загальна характеристика "фрайбурзької школи "На відміну від щойно розглянутих поглядів "ультра"- чи вкрай "правих лібералів", тобто "правого флангу чи крила" лібералізму, представленого Мізесом та Хайєком, прибічників "лівого крила", які згрупувалися у Фрайбурзі навколо одного з провідних засновників цієї школи Вальтера Ойкена (викладав в університеті цього міста з 1927 р.) називали "фрайбурзь-кою школою". її ідеї з часом розвивали такі видатні вчені як В.Репке, А.Рюстов, А.Мюллер-Армак, Л.Ерхард, Х.Раш, Ф.Бем та інші.Головна лінія розмежування "правих" та "лівих" пролягала у поглядах на роль держави в усій сукупності суспільно-політичних та економічних процесів. Представники т.зв. "лівого крила" дотримувалися суттєво більш поміркованих поглядів на проблему державного втручання. Як і будь-які ліберали, вони, безперечно, виступали проти безпосереднього втручання держави в соціально-економічні процеси, але вплив держави на розподіл та перерозподіл не тільки припускався, але й вітався. Метою цього втручання було, надання "спонтанній ринковій економіці" більшої соціальної орієнтованості.Соціально-економічний зміст "фрайбурзької школи" становить "ордоліберальне вчення". Якщо для "вкрай - правих" лібералів поняття "конкуренція" та "порядок" мають чи не протилежний зміст, то для представників "лівого крила", зокрема "фрайбурзької школи" ці поняття мають нейтральний зміст: може бути "тоталітарний порядок", а може бути і "конкурентний порядок". Німецька соціально-економічна та політична думка з її традиційним педантизмом та пунктуальністю завжди вважала встановлення "порядку" основним завданням держави. Представники австро-німецької думки завжди намагалися поєднати у своїх пошуках такі суперечливі концепції як "лад конкуренції" та "соціально орієнтоване господарювання". На зміну беззастережному економічному "лібералізму" прийшли численні різновиди т.зв. "ордолібералізму" (впорядкованого лібералізму), які були докладно представлені у працях представників "фрайбурзької школи".*На їхню думку, держава має гарантувати загальні умови для розвитку ринкового господарства, забезпечувати і підтримувати "конкурентний порядок". А в міру необхідності на державу покладається завдання вирівнювати негативні наслідки діяння ринкового механізму за соціальними критеріями. Зміст "ордоліберального вчення" зводиться до того, що "держава по суті обмежується формуванням економічного ладу, тоді як саме по собі регулювання й хід господарчого процесу відбувається спонтанно", - зазначає історик економічної думки Х.Шахтшабель.Отже, "ордолібералізм" являє собою напрямок соціально-економічної думки, за якою має бути встановлений господарчий і соціальний "порядок", що поєднує свободу конкуренції і підприємництва з державним встановленням ринкових умов, які сприяють цій свободі. "Фрайбурзький імператив" неолібералів проголошував: "Державне планування господарчих форм - да, державне планування й регулювання господарчого процесу - ні". "Ордоліберали" виділяли два основні напрямки державної економічної політики - формування господарчого ладу (Ordungspolitik) та вплив на процес відтворення (Ablaufspolitik). Зміст першого напрямку становить державне регулювання таких явищ як монополія та конкуренція, співвідношення приватної і державної власності, прямих та опосередкованих форм втручання в економіку, встановлення правових норм господарювання. До другого - відноситься весь комплекс державних заходів, що регулюють економічне зростання. Усі форми державного втручання в економіку мали назву "політики впорядкування" або "політики господарчого порядку" (Ordnungspolitic). Центральне місце в концепції ор-долібералів відводилося створенню "функціонально спроможної системи цін досконалої конкуренції", яку, на їхню думку, "треба зробити важливим критерієм кожного заходу державної політики". Конкуренція характеризувалася як засадничий державний інститут, який треба постійно оберігати від зазіхань монополій.Уся повоєнна (II половина XX ст.) економічна, політична і соціальна історія розвинених країн являє собою безперервну боротьбу між різними школами, течіями і теоріями. Це були безперервні дискусії між кейнсіанцями, та лібералами (неолібералами) "правого та лівого" флангів, "центристського монетаризму" та іншими течіями соціально-економічної думки. Суперечки здебільшого точилися навколо меж т.зв. "глобального регулювання". Під ним розуміли політику, яка поєднує традиційні заходи і державне втручання у макроеко-номічні процеси, найперше важелями кредитно-фінансової політики.Більш докладно ідеі цієї досить суперечливої системи поглядів можуть бути розглянуті через уявлення конкретних представників "лівого крила".б) "Теорія порядків " Вальтера Ойкена (1891-1950 pp.)В.Ойкена, видатного німецького вченого - економіста, філософа, соціального мислителя - по праву вважають главою "фрайбурзького гуртка" або "школи", як було позначено вище. З його ім'ям пов'язують також створення фундаментальної "теорії порядків", яка дозволила вченому обґрунтувати соціально-економічний устрій майбутнього суспільства, побудованого на принципах свободи та гідного людини економічного, соціального та морального добробуту. Неоціненну роль творча спадщина цього видатного вченого справила на подальший розвиток Німеччини, особливо для її повоєнного відродження і практичного втілення в життя теорії "соціального ринкового господарства" (хоча самий термін належить не йому).Найголовнішою працею Ойкена вважають "Основанія національної економії", яка вперше вийшла в 1940 р. і отримала 9 перевидань. Вже після його смерті /1952 p./ виходить робота "Основні принципи економічної політики", у якій сформульовано більшість положень організації "соціального ринкового господарства"Логіка та методологія. В скарбницю соціально-економічної науки ім'я Ойкена увійшло завдяки аналізу соціально-економічних устроїв, названих "порядками". Центральна категорія усієї конструкції Ойкена - теорія "господарчого порядку", який би гарантував людині права, свободи, гідність в суспільстві, вільному від тоталітаризму. Отже, "господарчий порядок" - це не тільки соціально-економічна конструкція, але особливий світогляд, особлива ідеологія вільної та відповідальної поведінки людини, яка визнає закони і правила, зумовлені реальним життям.За логікою Ойкена, в основі різноманітних соціально-економічних систем лежить обмежена кількість т.зв. "чистих форм". Усю їхню різноманітність можна звести до двох "ідеальних типів" - "центрально-керованого господарства" та "вільногоринкового (конкурентного) господарства". В основі розмежування названих типів лежать способи управління господарським процесом, форми координації діяльності окремих господарських одиниць. "Ринкове господарство" управляється ринком, це - господарювання на основі обміну ("мінова економіка"), а центрально-кероване виключає "вільний ринковий обмін", управляється центральним керуючим органом.В центрально-керованих господарствах усі господарчі зв'язки між економічними суб'єктами підміняються адміністративними вертикальними зв'язками центру з підприємствами. Форми такого централізовано-керованого господарювання можуть бути різними: вони мали місце у стародавньому світі, а в новітні часи - в країнах "соціалізму", зокрема в СРСР, а також у фашистській Німеччині напередодні II світової війни. Ойкен вважав, що "надцентралізація" суперечить самій природі економіки, і це, кінець-кінцем, призводить до її руйнації.Вільне ринкове господарство, побудоване на основі конкуренції та приватній власності, є природною основою "соціально-економічного порядку". Принцип, "економічної свободи" - основоположний: споживачеві надає право вільного вибору благ, виробнику - право вільного вибору своєї діяльності. Вирішальний чинник соціально-економічного розвитку - це потреби, які вільно формуються і потребують негайної реакції з боку виробників. Останні мають бути зацікавлені в тому, щоб задовольняти будь-які потреби споживача. Така зацікавленість створюється отримуваним прибутком та вільним ним розпорядженням. Саме це забезпечує підприємницьку ініціативу, соціальний та економічний прогрес і постійне відновлення рівноваги на основі діяння конкурентних сил. Саме конкуренція розв'язує проблему визначення необхідних обсягів виробництва, структури та рівня цін на усі вироблювані блага.Водночас Ойкен більш помірковано ставиться до абсолютизації принципу свободи, що може призвести до анархії, над-монополізації, соціальних потрясінь. Тому багато зусиль він доклав для поєднання цих суперечливих принципів - "конкуренції" та "соціалізації". Раціональний господарський лад він визначає як оптимальну комбінацію обох типів господарства. На його думку, розв'язання проблеми оптимального поєднання форм двох "ідеальних типів" має взяти на себе держава.В цілому методологія Ойкена близька до "неокласичної традиції", але на відміну від "неокласиків", він завжди підкреслював, що не лише центрально-кероване господарство, але й децентралізована ринкова економіка виникає не стихійно, а формується свідомо державою. Це не означає розвитку за встановленими зверху планами: "конкурентний порядок" формується під впливом внутрішніх потенцій. Мистецтво економічної і соціальної політики полягає в тому, щоб сприяти розвитку найбільш раціональних, таких що відповідають конкретним умовам і потребам, "порядків".В роботі "Основні принципи економічної політики" Ойкен формулює "політику порядків", суть якої полягає у створенні умов для розвитку країни: формування конкурентного середовища, обмеження економічної влади монополістичних угруповань, інтеграція у світове господарство, антициклічні заходи, проведення активної грошової політики, збереження інститутів приватної власності."Теорія порядків" В.Ойкена розвинула ідеї німецького лібералізму, заклала підвалини та стала методологічною основою "соціального ринкового господарства", втіленого в життя у повоєнній Німеччині. Ці методологічні підходи активно розроблялися його численними прибічниками і послідовниками.