"Категоричний імператив" І. Канта та його сучасна оцінка.
До надбань філософії І. Канта слід віднести також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як загальний розум. На цій основі формулюється кантівський "категоричний імператив" ("остаточне повеління”): "Чини завжди так, щоб максима (тобто вираз у формі принципу) твоєї волі могла мати також: і силу... всезагального закону". Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого. У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обгрунтування. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, І естетичні судження будуються як ціннісні, оцінні.
Глибокими і повчальними були ідеї І. Канта щодо руху історії; вони зберігають свою актуальність ще й донині. Кант вважав, що в основі Історичного процесу лежать природні потреби людини. Але людина внаслідок своєї вихідної обмеженості та незахищеності повинна виявити свої розумові здібності і стати творцем нового життя. Розум рухає людські дії, а також визначає прямування історії до справедливого, розумно організованого громадянського суспільства, де повинні запанувати закони, рівність, справедливість та загальний мир.
* Отже, ознайомлення з ідеями І. Канта вводить нас в осереддя фундаментальних проблем філософії, але їх розв’язання Кант здійснює на новому рівні усвідомлення, розроблення та обгрунтування.
Особливості та ідейні здобутки філософії Г.Гегеля. Система філософії Гегеля.
Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (1770-1831) народився у м. Штуттгарті.
Вирішуючи питання про вихідну основу буття, Геґель синтезував ідеї своїх попередників. Він вважав, що основою світу є духовна субстанція - абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас це не лише субстанція, а й суб'єкт, тобто діючий розум. Це означає, що абсолютна ідея *усе породжує, *усе охоплює і * все залучає у поле свого інтелектуального споглядання (рефлексії).
Абсолютна ідея (за Геґелем)
• всеохоплююча реальність (субстанція)
• єдиний універсальний чинник усіх форм буття (суб'єкт)
• світловий розум, єдине рефлексивне поле
Якщо це так, то виходить, що абсолютна ідея вибудовує реальність сама із себе й водночас залучає усе це (реальність та її конструювання) у свій зміст. Тобто вона весь час збагачується, нарощує своє змістове наповнення, залишаючись єдиною та всеохоплюючою.
Принципи:
• принцип тотожності мислення і буття (все, що є породжене мисленням і може бути зведеним до нього)
• принцип усезагального зв 'язку (все пов'язаие з усім)
• принцип розвитку
Оскільки абсолютна ідея у філософії Геґеля постає єдиною основою реальності, то вона із необхідністю демонструє свій суперечливий характер, проходячи послідовно в своєму життєвому циклі через стадії ^тотожності, ^відмінності-протилежності та ^внутрішнього синтезу. Початкова, змістова тотожність ідеї проявляється в логіці - в русі чистих інтелектуальних форм. Проте тотожність - це лише один бік сутності абсолютної ідеї, а іншій - це відмінність, що доходить до ступеня протилежності.
Маючи внутрішньо суперечливий характер, абсолютна ідея проходить три основні стадії свого розвитку, що становлять її життєвий цикл.
Зрозуміло, що цей цикл зумовлений розвитком внутрішніх суперечностей, а оскільки абсолютна ідея являє собою єдину основу усіх явищ та процесів дійсності, то подібний цикл ніби ''вкарбований" в усе на зразок своєрідного "генетичного колу" діалектики. Звідси випливає звісна (сумнозвісна) характеристика гегелівської філософії як нагромадження "тріад": теза - анти-теза - синтез і т.д.
СИСТЕМА ФІЛОСОФІЇ ГЕГЕЛЯ
(основні праці)
"Феноменологія духу " (опис життєвого циклу абсолютної ідеї загалом )
стадії розвитку абсолютної ідеї
природа
"Філософія природи "
історія суспільства та особа
"Філософія історії"
історія суспільства та особа
дух (свідомість)
"Наука логіки "
"Філософія духу"
"Філософія релігії"
"Естетика "
"Історія фіюсофії"


Наведена схема розгортання гегелівських філософських міркувань демонструє синтетичний і системний характер філософії Геґеля і пояснює, чому і як вона вбирає у себе основні сфери життєдіяльності та пізнання: адже в ній людське пізнання
постає як всекосмічна сила виявлення внутрішніх можливостей буття як такого, до того ж воно наслідує усю всесвітню еволюцію.
Антропологічний принцип філософії Л.Фейєрбаха.
У філософії Л. Фейєрбах постав як новатор, досить суттєво відійшовши від основного русла думок своїх попередників. Докладно вивчивши філософію Геґеля, він побачив у ній "дотовану теологію". Замислившись над причинами панування релігії у суспільній думці, Фейсрбах дійшов висновку про те, що релігія:
¦ втілює віковічні людські мрії та ідеали;
¦ змальовує досконалий світ;
¦ виконує функції компенсації людської немічності, недосконалості, страждання.
Якщо релігія є сутністю людини, якщо вона с свідченням людської необхідності, то, за Фейєрбахом. слід повернути людині всю повноту її життя, піднести, звеличити людину. А для того насамперед слід визнати за потрібні й необхідні всі прояви людини, або, як каже Фейєрбах. усі її сутнісні сили чи властивості: "Якими с визначальні риси істинно людського в людині?
Все через людину, і тому справжньою філософією може бути лише антропологія. Фейєрбах вимагає від філософії повернення до реальної людини, до реалій людини, до її дійсних проявів. Мислить, за Фейєрбахом, не душа, не мозок, а людина: "У палацах мислять інакше, ніж у хатинках...". Якщо ж ми повертаємось до реальної людини, тоді істинною діалектикою стає "не монолог окремого мислителя із самим собою; це діалог між Я та Ти".
На місце любові до Бога Фейєрбах закликає поставити любов до людини, на місце віри в Бога- віру людини в себе саму. На думку Фейєрбаха, філософія любові здатна витіснити релігію як перекручену форму людського самоусвідомлення. Єдиним Богом для людини постає тільки і тільки людина. А людське спілкування з природою та собі подібними стає основним людським скарбом.
# Отже, можна констатувати, що Л.Фейєрбах був чи не першим філософом, який помітив вичерпування ідейного потенціалу класичної філософії. Він зрозумів, що після того, як уся європейська філософія, а з особливою плідністю - німецька класична філософія - високо піднесла духовну реальність і збудувала десь у височині кришталеві палаци чистої думки, після того, як це будівництво було у найважливіших рисах деталізоване і завершене, лишалося лише одне - повернути все це на землю, до людини.
Порівняльна характеристика вихідних ідей класичної та некласичної філософій.
Класична Філософія
¦ буття є цілісне, глибинно узасаднене, внутрішньо концентроване
¦ розум є вищою і найціннішою частиною людської психіки
¦ розум здатний висвітлити глибини психіки й зрозуміти їх
¦ за допомогою розуму людина спроможна належним чином організувати своє життя і взаємини з буттям
Некласична
¦говорити про буття безвідносно до людського сприйняття п уявлення безглуздо; ми можемо судити лише про те, що ввійшло в контекст нашого сприйняття і знання; поза цим питання про буття залишається відкритим
¦на перший план у людській психіці виходять чинники, які за своєю природою нерозумні або поза-розумні; масштабами й силою дії вони перевершують розум
¦оскільки нерозумні чинники психіки потужніші, то розум нездатний їх опанувати
¦розум не лише не сприяє гармонізації людського життя, а іноді заважає цьому.
* Як бачимо, за вихідними спрямуваннями думки некласична філософія принципово відрізняється від класичної, що дає підстави стверджувати: під час виникнення некласичної філософії відбулася зміна парадигми (норми, взірця) філософського мислення- До наведеного порівняння слід додати лише одне: йдеться про панівні тенденції. У реальному розвитку філософії можна знайти і певні винятки з цих тенденцій, але вони не впливають на картину процесу зміни парадигми загалом.
Важливо також врахувати й те, що симптоми та ознаки некласичності проявили себе не лише у філософії; > у літературі їх пов'язують із творами німецьких та австрійських романтиків, > у живописі - із появою спочатку імпресіонізму, а потім - абстракціонізму, супрематизму та ін.; подібні ж тенденції спостерігались у музиці. В науці вже у 60-х роках ХІХ ст. австрійський фізик Е. Мах вперше сформулював принцип відносності, стверджуючи, що в світі не існує привілейованих систем відліку. Все це свідчило про те, що поступово ставились під сумнів та ніби розмивались здавалося б такі красиві та кришталево чисті принципи класики і перш за все тому, що вони, попри їх привабливість, не дуже узгоджувались із життям. Останнє засвідчувало себе скоріше відносним, ніж абсолютним, скоріше неоднозначним, ніж навпаки, та ін.
Некласична філософія, зокрема, наважилася не протиставити людині чисті принципи, а прийняти людину такою, якою вона є у реальності, через це