Лекція № 4. Філософія Середньовіччя
План
1. Християнство і філософія. Релігійний характер філософської думки
2. Вихідні ідеї середньовічної патристики. Августин як християнський неоплатоник.
3. Схоластика і містика, дискусій між «номіналізмом» і «реалізмом».
4. Томізм як вершина середньовічної філософії
Християнство і філософія. Релігійний характер філософської думки
Основною причиною радикальних змін, що відбулися у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя, було руйнування античного полісу (основної форми державного та громадського життя) як реального грунту всієї античної цивілізації, а разом із ним — руйнування і всього укладу життя.
Римська імперія ввела до свого складу величезну територію з різноманітними етносами, культурами, віруваннями, підпорядкувавши все єдиному центру. Величезна державна машина імперії, яка майже весь час перебувала у воєнному стані, перемішувала та перемелювала і людей, і культури, і релігії, зробивши врешті-решт окрему людину безпорадною та беззахисною. Ні влада, ні заможність, ні високі посади не були надійною основою для людського життя.
Зневірившись у всьому матеріальному, люди звертали свої погляди та надії до духовного. Тут дуже корисним було відкриття античною філософією автономії людського духу, оскільки воно допомагало людині знайти в самій собі опору задля протистояння життєвим негараздам.
Проте філософія була не дуже доступною для широкого людського загалу, тому у Римській імперії були поширені ^ містицизм (віра у втручання у людське життя таємних сил), ^ культи різних богів, величезна кількість яких, до речі, більше заплутувала людей, ніж їм допомагала.
Поява християнства добре вписувалась у загальний духовний настрій епохи, а тому воно досить швидко поширилося в імперії. Бо саме християнство не просто визнало автономію людського духу, а дало їй своє пояснення: в людській душі є частка божественного, тобто абсолютного духу. Це значить, що людина прилучена своїм духовним єством до найбільшої світової всемогутності, адже Бог творить світ, і притому - із нічого. Тобто він перевершує світ своєю силою, і ця могутність була наочно продемонстрована Ісусом Христом, який, саме тому, що ніс в собі цей дух, пройшов крізь смерть та здолав її. У наслідку, вся епоха Середньовіччя жила в умовах домінування християнської релігії в усіх сферах суспільного життя.
Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Відбулося суттєве просування філософської думки цього часу в таких галузях, як онтологія, логіка і теорія пізнання, антропологія. Це можна побачити досить виразно через порівняння античного та середньовічного світоглядів за їх основними характеристиками.
Античний світогляд:
• політеїзм (багатобожжя)
• боги є частиною природи, або уособленням природних стихій.
• вихідні якості богів: сила, могутність
• боги впорядковують та оздоблюють світ
• космос, природа—загальні умови існування богів і людей
• людина спирається у своїх вчинках на знання
• головне життєве завдання людини — здійснення подвигу
• у сприйнятті дійсності акцент падає на зовнішнє; внутрішнє проявляє себе лише через зовнішнє.
• люди поділяються за етнічними та родовими ознаками
• панування натуралістичного світосприйняття
Середньовічний світогляд:
• монотеїзм (єдинобожжя)
• Бог є духовною сутністю, яка перебуває за межами світу (трансцендентність)
• вихідна якість Бога — любов до людини
• Бог творить світ із нічого
• природа не має власної сутності і не може існувати без припливу божественної енергії
• Людина в усьому покладається на віру в Бога.
• головне життєве завдання людини — спасіння душі.
• у сприйнятті дійсності – акцент падає на внутрішнє, зовнішнє радше заважає правильно зрозуміти внутрішнє
• всі люди є рівними перед Богом
• панування символічного світосприйняття
Основні світоглядні орієнтири під час переходу від античності до Середньовіччя змінюються на протилежні. Людина Середньовіччя зосереджується на внутрішньому, духовному. Спасіння душі для неї має не лише індивідуальний сенс: рятуючи себе, людина, по-перше, * збільшує світовий потенціал добра та світла, а, по-друге, * сприяє поверненню світу до того стану, в якому він перебував, до гріхопадіння. Людське життя набуває цільового спрямування, а історія — часового виміру, оскільки все людство напружено очікує другого пришестя Христа. Бог створює світ із нічого, і тому останній весь час перебуває на межі буття і небуття. Світ існує лише тому, що Бог тримає його у своїй «десниці». Створений світ не впливає на Бога, оскільки Бог — це духовна сутність, абсолют усіх абсолютів, сукупність усіх можливих досконалостей. З цієї причини Бог постає для людини неосяжним і принципово позарозумовим (задум Божий невідомий); Бог лише із власного милосердя та любові моя» відкрити себе людині, і це відбулося, коли Він послав на Землю свого сина – Ісуса Христа. З іншого боку, кожна людина несе в собі «іскру Божу», тому шлях до Бога лежить через духовне самозаглиблення та самозосередження і, врешті-решт, – через самовдосконалення. Відповідно й розуміння природи, моралі, людських життєвих обов'язків визначали винятково релігійні догмати (вихідні незмінні положення).
За часовими межами епоха Середньовіччя охоплює період від падіння Римської імперії (іноді — від заснування Константинополя), тобто з IV—V ст., до відкриття Америки (або до падіння Константинополя), тобто до ХУ—XVI ст.
Етапи розвитку середньовічної філософії:
– 1-й (ІІ-ІХст.) – апологестика, патристика.
– ІІ-й (Х-ХУІст.) – схоластика, містика (раніі (Х-ХІ ст), зрілі (ХІІ-ХШ ст), пізні (ХІУ-ХУІ ст)
Вихідні ідеї середньовічної патристики. Августин як християнський неоплатоник
Вихідним джерелом середньовічного світобачення постає Біблія у складі Старого та Нового завітів. Біблія озброює християн цілою низкою вихідних догм. Але ці догми потребували певних пояснень і тлумачень, з одного боку, тому, що людина повинна розуміти, у що вона вірить, а, з іншого боку, — тому, що життя завжди постає багатшим та розмаїтішим, ніж текст, навіть священний; звідси виникає потреба поєднувати догми із змінними ситуаціями життя. Нарешті, тексти Біблії мають символічний, образно-притчевий характер, і тому потребують певних тлумачень. Перші введення християнської догматики в контекст життя здійснювали апостоли (перші учні Христа), але розгалужено та деталізовано здійснили це історичне завдання, водночас осмислюючи реалії життя під кутом огляду положень Святого Письма, представники християнської патристики — так звані Отці Церкви (лат. «ратег» — батько).
На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характеру апологетики (ІІ—IV ст.): перші християнські мислителі зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн (давньогрецькою мовою «апологія» — захист). У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі, як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природа та сутність віри, співвідношення віри і знання.
Від самого початку рання патристика (апологетика) поділилась на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний та негативний.
Ставлення до античності патристики:
– Позитивне – Юстин Мученик, Афінагор, Климент Олександрійський.
– Негативне – Татіан, Тертуліан, Арнобій.
Прихильники позитивного ставлення — Юстин Мученик (бл. 100—165), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150— 215), Ориген (185—254) —вважали, що грецькі філософи прямували шляхом істини, але не могли досягнути її, тому що вона ще не явила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнське світобачення більше істинне, ніж попереднє.
П'ять аргументів Юстина щодо переваг християнства над язичницькою мудрістю:
– аргумент єдності (оскільки Бог єдиний, не треба шукати все нові й нові початки буття).
– аргумент універсальності (християнство відкрите й доступне, всім незалежно від статі, віку, походження)
– аргумент простоти (у християнстві йдеться про те, що зрозуміле для усіх і не потребує спеціальної освіти)
– аргумент авторитету (філософію вигадали люди, а істини християнства дані Богом через об'явлення)
– аргумент давнини (Юстин посилався на твердження Аристобула Олександрійського про те, ще греки запозичили філософію у Мойсея, тобто зі Старого Завіту)
Варто зауважити, що не всі ці аргументи мають однакову виправданість, проте чотири перші використовуються у богослов'ї ще й сьогодні.
Другий напрям апологетики – напрям негативного ставлення до античної філософії, представлений іменами Татіана (125— 475), Тертулліана (160—220), Арнобія (260—327), наполягав на рішучому відкиданні античної мудрості як такої, що, порівняно з божественним об'явленням, постає як безумство. Філософські міркування, по-перше, • безпідставні, бо філософи можуть довести все, що завгодно; по-друге, • ведуть до розбещеності та гріха; по-третє, • складні та заплутані.