненні уявлення про навколишній світ. Усі хибні знання виникають внаслідок помилок нашого мислення. Епікуреїзм мав досить широкий вплив на свідомість мислителів наступних етапів елліністичної епохи, зокрема Риму. Найбільш відомим з послідовників Епікура у Римі був Tim Лукрецій Кар (96—55 pp. до н. е.). До нас дійшла його поема «Про природу речей», у якій він послідовно виклав свою матеріалістичну, атомістичну позицію.
Наприкінці IV ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи — Зенон з Кітіону (бл. 336—264 pp. до н. е.). Ця школа була логічним продовженням школи софістів, але мала свої особливості. Подальший розлад суспільних відносин, загроза розпаду Римської імперії висунули перед філософами завдання створення більш жорстких норм морально-етичного виховання громадян у суспільстві. Замість теорії «вільного поводження», досягнення повсякденної насолоди і необмеженого блага, потрібно було розробити основи раціональної етики, побудованої на принципах дотримання розумних потреб. Звичайно, що така теорія має велику цінність у сьогоденних умовах. Замість колективних форм відповідальності людей має місце індивідуалізація людини, піднесення її відповідальності за свої дії. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає героїчним. Замість альтруїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і аскетизм. У світі панує невблаганна необхідність (фаталізм), вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. І мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але «мудрого необхідність веде, дурного ж — волочить». Мудрість дозволяє стримувати афекти (чуттєві пориви), але для цього, згідно з ученням стоїків, слід виробити в собі чотири чесноти: розсудливість, невибагливість, невблаганність, мужність і таким чином можна виробити ідеальний спосіб ставлення до світу — апатію (відсутність переживань, безпристрасність, загальне блаженство). В плані наявних на той час соціальних негараздів слід розглядати появу такого напряму в філософії, як скептицизм. Засновником скептицизму був Піррон (бл. 360—270 pp. до н. е.). За переказами, він ніщо не вважав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу.
Питання для самоконтролю
Назвіть історичні типи філософії та їх основну спрямованість.
За якими ознаками поділяються школи староіндійської філософії на ортодоксальні та неортодоксальні.
Назвіть школи староіндійської філософії.
Які чотири благородні істини лежать в основі вчення буддизму?
Назвіть школи староіндійської філософії, що належать до ідеалістичного напряму. Які чотири першоелементи лежать в основі вчення чарваків?
Які філософські течії притаманні старокитайській філософії?
Що означають категорії «жень», «лі», «дао»?
Назвіть представників матеріалістичного світогляду у старогрецькій філософії та охарактеризуйте їхні філософські погляди.
Назвіть представників ідеалістичного світогляду стародавньої Греції та дайте характеристику їх філософських учень.
Назвіть школи матеріалістичного напряму Стародавньої Греції, їх представників і покажіть їхні заслуги в історії філософії.
Назвіть школи ідеалістичного спрямування в старогрецькій філософії, назвіть їх фундаторів і основні ідеї.
Яким чином вирішують проблему буття філософи Фалес, Анаксимен, Анаксимандр, Геракліт, Демокріт?
Яким чином вирішують проблему буття Парменід, Зенон з Елеї, Платон, Піфагор, Аристотель?
Яким чином вирішує проблему пізнання Платон?
Розробка питань діалектики Гераклітом, Зеноном, Сократом та ін.
Яким чином вирішує проблему пізнання Демокріт?
У чому полягає суть вчення школи софістів? Назвіть основні ідеї філософії Сократа та його послідовників і покажіть їхнє значення для сучасності.
Що Ви можете сказати про філософію еллінізму та Римської імперії? Хто такі стоїки, кініки, кіренаїки, мегарики?
Охарактеризуйте етичні погляди філософії Епікура (епікуреїзму), розкрийте сутність раціональної етики, її вимоги до людини та її сучасне значення.
Філософський словник: історія філософії, давньоіндійська філософія, давньокитайська філософія, антична філософія, брахманізм, нірвана, чарвака, конфуціанство, буддизм, антична філософія, досократики, класичний період, стоїцизм, кініки, кіренаїки, мегарики.
2.3. ТЕМА 3. ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
Загальна характеристика філософії Середньовіччя, основні етапи її розвитку.
Основні напрями середньовічної філософії (номіналізм та реалізм).
Загальна характеристика та світоглядні основи епохи Відродження.
Діалектика епохи Відродження.
Натурфілософія епохи Відродження.
Реформація, її ідеї.
Конспективний виклад теми
1. Загальна характеристика філософії Середньовіччя, основні етапи її розвитку
Якщо грецька філософія виникла на ґрунті античного рабо-власницького суспільства, то філософія Середньовіччя належить до епохи феодалізму (V—XV ст.).
Особливості філософії Середньовіччя. На відміну від грецької філософії, яка була пов’язана з язичницьким багатобожжям (політеїзмом), філософська думка середніх віків ґрунтується на вірі в єдиного бога (монотеїзм). Основу християнського монотеїзму становлять два важливі принципи: ідея божественного творіння та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно взаємопов’язані і сповідують єдиного бога, уособленого в людській подобі. Ідея творіння становить основу середньовічної онтології, а ідея одкровення є основою теорії пізнання (через бога). Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів — від церкви. Середньовічне мислення за своєю суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а Бог.
Світогляд у середньовічній філософії має назву креаціонізму від латинського слова «creatio», що означає творити.
Вчення про буття. Згідно з християнським догматом, Бог створив світ із нічого, створив актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. У середньовічній філософії дійсним буттям може бути лише Бог. Він вічний, незмінний, ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. На відміну від Бога, створений світ не має такої самостійності, тому що існує не завдяки собі, а завдяки Богові. Звідси мінливість світу, його плинність і несамостійність.
Проблема пізнання. Християнський бог недоступний для пізнання, але він розкриває себе людині, і його відкриття явлено в священних текстах Біблії, тлумачення яких і є основним шляхом пізнання. Вивчення Святого Письма привело до створення спеціального методу інтерпретації історичних текстів, який дістав назву екзегетика. Отже, знання про створений світ можна одержати тільки надприродним шляхом, і ключем до такого пізнання є віра.
У середньовічній філософії необхідно розрізняти буття та сутність пізнання тієї чи іншої речі, яка починається з відповіді на такі запитання:
Чи є річ?
Що вона собою являє? Яка вона?
Для чого вона існує?
Відповідь на перше запитання дає змогу з’ясувати існування речі. Відповівши на решту запитань, можна з’ясувати сутність речі. Цю проблему в середньовічній філософії розглядає Боецій. Згідно з його поглядами, буття і сутність сходяться тільки в Богові. Що ж стосується створених речей, то вони складні, і буття та сутність у них не ототожнюються. Щоб та чи інша сутність дістала своє існування, вона має бути створена Богом.
Проблема людини. На питання, що таке людина, середньовічні філософи давали різні відповіді: одна з них — це біблійне визначення сутності людини як «образу і подоби» Божої. Існували й інші визначення: людина — це розумна тварина. Виходячи з цього, філософи Середньовіччя ставили таке запитання: яке начало переважає в людині — розумне чи тваринне?
Головною особливістю у вирішенні цього питання є подвійна оцінка людини. З одного боку, людина створена за «образом і подобою» Божою і є царем природи. А цареві необхідні дві речі: по-перше, свобода та незалежність від зовнішнього впливу; по-друге, щоб було над ким царювати. І Бог наділяє людину розумом, незалежною волею і здатністю міркувати та розрізняти добро і зло. Це і є сутність людини, образ Божий в ній. А для того, щоб людина була царем у світі, що складається з тілесних речей та істот, Бог дає їй тіло і душу, як ознаку зв’язку з природою, над якою він царює.
Як бачимо, в середньовічній філософії людина не є органічною часточкою космосу. Вона начебто вирвана з космічного природного життя і поставлена над ним. Вона вища від космосу і повинна бути царем природи, але через своє гріхопадіння, яке властиве їй, людина не володіє собою і повністю залежить від милосердя Бога. Двоїстість становища людини — найважливіша риса середньовічної антропології. Але слід зазначити, що людина середньовічного суспільства є насамперед духовне начало. Вона усвідомлює себе не просто «греком», «громадянином», «рабом», а насамперед одухотвореною (такою, що має душу) істотою.
Феодальна епоха — це не тільки «темні віки» у поступальному русі людської цивілізації. Феодальні виробничі відносини забезпечують людині значно ширші можливості для активного впливу на навколишнє буття, зростання ролі духовного моменту порівняно з античними. Зв’язки, що включають індивіда у сакральні зв’язки, а таким є насамперед церква, мають винятково духовний характер.
Філософія у Візантії. Візантійська культура являє собою неповторний сплав античних традицій зі стародавньою культурою народів, що її населяли, — єгиптян, сирійців, вірмен та інших народів Малої Азії і Закавказзя, племен Криму та арабів. Візантійці з великою повагою ставилися до науки та освіти. Візантійські філософи зберегли античне розуміння науки, об’єднавши всі на-укові знання під іменем філософії.
Найвпливовішим філософським напрямом був неоплатонізм. Його головні представники Плотін (205—270 pp.), Ямвліх (245—330 pp.) і Прокл (412—485 pp.).
Вчення про буття. Для неоплатоніків світ являє собою ієрархічну систему, в якій кожний нижчий щабель зобов’язаний своїм існуванням вищому. На найвищій сходинці цієї «драбини» перебуває єдине — це бог, це благо, або те, що існує по той бік всього сущого, тобто в трансцендентальному світі. Єдине є причиною всякого буття. Все суще існує остільки, оскільки воно наближається до єдиного. Другий щабель — це розум, це чисте буття, це ідеї, породжені єдиним. Третій — душа. Вона вже не єдина, вона виступає як душа демонів, людей, тварин, рослин. Крім того, вона рухається, душа — джерело всякого руху. Ще нижче розташований четвертий щабель, на ньому знаходяться тіла. Згідно з поглядами неоплатоніків, душа виявляє найкращі свої якості; здатність мислити, гармонію вона одержує від розуму, а тіло завдяки душі одержує форму.
Візантійці з великою шаною ставилися до освіти і науки. Знаменитий візантійський богослов і філософ Іоанн Дамаскін написав відому працю «Джерело знань», у якій є такі слова: «Вчення — світло, неуцтво — тьма». Дамаскін дав наукове визначення філософії, наголосивши на важливості таких її рис:
філософія є знання про природу сущого;
філософія є знання божественних і людських справ, тобто всього видимого і невидимого;
філософія є справа смерті;
філософія — уподібнення Богові, а уподобитися Богові можна трьома способами:
а) мудрістю, або знанням істинного блага;
б) справедливістю, яка передбачає рівний розподіл і неупередженість в судженнях;
в) благочестям, яке стоїть вище справедливості, бо вимагає відповідати добром на зло;
5) філософія — початок усіх мистецтв і наук, бо філософія — любов до мудрості. Оскільки істинна мудрість — це Бог, то любов до Бога і є справжня філософія.
Вчення про людину. Людина в системі неоплатоніків є поєднання божественного і самототожного розуму з мертвим, інертним тілом. Мета і сенс життя полягає у тому, щоб звільнити розум, дух від пут матерії і з’єднатися з єдиним розумом. З точки зору неоплатоніків, джерело усякого зла — матеріальне і тілесне; джерело блага — найвище знання, філософія.
Людина повинна навчитися мислити і підкоряти собі тіло шляхом вправ, аскези. Філософія неоплатоніків — Плотіна, Ямвліха, Прокла — мала великий вплив на християнських мислителів Візантії. Найбільш значною фігурою серед них був Псевдо Діонісій Ареопагіт (V ст.), який виклав християнське віровчення в термінах та поняттях неоплатонізму. Твори Діонісія лягли в основу подальшого розвитку містичного напряму в богослов’ї та філософії як Візантії, так і Заходу. Термінологія та аргументація неоплатоніків використовується й іншими мислителями — Василієм Кесарійським, Григорієм Назіанзіном, Григорієм Ніським.
Починаючи з Х—XI ст., в розвитку богословсько-філософської думки Візантії слід зазначити дві тенденції — раціоналістично-догматичну і містично-етичну. Для першої характерним є інтерес до зовнішнього світу, його будови, а отже, до астрономії, яка у середньовічній свідомості тяжіла до астрології й пробуджувала інтерес до окультних наук і демонології, а також інтерес до людського розуму, до логіки. Для раціоналістичної тенденції характерним є також інтерес до історії філософії та політики. Друга тенденція — ісихазм — знаходить свій вияв у творах монахів-аскетів — Іоанна Лествічника і Григорія Палами. Вона зосереджувала свою увагу на внутрішньому світі людини і на практичних заходах щодо його удосконалення в дусі християнської етики. Ісихія — вміння досягати спокою, безмовності, відчуженості від конкретної реальності.
Боротьба між містичним і раціоналістичним напрямами особливо загострилась в останній період існування Візантійської імперії. Великої популярності в країні набуло вчення Палами, особливо у середнього та нижчого духовенства. Проти нього виступав калабрійський філософ-гуманіст Варлаам (1290—1348 pp.), який обстоював тезу про пріоритет розуму над вірою. В XIV—XV ст. гуманістично-реалістичний напрям у філософії і науці набуває значного поширення у Візантії, виявляючи в багатьох аспектах спільність із західноєвропейським гуманізмом.
Візантійська богословська та аскетична література багато в чому визначила склад та спрямованість мислення в Київській Русі. Найбільше це виявилось у виборі православної релігії на Русі та введенні князем Володимиром християнства (X ст.).
2. Основні напрями середньовічної філософії (номіналізм та реалізм)
Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами та номіналістами. Слід зазначити, що реалізм у його середньовічному розумінні не має нічого спільного з сучасним значенням цього терміна. Реалізм — це вчення, згідно з яким об’єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Згідно з ученням реалістів, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. І тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнати сутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Зрозуміло, що для реалістів (Ансельм Кентерберійський (1033—1109 pp.) та ін.) пізнання можливе лише за допомогою розуму, який має божественну природу.
Номіналізм. Термін «номіналізм» походить від латинського слова «nomen», що означає «ім’я». На противагу середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (т. зв. універсалії) — лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленням. Основними представниками цього напряму були: Д. Скот, І. Росцелін, У. Оккам.
Крайні номіналісти, до яких належав Росцелін (XI—XII cm.), обґрунтовували думку про те, що загальні поняття — це тільки звуки людського голосу; реально існує лише одиничне, а загальне — це ілюзія, яка може існувати лише в людському розумі.
Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із суто теологічної проблеми про характер реальності «святої трійці».
Реалізм наполягав на істотності, реальності, єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді реальними вважав «лики» (іпостасі) трійці. Проте «проблема трійці» була лише зовнішньою формою, так би мовити, «офіційним приводом», який в умовах середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що стала предметом гострої полеміки, була цілком філософською проблемою статусу реальності категорій загального і окремого.
Реалісти, говорячи про єдність «божественної трійці», обґрунтовували, по суті, об’єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять, універсалій). Щодо номіналістів, то вони, обґрунтовуючи реальність трійці, відстоювали реальне існування одиничного, окремих речей і явищ. Зрештою це і приводило номіналізм до матеріалістичної тези про об’єктивну реальність матеріально-чуттєвого світу, що виступав у вигляді суми окремих речей.
Фома Аквінський (1125/26—1274 pp.) — один з найвидатніших представників середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель, Фома Аквінський намагався обґрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Аристотеля. При цьому вчення Аристотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви.
Вчення про буття. Під буттям Фома Аквінський розуміє християнського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору Ф. Аквінського існує чотири рівні буття.
Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначеність речей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали.
На наступному рівні перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Аристотель назвав «рослинною душею» — це рослини.
Третій рівень — тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить у матерію. На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. Внаслідок того, що душа не пов’язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа, за Фомою Аквінським, наречена «самосущою». На відміну від неї, душі тварин не є самосущими і гинуть разом із загибеллю тіла. Великого значення надавав Фома Аквінський розуму.
Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина, а тому вона здатна розрізняти добро і зло. Практичний розум — це воля, що спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує людськими вчинками і поведінкою.
Вчення про людину. Це вчення Фоми Аквінського ґрунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна, вона отримує свою завершеність тільки через зв’язки з тілом. Особистість для Фоми Аквінського є найблагороднішою в усій розумній природі. За Фомою, розум вищий від волі, але любов до Бога набагато важливіша за пізнання його.
Середньовічна філософія увійшла в історію філософської думки під назвою схоластики. Головна ознака схоластики полягає у тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, поставлену на службу теології, як служницю теології. Проте, незважаючи на її абстрактну обмеженість та апологетизм, вона зробила крок вперед у розробці логіко-гносеологічної та етичної проблематики, яка є досить актуальною для сьогодення (наприклад, вчення про духовний світ людини).
3. Загальна характеристика та світоглядні основи епохи Відродження
Починаючи з XІV ст. в соціально-економічному і духовному житті Західної Європи відбувається ряд змін, які ознаменували початок нової епохи, що увійшла в історію під назвою епохи Відродження. Ці зміни були пов’язані насамперед з процесом секуляризації (звільнення світського життя від релігії та церковних інститутів) і відбувалися спочатку досить повільно і по-різному протікали у різних країнах Європи.
Нова епоха утверджує відродження античної культури, античного способу життя, античного мислення, звідси і нова назва «Ренесанс», тобто «Відродження». В дійсності ренесансна людина і ренесансна культура та філософія суттєво відрізняються від античної. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної культури, а тому несе в собі ще й такі риси, які не були притаманні античності.
Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була його орієнтація на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо Середньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відродження — це епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в середні віки — Бог і священна ідея спасіння, то в епоху Відродження — людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентристським.
4. Діалектика епохи Відродження
Процес формування нової буржуазної культури супроводжувався принциповою зміною світоглядних орієнтирів. Але на ранніх своїх етапах цей процес набуває своєрідної перехідної, компромісної форми. Буржуазний спосіб життя орієнтував на природу, природне буття як справжню реальність, але феодальні відносини, які продовжували на цей час панувати в суспільстві, як і раніше, орієнтували на духовність, на Бога, як на єдине істинне розуміння суті реальності.
Протягом досить тривалого часу ці різні світоглядні установки не виявили своєї несумісності, тому конкретним об’єктом існування для ідеологів молодої буржуазії виступає не природа, як така, а природна людина.
Природна людина претендує на роль найвищої реальності, не принижуючи божественно-духовної реальності. Бог продовжує відігравати почесну роль творця світу, але поряд з ним з’являється людина. Формально вона залишається залежною від Бога, бо створена ним, але будучи наділеною, на відміну від решти природи, здатністю творити і мислити, людина поряд з Богом фактично починає відігравати роль істоти, співрівної Богові.
Вчення про людину. Згідно з роздумами одного з гуманістів XV ст. Джованні Піко Мірандоли, Бог, створивши людину, поставив її в центрі Всесвіту і звернувся до неї зі словами про те, що не дасть людині ні визначеного місця на Землі, ні особистого образу, ні особливих зобов’язань, щоб місце, обличчя і обов’язки свої людина мала б за власним бажанням, згідно з своєю волею і своїм рішенням. У Піко ми чуємо відлуння вчень про людину, якій Бог дав свободу і волю, а людина повинна насамперед сама вирішити свою долю, знайти своє місце у цьому світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від інших природних істот. В міру того, як людина усвідомлює себе творцем свого життя і долі, вона стає безмежним господарем над природою. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим людина не відчувала ні в античності, ні в середні віки. Людині тепер не потрібна милість божа, вона сама творець, а тому фігура художника — творця, архітектора, скульптора, митця стає символом Ренесансу.
Проблема діяльності. В епоху Відродження будь-яка діяльність, чи то діяльність художника, скульптора, архітектора, чи інженера сприймається інакше, ніж в античності або в середні віки.
У стародавніх греків споглядання вважалось вищим за діяльність. У середні віки ставлення до діяльності змінюється. Християнство розглядає працю як спокуту за гріхи, але вищою формою діяльності вважається те, що веде до спасіння душі. Душа де в чому схильна на споглядання: це молитва, богослужіння, читання священних книг. І тільки в епоху Відродження творча діяльність набуває сакрального, тобто священного, характеру. За допомогою цієї діяльності людина не просто задовольняє свої потреби. Вона творить новий світ, створює красу і творить найвище, що є у світі — саму себе.
В епоху Відродження зростає цінність окремої людини. Тому нерідко зустрічається судження про те, що в цей час формується поняття особистості та індивідуальності. Поняття «особистість» та «індивідуальність» слід розрізняти. Індивідуальність — це категорія естетична, особистість — категорія морально-етична.
Якщо ми розглядаємо людину з точки зору її відмінностей від інших людей, то в цьому разі єдиним критерієм цінності може бути критерій оригінальності. Що ж стосується особистості, то головне в ній — це здатність розпізнавати добро і зло, й поводитись згідно з цим. Особистість передбачає також здатність нести відповідальність за свої вчинки.
5. Натурфілософія епохи Відродження
Вчення про природу. Пантеїзм. В епоху Відродження філософія знову звертається до вивчення природи. Але в розумінні природи, як і в тлумаченні людини у цей період, філософія має свою особливість. Ця особливість полягає у тому, що природа тлумачиться пантеїстично. В перекладі з грецької мови «пантеїзм» означає «всебожжя». Християнський бог втрачає свій трансцендентальний, надприродний характер, він неначебто зливається з природою, а остання тим самим обожнюється і набуває рис, які не були притаманні їй в античності.
Зростання промисловості, торгівлі, мореплавства, військової справи, тобто розвиток матеріального виробництва, обумовило розвиток техніки, природознавства, математики, механіки. Все це вимагало звільнення розуму від схоластики і повороту від суто логічної проблематики до природничо-наукового пізнання світу і людини. Виразниками цієї тенденції були найвизначніші мислителі епохи Відродження, спільним пафосом якої стала ідея гуманізму.
Одним із характерних представників ренесансної філософії цього спрямування був Микола Кузанський (1401—1464 pp.). Аналіз його вчення дає змогу особливо яскраво побачити різницю між старогрецьким трактуванням буття і трактуванням буття в епоху Відродження.
Микола Кузанський, як і більшість філософів його часу, орієнтувався на традицію неоплатонізму. Однак при цьому він переосмислював вчення неоплатоніків, починаючи з центрального для них поняття «єдиного». У Платона і неоплатоніків, як ми знаємо, єдине характеризується через протилежність «іншому», не-єдиному. Цю точку зору поділяли піфагорійці та елеати, які протиставляли єдине множинності, границю — безмежності. Кузанець, який поділяв принципи християнського монізму, заперечує античний дуалізм і заявляє, що «єдиному ніщо не протилежне». А звідси він робить характерний висновок: «єдине є все» — формула, яка звучить пантеїстично і безпосередньо передує пантеїзму Джордано Бруно (1548—1600 рр.).
Ця формула неприйнятна для християнського теїзму, який принципово відрізняє творіння («все» від творця («єдиного»), але, що не менш важливо, вона відрізняється і від концепції неоплатоніків, які ніколи не ототожнювали «єдине» з «усім». Ось тут і проявляється новий підхід до проблем онтології.
З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанець робить висновок, що єдине тотожне з безмежністю, нескінченністю. Нескінченність — це те, більшим від чого ніщо не може бути. Тому Кузанець називає її «максимумом», єдине ж — це «мінімум». Отже, Микола Кузанський відкрив принцип збігу протилежностей максимуму і мінімуму. Щоб зробити більш наочним цей принцип, Кузанець звертається до математики, наголошуючи, що при збільшенні радіуса кола до нескінченності, коло перетворюється на нескінченну пряму. У такого максимального кола діаметр стає тотожним колу. Більш того, з колом сходиться не тільки діаметр, але й центр, а тим самим крапка (мінімум) і нескінченна пряма (максимум) становлять одне й те саме. Аналогічно відбувається з трикутником: якщо одна з його сторін нескінченна, то й інші дві також будуть нескінченні. Таким чином доводиться, що нескінченна лінія є і трикутник, і крапка, і коло.
Отже, єдність протилежностей є найважливішим методологічним принципом філософії Миколи Кузанського, що робить його одним з родоначальників новоєвропейської діалектики. У Платона, одного з найвидатніших діалектиків античності, ми не знаходимо вчення про збіг протилежностей, оскільки для старогрецької філософії характерний дуалізм, протиставлення ідеї (форми) і матерії, єдиного і нескінченного. Навпаки, у Кузанця місце єдиного займає поняття актуальної нескінченності, яка є, власне, поєднанням протилежностей — єдиного і безмежного.
Проведене, хоч і не завжди послідовно, ототожнення єдиного з безмежним, зрештою, потягло за собою перебудову принципів не лише античної філософії і середньовічної теології, а й античної і середньовічної науки — математики і астрономії.
Ту роль, яку у греків відігравало неподільне (одиниця), яке вносило міру як в суще в цілому, так і в кожний рід сутнього, у Кузанця виконує нескінченне. Тепер на нього покладена функція бути мірою всього сущого. Якщо нескінченність стає мірою, то парадокс виявляється синонімом точного знання. І справді, ось що випливало з прийнятих Кузанським передумов: «... Якщо одна нескінченна лінія складалася б з безкінечного числа відрізків в одну п’ядь, а інша — з безкінечного числа відрізків в дві п’яді, вони все-таки з необхідністю були б рівні, оскільки нескінченність не може бути більшою від нескінченності». Як бачимо, перед нескінченністю всі кінцеві різниці зникають, і двійка стає рівною одиниці, трійці чи будь-якому іншому числу.
У геометрії, як показує Микола Кузанський, все складається, як і в арифметиці. Різницю раціональних та ірраціональних відношень, на якій трималась геометрія у греків, Кузанець проголошував як таку, що має значення лише для найнижчої розумової здібності розсудку, а не для розуму. Вся математика, включаючи арифметику, геометрію та астрономію, є, за переконанням Кузанця, продуктом діяльності розсудку; розсудок якраз і виражає свій основний принцип у вигляді заборони протиріччя, тобто заборони поєднувати протилежності. Микола Кузанський повертає нас до Зенона з його парадоксами нескінченності, з тією, однак, різницею, що Зенон вбачав у парадоксах знаряддя руйнування неправильного знання, а Кузанець — засіб створення знання істинного. Правда, саме це знання має особливий характер — воно є «навченим незнанням».
Теза про нескінченне вносить перетворення і в астрономію. Якщо в галузі арифметики і геометрії нескінченне як міра перетворює знання про кінцеві співвідношення на наближені, то в астрономію ця нова міра вносить, крім того, ще й принцип відносності. І справді, оскільки точно визначити розміри та форму Всесвіту можна лише через відношення його до нескінченності, то в ньому не можуть бути різні центр і коло.
Роздуми Кузанця допомагають зрозуміти зв’язок між філософською категорією єдиного і космологічним висновком древніх про наявність центру світу, а тим самим — про його кінець. Здійснене ним ототожнення єдиного з нескінченним руйнує ту картину космосу, з якої виходили не тільки Платон і Аристотель, а й Птолемей та Архімед. Для античної науки і більшості представників античної філософії космос був дуже великим, але кінцевим тілом. А ознака кінцевості тіла — це можливість розрізнити в ньому центр і периферію, «початок» і «кінець». Згідно з Кузанцем, центр і коло космосу — це Бог, а тому, хоч світ і не нескінченний, його неможливо уявити кінцевим, оскільки у нього немає меж, в яких він був би замкнений. Філософські погляди кардинала католицької церкви Миколи Кузанського іноді порівнюють з дволиким Янусом, один бік якого звернений до схоластики, а другий — до майбутньої філософської класики XVII ст. Під це порівняння певною мірою підпадає вся філософія XV—XVI ст.
Сутність епохи Відродження характеризується не тільки піднесенням людини, а й докорінною зміною світогляду. На зміну арістотельсько-біблійному світогляду про те, що центром Всесвіту є Земля (геоцентрична система) приходить геліоцентрична система (в центрі — Сонце, а Земля — зовнішня планета). Автором цієї концепції був видатний польський учений М. Коперник (XVI ст.), який фактично здійснив революційний переворот у світорозумінні. Його вчення розглядається як початок звільнення природознавства від теології (Енгельс). На захист учення М. Коперника виступив італійський учений-філософ Г. Галілей (1564—1642 pp.), який переслідувався інквізицією як єретик. Далі від Коперника в світорозумінні пішов італійський вчений філософ Дж. Бруно (1548—1600 pp.), який проголосив гіпотезу про існування можливості світів, за що був жорстоко покараний інквізицією — прилюдно спалений. В Україні вчення М. Коперника, Г. Галілея та Дж. Бруно широко пропагувалося в Києво-Могилянській академії та морських школах (Ф. Прокопович та ін.).
Із викладеного раніше можна зробити висновок про те, що філософська думка епохи Відродження створила надійні основи в подальшому поступі наукової революції та розвитку філософії Нового часу (XVII—XVIII ст.).
6. Реформація, її ідеї
Ренесансні гуманістичні ідеї спершу не викликали негативної реакції з боку офіційних представників католицької церкви. Ситуація різко змінюється після того, як у XVI ст. Відродження обертається феноменом Реформації.
М. Лютер (1483—1548 pp.) піддав критиці офіційну католицьку доктрину. Його позиція виходила з ідей містичного пантеїзму Майстера Екхарта, августиніансько-платонічних уподобань та ренесансного критицизму Еразма Роттердамського. М. Лютер закликав повернутися до первісної «чистоти» християнського вчення, відкинути всі пізніші нашарування у вигляді папських бул і декретів. Висуваючи тезу про загальне «священство», він робив непотрібним духовенство, пропонуючи «прямий», індивідуальний шлях кожного віруючого до Бога. М. Лютер наполягає на ірраціональному характері релігійного знання, роблячи тим самим принципово неправомірною будь-яку спробу «світської» його критики. Він переклав Біблію німецькою мовою, зробивши тим самим її зміст ближчим і зрозумілішим для основної маси віруючих німців. Реформа М. Лютера позбавила церкву політичного панування, підпорядкувала її світській владі.
Ж. Кальвін (1509—1564 pp.) був автором іншого, більш радикального варіанта Реформації. Від лютеранства кальвінізм відрізнявся більш категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Як вчив Ж. Кальвін, Христос своєю жертвою на хресті обрав до спасіння не все людство, а лише якусь його певну частину. Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні. Тому, як він каже, «званих багато, а обраних мало». Проте саме внаслідок ірраціонального характеру божественного вибору обранцем може вважати себе кожний.
Реформація за своїм ідейним змістом була типово ренесансним феноменом. Водночас вона істотно відрізняється від гуманістичної традиції Відродження репресивними заходами Контрреформації. Лютеранський монізм у своєму запереченні автономії людської істоти, її свободи збігається з натуралістичним монізмом пізнього Відродження, який так само заперечує автономію людського єства. Недаремно своє продовження лютеранський монізм, який утверджував існування одного Бога і божественної природи, знаходить у німецькому ідеалістичному монізмі XIX ст., а натуралістичний монізм — у матеріалістичному механіцизмі світогляду Нового часу.
Питання для самоконтролю
Які дві ідеї лежать в основі християнського монотеїзму?
Що таке креаціонізм?
Яким чином вирішується проблема людини у християнському віруванні?
У чому полягає «боротьба» між номіналізмом та реалізмом?
Яким чином вирішується проблема пізнання в середньовічній філософії?
У чому полягає вчення Ф. Аквінського та яке його історичне значення?
Що таке схоластика?
Яким було ставлення до природи у період Середньовіччя?
Що таке патристика?
У чому полягає сутність томізму?
Що таке секуляризація і яка її сутність?
У чому полягає сутність антропоцентризму?
У чому полягає сакральний характер діяльності людини в епоху Відродження?
Що таке пантеїзм? Як він поєднується з матеріалізмом та атеїзмом?
Яке значення Ренесансу в історії людства?
Яке значення для науки і світогляду мало вчення геліоцентризму?
Що таке Реформація?
Що таке Контрреформація?
У чому полягає сутність матеріалістичного монізму?
У чому полягає сутність натуралістичного монізму?
Дайте визначення філософії у томізмі.
У чому полягає вчення про діалектику М. Кузанського?
Філософський словник: секуляризація, антропоцентризм, гуманізм, пантеїзм, геліоцентризм, креаціонізм, монотеїзм, схоластика, томізм, номіналізм, реалізм, Реформація, Ренесанс, Контрреформація.
2.4. ТЕМА 4. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ (XVII—XVIII ст.)
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
Історичні передумови появи філософії Нового часу та її загальна спрямованість.
Характеристика вчення відомих філософів цієї епохи.
Філософія Просвітництва та метафізичний матеріалізм.
Французький матеріалізм XVIII ст.
Конспективний виклад теми
1. Історичні передумови появи філософії Нового часу та її загальна спрямованість
Характеризуючи філософію XVII—XVIII ст., необхідно в першу чергу через характеристику епохи глибоко усвідомити, чому саме у цей час в історії боротьби матеріалізму та ідеалізму стався переворот — історична ініціатива переходить до матеріалізму; чому саме матеріалізм стає основною формою філософських поглядів нового класу, що йшов до влади, — буржуазії; чому саме матеріалізм XVII і особливо XVІІІ ст. підготував Велику французьку буржуазну революцію.
У Новий час матеріалізм виникає спочатку в Англії. Його представниками були Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та ін.
Матеріалізм цього часу — це не стихійний матеріалізм стародавнього світу, а матеріалізм, який спирався на великі відкриття природничих наук. Розвиток буржуазного укладу, нових продуктивних сил обумовив значний прогрес механіки, математики, хімії, медицини, експериментальної біології. Новий лад вимагав нових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об’єктивно підвів до вивчення світу з його конкретності, в деталях. Цей спосіб мислення приніс багато користі, він сприяв розквіту конкретних наук, вів до нагромадження емпіричного матеріалу. Але абсолютизована, перетворена в звичку, перенесена з природознавства у філософію потреба «зупиняти» історичний процес, розглядати його по частинах призвела до історичної обмеженості метафізичного способу мислення. Тому весь матеріалізм XVІІ—XVIII ст. мав переважно метафізичний характер. Це була перша ознака філософії того часу. Якщо й існували якісь діалектичні міркування, то вони все ж перебували в рамках діалектики руху, а не розвитку.
Але оскільки потреби практики вимагали нових знань, то це об’єктивно вело до необхідності узагальнення їх, до розвитку теорії, у тому числі й філософії, і перш за все таких її розділів, як теорія пізнання, методи пізнання тощо. Тому другою характерною ознакою розвитку філософії Нового часу було те, що саме в цей час складаються два неначе протилежні, але взаємообумовлені напрями в теорії пізнання — емпіризм і раціоналізм.
Емпіризм (грец. empeiria — досвід) — це такий філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання. Емпіризм XVII—XVIII ст. сформувався як матеріалістичний емпіризм, тобто такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об’єктивно відображає навколишній світ. Пізніше з’являється суб’єктивно-ідеалістичний емпіризм, тобто такий, що визнає єдиною реальністю суб’єктивний досвід (Берклі, Юм).
Раціоналізм (лат. rationalis — розум) — філософський напрям, який визнає розум основою пізнання і поведінки людей. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму (наприклад, інтуїтивізму), так і емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють (чи підтримують) як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт.
2. Характеристика діяльності основних філософів цієї епохи
Далі слід детально ознайомитись з поглядами видатних філософів цього часу.
Ф. Бекон (1561—1626 рр.) — родоначальник нової форми англійського матеріалізму і всієї тогочасної експериментальної на-уки. Саме він сформулював поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей. Матерія, за Беконом, перебуває у русі, під яким він розумів активну внутрішню силу, «напругу» матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав рівноправними властивостями матерії, що ставило його та інших філософів перед важко вирішуваною проблемою: як, яким чином абсолютний спокій перетворюється на рух, і навпаки?
Ф. Бекон обґрунтував у теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу він виводить пріоритетність індуктивного методу і фактично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового пізнання: отримання загальних положень, загального знання про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначив також систему «ідолів», тобто видимих і невидимих перешкод у процесі пізнання істини (ідоли роду, печери, театру та ринкової площі).
У його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання. Його знаменитий афоризм «Знання — сила» виражав ідею високої ролі експериментальної науки, яка дає людині практичну користь.
Бекон не заперечував існування Бога. Він визнавав, що Бог створив світ, але згодом перестав втручатися у його справи. Отже, він визнавав існування двох істин: божественної і земної.
У поясненні природи суспільства Бекон був ідеалістом і виступав прибічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-промислових прошарків суспільства того часу. Головною працею Ф. Бекона є «Новий Органон» (1620 p.) (написаної ніби на противагу основної праці Аристотеля «Органон»).
Р. Декарт (1596—1650 pp.) — видатний французький філософ, фізик, математик, засновник раціоналізму. Основні праці Декарта — «Роздуми про метод», «Метафізичні роздуми», «Начала філософії» та ін.
В історії Нової філософії Декарт посідає особливе місце як творець дуалістичного філософського вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання одночасного самостійного існування свідомості і матерії, душі і тіла. «Світ, — стверджував Декарт, — складається з двох незалежних субстанцій — духовної і матеріальної». Атрибутом духовної субстанції вважав мислення, а матеріальної — протяжність. Людина, за Декартом, це механічне поєднання цих двох субстанцій.
Цей дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу. І справді, хіба можливе пізнання, якщо обидві субстанції незалежні одна від одної. Тому Декарт був вимушений ввести в свою теорію пізнання третю субстанцію — Бога, який обумовлював їхню єдність.
Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав раціоналізм і дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно і апріорно існують у розумі.
Концепція раціоналізму включає в себе два елементи. Перший — це уявлення про розум як найвищий спосіб досягнення істини (розум всемогутній і непогрішимий, вважав Декарт). Другий — правильно розуміючи якісну відмінність раціонального пізнання від чуттєвого, Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання, відривав його від емпіричного ступеня як єдиного джерела інформації про світ і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визначаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань.
Намагаючись очистити дедуктивний метод від схоластичного формалізму, але не розуміючи ролі практичної діяльності в формуванні змісту логічних понять, Декарт розробляє вчення, згідно з яким вихідними поняттями для дедукції всіх наукових знань повинні бути «вроджені ідеї». Вони, на думку Декарта, приховані в глибині інтелекту і можуть бути усвідомлені тільки інтуїтивно. Якщо основні принципи знання визнати вродженими, то знову ж таки виникає перешкода на шляху розв’язання питання про пізнання світу, що постійно розвивається.
Значний внесок у подолання дуалізму Декарта зробив Б. Спіноза (1632—1667 pp.). З точки зору Спінози, світ — це нескінченна природа, матеріальна субстанція (від лат. — сутність, основа), яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, воно є своєрідним теологічним прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самої себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, їй властива ідея збереження. Субстанція — це те, що не потребує для свого існування чогось іншого — Бога, духу і т. п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку наукової філософії.
Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзму Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу йде не через пізнання Бога, а через пізнання самої природи. Тобто Спіноза закликав не до богослов’я, а до наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиціях гілозоїзму, тобто такого вчення, яке допускає наявність мислення в усієї матерії, в тому числі й неживої. Такої ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз деякі дослідники природи, зокрема французький вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шарден.
Д. Локк (1632—1704 pp.). Вклад Локка в розвиток матеріалізму пов’язаний перш за все з подальшою розробкою і обґрунтуванням принципу сенсуалізму, згідно з яким всі людські знання мають чуттєве походження. Локк заперечував думку Декарта про «вроджені ідеї» і доводив, що людський розум від народження є «tabula rasa», тобто чиста дошка. Все, що ми знаємо, це результат впливу зовнішнього світу, це результат виховання і освіти.
Визнаючи досвід як джерело знань, Локк цей досвід поділяв на внутрішній і зовнішній: внутрішній — це джерело знань про внутрішній світ людини; зовнішній — це джерело постачання інформації про об’єктивний світ.
Локк відривав внутрішній досвід від зовнішнього і цим робив значну поступку ідеалізмові.
Характеризуючи матерію, Локк вчив, що матеріальним тілам світу властиві лише кількісні особливості. Він заперечував якісну різноманітність матерії і не визнавав, що матерія невичерпна не тільки кількісно, а й якісно.
За Локком, тіла відрізняються одне від одного лише за розміром, за фігурою, рухом чи спокоєм. Ці якості він називав первинними. Такі якості, як колір, смак, запах, звуки, — вторинні, вони є суб’єктивними і непритаманними матеріальним тілам. Це теж була поступка ідеалізму, що свідчить про непослідовність філософських поглядів Локка.
До когорти англійських філософів Нового часу належить також Т. Гоббс (1588—1679 pp.), представник матеріалізму і номіналізму. Він вважав, що реально існують тільки одиничні речі, а загальні поняття — це лише назви речей. Тому всяке знання має своїм джерелом досвід, але досвід двох типів: один — це результат сприйняття, другий — це знання про назви речей. Джерелом другого досвіду виступає розум. Критикуючи вчення Декарта про існування вроджених ідей, Гоббс у той же час заперечував існування субстанції, бо був номіналістом і не визнавав реальності загальних понять. У нього на перший план висувається механічне тлумачення реальності, жива чуттєвість перетворюється в нього на абстрактну чуттєвість геометра, світ — це геометричне місце точок, площин і тіл. Людина — це машина з природними властивостями. Держава — це «Левіафан» — чудовисько, яке керує людськими долями. Свобода — це передусім відсутність опору, а не «сутнісна сила» людини.
Змістовною і діалектичне спрямованою є філософія німецького філософа-ідеаліста Г. Лейбніца (1646—1716 pp.), великого математика і логіка.
Якщо Ф. Бекон розробляв вчення про «одномірність» субстанції, Декарт — про «двомірність» (матеріальну і духовну), то Лейбніц відстоював множинність субстанцій, які складаються з сукупності животворних атомів-монад. Всі монади рухомі і взаємопов’язані, підлягають Богом встановленій гармонії. Як і багато інших філософів, він обстоював раціональне пояснення світу, вірив в існування вроджених ідей. Його нездійсненною мрією було намагання створити всезагальну людську логіку, яка могла б звільнити світ від конфліктів та небажаних протиріч.
Слід зазначити, що матеріалістичні ідеї XVIII ст. зустрічали великий опір з боку ідеалізму та релігії. У цей період починає розвиватись і посилюватись суб’єктивний ідеалізм. Найбільш відомими виразниками суб’єктивного ідеалізму цього часу були два англійські мислителі — Берклі та Юм.
Дж. Берклі (1684—1753 pp.) виступив з обґрунтуванням суб’єктивного ідеалізму. Він категорично відкидав існування матерії і стверджував, що речі існують остільки, оскільки вони сприймаються відчуттями. Весь світ, згідно з Берклі, це комплекс відчуттів, які вкладені в нас Богом.
Цю ж суб’єктивно-ідеалістичну концепцію розвивав і Д. Юм (1711—1776 pp.), але іншим шляхом. Він стверджував, що людина не може вийти за межі своїх відчуттів і не може встановити, що лежить в основі речей — дух чи матерія, не може довести, що між предметами і явищами існує причинно-наслідковий зв’язок. Пізнання у Юма групується на основі пристосовництва до потоку явищ, до набуття певних звичок та інстинктів. Таким чином, філософія Юма є не тільки суб’єктивно-ідеалістичною, а й агностичною.
3. Філософія Просвітництва та метафізичний матеріалізм
Просвітництво — культурно-історичний термін (вперше використаний Вольтером і Гердером), що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій XIV—XV ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайти завдяки діяльності людського розуму природні принципи суспільного життя. З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і відносини людей у сфері права, моралі, економіки, політики тощо. Під впливом Просвітництва розпочались реформи в деяких країнах Західної Європи, які сприяли створенню і розбудові громадянського суспільства.
Вважається, що Просвітництво було започатковано в Англії під впливом філософських ідей Д. Локка, який створив вчення про державу, владу і право. Локк власне і розробив концепцію так званого громадянського суспільства, згідно з якою люди створюють державу тому, що природний стан людини ненадійний. Мета створення держави — збереження свободи і власності. Локк уперше висунув ідею про необхідність розподілу державної влади.
Французьке Просвітництво порушує проблему вдосконалення суспільства шляхом реформ. Велике значення мали твори Ш. Монтеск’є (1689—1755 рр.), зокрема його «Перські листи» та «Дух законів», де він методом порівняльного аналізу описує типи державного устрою. Загалом Монтеск’є висував ідею величезного значення географічного фактора (територія, клімат, родючість землі і т. п.) у розвитку суспільства. Але він не заперечував ролі способу життя, способу виробництва. Монтеск’є проголосив ідею загального миру.
Ф. Вольтер (1694—1778 рр.) у своїх творах «Кандід», «Філософський словник» та ін. висував ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва, він боровся проти церкви, релігійної нетерпимості, фанатизму, деспотії. Вольтер — рішучий прибічник рівності громадян перед законом, але треба звернути увагу на те, що він вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних. Певний час мислитель визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого «освіченого монарха», тобто вченого, розумного і справедливого царя чи імператора, але на схилі свого життя припускався думки, що найкращим державним устроєм є республіка. Він залишився переконаним в неминучості суспільного прогресу.
Блискучий полеміст і талановитий письменник Ж.-Ж. Руссо (1712—1778 рр.) написав праці «Про суспільний договір», «Еміль, або про виховання» та інші, де торкається питань розвитку цивілізації, держави, моралі, розмірковує над проблемами соціальної нерівності та виховання. Критика ним існуючих порядків відрізнялась яскравістю стилю і разючою силою слова. Цивілізація, твердить він, псує людину, погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізованості, поміркованості. Поділ праці, який має величезне значення для прогресу, є не тільки благом, а й злом, оскільки людина втрачає цілісність. Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини в суспільстві. У вихованні Руссо спирався на чуття людини, звертався до її щирого серця. В цьому він вбачав можливість збереження і розвитку справді людських відносин у суспільстві. Він рішуче виступає проти соціальної нерівності, вимагає свободи і забезпечення повноти юридичних прав.
4. Французький матеріалізм XVIII ст.
Французький матеріалізм XVIII ст. має багато спільного з філософією Просвітництва, але йому властиві й відмінні риси. Насамперед його відрізняє одностайна матеріалістична спрямованість в поглядах на природу. Матерія існує об’єктивно, пов’язана з рухом, вказував Ж. Ламетрі (1709—1751 pp.). Природа являє собою сукупність різних форм руху матеріальних часточок. Згідно з Гольбахом (1723—1789 pp.) існує рух матеріальних мас (атомів), а також енергетичний рух; матерія існує в просторі і часі. Треба звернути увагу на те, що матерія тлумачиться в суто механічному плані, тобто як сукупність часточок речовини (атомів). Разом з тим філософи заперечують будь-яку роль Бога в існуванні і русі матерії.
Французькі матеріалісти робили спробу розв’язати питання про походження свідомості, спираючись на принцип загальної чуттєвості матерії (гілозоїзму). Ж. Ламетрі намагався показати процес поступового переходу від тварин до людини, показати їх схожість і відмінність. У трактаті «Людина-машина» Ламетрі розкриває погляд на людину як своєрідний механізм, машину, що подібна до годинникового механізму. Людину відрізняє від тварин, вважав він, лише більша кількість потреб і, зрештою, більша кількість розуму.
П. Гольбах у своїй праці «Система природи» послідовно розвинув основні ідеї матеріалізму того часу. Він рішуче заперечує ідеї богослов’я, виступає проти ідеалізму. В природі, яка зводиться до роду атомів, діють механічні закони, що мають характер необхідності, отже, немає нічого випадкового. Така позиція дістала назву механічного детермінізму, оскільки закони руху і сам рух ототожнюються тільки з однією його формою — рухом механічним.
Отже, механіцизм неминуче призводить до метафізичних позицій, оскільки все багатство руху зводиться до переміщення часточок речовини. Це — спрощена, вузька картина світу. Але серед французьких матеріалістів Д. Дідро (1713—1784 рр.) дещо виходить за межі метафізичних позицій і стверджує елементи діалектики. У його поглядах помітна схильність розглядати все як таке, що розвивається. Світ безперервно зароджується і вмирає, він ніколи не стоїть на місці.
Французькі матеріалісти висунули ряд цінних положень щодо суспільства, зокрема підкреслили роль людських потреб як могутнього джерела розвитку. Загальні інтереси обумовлюють зв’язки між людьми. К. Гельвецій (1715—1771 pp.) вказував на єдність особистих і громадських інтересів. Людина — продукт, але разом з тим і суб’єкт суспільних відносин, який несе за них відповідальність.
Вони також наголошували на тому, що за допомогою розуму можна змінити людину. Мислителі стверджували, що не існує такого способу правління, який можна було б визнати ідеальним: концентрація влади веде до деспотії, безмежна свобода — до анархії, розподіл влади послаблює її. Єдиний можливий засіб поліпшення суспільства, і особливо моралі, — просвітництво, виховання.
Питання для самоконтролю
Який історичний етап охоплює філософія Нового часу, в чому полягає її специфіка?
Охарактеризуйте філософські погляди вчених англійської школи — Ф. Бекона, Д. Локка та Т. Гоббса, їхні наукові здобутки.
У чому полягає суть емпіризму та проблеми методу філософії Ф. Бекона?
Дуалізм філософії Р. Декарта і його вчення про вроджені ідеї та дедуктивний метод.
У чому полягає суть і обмеженість сенсуалістичної теорії пізнання Д. Локка?
Пантеїстично-матеріалістичне вчення Б. Спінози про субстанцію, атрибути і модуси. Ідея гілозоїзму.
Сутність філософії Г. Лейбніца, його вчення про монади. Елементи діалектики у вченні про природу та теорію пізнання.
Що таке Просвітництво і які ідеї воно висувало?
У чому полягає зв’язок Просвітництва з епохою Відродження?
Як розглядається людина і суспільство в філософії Просвітництва і в теоріях французьких матеріалістів?
Що таке механістичний, метафізичний матеріалізм?
Філософський словник: раціоналізм, емпіризм, сенсуалізм, гілозоїзм, Просвітництво, метафізичний матеріалізм, механіцизм.
2.5. ТЕМА 5. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ
Вивчення цього розділу здійснюється за таким планом:
Загальна характеристика епохи і необхідність розробки класичної німецької філософії.
Теорія пізнання та етичні погляди І. Канта.
Об’єктивний ідеалізм Г. Гегеля. Діалектика та принципи історизму. Суперечність між методом та системою.
Антропологічний матеріалізм та психологічний аналіз сутності релігії Л. Фейєрбаха.
Суб’єктивний ідеалізм та діалектика у філософії Й. Фіхте.
«Філософія тотожності» законів природи і мислення Ф. Шеллінга.
Конспективний виклад теми
1. Загальна характеристика епохи і необхідність розробки класичної німецької філософії
Наприкінці XVIII—першій половині XIX ст. бурхливий розвиток філософії відбувався в Німеччині.
Специфіка і суперечливість соціально-економічного та історичного розвитку Німеччини цього часу знайшли свій вияв у німецькій суспільній думці взагалі і в філософії зокрема. Філософія розвивалась в умовах країни, де буржуазні перетворення запізнилися. Німецька буржуазія, налякана першими європейськими буржуазними революціями, з одного боку, часто йшла на компроміс зі своїм феодальним дворянством, а з іншого — об’єктивно була зацікавлена в швидкому розвитку капіталізму, продуктивних сил, виробництва. Якщо, наприклад, у Франції революції передував розвиток матеріалізму, то в Німеччині переважала ідеалістична філософія.
Німецька класична філософія представлена такими філософами: І. Кант, Й. Фіхте, Г. Гегель, Ф. Шеллінг, Л. Фейєрбах.
2. Теорія пізнання та етичні погляди І.Канта
Фундатором німецької класичної філософії був Іммануїл Кант (1724—1804 pp.). Його теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший період закінчується 60-ми роками XVIII ст. У цей час Кант займався переважно природничими проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення Сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період у філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.
З 70-х років починається другий, так званий «критичний» період, коли у філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: «Критика чистого розуму» (1781 p.), «Пролегомени» (1783 p.), «Критика практичного розуму» (1788 p.).
У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини.
Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі», а явища речей, результат їхньої дії на органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір—час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.), тобто таким формам, які мають позадосвідне походження. Наступна сходинка пізнання — це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених протиріччях — так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.
У філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об’єктивного існування «речей у собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об’єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.
Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять «людина» і «особистість». Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив учення про так званий категоричний імператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.
3. Об’єктивний ідеалізм Г. Гегеля. Діалектика та принципи історизму. Суперечність між методом та системою
Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831 pp.). Якщо в цілому характеризувати філософію Гегеля, то потрібно сказати, що це найвідоміший філософ об’єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об’єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Він зробив спробу побудувати теоретичну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблему тотожності мислення і буття. Основні праці: «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Феноменологія духу», «Філософія права», «Філософія історії» та ін. У коло його інтересів входили всі сфери життя — природа, людина, її свобода, закономірності суспільного життя, логіка, право тощо.
Заслуга Гегеля полягала також у тому, що він весь природний, історичний і духовний світ уперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, у перетвореннях, у розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив своєрідно — ідеалістично. Гегель вважав, що об’єктивно, незалежно від нас існує абсолютний Дух, як самостійна, універсальна, духовна субстанція світу. Цей абсолютний Дух, абсолютна ідея чи розум, постійно розвиваючись, на певному його етапі породжує, «відпускає з себе своє інше» — природу, яка, в свою чергу, розвиваючись, породжує «суб’єктивний» Дух — людину, мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу — філософію. Обґрунтовуючи ідею розвитку, Гегель сформулював основні закони діалектики, показав діалектику процесу пізнання, довів, що істина є процесом. Розробляючи філософію історії, Гегель перший підкреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття людини є вивчення діалектики суб’єктивності побажань кожної окремої людини і об’єктивності, закономірності створюваної людьми системи су-спільних відносин. Гегель критикував розуміння свободи як відсутність всіляких перепон. Таке розуміння свободи є «свободою порожнечі», говорив він. Гегель підходить до формули свободи як «пізнаної необхідності».
Основне протиріччя філософії Гегеля — протиріччя між діалектичним методом і метафізичною системою. Непослідовність його діалектики полягає в тому, що вся вона була звернена в минуле і не поширювалась на пояснення сучасного і майбутнього. Гегель скрізь установив абсолютні межі розвитку: в логіці такою межею є абсолютна істина; у природі — людський дух; у філософії права — конституційна монархія; в історії філософії— його власна філософська система.
Гегель вважав, що розвиток історії завершується, досягши рівня Прусської імперії, після чого історія вже не розвивається в просторі і часі. Відтак, філософія Гегеля була консервативною, вона не давала перспектив для необхідності появи нових формацій, і через це класики марксизму назвали її «кінцем німецької класичної філософії».
4. Антропологічний матеріалізм та психологічний аналіз сутності релігії Л. Фейєрбаха
Глибоким критиком ідеалістичної системи Гегеля став Л. Фейєрбах (1804—1872 pp.), його сучасник, учень, який, однак, не став послідовником свого вчителя.
З Л. Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму. У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не створена і є причиною самої себе. Природа є також основою походження людини, а релігія — це хибна, перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу, як це робили багато його попередників, а дав психологічний аналіз її існування. Такі думки Фейєрбаха — це ніби справжній матеріалізм і атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. В розумінні природи Фейєрбах — матеріаліст, а в розумінні історії людства — ідеаліст.
Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, пояснюються змінами форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала на той час, Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу Бога буде панувати культ людини і любові. Крім цього, матеріалізму Фейєрбаха були притаманні такі риси, як метафізичність, механіцизм, він мав споглядальний характер. У центрі філософії Фейєрбаха стояла людина, тому його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною. Але людину він розумів однобоко, тільки як частину природи, як біологічну істоту, яка повністю залежить від природи, «панує» над природою «шляхом покори її», в той час як її слід розглядати як єдність біологічного і соціокультурного.
5. Суб’єктивний ідеалізм та діалектика у філософії Й. Фіхте
Й. Фіхте (1762—1814 pp.). Спираючись на суб’єктивно-ідеалістичний принцип тотожності буття і мислення, приписуючи здатність до руху тільки духу, Фіхте характеризує процес його саморозвитку у вигляді боротьби протилежностей, що перебувають в єдності суб’єкта (Я) і об’єкта (не-Я). Взаємодія цих протилежностей, вважає Фіхте, є джерелом розвитку, завдяки якому розгортається все багатство, різноманітність світу.
Із системи Фіхте повністю випадає матеріальна дійсність. Але серед суб’єктивно-ідеалістичних міркувань Фіхте дуже цінною була ідея про те, що розвиток відбувається через взаємодію протилежностей. Це був важливий крок у розробці діалектичної ідеї про джерело розвитку.
6. «Філософія тотожності» законів природи і мислення Ф. Шеллінга
Суб’єктивний ідеалізм Фіхте був нездатним пояснити явища природи та суспільного життя, практичної діяльності людини. Спробою його критичного осмислення стала так звана об’єктивно-ідеалістична філософія тотожності, основоположником якої був Ф. Шеллінг (1775—1854 pp.). Цінним у філософії Шеллінга було те, що, виходячи з теорії тотожності, він наполягав на пріоритеті природи щодо вічно існуючого протиріччя «Я і середовище», показав діалектичний розвиток єдиної природи й існування єдності живої і неживої природи. Намагаючись узагальнити досягнення наукових знань свого часу, Шеллінг вирішував проблему знаходження вихідного начала, яке, на його думку, повинно бути вищим від суб’єкта, природи і духу, з якого виводилось би як перше, так і друге. За таке першоначало Шеллінг приймає субстанцію, деякий абсолют, що виступає у вигляді абсолютного розуму, існує одночасно як суб’єкт-об’єкт, як абсолютна єдність духовного і природного. Але він не знаходить відповіді на питання про те, який саме механізм виникнення із абсолюту конкретних кінцевих речей. Звичайно, Шеллінг висунув плідну ідею про першооснову як принцип вирішення всіх теоретичних ускладнень, але він не зміг дати відповіді на багато питань, за розв’язання яких узявся Гегель.
Питання для самоконтролю
З’ясуйте роль і місце німецької класичної філософії в історії філософії.
Розкрийте основні принципи теорії пізнання І. Канта, її позитивні сторони і недоліки.
Проаналізуйте гуманізм та етичні погляди І. Канта та їх історичне значення. У чому полягає суть категоричного імперативу?
Дайте характеристику філософії Гегеля. Розкрийте діалектику та принцип історизму в філософії Гегеля.
Покажіть суперечність між методом і системою філософії Гегеля, як її слід подолати.
У чому полягає суть і обмеженість антропологічного матеріалізму Л. Фейєрбаха?
Які були погляди Л. Фейєрбаха на релігію? У чому полягає суть і значення її психологічного аналізу?
Дайте характеристику і розкрийте суть філософії Й. Фіхте. Розкрийте діалектику співвідношення «Я і не-Я».
Розкрийте суть філософії Ф. Шеллінга. Покажіть, чим вона відрізняється від філософії Й. Фіхте.
У чому полягає суть «теорії тотожності» законів природи і мислення у філософії Ф. Шеллінга? Покажіть пріоритетний характер природи в системі «Я — середовище». Яка діалектика її розвитку?
Вплив класичної німецької філософії на розвиток вітчизняної філософської думки, українського романтизму.
Філософський словник: агностицизм, апріоризм, «річ у собі», абсолют, антропологія, категоричний імператив, «річ для нас», «Я» — «не-Я», «інобуття», «абсолютна ідея», «теза — антитеза — синтеза», «теорія тотожності», «німецький романтизм».
2.6. ТЕМА 6. ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ УКРАЇНИ
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
1. Особливості формування філософської думки в культурі Київської Русі. Філософські, етичні та соціально-політичні ідеї в поглядах Іларіона, Володимира Мономаха, Кирила Туровського та ін.
2. Києво-Могилянська академія, її просвітницький вплив на філософську думку українського, російського та інших народів.
3. «Філософія серця» Григорія Сковороди.
4. Проблема людини та нації в творчості Кирило-Мефодіївського товариства. Філософські погляди Т. Шевченка.
5. «Філософія серця» П. Юркевича та його ставлення до матеріалізму Л. Фейєрбаха і М. Чернишевського.
6. «Філософія серця» та її вплив на формування філософських концепцій В. Соловйова, М. Бердяєва, С. Франка, П. Флоренського.
7. Філософські погляди І. Франка, Лесі Українки, М. Драгоманова, С. Подолинського, М. Грушевського та їх вплив на формування національної самосвідомості українського народу.
Конспективний виклад теми
1. Особливості формування філософської думки в культурі Київської Русі. Філософські, етичні та соціально-політичні ідеї в поглядах Іларіона, Володимира Мономаха, Кирила Туровського та ін.
У сучасній літературі найбільш поширеною є точка зору, згідно з якою початок історії вітчизняної думки ведеться з Х—XII ст., тобто періоду формування могутньої держави — Київської Русі. Дві важливі обставини радикальним чином вплинули на своєрідність цього процесу — проникнення християнства в культуру Київської Русі, яке прийшло на зміну давньослов’янському міфологічному пантеону на чолі з Перуном та засвоєння греко-римської і візантійської філософської думки. Загальна спрямованість філософської думки в культурі Київської Русі визначалась суворими ідеологічними та політичними завданнями побудови міцної централізованої держави. Поширення християнства, яке пов’язують з розвитком письменності й освіченості на Русі, позитивно вплинуло на підвищення загального культурного рівня народу, залучення його культурних верств до надбань європейської, насамперед античної, філософської та соціально-політичної думки. Разом з тим слід підкреслити своєрідність, оригінальність вітчизняної філософської думки того періоду, яка спирається на особливості світоглядних позицій, культури і традицій народу. Останню характеризує певна «дуальність», паралельне існування «книжної» і народної культур, що ведуть між собою інтенсивний діалог.
Завдяки створенню перекладної літератури, зокрема окремих біблійних книг, текстів отців церкви, уривків текстів античних та елліністичних авторів, відбувався творчий процес засвоєння важливих світоглядних ідей, формувалися підходи до розуміння світу, його пізнання. Слід звернути увагу на значення творів сирійця Іоана Дамаскіна для розвитку вітчизняної філософії, його визначення філософії, яке обґрунтовує думку: філософія є любов’ю до мудрості, істина ж мудрості є Бог. Отже, любов до Бога є істинною філософією.
Провідне місце за своїм світоглядним і філософським значенням належить твору київського митрополита Іларіона «Слово про Закон і Благодать», написаного в період князівства Ярослава Мудрого, відомого своїми культурними і просвітницькими починаннями. Цей твір водночас є пам’яткою красномовної культури, публіцистики, моральної проповіді. Він складається з трьох частин, у яких зіставляються Закон і Благодать, описується поширення християнства на Русі і висловлюється подяка князю та його сину Ярославу. Перша частина є своєрідним «Філософсько-історичним вступом», що витлумачує смисл світової історії.
Аналіз першого питання цієї теми неможливий без звернення до літописних джерел, зокрема знаменитої «Повісті минулих літ» ченця Києво-Печерського монастиря Нестора, через яку проходить ідея єдності руських земель, засуджується князівська міжусобна боротьба, обґрунтовується необхідність згуртування всіх сил перед зовнішніми ворогами. Цікаво відзначити, що монах не тільки ретельно, з хронологічною послідовністю описує події, які відбувалися рік у рік, але й моралізує з приводу злощасних подій, вбачаючи в них кару божу за людські гріхи.
Для філософської традиції Київської Русі характерною є етична спрямованість, яка виразно звучить у «Повчанні» видатного державного діяча і мислителя князя Володимира Мономаха. Мономах дає своєрідну настанову володарю держави, суть якої полягає в тому, що разом з отриманням влади зростає міра відповідальності, що моральний обов’язок князя — завжди залишатись справедливим. Мірою справедливості є знання. Отже, володар повинен вміти все, бо інакше він стане залежним від інших. У творі Мономаха виразно звучить принципово нова думка про світську роль держави, роль загальногромадської справи, незалежної від церкви. У настанові Мономаха досить чітко вимальовується думка про індивідуальну відповідальність особистості перед суспільством і Богом, стверджується перевага добра над злом. Настанови Мономаха значною мірою звернені до душі, моралі особи, яка повинна мати страх божий у серці, пам’ятати про тяжкість гріха, творити добро і справедливість.
Златоустом, що прославив себе красномовністю, називали в Київській Русі Кирила Туровського (близько 1130—1182 pp.), єпископа з Турова. Його проповіді, звернені до людини, характеризуються яскравістю стилю і мови, символічністю й оригінальністю думки. Його знаменита притча про сліпого і кульгавого розкриває ідею єдності морально чистої душі і здорового людського тіла. Сліпець і кульгавий — це алегоричне тлумачення людських вад душі і тіла, які, об’єднуючись, творять зло. Але ця притча виходить далеко за межі моралі і поведінки особистості, оскільки єпископ князівства Туровського ганьбить політику, що базується на обмані і злочині. Звідси випливає постійна, як рефрен у пізній вітчизняній філософській думці, ідея боротьби добра і зла, що визначають смисл людської історії. Кирило Туровський виступає не тільки як мораліст, а й як хороший психолог, що вміє зачепити людей за живе, закликаючи приборкати людську гординю, звільнитись від вад, знайти душевний спокій.
2. Києво-Могилянська академія, її просвітницький вплив на філософську думку українського, російського та інших народів
Визначну роль у духовному відродженні українського народу відіграла Києво-Могилянська академія, що була заснована в 1632 p. Тривалий час Академія була осередком професійної діяльності в галузі науки і філософії не тільки в Україні, вона задовольняла освітні потреби Росії, Білорусії. У процесі вивчення матеріалів про діяльність Академії зверніть увагу на терміни навчання, структуру гуманітарної підготовки, джерела, які вивчали студенти. Особливе значення мало вивчення мов, що відкривало доступ до ознайомлення мовою оригіналу праць грецьких, римських авторів. Найпопулярнішим предметом серед студентів була риторика, яка формувала високу культуру логічного мислення. Філософія вивчалась 2—3 роки, причому професори використовували в своїх лекціях ідеї найвидатніших мислителів як античності, Середньовіччя, так і Нового часу. Серед діячів Академії XVII—XVIII ст. провідне місце в розвитку філософської думки посідали Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, І. Галятовський, С. Яворський, Г. Бужинський, Ф. Прокопович, Л. Барановський та ін.
Феофан Прокопович (1677—1736 pp.) — це один з найбільш яскравих діячів Академії, професор і ректор, який перебував у тісних стосунках з Петром І. Він мав значний вплив на формування філософських і суспільно-політичних поглядів А. Кантемира, М. Ломоносова. Діяльність Прокоповича в Академії позначилась на рівні організації й викладання більшості предметів. І хоч за своїми поглядами він був ідеалістом релігійного гатунку, проте велику увагу приділяв природознавству, математиці, викладав ідеї, які не збігались з християнським віровченням.
Прокопович зближує і ототожнює бога з природою. «Під природою, — пише він у філософському курсі «Натурфілософія», — розумію Бога». Повне визначення природи збігається з Богом відносно природних речей, у яких він неодмінно існує і які він рухає. З цього випливає, що це визначення не тільки природи, але воно, зрозуміло, стосується матерії і форми. Прокопович стверджує, що ні матерія, ні форма, взяті окремо, не є тілом або субстанцією. Тільки поєднуючись, вони утворюють тіло, яке є їх єдністю, завершеністю. Реально матерія і форма існують лише в цій єдності, а її поділ можливий тільки в абстракції. Ці погляди, які поділяли інші професори, протистояли поглядам томістів і були близькими до позицій філософів епохи Відродження. Критика поглядів томістів проводиться у двох напрямах: по-перше, Прокопович не погоджується з роз’єднанням сутності (essentia) і існування (existentia), вважаючи їх єдиними і неподільними; по-друге, заперечує те, що матерія бере свій початок від форми. Він виходить з думки, що сутність не може існувати без того, суттю чого вона є. Сутність і існування становлять визначеність природного тіла і невіддільні від нього та одне від одного. Критика томізму, спрямована проти применшення значення матерії, проти схоластики, віддзеркалювала потреби боротьби проти унії та католицизму.
Прогресивні погляди Прокоповича пов’язані з розвитком природознавства і, хоч вони набули пантеїстичної форми, проте мають велике світоглядне значення. Формулювання М. В. Ломоносовим законів збереження матерії і руху виникло саме завдяки ідеям Прокоповича.
Своєрідні погляди розвивав Феофан Прокопович на живе. Він писав, що все живе має принаймні три властивості: вегетативність, яка включає живлення, ріст, розмноження (притаманна рослинам, тваринам і людині), чуттєвість, яка є у тварин і людини, та розумність, яка властива тільки людині. Звідси він розвиває погляди на процес пізнання, які зближують його з Локком, оскільки стверджує, що «кольори, смак, запахи не можна віднести до першочергових властивостей». Разом з тим він відхиляє принцип «вроджених» знань.
Цікаві суспільно-політичні та етичні погляди мислителя, зокрема його ідеї про людське щастя, яке досягається лише із задоволенням духовних і тілесних потреб людини. В основі етичної концепції лежить розуміння людини як вершини макрокосму. Розвиваючи гуманістичні ідеї, Прокопович звеличував і реабілітував у людині те, що принижувалось середньовічним теологічним світоглядом: свободу людського розуму, красу тіла і почуттів. Він заперечував, що тіло людини є лише джерелом гріха і зла, оскільки від природи воно добре і прекрасне.
Ф. Прокопович — видатна фігура в Україні і Росії за часів Петра І, мислитель, релігійний і освітній діяч. Він підтримував всі починання Петра І, спрямовуючи свої сили на зміцнення Російської імперії. Але однозначно розцінювати його діяльність щодо політики репресій Петра І не можна.
3. «Філософія серця» Григорія Сковороди
Григорій Савич Сковорода (1722—1794 pp.) — видатний філософ, поет, просвітитель-гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії. Його філософські твори можна поділити на чотири цикли. До першого належить праця «Наркіс. Розглагол о том: Узнай себе» та інші, де мислитель стверджує, що людина невіддільна від природи, спільна з нею за своєю натурою, а тому пізнання людини є водночас і пізнанням природи. Другий цикл, до якого входить декілька праць, зокрема «Дружня розмова про душевний світ», подає вчення про людину, щастя і мораль. У центрі циклу стоїть принцип так званої «спорідненої» («сродної») праці, найповнішого розкриття здібностей людини. В третьому циклі («Ікона Алківіадська» та ін.») Сковорода узагальнює думки про духовний світ (світ символів), загальний ідеал життя. Четвертий цикл («Сварка архістратига Михайла з Сатаною про те, чи легко бути благим») визначає те, з чим повинна боротися справжня людина. Останній твір Сковороди — «Діалог. Ім’я йому — Потоп зміїний» формулює основну доктрину про три світи: «макрокосм» — Всесвіт, «мікрокосм» — людину та світ символів — Біблію, а також вчення про дві натури. Кожен світ складається з двох натур: «видимої» і «невидимої». «Видимая натура называется тварь, а невидимая — Бог».
За Сковородою, Бог і природа — єдине ціле. Це дві натури одного Всесвіту. Матеріальне змінюється, людина сприймає його органами відчуттів. Сама по собі фізична натура — «мертва стихія», вона піддається руйнуванню і переходить з одного стану в інший. Таким чином, Сковорода близько підходить до поняття про незнищуваність матерії, неперервність її руху. Незважаючи на суттєві матеріалістичні та діалектичні моменти світогляду мислителя, його філософію не можна тлумачити однозначно як матеріалістичну. Пантеїзм доповнюється своєрідним поглядом на реальність навколишнього світу, його предмети і явища. Явища — це видима тлінь, «одяг», який постійно змінюється і оновлюється, за ним ніби ховається сутність, яку він називає вічністю. Визнаючи мінливість зовнішньої природи, мислитель утверджував ідею вічності внутрішньої натури, яку ототожнював з Богом як початком і причиною, що визначає закономірність розвитку всього сущого. Тут в дусі неоплатонізму розкрито співвідношення духовного і матеріального.
Вивчення праць Сковороди дає розуміння того, що в центрі його світогляду перебуває людина, її духовний світ, її щастя. Багато наук вивчає природу і приносить користь людям для задоволення їхніх тілесних потреб, але не тілесне, не матеріальне є головним у світі і в людині. Тому науки про матеріальний світ навчають головного — як бути щасливим. Хто хоче бути щасливим, той насамперед повинен пізнати самого себе, тобто внутрішню сутність, свою духовність, або своє серце. Людина, яка не пізнала себе, не може обрати відповідно до своєї природи сферу діяльності, отже, не може бути щасливою. Власна ж природа людини не вибирається, вона — від Бога. Отже, у кожної людини своя природа, яку не можна змінити, її можна лише пізнати і обрати такий життєвий шлях, який співзвучний її серцю, тобто внутрішньому духовному світу. Звідси вчення Сковороди про «сродну» працю, його інтерес до вчення тих Філософів, у яких етика має велике значення.
«Філософія серця», вчення про «сродну» працю, безумовно, мали дещо утопічний характер у період поневолення українського козацтва, приниження гідності людини, яка перебувала у повній залежності від пана. Годі й думати про те, що проста людина вільно обирала рід професійних занять, які приносили б їй радість, задоволення і натхнення. Кріпацтво і «сродна» праця несумісні. Сковорода бачив, що у суспільстві панують гноблення людини, несправедливість, що керівною, рушійною силою людських вчинків є матеріальний інтерес, гонитва за наживою. Цінять не того, хто живе за правдою і совістю, а того, хто обдурює, займається шахрайством, як кажуть, «вміє жити».
Але саме ці ідеї Сковороди розкривають гуманізм його поглядів, їх непересічний характер, їх життєву силу і значення для сьогодення.
Треба звернути увагу на ставлення Сковороди до Біблії, так званого світу символів. Вивчення цього аспекту творчої спадщини великого українського мислителя додає нових елементів в оцінку його життєвого шляху і поглядів.
4. Проблема людини та нації у творчості Кирило-Мефодіївського товариства. Філософські погляди Т. Шевченка
Визначну роль у суспільно-політичному житті України зіграло Кирило-Мефодіївське товариство — таємна антикріпосницька організація, що була створена в Києві в січні 1846 p. Його засновниками були М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш. У квітні до нього вступив Т. Шевченко. Члени товариства різнилися своїми поглядами, але одностайні були щодо необхідності ліквідації кріпосництва, національного визволення українського народу. В програмних документах «Статут і правила товариства», а також у «Книзі буття українського народу» розвивались ідеї щодо самобутності українців, необхідності встановлення справедливого суспільного ладу, де всі люди будуть рівними, а земля буде власністю народу. Ліберальне крило товариства, на противагу радикалам, не вважало за можливе революційні дії проти царизму, просвітники наполягали на необхідності йти в народ, до селян, пропагувати ідеї народного правління. Царський уряд жорстоко розправився з товариством у 1847 p.
Т. Г. Шевченко (1814—1861 pp.) — видатний український поет, художник, мислитель, революційний демократ, творчість якого має величезне значення для становлення і розвитку духовності українського народу. У творах великого Кобзаря простежується еволюція його поглядів. Поетична творчість Шевченка відображала думи і сподівання українського народу, являла собою певною мірою прапор класової і національно-визвольної боротьби. Кріпацтво і самодержавство він вважав основною причиною соціальних і економічних проблем у Російській імперії. Протягом усього свого життя він був непримиренним противником царизму, національного і соціального гноблення, рішуче відстоював почуття національної гідності, боровся за національну свободу. Поет високо цінував волелюбний дух українського народу, уособленням якого вважав Запорізьку Січ. Ідея свободи — центральна в його творчості.
Оригінальні погляди Шевченка, що стосуються проблем соціального прогресу, пов’язаного з прогресом техніки, промисловості. Філософські погляди поета дуже складні. В центрі його уваги перебуває насамперед людина, її багатий духовний світ, її свобода, щастя і доля. Елементи матеріалізму переплітаються з ідеалізмом, звернення до бога — з критикою релігії. Шевченко відіграв величезну роль у розвитку української літератури і мистецтва, в поширенні революційно-демократичної ідеології в Україні.
5. «Філософія серця» П. Юркевича та його ставлення до матеріалізму Л. Фейєрбаха та М. Чернишевського
Відомим філософом другої половини XIX ст. був П. Юркевич (1827—1874 pp.), професор Київської духовної академії. У 1860 p. він опублікував статтю «З науки про людський дух», де виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха та М. Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля. У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої становить не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв’язок, а лише ідеальний, «доцільний», в основі якого лежить духовна суть. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Таким чином, він активно виступає проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.
Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний ідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини.
6. «Філософія серця» та її вплив на формування філософських концепцій В. Соловйова, М. Бердяєва, С. Франка, П. Флоренського, В. І. Вернадського
Філософські погляди Юркевича, який пізніше викладав у Московському університеті, мали значний вплив на формування поглядів російських філософів. Так, В. С. Соловйов (1853—1900 pp.) — представник об’єктивного ідеалізму, засновник так званої «філософії всеєдності». Головна його праця — «Виправдання добра». Надзвичайно складна філософська система Соловйова складається з трьох частин — вчення про моральність, про знання, про красу.
Прагнучи поєднати в одне ціле філософію, науку і теологію, Соловйов наслідує ідеї платонізму — «царство вічних ідей», яке є інше буття Бога. Природа є породженням «світової душі», результатом гріхопадіння, відходу від Бога. Людина пов’язана з двома світами — природним і божественним, з першого вона вийшла, до другого прагне. Ідеальним втіленням Бога у людині є Христос. Завдання християнської релігії полягає в об’єднанні світу в боголюбстві.
Творений, гріховний світ, що «відпав» від Бога, еволюційним шляхом знову збирається в єдине ціле, він проходить кілька ступенів: мінеральне царство, рослинне царство, тваринне царство, людське царство, божественне царство. Існує, таким чином, світовий прогрес, єдність Всесвіту, його прагнення до Бога — відродження всеєдності.
Привертають увагу моральні погляди цього християнського філософа, зокрема його твердження, що стимулом до морального способу життя є впевненість людини у розумній підставі свого існування. Моральна людина живе заради того, щоб творити добро.
М. О. Бердяєв (1874—1948 pp.) — представник київської філософської школи, в подальшому видатний російський мислитель, що справив великий вплив на розвиток філософії сучасного екзистенціалізму та персоналізму. Основні праці — «Зміст творчості», «Філософія вільного духу» та ін.
Філософська концепція Бердяєва базується на визнанні свободи головною цінністю, поряд з цінністю людини, її творчості. Власне, у творчості Бердяєв і бачить смисл свободи, так би мовити, «прорив за межі повсякденного буття», у невідоме. Генеза свободи складає три ступені. Перший — коли сама можливість свободи закладена Бердяєвим в існуванні «добуттєвої основи буття», ірраціонального хаосу, що передує Богу і природі. Цей первісний хаос абсолютно вільний, не має ніяких перешкод для своєї діяльності. З нього виходить Бог, який творить природу і людину. Таким чином, Бердяєв малює космічну систему творіння, систему, в якій людина ніби приречена за своїм походженням на роль творця. Другий ступінь свободи Бердяєв пов’язує з існуванням людини, її діяльністю. Основний зміст діяльності людини Бердяєв вбачає у творчості. Людина фактично творить з нічого. Творчість нічим не зумовлена, вона вільна за своєю суттю. Мислитель розмірковує над проблемами цивілізації XX століття, бачить у ній великий розрив між цілями і наслідками людської діяльності, бачить кризу гуманізму. Технічна цивілізація поневолює людину, розриває її цілісність. Третій ступінь свободи Бердяєв пов’язує з майбутнім людства, яке не піде ні капіталістичним, ні соціалістичним шляхом. Його ідеал — вільне суспільство, збудоване на християнській ідеології і моралі, об’єднання вільних трударів. Це буде суспільство, роль держави в якому зведеться до мінімуму, де не буде експлуатації людини людиною.
С. Франк (1877—1950 pp.) — російський релігійний філософ і психолог, професор Московського і Саратовського університетів, що, як і Бердяєв, був висланий з Росії у 1922 p. Основний мотив його поглядів — прагнення примирити раціональну думку і релігійну віру. Він сприйняв деякі ідеї В. Соловйова, зокрема концепцію «всеєдності», йому також притаманні елементи інтуїтивізму. Пізнання здійснюється в процесі самозаглиблення особистості, через її духовний світ.
Цікаві погляди іншого послідовника Соловйова П. Флоренського (1882—1943 pp.) — російського релігійного філософа, який намагався створити систему первісних духовно-матеріальних структур, відповідно до яких формуються різні сфери дійсності, сфери культури. Філософ займався проблемами лінгвістики, математики, логіки, мистецтва.
Вернадський В. І. (1863—1945). В історії світової і вітчизняної науки йому належить особливе місце тому, що він поєднав у собі талант мислителя з екстрасенсорними здібностями ясновидця, ґрунтовність природничо-наукового аналізу з філософською рефлексією Всесвіту, організаційну діяльність з громадською, наукову роботу з навчально-виховною, любов до України з глобальністю думок «людини планети Земля». Він був першим президентом Української Академії наук (1918—1945), директором Радієвого інституту АН СРСР, першої в світі біогеохімічної лабораторії, головою Комісії з вивчення продуктивних сил Росії.
Разом з Е. Леруа і П. Тейяр де Шарденом проголосив необхідність глибокого філософського аналізу діяльності людини, з’ясування ролі розуму на Землі, надав поняттю «ноосфера» природничо-наукового, біогеохімічного змісту. Зміст цього поняття він тлумачив по-різному: в одному випадку, під ноосферою він мав на увазі біосферу, в другому — сферу прояву наукової думки як планетарного явища, в третьому — геологічну діяльність людини. За В. І. Вернадським, існують кілька етапів виникнення і розвитку ноосфери: перший з них — це передноосфера (він відповідає природному її зародженню як геологічного явища), другий етап характеризує процес її становлення і розвитку, третій етап фіксує наступ «царства розуму людського», гомеостазного стану ноосфери як системи. За філософським світоглядом він був позитивістом, відстоював принципи філософського плюралізму. Він захищав свободу наукових досліджень, вільний обмін науковою інформацією, співпрацю вчених усіх країн. Традицією наукової школи В. І. Вернадського є новаторство, її головною метою — пошук істини на благо людини і людства. В останньому запису у своєму щоденнику він пов’язує невдачі радянської влади зі зниженням її культурності, з насильством над людською особистістю, з обмеженістю точки зору марксистів на проблеми розвитку суспільства.
7. Філософські погляди І. Франка, Лесі Українки, М. Драгоманова, С. Подолинського, М. Грушевського та їх вплив на формування національної самосвідомості українського народу
І. Франко (1856—1913 рр.) — класик української літератури, видатний мислитель, філософ, соціолог. Здобув у Відні ступінь доктора філософії. Брав активну участь у національно-визвольному русі на Галичині, був у складі керівництва української радикальної партії, яка прагнула змінити спосіб виробництва на колективних засадах власності, наданні землі селянству.
Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, свідомий діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненість у пізнанні навколишнього світу. Згідно з марксизмом він надавав великого значення економічному фактору в суспільному розвитку, ролі народних мас як рушійної сили історії. Він був великим просвітителем-гуманістом українського народу, переклав на українську мову частину творів К. Маркса і Ф. Енгельса, пропагував вчення Ч. Дарвіна та його послідовника — матеріаліста Е. Геккеля. У цілому погляди І. Франка можна розцінити як матеріалістичні. Це був мислитель з енциклопедичною освіченістю, глибокий історик свого народу.
Велике значення для розвитку філософської думки має оригінальне світорозуміння видатної української поетеси Лесі Українки (1871—1913 рр.). У творах Лесі Українки відчутний вплив еволюційної теорії для розуміння історії і природи, роль вчення Дарвіна. Поетеса розвивала діалектичний погляд на суспільство, природні процеси. Велике світоглядне значення має поезія Лесі Українки, її роздуми над долею українського народу. Поетеса мужньо закликала пригноблені маси до боротьби за соціальне і національне визволення. Вона обстоювала гідність людської особистості, вважала необхідним розвивати духовні сили народу, вивчати духовні скарби людства.
М. Драгоманов (1841—1895 pp.) — мислитель і громадський діяч, історик і публіцист. Остаточно світогляд Драгоманова сформувався після еміграції за кордон з причин «неблагонадійності». На його погляди мали вплив твори російських революційних демократів, соціалістів-утопістів. Свої погляди Драгоманов називав позитивізмом, у розумінні природи стояв на матеріалістичних позиціях. Критично розцінював християнство. Драгоманов вірив у безмежні можливості людини пізнавати світ, відкривати його закономірності. На його розуміння суспільства вплинув певним чином марксизм, хоч учений і звертав увагу на неприпустимість перебільшення економічного фактора.
Соціологічні погляди Драгоманова базувались на визнанні головною одиницею суспільства людської особи. Тому критерієм прогресу суспільства він вважав покращення життя людини. Разом з тим вчений творить оригінальну соціалістичну концепцію, згідно з якою наголошує на понятті «громада». Основною формою організації суспільства проголошується вільна спілка громадян, об’єднаних спільною мовою. Народи з окремою мовою становлять нації. Звертає на себе увагу близькість поглядів Драгоманова до поглядів Прудона щодо мирної еволюції суспільства.
Громадянський ідеал Драгоманова мав гуманістичний характер, відповідав ідеалам і прагненню українського народу до самостійної державності.
С. Подолинський (1850—1891 рр.). Багатогранна діяльність С. А. Подолинського знайшла відображення у працях Л. Я. Корнійчук, І. М. Мешко, A. I. Пашука та інших дослідників його життя і творчості. Проте в цих працях в основному розглядаються економічні та соціально-політичні погляди українського мислителя. Що стосується його філософських поглядів, то вони, як правило, трактуються у межах методології діалектичного і історичного матеріалізму, марксистського філософського світогляду, утопічного соціалізму. Такі дослідження цілком виправдані, але не вичерпують усіх особливостей і наслідків ідейної спадщини цього мислителя.
С. А. Подолинський розробив самостійну і оригінальну теорію про роль праці в збереженні, перетворенні і нагромадженні сонячної енергії на поверхні Землі. Він вважав, що людина, пізнаючи і розкриваючи таємниці природи, може й повинна використати свої знання для свідомого перетворення природи відповідно до своїх потреб. Розуміючи енергію будь-якої системи тіл як «суму здатностей тіл цієї системи до будь-яких дій», С. А. Подолинський доводить, що повна енергія системи тіл «є величиною незмінною для всіх станів, до яких система може бути послідовно приведена, що вона є величиною скінченною». Сутність розвитку думок С. А. Подолинського про так звану досконалу машину, тобто таку термічну машину, в якій тепло переходить у роботу, а робота — знов у тепло, передбачає ідеї сучасної філософської думки геліотараксії О. Л. Чижевського, синергізму І. Пригожина, коеволюції М. М. Мойсеєва.
Ф. Енгельс, з одного боку, називав ідею С. А. Подолинського про енергію систем «дуже цінним відкриттям», а з іншого — критично ставився до його бажання «знайти новий природничо-науковий доказ на користь правильності соціалізму», до його прагнення «перемішати фізичне з економічним». Але ідеї зв’язку «фізичного, природного» з «економічним, соціальним» були пізніше розвинуті в теорії циклів М. Д. Кондратьєва і теорії етногенезу Л. М. Гумільова.
М. Грушевський (1866—1933 pp.) — український історик і громадський діяч. Основні твори — «Історія України-Руси», «Нарис історії київської землі» та ін. Це був учений, що мислив широкими історично-філософськими категоріями. В центрі його уваги стояло питання національного визволення українського народу, яке він пов’язував із загальнодемократичними перетвореннями. Вчений підняв багато цікавого фактичного матеріалу, змальовуючи самобутню історію українського народу. Історичні праці Грушевського мають неабияке значення для розбудови української держави і відродження самосвідомості народу в сучасний період.
Питання для самоконтролю
Як формувалась філософська і соціально-політична думка Київської Русі та яка її спрямованість?
Які моральні проблеми ставили і вирішували мислителі Київської Русі?
Як виникла Києво-Могилянська академія і в чому полягає її значення для відродження духовності українського народу?
У чому полягають філософські і соціально-етичні погляди Феофана Прокоповича?
Охарактеризуйте основну спрямованість діяльності Кирило-Мефодіївського товариства?
У чому полягає значення поглядів Т. Шевченка для формування самосвідомості українського народу?
У чому полягає «філософія серця» Юркевича, його трактування поняття свідомості?
Що таке «філософія всеєдності» В. Соловйова?
Що таке «філософія свободи» М. Бердяєва? Як розуміє свободу М. Бердяєв?
Висвітліть основні філософські погляди І. Франка.
У чому полягає соціологічна концепція М. Драгоманова?
У чому полягає історична концепція М. Грушевсьюго?
Філософський словник: «книжна культура», «народна культура», Українське передвідродження, Українське Відродження, Українське Просвітництво, «філософія серця», український романтизм, українська академічна філософія XIX ст., Кирило-Мефодіївське товариство, Києво-Могилянська академія, російськомовна школа київського гуманізму, Львівсько-варшавська школа, школа «червоного позитивізму».
2.7. ТЕМА 7. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ
Вивчення цієї теми здійснюється за окремими філософськими напрямами:
Загальна оцінка і відмінні риси сучасної філософії, етапи її становлення.
Діалектичний і історичний матеріалізм.
Позитивізм і неопозитивізм.
Філософія життя.
Філософська антропологія.
Герменевтика.
Структуралізм.
Екзистенціалізм.
Неотомізм.
Ірраціоналізм.
Фрейдизм та неофрейдизм.
Конспективний виклад теми
1. Загальна оцінка і відмінні риси сучасної філософії, етапи її становлення
Філософія виникла, як відомо, в трьох культурах одночасно — індійській, китайській і античній, пройшовши тривалий і складний шлях свого розвитку. Певним результатом її розвитку можна вважати класичну німецьку філософію, у якій майже всі філософські проблеми минулого досягли досконалості — найвищого рівня розвитку. Після її занепаду в Західній філософії з’явилось багато шкіл і напрямів, які ставили і вирішували ті чи інші проблеми. В еволюції Західної філософії (після класичної німецької) виділяють такі періоди її становлення:
І період: з 40-х по 60-ті роки XIX ст. У цей період відбувається розпад класичних форм ідеалізму. Значного поширення набувають ірраціоналізм, неокантіанство, позитивізм, діалектичний та історичний матеріалізм.
II період: з 70-х років XIX ст. по 1914 p. До зазначених напрямів приєднуються інтуїтивізм, другий позитивізм — емпіріокритицизм, конвенціоналізм, іманентна школа, філософія життя.
III період: з 1917 p. У 20-ті роки виникають неопозитивізм, неореалізм, герменевтика, а згодом — структуралізм, філософська антропологія. Не слід думати, що нові напрями виникли із нічого, на порожньому місці. Нові школи і напрями розвивали певні сторони попередніх напрямів.
Розглянемо деякі з них.
2. Діалектичний та історичний матеріалізм
Марксистська філософія, безумовно, важливий етап у розвитку світової філософії. Карл Маркс (1818—1883 pp.) і Фрідріх Енгельс (1820—1895 pp.) дають уявлення про основні напрями творчої та суспільно-політичної діяльності засновників якісно нової філософії, нового способу мислення. Маркс і Енгельс неодноразово зазначали, що їх світогляд формувався під величезним впливом Гегеля, згодом Фейєрбаха. Цей фактор особливо важливий для розуміння процесу становлення проблематики ідей, що розробляли Маркс і Енгельс. Найкраще уявлення про зміст марксистської філософії дає ознайомлення безпосередньо з першоджерелами.
У 1932 p., майже через півстоліття після смерті Маркса, були вперше надруковані «Економічно-філософські рукописи 1844 p.». Ця праця має величезне значення для розуміння гуманістичних ідей і взагалі комплексу ідей Маркса, що продукують принципово нові підходи до розуміння людини та суспільства. Базуючись на ідеях Фіхте та Гегеля щодо активної діяльності суб’єкта, Маркс уперше висуває ідею діяльності як матеріально-перетворювальної суспільної практики. Саме таким чином розгортається погляд на людину як продукт саморозвитку природи і суспільства, в основі якого лежить людська праця. Рукописи пройняті аналізом глибинних причин дегуманізації буржуазного суспільства. Ідея відчуження людини в суспільстві, де панує приватна власність, — головна в цій праці Маркса. Він доводить, що в основі будь-якого відчуження лежить відчуження в матеріальній, економічній сфері. Це вже протилежна гегелівській точка зору, оскільки вона має матеріалістичний характер. Маркс звинувачує приватну власність у тому, що вона, зрештою, породжує всі форми відчуження, і займає позицію заперечення приватної власності, але не такого заперечення, коли замість багатьох власників виникає один власник — держава, яка експлуатує і поневолює людину. Маркс стверджує ідею про необхідність перетворення приватної власності на реальну власність кожного індивіда, реального «присвоєння людиною відчуженого від неї багатства» (йдеться про все багатство — матеріальне і духовне), тому людина вільного суспільства, де зліквідовано відчуженість, — це людина багата, багата на різноманітні потреби, інтелектуально, морально і фізично розвинена. Тобто це універсальна людина, яка живе в гармонії з суспільством і природою. Маркс гостро критикує так званий «казармений комунізм», який уніфікує людину, спрощує її потреби, веде до зрівнялівки, не дає умов для всебічного розвитку особистості.
Нова концепція суспільно-історичної практики, запропонована Марксом, розкрита в його «Тезах про Фейєрбаха». Суть матеріалістичного розуміння історії викладено в першому розділі «Німецької ідеології» Маркса і Енгельса. Завдяки цьому був сформульований принцип, що дає змогу матеріалістичного вирішення питань розвитку суспільства. Принцип матеріалістичного розуміння історії спирається на визнання самого факту існування простих, ясних, очевидних кожній людині передумов її життя. Ними є матеріальні передумови, які створені попередніми поколіннями людей. Таким чином, складається цілісна концепція су-спільства, основою якого є безпосередній процес виробництва суспільного життя, пов’язаних з ним форм людського спілкування, породжених базисом політичної надбудови та різних форм суспільної свідомості.
Концепція практики як основи і головного змісту людського життя дає підставу Марксу для гострої критики всього попереднього матеріалізму як метафізичного, споглядального, тобто такого, що розглядає людину поза соціальними умовами її життя. Принцип революційно-перетворювальної практики потребував адекватного методу пізнання — діалектики. Підкреслюючи величезне значення гегелівської діалектики, її революційну сутність, Маркс зазначає, що цю діалектику треба «поставити на ноги», тобто наповнити матеріалістичним змістом. Основні положення діалектичного методу розкриті Енгельсом у його працях «Діалектика природи» та «Анти-Дюрінг».
Марксизм як певна філософія і суспільно-політична доктрина швидко набув послідовників і популяризаторів у Європі, Америці. В Німеччині — це Й. Діцген (1828—1888 pp.) та Ф. Меринг (1845—1919 pp.), у Франції — П. Лафарг (1842—1911 pp.), в Італії — А. Лабріола (1843—1904 pp.), у Росії — Г. В. Плеханов (1856—1918 pp.), в Україні — М. І. Зібер (1844—1888 pp.).
Г. В. Плеханов — автор багатьох творів з історії філософії, історії релігії та атеїзму, економічної думки, робітничого руху, з теорії мистецтва і літератури, в яких розробляв і обґрунтовував ідеї марксизму. Людина рідкісної ерудиції, Плеханов цікаво і доступно роз’яснював найскладніші філософські питання, наводив яскраві приклади з різних галузей життя. Говорячи про відмінність між діалектикою Маркса і Гегеля, Плеханов наголошував, що «Карл Маркс заявив про себе з повним правом, що його метод являє собою цілковиту протилежність методові Гегеля», що гегелівська діалектика мала непослідовний характер, оскільки визнавала розвиток лише у минулому. Він глибоко роз’яснював положення про вічність матерії, основні форми її існування, про рух, простір і час, пізнаваність світу. Особливо велику увагу приділяв викладенню матеріалістичного розуміння історії, матеріалістичному тлумаченню процесу виникнення суспільних ідей та їх значенню. На багатому історичному матеріалі досліджував роль видатних осіб в історичному процесі, критикував культ видатної особи.
М. І. Зібер, викладач Київського університету, був особисто знайомий з Марксом і Енгельсом. Високо цінував економічне вчення Маркса і доклав багато зусиль для його популяризації, палко захищав діалектичний метод. У 1879 p. опублікував у журналі «Слово» статтю «Діалектика та її застосування до науки», де виклав філософську частину праці Енгельса «Анти-Дюрінг». Під впливом марксизму вчений обстоював положення про вирішальну роль матеріального виробництва в суспільстві, про закономірний характер його розвитку.
Велику роль у розвитку марксизму відіграв В. І. Ленін (1870—1924 pp.), видатний російський політичний діяч, революціонер, філософ. Основні філософські твори — «Матеріалізм і емпіріокритицизм», «Філософські зошити», «Про значення войовничого матеріалізму», «Держава і революція», «Три джерела і три складові частини марксизму» та ін. Розглядав питання про матерію, рух, простір і час, обґрунтував відмінність між філософським і природничим розумінням матерії. Значну увагу приділив проблемі істини, її об’єктивності, абсолютності і відносності, конкретності. Велике значення надавав правильному розумінню діалектичного методу, закону єдності і боротьби протилежностей. У праці «До питання про діалектику» розглянув сутність діалектики як всебічної теорії розвитку, протилежність діалектики і метафізики. Діалектика, наголошував Ленін, це і є теорія пізнання, оскільки пізнання — суперечливий, складний процес, а тому свідоме використання діалектики надзвичайно важливе в пізнанні істини.
Значний інтерес становлять праці Леніна, присвячені державі, революції, класовій боротьбі, в яких з позицій того часу аналізуються і тлумачаться складні суспільні проблеми. Не можна не зазначити, що більшість його праць написані в гострій полемічній манері, в дусі нетерпимості до будь-яких відхилень від марксистських положень. Виступаючи проти ревізії марксизму, Ленін вважав за можливе відхилитись від ортодоксальних положень класичного марксизму, мотивуючи це зміною історичних обставин. Так виникла теза про можливість перемоги соціалістичної революції в одній окремо взятій країні — Росії — фактично селянській за своїм соціальним складом, політика непу тощо.
З виникненням СРСР і перетворенням марксизму на панівну ідеологію поглибився і процес перетворення теорії марксизму на догматичну схему. Після смерті Леніна цей процес завершився канонізацією всіх складових частин марксизму, в тому числі його філософської частини — діалектичного та історичного матеріалізму. Цьому сприяв вихід у світ так званого «Краткого курса истории ВКП(б)», який особисто редагував Й. Сталін. Розділ про діалектичний і історичний матеріалізм був оголошений «неперевершеним зразком творчого марксизму» і покладений в основу викладання суспільних наук. Утвердилася надзвичайно спрощена схема марксистської філософії, відхилення від якої було дуже небезпечним і суворо контролювалось ідеологічним відділом партії. Філософія перетворилась на ідеологічну прислужницю партійної політики, апологетичне знаряддя рішень КПРС. Ситуація щодо цього змінилася в часи так званої «хрущовської відлиги», але загальна схема, основні філософські положення залишались непорушними. Безумовно, творчий процес неможливо зупинити зовсім, тому і в галузі марксистської філософії працювало багато справді талановитих, плідних вчених, таких як, наприклад, П. В. Копнін, Е. В. Ільєнков, В. Ф. Асмус, В. О. Лекторський, О. Ф. Лосєв, С. С. Аверінцев та ін.
Радикальні зміни економічного і політичного характеру в країнах колишнього СРСР не могли не призвести до переоцінки марксистської філософії. Критично розцінюючи її догматизм, самозвеличення як «єдино наукової» філософії, небезпечну претензію на монополію істини, не можна, однак, не погодитися, що в марксистській філософії є позитивні, раціональні моменти, які не слід ігнорувати. Попри труднощі, що випали на долю багатьох філософів, деякі з них зробили значний внесок у філософські питання природознавства, логіки, історії філософії і культури, антропології та екології, який знайшов гідне визнання світової філософської думки.
3. Позитивізм і неопозитивізм
Історія позитивізму має три періоди розвитку.
Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г. Спенсер, О. Михайловський. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:
— пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;
— вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);
— у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом. Ці та інші положення були викладені О. Контом в роботі «Курс позитивної філософії»; Г. Спенсером в 10-томнику «Синтетична філософія».
Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були: австрійський фізик Е. Max, німецький філософ Р. Авенаріус, французький математик Ж. А. Пуанкаре.
Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.
Третя форма позитивізму — неопозитивізм, який має два різновиди: логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Усi соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер, Л. Вітгенштейн та ін.
Сучасний позитивізм — це постпозитивізм І. Лакатоша, Т. Кука, П. Фейєрабенда. Він висуває так звану методологію дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту науки.
4. Філософія життя
Філософія життя, представниками якої є Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Бергсон, О. Шпенглер та ін., — це філософський напрям, який розглядає все суще як форму прояву життя, як деяку реальність, що не є тотожною ні духу, ні матерії, яку можна осягнути тільки інтуїтивно. Для філософії життя головним є поняття життя. Залежно від того, як розуміти життя, розрізняють варіанти філософії життя:
а) життя береться у його біологічно-натуралістичному значенні; як буття живого організму на відміну від штучного. Цьому напряму властива чітко визначена опозиція «розуму», який роз-глядається як хвороба;
б) другий варіант філософії життя пов’язаний з космологічно-метафізичним тлумаченням життя. Життя тут треба розуміти як деяку космічну життєдайну силу, яка безперервно відтворює себе. Біологічна форма є однією із життєвих форм. Пізнати її можна тільки інтуїтивно, а не розумом.
5. Філософська антропологія
Філософська антропологія — напрям у філософії, який претендує на теоретичне обґрунтування сучасного знання про людину. Проблема людини була поставлена ще в староіндійській та античній філософії, але розв’язання її далеке від завершення. Відправним ідейним пунктом для філософської антропології є філософія життя. Існує дві гілки в сучасній антропології.
1. Біологічна (Гелен, Лоренц).
2. Функціональна (Зіммель, Кассірер).
Біологічний напрям розглядає людину тільки як специфічну тварину. Людина — це біологічно недосконала тварина, непристосована до існування в сьогоденні, і тому виникає соціальне напруження.
Функціональний підхід вважає, що визначити людину через її вроджену здібність — інстинкт, психіку тощо неможливо. Це можна зробити через працю як істинно людську діяльність. Ці підходи не можна розглядати ізольовано, окремо один від одного. Адже немає діяльності, незалежної від певної біологічної організації, а остання завжди відчуває на собі вплив певної форми діяльності.
6. Герменевтика
Герменевтикою (фундатор — В. Дільтей) називають мистецтво і теорію тлумачення текстів. Тому головна операція у герменевтиці — розуміння. Процес розуміння являє собою комплексну і методологічну проблему, яка досліджується герменевтикою з різних боків:
семантичного;
логічного;
психологічного;
гносеологічного;
соціологічного;
математичної теорії прийняття рішень тощо.
На цьому герменевтична інтерпретація не зупиняється, враховується ще намір автора, що передбачає звернення до інтуїтивно-емпіричних і суб’єктивно-психологічних факторів. Герменевтика, можна сказати, вперше виявила співвідношення частини і цілого) в процесі розуміння. Напрям, мету і методи герменевтичного аналіізу слід оцінювати позитивно, бо суб’єктивно-психологічних факторів дуже часто недостатньо для адекватного розуміння змісту того чи іншого тексту, адже один суб’єкт інтерпретації хибує своєю обмеженістю, тому залучення різних методів для аналізу текстів уможливлює більш повне розуміння їх змісту.
Мова оголошується «творчою і виробничою силою», оскільки текст є «об’єктивною самостійністю» стосовно будь-якого суб’єкта, включаючи автора та інтерпретатора. Він (текст) піднімається до рангу герменевтичної автономії.
7. Структуралізм
Структуралізм як напрям виник у зв’язку з переходом гуманітарних наук від описово-емпіричного до абстрактно-теоретичного методу дослідження: моделювання, формалізації і математизації досягнутих результатів. Суть методу пізнання структуралістів зводиться до такого:
1) Виділення певної множини об’єктів (масиву), «корпусу» текстів, у яких можна передбачити наявність єдиної структури, інваріанта.
2) Розкладання текстів на елементарні частинки, в яких типові відношення зв’язують однорідні пари елементів.
3) Систематизація відносин і побудова абстрактної структури шляхом моделювання.
4) Виділення із структури всіх теоретично можливих наслідків і перевірка їх на практиці.
8. Екзистенціалізм
Екзистенціалізм виник на початку XX ст. в Німеччині, Франції, Італії, набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Біля джерел цієї філософії був С. К’єркегор (1813—1855 pp.), а серед російських філософів — М. О. Бердяєв (1884—1948 pp.). Основною категорією екзистенціалізму є категорія існування, або екзистенція, що ототожнюється з суб’єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буття суспільства вторинним. Дійсність — це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу.
Жити як усі — значить втрачати свою індивідуальність, свободу. Звідси пафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.
9. Неотомізм
Головними представниками цього напряму є Марітен, Жільсон, Бохенський. Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф. Аквінського, поєднуючи його з філософськими системами Канта, Шеллінга, Гегеля, Гуссерля, Хайдеггера, Ясперса.
Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні продуктом творчої діяльності Бога та об’єктом його управління.
Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття і буття, створене Богом. Абсолютне буття — Бог. Він створив усе із нічого. Розум людини, на думку неотомістів, неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум перебувають у гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного. Вони не антиподи, це два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї цілі (Бога). Розум людини обмежений, йому не все підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом. Знання, здобуті і за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання — це форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії.
10. Ірраціоналізм
Ірраціоналізм — філософське вчення, яке відстоює обмеженість раціонального пізнання, протиставляючи йому інтуїцію, віру, інстинкт, волю як основні види пізнання. Це вчення спрямоване проти раціоналізму. Борючись з раціоналізмом, Якобі протиставляє йому віру, Шеллінг — одкровення, Шопенгауер — волю, К’єркегор — екзистенцію тощо.
Особливої шкоди ірраціоналізім завдає суспільствознавству, твердячи, що суспільство через свою складність, неорганізованість непізнаване. Замість принципу детермінізму в пізнанні суспільства вони вводять принцип індетермінізму, тобто безпричинності.
11. Фрейдизм та неофрейдизм
Картина розвитку сучасної філософії буде неповною, якщо ми не назвемо і такий напрям, як фрейдизм та неофрейдизм, що розглядають людину з точки зору психоаналізу, розробленого в основному на біологізаторській основі. Основоположниками цього напряму є З. Фрейд та Е. Фромм (неофрейдизм).
Фрейд визнав існування специфічної психічної енергії, і передусім енергію сексуальних потягів (лібідо), яка виливається в неврози, сни, комплекси, соціальні конфлікти, коли відсутня реалізація цих потягів. Е. Фромм аналізує факт соціальної напруженості через інші, більш широкі причини, ніж сексуальні.
Структура психіки особи, за Фрейдом, складається з 3-х елементів. «Воно» (Id) — архаїчна безособова частина психіки, «Над-Я» — (Super Ego) — установка суспільства і «Я» (Ego). Свідоме «Я» виступає як поле боротьби між «Воно»» і «Над-Я», яке витісняє егоїстичні імпульси зі сфери свідомого, обмежує їх вільний прояв, заганяє їх у сферу підсвідомого. Існують кілька похідних від фрейдизму вчень, об’єднаних назвою неофрейдизму, зокрема це біологізаторські теорії, пов’язані з урахуванням зовнішніх факторів, та культурно-соціологічні. Наприклад, у Е. Фромма замість «лібідо» критерієм поведінки людини виступає всезагальна любов, соціально-культурні фактори замість сексуальних, як у З. Фрейда.
Питання для самоконтролю
Визначте основні сторони філософії Гегеля і Фейєрбаха, на які спирались Маркс і Енгельс у розробці нового світогляду.
Що таке відчуження, які шляхи його подолання запропонував Маркс в «Економічно-філософських рукописах 1844 p.»?
Що таке «казармений комунізм»?
Сформулюйте основні положення матеріалістичного розуміння історії, концепцію практики Маркса і Енгельса.
У чому полягає суть переробки діалектичного методу в творах К. Маркса і Ф. Енгельса.
Внесок В. І. Леніна у марксистську філософію.
Що, на Вашу думку, залишається цінним у марксистській філософії з позицій сьогодення?
Назвіть етапи становлення Західної філософії.
Визначте основні напрями сучасної Західної філософії.
Визначте періоди становлення неопозитивізму.
Назвіть основні філософські засади позитивізму.
Визначте суть першого та другого позитивізму.
Охарактеризуйте основні напрями і особливості неопозитивізму, зокрема постпозитивізму.
Розкрийте суть філософії життя, основних її варіантів.
У чому полягає суть філософської антропології та її двох основних гілок?
Фрейдизм і неофрейдизм у сучасній антропології.
Що таке герменевтика, її ціль і методи?
У зв’язку з чим виник структуралізм, суть його методу?
Розкрийте суть сучасного екзистенціалізму, його фундамент і різновиди. Поняття філософії людини в розумінні екзистенціалізму.
У чому полягає розуміння буття в неотомізмі.
Покажіть співвідношення між розумом і вірою в неотомізмі.
Що протиставляє раціональному пізнанню ірраціоналізм, у чому його хиби і обмеженість?
Філософський словник: неопозитивізм, філософія життя, філософська антропологія, герменевтика, структуралізм, екзистенціалізм, неотомізм, ірраціоналізм, фрейдизм, неофрейдизм, діалектичний матеріалізм, матеріалістична діалектика, історичний матеріалізм, відчуження, практика, свобода, абсурдність буття.