ПОЛІТИКА – ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ І ОБ’ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ
Предмет, метод, функції політології.
Політика – як суспільне явище.
1.1. Предмет, метод, функції політології.
Політика перебуває в центрі уваги багатьох дисциплін суспільно-гуманітарного циклу знань - філософії, історії, правознавства, соціології, політичної економії, психології, етнографії, культурології, які так чи інакше вивчають феномен політичного (див.: Схему 1.4.). Ще в часи Конфуція, Платона, Аристотеля, Цицерона політичні проблеми спліталися з реаліями суспільного життя, які сьогодні традиційно відносять до предметів етики, філософії, правознавства, а також до області релігії, міфології (сім(я, держава, політико-економічні відносини). В середні віки структуру феодальної державності, ієрархію відносин між васалами і сюзеренами виправдовували системою теології і правознавства (Августин, Аквінат). В епоху Відродження в галузь знань про політику залучається історія і політична економія (Макіавеллі). В XIX ст. групу дисциплін, які вивчають політичні явища і процеси, поступово доповнюють соціологія, географія, етнографія, психологія, а в ХХ ст. ( всі інші сучасні науки, які мають відношення до політичного знання, ( від математики, статистики і кібернетики до демографії, біології і екології (див.: Схема 1.1.).
Як окрема наука політологія виникає у 1948 році. Перший досвід самостійного існування підвела Міжнародна Асоціація Політичної Науки, коли у 1955 році фахівці з США, Великобританії, Франції, Швеції, Індії, Мексики, Польщі, Єгипту, Канади, Німеччини, Греції і Югославії підготували і випустили дослідження “Суспільні науки у вищій школі. Політична наука”. Спільною працею учених у рамках проекту ЮНЕСКО обґрунтовано деякі висновки принципового значення.
А. До середини 50-х рр. ХХ ст. наука про політику ще не вийшла з “ембріонального” стану, якому притаманні невизначеність, сумнівність і контроверсійність оцінок молодої науки іншими дисциплінами суспільно-гуманітарного циклу знань. Історикам вона здавалася надто складною і фрагментарною, правникам і економістам впадала у вічі не відпрацьованість методології і категорійного апарату; представникам природничих наук взагалі залишався туманним об’єкт нової науки; лише соціологам усе було просто й зрозуміло.
Б. Майбутнє нової дисципліни змусило учених зробити вибір стратегічних пріоритетів, обґрунтованих провідними – англо-американською та французькою ( школами. Перша стояла на тому, що знання політики необхідні тільки майбутнім держслужбовцям. Позиція другої – більш поміркована: знання політики необхідні всім випускникам вищої школи. Зрештою, закріплено такі основні напрямки дослідження і викладання нової дисципліни: а) політична теорія (теорія, історія політичних ідей); б) діяльність державно-політичних інститутів (центральний, регіональний та місцевий рівні); в) функціонування політичних партій і груп, громадська думка; г) міжнародні відносини.
З плином часу вимоги до молодої науки зростають, професійні інтереси науковців, втілювані національними школами, урізноманітнюються. Кількість напрямків дослідження в контексті політології збільшується, досягаючи, зокрема, у Франції десяти, в Україні їх – п’ять (див.т: Схему1.6.).
Поняття “політологія” походить від грецьких слів: “політика” - державна, суспільна діяльність і – “логос” - слово, що дозволяє досить широко тлумачити об'єкт науки. Це політика, політичне суспільство, політична сфера суспільного життя. Політологія - це наука, яка вивчає політику, закономірності функціонування і розвитку політичної сфери суспільного життя в контексті досягнення і здійснення суб’єктом політичної влади.
З метою уточнення об’єкту політичної науки, починаючи з 1960-х років минулого століття, визначено такі магістральні напрямки вивчення політики: нормативний і аналітичний. Нормативного дотримуються організатори-практики, фахівці-теоретики, а також економісти, правники, державні керівники, котрі прагнуть критично осмислити шлях здійснення влади, уточнити й активізувати реальний політичний процес. Ясна річ, що, нормативний напрямок фінансується краще. І цим переймається держава. Аналітичне дослідження політики в основному полягає у вивченні політичних явищ і процесів як таких. Дослідники насамперед прагнуть створити теоретичні моделі і з їх допомогою пояснити етапи й складові політичної дійсності. При цьому вони використовують якнайширше коло методів і методик вивчення абстрактно-теоретичних систем суспільного життя. В українській науці ( це практична й теоретична політологія. Остання робить лише перші кроки.
Уточнення об’єкту політології, поділ її на практичну й теоретичну не дають можливості остаточно розкрити всіх аспектів проблеми. Дальший крок – визначення предмету наукового дослідження. Так, для історика політичної думки предметом будуть ідеї, теорії, погляди визначеного політичного мислителя, більшої або меншої групи людей (представники якогось напрямку політичного мислення, національна діаспора); для фахівця з політичного процесу ( функціонування визначеної політичної системи, її окремих складових – держави, політичної партії, громадської організації та ін. Отже, об’єкт дослідження – це відносини, процес чи явище, що породжують проблему, проблемну ситуацію і обираються науковцем для дослідження; натомість предмет – певний аспект дослідження відносин, процесу чи явища в межах обраного об’єкта (див.: Схему 1.2.).
В процесі наукового дослідження важливо враховувати все. Та зовсім недостатньо встановити новий факт чи групу фактів. Необхідно дати цьому пояснення з позицій сучасної науки, розкрити теоретичне або практичне значення предмета дослідження. Тому накопичення і виклад фактологічного матеріалу здійснюється в контексті загального історичного процесу, поступального розвитку політичної галузі, що дозволяє різнобічно й зважено розкрити загальні та специфічні особливості об’єкта і предмета політології.
Складність, багатогранність і міждисциплінарний статус політологічної проблематики приводять до необхідності її вивчення у системі координат, що задається різними рівнями методології науки. Методологія (гр. methodos ( спосіб, метод і logos ( наука, знання) ( це вчення про правила мислення при створенні теорії науки. Вона відповідає на запитання: як пізнавати ?
В сучасних умовах дослідник має можливість обирати будь-який метод чи яку завгодно комбінацію методів для дослідження політичної дійсності. Коротко розглянемо окремі (загальнонаукові) методи – історичний, термінологічний, структурно-функціональний, системний, моделювання, – пам’ятаючи, що в Україні проблема класифікації методів залишається дискусійною.
Історичний метод дає змогу дослідити виникнення, формування і розвиток процесів і явищ у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв’язків, закономірностей та суперечностей, притаманних об’єктові дослідження.
Будь-яке теоретичне дослідження з політології потребує описування, аналізу та уточнення понятійного апарату, тобто термінів і понять, що їх використовують фахівці в процесі роботи. Термінологічний принцип (метод термінологічного аналізу) передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять, опрацювання змісту та обсягу, взаємозв’язку і субординації понять, обґрунтування їх місця в апараті теорії, на базі якої базується дослідження. Є певні правила визначення апарату категорій. Слід базуватися на тлумачних та професійних словниках. Наукове визначення складних явищ і фактів, котрі аналізують, не обмежується формально-логічними вимогами. Нове поняття має бути чітким і однозначним. Якщо важко обґрунтувати одну ознаку, називають кілька ознак, достатніх для розкриття специфіки його обсягу і змісту. Визначення нових явищ і фактів має органічно увійти в чинну терміносистему науки (див.: Схему 1.3.).
Структурно-функціональний метод – це спосіб дослідження, який ставить за мету розділити складний об’єкт на складові частини, вивчити зв’язки між ними і визначити місце і роль усіх складових частин у функціонуванні об’єкта як цілого. Основні кроки дослідника, який користується цим методом, такі: по-перше, детально описати явище з допомогою структурних понять: коло дійових осіб і інститутів, їх роль і статус (місце і становище в суспільній структурі), характер взаємовідносин між ними; по-друге, визначити не лише зразки поведінки, які є типовими для учасників досліджуваного явища, але й інші, головним чином альтернативні зразки поведінки (пошук альтернативи сприяє визначенню діапазону мінливості явища); по-третє, встановити традиційне місце діяльності суб’єкта в даному оточенні; по-четверте, назвати мотив діяльності суб’єкта - учасника подій, які досліджують. П’ята вимога структурно-функціонального аналізу зобов’язує дослідника враховувати виявлені закономірності функціонування складових частин цілого.
Системний метод у політиці вперше був детально опрацьований американськими науковцями у 50-60-х рр. ХХ століття – після того, як його в цілому обґрунтували французький учений Леві-Стросс та італійський учений Вільфредо Парето. Теорія системного аналізу є надзви