ЗМІСТ
Розділ 1. Загальні питання історії й теорії соціології.
Суспільство як соціальна система……………………14-98
Тема 1. Соціологія як наука……………………………………...14-21
Предмет соціологічної науки………………………………….14-21
Структура і функції соціології…………………………………16-19
Зв’язок соціології з іншими науками………………………….20-21
Тема 2. Історія зародження та розвитку соціології…………….. 21-36
2.1. Передумови зародження соціології……………………………..21-23
2.2. Соціологія в ХІХ – ХХ ст………………………………………..23-30
2.3. Передумови виникнення соціологічної думки
в Україні………………………………………………………………30-32
2.4. Початок української соціології………………………………….33-34
2.5. Розвиток вітчизняної соціології у ХХ – ХХІ ст………………..34-36
Тема 3. Соціальна структура суспільства………………………..37-48
Сутність соціальної структури суспільства
та її складові елементи……………………………………………….37
3.2. Сучасні концепції соціально-класової структури…………….37-45
3.3. Тенденції розвитку соціальної структури
суспільства……………………………………………………………..45-48
Тема 4. Соціально-територіальна
(поселенська) структура суспільства…………………49-59
4.1. Соціально-територіальні спільності: сутність
та різновиди……………………………………………………………49-50
4.2. Соціологія міста і села……………………………………………51-56
4.3. Сутність та проблеми міграції……………………………………56-59
Тема 5. Соціально-демографічної структура суспільства.
Соціологія молоді……………………………………………60-74
5.1. Поняття соціально-демографічної структури
суспільства, її основні компоненти та тенденції……………………60-66
5.2. Демографічна політика……………………………………………66-67
5.3. Сутність і завдання соціології молоді……………………………68-69
5.4. Соціальні проблеми молоді та основні
напрямки молодіжної політики………………………………………..69-74
Тема 6. Соціально-етнічні відносини
як предмет етносоціології………………………………….74-83
6.1. Етносоціологія та предмет її дослідження……………………….74-79
6.2. Етнічна структура і міжнаціональні відносини
в Україні…………………………………………………………………80-81
6.3. Сучасна етнополітика української держави…………………..81-83
Модуль 1. Навчальні завдання. Тести……………………………...83-98
Розділ ІІ. Спеціальні соціологічні теорії.
Методика і техніка соціологічних досліджень………………….99-207
Тема 7. Соціологія праці…………………………………………..99-109
7.1. Сутність, завдання та категорії соціології праці……….……..99-103
7.2. Індустріальна соціологія – початок сучасного
етапу розвитку соціології праці……………………………………103-106
7.3. Сучасні світові тенденції розвитку сфери праці……………..106-109
Тема 8. Соціологія трудового колективу……………………….109-124
8.1. Поняття, структура та закономірності розвитку
трудового колективу………………………………………………..109-113
8.2. Соціологія управління трудовим колективом:
сутність та функції…………………………………………………...113-116
8.3. Методи соціального управління колективом………………….116-117
8.4. Соціальне управління колективом і менеджмент. ……………117-118
8.5. Керівник у системі управління трудовим
колективом…………………………………………………………...118-122
8.6. Проблеми конфлікту в трудових колективах………………….122-124
Тема 9. Соціологія шлюбу та сім’ї………………………………..124-144
9.1. Шлюб як об’єкт соціологічного дослідження…………………125-127
9.2. Шлюб в Україні………………………………………………….128-129
9.3. Альтернативні форми шлюбу…………………………………..129-132
9.4. Сім’я як соціальний інститут……………………………………132-133
9.5. Типи сімей………………………………………………………..133-135
9.6. Соціальні функції сім’ї…………………………………………..136-139
9.7. Внутрішньосімейні відносини. Конфлікти в сім’ї
Розлучення та їх наслідки…………………………………………….139-144
Тема 10. Соціологія особистості……………………………………145-157
10.1. Основні поняття соціології особистості……………………….145-146
10.2. Структура особистості…………………………………………..146-148
10.3. Формування і розвиток особистості……………………………148-150
10.4. Соціалізація особистості………………………………………..150-151
10.5. Виховання і розвиток особистості……………………………...151-156
10.6. Типологія особистостей…………………………………………156-157
Тема 11. Соціологія освіти…………………………………………..157-169
11.1. Предмет і об’єкт соціології освіти……………………………...157-158
11.2. Структура соціології освіти……………………………………..158-159
11.3. Соціальні функції та соціальні принципи освіти……………...159-161
11.4. Стан і проблеми світової та вітчизняної освіти
на сучасному етапі……………………………………………………..162-163
11.5. Модернізація вищої технічної освіти в Україні……………..164-167
11.6. Перспективи розвитку системи освіти в ХХІ ст. ……………..167-169
Тема 12. Соціологічне дослідження, принципи
його організації та проведення……………………………169-180
12.1. Поняття та види соціологічного дослідження…………………169-171
12.2. Програма соціологічного дослідження……………………...…172-175
12.3. Вибірка у соціологічному дослідженні………………………...175-180
Тема 13. Методи збирання первинної
соціологічної інформації…………………………………..180-190
13.1. Поняття методу в соціології……………………………………..180
13.2. Опитування………………………………………………………180-184
13.3. Аналіз документів……………………………………………….184-186
13.4. Спостереження………………………………………………..…186-188
13.5. Соціальний експеримент як
метод збирання соціологічної інформації…………………………..188
13.6. Метод експертної оцінки……………………………………….188
13.7. Соціометричне опитування…………………………………….188-190
Модуль2. Навчальні завдання. Тести………………………………..190-207
Плани семінарських занять…………………………………………..107-209
Короткий термінологічний словник…………………………………210-225
ТЕМА 1. Соціологія як наука.
1.1. Предмет соціологічної науки.
Термін "соціологія" походить від латинсъкого поняття societas "суспільство" i грецького logos "вчення". Тобто, слово соціологія можна визначити як науку про суспільство.
У науковий oбiг поняття "соціологія" ввів французький соціолог фундатор позитивізму Огюст Конт (1798-1857.). Вчений ототожнював соціологію з суспільствознавством. Ця точка зору панувала в літературі до кінця XIX ст. І лише в кінці ХІХ на початку XX ст. в наукових дослідженнях суспільства стали виділяти поряд з економічними, демографічними, правовими та іншими аспектами також соціальні. Це привело до того, що предмет соціологія почав звужуватись до вивчення саме соціальних сторін суспільного розвитку. Відбувається перехід соціологічної науки, тотожної суспільствознавству, до науки, пов'язаної з вивченням соціальних явищ i процесів суспільного життя, тобто до окремої науки, яка існує нарівні з політичною, економічною теоріями, філософією та іншими науками. Започаткував таке розуміння соціології відомий французький соціолог-позитивіст Еміль Дюркгейм (1858-1917 pp.).
В умовах нового підходу до визначення coцioлoгiї великого значення набуває конкретизація предмета соціологічних досліджень. Річ у тім, що суспільство (термін виник у ХVШ ст.) дуже багатогранне поняття. Його структура включає: індивідів, різноманітні соціальні спільності, системи відносин між різними соціальними суб'єктами та об'єктами, різні форми дальності людей i сфери суспільного життя. І кожну з цих структур вивчають окремі суспільні науки.
В зв'язку з цим постає питання про об’єкт i особливо предмет соціології. Відомо що об'єктом дослідження будь-якої науки є явище, процес або відносини об'єктивної реальності. Коли ж йдеться про предмет дослідження конкретної науки, то це та чи інша частина об’єктивної реальності. Виходячи з цього об’єктом соціологічного пізнання є суспільство. Що стосується предмета соціології, то тут єдиного підходу серед соціологів немає. Одні вважають, що предметом соціології як науи є вивчення людей, мотиви їх поведінки та взаємодії. До іншої групи соціологів належать тi, xтo притримується думки проте, що суспільство складається з малих соціальних груп (3-5 чоловік). Вони визнають предметом соціології соціальні групи та їx вплив на соціальну поведінку людей.
В Західній соціології найчастіше при вивченні предмета соціологічного пізнання виділяють як ключове те чи інше соціальне явище або процес. На думку вчених такого напрямку у вивченні предмета соціології ключовим є: групова взаємодія та їх результати, людські соціальні відносини, соціальні інститути, соціальні організації та їх ставлення до людської поведінки, система соціальної дії, людське суспільство i людська поведінка, природа соціального порядку, соціальні групи та соціальні спільності, соціальні процеси тощо.
Досить конкретно визначив соціологію, предмет її вивчення відомий англійський соціолог Н. Смелсер: соціологія — це наукове дослідження суспільства та соціальних відносин.
Враховуючи існуючі точки зору на предмет coцioлoгії, можна визначитися, що це є певна частина складових суспільства, а також суспільні відносини між індивідами, групами людей, спільностями, конкретніше, це діяльність особи, соціальних спільностей та різноманітних верств людей у суспільному житті. Які ж складові суспільства вивчає соціологія?
Соціальна спільність, котра розглядається як спільність людей зв'язаних між собою спільними умовами життєдіяльності, цілями, а також взаємодією. Дане поняття охоплює класи, нації, народності, різні прошарки та верстви населення.
Соціальний інститут (від латинського institutum — установа) — це об'єктивна, стійка та організована структура i форма діяльності окремих груп людей, спрямована на здійснення певних соціальних інтересів, це засіб для забезпечення стабільного функціонування та регулювання суспільних відносин на ocнові соціальних та правових норм. Соціальними інститутами вважаються: держава, політичні партії, громадські організації, трудові колективи, церква, наука, освіта, сім'я тощо.
Соціальна організація (від французького organisation — упорядковую, надаю строгий вигляд) — це структура суспільства, оформлена організаційно, взаємозв'язана система відносин між різними соціальними суб'єктами та об’єктами (наприклад, між державою i окремими людьми, соціальними спільностями, групами людей, особистостями тощо). Дуже складними, з точки зору дослідження, є мотивація поведінки, cпociб життя окремих і невеликих груп людей.
Тепер з'ясуємо другу частину визначення предмета соціології. В науці поняття "соціальне" використовується в таких значеннях: 1) як суспільне, відмінне від природного; 2) як частина суспільного, як відношення між групами людей, що займають різне становище в суспільстві. Саме в другому значенні розглядає це поняття соціологія.
Що стосується змісту соціології, то звертає на себе увагу таке: 1) вона розширює наші уявлення про нашу особисту поведінку, наш рівень культури, про стан людини всередині соціальних інститутів, про ступінь людської свободи; 2) вивчає світ в динаміці та змінах, тi соціальні трансформації та зміни, які відбуваються у світі; 3) дає порівняльний аналіз соціальних конструкцій i суспільств, що знаходяться на рівних ступенях свого розвитку, вивчає взаємодію між ними; 4) розглядає історичні opiєнтaції; 5) вивчає стать людини, а також глобальні проблеми соціального життя тощо.
1.2. Структура i функції соціології.
Внутрішню структуру сучасної соціології як систему соціального значення складає сукупність функціонально-визначених, взаємозв'язаних структурних елементів соціологічної науки, що склалися в процесі історичного розвитку i внутрішньої спеціалізації, котpi утворюють соціологію як предметно визначену, цілісну, логічно не суперечливу галузь наукового знання.
Такими елементами на думку групи українських соціологів, є: метасоціологія; загально-соціологічна теорія; спеціальні соціологічні теорії; емпіричні соціологічні дослідження; icтopія coцioлoгії.
1. Метасоціологія - галузь соціологічного знання, котра вивчає соціологію як наукову теорію через критерії її відповідності загальнонауковим парадігмальним i методологічним принципам, аналізує її теоретичні засади з точки зору достовірності та адекватності її теорії, принципів, методів пізнання coціуму. Це "соціологія coцioлoгії", об'єктом дослідження якої є сама соціологія, а предметом — природа i функції соціологічних знань. Метасоціологія досліджує також логічні основи різних соціологічних теорій — їх обґрунтованість, доказовість, несуперечливість, округлює умови та межі їx застосування, проводить порівняльний аналіз різних концепцій, виявляючи їх пізнавальні властивості та недоліки.
2.Основним самоутворюючим елементом соціологічного знання є загальна соціологічна теорія — найвищий рівень знання про соціологічні явища та процеси, закономірності їx розвитку та функціонування. Предметом її аналізу є соціальне (соціетальне), яке виникає в процесі взаємодії соціальних спільностей, індивідів з їх потребами, інтересами, цінностями, ідеалами, котрі ці суб'єкти реалізують в процесі соціальної взаємодії на основі усталених соціальних норм. Загальносоціологічні теорії виступають базою для розробки методологічних принципів, процедур та засобів, що визначають стратегію і тактику соціологічних пошуків і досліджень. Метасоціологія та загальні соціологічні теорії за своїм рівнем є найбільш загальними теоретичними системами соціологічного знання. Проміжне місце між ними та емпіричними соціологічними дослідженнями належить спеціальним соціологічним та галузевим соціологіям.
3. Спеціальні соціологічні теорії. Їх предметом є вивчення особливостей (специфіки) трансформації закономірностей загальних соціальних процесів у тих чи інших явищах, спільностях, сферах життя (наприклад, у сфері споживання, у групах, соціальних інститутах, організаціях та ін.). Ці теорії функціонально можуть використовуватись з пізнавальною чи практичною метою. Такими соціальними теоріями є, наприклад, теорія конфлікту, теорія пропаганди, теорія виховання та ін.
4. Галузеві соціологічні теорії, об'єктом яких є соціальні підсистеми та сфери людської життєдіяльності з притаманними їм типами соціальних спільностей, а предметом — закономірності функціонування та розвитку цих сфер і спільностей, особливості соціальних відносин у даних системах. Різноманітність та багатство сфер людського життя та діяльності, наявність складної соціоструктурної системи суспільства, багатоманітність соціальних відносин та ін. обумовили появу численних видів галузевої соціології.
Ця група зосереджує увагу на аномальній поведінці людей — девіації (від пізн. лат. deviatio — відхилення). Це стосується таких явищ в суспільстві, як злочинність, асоціальна, протиправна поведінка, дії окремих людей, що не вписуються в закони, норми, звичаї, традиції даного суспільства.
Це далеко не повний перелік галузевих соціологічних теорій. Слід мати на увазі й те, що тенденції в галузевих соціологіях не завжди однакові чи спільні для всіх країн і народів. Переважно вони стосуються певних типів суспільств, їх дія здебільшого обмежується конкретними регіонально-просторовими, часовими, соціально-економічними та іншими параметрами.
5. Емпіричні соціологічні дослідження. Це початковий, нижній рівень соціологічного знання. Грунтується на спостереженні соціальних фактів, спрямованих на вивчення конкретних соціальних явищ і процесів життя суспільства. Матеріали емпіричних соціологічних досліджень є фактологічною, емпіричною основою загальної соціологічної теорії та галузевих соціологій.
Прикладна соціологія ставить перед собою завдання знайти засоби для досягнення практичних цілей суспільства, вивчає різноманітну практику людської діяльності, концентрує увагу на тих компонентах соціальної системи, які безпосередньо пов'язані з людиною, впливають на її практичну діяльність. Оскільки практична соціологія досліджує конкретні соціальні явища, вона розкриває джерела та причини їх розвитку або гальмування. Тому її висновки, практичні рекомендації мають практичне значення, вони є науковою підставою вдосконалення управління соціальним життям, вирішення гострих соціальних проблем.
6. Історія соціології виникає в ролі науки, що вивчає процеси виникнення і розвитку соціетального знання, особливості становлення його форм, методів, етапів, шкіл, напрямів. Об'єктом історії соціології є соціальні знання, починаючи з перших примітивних уявлень про суспільство, людину та її світ, коли формувалися елементарні знання про соціальні процеси та явища, і закінчуючи сучасністю.
Сукупність цих структурних елементів в їх органічному зв'язку та взаємодії складає систему соціологічного знання на сучасному етапі розвитку соціології.
Існує і інший підхід у визначенні структури соціологічної з науки, який розробив американський вчений Р.Мертон. Згідно з його підходом соціологічна наука має три рівні: теоретична соціологія, спеціальні соціологічні теорії (теорії середнього рівня) то емпіричні дослідження. Більшість вчених дотримується думки про трирівневу структури соціології.
Різноманітність зв'язків соціології з життям суспільства, її суспільне призначення і роль визначається насамперед її функціями. Функції (від латинського functio — виконання, здійснення), соціологічної науки за назвою такі ж, як і в інших суспільних науках, але їх зміст неоднаковий.
Теоретико-пізнавальна функція, вона пов'язана із здобуттям об'єктивного знання про суспільство та про процеси, які в ньому відбуваються. Зокрема, теоретично її сторона зосереджує увагу на узагальненні, аналізі, концентрації, поясненні, поповненні та збагаченні існуючого соціального знання, на розробці концепцій і теорій даної науки. Пізнавальна сутність соціології полягає в тому, що вона допомагає зрозуміти навколишній світ, людей, усвідомити, чому люди поводяться так, а не інакше, чому об'єднуються в групи, одружуються, взаємодіють один з одним і т.п.
Описова функція передбачає систематизацію, опис, нагромадження дослідницького матеріалу у вигляді аналітичних записок, різних наукових звітів, статей, книг. У них відтворюється певною мірою картина соціального об'єкта, що вивчається. На підставі одержаного матеріалу робляться практичні висновки та приймаються управлінські рішення. Ці матеріали є джерелом заміру, відліку, порівняння для майбутніх поколінь.
Інформаційна функція націлена на збирання, систематизацію та накопичення соціологічної інформації, одержаної в результаті проведення досліджень. Соціологічна інформація — найперспективніший вид соціальної інформації. У великих соціологічних центрах вона нагромаджується в пам'яті ЕОМ. Її використовують соціологи, політики, органи управління, засоби масової комунікації, в навчальному процесі та в науці.
Практично-перетворююча функція дає можливість оцінити результативність прийнятих і реалізованих рішень, визначити наявність певних тенденцій в розвитку суспільства, передбачити популярність тих чи інших заходів, прийняти нові, скоординувати рішення, пропонувати конкретні "рецепти"-поради, кроки по удосконаленню суспільства, методи його "лікування".
Прогностична функція полягає у соціальному прогнозуванні, передбаченні можливих соціальних змін. Соціальні дослідження завершуються обгрунтуванням коротко- або довгострокового прогнозу досліджуваного об'єкта. Короткостроковий прогноз спирається на виявлену тенденцію розвитку соціального явища, довгостроковий — на цю ж саму тенденцію, а також на зафіксовану закономірність і відкриття фактора, що вирішальним чином впливає на об'єкт, який прогнозується.
Таким чином, головні теоретичні та прикладні функції соціології пролягають в об'єктивному аналізі соціальної дійсності (на практиці, нажаль, не завжди буває саме так); в пізнанні глибинних тенденцій і закономірностей соціальних процесів; в правдивому описі феноменології (від грецького рhаіпоmеnоn — вчення про феномени) соціального життя, тобто одержані суспільством правдивої інформації про її стан у даний час; реальне положення соціального суб'єкта з його особливими і різноманітними інтересами, поглядами, точками зору, думками, ілюзіями, помилками, сподіваннями та надіями. Слід мати на увазі, що у соціологічній діяльності всі функції "працюють" в єдності, пронизують будь-яку її діяльність.
Окрім названих, соціологія як і інші науки, виконує також і деякі специфічні функції: гуманістичну, культурну, просвітницьку, інструментальну, соціально-технологічну, соціального управління, соціального контролю та критичну.
Соціології притаманні свої категорії (від грец. kаtеgогіа — висловлення, ознака). В них відображається якісна конкретність і цілісність досліджуваного об'єкта, суттєві властивості, риси і характеристики, вузлові моменти, стан зрілості, а також можливості його розвитку та вдосконалення: соціальне, соціальні відносини, соціальне явище, соціальні інститути, класи, соціальний статус, соціальні спільності, суспільство, тощо.
1.3. Зв’язок соціології з іншими науками.
Соціологія не відокремлена наука, вона тісно пов'язана з гуманітарними та суспільними науками, є складовою їх частиною.
Існує найтісніший і взаємонеобхідний зв'язок соціології з історією. Об'єктом досліджень і історії і соціології є суспільство, особливості та тенденції його розвитку. Обидві науки відтворюють соціальну діяльність в єдності необхідного і випадкового. Але якщо історія відтворює (описує і пояснює) соціальні явища і процеси, що мали місце в минулому, то соціологія — ті, що спостерігаються в даний час.
Активно взаємодіють між собою соціологія та соціальна психологія. Спільними проблемами їх досліджень є потреба та інтереси, соціальні настанови і ціннісні орієнтації, думки та настрої людини. Однак для кожної з них характерний специфічний підхід до аналізу цих явищ. Наприклад, при вивченні громадської думки соціолога цікавить передусім процес формування думки людей у певних групах, тоді як соціально-психологічні дослідження спрямовані насамперед на пізнання психологічних механізмів формування і виразу громадської думки.
Безпосередньо пов'язана соціологія і з соціальною статистикою — галуззю статистики, об'єктом якої є соціальна сфера суспільства, галузь соціальних відносин і процесів. Зокрема, соціальна статистика забезпечує соціології інформаційну базу для оперативного аналізу змін у соціальних відносинах і процесах, в орієнтації та поведінці соціальних спільностей та груп, для підготовки науково обгрунтованих загальнодержавних і регіональних соціальних програм, поточної соціальної політики, розробки надійних прогнозів і проектів соціального розвитку.
Соціологія, особливо прикладна, послуговується математичними знаннями і методами. Велику роль в соціології відіграє комп'ютерна техніка, її реальні можливості при підрахунках і аналізі даних соціологічних досліджень.
Соціологія не може успішно розвиватися, не спираючись на результати досліджень економічної теорії, політології, соціальної філософії, етнографії, етнології, культурології, тощо. Не випадково творці соціології були людьми з широкою гуманітарною і соціальною освітою, і не з-за чистої фантазії широко окреслювали межі соціологічних досліджень.
Як навчальна дисципліна соціологія покликана сприяти оволодінню майбутніми спеціалістами основами соціологічних знань, формуванню у них соціологічної культури та свідомості, озброєнню їх вмінням аналізувати соціальну практику і застосовували висновки соціологічної науки у своїй професійній діяльності, особливо у роботі з людьми.
ТЕМА 2. Історія зародження та розвитку соціології.
2.1. Передумови зародження соціології.
Розпочинаючи вивчення соціології, як і будь-якої іншої науки, необхідно зрозуміти основи її витоків та розвитку. Суттєву допомогу в цьому процесі надає звернення до історії пізнання і відтворення соціальних явищ, вивчення теоретичних уявлень про суспільство, що передували виникненню соціології як науки. Відомо, що люди ніколи не чекали появи соціології. Вони спостерігали та аналізували реальні факти соціального буття, творили ідеї, без яких взагалі не могли б жити. Найдавнішими позанауковими формами відображення та пояснення світу природи та людини були міфологія та героїчний епос.
Міфологія — це сукупність міфів: оповідань, розповідей про богів, героїв, демонів, духів тощо. Тобто, це те, що відображало фантастичні уявлення людей в докласовому та ранньокласовому суспільстві про світ, природу та людський побут.
З розвитком суспільства, що виявилось насамперед у зменшенні залежності людини від природи, відбувається поступовий перехід від міфологічної до інших форм віддзеркалення дійсності. Виникає героїчний епос. В центрі епосу — людина-герой, історичний чи псевдоісторичний персонаж. Епос відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні норми, прагнення. Суспільний прогрес безпосередньо пов'язаний також з виникненням наук, розвитком культури. Зокрема, вже в стародавні часи високого рівня розвитку досягали філософія, історія, математика, що не могли не сприяти більш поглибленому вивченню соціальних явищ.
В період середньовіччя /V-VХII ст./ створюються важливі передумови виникнення соціології як науки. Основні з них в цей період були пов’язані з формуванням в ряді європейських країн елементів капіталістичних відносин, заснованих на товарному виробництві. Товарне виробництво, торгівельні відносини між країнами породжували потребу в точних розрахунках, змушували аналізувати соціальні явища в умовах первинного нагромадження капіталу з точки зору їх економічної доцільності. У середньовічній Європі зрідка практикували перепис населення, один з яких було проведено в 1338 р. у Венеції. На Русі перший перепис населення здійснено за часів татаро-монгольського панування в 1257 р.
Епоха нової історії /ХVII – початок ХІХ ст/ характеризується інтенсивним розвитком наукової думки. Розкріпачена від теології, вона спрямовується на пошуки істини. Соціальне пізнання стає на шлях пошуків природничих факторів розвитку суспільства. Поступово розпадається середньовічна система цінностей і світосприйняття. Ідея рівності людей перед Богом в ідеології молодої буржуазії трансформується в ідею рівності людей за своєю природою і законами та пошуків причин їх фактичної нерівності в суспільстві.
Соціологія як наука виникла в 30-ті роки XIX ст. Чим же це було обумовлено? Більшість сучасних соціологів пов'язують виникнення соціології як науки з рядом серйозних змін у соціальному і політичному житті провідних європейських країн на початку XIX ст., а також із загальним прогресом філософського та спеціального наукового знання, нагромадженням нових фактів та ідей і потребою реорганізації соціальних і гуманітарних наук.
Зокрема, по-перше, з розвитком капіталізму, промислового перевороту і науково-технічної революції у західно-європейських країнах і США, де розгортаються процеси інтенсивної модернізації економіки, відбуваються важливі зміни в соціальній структурі суспільства. Одночасно загострюються протиріччя між прогресом, який приніс капіталізм суспільству, і тими соціальними проблемами, що з них народжувалися /зростання експлуатації, гноблення людини, економічні і соціальні кризи тощо/. Посилюється соціальна напруженість, яка призвела до ряду політичних конфліктів у цих країнах /чартизм, повстання ткачів у Леоні та Селезії, інші виступи робітників/.
По-друге, розвиток демократичних ідей та інститутів поставив у центр уваги людину, яка перестала бути знеособленою, а стала причетною до складних політичних та соціальних процесів розвитку суспільства.
По-третє, прогрес науки, накопичення нових фактів та ідей, потреба реорганізації усього корпусу соціальних і гуманітарних наук.
По-четверте, духовне життя цієї доби позначене гострою кризою традиційних релігійно-ідеологічних систем і поглибленням процесів секуляризації /тобто вивільнення суспільної та індивідуальної свідомості від впливу релігії/ культури.
По-п’яте, у цей період формується світовий ринок, інтенсивно розвиваються зв'язки між народами та державами, що сприяє уподібненню соціальних і політичних структур різних країн, відслідковується тенденція до цілісного соціального світу.
Усе це привело до виникнення науки, яка повинна була пояснити природність та закономірність капіталізму та всього того, що з ним пов'язано, озброїти суспільство новими методами управління та регулювання суспільних відносин в нових умовах. Виникненню нової науки сприяла і загальнолюдська потреба осмислення цілісного соціального світу, яка виникла під впливом інтернаціоналізації суспільного життя, викликаного капіталізмом, необхідність мати об'єктивне наукове знання про соціальні процеси, що відбувалися в суспільстві.
2.2. Соціологія в ХІХ-ХХ ст.
Історію становлення та розвитку соціології як науки можна поділити на ряд етапів.
Перший етап — 30-40 роки XIX ст. Його особливістю є те, що він став етапом становлення соціології і початком її розвитку. Засновником соціології є Огюст Конт — визначний французький мислитель. В своїй шеститомній праці “Курс позитивної філософії” він вводить в науковий обіг термін “соціологія”. За Контом соціологія — це позитивна наука про найбільш складні явища соціального життя. Нову науку мислитель поділяє на два великих розділи: соціальну статику, або теорію суспільного порядку, і соціальну динаміку, або теорію суспільного прогресу. Перша вивчає загальні закони організації і функціонування суспільства як цілого, друга — аналізує основні етапи суспільного розвитку і загалом усієї культури людства.
Саме Конт поставив питання про відокремлення соціології, створення нової галузі науки. Він вважав, що дослідження соціальних явищ повинно проводитись так само, як і в природничих науках, а тому назвав соціологію “соціальною фізикою”, маючи на увазі створення позитивної науки про суспільство, предметом якої є фундаментальні закони. Основними методами пізнання визначив спостереження та експеримент.
Аналізуючи історію, Конт дійшов висновку, що в своєму розвитку суспільство проходять певні послідовні стадії. Зокрема, він визначив такі: теологічну, метафізичну та позитивну. На його думку, людські уявлення про світ і власне життя спочатку набувають релігійних форм. На позитивній стадії релігія поступається місцем науковому знанню, на основі якого стає можливим бурхливий процес розвитку промисловості і всебічне вдосконалення форм суспільного життя.
У середині 40-их років XIX ст. Конт зробив спробу перетворити соціологію на практичну, прикладну науку, здатну перебудувати суспільство. На жаль, це прагнення здійснити не зміг. Намагання вченого продовжили його послідовники.
Важлива роль у виникненні соціології як науки належить і видатному англійському вченому Герберту Спенсеру /1820-1903 рр./. Високо оцінюючи ідеї свого французького попередника, Спенсер водночас не погоджувався з контівським розумінням смислу і закономірностей суспільного розвитку. Зокрема, він доводив, що суспільство змінюється не в наслідок соціального прогресу, а в результаті соціальної еволюції. Соціальна еволюція в його розумінні не тільки не ліквідує багатоманітність суспільних явищ, а й сприяє їх вияву. Саме тому суспільний розвиток немислимий без діяльності вільних індивідів, благо яких є вищою метою існування суспільства. Він прирівнював суспільство до живого, біологічного організму, розглядаючи його складові /державу, освіту і т. п./ певними частинами організму.
Але зводити вчення Спенсера до грубого натуралізму не слід. В його працях багато реалістичних підходів до вивчення суспільства. Зокрема, вчений виділяє 6 типів соціальних інститутів: промисловий, професійний, політичний, церковний, обрядовий, домашній, кожен з яких детально розглядає у їх розвитку.
Характеризуючи соціальні процеси, він бачив в них дві сторони: інтеграцію і диференціацію. Цей підхід соціологи використовують і нині. Вчений ввів у науковий обіг ряд понять: система, функція, структура, інститут тощо, запропонував такі принципи та підходи до аналізу соціальних явищ, що сприяють розвитку методології даної науки: еволюційно-історичний, структурно-функціональний, системний. В подальшому ідеї Спенсера знайшли свій розвиток у так званої біоорганічної школи в соціології та теорії структурного функціоналізму.
Відомим мислителем цього етапу був також німецький філософ, економіст і політичний діяч Карл Маркс /1818-1884 рр./, праці якого мали великий вплив на формування соціологічної думки. В ідейно-теоретичному відношенні він виступає своєрідним антиподом О.Конта та Г.Спенсера. Маркс як і Конт переконаний в тому, що в капіталістичній системі особливу роль відіграє незнане раніше промислове виробництво, яке забезпечило не тільки прогрес в економічному розвитку суспільства, але й привело до загострення конфліктів між найманими робітниками і роботодавцями. Маркс підкреслював, що ці конфлікти неможливо вирішити в рамках існуючої капіталістичної соціальної системи. А тому її необхідно ліквідувати та замінити досконалішою. З цим погоджувався і Спенсер, але він вважав, що людство до нового соціального устрою прийде завдяки дії закону соціальної еволюції. Маркс же наполягав на революційній зміні існуючого соціального ладу. Вчений розглядав людину, особистість не тільки як об'єкт, але й суб'єкт соціального життя; в основі соціальних відносин і змін він бачив перш за все економічний розвиток; розробив концепцію відчуження праці; одним з перших проводив соціологічні дослідження серед робітничого класу; вважав, що нове соціальне суспільство повинно забезпечити всебічний гармонійний розвиток кожної людини, ліквідувати антагоністичні протиріччя між класами, націями та народностями.
Другий етап — кінець XIX ст. та початок XX ст. На даному етапі швидко зростає чисельність міського населення, насамперед промислових робітників, посилюється соціальна нерівність, соціальна напруга тощо. Внаслідок цього збільшується соціальний попит на об'єктивну інформацію про стан соціального життя і тенденції його змін. Соціологія набуває значного поширення: її починають викладати в ряді західноєвропейських та американських університетів, створюються кафедри соціології у вузах Москви та Ярославля, соціологічний факультет при Петроградському університеті, починають видаватися наукові і соціологічні журнали та праці видатних вчених. Зростає і вимога до соціології як науки. Зокрема, все відчутнішою стає потреба усунення розриву між теорією та емпіричними дослідженнями, чіткішого визначення предмета і методів соціологічної науки.
Велика заслуга у реформуванні теоретико-методологічних засад соціології належить таким мислителям, як Е. Дюркгейм, М. Вебер, В. Парето, а також представникам психологічного напрямку в соціології — Г. Лебону, Г. Тарду, Ч. Кулі та ін.
Еміль Дюркгейм /1858-1917 рр./ — відомий французький соціолог, фактичний засновник соціології як науки. Мислитель запропонував новий принцип аналізу суспільства, що отримав назву соціологізм. Його сутність полягає у розумінні суспільства як соціальної реальності, що складається з соціальних фактів. Тобто соціологія повинна мати справу лише з соціальними явищами і процесами, а не з уявленнями про них. Концепцію “соціальна солідарність” вчений розглядав як згоду, до якої йде суспільство. На його думку, люди зрештою об'єднаються не тільки заради ліквідації індивідуальної або групової ворожнечі, а в зв'язку з глибокою і взаємною потребою один в одному. Це особливо він пов'язував з розподілом праці, де взаємозалежність людей виявляється найбільше.
В ряді останніх робіт Дюркгейм звертається до релігії, її ролі в утворенні та підтримці соціальної єдності. Соціолог бачив, що в світі стає все більше людей, які незадоволені своїм життям. З цим процесом він пов'язував поняття “аномія”, сутність якої полягає у відчуженні людини від суспільства, розчарування в житті, злочинність. В своїх творах Дюркгейм розглядає причини самогубства в суспільстві /твір “Самогубство”/ і доходить висновку, що воно є наслідком, в першу чергу, впливу соціального середовища.
Макс Вебер /1864-1920 рр./ — німецький соціолог, історик, економіст і юрист. Йому належить розробка поняття “ідеальний тип”. Це теоретична концепція, котра відображає не об'єктивну емпіричну реальність, а є наслідком мислення, дослідницької діяльності вченого. Це також образ-схема, спосіб систематизації і упорядкування конкретного матеріалу, що досліджується соціологом, та продукт людської фантазії. Ідеально-типові конструкції являють собою вузлові поняття, в яких відображаються важливі явища і процеси. Наприклад, капіталізм, місто, релігія тощо.
Йому належить теорія розуміючої соціології. Згідно з теорією соціологія бере за вихідний пункт поведінку людини або групи людей, насамперед економічну. Люди вкладають в свої дії певний зміст. Соціологія повинна розуміти ці дії, їх послідовність та логіку. Веберу належить розробка теорії соціальної стратифікації, типології форм легального панування, зокрема, проблем харизматичного лідерства та бюрократії.
Вільфредо Парето /1848-1923 рр./ - італійський соціолог та економіст. Вчений доводив, що людська взаємодія грунтується не на логічних засадах, а зумовлена насамперед емоціями та інстинктами. Так звані “нелогічні дії”, в основі яких лежать інстинкти, і є, на думку соціолога, основними елементами соціального життя. Він висунув концепцію “циркуляції /зміни/ еліти”, згідно з котрою основою суспільних процесів є творча сила і боротьба еліти за владу, панування певних типів еліти і їх закономірне усунення та прихід нових.
Одним з представників психологічного напрямку в соціології був Гюстав Лебон /1841-1931 рр./. Французький соціолог перший сформулював поняття “натовп”, під котрим розумів групу людей, що зібралися і готові йти куди завгодно за визнаним ними лідером. Натовп вчений розрізняв як однорідний /класи, секти, касти/, так і різнорідний /парламентські вибори, вуличні юрби тощо/. І перший, і другий вид натовпу, за твердженням Лебона, руйнуюча сила, де поведінка людей регулюється законом “духовної єдності”. Річ в тому, що у натовпі люди втрачають індивідуальне мислення, почуття відповідальності, реальності, опиняються в полоні ірраціональних почуттів, догматизму, нетерпимості.
Французький соціолог Габріель Тард /1843-1904 рр./ розглядав соціологічну науку як колективну /соціальну/ психологію. Основним процесом він вважав наслідування. Цю теорію Тард розповсюджував на сфери міжособових і групових відносин. Найтиповішим видом наслідування, на його думку, є наслідування нищими верствами вищих, а також поведінки одного покоління іншим.
Американський соціолог Чарльз Кулі /1864-1929 рр./ досліджував головним чином малі соціальні групи і проблеми формування особистості. Особу Кулі розумів не як ізольованого індивіда, а як соціальну істоту, що належить до певної соціальної групи. Він виділив два основних види груп: первинну, члени якої підтримують сталі відносини і характеризуються взаємними симпатіями, інтересами та розуміннями /сім'я, сусідство, виробничий колектив, студентська група/, вважаючи їх основним осередком суспільства; вторинні — це великі соціальні утворення /класи, нації, партії/, вони складають соціальну структуру суспільства.
Третій етап у розвитку соціології — 20-40-ві роки XX століття. Даний етап характеризується інтенсивним розвитком емпіричних досліджень, збиранням та аналізом конкретних соціальних фактів, широким використанням методів опитування, спостереження, експериментів, аналізу документів. Найвідомішими представниками емпіричного напрямку досліджень того часу були У. Томас, Ф. Знанецький, Е. Мейо та інші вчені Чикагської школи соціології.
Уільям Томас /1863-1947 рр./ — американський соціолог та Флоріан Знанецький /1882-1958рр./ — польський соціолог провели фундаментальні дослідження особистих документів польських селян, що емігрували до Америки. Зокрема, листи та відповіді на них, щоденники, автобіографії, спогади. При проведенні досліджень вони вперше застосували так званий біографічний метод. Вчені зосередили увагу на проблемах соціального щастя; взаємовідносин між людьми різної статі; проблемах індивідуальної соціальної активності; відхилення від норм і цінностей, прийнятих у польському суспільстві тощо. Результат дослідження — п'ятитомне видання “Польський селянин у Європі і Америці”, в якому вони розробили так звану теорію соціальної дії.
Одним із засновників індустріальної соціології визнано американського соціолога і психолога Елтона Мейо /1880-1949 рр./. Його наукова діяльність збігається за часом з реалізацією у виробництві концепції Тейлора-Форда, де людина розглядається як додаток до механізму. Таке ставлення до робітника намагається спростувати Мейо, започаткувавши теорію “людських відносин”. Разом зі своїми співробітниками він проводить дослідження у промисловості. Зокрема, “Хотторнський експеримент”, що став класикою емпіричної соціології. Результати дослідження показали, що на першому місці повинен бути не виробничий, а людський фактор, треба прагнути створення на підприємствах соціальних утворень, тобто неформальних груп людей, де люди б відчули свою необхідність і причетність до вирішення суспільних проблем, відчули симпатію один до одного, увагу до себе з боку керівників. Вчений радить керівникам підприємств вивчати, знати потреби і інтереси підлеглих, намагатися їх задовольнити.
Наступний /четвертий етап/ — 40-70-ті роки XX ст. Він пов'язаний з розвитком та пануванням структурного функціоналізму, що означало посилення ролі теоретико-методологічних побудов на противагу емпіричним традиціям попереднього етапу. Функціоналісти зосереджують увагу на вивченні умов гармонійного функціонування суспільства як системи. На їх думку, вона співвідноситься і взаємодіє з двома іншими системами — особистістю і культурою. Великого значення прихильники функціоналізму надають вивченню окремих елементів соціальних систем та їх функцій, забезпечення суспільного порядку і відхилення від нього. Визнаючи наявність свободи особистості, функціоналізм наголошує водночас на тому, що свобода в суспільстві обмежена певними нормативними рамками і, як правило, реалізується вибором між певними чіткими альтернативами.
На новому етапі своїми працями збагатили соціологію Р.Мертон, Т. Парсонс, П. Сорокін та інші вчені. Р. Мертон - американський соціолог /народ, в 1910 році/ розробив теорію функціонального аналізу та середнього рівня. В першій акцентується увага не стільки на характеристиці функцій, що сприяють установленню і підтримці соціального порядку в суспільстві, скільки на дисфункціях, що створюють соціальну напруженість і протиріччя в суспільних структурах.
Розробляючи теорію середнього рівня Р. Мертон доходить висновку, що вона необхідна як “посередник” між емпіричними дослідженнями повсякденної дійсності та широкими теоретичними узагальненнями закономірностей і тенденцій, соціальної поведінки людини, різних соціальних спільностей.
Т. Парсонс /1902-1972/ - американський соціолог. Він автор теорії соціальної дії. Сутність теорії полягає в тому, що будь-яка соціальна дія в соціальній системі передбачає наявність: 1) діючої особи, 2) конкретної ситуації, 3) умов дії, що складається з мети і нормативних розпоряджень. Центральне місце в концепції посідає поняття “система дій”, під якою розуміють різні рівні соціальної реальності, пов'язані між собою.
Соціолог виділяє чотири основні системи: соціальну, культурну, особу і організм. І щоб система діяла необхідно додержуватися чотирьох умов: підтримки ціннісного зразка системи, інтеграції, ціледосягнення, адаптації. Виходячи з своєї теорії, головне завдання соціології вчений бачив у необхідності дослідження структур і механізмів, які б забезпечували сталість соціальної системи. Значення теорії полягає в тому, що вона дає відповіді на існуючі в суспільстві протиріччя, конфлікти, дестабілізацію та аномальні явища.
Російсько-американський соціолог П. Сорокін /1889-1968 рр./ розробляє концепцію соціальної стратифікації, котру започаткував М. Вебер. Соціолог вважав, що сутність соціальної стратифікації складає нерівномірність розподілу прав та привілеїв, обов'язків та відповідальності, соціальних цінностей, влади та впливу в суспільстві.
Головний зміст розробленої ним концепції соціальної мобільності — це будь-яке переміщення певного об'єкту з однієї соціальної позиції на іншу. Вчений бачив два типи соціальних переміщень: горизонтальний /переміщення в межах соціальної групи одного рівня/ та вертикальний /переміщення з однієї соціальної страти в іншу/.
В концепції соціокультурної динаміки П. Сорокін історичний процес розглядав як рух типів культур, де кожний — певна цілісність. На його думку є три основних типи: почуттєвий, раціональний та ідеалістичний. Кожен з цих типів знаходиться у розвитку і притаманний людському суспільству на різних етапах його прогресу. Концепція стала однією з перших спроб проаналізувати джерело і рушійні сили соціальних змін та їх динаміку у суспільстві.
В теорії інтегрального типу суспільства Сорокін висловлює своє бачення суспільства. Він передбачав, що суспільство йде до плюралістичних форм власності та політичних структур, необхідності стимулювання праці і економічної дисципліни, нових форм відносин з іншими країнами і способів планування. Людство, стверджував вчений, йде по шляху інтеграції.
П'ятий етап починається з 70-их років XX ст. Це етап активних і продуктивних спроб об'єднати мікро- та макросоціології і вийти на рівень осмисленого емпіричного матеріалу, дії інтегральних ліній у соціології. В країнах поширюються різні теорії та концепції різного змісту. Зокрема, впливовими теоретичними течіями в соціології XX ст. є функціоналізм, теорія конфлікту, все активнішими стають неофункціоналізм, теорія обміну, феноменологічна соціологія, структуралізм та символічний інтеракціонізм, тощо.
Американський соціолог Смелсер вважав, що лише три основні соціальні течії визначають розвиток сучасної соціології: на рівні макросоціології конкурують між собою функціоналізм та теорія конфліктів, а на рівні мікросоціології провідне місце займає символічний інтеракціонізм.
Ці теорії є дійсно провідними в сучасних умовах. З часу виникнення вони удосконалювались та поглиблювались. Відомо, що основи концепції функціоналізму були закладені ще Спенсером. Розвивали її Дюркгейм, Парсонс, Мертон, та інші. Характеризуючи сучасний функціоналізм, Смелсер вирізняє п'ять основних рис:
а) суспільство — це система інтегрованих частин;
б) соціальні системи зберігають стабільність, маючи внутрішні механізми контролю /держава та її органи/;
в) дисфукції мають місце, але вони долаються самостійно, або закріплюються в суспільстві;
г) зміни в суспільстві відбуваються поступово, а не революційним шляхом;
д) суспільна цілісність — почуття того, що суспільство є міцною тканиною, котра зіткана з різних ниток і формується за згодою більшості населення.
Нині в США і ФРН набувають поширення ідеї так званого неофункціоналізму, що оцінюється як спроба поглибити теорію і розширити сферу її застосування для пояснення зокрема, явищ сучасного суспільного розвитку.
Існуюча нині теорія конфлікту являє собою сукупність концепцій, що визначають конфлікт найважливішим фактором розвитку суспільства. Започаткували цю концепцію Спенсер і Маркс. Одним з сучасних прихильників теорії конфлікту є Р. Дарендорф. На відміну від Маркса, він вважав головним джерелом конфлікту не ворожнечу між різними класами суспільства, а владу одних людей над іншими.
Символічний інтеракціонізм /від англ. Іntегасtіо — взаємодія/ — теоретико-методологічний напрям у соціології та соціальній психології, зосереджений головним чином на аналізі символіки. Засновником концепції є американський філософ, соціолог та соціальний психолог Дж. Г. Мід /1863-1931 рр./. Вчений вважав, що формування людського “Я” відображає структуру індивіда в різних групах і полягає у засвоєнні змісту символів і особистої ролі. Мова йде насамперед про вплив на людину, групу людей з допомогою символів. Це можуть бути слова, предмети, нашивки на одежі, легкий кивок голови /пора йти/, заклики тощо.
Новими теоретичними напрямами в соціології є дослідження глобальних проблем сучасного світового розвитку, зокрема нерівномірності темпів соціального розвитку окремих регіонів нашої планети, соціальних аспектів національного розвитку і побудови демократичних інститутів, проблем соціального захисту окремих груп, становища жінок та молоді тощо. Їх досліджували видатні вчені США, Великобританії, Франції, Німеччини, Італії та інших країн. Характерним для цього етапу є значне розширення географічних меж соціології як академічної дисципліни. Вона набуває визнання в університетах та дослідницьких центрах країн Азії, Африки, Латинської Америки, відновлюється її нормальний розвиток у колишньому СРСР, в країнах Східної Європи.
2.3. Передумови виникнення соціологічної думки в Україні.
Так само як і в інших країнах зародження соціології в Україні тривало довгий час. Процес відображав різні етапи розвитку України, поступове накопичення соціологічних знань. В період племінного устрою з буттям народу були тісно пов'язані фольклор, пісні та думи, народні приказки та обряди, що так чи інакше відображали людські відносини, силу громади тощо.
З виникненням писемності в Київській Русі з'являються перші літературні твори: "слова", "повчання", "патерики", "життя св'ятих", що сприяли поширенню християнства і прославленню князів, бояр, монахів. Водночас вони містили відомості про соціальні відносини, побут та культуру того часу і опосередковано відбивали настрої різних верста населення.
Однією з протосоціологічних пам'яток першої половини XI ст. була "Руська правда" Ярослава /мається на увазі стародавня частина твору/, де відображається процес посилення залежності населення від феодалів, зміцнення князівської влади та феодальної власності на землю тощо.
У дидактико-теологічному творі першого київського митрополита Ілларіона "Слово про закон і благодать" /виголошений в 1049 році в зв'язку з закінченням будівництва оборонних споруд у Києві/ викладається релігійно-соціологічна концепція, згідно з якою історичний процес рухається зміною принципів релігії. Автор спростовує твердження про існування в світі певного “богообраного народу”, відкидає ідею “всеперемагаючої” імперії церкви.
Цінною пам'яткою літератури та джерелом протосоціологічних ідей є твір князя Київської Русі Володимира Мономаха "Повчання дітям" /ХП ст/. В ньому князь закликає своїх синів не творити беззаконня, бути гуманними, милосердними до підлеглих, усвідомлювати свою відповідальність, дбати про славу і могутність держави, відстоювати правду і справедливість, долати ненависть і злобу один до одного, чвари заради єдності землі Руської, громадського миру.
Увагу соціологів привертає лицарський епос "Слово про Ігорів похід" /ХІІ ст/. Автор твору прагне пробудити у князів почуття гордості за Руську землю, закликає їх до єдності, спільної боротьби проти ворогів, подолання міжусобиць.
Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі ХІ-ХІІІ століття. Важливою серед них є “Повість минулих літ”. Її опрацював чернець Києво-Печерської лаври — Нестор. Даний твір /за часом його доведено до 1113 р./ — це наукова праця, до якої автор додав і власні думки, зокрема ідеї єдності Київської Русі та її політичної незалежності.
Вихід на історичну арену Галицько-Волинської держави засвідчив “Галицько-Волинський літопис". Він є важливим джерелом вивчення соціального життя на західно-українських землях. ХШ-ХV ст. не залишили видатних творів. Це було пов'язано з тим, що вже в ХІІІ столітті різко змінилося соціально-економічне, політичне та духовне життя через панування на українських землях монголо-татарського іга. У XIV ст. центральноукраїнські землі були захоплені Великим князівством Литовським, а більшість галицько-волинських земель опинилися під польською владою.
Історична доля українського народу викликала до життя своєрідний соціальний феномен - козацтво - проміжну верству між шляхтою і селянством. На них не поширювались ні кріпацтво, ні панщина. Особливість цього феномена полягає в тому, що Україна, не будучи державою, фактично існувала в формі унікальної державно-правової системи, суб'єктом якої було козацтво. З ним були пов'язані перші переписи в Україні, створення війська реєстрових козаків.
Повертаючись до литовсько-польської доби в історії України, зазначимо, що в останню чверть XVI і першу половину ХVII ст. з'явилось чимало науково-теологічних трактатів, та історико-соціальних памфлетів, відкритих листів, послань, диспутів, збірок документальних матеріалів. Виникнення полемічних творів зумовлене зростанням боротьби українського народу проти Польщі.
Одним з джерел протосоціологічної думки того часу був твір дрібного шляхтича з Волині Христофора Філарета /псевдонім/ "Апокрисис" /1597 р./, в якому в релігійній формі відстоюється ідея рівності людей незалежно від місця і становища в суспільстві. Мислитель наголошував, що дотримання монархом закону, прав і свобод народу, суспільного договору і природних прав є основою сили і могутності держави. Народ, за переконанням Філарета, має захищати свої права.
Помітною фігурою в українському духовному житті був Іван Вишенський /бл. 1545-50—1620 рр/. До цього часу збереглося 16 його творів, в котрих мислитель виступив проти загрози окатоличення християн, порушував соціальні проблеми, критикував соціальну диференціацію населення і особливо дорікав тим правителям та церковним ієрархам, які податками, здирництвами довели підданих до того, що ті “чем би наготу покрити могли, не мают”. Вишенський висунув і обгрунтував концепцію соціальної рівності усіх людей, незалежно від їх соціального стану, відобразив усі основні елементи соціальної структури тогочасного польського та українського суспільства з їх соціальною ієрархією.
Важливий вплив на утворення української соціальної думки, протосоціологічних ідей ХVШ ст. має теоретична спадщина Григорія Сковороди /1722-1794 рр./. На його думку, щастя людини є у ній самій. Воно не залежить ні від матеріальних благ, ні від почестей. Смисл людського буття він бачив у людській праці, а справжнє щастя — у вільній “сродній” праці за покликанням, праці як життєвої потреби та найвищої насолоди. Людина повинна бути скромною, задовольнятися малим, не прагнучи до наживи чи багатства. Користолюбці та кар'єристи є винуватцями страждань людей, ворожнечі, сваволі, тиранії, воїн. Його ідеалом був такий лад, де всі співжитимуть у співпраці, волі, де діють закони супротивні тиранії та нерівності.
Значний внесок у розвиток пізнання людини, суспільства зробили представники Кирило-Мефодіївського Братства, створеного наприкінці 1845 - початку 1846 рр. До Братства належали М. Костомаров, М. Гулак, Т. Шевченко, П. Куліш, В. Білозерський та ін. Висловом основних ідей братчиків був твір М. Костомарова “Книга битія /буття/ українського народу”, в якому подано картину світової історії, історії України та її поневолення. Закінчується вона романтичною картиною “відродження та повстання України з мертвих”.
Братство відстоювало ідеал свободи, рівності, братства, ставило своїм завданням перебудову суспільства на засадах християнства і прагнуло ліквідації кріпацтва, класовості, гноблення людини, поширення освіти і об'єднання всіх слов'ян в одну республіканську федерацію, де кожний народ зберігав би свою суверенність. Провідна роль призначалась Україні, а Київ повинен був стати столицею федерації, де мав би збиратися загальний сейм.
2.4. Початок української соціології.
Визнано, що початком самостійних соціальних праць стали дослідження женевського гуртка українських вчених у 80-ті рр. XIX ст., які друкувалися в часописі “Громада”. Характерною ознакою їх діяльності була активна пропаганда положень, уже вироблених західною соціологічною думкою. Здебільшого повною мірою трансформувалися ідеї О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса та ін. На той час звертаються до проблем соціально-культурного життя українського народу професійні історики, філософи, економіст та літератори. Зокрема, членами Женевського гуртка були С. Подолинський, М. Драгоманов, Ф. Вовк та ін.
С. Подолинський /1850-1891 рр./ — публіцист, економіст, один з фундаторів української соціології. У своїх соціологічних студіях поєднував марксистські і соціал-дарвіністські погляди з політичною програмою громадянства. Він вважав, що суспільне життя відбувається згідно із законом боротьби за існування, а положення К. Маркса про додаткову вартість розглядав як одну з форм такої боротьби. Разом з тим С. Подолинський визнавав, що поряд з законом боротьби за існування діє закон зростання солідарності людей. В суспільстві з'являться можливості для самовираження талантів. Причини соціальної диференціації С. Подолинський вбачав насамперед у привласненні панівним класом додаткової власності, соціальну мобільність він пояснював належністю особи до тієї чи іншої національності.
Немало думок соціального змісту в працях Михайла Драгоманова /1841-1895 рр./. Вчений вказував на важливість застосування у етнографічних дослідженнях порівняльного методу. Дослідник активно відстоював ідею прогресу, який у суспільних відносинах виявляє себе у скасуванні неволі, панщини, у здобутті рівних конституційних прав тощо. Активно виступаючи проти “українофільства”, вчив, що перемога соціалістичного ладу у світі неминуча. А за “громадівського” соціалістичного ладу не буде окремих держав, з'явиться міжнародне братство. Драгоманова висунув ідею про федеративний принцип взаємозв'язку народів Росії.
Одним з кращих дослідників у галузі соціології був Максим Ковалевський /1851-1916 рр./. Будучи прихильником “теорії факторів”, тобто плюралістом, визнання обумовленості будь-якого соціального факту багатьма причинами, принципової їх рівнозначності, відсутність в них провідної і визначної, вчений виходив при цьому з думки про єдність всіх сторін суспільного організму і підкреслював, наполягав на єдності, універсальності методу. Його теорія факторів зводиться до теорії функціонального зв'язку соціальних явищ.
Важливе місце в системі соціальних поглядів Ковалевського посідає ідея прогресу як історичної неминучості. Соціологію він розглядав як науку про організацію та еволюцію суспільства, вважав за необхідне включити в завдання соціології вивчення не тільки прогресу, а й періодів занепаду, регресу, дисгармонії між окремими сторонами суспільства.
Певну лепту у розвиток соціології вніс Іван Франко /1856-1916 рр./. В ряді праць великий поет, демократ “прагнув проаналізувати генезу творення людської суспільності” і держав, вірив у майбутню справедливість, новий соціальний порядок — “громадівський соціалізм”. Він підкреслював, що в такому суспільстві ”над народом не буде управи згори, але саме народ з долу /тобто від громад/ управляє сам собою, працює сам на себе, сам образується і сам обороняється”. Громада намагатиметься розвивати кожного свого члена в силу його вроджених здібностей і в міру його розвитку і сил використати його для добра громадського та його ж власного добра.
І. Франко виступав за громадсько-федеративний принцип суспільного устрою, в якому вбачав основу свободи громади, об'єднання громад і народів. Згодом його федералістичні погляди еволюціонували до визнання федеративних зв'язків між незалежними державами.
2.5. Розвиток вітчизняної соціології у XX столітті.
Історія світової цивілізації свідчить про те, що розвиток науки, техніки та культури в тій чи іншій країні можливий лише за певних умов. Такими перш за все є економічна база, соціально-політичний устрій та його спрямованість, наявність кваліфікованих кадрів тощо. Саме вони, ці умови, незавжди були сприятливими для розвитку соціології в Україні.
Перші роки післяжовтневого періоду збіглися з періодом прискорення інтелектуалізації соціології. В цей час створювалися соціологічні наукові заклади, проводилися теоретичні, прикладні дослідження. Наукова і науково-видавнича діяльність по вивченню соціологічних проблем у 20-ті роки майже повністю зосередилась у Всеукраїнській академії наук /ВУАН/. З трьох її відділів саме соціально-економічний мав спеціальну кафедру соціології, очолювану у 1918-1920 рр. Б.Кістяківським.
Опосередкований характер щодо проблем соціології мала також діяльність комісії по вивченню соціального руху, яка зібрала значний емпіричний матеріал, досліджувала залежність продуктивності праці від заробітної плати та інших чинників. Кафедра соціальної політики, що також входила до названого відділу, досліджувала вплив народногосподарських процесів на інтереси робітників і селян. Деякі питання теоретичної соціології розроблялися співробітниками семінарів, що вивчали суспільне життя, відділом соціальної філософії, кафедрою історії і філософії права. У цих підрозділах активно співробітничав академік О. Гіляров, що досліджував психологію натовпу, співвідношення культури і цивілізації, межі застосування принципів та методів природознавства до вивчення соціального життя та інше.
У 1923-30-их роках видавалися "Записки соціально-економічного відділу". Окремі публікації порушували проблеми соціології, зокрема, статті М.Туган-Барановського, С.Дністрянського, О. Гілярова, праці А.Звоницької, О. Строніна та ін.
Значних зусиль до розвитку вітчизняної соціології доклав М. Грушевський /1866-1934/. Він вперше почав застосовувати в українській історіографії історико-соціологічний метод. Коло соціологічних інтересів вченого — фактори соціальної еволюції, закони суспільного розвитку, суть соціології. Вчений обгрунтував неможливість моністичного розуміння історії. Соціальний прогрес у цілому, на думку Грушевського, характеризується певним ритмом, тенденціями, формами. Йому також належить розробка курсу "генетичної соціології", який він читав з 1919 по 1921 рр. в Українському соціологічному інституті, що перебував у Відні. Центральною ідеєю генетичної соціології є теоретичне обгрунтування законів трансформації людського суспільства. За Грушевським, основною рушійною силою соціальної революції є постійне протиборство індивідуалістичних та колективістських тенденцій. В історії людства вчений виділив три стадії, які відповідають: 1) родоплемінному устрою, 2) класовому устрою і виникненню держави, 3) розвитку нових колективістських тенденцій, що знаменують собою перехід до народної демократичної держави. Перебуваючи за кордоном, він у 1919 р. організовує Український соціологічний інститут, який згодом прописався у Празі, а в 1921— у Відні.
Повернувшись у 1921 році в Україну, М.Грушевський очолив науково-дослідницьку кафедру з історії України, що мала секцію методології та соціології, якою керував Й. Гермайзе. Функцію інституту (про це мріяв М. Грушевський) фактично почала виконувати утворена наприкінці 1925 р. асоціація культурно-історичного досліду. У 1926-1927 рр. асоціація провела 24 засідання, де було виголошено 51 доповідь щодо соціологічного методу. Розвитку соціології в Україні сприяла і діяльність історичної секції ВУАН. У її органі — “Україна” — публікувалися статті соціального характеру, а також рецензії на праці Вебера, Вундта, Фрезера й інших авторів, на зарубіжні соціологічні видання. Багато уваги соціологічним питанням присвятили також ряд інститутів у межах ВУАН.
Після 1930 року соціологія як наука поступово втрачає свій самостійний статус. Соціально-економічний відділ АН УРСР за період 1937-1946 рр. не видав практично жодної вагомої праці соціологічного характеру. Наукова тематика із соціальних та національних питань була передана створеному у 1947 р. інститутові філософії АН УРСР.
У 1958 році виникла Радянська соціологічна асоціація. Через два роки в інституті філософії АН УРСР був створений перший соціологічний підрозділ-сектор дослідження нових форм праці і побуту, пізніше перетворений на відділ конкретних соціологічних досліджень. У 1968 році утворюється інститут конкретних соціологічних досліджень. Перший науковий підрозділ соціологічного профілю — відділ конкретних соціологічних досліджень Інституту філософії АН України — почав функціонувати у 1969 році.
60-ті роки ознаменувалися проведенням різних соціологічних досліджень на підприємствах України, пов'язаних з умовами життя, залежністю способу життя від соціально-побутових і соціально-демографічних чинників.
У 80-ті роки соціологія відновлює свій статус самостійної науки. Відкриваються нові дослідницькі центри. Розвиток соціології стає нагальною потребою України. Яскравим виявом цієї тенденції України було відкриття восени 1990 року Інституту соціології Академії наук України, створення Української соціологічної асоціації, в університетах почали працювати факультети та відділення для підготовки професійних соціологів, започатковуються соціологічні видання, утворюються спеціалізовані ради по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата та доктора соціологічних наук, — починає виходити журнал “Філософська та соціологічна думка”. Соціологія стає універсальною академічною дисципліною, основи якої вивчають у всіх вузах республіки. Все це є важливою передумовою створення дійсно української соціологічної школи.
І все ж для того, щоб соціологія посіла належне їй місце в нашій науці і практичному житті потрібен певний час, продовжуваність якого багато в чому залежить від реальних соціально-економічних та політичних умов в країні.
ТЕМА 3. Соціальна структура суспільства.
3.1. Сутність соціальної структури суспільства та її складові елементи.
Під соціальною структурою суспільства розуміють всю сукупність існуючих в даній країні стійких спільностей людей, а також взаємозв’язки і взаємовідносини між ними.
Основними елементами соціальної структури суспільства є:
класи та соціальні верстви (страти);
соціально-етнічні спільності (нації, народності, національні та етнічні групи);
соціально-демографічні спільності (групи людей за віком, статю, сімейним станом);
професійно-кваліфікаційні спільності (за родом занять в тій чи іншій галузі і професії);
соціально-територіальні спільності (населення міста, села, регіону).
Таким чином, соціальна структура суспільства в свою чергу складається із ряду структур:
соціально-класової, соціально-етнічної, соціально-демографічної, професійно-кваліфікаційної, соціально-територіальної.
3.2. Сучасні концепції соціально-класової структури суспільства.
Є різні теорії щодо характеру соціальної структури суспільства. З-посеред них:
соціальної стратифікації;
класів;
еліти;
середнього класу;
соціальної мобільності.
Теорія соціальної стратифікації.
Саме поняття “стратифікація” запозичене із природничих наук: від лат.stratum – пласт, шар, а faciо – робити. В соціології під соціальною стратифікацією розуміють “водночас процес і результат соціального розшарування елементів соціальної структури.” /1, 606/. Як процес, це – відтворення нерівного доступу індивідів та їх об’єднань до дефіцитних благ і ресурсів. Як результат – це ієрархічне, вертикальне розміщення членів суспільства відповідно до міри володіння й розпорядження певними благами. Множина індивідів, для яких така міра є спільною чи близькою за значенням, утворює соціальний прошарок (соціальну верству). Слід особливо підкреслити, що соціальна стратифікація це не просто різне становище в суспільстві різних індивідів, сімей чи навіть верств, але саме нерівне їх становище.
Різні вчені і школи по-різному пояснюють виникнення соціальної нерівності. В англійському словнику із суспільних наук зокрема сказано, що : “Стратифікація – це процес, в результаті якого сім’ї і індивіди виявляються нерівними один одному і групуються в ієрархічно розміщені страти з різним престижем, власністю і владою”.(2, 25).
Основи теорії стратифікації закладені Максом Вебером, який розглядав соціальну структуру суспільства як багатомірну систему, де поруч з класами і їх відносинами власності важливе місце належить статусним і владним групам. Соціальний статус означає становище особи, яка займає його в суспільстві відповідно до віку, статі, походження професії, сімейного становища. Соціальний статус пов’язаний з престижем, тобто оцінкою індивіда в суспільстві.
У конфліктологічній теорії Р.Дарендорфа вирішальним критерієм у стратифікації визначається розподіл влади в суспільстві, яким забезпечується доступність матеріальних благ і символічних ресурсів у вигляді шани, честі й слави.
Функціональна теорія, що представлена американськими соціологами Т.Парсонсом, Р.Мертоном, К.Девісом, У.Муром та ін., причиною соціальної стратифікації вважає розподіл функцій в суспільстві. Згідно цієї теорії тим, хто виконує найважливіші функції, а також функції, що потребують для свого виконання грунтовної підготовки, компетентності, суспільство забезпечує доступ до тих благ, які в даний час і в даному суспільстві дефіцитні.
Е.Гідденс, англійський соціолог, крім критеріїв багатства, власності й доступу до матеріальних благ та продукції культури, називає і такий критерій поділу на страти як статева належність. Жінки, вважає він, завжди мали нижчий соціальний статус.
Отже, теорія соціальної стратифікації допомагає побачити в повному обсязі ту соціальну нерівність, що існує між індивідами і групами суспільства, а також виявити різноманітні ознаки, що лежать в основі цієї соціальної ієрархії.
Теорія класів. Слід зауважити, що багато соціологів, як в минулому, так і тепер, серед всіх соціальних верств і груп соціальної структури найбільшого значення надають саме класам. Звичайно, зміни в суспільному житті в багатьох розвинутих країнах світу в епоху пізнього модерну, а також реформації посткомуністичних держав поставили на порядок денний питання актуальності суспільної ролі класів. Тому одні вчені поспішили обмежити соціальний простір впливом лише соціальних страт, а інші – основними соціальними акторами визнали тільки еліту.
Перехід від заідеологізованої в радянські часи теорії класів до виключно теорії стратифікації пояснюється різними причинами.
Перший аргумент пов’язаний з пострадянською трансформацією соціальної структури. Вона стає більш фрагментарною, багатоверствовою. Така фрагментарність, або поділ на різні групи, відбувається навіть в межах великих класів, зокрема, робітничого, селянського, а також серед такої соціальної групи, як інтелігенція.
Другий аргумент. Теорія про “смерть класу” розповсюджується і на Заході. (3, 7). Соціологічні дослідження фіксують відносне падіння значення класової ідентифікації на тлі розходження секторів споживання, культури і т.ін. в сучасному світі.
Третій аргумент. В радянській теорії не було повної науково-розробленої класової теорії, хоча був зроблений значний внесок у вивчення соціально-професійних груп (теорії О.Шкаратана, Т.Заславської, Р.Ривкіної, Ю.Арутюняна, Л.Гордона та ін.). Радянське суспільствознавство користувалось значною мірою заідеологізованою, вихолощеною версією марксизму. Водночас, у сучасній західній соціології процеси класоутворення вивчені досить грунтовно. Ці твердження про “кінець класу” підштовхнули дослідників до перевірки даної тези. Упродовж 80-90-х років групами вчених Г.Маршалла, М.Хоута, Дж.Голдторна, Е.Райта, Дж.Еванса та ін. було переконливо показано, що кристалізація класової свідомості в індустріальних країнах залишається високою. А це означає, що класи продовжують бути провідними “акторами” соціальних процесів у сучасних суспільствах. Таким чином, відбувся не “занепад класу”, а сталися зміни змісту соціальних класів та їхнього місця і ролі у сучасних суспільствах. Найістотніші зміни класів такі:
зниження ролі традиційних класів;
зростання ролі нових класів (зокрема нового середнього класу);
зміни в розподілі економічного капіталу;
посилення культурних чинників у класовому поділі;
розширення внутрішньо-класової різноманітності через індивідуалізацію і стилізацію життя.
Щоб охарактеризувати сутність класу, тобто визначити його ознаки, а також сутність міжкласових відносин на протязі їх історичного розвитку, слід звернутися як до класичної спадщини, так і до сучасних теорій.
Деякі вчені вважають, що саме марксизм вніс найбільший вклад у характеристику класів (4, 36).
Згідно Марксу класи – великі групи людей які відрізняються один від одного насамперед їх відношенням до засобів виробництва.
Класову теорію марксизму розвиває далі М.Вебер. Він вважав, що класова належність визначається не тільки контролем над засобами виробництва, а й економічними відмінностями, що не випливають з відносин власності (кваліфікаційні, професійні та ін.).
Об’єктивний економічний чинник покладений в основу визначення класів і сучасним англійським соціологом Е.Гіденсом. “Класи, - вказує він, - утворюються залежно від різниці в економічному становищі між угрупуваннями індивідів, нерівностей у володінні та контролі над економічними ресурсами (4, 293)”.
Сучасні західні і вітчизняні соціологи називають і інші ознаки класів. Зокрема, західний соціолог П.Бурдьє до таких ознак відносить не тільки економічні блага, а й такі капітали, як культурний (освіта, особливі знання, вміння, стилі життя), символічний (авторитет, престиж, репутація), або соціальний (зв’язки) (3, 10).
Український соціолог О.Куценко (див. 3), узагальнюючи погляди К.Маркса і М.Вебера, доходить висновку, що класи це, передусім, можливість свідомих колективних дій для реалізації інтересів великої групи людей, які мають подібні соціальні позиції у просторі соціальних нерівностей суспільства. Клас – це соціальна сила, здатна солідарно діяти і змінювати суспільство. Отже, до основних ознак класів вона віднесла не тільки статичні економічні, культурні та соціальні ресурси, але й динамічні, пов’язані з їх спільними діями.
Але, якщо врахувати насамперед основні ознаки, то можна зробити висновок, що соціальні класи – великі соціальні спільності, що сформувалися на базі економічних відмінностей.
Не однозначними є погляди соціологів і на час існування класів та відносини між ними. Маркс вважає, що класи виникають в рабовласницьких і феодальних суспільствах і будуть існувати аж до вищої фази комуністичної формації, комунізму (змінюючи свою природу на її нижчій фазі - соціалізмі).
На противагу цим поглядам – Е.Гіденс розрізняє в історії людства не тільки класову соціальну структуру, а чотири головних види стратифікаційних системи: рабство, касти, стани та класи.
Щодо міжкласових відносин, то згідно марксизму, класова боротьба була проголошена рушійною силою усіх соціально-неоднорідних суспільств.
Немарксистські соціологи дотримуються інших поглядів. Класові суперечності не доводяться ними до антагонізму і непримиренної боротьби. Зокрема, такі вчені, як М.Вебер, визнаючи існування міжкласових суперечностей, радить як їх вирішити. Сучасні суспільства дають ще більше прикладів мирного розв’язання класових проблем.
І, нарешті про те, які ж класи існують в сучасних суспільствах. Більшість соціологів називають три класи – вищий, середній та нижчий. А от Е.Гіденс визначає навіть чотири основних класи для сучасної Великої Британії. Такими, на його погляд, є: вищий, середній або “білі комірці”, робітничий клас або “сині комірці” і найнижчий клас (андерклас)(див. 5). Вищий клас – це люди, які володіють значною власністю (приблизно 1% людей). До середнього класу він відносить власників невеликого бізнесу, менеджерів та людей, котрі виконують висококваліфіковану роботу, службовці, вчителі, медпрацівники та інші. Робітничий клас – люди, що виконують ручну працю. Найнижчий клас – це робітники, що формуються в основному із національних меншин і мають дуже низький життєвий рівень.
Розглянувши класовий підхід до розвитку суспільства, варто наголосити, що не всі соціологи його дотримувались і дотримуються. Частина вчених пояснює соціальну структуру суспільства, виходячи із елітарних позицій.
Теорії еліти. Елітистські погляди виникають з початком розвитку соціально-політичної думки, проте особливо актуальними стають в кінці ХХ ст.
Визнано, що найвагоміший внесок в теорію елітизму зроблено в першій третині ХХ століття трьома відомими соціальними дослідниками Гаетано Моска, Вільфредо Парето і Робертом Міхельсом. Жоден з них не заперечував і ліберально-демократичних цінностей (незважаючи на певні симпатії до італійського фашизму). Проте їхні концепції пізніше використовували як альтернативу західному лібералізму і демократизму.
Зокрема, Моска доводив, що можновладці завжди складають меншість суспільства, незалежно від суспільної форми його організації. Водночас, він наголошував на необхідність юридичного захисту громадянських прав, висловлювався за представницьке керівництво, незважаючи на ідеологічну нераціональність такого способу суспільного управління.
В.Парето розробив систематизовану теорію залежності соціальних і політичних змін від “колообігу правлячих еліт”. Він доводив залежність суспільних відносин від характеру владарюючих, які можуть належати до типу “лисиць” або “левів”. За його висновками, правлячу еліту може заступити тільки інша еліта, при залучені активних елементів із загалом пасивної маси.
Міхельс розглядав виникнення елітизму в організаціях, навіть в таких егалітарних, як соціалістичні партії. З часом у партіях лідери відокремлюються від мас, вважав він, перетворюються в олігархічну структуру, що протилежна масам, і це є “залізним законом” їх розвитку.
І хоча Парето, Моска і Міхельс мали своє власне бачення елітизму, проте спільне для них те, що еліта згідно їх розумінню – це група обраних, вища верства. Ознаки, за якими людей відносять до цієї привілейованої страти, є такі: походження, значні доходи, найвищий індекс у професійній діяльності, особливі чесноти. Тобто, еліта це ті, кому від природи чи за становищем надана влада над іншими. Еліті належить здійснювати політичне керівництво, забезпечувати розвиток суспільства. Така теорія еліти протилежна ідеям демократії.
З переходом багатьох суспільств до розвитку на засадах ліберального демократизму, до суспільств “загального добробуту”, соціальна наука дедалі частіше звертається до так званих “ демократичних теорій елітизму”, що наголошують на тому, що оскільки еліти відіграють помітну роль в управлінні сучасним суспільством, вони не ворожі й несуперечливі щодо сутності демократії як домінуючої форми управління. Таким чином, сучасні дослідники відмежовуються від жорстокого елітизму попередників. Якщо узагальнити ці теорії, то серед них можемо виділити дві основних парадигми (ідеї, що тривалий час продовжують розвиватися різними послідовниками). Згідно першої джерелом виникнення еліт є психологічна структура мас, що має такі риси як пасивність, інертність, невміння перебирати на себе відповідальність, ініціативу тощо. Її розвивають прибічники концепцій “масового суспільства”, “соціології натовпу” і ін. Еліта, у такому розумінні, не є втіленням якихось особливих якостей чи функцій, а швидше явище, що виникає в масовій психології. За висновком відомого теоретика цього підходу В.Райха, “задля того, щоб зайняти вище суспільне положення за умов соціального хаосу, необхідно лише мати достатньо хитрощів, невротичного честолюбства, волі до влади і грубості”(6, 9). Диктатура фашистського типу знаходить своє виправдання в ірраціональній природі та невідповідності пересічної людини вимогам сучасної цивілізації. Отже, тут елітизм пов’язують із антидемократизмом.
В рамках другої парадигми висуваються теорії плюралізації еліт. Зокрема, вони представлені в ідеях таких теоретиків західної суспільно-політичної думки, як З.Бауман, Дж.Хайлі, Дж.Філд та ін. Узагальнивши їх погляди, можна виділити такі спільні риси цих теорій:
елітні групи вже не є непохитними авторитетами в межах усієї спільноти, тобто це не якась особлива соціально-стратифікаційна верства, вони представлені в окремих об’єднаннях;
теорії плюралізації еліти виявляються і в тому, що її панування, або володарювання є тимчасовим, відкритим до заміщення, залежним не від особливого їх статусу, що раз і назавжди даний, а від здатності та підготовки предендентів виконувати свої функції;
новій еліті не належить беззаперечна монополія на істину, право визначати смаки або критерії, що відділяють “добро” від “зла”. Тут авторитетність в одній сфері має доповнюватись авторитетами з інших сфер. Отже, плюралізація еліт виявляється і в їх змінності і взаємозалежності;
на відміну від поширених раніше визначень еліти у працях Парето, Міхельса, Моска, де цей термін використовували для визначення осіб, котрі досягли найвищих персональних якостей у своїх професіях, сучасний підхід зосереджений на політичній ефективності осіб, які посіли високі владні позиції, на тому як вони виконують керівні функції і яке місце в управлінні посідають;
для нових теорій еліти характерна і така риса її діяльності, що для кращого здійснення своїх соціально-політичних функцій, еліти мають бути незалежними від безпосереднього впливу громадськості або демократичного прийняття рішень, хоча таке положення і викликає заперечення з боку лібералів чи соціалістів. Таким чином, сутність сучасного елітизму втілюється в надідеологічній, надціннісній позиції незалежного фахівця, прагматичного політика, котрий свідомо відсторонюється від мінливих соціальних суперечностей конфліктів.
Отже, представники теорій “плюралізації еліт” вважають, що еліта це особи, котрі посідають стратегічні позиції в громадських і приватних організаціях: уряді, партіях, виробничих фірмах, профспілках, війську, в засобах масової інформації, освітніх інституціях, релігійних об’єднаннях. Якщо йдеться про наднаціональну еліту, такими організаціями виступатимуть ті, лідери яких мають достатній вплив на перебіг та наслідки національної політики (6, 9).
Російський соціолог Ж.Т.Тощенко називає низку якостей, якими повинна володіти еліта (7, 132). По- перше, її служіння вищим інтересам суспільства і захист національних інтересів.
По-друге, відповідність високим моральним якостям, постійна відповідальність за свої справи, людська гідність.
По-третє, високий інтелектуальний рівень, який сприяє раціональному, ефективному вирішенню життєвих проблем.
Таким чином, елітою він вважає не того, хто має більше влади чи грошей (капіталу), а того, хто володіє необхідними громадянськими і моральними якостями.
Теорія середнього класу. Найбільшої ваги та значущості в сучасних цивілізованих країнах набирає середній клас, бо саме він створює у них основні матеріальні та духовні цінності.
На думку більшості соціологів, середній клас має найбільш складну структуру, оскільки об’єднує і бізнесменів, і людей найманої праці (більшість інтелігенції, управлінський персонал середньої та нижчої ланки, фермери, робітники високої кваліфікації та ін.). Доходи осіб, які працюють за наймом, як правило, не нижчі за доходи середньої та дрібної буржуазії. За критеріями доходу та розміру власності до середнього класу часто включають три чверті всього населення. Зростання середнього класу частіше пов’язують з розвитком освіти. Причому традиційно зростання середнього класу розглядається як джерело стабільності та розквіту суспільства. Люди середнього класу працелюбні, наполегливі у досягненні цілей, уміють розпоряджатися благами, цінують надані суспільством можливості для соціальної мобільності. Хоча наявність середнього класу не виключає поляризації суспільства.
Теорія соціальної мобільності. Поняття соціальна мобільність було введено в соціологічний обіг П.Сорокіним у 1927 році і означає переміщення індивідів між різними рівнями соціальної ієрархії, тобто між класами, соціальними верствами, групами. Ступінь соціальної мобільності часто використовується або як показник рівня відкритості і рухомості суспільства, або навпаки – його консервативності, замкнутості. Відомо, що у станово-кастовому суспільстві соціальна мобільність майже відсутня. В суспільстві з ринковими відносинами можливість переходу людини з однієї соціальної позициї в іншу не визначається лише родовими ознаками, а багато в чому залежить від самої людини, її творчих здібностей.
Існує два основних типи соціальної мобільності: горизонтальна і вертикальна. Горизонтальна соціальна мобільність – це рух між однорідними в соціальному відношенні позиціями і категоріями населення. Прикладом горизонтальної соціальної мобільності можуть бути – перехід з одного підприємства на інше, з одного громадянства в інше, з однієї професії в іншу, з однієї сім’ї в іншу при розлученні або повторному шлюбі. В усіх цих випадках зміни в соціальному становищі індивіда не відбуваються.
Вертикальна соціальна мобільність – це рух індивіда або соціального об’єкта з однієї соціальної верстви в іншу по висхідній (підіймання) або низхідній (пониження).
Крім типів можна виділити також різні форми, види, та рівні соціальної мобільності .
Форми соціальної мобільності для висхідних течій:
перехід індивіда з нижньої верстви у вищу;
перехід всієї групи (в т.ч. і індивіда) у вищу верству.
Низхідна течія також має дві форми:
переміщення індивіда з вищої соціальної позиції на нижчу;
пониження статусу групи в цілому.
В залежності від чинників, що зумовлюють мобільність вона буває таких двох видів:
мобільність як добровільне переміщення;
мобільність, яка обумовлюється структурними змінами (наприклад, індустріалізацією).
Соціологи вивчають і такі види мобільність:
інтергенераційна мобільність, що вказує на співвідношення життєвих позицій індивіда та його батьків;
інтрагенераційна – співвідношення життєвих позицій одного індивіда в різні періоди його трудового життя.
Звичайно, для просування вверх важливе значення має і соціальний статус батьків. Розрізняють і різні рівні соціальної мобільності:
“близька” – між суміжними ієрархічними структурами;
“дальня” – між віддаленими.
До чинників, що зумовлюють соціальну мобільність, відносяться:
професійна підготовка;
система суспільного устрою (відкритий чи закритий тип суспільства);
належність до політичних партій;
успішний бізнес;
вигідний шлюб і ін.
У перехідні періоди в зв’язку із зростанням соціальної мобільності особливої гостроти набуває проблема маргінальності.
Маргінальність – це стан особистості або спільності, що існує на межі різних культур. Це стан тих, хто відійшов від своєї страти, але ще не адаптувався до нової, не прийняв її цінностей, норм. Прикладами цього можуть бути ті, хто переїздить із села до міста, змінює професію, потрапляє до управлінської структури. Вони не відразу стають городянами, професіоналами, управлінцями. Маргінали переживають труднощі адаптації, стресові стани. Маргінальним може бути навіть все суспільство, якщо перехід до нових соціальних умов здійснюється швидко. В такому суспільстві нове тільки започатковується, а старі стереотипи, цінності продовжують існувати.
3.3. Тенденції розвитку соціальної структури в Україні.
Нині ще не можна говорити, що в Україні сформувалася стабільна соціально-класова структура, оскільки вона перебуває на перехідному етапі розвитку до нових ринкових відносин. Але все ж можна виділити основні тенденції розвитку цієї структури.
По-перше, відбувається процес подальшої диференціації соціальної структури суспільства, що обумовлений новим суспільним поділом праці, появою нових форм власності, динамікою розподільчих відносин. Ця диференціація виявляється у виникненні нових класів і соціальних верств, у змінах, котрі відбуваються в середині робітничого класу, селянства.
Зокрема, з’явився клас нових власників – підприємців або нова буржуазія. Нова буржуазія склалася за активного заохочення держави не на “голому” місці. В зародковій формі вона існувала в “тіньовій” економіці в 70-80-і роки; в період горбачовської перебудови легалізувалась і активізувалась, перетворившись в так званих кооператорів. Віхами її прискореного розвитку стали: лібералізація цін і пограбування вкладників “ощадкас”, “ваучерна” приватизація і акціонування державних підприємств. Центром економічної могутності буржуазії є комерційні банки, які контролюють цілі галузі промисловості.
З’явився численний прошарок приватних власників, котрі можна віднести до дрібної і середньої буржуазії (власники майстерень, магазинів, бензоколонок, вантажного транспорту). Сюди можна віднести також частину фермерства і “човників”, які одержують прибуток від перепродажу імпортних товарів.
Про якісний склад останніх свідчать і такі факти. Асоціація сприяння розвитку малого бізнесу “Єднання” провела опитування 20% торговців на одному з ринків Києва. Картина виявилась вражаючою і символічною. Серед працюючих на ринку 87% - безробітні. 82% торговців мають середню спеціальну і вищу освіту. Жінок на ринку 72,7%, чоловіків – 27,3%. Середній вік торговців – 37,5 роки (жінки – 38,1 року, чоловіки – 38,8 року). Тобто на ринку виявився найпродуктивніший в будь-якій країні прошарок, кістяк нації.
Говорячи про нову українську буржуазію, слід звернути увагу і на таку її характерну рису: на відміну від західної – вона переважно з’являється не в сфері виробництва, а в сфері обміну товарами і, при чому, переважно імпортними. Це не сприяє розвитку вітчизняної промисловості, збагаченню бюджету, врешті-решт, нації, а розвиває економіку Туреччини, Китаю та інших країн.
Особливе місце в соціальній структурі суспільства посідає зростаючий прошарок працівників охорони. До традиційної охорони державних підприємств і установ додалась озброєна охорона в комерційних структурах, а також десятки тисяч персональних охоронців державних чиновників, банкірів, біснесменів тощо. Ці молоді, здорові молодики, що пройшли спеціальну підготовку, відірвані від продуктивної праці, але високо оплачуються за рахунок понад прибутків “нових українців” і державного бюджету.
Зростає чисельність паразитичних прошарків. До них потрібно віднести перш за все кримінальні групи рекетирів, злодіїв, грабіжників, проституток.
Головна роль, безумовно, належить організованій злочинності, яка інколи зрощується з корумнованим держапаратом.
Зростає такий паразитичний прошарок, як рант’є – особи, що живуть на доход з капіталу.
Збільшується кількість управлінців в центрі і на місцях, хоча ефективність управління досить низька.
Зростає кількість маргінальних осіб.
Відбуваються зміни в робітничому класі, іде процес подолання його відчуження від засобів виробництва і розшарування в залежності від форм власності (робітники приватних, кооперативних, акціонерних, державних підприємств).
Зміни відбуваються із селянством, воно стає носієм виробничих відносин, що вже не грунтуються на колгоспній і державній формах власності, а на орендній, кооперативній, індивідуальній.
Другою тенденцією розвитку соціальної структури є поглиблення поляризації українського суспільства на багатих і бідних. Сьогодні в Україні “…5% дуже багатих, 10% забезпечених і 85% бідних та злидарів” (8, 6).
По-третє, зростає чисельність декласових елементів (жебраків, бомжів тощо);
Четверте, реальністю стало безробіття, рівень якого зростає.
В п’ятих, падає престиж інтелектуальних професій, в результаті чого представники розумової праці змушені емігрувати чи займатися працею, що не потребує освіти і кваліфікації.
Хоча соціально-класова структура України знаходиться ще в стані формування, проте вже зараз в ній проглядається певна соціальна стратифікація. Вона виглядає таким чином:
вищий клас (буржуазія, номенклатурна бюрократія, вища політична еліта);
управлінський персонал нового типу (управляючі, керівники, менеджери приватних змішаних підприємств);
рядове чиновництво;
середня та дрібна буржуазія (власники майстерень, магазинів, бензоколонок, частина фермерства, “човники” та ін.);
робітничий клас;
клас селян;
ІТП і рядові службовці;
науково-технічна і гуманітарна інтелігенція;
групи індивідуальної трудової діяльності;
учні та студенти;
пенсіонери;
безробітні;
паразитичні прошарки і групи (рекетири, злодії, рантьє, проститутки, здирники);
декласовані елементи (бездомні, жебраки та ін.).
Якщо економічні і політичні реформи в Україні будуть проводитись успішніше, то цивілізованішою ставатиме і її соціальна структура. В ній буде зменшувались “прірва” між багатими і бідними, зростатиме середній клас, зменшиться кількість безробітних і маргінальних верств.
ТЕМА 4. Соціально-територіальна (поселенська) структура суспільства.
4.1. Соціально-територіальні спільності: сутність та різновиди.
Складовою частиною соціальної структури суспільства є соціально-територіальні спільності, що уособлюють поділ населення за місцем постійного проживання. У процесі їх дослідження основна увага приділяється вивченню найбільш характерних рис та особливостей, що відрізняють одну територіальну спільність від іншої, з’ясуванню тенденцій їх розвитку, розробці рекомендацій для розв’язання проблем, притаманних даній території.
Який же зміст вкладають соціологи в питання соціально-територіальна спільність? Це сукупність людей певної території, між якими виникають соціальні зв’язки, це спільність людей, що мають віками вироблене відношення до конкретної господарчо освоєної території.
Основними ознаками соціально-територіальних спільностей є:
Наявність різноманітних стійких зв’язків між людьми, включених в дану спільність;
Однорідність об’єктивних умов їх життєдіяльності;
Певна цілісність структур, в рамках яких функціонує соціально-територіальна спільність.
Соціально-територіальні спільності мінливі і рухомі по суті, що багато в чому залежить від таких об’єктивних факторів: географічного розташування, наявності природних копалин, кліматичних умов, екології тощо.
Розрізняються соціально-територіальні спільності за наступними параметрами:
Розміром території;
Щільністю населення;
Особливостями політичного життя;
Соціальним та національним складом;
Рівнем економічного та культурного розвитку.
Соціологи виділяють декілька видів соціально-територіальних спільностей: первинний; регіони і типи населень.
Особливості первинного виду соціально-територіальних спільностей:
а) Адміністративно-територіальний устрій — це поділ території країни на окремі частини — адміністративно-територіальні одиниці (краї, області, провінції, департаменти, губернії, волості, райони, сільські управи та ін.), на основі якого створюються і діють органи державної влади і управління на місцях. Такий устрій притаманний унітарним державам, де все підпорядковано єдиному центру.
Територіальний устрій конкретної держави визначається конституціями або іншими законами держави. Зокрема, Конституція України проголошує: стаття 132 “Територіальний устрій України грунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних, демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій”. Стаття 133 передбачає, що “систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села”.
В адміністративно-територіальному відношення Україна поділена на 480 районів та 120 районів у містах, які об’єднані в 24 області та автономну республіку. І в кожному районі є адміністрація, є рада, є податкова адміністрація, є відділення міліції, ДАІ, суд, пожежники, санстанція, архітектура, відділення зв’язку та ін. служби.
б) Політико-адміністративний устрій. У відповідності з ним країна поділена на території, кожна з яких являє собою певне державне утворення (штати — США, землі — Німеччина, республіки — Росія тощо). Кожна з таких територій має свою конституцію, відповідні їй органи управління, суд, законодавчу базу та ін. Проте їх правові, соціальні та культурні функції не виходять за межі федеральної конституції і федеральних законів. Політико-адміністративний поділ держави притаманний федераціям.
Регіон (від англ. — region — область, округ) — в широкому розумінні — це будь-яка територіальна спільність людей; у вузькому — це визначена одиниця територіальної структури (область, частина країни, група країн), яка складає більш менш єдиний територіально-господарчий комплекс. Системоутворюючими ознаками регіонів як цілісних соціально-економічних систем є: спільність економічного життя, культурна і соціальна своєрідність, загальні риси способу життя населення. Відособлення регіонів має, за звичай, об’єктивні причини і пов’язане, передусім, з такими факторами, як характер заселення даної території, географічне положення, характер і особливості проведення індустріалізації, ринкових відносин, склад населення та ін. Все це обумовлює поділ країни, або певних територій, на регіони. В Україні, зокрема, умовно виділяється: Західний, Східний, Центральний та Південний регіони. У США нараховується 282 регіони, у Франції — 26 і т. д. Регіонами є також Європа, Азія, Близький Схід тощо. Регіональна структура суспільства переважно обумовлена роллю і місцем, що займають регіони в суспільному поділі праці. В залежності від цього відокремлюють такі типи регіонів: індустріальні, індустріально-аграрні, аграрні та ін.
Типи поселень — це історично утворені, обумовлені поділом праці форми соціальної та просторової організації суспільного виробництва і проживання населення. До них відносяться, передусім, сільські та міські поселення (місто, село, селища міського типу, хутора тощо), які є предметом вивчення спеціальних соціологічних теорій.
4.2. Соціологія міста і села.
Сучасне місто — це найбільш поширена форма розселення людей, зайнятих переважно несільськогосподарською працею. Перші міста почали виникати у VIII-III тис. до нашої ери у Індії, Китаї та Північній Америці внаслідок:
суспільного поділу праці, тобто відокремлення ремесла від сільського господарства;
розвитку промисловості, ремесел та торгівлі;
виникнення могутніх держав;
поширення релігійних вірувань.
Типовим для забудови стародавніх міст було те, що вони були огороджені кам’яними стінами, найбільший майдан перетворювався на місце публічних зборів громадян, у центрі функціонував ринок, головні будови розташовувалися поблизу релігійних місць, муніципалітетів тощо, правлячі кола, як правило, проживали у центрі міста.
Сучасне місто — це, у переважній більшості, концентроване коло, поділене на сегменти. У центрі розташовані ділові фірми і культурні заклади; його оточують квартали, де живуть нижчі верстви населення; у приміській зоні проживають люди з високим рівнем достатку. Містами визнаються лише ті населені пункти, що мають певну людність: Данія — понад 250 чол., Малайзія — 1 тис. чол., Непал — 5 тис. чол., США — 5 тис. чол., Японія — 50 тис. чол., Україна — 10 тис. чол. і т. д.
Міста розрізняють між собою чисельністю населення, рівнем та спрямованістю економічного, соціального та культурного розвитку (адміністративні та культурні центри, історичні пам’ятки, міста-фортеці, прикордонні міста, релігійні центри тощо).
Що ж собою являє соціологія міста, які соціальні проблеми вона досліджує? Соціологія міста — це галузь знань, що розкриває конкретні особливості розвитку і функціонування міста в певних історичних умовах, вивчає соціальні процеси, форми та інститути урбанізації. Об’єктом пізнання соціології міста є місто як соціально-територіальна (просторова) спільність, комплекс соціальних сфер та інститутів, як поселенська структура, як основна підсистема в системі розселення людей. Предметом вивчення — є соціальна сутність, генезис, функції, загальні, специфічні та емпіричні особливості міста як соціальної системи.
В основне коло проблем соціології міста входить:
вивчення ролі міста в суспільстві та системі розселення;
основні причини появи міста і фактори, що впливають на його розвиток, урбанізація;
визначення основних підсистем міста та їх взаємозв’язок;
соціальна стратифікація міста та етнічний склад населення;
особливості міського способу життя і спілкування;
соціологія міста та ін.
Значне місце в соціології міста належить процесам урбанізації. Урбанізація (від лат. urbanus — міський) — це історичний процес зростання і підвищення ролі міст в розвитку суспільства, обумовлений об’єктивною необхідністю концентрації та інтеграції матеріального та духовного виробництва, форм і засобів соціального спілкування.
Урбанізація пов’язана з процесами територіальної локалізації різних сторін суспільного життя у великих містах, які перетворюються на провідні центри управління розвитком суспільства, науково-технічного та культурного прогресу. Зміст процесу урбанізації розкривається через діяння двох взаємопов’язаних тенденцій. Перша полягає в зосередженні економічного і культурного потенціалу суспільства у великих міських центрах, що створює умови для їхнього прискореного та ефективного розвитку; друга виявляється в поширенні результатів діяльності провідних центрів на інші регіони країн, суспільство в цілому.
Сучасний етап урбанізації органічно пов’язаний з науково-технічною революцією, він характеризується утворенням міських агломерацій — нових функціонально-просторових форм організації виробництва і розселення людей, посиленням ролі “виробництва знань” і соціальної інформації, значним розвитком людської культури і способу життя.
Агломерація — це сполучення населених пунктів головним чином міських в одне ціле з інтенсивними господарськими, трудовими і культурно-побутовими зв’язками.
В Україні є ряд великих агломерацій — київська, харківська, донецька, львівська, що порушують принципово нові соціальні проблеми, викликані проживанням величезної чисельності населення на обмеженій території.
Поряд з агломераціями виникають мегаполіси (від грец. megalu — великий, nolis — місто) — найбільша форма розселення, яка утворилася в результаті зрощування великої кількості сусідніх міських агломерацій. Прикладом є у США мегаполіс, розташований вздовж Атлантичного узбережжя (Бостон, Вашингтон), населення якого складає близько 50млн.чоловік.
Науково-технічний прогрес, з одного боку, сприяє розв’язанню проблем розвитку міст, з другого — постійно висуває нові проблеми, пов’язані з прискоренням процесів урбанізації. Швидке зростання міського населення ускладнює послідовне вирішення проблем трудових ресурсів у масштабі регіонів, загострює екологічну ситуацію. Внутрішні суперечності урбанізації розв’язуються на основі реалізації комплексних програм розвитку міст, що зв’язують в єдине ціле вузлові питання підвищення ефективності виробництва, вдосконалення кооперації та спеціалізації промисловості й пов’язані з ними проблеми містобудування, оптимального використання трудових ресурсів і території міста з тим, щоб створити найбільш сприятливі умови для праці і відпочинку людини, всебічного розвитку її інтересів і здібностей, задоволення матеріальних і духовних потреб.
В умовах урбанізації міста стають носіями революціонізуючої дії великої промисловості, наслідком якої є ріст соціальних суперечностей. Урбанізація призводить до становлення і поширення нових і розвинутих форм способу життя і соціальної організації, до прискорення розвитку основних соціально-класових і групових можливостей навіть до загострення суперечностей, що базуються на об’єктивних процесах удосконалення базових, а отже, і соціально-політичних відносинах.
Урбанізація зв’язана з перетворенням середовища проживання людини, сфер її повсякденної життєдіяльності, методів задоволення потреб, поширенням типу побутової культури і дозвілля за прогресивними зв‘язками, що виникають у великих містах. Разом з тим, урбанізація може супроводжуватись відставанням розвитку соціальної сфери села, умов життя сільських трудівників. Соціологія використовує і таке поняття як субурбанізація. Це територія, що розташована поблизу міст. Вона заселяється заможними людьми. Внаслідок відбувається так звана експансія передмість (пригородів). Але існує і протилежна тенденція — джентрифікація. Суть її в тому, що багаті люди переселяються в котеджі у місто.
Соціологія досліджує, аналізує міський спосіб життя, виділяє такі його основні ознаки:
переважання вторинних контактів: ділових, короткочасних, анонімних зв’язків;
зниження значення територіальних спільностей, відмирання сусідських стосунків і спілкувань;
наявність великої кількості груп людей за інтересами і багатоманітність стереотипів, форм проведення вільного часу;
зменшення соціального значення сім’ї і передача багатьох її функцій різним інститутам, послаблення зв’язків і залежності між родичами;
зниження ролі традицій у регулюванні поведінки особистості в результаті підвищення значення формального соціального контролю в цій галузі;
нестійкість соціального статусу міського жителя, підвищення його соціальної мобільності.
Сучасним містам України, способу життя їх мешканців властиві такі специфічні ознаки: зайнятість населення переважно індустріальними формами праці, а звідси його соціально-професійна структура: відносно високопросторова, професійна й соціальна мобільність; широкий вибір видів праці і дозвілля, а також високий відсоток безробіття; значна відстань між житлом і місцем праці; переважання державного і кооперативного житлового фонду над приватним; зміна ролі особистого підсобного господарства (садово-городня ділянка), перетворення її в джерело засобів існування малозабезпечених, низькооплачуваних верств міського населення; великий обсяг необхідної для людини інформації, що веде до психологічних перевантажень і вимагає нових методів організації відпочинку; значний ступінь етнічної інтеграції і соціально-етнічні різновиди в сімейно-дружніх зв’язках, що вимагають особливо чіткої програми реалізації національно-етнічних інтересів у суспільстві тощо.
Соціологія міста, особливо прикладна, спрямована на удосконалення соціально-територіальної спільності, на вирішення існуючих проблем. Зокрема, неудосконаленості міст як форми просторової організації населення; прорахунків у розміщенні виробничих об’єктів; стихійності міграційних та демографічних процесів; статево-вікової диспропорції, особливо у монопромислових містах; нераціонального використання трудових ресурсів; недостатньо розвинутої сфери послуг та культури; зростаючої злочинності тощо.
Нормалізація функціонування сучасних міст вимагає:
стримування подальшого зростання великих міст (контрурбанізація), недопущення розміщення в них нових підприємств;
відкриття нових виробництв з урахуванням раціонального використання праці чоловіків і жінок;
створення філіалів крупних підприємств у малих містах;
збільшення вимог до архітектурної забудови міст, естетичного оформлення і благоустрою;
таке планування розвитку міст, щоб воно було комплексним, системним, безперервним, пов’язаним з іншими аспектами планування суспільного життя.
Функції міста:
Промислові;
Адміністративні;
Військові;
Розвиток освіти, науки, культури;
Транспортні, зв’язку;
Торгівельні;
Соціального обслуговування.
Село (сільське поселення) — це соціально-територіальна спільність людей, життєдіяльність яких пов’язана головним чином з сільськогосподарською працею, природою, що характеризуються специфічними рисами:
переважно невеликою густотою населення і незначною кількістю людей, які проживають на даній території;
обмеженістю видів діяльності, що обумовлює низький рівень трудової мобільності;
значним відставанням інфраструктури села від інфраструктури міста (інфраструктура — це комплекс галузей господарства, який обслуговує виробництво, включає будівництво доріг, мостів, забезпеченість зв’язком, каналізацією, водопостачанням, розвиток науки, освіти, охорони здоров’я та ін.);
переважно примітивною архітектурою і хаотичним розміщенням будівель тощо.
Наведене свідчить не тільки про особливості сільських поселень але й про те, що село багато в чому поступається перед містом. Зокрема, в Україні село має нижчий ніж у місті рівень розвитку продуктивних сил, поступається характером і зрілістю виробничих відносин, побутових умов, насиченістю закладів культури, охорони здоров’я, торгівлі тощо.
У більшості країн світу основну частину сільських поселень складають ті, які пов’язані з сільськогосподарським виробництвом. Проте існують і несільськогосподарські сільські поселення: промислові, лісопромислові, лісоохоронні, транспортні, рекреаційні (відпочинок), а також змішані — агропромислові.
На планеті Земля переважають сільські поселення і сільське населення у Китаї, Індії, багатьох країнах Африки. Орієнтовно, включаючи односімейні житлові точки, в світі нараховується близько 12-20 млн. сільським поселень. В Україні 28,6 тис. сільських поселень (1991 рік), в тому числі 5,6 малих (менше 100 жителів), 5 тис. великих (понад 1000 жителів). У останніх мешкає 54,6 % сільського населення країни. Всього в Україні в сільській місцевості проживає 36 % населення.
Соціологія села (соціологія аграрна) — це галузева соціологічна наука, що вивчає соціальну організацію та структуру сільськогосподарського виробництва, тобто систему соціальних відносин між його працівниками, їх групами, колективами, вплив людського чинника на аграрне виробництво. Така система соціальних відносин включає в себе сукупність позицій, функцій, ролей, ціннісних орієнтацій, взаємодій працівників у межах виробничих структур (сільськогосподарські підприємства, колективи, групи, окремі фермерські господарства тощо).
Соціологи України в своїх дослідженнях особливу увагу приділяють таким актуальним проблемам сучасного села:
конфронтації цінностей (колективістських та індивідуалістських) у зв’язку із запровадженням інституту приватної власності на землю, фермерського (підприємницького) господарства;
долі сільської територіальної громади у світлі нинішніх руйнівних реформ в агропромисловому комплексі;
виявлення оптимального варіанта соціальної інфраструктури для сільських поселень (села, хутора);
оптимізація сфери дозвілля та відпочинку сільських жителів;
створення соціальних інститутів, що контролюють дотримання екологічних вимог у природокористуванні виробниками сільськогосподарської продукції.
Соціологічна наука пропонує для вирішення названих проблем реорганізацію стихійно сформованого сільського соціуму шляхом впровадження в життя оптимальних структур розселення населення; створення нового типу поселень сільських жителів, які б повніше забезпечували задоволення їх життєвих потреб; утворення цілісних індустріально-аграрних комплексів з широкими можливостями вибору зайнятості.
Значне місце у соціологічних дослідженнях посідає своєрідний сільський спосіб життя, котрий історично складається на грунті патріархальної сільської общини у процесі розвитку землеробства, скотарства, рибальства, мисливства, збиральництва та інших способів господарської діяльності. Цей спосіб функціонує на основі органічної єдності людини з природою. Він характеризується безпосередністю контактів селян, пріоритетністю неформальних відносин перед формальними, генетичною причетністю до загальної долі общини, громади, роду, племені. Усі члени сільської спільності знають один одного ще з діда-прадіда, а тому пов’язані між собою мораллю відвертості як у дружбі, так і у ворогуванні й горі. Природна циклічність сільського життя, однакова залежність у всіх від кліматичних умов існування, спільність потреб у веденні домашнього господарства та організації сільськогосподарського виробництва породжують особливий соціальний тип селянина, котрий є носієм величезного потенціалу душевної щирості. В селі великий вплив на поведінку людей мають звичаї, традиції, церква, місцеві авторитети, сусідські та родинні зв’язки, відсутність регламентації робочого часу.
Місто і село це не тільки місце проживання людей. Соціологія розглядає місто і село як осередок суспільства, що охоплює всі етапи людського життя. Вони забезпечують людині працю, споживання матеріальних і духовних благ, підготовку кадрів, охорону здоров’я, захист навколишнього середовища, соціальний захист, охорону соціального порядку, суспільно-політичну діяльність. Тому ці процеси і знаходяться у центрі уваги соціологів.
4.3. Сутність та проблеми міграції.
Міграція (від лат. migratio — переселення) в широкому значенні — процес просторового переміщення людей між поселеннями, регіонами, країнами. У вужчому значенні під міграцією розуміють сукупність переселень людей, пов’язаних зі зміною ними місця проживання на постійну чи на порівняно тривалий строк, що приводить до зміни територіального розміщення населення.
Процеси міграції різняться відстанню між місцем виїзду і місцем поселення; термінами на які переміщаються люди; метою, котру вони ставлять собі при цьому. Виділяють такі типи міграції:
внутрішню (переміщення населення в межах країни);
зовнішню (еміграцію, пов’язану з переїздом до іншої країни);
маятникову (систематичні поїздки на роботу, навчання тощо);
сезонну (тимчасові переміщення населення до місць сезонної роботи);
постійну (це безповоротний тип переселення);
організовану і неорганізовану (стихійну).
Соціологічне вивчення міграції передбачає дослідження її причин і мотивів, кількісного складу мігрантів, їх соціальних та особистих характеристик. Вивчається спрямованість міграційного потоку, тобто з’ясовується територіальні спільності з котрих відбувається відтік населення, і ті, до яких мігранти прибувають, а також вплив міграції на різні соціальні характеристики місць відтоку населення та місць його притоку.
Для багатьох країн зовнішня міграція має виключно важливе значення. Зокрема, країни Західної Європи прагнуть і залучають до праці в своїх країнах мільйони висококваліфікованих молодих спеціалістів з ряду інших держав. Не випадково можливість вільної міграції передбачена міжнародними правовими угодами. Таке право закріплене у загальній Декларації про права людини, прийнятою ООН у 1948 році. В статті 13 Декларації говориться, що кожний громадянин має право:
1) вільно переміщатися та обирати собі місце проживання в межах окремої держави;
2) залишати будь-яку країну, в тому числі власну і повертатися до неї.
За даними ООН за межами країни свого народження проживає за різними оцінками (1966 р.) від 80 до 160 млн. чоловік. До крупних центрів тяжіння населення окрім традиційних країн імміграції — США, Канада, Австралія, додалися країни Західної Європи — відносяться головним чином ФРН, Італія, Франція, Англія, куди тільки за офіційного дозволу властей приїздять близько 2 млн. іноземців, у США — 700-800 тис. на рік.
Для України проблема зовнішньої міграції виникла у 1877 році. Саме тоді спостерігалася перша хвиля еміграції з України – із західноукраїнських земель до Америки. Кількість українців у 1909 році тут становила близько 470 тис.чоловік, а до 1917 року вже досягла півмільйона. У 80 роки ХХ ст. за межами України проживало понад 10 млн. українців, з них за кордонами СРСР близько 4 млн.
За час, що минув після 1990 року, Україна відчула принаймні три періоди міграції:
Імміграційний бум 1991-1992 років, що було викликано загостренням міжнаціональних відносин, розгорянням воєнних конфліктів та території колишнього СРСР. Ці роки відзначилися політичним притоком в Україну слов’яномовних осіб (передусім українців), біженців, депортованих народів та ін.
Міграційна невизначеність 1993 року. Це період, коли над політичними факторами беруть гору економічні. Імміграція в Україну, насамперед з країн СНД та Балтії, значно скоротилася, проте почали пожвавлюватися трудові міграції.
В наступні роки зовнішня міграція досягає загрозливих розмірів, що негативно позначилося на кримінальній ситуації в країні, втраті трудового, інтелектуального потенціалу українського суспільства. За даними статистики щороку з України виїздять за кордон щонайменше 5 млн. громадян з метою поповнення сімейного бюджету.
Досить значною є і внутрішня міграція в Україні, що викликана, по — перше, переселенням у пошуках роботи з відносно перенаселених, малоземельних територій у заново засновані райони сільської місцевості — на сільськогосподарські роботи і в місто (відхідництво); по-друге, міграція населення стає досить значною під впливом соціально-політичних процесів, національних конфліктів; по-третє, серйозно впливають на міграцію населення екологічні проблеми: забруднення навколишнього середовища, стихійні лиха та ін.
Дослідження міграції показує наявність певних закономірностей у соціально-демографічних характеристиках міграційних потоків. Зокрема, у них частка чоловіків завжди вища, ніж у складі населення в цілому. Підвищена міграційна рухливість молоді. Частка самотніх у міграційних потоках більша порівняно із сімейною структурою всього населення. Таким чином, типовий мігрант — це найчастіше молодий неодружений чоловік до 30-ти років. Природно, в місцях, де існує великий відтік населення, порушується соціально-демографічна структура, що відбивається на решті характеристик регіону.
Міграція населення відіграла важливу роль в історії людства. Люди змінюють звичні для них місця проживання через ряд обставин, що змушують їх переселятися в інші місця, регіони, країни. Це, по-перше, виштовхування, яке зв’язане з незадовільними або тяжкими умовами існування індивіда в його рідних місцях. Виштовхування великих мас людей пов’язане із серйозними соціальними потрясіннями, конфліктами, екологічними кризами, стихійними лихами та ін. По-друге, притягання — сукупність привабливих рис або умов для проживання в інших місцях, де високі заробітки, де можна набути високого соціального статусу тощо. Відмінні умови життя уможнюють створення штучно можливостей для управління потоками мігрантів і залучення робочої сили та кваліфікованих кадрів в певні райони, де їх не вистачає. По-третє, шляхи міграції — це характеристика безпосереднього пересування мігрантів з одного географічного місця в інше. З міграцією населення зв’язані процеси заселення, господарчого освоєння і змішування рас, мов і народів.
Міграційні процеси пов’язані також з розвитком міст. Місто поглинає чистину сільського населення, яке прагне одержати спеціальність, освіту, а потім не бажає повертатися на село. Ринкові зв’язки і відносини, що формуються в економіці, сприяють виникненню потреб в посередництві, не зв’язаним безпосередньо з виробництвом. Посередницькі структури створюють певний соціальний вакуум у місті, який заповнюється вихідцями з села. Отже, місто дедалі більше стає тією силою, що викачує робочу силу із села і особливо активізує процес вимивання молоді і старіння села. Ось чому в усі об’єктивні процеси необхідне компетентне втручання, щоб якось регулювати процес міграції. Тим більш, що міграція це не тільки процес переселення із села в міста, а й зворотне явище.
Загальні функції міграції населення:
функція рухомості населення, це забезпечує той чи інший рівень просторової рухомості, тобто зміну складу мешканців різних районів і регіонів та багатоманітність проживання окремих громадян, спільностей, верств і прошарків;
функція перерозподілу, тобто перерозподілу загальної чисельності населення, пов’язаних з розміщенням продуктивних сил між окремими територіями країни, в тому числі між природними зонами, економічними районами, різними типами сільських і міських поселень;
функція селекції населення — зміна якісного складу населення різних територій, що зв’язано з нерівномірною участю в міграційних зонах соціально-демографічних груп та верств, прошарків.
ТЕМА 5. Соціально-демографічна структура суспільства.
Соціологія молоді.
Складовою частиною соціальної структури суспільства є соціально-демографічні спільності. Вони вивчаються як демографічною наукою, так і соціологічною. Останню уособлює соціальна демографія. Розглянемо сутність та співвідношення означених наук.
Демографія – це наука про населення і закономірності його розвитку в суспільно-історичній зумовленості. Вона вивчає чисельність, склад, структуру населення, його динаміку, а також розміщення на території. На відміну від розуміння поняття “населення” у буденному смислі як сукупності людей, що мешкають на певній території, демографічна наука розглядає населення як людську популяцію, самовідновлювальну в процесі зміни генерацій. Залишаючись частиною живої природи й маючи сталі властивості біологічної популяції, населення має водночас соціальну природу. Сукупність людей перетворюється з простої відновлюваної популяції на населення завдяки суспільним відносинам і зв’язкам. Населення виступає основою та суб’єктом виробництва і всіх суспільних відносин. В демографії, інших соціогуманітарних науках поряд з поняттям “населення” вживається синомічний термін “народонаселення”. Народонаселення й населення – синоніми.
Демографія як самостійна наука сформувалася в другій половині ХІХ – на початку ХХ сторіччя через узагальнення й осмислення результатів конкретних демографо-статистичних спостережень. З кінця 50-х років на Заході широкого розвитку набула так звана “соціальна демографія”. Це – наукова дисципліна, яка сформувалась на стику соціології та демографії і вивчає взаємовплив соціальних та демографічних процесів. Від власне демографії соціальна демографія відрізняється тим, що головну увагу вона приділяє вивченню соціальних норм, демографічних установок, мотивів демографічної поведінки (репродуктивної, шлюбної, сімейної, міграційної тощо) та чинників, що їх зумовлюють, таких, як соціально-класова належність, рівень освіти, доходів, етнічні характеристики та ін. По суті соціальна демографія є галуззю соціологічної науки.
5.1. Поняття соціально-демографічної структури суспільства,
її основні компоненти та тенденції.
Соціально-демографічна структура суспільства – це сукупність спільностей людей, що вирізняються за такими ознаками, як стать, вік, сімейний стан, місце і час народження та проживання. Її компонентами є:
а) статево-вікова структура (чоловіки та жінки, різні вікові групи);
б) сімейна структура (сім’ї; члени сім’ї, котрі проживають окремо, одинокі люди; крім того, тут виділяються групи за “шлюбним станом” – жонаті, заміжні, нежонаті, незаміжні, вдови та вдівці, люди, які ніколи не перебували у шлюбі);
в) генетична структура (місцеві уродженці, старожили, новосели).
Статево-вікова структура являє собою співвідношення груп людей за ознаками статі та віку. На перший погляд, формування цієї структури обумовлюється суто біологічними чинниками, адже і стать людини, і її вік безпосередньо пов’язані з її біологічними особливостями. Але співвідношення чоловіків і жінок, представників різних вікових груп зумовлені не стільки біологічними, скільки соціальними чинниками. В переважній більшості країн світу на кожні 100 дівчаток народжується в середньому 104 – 107 хлопчиків. На планеті хлопчиків щорічно народжується приблизно на 4 млн. більше, ніж дівчаток. Одначе на час досягнення підростаючим поколінням 15 – 20 років співвідношення чоловіків і жінок, як правило, вирівнюється. (1,44). Загалом же в населенні більшості країн світу жінок врешті-решт стає більше, ніж чоловіків. Причому співвідношення між ними неоднакове як у різних вікових групах, так і різних країнах. Пояснити ці явища з точки зору біології, поза соціальним контекстом, практично неможливо. Це стосується також і відмінностей між віковими групами. Дати відповіді на питання “чому одних вікових груп у населенні країн більше, а інших – менше?”, “чому народжені в одному і тому ж році в одних країнах доживають до 80 років, а в інших – ледве до 60?” біологія не може. Це - прерогатива соціології.
Як і інші демографічні показники, структура суспільства за статтю має свої відмінності в різних країнах. Особливо це стосується розвинутих країн та країн, що розвиваються. На середину 80-х років у перших доля чоловіків складала 48,2%, а в других – 50,9%. В Україні в 1989 році питома вага чоловіків у населенні країни становила 46,2%, жінок – 53,8%. Станом на 1 січня 2000р. в нашій державі проживало 22,9 млн. чоловіків (46,5%), жінок 26,4 млн. – 53,5%. Ці дані засвідчують хоча і вкрай повільне, але збільшення частки чоловіків у населенні країни. Проте у різних вікових групах співвідношення чоловіків і жінок має відмінності. Чим старший вік, тим вищий процент жіночого населення.
Чим це зумовлено? Соціологи вказують різні причини. Серед соціальних причин називаються такі, як війни (втрати у війнах особливо значні серед чоловіків) та служба в армії. У колишньому СРСР, наприклад, в мирний час в армії гинуло в середньому щороку 6200 юнаків. Гальмують збільшення чоловічого населення також суто чоловічі професії, пов’язані з несприятливими та екстремальними умовами праці та негативними впливами, а то й трагічними випадками (шахтарі, водії, пілоти, атомщики тощо). Впливають і такі негативні соціальні явища, як пиятика, алкоголізм, куріння, наркоманія, злочинність, котрі більше притаманні чоловічому населенню.
У віковій структурі суспільства соціологи виділяють такі соціальні групи населення:
діти (від народження до 14 років);
молодь (15 – 29 років);
люди середнього віку (30 – 49 років);
люди похилого віку (від 50 років і старші).
Досить поширеною є типологія вікових груп за працездатністю, згідно якої виділяються три групи: молодші працездатного віку, працездатного віку і старші за працездатний вік.
На формування вікової структури будь-якого суспільства впливають наступні чинники: народжуваність і смертність (співвідношення між ними позначається терміном “природний приріст”), а також тривалість життя. У різних країнах світу ці показники мають значні відмінності. В одних країнах сумарний коефіцієнт народжуваності (середня кількість дітей, народжених жінкою за все життя) становить 6 – 7, в інших – 1,1 – 1,4. Є країни, де середня тривалість життя складає 75 – 80 років, а є й такі, де цей показник досягає лише 60 років. Найвищий рівень народжуваності спостерігається в більшості країн Азії та Африки, а дуже низький – у розвинутих країнах. Наразі зауважимо, що останнім часом народжуваність знижується і в країнах, що розвиваються. Тобто, зниження народжуваності набуває всезагального характеру. Розпочавшись у різний час у різних країнах під впливом таких чинників, як індустріалізація та урбанізація, перехід від аграрного, сімейно-групового типу господарства до індутріального, індивідуалізованого типу, процес зменшення народжуваності поступово охоплює увесь світ.
Найадекватнішою узагальнюючою характеристикою рівня смертності у всіх вікових групах є показник середньої очікуваної тривалості життя. Середню тривалість життя називають очікуваною тому, що ця величина є по суті прогностичною. Вона показує, в якому віці будуть помирати люди, що народилися в даний період, якщо протягом усього їх наступного життя – від народження до повного вимирання покоління – рівень смертності в усіх вікових групах залишиться таким же, як і в періоді їх народження. Середня тривалість життя має значні відмінності в різних країнах світу і навіть в окремих регіонах однієї країни, а також серед чоловіків і жінок. Найвища середня тривалість життя в Японії, Швеції, Норвегії, а найменша – в країнах Африки, а також деяких інших країнах, що розвиваються.
Як бачимо, середня очікувана тривалість життя в країнах ЄС у 1996 році становила 77,2 роки, в т.ч. для чоловіків – 74 роки, для жінок – 80,5 років. Довше всіх живуть у Швеції, менше інших – у Португалії.
Разом з тим зростання тривалості життя супроводжувалось зменшенням народжуваності. Якщо в 1960 році сумарний коефіцієнт народжуваності в цілому по ЄС складав 2,61 дитини на одну жінку, то в 1997 році він знизився до 1,4, наслідком чого є скорочення долі дітей і молоді. (2,74)
В Україні існує тенденція до зменшення тривалості життя, так, якщо в 1958-1959 рр. очікувана тривалість життя ставила 69,8 років (чоловіків – 66,1 р. і жінок – 72,6 р.), то в 1997-1998 очікувана тривалість життя становила 68,1 років (чоловіків – 62,7 р. і жінок – 73,6 р.).
Зниження народжуваності, з одного боку, і зростання тривалості життя – з іншого, спричинило постаріння населення в ряді країн. Постарінням населення демографи називають збільшення відносної частки осіб похилого (літнього) віку. Населення країни вважається старіючим, коли ця частка перевищує 7 – 8 % загальної його чисельності. У більшості економічно розвинутих країн Заходу до категорії літніх відносять людей 65 років і старше. У ряді країн (тих, що розвиваються, а також в Росії, Україні та деяких інших) межею такого віднесення вважають 60 років.
Постаріння населення – одне із значущих демографічних процесів у сучасному світі. Підтвердженням цього є те, що 1999 рік був проголошений ООН роком людей похилого віку. До промислової революції люди старше 65 років ніколи не складали більше 2 – 3 % населення. Сьогодні в розвинутому світі їх налічується 14 %. До 2030 року вони становитимуть 25%, а в деяких країнах біля 30%. На людей працездатного віку, чисельність яких зменшується, це лягає небаченим економічним тягарем. Сьогодні співвідношення працюючих платників податку до непрацюючих пенсіонерів у розвинутому світі приблизно 3:1. До 2030 року це співвідношення становитиме 1,5:1, а в Німеччині та Італії, наприклад, воно знизиться до 1:1, або й більше. В минулому сторіччі старішало в основному населення економічно розвинутих країн, у ХХІ ст. цей процес охопить увесь світ.
Постаріння населення породжує цілу низку економічних і соціальних наслідків. По-перше, збільшується частка пенсіонерів за віком. На пенсійні фонди лягає непомірний тягар витрат на виплату пенсій, адже скорочується питома вага працездатного населення, що робить внески у ці фонди. По-друге, збільшення частки людей похилого віку ставить перед суспільством завдання організації догляду за ними, тим більше, що питома вага осіб старше 80 років зростає швидше, ніж частка людей похилого віку в цілому. Хто буде доглядати за постарілими?. Хто буде оплачувати цей догляд? Члени сім’ї чи державні та громадські заклади? Якщо люди похилого віку залишаються самотніми, увесь тягар, вся відповідальність покладаються на державні та громадські заклади, що потребує відповідних коштів. По-третє, з постарінням населення зростає потреба в медичному обслуговуванні, що вимагає додаткових витрат та засобів, розширення мережі медичних, герентологічних закладів, якісної перебудови системи охорони здоров’я. По-четверте, постаріння населення впливає на структуру матеріального виробництва і сфери послуг, змінюючи асортимент товарів і послуг у відповідності із запитами людей похилого віку.
На думку деяких західноєвропейських авторів (наприклад, французьких демографів А.Сові, Ж.Буржуа-Піша, Ж.Кало, колишнього демографа Б.Кайцера) старіюче суспільство консервативне, боїться ризику, нетерпиме до радикальних експериментів, воно відставатиме від інших суспільств не лише за технічною оснащеністю і економічним достатком, а й в інтелектуальному відношенні, у творчих досягненнях. А голова американської Ради по міжнародних відносинах П.Пітерсон підкреслює, що постаріння населення перетвориться не просто в серйозну економічну проблему ХХІ с., а й у грандіозну політичну проблему. Вона буде домінувати в державній політиці розвинутих країн і вимагати перегляду їх соціальних програм. Він доходить висновку:” Глобальне постаріння може викликати кризу, яка поглине світову економіку. Ця криза може загрожувати самій демократії”.
При аналізі вікової структури населення оперують поняттям “прогресивна вікова структура”. Прогресивною вважається вікова структура населення, в якій частка осіб у віці до 15 років більша частки осіб віком 50 років і старших.
В Україні вікові групи розподілились наступним чином:
перша – до 15 років – 20,7%;
друга – 15 – 29 років - 22%;
третя – 30 – 49 років – 26,4%;
четверта – 50 років і старші – 30,9%.
Як бачимо, співвідношення першої групи (15 років) і четвертої (50 років і старші) складає 20,7% : 30,9%. Тобто, вікова структура українського суспільства аж ніяк не прогресивна, вона є регресивною, такою, що забезпечує лише звужене відтворення населення.
За критерієм працездатності вікова структура населення України характеризується постійним зростанням частки осіб пенсійного віку і зниженням питомої ваги контингенту, молодшого за працездатний.
Частка осіб працездатного віку вважається високою, якщо вона перевищує 60% всього населення, і низькою, якщо вона не досягає 50%.
Сімейна структура населення, або сімейний склад населення, відображає поділ людей за сім'ями різної величини, складом й типом. Зокрема, вирізняють склад сім'ї за демографічними та соціально-економічними ознаками, за кількістю дітей у сім’ї, чисельністю зайнятих та утриманців тощо (про типи сімей детальніше мова йтиме в темі «Соціологія шлюбу та сім'ї»). Сімейний склад населення залежить від його статево-вікової структури й формується під впливом процесів народжуваності, смертності, шлюбності та розлучуваності. Справляють на нього вплив і міграції населення.
Важливе значення для вивчення соціально-демографічної структури має генетична структура суспільства. Це сукупність спільностей людей, що відрізняються за характером їх зв’язку з місцем і часом проживання. Вона включає в себе три основні групи: особи, які народилися в даній місцевості (їх називають місцевими уродженцями або корінними жителями); особи, що тривалий час (понад 10 років) проживають в даній місцевості (старожили); люди, котрі недавно переселились в дану місцевість (новосели).
На формування генетичної структури суспільства впливають два головні чинники: а) природний приріст населення і б) міграційний рух. Одним з найважливіших показників міграційного руху є міграційний приріст, який являє собою різницю між чисельністю людей, котрі прибули в дану місцевість, і кількістю населення, що вибуло з неї.
При аналізі генетичної структури суспільства соціологи, демографи, психологи значну увагу приділяють проблемі приживаності населення. Приживаність (або укорінюваність) – характеристика завершальної стадії міграційного процесу. Її розглядають водночас і як процес переходу мігрантів до складу постійного населення, і як його результат. У структурному відношенні укорінюваність включає в себе два основних компоненти адаптацію й облаштування, що відбивають взаємодію суб’єктивного й об’єктивного. Адаптація – це процес пристосування людини або соціальної групи до об’єктивних умов життєдіяльності, до нових умов соціального середовища в місцях заселення, а облаштування – перебудова цих умов відповідно до нагальних життєвих потреб суб’єкта (новосела). Адаптація проходить водночас на фізіологічному, біологічному та соціально-економічному рівнях. Пристосування новоселів до нових умов та способу життя відбувається нерівномірно. У деяких своїх формах воно завершується швидко, особливо якщо відмінності в умовах та способі життя у місцях виїзду та районах вселення незначні або в останніх кращі, ніж у перших. Але, зазвичай, адаптація – це вельми тривалий процес, часто-густо обтяжений труднощами облаштування новоселів.
За твердженням соціологів і психологів, необхідно приблизно 10 – 25 років, щоб новосели повністю адаптувалися до нового місця проживання. Деякі вчені навіть вважають, що повна адаптація, наприклад, до міського способу життя відбувається лише в третьому покоління мігрантів.
Як висновок з аналізу соціально-демографічної структури суспільства наголосимо на сучасних світових тенденціях її розвитку.
Зростання населення (“демографічний вибух”) в країнах, що розвиваються (Африка, Азія, Латинська Америка). Звідси існує глобальна проблема забезпечення населення продовольством, боротьба з голодом, бідністю тощо.
З другої половини 80-х років спостерігається незначне зниження темпів росту народонаселення в країнах “третього світу”.
Наявність демографічної кризи в економічно розвинутих країнах (зменшення народжуваності, постаріння населення, загроза депопуляції населення). Ця криза поглиблюється, в т.ч. в Україні.
В країнах з кризовим станом збільшується “навантаження” працюючих непрацюючими, кількість пенсіонерів.
В усьому світі має місце висока чоловіча смертність і надсмертність, тобто збільшення смертності чоловіків у працездатному віці. Ці та інші демографічні світові тенденції потребують вивчення і проведення ефективної демографічної політики, як на глобальному, так і регіональному рівнях.
5.2. Демографічна політика.
Суттєве значення у розвитку соціально-демографічних відносин в суспільстві і формуванні його соціально-демографічної структури має демографічна політика. Вона постає як цілеспрямований вплив соціальних інститутів, перш за все держави, на демографічні процеси (народжуваність, смертність, шлюбність, розлучуваність, міграції), на збереження чи зміну їх існуючих тенденцій. Головним завданням демографічної політики є досягнення оптимального режиму відтворення населення в тій чи іншій країні, який відповідав би економічним і соціальним потребам суспільства.
Демографічна політика – складова частина, елемент соціально-економічної політики суспільства в цілому. Це означає, з одного боку, що будь-які заходи, спрямовані на оптимізацію демографічних процесів, можуть дати позитивний ефект в тому випадку, коли будуть успішно вирішуватись основні завдання соціально-економічного розвитку країни. З іншого боку, варто мати на увазі, що хоча соціально-економічна політика неминуче впливає на демографічні процеси, було б неправильним ототожнення її з демографічною політикою. Різного роду соціальні заходи, здійснювані державою, можуть бути віднесені до заходів власне демографічної політики тільки в тому випадку, якщо вони мають за мету прямий і запланований вплив на демографічні процеси. Отже, це специфічна особливість демографічної політики, що дозволяє виділити її із загального контексту соціальної політики через її цільову спрямованість на демографічні процеси.
Заходи демографічної політики умовно можна поділити на три групи: соціально-економічні, правові і виховно-психологічні. Умовність такого розподілу пояснюється тим, що багато заходів демографічної політики, особливо соціально-економічного характеру, закріплюються у відповідних правових актах. Водночас вони справляють і певний психологічний вплив на населення тієї чи іншої країни, мають виховний характер.
Соціально-економічні заходи – це державна допомога на дітей, урахування кількості дітей при оподаткуванні, а також при визначенні віку та стажу роботи для нарахування пенсії жінці-матері, оплачувані відпустки (повністю або частково) по вагітності та догляду за дітьми тощо.
Правові або юридичні заходи демографічної політики являють собою законодавчі акти дозволяючого або забороняючого характеру, дія яких регулює суспільні відносини, пов’язані з відтворенням населення. До прямих юридичних заходів відносяться закони, які дозволяють чи забороняють аборти, продаж засобів контрацепції, закони, що обмежують свободу розірвання шлюбу, закріплюють мінімальний вік вступу до шлюбу та ін. До опосередкованих юридичних заходів відносяться законодавчі акти по охороні материнства та дитинства, закони щодо охорони праці та здоров’я жінок тощо.
Виховно-психологічні заходи демографічної політики спрямовані на пропаганду демографічних знань серед населення, престижу шлюбно-сімейного способу життя, на формування демографічних ідеалів, що відповідають інтересам демографічного розвитку тієї чи іншої країни. Виховно-психологічні заходи покликані переконувати людей, що найбільша цінність – це людина, сім’я, діти, виховання у громадян ставлення до життя і здоров’я людини як до найбільшого дарунку природи, іншими словами, це формування у людей демографічної культури.
Умовами ефективності демографічної політики є: комплексність її проведення; довгостроковість, орієнтація на тривалу перспективу; усталеність здійснюваних заходів з постійним їх удосконаленням та розширенням.
Що стосується України, то попри певні зусилля на шляху проведення належної державної демографічної політики, остання не задовольняє назрілі потреби суспільства, вона неефективна (деякі вчені навіть стверджують, що вона взагалі відсутня). Поки що наше суспільство переживає демографічну кризу, що вимагає значного підвищення дієвості означеної політики. Цьому, безумовно, сприятиме проведений 5-14 грудня 2001 році перепис населення України.
Основними завданнями та цілями державної демографічної політики в Україні є:
Забезпечення стабілізації та зростання народжуваності населення.
Зменшення смертності в країні, особливо дитячої і чоловічої.
Оздоровлення жінок (поліпшення організації та умов їх праці, побуту, відпочинку).
Зниження захворюваності населення.
Усунення небажаних міграційних процесів (гіпертрофованих переміщень із села в місто і навпаки, нерегульована еміграція та еміграція тощо).
Поліпшення і захист природного середовища, здійснення екологічного моніторингу.
Виховання у населення демографічної культури, ставлення до життя і здоров’я як до найбільшого дарунку природи.
Здійснення ефективної молодіжної політики. Захист інтересів та умов праці і побуту молоді (конкретно про заходи з реалізації молодіжної політики дивись в наступному параграфі).
Безумовно, реалізація демографічної політики вимагає високого рівня розвитку економіки, соціально орієнтованих ринкових реформ, соціальної захищеності громадян, ліквідації безробіття, створення досконалої системи охорони здоров’я людей, дитинства і материнства та ін.
5.3. Сутність і завдання соціології молоді.
Соціологія молоді – це галузь соціологічного знання, що вивчає молодь як специфічну соціально-демографічну спільноту.
Ця галузь соціології виникла у 20-ті роки ХХ століття. Серед перших соціологічних праць про молодь на Заході були дослідження К.Мангейма – “Проблема поколінь” і Е.Ліхтенштейна – “Скептичне покоління”.
В ці ж роки започаткувалась соціологія молоді і в колишньому СРСР. Особливого розвитку вона набула в 60-ті роки, у часи хрущовської “відлиги”. І хоча в ній були певні позитивні набутки, вона не уникала ідеологізації та ідеалізації теорії і практики молодіжного життя того періоду.
Основними завданнями сучасної соціології молоді є:
Подальший розвиток соціологічної теорії молоді, методології її дослідження з врахуванням теперішніх реалій.
Вдосконалення методики і практики конкретно-соціологічних досліджень молодого покоління.
З’ясування корінних інтересів і потреб молоді в нових умовах життєдіяльності.
Створення правдивого соціального портрету молоді.
Виявлення і аналіз існуючих нині соціальних проблем молоді та їх причин.
Дослідження тенденцій і закономірностей розвитку молоді та проблеми поколінь.
Розробка науково обгрунтованих рекомендацій і пропозицій для вирішення означених проблем та успішної соціалізації підростаючого покоління. В кінцевому підсумку – для розробки і проведення ефективної державної молодіжної політики в цілому, стратегії і тактики створення належних умов для життєдіяльності та підвищення соціальної активності молоді.
Зазначимо, що дослідження проблем молоді, її життя, участі у створення формальних і неформальних громадських об’єднань тощо є предметом ювенології – складової соціології і сучасної науки про людину в цілому.
Сучасна соціологія визначає молодь як специфічну соціально-демографічну групу, яка має:
а) певні вікові параметри – 14-29 р. (науковці продовжують цей вік до 35 років);
б) незавершеність процесу соціалізації, тобто засвоєння соціально-культурних цінностей і рис, існуючих в суспільстві, входження в нього підростаючого покоління;
в) відсутність повного статусу дорослих у суспільному та особистому житті;
г) наявність особливостей культури, фізіології, психіки, мислення і поведінки. Тобто молоді притаманна своя духовна і фізична субкультура. Відомо, що молодь відрізняє гострота сприймання дійсності, емоційність, максималізм, ціннісні орієнтації, особливості дозвілля, споживання тощо. Це вікова група, що бере “життєвий старт”, набуває освіту, професію, починає трудову діяльність, створює сім’ю тощо, врешті-решт прагне реалізувати себе як особистість, самоствердитись.
Існує думка, що молодь, зазвичай, є носієм нового способу життя і соціального динамізму, володіє новими професіями, вільніша в поведінці тощо. Хоча цей інноваційний характер молоді багато в чому залежить від типу формації, соціальної організації і стану певного суспільства. Відомо, що кризовий стан, антигуманні і антидемократичні риси суспільства унеможливлюють виховання якісно зрілого покоління. І навпаки, суспільство, де панують високі ідеали гуманізму, соціальної справедливості і моралі, формує молодих людей високого гатунку, всебічно розвинутих і соціально активних.
Молодь постає в двох іпостасях: як об’єкт впливу державної молодіжної політики і як активний суб’єкт суспільного життя і розвитку. Перше передбачає створення належних соціально-економічних, культурних, політичних та інших умов життєдіяльності молоді, задоволення її потреб та інтересів, виховання, цілеспрямовану соціалізацію. Друге визначає молодь як активний чинник суспільних перетворень, молоду енергію та силу в служінні своєму народу, в самореалізації, самоутвердженні, самовизначенні.
Важливим є питання про вікові межі молоді. “Нижній” рубіж молоді частіше визначають у зв’язку з її переходом від дитинства до молодості, тобто періодом статевого визрівання, з початком професійного навчання, із пробудженням почуттів та інтересу до суспільства, до ближнього. Цей період триває від 14-20 років і називається юністю.
“Верхні” межі молоді одні науковці пов’язують із закінченням професійного навчання, інші – зі шлюбом, деякі орієнтуються на досягнення економічної самостійності. Терміни тут неоднакові: від 25 до 35 років. За статистикою ця межа – 29 років, а в Законі України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді” записано: молоддю вважаються громадяни віком від 15 до 28 років.
Внутрішня структура молоді досить різноманітна. Вона обіймає молодіжні групи за статтю, віком, рівнем освіти, професією, територією (міська та сільська молодь), зайнятістю (працююча, непрацююча, учнівська, студентська та інша молодь), за соціальним станом (робітнича, селянська, інтелігентська, елітна і т.п. молодь). Кожна із перелічених груп молоді має свої особливості, відмінності у способі життя, культурі та соціальній ролі.

5.4. Соціальні проблеми молоді та основні
напрямки молодіжної політики.
Світова молодіжна спільнота потерпає нині від багатьох негативних соціальних чинників, проблем, суперечностей. Зокрема, соціологам вдалося виокремити низку суперечностей, що утруднюють процес соціалізації молодої людини. Це помітний розрив: між біологічним і соціальним визріванням (з одного боку, акселерація, з іншого, – молодіжний соціальний інфантилізм, споживацтво ); неузгодженість між темпами соціально-культурного розвитку суспільства і темпами засвоєння молоддю відповідних цінностей ; старіння суспільства, а відтак розбіжність між реальними можливостями вертикальної мобільності в суспільстві та вимогами молоді, що вступає в життя; неузгодженість між сім’єю та іншими соціальними інститутами, що заповнюються молодіжною субкультурою, а також невідповідність між потребами молоді в освіті, вихованні, культурі та реальними умовами їх задоволення в суспільстві.
Загалом, як стверджують соціологи, молодь – це одна з найбільш уражених в економічному , соціально-правовому відношенні соціальна спільнота, яка, зазвичай, живе за умов підвищеної соціальної напруги і психологічного дискомфорту. Це стосується як усього світу, так і України, особливо за умов її теперішнього кризового стану .
Передусім зазначимо, що в зв’язку із зменшенням в Україні народжуваності та збільшенням дитячої смертності , питома вага молоді щодо всього населення постійно скорочується. За останні 10 років її кількість знизилася з 22 до 20%.
В економічній сфері молодь потерпає від низької заробітної плати порівняно з середньою по країні. Вона вимушена вдаватись до додаткового підробітку, нерідко до виконання фізично важких, шкідливих, непривабливих робіт, до посилення матеріальної залежності від батьків. Відсутність економічної самостійності для більшості молоді – одна з причин соціальної нестабільності, формує у молоді відчуття власної неповноцінності, залежності від інших людей.
Щодо професійного самовизначення молоді , то ця проблема започатковується вже з одержанням середньої загальної освіти. Адже якість її різна: міська та сільська середня школа, ліцей, гімназія, спеціальна середня школа, ПТУ тощо. Звідси неоднакові шанси отримати вищу освіту. До того ж поширення платного навчання далеко не всім “по кишені”. Випускників вузів, коледжів, училищ тощо підстерігає небезпека непрацевлаштування, або робота не за фахом, а в подальшому – труднощі професійного росту, кар’єри . Більш того, потрапляючи на роботу в неформальний або тіньовий сектор економіки, молодь стає об’єктом визиску. Приміром, сьогодні в Україні в тіньовому секторі економіки працює 21% молодих людей у віці 15–28 років; у віці ж 20-28 років цей відсоток зростає до 25,3. Некраще становище і в соціальній сфері . Насамперед це стосується молодих новостворених сімей з їх нестачею житла. Загалом бідність, приниження, нерівноправність, наркоманія і токсикоманія, алкоголізм та проституція, злочинність та безпритульність, підвищена захворюваність та смертність далеко не повний перелік молодіжних соціальних проблем та девіантної поведінки. Турбує те ,що означені негаразди мають тенденцію до зростання та ускладнення як у світі, особливо в країнах, що розвиваються , так і в нашій країні. Достатньо нагадати, що серед безробітних частка молоді складає 45-50%; серед наркоманів також переважає молодь. Приміром, в Україні на 2001 р. на диспансерному обліку перебуває 91,5 тис. чоловік( але, за оцінками МВС України, наркоманів у 9-12 разів більше). Середній їх вік – 20 років. Причому чисельність наркоманів постійно зростає. Теж можна сказати і про збільшення молодіжної захворюваності, в тому числі особливо небезпечної. Зокрема, в світі понад 65 мільйонів осіб інфіковано СНІДом, а в Україні – 200 тисяч, серед них збільшується саме молодіжний контингент хворих, а відтак і смертність.
Поширюється девіантна і деліквентна поведінка молоді, зростає злочинність. За останні 10 років вона виросла в Україні на 12%. Щорічно у скоєні тяжких злочинів бере участь більше 25 тис. молодих людей. У складі засуджених за різні злочини молодь віком від 14 до 29 років складає 56%.
Системна криза, в якій перебуває сучасна молодь в Україні, позначилась і на духовному потенціалі молодих людей. Відомо, що коефіцієнт інтелектуального рівня молоді України у 90-ті роки перемістився у світовому рейтингу з 3-го на 42 місце. Безумовно , це не означає повної відсутності позитивних зрушень в сфері інтелектуального молодіжного розвитку. Але цей позитив поки що вибірковий і ситуативний, а не масовий; стабільний.
Хотілося б бачити вищим рівень політичної активності в молодіжному середовищі нашого суспільства. Як свідчать соціологічні дослідження і політична практика, нині більшості молодих людей притаманна низька політична культура та політична активність, нігілізм і скептицизм, розчарування та апатія до суспільно-політичного життя. Тому значна частина молоді займає пасивну, вичікувальну позицію, і лише 10-15% молоді готові діяти активно. Проте поступово стає помітнішою активізація політичної поведінки різних молодіжних груп, зокрема , українського студентства, національно-патріотичних організацій та молоді інших ідейно-політичних орієнтацій. Процеси політизації молоді проглядаються і в світовому масштабі. Молодіжний рух набирає силу. Це помітно в діяльності ліберально-демократичних , соціал-демократичних ,елітарних, екологічних, підприємницьких, соціалістичних, глобалістських, християнсько-демократичних та багатьох інших громадських і політичних об’єднань. Вони зливаються в широкий міжнародний фронт боротьби молоді за свої права і свободи, за демократію та соціальну справедливість, за мир і добробут.
Не можна оминути і дозвільний аспект молодіжної проблематики, раціональне використання молоддю вільного часу, стан її культурної творчості. Констатуючи природне тяжіння молоді до різних видів мистецтва, фізкультури і спорту, до спілкування і т.п., а також її певні досягнення на цьому поприщі, не можна замовчати наявність глибокої світової духовно-культурної кризи, в яку нині потрапила молодь. Ця криза нині поглиблюється, і, як і раніше, постає у вигляді так званої “масової культури”. Її складові: споживацьке ставлення до духовних цінностей; марнотратство вільного часу; безоглядний гедонізм і безпроблемність; відсутність суспільних ідеалів (не плутати з ідеалізацією, обожнюванням кумирів та моди); культ насильства і сексу; аморалізм; комерціалізація рок-музики та “рокізація” естради, що створює поп-індустрію; втрата інтересу до класичного мистецтва і літератури; занепад фізичного розвитку особистості та ін. Саме ці явища і процеси стрімко поширюються серед молоді і в сучасному українському суспільстві. Наприклад, за даними соціологічних досліджень в Україні студентська молодь більше орієнтується на пасивне дозвілля, нехтування фізичною культурою, творчістю. Зокрема, 52,6% опитаних віддають перевагу у вільний час перегляду художніх фільмів, 30,9% - дискотеці, водночас тільки 2% - заняттю в гуртках, 3% - спорту; 6,7% - грі на музичних інструментах і т.п. Спостерігається помірне збільшення інтересу молоді до релігії.
На жаль, нині не тільки в Україні, а й багатьох державах світу бракує належних умов для духовного і фізичного розвитку молоді, всебічного та гармонічного формування особистості. Соціологи вказують на наявність “відчуження” молоді. Звісно воно не є суто сучасне чи українське явище. Його форми і види змінюються в часі. Але саме “нове відчуження” типове для України, Росії та країн СНД тим, що, по-перше, воно пов’язане з переходом до нового типу суспільства і тим, що набуває нових форм – відхилення поведінки без причини, без будь-яких припущень стосовно перспектив на майбутнє. Ці два фактори тісно взаємопов’язані. Деякі соціологи вважають, що значна частина молоді поділяє “відчужені погляди”. До них передусім належать прихильники концепції “суспільства, що змінилося”.
Основними тенденціями соціального самовизначення молоді на сучасному етапі в Україні є:
відносно високі стандарти споживання, які розраховані на нетрудові прибутки;
водночас наявна економічна пасивність молоді, відсутність готовності до праці в нових економічних умовах ринкової економіки;
заперечення можливості повернення до минулого суспільного ладу та невизначеність власного місця і ролі у побудові нового;
руйнація традиційних форм соціалізації, що існували в минулому (опіка держави);
розширення можливостей самостійного вибору життєвого шляху при одночасному зростанні особистої відповідальності;
поява нових соціальних посередників, не властивих для самовизначення минулих поколінь: приватний бізнес, кооперативи, різні форми власності, нові джерела інформації та ін.;
посилення соціальних регіональних та національних відмінностей та зростання їх питомої ваги в життєвому самовизначенні молоді;
зменшення представництва молоді в управлінських структурах, в різних ешелонах влади;
загострення проблеми поколінь, тобто розбіжності між сьогоднішніми ціннісними орієнтаціями і переконаннями молоді та очікуванням дорослих, в т.ч. батьків, ідеали і переконання яких багато в чому не збігаються з нинішніми молодіжними поглядами.
Цікаве питання щодо самооцінки молоддю свого покоління і його перспектив. В ході соціологічного дослідження в Українському державному університеті водного господарства та природокористування досліджувалось питання “До якого типу покоління відносить себе студентство?” були одержані такі відповіді. Абсолютна більшість обстежених (71,9%) назвали себе представниками покоління надії, 13,1% - втраченого покоління, 15% - не визначилися. Все це вселяє певний оптимізм.
Вирішення соціальних проблем молоді в Україні потребує дійової державної молодіжної політики з боку держави і громадських об’єднань, допомоги підприємницьких структур, фондів, асоціацій тощо.
Основними завданнями цієї політики можна назвати: вирівнювання стартових позицій молоді; розвиток кредитування молоді та молодих сімей на сприятливих умовах; надання пільг для працевлаштування випускників навчальних закладів; організація служб профорієнтації, перепідготовки та працевлаштування молоді, а також служб юридичної допомоги і консультування юнаків і дівчат; удосконалення законодавства для створення гарантій з отриманням молоддю переважно безоплатної освіти і фахової перепідготовки, для попередження або компенсування можливих форм дискримінації молоді в будь-якій сфері; підтримка політичного визначення молоді, сприяння молодіжним політизованим організаціям просоціального спрямування; зміцнення державної і комерційної матеріальної бази для раціонального проведення молодіжного дозвілля, медичного обслуговування і профілактики хвороб; значне збільшення допомоги молодіжним і багатодітним сім’ям та ін.
В Україні прийнято ряд державних документів щодо молодіжної політики: декларація “Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні” (грудень 1992 р.), цільова програма “Молодь – майбутнє України” (1997 р.), постанову “Про підтримку ініціативи молодіжних організацій України щодо залучення молоді до реалізації державної політики” та ін.
Як бачимо правова основа для проведення державної молодіжної політики є (хоча і в першому наближенні), необхідно лише суттєве прискорення її втілення в життя.
ТЕМА 6. Соціально-етнічні відносини як предмет етносоціології.
6.1.Етносоціолгія та предмет її дослідження.
У сучасній соціології відокремилась галузь, пов’язана з вивченням різних соціально-етнічних спільностей людей та відносин між ними. Вона називається етносоціологією. Етносоціологія виникла на межі етнографії і соціології. Сам термін “етносоціологія” складається з двох слів різного походження: етнос (від гр. Ethnos – народ) і соціологія (від лат. societas – суспільсьтво і грецького logos – вчення). Тому буквально цей вислів означає вченя про суспільство та місце в ньому народів. Етносоціологію визначають як науку, що досліджує походження, суть і функції різноманітних етнічних спільнот з метою виявлення основних тенденцій їх утворення, розвитку та взаємозв’язків з іншими етносами, а також механізмів їх входження у систему соціальних відносин.
Специфіка етносоціології полягає в тому, що вона вивчає особливості та форми соціального життя етносів, народів та інших етнічних утворень як сукупних історичних суб’єктів, тобто аналізує взаємозв’язки і взаємовплив соціального, з одного боку, і етнічного – з другого. Конкретніше предметом дослідження етносоціології є етносоціальні спільноти і групи, що розглядаються як цілісні соціальні утворення, а також закономірності їх формування й функціонування. (1. С.50)
В Україні етносоціологія як наука формується починаючи з кінця 1980-х років і зосереджує увагу на дослідженнях поліетнічного характеру українського суспільства, статусу українського етносу і етнічних меншин, процесів у їхньому середовищі та взаємодії.
Поняття етносу. Центральною категорією етносоціології є, безперечно, етнос. Але розуміння етносу і етногенезу залишається неоднозначним, інколи діаметрально протилежним1.
Старогрецька першооснова терміна “етнос” означає зграю, рій, групу, племя, народ. Широкого вжитку цей термін набуває у ХХ ст. Зокрема, французький антрополог Ж. Денікер ще на початку ХХ ст. дає досить близьке сучасному розумінню трактування етнічної термінології. Він вважає, що під етнічними групами слід розуміти “народи”, “нації”, “племена”, що відрізняються одне від одного передусім мовою, способом життя, поведінкою (2. c. 17).
Концепція етногенезу Ю.Бромлея. У радянському суспільствознавстві найбільший внесок у розробку теорії етносу належить Ю.В.Бромлею. Він запропонував найвичерпнішу дефініцію поняття “етнос”, яка і нині є найпоширенішою у вітчизняній етнології. Ю.Бромлей визначає етнос “…як історично сформовану сукупність людей, яким притаманні спільні, відносно стабільні особливості культури (в тому числі й мови) та психіки, а також свідомість своєї єдності й відмінності від інших таких самих утворень”
(3. с. 17). Така спільнота складається і розвивається природно-історичним шляхом; вона не залежить безпосередньо від волі окремих людей цієї спільноти, і здатна до тривалого багатовікового існування завдяки самовідтворенню. Ю.Бромлей та його послідовники до основних факторів, що сприяють формуванню етносів, відносять також єдність території, на якій проживає сукупність людей, що складає основу даного етносу, спільність їх економічної життєдіяльності, котра зумовлює їх постійну взаємодію.Однак, відіграючи важливу роль у виникненні етносів, дані фактори не можуть розглядатися як ознаки вже існуючих певних етносів. Наочним прикладом цього є сучасне становище багатьох етносів – євреї розселені по всьому світові, значна частина тих чи інших народів, в тому числі українців, що проживають поза своєю етнічною територією. Серед наявних якісних характеристик вже існуючих етносів, представники цього наукового напрямку називають мову, специфічні елементи матеріальної та духовної культури (звичаї, обряди, норми поведінки), релігію, самосвідомість – тобто все те, що можна віднести до етнічної культури. Тим самим вони підкреслюють, що етнос – це певна культурна цілісність, яка має соціальний характер.
Теорія етногенезу Л. Гумільова. В радянській науці концепції Бромлея протистояла теорія етногенезу Л.Гумільова. Згідно з концепцією Гумільова “Етнос, явище не соціальне, а біологічне, бо воно характерне для всіх формацій”. За Гумільовим людина генетично запрограмована на певну поведінку. А значить етнічна приналежність людини, її національність даються кожному від народження, а тому українцями, росіянами і білорусами не стають, а народжуються.
На рубежі 80-х років біологізаторський підхід Гумільова був підданий критиці. Гумільов не залишив поза увагою критику на свою адресу, дещо уточнив власне попереднє визначення: “…етнос не біологічне явище, як і не соціальне… пропоную етнос вважати явищем географічним, завжди пов’язаним з місцевим ландшафтом, який годує адаптований етнос. А оскільки ландшафти Землі різноманітні, різноманітні й етноси”(4. с. 18). Те, що поєднує концепції Бромлея і Гумільова, полягає у визнанні довготривалого часу існування етносів як об’єктивної реальності в історії людства, які виникають природнім шляхом.
В західній етносоціології існує безліч різноманітних підходів, напрямків, кільканадцять шкіл дослідження донаціональних етнічних спільностей утворених відповіднимии етнічними ідентичностями. Найбільш впливовими є:
1. примордіалістська;
2. модерністська;
3. еволюціоністська;
4. сервайвелістська;
5. інструменталістська та ін.
Етнічна соціалізація. Етнічна соціалізація, в процесі якої людина набуває певних рис якого-небудь етносу і визначає свою етнічну приналежність, включає кілька моментів: 1) засвоєння певної етнічної культури, насамперед мови, традицій, звичаїв; 2) засвоєння особою норм, цінностей і зразків поведінки найбільш важливих для даної соціальної групи; 3) засвоєння певних стереотипів свідомості і поведінки; 4) набуття людиною відповідних властивостей та якостей, що характеризують етнічну спільність, з якою людина себе ототожнює; 5) усвідомлення своєї єдності з певною етнічною групою і самоідентифікація; 6) адаптація людини до умов життя конкретного етносу.
Етнічна соціалізація здійснюється за допомогою таких соціальних інститутів, як родина, система освіти, засоби масової інформації, а також під впливом найближчого оточення людини і тих конкретних соціальних подій, що відбуваються в суспільстві в кожний окремий період його розвитку.
Етнічні процеси. Етноси не ізольовані один від одного. Поряд чи навіть в складі однієї держави проживають несхожі етнічні спільності. Вони приречені на співіснування, взаємний вплив. Взаємодія етносів, що зумовлює сутнісні зрушення в їх житті називається етнічними процесами. Розрізняють еволюційні та трансформаційні етнічні процеси.
Еволюційні етнічні процеси виявляються в значній зміні будь-якого із основних елементів етносу, і перш за все – мови і культури, а також зміни соціальної (класово-професійної) структури етноса, його статево-вікового складу тощо.
Трансформаційний етнічний процес охоплює зміни, що ведуть до переміни етнічної приналежності: заключним етапом їх є зміна етнічної самосвідомості. Трансформаційні етнічні процеси поділяються на роз’єднуючі та об’єднуючі. Об’єднуючі етносоціальні процеси протікають у вигляді консолідації, асиміляції, інтеграції. Консолідацією називають злиття кількох самостійних близьких за мовою і культурою народів в один, новий, більший етнос (міжетнічна консолідація), або ж внутрішнє згуртування народу за рахунок ліквідації відмінностей між наявними групами (внутрішня консолідація).
Прикладом міжетнічної консолідації може служити злиття східнослов’янських племен в єдину давньоруську народність в ІХ – ХІІ ст., а внутрішньої консолідації – ліквідація відмінностей між баварцями, саксонцями та іншими німецькими народностями в XIX – XX ст.
Асиміляція – це розчинення одного етносу чи його частини в іншому, чисельнішому, внаслідок чого втрачається багато природніх етнічних властивостей і набуваються нові. В сучасному світі асиміляційні процеси відбуваються найбільш інтенсивно в розвинутих країнах – Італія, Англія, Данія, Швеція та ін. В них уже сформовані державні етноси асимілюють малі етнічні спільності і окремих індивідів.
Дуже повільно і складно відбуваються процеси міжетнічної інтеграції – взаємодії всередині держави чи на міжнародному рівні кількох етносів, що дуже відрізняються однин від одного своєю мовою, культурою, і яка веде до появи в них спільних рис. Внаслідок цього формуються не нації, а міжетнічні спільноти. Проте вони не володіють необхідною стійкістю, що підтверджує досвід створення і розпаду багатонаціональних імперій. Сучасні етнічні процеси неоднозначні. До 70-х років ХХ ст. в світі панувала думка про те, що в міру розвитку індустріального суспільства зникатимуть мовні та релігійні відмінності, етнічні кордони. Проте тенденція до уніфікації способу життя народів не привела до ліквідації відмінностей в одязі, харчуванні, житлі тощо. Кінець ХХ ст. став переломним в історії багатьох держав і етносів в зв’язку з етнічним відродженням, що охопило всі континенти. За словами знаного культуролога А.Геніса, в Америці “…багато що змінилося за останні 20 років. А головне, змінилася центральна концепція країни, а саме ідея кип’ячого казану, в якім усе вариться і утверджується один сплав. Її більше немає, замість неї є ідея мозаїки. Мозаїки, складеної з різних шматочків, проте кожний шматочок себе зберігає. А разом вони становлять одну загальну картину”.
Нація. Іншою важливою категорією, яка широко використовується в етносоціології, є поняття нації. У представників суспільствознавчих наук щодо змісту поняття “нація” також існують значні відмінності, котрі можна об’єднати в декілька груп.
Суб’єктивістський підхід до розуміння нації. Професор з Великобританії Х. Сетон-Уотсон пише у книжці “Нації та держава”: ”Усе, що я можу стверджувати, - це те, що нація існує, коли значна більшість людей у суспільстві вважає, що вони становлять націю, або коли ці люди поводяться так, ніби вони її становили”(7. с. 9). Отже, самосвідомість, самоідентифікація – головна ознака нації: остання існує остільки, скільки люди відчувають себе належними до неї. Поза людською свідомістю нації нема.
Але звідки ж береться така свідомість? Одна частина прихильників суб’єктивістського підходу шукає підстав національної самосвідомості у глибині тисячоліть, говорячи про “голос крові”, покладаючись на психобіологічні чинники і їх незбагненну природу. Інші трактують націю як політичну або культурну спільноту, що утворена в нові часи зусиллями держави або інтелектуалів на підставі певного ряду міфів (про спільні корені, традиції та ін.) Тому вона є “штучною”, “уявною” спільнотою і може бути об’єктом довільного вибору окремих індивідів. Таким чином, прихильники суб’єктивістського підходу вважають, що нація є спільнотою, згуртованою волею і бажанням людей належати до неї, є окремим суб’єктом історії з власним життям, волездадністю над власною долею.
Об’єктивістський підхід до розуміння нації. В його рамках також можна виділити декілька напрямів. Один з них – економіко-детерміністський. Він пов’язує існування і розвиток нації переважно з економічними чинниками. Різновидом такого підходу є марксистська концепція нації, де остання визначається через набір характерних зовнішніх ознаках (мова, територія, історичні традиції, економічне життя).
Інший – етнічний, зосереджує увагу на реально існуючій спільності історії, культури, мови, психології, тобто етнічних ознаках, як головній підставі національної консолідації. Ще один – політичний напрямок – трактує націю як політичну спільноту, що має свою державу і підпорядковується одному уряду. Остання є однією з найпопулярніших. “Нація – це етнічний колектив, який має спільну політичну свідомість, а з політичного погляду зорганізований у формі національної держави” (8. с. 54).
Професор Колумбійського університету США О.Мотиль при визначенні поняття нації намагається поєднати його об’єктивні і суб’єктивні характеристики. Спираючись на досягнення семіотики (науки про знаки, символи), він розглядає націю як групу людей, “що поділяють певну семіотичну систему”. Їх пов’язує розуміння і вживання подібних спільних знаків, символів, як етнічних так і політичних. До таких знаків належать мова, одяг, державна символіка, міфологія, політичні акти, що мають символічне значення тощо.
Цікавий погляд на процес утворення нації висловив О.Ахієзер : ”Історія людства включає в якості важливішого свого аспекту розвиток від етносу до нації. Специфіка етносу полягає в тому, що люди, які входять до нього розглядають свої стосунки як природні. Людство поступово переборює обмеженість етносів і формує нації. Останні є результатом нової культури, що перемагає уявлення про природність, біологічність об’єднання людей у спільноти і стимулює уявлення про засадниче значення особистості, права, правової держави, про громадянське суспільство, котрі тільки й спроможні забезпечити права людини” (10. с. 25).
Українська наука демонструє весь спектр поглядів, про які йшлося раніше, надаючи перевагу етнічній та “етатичній” інтерпретації. Ми віддаємо перевагу останній.
Отже, спираючись на сучасні уявлення світового та вітчизняного суспільствознавства, можна визначити категорію нація як сукупність громадян однієї держави, котра створюється внаслідок політичної інтеграції етнічних (або релігійних) спільнот у межах єдиної держави на основі спільності території, економічного життя, правової системи, єдиної державної мови, що поступово веде до формування єдиної (національної) самосвідомості, а також загальнонаціональної культури, яка є конгломератом етнічних культур.
Поставимо запитання, коли етнос стає нацією? Історія свідчить, що це відбувається у міру будування власної політичної організації, насамперед держави. І запитаємо ще: чому саме держави? Тому, очевидно, що саме держава, з одного боку, створює чіткі рамки цього об’єднання, вона встановлює межі панування, життя даного етносу, забезпечує його життєдіяльність, оберігає від асиміляції, захищає перед іншими націями, специфічними засобами розвиває етнос, перетворюючи його на державу – організовану спільноту.
На сьогодні молода українська держава зробила значні кроки на шляху створення української нації. Закріплено цілісність території, розпочато заходи щодо впровадження єдиної (державної) мови, створено власні державні та суспільні інститути, спрямовані на досягнення соціонально-економічної цілісності країни та зміцнення засад громадянського суспільства. Але формування національної самосвідомості народу держави України – це складний і тривалий процес. Він також передбачає певний рівень розвитку міст, урбанізованої культури, розвиток не лише ринку, а й абстрактного мислення, здатності осмислити цінність абстрактного права, закону, грошей, значення автономності особи, її самоцінності. Звісно, досягнення такого рівня є певним процесом, який у різних суспільних (та й етнічних) групах має різні тенденції та темпи перебігу.
Цілком очевидно, що остаточне перетворення населення України на українську націю з чіткою етнонаціональною структурою, що забезпечує права всіх національних формувань (як титульного етносу, так і етнічних груп) і підтримує політичний баланс у всіх сферах життя суспільства, можливе лише на шляху розбудови справжньої демократичної держави і насамперед громадянського суспільства.
До базових понять етносоціології відносять і такі терміни, як рід, плем’я та народність.
6.2. Етнічна структура і міжнаціональні відносини
в Україні.
За етнічним складом населення України досить різноманітне. В сучасних умовах на її території проживають представники 130 націй і народностей. Більшість населення – українці. Їх чисельність сягає 37,5 мільйонів. Помітна чисельність і інших слов’янських народів: росіян, білорусів, поляків, чехів, словаків, болгарин ін. Помітно зросла в останні роки кількість кримських татар. Поліетнічна структура українського суспільства – об’єктивна реальність, що має глибокі історичні корені. Міжнаціональні відносини були і залишаються важливим фактором соціального розвитку України. Тим більше, що міжнаціональні відносини, так як в основі їх лежить антитеза ми-вони, притаманна будь-якому етносу.
Українці мають багатий і в основному позитивний досвід взаємодії з іншими етнічними утвореннями, з якими їм довелося жити в складі єдиної держави. Разом з тим в області міжнаціональних відносин у нас в країні існують і певні проблеми, які заважають нормальному розвиткові українського суспільства. Відверто політичного характеру етнічний рух набув серед кримських татар. В усіх перипетіях кримської політики татари виявили послідовну лояльність до України та її державності. Водночас вони не менш послідовні в прагненні національного самовизначення. Форму цього самовизначення вони ще не сформулювали, однак, зрозуміло, що в їхній особі частина громадян України – потенційних членів української політичної нації, вважатиме себе якоюсь окремою національною спільністю. Паралельно з ними частина росіян Криму, серед яких переважають проросійські настрої, теж навряд чи вважатимуть себе членами української нації, навіть у політико-державному розумінні.
Певне занепокоєння викликає діяльність груп інтелектуалів у Закарпатті, які намагаються спрямувати культурний рух українців краю в русинофільське річище. Мова йде про спроби протиставити українців – русинів усьому українському загалові, виокремити їх в інший етнос.
В той же час далеко не у всіх областях України створені сприятливі умови для відродження української культури, втілення в усі сфери життя української мови. Разом з тим є і прояви українського етноцентризму1 як у теорії, так і на практиці. Мова йде про перекручення історичних фактів, пов’язаних з походженням східних слов’ян і становленням їхньої державності. Окремі науковці добирають, а іноді фальсифікують, дані що мають довести вищість українців над спорідненими народами, применшити їх благотворний взаємовплив, що нібито за Радянської влади Україна найбільше від усіх втратила і найменше придбала.
Деякі, хоча й не гостро окреслені, розбіжності політичних і культурних орієнтацій різних етнічних і лінгвістичних груп українського суспільства не вилилися в прямий конфлікт. Етнічний мир було збережено. Крім власних запобіжних заходів з боку державних органів, суттєву роль у цьому відіграли дві обставини. Недостатній розвиток в українській нації ознак “нації - держави” мав і позитивне значення : українці не могли сприйматися як нація гнобительська. Пригнічене становище всіх етносів України, навіть російського, який, у соціально-економічному сенсі, відчув на собі всі експерименти минулого, утворило між ними атмосферу взаєморозуміння щодо необхідності зміни політичної системи. Крім того, міжетнічне порозуміння підпирали й спільні надії на процвітання України по здобутті незалежності.
6.3. Сучасна етнополітика Української держави.
Зміст етнополітики Української держави можна сформулювати наступним чином : це діяльність держави та її органів у етносоціальній сфері з метою : відродження, забезпечення життєдіяльності, подальшого розвитку та участі в державотворчих процесах структурних етнокомпонентів українського суспільства – української нації, корінних народів та національних меншин; об’єднання їх в єдиний соціум – політичну націю, ядром якої є народ, що дав назву національній державі; розширення зв’язків з українською діаспорою та людьми іншого етнічного походження – вихідцями з України; усунення чинників міжетнічної напруженості та міжетнічних конфліктів; регулювання міграційних процесів.
Потреба у формуванні власної етнополітики українською державою зумовлена такими об’єктивними чинниками :
- незалежним існуванням України як суверенної, демократичної, соціальної, правової, унітарної держави;
- поліетнічним складом населення, в Україні проживають громадяни понад 100 національностей;
- активізацією етнополітичного процесу, широкою включеністю до нього структурних етнокомпонентів українського суспільства – української нації, корінних народів та національних меншин;
- необхідністю узгодження інтересів, встановлення рівноправних і гармонійних відносин між етнічними групами;
- незавершеністю процесів консолідації української нації;
- важливістю подолання політичних, соціально-психологічних, культурно-мовних, інших наслідків деформації етнонаціональної сфери у минулому;
- співробітництвом та зв’язками з українською діаспорою та вихідцями з України, людьми і ноетнічного походження;
- трансформацією в українське суспільство осіб, депортованих за національною ознакою, які повертаються в Україну;
- наявністю інтенсивних міграційних потоків, що впливають на соціально-політичну, економічну та етнодемографічну ситуацію в державі.
Особливо важливе значення для розробки та проведення державної етнополітики мають положення нової Конституції. Зокрема, в її преамбулі зазначається, що українське державотворення, яке має багатовікову історію, відбувається на основі права на самовизначення не тільки української нації, а й усього українського народу, який складають громадяни України всіх національностей.
Конституція, визнаючи носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні український народ, водночас визначила структурні ентнокомпоненти українського суспільства – українську націю, національні меншини та корінні народи. Останній етнокомпонент введений у правове поле вперше.
Ст. 11 Основного Закону гарантує державне сприяння розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Згідно із ст. 24 не може бути у громадян привілеїв чи обмежень за ознаками етнічного походження. Ст. 53 Гарантує “громадянам які належать до національних меншин”, право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.
Етнічні групи представлені на різних рівнях в органах державної влади.
Важливим здобутком етнополітики в Україні є організація добровільного повернення кримськотатарського народу та представників інших етнічних груп, яких було незаконно депортовано.
В Україні відбувається активний процес створення етнокультурних товариств, об’єднань, асоціацій тощо. На законадавчому рівні також вперше в Конституції зафіксовано, що Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.
Основними пріоритетами державної етнополітики є :
- забезпечення через відповідне законодавство, державної програми рівних можливостей для участі громадян незалежно від їх національності в усіх сферах матеріального й державного життя, здійсненні етнополітики, державного управління;
- створення правового поля з метою гарантування рівних прав і свобод усім громадянам незалежно від раси, національності, етнічного походження;
- розвиток культурної самобутності української нації, всебічний розвиток української культури й мови;
- створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної, а також релігійної самобутності національних меншин, корінних народів;
- зміцнення державної єдності українського суспільства;
- відновлення прав депортованих осіб, не допускаючи при цьому нових дискримінаційних утисків за національно-культурними ознаками;
- розширення співробітництва із зарубіжними українцями та людьми іншого етнічного походження - вихідцями з України, які проживають за її межами;
- утвердження у міжнародних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри, поваги до мови, культури, традицій, звичаїв і релігій етнічних груп;
- попередження будь-яких проявів сепаратизму, забезпечення на основі міжнаціонального миру й злагоди суверенітету та територіальної цілісності держави;
- зміцнення гарантій, що усували б вияви екстремізму, дискрімінації громадян за національною, релігійною або мовною ознаками;
- захист прав біженців та іммігрантів.
І, нарешті, розв’язання етнополітичних проблем України потребує збоку держави значних зовнішньо-політичних зусиль. Не випадково найбільш серйозні ускладнення в цій сфері Україна має саме в прикордонних зонах.

РОЗДІЛ ІІ. СПЕЦІАЛЬНІ СОЦІОЛОГІЧНІ ТЕОРІЇ. МЕТОДИКА І ТЕХНІКА СОЦІОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ.
ТЕМА 7. Соціологія праці.

7.1. Сутність, завдання та категорії соціології праці.
Підготовка висококваліфікованих кадрів для народного господарства вимагає глибоких знань соціології праці. Без них неможливо досягнути високого професіоналізму, творчої активності сучасного спеціаліста. Винятково актуальним завдання формування фахівця з широким соціологічним мисленням стає за умов ринкових перетворень у нинішньому українському суспільстві.
Соціологія праці як наукова галузь виникла в 20-х роках ХХ ст. на потребу підвищення ефективності капіталістичного виробництва (індустріальна соціологія). Це спеціальна соціологічна теорія, що вивчає працю як соціально-економічний процес, його тенденції та закономірності, соціальні фактори функціонування і розвитку.
Об’єкт і предмет соціології праці. На жаль, ці поняття в нині існуючій спеціальній літературі часто-густо тлумачаться неоднозначно, а подекуди підміняються одне одним. Але більшість науковців вважає, що об’єктом соціології праці є трудова діяльність, її суб’єкти та інститути. Вирізняють індивідуальну працю(окремої людини), сукупну (колективну) та працю суспільства в цілому.
Предметом соціології праці постають об’єктивні та суб’єктивні соціальні фактори праці, а також соціальні характеристики, явища і процеси, притаманні об’єкту праці. Першорядними з-поміж них є: закономірності та тенденції суспільної кооперації , організації і поділу праці. Насамперед - це функції та структура виробничих колективів, напрямки і характер трудових відносин (співробітництво, партнерство, конкуренція, конфлікти тощо), а також соціальні наслідки взаємодії працюючих із засобами виробництва. Загалом у центрі уваги соціології праці є матеріальні, моральні, професійно-кваліфікаційні, управлінські, демографічні, виробничо-побутові, соціально-психологічні, етичні, естетичні та інші чинники праці, котрі іменуються соціальними . Виняткову роль у цій факторній системі відіграють суб’єктивні стимули – мотиви та ставлення до праці, задоволеність нею працюючих тощо. Відомо, що в загальному обсязі резервів виробництва соціальні чинники праці складають 30-40%. Безумовно, вирішальним з-посеред них є людський фактор. Він еволюціонував від “фізичної ”людини (регламентованість та інтенсифікація праці, за Ф.Тейлором) до “біологічної” людини (створення оптимальних санітарно-гігієнічних та побутово-культурних умов праці, А.Файоль ), потім - до “соціально-психологічної” людини (міжособовий психологічний комфорт у колективі, Е.Мейо), нарешті, до появи “соціально-політичного” працівника через його участь у вирішенні соціальних, управлінських, політичних проблем у колективі, тобто формування працівника як громадянина. (1,150-156).
Говорячи про предмет соціології праці, варто наголосити, що соціологічна наука покликана також виявляти і формулювати протиріччя трудового процесу. Насамкінець – здійснювати його теоретичне забезпечення та сприяти практичній ефективності праці.
З наведених міркувань очевидно, що мета соціологічного пошуку – розробка напрямків і методів, рекомендацій та пропозицій по управлінню і організації трудової діяльності, її регулюванню та прогнозуванню, створенню належних умов функціонування колективу і одержанню високих економічних та соціальних результатів його роботи. Позитивні соціальні наслідки тут винятково важливі, оскільки вони пов’язані із формуванням всебічно розвинутої особистості (принаймні втілюють поступальні кроки в цьому напрямку). Вони сприяють згуртованості та виробничій активності суб’єктів праці, їх задоволеності роботою і прагненню до соціальної справедливості у розподілі матеріальних благ, до соціального партнерства та підприємництва і т.п.
Нині утвердилось поняття “гуманітарний капітал”, накопиченню якого сприяє продуктивна праця. Для визначення якості означеного капіталу фахівці міжнародних організацій та соціологи послуговуються показником індексу людського розвитку (потенціалу). Він обіймає сукупний рівень знань, освіченість, професіоналізм, очікувану тривалість життя, ВВП в доларах США на душу населення. За цим показником Україна посідає сьогодні 80 місце в світі серед 173 країн світу (2.5).
Зміст соціології праці визначають її численні категорії. Зупинимось на деяких з них як відправних поняттях.
“Праця”. Це поняття означає доцільну діяльність людини по створенню матеріальних і духовних благ у процесі взаємодії людини з природою та людини з людиною (соціально-трудові, передусім виробничі відносини). Безпосереднє створення споживчої вартості дістало назву конкретної праці, а обмін діяльністю між працюючими – абстрактної. Наголосимо, що людина в трудовій діяльності , використовуючи і змінюючи природу для задоволення своїх потреб, соціалізується, творить саму себе, свою особистість. В цьому полягає соціальна сутність праці. Отже, праця має подвійну (соціально-економічну природу), тобто є водночас соціальною та економічною категорією.
Складові праці такі: 1) засоби виробництва, до них входять предмети праці (те, на що направлена трудова діяльність ) і засоби праці (те, з допомогою чого здійснюється ця діяльність); 2) праця як власне доцільна трудова діяльність. Якщо засоби виробництва є предметом наукового інтересу економічної теорії, то цілеспрямовану трудову діяльність вивчає соціологія праці.
Праця виконує ряд функцій. Найголовніша з них – створення матеріальних та культурних благ. Друга функція – це забезпечення матеріального добробуту працівника та його сім’ї; третя функція - соціально-диференційна, оскільки формує професійно-кваліфікаційну структуру колективу та суспільства. З останньою функцією тісно пов’язана статусна функція праці, котра зумовлена неоднаковим значенням для суспільства різних видів праці і визначає положення суб’єкта праці в суспільстві. Суттєвою видається і ціннісна функція. Вона спрямована на вироблення у працівників ціннісних орієнтацій, мотивів праці, життєвих планів. І, нарешті, функція формування особистості, в ідеалі – всебічно розвиненої, соціально-активної, прагнучої до самоствердження та самореалізації.
У світлі наведених функцій наголосимо на фундаментальному положенні: економічно ефективними можуть бути тільки соціально спрямовані функції праці.
До ключових категорій соціології праці належать і такі поняття, як “умови праці”, “зміст праці”, “суспільна форма праці”, “характер праці”, “ставлення до праці”, “мотиви праці”. Конкретизуємо їх.
Умови праці – це сукупність факторів соціально-економічного, виробничого, техніко-організаційного та природного характеру, які впливають на здоров’я, працездатність, ставлення до праці і ступінь задоволеності людини роботою. Зокрема, до соціально-економічних умов праці належать: форми власності та трудової кооперації, система матеріального та морального стимулювання праці, економічні механізми ринку, нормативно-правове регулювання праці, рівень розвитку продуктивних сил та характер трудових відносин у суспільстві тощо. До виробничих, в т.ч. техніко-організаційних умов праці, включають: рівень механізації та автоматизації, комп’ютеризації та інформатизації виробництва. Сюди ж відносять санітарно-гігієнічні (освітлення, чистота повітря, опромінення і т. п.), психофізіологічні (фізичне навантаження, нервово-емоційне напруження та ін.), естетичні (якість інтер’єру, оформлення робочого місця, функціональна музика і т.д.), соціально-психологічні (моральний і психологічний клімат колективу) умови трудової діяльності. Багато важать також природні умови праці – клімат, характер грунту, стихійні явища тощо.
Зміст праці означає сукупність трудових функцій, зумовлених специфікою трудової діяльності, технікою і технологією виробництва. По суті йдеться про взаємодію людини зі знаряддями та предметами праці (її виробничо-технічний бік) без урахування соціальних відносин людей у трудовому процесі. Елементами змісту праці є трудові рухи, дії, прийоми, операції, затрати м’язової, мислительної і нервової енергії, співвідношення між виконавськими та творчими компонентами, важкість і складність праці. Ілюстрацією змісту праці можуть бути: виконання ручних, допоміжних або механізованих робіт; здійснення конструкторських чи реєстраційних, контрольних функцій; торгівля, біржові операції тощо.
Суспільна форма праці. Вона уособлює систему трудових відносин, котра склалась на основі того чи іншого способу виробництва та форм власності, соціальних відмінностей працюючих, відносин розподілу праці, ставлення до неї і т.п. Відтак за суспільною формою праця може бути за наймом чи не за наймом; на конкурентній основі чи не конкурентній; може відповідати здібностям, інтересам працюючого або не відповідати їм тощо.
Відповідно до суспільної форми та змісту праці остання набуває певний характер, тобто категорія “характер праці” є ширша ніж перші два поняття. Характер праці можна визначити як якість трудової діяльності, котра зумовлена змістом та суспільною формою праці і полягає в спрямованості праці, в стані та статусі її суб’єктів, ставленні їх до праці тощо. Наприклад, в залежності від змісту праця за характером може бути фізична чи розумова, творча – нетворча, механізована – ручна, кваліфікована – некваліфікована, проста – складна, промислова – сільськогосподарська і т.д. Коли ж говорять, що за характером праця вільна чи підневільна, наймана або ненаймана, експлуатована – неексплуатована, відчужена і т.п., то причиною різного характеру праці є її відповідна суспільна форма. До речі, характер праці за її формою має домінуючу значущість. Адже тільки вільна, невідчужена, неексплуатована праця може ефективно виконувати свою економічну , соціальну і виховну роль. Така праця передбачає ліквідацію відчуження працівника від власності та результатів своєї праці. Робить його справжнім, економічно зацікавленим хазяїном виробництва і суб’єктом управління.
У системі ключових категорій праці вагоме місце посідає поняття “організація праці”. Воно означає управлінську функцію, котра забезпечує організаційну базу трудового процесу: його упорядкування, регламентування, інструктування, матеріальне та ін. забезпечення відповідно до технології праці та виробництва. Наприклад, така організація уможливлює зміну темпу і якості роботи кількістю та тривалістю перерв, рухливістю робочого місця, режимом праці, забезпеченням сировиною, стилем керівництва і т.п.
Окрім розглянутих та інших категорій, фіксуючих об’єктивні чинники праці, вкрай важливими є сукупність понять суб’єктивного змісту. Насамперед –це поняття “ставлення до праці”. Воно фіксує ступінь прагнення людини до виявлення і реалізації нею своїх фізичних та духовних сил, досвіду, знань, здібностей для досягнення нею кількісних і якісних результатів праці. Таке ставлення виявляється у трудовій і творчій активності людей, їх ціннісних орієнтаціях та мотивах праці.Тут слушно пояснити поняття “мотиви праці”. Воно фіксує внутрішні і зовнішні побудники, котрі спонукають людину до праці. До них належать матеріальна зацікавленість працівника, зміст і творчі можливості роботи, кар’єра, взаємини в колективі (морально-психологічний клімат, стиль керівництва тощо), усвідомлення суспільного, життєвого смислу, престижу своєї роботи, її значущість не тільки для себе, а й для колективу, суспільства та ін.
Щоб глибше зрозуміти сучасний рівень наукових надбань соціології праці, а також світові тенденції розвитку сфери праці, варто ознайомитись принаймні з основними її теоретико-практичними здобутками в історичному плині. Наголос тут зробимо на індустріальній соціології, що виникла в кінці 20-х років ХХ століття в США.
7.2. Індустріальна соціологія – початок сучасного етапу
розвитку соціології праці.
В індустріальній соціології вирізняють три підходи. Зачинателем першого підходу був американський інженер-дослідник Фредерік Тейлор (1856-1915). Суть його новації –науковий менеджмент – система раціональної організації праці та виробництва на грунті досягнень науки і техніки з метою здобуття максимуму додаткової вартості. В чому особливість системи Тейлора? По-перше, жорстка регламентація трудового процесу (зведення його до найпростіших операцій, що не потребують складних трудових навичок; поштучна відрядна оплата праці; хронометраж; детальний інструктаж тощо). По-друге, ретельний добір і професійне навчання робітників. По-третє, використання новітніх досягнень в галузі науки управління, запобігання соціальним конфліктам і т.п. І хоча цю систему нарекли “потогінною”, вона була спробою об’єднати технічний і соціальний бік виробництва, її підставно вважають соціотехнічною. В наш час її теоретичне осмислення і розвиток дозволили сформулювати так звану соціотехнічну парадигму, як провідну тенденцію в соціології праці.
Проте “тейлоризм” в 30-х роках вже не міг повністю задовольнити потреби капіталістичного виробництва, запобігти соціальним конфліктам. Досягнення НТР вимагали якісно іншої робочої сили – творчого, мислячого працівника, а не “дресованої горили” Тейлора.
Відтак започаткувався другий соціологічний підхід до регулювання виробничої поведінки робітників. Він отримав назву менеджменту людських стосунків. Його фундатором став американець Елтон Мейо (1880-1949). На підставі досліджень на підприємствах фірми “Уестерн електрик”, м.Хотторн (“Хотторнський експеримент”) вчений зробив висновок , що ефективність виробництва, продуктивність праці в значній мірі залежать від соціально-психологічних факторів виробництва. Головними положеннями теорії “людських стосунків” є:
пріоритет людини перед технічними чинниками виробництва;
створення сприятливого морально-психологічного клімату, підвищення задоволеності робітників своєю працею, згуртованість;
заміна індивідуальної винагороди колективною;
гуманізація праці, участь робітників в управлінні виробництвом;
удосконалення стилю керівництва, “досягнення миру в промисловості”.
З часом ставлення до теорії “людських відносин” стало вельми критичним. Опоненти доводять, що постійне підвищення продуктивності праці через удосконалення її морально-психологічних умов у колективі не є гарантією виробничого успіху.
У площині поліпшення соціально-психологічних умов досліджував і Джекоб Морено – американський соціальний психолог. Він виходив з того, що окрім макроструктури соціальних спільнот (формальної) існує внутрішня мікроструктура (неформальна), котра створюється переплетенням індивідуальних потягів та протидій. Для вивчення цієї мікроструктури він запропонував соціологічні тести (соціометрію). У тих випадках, коли формальна структура не відповідає неформальній, вважав Морено, виникають конфлікти. Відтак необхідно домагатись забезпечення збігу даних структур.
Третій підхід до питання розвитку індустріальної соціології пов’язаний з іменем американського вченого Берреса Скіннера - це ситуативний менеджмент. В ньому використовуються матеріальні та соціальні стимули, а саме: винагорода за працю старанно поєднується з досягненнями конкретних результатів у трудовому процесі; головною турботою менеджера постає оцінка ефективності діяльності робітника та відповідне “дозування” згаданих стимулів, оптимізація управлінських стилів.
В річищі ”ситуативного менеджменту” витримані концепції трудових мотивів Абрахама Маслоу, Д.Макгрегора і Фредеріка Херцберга. Зокрема, Ф.Херцберг розробив теорію збагачення праці. Основна її настанова – стимулювання праці самою працею, тобто використання потреби людини у самовизначенні як головного стимулу. Для цього натомість застарілої практики тейлорівського постійного закріплення та регламентації операцій пропонувалось, з одного боку, посилити мотивацію праці (збагатити її зміст, сприяти самостійності, ініціативі, задоволеності роботою, залученню працівника до управління виробництвом і т.п.), з іншого боку, - суттєве поліпшення гігієнічних чинників праці (виробничого побуту, санітарно-гігієнічних умов праці тощо). Все це сприяє помітному підвищенню трудової активності та результативності в роботі.
Значний внесок у розвиток індустріальної соціології зробили інші західні соціологи: К.Левін, Дж.Діболт, Р.Девіс, П.Друкер, Ж.Фрідман та ін.
Отже, не можна не помітити, що сучасна індустріальна соціологія праці представлена двома школами:
психологічною, яка дає перевагу соціально-психологічним чинникам праці (Мейо, Морено та ін.);
організаційно-змістовною, котра наголошує на збагаченні творчого змісту праці та умов його забезпечення (Тейлор, Херцберг та ін.)
Що стосується розвитку соціології праці на теренах дореволюційної Росії та колишнього СРСР, в т.ч. України, його поділяють відповідно на два етапи: дожовтневий (середина ХІХ ст. –1917р.) та сучасний (1917 р. – кінець ХХ ст.), у якому виділяють два періоди – 20-30-ті та 50-90-ті роки.
Основними напрямками розвитку соціології праці першого періоду були: теоретико-методологічний аналіз проблем праці, особливо з питань бюджету робітників, зв’язку науки і виробництва (С.Струмилін, Ф.Дунаєвський); прикладні дослідження соціально-трудових процесів праці (О.Гастєв, М.Вітке, П.Керженцев, О.Єрманський); соціальна інженерія (О.Гастєв); психотехніка, профорієнтація (В.Бехтерєв). Наголосимо, що одним із головних центрів розвитку соціології праці став Всеукраїнський інститут праці (м.Харків) на чолі з Ф.Дунаєвським. Він займався питаннями управління колективами. Варто тут згадати А.Макаренка, М.Вітке, котрі досліджували проблеми формування колективу, виховання, лідерства, стилів керівництва тощо.
Загалом внесок тогочасних вчених у соціологію праці був досить помітний. Проте із скасуванням соціології як наукового напрямку цей доробок не вилився в цілісну теорію праці. Відродження даної науки почалось з середини 50-х років. Наприкінці 60-х років було видано монографії з проблем праці А.Здравомислова, В.Ядова, В.Осипова. У подальшому особлива увага приділялась дослідженню питань соціального планування (М.Руткевич, Ж.Тощенко, С.Фролов); теорії та методології праці (І.І.Чанглі); управління колективом (В.Шепель, Б.Паригін та ін.).
Чільне місце в соціологічних пошуках посіли українські соціологи. Приміром, Суїменком Є.І., Грищенком К.К., Сакадою М.О. багато зроблено по дослідженню соціальних чинників праці, соціології управління колективом, виховання. Питання управлінської активності трудящих, соціально-професійних і трудових орієнтацій молоді перебували в колі наукових інтересів Оссовського В.Л., Чорноволенка В.П., Піддубного В.А., Городяненка В.Г.; вивченням проблем ціннісної свідомості та активізації людського фактора переймався Бакіров В.С. Плідними є дослідження організації праці, соціальної регуляції трудової поведінки Пилипенка В.С., а також аналіз стимулювання і мотивів трудової діяльності Попової І.М., Тихоновича В.О. та багатьох інших . Нині пріоритетним науковим напрямком українських соціологів є дослідження соціальних проблем праці за умов ринкових перетворень в нашому суспільстві. Цьому сприяє діяльність Соціологічної асоціації України, Інститут НАНУ, а також підготовка соціологів у державних університетах країни.
7.3. Сучасні світові тенденції розвитку сфери праці.
Це питання є одне з ключових у соціологічній теорії праці, водночас недостатньо вивчене і представлене в науковій та навчальній літературі . Узагальнюючи розпорошений по проблемі матеріал, відслідкуємо, на наш погляд, домінуючі сучасні тенденції функціонування і розвитку сфери праці.
В світі дедалі інтенсивніше вдосконалюються і розробляються нові високі технології (тобто збагачуються відповідні знання, способи і засоби впровадження виробничих процесів, а також якісне їх перетворення). Ці, й передусім інформаційні технології, за думкою О.Тоффлера, не тільки передбачають, але й диктують нові способи розв’язання всієї сукупності соціальних проблем, як у сфері праці, так і в суспільстві в цілому.
Серед новітніх технологій особливу роль нині відіграє біотехнологія. Її поширення і значення неухильно зростає, що дозволило американським вченим Д.Нейсбіту і П.Абурдену виокремити цей процес як важливу мегатенденцію у сфері праці. Більшість науковців вже називають ХХІ ст. віком біології, котрий іде на зміну віку фізики.
Соціальні наслідки технологічних інновацій ведуть, з одного боку, до нових типів розподілу праці, з іншого – до підвищення гнучкості ринку робочої сили, формування зайнятості в сучасних економічних та соціальних умовах, спонукають людей до продуктивної роботи, віднесенню тих чи інших професій до пріоритетних (4, 35).
Кардинальним чинником підвищення ефективності праці все більше стає знання. Ця тенденція зумовлена самим характером суспільства, яке базується передусім на використанні розумових здібностей людини, а не фізичної, суто м’язово-виконавчої сили. У результаті не паперові чи металеві гроші, а саме знання стають символічною формою капіталу, котрий є невичерпним і доступним величезній кількості людей.
Звідси визріває тенденція неухильного збільшення обсягу інформації та формування інформаційного простору як наслідок накопичення знань. Джон Нейсбіт вважає інформацію стратегічним ресурсом оптимізації праці і розвитку суспільства. Тут джерелом сили стають не гроші в руках небагатьох, а інформація як надбання широкого загалу. Отже, на поріг наступного етапу цивілізації впевнено вступило інформаційне суспільство (3, 165-166).
Існує тенденція підвищення ролі рентабельності турботи про людину з конкретизованою адресністю. Предметом такої уваги є люди найвищого рівня кваліфікації, великого обсягу сучасних знань та умінь – “золоті комірці”. Стверджується, що доба “синіх” і “білих комірців” (тобто виконавців ручної та рутинно-організаційної, конторської праці ) минає, а настає доба саме “золотих комірців”. Звичайно, перед тут ведуть індустріально розвинуті країни. Контроль за працею “золотих комірців” не має сенсу, оскільки вони є самоорганізованими, самодисциплінованими, керуються почуттям співпричетності та особистої зацікавленості у високих результатах праці. (3, 166).
Досить помітна нині світова тенденція перерозподілу зайнятості в індустріальному і особливо в постіндустріальному світі – скорочується кількість працюючих у матеріальному виробництві і зростає їх чисельність у сфері нематеріального виробництва, інфраструктурі, сервісі. Наприклад, у високо розвинутих країнах ОЕСР (Організація економічного співтовариства і розвитку – 24 країни) близько двох третин усіх працюючих зайнято саме в сфері обслуговування. З огляду на це відомий французький соціолог Мішель Крозьє називає навіть таку тенденцію, як перехід індустріального суспільства до суспільства послуг.
До цього додамо, що оскільки сфера праці у матеріальному виробництві звужується, деякі автори говорять про скорочення простору панування приватної власності і збільшення числа зайнятих на ниві “виробництва” людини, через розвиток духовної і технічної культури, інформації, сервісу і т.п. Відтак науковці пророкують в майбутньому найглибшу соціальну і економічну революцію, в ході якої на зміну експлуатації людини прийде експлуатація нових техніко-технологічних, інформаційних та інших, небачених нині, систем. Звичайно, це лише точка зору, але заслуговуюча на увагу та на більш переконливі докази.
Проте сьогодні, на жаль, у сфері праці існує відразлива тенденція, котра не потребує особливих аргументів – це глобальне зростання безробіття. Людству загрожує небезпека набути в новому тисячолітті мільярдну кількістю непрацюючих. Звичайно, заходи для зменшення безробіття вживаються, проте уникнути його повністю ще не вдалось нікому. Вважається, що є природна норма безробіття, - частка безробітних, яка відповідає доцільному рівню зайнятості в економіці. Вона має значні коливання від 5,5 до 6,5% .
Причини безробіття називаються різні. “Циклічні теорії” посилаються на циклічний характер ринкового виробництва. “Структурні теорії” пов’язують незайнятість структурними змінами ринку, що зумовлені раціоналізацією та посиленням експорту капіталу в країни з дешевою робочою силою. Теорія “довгих хвиль” виходить із того, що економічна кон’юнктура , поряд із короткими, має триваліші цикли (біля 50 років). Відповідно до цього коливається і рівень безробіття. О.Тоффлер намагається вирішити дану проблему конкретніше: до кожного джерела безробіття, радить вчений, треба підходити диференційовано. Головний шлях його ліквідації – перенавчання (освіта, здобуття нових професій). Це надзвичайно складний і фінансоємний процес. “Ми не знаємо, - пише О.Тоффлер, - як правильно здійснити його, і, мабуть, він буде надзвичайно дорогим. Проте це буде значно дешевше, аніж просто викидати людей на вулицю й субсидувати їх під час постійної відсутності у них роботи” (3, 264).
Безробіття має вкрай негативні соціальні наслідки. Учені США встановили, що його зростання на 1% збільшує кількість убивств на 5,7%, самогубств – на 4,1%, ув’язнених – на 4%, психічно хворих - на 3,5% (5, 144). Тому навіть найменші намагання виправдати безробіття (мовляв це є “нормальне” явище) – безпідставні. Такий підхід особливо кощунний, коли нині 250 млн. неповнолітніх дітей на планеті тяжко працюють. Їх дешеву працю вигідно використовують транснаціональні корпорації з метою наживи.
Проблема зайнятості населення гостро стоїть і в українському суспільстві, де безробіття зростає. Найбільше серед безробітних молоді (45%) та жінок (80%). Безумовно, заходи для подолання цієї згубної тенденції вживаються, прийнятий Закон України “Про зайнятість”. Проте успіх боротьби з безробіттям залежить від подолання економічної кризи в суспільстві.
Не можна оминути таку тенденцію, як посилення “соціального партнерства” в управлінні сферою праці. Її сутність полягає в налагодженні взаєморозуміння і співробітництва між працюючими та роботодавцями. Грунтом цих стосунків, як стверджують дослідники, є зближення інтересів партнерів внаслідок залучення робітників до управління виробництвом, самоврядування; володіння працюючих акціями, надання їм права участі в розподілі прибутків за річними результатами роботи тощо.
Особливо дійове таке партнерство на підприємствах колективної форми власності. Проте варто застерегти від переоцінки “соціального партнерства”. Це лише один із часткових засобів досягнення “миру в промисловості”, а не кардинальний спосіб розв’язання соціально-трудових протиріч за нинішніх умов.
Розглянуті тенденції розвитку сфери праці на сучасному етапі не вичерпують усе їх розмаїття, проте є провідними, вкрай актуальними і відправними для подальших досліджень даної проблеми.
ТЕМА 8. Соціологія трудового колективу.
8.1. Поняття, структура та закономірності
розвитку трудового колективу.
Соціологія трудового колективу є одним з провідних розділів соціології праці і водночас відносно самостійною галуззю соціологічного знання. Її грунтовне вивчення має виняткове значення для соціального управління та організації життєдіяльності суспільства. Це особливо актуально за умов нинішніх ринкових перетворень в Україні.
Предметом дослідження соціології трудового колективу постають соціальні характеристики формування, функціонування і розвитку колективy , аналіз його соціальної ролі в суспільстві. Виникнення даної галузі знань в основному збігається із зародженням індустріальної соціології в США 20-ті роки ХХст. (див.”Соціологія праці”).
Є багато визначень поняття “трудовий колектив”. Виходячи із ключових, сутнісних рис і враховуючи існуючі теоретичні надбання з цього питання , можна стверджувати, що трудовий колектив – це осередок суспільства, соціальна організація, члени якої об’єднані конкретним видом суспільно-корисної діяльності для досягнення певної мети і працюючих на основі тієї чи іншої форми власності.
Доцільно акцентувати, що трудовий колектив уособлює соціальну організацію (підсистему) підприємства, установи чи закладу. Другою його підсистемою є виробничо-технічна, котра лежить в основі соціальної . Отже, підприємство постає як цілісна соціотехнічна система . Мета першої підсистеми – створити належні соціальні умови для реалізації завдань підприємства (трудова, творча активність, партнерство, матеріальне і моральне стимулювання, психологічний клімат і т.д.); покликання другої структури – забезпечити матеріально-технічну базу для досягнення виробничої мети.
Однак сутність колективу, а тим більше його зміст , сказаним не вичерпується. Колектив характеризується також співробітництвом і соціальним партнерством, організованістю і трудовою дисципліною, взаємовідповідальністю та морально-психологічним кліматом, згуртованістю і демократизмом, управлінням і самоврядуванням тощо. До змістовних ознак колективу належать також його структура, функції та закономірності розвитку, про які йтиметься далі.
Тут же наголосимо, що перелічені та інші ознаки колективу не рівноцінні за вірогідністю вияву. Наприклад, згуртованість, соціальне партнерство, демократизм, взаємодопомога чи ідейна єдність тощо можуть мати місце в колективі, а можуть бути і відсутніми, або виявлятися частково. Це залежить від рівня зрілості колективу, а також від економічних, соціальних, політичних, духовних основ даного суспільства.
Зупинимось на організаційній структурі колективу. Вона доволі складна і неоднозначно тлумачиться різними авторами . Наведемо найтиповіше її трактування.
Професійно-виробнича структура. Вона полягає в поділі працівників на професійні групи за штатним розписом , посадами, кваліфікацією та функціями, метою діяльності, і що особливо важливо, - за різними видами виробничих відносин, зумовлених технікою, технологією та організацією праці.
Соціально-демографічна структура. Вирізняється вона за статево-віковими ознаками працівників, їх сімейно-шлюбним станом, місцем і часом проживання, стажем роботи, національністю тощо.
Соціально-культурна структура. Її характеризують групи працюючих за рівнем освіти, культури, організацією дозвілля, віросповідання, духовно-культурними орієнтаціями тощо.
Громадсько-політичну структуру уособлює поділ членів колективу за ступенем їх громадської, управлінської та політичної активності (участь в управлінні виробництвом, у громадських та політичних організаціях, зборах, різних заходах, виборах, референдумах, активно-дійове ставлення до політичних об’єктів, ідейні переконання, суспільні ідеали тощо, одне слово – політичний атит(юд) .
Соціально-психологічна структура. Її особливістю є диференціювання співробітників за мотивами і ставленням до праці, ціннісними орієнтаціями та головне – за структурою і характером міжособових відносин в колективі. Ці стосунки складаються на грунті таких соціально-психологічних явищ, як: повага чи неповага, симпатії чи антипатії, авторитет або його відсутність і т.п. Соціально-психологічна структура колективу уособлює так звану неформальну (неофіційну) його структуру. Вона пронизує формальну (офіційну) організацію колективу (наприклад, професійно-виробничу). Формальна структура фокусує характеристики та відносини працюючих, зумовлених офіційно визначеними правовими і адміністративними нормами, інструкціями, посадами, обов’язками, повноваженнями і т.п. В реальному житті означені структури нероздільні. Приміром, швидкість та якість вирішення певного виробничого питання часто-густо залежить від особистісних прихильностей співробітників, і навпаки – ця прихильність залежить від рівня професіоналізму та ефективності роботи працівника. Чим більше збігаються формальна і неформальна структура колективу, тим він зріліший , тим вищі показники його діяльності.
Існують різні типи колективів : трудові, самодіяльні, учнівські, дитячі. Щодо видів колективів, то прийнято називати: виробничі (промислові, сільськогосподарські, будівельні і т.д.), обслуговуючі (у сферах торгівлі, комунально-побутовій , зв’язку, охорони здоров’я тощо), культурно-просвітницькі (колективи закладів освіти, будинків культури, музеїв, творчі товариства і т.п.), наукові та управлінські колективи.
Кожен з цих видів колективів у свою чергу вирізняється підвидами в залежності від певних ознак :
а) за стадіями розвитку - це періоди формування, зрілості або реорганізації колективу тощо;
б) за кількістю працюючих та організаційними і міжособистісними зв’язками: основний колектив (працівники всього підприємства); вторинний колектив (трудівники великих підрозділів підприємства – цеху, дільниці, факультету тощо); первинний колектив – це мала соціальна група від 2-3 до 30 чоловік. Саме з таких груп складаються перші два підвиди колективів. Первинний колектив відрізняється від інших специфічними рисами, а саме:
Такий колектив не поділяється більш ні на які адміністративно-виробничі одиниці, тобто між його керівником і членами групи відсутні проміжні ланки управління.
Це контактна група людей, котрі постійно спілкуються офіційно і, що особливо примітно – неофіційно, - на грунті морально-психологічних якостей: психологічної сумісності, симпатій та антипатій, моральних чеснот, рівня згуртованості, інтересів, ціннісних орієнтацій, смаків, неформального лідерства тощо.
Суттєвою характеристикою колективу, передусім первинного, є його соціально-психологічний клімат. Це відносно стійкий морально-психологічний настрій (духовна атмосфера) колективу, що виявляється в характері міжособових взаємин, ставленні до спільної справи, в згуртованості, рівні інтеграції групи. Від такого ”клімату” відчутно залежать виробничі та соціальні здобутки колективу, рівень в ньому конфліктності – чим сприятливіша морально-психологічна атмосфера в колективі, тим вагоміші результати його діяльності. Особливо на них впливає згуртованість групи, цебто єдність поведінки працівників, котра грунтується на спільності їх корінних інтересів, цілей, норм, дій. Від міри цієї єдності залежить, який є даний колектив – згуртований, слабозгуртований чи конфліктний.
Відчутну роль у житті первинного колективу відіграють також референтні групи, тобто мікрогрупи співробітників , норми, установки і орієнтації яких приймаються іншими індивідами за еталон, стають для них мотивами поведінки. Не менше позначається на життєдіяльності колективу діяльність так званих неформальних лідерів - найавторитетніших членів колективу. Вони повніше за інших виражають групові цінності та норми поведінки, сприяють досягненню спільних цілей завдяки відповідним особистісним рисам.
Принципове значення в життєдіяльності колективу мають закономірності його розвитку. До основних із них належать:
“ефект кооперації” , тобто підвищення через трудове об’єднання не лише індивідуальної продуктивної сили, а й набуття нової продуктивної сили , яка за своєю суттю є масова сила. Окрім цієї масової сили вже сам суспільний контакт викликає змагання і своєрідне збудження життєвої енергії (К.Маркс).
За умов ринкових відносин діє закономірність конкуренції співробітників та колективів за рівнем підприємницької активності, професіоналізму, освіти, культури, результативністю діяльності тощо.
Вплив колективних морально-психологічних чинників. Вони утворюють систему морально-психологічних якостей, традицій, норм і т.п., котрі відкривають простір одним принципам і перешкоджають іншим. Тут реалізується принцип гармонічного поєднання колективності та індивідуальності. Не варто абсолютизувати жоден із них. Лише у діалектичній взаємодії вони забезпечують оптимальний розвиток колективу і особистості.
Закономірність взаємодії формальної (офіційної) і неформальної (неофіційної) структур колективу, про що вже йшлося.
Нарешті, колективу, як соціальній організації, притаманне управління і самоврядування.
Щоб глибше осягнути соціальну роль і значущість колективу в житті суспільства, познайомимося з його функціями. Саме вони визначають соціальне покликання колективу. Найчастіше виокремлюють чотири його функції:
Виробничо-економічна функція є провідною і передбачає виробництво матеріальної чи духовної продукції, або надання певних послуг.
2. Соціальна функція. Це створення належних матеріальних, культурних та побутових умов життя і праці трудівників, вдосконалення соціальної структури колективу, морально-психологічного клімату тощо.
Громадсько-політична функція. Вона покликана активізувати соціально-політичні та управлінські відносини в колективі через залучення працівників до управління справами колективу та суспільства, до самоврядування, до участі в роботі громадських організацій, різних формах демократії та ін. В підсумку ця функція націлена на посилення атит’юду, на розвиток управлінсько-політичної діяльності членів колективу, їх політично-правової та громадянської культури.
Духовно-виховна функція. Її завдання сприяти соціалізації людини, всебічному розвитку особистості, формуванню у неї високих морально-етичних якостей, національної самосвідомості , патріотизму, поваги до інших народів, гуманізму та соціальної справедливості тощо.
Безумовно, означені функції не вичерпують усього розмаїття життєдіяльності колективу. Проте їх зміст у поєднанні з вищерозглянутою організаційною структурою колективу дозволяє зробити висновок: трудовий колектив уособлює один з найважливіших соціальних інститутів суспільства. Його соціальна роль полягає в створенні матеріальних і духовних благ, збагаченні, інтеграції та стабілізації суспільства, у підвищенні професіоналізму і духовності працівників, у сприянні підприємницькій активності та соціальному партнерству, що за умов ринкових відносин є головним чинником посилення соціальної ролі колективу, а відтак - економічного та соціального благополуччя суспільства.
Важливою умовою функціонування і розвитку колективу є беззастережне дотримання певних принципів. Основними серед них є : органічне узгодження усіх функцій колективу, гармонічне співвідношення колективності та індивідуальності, провідна роль виробничо-економічної функції, співробітництво та соціальне партнерство, свідома трудова дисципліна , матеріальне та моральне стимулювання праці відповідно до її якості, ефективності та обсягу, а також ініціативності і творчості працівника тощо.
8.2. Соціальне управління трудовим колективом:
сутність та функції.
Дослідження управлінських процесів у колективі є одним із напрямків загальної соціологічної теорії соціального управління, котра вивчає його закономірності, методи та засоби. Щодо сутності самого поняття “соціальне управління”, то його можна визначити як цілеспрямовану діяльність по впорядкуванню та вдосконаленню структури соціальних об’єктів і суспільства в цілому для збереження їх цілісності та забезпечення прогресивного розвитку. Таке управління – це передусім керівництво людьми, їх спільностями, об’єднаннями та відносинами. В даному випадку мова піде про регулювання життєдіяльності одного із найважливіших осередків суспільства – трудового колективу. Він постає як об’єкт саме соціального управління, бо уособлює людське об’єднання, регульовану соціальну систему. Суб’єктом управління колективом, тобто регулюючою системою, є відповідний адміністративний апарат на чолі з керівником, який взаємодіє з колективом, котрий в цьому випадку постає як суб’єкт самоврядування. Відтак управління тут набуває вигляду взаємовпливу суб’єкта і об’єкта заради досягнення певної мети.
Що конкретно означає соціальне управління колективом?
По-перше, визначення основних критеріїв та показників його соціального розвитку. Водночас обгрунтування вимірів цього розвитку – економічного, соціального, культурного, психологічного тощо.
По-друге, управляти колективом – значить вміти виявляти, вивчати, збалансовувати і задовольняти потреби колективу , виробництва і споживача. При цьому враховувати наявні можливості вирішення означених завдань і керуватись принципом: максимум результативності при мінімуму витрат.
По-третє, управління колективом передбачає визначення вузлових соціальних та виробничих проблем, що перешкоджають успішному досягненню намічених показників. Це також знаходження методів і засобів усунення, перешкод, пошуки шляхів прогресивного розвитку.
Щоб належно реалізувати наведені та інші аспекти управління потрібне ефективне виконання функцій соціального управління. Розглянемо їх.
Управлінське рішення (програма, директива, наказ, план, розпорядження і т.п.). Воно містить в собі мету , завдання, що поставлені перед колективом чи працівником. Науковість і компетентність, повноважність та несуперечливість, узгодженість і послідовність, простота і ясність – такі вимоги до управлінських рішень.
Винятково важливою умовою прийняття правильних рішень є, безумовно, належна інформація. Управління починається зі збору інформації, хто нею володіє , той і досягає успіху. Саме на основі інформації реалізуються усі інші управлінські функції. Особливу інформаційну роль нині відіграє комп’ютерна техніка.
Організація. Саме по собі управлінське рішення не може забезпечити досягнення поставленої мети. Необхідна копітка організаційна робота для створення оптимальних умов праці, стану організованості в колективі. Така робота націлена насамперед на упорядкування та узгодження питань і дій, на знаходження ефективних методів, засобів та стимулів праці, на забезпечення матеріалами, сировиною тощо.
Регулювання. Ця функція спрямована на відтворення , удосконалення, збереження системи управління колективом та запобігання негативних відхилень у організації виробництва, а також на усунення деформацій економічних, соціальних, громадсько-політичних, ідейно-виховних, правових та інших процесів , явищ та відносин в колективі. Деякі автори згідно з переліченими об’єктами регулювання виділяють і відповідні підфункції управління (економічну, соціальну і т.д.). Зміст у них різний, бо залежить від сфери впливу, але спільним є те, що в кожній сфері діють дві тенденції – організація і дезорганізація. Саме протидія дезорганізаційним факторам і є головне призначення функції регулювання. До цього додамо : таке регулювання передбачає врахування інтересів і потреб різних соціальних груп, їх мотивів праці, зміну виробничих ситуацій і т.д. Важливо наголосити іще на одному аспекті. Усе суспільне життя, в т.ч. і в колективі, не можна зробити повністю соціально регульованим. Поряд із свідомим соціальним управлінням завжди існує стихійне управління, або, іншими словами, побутують стихійні регулятори суспільних процесів. Таке “управління” виникає спонтанно, поза свідомою управлінською діяльністю людей і певним чином впливає на хід і результати цілеспрямованої діяльності. Люди не в змозі відвернути стихійного розвитку подій, але спроможні пристосовуватись до нього. Стихійне регулювання, в т.ч. і в колективі, не варто розглядати як щось негативне. Деякі види такого регулювання (наприклад, ринок) мають великий самоорганізаційний потенціал, хоча у розвинутих державах нині межі стихійного регулювання постійно звужуються.
Облік і контроль. Облік як функція управління забезпечує одержання, обробку, аналіз і систематизацію інформації про хід реалізації завдань, рішень тощо.
На відміну від обліку, прерогативою якого є переважно кількісні показники, контроль передбачає отримання не тільки кількісних, а й якісних даних. Іншими словами, контроль – це система спостережень і перевірки того, наскільки організація роботи та її результати відповідають прийнятим рішенням.
До речі, важливим чинником в системі обліку і контролю є аудит. Аудиторська служба покликана досліджувати і визначати результати фінансово-господарської діяльності підприємств, акціонерних товариств, кооперативів, банків за замовленням клієнтів.
Розглянуті функції соціального управління в нерозривній єдності та взаємодії складають управлінський цикл.
Однак зміст наукового управління цим циклом не обмежується. Виняткову роль у ньому відіграють такі компоненти , як соціальне прогнозування, соціальне проектування та соціальне планування. Вони уособлюють додаткові функції управління, без яких його структура була б неповна і недійова.
І це зрозуміло, адже, скажімо, соціальне прогнозування полягає в передбаченні, з’ясуванні та обгрунтуванні необхідності або ймовірності виникнення (зникнення)в перспективі якихось суспільних явищ, тенденцій тощо. Об’єктивною передумовою соціального прогнозування є закони розвитку суспільства. Саме їх знання і врахування – запорука ефективного прогнозування. Керувати – значить передбачувати! Прогнозування послуговується багатьма методами, наприклад, екстраполяції, моделювання, експертизи, експерименту та ін.
Багато важить в управлінні колективом і соціальне планування. Воно не суперечить ринковим відносинам, бо враховує їх механізм і недоліки. Таке планування не має нічого спільного із надцентралізованим державним плануванням, тому що здійснюється на засадах самоврядування колективу. Соціальне планування означає науково обгрунтоване визначення цілей , показників і завдань соціальних умов прогресивного розвитку колективів, якомога повніше задоволення потреб та інтересів їх членів. Фактично соціальне планування є інструментом соціальної політики керівництва за будь-якої форми власності.
Своєрідним аспектом соціального планування видається соціальне проектування. Стосовно трудового колективу це означає розробку ідеальної нормативної моделі майбутніх соціальних об’єктів або процесів життєдіяльності колективу цебто його соціального проекту.
Прикладом проектної моделі можуть бути нові організаційні структури, форми кооперації праці, побутові комплекси, система адаптації працівників і т.п. Мета такої діяльності - підвищення якості та результативності функціонування колективу і підприємства .
8.3. Методи соціального управління колективом.
Під методами управління, як відомо, розуміють способи впливу суб’єкта управління на його об’єкт, в даному випадку на колектив. Є різні класифікації методів соціального управління, розглянемо одну із найпоширеніших.
Організаційні методи. Вони базуються на організаційних відносинах між членами колективу і призначені для створення організаційної основи спільної роботи. Сюди входить розподіл функцій і робіт, повноважень, відповідальності, порядок ділових взаємовідносин, інструктування , завчасне забезпечення усім необхідним для виконання виробничих і соціальних завдань тощо. Іншими словами, організаційні методи націлені на досягнення стану організованості колективу в роботі.
Адміністративні методи. Вони пов’язані з владною природою управління і реалізуються у формі наказів, директив, резолюцій, розпоряджень тощо. Крім того суб’єкт управління колективом може застосовувати різні види заохочень чи дисциплінарних стягнень для забезпечення належного рівня робіт, а також згідно з діючим законодавством володіє правом розглядати заяви, скарги працівників, задовольняти їх законні інтереси, установлювати певні норми діяльності.
3. Правові методи. Це засоби правового впливу на внутрішньо-колективні відносини: використання норм та підзаконних актів, передбачених чинним законодавством, для вирішення різних питань та регулювання життєдіяльності колективу.
4. Економічні методи управління трудовим колективом. За умов ринкових відносин вони є провідними. Їх призначення регулювати внутрішні і зовнішні економічні відносини підприємства на грунті ринкових механізмів попиту і пропозиції, конкурентноздатності, прибутковості та ін. Серед них назвемо: систему матеріального стимулювання, розподіл прибутку, господарський розрахунок, капітальні вкладення, кредит, інвестиції, використання фондів виробництва та ін.
5. Соціально-психологічні методи Ці методи являють собою комплекс способів , що регулює міжособові стосунки, сприяє створенню хорошого морально-психологічного клімату в колективі. Специфіка даних методів полягає у використанні неформальних факторів на кшталт спостережень, психологічних тестів, соціометричних вимірів , переконань, повчань, наслідування, психологічного зараження, неформального лідерства тощо. Окрім цих чинників, переважно психологічних, громадськість послуговується в управлінні, власне соціальними методами, такими як укладення договорів з адміністрацією, введення соціальних норм, правил, статутів, експертних оцінок, традицій, обрядів, створення обстановки зацікавленості у виконанні певної роботи або досягнення цілі і т.д.
Означені методи мають виняткове значення при комплектуванні малих груп (бригад, ланок та ін.), для згуртування колективу , виховання.
Як відомо, актуальним фактором у системі соціального управління в ринкових умовах нині постає менеджмент. Розглянемо його роль в управлінні колективом.

8.4. Соціальне управління колективом і менеджмент.
Процес управління колективом і науковий менеджмент органічно пов’язані. Який же характер цього взаємозв’язку та роль в ньому наукового менеджменту?
Спочатку нагадаємо про поняття “менеджмент”. Воно походить від анг.manademet – управління і фіксує міждисциплінарну науку та управлінську практику, близьку до мистецтва, котрі поєднують економічний , соціальний, політичний, організаційний, психологічний, правовий та інші підходи до управління підприємством за умов ринку.
Менеджмент у своєму розвитку пройшов тривалий шлях (див.розділ “Соціологія праці”, §2), тому сучасний менеджмент є результатом світового розвитку науки управління виробництвом. Забезпечення конкурентноздатності підприємств, їх прибутковості є його основна мета, що передбачає різні напрямки її досягнення. Насамперед – це всебічне використання людського фактора (саме воно споріднює менеджмент із власне соціальним управлінням колективом), а також увага міжособовим відносинам, підтримання солідарності, творчої активності управляючих, вчених, інженерів, робітників тощо, їх матеріальне та моральне стимулювання , надійна захищеність їхньої праці соціальними і демократичними правами.
Увесь комплекс передумов успішної управлінської діяльності має забезпечити менеджер - найманий управитель, що досконало володіє професійними знаннями щодо організації управління та виробничих структур.
Основні функції сучасного менеджменту в головному збігаються із розглянутими вище функціями соціального управління. Хоча окрім функцій прийняття рішень, організації, регулювання, обліку і контролю, деякі автори додають менеджменту ще функції мотивації, координації тощо.
Доречно диференціювати предмет вивчення соціології праці та управління з предметом менеджменту. Співвідношення їх таке.
Менеджмент, по-перше, розглядає насамперед проблеми управління підприємством (виробнича діяльність, кадри, фінанси, маркетинг). По-друге, робить це комплексно, в поєднанні соціологічних, економічних, організаційних, психологічних та інших заходів. Він виробляє і реалізує найефективніші моделі технологій, засоби та методи управління, наближаючи їх до рівня мистецтва.
Відносна відмінність соціології праці від менеджменту полягає в тому, що вона досліджує трудові та управлінські проблеми значно ширше і загальніше менеджменту. В коло її інтересів входить аналіз загальнотеоретичних, методологічних аспектів, тенденцій, закономірностей функціонування і розвитку соціальних груп, соціальних інститутів (в т.ч. трудових колективів), пов’язаних з соціально-трудовими та управлінськими відносинами і процесами. Отже, ця галузь соціологічних знань іде попереду менеджменту, проте вони не перебувають у стані підпорядкованості, а лише в певних питаннях (передусім соціальних) взаємно перехрещуються. Наголосимо, що виробничі та виховні функції менеджера за умов становлення ринкових відносин в Україні трансформуються під впливом як суб’єктивних, так і об’єктивних факторів. Накопичений західним менеджментом досвід управління виробництвом і малим бізнесом, справедливо зазначають соціологи Сакада М.О. і Халецький В.І., не варто механічно переносити на вітчизняні підприємства і потребує критичного осмислення.
Останнім часом в управлінській практиці формується фігура керівника – менеджера. Доцільно тут розглянути спільні та відмінні риси керівника і менеджера, водночас визначити соціальну роль саме керівника трудового колективу.
8.5. Керівник у системі управління трудовим колективом
Яке співвідношення між керівником і менеджером? Керівник колективу передусім очолює організації або структури, які функціонують, зазвичай, на основі державної чи колективної форми власності. Тоді як діяльність менеджера базується на приватно-власницьких (ринкових) засадах. Керівник більше скутий системою формалізованих (адміністративних) владних функцій, ніж менеджер, котрий вільніший при виробленні й прийнятті управлінських рішень. На нього покладено більше персональної відповідальності порівняно з керівником . І це зрозуміло: останній включений до такої системи управління, за якої відповідальність за роботу несе вся управлінська структура (ієрархія). До того ж керівник призначається вищими владними інстанціями, тоді як менеджер наймається компанією або фірмою. Правда, менеджер інколи може найматися колективом або виробничою групою, як це має місце, наприклад, на так званих “народних підприємствах” у США. Розглянемо детальніше соціальну роль керівника трудового колективу. Насамперед – це забезпечення ефективного функціонування і розвитку колективу, зміцнення його згуртованості та працездатності, сприяння гуманістичному вихованню його членів, а відтак – досягненню оптимальних виробничих і соціальних результатів.
Керівник у колективі повинен бути:
організатором групової діяльності;
“арбітром” у взаєминах членів колективу, особливо в конфліктних ситуаціях;
зразком поведінки;
носієм відповідальності;
новатором, “генератором ідей”;
своєрідним символом групи.
На сучасному етапі демократизації, коли в центрі уваги є людина, керівник зобов’язаний забезпечити не тільки ефективність виробництва, а й повноту трьох статусів кожного члена колективу:
соціального - дотримання громадянських прав і свобод відповідно до діючого чинного законодавства і моралі;
службового – чітка регламентація професійно-кваліфікаційних прав та обов’язків працюючих, справедлива оцінка їх ділових якостей;
особистісного – визнання і повага працівника як особистості, його характерологічних якостей, досягнення задоволеності своїми неофіційними стосунками.
Свою соціальну роль керівник стверджує виконанням адміністративної, техніко-організаційної, та соціально-організаційної (виховної) функцій, котрі тісно взаємозв’язані. Для належного виконання означених функцій керівник послуговується адміністративними, організаційними, правовими, економічними та соціально-психологічними методами (зміст їх розглянутий в параграфі 4). Сукупність цих методів, принципів та прийомів управлінського впливу складає стиль керівника. По суті стиль є спосіб організації праці керівника, в якому виявляється його ставлення до роботи, людей і самого себе. В літературі наводиться велика кількість типів стилів керівництва за різними критеріями. Не розпилюючись, зупинимось на найтиповіших з них.
За способом керівництва вирізняють авторитарний (автократичний), ліберальний (номінальний) і демократичний (колегіальний) стилі.
Для авторитарного керівництва характерно визнання управлінцем лише своєї волі та свого авторитету. Тут панують надмірна централізація, адміністрування, жорсткий контроль, слабка інформованість підлеглих, обмеженість контактів, а відтак і брак ініціативи та творчості працюючих. Автократ переконаний, що без нього ніякі питання не вирішаться і підприємтсво занепаде.
Ліберальному стилю керівництва притаманні слабовілля та непослідовність дій. Роботу колективу керівник залишає на самоплив, багато своїх функцій перекладає на заступників. Часто обіцяє, але обіцянок не виконує, консервативний. В окремих випадках може бути активним, зазвичай, в догоду вищому керівництву.
Нарешті, демократичний стиль керівництва. Він базується на демократичних принципах управління: колегіальність в прийнятті рішень, широка інформованість підлеглих, відсутність жорсткого контролю, який би заважав творчій ініціативі працюючих, повага і доброзичливість до них, спокійне сприйняттям критики тощо. Водночас такий керівник не ухиляється від персональної відповідальності та вимогливості.
За критерієм мети і змісту управлінської праці доцільно наголосити на таких стилях керівництва.
Бюрократичний стиль. Тут спостерігається ігнорування кінцевої, стратегічно значущої мети роботи колективу, а побутує орієнтація на другорядну, проміжну мету, наприклад, на одержання похвали “зверху”. Сутнісними рисами цього стилю є перевага форми над змістом роботи, заорганізованість, боязкість “самодіяльності”, ініціативи підлеглих, консерватизм, казенна байдужість до прав і потреб людей і т.п.
На противагу бюрократичному стилю існує діловий стиль керівництва. Він орієнтує на якісно вагому перспективу діяльності та розвитку колективу, на гнучку розпорядливість, самостійність мислення, оперативність рішень, ініціативність , новаторство, іншими словами – підприємницький підхід до справи. Тут форма роботи не затіняє її зміст, а сприяє досягненню вагомих виробничих і соціальних результатів.
Нерідко виокремлюють і такий стиль керівництва, як технократичний. Його особливість в тому , що керівник добре знає і дбає про виробництво, його техніку і технологію, проте, на жаль, не приділяє належної уваги соціальним питанням життєдіяльності колективу. Така відразлива практика не відповідає потребам сучасного виробництва, колективу і суспільства в цілому.
Розглянуті стилі керівництва в “чистому” вигляді трапляються рідко. Зазвичай, у стилі того чи іншого керівника надибуємо елементи різних стилей. В цьому випадку стиль керівництва визначається перевагою в ньому рис якогось усталеного стилю. Якщо, скажімо, в діяльності управлінця превалюють авторитарні якості , то й стиль його керівництва – відповідний і т.п. Нині надається перевага демократичному і діловому стилям керівництва.
Безумовно, що тип управлінського стилю залежить від професійних (ділових) та характерологічних (особистісних) якостей керівника. До перших відноситься насамперед професіоналізм. Він визначається багатьма якостями – сукупність відповідних знань, компетентність, необхідні навички та вміння (в т.ч. організаційні), звичайно ж, потрібні ініціативність, почуття нового, творчий нахил, єдність слова і діла, педагогічна культура керівника.
Друга група рис – характерологічних – обіймає: чесність, справедливість, тактовність, повагу до людей, товариськість, принциповість тощо.
Стверджують, що керувати – це знати, вміти і мати змогу. Для цього керівник повинен хоча б номінально володіти наведеними якостями. Варто до них додати десять рис управління, виділених академіком В.І.Терещенко. Він вважає: 1) керівник мусить бути завжди управляючим, а не “погоничем”. Перший веде за собою колектив, другий його підганяє; 2) потрібна впевненість керівника в собі, віра у свої можливості; 3)вимогливість та виправдана строгість. Постійна добрість начальника себе не виправдовує; 4) критика підлеглих повинна бути позитивна, тобто варто суміщати її з баченням певних здобутків підлеглого і вказівкою, як треба робити; 5) вміння заохочувати і карати, зважуючи на особливості кожної людини, її стать, вік, освіту, соціальне становище тощо; 6) здібність начальника цінувати час підлеглих; 7) ввічливість, доброзичливість; 8) вміння говорити і мовчати, слухати інших; 9) наявність почуття гумору; 10) необхідність цікавитись життям своїх підлеглих, вивчати їх.
Зрозуміло, що в управлінській практиці абсолютне суміщення керівником наведених якостей – не реальне, такий збіг уособлює ідеальний тип керівника, до якого треба прагнути. Однак чим ближче управлінець до цього ідеалу, тим вищий його авторитет та показники роботи, тим оптимальніше виконання своєї соціальної ролі. До речі, авторитет керівника означає визнання колективом його особистості, позитивна оцінка громадськістю відповідності суб’єктивних якостей керівника об’єктивним вимогам управління. Цей авторитет має три складові: 1) авторитет діла (визнання вагомості завдань, колективних цінностей, вимог тощо, які пред’являє керівник); 2) авторитет посади; 3)особистісний авторитет, котрий пов’язаний із довірою і повагою до керівника , і який не може замінити ні авторитет діла, а тим більше авторитет посади.
Отже, зробимо висновок. Ринкова система господарювання вимагає відповідного типу керівника трудового колективу. На зміну колишньому вітчизняному керівнику - виконавцю вказівок “зверху”, потрібен управлінець-професіонал, володіючий науковим менеджментом, здібний до самостійної та ініціативної роботи. Звичайно, формування такого керівника пов’язане зі створенням в суспільстві належної системи підготовки управлінських кадрів і створення хороших умов для їх роботи.
8.6. Проблема конфлікту в трудових колективах.
Вирізняють два види соціального конфлікту в колективі: міжособистісний та міжгруповий. Перший являє собою зіткнення особистих інтересів, ціннісних орієнтацій окремих членів групи. Він супроводиться емоціями, неприязню, взаємними намовами тощо. Другий, міжгруповий вид конфлікту, представляє стадію максимального розвитку суперечностей між суб’єктами трудових відносин у колективі. Ці конфлікти можуть відбуватися як у прихованій формі (рестрикційна поведінка працівників), тобто вирішення суперечностей, що виникли, через байдуже ставлення до праці, навмисне обмеження виробітку, інші форми прихованого протистояння адміністрації підприємства, установи), так і в гострих , активних формах: страйк, саботаж, пікетування, виведення з ладу устаткування, колективне голодування, масове добровільне звільнення працівників тощо.
Помилково розглядати конфлікти лише в негативному сенсі. Вирізняють конструктивні і деструктивні конфлікти. Перші виявляються у принципових суперечках і позиціях, дискусіях, справедливих вимогах, обстоюванні певної точки зору тощо, спрямованих на вирішення групової чи персональної проблеми. Конструктивні конфлікти частіше виникають у колективах з високим рівнем морально-психологічної культури. Ділова конфліктність має мобільний характер, вона зникає, якщо проблема вирішується і колектив оздоровлюється.
Деструктивні конфлікти - “надбання” колективів з низьким рівнем морально-психологічної культури і виражаються у дрібних сварках, надуманих звинуваченнях, упередженості, несправедливих претензіях і т.п.
Звичайно, конфліктуючими сторонами можуть бути не тільки керівники та їх підлеглі (“вертикальний” конфлікт), а й рівні за посадою члени колективу (“горизонтальний” конфлікт).
Ключовим завданням у вирішенні конфлікту є знаходження його причини. В трудовому колективі рідко виникають моноказуальні конфлікти, тобто такі, що мають лише одну причину. Частіше – це комплекс причин при домінуванні однієї. Найпоширенішими з них є:
а) несприятливі матеріально-технічні та ресурсні умови;
б) низька організація праці та виробництва;
в) недосконалість та упущення в системі матеріального і морального стимулювання;
г) брак інформації, необхідної для процесу трудової діяльності, прийняття рішень;
д) соціальні негаразди – порушення відповідних норм, традицій, низький рівень і якість виробничого побуту;
ж) вади у стилі керівництва;
з) низька морально-психологічна і духова культура в цілому членів колективу та ін.
Звичайно, певне значення в діагностиці та прогнозуванні конфліктів у колективах є врахування так званих факторів провокування. У деяких ситуаціях (наприклад, період переходу до ринкових відносин в Україні) головні причини спровокованих конфліктів мають тривалий характер, і соціальна напруженість спостерігається постійно. Скажімо, зовнішніми чинниками провокування конфліктів можуть бути дестабілізація обстановки в суспільстві, послаблення правової та соціальної захищеності працівників, підбурювальна діяльність неформальних організацій та лідерів тощо.
Мають місце і внутрішні чинники провокування конфліктів. Наприклад, невиконання керівництвом обіцянок, впровадження якихось новацій без врахування інтересів більшості працівників і т. п.
При вирішення конфлікту варто відрізняти безпосередній привід і справжні причини конфлікту, про які йшлось вище.
Які ж існують способи розв’язання конфліктів у колективі? Виокремлюють, принаймні, чотири такі способи: адміністративний, компромісний, педагогічний та інноваційний.
Адміністративний спосіб передбачає попередження, настанови конфліктуючим щодо припинення суперечок, усунення однієї із сторін або розформування колективу. Якщо це міжгруповий конфлікт з порушенням громадського порядку, адміністрація має право не допускати таких працівників на територію підприємства, організувати штрейкбрехерство, звертатись до органів охорони громадського порядку та ін.
Компромісний спосіб. Він грунтується на узгодженні інтересів конфліктуючих, шляхом переговорів, причому кожна із сторін іде на певні поступки.
Педагогічний спосіб. У його арсеналі – дружні бесіди, переконання в згубності даного конфлікту, товариська критика, заспокоєння і т.п.
Інноваційний спосіб націлює на розробку та впровадження конфліктуючими якихось нових моделей та методів поведінки сторін (наприклад, змінити режим робочого дня, організацію виробництва, здійснити приватизацію, розробити нові критерії матеріального заохочення, підбору кадрів та керівника тощо).
Очевидно, що саме останній спосіб розв’язання конфліктів є найефективнішим та найперспективнішим, оскільки інші можуть лише тимчасово пригасити конфлікт, бо вони не викривають і не розв’язують істинних причин конфліктів.
ТЕМА 9. Соціологія шлюбу та сім’ї.
В усьому світі визнано, що сім’я є інтегральним показником суспільного розвитку. У ній відображаються і переплітаються найрізноманітніші суспільні відносини: економічні, соціальні, духовно-ідеологічні, правові, політичні, моральні, естетичні, психологічні. Будучи залежною від соціально-економічного стану країни, від політики, рівня культури, сім’я, з свого боку, активно впливає на всі сторони суспільного життя. Вона є своєрідною мікромоделлю суспільства, всіх соціальних зв’язків.
Шлюб та сім’я є об’єктом дослідження багатьох наук – історії, економіки, правознавства, соціології, етнографії, психології, етики, педагогіки, демографії тощо. Кожна з них відповідно до свого предмета вивчає специфічні сторони виникнення, функціонування і розвитку сім’ї, шлюбно-сімейних відносин. Соціологія зосереджує увагу на аналізі сім’ї –як соціального інституту та малої соціальної групи. Соціологія шлюбу та сім’ї - це спеціальна соціологічна теорія, галузь соціології, яка вивчає виникнення, функціонування і розвиток сім’ї, шлюбно-сімейних відносин у конкретних соціально-економічних умовах. Вона досліджує:
типи соціальних відносин, характерні для сім’ї;
чинники, що обумовлюють чисельність і структуру сімейної спільноти;
зв’язок сім’ї з іншими соціальними інститутами та сферами суспільного життя;
соціальні функції сім’ї, її типи та особливості як соціального інституту і малої соціальної групи;
мотивацію шлюбів і розлучень, а також соціальні і психологічні чинники, які сприяють плануванню сімейного життя, виникненню і подоланню внутрішньосімейних конфліктів, інтеграції та дезінтеграції сім’ї;
історичні типи та форми шлюбно-сімейних відносин, тенденції і перспективи їх розвитку та ін.
9.1. Шлюб як об’єкт соціологічного дослідження.
Шлюб – це історично зумовлена, санкціонована та регульована суспільством форма взаємин між чоловіком і жінкою, що визначає їх права та обов’язки відносно одне одного та дітей.
У більшості сучасних країн закон вимагає відповідного оформлення (реєстрації) шлюбу. В деяких країнах офіційно визнається лише релігійний шлюб, в інших-тільки громадянський, або і той і той. В багатьох країнах при оформленні шлюбу, як правило, укладається шлюбний контракт. Мінімальний вік вступу до шлюбу майже в усіх країнах регулюється законом.
В ряді країн, особливо Азії і Африки, зберігаються звичаї укладати шлюби за домовленістю батьків, справляти викуп за наречену та інші.
Будучи однією з форм регулювання статевих відносин, шлюб разом з тим концентрує у собі всю сукупність соціальних відносин, являє собою досить складну єдність біологічного і соціального, матеріального та духовного, громадського та особистого.
Щодо соціальної сутності шлюбу, то вона виявляється через різні види шлюбних відносин: духовно-психологічні (наприклад, через почуття кохання, спільність духовних інтересів, прихильність, психологічну сумісність); моральні (дотримання або ж порушення подружнього обов’язку як одне перед одним, так і перед суспільством, додержання вірності, честі, гідності, взаємоповага і взаємодопомога); економічні (виробництво засобів до життя та їх розподіл); правові (рівність прав і обов’язків кожного з подружжя); культурні (передавання та відтворення культурних традицій, надбань між поколіннями). Усі ці відносини, як і інститут шлюбу в цілому, розвиваються і змінюються разом зі змінами в суспільстві.
За своєю структурою шлюби поділяються на моногамні та полігамні. Моногамія – шлюб між одним чоловіком і однією жінкою; одношлюбність. Полігамія – це така форма шлюбу, коли чоловік або жінка можуть перебувати одночасно в декількох шлюбах - багатошлюбність.
Розрізняють дві форми полігамії: полігінію (багатожонство) – один чоловік перебуває одночасно в декількох шлюбних союзах; поліандрію – коли одна жінка має кілька чоловіків, найчастіше братів (багатомужжя). В останні десятиріччя ці форми шлюбу стають все менш розповсюдженими. Поліандрія, наприклад, зустрічається у деяких племен, які проживають у Гімалаях і відчувають нестачу в жінках. В ХІХ ст. вона мала місце у алеутів та ескімосів, пізніше існувала в окремих етнографічних групах Тібету, а також у гарибів Центральної Америки. Полігінні шлюби поширені у ряді країн Азії і Африки, головним чином ісламських, де багатожонство узаконене і підтримується релігійними нормами. Скажімо, в країнах Тропічної Африки на 100 одружених чоловіків припадає 150 заміжніх жінок, а з трьох чоловіків у сільській місцевості у віці 15 років і старше один обов’язково перебуває в полігінному шлюбі (1, с.33).
В арабських країнах закон дозволяє чоловікові мати до чотирьох дружин одночасно. Стверджують, що це явище пов’язане з поширенням ісламу. Коли хоробрі “воїни Аллаха” пішли з Аравійського півострова завойовувати довколишні землі і досягли успіхів у цьому, дійшовши аж до Атлантичного океану та підкоривши собі Іспанію, Північну Африку, Близький Схід, десятки тисяч чоловіків загинули в боях, їм на заміну потрібні були нові воїни, і релігія не лише дозволила, але й заохочувала, щоби в кожній сім’ї чотири дружини продовжували рід, ростили майбутніх бійців. Чому чотири, а не три, не п’ять? Однозначного тлумачення цьому немає, але так уже з тих часів повелось.
Проте дана традиція поступово відмирає. Про це свідчить, наприклад, дослідження, проведене в Єгипті, у ході якого експерти проаналізували 175 тисяч шлюбів. З’ясувалось, що у них лише 10 тисяч чоловіків узяли собі другу дружину та ще 2 тисячі – третю. Стверджують, що нині в 60-мільйонному Єгипті лише біля тисячі чоловіків мають по чотири дружини (2). Сучасний моногамний шлюб, який існує в переважній більшості країн світу, - результат довготривалого історичного розвитку. Біля витоків історичного погляду на шлюб та сім’ю стоїть швейцарський вчений І.Бахофен (1815-1887), автор праці, “Материнське право”. Помітною віхою на шляху дослідження еволюції шлюбно-сімейних відносин була праця американського вченого Л.Моргана (1818-1881) “Стародавнє суспільство”. Пізніше обгрунтування походження і розвитку шлюбу та сім’ї дали К.Маркс і Ф.Енгельс. Оригінальним в цьому відношенні є праця Ф.Енгельса “Походження сім’ї, приватної власності і держави”.Вважається, що в первісному суспільстві спочатку панували нічим не обмеженні, невпорядковані статеві зв’язки – проміскуїтет (від лат. рrоmiscus – змішаний, спільний). Кожна жінка даного роду могла вступати в статеві зносини зі всіма чоловіками цього ж роду, а кожен чоловік – з усіма жінками. Цей стан називається ендогамією. Такі відносини з часом стали вносити дезорганізацію в життя первісних людей (гострі конфлікти та бійки між чоловіками, відсутність єдності під час полювання тощо), загрожували самому їх існуванню. Тому в суспільстві, що зароджувалось, починають формуватись особливі соціальні норми для регулювання статевого спілкування всередині роду, для приборкання біологічного інстинкту, зоологічного індивідуалізму. Так з’явились статеві табу – заборона на статеві зносини між чоловіками і жінками даного роду в певні періоди (підготовка до полювання, землеробських робіт). Важливим кроком у регулюванні статевих відносин було виключення статевих зв’язків між батьками та дітьми, а також братами і сестрами. Статеві табу привели до появи звичаїв, які пізніше сприяли виникненню екзогамного шлюбу (міжродового). Адже табу стосувались лише членів свого роду, на інші роди вони не розповсюджувались. Тому під час дії табу чоловіки одного роду, зустрівши, наприклад, жінок з іншого роду, десь у лісі, могли вступати з ними в статеві зв’язки. Це ж право мали і жінки, якщо в поле їх зору потрапляли “чужі” чоловіки. Поступово ці випадкові відносини переросли в звичайні, необхідні, передбачені родовими правилами. Виникає перша історична форма шлюбу - груповий, або дуально-родовий шлюб. Груповий шлюб втілював відносини між родами, а не між особами. Скільки-небудь постійних пар ще не існувало. При груповому шлюбі було неможливо визначити батька дитини. Тому походження дітей велось тільки по матері, визнавалась лише жіноча лінія рідні. В подальшому груповий шлюб між членами різних родів звузився до осіб, які належали до одного покоління. Поступово на грунті взаємних потягів почали складатись постійні пари. Виникає друга історична форма шлюбу – парний шлюб. Але ранній парний шлюб зовсім не означав, що один чоловік живе лише з однією жінкою. Він міг мати кілька жінок, але серед них виділялась одна головна. Поява особистої власності, надлишків продуктів у деяких членів роду породило дарообмін, який сприяв зміцненню парного шлюбу. Надлишок продуктів у чоловіка давав йому право дарувати його жінці, до якої він мав найбільший потяг. Це ж саме могла робити й жінка. І поки існував дарообмін, доти існував і зв’язок між чоловіком та жінкою, припинення дарообміну означало також і припинення відносин між ними. Так з’явився індивідуальний шлюб. Статеві відносини між партнерами стали регулюватись не лише моральними нормами, а були введені і в соціально-економічні рамки.
З виникненням і зміцненням приватної власності відбулось становлення класових відносин, що стали основою сучасної форми шлюбу – моногамії. В класичній формі моногамний шлюб утверджується лише в зрілому класовому суспільстві. З переходом до капіталізму моногамія стала потрібною для збереження, накопичення капіталу та передачі спадщини. Варто зазначити, що з часу виникнення моногамія не є незмінною, вона пройшла певну еволюцію, має свої особливості в різних країнах, що утворилися або історично, або внаслідок контактів між різними народами. Не є винятком в цьому плані і Україна.
9.2. Шлюб в Україні.
Зазначимо, що об’єктивні умови формування шлюбно-сімейних відносин в Україні відзначались особливим різноманіттям. Адже відомо, що окремі землі України протягом тривалого часу перебували у складі різних держав, кожна з яких була своєрідною щодо соціально-економічного розвитку, політичного устрою, культури, конфесійної ситуації. Своєрідність об’єктивних умов України обумовила різноваріантність шлюбу. Майже до ХVI ст. в Україні побутував громадянський шлюб, заснований на народних весільних звичаях. Починаючи з ХVI-XVII ст. укладання шлюбу підпало під контроль церкви, яка оголосила його таїнством і домоглася, щоб він набував чинності лише через вінчання.
Характерний для населення України моногамний шлюб мав різні форми, основними серед яких були: за згодою (договором, домовленістю); на віру; уходом; уводом (8, с. 235).
Законним вважався лише шлюб “за згодою”, інші – незаконними, оскільки вони не вписувалися в систему державного права та релігійних законів.
Як наслідок опору втручанню церкви, що зобов’язувала молодих лише після вінчання жити подружнім життям, виник шлюб “на віру” – без вінчання, але з невеликим весіллям. До таких шлюбів переважно вдавалися розлучені або вдівці, котрі, згідно з чинним законодавством, не мали права вінчатися, а також ті, хто не діставав благословіння батьків.
Шлюби “уводом”, добре відомі ше на прикінці ХІХ ст., генетично близькі давнім шлюбам із викраденням, але мали свою особливість – викрадення дівчини з її згоди, хоча і всупереч волі її батьків.
Досить поширені були шлюби “уходом”, оскільки до них вдавалися ті, хто не одержував згоди обох пар батьків на пошлюблення, а також бідняки, котрі були не спроможні влаштувати весілля та купити подарунок за шлюбним договором.
Звичаєве право українців обмежувало укладання нерівних у соціально-економічному, конфесійному, віковому або етнічному плані шлюбів, і перш за все між багатими і бідними. Але інколи, щоб покращити своє матеріальне становище, батьки силоміць віддавали дітей у заможну сім'ю. Одним із наслідків шлюбів за розрахунком було приймацтво - проживання чоловіка у сім'ї дружини.
Приймацтво мало такі види: з примусу, за бажанням, за запрошенням. Перше траплялося тоді, коли бідний зять ішов до багатого тестя і потрапляв у економічну кабалу. Він ставав робочою силою в господарстві тестя, не маючи ніяких прав, і тільки після десяти років співжиття приймак міг розраховувати на певну частку майна. До приймацтва з примусу, за волею батьків громадськість ставилась негативно, а до такого приймака - з певною зневагою. Адже він не був господарем в сім'ї, не міг представляти її на сільському сході, а у місті - на цехових зборах.
Більшого поширення в Україні набуло приймацтво за запрошенням. Запрошували у прийми звичайно тоді, коли у батьків нареченої не було синів або ж вони були малими, чи коли в сім'ї не було годувальника. Приймацтво за запрошенням громадкістю, як правило, схвалювалось: адже приймак був рівноправним членом родини та мав право голосу на сільському сході. Приймацтво за бажанням громадкістю не засуджувалося, але й не завжди схвалювалося.
Сьогодні шлюб в Україні - це добровільний союз жінки і чоловіка.
Сімейний кодекс України чітко визначає умови укладення шлюбу. Першою головною умовою є вільна згода осіб, які одружуються. Рішення про укладення шлюбу має належати лише тим, хто вступає в шлюб; поради батьків і друзів можуть бути враховані, але не мають вирішального значення. Друга умова - досягнення особами, які одружуються, шлюбного віку. Він становить 18 років для чоловіків і 17 років для жінок. Згідно статті 232 Сімейного кодексу України право на шлюб може бути надано також особі, яка досягла 14 років, за її заявою і тільки за рішенням суду, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам (10, с. 9). Третьою умовою є дотримання принципу моногамії. Укладення шлюбу між особами, з яких хоча б одна перебуває в іншому шлюбі, не допускається. Крім того, не допускається укладення шлюбу між родичами по прямій висхідній і низхідній лінії, між повнорідними і неповнорідними братами й сестрами, а також між усиновителями і усиновленими, між особами, з яких хоча б одна визнана судом недієздатною внаслідок душевної хвороби або недоумства. В Україні визнається тільки громадянський шлюб. Релігійний обряд шлюбу не має правового значення і є особистою справою громадян.
Особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям може укладатись шлюбний договір, яким регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов’язки.
Конституція України, Сімейний кодекс України закріплюють за кожним з подружжя рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї. Рівність між подружжям - основа їх взаємної поваги та дружби. Стаття 51 Конституції України наголошує на тому, що батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.
Сім'я, дитинство, материнство і батьківство в Україні охороняється державою (6, с.22).
9.3. Альтернативні форми шлюбу.
Моногамний шлюб та моногамна сім'я вже давно мають своїх критиків. В ряді країн досить інтенсивного розвитку набули шлюбо-подібні форми, які стали називати альтернативними формами шлюбу. З утвердженням моногамії чимало мислителів пропонували замінити її на більш усуспільнені форми. Зокрема, ідею спільності жінок знаходимо ще у стародавнього філософа Платона (427-347 pp. до н.е.). В його ідеальній державі у воїнів (стражів) моногамної міцної сім'ї немає. Всі жінки повинні бути спільними для всіх чоловіків, жодна не повинна жити в індивідуальному порядку ні з одним. Зразу ж після народження діти забираються владою. Подібні ідеї висувалися і значно пізніше, зокрема, в XIX ст. Деякі з них були реалізовані на практиці, коли як альтернативу моногамному шлюбу та моногамній сім'ї намагались утвердити комуни. Один з найвідоміших прикладів - організація комуни "Енеїда" в Новій Англії, в США, в середині XIX сторіччя. В основу її лягли релігійні вірування Джона Гамфрі Ноєса. Кожен чоловік в комуні вважався одруженим із кожною жінкою, і всі вони були батьками народжених у комуні дітей. Подолавши початкові труднощі, група зросла до 300 чоловік і проіснувала близько ЗО років. Велике розмаїття таких комун виникло в західних країнах в 1960 pp., причому всередині об'єднань здебільшого передбачалися вільні сексуальні взаємини і колективна відповідальність за виховання дітей.
Однією з найпоширеніших альтернативних форм шлюбу є фактичний шлюб або співжиття, коли чоловік і жінка живуть разом, маючи між собою сексуальні стосунки, але не одружуються. Іншими словами, це юридично не оформлений шлюб. За даними американських соціологів, у 80-і роки в такому шлюбі перебували понад 3 млн. американців.
За останні 40 років число людей, які співживуть, у Великобританії збільшилось на 400 відсотків. У Швеції в 1960 p. співжили тільки один відсоток подружжів, сьогодні цю цифру оцінюють уже в 40 відсотків (3, с. 203-204). Відповідно до непрямих джерел, у фактичному шлюбі в Україні перебуває 300 тис. пар, причому, як і в інших країнах, їх кількість зростає.
Дослідження, проведені в різних країнах, показують, що більшість пар, що перебувають у фактичному шлюбі, одружуються через певний час або коли в них з'являються діти. Тому переважна частина молодих людей ставляться до співжиття, як до "пробного шлюбу". За даними дослідження "Молода сім'я України 90-х", майже половина молодих людей одружуються, тобто юридично оформлюють шлюбні стосунки після сумісного проживання (7, с. 83).
Зупинимось на аналізі ще деяких альтернативних форм.
Груповий шлюб. Це шлюбоподібна форма, в якій партнерів не два, а більше, причому деякі з них можуть перебувати в юридично оформленому шлюбі. На відміну від комун, де передбачалась спільна відповідальність за виховання дітей, груповий шлюб пов'язаний з виконанням лише однієї функції - сексуальної.
Відкритий шлюб. Допускає подружню невірність за взаємною згодою чоловіка і дружини. Даний термін навіть затверджений як офіційний конференцією Національної ради сімейних відносин США. До того ж, є вчені, які намагаються обгрунтувати існування такого шлюбу теоретично. Вони вважають, що одношлюбність заважає вільному виявленню статевого потягу і навіть веде до виникнення неврозів; що традиційні шлюб та сім'я не здатні задовольнити потреби людини в щасті. Краще, що може зробити подружжя, це позбавитися "власницького" ставлення один до одного, надати один одному свободу для пошуку особистого щастя поза шлюбом. Завдяки цьому, на думку теоретиків відкритого шлюбу, збережеться сам шлюб як соціальний інститут, що виконує насамперед функцію відтворення народонаселення.
Шлюб між гомосексуалістами (одностатевий шлюб).
За даними зарубіжних дослідників, кількість гомосексуалістів у середньому становить 2-5% від населення країни. В Чехії, наприклад, до сексуальних меншин належать майже 400 тис. чоловік (5 ).
Ще кілька десятків років тому гомосексуалізм вважався за злочин практично в усіх західних країнах. Сьогодні в цілому ряді країн багато гомосексуальних чоловіків (геї) та жінок (лесбіянки) живуть постійними парами. Немало з них навіть виховують дітей, взятих під опіку, а то й "своїх". Як пише Е. Гіденс, "нинішній рівень техніки штучного запліднення вможливлює для лесбіянок мати дітей і без гетеросексуальних контактів, а отже, й утворювати гомосексуальні сім'ї, в яких будуть свої діти" (3, с.204). В трьох країнах Європи - Данії, Норвегії, Швеції - гомосексуальні шлюби легалізовані. Гомосексуальним партнерам дозволяють реєструвати шлюб і домагатися всіх прав, які з цього випливають. На Гаваях гомосексуальний шлюб можна зареєструвати, звернувшись до суду. Почали офіційно визнавати гомосексуальні взаємини мерії та муніципалітети в Голландії, Франції та Бельгії. Мають місце намагання визнати гомосексуальні шлюби і в Україні. Мабуть, зважаючи на поширення гомосексуальних взаємин, Е. Гіденс визначає шлюб як "суспільно визнаний і схвалений сексуальний союз між двома дорослими індивідами" (3, с. 174), а не між чоловіком і жінкою.
Свінгерство. Так англійці називають секс, коли в одному ліжку опиняються дві подружні пари і відбувається обмін дружинами і чоловіками. Назва походить від джазового терміна "свінг", що означає швидкий перехід з однієї ноти на іншу.
Стверджують, що в цивілізованих країнах число пар, які пробували секс вчотирьох, щорічно зростає на 1%. А в 2010 році в цивілізованому світі свінгерами стане половина всіх подружніх пар. Дехто вважає, що свінгерство дозволяє відійти від буденності і монотонності одношлюбності.
Безшлюбність. Це свідоме небажання чоловіка або жінки пов'язувати себе шлюбними відносинами. Деякі дослідники безшлюбність відносять до альтернативних форм шлюбу. На їх думку, кількість людей, що надають перевагу самотньому способу життя, у всіх країнах невпинно зростає. Разом з тим, дані досліджень, проведених в різних країнах, свідчать, що смертність у людей, які не перебувають у шлюбі, значно переважає смертність у сімейних. Більшість самотніх осіб неоднозначно оцінювали свій стан. Вони визнавали, що самітне життя сприяло зростанню їх службової кар'єри, тому що вони мали змогу цілком сконцентруватися на своїй роботі; таке життя уможливлювало більший вибір для сексуального досвіду, розширювало межі індивідуальної свободи та самостійності. З другого боку, вони зізнавались, що нерідко страждали від ізольованості чи самоти.
Дедалі більшого розповсюдження на Заході набувають і такі нові форми, як шлюб за контрактом на певний відтинок часу, шлюб з трирічним випробувальним терміном (без народження дітей), "серійна моногамія" (багаторазовий вступ до шлюбу), так звані "візитні союзи" (роздільне проживання подружжя із зустрічами, тобто нанесення візитів на короткий час).
9.4. Сім'я як соціальний інститут.
Характерною особливістю шлюбу є те, що він постає першоосновою сім'ї, її початком і ядром. Між поняттям "шлюб і "сім'я існує тісний/ взаємозв'язок. Недаремно в літературі у минулому (а інколи і сьогодні) вони використовуються як синоніми. Одначе в суті цих понять є не тільки спільне, але й немало особливого, специфічного. Сім'я є найдавнішою спільнотою людей, пов'язаних кровною спорідненістю. Разом з тим - це мала контактна група індивідів, які взаємодіють між собою, особлива форма взаємодії. Нарешті, це особливий соціальний інститут, що регулює відтворення людини за допомогою особливої системи норм, організаційних форм.
Виходячи з цього, можна дати визначення, за яким сім'я - це особливий соціальний інститут і водночас мала соціальна група, що грунтується на шлюбному союзі, кровній спорідненості, а також усиновленні чи удочерінні, члени якої пов'язані спільністю побуту, взаємодопомогою та взаємною моральною відповідальністю і соціальна необхідність котрої обумовлена потребою суспільства у фізичному і духовному відтворенні населення.
Як соціальний інститут сім'я досліджується на макрорівні і саме тоді, коли необхідно з'ясувати, у якій мірі спосіб життя сім'ї, її функціонування відповідають потребам суспільства. В цьому випадку вивчаються: суспільна свідомість у сфері шлюбно-сімейних відносин; узагальнені характеристики сімейної поведінки окремих груп населення за різноманітних соціально-економічних та культурних умов; вплив суспільних потреб на характер взаємин та спосіб життя сім'ї; соціальні функції сім'ї та ефективність їх реалізації; суспільний механізм зміни сімейних норм і цінностей; причини та наслідки недостатньо високої ефективності функціонування інституту сім'ї за тих чи інших умов; взаємодія сім'ї з іншими соціальними інститутами і т.д.
Як мала соціальна група сім'я вивчається на мікрорівні. При цьому аналізуються структура і склад сім'ї, відносини між її членами, їх міжособова взаємодія; групова згуртованість, групова діяльність і поведінка; розподіл соціальних ролей, домашніх обов'язків та влади в сім'ї, сімейне спілкування; сімейні цінності, норми і взірці поведінки, включеність індивіда в сім'ю, міра його задоволеності перебування в ній тощо.
Складність сім'ї як соціального утворення зумовлює наявність різноманітних теоретичних підходів до її вивчення. Сьогодні найчастіше використовуються два підходи - теорія функціоналізму і теорія конфлікту. Функціоналісти розглядають сім'ю, виходячи з її функцій або соціальних потреб, які вона задовольняє. Представники конфліктологічного підходу звертають увагу передусім на складний суперечливий характер сімейних відносин, на розподіл влади у сім'ї і механізм прийняття рішень, на рольові і статусні конфлікти між членами родини. Згідно теорії конфлікту, напруження і характер боротьби, яка ведеться за перерозподіл матеріальних засобів та праці по обслуговуванню сім'ї і вихованню дітей, найточніше розкривають сутність сім'ї. При дослідженні сім'ї залучаються і інші підходи: символічного інтеракціонізму, інституціональний, ситуаційний тощо. Очевидно, складний характер феномену сім'ї вимагає поєднання різних підходів.
Сім'я, як і шлюб, - явище історичне. Як стійке соціальне об'єднання виникає з розпадом первісного ладу і появою приватної власності та класів. Сім'я змінюється, насамперед, з розвитком економічного базису суспільства. Разом з тим прогрес форм сім'ї та шлюбно-сімейних відносин має і відносну самостійність.
Деякі дослідники першою історичною формою сім'ї вважають материнську сім'ю, котра, за їх припущенням, існувала в складі роду в період розвинутого матріархату. Вона являла собою порівняно велику групу людей ближніх родичів по жіночій лінії, яка включала жінок і чоловіків з потомством перших в чотирьох-п'яти поколіннях. Але таке утворення, якщо його можна назвати сім'єю, існувало при груповому шлюбі.
Першою ж історичною формою моногамної сім'ї була патріархальна сім'я, що виникла внаслідок зосередження власності в руках чоловіка, закріплення за ним влади в оселі і перетворення дружини в його рабиню. Проте патріархальна сім'я була суворо моногамною лише для жінки. Перед чоловіком же розвиток рабства та інших форм залежності і панування відкрили нові можливості для багатожонства (наявність рабинь-наложниць, гетеризм тощо). Тому Ф. Енгельс визначав патріархальну сім'ю як проміжну форму між парною і моногамною.
Патріархальна сім'я була стійким і досить великим виробничим осередком. Під час краху рабовласництва вона продемонструвала свою живучість і в різних модифікаціях збереглась у багатьох народів і протягом наступної епохи, епохи феодалізму. Відмерла патріархальна сім'я тільки в період розвитку капіталістичних відносин. На заміну їй виникла сучасна мала індивідуальна сім'я.
9.5. Типи сімей.
Сутність сім'ї відбивається в таких поняттях, як структура сім'ї, її функції та рольова поведінка її членів. Під структурою сім'ї розуміється сукупність відносин між її членами, включаючи, окрім родинних, систему духовних, моральних, психологічних відносин, внутрішньосімейні настанови, відносини влади, авторитету тощо. В залежності від структури родинних зв'язків розрізняють прості, або нуклеарні, і складні, або розширені сім'ї. Найбільш поширеним типом є нуклеарна (від лат. nucleus - ядро) сім'я. Вперше таку назву запровадив у 1949 p. американський соціолог Ж. П. Мурдок. Як правило, нуклеарна сім'я являє собою подружню пару з дітьми, які не перебувають у шлюбі, або без них. Коли хтось із дітей одружується і молоде подружжя проживає з батьками, утворюється інший тип сім'ї - складна або розширена сім'я. Вона може включати три і більше поколінь або дві і більше нуклеарних сімей, котрі проживають разом і ведуть спільне господарство. Складною вважається і сім'я, яка включає в себе подружжя та їх родичів (братів чи сестер чоловіка або дружини тощо). Залежно від наявності в сім'ї батьків виділяють повну сім'ю (в якій чоловік, дружина та їх діти), і неповну, де одного із батьків немає.
В залежності від кількості дітей розрізняють сім'ї бездітні, однодітні, малодітні (сім'ї з двома дітьми), багатодітні (троє та більше дітей).
В однодітних сім'ях нерідко виростають діти, добре розвинуті інтелектуально, але порочні морально-психологічно і комунікативно, переважно егоїстами. Адже ставлення до дитини в такій сім'ї особливе - з неї пилинки здувають. Серед однодітних сімей розпадається кожна друга.
Малодітна сім'я відзначається більшою стійкістю (розпадається кожна сьома), створює кращі умови для формування особистості дитини, її моральних якостей та комунікативних здібностей.
Багатодітні сім'ї розпадаються рідко. Діти в таких родинах дружні, колективістські, одне одному допомагають. Проте в сучасних умовах існування багатодітних сімей пов'язане з великими матеріальними труднощами.
За даними дослідження ПРООН про людський розвиток в Україні (1999р.) рівень бідності серед сімей з 4 дітьми становить 56,5 відсотка (рівень злиденності - 43,2 відсотка), а серед сімей з 5 та більшою кількістю дітей - 80,4 і 48,8 відсотка (12, с. 76).
За структурою розподілу влади в сім'ї виділяють два її типи: авторитарну і демократичну.
Авторитарна сім'я характеризується суворим, беззаперечним підкоренням дружини чоловікові або чоловіка дружині і дітей батькам.
Демократична сім'я грунтується на взаємній повазі членів сім'ї, на розподілі ролей відповідно потребам конкретних обставин, особистим якостям і здібностям подружжя, на рівній участі кожного з них в усіх справах сімейного життя, на спільному вирішенні всіх важливих питань. Демократичну сім'ю часто називають егалітарною (франц.egalitaire - зрівняльний), підкреслюючи рівність прав, обов’язків і відповідальності подружжя та всіх дорослих членів сім’ї. В такій сім’ї, як правило, “офіційного” глави немає, а є лідер, авторитетна особа. Причому чоловік може бути лідером в одних відношеннях, а дружина – в інших; в деяких життєвих ситуаціях лідерами можуть ставати і дорослі діти. О.О.Якуба вважає, що більш стійкими, зазвичай, є сім’ї, де головна роль належить дружині, і “чим нижчий доход сім’ї, тим частіше її очолює жінка” (15,с.137).
За характером проведення дозвілля сім’ї бувають відкриті (орієнтовані на індустрію культури і спілкування з іншими сім’ями) та закриті (націлені на домашнє, внутрішньосімейне дозвілля). За характером розподілу домашніх обов’язків сім’ї поділяються на традиційні (обов’язки в основному виконує жінка) і колективістські (обов’язки виконуються дорослими членами сім’ї разом або по черзі).
За соціальною та національною належністю розрізняють сім’ї соціально-і- національно-гомогенні (однорідні) та соціально-і-національно-гетерогенні. За думкою О.О.Якуби, гомогенна сім’я є більш стійкою, гармонійною, елітарною. Належність до різних соціальних, культурних груп, різна освіченість, професії, вважає вона, порушують гармонію, стійкість, тому тут переважають авторитарні стосунки. Водночас зауважується, що ці особливості не варто абсолютизувати. Інколи існуючі відмінності можуть стимулювати більшу активність в самоосвіті, самовихованні тощо (15, с.136-137).
В залежності від віку подружжя виділяють молодіжні сім’ї, коли вік подружжя до 30 років, сім’ї середнього подружнього віку, літні подружні пари. Вік накладає відбиток на сімейні стосунки, на характер труднощів, протиріч, що виникають і які доводиться долати.
Рольова взаємодія в сім’ї – це сукупність настанов, норм і поведінки одних членів сім’ї у стосунках з іншими. Основні рольові відносини в сім’ї - чоловіка і дружини, батька і матері, батьків і дітей, братів і сестер, а також свекра (свекрухи), тестя (тещі) і невістки (зятя), бабусь і дідусів та внуків тощо – характеризуються різноманітними особливостями, які суттєво відрізняються в авторитарних і демократичних, традиційних та колективістських сім’ях.
Варто зазначити, що психологи виділяють три типи орієнтацій, уявлень про своє місце і роль в сім’ї: егоцентричний, альтероцентричний і соціоцентричний. При егоцентричному (від лат. “его” – “я”) типі в центр сім’ї ставляться власні цілі, прагнення, бажання когось з членів сім’ї, а решта розглядається лише як засіб задоволення цих цілей або ж розцінюється як перешкода на шляху їх досягнення.
Сутність альтероцентризму (від лат. “альтер” - інший) полягає у повній самовідреченості і самовідданості даного члена сім’ї іншим, які і постають провідною цінністю. І третя, мабуть, найбільш прийнята позиція – соціоцентрична – коли головною цінністю вважається сім’я, всі її члени. При цьому буває, що в якийсь період лідирують цілі та інтереси, цінності чоловіка, в інший – дружини, в третій – дітей, родичів тощо.
9.6. Соціальні функції сім’ї
Функції сім’ї можна визначити як основні напрями і способи вияву активності, життєдіяльності сім’ї та її членів. Вони віддзеркалюють систему взаємодії сім’ї та суспільства, з одного боку, і сім’ї та особи – з іншого. Як соціальний осередок суспільства сім’я задовольняє ряд його важливих потреб, в тому числі у відтворенні населення. В той же час вона задовольняє особисті потреби кожного свого члена, а також загальносімейні (групові) потреби.
Зазначимо, що і у вітчизняній, і в зарубіжній соціологічній літературі відсутня типологія функцій сім’ї. Найчастіше виділяють репродуктивну, регулятивну, виховну, функцію соціалізації, господарчо-економічну, комунікативну, регулятивну, первинного соціального контролю, дозвільну, сексуальну тощо. Розглянемо деякі з них.
Репродуктивну функцію називають ще функцією дітородіння, продовження роду або відтворення населення. Вона не обмежується лише біологічним продукуванням, а має соціальний характер, оскільки передбачає не тільки народження дитини, а й духовно-моральне відтворення людини, котра б відповідала потребам розвитку суспільства.
Останнім часом репродуктивна функція сім’ї в Україні стає все менш виразнішою, що виявляється як в загальному зниженні народжуваності, так і в триваючому поширенні малодітства. Приміром, якщо 1985-1986 рр. загальний коефіцієнт народжуваності (число народжених у середньому за рік на 1000 жінок) становив 60,9, то в 1994-1995 рр. цей показник складав 40,0, а в 1997-1998 рр. лише 32,8, тобто зменшився в порівнянні з 1986 роком майже в 1,9 рази. Сумарний коефіцієнт народжуваності (середня кількість дітей, народжених жінкою за все життя) в Україні складає 1,2, тоді як лише для простого відтворення населення він повинен становити 2,1. Зниження народжуваності у 1990-ті роки відбувалося практично в усіх вікових групах, за винятком жінок віком 40-44 і 45-49 років, котрі народжували дітей із попередньою інтенсивністю, хоча й досить нечасто.
Наголосимо, що при істотному зниженні загальної народжуваності збільшувалась позашлюбна народжуваність: частка дітей, народжених незаміжніми жінками, в 1999 році у порівнянні з 1985 роком зросла більш як у двічі – з 8,3 до 17,4 % .
Значне збільшення позашлюбної народжувальності має місце і в інших країнах.
Традиційна для України в минулому багатодітність перестала бути нормою. Сьогодні вона нерідко сприймається або як подвиг, або як патологія. Лише за період незалежності кількість багатодітних сімей скоротилася з 668 тисяч до 497 тисяч (13, с.14).
Поширюється і стає традиційною однодітна модель сім’ї. Водночас зазначимо, що дане явище не є суто українським. Зниження народжуваності, зростання однодітності спостерігається в більшості європейських країн. Сучасну однодітну модель сім’ї можна розглядати, з одного боку, як зростаючу відповідальність подружжя за долю свою і своїх дітей, з іншого – як бажання повнішої самореалізації в житті. Крім того, вона є наслідком змін функцій сім’ї у бік більшої психологізації та інтимізації, а також демографічного зсуву – від багатодітності з жорстким табу на застосування контрацепції до індивідуального втручання в репродуктивний цикл, тобто попередження й переривання вагітності.
Проте в Україні зниження народжуваності пов’язане також з соціально-економічним станом. Погіршення матеріального добробуту більшості населення призвело до того, що молоді сім’ї, в переважній частині не маючи почуття впевненості у завтрашньому дні, почали відкладати народження дітей на невизначений час або взагалі відмовлялися від нього. За висновками соціологів, 11 відсотків молодих людей в Україні не хочуть мати дітей взагалі. (4). Окрім цього, у більшості європейських країн зменшення кількості народжених відбувається в умовах стабільно низького рівня смертності населення, посилення вимог до його якості (здоров’я, освітнього, професійно-кваліфікаційного рівня і т.д.), чого бракує нині в Україні.
Отже, сім’я – єдиний і незамінний виробник самої людини, продовжувач роду. Як вона виконує цю головну функцію, залежить не лише від неї, а й від суспільства.
З репродуктивною функцією тісно пов’язана виховна функція сім’ї, яка включає в себе три аспекти. Перший – формування особистості дитини, розвиток її здібностей та інтересів, передача дітям дорослими членами сім’ї набутого суспільством соціального досвіду, духовних цінностей і трудових навичок, підготовка молодого покоління до життя.
Другий аспект полягає у систематичному виховному впливі сімейного колективу на кожного свого члена на протязі всього його життя.
По-третє, постійний вплив дітей на батьків та інших дорослих членів сім’ї, що спонукає їх активно займатись самовихованням.
Особливостями сімейного виховання є неперервність, довготривалість і емоційність. Оскільки сімейне виховання немислиме без батьківської любові до дітей і взаємного почуття дітей до батьків, воно за своїм характером найбільш емоційне ніж будь-яке інше виховання.
Зміст господарчо-економічної функції складає організація споживання і побуту, а також виробнича діяльність (сімейний підряд, оренда, індивідуальна трудова діяльність, підсобне господарство). Вона також дає змогу підтримувати фізичне здоров’я членів суспільства, економічно утримувати неповнолітніх і непрацездатних, доглядати дітей. З нею переплітаються функція накопичення матеріальних благ та передачі їх у спадок.
Рекреативна (від лат.recreatio - відновлення) функція включає в себе надання фізичної, моральної, психологічної і матеріальної взаємодопомоги, зміцнення здоров’я, організацію раціонального дозвілля та відпочинку. Вона здійснює емоційну стабілізацію індивідів та їх психологічну терапію, психологічний захист, надає емоційну підтримку.
Зауважимо, що ряд авторів окремо виділяють духовно-емоційну та дозвільну функцію.
Сім’ї властива комунікативна функція, компонентами якої є: організація внутрішньосімейного спілкування і взаєморозуміння, спілкування з іншими сім’ями; посередництво в контакті своїх членів із засобами масової інформації, літературою та мистецтвом, а також природним середовищем.
Регулятивна функція (функція первинного соціального контролю) здійснює моральну регламентацію поведінки членів сім’ї у різних сферах життєдіяльності, у відносинах один з одним та з іншими людьми.
Сім’я виконує також функцію соціалізації особи. Вона залучає дитину до складного світу соціальних зв’язків, прищеплює їй певні звички, навички, погляди, моральні настанови та цінності. Вплив сім’ї на процес соціалізації дітей зумовлюється багатьма чинниками, але насамперед громадською позицією батьків.
На цій основі можна виділити такі сім’ї.
Сім’я з активною громадянською позицією батьків, котрі всіляко сприяють формуванню у дітей тих соціально-психологічних якостей, що необхідні для входження в навколишнє середовище та його різнобічного пізнання.
Сім’я з пасивною громадянською позицією батьків, яким притаманне байдуже ставлення до питання підготовки дітей до життя в суспільстві. Це питання батьки намагаються перекласти на школу та вчителів. У них відсутнє бажання прищеплювати дітям почуття обов’язку та відповідальності, розвивати у них шанобливе ставлення до високих громадянських цінностей, до прийняття світоглядних норм та ідеалів.
Сім’я з негативною громадянською позицією батьків, де діти здебільшого кинуті напризволяще.
При вивченні сім’ї соціологи все більше уваги надають сексуальній функції. Її соціальна роль полягає у реалізації соціального контролю щодо особи, індивідуальна – у задоволенні сексуальних потреб людини. Сексуальні стосунки є важливою складовою подружнього життя. Більше того, немало науковців пов’язують задоволеність сімейним життям із задоволеністю цими стосунками.
Розглянуті соціальні функції сім’ї задовольняють також індивідуальні потреби. Зокрема, репродуктивна функція задовольняє потребу у дітях, виховна – у батьківстві; сексуальна, як уже зазначалося, задовольняє сексуальні потреби; рекреативна функція забезпечує одержання індивідами психологічного захисту, емоційної підтримки в сім’ї, задоволення потреби в особистому щасті та коханні і т.д.
Функції сім’ї перебувають у взаємозв’язку та взаємодії, причому вони не лишаються незмінними, а видозмінюються з розвитком сім’ї. Не варто вважати також, що кожна конкретна сім’я виконує усі функції. До того ж в різні періоди сімейного життя можуть переважати ті чи інші функції.
Сім’я проходить ряд етапів, послідовність яких складає сімейний цикл, або життєвий цикл сім’ї. Виділяють такі основні фази цього циклу: утворення сім’ї – укладення першого шлюбу; початок дітородіння – народження першої дитини; припинення дітородіння – народження останньої дитини; “порожнє гніздо” – одруження (і відокремлення від сім’ї) останньої дитини; припинення існування сім’ї – смерть одного з подружжя. На кожній з цих фаз сім’я має певні особливості.
До специфічних обставин, що впливають на формування, функціонування та розвиток сім’ї, належать: місце проживання (тип поселення, регіон); соціально-класова та етнічна належність; матеріальний стан; рівень освіти і культури її членів; традиції, котрих вони притримуються, цінності, на які вони орієнтуються в своїх життєвих планах та устремліннях; накінець (а, ймовірно, насамперед), так звана стартова позиція, тобто та моральна і економічна база, на якій утворюється кожна нова сім’я і від котрої багато в чому залежить її здатність до консолідації, зміцнення. Одна річ, коли після укладення шлюбу подружжя буде проживати, наприклад, у студентському гуртожитку, а інша – в окремій квартирі, яку купили батьки.
9.7. Внутрішньосімейні відносини.
Конфлікти в сім’ї. Розлучення та їх наслідки.
За своїм характером шлюбно-сімейні відносини можна поділити на такі типи: конфронтацію, співіснування і співдружність.
Конфронтація як тип шлюбно-сімейних відносин – це протиборство подружжя, зіткнення їх інтересів і поглядів. В центрі зіткнення можуть лежати різні причини (про це мова йде нижче), але нерідко постають питання виховання дітей.
Співіснування характеризується тим, що зовні сім’ї живуть досить мирно і благополучно, дорослі працюють, діти вчаться. Але кожен живе своїм життям. Головна риса таких відносин – невтручання у справи один одного. Навіть батьки не втручаються у справи дітей.
Для відносин співдружності притаманна єдність або близькість поглядів, прагнень, інтересів, взаємодопомога і згуртованість.
Розглядаючи сучасні шлюбносімейні відносини, необхідно відзначити, що їх розвиток пов’язаний з цілим рядом труднощів і проблем. Однією з них є проблема внутрішньо-сімейних конфліктів. Існують різні причини їх виникнення.
По-перше, це розходження поглядів членів сім’ї, насамперед подружжя, на різні питання повсякденного життя, його цінності та норми. Дослідження показують, що це, зокрема, такі проблеми: діти та їх виховання, стосунки з батьками чоловіка або дружини, розподіл домашніх обов’язків, влади в сім’ї, фінансів, житлові труднощі тощо.
По-друге, конфлікти в сім’ї можуть породжуватись такими явищами, як алкоголізм, наркоманія, низький рівень розвитку культури подружжя або одного з них, ревнощі, подружня невірність, вади сексуальної культури тощо.
По-третє, це порушення взаємин між подружжям, зумовлене емоційною неврівноваженістю, невихованістю, збитковістю моральних якостей, відсутністю такту, невмінням уявити себе в положенні іншого, зрозуміти його мотиви, внутрішній світ, співчувати, а також душевною черствістю, егоїзмом, прагненням до владарювання, підозрілістю та іншими морально-психологічними факторами, що створюють несприятливий соціально-психологічний клімат у сім’ї.
Соціологи зазначають, що такі риси характеру, як терпимість, поступливість, добродушність, доброзичливість сприяють подружньому співробітництву і взаємодії, взаєморозумінню та спілкуванню. Вони допомагають уникнути чи відвернути конфлікти, а якщо ті й виникають, то проходять у м’яких формах. В цих випадках подружжя завжди знаходить розумне рішення. Підозрілість, грубість, владність, жорстокість і цілий ряд інших дефективних рис перешкоджають установленню нормальних подружніх взаємин.
Проте, як вважають автори праці “Семья. Социально-психологические и этические проблемы”, конфлікти, навіть бурхливі, що час від часу виникають в сім’ї, ще не означають, що це конфліктна сім’я. На їх думку, конфліктними є такі сім’ї, в яких постійно існують сфери, де стикаються інтереси, наміри, бажання всіх або декількох членів сім’ї (подружжя, дітей, інших родичів, що проживають сумісно), породжуючи сильні і тривалі негативні емоціональні настрої, невпинну неприязнь і ворожість подружжя одне до одного (11, с.225).
У конфліктній сім’ї все досягається в протиборстві, всі перебувають у напрузі. В ній обмежені можливості розвитку подружжя, виховання і соціалізація дітей деформовані, виникають великі загрози для психічного здоров’я всіх членів сім’ї, а особливо для здоров’я дітей.
Постійні конфлікти призводять до кризи подружніх відносин і, в кінцевому результаті, до розлучення. Розлучення стали сьогодні дуже поширеним явищем в більшості країн, причому їх кількість зростає.
Зростання кількості розлучень дослідники пояснюють наступними обставинами. По-перше, воно пов’язане з більш раннім віком вступу до шлюбу, меншим життєвим досвідом подружжя, їх невмінням пристосуватись один до одного і вирішити сімейні конфлікти. По-друге, на кількість розлучень впливає зростаюча економічна самостійність жінки. Раніше значна частина жінок не працювала, тому перспектива втратити годувальника сім’ї нерідко утримувала їх від розлучень. Нині ситуація змінилась. Жінки все більше включаються в сферу праці і після розлучення вони в змозі забезпечити не лише себе, а й дитину. В міру того як жінки стають матеріально менш залежними, шлюб втрачає свої колишні характеристики необхідного економічного партнерства.
По-третє, змінилась громадська думка і ставлення до розлучень. Протягом багатьох сторіч на шлюб дивилися як на щось непорушне. Розлучення дозволялися тільки в обмежених випадках, причому їх процедура була досить складною, а громадською думкою вони осуджувались. Сьогодні розлучення перестало нести на собі тавро ганьби і вважається загальноприйнятим виходом з шлюбу, що не склався. Навіть в країнах зі значним впливом католицької церкви, котра негативно ставиться до розлучень, люди переглядають свої позиції.
По-четверте, суттєвий вплив на зростання кількості розлучень має так звана сексуальна революція, яка виявилась у послабленні соціального контролю та зростанні анонімності сексуальної поведінки, збереженні таємничості позашлюбних зв’язків, проголошення вільного статевого кохання ледве не основним мірилом рівня цивілізованості сучасних чоловіків і жінок засобами масової інформації, а також в зміні загального ставлення суспільства щодо традиційних уявлень про дозволене в сексуальній поведінці.
В Україні розпадається майже кожний другий укладений шлюб. У 1999 році було зареєстровано 344,9 тис. шлюбів і 175,8 тис. розлучень.
У 1980-1990 роках кількість зареєстрованих розлучень у розрахунку на 1000 осіб населення коливалася в межах 3,5 – 3,7 %. У 1991р. показники розлученості зростають, сягнувши максимуму 1992 року (4,3 %). Найімовірніше, що цей пік був безпосердньо пов’язаний з різким погіршенням умов життя в країні. Із 1993 року розміри зареєстрованих розлучень знижуються, дорівнюючи в 1999 р. 3,5 %, що майже відповідає рівно розлученості у 1985 році. Проте цей рівень значно вищий, ніж в кожній окремо взятій країні Європейської Спільноти і ледве не в 2 рази перевищує середній показник по ЄС в цілому. Найчастіше шлюби розпадаються в інтервалі 1-4 і 5-9 років. Рідше розриваються шлюби в перший рік існування та ті, що тривають 15-19 років. Цікаво, що шлюби, які проіснували понад 20 років, розпадаються частіше, ніж подружні союзи тривалістю 15-19 років. Серед мотивів розлучень найчастіше соціологи виділяють такі, як пияцтво, алкоголізм і наркоманія одного з подружжя; невідповідність характерів і відсутність взаєморозуміння; відсутність спільних поглядів та інтересів; порушення подружньої вірності чи підозра в зраді; безвідповідальне, легковажне ставлення до подружніх обов’язків та сім’ї; втрата почуття кохання; відсутність нормальних житлових умов; втручання батьків і родичів; сексуальна незадоволеність; тривала розлука; неможливість або небажання мати дітей; хвороба одного з подружжя тощо. Серед наслідків розлучень виділимо наступні. По-перше, більша частина розлучених чоловіків і жінок не мають можливості або бажання вступати в повторний шлюб. Понад 60% розлучених не створюють нової сім’ї. По-друге, можливості дітородіння багатьох розлучених жінок залишаються нереалізованими, що негативно впливає на процес відтворення населення. По-третє, внаслідок розлучень зростає кількість неповних сімей, в яких дитина (або кілька дітей) виховується одним з батьків, найчастіше матір’ю. Неповна ж сім’я, попри жертвуванності і героїчним зусиллям матері, не може забезпечити повноцінного виховання і умов соціалізації дитини. Зростання неповних сімей збільшує ймовірність злочинності серед підлітків. Американські дослідники, наприклад, дійшли до висновку, що діти з приблизно однакового суспільного середовища, чиї батьки розлучилися, стабільно відрізняються в своєму подальшому житті від тих дітей, чиї батьки залишилися разом. У середньому вони мають нижчий рівень почуття власної гідності й домагаються менших успіхів у школі, а у вік зрілості входять стурбованими, невдоволеними собою й іноді вельми злостивими людьми. Уже в дорослому віці діти розлучених батьків частіше міняють місце роботи й більше схильні до розлучень самі.
По-четверте, розлучення створюють травмуючі ситуації, котрі можуть викликати нервово-психічні розлади як у батьків, так і у дітей.
По-п’яте, внаслідок розлучень самотність стає складною соціально-психологічною проблемою для багатьох людей.
Отже, в розвитку сучасних сімейно-шлюбних відносин можна виділити наступні тенденції, котрі характерні для багатьох країн світу:
зниження народжуваності нижче рівня, необхідного для простого відтворення населення;
зменшення розмірів сім’ї, рух до переважання нуклеарних сімей; складні сім’ї стають все менш розповсюдженими;
поширення моделі однодітної сім’ї;
збільшення числа неповних сімей і зростання позашлюбної народжуваності;
дедалі поширеним явищем стає проживання подружніх пар без оформлення шлюбу (співжиття),а також інші альтернативні форми традиційного шлюбу;
зростання кількості розлучень;
зменшення середньої тривалості шлюбу;
розширення рівня сексуальної свободи.
Зазначенні тенденції, які, за думкою більшості соціологів, набрали універсальних масштабів у світі, і дають підстави твердити про кризу, розклад і навіть загибель сім’ї.
Однак серед західних, і особливо вітчизняних дослідників, є чимало таких, які, не закриваючи очі на негативні тенденції, роблять наголос на позитивних змінах в сучасних сімейно-шлюбних відносинах і висловлюють оптимістичні сподівання щодо майбутнього сім’ї.
Серед позитивних тенденцій виділяються такі, як:
шлюб стає все більш рівноправним, добровільним, вільним від примусу союзом чоловіка і жінки;
поширення принципу егалітарності в сімейно-щлюбних відносинах на противагу колишній патріархальності і чоловічій авторитарності, що позбавляє обмежень прав, гідності чоловіка і дружини, забезпечує кожному з них рівні можливості для самоствердження і духовного зростання;
зростаюча тенденція оцінювати шлюб і сім’ю з погляду рівнів особистого задоволення ними;
розширення реальних передумов для подолання суперечностей між коханням і обов’язком, індивідуальним та суспільним інтересом в інтимному житті подружжя;
розширення прав дітей в сім’ї.
Таким чином, сім’я, шлюбно-сімейні відносини зазнають суттєвих змін, котрі зумовлені руйнацією традиційних цінностей і форм сімейного життя та шлюбу. Одначе це не означає загибелі сім’ї як такої. В цьому зв’язку відомий польський соціолог Я.Щепанський підкреслює: “Настійливо повторювані на протязі 150 років теорії про повсюдну і принципову кризу сім’ї, які твердять, що в сучасній промисловій цивілізації сім’я перестає виконувати свої соціальні функції, що вона постає інститутом в занепаді, - словом усілякі теорії розпаду сім’ї фактами не підтверджуються. Сім’я змінює структуру та функції, пристосовується до глобального суспільства, що перемінилося… Внутрішні сили сім’ї достатньо потужні, щоби будь-яке зовнішнє тиснення могло “знищити” її як інститут” (14, с.150-151).
Вчасно помітити і дослідити нові явища, тенденції і перспективи в розвитку шлюбно-сімейних відносин, нагромадити соціологічну інформацію, котра б сприяла виробленню виваженої державної сімейної політики – саме в цьому полягає завдання соціології.
ТЕМА 10. Соціологія особистості
Проблема особистості – одна із найважливіших у сучасній соціології. Це пояснюється, по-перше, тим, що неможливо аналізувати соціальні процеси, соціальні системи не досліджуючи сутності особистості як суб’єкта суспільних відносин. В історії людства, мабуть, найскладнішим явищем є загадка людської природи.
Астрологія, теологія, антропологія, філософія, література, соціальні та інші науки намагалися і намагаються зрозуміти всю складність людської поведінки і саму сутність людини. Сьогодні ця проблема набула виняткової ваги, оскільки більшість серйозних недуг людства – стрімке зростання чисельності населення, глобальне потепління, забруднення навколишнього середовища, ядерні відходи, тероризм, наркоманія, расові забобони, злидні тощо – наслідок антропогенної дії і поведінки людей. Можна стверджувати, що якість життя в майбутньому, як, можливо, і саме існування цивілізації, будуть залежати від того, наскільки ми пізнаємо себе та інших.
І головне – актуальність цієї проблеми пояснюється тим, що людина не тільки суб’єкт, але й об’єкт і межа суспільного розвитку “міра всіх речей” – як визначив ще стародавній філософ Протагор. Отже, пошуки шляхів та умов вдосконалення людини – одне із основних завдань соціології.
10.1. Основні поняття соціології особистості
Для всебічного пізнання людини використовують різні поняття, що розкривають її сутність.
Поняття “людина” – найзагальніше, родове. Воно вказує на біосоціальну природу людини.
Поняття “індивід” характеризує окрему людину, члена якоїсь соціальної групи.
Слово “особистість” в латинській “persona” спочатку означало маску, що надівали актори під час театральної вистави в древньогрецькому театрі. Раб не розглядався як персона, для цього треба було бути вільною людиною. Навіть цей факт свідчить, що уже тоді в поняття “особистість” був включений зовнішній, поверхневий соціальний образ, який приймає людина, коли грає визначені життєві ролі – деяка “маска”.
Звичайно, в сучасному суспільствознавстві існує інше, більш глибинне розуміння цього поняття – ним визначають соціальну суть людини. Одним з найбільш вживаних є тлумачення особистості як сукупності соціальних властивостей людини як продукту соціального розвитку і включення індивіда в систему соціальних відносин через активну діяльність і спілкування.
До соціальних властивостей особистості належать: соціально визначена мета її діяльності, соціальні статуси і ролі, норми і цінності (тобто культура), якими вона користується в процесі своєї діяльності, система знаків, яку вона використовує; сукупність знань, рівень освіти і спеціальної підготовки; активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень та ін.
Поняття “індивідуальність” – це те, що різнить одну людину з іншою і як біологічну, і як соціальну істоту. Тобто індивідуальність – це не просто “атомарність” людини, скоріше це характеристика її одиничності і своєрідності.
10.2. Структура особистості
Для того щоб зрозуміти сутність особистості потрібно розглянути її структуру. Оскільки вчені налічують більше 600 соціальних рис, то в структурі особистості їх об’єднують у певну групи, в яких втілюють відповідний потенціал особистості. Слід зазначити, що кожний вчений по своєму тлумачить цю структуру і її елементи.
Своєрідно система особистості розкрита в теорії ролей. Їй багато уваги приділяли американські вчені Р. Лінтон і Д. Мід. Вони виходять з того, що особистість є результат тієї сукупності соціальних ролей, які вона виконує в суспільстві. Ще В. Шекспір писав, що “весь мир – театр, в них женщины, мужчины – все актеры. У них свои есть выходы, уходы, и каждый не одну играет роль” [1,354]. Соціальну роль Р. Лінтон визначав як очікувану поведінку, котра оцінюється із статусом людини. Соціальний статус особистості – це певне місце людини в суспільній ієрархії, яке обумовлене його походженням, професією, віком, статтю, майновим та сімейним станом. Кожна людина має не один соціальний статус. Зокрема, вона може мати одночасно статуси громадянина певної держави, студента, члена сім ї, члена політичної партії і т.п. Статуси розрізняють приписані і набуті. Приписувані статуси людина має від народження. Це стать, раса, національність, місце народження тощо. Набуті статуси – ті що наживаються (освіта, професія, кваліфікація) .
Ієрархія соціальних статусів фіксується поняттям престижу, що відображає значущість у суспільстві або соціальній спільності становища, в якому перебуває людина. Престижними можуть бути професії, посади, види діяльності.
Кожний соціальний статус має свій рольовий набір, тобто дотримання людиною певних зразків і норм поведінки, що випливають із соціального статусу. Наприклад, статус лікаря – це певні права і обов’язки, переважно закріплені законом. соціальна ж роль лікаря включає конкретні правила поведінки в спілкуванні з колегами, пацієнтами, адміністрацією, вимоги до рівня освіти, культури і т. ін.
Функції, статуси і соціальні ролі утворюють механізм, завдяки якому кожна людина стає клітинкою суспільства чи соціальної спільності, групи, носієм їх матеріальної та духовної культури.
Існує і інша теорія щодо структури особистості. Це так звана теорія рис. Її представники вважають, що особистість характеризують передусім не ролі, а її внутрішні риси. Хоча, слід зазначити, що кожен вчений називає свої властивості особистості і шляхи їх формування, тому існують різні теорії і по структурі особистості. Розглянемо деякі з них.
У своїй теорії структури особистості американський філософ Вільям Джемс виділяє органічний, соціальний і духовні рівні. Рівень органічної структури визначає властивість і тяжіння фізичної (тілесної) частини особистості, соціальний – діяльність суспільно залежної людини, а духовний – ступінь розвитку її етичних та інтелектуальних устремлінь.
За радянських часів проблема структури особистості найґрунтовніше була розроблена в працях Л. Виготського, С.Рубінштейна, Б.Ананьєва, М.Когана, К.Платонова та ін. Приміром, К. Платонов розкриває структуру особистості за допомогою чотирьох видів особливостей:
соціально обумовлені особливості – здебільшого моральні якості та спрямованість;
біологічно обумовлені – темперамент, здібності та потреби;
досвід – обсяг та якість знань, навичок, умінь та звичок;
індивідуальні особливості психічних процесів [2, 147].
Крім таких комплексних підходів до структури особистості були і однобічні, які визначальну роль при формуванні якостей індивіда надавали соціальному факторові, не враховуючи психічного чи біологічного.
Наприклад, М. Коган вважає, що особистість визначається не стільки своїм характером, світоглядом і т. п., скільки тим,
– що і як вона знає;
– що і як вона цінує;
– що і як вона творить;
– з ким і як вона спілкується;
– які її художні потреби і як вона їх задовольняє.
Відповідно цим критеріям особистість має і певну структуру, яку складають п‘ять потенціалів.
Гносеологічний потенціал особистості. Це обсяг і якість інформації і знань.
Аксіологічний потенціал особистості. Він складається із системи оцінок і вартісних орієнтацій людини в різних сферах життя.
Творчий потенціал особистості. Це її вміння і навички, здібності до дії в різних сферах життєдіяльності.
Комунікативний потенціал особистості. Це форми її спілкування, характер контактів з людьми.
Художній потенціал визначається рівнем і змістом її художніх потреб і тим, як вона їх задовольняє.
Слід наголосити, що в структурі особистості серед її властивостей та якостей домінуючу роль відіграють духовна культура і соціальна діяльність.
Духовна культура особистості являє собою сукупність соціальних норм та цінностей (морально-етичних, політичних правових, наукових та ін.), якими індивід володіє і керується в своїй діяльності
Велику роль в структурі особистості, її поведінці відіграють переконання людини. Вони постають як глибоке усвідомлення, внутрішньо-мотивованого прийняття особистістю певних цінностей і установок, згідно з якими вона виконує соціальну діяльність.
Соціальна діяльність – це головний чинник формування особистості. Соціальну діяльність можна визначити як цілеспрямовані дії, активність, що породжується певними потребами і інтересами як самої людини, так і інших людей а також існуючими в суспільстві соціальними нормами.
Щоб зрозуміти особистість, не достатньо з’ясувати тільки її структуру. Необхідно дослідити і те, як ця особистість формується, розвивається, проходить процес соціалізації і виховання. Часто ці явища ототожнюються в буденній свідомості, хоча між ними є суттєві відмінності.
10.3. Формування і розвиток особистості
Коли вживається категорія “формування особистості”, то мається на увазі єдність об’єктивних і суб’єктивних умов, що визначають її процес становлення і розвитку.
Коли йдеться про категорію “розвиток особистості”, то розуміють послідовність і поступовість змін, які відбуваються в свідомості і поведінці особистості.
Серед вчених існують різні погляди щодо процесу формування особистості. Одні роблять акцент на вроджених якостях і здібностях, а соціальному оточенню відводять досить незначну роль. Інші – відкидають вроджені якості і здібності, вважаючи, що особистість формується в ході соціального досвіду. З нашої точки зору, – це крайнощі. Вивчаючи людину, необхідно враховувати як її біологічні особливості, так і соціальний досвід. Дуже багато людина успадковує від своїх далеких тваринних предків, але і від своїх нинішніх батьків та батьків батьків. Але тільки людська істота, народжуючись безпомічнішою ніж потомство тварин, спроможна до засвоєння соціального досвіду. Ступінь біологічно закріпленої соціальної готовності людини дуже високий, а все ж його не можна перебільшувати. Навіть якщо все необхідне для засвоєння суспільного досвіду закладено в людських генах, все ж таки це лише потенційна можливість, тільки задатки, які вимагають для своєї реалізації певних умов. Ці думки підтверджуються зустрічами із так званими феральними людьми.
Феральні люди – істоти, котрі виросли в ізоляції від людей в тваринному світі. Термін цей належить шведському вченому Карлу Лінею (18 ст). Здичавілих, нецивілізованих людей називають ще “мауглі” і “дітьми джунглів”. Із соціологів першим їх вивчив американець Кінгслі Девіс в 1940 році. В Індії були знайдені дві дівчинки – восьмирічна Камала і півторарічна Амала, вирощені вовками. В 1938 році на фермі в Пенсільванії (США) виявили п’ятирічну дівчинку Анну. Всі троє мали нормальні біологічні передумови для повноцінного індивідуального розвитку, але відсутність соціального середовища привела до того, що у них не була розвинута мова, мислення, людські почуття. Ці діти добре пересувалися на чотирьох кінцівках; доторкуючись до їжі вони попередньо її обнюхували; почуваючи спрагу, вони облизували зуби; діти дуже боялися вогню і ніколи не сміялися. “Мауглі” довели, що без людського оточення людина не стає людиною, а тим більше особистістю. Їм не допомагає запас генів, успадкований від батьків.
Коли дітей – “звіряток” повернули в суспільство, вони змогли засвоїти лише елементарні навички, навчитися усної мови, що складалася із 30 слів. Але вони так і не навчилися дружити, сміятися, абстрактно мислити, вести бесіду. В суспільстві вони прожили не більше 10 років.
Отже, феральні люди – продукт соціальної ізоляції людини, а звідси висновок – і біологічні, і соціальні чинники важливі при формуванні особистості. Розглянемо одну із теорій, яка ґрунтується саме на такому, біосоціальному підході. Її пропонує російський вчений С. Фролов [3, 77-78]. До факторів, що формують особистість, він відносить наступні:
1) біологічна спадковість;
2) фізичне оточення;
3) культура;
4) груповий досвід;
5) унікальний індивідуальний досвід.
Проаналізуємо вплив цих факторів на особистість.
Біологічна спадковість. Якщо групові відмінності пояснюються соціальним досвідом, то індивідуальні особливості – біологічною спадковістю.
Фізичне оточення. Деякі мислителі надавали перевагу фізичному оточенню в розвиткові особистості (Конфуцій, Аристотель, Гіппократ, Е.Хантінгтон, Г. Плеханов, Л. Гумильов). Дійсно, в схожих фізичних і географічних умовах можуть формуватися схожі типи особистостей, але дуже часто трапляється і так, що подібні групові ознаки особистості розвиваються в різних умовах навколишнього середовища.
Отже, фізичне оточення може впливати на культурні особливості соціальної групи, але його дія на формування окремої особистості незначна і незрівнянна з впливом на особистість культури групи, суспільного чи індивідуального досвіду.
Культура. Насамперед наголосимо, що культурний досвід є надбанням для всього людства і не залежить від того, на якій стадії розвитку перебуває те чи інше суспільство. Разом з тим кожне суспільство передає своїм членам деякий особливий досвід, своєрідні культурні зразки. Наприклад, особистість, сформована за умов мусульманської культури, буде мати інші риси порівняно з особистістю, вихованою в християнській країні.
Американська дослідниця К. Дьюбойс назвала особистість, що має загальні для даного суспільства риси “модальною”. Кожне суспільство формує один чи декілька базових типів особистостей, які відповідають культурі цього суспільства.
Груповий досвід. На початку свого життєвого шляху людина не має свого власного Я. Все подальше формування її як особистості – це побудова власного Я на основі постійного зіставлення себе з іншими особистостями. Наприклад, навіть симпатична дівчина буде почувати себе “гидким каченям”, якщо з дитинства її батьки чи знайомі будуть розчаровувати дівчинку і ставитися до неї, як до негарної. О. Купрін в оповіданні “Синя зірка” вдало описав ситуацію, коли дівчина, що вважалася самою непривабливою в своїй країні, була визнана першою красунею в іншій.
Відомий американський психолог і соціолог Ч. Кулі, вивчаючи особистість, дійшов висновку, що кожна людина будує своє Я, базуючись на сприйнятих нею реакціях інших людей, з якими вона контактує.
Це людське Я, що розкривається через реакції інших, стало відомим як дзеркальне Я Чарльза Кулі.
Формування особистості – поняття широке, воно, зокрема, включає і соціалізацію і виховання особистості.
10.4. Соціалізація особистості
Коли вживається термін ”соціалізація”, то мається на увазі процес становлення особистості як члена суспільства. Соціалізація – процес засвоєння індивідом знань, досвіду, норм і цінностей життєдіяльності в даному суспільстві.
Основними факторами соціалізації особистості постають елементи соціального середовища з якими взаємодіє людина.
Це, по-перше, сукупність ролей і статусів, які суспільство пропонує людині
По-друге – соціальні інститути, громадські організації, соціальні спільності, в яких людина реалізує певні соціальні ролі і набуває бажаних соціальних статусів.
По-третє – цінності, соціальні норми, знання, навики, вміння, якості, якими індивід оволодіває, щоб у відповідності з вимогами суспільства виконувати відповідні ролі і підтримувати набутий статус.
по-четверте, на формування ціннісних орієнтирів і поведінку індивіда в суспільстві справляють значний вплив конкретні події.
В процесі соціалізації людина не пасивна. До дії соціального середовища вона ставиться вибірково, згідно своєї системи цінностей. Тому крім впливу загальносуспільних умов до основних факторів відносяться і особистісні, якими є:
індивідуальність особистості, її потенційні можливості засвоєння культури;
потреби та інтереси;
спрямованість соціальної активності.
Процес поєднання умов соціального середовища з факторами особистісними складає механізм соціалізації.
Соціалізація особистості має дві фази : соціальну адаптацію та інтеріоризацію.
Адаптація означає пристосування індивіда до рольових функцій, соціальних норм, до соціальних спільностей, інститутів, організацій, до умов функціонування різних сфер суспільства. В процесі адаптації індивід узгоджує самооцінки і свої претензії зі своїми можливостями та реальностями соціального середовища.
Особливо утруднюється адаптація в перехідні періоди суспільного розвитку, коли люди середнього і похилого віку залишаються орієнтованими на систему ролей і статусів минулого. Таким людям важче ніж молоді сприйняти нові соціальні реалії.
Інтеріоризація – процес формування внутрішньої структури людської свідомості і поведінки за допомогою засвоєння соціальних норм, цінностей та інших компонентів соціуму через соціальну діяльність і спілкування. В результаті інтеріоризації формується індивідуальність особистості, неповторність її внутрішнього духовного світу, специфіка соціальної активності.
Якщо в першій фазі соціалізації, тобто в процесі адаптації, відбувається пристосування індивіда до соціального середовища, то в другій фазі інтеріоризації дія соціальної системи, відбиваючись від внутрішнього Я людини, виявляється в зміні її поведінки.
Оскільки на протязі життя людина засвоює не одну, а багато ролей, переміщуючись по службовій і віковій лінії, то процес соціалізації продовжується все життя. До глибокої старості людина міняє погляди на життя, звички, смаки та інше.
Досить часто зустрічається і явище ресоціалізації. Особливо воно характерне для суспільств перехідного періоду. Цей термін означає ситуацію докорінної зміни соціального середовища і необхідність особистості пристосуватися до змінених соціальних обставин, нових норм і цінностей. Інколи це важкий для людини процес, тому що їй приходиться руйнувати основи свого старого світогляду і створювати новий, виконувати нові, невідповідні власним бажанням соціальні ролі.
Важливим фактором формування і соціалізації особистості є виховання.
10.5. Виховання особистості.
Виховання – свідомий, соціальний вплив на індивіда з метою підготовки його до виконання тієї чи іншої суспільної ролі, формування у нього необхідних для цього якостей. Отже, виховання це суб’єктивний фактор формування і соціалізації особистості.
В процесі демократизації суспільного життя одним із головних завдань є виховання особистості, що повинна характеризуватися передовим світоглядом, високими моральними якостями, ідейністю, громадянською активністю, свідомим ставленням до дійсності, високою культурою праці і поведінки.
Система виховання особистості включає такі елементи:
– теорію виховання;
– мету виховання;
– напрямки і завдання виховання;
– засоби виховання;
– форми виховання;
– методи виховання;
– принципи виховання.
Слід зазначити, що хоча виховання є суб’єктивним фактором формування особистості, воно тісно пов’язане з об’єктивними умовами суспільства і тому в залежності від станів його розвитку набуває певних особливостей. Зокрема, за умов розбудови української державності, її демократизації суттєвими моментами виховного впливу, котрі відслідковуються як тенденції є:
а) зміщення уваги до цивілізованості, загальнолюдських цінностей на противагу формаційним характеристикам;
б) підвищення ролі громадських інститутів у вихованні особистості;
в) пріоритет економічних методів над адміністративними;
г) відхід від монополізму до плюралізму ідей;
д) зростання талановитості, професіоналізму в структурі творчого потенціалу суспільства і зменшення поля діяльності посередності;
є) виховання дійсного, економічно зацікавленого господаря виробництва і суб’єкта управління (на основі зміни відносин власності і розподілу).
ж) відхід від патріархального впливу у вихованні, формування нових соціальних установок у жінок і чоловіків.
Серед основних напрямків виховання виділяють трудове виховання.
Трудове виховання – один із провідних напрямків виховання. Воно передбачає формування творчо активної, працелюбної особистості, котра досконало володіє професійною майстерністю та розвинутими діловими якостями, відчуттям відповідальності, шанобливим ставленням до власності, готовності до життєдіяльності в умовах ринкових відносин, до підприємницької діяльності та конкуренції.
Поряд із трудовою діяльністю велике значення для розвитку особистості має вільний час, його раціональне використання. Вільний час – це простір для розвитку здібностей людини. “Наймудріша людина та, яку найбільше хвилює марна витрата часу”, – говорив Данте. Нажаль, далеко не всі навчились використовувати вільний час, дозвілля з метою розвитку своїх особистих якостей. Особливо шкідливе це невміння для молодого покоління, адже особистість формується у молоді роки.
Усяке безглузде витрачання вільного часу, яке нерідко виявляється у фактах антигромадської поведінки, обертається прямою шкодою як для особистості так і для суспільства.
Не можна сформувати дійсно активну, різнобічно розвинуту особистість і без морального виховання. В усі часи і в усіх народів цінувались такі загальнолюдські якості, як чесність, совістливість, сумлінність, порядність, милосердя та інші гуманні загально людські якості. Ще Монтеск’є писав, що народи із зіпсованою моральністю рідко здійснюють великі справи.
Ця порада особливо актуальна сьогодні для українського суспільства, оскільки в ньому дуже гостро стало питання утвердження високої моралі, духовності, гуманізму. Без цього не можливий рух вперед шляхом соціального прогресу, адже не секрет, що на хвилі корінних перемін і пов’язаних з ними труднощів в країні посилалась нечесність, спекуляція, недисциплінованість, набула великих масштабів злочинність, корумпованість і т. ін.
Велике значення має і національно-громадянське виховання. Воно передбачає формування патріотичних почуттів, а саме: любові до Батьківщини, готовності працювати на її благо, а в разі необхідності захищати її та зміцнювати міжнародний авторитет. Правда, слід мати на увазі, що таке виховання це не вулиця з однобічним рухом, бо тут є взаємна відповідальність і громадянина перед державою, і держави перед громадянином. На останнє вказує, наприклад, англійський мислитель Є. Бентам. В своїй концепції ліберальної демократії він, зокрема, звертає увагу на те, що держава повинна дбати про безпеку людей, а отже вона не може допускати:
– непродуманої системи оподаткування, яка підтримує багатих і зневажає бідних;
– конфіскації урядом майна громадян із-за вигаданої причини;
– ліквідації чернецьких орденів та монастирів;
– насильницького підвищення вартості грошей, яке веде до банкрутства та ошуканства.
Але дещо із вище названого і мало і має місце і в українському суспільстві.
Формування національної самосвідомості, патріотичне виховання ніскільки не суперечить вихованню у громадян, особливо молоді, поваги до інших націй і народностей.
Політичне виховання спрямоване на формування у особистості необхідної для громадянина політичної культури. Воно допомагає утвердженню самоврядності людини, що так необхідно в умовах демократизації суспільства. На жаль, реальна участь молоді в активних політичних діях нині досить низька. Соціологічні дослідження, що проводились в нашому університеті, зокрема, показали, що участь у політичних мітингах “дуже часто” беруть всього 0.5%, а часто 0.7% від числа опитаних; взаємодіють з активістами тих чи інших партій чи громадських рухів відповідно 0.6% і 0.8%, активно відвідують зібрання політичних організацій менше 1% опитаних.
Отже, в крайньому разі 98% респондентів на період дослідження рідко чи майже не займалися активною політичною діяльністю [4, 23].
Правове виховання формує правову культуру, тобто повагу до прав і свобод людини, знання законів та уміння їх застосовувати.
Екологічне виховання передбачає виховання екологічної культури особистості, яка б регулювала розумні взаємовідносини людини і природи, орієнтувала людину на її збереження.
Естетичне виховання – це виховання почуття прекрасного як в повсякденному житті, так і в мистецтві.
Важливе значення для всебічного розвитку людини має і фізичне виховання, котре сприяє вихованню сильної людини.
Виховання здійснюється за допомогою широкого арсеналу засобів. Серед них: сім’я, школа, трудовий колектив, громадські організації, і засоби масової інформації, система спеціальних форм навчання, неформальні організації тощо. Ці засоби - визначають і форми виховання, а саме: сімейні, громадські та самовиховання.
Вихідною і найбільш дієвою формою виховання є сім’я. Соціологами встановлено, що ні дошкільні, ні шкільні заклади не можуть конкурувати з хорошою, морально здоровою сім’єю в головному: в ефективності розвитку інтелектуальних і емоційних здібностей дитини, а також в передачі соціальної інформації, яка дозволяє оволодівати нею дитині з максимальною зацікавленістю, повнотою і швидкістю. Компоненти цієї системи - і батьківська любов, і безмежне довір’я до батьків, і загальний психологічний клімат сім'Ї та її функціонування як своєрідної мікромоделі суспільства (див. тему "Соціологія сім’ї").
В громадському вихованні величезне значення має трудовий колектив (див. тему "Соціологія і управління").
Основними механізмами впливу колективу на особу є співробітництво і колективізм, здорове суперництво та змагальність, громадська думка і сила позитивного прикладу, обмін досвідом і наявність певних соціальних норм поведінки, морально-психологічний клімат та традиції тощо. Дієвість цих та інших чинників посилюється, якщо працівник творчо і матеріально зацікавлений в роботі, задоволений нею, якщо реалізуються його особисті інтереси і потреби (звісно не на шкоду суспільним, колективним). Колективність не повинна поглинати індивідуальність, а навпаки - сприяти її розвитку. Не меншу роль ніж форми виховання у виховному процесі відіграють методи виховання. Передусім метод переконання. Уміння переконувати людей - найголовніша якість виховання, в т.ч. і керівника виробничого колективу. Серед інших методів виховання назвемо позитивний приклад. Створення орієнтуючих умов на ту чи іншу поведінку людини, змагання, покарання та інші. Використовуючи ці методи необхідно комплексно і гнучко. Це одна із вимог комплексного підходу до виховання. І ще одна вимога такого підходу - органічне поєднання слова і діла, словесного впливу зі створенням адекватних умов життєдіяльності людини, матеріальних, соціальних культурних, політичних утворень і соціальної справедливості. Без цього ніякі пропаганда і повчання не дадуть бажаних результатів.
Тепер зупинимось на самовихованні. Воно є однією із головних умов формування особистості. Самовиховання можна визначити як діяльність людини з метою змінювання своєї особи. Таке розуміння самовиховання в самому загальному вигляді відображає два основних моменти, які складають його сутність; по-перше, робота над собою є особливою діяльністю; по-друге, самовиховання є вищий рівень самозміни особи. Самовиховання може бути систематичним і планомірним, але може бути і епізодичним.
Спонукою до самовиховання є усвідомлення людиною суперечності між бажанням себе повніше реалізувати, самоутвердитись та неможливістю це здійснити із-за відсутності, або браку необхідних для цього якостей, чи із-за якихось негативних рис, слабостей.
Самовиховання дозволяє індивіду досягти більшої відносної самостійності від зовнішніх умов. Воно відкриває новий етап у формуванні особистості, його ефективність у дорослих людей вище, бо усталений світогляд, самосвідомість і воля дозволяють їм більш успішно, систематично і всебічно розвивати свої здібності. Життя не стоїть на місці: постійно розвивається наука, техніка, суспільні відносини і т.д. Досягнення успіхів у виробничій, науково-технічній, художній та інших областях людської діяльності неможливе без напруженої роботи людини для самовдосконалення своїх особистих якостей. Інакше вона безнадійно відстане від життя.
Самовдосконалення відбувається інколи немов би непомітно для самої людини. Вона розвиває сильні сторони своєї натури, долає недоліки і не завжди усвідомлює факт самовиховання. Неусвідомлений самовплив, як правило, має епізодичний характер, здійснюється без чіткого плану і програми. Це дещо знижує результативність самовиховання. Така стихійність самовиховання досить поширена, про що свідчать такі дані:
Існують різноманітні методи самовиховання. Серед них: розробка програми самовиховання і самозобов’язання, самоконтроль за реалізацією даної програми і самопереконання, самонаказ, самонавіювання, самозаохочення і навіть самопокарання та інше.
Життя також переконливо свідчить, що виховна робота тільки тоді досягає мети, якщо – здійснюється на основі наукових принципів, вироблених теорією і практикою виховання. Це такі основні принципи:
Індивідуальний, диференціальний підхід до особи.
Зв’язок виховної роботи з практикою, життям.
Єдність слова і діла.
Систематичність і послідовність.
Комплексний підхід до вихонання.
10.6. Типологія особистостей
Важливою проблемою в соціології особистості є її типологізація, адже коли мова йде про якусь групу людей, то неможливо перерахувати якості кожного її індивіда, а потрібно знати типові риси цієї групи. Тому поняття “соціальний тип особистості” означає узагальнене відображення суттєвих соціальних якостей індивідів, які належать до певної соціальної спільності.
Типологізація особистостей буває психологічна і соціальна. Соціологію перед усім цікавить типологізація за соціальними ознаками, якими є: формаційно-класова, національна, професійна, соціально-культурна, ціннісно-мотиваційна, ідеальна, за ставленням до суспільно-політичного життя тощо.
Наприклад, за формаційно-класовим критерієм розрізняють тип особистості рабовласницького суспільства – патрицій, плебей, раб; феодального – феодал, дворянин, кріпак; капіталістичного – буржуа і пролетаріат; за соціалізму: робітники, селяни, інтелігенція. Є в цих суспільствах і інші типи осіб, але названі основні.
Заслуговує на увагу класифікація типів особистостей за критерієм ставлення до праці, творення.
Виходячи із цього критерію, першим типом особистості є людина – творець. Основною цінністю для такої людини є сама праця як смисл життя. Головний мотив її життєдіяльності складає творчість і усвідомлення суспільної користі власної праці. Споживання, особистий інтерес не чужий для особистості цього типу, але має вторинне значення.
Другий тип особистості – тип споживача. Основною цінністю таких людей є максимальне, доступне у їх становищі споживання матеріальних і духовних благ, а не праця як така. Цей тип особистості включає в себе два підтипи, а саме: споживач-трудівник і споживач-паразит. Перший живе своєю працею, його споживання чесно зароблене, хоча праця для нього є засіб, а споживання – метою. Споживач-трудівник може об’єктивно своєю діяльністю приносити користь суспільству, але це не є в його свідомості ведучим мотивом, як у особи-творця. Для споживача-паразита характерне негативне ставлення до праці, яка потребує зусиль і наполегливості, не говорячи вже про творчість. Тому в суспільстві існує паразитизм, дармоїдство і т. ін. Представники цього типу завдають матеріальної і моральної шкоди суспільству.
Третій тип особисті – руйнівник. В представниках цього типу творча сутність людини як суспільної істоти спотворюється найбільше. В ім’я корисливих інтересів окремих реакційних осіб чи груп ними можуть бути зруйновані цінності, які створені іншими.
Наприклад, характерні риси типу руйнівника виявилися в фашистських диктаторів, які не обтяжені мораллю, совістю, схильні до садизму і злочинів. До руйнівників відносяться також різного роду злочинці, садисти і ін.
Суспільною потребою є виділення ідеального типу особистості. Він полягає у вимозі соціального ідеалу, який фіксується у соціально-політичних і моральних концепціях, релігійних віруваннях, і до якого людство повинно прагнути.
Духовною суттю особистості ідеального типу є такі цінності, як: любов до ближнього і справедливість, чесність та співчуття, гуманізм і мудрість, добропорядність і благородство, волелюбство та сила духу, колективізм і любов до рідної землі, працелюбність і милосердя. Ці риси ідеального типу завжди доповнювалися фізичними якостями людей, які також цінувалися в народі. Народні герої завжди наділялися силою, красою тіла і міцним здоров’ям. Ідеальний тип особистості можна вважати і гармонійно розвинутим. Не потрібно в житті шукати людину, яка б повністю відповідала ідеальному типу, але риси ідеального типу мають бути прикладом для наслідування.
ТЕМА 11. Соціологія освіти
11.1. Предмет і об’єкт соціології освіти
Проблеми соціології освіти почали виокремлюватися із загально-філософської і педагогічної проблематики і досліджуватися специфічними методами на межі ХІХ-ХХ ст. Після Другої світової війни з’являється особлива галузь вивчення форм і процесів освіти, яку все більше соціологів обирають як основну сферу своєї діяльності. При національних соціологічних асоціаціях створюються секції соціології освіти, видаються спеціальні журнали. Зростає увага до соціальних проблем освіти в діяльності Міжнародної соціологічної асоціації. З 1971 року при Міжнародній соціологічній асоціації діє дослідницький комітет “Соціологія освіти”.
Становлення соціології освіти в колишньому СРСР ускладнювалося негативним ставленням до соціології загалом, хоча поодинокі соціологічні дослідження проблем освіти ввійшли в практику в середині 60-х років. Поширеними були запевнення в неактуальності соціології освіти, оскільки проблеми освіти вивчає педагогіка.
Існує три підходи до тлумачення статусу соціології освіти [1. С. 183]. За першим вона тлумачиться як застосування методів емпіричного соціологічного дослідження для аналізу процесів у сфері освіти.
За другого підходу соціології освіти відводять суміжні проблеми: вплив освіти на економіку, соціальну структуру тощо.
Найраціональнішим є третій, соціокультурний підхід, за яким навчальний процес як вид соціокультурної діяльності належить до предметної сфери соціології освіти. При цьому соціологія освіти сприймається і як загальна теорія освіти, і як емпірична наука.
За соціокультурним підходом, предметом соціології освіти є стан і динаміка соціокультурних процесів у сфері освіти та закони, принципи, технології навчання; взаємодія сфери освіти з іншими сферами суспільного життя. Відповідно тлумачиться і поняття “соціологія освіти”.
Соціологія освіти – галузева соціологічна дисципліна, предметом якої є система освіти як соціокультурний інститут, його взаємодія з іншими інститутами і суспільством загалом, а також соціокультурні процеси у сфері освіти [1. с. 184].
Об'єктом соціології освіти постає сфера освіти, тобто соціальне середовище, у якому розгортається функціонування процесів освіти, діють суб’єкти освіти. Соціологія освіти є водночас фундаментальною, прикладною, теоретичною й емпіричною наукою.
11.2. Структура соціології освіти
Соціологія освіти складається з кола проблем, зумовлених буттям її об’єкта та розвитком предмета. В.М.Пічі та інші автори виділяють такі її складові:
- потреба суспільства у стані культури та задоволення моделями освіти; культурогенез особи в освітньому процесі;
- фактори динаміки галузі освіти; вплив, що здійснюють на освіту інші сфери громадського життя (економіка, наука, культура, політика, етнічні традиції) та зворотний вплив;
- зміст освіти: навчання як різновид соціокультурної діяльності; засоби та технології навчальної діяльності, організація навчального процесу;
- соціальні інститути в галузі освіти; колектив та особа в освітянській системі;
- соціальна структура сфери освіти; типологічні, рольові та статусні особливості поведінки основних угрупувань освітянської галузі;
- інфраструктура сфери освіти; регулювання та управління соціокультурними процесами в галузі освіти;
- соціальна структура сфери освіти; типологічні, рольові та статусні особливості поведінки основних угрупувань освітянської галузі;
- якість та рівні освіти, освітянська діагностика та прогнозування;
- інноваційні процеси в освіті; зростання культурного потенціалу в освітянській галузі тощо [2. С. 157].
Соціологія освіти виявляє, вивчає і впроваджує закономірності (найбільш усталені зв’язки), що діють у галузі освіти. Серед них виділяють такі:
- обумовленість освіти станом розвитку культури праці, громадських відносин, станом науки, політики, сфери побуту, дозвільної та іншої соціокультурної діяльності;
- відносна самостійність внутрішньої соціокультурної організації освіти як системи та її вплив на суспільний прогрес;
- закон поширення сфери дії освіти; опанування нових галузей культурної діяльності; зростання ролі навчання та освіти у розвитку продуктивних сил та виробничих відносин;
- закономірності розподілу характеристик серед різних соціальних груп, пов'язаних з рівнем освіти, особливостями орієнтацій на її певні різновиди та динаміку опанування;
- закон побудови взаємовідносин між навчанням та вихованням, визначений, насамперед, соціальною спрямованістю освіти, що обумовлене метою і завданнями у вихованні суб’єкта;
- закономірності саморегуляції та управління у навчальній діяльності та галузі освіти в цілому, у функціонуванні соціальних інститутів освіти. (2.С.158).
11.3. Соціальні функції та соціальні принципи освіти
Сутність системи освіти як соціального інституту полягає передусім у її соціальних функціях. Більшість вітчизняних соціологів традиційно виділяють наступні функції освіти: функція професійної соціалізації, тобто підготовки кваліфікованих кадрів для всіх сфер суспільного життя. Наприклад, на початку 90-х років ХХ ст. в основній масі працездатного населення у віці від 25 до 64 років кількість людей з вищою освітою становила: США – 35%, Канада – 30%, Швейцарія – 24, Японія – 21, Фінляндія – 18, Франція – 15%. А в ХХІ ст., за прогнозами ЮНЕСКО, рівень національного добробуту, що відповідає вищим світовим стандартам, досягнуть лише ті країни, працездатне населення яких на 40-60% буде складатись з людей з вищою освітою [3. С. 6].
Таким чином, розвиток вищої освіти перестає бути проблемою лише просвітництва, культури, національного престижу і перетворюється у визначальне стратегічне завдання забезпечення науково-технічної і соціально-економічної могутності держави, а значить і добробут громадян.
Ще одна функція освіти реалізується через взаємодію з соціально-класовою структурою (регуляція соціально-класового балансу суспільства): зайняти місце лікаря, менеджера, вченого не можна не отримавши відповідної освіти. У соціологічній літературі існують різні точки зору щодо цієї взаємодії.
З функціональної точки зору, освіта – раціональний спосіб розподілу людей відповідно до їх обдарувань, коли найздібніші й найактивніші люди посідають вищі посади. Представники цього напрямку вважають, що освіта сприяє створенню рівних можливостей і сприятливих умов для висхідної мобільності, що в закладах освіти оцінюють людей на основі їх досягнень, незважаючи на класову належність, расу і стать.
Згідно з теорією людського капіталу, освіта – це капіталовкладення в тих, хто навчається. Як і всі капіталовкладення, у майбутньому воно принесе прибуток. Академік С. Струмилін ще у 1957 році відзначав, що продуктивність працівника, підготовленого у вищій школі, в 11 разів перевищує витрати на його навчання [3. С. 10].
Але навіть не в небаченій донині економічній ефективності полягає основна цінність і значення інтелектуальної праці. Вона відіграє основну роль у вдосконаленні самого виробника, його розумових задатків, його духовності, моральних устоїв як індивіда, а отже, і в удосконаленні всього людського суспільства. З точки зору теорії соціального конфлікту взаємодія освіти з соціально-класовою структурою має суспільно-негативний характер. За цією теорією, освіта несе небезпеку конфліктних ситуацій. Представники теорії соціального конфлікту активно виступають проти системи селективного навчання, з очевидним, як вони підкреслюють, соціал-дарвіністським ухилом.
Виховна функція освіти полягає у формуванні з допомогою цілеспрямованої діяльності у підростаючих поколінь певних рис, світогляду, визнання пануючих у даному суспільстві норм поведінки, ціннісних орієнтацій, тобто у підготовці до виконання певних соціальних обов’язків.
Освіта виконує і функцію соціального контролю, нагляду за дитячою, підлітковою і, частково, юнацькою віковими групами.
Функція соціального захисту поширює потенційні соціальні можливості людини у професійному і особистому самовизначенні, особливо за ринкових умов. Гуманістична функція підкреслює її ціннісні аспекти у предметі діяльності та суб’єктивно-об’єктивному змісті.
Урбаністична функція розкриває вплив освіти на міграційні процеси.
Демографічна функція підкреслює вагомість культурно-освітніх факторів у демографічних процесах у державі (склад населення, тривалість життя, шлюбність, народжуваність тощо).
Функція історичного спадкоємництва та наслідування соціального досвіду.
Науково-дослідна функція освіти.
Доводячи соціо-культурний зміст інституту освіти, соціологія досліджує систему соціальних принципів, на яких побудовані освітянські системи сучасності. Автори “Соціології” за редакцією В.М.Пічі подають їх у такій послідовності:
- Принцип загальності освіти, або демократизації школи визначає доступність освіти для будь-яких соціальних та етнічних верств населення.
- Принцип безперервності освіти демонструє наслідування, вертикальний та горизонтальний зв’язоки між всіма ступенями у навчанні, стимулює підвищення кваліфікації та відновлення освіти.
- Принцип освіти широкого профілю тяжіє до гуманітарного змісту навчання, його фундаменталізації та багатопрофільності.
- Принцип поєднання навчання з вихованням посилює гуманістичну компоненту освіти, відображає координацію дій через школу, всіх навчальних, виховних, культурних, комунікаційних та інших соціальних інститутів у їх впливі на особу.
- Принцип інтенсифікації нагромадження знань вимагає від сучасної системи освіти переробки наукової, економічної та соціально-політичної інформації, її ретельного відбору відповідно до потреб навчання, отже, й певної структурної мобільності та механізмів внутрішнього самооновлення.
- Принцип полікультурності освіти відбиває певні аспекти побудови плюралістично інтегрованих освітніх систем у етнічно неоднорідних суспільствах.
- Принцип інституційної рефлексії означає здатність системи освіти до соціальної та змістової адаптації під впливом науково-технічного та соціального прогресу.
- Принцип випереджаючого розвитку освіти закладається у порівнянні з динамікою соціального руху, він гостро відстоюється сучасною соціологією як провідний фактор соціогенезу освіти.
- Принцип інноваційності в освіті сучасна наука вважає за доцільне сполучити з принципами зваженого консерватизму у освітянській політиці для збереження інституційної цілісності та ціннісних надбань в освіті.
Принцип елітарності набуває нового змісту, що пов’язане як з якісним відбором учнів за рівнем їх здібностей і таланту, так і з диверсифікацією формалізованих інститутів, що становлять структуру системи освіти [5. С. 161-162].
11.4. Стан і проблеми світової та вітчизняної
освіти на сучасному етапі.
У сучасній соціології освіти однією з центральних є проблема кризи освіти, що має всесвітній характер. Саме катастрофічні вияви системної кризи демонструють нам об’єктивні свідчення про стан і тенденції у просвіті та письменності. За даними ЮНЕСКО, понад 100 млн. дітей шкільного віку на початку 90-х років не ходили до школи, а кількість неписьменних у світі досягла майже 1 млрд. чол. Останніми роками у розвинутих країнах виникла тенденція до зменшення кількості неписьменних, але в країнах “третього світу” і на початку ХХІ ст. ці показники зростатимуть. Крім того, класична система освіти менш за все здатна забезпечити опанування молоддю всієї множини майбутніх соціальних ролей. Вирішення проблеми безболісної адаптації молоді до реальної дійсності, подолання девіантної поведінки та маргіального існування в оптимальній формі ще не знайдено освітянською галуззю, це по-перше.
По-друге, зростає розрив між освітою та культурою. Традиційна освіта та практика навчання дозволяє, в основному, надбати знання чи норми способу життя, але не цінності духовності та культури, які включаються в освіту у вигляді еклектичних сурогатів (навчальних предметів) і не забезпечують наслідування у духовному зв’язку поколінь.
По-третє, з року в рік зростає відставання освіти від науки. Нарешті, інститут сучасної освіти не зміг подолати проблеми пригнічення людяного у людині, про що свідчить функціональне завдання системи освіти: готувати державних суб’єктів соціальної маніпуляції, а не суб’єктів соціальної дії.
Не позбавлена проблем, труднощів та протиріч система освіти і в Україні, яка також перебуває в кризовому стані. Ця криза була зумовлена не лише глобальними, а й деякими національними факторами, зокрема, крахом головних принципів та догм радянської освіти, спричинених падінням минулої політико-ідеологічної системи; одержавленням та бюрократизацією освітянської системи; викривленням цілеспрямованості та соціальних функцій школи; залишковим принципом фінансування освіти і культури; відсутністю нових моделей освіти, наукової та формальної альтернативи; соціальним та етичним розривом між викладацьким корпусом, студентами та учнями; зниженням соціального престижу освіченості й інтелекту у кризовому соціумі, яким залишається українське суспільство.
Було б безглуздям не бачити і позитивні сторони системи освіти, що існувала. Саме завдяки їй Україна виробляє найбільші та найпотужніші у світі вантажні літаки; має розвинену аерокосмічну індустрію; суднобудівні верфі; сучасні платформи для буріння на континентальному шельфі; здобутки українських вчених у галузі фундаментальних досліджень викликають інтерес у сучасної європейської та світової науки.
Спроби подолання кризи освіти в нашій державі сконцентровані у Державній національній програмі “Україна ХХІ століття: стратегія освіти” (1993 р.), що визначила інноваційні цілі, напрями й антикризові завдання реформи національної освіти на найближче десятиріччя. Цей комплекс дій та заходів концептуально відповідає світовій практиці. Автори “Соціології” за редакцією В.М. Пічі виявляють загальні тенденції, що характеризують антикризову діяльність та інновацію в освіті, у тому числі в Україні:
- Демократизація всієї змістовної системи навчання і виховання та інституційної структури освіти шляхом залучення до загальнолюдських цінностей та дійсну реалізацію прав особистості.
- Структурна реформація: демонополізація та роздержавлення монопольних систем освіти.
- Прагнення змістовно оновити освіту підвищенням фундаменталізації, гуманізації, та гуманітаризації, посиленням екологічного й психологічного компонента в освіті, впровадженням комплексної інформації.
- Використання найновіших технологій навчання, що мотивують подальше та поглиблене навчання.
- Інтеграція та глобалізація освіти як на національному так і на світовому рівні.
- Створення єдиної системи безперервної освіти.
Водночас слід зазначити, що в сучасній Україні реалізація наведених привідних тенденцій поки що гальмується дією визначальних об’єктивних і суб’єктивних факторів:
- катастрофічне матеріальне та фінансове становище освітніх установ на фоні загальної соціальної кризи у державі;
- втрачання інтелектуалів та загальної якості кадрового потенціалу викладацького корпусу української освіти, спричинене дією епохи “початкового нагромадження капіталу”;
- нерозвиненість соціологічних механізмів та правового забезпечення самостійності, ініціативи й експериментування в освіті;
- слабкість альтернативного сектора освіти;
відсутність у навчальних закладах свободи, необхідної для реалізації власних моделей підготовки фахівців, систем оплати праці тощо [4. С. 164-165].
Кроком вперед на шляху вдосконалення, системи вищої освіти в нашій освіти в нашій державі є прийнятий Верховною Радою України 17 січня 2002 року Закон України “Про вищу освіту”. В ньому чітко визначені структурні, управлінські, правові, фінансові, організаційні, міжнародні та інші сторони функціонування і розвитку системи вітчизняної вищої освіти на сучасному етапі. Зокрема, звертає на себе увагу низка важливих інновацій. З-посеред них: акредитація вузів, структура освітніх і освітньо-кваліфікаційних рівнів (неповна базова і повна вища освіта, післядипломна освіта; освітньо- кваліфікаційні рівні – молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст і магістр). Вузам надається широка атономія.
11.5. Модернізація вищої технічної освіти в Україні.
Яким же чином на кордоні століть розвиватись краще нашій технічній освіті, якими новими формами і змістом наповнити підготовку в технічних закладах, щоб у новому столітті наші студенти могли сказати: “Ми навчаємося тому, що у найбільшій мірі забезпечить прогрес суспільства, що відкриє йому нові шляхи розвитку”.
Формулюючи завдання, що стоять перед вищою технічною освітою, поділимо їх на соціально-громадські, суспільно-організаційні, наукові і навчально-методичні.
Стосовно першої групи завдань і викладачам і студентам повинна бути притаманна впевненість в тому, що технічна освіта вкрай необхідна нашій країні для її майбутнього, тому, що основа просування розвинених країн втілена у тріаді: “освіта – наука - виробництво” і на цій основі торгівля, фінанси, монетаризм, ринкові сітки тощо. Така освіта створює основу добробуту є гарантом незалежності нації. І хоч сьогодні (і, очевидно, деякий час у майбутньому) стагнація економіки і виробництва не створить умови для розвитку технічної освіти, для використання у повній мірі інженерів, завдання освітян – відстоювати її інтереси, зберігши для обов’язкового піднесення її структуру.
Найважливіше із соціально-громадських завдань – виховання в студенті громадянина з розвиненими духовністю, моральністю, інтернаціоналізмом, культурою, патріотизмом, здоров’ям, всім тим, без чого спеціаліст не може ефективно виконувати свої професійні функції на благо країни і людства. І це не випадково. Стрибок до великих країн світу, здійснений Англією, Німеччиною, Японією, Південною Кореєю, Китаєм відбувся виключно за рахунок промислових і економічних революцій в цих країнах, а духовна основа народів, їх вікові національні традиції послужили надійним фундаментом у цій нелегкій боротьбі.
Розглядаючи організаційно-структурний блок освітянських проблем, відзначимо незадовільний рівень реалізації ступеневої підготовки в технічній освіті. До введення цієї системи інженерна освіта була практично єдиним кваліфікаційним рівнем більшості громадян, що бажали отримати вищу освіту. Це привело до перевиробництва інженерів, втрати престижності цього корпусу спеціалістів, до перекосів, до появи дивних посад – “інженер відділу кадрів”, “інженер відділу соціалістичного змагання”, та й сьогодні часто на радіо і телебаченні звучить недоладне: “інженер-синоптик”. Інженер – це творець нової техніки і технології, його діяльність носить виключно інноваційний характер і випуск справжніх інженерів потребує обмеження, так як це не масова кваліфікація.
Прогресивно ступенева система враховувала це і ввела освітньо-кваліфікаційний рівень бакалавра, маючи на увазі, що із 100% прийнятих на перший курс після чотирирічного навчання в країнах з розвиненою економікою освітою половина йде в “життя”, а ті що залишаються ідуть в пропорції 35% і 15% відповідно в інженери і в магістратуру. Але ми, як це часто буває, добру ідею поставили з ніг на голову, і всіх, хто поступає на перший курс, приймаємо не в бакалаврат, а з самого початку на спеціальність, тобто на п’ять років навчання, тим самим повернулись до давно віджилої ідеї “поголовної інженерації”.
Всі ці труднощі бакалаврсько-інженерної підготовки потрібно перебороти. Необхідно збільшити загальноосвітню складову, випускаючи бакалаврів добре підготовлених з фундаментально-базових дисциплін, здатних у разі необхідності до опанування конкретних знань із спеціальності на сучасному науково-технічному рівні. Назвемо ще одну проблему: проблему переходу від принципу “освіта на все життя” до принципу, “освіта через все життя”. Високий динамізм виробництва, швидке його оновлення, виникнення нових видів трудової діяльності роблять особливо важливими такі якості працюючих, як професійна мобільність, вміння швидко перенавчатися і здобувати нові знання, витримувати психологічне і фізичне навантаження. Комп’ютеризація, що охопила не тільки виробництво, а й усі галузі життя людини, поява новітніх комунікацій вимагає від неї кваліфіковано сприймати і опрацьовувати інформацію і на цій основі приймати самостійні рішення. Ось чому суспільство очікує на появу відповідних структур в наших навчальних закладах для виконання цієї високої соціальної функції. Вирішенню проблеми неперервності освіти допоможе і дистанційна освіта, для якої не існує ні труднощів, ні вікових обмежень. Ця форма навчання отримала всесвітнє визнання і широко використовується у багатьох країнах світу. З її подальшим розвитком пов'язується розв’язання соціальних і економічних проблем:
- підвищення загальноосвітнього рівня населення;
- розширення доступу до найвищих рівнів освіти, включаючи аспірантуру і докторантуру;
- повніше задоволення соціальних і індивідуальних потреб у вищій освіті;
- підвищення кваліфікації і перепідготовка спеціалістів і всієї робочої сили у зв’язку з переходом на нові технології виробництва;
подолання у ряді країн труднощів, викликаних несприятливою соціально-економічною і демографічною ситуацією.
Серед засобів, що забезпечують високий якісний рівень навчання без відриву від виробництва , назвемо:
- комп'ютерні та інформаційні технології;
- супутникові системи зв’язку;
- навчальне (включаючи кабельне) телебачення, відеокасети;
- масова телефонізація, яка дозволяє підключатися до інформаційних систем;
- глобальні та регіональні мережі (Internet тощо).
Інформаційні технології, що використовуються у навчальному процесі дистанційної освіти, можна розділити на три великі категорії: неінтерактивні (друковані, аудіовізуальні носії); комп'ютерне навчання (включаючи найновіші засоби мультимедіа); відеоконференції (розвинуті засоби телекомунікації).
Засоби комп’ютерного навчання і телекомунікації надають якісно нові можливості дистанційному навчанню і дуже швидко розвиваються у вигляді електронних підручників і технології обміну текстової інформації за допомогою електронної пошти. Світ впритул наближається до того, що будь-хто із бажаючих зможе отримати “електронну” освіту у вузі, що знаходиться на протилежній стороні планети і включитися у змагання за перспективну роботу у США, Сінгапурі чи Арабських Еміратах.
Навчально-методичний блок представимо п’ятьма складовими. Перший – технологія передачі знань. На жаль, в нашій системі освіти процвітає так звана репродуктивна методика навчання, сутність якої в одному слові – “повтори”. Тоді як у багатьох країнах давно у практику ввійшла конструктивна чи інноваційна методика, ключем для реалізації якої є слово “зроби”. Ця система особливо цінна саме в технічній освіті, де компонента “знання” виступає рушієм для здійснення компоненти “уміння”, де створення нового є метою технічної освіти, якій підпорядковані всі завдання, етапи, структури навчання. Інноваційна система навчання вимагає перегляду співвідношення між видами занять на користь практичних і лабораторних, підвищення ролі самостійної роботи студентів, відмову від екзаменів, як єдиного вияву оцінки знань, вироблення достовірних критеріїв для оцінки “умінь”, лекції повинні стати лише проблемними.
Другою проблемою є якість дипломування у технічному вузі. Проблема ця стосується не тільки і не стільки інженерного диплома, який повинен носити більш конструктивний, інноваційний, ніж навчальний характер, але і зміст у двох інших – бакалаврської і магістирської випускних робіт, їх відмінності та відповідності випускним роботам трьох різних освітньо-кваліфікаційних рівнів.
Наступною є проблема створення умов для слухача з метою отримання ним другої професії, не спорідненої з першою.
Четверта проблема стосується нормалізації навчально-виховного процесу в технічній школі: створення стандартів технічної освіти. І, останнє. Технічна школа завжди робила ставку на добротну матеріальну базу навчального процесу, на сучасні лабораторії, на конкретність і наглядність засобів навчання.
Важливим напрямком реформування системи освіти в Україні є перехід її на 12-13 – річну середню освіту, як це має місце у європейських країнах. На цьому фоні заслуговують на увагу намагання створити канон нового змісту обов’язкової середньої освіти, що орієнтує учнів на формування у них основ сучасної цивілізаційної компетентності. Це нове інтегральне поняття означає весь комплекс знань, умінь, навичок, набутих у школі і поза нею. Мова йде про вісім великих груп компетентності:
- ринкова культура (підприємництво, відповідальність, культура праці у поєднанні з гордістю за її результат);
- правова культура (повага до законів і їх безумовне виконання, повага до свободи і рівності);
- демократична культура (особиста автономія і мобільність, громадянська активність, повага до основних конвенцій, принципів парламентської демократії);
- культура діалога (толерантність, повага до плюралізму, знання іноземних мов та інших культур, уміння цивілізовано відстоювати свою позицію перед опонентами);
- організаційна культура (знання основ праксеології, раціонального адміністрування, повага до свого і чужого часу);
- технологічна культура (навички безпечної і ефективної діяльності у сучасній техносфері, критичне відношення до неї, уміння прогнозувати події і уникати безпечних обставин);
- екологічна культура (знання і використання законів екології, уміння співіснувати з біосферою, зберігати і облагороджувати її);
- культура повсякденного побуту (знання валеології, турбота про своє оточення, міцні навички безконфліктного буття тощо).
11.6. Перспективи розвитку системи освіти в ХХІ ст.
Перш за все ХХІ ст. буде століттям вирішення глобальних проблем сучасної цивілізації. Якщо людство хоче вижити, воно зобов’язане здійснити це не інакше, як у перші два-три десятиріччя. Але перш ніж розпочати діяти, проблему потрібно обдумати, як на рівні теорії, так і на рівні масової свідомості. Останнє якраз і покладається на освіту. Вона повинна сформувати здатність особи до глобального мислення, виховати її в контексті фундаментальних цінностей, озброїти знаннями. Звідси – перша і головна умова модернізації освіти – її глобалізація, що розуміється як зміна змісту останньої у контексті нових наукових уявлень про Світ і Людину у ньому, про закони коеволюції, без знання і дотримання яких людство не буде мати майбутнього.
Звернемо увагу і на екологічну переорієнтацію змісту освіти. Екологічна проблема – одна з основних і небезпечних глобальних проблем сучасності. Особливо гостро вона проявляється в Україні. Чи довго “протягнуть” люди і все живе в забрудненому середовищі? Якщо ми хочемо вижити, то повинні принципово змінити стан нашого життя, зробивши його екологічно безпечним. І знову повернемося до освіти. Завдання останньої – переконати всіх в життєвій необхідності досягнення повної гармонії людини, суспільства і природи, виховувати бережне відношення до всього нового, сформувати в нашій свідомості і почуттях своєрідний екологічний камертон відповідальності за життя в самому широкому розумінні.
Гуманізація вищої освіти – одна з основних тенденцій її розвитку у ХХІ ст. Сьогодні стає очевидним, що організація освіти на ідеологічних, теологічних чи техніко-технологічних засадах повинна поступитися місцем справжньому природо-, суспільство- і людинознавcтву – гуманізму в самому широкому розумінні. Цивілізація рухається назустріч освіті з “людським обличчям”. І Україна не повинна стояти осторонь від цього загальноцивілізаційного процесу.
Радикальної модернізації вимагають дисципліни гуманітарного профілю. Але не тільки. Гуманітаризації потребує вища освіта в цілому. Думається, що недалеко той час, коли співвідношення “фізичних” і “ліричних” пріоритетів у світогляді вченого і викладача вузу, а відповідно і у філософії науки, що сповідується ними, встановиться в таких же пропорціях, в яких здійснилася їх трансформація у свідомості відомих фізиків ХХ століття – А.Ейнштейна, Н.Бора, А.Сахарова. Окремої розмови заслуговують дисципліни гуманітарного профілю. Гуманізму в них до недавнього часу було не більше ніж дозволяла ідеологія, що панувала у недалекому минулому. Проте витіснення “ізмів” і наповнення гуманітарних дисциплін гуманістичним змістом здійснюється повільно і суперечливо.
Сьогодні у світі спостерігається тенденція, коли все більшого значення набуває отримання вищої освіти зростаючою кількістю громадян; при цьому необхідно забезпечити її продовження у вигляді самоосвіти чи неперервної освіти, використовуючи різні організаційні форми:
- збільшення кількості ступенів вищої школи і створення пірамідальної структури з широкою “основою” (дуже великим “контингентом” нижчого рівня) і декількома ступенями з прогресивним зменшенням кількості тих, хто навчається);
- розширення номенклатури вузів, створення нових чи проміжних закладів, що дає можливість втягнути в систему вищої освіти ті прошарки населення і соціальні групи, які раніше не могли подолати бар’єр конкурсних екзаменів;
- використання закордонного досвіду для покращення справ в національній вищій школі і для врахування світових стандартів змісту і якості вищої освіти, що формується. Завдяки уніфікації чи зближенню основних характеристик освітніх систем різних країн з'явилися зони вільного руху не лише товарів, але й дипломованої робочої сили, тобто сформувався світовий ринок інтелектуальної праці;
- робочі місця на цьому ринку отримують шляхом відкритої конкуренції і конкурсів серед багатьох претендентів із кількох країн. Вузи почали враховувати цю новацію і готують своїх випускників не до «розподілення», а до конкуренції і конкурсів.
Ці явища разом з появою нових механізмів фінансування вузів вносять елементи ринкового регулювання в діяльність більшості вузів, стимулюють виникнення нової моделі вузу – «підприємницького» університету;
- поява «другого дихання» в діяльності перевіреної часом системи заочної освіти, що викликане не тільки необхідністю підвищення майже всім активним населенням свого професійного рівня, але й швидким вдосконаленням засобів передачі і обробки самої різноманітної інформації.
Намагання розширити систему вищої освіти і зусилля для досягнення цієї мети приносять в багатьох країнах вагомі результати – підвищення освітнього рівня як гарантії покращення якості життя населення й умови стабільного розвитку країни.
Слід пам’ятати і про те, що загальною світовою тенденцією є “роздержавлення” систем освіти, переорієнтація їх головних завдань із обслуговування за критого тоталітарною чи надмірно централізованого суспільства на створення і зміцнення демократичного суспільства.
ТЕМА 12. Соціологічне дослідження, принципи його організації та проведення.
12.1. Поняття та види соціологічного дослідження.
В найбільш загальному вигляді соціологічне дослідження можна визначити як систему логічно послідовних методологічних, методичних і організаційно-технічних процедур пов’язаних між собою єдиною метою : отримати правдиві дані про явища, що вивчаються для їх використання в практиці соціального управління.
Соціологічні дослідження в залежності від ступеня складності, мети, потреб замовників, наукової спроможності поділяють на різні види. Залежно від завдань розрізняють фундаментальні, прикладні та комплексні соціологічні дослідження.
Фундаментальні дослідження спрямовані на виявлення та аналіз соціальних тенденцій, закономірностей розвитку. Прикладні дослідження використовують для вивчення шляхів, форм та засобів вдосконалення діяльності конкретних соціальних об’єктів.
Комплексні дослідження проводять з міждисциплінарної проблематики, які поєднують у собі елементи фундаментальних та прикладних досліджень. В залежності від затрат часу соціологічні дослідження поділяють на довгострокові, середньострокові, короткострокові та експрес-дослідження.
Експрес-дослідження потребують мінімальних витрат часу : від 1-2 тижнів до 1-2 місяців. Короткострокові дослідження тривають від 2 до 6 місяців. Середньострокові – від 6 місяців до 3 років. Довгострокові – від 3 років і більше. Залежно від статусу замовника та оплати праці розрізняють держбюджетні та госпрозрахункові види досліджень.
Держбюджетні дослідження виконують на замовлення державних установ, які й оплачують їх. Госпрозрахункові виконують за рахунок окремих підприємств, організацій та установ. За об’єктом дослідження розрізняють монографічні, порівняльні, трендові та генетичні види соціологічних досліджень. До монографічних відносять дослідження, в яких об’єкт визначається як представник класу подібних об’єктів (робітники, студенти тощо). Порівняльні дослідження мають декілька різновидів. Так, порівнювати можна об’єкти за відповідними ознаками у різних умовах чи в однакових умовах за різними ознаками, у різний час та ін. Дослідження, у яких порівнюються одні й ті ж особи, що належать до вибіркової сукупності (панелі), називаються панельними. Трендовими називають повторні дослідження на тому самому об’єкті без дотримання вимоги збереження попередньої вибірки. Генетичними вважають дослідження процесів становлення та змін соціального об’єкта. За типом логічних завдань дослідження поділяють на пошукові, пілотні, описові, експериментальні та проектно-конструкторські. До пошукових (“розвідувальних”) відносять дослідження, спрямовані на пошук, більш глибоке вивчення проблеми та шляхів її вирішення.
Пілотні дослідження мають на меті апробацію окремих підходів, методів, інструментів та процедур.
Описовими називаються дослідження, спрямовані на відображення окремих елементів та структурних ознак об’єкта, його функцій та динамізму взаємовідносин [1.с. 293-294].
Експериментальні дослідження дають нові знання дослідним шляхом.
Метою проектно-конструкторських досліджень є вироблення програм, систем, планів як засобів удосконалення діяльності об’єкта за рахунок здобуття нових знань. За об’єктом пізнання тієї чи іншої сфери дійсності, системи відношень виділяють соціологічні дослідження у сфері управління, промисловості, сільського господарства, науки, освіти, охорони здоров’я та інші.
Соціологічні дослідження здійснюються в певному порядку. Фахівці по-різному визначають його структуру та специфіку окремих етапів.
Ми виділяємо такі етапи дослідження :
1. Виявлення проблемної ситуації.
2. Формулювання проблеми дослідження.
3. Розроблення програми конкретно-соціологічного дослідження.
4. Проведення соціологічного дослідження.
5. Аналіз одержаної соціологічної інформації, розробка рекомендацій щодо практичного їх використання. Оформлення звіту.
Безпосереднім приводом для проведення практично орієнтованого соціологічного дослідження виступає та чи інша соціальна проблема, яка стосується певних груп людей, їх інтересів і потребує вирішення. Наприклад, розв’язання конкретних проблем і конфліктних ситуацій за місцем праці. Уявіть собі, що після закінчення університету Ви приходите на своє місце праці і одразу потрапляєте у вир конфлікту між працівниками й адміністрацією. Вам як керівникові певної ланки доведеться бути у сфері цього конфлікту і приймати якісь рішення для розв’язання. Один із можливих варіантів дій – проведення конкретно-соціологічного дослідження, яке має на меті з’ясувати причину конфлікту та аргументів обох сторін, задіяних у ньому. Фіксація проблемної ситуації та з’ясування її суті передують конкретно-соціологічному дослідженню у вузькому значенні цього виразу. Отже, предметом емпіричного соціологічного дослідження є певна соціальна проблема. У наведеному вище випадку – конфлікт між працівниками та адміністрацією конкретного підприємства.
Подальшим кроком є переведення проблемної ситуації у формулювання наукової проблеми. Для цього треба :
- встановити реальне існування цієї проблеми (тобто з’ясувати, чи є показники, які характеризують цю проблему, чи є облік і статистика по цих показниках і чи вони достовірні);
- вичленувати найсуттєвіші елементи або фактори проблеми (виявити, які соціальні групи і особи беруть участь у виникненні та розв’язанні проблеми конфліктності);
- вирізнити вже відомі елементи проблемної ситуації, які виступають базою для розгляду невідомих елементів (наприклад, дані обліку і статистики виникнення та розв’язання конфліктних ситуацій у минулому);
- виділити у проблемній ситуації основні і другорядні компоненти;
- проаналізувати розв’язання аналогічних проблем, які вже розроблено раніше.
Унаслідок попереднього аналізу, проблемна ситуація набирає виразу у вигляді формулювання проблеми. На цій основі стає можливим розпочати конкретно-соціологічне дослідження, яке починається з розробки його програми.
12.2. Програма соціологічного дослідження.
Програма соціологічного дослідження – це науковий документ, який регламентує всі етапи, стадії підготовки, організації та проведення соціологічного дослідження.
Програма конкретно-соціологічного дослідження має відповідати певним вимогам. Вітчизняні соціологи називають декілька таких вимог, серед них :
- ясність і точність програми. Усі її положення повинні бути чіткі, а елементи – продумані відповідно до логіки дослідження і ясно сформульовані, інакше учасники дослідження можуть втратити спільну мову і потребуватимуть зайвих витрат часу на уточнення різних питань;
- логічна послідовність усіх ланок програми (не можна братись за розробку робочого плану без попереднього формулювання мети і завдання дослідження тощо);
- гнучкість програми (при появі непередбачуваних обставин вносити корективи до вже сформульованих положень).
Методологічні функції програми.
1. Систематизація аналізу предмета дослідження.
2. Визначення понятійного апарату аналізу.
3. Формулювання критеріїв складання й оцінки запитань інструментарію.
4. Вибір статистичних методів аналізу і оцінка матеріальних витрат на обробку.
5. Формування структури і змісту звіту.
Розглянемо докладніше зміст і складові програми.
Різні ситуації, що ставить перед нами життя, як відзначалось вище, прийнято називати проблемою. При складанні програми, проблема може бути сформульована у вигляді питання чи групи питань, відповідь на які не може бути отримана на основі даних, що вже є. Наприклад, “Причини конфлікту між робітниками та адміністрацією підприємства і вироблення конкретних шляхів його розв’язання”. Тут міститься одночасно і певне знання (про те, що конфлікт існує, а також про те, що повинні бути конкретні шляхи вирішення проблеми) і незнання (оскільки ми ще не знаємо достеменно причин, які даний конфлікт викликали, а також тих заходів, за допомогою яких конфлікт можна буде розв’язати). (2.11.) Мета конкретно-соціологічного дослідження визначається відповіддю на запитання : “Для чого ?” (“Для чого проводиться емпіричне дослідження ?”). Якщо відповідь на це запитання розпочинається зі слів : “Щоб дізнатися …”, то це означає,. Що мета ще недостатньо конкретизована. Подальша конкретизація може бути подовжена відповіддю на запитання : “Для чого дізнатися ?”
Конкретизація мети дослідження необхідна не лише для обгрунтування витрат на проведення емпіричного дослідження, скільки для обгрунтування критеріїв відбору чи відсіву показників та індикаторів, а також гіпотетичних факторів.
У наведеному вище прикладі цілі конкретно-соціологічного дослідження формулюються так :
- Встановлення причин, які викликали появу напруження, а згодом і конфлікт у стосунках між робітниками та керівним персоналом;
- Визначення кола основних заходів, які дадуть змогу розв’язати конфлікт і запобігти його в майбутньому, допоможуть виробленню сприятливого соціально-психологічного клімату в трудовому колективі підприємства. Завдання дослідження – формулювання конкретних питань, на які потрібно отримати відповідь для реалізації мети дослідження. Так, вивчаючи причини конфлікту між робітниками та адміністрацією підприємства і вироблення шляхів його розв’язання, професор Н. Черниш вважає, що доцільно запланувати такі завдання : [2. с.19].
- з’ясування реального стану соціально-психологічного клімату трудового колективу та його основної складової – відносин робітників та адміністрації;
- виявлення ступеня конфліктного напруження у трудовому колективі (високий, середній, низький) та стадії або фази його розгортання (початкова, найвища, завершальна);
- встановлення характеру причин, які викликали виникнення конфлікту (на особистому рівні, у наслідок суперечностей щодо виконання виробничих завдань, пов’язаних з порушенням трудової дисципліни або на рівні соціально-економічних та організаційних складових виробничого процесу);
- вивчення взаємозв’язків між конфліктом та трудовою діяльністю робітників (чи впливає він, а якщо так, то наскільки – на кінцевий результат і якість праці).
Ці та інші можливі завдання, послідовність їх вирішення встановлюють члени дослідницької групи. Вони можуть коректувати їх або навіть змінювати, коли плин конфлікту змінюється.
Об’єкт дослідження - це сукупність людей з певними властивостями та якостями, що цікавлять замовника і дослідника. Наприклад, об’єктом дослідження можуть виступати певні соціально-демографічні групи населення (“молодь”, “жінки”, “пенсіонери”); соціально-професійні групи, якщо саме з ними пов’язана досліджувальна проблема (“підприємці”, “робітники”, “викладачі”, “журналісти” і т.ін.). Об’єкт дослідження може визначатися соціальними ролями і соціальним включенням – “солдатські матері”, “постраждалі від чорнобильської катастрофи”, “мафіозні структури” і т.ін. Об’єкт дослідження може бути визначений соціально-етнічними характеристиками – “українці”, “росіяни”, “євреї” і т.ін.
У програмі важливо зафіксувати такі характеристики об’єктів дослідження :
- просторові (місто, район);
- часові (період початку і закінчення дослідження);
- галузеві (вид діяльності);
- соціально-демографічні (стать, вік, освіта, сімейний стан тощо).
Предмет дослідження – окремі сторони соціальної реальності, що підлягають безпосередньому вивченню. Предмет дослідження формується на основі об’єкту дослідження, але не збігається з ним. Наприклад, об’єкт дослідження – трудовий колектив УДУВГП,. Предмет – стан соціально-психологічного клімату в трудовому колективі, зокрема взаємовідносин викладачів та адміністрації.
Характеризуючи вимоги до програми соціологічного дослідження, варто звернути увагу на інтерпретацію і операціоналізацію основних понять. Інтерпретація основних понять дає змогу уточнити співвідношення тих елементів і властивостей досліджуваного явища, аналіз яких може дати цілісне уявлення про його фактичний стан, правильно пояснити причини його виникнення та результати. Процедура інтерпретації понять, як зазначає В. Шаленко, - це певна послідовність пізнавальних і організаційних дій, необхідних для уточнення їх змісту, розробки операцій їх вимірювання [6 с. 121]. Інтерпретація понять забезпечує вимір і реєстрацію явищ, що їх вивчають, за допомогою кількісних показників та індикаторів. Пояснимо процес інтерпретації понять на прикладі виявлення причин конфлікту між робітниками та адміністрацією.
Причини конфлікту між робітниками та адміністрацією загалом можна поділити на дві групи :
- причини, пов’язані з тими чи іншими характеристиками особистості робітника;
- причини соціально-економічного та організаційного характеру. Ці дві групи причин утворюють перший рівень інтерпретації.
На другому рівні інтерпретації кожна з двох груп причин конфлікту отримує свою конкретизацію. Причини конфлікту першої групи можна деталізувати в такий спосіб :
- фактори пов’язані з соціально-демографічними характеристиками робітників;
- фактори пов’язані з професійною підготовкою робітників;
- фактори, що розкривають ступінь соціальної активності або пасивності робітників;
- фактори, що розкривають рівень поінформованості робітників і т.ін. (2.с.16)
Всі виявлені на стадії інтерпретації конкретизуючі поняття також потребують свого пояснення, “своєї інтерпретації”. Здійснюється вона у формі пошуку тих понять, котрі і характеризують складові основного поняття. Ця процедура, що іменується операціоналізацією деталізує інтерпретацію основних понять. Така деталізація полягає в розчленуванні складових основного поняття на елементи. Отримані при цьому простіші поняття прийнято називати операційними.
Здійснення інтерпретації основних понять дає змогу охопити всі можливі напрями дослідження, уникнути його неповноти. Саме інтерпретацію понять закладають в основу побудови питальників, бланків інтерв’ю, роботи експертних груп.
Важливе значення у ході підготовки програми дослідження належить формулюванню загальних і часткових гіпотез.
Гіпотези – обгрунтовані передбачення про причини і фактори, що визначають характер досліджуваного явища, які потребують емпіричного підтвердження чи спростування. У наведеному вище прикладі проф. Н.Черниш виділяє таку гіпотезу-підставу : основною причиною виникнення конфлікту між робітниками та адміністрацією є та, яка пов’язана з особистісними характеристиками робітників та невиправданими вимогами до них адміністрації, що має своїм наслідком незадоволення перших і зростання напруженості у трудовому колективі.
Формулюванням цієї основної гіпотези супроводжується висуненням гіпотез-наслідків :
- можна припустити, що виникнення конфлікту між робітниками та адміністрацією зумовлене насамперед прагненнями останньої в умовах скорочення робочої сили позбутися насамперед молодих робітників, людей старшого віку, жінок;
- можна припустити, що саме ці групи робітників передовсім підпадають під скорочення у наслідок їх низької продуктивності праці, частими невиходами на роботу, захворюваннями тощо;
- можна припустити, що звільнення цих груп робітників у ситуації економічної кризи суспільства і падіння життєвого рівня призведе до стихійних страйків та інших форм соціального протесту цих категорій трудівників, та тих хто їх підтримує; ( 2.С.19).
- можна уявити, що основним способом розв’язання цього конфлікту виступатиме широка поінформованість робітників щодо обгрунтованості дій адміністрації. Якщо і це не погасить конфлікт, що бодай пом’якшить конфлікту ситуацію і спричинить переадресування вимог загрожених груп робітників від адміністрації до органів управління загалом.
Розробкою і формулюванням гипотез завершується методологічна частина соціологічного дослідження.
12.3. Вибірка у соціологічному дослідженні.
Велике значення у методичному розділі програми соціологічного дослідження має розрахунок і обгрунтування вибірки. Вибірковий підхід виник як альтернатива суцільному опитуванню, найтиповішими прикладами якого є перепис населення та референдум.
У практиці емпіричних соціологічних досліджень суцільні опитування проводяться дуже рідко, здебільшого у локальних дослідженнях , коли об’єкт дослідження репрезентований невеликою групою людей (одне підприємств тощо). Тай чи доцільно вдаватися до обстеження всіх людей, які є носіями певної соціальної проблеми? Як показує досвід – ні. Ось чому в соціології для вирішення завдань дослідження використовують, як правило, вибірковий метод.
Метод вибірки – науково обгрунтований підхід, що дає змогу робити висновки про об’єкт як ціле, спираючись на дані аналізу лише його окремих ознак.
Серед його ключових понять – об’єкт дослідження, генеральна сукупність, вибіркова сукупність, одиниця аналізу.
Нагадаємо, що під об’єктом дослідження розуміють сукупність людей з певними властивостями та якостями, що цікавлять замовника і дослідника.
Генеральна сукупність – це та частина об’єкта дослідження, на яку соціолог із визначеною мірою точності зможе поширювати висновки, одержані в результаті обстеження деякої її частини. Наприклад, треба вивчити ставлення молоді до проблеми злочинності. Об’єктом дослідження виступає молодь. Для визначення генеральної сукупності спочатку уточнюється регіональна локалізація населення, на яке поширюватимуться висновки одержані в результаті дослідження - йдеться про молодь країни в цілому, чи якогось певного регіону. Потім уточнюється, чи буде залучена до дослідження лише міська, чи сільська молодь, і якщо, при-пустимо міська, то чи молодь тільки великого міста, чи вся міська молодь. Потім (у межах соціально – демографічних уточнень) визначається верхня і нижня межа молоді такого віку (наприклад, від 18 до 30 р. чи від 14 до 25 р.р.), і насамкінець, уточнюється галузевий контингент, - вивчатимуться думки всієї молоді яка мешкає у цьому регіоні, чи тільки учнівської або працюючої (якщо працюючої, то в усіх галузях чи в якихось певних) і т.д. Підсумком цієї роботи повинно бути чітке визначення генеральної сукупності, наприклад, “учнівська молодь у віці 18 – 30 років західного регіону України (Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська області)”. Генеральні сукупності ділять на кінцеву і безкінцеву, конкретні і гіпотетичні, однорідні і неоднорідні.
Вибіркова сукупність – це певне число елементів генеральної сукупності, відібрані за суворо заданим правилом. Елементи вибіркової сукупності, які підпадають під добір та вивчення називаються одиницями відбору. У прикладі з екологічною проблемою міста це : окремі райони міста, а також конкретні ознаки досліджуваного об’єкта – загазованість, запилення, забрудненість та ін., що будуть розглядатись як вихідні одиниці аналізу.
Елементи вибіркової сукупності (респонденти або люди – носії певної соціальної проблеми), які підпадають під добір та вивчення, є одиницями аналізу.
Одним із найбільш важливих критеріїв оцінок якості вибірки є репрезентативність.
Репрезентативністю називається здатність вибіркової сукупності максимально точно відтворювати характеристику генеральної сукупності.
Види вибірок. В емпіричній соціології розвиваються два основних підходи, які визначають тип вибірки : імовірнісний та цілеспрямований.
Ймовірність – це відношення кількості подій, на які сподіваються, до кількості можливих.
До імовірнісних вибірок відносять власне – випадковий, серійну, гніздову, механічну вибірку.
При власне випадковому відборі елементи генеральної сукупності наносяться на картки, перемішуються, а потім відбираються у випадковому порядку. Скажімо загальна чисельність робітників цеху - 1000 осіб; з них 200 – висококваліфіковані, 300 – середньо-кваліфіковані, 500 – малокваліфіковані. Для опитувань необхідно відібрати 100 осіб, які репрезентують думку загалу. Що у цьому разі треба робити? Уявимо 1000 кульок, із яких 200- червоні, 300 – чорні, а 500 – білі. Для забезпечення рівномірності відбору кожної кульки їх треба, поклавши в урну, перемішати [8. с.308]. У сучасній практиці ця процедура практично не використовується, бо вимагає певних додаткових організаційних витрат (підготовка карток чи кульок, наявність механічного пристрою для їх рівномірного перемішування і т.ін.).
Серед різновидів власне випадкового відбору поширеним є такі форми вибірки : вибірка “першого зустрічного”; поштове опитування; метод “снігової кулі”. Наприклад, методом опитувань першого зустрічного досить часто користуються журналісти теле – і радіомовлення. Нерідко вдаються до опитувальних листів у періодичних виданнях (поштове опитування).
Метод “снігової кулі” використовують тоді коли потрібно опитати декілька сот представників громадських організацій, а реальна можливість дає змогу про- інтерв’ювати лише 10 з них. Тоді пошук інших респондентів можна вести за допомогою цих 10. Припустимо, що кожен з них погодився повідомити додатково двох своїх знайомих, ті ще по двоє і т.д. Таким чином, вже на п’ятому етапі вибіркова сукупність дорівнюватиме : 10 + 20 + 40 + 80 + 160 = 310 [1. c.309].
Метод механічної вибірки полягає у тому, що всі елементи генеральної сукупності зводять в єдиний список, і вже з нього через рівні інтервали відбирають відповідну кількість обстежуваних. Крок відбору (К) розраховують за формулою , де величина генеральної сукупності, а величина вибіркової сукупності.
Наприклад, загальна кількість одиниць генеральної сукупності 1000 одиниць, планується обстежити 250 чол. Значить, 1000 : 250 = 4; отже зі стану має бути відібрана кожна четверта одиниця з початку або кінця списку.
Методом серійної вибірки – відбір здійснюється з кожної серії однорідної частини генеральної сукупності пропорційно загальній кількості її елементів.
Наприклад, припустимо , що в досліджуваній генеральній сукупності 2000 осіб, із них 300 – висококваліфіковані робітники, 1000 – мають середні розряди, а 700 – малокваліфіковані. Якщо до вибірки планується включити 200 осіб, що із кожної серії слід відібрати необхідну кількість згідно з формулою :
,
де кількість респондентів для відбору в кожній із серій; показник серії; генеральна сукупність; вибіркова сукупність.
У такому разі до кожної із серій будуть відібрані :
1. Із висококваліфікованих робітників осіб.
2. Із робітників з середнім розрядом осіб.
3. Із малокваліфікованих робітників осіб.
Загальний показник вибіркової сукупності розраховують за формулою : (30 + 100 + 70 = 200 осіб) [1. с.309-310].
При гніздовій вибірці генеральна сукупність розбивається на однакові групи (“гнізда”), всередині яких містяться різнорідні одиниці спостереження. Такими гніздами можуть бути школи, підприємства, сім’ї, колективи, виборчі дільниці та інші організації, які тим чи іншим чином інтегрують групи людей.
При використанні гніздової вибірки у межах “гнізда” можна проводити суцільне опитування, а можна-вибіркове, залежно від чисельності та однорідності сукупностей “гнізд”.
Цілеспрямована вибірка. Найпоширенішими видами цілеспрямованого підходу є : типовий і квотний.
Типовий підхід полягає в тому, що відбір одиниць репрезентації здійснюється не випадковим способом. Дослідник свідомо обирає те чи інше “гніздо” (населений пункт, школу, підприємство тощо). При відборі конкретних “гнізд” він керується головним чином тим, щоб це “гніздо” було найтиповішим серед усіх одиниць репрезентації.
Основу квотної (пропорційної) вибірки становлять відомості про найважливіші пропорції генеральної сукупності, наприклад, розподіл за віковими, професійними групами, за статтю, національністю, типом населених пунктів та іншими характеристиками генеральної сукупності. Приміром, якщо відомо, що населення України становить 54% жінок і 46% чоловіків, то й у вибірці населення України чоловіки та жінки повинні бути репрезентовані у тій самій пропорції; або, наприклад під час опитування населення України вибірка має включати 32% сільського населення і 68% міського, оскільки саме така пропорція притаманна для населення України.
Досить складним питанням є розрахунок об’єму вибірки, тобто визначення кількості респондентів, щоб можна було робити висновки про всю досліджувану сукупність. Навіть не спокуслива у дослідженнях людина розуміє, що, з одного боку, “чим більше опитано, тим краще”, а з іншого – “чим більше людей потрібно опитати для одержання вірогідної інформації, тим дорожчою буде загальна вартість дослідження”. І все ж однозначної відповіді в соціологічній літературі на поставлене запитання немає. При масових опитуваннях , якщо величина генеральної сукупності становить менше 5000 осіб, достатнім є об’єм вибіркової сукупності не менше 500 осіб. Якщо ж величина генеральної сукупності 5000 осіб і більше, то доцільно обстежити 10% її складу, що гарантує одержання достатньо достовірних результатів дослідження.
У найпростіших дослідженнях, як вважає Є.Б. Тихомирова, можна обмежитись 5% - вим відбором, тобто вибіркова сукупність повинна складати не менше 5% обсягу генеральної сукупності. При цьому бажано, щоб кількість опитуваних була не меншою, ніж 100 чоловік.
Припустима помилка вибірки. Коли людина, що не володіє достатніми соціологічними знаннями, ознайомившись із результатами опитування громадської думки, бачить, що припустимо, на запитання. “Чи схвалюєте ви політику президента у галузі проведення політичних реформ?” 33% опитуваних відповіли “Так”, 40% - “Ні”, а 27% - “Вагаюсь відповісти”, то вона кожну цифру переносить на все населення буквально. Фахівець ці дані “читає” приблизно так : “Так відповіли 33% (плюс – мінус 3%, чи плюс – мінус – 5%, чи плюс – мінус 10% і т.д.). Це означає, що коли б на це запитання відповіла не лише опитана частина населення, а все населення, то результат з певною ймовірністю перебував би у зазначених межах.
Величина, що визначає у цьому випадку розкид можливого значення даних, одержаних у результаті опитування, має назву припустима помилка вибірки, яку завжди слід врахувати, коли дані опитування частини населення переносяться на населення загалом.
ТЕМА 13. Методи збирання первинної соціологічної інформації
13.1. Поняття методу в соціології
У соціології метод – це спосіб одержання вірогідних соціологічних знань, сукупність задіяних прийомів, процедур і операцій емпіричного та теоретичного пізнання соціальної реальності.
Виділяють чотири основні методи емпіричного соціологічного дослідження : аналіз документів, спостереження, опитування і соціальний експеримент. Зупинимось детальніше на характеристиці цих методів та особливостей їх використання під час проведення соціологічного дослідження.
13.2. Опитування
Опитування – метод збору соціальної інформації про досліджуваний об’єкт під час безпосереднього (інтерв’ю) чи опосередкованого (анкетування) соціально-психологічного спілкування соціолога і респондента шляхом реєстрації відповіді респондентів на сформульовані соціологом питання, які випливають з цілей і завдань дослідження.
Методи опитування використовують у таких випадках :
1. Коли проблема, що досліджується, недостатньо забезпечена документальними джерелами та інформацією;
2. Коли предмет дослідження або його окремі характеристики неможливо спостерігати в повному обсязі і протягом всього існування;
3. Коли предметом дослідження є елементи колективної та індивідуальної свідомості – думки, стереотипи мислення, а не безпосередні вчинки і поведінка;
4. Коли опитування доповнює можливості опису і аналізу досліджуваних явищ і перевіряє дані одержані за допомогою інших методів.
При опитуванні надто важлива взаємодія соціолога та опитуваного. Для одержання достовірної інформації необхідно, щоб опитуваний :
а) сприйняв потрібну інформацію;
б) правильно зрозумів її;
в) зміг згадати, якщо необхідно, події минулого;
г) обрав адекватну відповідь на поставлене запитання;
д) зміг адекватно втілити відповідь у слова [2. с.208].
Анкетне опитування. Серед розповсюджених методів опитування респондентів важливе місце посідає метод анкетного опитування.
Анкетування – це процес збирання первинної інформації шляхом опитування людей з використанням певної схеми - анкети.
Анкета - тиражований документ, який містить певну сукупність запитань, сформульованих і пов’язаних між собою за встановленими правилами. Складовими анкети повинні бути :
1. Вступна частина. У ній міститься звернення до респондентів з викладом теми, мети, завдань опитування, інструкції щодо процедури заповнення анкети, із вказівкою на анонімність опитування і використання його результатів лише з науковою метою.
2. Блоки простих питань, що забезпечують включення респондентів до процесу опитування.
3. Блоки складних питань, які потребують аналізу і роздумів.
4. Заключні питання, прості за змістом, покликані дати респонденту відчуття участі у потрібній справі.
5. “Паспортичка” – запитання, що розкривають соціально-демографічні, професійно-освітні, етнічні, культурні та інші характеристики респондентів (стать, вік, сімейний стан, місце проживання, національність тощо).
Запитання анкети. За предметним змістом запитання анкети поділяють на:
- запитання про факти, що несуть інформацію про соціальні явища, про стан справ у колективі, про поведінку і дії самого респондента і т.д.;
- запитання про знання для з’ясування, що означає і що може повідомити респондент;
- запитання про думку респондента, їх мета зафіксувати побажання, очікування, плани на майбутнє і можуть торкатися будь-яких проблем і особистості самого респондента;
- запитання про мотиви, покликані викликати суб’єктивне уявлення людини про спонуки своєї діяльності.
За своєю логічною природою запитання класифікуються таким чином :
- основні запитання, відповіді на які є грунтом для висновків про явища, що вивчаються;
- запитання – фільтри відсіюють респондентів до яких не стосуються запитання;
- контрольні запитання служать для перевірки стійкості, правдивості і несуперечливості відповідей;
- запитання, які наводять на думку, допомагають респонденту правильно осмислити основні запитання, знайти точну відповідь.
За своєю психологічною функцією запитання діляться на :
- контактні запитання, котрі слугують налагодженню контакту з респондентом;
- буферні запитання, як правило, починаються із загальної форми : “Як Ви думаєте ? ” – і далі йде опис нової проблеми. Мета цього виду запитань – перевести увагу респондента з однієї проблеми на іншу;
- прямі запитання спрямовані на виявлення ставлення респондента щодо проблеми, яка вивчається, її оцінку з власної позиції;
- опосередковані запитання дозволяють респонденту ніби приховати свою власну позицію і посилити критичний акцент своїх висловлювань.
За характером відповідей на поставлені запитання вони розподіляються на такі види :
- відкриті запитання передбачають вільну форму відповіді. Наприклад : “Що таке демократія ?”;
- запитання закритого типу : “Чим Ви займаєтесь у вільний час?” Просимо відповісти на ті із нижче перерахованих варіантів, які збігаються з вашою думкою : 1) відвідую рідних і знайомих; 2) зустрічаюся з друзями; 3) слухаю радіо; 4) читаю книгу; 5) займаюсь рукоділлям;
- запитання напівзакритого типу засновані на додаванні до варіантів відповідей фрази : “Вкажіть і інші види занять”. Це дає можливість висловити щось своє;
- запитання-меню пропонує респонденту вибрати будь-яке поєднання варіантів запропонованих відповідей;
- шкальні запитання – відповідь на це запитання дається у вигляді шкали, в якій необхідно відмітити той або інший показник;
- дихотомічні запитання : “Чи вірите Ви у гороскопи і астрологічні прогнози ?” Відповідь : “так – ні”.
Коли анкета складена, треба здійснити пробне опитування, в ході якого перевіряється зміст анкети, формулювання і послідовність запитань та варіантів відповідей і т.д. Пробне опитування охоплює невелику кількість осіб (20-30 чол.), відібраних за основними характеристиками, які визначаються темою, метою і завданнями дослідження.
За способом розповсюдження анкет опитування поділяють на :
- роздавальні, коли анкетер особисто вручає анкету і чекає, коли вона заповнюється, і повертається йому – це очне роздавальне опитування, або одержує заповнену анкету через декілька днів – заочне роздавальне опитування;
- поштові – анкета за попередньою домовленістю висилається і одержується поштою;
- пресові - анкету пропонують заповнити читачеві газети, чи журналу і надіслати в редакцію;
- телетайпні (в цей спосіб розповсюдження і збір анкети здійснюється через електронний зв’язок).
За типом досліджуваних завдань опитування класифікують :
- стандартизоване – націлене на одержання статистичної інформації;
- фокусоване – збираються дані за умов конкретної ситуації;
- глибинне – спрямоване на одержання пошукової інформації.
За рівнем компетентності респондентів розрізняють :
- масове опитування (думка спеціалістів з тої чи іншої теми);
- масове опитування у співробітництві з дослідником (передбачає інформаційну допомогу респонденту з боку анкетера в осмисленні ситуації, що аналізується);
- симптоматичне опитування (достатнє знання у респондента загальної інформації, без глибокого осмислення цілей і завдань дослідження);
- експертне опитування (опитування спеціалістів з проблеми, що вивчається) [3. с. 207].
Інтерв’ю як метод опитування. Серед переваг цього методу назвемо :
- можливість отримувати глибоку інформацію з різноманітних питань за допомогою спрямованого вибору респондентів;
- можливість коригування та варіювання запитань для надання опитуванню потрібного спрямування, забезпечення більшої повноти інформації;
- можливість спостереження за психологічними реакціями опитуваних, їх сприйманням питань та проблем;
- можливість уникнути складної техніки обробки, яка зумовлена тим, що інтерв’ю, як правило проводиться з меншою кількістю опитуваних, ніж наприклад, при анкетуванні [4. с. 85].
Сам процес інтерв’ю умовно можна розділити на такі етапи.
Перший етап – встановлення контакту. Часто соціолога запитують : “Чому Ви звернулись саме до мене ?”. В такому випадку потрібно пояснити людині, що вона обрана виключно по випадковій ознаці чи по якійсь іншій причині.
Другий етап – закріплення контакту і перші запитання.
Третій етап – перехід до основних запитань.
Четвертий етап – закінчення розмови. Тут підводяться підсумки розмови, її основні результати.
За технікою проведення розрізняють вільне, формалізоване (стандартизоване) і напівстандартизоване інтерв’ю.
Вільне інтерв’ю – тривала бесіда за загальною програмою без чіткої деталізації питань.
Формалізоване або стандартизоване інтерв’ю – це інтерв’ю коли спілкування інтерв’юера і респондента регламентоване детально розробленим питальником та інструкцією інтерв’юера.
Напівстандартизоване інтерв’ю поєднує в собі особливості двох попередніх.
За процедурою проведення інтерв’ю поділяються на : панельне, групове, клінічне і фокусове.
Панельне інтерв’ю – багаторазове інтерв’ю в одних і тих самих респондентів з тих же питань через певні проміжки часу.
Групове інтерв’ю – запланована бесіда, у процесі якої дослідник прагне викликати дискусію в групі.
Клінічне інтерв’ю – грунтовна бесіда, мета якої одержати інформацію про внутрішні спонуки, мотиви, схильності респондентів.
Фокусоване інтерв’ю – короткочасна бесіда з метою отримати інформацію про конкретну проблему [5. с. 339-340].
За типом респондентів інтерв’ю бувають: з відповідальною особою; з експертом; з рядовим респондентом.
За способом спілкування між дослідником і респондентом інтерв’ю поділяють на : а) явні : 1) “обличчям до обличчя”; 2) телефонні; б) приховані.
За технікою реєстрації відповідей інтерв’ю поділяють на : протокольні і непротокольні.
На проведення інтерв’ю суттєвий вплив здійснюють такі чинники, як час і місце його проведення.
Інтерв’ю на робочому місці респондента, як правило, є дуже незручним, відволікає його від роботи.
Інтерв’ю за місцем проживання респондента, в домашніх умовах, сприяє відвертій бесіді, невимушеності, не обмежує час на осмислення запитань.
Інтерв’ю за спеціальним місцем, куди респондент запрошується завчасно, є найзручним для проведення бесіди – відсутні вплив “третьої особи” [6. с. 215].
13.3. Аналіз документів
Аналіз документів як соціологічний метод за популярністю поступається тільки методам опитування, а в окремих соціологічних дослідженнях саме цей метод є домінуючим. Наприклад, у промисловій соціології пріоритетними джерелами емпіричної інформації є внутрішній та зовнішній документообіг підприємств, регіональна та галузева статистика, дані відомчого поточного обліку, плани, звіти тощо. Аналіз документів широко використовується в соціології права, політики, громадських рухів, медицини. Цей метод дає змогу дізнатися про минулі події. Вивчення документів часто уможливлює виявити тенденції та динаміку їх змін та розвитку.
Для аналізу документів насамперед треба з’ясувати суть поняття “документ”.
Документ – це засіб закріплення різним способом на соціальному матеріалі інформації щодо фактів, подій, явищ об’єктивної дійсності й розумової діяльності.
Документи містять інформацію про соціальні процеси на різних рівнях дослідження : соцієтальному, інституціальному, груповому, особистісному, індивідуальному.
Класифікація документів
Документи класифікують за різними ознаками :
1. Залежно від технічних засобів фіксації інформації їх поділяють на: письмові (всі види друкованої та рукописної продукції), і конографічні (відео, кіно, фотодокументи, картини, гравюри тощо), фонетичні (радіо-магнітофонні записи, грамплатівки). Активно розвиваються нові носії документальної інформації мікрофільми, диски для ЕОМ, лазерні диски.
2. Залежно від авторства розрізняють офіційні документи і документи особистого походження.
Офіційними вважаються документи, створені юридичними або офіційними особами, оформлені або засвідчені належним чином.
Документи особистого походження створені окремими особами і їх не вважають офіційними.
За мотивами створення виокремлюють спровоковані та неспровоковані.
Спровокованими документами можна вважати твори школярів на задану тему, лист до газет з приводу того чи іншого конкурсу тощо.
Неспровокованими документами є особисті документи, створені за ініціативою їх авторів : особисте листування, щоденники, листи в органи управління тощо.
4. За джерелом інформації виділяють : первинні та вторинні документи.
5. За ступенем персоніфікації – особові та безособові.
Особисті документи можуть бути як основними, так і додатковими джерелами інформації. Прикладом використання документів такого роду є робота У. Томаса і Ф. Знанецького “Польський селянин в Європі і в Америці.”
Аналіз документів являє собою сукупність методичних прийомів для одержання з документальних джерел соціологічної інформації, необхідної для вирішення дослідницьких завдань. Застосовуються два основні методи аналізу документів : неформалізований (традиційний) і формалізований.
Неформалізований (традиційний) метод аналізу документів грунтується на сприйнятті, розумінні й інтерпретації змісту документу. За цим методом розрізняють зовнішній і внутрішній аналіз.
Зовнішній аналіз – це аналіз існуючого контексту документа і обставин його появи.
Внутрішній аналіз – це безпосереднє вивчення змісту документа, направлене на виявлення відмінностей між фактичним і літературним змістом, встановлення рівня компетентності автора, систематизацію відомостей, що містяться в документі.
Під формалізованим методом найчастіше розуміють контент-аналіз – (від англійського – аналіз змісту). Цей метод постає як спосіб кількісного аналізу документів через підрахунок смислових одиниць масиву інформації. Його основною перевагою є можливість уникнути суб’єктивізму, тобто впливу дослідника на об’єкт, який вивчається. В найзагальнішому вигляді означений метод може бути представлений як систематичне вивчення змісту письмового чи усного тексту з фіксацією найбільш часто повторюваних у ньому словосполучень чи сюжетів. Одиницями контент-аналізу можуть також бути : тема, виражена в смислових образах; імена людей, географічні назви; події, випадки, факти.
Під час проведення контент-аналізу визначається одиниця розрахунку:
- кількість рядків, зразків, статей тощо, присвячених даному питанню, частота згадуваних тем;
- наявність (або відсутність) даної ознаки в одиниці контексту;
- фіксація кожної появи будь-якої ознаки даної характеристики.
Використання контент-аналізу є найбільш доцільним тоді, коли вимагається висока точність, при наявності широкого і не систематизованого матеріалу, коли текстовий матеріал не можна охопити без узагальнених оцінок. Для проведення контент-аналізу розробляють спеціальний інструментарій.
13.4. Спостереження
Спостереження – це цілеспрямоване, систематичне і безпосереднє стеження та фіксація тих соціальних характеристик, які цікавлять дослідника і які потрібні для наукового аналізу та розробки рекомендацій, прогнозів тощо.
Процедура соціологічного спостереження складається з двох основних елементів:
1. Відбір одиниць спостереження – визначення об’єкта спостереження. Ним можуть бути окремі люди, різні групи, колективи та спільності людей, в різних ситуаціях. Предметом спостереження постають зазвичай ті чи інші акти поведінки цих об’єктів.
2. Фіксація спостережень. Вибір способів фіксації тісно пов’язаний з тим, які одиниці відібрані для спостереження.
Фахівці відзначають як позитивні риси, так і недоліки спостереження.
До позитивних рис цього методу відносять :
- здійснення спостереження одночасно з розгортанням і розвитком явищ, що досліджуються;
- можливість безпосереднього сприйняття поведінки людей у конкретних умовах і в реальному часі;
- можливість широкого охоплення подій і опису взаємодії усіх її учасників;
- незалежність дій суб’єктів спостереження від соціолога – спостерігача;
До недоліків методу спостереження відносять :
- обмеженість і частковий характер кожної ситуації, котра спостерігається;
- складність, а інколи й просто неможливість повторення спостережень;
- вплив на якість первинної соціологічної інформації суб’єктивних оцінок спостерігача, його установок, стереотипів;
- обмежує означений метод і та обставина, що люди, помітивши спостереження, часто змінюють свою поведінку;
- ще один недолік – недоступність для спостереження багатьох соціальних явищ і процесів.
Види спостережень можна класифікувати, спираючись на різні засади. За умовами організації виділяють :
Польове спостереження – спостереження, яке застосовують у реальній життєвій ситуації.
Лабораторне спостереження – спостереження для якого умови середовища визначає дослідник.
В залежності від характеру контролю розрізняють систематичне і вибіркове спостереження.
З огляду на ступінь формалізованості виокремлюють контрольовані і неконтрольовані спостереження.
Щодо мети, характеру об’єкта спостереження його поділяють на дискретні, пошукові, вузькоспеціалізовані, самоспостереження.
Дискретне спостереження – спостереження за якого досліджуваний процес не має суспільного характеру.
Монографічне спостереження – спостереження, що охоплює велику кількість різнобічних взаємопов’язаних соціальних явищ.
Пошукове спостереження. Його використовують з метою пошуку фактів для корегування теми дослідження.
Вузькоспеціалізоване спостереження. Воно уможливлює виділення із об’єкта дослідження соціальне явище, що є предметом наукового пошуку.
Самоспостереження – це спостереження, яке дає змогу заглянути у приховану сферу досліджуваного соціального процесу.
В залежності від ступеня активності спостерігача в досліджуваній ситуації розрізняють включене та невключене спостереження.
Невключене спостереження – спостереження, за якого дослідник перебуває поза процесом чи явищем, яке вивчає, тобто є зовнішнім спостерігачем.
Включене спостереження (спостереження з середини) коли спостерігач стає повноправним учасником групи, яку він спостерігає. Характерним прикладом цього може бути дослідження, проведене американським соціологом Н. Андерсеном і викладене ним у книжці “Волоцюги” (1923р.). Для збору матеріалу про життя волоцюг Андерсон сам протягом багатьох місяців блукав з ними країною.
Спостереження бувають систематичні, які проводяться за заздалегідь суворо розробленим планом вивчення об’єкта протягом певного часу, і не систематичними (короткочасними), коли вони проводяться іншими способами (за документами, за допомогою опитувань і т.д.).
Спостереження називається надійним, якщо, будучи повтореним в тих же умовах, з тим же об’єктом, воно зможе дати попередній результат незалежно від того, ким спостереження повторюється – першим спостерігачем або будь-ким іншим.

13.5. Соціальний експеримент як метод збирання соціологічної інформації
Соціальний експеримент – це засіб отримання інформації про кількісні і якісні зміни показників діяльності і поведінки об’єкта внаслідок дії на нього певних факторів, якими можна управляти. Основна мета проведення експерименту – перевірити ті чи інші гіпотези, результати яких мають прямий вихід в практику, на різноманітні управлінські рішення.
Види експерименту.
За характером експериментальної ситуації виділяють польові та лабораторні. У польовому експерименті об’єкт (група) знаходиться в природних умовах свого функціонування (наприклад, бригада в період роботи). При цьому члени бригади можуть знати про те, що вони беруть участь в експерименті.
В лабораторному експерименті експериментальна ситуація, а часто і самі експериментальні групи формуються штучно. Члени групи, як правило, знають про експеримент.
За логічною структурою доказу гіпотез розрізняють лінійний і паралельні експерименти. Лінійний експеримент характеризується тим, що аналізується та ж сама група, оскільки вона є і контрольною (її первинний стан), і експериментальною (її стан після зміни однієї чи декількох характеристик).
В паралельному експерименті беруть участь дві групи : контрольна і експериментальна і в яких доказ здійснюється одночасним порівнянням стану двох об’єктів (експериментального і контрольного). Прикладом такого експерименту можуть бути досліди професора Е. Мейо (1924-1936 р.р.).
За характером об’єкта експеримент поділяється на : економічні, педагогічні, правові, естетичні, соціально-психологічні та інші.
За специфікою поставлених завдань розрізняють науково-дослідні та прикладні експерименти. За характером експериментальних ситуацій – контрольовані і неконтрольовані.
Орієнтуючі експерименти досліджують мало відомі ситуації, ставлять нові проблеми, задають напрям теоретичним пошукам. Вони є підгрунтям нових гіпотез. Критичні експерименти застосовують щодо перевірки гіпотез. Вони переводять знання із вірогідного в достовірне.
13.6. Метод експертної оцінки
Для його проведення як способу збирання необхідних даних насамперед формується група добре інформованих осіб, яка вибирається за такими ознаками
- професійний статус (посада, професіоналізм, висока кваліфікація, наукова ступінь і вчене звання, стаж роботи тощо);
- результати їх тестування (з урахуванням оцінки їх попередньої діяльності як експертів), а також атестації їх колегами, врахування громадської думки, іміджу у даній сфері суспільного життя.
Основний робочий інструментарій експертних опитувань – анкета або бланк-інтерв’ю. Метод експертних оцінок може мати різні форми – від заочного індивідуального опитування за допомогою анонімної анкети до відкритої дискусії, обміну думками, особливо щодо прогнозних оцінок певного явища, строку здійснення того чи іншого проекта.
13.7. Соціометричне опитування
Соціометричне опитування можна проводити у групах, члени яких мають досвід спілкування не менше як 6 місяців, тобто протягом часу, необхідного для досягнення “спрацьованості” групи.
При підготовці до використання цього методу необхідно виробити соціометричний критерій, тобто запитання, які задають усім членам групи з метою з’ясування характеру взаємин між ними.
Соціометричні критерії поділяють на два основні класи : комунікативні і гностичні.
Комунікативні критерії використовують для того, щоб виміряти реальні або уявні стосунки в групі, з’ясувати як кожний член групи бачить своє безпосереднє оточення.
Гностичні критерії призначені для набуття уявлень людини щодо її ролі, позиції в групі, а також для з’ясування того, хто, на її думку, обере кого для спільного вирішення певного завдання, хто – нехтує. Приклад комунікативного критерію : “Кого б Ви обрали своїм бригадиром ?”. Агностичний варіант звучить так : “Хто з вашої бригади, на Вашу думку, хотів би обрати Вас бригадиром ?”. Існують і заперечні критерії, які фіксують негативне ставлення однієї людини до іншої.
У соціометрії поширені й дихотомічні критерії, що дають змогу точніше з’ясувати взаємини в малій групі. Наприклад : “Кого з членів Вашої бригади Ви б обрали бригадиром (позитивна частина критерію), а кого б не обрали ?” (заперечна частина критерію).
Ще один різновид соціометричних критеріїв – критерії ранжування. Наприклад, “Вкажіть по порядку, з ким із членів Вашого колективу Ви хотіли б створити мале підприємство в першу чергу, в другу, в третю і т.д. ?”.
При соціометричному опитуванні кожному члену якого опитують, дається соціометрична картка і список членів групи, де проводиться соціометрія. Прізвище членів групи шифрується.
Поряд з позитивами соціометрії слід звернути увагу і на обмеженість її як методу збирання інформації. Ця обмеженість соціометрії полягає в тому, що вона фіксує не об’єктивні відносини, а відображення останніх у свідомості їх носіїв.