Величезний вплив на античну і світову філософію мав Сократ із Афін (близько 470-399 рр. до н. е.), з якого починається класичний період грецької філософії і який вважається засновником автономної філософської етики. Він походив з бідної афінської сім’ї, жив і вчився в Афінах, де його слухали численні учні: Платон, Антисфен, Аристін, Евклід. Найважливіше джерело наших знань про нього – це діалоги його учня Платона. З них він постає людиною, яка в невтомних бесідах випробовує своїх співвітчизників і намагається наставити їх на правильний шлях життя. Ворожнеча, яку він цим викликав до себе, призвела в 399 р. до н. е. до судового процесу, де Сократа звинувачують у богохульстві, розбещенні молоді й засуджують на смерть через отруєння.
Він активно критикував софістів за те, що «навчають мудрості за платню», стверджував, що є такі людські якості, які в людини від Бога і священні – це краса, мудрість та ін. Тому торгувати ними – непристойно та аморально. Виступаючи проти позицій софістів Сократ також вважав, що людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними. Мінливі ж уявлення нашої душі не можуть бути підставою для виправданого життєвого вибору та поведінки людини. Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі (“Пізнай себе!”), бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло “космічних перевтілень”, потенційно знає усе. Окрім того, чуттєві речі плинні, а душа є сталою, тобто безсмертною, тому й знання, винайдені у стихії душі, також будуть сталими. Слід примусити її згадати забуте внаслідок тілесних вмирань та нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою. Це й робив Сократ у своїх нескінченних бесідах із сучасниками (“сократичні бесіди”), бо вважав, що людина, яка через власні міркування зайшла в суперечність із самою собою, буде змушена відчувати внутрішню напруженість, прагнути розв’язати цю суперечність.
Сократ, подібно до софістів та до більшості людей своєї епохи, займався тільки людиною. А цікавило його в людині лише те, що він вважав за найважливіше і що могло би бути предметом реформи і поліпшення. Він займався лише етичними справами, а от природою не займався взагалі (казав, що дерева його не можуть навчити нічому, вчать його люди в місті). Загалом Сократ працював у двох ділянках: у ділянці етики та логіки.
1. Етичні погляди Сократа можна сформулювати в трьох основних тезах:
1. Чеснота – благо безумовне. Ще софісти стверджували, що чеснота – це якість цілковито відносна (умовна), не однакова для чоловіка і для жінки, молодика і зрілого мужа. Сократ виступив проти такого релятивізму, вказуючи на такі достоїнства, як справедливість, відвага і самовладання, і зазначаючи, що вони однакові для всього людського роду. В понятті чесноти Сократ особливо виокремлював моральні якості. При цьому він стверджував, що закони, які стосуються моральної чесноти, – «неписані», у кодексах їх нема, а проте вони тривкіші від писаних
2. Чеснота пов’язана з користю і щастям. Зв'язок між добром і користю Сократ вбачав не в тому, що добро залежить від користі, а навпаки, що користь залежить від добра (справді корисне лише те, що добре). Подібно він також розумів відношення добра до щастя: щастя пов’язане з чеснотою, бо виникає з чесноти. Адже щасливий той, хто володіє найбільшими благами, а найбільше благо – чеснота.
3. Чеснота – це знання. Всяке зло походить з несвідомості: ніхто навмисно і свідомо зла не чинить. І не може бути інакше: раз добро корисне і раз воно гарантує щастя, нема підстави, щоб той, хто його знає, не чинив його. Таким чином, знання – достатня умова чесноти. Знання, яке потрібне для чесноти спирається не на суто теоретичний розмисел, а на практичний розсуд. Така позиція називається етичним інтелектуалізмом. Як наслідок інтелектуалізму виникли дальші тези сократівської етики: чесноти можна вчитися; чеснота – одна.
Етичні тези Сократа сполучалися в ланцюг і провадили до ясного висновку: люди прагнуть щастя і користі. Тільки добро приносить справжнє щастя і справжню користь. Справжнє добро – це чеснота. Чеснота – одна, бо всяка чеснота – знання. Здобуваючи знання, ми осягаємо добро, а з ним – користь і щастя. Звідси випливає проста життєва настанова: належить шукати знання, а хто має змогу, той повинен навчати інших.
2. Логічні погляди. Теорія знання була теорією пошуку знання, тобто методологією. При цьому метод, яким користувався Сократ був метод дискусії, співпраці умів і складався з двох частин, негативної і позитивної, «еленктичної» і «маєвтичної»: перша вчила, як усувати хибні переконання, друга – як здобувати істинні.
1. Еленктичний метод, тобто метод збивання, полягав у доведенні до абсурду: хибну тезу противника Сократ приймав серйозно (це називали «сократівською іронією») і питаннями змушував витягати з тої тези висновки доти, аж поки вони не доводили до твердження, що суперечило загальновизнаним аксіомам або самій первісній тезі. Мета ж була – демаскувати те, що є тільки видимістю знання, й очистити від нього ум. Так і не знайшовши належного знання у своїх співбесідників, Сократ проголосив: “Я знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того”. Ще один філософський метод, названий діалектикою (що в перекладі з грецької означає вести бесіду, розмовляти), формувався під час бесід, суперечок та дискусій Сократа. Мета методу – досягнути істини виявленням суперечностей у твердженнях противника шляхом постановки правильно підібраних питань.
2. Маєвтичний метод (від «маєвтика» - повивальне мистецтво). Сократ вважав, що кожна людина носить у собі істинне знання, але не усвідомлює його, і їй треба в цьому допомогти, треба видобути з неї істину, саме тому функція вчителя аналогічна до повивального мистецтва. Цей його метод був методом спільного пошуку, методом, який носить нині назву евристичного.
Сократ був першим, хто систематично зайнявся проблемою визначення понять і вказав на індукцію як на спосіб знаходити визначення. До Сократа багато людей використовували індукцію і визначали поняття, але лише Сократ робив це свідомо й методично, шукав метод, сталий і обов’язків для дослідника. Мета його була практична: шукав поняття, бо хто має поняття, той має знання, а хто має знання, той має чесноту. Мета була практична, але вона дала результат, який був важливий і теоретично: тим результатом були цінні логічні методи.
Порівняння філософії софістів і Сократа. Логічні здобутки Сократа видаються схожими на здобутки софістів, особливо культивування дефініції: адже софісти також займалися словами та їхнім значенням і доходили на цьому полі, як-от Продік, до незвичайної субтильності. Проте різниця була принципова: їм ішлося про мову, а Сократові – про саму річ, якій мова тільки дає назву. Софісти були ерудитами, які старалися зібрати енциклопедично якнайбільше відомостей, а Сократ був логіком, якому залежало на одній загальній формулі. Мету досліджень він розумів так, що це, на перший погляд, також було наближене до розуміння софістів: бо і він, і вони розуміли ту мету практично, і йому, і їм ішлося про те, щоб здобути через знання користь. Але користь розуміли вже по-різному: вони розглядали її як матеріальну й хвилеву, він – як користь духовну і тривалу. Ще глибша різниця була в наступному: софісти, вважаючи істину відносною й умовною, хотіли навчити не того, що істинне, а того, що дійове; Сократ натомість навчав того, що істинне, у переконанні, що лише істина – дійова для цілей, які він ставив (для морального виправлення людей). Софісти були утилітаристами, а Сократ моралістом; вони були релятивістами, а він визнавав узагальнене й безумовне знання.
Таким чином, у центрі філософії Сократа – людина, її ставлення до сім’ї, суспільства, законів і, що важливо, - до богів. Але вона (людина) ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Поставивши в центр своєї філософії людину, Сократ стверджував, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, справи, і в цьому основне завдання філософії. Переворот, зроблений Сократом у філософії, полягав у тому, що думка стала сама по собі предметом. З нього починається усвідомлення, що істина не є сутністю сама по собі, а такою, як вона є в свідомості; істина є пізнана сутність. Тобто переконання Сократа в існуванні об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральні норми і що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.
В історії філософії з іменем Сократа пов’язується існування так званих сократичних шкіл, які мали назви: кініки, кіренаїки, мегарики.